КЛАС СТЬОЖКОВІ ЧЕРВИ – CESTODA
Загальна характеристика типу Плоскі черви (Plathelminthes):
1) тіло сплющене у спино-черевному напрямі;
2) шкірно-м’язовий мішок утворений шкірою та системою кільцевих, поздовжніх і діагональних м’язів;
3) тіло заповнене паренхімою;
4) травна система трубчаста (передній та середній відділи), закінчуються сліпо, без анального отвору; у стьожкових червів травна система відсутня;
5) кровоносна та дихальна системи відсутні;
6) видільна система протонефридіального типу;
7) статева система гермафродитна (шистосоми роздільностатеві);
8) цикл розвитку проходить зі зміною хазяїв (проміжного та кінцевого).
Клас Стьожкові черви – Сestoda
Характерні ознаки:
· тіло складається з голови – сколекса, шийки і стробіли, яка містить проглотиди, попереду стробіли розташовані гермафродитні членики (проглотиди), а на кінці – зрілі, заповнені яйцями; тіло має форму стрічки, утвореної члениками–проглотидами;
· статева система гермафродитна; травна система відсутня;
· живлення проходить всією поверхнею тіла;
· нервова система утворена головним нервовим кільцем і двома нервовими стовбурами, що простягаються з двох боків стробіли і в кожному членику з’єднуються двома поперечними нервовими відгалуженнями;
· видільна система протонефридіального типу;
· кровоносної і дихальної систем немає;
· розвиток проходить з личинковими стадіями і зміною хазяїв;
· захворювання, що викликані дорослими стьожковими червами, називаються цестодози;
· захворювання, викликані їх личинками, – цистицеркози, ценурози, ехінококози, альвеококози.
Стьожкові гельмінти відносяться до типу Plathelminthes, класу Cestoda. Тіло сплющене, має головку – сколекс, шийку і членисту стрічку – стробілу. Членики стробіли називаються проглотиди. Вони за стадією розвитку поділяються на гермафродитні, в яких розвинені чоловічі і жіночі статеві органи, і зрілі, заповнені заплідненими яйцями. Останні розташовуються в кінці стробіли і виділяються з калом. Шийка, що прилягає одразу до сколекса, коротка і непочленована, виконує важливу функцію росту і формування стробіли шляхом брунькування. Між першим члеником і шийкою послідовно з’являються нові членики, тому найстаршими проглотидами є ті, що розташовані в кінці стробіли. Вони й виділяються при дефекації. Тіло стьожаків, як і всіх плоских червів, покрите шкірно-м’язовим мішком: зовні кутикула, шар епітелію, м’язи (кільцеві і поздовжні). Весь членик заповнений паренхімою, в якій розташована гермафродитна статева система. Травна система відсутня і поживні речовини всмоктуються всією поверхнею тіла.
Видільна система протонефридіальна, утворена чотирма поздовжніми каналами, розташованими з двох боків стробіли, у задній частині кожного членика вони з’єднуються поперечними каналами. В останній проглотиді видільна система відкривається загальною порою посередині членика. Після відривання членика від стробіли, виділення проходить через отвори з чотирьох видільних каналів.
Нервова система утворена гангліями, що розташовані у сколексі, від них відходить 6-12 поздовжніх нервових стовбурів. Найбільші з них розташовуються ззовні видільної системи і проходять вздовж двох боків стробіли.
Статева система гермафродитна і кожна проглотида містить чоловічі і жіночі статеві органи. Членики, що відшаровуються від шийки, не мають статевої системи, при рості стробіли в паренхімі проглотиди з’являються сім’яники (до декількох сотень), сім’явиносні протоки зливаються у загальний сім’япровід, на кінці якого є сумка копулятивного органа. Цирус, або копулятивний орган, виділяє свій вміст у статеву клоаку. У більшості цестод її отвір розташовується на боковій поверхні членика, зрідка на черевному (вентральному) боці.
Після формування сім’яників у паренхімі проглотиди з’являється парний яєчник, яйцепровід, жовтівникова залоза, оотип, залоза Меліса, піхва, яка також відкривається у статеву клоаку.
Яйцеклітини через яйцепровід надходять в оотип, туди ж проникають сперматозоїди. В оотипі проходить злиття яйцеклітини із сперматозоїдами, запліднені яйцеклітини обгортаються поживними речовинами, що виділяє жовтівник. Залоза Меліса секретує шкаралупний секрет, з якого формується оболонка яйця. Запліднені яйця, обгорнуті жовтковими поживними речовинами, просуваються в матку. Кількість їх збільшується, вони заповнюють матку. Всі інші статеві органи, крім матки і статевої клоаки, редукуються, у проглотиді залишається розгалуження, матка заповнена величезною кількістю яєць.
У більшості цестод, що паразитують у тілі людини, матка замкнута і яйце виходить з неї лише після відривання проглотид, що розташовуються в кінці стробіли. Дроблення зиготи, гаструляція та ембріогенез частіше проходить у матці, рідше яйця вступають у розвиток після того, як вийшли з кишечнику. Отже, у деяких видів цестод яйця містять зародок – онкосферу, озброєну шістьма гачками, крім яйцевої оболонки онкосфера має свою власну – ембріофору, з якої виходить у шлунку проміжних хазяїв. В інших видів яйця мають кришечку, яка відкривається. У воді формується зародок – шестигачковий корацидій, вкритий війками. Подальший розвиток чи корацидія, чи онкосфери залежить від життєвого циклу певних груп цестод. Медичне значення мають представники двох рядів: ціп’яки і стьожаки. Розвиток їх проходить зі зміною хазяїв, людина найчастіше є остаточним хазяїном, проте для ехінокока та альвеокока людина є проміжним хазяїном.
Для свинячого ціп’яка людина може бути факультативно проміжним хазяїном, хоч облігатно є дефінітивним (кінцевим). Карликовий ціп’як всі стадії розвитку проходить в організмі людини, отже, людина – і проміжний, і кінцевий хазяїн. При проковтуванні яєць цестод із водою чи кормом у проміжних хазяїв у кишечнику звільняються онкосфери від яйцевих оболонок, проходять через стінку кишок у різні органи, де перетворюються на личинкову стадію.
Личинкові стадії цестод різноманітні. Основні типи личинок: цистицеркоїд, цистицерк, ценур, ехінокок, альвеокок, стробілоцерк, тетратиридій, а в стьожаків – процеркоїд і плероцеркоїд. Дефінітивні хазяїни інвазуються при поїданні заражених органів проміжних хазяїв.
Цистицеркоїд – мікроскопічних розмірів, передня частина тіла розширена, в якій міститься вивернутий сколекс. Задня частина у вигляді хвостового придатка. Цистицеркоїди переважають у тілі безхребетних проміжних хазяїв (у кліщів, ракоподібних, комах).
Цистицерк або фіна – округлий або овальний міхурець, заповнений рідиною, покритий сполучнотканинною капсулою. Всередині вивернена одна головка – сколекс. Цистицерки містяться в організмі ссавців.
Ценур – великий міхур, заповнений рідиною, на його внутрішній оболонці розташовуються групи сколексів. Уражає головний і спинний мозок овець, рідше великої рогатої худоби. Часто трапляється в підшкірній клітковині та м’язах тварин.
Ехінокок – найскладніша личинкова форма стьожкових червів. Міхур на внутрішній поверхні має зародкові сколекси, оточені вивідковими капсулами, крім того, є вторинні (дочірні) ехінококові міхурі. У проміжного хазяїна (людини або м’ясоїдної тварини) ехінокок набуває різних модифікацій. Здатний до безперервного росту і досягає великих розмірів.
Альвеокок – багато з’єднаних між собою міхурів, в яких є зародкові сколекси. Міхурці неправильної форми, всі з’єднуються між собою, а сколекси мають вигляд жовтуватих дрібних крапок. Міхур здатний проростати в сусідні тканини.
Стробілоцерк має добре розвинений сколекс і стробілу, що закінчується міхурцем. Стробіла несправжньо почленована.
Процеркоїд – перша личинкова форма стьожаків, має поздовжню форму тіла, спереду присоскові заглибини (первинні ботрії), а в кінці – заокруглений придаток з гачками.
Плероцеркоїд – друга личинкова форма стьожаків, розвивається в тілі додаткових хазяїв (риб, амфібій), досягає розмірів до 1 см з присмоктувальними щілинами на головному кінці.
ГЕЛЬМІНТОЗИ ЛЮДИНИ
(систематика і локалізація)
Тип Plathelminthes – ПЛОСКІ ЧЕРВИ
¨ Клас Trematoda (трематоди) – СИСУНИ
· Родина Fasciolidae
Ø Фасціола (печінковий сисун) – Fasciola hepatica
– Жовчні протоки печінки, жовчний міхур
Ø Фасціола гігантська – Fasciola gigantica
– Жовчні протоки, жовчний міхур
Ø Фасціолопсис – Fasciolopsis buski
– Тонка кишка
· Родина Dicroceliidae
Ø Ланцетоподібний сисyн (дикроцеліум) – Dicrocoelium lanceatum
– Жовчні протоки, жовчний міхур
· Родина Nanophyetidae
Ø Нанофієтус – Nanophyetus salmineola schikhobalowi
– Тонка кишка
· Родина Paragominidae
Ø Легеневий сисун – Paragominus westermani
– Розширення дрібних бронхів
· Родина Heterophydae
Ø Метагонімyс – Metagonimus yokogawai
– Тонка кишка
· Родина Opisthorchidae
Ø Котячий сисун (опісторхіс) – Opisthorchis felineus
– Жовчні протоки, жовчний міхур, протоки підшлункової залози
Ø Китайський сисун (клонорхіс) – Clonorchis chinensis
– Жовчні протоки, жовчний міхур, протоки підшлункової залози
· Родина Schistosomatidae
Ø Шистосома кров’яна – Schistosoma haematobium
– Вени сечового міхура і статевих органів
Ø Шистосома Менсона – Schistosoma mansoni
– Мезентеріальні і гемороїдальні вени
Ø Шистосома японська – Schistosoma japonicum
– Мезентеріальні і гемороїдальні вени
Ø Schistosoma intercalatum
– Мезентеріальні вени
¨ Клас Cestoidea (цестоди) – СТЬОЖКОВІ ЧЕРВИ
q Ряд Pseusophyllidae
Ø Стьожaк широкий – Diphyllobothrium latum
Ø Стьожaк чайок – Diphyllobothrium dendriticum
– Тонка кишка
q Ряд Cyclophyllidaeа
· Родина Dilepididae
Ø Дипілідіyм – Diphilidum caninum
– Тонка кишка
· Родина Hymenolipididae
Ø Ціп’як карликовий – Hymenolepis nana
– Цистицеркоїди – у війках тонкої кишки
– Статевозрілі – у тонкій кишці
Ø Ціп’як щурячий – Hymenolepis diminuta
– Тонка кишка
· Родина Taeniidae
Ø Ціп’як озброєний (свинячий) – Taenia solium
– Тонка кишка, цистицерки – у тканинах
Ø Ціп’як неозброєний (бичачий) – Taeniarhynchus saginatus
– Тонка кишка
Ціп’як озброєний (свинячий) (Таеnia solium) –
збудник теніозу та цистицеркозу
Географічне поширення: повсюдно. Частота захворювання більша в Південній і Східній Африці, Південній і Центральній Америці, на території СНД.
Морфологія. Статевозріла особина близько 2-3 м довжиною, має до 1000 члеників. Сколекс округлий, 1-2 мм у діаметрі, має 4 присоски і хоботок з подвійним віночком гачків. На сколексі розміщені залози, секрет яких полегшує прикріплення до слизової оболонки кишківника хазяїна.
Особливість гермафродитних члеників – трилопатевий яєчник (дві основні частки й одна дрібна додаткова частка).
Зрілі членики прямокутної форми, розміром 12-15 X 6-7 мм, довжина членика перевищує ширину (2:1). Містить розгалужену матку, що має вигляд стовбура, від якого з кожного боку відходять 7-12 пар бічних гілок. Матка закритого типу (позбавлена вивідного отвору), кожний членик містить 30000-50000 яєць.
Фіна типу цистицерк (Суsticercus cellulosae) має вигляд прозорого пухирця розміром з рисову зернину (17-20 х 7-10 мм), молочно-білого кольору. За-повнена рідиною з високим вмістом альбуміну і солей. Всередину пухирця завернутий сколекс, що просвічує у вигляді білої крапки.
Життєвий цикл: озброєний ціп’як – біогельмінт. Остаточний хазяїн – тільки людина. Локалізація статевозрілої особини: тонка кишка. Проміжний хазяїн – домашні і дикі свині, рідше собаки, кішки, мавпи. Проміжним хазяїном може також бути людина, у якої розвивається цистицеркоз. З фекаліями хворого в зовнішнє середовище пасивно виділяються 5-6 зрілих члеників, що відірвалися від стробіли.
Свині заражаються, поїдаючи фекалії хворого або зараженого яйцями ціп’яка. У травному тракті проміжного хазяїна онкосфери вивільняються і за допомогою гачків проникають у кровоносні судини кишкової стінки. З кров’ю вони заносяться в міжм’язову сполучну тканину, де через 2-2,5 міс. формуються цистицерки. В організмі свині цистицерки зберігаються живими до 2-х років, а пізніше гинуть і звапнюються.
Захворювання, збудниками яких є ціп’як озброєний
Теніоз – пероральний перебіг біогельмінтозу хронічний, антропоноз, з переважним ураженням верхнього відділу кишечнику з диспеп-сичними розладами в результаті інвазії статевозрілими особинами або личинками Taenia solium. Людина заражається теніозом, з’ївши погано термічно оброблену фінозну свинину. Інвазійна стадія – цистицерк. У кишківнику під дією травних ферментів сколєкс вивертається, при¬кріплюється до його стінки і починається ріст стробіли. Через 2,5-3 міс. після зараження паразит досягає статевої зрілості. Тривалість життя – до 25 років.
Епідеміологія. Теніоз трапляється в усіх країнах, де займаються свинарством. Свинячий ціп’як на стадії статевої зрілості паразитує в тонкій кишці тільки в людини. Облігатний проміжний хазяїн гельмінта – свиня. У шлунку свині онкосфери вивільня¬ються з оболонки, проникають у кров і осідають у міжм’язовій сполучній тканині, де їх розвиток завершується перетворенням у фіни – цистицерки (Cysticercus cellulosus). Цистицерки паразитують в різних органах і тканинах. За формою нагадують мішечки, розміром 6-205-10 мм, всередину яких завернуті голівки ціп’яка. Іноді цистицерки інвазують людину. Зрідка проміжними хазяїнами свинячого ціп’яка стають дикі свині, собаки, кішки. Людина також може бути проміжним хазяїном, внаслідок проковтування яєць або регургітації проглотид з яйцями з кишечнику в шлунок, де з яєць виходять личинки (цистицерки). Вони проникають у стінку кишки і заносяться в підшкірну клітковину, м’язи, внутрішні органи і ЦНС.
Свиня заражається цистицерками (фіноз), поїдаючи корм, забруднений фекаліями хворої на теніоз людини. Людина, у свою чергу, заражається на теніоз при вживанні в їжу сирої, недостатньо провареної і недожареної свинини, зараженої цистицерками. Цистицерки у свинині стійкі до високих і низьких температур, високої концентрації натрію хлориду. Кип’ятіння куска м’яса масою 2 кг викликає загибель фін тільки через десятки хвилин. У замороженому м’ясі (-12°С) фіни виживають до 10 діб. Витримування свинини в 15%-ному сольовому розчині викликає загибель цистицерків через 3 тижні. Вони переносять висихання тривалістю до 10 місяців. Понад 4 місяці зберігають життєздатність у воді, залишаються живими до 2 місяців при температурі від 4 до 38°С. Влітку сонячні промені вбивають онкосфери на поверхні ґрунту протягом 2 діб. Формування осередків теніозу відбувається в районах із розвинутим свинарством за умов низької санітарної культури населення і незадовільного утримання свиней. Найбільш поширена ця інвазія в Білорусі, у недавньому минулому вона була проблемою і для України. Зараження переважає в листопаді, грудні під час масового забою свиней,
Якщо яйце (онкосфера) ціп’яка з продуктами харчування або забрудненими руками потрапляють в організм людини, то в її органах і тканинах розвинуться цистицерки, виникне захворювання цистицеркоз. Цистицеркоз у людини розглядається як ускладнений теніоз. Цистицерки зберігають життєздатність в організмі проміжного хазяїна кілька років.
Патогенез. В основі патогенезу теніозу знаходиться сенсибілізація організму продуктами паразита і механічним впливом гельмінта на тканини: пошкодження слизової оболонки тонкої кишки присосками і гачками, подразнення механорецепторів кишки і вплив на організм людини метаболітів гельмінта. Внаслідок інтенсивного всмоктування паразитом продуктів живлення, організм людини зазнає нестачі поживних речовин, гальмуються деякі ферменти антиферментами ціп’яка.
Клініка. Рання фаза хвороби вивчена недостатньо. Хронічна стадія теніозу супроводжується нудотою, зрідка блюванням, нестійким кашкоподібним випорожненням, головним болем, порушенням сну, апатією або дратівливістю. Хворі скаржаться на млявість, метеоризм, болі в животі різної локалізації, частіше в правій здухвинній ділянці. Останнє зумовлено проходженням проглотид через баугінієву заслінку, багату на рецептори. В ослаблених хворих інвазія супроводжується тяжкими симптомами з боку нервової системи: головний біль, запаморочення, судоми, синдром Міньєра. У більшості хворих у гемограмі змін не виявлено, зрідка спостерігається лейкопенія, анемія. Еозинофілія непостійна, більш помітна при свіжій інвазії. В інвазованих можуть траплятися ускладнення, пов’язані із заповзанням члеників у червоподібний відросток, піхву. Описані випадки проникнення гельмінта у жовчний міхур із розвитком холециститу, обтураційної жовтяниці і перфорації.
Ускладнення теніозу цистицеркозом спостерігається в 3,8% випадків.
Діагностика. Для діагностики теніозу застосовують методи Като, Калантарян і як допоміжний метод – опитування. Досліджують фекалії і матеріал, одержаний періанальним зскрібком від хворої людини. У фекаліях можна знайти проглотиди. Довжина кінцевих зрілих члеників (12 мм) у два рази перевищує ширину. У центрі матки міститься стовбур, від якого в обидва боки відходять 8-12 бічних гілок.
Яйце має три оболонки. Зовнішня оболонка ніжна, з двома філаментами. Яйце кулястої форми, темно-коричневого кольору, розміром 20-44х28-38 мкм, оболонка товста, радіально-почеркана. Всередині його міститься шестигачкова онкосфера.
Прогноз при захворюванні на теніоз завжди серйозний і зумовлений можливістю автоінвазії онкосферами і розвитком цистицеркозу.
Профілактика. Серед заходів громадської профілактики виділяють: ветеринарно-санітарний контроль на м’ясокомбінатах і знезараження фінозної свинини; виявлення і лікування хворих на теніоз; правильне утримання свиней, ретельну термічну обробку м’яса. Проводять санітарно-просвітницьку роботу серед населення. Профілактика цистицеркозу передбачає дотримання правил особистої гігієни, санітарно-гігієнічних і технологічних норм приготування і зберігання їжі.
Теніоз може ускладнюватися цистицеркозом (Cysticercosis), при якому людина є проміжним хазяїном свинячого ціп’яка. Інвазійна стадія в такому випадку – яйце. По¬трапляє в організм людини при випадковому заковтуванні яєць із брудних рук, із зараженою водою і їжею або при потраплянні зрілих члеників у шлунок під час блювоти. Онкосфери, що звільнилися під дією ферментів, проникають у кров і розносяться по тілу, потрапляють в очі, головний мозок, серце¬вий м’яз, де через 2-4 міс. перетворюються в цистицерки.
Цистицеркоз – інвазія мозку та інших органів і тканин личинками – цистицерками – Cysticercus cellulosae ціп’яка озброєного (свинячого). Може реєструватися як ускладнення теніозу. Зважаючи на винятковість тяжкого перебігу, у цьому розділі приводиться опис цистицеркозу як самостійного захворювання.
Етіологія. Цистицеркоз викликається ларвальною стадією Taenia solium. При цьому людина стає проміжним хазяїном. Існують два шляхи зараження: ендогенний і екзогенний. В останньому випадку людина інвазується онкосферами, які потрапляють перорально, проходять через шлунок, кишки, де шестигачковий зародок проникає в капіляри слизової оболонки і течією крові розноситься по всьому організму. Переважає ураження мозку, очей, м’язів. Екзогенне зараження зумовлене вживанням забруднених онкосферами овочів, ягід, фруктів.
Ендогенне зараження відбувається у хворих на теніоз при антиперистальтиці і зруйнуванні члеників у шлунку, що зумовлює вивільнення онкосфер. У зв’язку з цим не можна призначати хворим на теніоз фенасал, натрія гідрокарбонат, ліки, які викликають блювання. Заборонені також маніпуляції, які спричинюють антиперистальтику (введення зонда).
Патогенез. Паразитування цистицерків можливе в підшкірній клітковині, головному мозку, очах, м’язах, серці, печінці, легенях, очеревині.
Для розвитку цистицеркозу необхідно, щоб яйця Taenia solium потрапили в кисле середовище шлунка, де зародок звільняється від шкаралупи. Потім він переходить в кишки, звідки проникає в кров’яне русло. Проникнувши з капілярів у тканини, після цілого ряду змін зародок перетворюється на цистицерк, який спочатку кулястої форми, а потім витягується. У м’яких тканинах цистицерки здатні рухатися. Кількість їх може досягати кількох тисяч.
При цистицеркозі головного мозку навколо паразитів утворюється капсула. Розвиваються енцефаліт, лепто- і пахіменінгіт, часто ендоваскуліти, іноді гідроцефа¬лія. При ураженні спинного мозку спостерігається продуктивний арахноїдит, іноді здавлювання мозку, тромбози судин і осередки розм’якшення мозку. При внутріш¬ньоочному цистицеркозі виникає запальний процес із розвитком ендофтальміту. Значні зміни спостерігаються в сітківці й передній частині судинного тракту.
Дозрівання цистицерків триває 4 міс., а тривалість життя 3-10 років. Цистицерки еліпсоподібної форми, розміром 10-20х5-10 мм. У патогенезі основне значення мають механічне здавлювання паразитами уражених тканин, розвиток запального процесу й алергічний вплив продуктів їх життєдіяльності й розпаду на організм хворого. Навколо цистицерків утворюється реактивна сполучна капсула, розвиваються запальні й дегенеративні зміни у тканинах. Ураження головного мозку супроводжується енцефалітом, менінгітом, порушенням лікворообміну. Значні алергічні прояви виникають на стадії відмирання та розпаду паразита. Вважають, що множинний цистицеркоз – результат автоінвазій, а ураження окремими цистицерками – наслідок аліментарного екзогенного зараження.
Клініка. Цистицерки, які знаходяться в підшкірній клітковині, рухомі при пальпації, мають гладеньку поверхню, хрящоподібної консистенції, круглі або овальні. Навколо утворюється щільна фіброзна капсула. Шкіра над ними незмінена. Якщо цистицерки не локалізуються поблизу нервових стовбурів або в життєвоважливих органах, то скарги не характерні. Розміщення їх на обличчі спричиняє косметичні незручності. Зрідка цистицерки нагноюються. Серйозну загрозу складає цистицеркоз центральної нервової системи. Патоморфологічні й патофізіологічні особливості при цьому зумовлені місцевим і загальним впливом цистицерка на тканину й оболонки мозку, стадією розвитку і локалізацією.
Місцева дія цистицерка викликана механічним впливом на тканину мозку і шляхи ліквороциркуляції, дією продуктів обміну на тканинні елементи. Загальний вплив зумовлений надходженням у кров і ліквор продуктів обміну, сенсибілізацією організму гетерогенними білками паразита. При цьому переважають судинні порушення з явищами стазу, тромбоутворення і периваскулярними крововиливами. На пізніх стадіях з’являються явища продуктивного запалення у тканині й оболонках мозку, облітеруються базальні цистерни, отвори Мажанді й Лушки, формується гідроцефалія.
Залежно від локалізації розрізняють 4 форми цистицеркозу мозку:
1)цистицеркоз великих півкуль;
2)цистицеркоз шлуночкової системи;
3)цистицеркоз основи мозку;
4)змішана форма цистицеркозу.
Цистицеркоз великих півкуль мозку супроводжується нападо¬подібним головним болем, запамороченням, блюванням, епілептиформни¬ми нападами, внутрішньочерепною гіпертензією, порушенням відтоку спинномозкової рідини.
Цистицеркоз четвертого шлуночка викликає раптовий головний біль з блюванням, брунсонівські напади за зміни положення голови і тіла.
Цистицеркоз основи мозку призводить до порушення слуху, смаку, вестибулярних розладів, парезів, психічних розладів.
Змішана форма цистицеркозу проходить з явищами епілепсії, психічних зрушень, галюцинацій.
Цистицеркоз очей викликає порушення гостроти зору, аж до його втрати.
Клінічна симптоматика цистицеркозу спинного мозку досить різноманітна і залежить від локалізації паразита. Для захворювання характерна зміна ремісій і загострень, зумовлених явищами асептичного запального процесу.
Діагностика. Цистицеркоз діагностується на підставі клініко-анамнестичних і епідеміологічних досліджень. Діагноз підтверджується імунологічними методами. Застосовують високочутливий і специфічний метод імуноблотингу.
Звапнені цистицерки в м’язах і підшкірній клітковині помітні при рентгенографії у формі витягнутих утворень.
Діагностика цистицеркозу центральної нервової системи ґрунтується на комплексній оцінці таких ознак; 1) ремітивний перебіг захворювання; 2) поліморфність і динамічність неврологічної симптоматики, в якій переважають симптоми подразнення; 3) виражених симптомах оболонкового і корінцевого подразнення; 4) нестійкого лімфоцитно-нейтрофільного цитозу у спинномозковій рідині, іноді з появою еозинофілів; 5) позитивних серологічних реакцій флуоресціюючих антитіл і непрямої гемаглютинації з антигеном із цистицерків; 6) анамнестичних вказівок на інвазію стьожковим гельмінтом.
При встановленні діагнозу допомагає анамнез: теніоз у минулому, клінічні показники. Цистицеркоз слід запідозрити у всіх хворих з неврологічними симптомами, які проживали або проживають в ендемічних районах. За всіх форм цистицеркозу застосовують серологічні тести-реакцію непрямої фуоресценції, пасивної гемаглютинації, преципітації, зв’язування комплементу.
Проводять рентгенографію черепа, енцефалографію, вентрикулографію, ангіографію.
Життєздатні форми (1-4х0,5-2 см) краще виявляються комп’ютерною або магнітно-резонансною томографією.
Цистицеркоз очей діагностують шляхом офтальмоскопії. Цистицеркоз м’язів – рентгенологічно або їх біопсією.
Профілактика. Полягає в охороні людей від можливого зараження фінозним м’ясом, в охороні тварин (свиней) від зараження яйцями та проглотидами. Крім цього, обов’язкова дегельмінтизація всіх хворих на теніоз із подальшим знищенням виділених паразитів і випорожнень.
Ціп’як неозброєний (бичачий) (Таеniarhynchus saginatus) –
збудник теніаринхозу
Географічне поширення: зустрічається повсюдно. Частота захворювання переважає в Центральній Європі, на півночі Африки, Південній Америці.
Морфологія. Статевозріла особина близько 5-6 метрів довжиною (може досягати довжини 12-20 м), складається із 1000-2000 члеників. Сколекс округлий, 1-2 мм діаметром, має 4 пігментовані присоски. Шийка коротка і тонка. Гермафродитний членик має дволопатевий яєчник. Зрілі членики прямокутної форми, розміром 20-30 х 12 мм, довжина членика перевищує ширину (3:1-4:1). Матка закритого типу, розгалужена у ви¬гляді стовбура, від якого з кожного боку відходять 17-35 бічних відгалужень, містить до 150000 яєць. Кінцеві членики здатні до активного руху. Яйця округлої форми, мають зародок – онкосферу з трьома парами гачків. Онкосфера оточена двоконтурною радіально посмугованою товстою оболонкою жовтаво-коричневого кольору (ембріофор). Зовнішня оболонка яйця тонка, безбарвна, у яєць, що виділилися, дуже швидко руйнується. Фіна типу цистицерк (Сysticercus bovi), відрізняється від фіни свинячого ціп’яка меншими розмірами (7,5-10 х 4-6 мм) і має вигляд просяно¬го зернятка.
Життєвий цикл. Неозброєний ціп’як – біогельмінт. Остаточний хазяїн – людина. Локалізація в тілі остаточного хазяїна – тонка кишка. Проміжний хазяїн – велика рогата худоба.
У зовнішнє середовище членики виділяються з фекаліями хворого або активно виповзають через задній прохід. Велика рогата худоба заражається, поїдаючи забруднену яйцями траву. У травному тракті проміжного хазяїна онкосфери вивільняються, проникають у кровоносні судини і з течією крові потрапляють у міжм’язову сполучну тканину скелетних м’язів, серцевий м’яз, язик. Через 7 місяців після зараження фіни є інвазійними для людини і зберігають інвазійність до 2-х років. Людина заражається, з’ївши погано термічно оброблену фінозну яловичину. Інвазійна стадія – цистицерк. У кишківнику сколекс паразита вивертається, прикріплюється до стінки кишківника і починається ріст стробіли. Через три місяці ціп’як досягає статевої зрілості. Тривалість життя – близько 10 років. Розвиток фін в організмі людини неможливий.
Епідеміологія. Теніаринхоз – пероральний біогельмінтоз, антропоноз, реєструється на всіх континентах земної кулі. В Україні виявляються поодинокі випадки захворювання. Переважно хворіють люди певних професій (забійники тварин, кухарі, торгівельні працівники та ін.).
Єдиним кінцевим хазяїном і джерелом інвазії ціп’яка неозброєного є людина. Гельмінт паразитує в тонкій кишці. Від стробіли періодично відриваються кінцеві членики і виділяються назовні з випорожненнями, розсіюються в навколишньому середовищі. Подальший розвиток гельмінта відбувається в проміжному хазяїні – великій рогатій худобі, яка заражається через корм, забруднений фекаліями інвазованих людей. У кишечнику проміжного хазяїна онкосфери звільняються від оболонок, проникають у кров, накопичуються в міжм’язовій сполучній тканині, де і перетворюються в міхуроподібну форму – цистицерк. Приблизно через 4 місяці цистицерк стає інвазійним для людини.
Патогенна дія: внаслідок виділення паразитом антипротеолітичних ферментів порушується травлення й всмоктування; призводить до схуднення; механічне ураження слизової оболонки кишківника органами фіксації.
Клініка. Інкубаційний період — від 8 до 10 тижнів. Майже безсимптомний початок хвороби – причина невивченості клініки ранньої фази теніаринхозу. Свідченням інвазії може бути виповзання або виділення з фекаліями члеників. Із настанням хронічної стадії хворі скаржаться на кволість, загальну слабкість, дратливість, порушення апетиту, нудоту, зрідка блювання, метеоризм, слинотечу. Можливі часті, кашкоподібні випорожнення, болі у животі різної локалізації та інтенсивності, вуркотіння. У частини хворих розвивається глосит – язик збільшується за розмірами, містить тріщини. Це збігається із зменшенням кислотності шлункового вмісту й ахілією. Із залученням у процес нервової системи виникає головний біль, запаморочення, порушення сну, судомні напади, апатія. У гемограмі незначна лейкопенія й еозинофілія, помірна анемія, макроцитоз. Ускладнення теніаринхозу – апендикулярна коліка (заповзання члеників у червоподібний відросток), жовчна коліка (внаслідок дискінезії жовчних шляхів), гострий холецистит (проникнення проглотид у жовчний міхур), закупорювання спільної жовчної протоки гельмінтом, жировий некроз підшлункової залози, обтураційна непрохідність кишечнику, перфорація дванадцятипалої кишки, проникнення гельмінта в підшлункову залозу. Іноді єдиною скаргою хворих є виділення члеників ціп’яка під час дефекації. Однак (особливо в дітей та осіб, ослаблених іншими захворюваннями) можуть бути нудота, блювота, запаморочення, біль у животі, роздратованість, холецистит, панкреатит.
Діагностика. Діагноз підтверджується дослідженням члеників ціп’яка. Останніх кладуть між двома предметними скельцями. У гермафродитних члениках, на відміну від озброєного ціп’яка, немає додаткової частки яєчника. Зрілі членики розміром 20-30х7-12 мм. Матка заповнена інвазійними яйцями, має 17-35 бічних відгалужень без вивідного отвору, тому яйця не завжди виявлять у фекаліях. Якщо матку не видно, тоді членик кладуть на деякий час у 50%-ний розчин гліцерину, знову розміщують між двома предметними скельцями і мікроскопують. Визначити гельмінта можна за будовою голівки. Сколекс паразита до 2 мм у діаметрі, містить 4 симетричних присоски.
Яйце ціп’яка неозброєного кулястої форми, оболонка прозора, дуже ніжна, з одним-двома відростками у вигляді ниток (філаменти). Всередині яйця знаходиться зародок – онкосфера з товстою радіально посмугованою оболонкою темно-коричневого кольору. Розміри яйця: 31-40х20-30 мкм.
Профілактика. Профілактика теніаринхозу здійснюється шляхом виявлення інвазованих, їх дегельмінтизацією із знезаражуванням гельмінтів (кип’ятіння, спалювання, заливання на 20-30 хв окропом, засипають сухим хлорним вапном). Особи, які перехворіли на теніаринхоз, знаходяться на диспансерному обліку 5 місяців. Через 3 і 6 місяців проводять повторно аналіз калу, щоб впевнитися у вилікуванні. Необхідно здійснювати санітарно-гігієнічний контроль за населеними пунктами, тваринницькими фермами та ін. Санітарно-просвітницька робота серед населення передбачає запобігання забрудненню навколишнього середовища фекаліями. Основою боротьби з інвазіями є гігієнічне утримування тварин, ветеринарно-санітарна експертиза туш забитих тварин на м’ясокомбінатах, знезаражування фінозних туш шляхом заморожування, термічна обробка м’яса, м’ясних продуктів.
Лікування. Застосовують протиглистяні препарати (празиквантел).
Гіменолепідоз (Нymenolеpidosis) – назва гельмінтозів з групи цестодозів, що викликаються карликовим і щурячим ціп’яками Hymenolepis папа і Hymenolepis diminuta – кишкова інвазія, яка переважає в дітей. У ряді випадків має тяжкий і тривалий перебіг. Карликовий ціп’як Hymenolepis папа – черв’як невеликих розмірів: 5-30х0,55-0,70 мм. Сколекс величиною 0,25-0,30 мм містить 4 м’язові присоски і втяжний хоботок з віночком кутикулярних гачечків. Стробіла утворена 200 члениками. Зрілі членики заповнені мішкоподібної форми маткою. Статева система – гермафродита. У незрілих члениках містяться кулясті сім’яники, яєчник, лопатевий жовтівник. У матці зрілих члеників знаходиться до 200 яєць.
Яйця округлі або овальні (50х40 мкм), прозорі, з тонкою двоконтурною оболонкою. У центральній частині яйця знаходиться без-барвна округла онкосфера. Вона має свою власну оболонку і три пари гачків, розташованих паралельно або під невеликим кутом один до одного. Між оболонками яйця й онкосфери помітні довгі ниткоподібні придатки – філаменти, що відходять по шість від кожного полюса онкосфери.
Гіменолепідоз – пероральний, контагіозний гельмінтоз, антропоноз, частіше трапляється в теплих сухих кліматичних зонах. Джерело інвазії – хвора людина. Механізм передачі – фекально-оральний.
Життєвий цикл паразита складний, може відбуватися в організмі однієї і тієї самої особини, яка є остаточним і проміжним хазяїном карликового ціп’яка. Розвиток може здійснюватися і за участі комах (блохи, мухи, борошняні жуки – стають проміжними, механічними хазяїнами). Людина заражається, проковтнувши яйця карликового ціп’яка, які проходять через шлунок і потрапляють у тонку кишку. Онкосфери з яєць паразита мимовільно активними рухами звільняються від оболонок у тонкій кишці людини, заглиблюються в кишкові ворсинки і перетворюються тут на фіни цистицеркоїди. Цистицеркоїди можуть розвиватися в лімфатичних фолікулах кишок, підслизовому шарі, а також у печінці, брижових лімфовузлах. На 6-8-му добу після заглиблення онкосфери ворсинки відокремлюються від слизової кишки, руйнуються, цистицеркоїди випадають у просвіт кишки. Вони за допомогою присосок і гачечків сколекса закріплюються на слизовій оболонці кишки, розпочинається процес стробіляції. Через 12-14 діб перетворюються на статевозрілу форму ціп’яка. Формування дорослої особини триває 3 тижні. Періодично від стробіли відриваються членики, заповнені яйцями (онкосфери), які з випорожненнями виділяються в навколишнє середовище.
Яйця інвазійні вже в момент виходу з кишечнику, що зумовлює безпосереднє зараження від хворої людини – цим пояснюється автоінвазія.
Дифілоботріоз (Diphyllobothriosis) – гельмінтоз хронічного перебігу, поширений у районах розвинутого рибальства, у прісноводних водоймах. Переважно уражується тонка кишка, порушується діяльність верхнього відділу травного тракту, за тяжкого перебігу розвивається анемія перніціозного типу. Збудники дифілоботріозу – стьожкові гельмінти. Зареєстронано 8 видів роду Diphyllobothrium. Значення в патології людини має стьожак широкий (Diphyllobothrium latum). Біогельмінт досягає довжини від 2 до 20 м і більше. Живе в людини кілька років. Головка завдовжки 2-2,5 мм, сплющена з боків, видовжено-овальної форми, має дві поздовжні присмоктувальні щілини (ботрії), якими паразит прикріплюється до ворсинок слизової оболонки. Шийка вузька, несегментована, коротка – до 10 мм. Кінцеві зрілі членики вкорочені, широкі. У центрі міститься звивиста матка у вигляді розетки коричневого або жовтого кольору, заповнена яйцями. Матка має вивідний отвір, через який яйця вільно виділяються в кишечник, і тому вони завжди містяться у значній кількості у випорожненнях хворого. Стробіла містить 3000-4000 коротких і широких члеників.
Життєвий цикл: паразит проходить складний життєвий цикл, що більше нагадує цикли розвитку трематод, ніж цестод. Стьожак широкий – біогельмінт. Остаточний хазяїн – людина, м’ясоїдні тварини. Локалізація статевозрілої особи: тонка кишка. Проміжні хазяї: перший – рачок циклоп, другий – риба. З фекаліями хворого виділяється до 1 млн. яєць на добу. Яйця виділяються незрілими і дозрівають у воді впродовж 2-х тижнів. Терміни розвитку личинкової стадії залежать від температури води, при цьому підвищення температури скорочує час розвитку, але зменшує виживання яєць. Під дією сонячного світла із яйця вивільняється кодадидій – шестигачкова онкосфера кулястої форми, покрита війками. Корацидій впродовж 3-х днів повинен бути проковтнутий рачком циклопом, в організмі якого розвивається процеркоїд. Заражені рачки є кормом для прісноводних риб, у тілі яких через 2,5-3 міс. розвиваються плероцеркоїди, що стають інвазійними для остаточного хазяїна. Якщо великі хижі риби поїдають дрібних, плероцеркоїди зберігають у тілі нового хазяїна свою інвазійність.
Остаточні хазяїни заражаються, поїдаючи слабко термічно оброблену рибу або ікру.
Ехінококоз (Еchinococcosis). Збудник ехінококозу – личинкова стадія гельмінта Echinococcus granulosus, який належить до родини Taeniidae, класу Cestoidea. На стадії статевої зрілості паразитує в тонкій кишці собак, вовків, шакалів, а на стадії личинки в органах і тканинах людини, великої і малої рогатої худоби, верблюда, оленя, свині.
Тіло статевозрілого паразита досягає 3,4-6,2 мм у довжину, в ширину 0,27-0,98 мм, складається з головки (сколекса), шийки і трьох-чотирьох члеників. На голівці чотири присоски і подвійний віночок із 38-40 гачків. В останньому членику знаходиться матка з боковими гілками, яка містить 400-800 яєць. Личинка ехінокока – міхур діаметром від 1 мм до 40-50 см і більше, і має назву ехінокока однокамерного, або гідатидозного (Echinococcus unilocularis). Стінка міхура складається з внутрішньої зародкової і зовнішньої кутикулярної оболонок. Поверх останньої внаслідок реакції тканин хазяїна формується щільна фіброзна капсула. Внутрішня порожнина міхура заповнена рідиною. У зародковій оболонці знаходиться велика кількість вивідних капсул, в яких розвиваються зародкові сколекси. Дозрілі сколекси вілько плавають у рідині ехінококового міхура (гідатидний пісок). Із сколексів формуються дочірні, а всередині їх – внучаті міхурі. Іноді ехінококові міхурі не містять ні сколексів, ні дочірніх міхурів. Такі міхури локалізуються переважно в легенях, вони носять назву – ацефалоцисти.
Яйця морфологічно схожі на яйця інших теніїд, розміром 31-40 мкм.
Пероральним шляхом яйця потрапляють у кишечник проміжного хазяїна, де з онкосфери виходить зародок, який гачками пробиває стінку кишки та кровоносних судин і по системі воротної вени потрапляє у внутрішні органи проміжного хахяїна. Тут утворюється ехінококовий міхур. Кінцевий хазяїн заражається, поїдаючи уражені ехінококом органи проміжного хазяїна. Потрапивши в тонку кишку кінцевого хазяїна, зародок прикріплюється гачками та присосками до слизової оболонки, розвиваючись у статевозрілу форму. Інвазійні яйця починають виділятися через 70-100 діб після попадання личинки в кишечник хазяїна.
Альвеококоз (Аlveococcosis) – тяжке, хронічне, з тривалим перебігом і прогресуванням захворювання. Збудник альвеококозу – стьожковий гельмінт альвеокок багатокамерний – Alveococcus multilocularis, на стадії статевої зрілості мало чим відрізняється від ехінокока, паразитує в тонкій кишці песця, лисиці, собаки, зрідка вовка і кішки. Розвиток альвеокока до статевозрілої стадії в кишках остаточного хазяїна триває 28-35 діб. Починаючи з 33-34-ї доби виділяються яйця, з 53-70-ї доби – членики. На стадії личинки паразитує в людини, рудої полівки, полівки звичайної, ондатри та ін.
Доросла цестода малих розмірів: 1,45-3,05х0,25-0,48 мм. Сколекс має 4 присоски і подвійний віночок гачечків. Матка кулястоподібної або мішкоподібної форми без бічних виростів, містить від 135 до 400 яєць.
Личинка альвеокока складається з великої кількості міхурів, діаметром від 300 мкм до 5-8 мм, вкритих фіброзною тканиною. У кожному міхурі міститься сколекс. Личинкам альвеокока властивий екзогенний (“пупкуючі міхури”) й інфільтративний ріст. Рідини в міхурі альвеокока дуже мало. Оболонка його утворена внутрішньою (зародковою) і зовнішньою (кутикулярною, хітиновою) оболонками.
Морфологія яєць гельмінтів
Яйце печінкового сисуна (Fаsсіоlа hераtiса) овальної, яйцеподібної форми, оболонка тонка, гладенька, жовтого кольору, на одному з полюсів кришечка. У цитоплазмі численні жовткові включення. Розміри 130-145´70-90 мкм.
Яйце стьожака широкого (Diphyllobothrium latum) яйцеподібної форми, оболонка товста, гладенька, добре видно кришечку на одному з полюсів, жовто-сірого кольору. Зерниста внутрішня структура. Розміри 68-70´45 мкм. Інколи (при обробці калу гліцерином або при підсиханні матеріалу) яйця набувають форми “човника”.
Яйце ланцетоподібного сисуна (Dicrocoelium lanceatum) неправильної яйцеподібної форми, оболонка товста, гладенька, жовтого або темно-коричневого кольору. На верхньому полюсі міститься кришечка. Один бік яйця сплющений і злегка ввігнутий. У середині яйця виявляють дві великі жовточні клітини. Розміри 38-45´25-30 мкм.
Яйце сибірського (котячого) сисуна (Opisthorchis felineus) яйцеподібної форми, оболонка тонка, гладенька, блідо-жовтого кольору, на верхньому полюсі яйця розташована кришечка, на протилежному – шпичка. Нижня половина яйця розширена. У середині яйця дрібна зернистість. Розміри 26-32´11-15 мкм.
Яйця (онкосфери) бичачого (Teaniarhynchus saginatus) і свинячого (Teania solium) ціп’яків (солітерів) кулеподібної форми. Онкосфера (зародок) має товсту, радіально посмуговану оболонку темно-коричневого кольору з шістьма ембріональними гачками. Розміри 30´40 мкм.
