Католицизм та протестантизм: особливості формування культу

Католицизм та протестантизм: особливості формування культу. Історія взаємовідносин.

 

1.                 Виникнення і становлення католицької церкви.

2.                 Догматична і аскетична відмінність як причина розколу.

3.                 Особливості поширення католицизму в Галичині, Волині та на Поділлі (до XIV ст.).

4.                 Витоки реформації.

5.                 Велика Реформація.

6.                 Особливості протестантського віровчення.

7.                 Течії протестантизму.

 

1.                Виникнення і становлення католицької церкви.

 

Як ми зазначали, римська кафедра на основі якої виникла католицька церква, від самого початку була у лоні Вселенської православно-кафолічної церкви. Римські папи відігравали іноді вирішальну роль протягом століть при захисті чистоти православної віри від посягань різноманітних єретиків, серед яких найголовнішими були:

Аріанство — одна з єресей ранньої християнської церкви. Назва — від імені священика з Александрії — Арія (256—336). Заперечуючи церковне вчення про єдину суть Трійці, аріанці твердили, що Христос — Син Божий — нижчий за Бога-Отця. На Нікейському соборі 325 аріанство було визнане за єресь і остаточно засуджене християнською церквою у 381. Попри це, аріанство було наймасовішим єретичним рухом IV століття в Римській імперії. Більше того, від 336 до 381 року аріанство було офіційно визнаною релігією імперії, особливою підтримкою користувалося за імператора Констанція II.

Найдовше аріанство протрималося серед германських племен. Християснтво у формі аріанства прийняли остготи, вестготи, вандали, бургунди, свеви, лангобарди та інші племена.

Монофізи́тство (від грец. μόνος монос — «один, єдиний» + грец. Φύσις фізіс — «природа, єство») — одна з течій християнства, основою віровчення якої є догма про єдину (божественну) природу Іісуса Христа, а не подвійну — божественну і людську (діофізитство). Монофізитство найбільш поширилося у східних провінціях Візантії в V—VI ст.ст. втратило політичне значення після завоювання в VII ст. східних провінцій Візантії арабами.

У теперішній час монофізитства дотримується більшість віруючих вірмен (Вірменська апостольська церква), яковіти Близького Сходу й Південної Індії, а також християнське населення Ефіопії (Ефіопська Церква).

Монофеліти (від грец. μόνος — одна та грец. Θέλημα феліма — воля) — прихильники християнського релігійно-філософського вчення, що склалося у 7 ст. у Візантії як компромісна та об’єднувальна доктрина між халкідонськими та нехалкідонськими церквами. Вони вважали, що Христос володів двома природами: людською та божественною, але однією волею і однією «енергією». Проти монофелітів виступав Максим Сповідник, який стверджував, що людська воля Христа належить Його природі, бо у Христа не може бути іпостасної волі, як у інших людей, але вона зберігала самостійне буття і лише в акті вільного вибору підкорялася божественній природній волі. Врешті-решт, монофеліти були засуджені як єретики папою Мартіном I на Латеранському соборі 649 р., а у 680-681 їх засудив і Третій Константинопольський (6-й Вселенський) собор.

Несторіанство —християнська конфесія та одноіменне христологічне вчення, засуджене як єресь на Ефеському соборі у 431 році. Традиційно приписується Несторію, архієпископу Константинополя (428–431). Несторій наголошував на зв’язку людської особистості Ісуса з Божественною природою: Божество не народилося від Марії, воно пройшло через Ісуса. Тому Марія визнавалася Несторієм не Богородицею (грец. Θεοτόκος), а Христородицею (грец. Χριστοτόκος} або людинородицею (грец. ανθρωποτόκος).

Несторіанство в домонгольську епоху поширилось серед східних (азійських) християн — кереїтів, найманів, уйгурів, а в VII ст. поширилося в Китаї.

В наш час несторіанство поширене перважно серед ассирійців, що проживають переважно в Ірані, Іраку, Сирії – Ассирійська Церква Сходу.

 

Єретики дуже часто використовували світську (імператорську) владу для силового тиску на православних. Рим в силу географічного положення – віддаленість від прямого впливу імператорської влади – мав можливість жити досить незалежним життям (як у політичному так і в церковному плані). Після політичного поділу римської імперії на сх. і зх. Рим автоматично став зх. столицею.

Поступове згасання Константинополя виводило на перший план Рим. Багатство, що стікалось до нової столиці, а також спокій, мир, після недовгого періоду занепаду від рук германських племен, а найголовніше свобода у прийнятті рішень призвели до негативних наслідків. Римська курія почала потопати у розкоші. Благочестивих пап ставало все менше і їх намагались відтіснити від управління справами церкви. Оскільки папи мали величезний духовний авторитет у народі, то їх рішення набували сили закону, який треба виконати. Це неминуче вело до намагання великої кількості нечистих на руку світських аристократів посадити свого претендента.

    Таке розбалансоване бездуховне життя не могло не вплинути на церковні справи. В зх. церкві почали вводитись догмати, які протирічили Св. Письму, Св. Переданню, правилам і канонам, прийнятих на Вселенських соборах.

 

2. Догматична і аскетична відмінність як причина розколу.

 

  Вселенську церкву від початку заснування і до сьогоднішнього дня постійно тривожили єретичні вчення та розколи. Але, згідно слів Спасителя, “врата адова” не поборять церкву, бо в ній до кінця днів перебуватиме Св. Дух. Іншим підтвердженням є слова, що Бог не в силі (кількості), а в правді, а також “не бійся мале стадо”, які свідчать про постійну малу кількість тих, хто правильно сповідує вчення Спасителя, незалежно від того прихильна влада до них чи ні.

    Проте, коли у церковне вчення свідомо вносяться зміни, які змінюють положення догматів заради політичного миру чи на догоду правителям, то такі зміни не мають церковного виправдання, оскільки догмати, які поступово викристалізовувались на Вселенських соборах, були прийняті із єдиною метою – відокремити, відділити правильне вчення від неправильного, яке протягом певного часу (років, а той століть) порушувало церковний мир.

    Такою першою зміною до головного вчення про Св. Трійцю було вище згадане filioque (і від Сина), прийняте на соборі в Толедо у 589р. на догоду вест-готам, що були аріанами.

Сам Карл Великий у 809р. на соборі в Ахені підтвердив законність цього прибавлення, не дивлячись на письмове заперечення східної церкви і відправив на утвердження нового символу до папи Льва III. Але папа рішуче відмовився визнати filioque, більше того – за його розпорядженням Нікео-цареградський символ віри без filioque був вибитий на двох срібних таблицях – на латинській та грецькій мовах, які були прибиті до дверей храму св. Петра для свідчення вірності римської церкви древньому символу. Однак нове вчення все більше розповсюджувалось. Сх. церква на соборах у 867 та 879рр. засуджувала це нововведення, як те, що протирічить Вселенській Церкві. Однак папа Бенедикт VIII у 1014р. остаточно вніс у символ filioque. З цього часу це вчення назавжди утвердилось у римській та у всіх західних церквах.

    Все більшого розповсюдження в зх. церквах дістають лавки для сидіння при богослужінні і лежання на землі хрестом, дещо пізніше музика – органи (котрі подарував у VIII ст. візантійський імператор Константин Копронім королю франків Піпіну), які засуджувались сх. отцями, оскільки боротися доводилось не стільки проти ворога невидимого, як проти сну.

    До XII ст. на зх. як і на сх. причащались під обома видами, тобто Тіла і Крові Христового. У XII ст. римська церква ввела причастя мирян під одним видом, тобто тільки Тіла (облатки). Під обома видами причащалась і причащається ієрархія. Це робилось під благовидним приводом, щоб при великій кількості народу не пролити крові; крім того схоластичні богослови довели, що Тіло вже має Кров. Проте це стосується живого тіла і якби це було так, то на Таємній вечері Господь не благословляв би окремо Тіло (під виглядом хліба) і Кров (під виглядом вина). Тільки у вигляді особливої папської милості мирян (королів) причащали і Кров’ю. За відстороненням мирян від повного причастя послідувало відсторонення немовлят. Почали причащати дітей з семирічного віку – так зване «перше причастя».

    У  XIII ст. був встановлений свято Тіла Христового. Приводом стала одна подія – у Лютіху одна монахиня під час молитви побачила місяць на якому була впадина. Це видіння вона пояснила тим, що в колі річних церковних свят не вистачає свята Тіла Христового. Пізніше при папі Урбані IV це католицьке свято стало загально-церковним.

    На заході до XII ст. розвинулось неправильне вчення про непорочне зачаття Пресвятої Діви, яке пізніше стало святом. Доходили до абсурдних тверджень, нібито Діва Марія є четвертою (!) жіночою іпостассю Бога. Першими його святкували ліонські каноніки (1140р.). У XIII ст. наполегливо його розповсюджували францисканці, а з XIV ст. це свято стало загальним у римській церкві.

    Наслідком впливу так званої епохи відродження було введення у церквах скульптурних зображень із світськими прикрасами; ікони стали більше нагадувати мирські картини; різноманітні релігійні церемонії та процесії проводились із блискучою обстановкою, що нагадували театральні дійства.

    Місіонерська діяльність римської церкви набула характеру, що не властива християнству. Мирний шлях поширення євангелія при допомозі проповіді та переконання з XI ст. змінюється насильницьким. Більше того, латинські місіонери витісняли православних місіонерів підпорядковуючи новонавернених Риму і проповідували своє вчення серед православних так, ніби вони були язичниками.

   Під час тотального панування схоластики (теми для дискусій яких були напр. такі – чи був пуп у Адама, чи є у жінок душа, скільки бісів поміститься на кінці голки) у зх. церкві сформувався догмат про надмірні заслуги святих з якого органічно виплив догмат про індульгенцію та чистилище. Надмірне намагання раціоналізувати віру призвело до її вихолощення. Західне мислення стало розуміти гріх як юридичний акт – згрішила людина – у неї віднімається благодать; викуплена Христом – благодать повертається. В обох випадках діє зовнішній чинник. А все що дається зовні можна придбати, тобто купити. Таким чином, церковне покарання – єпитим’ю замінили індульгенцією (поблажливість), яка давалась за гроші в залежності від “ступеня гріховності”.

Грошові єпитим’ї беруть свій початок з X ст. Пізніше стали  масово продаватись індульгенції за ще не зроблені гріхи (особливо під час хрестових походів). У XIV і XV ст. комерційні операції із індульгенціями набули скандального характеру. І знову на допомогу прийшли схоласти, які прирівняли єпитим’ю до духовного подвигу. А оскільки не кожна людина “здатна” на них, то на допомогу їй  приходить папа, котрий «бере» із церковної скарбниці “надмірних заслуг” святих стільки добрих справ, скільки необхідно. Правда схоласти не пояснюють, як невидимі справи може брати видима людина. Т. ч., ми бачимо до яких наслідків призводить зловживання церковною дисципліною.

    Вчення про чистилище виникло від неправильного розуміння нерішучого стану душі після смерті і молитви за нею, але чітко вписувалось у вчення про індульгенції. Виявилось, що молитись не потрібно – достатньо купити індульгенцію на ім’я звільненої душі. Папа Сикст IV у 1477р. остаточно встановив догмат, що душі померлих звільняються від чистилища (місце, де душі після смерті терплять очищувальні страждання, оскільки не встигли відкупитись від них за життя) за допомогою індульгенцій.

    Іншими відхиленнями були: піст у суботу (як це робили іудеї), миропомазання звершували тільки єпископи (таїнство хрещення ставало неповним), введення целібату (обітниця безшлюбності) для священиків-мирян, який мав сприяти ревнішому служінню Богу, але в результаті призвів до ще більшого нечестя – клірики заводили собі “духовних сестер”, а пізніше і «братів». Їх мали практично всі – від єпископів до священиків і монахів. Миряни наслідуючи своїх “пастирів” перестали брати шлюб. Римським понтифікам довелось легалізувати конкубінат – безшлюбне співжиття.

    Особливо слід виділити намагання римської курії бути вище за інші кафедри. Посилаючись на декреталії, відомі в історії як лжеісідорові, папи обґрунтовували свою зверхність тим, що нібито Сам Господь зробив із Петра “князем апостолів”, а оскільки він був замучений у Римі, то відповідно, влада надана йому перейшла до пап. При цьому неправильно тлумачаться слова Господа: “…ти Петр, і на цьому камені Я збудую Церкву Мою” (Мф. 16, 14-19), де Господь засвідчив правильний принцип сповідання по словах ап. Петра: “Ти Син Бога Живого”. Папа Микола I вперше у IX ст. почав впроваджувати у практику принцип папського всевладдя, який пізніше перетворився стараннями папи Григорія VII в XI ст. у всесвітню теократичну монархію, де папа повинен владарювати не тільки над духовною, але і світською владою. В результаті папи поступово перетворились на світських владик. Хоча вони з часом повністю втратили політичну вагу, проте у 1871р. на першому ватиканському соборі був прийнятий новий догмат про непогрішимість папи, де папа може навіть “відмінити” Суд Божий.

   Жахливий духовний приклад пастирів римської церкви, коли проповідей практично не було і заборонялось читати св. Письмо (!) мирянам, призвело до появи різних суєвір’їв, як наслідок духовного невігластва. Відхід Риму від Вселенської церкви породив відхід від ватикану тих, хто був не згоден із вченням католицької церкви. Масово почали з’являтись єресі, як протест проти розпущеного життя верхівки римської церкви. Для запобігання цьому, замість просвітлення народних мас євангелієм, папа Григорій IX у 1232р. вперше ввів суд інквізиції (з лат. – «розслідування»), а в 1259р. Інокентій IV дозволив застосовувати тортури. Користуючись незнанням людей, в той час з’явилась маса шарлатанів, які видавали себе за чаклунів та чаклунок. Був період, коли всіх жінок вважали відьмами. Папа Інокентій VIII відправив у Німеччину двох легатів із завданням шукати чаклунів. Там же, у Німеччині, двоє німецьких монахів-домініканців написали знамениту працю, свого роду культурну пам’ятку під назвою “Молот відьом”. Європа вкрилась вогнищами інквізиції, останнє з яких згасло у 2-ій половині XIX ст. в Іспанії (всього було спалено ~1млн. «відьом»).

   Слід відмітити, що у Візантійській імперії справи було не кращі. Хоч у догматичному плані православна церква залишалась незмінною, однак церковна ієрархія теж любила жити у розкоші, а оскільки набіги мусульман не припинялись і імперія втрачала область за областю, тобто пропадали маєтності священнослужителів, то не дивно, що переважна більшість не хотіла жити згідно канонів у приватному житті і часто погоджувались на унію, вносячи зміни у християнське вчення, заради відвоювання матеріальних благ.

   В духовному аспекті візантійський народ був майже поголовно неграмотним, вірив у різні суєвір’я, а священики або нехтували богослужінням, або брали великі гроші за різні таїнства, що для переважної більшості бідного населення було непосильним тягарем.

   Не минула епоха так званого відродження і Візантію. На тлі загальної християнської безграмотності почали відновлюватись різні античні філософські школи; язичницькі філософи знову були у моді. Вищі соціальні стани (класи) грабували державну казну заради любові до розкоші і приймали безпосередню участь у постійних палацових інтригах. Небувалого розквіту досягли астрологія, магія, гадання і т. п. Навіть імператори не хотіли приймати важливі рішення чи переїжджати в інше місто, якщо випадав, згідно астрології “нещасливий день” або навіть зі всією свитою ходили до “провидців”.

Єдиним місцем, де зберігалась святість християнства був Афон.

 

3. Особливості поширення католицизму в Галичині, Волині

 та на Поділлі (до XIV ст.).

 

Вчителі слов’янські – Кирило і Мефодій заснували Богемо-Моравську єпархію, відому ще як “Мефодієва єпархія”. Їх учні розширили її межі і вона охоплювала Панонію (сучасна Німеччина), Моравію, Чехію, Галичину і частину Волині по р. Стир. Ця єпархія підпорядковувалась Константинополю, але її ліквідували у 966р. під тиском Риму і Німеччини, коли Польща прийняла католицизм.

    Іншою згадкою про католицьку місію на Русь є подорож католицького монаха Бруно-Боніфація, котрий приїжджав для проповіді серед печенігів і цілий місяць гостював у князя Володимира. Однак ніякої єпархії він не заснував, оскільки Русь вже хрестилась, а ця поїздка сталась ще до 1054р. Проте, за час Володимирового правління з Риму тричі у 988, 991 та 1000 роках прибували посланці від папи, яких супроводжували посли від угорського, чеського та польського королів, які недавно стали підлеглими Риму і схиляли до цього й Володимира. Але в літописах немає жодного натяку на те, що Русь мала канонічну, католицьку залежність від Риму.

    Цікавим фактом є те, що ще до навали татаро-монголів радником у хана Батия був католицький монах, рицар святої Марії Тевтонської Альфред фон Штумпенхаузен.

    У 1341р. після смерті останнього нащадка з роду Данила Галицького – Юрія II, який за таємним договором віддав Червону Русь під польську корону, король Казимир Великий склав присягу, що буде шанувати вольності русинів. Однак, коли влада була у його руках, він попросив папського розрішення від клятви. Своєю буллою Бенедикт XII санкціонував цей черговий обман. Після цього у 1361р. у Львові Казимир засновує латинський архієпископат, причому силою відбирає православний собор і перетворює його у кафедральний костел для новопризначеного єпископа. А вже у 1380р., внаслідок опору русинів, Урбан VI зобов’язує магістра домініканців призначити для Русі спеціального інквізитора для викорінення заблуджень і боротьби з незадоволеннями політикою Риму. При цьому латиняни перенесли єпископську кафедру із столиці – Галича до Львова з причини… відсутності кам’яних стін (дерево, очевидно, погано захищало від невдоволення).    

 

4. Витоки реформації.

 

 Прийнято вважати, що реформаторський рух у католицькій церкві (далі – КЦ) почався у XVI ст. Однак треба пригадати, що перші спроби реформації КЦ відносяться до XII ст., коли виникли на півдні Франції і півночі Італії секти катарів (букв. з грец. «очищення, очищені») і вальденсів. Вони заперечували догмат про чистилище, главенство папи у церкві, а також спростили богослужіння. Для боротьби із ними папа Інокентій III організовує хрестові походи 1209-1229р.р. в результаті яких було винищено близько мільйона колишніх католиків – чоловіків, жінок, дітей, стариків. Ті, хто залишились живими, були навернені силою у католицизм.

   Наступна хвиля реформаційних ідей пов’язана із іменами Вікліфа, Гуса та Саванароли. Вікліф був доктором богослов’я і в своїх виступах стверджував, що якщо папа є послідовником Христа, то він повинен мати смирення і вести убогий спосіб життя. Значним внеском Вікліфа є переклад Біблії з латині на англійську мову, чим поклав початок англійській національній літературі. Саме від нього бере початок така характерна особливість реформаційного руху як переклад Св. письма на народні європейські мови, що було заборонено у КЦ і нею ж суворо переслідувалось.

    В цей же період з гнівними проповідями на рідній мові, а не латині виступив Ян Гус, професор богослов’я Празького університету, викриваючи святотатство римської курії і продаж індульгенцій. Він, як і Вікліф, теж переклав св. Письмо на чеську мову і поклав початок чеській літературній мові. Але переважною більшістю викладацького складу в університеті були німці, які донесли папі про діяльність Гуса. Папа викликав Гуса на собор у Констанці (1415р., Швейцарія), але знаючи його велику популярність серед народу, імператор Сигізмунд надав йому охоронну грамоту. По прибутті на собор її зразу ж відібрали, а Гуса кинули у в’язницю, як єретика. Гус вимагав тільки одного – щоб його слова були спростовані на основі святого Письма. Однак знанням Біблії себе ніхто із єпископів не утруднював, а тому Гуса вирішили спалити як єретика. Це викликало обурення серед чехів, які піднялись на національно-релігійне повстання, котре закінчилось визнанням незалежності, на деякий час, чеської церкви, богослужіння якої проводилось на національній мові за православним обрядом.

    Ще одним глибоким реформатором був Саванарола. Він був монахом у Флоренції. Надивившись на римські неподобства і повернувшись до Флоренції він виступив з гнівною проповіддю у церкві. Цим він здобув великий авторитет серед парафіян. Користуючись духовною владою, він вигнав папських легатів. Коли про такий хід подій дізнався понтифік, то прислав таємних послів із енциклікою папи про присудження Саванаролі сан єпископа. Однак, Саванарола викрив папську хитрість, зачитавши послання папи перед всім народом. Це викликало загальне обурення і ще більше закріпило його авторитет. Він узурпував всю духовну і світську владу у місті – почав правити за принципом книги Судей – проповідував, приймав участь у керівництві містом, особисто спалював картини з оголеними тілами людей, книжки з еротичними новелами і т. п. За три роки правління знать стала невдоволеною і за спиною Саванароли вела таємні переговори із папою. Зрештою, його ув’язнили і спалили як єретика.

    Потрібно відмітити, що тільки Вікліф не зазнав спалення, оскільки за нього вступився англійський король і не видав папським легатам. Це не означало, що король поділяв погляди Вікліфа – просто монарх мав натягнуті відносини із папським двором і підтримував всіх, хто виступав проти папи і яких міг без шкоди для себе захистити.

 

5. Велика Реформація.

 

   Початок нової хвилі протесту або Великої Реформації пов’язують у Європі із доктором богослов’я, монахом Августинського ордену Мартіном Лютером. Він теж, як і попередники, побував у Римі, надивився на розпусне життя папської курії, особливо обурився цинічною торгівлею індульгенціями і по приході до дому він викарбував залізні таблички – “95 пунктів проти індульгенції і папства”. Це сталося 31 жовтня 1517р. На той час папи вже не мали такої необмеженої влади і тому ідеї Лютера знайшли широку підтримку серед німецьких феодалів, які віднайшли привід до непокори. Саме завдяки можновладцям постулати Лютера швидко розповсюджуються по Німеччині. Засновувались нові церковні організації, які не підпорядковувались папі і католицькій ієрархії.

   Богослужіння і св. Письмо були перекладені на німецьку мову Лютером, який поклав початок німецькій літературній мові.

   У 1520р. Католицький собор визнав Лютера єретиком і запросив його на зібрання від якого Лютер відмовився і у відповідь написав нові праці про християнську свободу.

   Дещо пізніше розгорілись конфлікти між католиками і прихильниками ідей Лютера. Проте силою, як це було раніше, нічого вирішити не вдалось. Тому у 1529р. імператор зібрав сейм на якому була прийнята ухвала, що яку віру сповідує влада, то такою має бути церква. Однак католикам вдалося провести рішення, що всі церкви перед тим мають бути передані католикам, навіть якщо на території немає жодного католика. Це призвело до того, що ряд князів подали урочистий протест звідки і пішла самоназва протестантизм (від лат. protestans (protestantis) – той, що прилюдно доводить).

   Поширення реформації пов’язане також із Швейцарією, де проповідували Цвінглі та Кальвін.

   Цвінглі був доктором богослов’я і духівником папської армії в яку набирались рекрути. Цвінглі теж був вражений розкішшю папських покоїв і після ознайомлення із вченням Лютера виступив проти паства. Він лише додавав, що захист Батьківщини від ворогів не протирічить Євангелію, але бути найманцем це є гріх. Завдяки проповідям Цвінглі міська рада Цюріха заборонила вербувати рекрутів на території Швейцарії. Після його загибелі в битві із католиками, швейцарці запросили до себе проповідувати французького богослова Кальвіна, котрий найбільше сприяв утвердженню так званої “реформаторської євангельської церкви”. Кальвін переносить центр реформації у Женеву, де засновує Женевський університет. Додамо, що Кальвін розправлявся із своїми ідейними противниками не гірше папської інквізиції – спалював усіх непокірних. Слід додати, що в той час і католики, і протестанти продовжували «охоту на відьом».

   Свої особливості Реформація мала в Англії, де на чолі реформи відкрито стояли королі і єпископи, тобто в Англіканській церкві ієрархія була збережена. Приводом для реформи стало бажання короля Генріха VIII розвестися із королевою і одружитись на іншій жінці, чого дозволити папа не міг і не хотів.

 

6. Особливості протестантського віровчення.

 

   Особливості протестантського віровчення викладені у праці Лютера про християнську свободу. Мета реформації – перебудувати католицьку церкву на засадах первісного християнства. Чи вдалось виконати це благородне, на перший погляд, завдання? Розглянемо їх по головних відмінностях:

   1) основою протестантського віровчення є тільки св. Письмо (Біблія). Лютер відкинув св. Передання, але при цьому чомусь дозволив кожному вільно тлумачити св. Письмо, що протирічить словам ап. Петра: ”Ніякого пророцтва у священному письмі не можна тлумачити самому.” та ап. Павла: “Хто буде перекручувати благовістя Христове за власним розумінням, тому нехай буде анафема (відлучення від церкви)“. Саме право кожного тлумачити святе Письмо по-своєму є слабким місцем протестантизму і призвело до поділу на безліч течій (деномінацій);

   2) Лютер стверджував, що раннє християнство не мало ієрархії, а звідси всі християни є священними. Проте із книги діянь ми бачимо: ”Рукоположивши їм пресвітерів для кожної церкви, вони (апостоли) помолилися постячи і передали їх Богові”;

   3) із всіх таїнств Лютер залишив тільки два: хрещення і причастя;

   4) особливо Лютер повставав проти монашества (чернецтва), скасувавши його у всіх своїх церквах і для цього сам, будучи монахом, спеціально женився на монашці, тим самим повстав проти догмату дівства Діви Марії, тобто Вона залишилась незайманкою до, під час і після народження Спасителя.

    Цвінглі доповнив вчення Лютера двома моментами:

–                   він вважав, що у таїнстві причастя реально є присутнім Христос;

–                   забороняв втручатись феодалам і справи церковні. Вибір пасторів відбувався шляхом голосування членів громади.

    Кальвін доповнив реформаторське вчення ідеєю безумовної передвизначеності – це вчення, яке стверджує, що Бог наперед визначив душі тих, хто має спастись, а хто загинути. Від особистої волі людини нічого не залежить. Це вчення протирічить фундаментальному положенню християнства про свободу вибору і свободу волі. Ознакою боговибраності він вважав земне багатство, чим повністю заперечував Євангеліє, де постійно наголошується про труднощі для багатих, якщо вони хочуть спастись, бо прив’язуються душею до земного достатку.

 

7.                Течії протестантизму.

 

Баптисти (з грец. баптісма – «занурення, хрещення»).

Баптизм пов’язаний із іменем Джона Сміта. Виник в Англії у 1633р. Звідси він перейшов в Америку, де набув найбільшого поширення у XVIII ст. На початку XIX ст. Виникає баптистський союз, який отримує значну фінансову підтримку багатих американців. Це дозволяє проповідувати баптизм по всьому світу.

    Але вже у XVIII ст. сам баптизм розколовся на декілька течій:

  –  часткові баптисти (ті, що поділяють вчення Кальвіна про передвизначеність);

  –  баптисти свободної волі;

  –  християни-баптисти (заперечували вчення про пекло і диявола, вони вважають, що це є символ мук совісті, а також відкидають вчення про Св. Трійцю);

  – апокрифічні баптисти. Апокрифи – це неканонічні книги. На їх основі вони стверджують, що у Єви було два покоління, перше з яких від диявола;

  –  баптисти шести принципів – зводили все Євангельське вчення до 6-ти моральних принципів;

  – баптисти-тункери (окрім 2-х таїнств, які практикують у протестантизмі, додавали ще три: братський поцілунок, вмивальна ніч, помазання хворих єлеєм);

  – адвентисти 7-го дня (або суботники) – характерною особливістю є звернення до іудейських обрядів, а саме святкування суботи замість неділі. Від них вийшли свідки Ієгови (1914р.), які постійно проповідують про кінець світу.

    Цікавою особливістю для всіх цих напрямків є те, що кожен із них вважає тільки себе первісною християнською церквою.

    Спільними ознаками є:

  –  заперечення хрещення дітей;

  –  заборона тримати в руках зброю.

 

Додатковий матеріал

 

Католицизм як один з головних напрямів у христи­янстві остаточно сформувався внаслідок першого велико­го розколу (поділу церков) у християнстві в 1054 р. Поши­рений він переважно у Західній (Франція, Бельгія, Італія, Португалія) та Східній (Польща, Чехія, Словаччина, Угор­щина, Литва, частково Латвія і західні області України) Європі, в більшості країн Південної Америки; його сповідує майже половина віруючих Північної Америки. В Азії, Африці також є католики, але вплив католицизму тут незначний.

Він має багато спільного з православ’ям (віра в два джерела віровчення — Священне Письмо і Священний Переказ, у божественну Трійцю, спасительну місію церк­ви, у безсмертність душі, потойбічне життя) і водночас

Християнство   293

відрізняється від інших напрямів у християнстві системою віровчення, культу, своєрідним пристосуванням до стрімкої зміни соціальної діяльності і нової релігійної свідомості. Він доповнив Символ Віри новими догматами, яких не знає православна церква.

Основними догматами католицизму, що відрізняють його від інших течій у християнстві, є догмат про сходжен­ня Святого Духа не тільки від Бога-Отця, а й від Бога-Сина, а також про непогрішимість Папи Римського. Прий­няття цього догмата папство домоглося тільки у 1870 р. Вселенським собором у Ватикані. В боротьбі за духовну та світську владу папи вступали у численні союзи з короля­ми, користувалися опікою могутніх феодалів, посилювали політичний вплив.

Ще один догмат католицизму — про “чистилище” — прийнятий у 1439 р. на Флорентійському соборі. Сутність його полягає в тому, що душа людини після смерті по­трапляє в “чистилище” — місце між пеклом і раєм, має змогу очиститися від гріхів, після чого переходить у пекло чи рай. Очищення душ здійснюється шляхом різно­манітних випробувань. Рідні та близькі покійного за допо­могою молитв і пожертвувань на користь церкви можуть полегшити випробування душі, що перебуває в “чисти­лищі”, прискорити її вихід звідти. Отже, долю душі визна­чала не тільки поведінка людини в земному житті, а й ма­теріальні можливості близьких покійного.

Дуже важливим у католицизмі є положення про особ­ливу роль духовенства, за яким людина не може заслужи­ти Божої милості самостійно, без допомоги духовенства, яке має значні переваги перед мирянами і повинно во­лодіти особливими правами та привілеями. Зокрема, като­лицьке віровчення забороняє віруючим читати Біблію, оскільки це є винятковим правом духовенства. Католи­цизм вважає канонічною лише Біблію, написану латинсь­кою мовою, якою не володіє переважна частина віруючих. Духовенство має особливі права на причастя. Якщо миря­ни причащаються лише “тілом Божим” (хлібом), то духо­венство — його кров’ю (вином), що підкреслює його особ­ливі заслуги перед Богом. Для всіх церковнослужителів обов’язкова безшлюбність (целібат).

Католицька догматика встановлює необхідність систе­матичної сповіді віруючих перед духовенством. Кожен ка­толик повинен мати свого духівника і регулярно звітува­ти йому про свої думки і вчинки; без систематичної  сповіді спасіння неможливе. Завдяки цій вимозі католиць­ке духовенство проникає в особисте життя віруючих, кож­ний крок яких перебуває під контролем ксьондза або мо­наха. Систематична сповідь дає змогу католицькій церкві впливати на суспільство, особливо на жінок.

Віровчення твердить, що Христос, Богоматір і святі мають таку кількість заслуг, що їх вистачить для забезпе­чення потойбічного блаженства всьому існуючому і май­бутньому людству. Весь цей потенціал Бог надав у розпо­рядження католицької церкви; вона на свій розсуд може делегувати певну частину цих справ віруючим для споку­тування гріхів і особистого спасіння, але за це віруючі по­винні платити церкві. Продажем Божественної благодаті відав спеціальний трибунал при папі. Там за гроші можна було отримати індульгенцію — папську грамоту, яка дава­ла віруючим відпущення гріхів або визначала час, протя­гом кого можна було грішити.

Багато своєрідного є і в католицькому культі, якому притаманні пишність і урочистість. Богослужіння супро­воджується органною музикою, сольними та хоровими співами. Відбувається воно латинською мовою. Вва­жається, що під час літургії (меси) відбувається перетво­рення хліба і вина на тіло і кров Ісуса Христа. Саме тому поза таїнством євхаристії (причастя), а отже — поза церк­вою спасіння неможливе.

Надзвичайно велику роль відіграє культ Богородиці, або Мадонни. Християнство запозичило його у давніх релігій, які Богородицю шанували як Богиню-матір, Боги­ню родючості. У християнській релігії Богородиця пред­ставлена непорочною дівою Марією, яка народила від Святого Духа дитину Ісуса, Сина Божого. В католицизмі шанування Богородиці піднесено до догмата, а її культ певною мірою навіть відсунув на задній план культ Бога-Отця і самого Христа. Католицька церква твердить, що в діві Марії жінки мають свою заступницю перед Богом, що вона може допомогти їм у всіх життєвих ситуаціях. На тре­тьому Вселенському соборі (Ефес, 431) відбулося визнан­ня Марії Богородицею, а в 1854 р. було прийнято доказ про її непорочне зачаття та тілесне вознесіння на небо. Католики вірять, що Марія вознеслася на небо не лише душею, а й тілом. Навіть сформувався спеціальний тео­логічний напрям — маріологія.

Значного поширення набув культ святих, поклоніння реліквіям та мощам. За час існування католицької церкви було проголошено до 20 тис. святих і майже 200 тис. бла­женних. Цей процес пожвавішав в останні десятиріччя. Папа Пій XI оголосив за 17 років свого понтифікату 34 святих і 496 блаженних, а Пій XII проголошував щороку в середньому по 5 святих і 40 блаженних.

Католицька ідеологія надзвичайно рухома. Це чітко простежується в рішеннях другого Ватиканського собору, який переглянув чимало уявлень, що перестали відповіда­ти завданню збереження релігії, прийняв 16 документів, в яких розкрито сутність сучасного католицького мо­дернізму.

Соборна конституція про літургію дозволяє спрощен­ня багатьох обрядів і їх пристосування до місцевих умов. Зокрема, дозволено частину меси проводити не латиною, а місцевою мовою з використанням національної музики; рекомендовано більше часу відводити проповідям, а бого­служіння проводити декілька разів на день, щоб особи, зайняті на виробництві, могли відвідати їх у зручний час.

Собор виніс рекомендації щодо включення до като­лицького культу елементів місцевих релігій, зближення з іншими християнськими церквами, визнання таїнств і об­рядів, здійснених над католиками в інших християнських конфесіях. Зокрема, визнано дійсним хрещення католиків у православних храмах, а православних — у католицьких. Католикам Китаю дозволялося поклонятися Конфуцію, вшановувати за китайським звичаєм своїх предків тощо.

На відміну від інших напрямів у християнстві, католи­цизм має міжнародний центр управління — Ватикан і гла­ву церкви — Папу Римського, якого обирають довічно. Ще в 756 р. на невеликій території сучасної Італії виник­ла церковна держава — Папська область. Вона проіснува­ла до 1870 р. У процесі об’єднання Італії її було включено до Італійської держави. Після Першої світової війни пап­ство вступило в союз з існуючим в Італії режимом. Пій XI у 1929 р. уклав з урядом Муссоліні Латеранські угоди, згідно з якими відроджувалася папська держава — Вати­кан, її площа — 44 га. Має всі державні атрибути (герб, прапор, гімн, збройні сили, гроші, тюрму), дипломатичні відносини із 100 країнами світу. При папі існує уряд (римська курія), який очолює кардинал — статс-секретар (він і міністр закордонних справ), а також дорадчий ор­ган — синод. Ватикан керує 34 міжнародними політични­ми позацерковними об’єднаннями, координує діяльність багатьох газет і журналів, закладів освіти.

Ворожі католицизму релігійні вчення називали єреся­ми, а їх прихильників — єретиками. Церква вела з ними надзвичайно жорстоку боротьбу. Для цього було запрова­джено спеціальний церковний суд — інквізицію. Тих, кого звинувачували у відступництві від учення церкви, кидали у в’язниці, піддавали тортурам, засуджували до спалення на вогнищі. З особливою жорстокістю інквізиція діяла в Іспанії. Затверджений нею перелік “релігійних злочинців” був таким великим, що мало хто з людей не потрапляв під його дію (не тільки єретики, а й ті, хто захищав і перехо­вував їх).

Ієрархія католицької церкви спирається на сувору цен­тралізацію і безумовну підлеглість нижчих церковних ор­ганів вищим. Очолює католицьку ієрархію Священна ко­легія кардиналів. Кардинал — вища духовна особа після папи. Деякі з них постійно живуть у Римі й очолюють ватиканські установи, інші перебувають в різних країнах, де від імені Ватикану керують місцевими організаціями. Кар­диналів призначає папа. Постійною установою Ватикану є державний секретаріат. Він відає дипломатичними справа­ми з країнами, з якими Ватикан має відносини. Постійні посли — папські нунції. Італія і Ватикан також обміню­ються послами. За відсутності постійних дипломатичних відносин Ватикан надсилає тимчасових представників — легатів.

Ордени ченців діють за особливими статутами, мають суворо централізовану структуру. Очолюють їх генерали, генеральні магістри, яким підпорядковані провінціали (провінціальні пріори), магістри, а магістрам — абати і конвентуальні пріори. Над усіма ними главенствує гене­ральний капітул — зібрання керівників різних рангів, яке відбувається раз на кілька років. Ордени підпорядковані безпосередньо Папі Римському, в якій би країні вони не перебували. Одним з перших серед них є орден бенедик­тинців, заснований в Італії в VI ст. Бенедиктом

Нурійським. Особливим впливом користувався він у X— XI ст. Нині бенедиктинці існують у країнах Європи і Аме­рики, мають свої школи й університети, періодичні ви­дання.

У XI—XIII ст. виникло багато чернечих орденів. Серед них важливе місце належить так званим жебрацьким орде­нам: францисканському, заснованому в XVIII ст. святим Франциском — 27 тис. осіб; домініканському — 10 тис. осіб. Щоб вступити в ордени кармелітів, августинців, слід

було відмовитися від особистого майна і жити на подаяння. Орден францисканців отримав певні привілеї від па­пи — право проповіді та здійснення таїнств, вільного ви­кладання в університетах. У його руках опинилася інквізиція. Орден домініканців (братів-проповідників), за­снований у 1215 р. Домініком, був покликаний розгорну­ти боротьбу проти середньовічної єресі, насамперед проти альбігойців — учасників єретичного руху XII—XIII ст. у Франції, спрямованого проти панівного становища като­лицької церкви в економічному й духовному житті серед­ньовічного міста.

У 1534 р. виник орден єзуїтів (Товариство Ісуса), за­снований Ігнатієм Лойолою (1491 — 1556) для боротьби з Реформацією. Будучи однією з войовничих організацій ка­толицької церкви, переслідував учених, присікав вільно­думство, складав індекс заборонених книг, сприяв закріпленню необмеженої папської влади. Єзуїти крім трьох чернечих обітниць (безшлюбність, послух, бідність), зарікаються в абсолютній покорі Папі Римському, навіть подумки не можуть піддавати сумніву його вимоги. Статут ордену гласить: щоб не помилитися в житті, необхідно біле називати чорним, якщо того вимагає церква. На ос­нові цього положення орден єзуїтів розробив норми мо­ралі. Єзуїтський орден відрізняється від інших тим, що не вимагає від своїх членів жити в монастирях і носити мо­настирський одяг. Вони можуть бути і таємними членами ордену. Тому дані про його чисельність приблизні (до 90 тис. чоловік).

Нині існує майже 180 чернечих орденів. Об’єднуючи майже півтора мільйона ченців, вони відіграють важливу роль у здійсненні політики Ватикану, місіонерській діяль­ності.

Вся територія поширення католицизму поділяється на області (архієпархії). У даний час завдяки країнам Афри­ки й Азії кількість їх зростає. У великих єпархіях є вікарні єпископи (помічники єпископів). У країнах з великою кількістю єпархій і з автономією національної церкви старший над усіма єпископами — припас. За відсутності такої автономії кожний єпископ безпосередньо підпоряд­кований Риму.

Установи Ватикану об’єднують 9 конгрегацій, 3 трибу­нали й декілька секретаріатів. Конгрегації — своєрідні міністерства, очолювані групою кардиналів (3—4 чол.) і главою — префектом. Найважливіші з них: Конгрегація   священної канцелярії та Конгрегація пропаганди віри (здійснює місіонерську діяльність здебільшого у країнах Азії, Африки). Це найзаможніша конгрегація, яка отримує різноманітні дотації від бізнесменів-католиків, навіть представників інших релігійних напрямів (баптисти) на створення мережі семінарій, університетів, шкіл, у яких виховують місцеве населення в дусі католицького віров­чення. Конгрегація має своє видавництво, богодільні, школи.

Католицтво успішно “вписалося” в індустріальне та постіндустріальне суспільства. Пристосовування церкви до умов зрілого капіталізму було започатковано Папою Львом XIII в енцикліці “Про нові речі”, яка була, власне, першою соціальною енциклікою. В ній сформульовано ставлення католицької церкви до нових реальностей індустріального суспільства наприкінці XIX — на початку XX ст. Вона за­суджувала класову боротьбу, проголошувала недотор­каність приватної власності, заступництво щодо осіб най­маної праці тощо.

Нові соціальні реалії, що склалися в середині XX ст., вплинули на діяльність Папи Іоанна XXIII. У намаганнях відвернути загрозу загибелі людства у ядерній війні неаби­яку роль відіграла підтримка католицькою церквою прин­ципу мирного співіснування держав з різним соціальним ладом. Папа виступив за заборону ядерної зброї, підтри­мав спільні дії віруючих і невіруючих на захист миру. Більш далекоглядну і реалістичну позицію Ватикан почав займати і щодо проблем Африки, Латинської Америки, Азії. Своєчасне відмежування від класичного колоніалізму благотворно вплинуло на поширення католицизму в країнах Африки, Латинської Америки.

Адаптація католицтва до реалій постіндустріального суспільства, врахування соціальних процесів, що розгор­нулися в останній чверті XX ст., пов’язані з ім’ям Папи Іоанна Павла II, у діяльності якого чітко простежуються три напрями: перший стосується внутрішньої політики церкви; другий — соціальних питань; третій — зовнішньої політики. У внутріцерковній політиці він дотримується традиційних позицій: категорично засуджує розлучення, аборти, спроби зрівняти у правах жінок-монахинь зі свя­щениками, участь діячів церкви у політичній діяльності тощо. Папа різко засудив тенденції до плюралізму, що ви­являлися в єзуїтському ордені. Згідно з його вказівками, Конгрегація у справах віровчення (в минулому — інквізиція) засудила окремих єзуїтів США, Швейцарії, Німеч­чини, Нідерландів. Водночас на засіданнях Папської ака­демії у Ватикані на вшануванні сторіччя від дня народжен­ня видатного вченого Альберта Ейнштейна з промовою виступив сам Іоанн Павло II, визнавши помилковим і не­справедливим засудження свого часу Галілео Галілея інквізицією.

Поза увагою католицької церкви не лишається і сім’я. Широке коло її проблем розглядає передача “Сім’я і віра”, розрахована на подружжя, батьків і дітей. У них сформу­льовано погляд католицької церкви на причини кризових явищ в сім’ї, відчуження дітей від батьків.

Наприкінці 50-х років починається переорієнтація європейської політики Ватикану: ідею “малої Європи” змінює прагнення до розширення “об’єднаної Європи”. З приходом на престол Іоанна Павла II в основу такого ро­зуміння було покладено тезу про спільні християнські ко­рені європейських націй. Для пропаганди концепції “неоєвропеїзму” використовується трибуна ЮНЕСКО, міжнародні культурні форуми.

Європа, згідно з твердженнями Папи Римського, — комплекс націй, які стали такими завдяки євангелізації. Внутрішня єдність Європи є не лише культурною, а й соціальною необхідністю. Європі належить і провідна роль у світовому контексті, завдяки її специфічній культурній традиції і невичерпності сил. У справжній Європі не існує суперечностей між Сходом і Заходом, вона — єдина сім’я народів з різними взаємодоповнюючими особливостями. Зближення, інтеграція європейських націй повинні розви­ватися одночасно і в релігійному, і в культурному аспектах.

Для обґрунтування неоєвропеїзму Іоанн Павло II ство­рив власну концепцію нації. На передньому плані у ній — народ, потім вітчизна, релігія, мистецтво, національна культура. Європа, об’єднана спільністю походження, куль­турної історії і традицій, цінностей і фундаментальних ос­нов організації життя, може врятуватись від внутрішніх небезпек та апокаліптичних конфліктів.

Європейська культура заснована на великій спад­щині — іудейській, грецькій, римській, християнській. Але ця спадщина переживає глибоку кризу. Тому створен­ня “нової Європи” пов’язано з надією на релігійне відро­дження. За словами Іоанна Павла II, “відродження у хри­стиянському дусі є єдиним засобом врятування Європи”. У 1985 р. папа видав енцикліку “Апостоли слов’ян”, провідна думка якої полягає в необхідності об’єднання європейських країн на основі християнської культури. Шлях до єдності між Сходом та Заходом, стверджує Вати­кан, в об’єднанні християнських церков у вселенську церкву і загальній євангелізації, суть кої — встановлення передусім моральної вищості католицької церкви. У цьому чітко простежуються політичні цілі. Пропагуючи єдність Європи, Іоанн Павло II підкреслює перевагу римо-католицької церкви, оскільки “апостоли слов’ян” нібито пра­цювали з благословення і під контролем Пап Миколи І, Андріана II та Іоанна VIII, будучи підданими Великої імперії. Історичні документи свідчать, однак, що Кирило та Мефодій зверталися до Риму лише з дипломатичних питань.

80-ті роки XX ст. стали етапними для католицизму. На Надзвичайному синоді єпископів, присвяченому 20-річчю II Ватиканського собору, було проаналізовано церковні справи за 20 років після собору у контексті еволюції сучас­ного суспільства. Серед проблем було названо ускладнен­ня відносин церкви зі світом. Багаті країни пізнали секуляризм, атеїзм, практичний матеріалізм. Цим спричинена глибока криза фундаментальних моральних цінностей. У країнах, що розвиваються, панують бідність, голод, злидні. Синод дійшов висновку, що прагнення до оновлення ли­ше зовнішніх структур призвело до забуття церкви Хрис­та. У декларації “Заклик бога до всіх людей” синод закли­кає всіх (не тільки католиків) до участі у створенні “цивілізації солідарності та любові”, бо тільки шляхом релігійного відродження можна подолати апокаліптичний стан сучасної культури.

Католицький теолог Карл Ранер так оцінює сучасне становище католицької церкви: “Сьогодні від церкви мож­на чути багато заяв від імені “духу” II Ватиканського собо­ру, кі не мають нічого спільного з цим духом. У сучасній церкві панує надто зеликий консерватизм. Церковні власті Риму, здається, більше схильні до повернення у добрі старі часи, ніж до реального розуміння ситуації сучасного світу і людства. Ми не досягли ще синтезу між істинною духовністю і реальною відповідальністю перед світом, якому загрожує катастрофа. […] На порозі третього тисячоліття серед католиків постійно зростає прагнення до створення найширшої платформи для об’єднання всіх людей доброї волі на основі загальнолюдських цінностей для врятування і збагачення духовної культури людства”.

Після проголошення державної незалежності, в Ук­раїні почалось відродження католицьких громад і храмів, дещо пожвавилися відносини з Ватиканом.

Протестантизм

Протестантизм (лат. protestans — той, що заперечує, незгідний) — один із трьох напрямів у християнстві, який увібрав у себе віросповідання, генетично пов’язані з Ре­формацією.

Християнство ніколи не було однорідним, у ньому постійно виникали церкви, групи, які протистояли одна одній. Відбувалося це тому, що християнські ідеї неодна­ково проникали в різні соціальні верстви, виступаючи іде­ологічним оформленням їх класових та політичних по­зицій. Починаючи з XVI ст., дрібні прояви опозиції като­лицькій церкві злилися в могутній потік, який охопив Європу, що зумовило появу нового напряму християнст­ва — протестантизму. (Походження терміна пов’язане з “Реформацією” шести князів-лютеран і чотирнадцяти міст з приводу посягань католицької партії на принцип свобо­ди віросповідання).

Це було у XVI ст. — в епоху Реформації, коли на аре­ну боротьби виходив новий клас — буржуазія, для якої межі феодального ладу стали надто тісними. Водночас ка­толицька церква була центром феодальної системи, догма­ти якої відігравали роль священного покривала фео­далізму. Була вона і найзаможнішим землевласником, їй належала майже третина усіх земельних володінь в като­лицьких країнах. Буржуазія, піднімаючись на боротьбу проти феодалізму, виступала й проти католицької церкви. Перша спроба буржуазної революції відбулася у формі релігійної боротьби, оскільки почуття і свідомість мас бу­ли загалом сформовані церквою. І тому історичний рух, змістом якого був перехід від феодалізму до капіталізму, мусив набути релігійного забарвлення. Саме в цей час на противагу феодальному католицизму розвинулася “проте­стантська єресь”.

Виступаючи проти католицької церкви як невід’ємно­го інституту феодалізму, ідеологи протестантизму запере­чували її посередницьку роль між людиною і Богом, куль­тову практику, догматичні положення. Свої ж реформи протестанти обґрунтовували “справжнім прочитанням”  Біблії, ку вони оголосили єдиним джерелом одкровення, авторитетом у питаннях віри.

Людина для протестантизму — уже не є ланкою над-особистісної спільноти, як вважало середньовічне христи­янство. Індивідуалізація, властива буржуазній епосі, вису­ває таку перебудову релігійних уявлень, за якої людина зі своєю індивідуальною своєрідністю змогла б включитись у релігійне переживання, а її особиста віра — єдиний шлях спасіння. Наприклад, якщо православ’я і католицизм рег­ламентують систему постів, то протестантизм пропонує кожному вирішувати це питання, виходячи з власних при­страстей, звичок.

Зазнала змін у протестантизмі й сама ідея Бога. З по­гляду його ідеології, Бог існує тому, що він потрібен лю­дині, яка в нього вірить: “У що віриш, те й маєш”. У різних країнах Західної Європи протестантизм набуває особливих форм. Найпомітніші напрями протестантиз­му — лютеранство і кальвінізм, які разом з англіканством виникли в XVI ст., давши поштовх анабаптизму, менонітству, антитринітаризму, социніанству. Усі вони нале­жать до ранніх течій у протестантизмі. Пізні течії виникли у XIX—XX ст. — методисти, баптисти, квакери, мормони, адвентисти, свідки Єгови, п’ятидесятники. Більшість поділяє загальні віросповідні принципи.

лютеранство

Одним з перших кроків реформаторського руху був ви­ступ у 1517 р. німецького ченця Мартіна Лютера (1483— 1546) проти влади римських пап і торгівлі індульгенціями. Головні принципи, сформульовані Лютером та його спо­движниками, викладені в Аусбурзькому посланні 1530 р. Стрижневим догматом протестантизму стало вчення Лютера про спасіння душі за допомогою віри в спокутну жерт­ву Христа. Лютер твердив, Ідо людина може врятувати ду­шу тільки завдяки особистій вірі, яка безпосередньо да­рується їй Богом. Таким чином, він виступав проти пре­тензій католицького духовенства щодо контролю віри й совісті посередниками між людьми і Богом. Було висунуто вимогу скасування відособленого стану священиків, усу­нення чернецтва, римської курії, тобто всієї ієрархії, ка дорого обходиться людству. Заперечувався й авторитет папських декретів та послань, рішень соборів. Єдиним авторитетом у питаннях віри було визнано Священне Писання, право тлумачити яке надавалося кожному віруючому.

 У світі понад 75 млн. лютеран (50 млн. входить до ство­реного у 1947 р. Союзу лютеран), 200 церков. Більшість лютеранських об’єднань існує в Європі. В Україні вони з’явилися разом з першими німецькими переселенцями. Нині зареєстровано 50 громад.

кальвінізм

Виник на початку XVI ст. Очолив його французький богослов Жан Кальвін (1509—1564). Головні ідеї свого вчення виклав у працях “Повчання в християнській вірі” та “Церковні настанови”. Одним з головних догматів кальвінізму є вчення про “абсолютне приречення”: ще до створення світу Бог визначив одним людям — рай, іншим — пекло, і жодні їх зусилля, жодні добрі справи не зможуть змінити цього. І хоча це майбутнє людям невідо­ме, вони можуть здогадуватися про свою долю з того, як складається їхнє земне життя: професійна діяльність кож­ного є “Боже приречення”, а великі успіхи в ній є озна­кою обраності для спасіння.

Кальвінізм, розглядаючи корінні соціально-політичні проблеми сучасності, ^підкреслює всемогутність Бога і нікчемність людини. Його вчення найрадикальніше ре­формувало християнський культ і церковну організацію. Майже всі зовнішні атрибути (ікони, свічки тощо) скасо­вано, провідними у богослужінні є читання та коментуван­ня Біблії, співи псалмів. Головна роль в общинах відводи­лася пресвітерам — керівникам і проповідникам, які й спрямовували релігійне життя общини. Такою була Рефор­мація в Німеччині та Швейцарії.

В Англії вона почалася з ініціативи правлячих кіл. У 1534 р. парламент проголосив незалежність церкви від па­пи, а короля Генріха VIII її главою. Церковні відносини з Ватиканом було розірвано, закрито всі монастирі, а майно конфісковано. У 1549 р. введено молитовник, скасовано безшлюбність духовенства, але збережено католицькі дог­мати та обряди.

З часом вплив протестантизму на англійську церкву посилився, що призвело до розмежування її з католициз­мом. У 1571 p., за королеви Єлизавети І, парламент прий­няв англійський Символ віри з 39 статей, який заперечував католицький догмат про чистилище, практику індульгенцій, папську владу, поклоніння іконам, святим, без­шлюбність духовенства. Англійська церква прийняла про­тестантські догмати про виправдання вірою і Священне Писання як єдині джерела віри, заперечення вчення като­лицизму про індульгенцію, поклоніння іконам. Але при цьому визнавався католицький догмат про спасительну силу церкви, залишився недоторканим єпископат. Анг­лійська церква, еклектично поєднавши в собі протес­тантські та католицькі догмати, стала прикладом ком­промісного варіанту протестантизму, досягнутого вна­слідок тривалої боротьби королівської влади проти по­літичних та економічних домагань папського двору.

У Шотландії реформаторський рух, виразником якого став англійський богослов Джон Нокс (1505—1572), по­ширювався під прапором кальвінізму і був пов’язаний з боротьбою  проти династії  Стюартів.   Відомо,   що  на­прикінці 60-х років XVI ст. королева Марія Стюарт, спи­раючись на католицьку знать і підтримку папства, зазнала поразки. У Шотландії утворилася пресвітеріанська церква, яка визнавала єдиновладдя Христа в общині віруючих та рівні права її членів. Було скасовано сан єпископа і збере­жено  пресвітерство  в дусі  кальвінізму.   Пізніше,   на­прикінці XVI — на початку XVII ст., в Англії загострили­ся соціальні суперечності, виникла буржуазна опозиція абсолютистському режимові, не задоволена королівською Реформацією. Прихильників кальвінізму серед англійської буржуазії називали  пуританами.  Праве  його  крило  — пресвітеріанці, які захищали інтереси великої буржуазії, їхня програма формулювала вимоги щодо встановлення пресвітеріанської церкви, захисту світської влади, права переслідувати єресі. Радикальне крило пуритан цілком за­перечувало  принцип державної церкви,  вважаючи,  що кожна община повинна бути  вільною у виборі  віро­сповідання. Одна з головних вимог — перебудова церкви на основі конгрегації (об’єднання). Активізація демокра­тичних елементів призвела до виникнення релігійних сект конгрегаціоналістів, баптистів, квакерів та ін. Здебільшого це було свідченням невдоволення низів наслідками буржу­азної революції. Всі інші протестантські утворення відоб­ражають лише основні принципи цих течій.

У середині XIX ст. протестантизм проникає в Україну, Росію (баптизм, адвентизм, євангелізм). У ЗО—40-х роках  (Х ст., у зв’язку із приєднанням західних українських і білоруських земель, Буковини, балтійських держав до складу колишнього Радянського Союзу, виникло ще кілька видів протестантизму (лютеранство, реформаторст­во, єговізм, п’ятдесятництва та ін.), що стали проникати далі на схід.

Нині налічується більше 344 млн. протестантів, об’єднаних у Всесвітню раду церков, створену в 1943 р. У пострадянських державах існують такі протестантські церкви і секти: лютеранська в Естонії і Латвії (найбіль­ша — Естонська євангельська церква на чолі з архієписко­пом); кальвіністи і реформатори (в Закарпатті); єван­гельські християни-баптисти; адвентисти, п’ятидесятни­ки, свідки Єгови, меноніти. Догматичні принципи проте­стантизму — спасіння власною вірою, пастирство всіх віруючих, винятковий авторитет Священного Писання — є релігійним утвердженням буржуазного способу життя. У протестантизмі значно спрощено культ: скасовано наряжання священиків, коштовне оздоблення церкви, дзвони, вівтарі, ікони, багато свят, спеціальних служб, пов’язаних із вшануванням святих. Відсутнє поклоніння мощам свя­тих. Типовою протестантською церквою є церква єван­гельських християн-баптистів. З неї виокремилися адвен­тисти, п’ятидесятники, а з адвентизму — єговізм.

Секта створена в 1944—1947 pp. внаслідок об’єднання організації баптистів з євангельськими християнами та громадами п’ятидесятників. Пізніше, у 1963 р., до неї увійшла частина громад братських менонітів. У жовтні 1963 р. відбувся Всесоюзний з’їзд ЄХБ, який ухвалив ос­новні принципи віросповідання.

Основним засобом, за допомогою якого Бог дома­гається спасіння людей, баптисти вважають Біблію. Як вмістилище божественної свідомості, вона протистав­ляється людському знанню. Головну увагу відводять тлу­маченню Нового Завіту. Баптизм твердить, що людина от­римує спасіння від Бога не внаслідок власних діянь, а че­рез віру в жертву, принесену Христом на Голгофському хресті. Людей рятує тільки Бог, без чиєї допомоги не може з’явитися віра в їх серцях.

У моралі баптизму стрижневими є питання про сенс   життя, норми моральності, правила поведінки. Проповідує він ідею богоданності моралі й аморальності безбожників. Баптисти підтримують віровчення про триєдиного Бога, вірять у спокутну місію Христа, його друге пришестя, у страшний суд, вважають, що за всі людські гріхи перед Бо­гом і людьми уже поніс кару Христос, а їм залишається ли­ше вірити в нього і завдяки цьому “очиститися”.

Кілька разів на тиждень, обов’язково в неділю, бапти­сти збираються у молитовних будинках, де проголошують колективні молитви, співають релігійні гімни, нерідко в супроводі музичних інструментів. У першу неділю місяця відбувається причащання всіх членів общини (хлібопере-ломлення) або вечеря любові. Обряд хрещення, який відправляють над дорослими після відповідної релігійної підготовки, символізує “духовне відродження” і прийнят­тя до общини. Баптисти заперечують хрещення немовлят, вважаючи, що вони не мають віри, а в дорослого є свобо­да вибору, він свідомо обирає релігію. Не вважають таїнствами хрещення і хлібопереломлення.

Зміст життя баптисти вбачають у спасінні й досягненні блаженства в раю. Вони відзначають усі християнські свя­та, пов’язані з іменем Христа, а також одруження, похоро­ни, дні народження членів общини. Життя баптиста чітко регламентоване. Свій вільний час він повинен віддавати вивченню, пропаганді Біблії, баптистським зборам. Він віддає на користь общин значну частину свого заробітку, йому не рекомендується одружуватися з людьми іншої віри, а тим більше — з невіруючими.

адвентизм

Зберігаючи основи віровчення про культи, запозичені з баптизму, адвентисти акцентують увагу на очікуванні другого пришестя (адвентус) Ісуса Христа і заперечують безсмертя душі. Обов’язковим для них є внесення десяти­ни в касу общини. Адвентисти здійснюють активну місіонерську діяльність, їм належить “санітарна рефор­ма”, що вимагає від віруючого піклуватися про власне здо­ров’я, оскільки, згідно з адвентистськими уявленнями, тіло — “посуд божий”. Адвентисти поділяються на кілька угруповань. Найчисленнішими серед них є послідовники “пророчиці” Олени Уайт, які відзначають щотижневе св’ято суботи (адвентисти сьомого дня). Нині майже половина адвентистів проживає в Україні, здебільшого в Чернівецькій, Черкаській, Вінницькій областях. Єдиного організаційного центру адвентисти не мають.

П’ЯТИДЕСЯТНИКИ

Вірять у сходження до них Святого Духа і безпосереднє спілкування з Богом з надією одержати від нього дари Святого Духа: здібності до вивчення інших мов, пророку­вання, зцілення, їх зібрання супроводжуються масовим релігійним екстазом. Общини п’ятидесятників Існують в Україні, Білорусі, Молдові, Казахстані, Роси.

Єговісти

Визнають єдиного бога Єгову і готуються до Армагед­дону – кінця світу. Це одна з крайніх форм сектантства. В 1931 р секта зареєструвалася під назвою Товариство свідків Єгови”, “Свідки Єгови”. Діють в Україні, Молдові, на Північному Кавказі. Більшість з них підпорядкована Бруклінському центру (США).

 Протестантизм (від лат. protes-tantis — той, хто заперечує, не погоджується) виник в епоху ранніх буржуазних революцій у країнах Західної Європи в XVI ст., коли поширились антифеодальні й антикатолицькі рухи. Причиною виникнення протестантизму були соціально-економічні та ідеологічні суперечності феодалізму.
    В надрах феодалізму складалися нові, капіталістичні суспільні відносини. Здійснювалося первісне нагромадження капіталу, зростала торгівля, виникала капіталістична мануфактура. Нові продуктивні сили вступили у суперечність з феодальними суспільними відносинами.
    Католицька церква сама була великим феодалом, католицизм панував у всіх сферах духовного життя, церква освячувала феодальні порядки, користувалася необмеженою владою. Всюди, де назрівав протест проти старих порядків, з’являлися папські булли, виникали постаті в темних сутанах, палали вогнища інквізиції. Все це зумовило зростання активності виступів опозиції до католицької церкви, що набула характеру масового суспільного руху з широкою соціальною базою. Князі й королі домагалися політичної незалежності від Риму, промисловці й торговці — вимагали вільного підприємництва, ліквідації різних податків і феодальної роздрібненості, збідніле дворянство та лицарство намагалося звільнити своїх підданих від пограбування церквою й усунути її як свого конкурента, діячі культури і науки прагнули звільнитися від впливу омертвілої церковної догми, селяни та міські низи — позбутися нестерпного гніту всієї суспільної піраміди.
    Антифеодальний, антикатолицький рух дістав назву Реформації. Його безпосереднім напрямом було виникнення нової течії у християнстві — протестантизму. Ця течія об’єднала різні напрями християнства, що відокремилися від католицизму. Спочатку протестантизм був представлений лютеранством, кальвінізмом і англіканством. Продуктом пізнішого розвитку протестантизму є баптизм, адвентизм, методизм, євангелізм тощо. Нині протестантизм найбільш поширений у країнах Європи й Америки, в багатьох країнах Азії і Африки. У світі налічується близько 345 млн його послідовників.
    Протестантські напрями різняться один від одного, проте усім їм властиві спільні риси. Головним є створення національної, простої та дешевої церкви. Звідси заперечення ролі церкви як посередника у спасінні, верховенства влади римського папи, а також ролі духовенства і чернецтва як посередника між Богом і людьми, ряду церковних обрядів, постів, пожертвувань, театралізованого богослужіння, пишних прикрас церкви і багатої одежі священиків. Заперечується віра в догмат про чистилище, відкидається культ ангелів, святих, поклоніння мощам, іконам. Число таїнств скорочено в основному до двох — хрещення і причастя. Богослужіння проводиться національною мовою і складається в основному з проповіді, колективної молитви і псалмоспівів. Основою віровчення є Біблія, особливо Новий Завіт. Допускається довільне тлумачення віруючими Біблії. Наголос робиться на особистій глибокій вірі як засобу спасіння душі. Церква визнає зверхність державної влади.
    Протестантські течії по-різному реформували католицизм. Глибина перебудови залежала від історичних і соціальних умов країни, в якій складалася нова віра, від характеру віровчення антикатолицького руху, де відбувалася Реформація.

Ранній протестантизм: лютеранство, анабаптизм, цвінгліанство, кальвінізм, англіканство.

   Лютеранство. Історично початок реформаційного руху пов’язується з виступом німецького ченця Мартіна Лютера.
    Мартін Лютер (1483—1546) 31 жовтня 1517 р. виголосив у Віттенберзькій церкві 95 тез проти всевладдя римського папи і торгівлі індульгенціями. Головна ідея його тез полягала в тому, що для спасіння необхідне внутрішнє покаяння грішника, яке не можна замінити ніякими зовнішніми обрядами та грошовим відкупом. Про радикальну реформу церкви не було й мови. Проте Рим на перегляд догматів відповів погрозами відлучення від церкви і розправою. Віттенберзький проповідник відмовився поступитися грубій силі. Почалися взаємні звинувачення, і справа закінчилась тим, що благочестивий монах публічно спалив папську буллу про відлучення його від церкви (10 грудня 1520 p.).
    Це був нечуваний крок відходу від букви релігійної віри, значення якого порівнювалося з іскрою, що потрапила у бочку з порохом. Виступ Лютера проти католицької церкви був сигналом до виступу всіх опозиційних і революційних сил проти феодалізму, виступу, який вилився у селянську війну в Німеччині (1524—1526 pp.).
    Основні принципи лютеранства викладені в «Книзі згоди» («Книга конкордії»), а також «Великому» і «Малому» катехізисі М. Лютера.
    М. Лютер рішуче нападав на претензію католицької церкви бути посередником між віруючими та Богом, на догму про те, що загробна доля залежить цілком від заслуг віруючого перед церквою. Між людиною і Богом, зазначав Лютер, не повинно бути ніяких посередників. Бог дає спасіння за своєю волею, а не за вимогами грішників. Доля віруючого визначається не церквою, а Божою милістю. Власними зусиллями досягти спасіння ніхто не може. Заслужити милість Бога і досягти спасіння віруючий може лише тоді, коли визнає себе безнадійно гріховною істотою, щиро повірить у «спокутну жертву Ісуса Христа». Рятує лише глибока віра в Бога. Вчення про особисту глибоку віру як єдиний і достатній засіб спасіння становить основу протестантської догматики і вимагає переосмислення традиційного віровчення католицької церкви.
    Висунутий Мартіном Лютером принцип «виправдання глибокою вірою» був спрямований проти католицької церкви та ієрархії. Лютер вимагав спрощення пишного католицького богослужіння, конфіскації церковного майна, ліквідації чернецтва, істотного скорочення кількості релігійних свят і таїнств. Він відкинув священний переказ (рішення церковних соборів, папські енцикліки, твори провідних богословів) як джерело віровчення і заявив, що основою віровчення є лише Біблія, зокрема Євангеліє. Тому лютеранська церква називає себе євангелістською. Все це зводило нанівець роль папства в церкві і духовному житті віруючих.
    Лютеранська концепція не заперечувала феодальних відносин, але вона значно обмежила роль духовенства, вважаючи соціальну активність одним із проявів релігійності, виправдовуючи нові відносини, які формувалися. Виступ М. Лютера проти католицизму, його тлумачення християнства відповідало інтересам німецьких бюргерів і князів, які прагнули звільнитися від влади папства і водночас вимагали збереження релігії. Це і зумовило швидку перемогу лютеранства в Німеччині.
    У тогочасному протестантизмі чітко визначилися два напрями: бюргерсько-поміркований, який очолював М. Лютер, і плебейсько-радикальний, який очолював Т. Мюнцер — ватажок селянського руху, відомий під назвою «анабаптизм» .
    Анабаптизм. Теолого-філософське вчення Т. Мюнцера було спрямоване проти догматів не лише католицької церкви, а й християнства взагалі. За Мюнцером, щоб осягнути справжню істину, людина повинна розірвати зі своєю гріховною природою, відчути в собі дух Христа і від «безбожної мудрості» навернутися до вищої божественної мудрості, безкорисливої і піднесеної. Фундаментом цього не може бути ні вчення церкви, ні проповіді «лицемірних попів», а лише глибока віра та її зміцнення через безпосереднє спілкування з Богом. Спілкування з Богом, учив він, приводить до зближення людської і Божої волі, коли людина стає складовою частиною божественного промислу, мислить і діє відповідно до Божих накреслень. Т. Мюнцер відмовився розглядати Біблію як єдине джерело одкровення, наполягав, що справжнє і живе одкровення — це розум. Соціальна програма Т. Мюнцера передбачала втілення християнських принципів на Землі. Царство Боже він розглядав як суспільний лад без багатих і бідних, де панують рівність, справедливість, братерство і свобода. Ця програма смертельно налякала німецьке бюргерство та його верхівку. Тільки-но почалася селянська війна, Лютер зрадив селянські маси і пішов на тісний союз з феодальними князями. Війна закінчилася поразкою і загибеллю Т. Мюнцера. Анабаптизм, який з Німеччини проник у сусідні країни, поступово виродився в менонітство, яке обстоювало принципи покірності, терпіння, непротивлення злу.
    На основі вчення Лютера склалася лютеранська церква. Релігійний культ цієї церкви заперечує верховенство влади папи римського і всю католицьку ієрархію, відкидає чернецтво, культ святих, Богоматері, вшанування ікон, скульптур. Головну роль у лютеранському культі відіграють провідні, колективні молитви і псалмоспіви. Лютеранські священики звуться пасторами, а не отцями, або патерами, як у католиків. Основою церкви є релігійна громада, або конгрегація, якою керує церковна рада з пастором.
    Лютеранські храми відзначаються суворістю архітектурної форми, простотою і скромністю внутрішнього оздоблення. Проте в них збереглися залишки впливу католицизму, зокрема, вівтарі, розп’яття, єпископат. Пастори одягаються у своєрідний одяг. Богослужіння супроводжується органною музикою.
    Лютеранська церква кожної країни існує самостійно і підпорядковується державній владі. Вона управляється колегіально — синодом, що складається з представників лютеранського духовенства і мирян. Державна влада призначає чиновників церковного управління та пасторів.
    Лютеранство поширено в Німеччині, Швеції, Норвегії, Данії, Фінляндії, Ісландії. Більшість лютеран німецького і скандинавського походження мешкає у США і Канаді. Лютеранські громади існують в Естонії і Латвії. У різних країнах світу налічується 190 самостійних лютеранських церков, які об’єднують майже 73 млн. віруючих. У 1923 р. виникло об’єднання лютеранських церков, яке нині має назву Лютеранська всесвітня федерація.
    У Швейцарії виник напрям протестантизму, що виступав за більш рішучу, докорінну перебудову церкви. Він дістав назву «реформаторство». Ця течія була представлена цвінгліанством і кальвінізмом.
    Цвінгліанство. Ульріх Цвінглі (1484—1531 pp.) започаткував Реформацію у Швейцарії, перебуваючи під впливом філософії Еразма Роттердамського. У 1523 р. опублікував 67 тез, де обгрунтував своє вчення. Це була перша протестантська праця німецькою мовою. Основні принципи віровчення викладені у книзі «Про істинні й хибні релігії». За основу свого віровчення Цвінглі бере послання апостола Павла, особливо його вчення про «спокутну жертву Ісуса Христа» і благодать Господню, яка дарується Богом глибоко віруючій особі. Цвінгліанство схоже в цьому плані з лютеранством, однак відрізняється від нього істотними рисами. Для У. Цвінглі істинним у релігійній вірі є те, що підтверджується Біблією, а для М. Лютера — те, що не суперечить Святому письму. Цвінглі більш послідовний спіритуаліст, ніж Лютер. Він вимагає викинути з культу все, що відволікає від віри: картини, музику, скульптуру, різні прикраси. Релігійні таїнства розглядаються як зовнішні ознаки, і Божа благодать через них не надходить. Наприклад, обряд причастя — лише спомин про спокутну жертву Ісуса Христа. Це по суті заперечення релігійних таїнств та обрядів. Відкидаються ним культ святих, пости, чернецтво, поклоніння мощам, проголошується принцип незалежності віруючих від єпископів і папи римського.
    У. Цвінглі дискутує в Цюріху з католиками і здобуває перемогу. Міський магістрат проголошує основною релігією цвінгліанство, а Цвінглі обирається членом міської ради. Він спрямовує подальший розвиток реформації, полемізує з Лютером з питань церковної структури і державного устрою. Цвінглі обстоював республіканський устрій церкви, кращою державною формою правління вважав демократію. Особлива роль у державній структурі відводилася державному пророку, який повинен бути наставником і радником, сповіщати громадянам Божу волю. У. Цвінглі не лише пропагував нову релігію, він активно займався політикою: шукав союзників за кордоном, намагався організувати в Швейцарії союз протестантських кантонів, які б протистояли так званим «католицьким лісним кантонам». В одній із воєн, які точилися між протестантами і католиками, У. Цвінглі загинув як військовий священик. Цвінгліанство не набуло значного поширення, згодом воно злилося в кальвінізмом.
    Кальвінізм. Жан Кальвін (1509—1564 pp.) — французький богослов, активний діяч Реформації в Швейцарії. У Франції за антикатолицьку діяльність і пропаганду лютеранства він переслідувався, внаслідок чого і змушений був утекти із Франції та оселитися в Женеві. Ж. Кальвін грунтовно переосмислив у буржуазному дусі віровчення католицької церкви, вніс значні зміни до католицького культу.
    Він висунув і розвинув учення про «абсолютне приречення», згідно з яким Бог ще до створення світу визначив долю людей, тобто визначив тих, хто одержить спасіння, і тих, хто потрапить у пекло. Проте це, за Кальвіном, не повинно штовхати віруючого на пасивний шлях життя. Людині невідомо, чи буде вона врятована, чи ні. Вона своїм життям і діяльністю повинна заслужити милість Бога і довести, що вона є Божим обранцем. Успіх у справах може служити опосередкованим доказом того, що віруюча особа обрана для спасіння, а невдача — ознака приреченості. Цим самим кальвінізм освячував буржуазну заповзятливість у підприємництві. Послідовники кальвінізму поглибили це вчення, наголошуючи, що успішне підприємництво, доброчесність, набожність, працьовитість, покірність владі — все це прояви Божої обраності. Була висунута теза про «світське покликання» і «світський аскетизм», які вимагають повної відданості людини своїм справам, бережливості, а також відмови від комфорту, розваг, радощів життя.
    На грунті кальвінізму виникла кальвіністська церква. На відміну від компромісного лютеранства Кальвін істотно реформував християнську церкву, зробивши її простою, загальнодоступною і дешевою. Він повністю відмінив церковну ієрархію, запровадив виборність церковного керівництва, ліквідував єпископський сан. Основною ланкою церкви є релігійна громада, яку очолюють пастори і пресвітери. Пресвітери та пастори (їх ще називають «міністрами») становлять консисторію, яка керує релігійними справами. Догматичні питання вирішуються на зборах провідних богословів, пасторів і пресвітерів, які дістали назву конгрегацій, а в межах однієї держави — синодів.
    З релігійного культу була усунена розкіш, культ зазнав радикального спрощення. В кальвіністських храмах немає вівтарів, ікон і хрестів, органної музики, відсутні літургія та облачения пасторів. Богослужіння провадиться у формі спільних молитов, читання Біблії, співу псалмів. Із семи таїнств кальвіністи визнають лише хрещення і причастя, але розглядають їх лише як духовні символи, спомин про «спокутну жертву Ісуса Христа».
    Особливістю кальвінізму є нетерпимість до інших релігій і наукових знань, зокрема до тих відкриттів, які суперечать Біблії, а також прагнення обмежити громадське життя віруючих. Релігійні громади вдаються до дріб’язкового нагляду за громадським і особистим життям віруючих, забороняють розваги, яскравий одяг, танці, вимагають регулярного відвідування церковних служб. Прикладом ворожого ставлення до науки і культури було те, що сам У. Кальвін був ініціатором спалення іспанського вченого-гуманіста, відомого природознавця й анатома М. Сервета, який тоді випадково опинився у Женеві. Кальвін писав, що «Бог не щадить цілі народи, він велить вщент руйнувати міста і знищувати сліди їх, коли вони впадають в єресь». Кальвінізм виявився найбільш радикальною формою пристосування християнства до потреб буржуазної епохи. Подальша еволюція ка\ьвінізму відбувалася на основі врахування національних особливостей тих країн, де він поширювався, а також особливостей тих соціальних верств населення, ідеологію яких він виражав. Згодом кальвінізм втратив крайній радикалізм і набув поміркованішого характеру. На основі кальвінізму виникли релігійні угруповання: реформаторство, пресвітеріанство та конгрегаціоналізм. Реформаторство поширене у Швейцарії, Франції, Голландії, Чехії, Словаччині, Угорщині, Польщі, Латвії. В Україні реформаторські громади є в Закарпатській області.
    Пресвітеріанство і конгрегаціоналізм мають англо-шот-ландське походження, вони поширені у Великій Британії, США і ПАР.
    Кальвіністські церкви об’єднані у Всесвітній пресвітеріанський союз, до складу якого входить 125 незалежних церков. Послідовників кальвінізму тепер налічується близько 50 млн. чоловік.
    Англіканство. Виникнення цього напряму протестантизму зумовлено особливостями формування буржуазного суспільства у феодальній Англії. Реформація в Англії, на відміну від Німеччини, розпочалася з ініціативи правлячої верхівки. В 1534 р. англійський парламент прийняв «Акт про верховенство», яким було встановлено підпорядкування церкви державній владі. Англійська реформація здійснювалася з політичних мотивів. Король Генріх VIII був оголошений главою церкви, зв’язки з Римом були повністю розірвані. Монастирі були закриті, а земля та майно церкви були конфісковані на користь короля і лордів. Реформа спочатку не привела до корінних змін в організаційній структурі церкви, її догматах і обрядах, які залишилися католицькими. Лише в другій половині XVI ст. при королеві Єлизаветі І була завершена розробка догматичних принципів і культу англіканської церкви.
    Основи віровчення викладені у «Книзі спільних молитов» (1549 р.) і Символі віри, що містить 39 статей (1571 p.). Біблію було перекладено англійською мовою.
    Віровчення англіканської церкви є конгломератом католицизму, лютеранства і кальвінізму. Концепція спасіння поєднує лютеранський принцип спасіння шляхом особистої віри і католицьке вчення про спасаючу силу церкви. Зберігаються такі католицькі догмати, як віра в Святу трійцю, спокутування гріхів, боговтілення, друге пришестя, воскресіння, пишне богослужіння. Прийняті також лютеранські догмати: заперечення главенства папи римського, целібату, поклоніння іконам і мощам, відмова від індульгенцій тощо. До англіканських догматів належать визнання короля главою церкви, збереження церковної ієрархії та єпископату, визнання за духовенством права дарувати віруючим святу благодать.
    Релігійна Англія поділяється на дві провінції — Кентер-берійську та Йоркську, на чолі яких стоять архієпископи, що призначаються монархом за рекомендацією уряду. Архієпископи мають постійні місця у палаті лордів. Нині англіканство містить 25 автономних церков і 6 церковних організацій, що входили в минулому до складу Британської імперії. Англіканські церкви, крім Великої Британії, існують насамперед в її колишніх колоніях, зокрема у Канаді, США, Новій Зеландії, Австралії, Індії, Пакистані. Зберігаючи самостійність, ці церкви утворюють Англіканську спілку церков. Всесвітнім консультативним центром цієї спілки є Ламбетська конференція, що скликається один раз на десять років з середини XIX ст. Прихильників англіканської церкви у світі сьогодні налічується близько 70 млн. чоловік.
    Лютеранство, кальвінізм і англіканство належать до ранніх форм протестантизму. На їх основі виникло багато різних релігійних течій, які дістали спільну назву пізнього протестантизму.

 

Сектантство як відгалуження певної релігії притаманне не тільки протестантству, а й іншим релігіям. Особливу групу християнського сектантства становлять релігійні течії, що виникли на грунті православ’я і які мають власне історичне коріння, а також власну етимологію відходу від офіційного православ’я.
    Старообрядництво. Виникло внаслідок розколу, який стався у Руській православній церкві в другій половині XVII ст. Старообрядці не прийняли реформ, проведених тодішнім главою Руської православної церкви патріархом Никоном. Якщо протестанти Заходу домагалися створення національної церкви й оновлення релігії, то російські розкольники виступали проти релігійних реформ. Сутність реформ полягала у виправленні неточностей, допущених при перекладі богослужебних книг з грецької мови на старослов’янську, скороченні тривалості церковних служб, запровадженні поклоніння шестиконечному хресту замість восьмиконечного, хрещення трьома пальцями замість двох тощо.
    Характерним для старообрядництва було різке протистояння навколишньому світові, в якому, на їх думку, оселився антихрист. Прихильники цієї течії утримувалися від будь-яких контактів зі «світом антихриста», обмежували себе в продуктах харчування, вважали гріховним вживання алкогольних напоїв. Найбільш фанатичні віруючі обирали для себе крайню форму релігійного протесту — самоспалення. Спалювали себе цілі сім’ї і навіть окремі села старообрядців, вважаючи, що «хрещення вогнем» очистить їх від «скверни антихриста» і забезпечить блаженство в царстві Божому. Багато старообрядців тікали від реального світу в глухі ліси і необжиті місцевості Уралу, Сибіру, околиці Росії. В Україні старообрядці поселилися на території нинішніх Вінницької, Одеської, Чернігівської та деяких інших областей.
    Старообрядництво ніколи не було єдиним ні в організаційному, ні в ідеологічному відношеннях. Усі численні угруповання, на які розпалося старообрядництво, поділяються умовно на дві основні групи: попівці та безпопівці.
    Попівці. Ближче до православної церкви, помірковане крило у старообрядництві. У проведенні богослужінь і церковних обрядів тут брали участь священики, які переходили до них із православної церкви. За це вони дістали назву біглопопівців. Прихильники цього толку зберегли традиційну православну обрядовість і підпорядковувалися православній церкві. Представляє попівців білокриницька церква, яка виникла в 1846 р. Свою назву вона дістала від села Біла Криниця на Буковині (нині Чернівецька область). Сьогодні очолює церкву архієпископ Московський і всієї Русі. В Україні тепер існують 52 громади Руської православної старообрядницької церкви (білокриницька згода).
    Безпопівці. Найрадикальніша течія у старообрядництві. Серед них є дрібні толки — бігунський, Феодосіївський, спасівський тощо. Вони відстоюють принцип «загального священства» і відкидають на цій основі необхідність священиків, з церковних обрядів визнають лише хрещення і спокутування гріхів, а спасівці відкидають усі християнські обряди і таїнства. Богослужіння здійснюють виборні наставники та диякони. Безпопівці дотримуються різних містичних вчень, зокрема про «світ антихриста», близький «кінець світу». На цій основі серед старообрядців поширювався релігійний фанатизм, що супроводжувався негативістським ставленням до державної влади, православної церкви, шлюбних відносин. Деякі толки безпопівців, зокрема пилипівський, проповідували крайню форму спасіння від антихриста — самоспалення. Внаслідок історичної еволюції та соціального розшарування безпопівців їхній фанатизм і аскетичні тенденції значно ослабли.
    Безпопівці нині розпалися на багато течій (толків) і груп (згод), що перебувають у стані взаємної конфронтації. Сьогодні однцм із найбільш поширених і найвпливовіших є поморський толк. Його громади існують у країнах Балтії, Білорусі і в Росії. В Литві функціонує Вища старообрядницька рада. В Україні існує 12 громад безпопівців, зокрема вони є у Вінницькій, Житомирській, Закарпатській, Одеській і Харківській областях. Єдиного керівного центру в Україні безпопівці не мають, їхні громади існують автономно.
    У наш час ворожнеча у взаєминах старообрядців і Руської православної церкви відійшла в минуле. Собор РПЦ в 1971 р. анулював прокляття на старообрядців і визнав їх православними. Однак корінного зближення між православною церквою і старообрядцями ще не відбулося, оскільки багато суперечностей, що виникли протягом віків взаємної ворожнечі, і досі не усунено.
    Поява духоборів, молокан, хлистів, істинно-православних християн та істинно-православної церкви була зумовлена не стільки релігійними, скільки соціально-політичними чинниками. Релігійний фанатизм послідовників цих віровчень, їхній аскетизм і екстремістська поведінка окремих віруючих не сприяли поширенню цих сект. Невеликі групи істинно-православної церкви існують у Вінницькій і Донецькій областях, а молокан — у Донецькій і Запорізькій областях. Тенденція до посилення цих релігійних течій за рахунок молоді нині не спостерігається.

 

Література:

 

1)                 Калінін Ю. А., Харьковщенко Є. А. Релігієзнавство. – К.: Наукова думка, 97

2)                 Лубківський В. І. Релігієзнавство. – К., 97

3)                 Рибачук М. Ф. Релігієзнавство. – К., 97

4)                 Мень А. История религии. Т 7. – М. 92

5)                 Осипов А. И. Путь разума в поисках истины. – М., 97

6)                 Истории религии. Лекции, прочитанные в Санкт-Петербургском университете – С-Пб., 98

7)                 П. Д. Шантепи де ля Соссей. История религий. – М., 92

8)                 Булгаков С. Православие. – М., 92

9)                 Смирнов Е. «История христианской Церкви», репринтное издание 1915г.