КЛАС

КЛАС ПТАХИ (AVES). ЗОВНІШНЯ І ВНУТРІШНЯ БУДОВА ПТАХІВ НА ПРИКЛАДІ ГОЛУБА СИЗОГО.

Походження птахів. Усі особливості птахів, що відрізняють їх від плазунів, мають переважно характер, пристосувальний до польоту. Тому цілком природно вважати, що птахи виникли від плазунів. 

Походять птахи від стародавніх плазунів, задні кінцівки яких були побудовані так само, як і у птахів. "Перехідні" форми — археоптерикс (археорніс) — у вигляді викопних решток (відбитків) виявлені у верхньоюрських відкладах. 

Поряд з рисами, характерними для плазунів, вони мають ознаки будови птахів. 

Пристосування птахів до життя в різних середовищах. Птахи добре пристосувались до різноманітних умов існування: до життя в болотах, водного способу життя, у повітрі, лісах і кущах, на рівнинах чи скелях. Для деяких птахів (стрижів, ластівок тощо) повітря є основним середовищем існування, оскільки вони живляться в повітрі різними літаючими комахами. Птахи, що добувають поживу в повітрі, є мешканцями обривів, скель і дерев. Ластівки і "стрижі, наприклад, вторинно пристосувались будувати свої гнізда в будівлях людини, які замінюють собою схили берегів і скель. Птахи, що використовують повітря і як середовище пересування, і яксередовище добування поживи, більшу частину доби проводять у польоті. Вони мають найдосконаліший літальний апарат. Дрібні та середні птахи (стрижі, ластівки, соколи) мають надзвичайно видовжене крило, загострене до вершини. Хвіст у них частіше глибоко вирізаний, або вилчастий.

 Ці птахи літають дуже швидко і можуть робити несподівані повороти. У більших птахів літальний апарат пристосований до ширяння. Наприклад, у морських форм (чайок, буревісників) крило відносно довге й вузьке, а у сухопутних (хижих птахів) воно ширше і коротше[1-3,8].

Птахи, що використовують як середовище існування й добування поживи воду, також мають відповідні пристосування, які розвивались у двох напрямках: пристосування крил і пристосування ніг. Одні птахи (буревісники) мають надзвичайно довгі крила і цілими днями ширяють над водою, хапаючи побачену здобич. Такі птахи можуть плавати на воді. Інші птахи (пінгвіни) для пересування у воді використовують крила, якими діють як веслами. Пір'я крил пінгвінів перетворилися на лускоподібні утвори, тому ці птахи зовсім не можуть літати. 

У водяних птахів, які під час плавання й пірнання використовують ноги, в ході еволюції між пальцями з'явились плавальні перетинки. Винятком є водяна курочка, яка непогано плаває, а перетинок на ногах не має.

Систематика

Першу спробу побудови системи тварин здійснив у 4 ст. до н. е. грецький вчений Аристотель. У його працях згадується близько 160 видів птахів. Початок наукової систематики було закладено відомою працею шведського натураліста Карла Ліннея «Система природи»(1735–1758). Він виділив 6 класів, 65 родів та 554 види птахів. Були введені ієрархічні таксономічні категорії та бінарну номенклатуру для позначення видів, які застосовують і досі. У системі Ліннея птахам був наданий ранг класу.

Основу сучасних уявлень про систему класу було закладено класичними роботами Макса Фюрбрінгера (Furbringer, 1888) та Ганса Гадова (Gadow, 1891–1893). На відміну від своїх попередників, обидва автори для аналізу спорідненості видів використали великий за обсягом порівняльно-анатомічний матеріал. У подальшому багато авторів, по суті удосконалювали цю систему птахів.

Одна з сучасних альтернативних філогенетичних систем розглядає групу «Aves» як кладу тероподних динозаврів (Livezey, Zusi, 2007).

Деякі відомі фахівці з динозаврів, такі як Жак Готьє, Луїс Кіаппі, під категорією «Aves» розуміють лише сучасних птахів, не включаючи туди групи, відомі лише за викопними рештками — археоптерикса, конфуціорніса, патагопрерискса та деяких інших. Однак ці вчені ввели нову категорію «Avialae», або «птахів у широкому розумінні», яка об’єднує як сучасні види, так і їх викопних попередників.

Усі сучасні птахи належать до інфракласу віялохвостих птахів (Neornithes), які протиставляються ящерохвостим (Archaeornithes). До останніх належить лише один вид — археоптерикс. Віялохвості, у свою чергу, розділяються на дві групи — Безкілеві (Paleognathae) та Кілегруді (Neognathae). Зазвичай ці групи мають ранг надряду, хоча в роботах Лайвезі та Зусі розглядаються як когорта[8].

Залежно від класифікації серед сучасних птахів налічують від 9 800 (Clements, 2007) до 10 500 (Frank, 2006) видів.

Нижче наведено традиційну класифікацію (так званий порядок Клементса), що включає 29 рядів:

Підклас Віялохвості птахи (Neornithes)

·  Надряд Безкілеві (Paleognathae)

·                          Страусоподібні (Struthioniformes) — страуси, ківі, казуари, нанду

·                          Тинамуподібні (Tinamiformes)

·  Надряд Кілегруді (Neognathae)

·                          Гусеподібні (Anseriformes)

·                          Куроподібні (Galliformes)

·                          Сивкоподібні (Charadriiformes) — мартини, кулики, алькові

·                          Гагароподібні (Gaviiformes)

·                          Пірникозоподібні (Podicipediformes)

·                          Буревісникоподібні (Procellariiformes) — альбатроси, буревісники

·                          Пінгвіноподібні (Sphenisciformes)

·                          Пеліканоподібні (Pelecaniformes) — пелікани, баклани, олуші, фрегати

·                          Фаетоноподібні (Phaethontiformes)

·                          Лелекоподібні (Ciconiiformes) — лелеки, чаплі та інші

·                          Американські грифи (Cathartiformes)

·                          Фламінгоподібні (Phoeriicopteri)

·                          Соколоподібні (Falconiformes) — яструби, соколи та інші

·                          Журавлеподібні (Gruiformes) — журавлі, дрохви, пастушки та інші

·                          Рябкоподібні (Pteroclidiformes)

·                          Голубоподібні (Columbiformes)

·                          Папугоподібні (Psittaciformes)

·                          Зозулеподібні (Cuculiformes) — зозулі, турако

·                          Гоациноподібні (Opisthocomiformes)

·                          Совоподібні (Strigiformes)

·                          Дрімлюгоподібні (Caprimulgiformes)

·                          Серпокрильцеподібні (Apodiformes) — серпокрильці, колібрі

·                          Сиворакшеподібні (Coraciiformes)

·                          Дятлоподібні (Piciformes)

·                          Трогоноподібні (Trogoniformes)

·                          Птахи-миші (Coliiformes)

Горобцеподібні (Passeriformes) — найрізноманітніший ряд[7]

Існує також докорінно інша класифікація, заснована на молекулярних даних (так звана класифікація Сіблі-Монро або таксономія Сіблі-Алквіста), яка стала дуже популярною серед орнітологів з Північної Америки, але піддається сумніву з боку європейських дослідників.

Називаючи горобця горобцем або ластівку ластівкою, мабуть, мало хто зважає на те, як виникли такі назви цих птахів, тим паче, що їх майже однаково називаються скрізь по Вкраїні. Коли ж виявляєш, що одного й того ж птаха в одній місцевості називають “чайка”, а в іншій – “книга”, і до того ж у російській мові назвою “чайка” означені зовсім інші птахи, тоді й може виникнути зацікавленість, яким чином утворюються назви наших пернатих сусідів.

Вчені присвоюють птахам, та й усім тваринам і рослинам, латинські назви, які використовуються в наукових працях, написаних будь-якою мовою. Тому всім, хто знає ці назви, легко зрозуміти з наукової літератури, про якого з птахів у ній йдеться. Скажімо, “чайкою” і “книгою” в Україні називають птаха Vanellus vanellus, а в російській мові тією ж таки “чайкою” – птахів роду Larus. Та чи задовольнить таке пояснення тих, хто не знайомий з латинськими назвами птахів? Вчений скільки завгодно може закликати жителів котрогось села чи містечка охороняти рідкісного птаха Aquila chrysaetos, або Tetrax tetrax, або Burhinus oedicnemus, або ще якогось, та якщо він не вкаже їхні українські назви “беркут”, “хохітва” і “лежень”, то його звернення будуть для людей не зрозумілими. Тому вчені одночасно користуються і національними назвами птахів, інакше наукові знання залишилися б знаннями самих лише науковців, в будь-якому разі їх було б складно поширювати серед усього люду тієї чи іншої країни.

Мабуть, в кожній мові якісь з птахів мають кілька назв, тобто синоніми, які вживаються в одних місцевостях і зовсім не вживаються в інших. Кожен з таких синонімів має право на існування, і примушувати людей відмовитися від добре знайомої назви птаха безглуздо. Проте, вкрай важливо серед синонімів обрати загальнонаціональну назву, щоб вона стала звичною для всіх людей не залежно від того, мешкають вони на заході, сході, півдні, півночі чи в центрі країни. Це сприяло б легкому поширенню знань про птахів, як зараз нерідко говорять, об’єднало б увесь інформаційний простір країни[4-5].

Такої думки, схоже, дотримувалися ті з вчених, хто розпочинав збирати народні назви птахів, щоб у подальшому створити українську зоологічну номенклатуру, власне кажучи, обрати загальнонаціональні назви, зокрема і птахів. У другій половині XIX століття такою справою займався Іван Верхратський, який зібрав понад 2000 назв птахів з усієї Галичини і опублікував їх у своїх працях. А на протязі 20-х років XX століття існував Інститут української наукової мови, за програмою якого працював Микола Шарлемань. Саме цим вченим була створена одна з частин “Словника зоологичної номенклатури”, що стосувалася птахів і була схвалена Зоологічною секцією Природничого відділу згаданого інституту. Для декількох видів у цьому словнику наводиться більше ніж по 50 назв-синонімів, а для одного (волового очка) – навіть 80. Серед синонімів були обрані головні назви птахів, які мали стати номенклатурними, або ж українськими науковими назвами, тобто загальнонаціональними. У словнику не передбачалися пояснення стововно походження народних назв, а наводився лише їх перелік. Але ж питання виникнення назв особливо цікаве.

Назви птахів можна розділити на дві великі групи – одну становлять ті, що беруть свій початок безпосередньо з української мови, їх ще називають автентичними, а до другої групи належать назви, які запозичені з інших мов. До слова, в “Словнику зоологичної номенклатури” головні назви птахів мали переважно автентичне походження.

Виникнення і запозичення іншомовних назв – це окрема історія, про яку, звісно, цікаво дізнатися. Втім, чи не найцікавіше довідатися, яким чином утворювались власне українські назви, що саме спонукало людину назвати птаха так, а не інакше. Підставою ж для виникнення назви могла бути низка характерних особливостей, властивих птахові,- його зовнішній вигляд, поведінка, голос, місце, якому птах надає перевагу, те, чим птах полюбляє живитися.

Наприклад, саме особлива зовнішня риса дала привід для виникнення української назви одного з куликів – “чоботар”. А росіяни через ту ж зовнішню рису називають цього птаха “шилоклювка”. Й справді, походжає собі мілиною довгоногий птах з довгим, тонким і загнутим догори дзьобом, наче криве чоботарське шило, то чого не назвати його “чоботарем”, бо ж завжди при ньому чоботареве знаряддя.

Ще цікавішою є назва, яку люди дали іншому птахові,- “пірникоза”. В шлюбний період велика пірникоза, або латинською Podiceps cristatus, має два пучки оздобних пер на голові, які, на перший погляд, чимось нагадують роги кози. Можна було такого птаха назвати просто козою. Та птах-коза живе на воді і вміє чудово пірнати, ось і поєдналися в назві “пірникоза” вказівки на завнішню ознаку птаха і особливість його поведінки. Ця назва дуже властива українській мові. Зважте, що в нашій мові існують такі прізвища людей, як Козоріз, Стельмах, Кравець, Швидкий, Поміркований, Шульга, Головатий, Черевко та інші, в яких відображені рід заняття, риси характеру та зовнішні особливості людей, для яких спочатку були вигадані відповідні прізвиська, а згодом вони стали прізвищами. Один з найменших птахів, які заселяють простори нашої країни, має назву “волове очко”. Погодьтеся, в слові “очко” звучить ласкаве ставлення людей до цієї пташини. Оскільки пташка ця невеличка, тому Іван Верхратський вважав, що саме малі розміри стали причиною виникнення такої назви птаха – бо ж вона не більше волового ока. Можливо, й так. Та особливу інтригу створює пояснення у словнику Бориса Грінченка – “Волове очко. а) Птица крапивникъ. Troglodytes parvulus”. Зараз цього птаха латинською мовою називають Troglodytes troglodytes. Але в тому ж словнику є й таке: “Очко волове, риб’яче. Птица Sylvia nisoria”, тобто йдеться про рябогруду кропив’янку. Спробуємо поміркувати. Назва “волове очко”, крім натяку на малі розміри, схоже, говорить про темне око птаха або й про його темне оперення взагалі – ці риси властиві, так би мовити, справжньому воловому очку. У варіанті “очко волове” є суттєве доповнення “риб’яче”, що вказує на власне світле око з чорною зіницею, а це вже ознака, яка характерна для рябогрудої кропив’янки. Тепер, здається, зрозуміло, чому жвавий малюк Troglodytes troglodytes став в Україні воловим очком.

Нерідко підставою для виникнення назви птаха є одна з характерних особливостей місцевості, де він оселяється. Скажімо, представники цілої групи птахів мають українську назву “пісочник” (російською “зуек”). Найпоширеніший з них малий пісочник заселяє піщані коси вздовж річок та інших водойм, іноді гніздиться і на галькових косах. Його співбрат морський пісочник обирає для гніздування солончаки, трапляється також на піщаних косах вздовж узбережжя морів. Перебування інших видів – великого пісочника і рідкісних залітних каспійського та товстодзьобого пісочників також пов’язане з відкритими пішаними біотопами.

Другу групу складають кулики, для яких використовується назва “коловодник” – російською це черныш, фифи, травник, щеголь, поручейник, большой улит. В чому ж причина виникнення української назви “коловодник”? І звичайний коловодник, і занесений до Червоної книги України ставковий коловодник, як і решта видів цієї групи, у гніздовий період заселяють заболочені ділянки берегів річок, лук, ставків, болота, отже цих птахів найчастіше можна зустріти не біля відкритих водних просторів річок чи озер, а на перезволожених, вкритих водою ділянках, що заросли травою або невеликим чагарником, тобто коло мілкої води[1-2,6].

До іншої групи належать кулики, які трапляються на території України лише протягом сезонних міграцій навесні та восени. В цей час вони тримаються вздовж берегів великих річок, переважно Дніпра, на узбережжі морів та на приморських лиманах. Їх пристрасть до берегових біотопів стала підставою для того, щоб вони отримали назву “побережник” – побережник малий, побережник білохвостий, побережник червоногрудий, побережник чорногрудий та інші. Тут варто попередити, що для деяких з побережників в російській мові використовують назву “песочник”, а це означає, що птах з українською назвою “пісочник” – це зовсім не той птах, який має російську назву “песочник”. Тож, назва “морський пісочник” в українській мові стосується кулика, який означений латиною як Charadrius alexandrinus, а в російській мові назва “морской песочник” належить кулику з латинською назвою Calidris maritima. Будемо сподіватися, що усі, хто стане вивчати куликів, добре запам’ятає цю особливість.

Серед назв птахів трапляються і такі, які прямо вказують на те, чим живиться власник назви. Наприклад, дуже влучною є назва одного з хижих птахів – “змієїд”. Майже всі, кому доводилося спостерігати цього птаха після вдалого полювання, розповідають, як птах, летючи, ніс у дзьобі довгу змію і поступово ковтав її. Полює змієїд також на ящірок та жаб. А одного з невеликих співочих птахів називають “коноплянка” – за те, що він полюбляє ласувати насінням коноплі, хоча це зовсім не означає, що в його дієті присутнє лише це насіння. Коноплянка вигодовує своїх пташенят комахами, та й дорослі птахи не відмовляються від цієї тваринної їжі. Втім, значну частину корму коноплянки становить насіння різних бур’янів.

Птахи, яких називають “шишкар”, майже виключно рослиноїдні, до того ж спеціалізуються вони на добуванні насіння з шишок хвойних дерев. Тому й не дивно, що птахів з такою назвою завжди бачать там, де ростуть ялини або сосни. Природа дала цим птахам бездоганне знаряддя, яким вони дістають насіння з-під цупких лусок шишки,- у шишкарів міцний дзьоб і кінці його щелеп схрещені.

Оперення та роговий покрив

Шкіра у птахів тонка, суха, практично позбавлена шкіряних залоз. Єдина залоза — куприкова, розташована на хвостових хребцях. Вона виробляє жироподібний секрет, що сприяє еластичності оперення та підвищує його водовідштовхуючі властивості. Куприкова залоза добре розвинена в більшості птахів, що ведуть як водний, так і наземний спосіб життя.

Розростання зроговілого епідермального шару шкіри утворює роговий покрив дзьоба — рамфотеку. Рогові луски, подібні до таких у плазунів, вкривають пальці, цівку, а інколи і частину гомілки. Вони також є похідними епідермісу.

Перо — рогове утворення шкіри птахів. Пера вкривають більшу частину поверхні тіла птаха та формують оперення.

Найскладніша будова притаманна контурним перам, що утворені стрижнем та двома опахалами, розташованими в одній площині. Нижня частина стрижня — так званий очин — порожня та позбавлена опахал, всередині розташовано плівчасте утворення, що називається «душка». Решта стрижня — «ствол» — має серцевину, що складається з легкої рогової комірчастої тканини.

Завдяки оперенню птахи можуть набувати різного забарвлення, що досягається двома шляхами. По-перше, шляхом вміщення в борідках пера барвників різного кольору (наприклад, у папуг); і по-друге, завдяки специфічній структурі поверхні пера, що забезпечує відбивання світла разом з його спектральним розкладенням (наприклад, у павича). Птахи, яким притаманне таке «структурне» забарвлення, втрачають його в разі намокання пір’я.

Розрізняють такі види пер: контурні (1), нитчасті(4), пухові(2), пух(6) та щетинки(5).

До контурних пер належать: махові, що відіграють головну роль в утворенні несучої поверхні крила; рульові, що утворюють хвіст, та криючі, що вкривають тулуб птаха і значну частину крил.

Контурні пера утворені стрижнем та двома опахалами, розташованими в одній площині. Нижня частина стрижня — так званий очин — порожня та позбавлена опахал, усередині розташовано плівчасте утворення, що називається «дужка». Решта стрижня — «стовбур» — має серцевину, що складається з легкої рогової комірчастої тканини.

 Опахала утворені довгими борідками, від яких відходять менші борідки другого порядку; на них, у свою чергу, розташовані рогові гачки, якими зчеплюються борідки пера. У разі відсутності гачків борідки залишаються незчепленими, і такий вид пера називається пуховим.

У більшості птахів (за деякими винятками, наприклад, пінгвінів) криючі пера ростуть на тілі не скрізь: ділянки шкіри, де ростуть пера (птерилії) чергуються з ділянками, де пір’я не росте (аптерії). Аптерії вкрито пір’ям із сусідніх птерилій. У птахів, що насиджують кладку, на череві утворюється ділянка, вільна від пір’я — насідна пляма.

У великих за розміром птахів загальна кількість пір’їн може досягати 25 тис. (лебідь). Відносна маса оперення становить 4,6—9,5% від маси тіла.

Призначення оперення різноманітне. Воно забезпечує можливість польоту, утворюючи несучі поверхні (крила, хвіст) та створюючи обтічність тіла. Виконує теплоізолюючу та водовіштовхуючу функції. Завдяки забарвленню оперення виникає характерний вигляд птаха, що полегшує розпізнавання особин свого виду. У частини видів забарвлення оперення допомагає маскуванню, роблячи птаха малопомітним на фоні субстрату.

Птахи щоденно ретельно доглядають за оперенням, на що витрачають у середньому 9% свого денного часу. Догляд за оперенням у птахів полягає у змащуванні його секретом куприкової залози або так званою «пудрою», що утворюється зі спеціального пуху. Зміна оперення відбувається внаслідок линяння, у певні пори року. У дорослих птахів майже всіх видів протягом року буває одне повне линяння.

Тривалий час вважалося, що еволюційно пера походять від шкірних лусок рептилій, але останнім часом цей постулат поставлено під сумнів. Спочатку пера виконували функцію теплоізоляції та, вірогідно, маркерну, у шлюбній поведінці, і лише потім стали пристосуванням для польоту.

Експериментально доведено, що відсутність в організмі ембріону птахів білкового рецептора, яка спричинює утворення перетинок між пальцями ніг, викликає також і перетворення шкірної луски на ногах на пера.

Скелет

У скелеті птахів чітко виражені риси, пов’язані з пристосуванням до польоту. Плоскі кістки зазвичай дуже тонкі, губчасті. У великих трубчастих кістках добре розвинені порожнини, заповнені або кістковим мозком, або повітрям. Все це забезпечує підвищену міцність скелета і помітно полегшує його. Потрібно, однак, мати на увазі, що загальна маса скелета птахів складає 8-18% від маси тіла, тобто приблизно стільки ж, скільки і у ссавців (6-14% ваги тіла), хоча в останніх кістки товщі, а повітряні порожнини в них відсутні. Це пояснюється тим, що у птахів значно більше відносна довжина скелетних елементів кінцівок і деяких інших кісток.

 

Скелет птахів підрозділяється на осьовий скелет, грудну клітку (грудина і ребра), череп,скелет кінцівок та їх поясів.

Осьовий скелет. Осьовий скелет, або хребетний стовп (column. vertebralis), як і у плазунів, поділяється на п’ять відділів шийний, грудний, поперековий, крижовий і хвостовий.

Шийний відділ дуже рухливий (птахи легко повертають голову на 180 °, деякі навіть на 270 °). Число шийних хребців варіює в широких межах: від 11 до 23-25 (лебеді, качки); у ворони, голуба 14 шийних хребців.

Перший шийний хребець – атлас, або атлант має форму кільця. На нижній частині його передній поверхні є глибока  ямка, в яку входить потиличний міщелок черепа.

Другий шийний хребець – Епістрофей (epistrophaeus) має добре розвинене тіло з направленим вперед зубовидної відростком. Збоку розташовані поперечні відростки, до них кріпляться шийні м’язи, що з’єднують другий хребець з потиличним відділом черепа і з іншими шийними хребцями. Над тілом хребця розташована добре розвинена верхня дуга, через просвіт якої проходить спинний мозок[1-3,6].

Решта шийні хребці мають гетероцельну будову: досить довге тіло кожного хребця (corpus vertebrae) на передній і задній стороні має сідлоподібні поверхні. Такий характер зчленування забезпечує значну рухливість хребців один щодо одного, як у вертикальній, так і в горизонтальній площинах. Це забезпечує поряд зі складною системою диференційованих шийних м’язів велику рухливість шиї, що дуже важливо для птахів (компенсація нерухомого скелета тулуба, можливість міняти положення центру ваги в польоті, згинаючи і випрямляючи шию, можливість складних рухів голови при чищенні оперення, будівництві гнізда і т. п.).

Над тілом хребця розташована верхня дуга (arcus neuralis), що закінчується остистих відростком (processus spinosus); в каналі дуги проходить спинний мозок. Від передньої і задньої поверхні дуги відходять парні відростки,що з’єднуються з такими ж відростками сусідніх хребців. Такий тип зчленування забезпечує міцність з’єднання хребців один з одним при збереженні значної рухливості. Від бічної поверхні тіл хребців відходять короткі поперечні відростки (processus transversus). Птахи, як і плазуни, мають шийні ребра; вони рудиментарні і лише останні одне-два шийних ребра досить довгі і рухливі, але не доходять до грудини. Шийне ребро приростає своєю голівкою до тіла хребця, а горбком – до поперечного відростка. Таким шляхом утворюються хребетні отвори (foramen transversarium), що створюють з обох сторін шиї канал, по якому проходять хребетна артерія і шийний симпатичний нерв. Ця кісткова захист артерії і нерва особливо важлива при довгою, дуже рухомий шиї.

Грудний відділ у ворони представлений шістьма хребцями (у інших видів птахів їх число варіює від 3 до 10), які, як і у більшості птахів, зростаються один з одним, утворюючи спинну кістку (dorsale).

До грудним хребців рухомо прикріплюються грудні ребра (costa), а число їхнє пар дорівнює числу грудних хребців. Це плоскі, злегка зігнуті кісткові пластинки, що складаються з двох рухомо з’єднаних один з одним відділів – спинного і черевного. Верхній кінець спинного відділу ребра має два відростка: горбок, прикріплюється до поперечного відростка, і голівку, з’єднується з тілом хребця. Нижній кінець черевного відділу ребра рухомо зчленовується з тілом грудини (sternum). Рухоме з’єднання ребер з грудиною і хребетним стовпом разом з рухомим зчленуванням спинного та черевного відділів ребра забезпечує можливість значних змін обсягу порожнини тіла шляхом опускання грудини вниз і піднімання її догори. Ця рухливість можлива завдяки сильно розвиненою реберної мускулатурі.

Грудина, або грудна кістка (sternum) – широка і довга, увігнута зсередини кісткова пластинка, що несе по середній лінії високий кістковий гребінь – кіль грудини (crista sterni). Різке збільшення поверхні грудини, обумовлене як її розростанням, так і освітою кіля, – пряме пристосування до польоту; воно забезпечує можливість прикріплення потужних м’язів, що приводять у рух крило. На бічних краях грудини розміщуються дрібні поглиблення, які служать для зчленування з нижніми кінцями черевних відділів ребер.

За грудним відділом хребетного стовпа розташований складні крижі (synsacrum), що представляють собою злилися в загальну монолітну кістка все поперекові (у ворон і голубів 6), всі крижові (майже у всіх видів птахів 2) і частину хвостових (3-8) хребців. Складні крижі нерухомо зростається з останнім грудним хребцем. Межі між відділами в складних крижах провести важко; крижові хребці бувають помітні лише по отворах між їх поперечними відростками і клубовими кістками. Кістки тазового поясу також нерухомо зростаються з хребцями складного крижів.

Число вільних, рухомо з’єднаних один з одним хвостових хребців у птахів невелика (від 5 до 9; у ворони і голуба – зазвичай 7). Останні хвостові хребці (4-8) зливаються у вертикально  платівку,до бічних поверхонь якої віялом прикріплюються підстави рульового пір’я. Скорочення хвостового скелета збільшує загальну компактність тіла (важливо аеродинамічно). Характер прикріплення рульового пір’я дозволяє використовувати хвіст в польоті (додаткова несуча площина) і при посадці (гальмування).

Череп. Череп птахів тропібазального типу (мозок не лежить між очницями). У порівнянні з плазунами різко впадає в очі значне збільшення обсягу мозкової порожнини, великі очниці, поява дзьоба, повне зникнення зубів, у більшості птахів – помітне зміщення вниз великого потиличного отвору. Кістки черепа настільки тонкі, що з’єднання їх один з одним за допомогою швів стає неможливим. Тому у птахів більшість кісток черепа зливається один з одним; кордону між окремими кістками добре видно тільки на черепі пташенят. Тонкі кістки і редукція зубів сильно полегшують скелет голови. У той же час завдяки складній губчастої внутрішній структурі кістки черепа зберігають велику міцність[1-3].

Череп (cranium) ділиться на мозковий череп (neurocranium), що включає власне мозкову (черепну) коробку, носової відділ і область очних ямок, і вісцеральний череп (splanchnocranium), до якого відносяться щелепи (дзьоб), піднебінної кістки і під’язиковий апарат.

Почнемо розгляд черепа з потиличної області. На задньо-нижній стінці черепної коробки знаходиться великий потиличний отвір (foramen occipitale magnum), оточений чотирма зрощеними потиличними кістками. Вентрально розташована основна потилична кістка (basioccipitale), з боків – парні бокові потиличні кістки (occipitale laterale або exooccipitale). Основна і бічні потиличної кістки утворюють єдиний, як і у плазунів, потиличний міщелок (condylus occipitalis), що зчленовується череп з першим шийним хребцем. Над потиличним отвором розташовується верхня потилична кістка (supraoccipitale).

Спереду від верхньої і бічних потиличних кісток лежать парні тім’яні кістки (parietale). Дах черепа над очницями, верхні і задні стінки очниць і всю передню частину мозкової коробки утворюють довгі і широкі лобові кістки (frontale). Попереду лобових кісток у підстави дзьоба лежать парні носові кістки (nasale) з двома відростками: верхній йде вперед збоку від гребеня дзьоба і обмежує носове отвір, зверху, щелепний – вперед і вниз до верхньощелепної кістки і обмежує носове отвір ззаду . Бічну частину мозкової коробки утворюють парні великі лускаті кістки (squamosum), що лежать донизу від лобових і спереду від тім’яних і бічних потиличних кісток. Верхня скронева дуга у птахів відсутній. Луската кістка прикриває вушні кістки, які зростаються разом і утворюють кісткові стінки середнього і внутрішнього вуха; зовні вони звичайно не видно.

 Нижче лобових кісток передню частину мозкової коробки (що є також задньою стінкою очниці) утворюють невеликі парні бокові клиновидні кістки (laterosphenoidem). Практично майже всю тонку міжочну  перегородку утворює непарна середня нюхова кістка (mesethmoideum). Передні стінки очниці утворюють парні (по одній з кожного боку) перед лобної кістки (praefrontale); у ворони та інших горобиних птахів вони дуже малі, і основну частину передньої стінки очниці заповнює відросток середньої нюхової кістки.

Дзьоб птиці складається з двох частин: наддзьобоку, утвореного предщелепною, верхньощелепними і носовими кістками, і піддзьобок.

Невеликі верхньощелепні кістки (maxillare) утворюють лише задню нижню частину наддзьоб’я, з’єднуючись спереду з щелепними відростками передщелепних кісток; знизу до них примикають (зливаючись) щелепні відростки піднебінних кісток.

Від заднього краю верхньощелепної кістки відходить назад тонка кісткова поперечина, що складається з двох злилися кісток – виличної (jugale) і квадратно-виличної (quadrato-jugale). За своїм становищем це типова нижня дуга, тому череп птахів відносять до діапсідному типу з редукованою верхній дугою. Квадратно-вилична кістка приєднується до квадратної кістки (quadratum). Нижній кінець квадратної кістки утворює суглобову поверхню для прикріплення нижньої щелепи.

Подивимося тепер на череп знизу. У основі черепа, попереду основний потиличної кістки лежить невелика основна клиновидна кістка (basisphenoideum). Вона повністю прикрита широкої основою скроневої кістки (basitemporale). Передня частина парасфеноїда зберігається у вигляді спрямованого вперед вузького клювоподібного відростка (rostrum parasphenoidei). У його переднього кінця лежить леміш(vomer). З боків лемеша розташовуються хоани – внутрішні отвори ніздрів.

Піднебінні відростки передщелепних і верхньощелепних кісток зливаються з видовженими парними піднебінними кістками (palatinum) і утворюють кісткове дно наддзьоб’я. Задні, що мають складний профіль, кінці піднебінних кісток налягають на дзьобоподібний відросток парасфеноїда. У цьому місці до піднебінним кістках прикріплюються (суглобом) парні крилоподібні кістки (pterygoideum), задні кінці яких також суглобом з’єднуються з квадратними кістками[3-4,8].

Ці елементи твердого піднебіння мають дуже важливе значення для руху дзьоба

Складний кістковий механізм твердого доповнюється системою диференційованих жувальних м’язів. Все це забезпечує можливість досить різноманітних рухів дзьоба, що полегшують захоплення видобутку, чистку оперення, будівництво складного гнізда і т. п. Можливість диференційованих рухів дзьоба виробилася, мабуть, у зв’язку з перетворенням передніх кінцівок у крила, що виконують тільки функцію польоту.

Нижня щелепа – представляє собою ряд злитих кісток, з яких найбільш великі зубна (dentale), суглобова (articulare) і кутова (angulare).

Кінцівки і їхні пояси. Пояс передніх кінцівок (плечовий пояс) птахів утворений парними коракоїдамі, лопатками і ключицями.

Потужні подовжені коракоїди (coracoideum) своїми розширеними нижніми кінцями міцно з’єднуються малорухомими суглобами з переднім краєм грудини. Між передніми кінцями коракоїдів прикріплюється до них вилочка (furcula), яка виникла шляхом злиття обох ключиць. Довгі й вузькі лопатки (scapula) лежать над ребрами; їх передні кінці міцно з’єднані з вільними кінцями коракоїдів. У місці з’єднання лопатки і коракоїда розташована досить глибока суглобова западина, в яку входить голівка плечової кістки.

Потужність кісток плечового пояса і їх міцне з’єднання з грудиною забезпечують опору для крил у польоті. Подовження коракоїдів збільшує площу прикріплення м’язів крила, а також дозволяє винести вперед плечовий суглоб, що забезпечує і зручне складання крила в спокої, і аеродинамічний вигідне його положення в польоті, коли центри площ крил лежать на лінії, що проходить через центр ваги птиці. Розташована між вільними кінцями коракоїдів вилочка зазвичай грає роль пружини, амортизуючою різкі поштовхи при помахах крила в польоті.

Скелет передньої кінцівки, що перетворилася на крило, піддався значним змінам. Плече (humerus) – потужна трубчаста кістка, проксимальний кінець якої утворює головку плеча, що входить у суглобову западину плечового суглоба. Характер суглобових поверхонь помітно обмежує можливість обертальних рухів в плечовому суглобі, що забезпечує стійкість крила в польоті.Потужні епіфізи дистального кінця плеча утворюють суглобові поверхні для зчленування з двома кістками передпліччя: більш прямий і тонкої променевої (radius) і потужнішої, злегка зігнутої ліктьовою кісткою (ulna). На поверхні ліктьової кістки видно горбки – місця прикріплення  другорядних махових пір’їн. Характер суглобових поверхонь ліктьового суглоба забезпечує міцне з’єднання кісток плеча та передпліччя і обмежує обертальні рухи і в цьому суглобі. При цьому зберігається велика рухливість в одній площині – площині крила, що дає можливість птахові складати крило в спокої і змінювати його площа при зміні режиму польоту.

Особливо різкі зміни у зв’язку з пристосуванням до польоту сталися в будові кисті. У проксимальному відділі зап’ястя (carpus) зберігаються лише дві самостійні кісточки. Вони зв’язками майже нерухомо з’єднуються з кістками передпліччя. Рухомий суглоб розташований між ними і рештою кістками зап’ястя, тому його називають інтеркарпальним. Решта кістки зап’ястя і всі кістки п’ястка (metacarpus) зливаються в єдине утворення-пряжку (carpometacarpus). Різко редукується скелет пальців. Зберігаються дві фаланги II пальця, що продовжують вісь пряжки. Від I пальця зберігається одна фаланга , до неї прикріплюється пучок пір’я, утворює крильце. III палець представлений також однією фалангою, прикріпленої до основи першої фаланги II пальця.

Ці перетворення в скелеті кисті забезпечують міцну опору для першорядних махових пір’їн – частини крила, що несе в польоті найбільше навантаження.

Тазовий пояс складається з трьох пар зростаються разом кісток: Широка і довга клубова кістка (ilium) на великому протязі зростається зі помилковим хрестцем. До її зовнішньому краю приростає сіднична кістка (ischium), а нижче розташована спрямована тому паличкоподібна лобкова кістка (pubis) . Всі три кістки тазу утворюють вертлюжну западину (acetabulum), в яку входить голівка стегна.

Велика поверхня тазових кісток та їх міцне (нерухоме) з’єднання з осьовим скелетом забезпечують міцну опору для прикріплення потужних м’язів. Ці особливості тазового поясу визначаються тим, що передні кінцівки виконують лише функцію польоту, а при русі по землі вся тяжкість тіла підтримується лише задніми кінцівками.

Лобкові і сідничні кістки правої і лівої сторін не з’єднуються один з одним на черевній поверхні. Тому таз птахів називають відкритим, він надає можливість відкладати великі яйця. Можна припускати, що відкритий таз, що збільшує рухливість черевної стінки в тазової області, сприяє інтенсифікації дихання в польоті.

Скелет задньої кінцівки представлений потужними трубчастими кістками. Стегно (femur) на проксимальному кінці має добре розвинену округлу голівку для зчленування з тазовим поясом. На дистальному кінці утворюються рельєфні суглобові поверхні для зчленування з кістками гомілки. В області колінного суглоба в м’язовому сухожиллі лежить колінна чашечка (patella) [8].

Основний елемент гомілки – масивна велика гомілкова кістка, з нижнім дистальним кінцем якої зливаються дві проксимальні кістки передплесна; утворюється кістковий комплекс. Мала гомілкова кістка (fibula) сильно редукована і у вигляді маленької тоненькою кісточки приростає до верхньої частини зовнішньої поверхні великої гомілкової кістки.

Дистальні елементи передплесна (tarsus) і всі елементи плесна (metatarsus) зливаються у птахів в єдину кістку – цівку. Завдяки цьому в кінцівки з’являється додатковий важіль. Рухоме зчленування розташовується між двома рядами кісток передплесна, тому, як і у плазунів, цей суглоб називається інтертарзальним.

На дистальному кінці цівки утворюються добре виражені суглобові поверхні для прикріплення фаланг пальців (phalanges digitorum). У переважної більшості птахів у задньої кінцівки розвиваються чотири пальці, з яких I спрямований назад, а II, III, IV – вперед.

Потужні довгі кістки скелета задніх кінцівок, появу додаткового важеля (освіта tarso-metatarsus), різкий рельєф суглобових поверхонь – все це забезпечує міцність і рухливість задніх кінцівок.

Більшість птахів мають приблизно 175 різних м’язів, що переважно контролюють крила, шкіру і ноги. Найбільшими м’язами птаха є грудні м’язи, що контролюють крила та складають біля 15— 25% маси тіла літаючих птахів. Ці м’язи забезпечують силу, необхідну для польоту. М’язи, розташовані під (вентрально) грудними називаються надкоркоїдними, вони використовуються для підйому крил між змахами та складають ще біля 10 % маси тіла птаха.

М’язи шкіри допомогають птаху літати, настроюючи положення пір’я, прикріпленого до цих м’язів, що допомогає маневрувати.

В тулубі та хвостовій частині птаха знаходяться лише кілька м’язів, проте вони достатньо сильні та важливі для птаха. Зокрема, м’язи пігостиля контролюють рух хвоста та його пір’я. Розправлене пір’я збільшує поверхню хвоста і допомогає птаху утриматися в повітрі

Дзьоб служить для добування і захоплення їжі, її механічної обробки. Крім того, за допомогою дзьоба птаха чистять своє оперення і будують гнізда. Зубів у сучасних птахів немає. В ротову порожнину відкриваються протоки слинних залоз, що у більшості птахів розвинені слабко, а в деяких і зовсім відсутні. З ротової порожнини їжа проходить в глотку і далі в стравохід. Для багатьох птахів характерна наявність зоба – багатого залозами розширення стравоходу, де їжа може накопичуватися, а також піддаватися впливу травних ферментів. Шлунок птахів складається з двох відділів: переднього – залозистого, де відбувається хімічна обробка їжі, і заднього – м’язового, могутня мускулатура і тверда поверхня якого забезпечує перемелювання їжі. Тонка кишка розвинена краще, ніж у плазунів; її внутрішня поверхня значно збільшена за рахунок численних ворсинок, утворених слизовою оболонкою. У дванадцятипалу кишку (початковий відділ тонкого кишечнику) відкриваються протоки підшлункової залози і печінки, що складає з двох часток. У більшості видів є жовчний міхур, однак у деяких, наприклад, у голубів, його немає. Коротка товста кишка птахів закінчується клоакою, в яку впадають вивідні протоки органів виділення і статевою системи. Інтенсивність процесів травлення в птахів дуже висока, і спорожнювання кишечнику відбувається швидко[2-3].

У птахів відбувається повне роз’єднання великого і малого кіл кровообігу. Їх чотирьохкамерне серце складається з двох передсердь і двох шлуночків. Мале коло кровообігу починається з правого шлуночка, у який венозна кров надходить з правого передсердя. По легеневій артерії, що розділяється на праву і ліву гілки, вона доставляється до легень, і, після збагачення киснем, по легеневих венах надходить у ліве передсердя. З лівого шлуночка починається велике коло кровообігу, по судинах якого кров доставляється до всіх частин тіла тварини. Частота серцевих скорочень у птахів у спокої – 200-300 ударів за хвилину, а в польоті досягає 1000 ударів за хвилину. Завдяки цьому створюється швидка циркуляція крові по судинах, що забезпечує високий рівень процесів газообміну в тканинах організму, постачання їх поживними речовинами та видалення продуктів метаболізму. Все це необхідно птахам у зв’язку з активним способом життя і великими витратами енергії під час польоту.

Будова дихальної системи і самий спосіб дихання птахів відрізняються від інших наземних хребетних. Птахам властиве т.зв. подвійне дихання, при якому надходження в легені повітря, багатого киснем, відбувається не тільки під час вдиху, але і під час видиху. Це стає можливим завдяки особливим утворенням – повітряним мішкам. Парні ніздрі відкриваються в носову порожнину, що сполучається з ротовою, яка переходить у гортань. За нею починається трахея, що дає початок двом бронхам. Кожен бронх входить у відповідну легеню і там галузиться, розпадаючись на 15-20 вторинних бронхів, що сполучаються між собою за допомогою більш дрібних парабронхів. Від останніх відходять дрібні бронхіоли, що утворюють повітряні капіляри, у яких і відбувається газообмін. Легені птахів приростають до спинної сторони грудної клітки. Вони невеликі і малорухомі.

Головний бронх і деякі вторинні утворюють повітряні мішки (тонкостінні еластичні вирости слизової оболонки), що виходять за межі легень і розташовуються між внутрішніми органами й у трубчастих кістках. Об’єм повітряних мішків у 10 разів більше об’єму легень, однак у газообміні вони не беруть участі, та є лише тимчасовим резервуаром повітря. Їхня основна функція – забезпечення вентиляції легень. Крім того, повітряні мішки запобігають перегріву тіла, тому що завдяки їм постійно відбувається теплообмін із зовнішнім середовищем. Пірнаючі птахи використовують здатність змінювати ступінь наповнення повітряних мішків повітрям для полегшення занурення у воду. Постійна аерація легень багатим киснем повітрям відбувається в результаті того, що при вдиху повітря, яке знаходиться в них, нагнітається в передні повітряні мішки, у той час як повітря, що надходить ззовні, попадає в легені та задні повітряні мішки. При видиху насичене вуглекислим газом повітря з легень і передніх дихальних мішків виводиться назовні, а ще не “використане” повітря задніх мішків надходить у легені. У спокою дихальні рухи птахів здійснюються так само, як і в ссавців, за рахунок дії дихальної мускулатури, а надходження повітря в легені відбувається в результаті розширення і звуження грудної клітки. Однак у польоті зміна її об’єму ускладнена, акт подиху здійснюється завдяки тому, що при підйомі крил повітряні мішки розтягуються і повітря нагнітається в дихальну систему, а при опусканні – стискуються[4].

Джерелом звуку у людини й інших ссавців є голосові зв’язки, що розташовані у верхній гортані (ларінксі). На відміну від них, у птахів голосовий апарат знаходиться в нижній гортані (сирінксі), у тому місці, де трахея розділяється на бронхи. Частота звуків, що їх видають птахи, набагато вища, ніж звуків, які спроможна відтворити людина.

    Будова сирінкса розрізняється залежно від виду. У більшості співочих птахів сирінкс складається з 5-7 пар добре розвинених голосових м’язів, що регулюють акустичний ефект при проходженні повітря через бронхи. В утворенні звуків також беруть участь три пари тимпанальних мембран, трахея, ротова порожнина і повітряний мішок. Звучання голосу птаха залежить від будови і величини його тіла. Голос журавля чутно на відстані 2 км. Такий великий радіус розповсюдження акустичних хвиль можливий завдяки подовженій трахеї птаха, що досягає 1,5 м. Завдяки своєрідному влаштуванню нижньої гортані птахи можуть видавати самі найрізноманітніші звуки. Голосові апарати птахів і людини належать до типу духових «музичних» інструментів, звук у них утворюється за рахунок руху повітря, що видихається з легенів. Особливо цікаві голосові апара­ти птахів. Наприклад, спів канарки за гучністю можна порівняти з голосом людини, хоча за масою канарка складає менше 0,001 від її загальної маси. Птахи мають не одну гортань, а цілих дві: верхня, як у всіх ссавців, і, крім того, нижня, причому головна роль в утво­ренні звуків належить нижній гортані, улаштованій дуже складно і різноманітно у різних видів птахів. Вона має не один вібратор, або джерело звуку, як у людини і всіх інших ссавців, а два або навіть чо­тири, що працюють незалежно один від одного. Наявність у птахів другої гортані в нижньому відділі трахеї дало можливість викорис­товувати трахею як найсильніший резонатор. У багатьох птахів трахея сильно розростається, збільшується в довжину та в діамет­рі. Збільшуються в обсязі також і бронхи, у кожному з яких знахо­диться по незалежному джерелу звуку.

Рухами тіла і завдяки натягу спеціальних м’язів птах може знач­ною мірою змінювати форму цієї складної системи резонаторів і, та­ким чином, керувати висотою звуку та його тембром.

Різноманітність у будові голосового апарату відповідає і різно­манітності звуків, що створюються птахами,— від низьких басових лементів (гусаки, качки, ворони) до найвищих мелодійних свистів у птахів із сімейства горобиних.

На початку 60-х pp. у голосах птахів були виявлені навіть ультра­звукові обертони — до 50 000 Гц. Пісні деяких птахів цілком скла­даються з ультразвуку. Для утворення звуків багато птахів викорис­товують й інші «музичні інструменти»: дзьоб, лапи, крила і навіть хвіст. Дятел — чудовий «барабанщик», використовує як барабан сухе дерево або резонуючу гілку.

Розмаїття звуків

    Птахи й люди здатні видавати звуки однакової висоти, але тільки птахи здатні швидко їх модулювати. Те, що людське вухо чує як один звук, насправді може бути серією навіть із десяти тональностей, що йдуть одна за одною з мінімальними проміжками. Птахи спроможні прекрасно розрізнити і почути такі нюанси. Найпростіші, на думку людини, звуки можуть містити велику кількість різноманітної і важливої інформації, що її необхідно передати один одному представникам певного виду птахів. Деякі птахи можуть наслідувати не тільки голосам інших птахів, але також і людському голосу.

    Спів птахів складається з комбінацій повторюваних звуків, які є сигналами, що несуть певну інформацію. Людині пісні птахів здаються надзвичайно складними звуковими будовами. Лише на слух, не маючи спеціальних знань, люди не можуть відрізнити птахів і зрозуміти призначення їхнього співу[2,4].

    Спів є найважливішою формою комунікації для більшості видів птахів. Істотну роль голосова комунікація відіграє в лісі, коли птахам неможливо підтримувати між собою зоровий контакт.

    Птахи, що живуть у зграях, спілкуються один з одним, немов питаючи: „Я тут. А де ти?”. Усі члени зграї час від часу повторюють цей сигнал, що допомагає їм підтримувати контакт і передавати інформацію всередині зграї. Він відрізняється від інших сигналів, наприклад, сигналу готовності до відльоту у вирій. У кожного виду є індивідуальна пісня, на основі якої можна розрізняти види-двійники. Класичним прикладом такого випадку служать вівчарик весняний і вівчарик-ковалик, які зовні мало відрізняються і населяють однакові лісові ареали. Пісня у весняного вівчарика складається з чистих, мелодійних посвистів, а у ковалика вона двоскладова і нагадує звуки води, що крапає. Самки знаходять собі партнерів, орієнтуючись на спів самців свого виду, тому різні види між собою не схрещуються. Важливу функцію виконують сигнали, що застерігають про небезпеку. У більшості птахів вони подібні між собою.

    Самці багатьох співочих горобцеподібних (чорний дрізд, співочий дрізд, вівсянка) люблять співати, сидячи на узвишшях: верхівках дерев, ліхтарях, телевізійних антенах – звідти їх добре чутно та видно.

    Інші птахи (польові жайворонки) співають у польоті. Здавалося б, коли навколо стільки хижаків, співати на очах у них дуже небезпечно. Проте демонстративний спів без маскування є свого роду захистом, оскільки одне з його значень: „Я тут, я у чудовій формі, навіть не намагайся мене зловити”. Насправді, хижаки зазвичай полюють на слабких, молодих і хворих птахів, які не співають так добре. Та деякі птахи вважають за краще співати, сидячи в укритті. Інші, наприклад, солов’ї, співають вночі.

    Багато птахів співають виключно в період розмноження – для того, щоб попередити, що дана гніздова ділянка зайнята і щоб привернути увагу партнера. Самки співають рідко. їхній спів – спосіб позначення території. Більшість видів пернатих демонструє свої співецькі здібності лише на початку шлюбного періоду, інші охороняють свою територію від конкурентів протягом тривалішого часу і співають саме з цією метою. У пісні міститься інформація не тільки про статеву приналежність птаха, але і про те, чи він має партнера. Інколи, слухаючи, як співають два птахи, люди уявляють собі любовний дует самця і самки, хоча насправді співають двоє самців-суперників, змагаючись в мистецтві співу. У тропіках мешкають птахи, пари яких справді співають дуетом, повторюючи ту ж саму мелодію один за одним. Звукова комунікація за ефективністю значно перевершує зорову, але деякі види (лірохвости) успішно поєднують обидва ці способи.

Добові ритми співу.  Більшість птахів співають на світанку, хоча далеко не всі. На цей рахунок існують різні точки зору. І одна з них зводиться до того, що передранкові години, коли освітлення ще не повне, розумніше витрачати саме на спів. А чи не на якісь конкуруючі види активності, які вимагають якраз найбільш яскравого освітлення і сполучені з тим, що птахи повинні найбільш повно включати свої зорові можливості. Є птахи, які співають не рано вранці, теж у сутінках, але вечірніх. Це так званий “передзахідне мить співу”. Дрозди, наприклад, часто фігурують і у віршах, і в піснях, птиці, дійсно мають дуже яскраве і звучне спів, чомусь співають найбільш азартно, найбільш яскраво саме в передзахідні години. Говорячи про добових ритмах співу, про те, як різні види птахів призвичаюються до різного часу доби, як вони будують свої виступи, свої концерти, як вони будують свої сольні виступи по відношенню до того чи іншого часу доби , доводиться мати на увазі ще один момент, дуже важливий. Справа в тому, що якщо ви заходите в ліс, то не треба бути фахівцем-орнітологом для того, щоб зрозуміти, що одночасно звучать, одночасно співають самі різні види птахів. Найчастіше їх дуже багато І всі вони співають одночасно. І існує таке поняття, як частотний діапазон. Так, кожен звук має свій частотний діапазон. І всі птахи, більшість, принаймні, птахів, які співають разом, співають пліч-о-пліч, один з одним, утворюють єдиний хор, користуються одним частотним діапазоном. Це означає, що вони якимось чином перекриваються, якось накладаються один на одного і використовують один канал зв’язку. Вони виходять в ефір одночасно, використовують один канал зв’язку і перекрикують один одного. І от щоб не створювати такого переущільнення в ефірі, не надто забивати ефір своїми голосами, можливо, тому вони і прагнуть якось найбільш повно використовувати цей доступний їм добовий інтервал часу. Для того щоб якось уникнути цієї акустичної конкуренції, яку можна назвати, скажімо, конкуренцією за ефірний час. А для того щоб не зовсім вже щільно забивати цей ефір, вони використовують різний час доби. Різні види співають в різний час. Індивідуальний розвиток пісні у птаха, в процесі її життя, проходить, щонайменше, дві ключові стадії. Перша стадія цілком запрограмована генами. Це генетично обумовлена стадія, і результатом цієї стадії є те, що у будь-якої птиці (навіть абсолютно ізольованою з народження від своїх родичів, навіть вирощеної в інкубаторі, хоча, загалом, співочих птахів навряд чи можна виростити в інкубаторі) формується в кінцевому підсумку яка -то пісня, дуже схожа на її видову пісню. Дуже схожа, але вельми відмінна в деталях. Це, якщо можна так сказати, дуже розпливчастий образ, де видові риси швидше вгадуються, ніж присутні. Але при цьому, припустимо, той же зяблик, вирощений в ізоляції від родичів, співатиме пісню, яка значно більше схожа на пісню зяблика, ніж, скажімо, на пісню тієї ж леснічкі, яку ми чули. А молода леснічка, коли вона теж виявилася волею доль в ізоляції від своїх всіх родичів, вона співатиме пісню, достатньо схожу на пісню леснічкі, а зовсім не на пісню зяблика. Далі в природі приходить час другого етапу. Другий етап вже включає в себе з необхідністю елемент навчання. Для того щоб пісня, яка існує у вигляді такої, генетично зумовленою, аморфної заготовки сформувалася, трансформувалася вже в пісню справжню, яскраву, видову пісню, необхідно навчання. Причому, навчання це має відбуватися досить юному віці. Вважається, що у більшості видів співочих птахів, про які ми з вами зараз ведемо мову, цей період становить десь близько двох місяців від народження, від моменту вилуплення. Щоб було зрозуміло: два тижні птах проводить у гнізді, потім вона вилітає з гнізда, ще через два тижні вона набуває навиків самостійного життя – у пташок все швидко відбувається. І ось протягом місяця, приблизно, вона повинна чути спів свого виду. І тільки в цьому випадку вона сформує ту видову пісню, яка є неодмінним атрибутом даної породи птахів[4,8].

Звук грає дуже важливе значення в усі періоди життєвого циклу птиці. У птахів є цілий набір сигнальних репертуарів і звуків, що відносяться і до періоду територіального поділу (маркування гніздовий території), і до шлюбного періоду, експрес-сигнали (звуки тривоги і лиха), захисні або оборонні сигнали (виділяються типова поведінка пташенят – затаивание і втеча , типові захисні реакції дорослих птахів – навпаки, наближення до джерела сигналу лиха) і т.д.

 Вивчення мови птахів в комплексі з їх поведінкою і контекстом ситуації показує не тільки наскільки він багатий і різноманітний, але і наскільки осмислено і багатофункціональне ведеться діалог, тобто спілкування між птахами, причому різних видів.

Продукти азотистого обміну виводяться з організму у виді малорозчинної у воді сечової кислоти, що дозволяє зменшувати витрати води. Органи виділення птахів – тазові нирки. Вони містять нефрони, що мають дрібні клубочки і довгі канальці, поверхня яких збільшена за рахунок появи петлі Генле. Сеча, що утворилася, надходить по сечоводах у клоаку, де з неї також всмоктується частина води. Сечового міхура в птахів немає, можливо, щоб не збільшувати масу тіла птаха в польоті.

Птахи належать до т.зв. гомойотермних (теплокровних) тварин. В них стала температура тіла, яка зазвичай вища температури навколишнього середовища і не залежить від її коливань. Підтримка високої температури тіла (у птахів вона дорівнює 40-42° С) стає можливою завдяки інтенсифікації дихання, кровообігу і травлення, що забезпечують зростання рівня процесів обміну речовин.

У порівнянні з плазунами відносні розміри головного мозку птахів зростають, і його маса складає до 5-8 % від маси тіла. Збільшується передній мозок за рахунок розвитку великих півкуль, що забезпечують складні форми поведінки. У всіх птахів прекрасно розвинений мозочок – центр координації рухів. Нюхові частки, що примикають до великих півкуль, невеликі. Це пов’язано з тим, що нюх у птахів розвинений слабко, за винятком деяких видів (хижаки, качки, дятли), які активно використовують його при пошуках їжі. Так, качки знаходять корм за запахом на відстані до 1,5 метрів. Найбільше значення серед органів чуття у птахів має зір. Характерно, що серед цих тварин не зустрічається форм із недорозвиненими очима, а також сліпих. Очі мають великі розміри і, як у плазунів, мають верхні та нижні віки, а також мигальну перетинку. Рухливі віки деяких птахів несуть вії. Акомодація здійснюється шляхом переміщення кришталика, зміни його форми і зміни кривизни роговиці. Птахи мають виняткову гостроту зору. Так, гриф, виглядаючи видобуток, парить на висоті двох кілометрів над землею. Поле зору в птахів набагато більше, ніж в інший тварин, наприклад, у горобиних – 300°, у той час як у людини лише 200°. В деяких (качки, вальдшнеп) воно складає всі 360° – тварина може бачити навіть те, що відбувається позаду. Це можливо завдяки тому, що очі розташовані з боків голови. Однак поле бінокулярного зору при цьому зменшується і складає максимум 60°. Рухи кожного ока в птахів і їхні зорові сприйняття, як правило, незалежні. Усі птаха мають кольоровий зір і здатні розрізняти відтінки кольорів і їхні поєднання. Прекрасно розвинена зорова система дозволяє птахам одержувати інформацію про навколишній світ і добре орієнтуватися[8].

Орган слуху складається з внутрішнього, середнього і зовнішнього вуха. Зовнішні вушні раковини відсутні, але в багатьох птахів їхню функцію – уловлювання звуку – виконують особливі рухливі вушні пера. Особливо добре вони розвинені в сов – ці тварини взагалі дуже активно використовують слуховий аналізатор, тому що їм приходиться полювати в сутінках і темряві. Вони здатні дуже точно визначати положення джерела звуку. Більшість видів сприймають звукові коливання частотою 30-20000 Гц (для порівняння – діапазон частот, які сприймає людина – 16-20000 Гц). Слух необхідний птахам і для спілкування. Передача звукових сигналів має величезне значення в організації колективної поведінки цих тварин. Смакові подразнення сприймаються особливими скупченнями клітин, розташованими в стінках ротової порожнини. В шкірі є вільні закінчення нервів і скупчення чуттєвих клітин, що виконують функцію рецепторів дотику і болі, а також такі, що сприймають зміни температури.

Будова яйця птахів.Розвиток зародка.

Розглянемо будову пташиного яйця. Яйцеклітина, вкрита тоненькою оболонкою, має великий запас поживних речовин і води, потрібних для розвитку зародка (жовток). Сам зародок має вигляд диска, розташованого на поверхні жовтка. Яйцеклітина оточена декількома яйцевими оболонка ми, що виконують захисні функції.

Безпосередньо яйцеклітину оточує білкова оболонка. Крім захисної функції, білкова оболонка постачає воду для зародка. У ній є особливі білкові утвори – канатики, які підтримують яйцеклітину в певному сталому положенні – зародковим диском догори. Таким чином, як яйце не перевертати, зародковий диск завжди буде ближче до джерела тепла, яке виділяють птахи, що насиджують яйця.

Білкова оболонка оточена двома підшкаралупними у вигляді тоненьких плівочок. Ці оболонки захищають зародок від хвороботворних мікроорганізмів. На тупому полюсі підшкаралупові оболонки розходяться й утворюють повітряну камеру із запасом повітря для зародка.

Шкаралупа захищає яйце від механічних пошкоджень. А пори у ній забезпечують процеси газообміну зародка, що розвивається. Ззовні шкаралупи розташована ще одна тоненька оболонка, яка перешкоджає проникненню хвороботворних мікроорганізмів. У птахів, що відкладають яйця у відкритих гніздах або на ґрунті, забарвлення яєць часто збігається з тлом навколишнього середовища, що робить їх малопомітними.
Період розмноження припадає на той час, коли настають сприятливі погодні умови і є достатня кількість їжі. Під час линяння, що передує шлюбному періоду, може змінюватись забарвлення оперення птахів: воно стає яскравим  (зазвичай,  у самців). Самці багатьох видів займають так звану гніздову територію, придатну для виведення пташенят.

Голосним співом вони приваблюють самок. Часто шлюбний спів самців супроводжується і характерною поведінкою. Так, у глухарів самці демонструють характерні пози: вони ходять по землі, розпустивши хвіст та крила, і видають особливі звуки. А самці тетеруків влаштовують своєрідні турніри: вони б’ються один з одним, визначаючи переможця. Журавлі влаштовують граціозні шлюбні танці.

 Особливості органів розмноження. Птахи — роздільностатеві яйцекладні тварини. У самців є два сім’яники та сім’япроводи. У самки є два яєчники і два яйцепроводи. Однак функціонує лише один лівий яєчник і лівий яйцепровід, а правий яєчник і правий яйцепровід недорозвинені. Сім’япроводи і яйцепровід відкриваються в клоаку. Яйця в яєчнику дозрівають неодночасно. Дозріваючи, вони поступово потрапляють в яйцепровід, де і відбувається запліднення.

Будова яйця. Власне яйцем вважається жовток із зародковим диском, що розміщується на його поверхні. Зародковий диск завжди розташований зверху, оскільки нижня частина жовтка важча. Жовток оточений: товстим білковим шаром, який захищає його від механічних пошкоджень і є основним джерелом води для зародка; двошаровою підшкаралуповою оболонкою (в тупому кінці яйця розшаровується і утворює повітряну камеру); вапняковою шкаралупою з численними порами та тонкою надшкаралуповою оболонкою, яка захищає яйце від проникнення мікробів. Жовток прикріплений до шкаралупи двома білковими канатиками.

Розвиток зародка. Самки більшості птахів відкладають яйця у заздалегідь побудовані гнізда. Гніздо, навіть ямка у ґрунті, сприяє компактному розташуванню яєць, збереженню тепла і вологості повітря під птахом, що насиджує. Зародок в яйці птахів розвивається за певних температур (38-39,5 °С) і вологості. Перед вилупленням пташеня просовує дзьоб у повітряну камеру і вдихає повітря. На наддзьобку пташеняти утворюється тимчасовий роговий зуб, яким воно пробиває шкаралупу зсередини і полегшує вихід назовні.

Типи розвитку пташенят. Залежно від розвитку пташенят, птахів поділяють на виводкові та нагніздні. До виводкових належать птахи, чиї пташенята вилуплюються з яйця розвиненими, вкритими пухом і здатними через кілька годин або наступного дня рухатися самостійно у пошуках їжі. Проте в перші дні життя пташенята все-таки потребують обігрівання і часто ховаються під крила матері, бо в них не відразу встановлюється стала температура тіла. До даної групи належать качки, гуси, тетер, лебеді тощо. Пташенята у нагніздних птахів (граки, голуби, дятли) голі та сліпі, не можуть самостійно живитися і довго залишаються в гнізді. Батьки тривалий час зігрівають та годують пташенят. Після виходу з гнізда, навчившись добре літати, молоді птахи починають самостійно живитися[1-2,4].

Птахи приступають до розмноження у віці від менше 1 року до 12 років. Найбільш раннє статеве дозріваннявідзначено у деяких тропічних видів ткачикових (Estrildidae) у 4—5 місяців. Більшість горобцеподібних, багато куроподібних, деякі види качок та голубів починають розмножуватися у віці близько 1 року; багато соколоподібних, сов, серпокрильців, папуг — у віці 2 та 3 років; мартини — від 2 до 7 років; великітрубконосі — до 8—11 років^[34].

Серед птахів 95% видів є моногамними. Вони утворюють пару щонайменше на один гніздовий період, а інколи — на декілька років або до смерті одного з партнерів.

У той же час, серед багатьох видів, які є моногамними, досить звичайною є копуляція з особинами інших пар. Така поведінка є типовою між домінантним самцем та самицею, яка утворила пару з субдомінантним самцем, однак може бути також у результаті примусової копуляції (у качокта інших качкових)  Для самиць переваги копуляції з чужим самцем полягають в можливості отримати кращі гени для своїх нащадків та страхування проти можливого безпліддя свого партнера. Самці тих видів, у яких спостерігається копуляція самиць з іншими самцями, уважно охороняють своїх партнерок з метою забезпечення власного батьківства для пташенят, у вирощуванні яких вони беруть участь.

Інші соціальні системи серед птахів включають полігінію, поліандрію, полігамію, полігіноандрію та проміскуїтет. Полігамна система розвивається у тому разі, коли самиця спроможна виростити потомство без допомоги самця. Деякі види можуть застосовувати, залежно від обставин, більше однієї системи.

Гніздування зазвичай включає токову поведінку, яку демонструє, здебільшого, самець. У більшості випадків токова поведінка є досить простою та полягає у різних типах пісень. У той же час деякі види токової поведінки є досить складними. Залежно від виду, вона може включати складні рухи крилами та хвостом, танці, токові польоти або групове токування. У цілому, вибір статевого партнера здійснює самиця, хоча у птахів роду плавунець, які є поліандричними, усе навпаки: простіше забарвлений самець вибирає яскраво забарвлену самицю Після утворення пари між партнерами може спостерігатися ритуальне годування, «цілування» дзьобами та взаємний догляд за оперенням.

Гомосексуальна поведінка була помічена у самців та самиць багатьох видів птахів, включаючи копуляцію, утворення пари та спільне виховання пташенят.

 

Яйце. Птахи розмножуються шляхом відкладання яєць. Пташині яйця мають дуже різні розміри. Із сучасних птахів найбільше яйце вафриканського страуса, воно більш ніж в 2000 разів більше за найменше яйце, що належить колібрі. Яйця страуса мають довжину в середньому 180 мм і ширину 140 мм, та важать 1,2 кг. Яйця колібрі 13 мм завдовжки та 8 мм завширшки і важать половину грама. Зовні яйце вкрите вапняковою шкаралупою, яка на 89—97% складається з СаСО₃, 0,5—5,0% — з CaHPO₄ та MgHPO₄, 2—5% органічної речовини. Тонкий та щільний поверхневий шар шкаралупи називають кутикулою, часто вона блискуча. Кутикула запобігає потраплянню мікроорганізмів усередину яйця через пори в шкаралупі. Шкаралупа забезпечує збереження форми яйця, захист зародку від механічних пошкоджень та висихання, забезпечує газообмін через тонкі звивисті канали у ній, є додатковим джерелом мінеральних солей для формування скелету зародка. Під шкаралупою розташовані дві тонкі підшкаралупові оболонки, які огортають білок. На тупому кінці яйця підшкаралупові оболонки розходяться, утворюючи повітряну камеру. Усередині яйця розташовано білок (білкова оболонка) та яйцеклітина (жовток). Жовток птахів багатий на поживні речовини, які на 85% покривають енергетичні витрати формування зародку. Білок виконує захисну функцію, за рахунок цієї оболонки забезпечується більша частина потреб зародка у воді. Сам жовток являє собою яйцеклітину, на його анімальному полюсі розташовано зародковий диск. Усередині яйця є три зародкові оболонки, що забезпечують життя та розвиток зародка: амніон, алантоїс та хоріон. У більшості видів завдяки відкладанню пігментів, що просочують шкаралупову оболонку, яйця забарвлені. Забарвлення для багатьох видів робить яйця менш помітними[6,8-9].

Усі оболонки яйця формуються під час його проходження яйцепроводом. Повне формування яйця в яйцепроводі триває 5—12 годин, рідко довше. Період часу між відкладанням окремих яєць неоднаковий: у більшості птахів він становить 24 години, у великих птахів — 72 години, а у деяких — до 120 годин (ягнятник).

Розміри яєць у різних видів значно відрізняються не тільки абсолютно, але і відносно величини самого птаха. Як правило, в межах однієї систематичної групи дрібніші птахи відкладають відносно більші яйця. У гніздових птахів яйця дрібніші, ніж у виводкових. У великих кладках яйця відносно менші, ніж у малих. У страусів, великих куроподібних та інших птахів маса яйця становить 1,7—3% маси самиці, у ківі та деяких дрібних куликів маса яйця становить 18—26% маси самиці — це найбільші показники серед птахів.

Кількість яєць, що відкладають птахи, варіює у різних видів. У цілому більший розмір кладки мають виводкові птахи у порівнянні з гніздовими. Одне яйце відкладають трубконосі, великі пінгвіни, більшість чистикових, дрібні колібрі, великі хижаки. Більшість дрібних горобцеподібних частіше мають кладку з 4—6 яєць. У качок частіше 6—10 яєць в кладці. Найбільша кількість яєць — до 22 характерна для куроподібних (сіра куріпка,кеклик).

Стосовно факторів, що визначають величину кладки яєць у птахів висловлено низку гіпотез. Згідно з гіпотезою Д. Лека плодючість виду обмежується здатністю батьків забезпечити їжею потомство, що вони вирощують, і тому величина кладки у гніздових птахів визначається кількістю пташенят, яку вони можуть вигодувати, а у виводкових птахів — кількістю їжі, що вживає самиця перед і під час відкладання яєць.

Усі птахи, за винятком деяких видів, насиджують кладку — обігрівають яйця теплом свого тіла. У насиджуючого птаха на череві і нижній частині грудей випадають пух і частина пер та утворюється оголені ділянки шкіри — насідні плями. Зовсім не насиджують кладку сміттєві кури, до яких належить 11—16 видів. Вони закопують яйця в землю або купу гумусу, де вони розвиваються за рахунок сонячного тепла або тепла, що виникає при гнитті рослин.

Тривалість ембріонального розвитку в межах одного ряду зазвичай менша у дрібніших видів. Найбільша тривалість насиджування — близько 2 місяців — у великих пінгвінів, страусоподібних птахів (страус, казуар, ему, нанду), альбатросів, кондорів та деяких інших. У дрібних горобцеподібних тривалість інкубації — 11—14 діб.

За фізіологічною зрілістю пташенят на час вилуплення птахів поділяють на дві групи: виводкові та гніздові. Пташенята перших вилуплюються добре опушеними, з відкритими очима та слуховими проходами; відразу або невдовзі після вилуплення вони залишають гніздо і можуть самостійно пересуватися й живитися, рухаючись за батьками. Пташенята гніздових птахів вилуплюються голими (веслоногі, папуги, серпокрильці,дятли, горобцеподібні та інші) або слабкоопушеними (частина ракшеподібних та горобцеподібних), з закритими очима та слуховими проходами; у гнізді залишаються, поки не досягнуть майже розміру дорослих і не вкриються пір’ям; потребують регулярного обігріву та вигодовування.

Період активності статевої системи у біль­шості птахів обмежується певним періодом року. Біологія розмножен­ня птахів характеризується рядом прогресивних особливостей: заплід­нені яйця птахи відкладають у гніздо, температурний режим розвитку зародка створюється самими птахами під час насиджування кладки. Гнізда, як і виводки, охороняються батьками. Можливість виживання молоді у птахів більша, ніж у нижчих груп тварин.

Статеве дозрівання у птахів відбувається у різному віці, що тісно пов’язано з їх розміром. Самки, як правило, здатні до розмноження ра­ніше за самців.

Статевий диморфізм у птахів проявляється в розмірах, забарвлен­ні, поведінці тощо. В окремих видів птахів (весло­ногі, пінгвіни, трубконосі, гагари, стрижі, крутиголовки) статевий димор­фізм не проявляється. У куликів, мартинів, чистунів, сов, багатьох ден­них хижих, горобиних він виявлений слабко і лише в розмірах. Часто самці більші за самок (курині, дрохви). У птахів, де турбота про поко­ління припадає на самців (плавунчики, бекаси кольорові, триперстки, казуари, ківі), самки більші за самців. Самки бувають більшими і в птахів, у яких особливу турботу про покоління проявляють самки (біль­шість сов, денних хижих, багато куликів). Часто самці відрізняються більшою яскравістю забарвлення. Це характерно для тих птахів, у яких самці не беруть участі у вихованні молоді (багато куриних, качки). Самки у цих видів мають більш тускле забарвлення, що має захисне значення. Яскраве оперення, наприклад у самців качок, фазанів, тете­ревів, глухарів, райських птахів, іволг, горихвісток, в’юркових. Статеві відміни виявляються і в забарвленні інших частин тіла (голих частин, дзьоба, райдужини, гребенів, м’ясистих наростів) [3,8].

У період розмноження багато птахів утворюють шлюбні пари — моногамія. Птахи, які не утворюють пар, звуться полігамними. В деяких птахів (ракші, багато горобиних) такі пари утворюються лише на період розмноження, в інших (лелеки, великі хижі птахи, лебеді) — на кілька років або й на весь період життя. В окремих випадках птахи утворюють пари лише на кілька годин. При цьому самки і самці в шлюбний період багаторазово змінюють партнерів і про покоління тур­буються самки (полігінія). Сюди належать багато качок, курині, деякі кулики. Для деяких птахів характерне явище поліандрії, при якому одна самка запліднюється кількома самцями (кулик-плавунець, триперстки, тінаму). Утворення пар у птахів супроводжується особли­вою формою поведінки — токуванням. Токування у птахів проявляється неоднаково: вони приймають різноманітні пози, демон­струють своє прикрашаюче оперення, кричать, співають, влаштовують бійки самців одного виду. Наприклад, індик звичайний надувається, розпускає хвіст, опускає крила до самої землі. При цьому наповнюють­ся кров’ю м’ясисті відростки на голові. Півень розпускає крила, настов­бурчує пір’я. Тетерева-косачі під час токування десятками збираються на узліссях, полянах ще вночі, а вранці токуючі самці приймають певні пози, час від часу злітають вгору, «бурмочуть». На такі токовища прилітають і самки. Самці глухарів ходять з красиво розпущеними хвоста­ми і «креслять» по снігу розпущеними крилами. В розпал токування пів­ні регулярно прилітають на токовище звечора, хоч основне токування відбувається вранці. Спочатку самці співають, сидячи на дереві, потім спускаються на землю. Закінчується токування після запліднення знову на деревах. Спів у глухарів складається з «текання» і глухої пісні — «точіння». Вся пісня триває 5—6 секунд, але птах майже не робить пауз і стає глухим до будь-якого шелесту і шуму. Деякі кулики (бекаси) токують в повітрі, то піднімаючись, то опускаючись. При цьому при роз­пусканні рульового пір’я утворюється звук, який нагадує мекання вівці. Гагари, норці, качки, лебеді токують на воді. При цьому можна спосте­рігати інтенсивні плаваючі рухи. Спів є одним з пристосувань, які по­легшують зустрічі статей у природі. Спів самця є сигналом самці, разом з тим — і іншим особинам того самого виду про те, що територія зайнята. Найбільш активно співають птахи перед початком гніздуван­ня, під час гніздування, коли гормональна діяльність активізує спів.

Деякі птахи (глухар, тетерев, турухтан) токують групами, інші (ку­ріпка біла, рябчик, чибіс) — поодинці. Токування пов’язане з утворен­ням гніздових ділянок, на яких і відбувається утворення пар. Лише у деяких птахів (хижі, лебеді, чистики, гуси) пари формуються на зимів­лях. Гніздові ділянки бувають різних розмірів. У великих хижих пта­хів вони досягають кількох кілометрів, у дрібних птахів займають лише 0,2—0,5 га, у птахів, які живуть колоніями, розмір гніздової ділянки — саме гніздо. Птахи активно захищають гніздову ділянку від вторгнення особин того ж виду, особливо у найбільш важливий період — період відкладання яєць і насиджування кладки. Гніздові ділянки різних пар в тій чи іншій мірі відокремлені одна від одної. Як правило, охороняють гніздову ділянку види, які погано літають і не можуть у короткий час підносити здалека значну кількість корму (мухоловка сіра, щеврик лі­совий, куріпка біла). Після вилуплення пташенят гніздова ділянка втра­чає своє значення, оскільки п роль зводиться до забезпечення моногамії.

Складні форми поведінки птахів у шлюбний період є проявом високої до­сконалості вищої нервової діяльності. У формі інстинктів виявлена турбота про покоління, влаштування гнізд, на­сиджування кладки, вигодовування пташенят, захист їх тощо.

Гнізда птахів. Гніздо є центром гніздової ділянки. Місце для гнізда у птахів, які активно захищають гніздо­ву ділянку (дрімлюги, деякі кулики, горобині та ін.), знаходить самець, який з’являється на місце гніздування раніше за самку. Час будування гні­зда, його розміри і форма неоднакові у різних видів. Гніздо має внутрішню заглибину — лоток і стінки гнізда — борти. Функція гнізда багатогранна: воно зберігає кладку в компактній ку­пі, що дає можливість квочці покрити її тілом, є місцеперебуванням протя­гом деякого часу пташенят, в ньому створюється оптимальний температур­ний режим, що забезпечує захист за­родка від вологи, вітру, дощу, холоду тощо. Гніздо, будучи замаскованим або розташованим у малодоступному місці, захищає кладку, пташенят і квочку від ворогів тощо. Гнізда у пта­хів бувають різними за своєю склад­ністю (рис. 162). У дрімлюги, кайри, зуйка гніздом є ділянка субстрату, на яку птахи відкладають яйця. Гні­здо у крячка річкового — заглибина в піску. Подібні гнізда, але трохи склад­ніші, влаштовують кулики, курині, які вистилають заглибини підстилкою. Примітивне гніздо інколи птахи вла­штовують на деревах — підстилка без бортів (голуби). Гнізда більшості го­робиних та інших птахів є більш дос­коналими, мають глибокий лоток, на­півзакриті чи закриті. Багато птахів (синиця довгохвоста, ремез, вівчарики та ін.) влаштовують гнізда досить складної будови, що є проявом високої форми поведінки. Між найпрості­шою будовою гнізда і найбільш складними гніздами є ряд переходів.

У деяких птахів гніздування пов’язане з утворенням дупел (сини­ця велика, дятли, шпаки), нір (ластівки берегові, зимородки-рибалочки, стрижі). Ластівки сільські зліплюють гнізда з глини і гною, дрозди — обмазують внутрішню частину гнізда глиною. Для влаштування гнізда деякі птахи використовують найрізноманітніший будівельний матеріал: траву, мох, пір’я, лишайники, прутики. Будівельний матеріал добува­ють з найближчої місцевості.

За характером розміщення гнізд птахів поділяють на колоніальних і гніздуючих поодинці. До птахів, що гніздяться колоніально, належать більшість мартинів, кайри, пелікани, баклани, граки, коровайки, ластів­ки берегові та ін. Цих птахів порівняно небагато. Колоніальне гнізду­вання пов’язане з наявністю багатої на їжу невеликої площі, необхід­ної для гніздування. Таке гніздування птахів має деякі переваги над поодиночним у захисті від хижаків.

При поодинокому гніздуванні окремі пари займають певну ділянку, на якій вони розміщують гніздо і добувають корм як для себе, так і для пташенят (кулики, річкові качки). Отже, гнізда у птахів дуже різ­номанітні, але завжди є характерними для кожного виду. Вони виявля­ють одну з конкретних форм зв’язку виду з середовищем.

Форма, розмір, кількість яєць та їх забарвлення. Зробивши гніздо, птахи починають відкладати яйця. Форма яєць, розмір їх та кількість дуже мінлива. У більшості видів яйця видовжені, один кінець тупий, другий гостріший. Значне звуження одного кінця і розширення другого спостерігається у кайр. У деяких, наприклад сов, яйця майже круглі.

Кількість яєць у різних птахів буває неоднакова. Одні птахи (кай­ри, деякі великі хижі) відкладають одне яйце, інші (багато голубів, га­гари, журавлі) мають кладку з 2 яєць. Три яйця відкладають більшість мартинів, рябки; чотири яйця — кулики. Горобині мають кладку з 4— 6 яєць (іноді — 15, наприклад, у синиці). Найбільшу кількість яєць у кладці мають качині (16), курині (куріпка сіра — до 25, кеклик — до 26 штук). Розміри кладок змінюються у одних і тих же видів. Більш-менш постійна кількість яєць характерна для тих птахів, які відклада­ють небагато яєць. Значно більші коливання яєць у кладках бувають у птахів, що відкладають багато яєць.

У багатьох видів птахів при сприятливих температурних і кормових умовах кількість яєць у кладці більша. Ця закономірність добре про­являється у деяких денних хижих (мишоїдів), сов, куриних. Як прави­ло, виводкові птахи утворюють більшу кладку і відкладають крупніші яйця, ніж гніздові. Відносна вага яєць також дуже мінлива: порівняно велика у дрібних птахів, менша — у птахів великого розміру. Чим біль­ша кількість яєць у кладці, тим менша відносна вага яйця. Відносна вага усієї кладки, як і окремого яйця, у різних видів птахів зазнає знач­них коливань. У погонича звичайного вона становить 125%, У кулика-перевізника — 117%, у королька — 120%, у качки-гоголя — 110%, у нор­ця великого —¹/₇–¹/₈ваги тіла. Проміжок між відкладанням яєць та­кож різний у різних птахів. У більшості птахів він триває 2 доби, іноді, зокрема у хижих птахів,— 5 діб. Якщо відбирати з кладки по одному яйцю до насиджування, то деякі птахи поповнюють її. Очеретянка боло­тяна при цьому відкладає до 11 яєць, галка — до 15, крутиголовка — до 62, дятел золотий — до 71. Цю особливість враховують при розве­денні яйценосних порід курей та інших одомашнених птахів, а також при експлуатації «пташиних базарів» на півночі. Втративши кладку після її утворення, деякі види птахів роблять другу[1-3].

Забарвлення яєць різноманітне. У птахів, що відкладають яйця в закриті гнізда, нори, дупла або прикривають кладку, яйця білі (зимо­родки, сови, дятли, сиворакші, деякі горобині). У птахів, гнізда яких відкриті або знаходяться на землі, яйця строкаті і загальне забарвлен­ня кладки нагадує фон навколишнього середовища.

Насиджування. Створити більш-менш стабільний температурний ре­жим допомагають насідні плями. Це своєрідне пристосування для виведення потомства у птахів: пух і пір’я в області плям випадають, одночасно посилюється постачання цих місць кров’ю. Порівняно ста­більний температурний режим ха­рактерний для зародків тих птахів, у яких в насиджуванні беруть участь обидва батьки (страуси, дят­ли, голуби). У виводкових птахів, у яких насиджує тільки самка і наси­джування відбувається з перервами, менш стабільний температурний режим (курині, гусині, великі хижі). У деяких птахів при насиджуванні кладки спостерігається строгий роз­поділ часу насиджування. Так, у страуса африканського самка наси­джує вдень, самець — вночі; самець дятла насиджує вночі, самка — вдень. Період насиджування у різних видів птахів неоднаковий. Він тісно пов’язаний з розмірами птаха, яйші, умовами гніздування тощо. Так, найбільш короткий інкубаційний період характерний для дрібних горобиних. Він триває до 15 днів. Найбільший — у великих денних хижих птахів — до 44 днів. У виводкових птахів насиджування триває трохи довше, ніж у гніздових.

Пташенята, що вийшли з яєць, у різних птахів розвинені неодна­ково. У зв’язку з цим усіх птахів ділять на дві групи: ви­водкові і гніздові. Пташенята виводкових птахів з’являються на світ зрячими, покритими пушком, проявляють здібність до самостійного руху за батьками, добування корму. До виводкових птахів належать: бігаючі, гусині, курині, пастушки. Пташенята гніздових птахів вихо­дять з шкаралупи голими, сліпими, безпорадними. Тіло одних з них мало, інших добре опушене, з дуже несталою температурою. Такі пташенята довгий час перебувають у гнізді і вигодовуються батьками. Період перебування пташенят у гнізді в багатьох горобиних майже до­рівнює періоду насиджування. У птахів великого розміру ріст і розви­ток пташенят проходять повільно, і пташенята перебувають у гнізді довго (у крука близько 50 днів). Пташенята, що виводяться у назем­них гніздах, розвиваються швидше, ніж ті, які живуть у закритих міс­цях. До гніздових птахів належать горобині, дятли, ракші, стрижі і ба­гато інших. Між виводковими і гніздовими є ряд перехідних груп. До виводкових належать і кулики, в малят яких проявляються деякі озна­ки гніздових. У напіввиводкових (чистуни, мартини та ін.) пташенята зрячі й опушені, але певний час вони знаходяться на місці виходу із яйця і вигодовуються батьками. До гніздових належать хижі птахи, але їхні пташенята бувають вкриті густим пухом і в деяких вони зрячі.

У більшості птахів спостерігається турбота про захист покоління. Форми захисту різні: розташування гнізд у важкодоступних місцях — на деревах, гілках, скелях; маскування гнізд у норах, дуплах. У багатьох птахів яйця мають маскувальне забарвлення, що робить їх непомітними. Яйця деяких куликів, дрімлюг та інших важко помітити навіть на близькій відстані. Гніздові птахи активно захищають своїх малят, що знаходяться в гнізді, намагаючись прогнати ворога. Малята виводкових мають захисне забарвлення, що допомагає бути непомітни­ми для ворогів. При цьому про небезпеку попереджають їх дорослі, пташенята завмирають на місці. Деякі птахи відводять ворога від гніз­да, прикидаючись пораненими (плиска, дрімлюга і багато куликів). Окремі види птахів (великі хижі) самі захищають гнізда, кладки і пта­шенят. У деяких птахів виробилось своєрідне пристосування для охоро­ни гнізда. Так, казарки інколи розташовують гнізда недалеко від гні­зда сокола-сапсана, який активно захищає своє гніздо і цим самим не допускає хижака на цю територію. В стінках гнізд орла степового влаштовують гнізда горобці.

Типова картина міграції північних сухопутних птахів, таких як ластівки (Hirundo) і хижі птахи, представляє собою міграцію до тропічних регіонів. Багато качок і гусок (Anser) і лебедів (Cygnus) північної півкулі є перелітними птахами, проте вони мігрують лише настільки, наскільки необхідно уникнути замерзлих водойм своїх північних районів гніздування. Більшість видів мисливських птахів залишаються в північній півкулі, але в районах із м’якішим кліматом. Наприклад,короткодзьобий гуменник (Anser brachyrhynchus) мігрує з Ісландії до Британії та прилеглих районів. Шляхи міграції та райони зимування зазвичай вивчаються молодими птахами під час першої міграції разом із своїми батьками. Деякі інші качки, проте, такі як велика чирянка (Anas querquedula), повністю або частково переміщаються до тропіків.

Природні бар’єри мають подібну роль і для морських птахів, але зворотну в порівнянні з сухопутними: значні безводні райони, де неможливо прохарчуватися, є для них непереборними бар’єрами. Відкрите море також може бути бар’єром для птаха, що звик харчуватися у прибережних водах. Для запобігання перешкод птахи часто змушені робити перельоти обхідними шляхами: наприклад, чорна казарка (Branta bernicla) мігрує від півостроваТаймир до Ваденського моря через узбережжя Білого і Балтійського морів, замість прямого перельоту через Північний Льодовитий океан та північну Скандинавію.Подібна ситуація спостерігається і в прибережних птахів. Багато видів, такі якчорногрудий (Calidris alpina) і американський побережники (Calidris mauri), здійснюють довгі міграції зі своїх арктичних районів гніздування до теплішіх районів тієї ж півкулі, інші, такі як довгопалий побережник (Calidris pusilla), подорожують до тропіків. Прибережні птахи, як і великі водоплавні птахи, характеризуються значною витривалістю в польоті. Це дозволяє їм у випадку зимування в помірних районах здійснювати подальші короткі перельоти у випадку несприятливої погоди.

Для деяких з прибережних птахів можливості перельоту залежать від наявності певних видів харчових ресурсів у ключових місцях зупинки уздовж шляху міграції. Це дозволяє цим птахам отримати достатньо їжі для наступної ділянки подорожі. Наприклад, важливими місцями зупинки багатьох видів птахів є затока Фанді і Делаверська затока.

Найбільшу відстань без зупинки серед всіх перелітних птахів здатні пролітати деякі популяції малого грицика (Limosa lapponica), що перелітає більше 11 тис. км з арктичної тундри Алеутських островів до новозеландських районів зимування без зупинок. Перед початком перельоту жир становить 55% маси тіла, що необхідно для забезпечення енергією такої довгої подорожі.

Картини міграції морських птахів подібні картинам водоплавних і прибережних птахів. Деякі птахи, такі як чорний чистик (Cepphus grylle) і деякі мартини(Larinae), досить осілі, інші, такі як більшість крячків (Sterna) і гагарок (Alcidae), гніздяться в помірних районах північної півкулі та перелітають різні відстані для зимування. Полярний крячок (Sterna paradisaea) здійснює найдовші міграції з усіх птахів, що дозволяє йому отримувати більше сонячного світла, ніж будь-якому іншому птаху, через те, що він мігрує від арктичних районів гніздування до антарктичних районів зимування. Один з полярних крачків, окільцьований ще пташеням на островах Фарне біля східного узбережжя Великої Британії, досяг Мельбурна (Австралія) вже через три місяця після вилуплення, здійснівши мандрівку довжиною більш ніж у 22 тис. км. Кілька видів морських птахів, зокрема океанник Вільсона (Oceanites oceanicus) і великий буревісник (Puffinus gravis), гніздяться в південній півкулі та мігрують на північ протягом південної зими. Ці морськи птахи мають перевагу над більшістю перелітних птахів оскільки здатні знаходити їжу протягом польоту над відкритим океаном[5,7].

Більшість морських птахів, особливо представників ряду буревісникоподібних (Procellariiformes), перелітають на значні відстані, зокрема альбатроси (Diomedeidae) південних океанів можуть перелітати всю планету поза сезоном гніздування. Ці птахи широко поширені над всім океаном, хоча концентруються в районах, де знаходять найбільшу кількість їжі. Багато з них наближаються до рекордів довжини перельоту, так сірий буревісник (Puffinus griseus), що гніздиться наФолклендських островах, мігрує на відстань близько 14 тис. км від районів гніздування до районів Північного Льодовитого океана біля Норвегії. Деякі менські буревісники (Puffinus puffinus) здійснюють таку ж подорож у зворотному напрямку. Оскільки ці птахи відносно довгоживучі, за життя вони долають величезні відстані, за підрахунками один рекордний менський буревісник пролетів 8 млн. км за 50 років життя.

Деякі птахи з великими крилами залежать від термальних колон висхідного теплого повітря, що дозволяють їм ширяти. Ці птахи включають багатьох хижих птахів, таких як грифи, орли і канюки, та деяких інших, наприклад, лелеки(Ciconia). Ці птахи мігрують протягом світлої частини доби. Перелітні представники цієї групи зазвичай не здатні долати великі водойми через відсутність над водою термальних колон та нездатність летіти безперервно протягом тривалого часу. Середземне море, як й інші моря, є для них майже непереборним бар’єром, що змушує птахів знаходити вузькі місця або обхідні маршрути. Велика кількість хижих птахів і лелек перетинає моря в районіГібралтарської протоки, протоки Ересунн та протоки Босфор під час перельоту. Деякі численні види, такі як звичайний осоїд (Pernis apivorus), перелітають через ці протоки в кількості сотень тисяч за один сезон. Інші бар’єри, такі як гірські хребти, також викликають концентрацію птахів у районі вузьких проходів, особливо великих денних птахів. Це дуже помітно при перетинанні птахами Центральної Америки.Багато малих комахоїдних птахів, зокрема горобцеподібні (Passeriformes), колібрі (Trochilidae) і мухоловки (Muscicapidae), також перелітають значні відстані, переважно вночі. Вони приземляються вранці і часто роблять зупинку на кілька днів перед продовженням перельоту. Ці птахи часто називаються транзитними мешканцями в районах, де вони мешкають протягом короткого часу між початком та закінченням перельоту.

За допомогою перельоту вночі, нічні перелітні птахи зменшують загрозу від хижаків та запобігають перегріву від збільшених витрат енергії для перельоту. Також це надає їм можливість харчуватися протягом дня щоб забезпечити себе енергією для польоту. Недоліком такої поведінки є неможливість достатньо висипатися. Перелітні птахи, здається, здатні змінювати свою потребу в сні для компенсації втрат.
Кочівля та міграція на короткі відстані

Кочівними називають птахів, які поза сезоном розмноження пересуваються з місця на місце у пошуках їжі.Такі пересування зазвичай не пов’язані з циклічністю і повністю залежать від доступності їжі та погодних умов, у такому випадку вони не вважаються міграцією. Проте, існує цілий спектр проміжних між кочівлею і довгою міграцією моделей поведінки птахів, зокрема коротка міграція, що викликається безпосередньо погодними та харчовими умовами і має відносно регулярний характер. Проте, на відміну від довгої міграції, птахи значно змінюють час відправлення до подорожі залежно від погодних умов та можуть пропускати міграцію в теплі або іншим чином сприятливі роки.

Наприклад, мешканці гір та боліт, такі як червонокрилий стінолаз (Tichodroma muraria) іпронурок (Cinclus cinclus) можуть пересуватися лише на різні висоти, уникаючи холодної гірської зими. Інші види, такі як кречет (Falco rusticolus) і жайворонок (Alauda), переміщаються до узбережжя або у південніші райони. Інші, такі як зяблик (Fringilla coelebs), не міграційні в Британії, але перелітають на південь з Ірландії в дуже холодну погоду.

Кочівні птахи ряду горобцеподібних мають два типа еволюційного походження цієї поведінки. Ті види, що мають родичів, перелітних на великі відстані, в тій же родині, такі як вівчарик-ковалик (Phylloscopus collybita) є видами, що походять з південної півкулі, які поступово скоротили довжину зворотного перельоту таким чином, що назавжди залишилися в північній півкулі. На відміну від них, види, які не мають ніяких міграційних родичів, наприклад омелюх (Bombycilla), фактично перелітають у відповідь на зимову погоду, а не заради збільшення можливостей відтворення[1-3].

У тропіках існує незначна варіація в довжині дня протягом всього року і завжди достатньо тепло для адекватного харчування. На відміну від сезонних рухів для зимування птахів помірних широт, більшість видів є в широкому сенсі осілими. Проте, багато видів перелітають різні відстані залежно від кількості опадів. Так, багато тропічних районів мають вологі та сухі сезони, найкращим прикладом яких є мусони Південної Азії. Прикладом птаха, який перелітає залежно від кількості опадів, є лісовий зимородок (Halcyon senegalensis), мешканець Західної Африки. Існує кілька видів, виключно зозуль, які є дійсними перелітними птахами в межах тропіків. Прикладом є мала зозуля (Cuculus poliocephalus), яка гніздиться в Індії та проводить решту часу в Африці.

У високих горах, таких як Гімалаї і Анди, багато видів здійснюють також сезонні висотні переміщення, а інші можуть здійснювати довгі міграції. Так, гімалайські кашмірська мухоловка (Ficedula subrubra) і строкатий дрізд (Zoothera wardii) можуть переміщатися на південь до плоскогір’їв Шрі-Ланки.

Довга міграція птахів є переважно, хоча і не виключно, явищем північної півкулі. У південній півкулі сезонні міграції менш помітні. На те є декілька причин. По-перше, значні безперервні простори суші або океану не викликають звуження міграційних маршрутів, що робить міграцію менш помітною для людини-спостерігача. По-друге, щонайменш на суші, кліматичні зони зазвичай поступово переходять одна в одну, не створюючи різких стрибків: це означає, що замість довгих перельотів над несприятливими районами для досягнення певного місця, міграційні птахи можуть мігрувати повільно, харчуючись протягом подорожі. Часто без спеціальних досліджень непомітно, що птахи в певному районі мігрують, бо різні члени того ж самого виду прибувають протягом різних сезонів, поступово рухаючись у певному напрямку.

Проте, багато видів дійсно гніздяться в помірних районах південної півкулі та зимують у північніших тропічних районах. Наприклад, такі міграції здійснюють південноафриканська велика смугаста ластівка (Hirundo cucullata) і австралійськішовкова міагра (Myiagra cyanoleuca), австралійський широкорот (Eurystomus orientalis) і райдужна бджолоїдка (Merops ornatus).

У деяких випадках умови навколишнього середовища, наприклад, різке зниження кількості їжі після багатого на їжу періоду, приводить до вторгнення птахів в інші райони, коли велика кількість птахів разом залишають звичайні райони мешкання. Звичайний омелюх (Bombycilla garrulus) та ялиновий шишкар (Loxia curvirostra) є прикладами видів, що проявляють значні варіації чисельності птахів щороку, і таким чином сприятливі до впроваджень.

Помірні зони південних континентів мають значні посушливі райони, особливо в Австралії та південно-західній Африці, де міграції, викликані погодними умовами, звичайні, але не завжди передбачувані. Кілька тижнів дощів в одній або іншій частині зазвичай сухої центральної Австралії, наприклад, викликає швидкий ріст рослин та безхребетних, що харчуються ними, привертаючи птахів з суміжних районів. Це може трапитися протягом будь-якої частини року, та, в кожному конкретному районі, повторюється не частіше ніж раз у десятиліття, залежно від частоти періодів Ель-Ніньйо і Ла-Нінья.

 Міграція – це регулярне переміщення тварин з одної території до іншої, де вони живуть у різні пори року. Багато птахів світу мігрує. Приблизно 5 мільярдів суходільних птахів мігрує кожного року з Європи до Азії і Африки. Ще більше мігрує птахів у інших частинах світу[2-3,8].

В багатьох частинах світу зміна сезонів призводить до того, що птахи можуть жити там тільки частину року. Наприклад, у північній півкулі влітку умови є дуже сприятливими для гніздування птахів. Світовий день – довгий, існує багато придатних місць для гніздування, достатньо корму. Таким чином, птахи мають усі умови для того, щоб вижити і виростити потомство. Проте, зими там холодні, в багатьох випадках морозні і сніжні. З таких погодних умов птахи не можуть знайти достатньо корму взимку і можуть загинути від голоду. Багато видів птахів не може вижити при низьких температурах. Ось чому вони і відлітають на південь.

Птахам, що літають на короткі відстані, необхідно знати лише правильний напрямок. Птахам, що мігрують на великі відстані, необхідно мати складну навігаційну систему. Навіть в погану погоду вони повинні бути здатними летіти правильним шляхом.

Птахи мають внутрішній годинник, який дозволяє їм визначати, котра година і яка пора року. Не лише птахи, а й люди мають внутрішній годинник. Ось чому ми почуваємо себе не досить добре під час далеких подорожей – наше тіло добре відчуває різницю в часі.

Птахи використовують три головні способи визначення правильного шляху. Вони можуть реагувати на магнітне поле Землі і знаходити шлях за його допомогою. Протягом дня птахи орієнтуються за сонцем. Оскільки вони бачать поляризоване світло, птахи можуть орієнтуватися навіть тоді, коли сонце знаходиться за хмарами. Вночі птахи орієнтуються по зірках. Вони вчать карту зоряного неба, ще знаходячись у гнізді.

Багато видів птахів вивчають маршрути міграції кілька років. Лебеді, гуси і морські птахи вивчають міграційні шляхи, подорожуючи з дорослими досвідченими птахами. Вони запам’ятовують основні орієнтири, які лежать на шляху міграції: долини річок, гори, вигинам морського узбережжя. Інші птахи, як зозуля, повинні знаходити правильний шлях самотужки. Такі птахи інстинктивно знають правильний міграційний шлях і місця зимівель.

Більшість співочих птахів мігрує на висоті від 500 до 2000 метрів, проте, деякі летять на висоті більше 6800 метрів; лебеді були зареєстровані на висоті 8000 метрів і гірські гуси на висоті 9000 метрів.

Полярний крячок (Sterna paraisea) – світовий рекордсмен серед мігрантів. Деякі з них гніздяться на північ від Полярного кругу. Щоосені полярний крячок мігрує на інший кінець Землі і зимує в Антарктиді і Австралії. Кожного року вони долають відстань у 30 тис.- 40 тис. кілометрів.

Міграція птахів вивчається вже понад 100 років. На лапку птаха надягається маленьке металеве кільце, яке має свій оригінальний номер. Птахів кільцюють, а потім випускають. Коли закільцьованих птахів ловлять на міграційних шляхах, їхні дані реєструються. Це допомагає з’ясувати, якими шляхами птахи мігрують. Ось звідки ми дізналися, що ластівка мандрує на зимівлю до Африки.

Міграція птахів вивчається також за допомогою радарів. Якщо пернаті летять великій висоті і їх важко побачити з землі, або коли птахи мігрують вночі Це допомагає з’ясувти, чому птахи обирають саме цей маршрут і чому вони вибирають саме цей час для подорожі.

На жаль, на додаток до природних катаклізмів: сильних штормів і поганої погоди, мігруючі птахи стикаються з іншими загрозами, які створює їм людина. Осушення, вирубка лісів, урбанізація ландшафтів призводить до руйнування біотопів. Через це птахи позбавляються місць, де можна перепочити і знайти корм. Крім того, забруднення океанів, морів, річок і повітря також негативно впливає на них. Птахи гинуть через зіткнення з лініями електропередач, маяками, телевізійними вежами. Багато перелітних птахів гине від рук мисливців і браконьєрів.

На зимiвлю чорногузи з рiзних частин Європи летять рiзними шляхами. Існують двi популяцiї — схiдна i захiдна, лiнiя роздiлу мiж якими — своєрідний вододіл — проходить через Голландiю, Гарц, Баварiю, Альпи. Птахи, що гнiздяться на захiд вiд неї, мігрують восени на пiвденний захiд через Францiю, Захiдну Іспанiю, Гiбралтар. Восени прямо над вулицями Гiбралтару можна побачити багатотисячнi зграї. Далi перелiт iде через Марокко, Мавританiю, захiдну частину Сахари. Мiсця зимiвлi “захiдних” лелек знаходяться в саванах пiвденнiше Сахари вiд Сенегалу на заходi до Камеруну на сходi. Бiльше всього їх скупчується в долинах i дельтах рiк Сенегал i Нiгер та бiля озера Чад. Тут же зимують i лелеки, що гнiздяться на пiвнiчному заходi Африки. Молоді статево незрілі птахи іноді залишаються в Африці і на літо. Відстань міграції становить близько 10000 км.
Переліт на зимівлю чорногузи здійснюють вдень. Вони летять на великій висоті, при цьому вибираючи найзручніші в аеродинамічному плані місцевості, тому намагаються уникати польотів над морем.
Часто трапляється, що деякі чорногузи залишаються на зиму в місцях літнього гніздування. В більшості випадків мова йде про птахів, які були поранені, звикли до людей, або є з вадами міграційної інстинктивної поведінки. Такі птахи потребують додаткового піклування від людей протягом зими.

Деяким видам птахів, що мешкають на Американському континенті, доводиться долати порівняно короткі міграційні відстані, ніж їх європейським родичам. Наприклад, що гніздяться в Канаді качки на зимівлю відлітають в Мексику, «зимові квартири» північноамериканських птахів-пастушків знаходяться в Південній Америці.

Пернаті, що гніздяться на європейській території, як правило, роблять більш довгий, що загрожує великими небезпеками шлях, їм доводиться летіти від рідного континенту в жарку Африку.

Час перельоту в різних видів різна. Крякви летять в основному в денний час, лиски воліють ніч, а вдень відпочивають.

Відомо, що перелітні зграї на «транзитних стоянках» залишають місце привалу дружно і одночасно, як «по годинах», – очевидно, за сигналом ватажка.

Мисливці спостерігали такі картини, коли вдень лисух на наших затоках видимо-невидимо, а вночі всі разом спрямовуються в дорогу – на ранок, дивишся, ні одного птаха. А буває, що навіть звук пострілу не може змусити піднятися птахів у повітря,-мабуть, ще не настав час перельоту.

Птахи перед далекою дорогою повинні як слід відгодувати. Не «нагулявшись» жиру дуже важко витримати переліт[1].

Є пернаті, які без перепочинку здійснюють, так би мовити, безпосадочний повітряний «марафон». Водоплавні же часто розташовуються на відпочинок, особливо якщо на шляху їх міграції трапляються сприятливі для цього водоймища. А неводоплавающіе птиці позбавлені можливості сідати на воду, особливо якщо мова йде про величезні і небезпечних морських і океанських просторах. Їм доводиться на межі сил діставатися до «перевалочних баз»-островів.

Але й у водоплавних є свої труднощі в дорозі. Привал вони використовують для того, щоб погодувати, відновити сили. У цьому зв’язку республіканським Комітетом з охорони природи на територіях і акваторіях мисливських господарств протягом сезону п’ять днів на тиждень заборонений всякий вид полювання. Однак якщо привал птахів співпадає з суботою і неділею, то їхній відпочинок часто порушується відпочиваючими на лоні природи людьми, і зграї продовжують шлях, не відновивши сил. Як грім серед ясного неба на шляху мігруючих птахів – осушене або висохлий водойму. Пернатим в пошуках попутного притулку доводиться описувати гак, опускатися на віддалені водойми та озера.

Деякі птахи, такі як кардинал, блакитна сойка і пересмішник, цілий рік живуть на території Сполучених Штатів, інші, подібно морянці, деревній вівсянці і гусаку Росса, гніздяться на півночі, а узимку прилітають у США. Треті виводять пташенят у Північній Америці і потім летять зимувати на південь у Центральну і Південну Америку. До них відносяться вівсянки і ластівки. Існують також пролітні птахи-мігранти, що зимують південніше, а влітку живуть північніше помірної зони, такі, як коловодник-пустельник і багато видів водоплавних птахів.

Міграція — найважливіша подія в житті птахів, яка пов’язана з величезним ризиком. З 500 мільйонів птахів, що летять з Європи й Азії в Африку, майже третина не повертається. Багато птахів гине у штормах, деякі стають здобиччю хижаків, ще більше помирає від голоду.

Головні шляхи міграцій з’єднують Північну Америку з Південною, Євразію з Африкою, Євразію з південно-східною Азією й Австралією. Хоча деяке перекривання й існує, кожний міжконтинентальний шлях відокремлений від інших океанами, горами чи пустелями.

Фронт міграції звичайно досягає ширини в сотні кілометрів і більше. Проте географічні фактори іноді звужують міграційні шляхи до декількох кілометрів. Наприклад, яструби й орли летять по краях гірських хребтів, де струми повітря є сприятливими для ширяння. Ефектні прольоти цих хижаків відмічаються щорічно зі спостережних пунктів в Аппалачах. Білі лелеки з Західної Європи летять в Африку, перетинаючи в ширянні на великих висотах Гібралтарську протоку шириною близько 15 кілометрів. Лелеки зі Східної Європи таким же чином перетинають вузьку протоку Дарданелли, що відокремлює Європу від Малої Азії.

Одним з методів вивчення міграцій є кільцювання. Птахів відловлюють, надягають їм на лапки спеціальні кільця, а потім випускають для продовження подорожі. Людей, що знайдуть загиблих окільцьованих птахів, просять повертати кільця в національні центри кільцювання.

Шляхи міграції можуть відображати еволюційну історію виду. Малий дрізд виводить пташенят в Азії, а потім прямує через Північну Америку на південь до місць зимівлі у Вест-Індії і Південній Америці. Це можна пояснити тим, що птахи повторюють шлях через Берингово море, який переборювали їхні предки, що залишали один континент — місце для колонізації іншого.

Нині в світі налічують понад 8500 видів птахів, їх поділяють на три надряди: Безкільові, Пінгвіни та Кільогруді. До надряду Безкільові належать ряд Страусоподібні та ряд Ківіподібні. Птахи цих рядів втратили здатність літати. Крила у них недорозвинені (страуси) або зовсім втрачені (ківі). У зв'язку з цим у них немає кіля на груднині. Пір'я безкільових має борідки, які не зчеплені між собою. До безкільових належать найбільші тварини в світі птахів (африканський

страус має 2,7 м заввишки і може важити до 90 кг). Живуть страуси родинами. 

Розмножуються на 2-4му році життя. Виводкові птахи. Живляться рослинною їжею і дрібними наземними тваринами. Є страусині ферми, наяких їх вирощують заради м'яса та яєць. Ківі — нічні з добре розвиненимнюхом птахи. Розмножуються на 3-5му році життя. Кладку яєць (кожне масою450 грамів) висиджує самець. Живляться безхребетними, яких знаходять упідстилці та верхньому шарі грунту. 

Надряд Пінгвіни охоплює 18 видів птахів, які добре плавають, але не літають, їх поширення пов'язане з холодними океанічними течіями біля Антарктиди. Можуть пірнати на глибину до 130 метрів. На суходолі пінгвіни пересуваються поволі на задніх кінцівках. Кіль у них добре розвинений, оскільки вони використовують крила (своєрідні ласти) у воді так само, як інші птахи в повітрі. Пір'я коротке, утворює густий покрив. Яйця пінгвіни висиджують, тримаючи їх на своїх ногах. Турбуються про пташенят і самці, і самки. Живляться пінгвіни переважно рибою. Ведуть колоніальний спосіб життя. 

Усі інші сучасні птахи належать до надряду Кільогруді птахи.

Ряд Куроподібні — типові виводкові птахи (близько 270 видів), поширені

на всіх (крім Антарктиди) материках. До них належить свійська курка

(найпоширеніший птах у світі). Заради м'яса і яєць виведено багато

різноманітних порід курей. У лісах на півночі України поширені тетерук і

глухар. Степи й поля нашої країни населяють сіра куріпка та перепілка.

Ряд Гусеподібні (близько 150 видів) живуть біля водойм, здатні пірнати (між пальцями їхніх задніх кінцівок є шкіряста перетинка). Добре літають, але по суші пересуваються важко. Типові виводкові птахи. Оперення щільне і водонепроникне. Добре розвинена куприкова залоза. У більшості гусеподібних краї дзьоба вкриті поперечними виростами: ними птахи цідять воду або скубуть траву. У рибоїдних (крохалів) поперечні вирости перетворились на зубці для утримання здобичі. До цього рядуналежать гуси, качки й лебеді.

Ряд Дятлоподібні (близько 380 видів) — невеликі за розміром птахи дереволази. На ногах мають чотири пальці, два з яких спрямовані вперед, а два — назад. Дзьоб у дятлів прямий, долотоподібний. За його допомогою птах добуває собі з під кори поживу та видовбує приміщення для гнізда — дупло. Здобич дятел витягує, приклеюючи її до тонкого, довгого та гнучкого язика. Сидячи на стовбурі, дятел спирається на нього і хвостом, який має короткі й тверді стернові пера. Дятли — нагніздні птахи. В Україні живе 10 видів, найпоширенішими з яких є великий строкатий дятел, крутиголовка, чорний дятел та ін. Сивий і зелений дятли живляться як на землі (розривають мурашники), так і на стовбурах дерев.

Взимку дятли урізноманітнюють свій раціон насінням хвойних дерев, розбиваючи шишки в своєрідних "кузнях".

Представники ряду Соколоподібні мають загнутий короткий дзьоб і довгі загнуті кігті, що забезпечує їм хижий спосіб життя. Добре літають. Відомо близько 270 видів як великих (беркут, чорний гриф та ін.), так і дрібних (кібчик, боривітер тощо) соколоподібних. В Україні відомо 34 види. Усі вони нагніздні птахи і відкладають одне чи кілька яєць, перелітні. Багато видів соколоподібних потребують охорони і занесені до Червоної книги. Мають неабияке значення для охорони врожаїв від мишоподібних гризунів.

Ряд Совоподібні. До цього ряду належать нічні хижі птахи. Вони мають великі очі, у більшості — бінокулярний зір. У них також добре розвинений слух. Як і в інших хижих, у сов гачкоподібно загнутий дзьоб та гострі кігті на ногах. Це нагніздні птахи. Пір'я у сов дуже м'яке, тому літають вони безшумно. В Україні живе близько 13 видів совоподібних. Найпоширенішими є сіра, вухата болотяна сови і сич. Найбільша сова в Україні — пугач — стала рідкістю і занесена до Червоної книги України. Сови — осілі або кочові птахи. Вони надзвичайно корисні і потребують охорони.

Ряд Лелекоподібні об'єднує близько 110 видів дрібних і великих птахів, які мають довгу шию та довгі ноги. Цівка й нижня частина гомілки у них не оперені. Поширені лелеки скрізь (крім Арктики та Антарктиди), де є вологі місця. Живляться різними тваринами. В Україні налічують 12 видів — чаплі та лелеки. Чаплі частіше утворюють колонії. Лелеки ведуть поодинокий спосіб життя. Білий лелека селиться близько до осель людини. Чорний лелека гніздиться в лісах подалі від людини. Майже всі представники лелекоподібних — мігруючі птахи. Чорний лелека, жовта чапля занесені до Червоної книги України.

Ряд Журавлеподібні — великі птахи з довгими ногами, шиєю та дзьобом (журавлі, пастушки). Поширені на болотах і в степах. Живляться рослинною та тваринною їжею. В Україні трапляються степовий і сірий журавлі, дрохва, стрепет (занесені до Червоної книги України). Нагніздні птахи. 

Ряд Горобцеподібні охоплює близько 5100 видів, що становить майже 2/3 загальної кількості птахів. Це птахи невеликих розмірів та різноманітної поведінки. Серед горобцеподібних є мігруючі (ластівки, солов'ї, вівчарики та ін.), кочові (синиці, сойки, деякі дрозди) та осілі (горобці, крук та ін.) птахи. Найбільший представник цього ряду, крук, важить близько 1,5 кг, маса найменших — кілька грамів. Живуть горобцеподібні в найрізноманітніших місцях. Більшість з них є комахоїдними, але є й такі, що живляться насінням, і всеїдні (сорокопуд). 

Усі горобцеподібні — нагніздні птахи. Гнізда свої будують у кущах, скелях, дуплах тощо. Саме серед горобцеподібних є представники співочих птахів (співають самці). Горобцеподібні відіграють важливу роль у природі та в житті людини. Комахоїдні види регулюють чисельність шкідників сільського господарства. Проте зерноїдні види можуть завдавати шкоди сільському господарству[5,7,9].

У наші дні природа відчуває на собі все зростаючий вплив людини,багато видів діяльності якої негативно відбивається на природній фауні.Як уже зазначалося, птахи є для людини надзвичайно корисними хребетними. Проте з кожним роком все більше видів птахів зменшується за чисельністю, поширенням, багато які стають рідкісними або зовсім зникають на великих територіях (на сьогодні повністю зникло близько 200 видів). Для того, щоб запобігти зникненню птахів, їх треба охороняти. Мало занести той чи інший вид на сторінки Червоної книги, прийняти закон про охорону тварин або певних видів птахів – треба вивчати птахів, знати їхні потреби щодо навколишнього середовища.

За останні роки чисельність білих лелек значно зменшилась,тому треба старанно охороняти чудового птаха і його найближчого родича-лелеку чорного,які прикрашають рідну природу. Інтенсивна хімізація сільського господарства,що призвела до надмірного забруднення землі та води,сприяла значному зменшенню числа амфібій,які є кормовою базою для лелек. Проведений облік лелек -операція ₺Лелека„ в 1984-1986 рр. з ініціативи Міжнародного союзу з охорони птахів-показав,що за минулі 10 років чисельність гнізд  лелек скоротилась майже на третину.  Донедавна лелечине гніздо на даху сільської хати було невід’ємним елементом мальовничого пейзажу українського села. І зараз гніздо лелек надає селу особистого колориту. За народним повір’ям,у тих селах,де оселились лелеки,життя людей складається добре,а господарям оселі,де вони живуть,це приносить щастя.

У багатьох  частинах земної кулі швидко зникають  дрохви  у зв’язку з розвитком сільського господарста,що призводить до скорочення їх природних місць перебування. До того ж великі розміри цього птаха завжди привертають до себе увагу мисливців. Полювання на дрохву повністю заборонено-і в місцях гніздування, і на шляху перельоту.

Зменшується і кількість круків,вони дуже нечисленні. Їх треба охороняти й приваблювати в  різнопорідні насадження.

В Україні особлива увага приділяється охороні видів птахів, яких занесено до Червоної книги України. До Червоної книги України занесені:орел степовий,беркут,сокіл-сапсан,журавлі сірий та красавка,стрепет,дрохва,лелека чорний.  Заради збереження багатьох рідкісних і зникаючих видів створюються природні заповідники, заказники (напр., Чорноморський заповідник, заповідник «Лебедині острови», Липовецький орнітологічний заказник, що на Черкащині).Проводиться значна робота з акліматизації птахів,зокрема фазанів.Позитивні результати акліматизації одержано в заплавах Нижнього Дніпра,в Одеській і Миколаївській областях. Рідкісних птахів розводять у вольєрах і випускають потім на волю, у природні для них умови життя (напр., так розводять деяких хижих птахів в Одеському зоопарку). Багато робиться і для збереження звичного середовища їхнього проживання (напр., ліси, озера, болота, степи). Людина допомагає птахам, розвішуючи штучні домівки, лаштуючи спеціальні платформи для пташиних гнізд. Важливо також підгодовувати пернатих у скрутні часи, як-от узимку.

Більшість птахів є перелітними. Тому важливо розвивати міжнародне співробітництво, щоб гніздових птахів України однаково добре охороняли в усіх країнах, де вони зимують і куди перелітають.

З метою охорони птахів встановлюють суворо обмежені терміни полювання, зокрема забороняється полювати на птахів під час їхнього розмноження.

Охороняють птахів в Україні, як і в інших країнах, не тільки державні установи, а й громадські організації. Серед таких громадських організацій найбільшою є Товариство охорони та вивчення птахів України (при кафедрі зоології Національного університету ім. Т.Шевченка; поштова адреса Товариства – м. Київ – 187, а/с 161), яке охоче співпрацює з широкими верствами населення.

З метою охорони птахів встановлюють суворо обмежені терміни полювання, зокрема забороняється полювати на птахів під час їхнього розмноження.

Завдяки енергійним   охоронним заходам кількість деяких малочисельних птахів значно збільшилась. Так, зросла чисельність чаплі білої,яка була майже повністю винищена.Зараз чаплі знову гніздяться в заплавах Дністра,Дунаю,Дніпра й поширюють свій ареал на північ.

          Птахи в природі відіграють дуже важливу роль як складова природних угруповань. Щодня вони з’їдають величезну кількість рослинної та тваринної їжі. Крім того, самі птахи можуть бути їжею для інших організмів. Отже, вони беруть участь у кругообігу речовин, входять до ланцюгів живлення, регулюють чисельність шкідливих комах, гризунів. Деякі дрібні види птахів (наприклад, колібрі) запилюють квіткові рослини, а види, що споживають насіння та плоди, забезпечують їхнє поширення. Соковиті плоди горобини, брусниці, бузини, черемхи так швидко проходять через кишечник птахів, що насіння не встигає перетравитися. Разом із послідом воно викидається назовні й за сприятливих умов проростає. Багато видів хижих птахів поїдають мишоподібних гризунів – шкідників сільськогосподарських рослин і кровосисних комах. До них належать: дрібні соколи, луні, сови, воронові. Вони знищують хворих і слабких птахів, сприяють кращому природному добору й виконують роль санітарів. Комахоїдні пташки виловлюють і визбирують безліч комах, їх лялечок, личинок, гусінь.Бджолоїдки поїдають бджіл у похмуру, прохолодну погоду, коли інші комахи не літають, за інших умов ці птахи живляться комахами, серед яких багато шкідників полів і садів. Водоплавні птахи переносять в інші водойми ікру риб, яка прилипає до їхніх ніг або пір’я. Певною мірою птахи допомагають розселенню рослин (сойка, кедрівка). Сойка-дбайливий лісовод. Вона сприяє розселенню дуба, бо ховає жолуді, а про деякі комори забуває. І на весні проростають дубки. Проте, омелюхи, розселяючи омелу, не приносять деревам користі. Рибоїдні птахи (пелікани, чаплі, мартини) є переносниками збудників деяких небезпечних захворювань риб-гельмінтів, тому у водоймищах, що мають рибогосподарське значення, по можливості має бути якнайменше цих птахів. Вчені налічують близько 50 інфекційних і паразитичних захворювань людини, в передачі яких винні птахи: вірусні (орнітози,японський енцефаліт,пташиний грип), бактеріальні     (бруцельоз, туляремію, сальмонельоз, чуму, туберкульоз), таксоплазмоз, паразитичні грибки, гальмінтози. Мисливські птахи мають велике господарське значення. Вони дають м’ясо, пір’я, пух. В Україні є приблизно 90 видів пернатої дичини: крижень, шилохвіст, чирок, сірі, білолобі гуси, кулики, водяні курочки, деркач, лиска. У лісах Полісся і Карпат мешкають глухар, тетерук, рябчик. З польової і степової дичини важливе значення мають сіра куріпка, перепілка. З давніх-давен людина приручила деякі види птахів і використовує їх у своєму господарстві. Так виникло птахівництво – галузь тваринництва, що займається розведенням сільськогосподарських птахів для отримання яєць, м’яса, а також пуху та пера як сировини для промисловості. В Україні розводять різноманітні породи курей, качок, гусей, індиків, а також у меншій кількості фазанів, страусів, цесарок, голубів. У Каліфорнії деякі ферми розводять особливу породу гусей, які прополюють поля, не чіпаючи культурні рослини. Використання гусей – полольщиків почалося в 1952 році. Їх використовують на різних культурах, в тому числі на бавовнику, полуниці, цукровому буряку, кукурудзі, на плантаціях квітів, у фруктових садах та виноградниках. Коли гусей треба перевести на сусіднє поле, фермер просто переставляє поїлки, і гуси йдуть за ними.

Деяких хижих птахів тренують для участі в полюванні, для відлякування від виноградників та аеродромів дрібних птахів. Людина інколи використовує великих дресированих бакланів для того, щоб вони ловили рибу. З ловом риби баклани, прив’язані довгою мотузкою за ногу до човна хазяїна, справляються чудово, а от з доставкою її хазяїну – складніше. Баклани не проти по дорозі самі проковтнути тільки-но виловлену ними рибу. Тому бакланам на шию

надягають кільця, що заважають ковтати рибу. В африканських селах птахів-секретарів часто тримають як сторожів від змій. Є на світі одна дивина – їстівні пташині гнізда. У південному Китаї, В’єтнамі, Бірмі та Індонезії живуть стрижі-салангани. Вони в’ють гнізда на скелях. Але в’ють не з гілочок, а зі слини. Люди видираються на високі стрімчаки і збирають гнізда саланган. Варять у курячому бульйоні чи в окропі. За смаком нагадують білок курячого яйця. Велике й естетичне значення птахів. Людина штучно розводить види птахів з яскравим забарвленням (фазанів, павичів, папуг) або з чудовим співом (різні види канарок).

    Яка ж цінність яєць? Яйце – універсальний продукт. Діапазон його використання широкий: від основного призначення (використання в їжу) до застосування в лікувальних цілях, для миття волосся і виведення плям на одязі. Яйце використовують у церковних обрядах – на великодні свята роблять писанки та крашанки. І навіть тухлі яйця знаходили застосування – ними закидували „невдалих” політиків і артистів. Лікувальні властивості мають яйця перепілки. Вони допомагають у разі хвороб печінки, серця і шлунка, недокрів’я, бронхіальної астми, цукрового діабету. Для лікування в старовинній медицині застосовували й висушену та потовчену шкірку курячих шлунків – у разі сильних проносів. Для миття голови брали один-два жовтки, натирали змочене волосся, піну, що утворилася, змивали теплою водою. Волосся набувало гарного блиску і міцності. Яйце – це і протиотрута. Два яєчні білки розмішують у стакані теплого молока і випивають – це збереже життя в разі отруєння сполуками Арсену до приїзду лікаря. Підшкаралупову оболонку свіжого курячого яйця використовують внутрішньою стороною на пошкоджене місце, а після заживання розмочують і забирають. Корисні властивості пояснюються бактерицидністю, а також здатністю пропускати повітря і не пропускати мікроорганізми.

Скляний посуд чудово виблискує, якщо його мити теплою водою із подрібненою шкаралупою. Плями від ягід і червоного вина на кольорових тканинах виводять сумішшю сирого жовтка і гліцерину, взятих порівну, нею намазують забруднені місця й через деякий час промивають теплою водою. Поживні маски з яєчного білка та жовтка – чудовий засіб для збереження свіжості обличчя, покращення вигляду і тонізації шкіри. Для жирної шкіри: збити білок до піни, додати одну чайну ложку соку лимона або алое, через 20 хвилин змити. Для сухої або нормальної шкіри: розтерти жовток з однією чайною ложкою соку ягід (малина, смородина). Оригінального застосування яйцям надали німці ще під час Першої світової війни – проти французів. Вони наносили на шкаралупу спеціальним чорнилом необхідні відомості, потім яйце варили. Малюнок чи текст зі шкаралупи переходив на білок. Повсякденне призначення – це використання яйця в їжу. Скільки страв можна приготувати за допомогою яєць: омлет, котлети, яєчню, яйця фаршировані, яйця в грінках, для печива, виготовлення макаронів, вареників, салатів, солодощів, напоїв.

   Що є корисним у птахів? Широке застосування знаходять пух і перо. З них роблять прекрасні подушки і перини, зубочистки і прикраси для жіночої одежі. Американські індіанці виготовляли з пір’я пояси й головні убори. З нього виготавляють щітки, квіти, одяг. Жителі Нової Зеландії в минулому столітті носили одяг із пташиних шкірок. Зі шкіри ніг гусей та індиків виготовляють жіночі сумрчки, туфлі й босоніжки, футляри для авторучок й окулярів. У Швейцарії з цієї шкіри роблять ремінці для годинників. За міцністю вона прирівнюється до телячої, за красою – до крокодилячої. Для виготовлення однієї пари жіночих босоніжок потрібно 25 шкірок. 

   Використання пташиного посліду: як компонент до корму тварин; луг, що добували з голубиного посліду, додавали в тісто – хліб ставав особливо пишний; з посліду виділяється метан. Отже, може служити пальним. Використовують це для виробництва газу в Англії, Нідерландах ( з 1 кг посліду – 75 л метану). Із пташиного посліду дістають чудові добрива. Учені вважають, що в курячому посліді є деякі біологічні речовини, які посилюють ріст волосся.

    Опудала птахів використовують як музейні експонати.  Рицарські турніри півнів із давніх-давен викликають цікавість.

    Багато тисяч років люди проводять спостереження за різними птахами. Птахи зберегли здатність реагувати на зміну погоди, що знайшло відображення в народних прикметах:

· Гуси й качки ховають під крило голову – на холод і негоду.

· Кури перед дощем купаються в піску, перебирають пір’я.

· Якщо взимку ворони і галки з голосним криком затівають «ігри» – буде відлига.

· Горобці дружно зацвірінькали – на потепління.

· Ластівки літають низько – піде рясний дощ.

· Зозуля невтомно кує – на гарний сонячний день.

· Співає соловей усю ніч – на гарний сонячний день.

· Курка стоїть на одній нозі – на холод.

· Чайка сіла на воду – чекай доброї погоди.

· Голуби воркують – буде тепла, гарна днина.

· У серпні журавлі летять високо – осінь буде тривалою.

· Сова кричить – холод накликає.

· Круки тому крячуть, бо зміну в погоді бачуть.

· Ворони взимку кружляють у повітрі – перед снігом.

· Починає співати синиця – весна надходить.

· Ранній приліт журавлів – на ранню весну.

· Рання ластівка прилетіла – на тепло.

· Птахи в’ють гнізда на сонячному боці дерев – літо буде холодне.

  Із птахами пов’язана велика кількість прикмет і забобонів:

· Зруйнуєш буслове гніздо – згорить хата.

· Дітей приносить лелека; гніздо лелеки на хаті або сараї віщує добробут і злагоду.

· Ворон пророкує біду.

· Побачити уві сні півня – до пожежі.

· Руйнувати гнізда ластівок – великий гріх.

           Багато легенд про птахів пов’язано з церковними святами. 7 квітня – Благовіщення. Існує повір’я, що навіть птахи на Благовіщення не в’ють гнізда.З цього побутує чимало легенд про зозуль. Вони тому не мають свого кубла й підкидають яйця в чужі – „що колись на свято вили гнізда й Бог відібрав їм пам’ять”. Здавна в Україні, особливо у містах, був звичай випускати на волю птахів. Городяни для такої оказїї спеціально купляли на ринку сільце з пернатими і, повернувшись з благовіщенської відправи, відчиняли дверцята в клітках. З Благовіщенням пов’язано й інше повір’я: в цей день чорногуз має обов’язково знести бодай одне яйце. Але якщо з’явилися вони в домашньої птиці, то господарі намагалися не брати їх – бо якщо доторкнутися до таких яєць рукою, то вилупляться курчата з двома головами. Благовіщення без ластівок – холодна весна. На Благовіщення півень на порозі нап’ється, то на Юрія (06.V.) віл напасеться.

      Якщо простежити історію розвитку різних вірувань, то образи птахів ми знайдемо в сивій давнині. Ще задовго до нашої ери людина спостерігала за нічним небом, даючи назви сузір’ям. Серед назв сузір’їв є ті, що присвячені птахам: сузір’я Ворона, Голуба, Лебедя, Орла, Павича, Тукана. У грецькій і римській міфології богиня Афіна замальовувалася разом із совою – символом мудрості. Її батько Зевс, цар усіх богів і людей, – з орлом біля ніг. У Венери символом був голуб, у Марса – півень. У східних країн особливою шаною користувалися голуби, їх вважали священними птахами. Як символ свободи і гордовитості найбільш улюбленими в Україні були птахи: сокіл, орел, лебідь і чайка. Живі символи України – лелека, зозуля, соловейко і ластівка. Лелека – символ миру, достатку, щастя, добра, материнства. Зозуля – символ довголіття. Ластівка – символ родинної злагоди й багатства. Лебідь – символ вірності і любові.

      У багатьох країнах світу найулюбленіші птахи стали символами нації, а їхні зображення прикрашають герби та прапори:

· У Стародавній Греції на гербі міста Афіни було зображення сови.

· Герб Стародавнього Риму прикрашав орел.

· Республіка Венеція, яка славилася багатством і могутністю в середні віки, мала герб із крилатим левом.

· У США гербова тварина-білоголовий орлан.

· В Албанії державний прапор прикрашає двоголовий орел.

· За деякими легендами, малий герб України – тризуб – це стилізоване зображення сокола, що стрімголов падає вниз.

· На гербах Чилі, Еквадора,Болівії,Колумбії – кондор.

· На гербах Домініка, Сан – Томе, Принсіпі, Сент – Люсія – папуга.

· На гербі Австралії – страус ему.

· На гербі Судану – птах-секретар.

· На гербі Тринідад і Тобаго – колібрі-білохвостий самітник.

     Деяким птахам встановлено пам’ятники:

–                       гусям у Римі за те, що колись врятували місто від ворога, зчинивши галас і попередивши цим мешканців;

–                       голубу в Парижі за те, що приніс звістку про аварію англійського підводного човна під час Другої світової війни;

–                       чайкам у Солт-Лейк-Сіті в штаті Юта, бо вони врятували поля місцевих мешканців від сарани;

–                       горобцям у Бостоні, в головному парку міста, за те,що урятували мешканців від голоду, знищуючи комах – шкідників;

–                       півню в місті Габрово в Болгарії, бо вони перші зустрічають і вітають світанок, зникає пітьма, а з нею і вся нечиста сила; а у німецькому місті Мюнстері за те, що півень допоміг зняти облогу міста;

–                       казарці у Канаді, як найпоширенішому птаху на їх землі.

 

Список літератури

1.     Воїнственський М.А. Птахи. – К.: Радянська школа., 1978. – 119с.

2.     Ковальчук Г.В. Зоологія з основами екології. – Суми, 2003. – 592с.

3.     Марисова І.В., Талпош В.С. Птахи України: польовий визначник. – К.: Вища школа., 1984. – 184 с.

4. Пилявський Б.Р. Лабораторний практикум із зоології хребетних. – Тернопіль., Джура, 2004. – 92с.

5. Самарський Л.О. Зоологія хребетних. – К.: Вища школа., 1976. – 456 с.

6. Фесенко Г.В., Бокотей А.А. Птахи фауни України (польовий визначник). – Київ, 2002. – 416с.

7. Шевчик Л.О. Основи класифікації хордових. Птахи. Ссавці. – Тернопіль, 2001. – 76с.

8. Хадорн Э. Венер Р. Общая зоология. – М.: Мир, 1989. – 528 с.

9. Червона книга України. Тваринний світ. – К.: Українська енциклопедія, 1994. – 456 с.