КЛАСИФІКАЦІЯ ВПРАВ. ПАСИВНІ І АКТИВНІ ВПРАВИ. ПЕРЕМІЩЕННЯ, ДОПОМІЖНІ ЗАСОБИ, МОДЕЛІ ПЕРЕСУВАННЯ І МЕТОДИ ПІД СТРАХОВКИ ПАЦІЄНТА (КЛІЄНТА).

КЛАСИФІКАЦІЯ ВПРАВ. ПАСИВНІ І АКТИВНІ ВПРАВИ. ПЕРЕМІЩЕННЯ, ДОПОМІЖНІ ЗАСОБИ, МОДЕЛІ ПЕРЕСУВАННЯ І МЕТОДИ ПІД СТРАХОВКИ ПАЦІЄНТА (КЛІЄНТА).

Гімнастичні вправи

Це спеціально підібрані сполучення природних рухів, розділених на

складові елементи. Ці вправи впливають не тільки на всі функціональні

системи організму, але й відновлюють фізичні якості пацієнта.

Гімнастичні вправи поділяються за такими ознаками:

1. За анатомічними:

Перша умовна класифікація:

а) вправи для м’язів голови;

б) вправи для м’язів шиї;

в) вправи для верхніх кінцівок і верхнього плечового поясу;

г) вправи для тулуба та черевного пресу;

д) вправи для м’язів малого тазу та нижніх кінцівок.

Друга умовна класифікація:

а) вправи для малих м’язових груп та суглобів;

б) вправи для середніх м’язових груп та суглобів;

в) вправи для великих м’язових груп та суглобів.

За ступенем активності: активні і пасивні фізичні вправи.

Активні фізичні вправи – виконуються самим хворим. Вони

поділяються на: активні полегшені, активні вільні, активні із застосуванням зусилля.

Пасивні фізичні вправи – це вправи, які виконуються за допомогою

зовнішньої сили.

2. За характером м’язового скорочення вправи поділяються на

динамічні і статичні:

1) динамічні фізичні вправи. При їх виконанні м’язи працюють в ізотонічному режимі періоди скорочення м’язових волокон чергуються з періодами їх розслаблення. Це такі динамічні рухи: згинання, розгинання, відведення, приведення, супінація, пронація та колові рухи.

2) статичні фізичні вправи. При їх виконанні м’язи працюють в

ізометричному режимі. Це такі вправи, під час яких м’язи напружуються,

але не змінюють своєї довжини.

Ці вправи розвивають силу м’язів, збільшують тонус судин, покращують

трафіку тканин.

3. За використанням гімнастичних предметів і снарядів:

– вправи без предметів і снарядів;

– вправи з предметами і снарядами;

– вправи на снарядах.

Їх виконують у вигляді: висів, упорів, повзань, підтягувань, віджимань,

використовуючи при цьому: бруси, кільця, шведську стінку та ін. Ці вправи застосовують під час усіх форм ЛФК.

4. Порядкові і стройові вправи.

За характером руху вправи поділяються на: порядкові і стройові.

 Це: різні змикання, розмикання, повороти, різні види ходьби та ін.

Їх мета – організувати, підвищити дисципліну пацієнтів, покращити їх поставу, відновити необхідні рухові навички і підготувати організм до більш

інтенсивних фізичних навантажень.

5. Вправи на координацію рухів.

Вправи на координацію рухів – це складно-сполучені рухи, які

виконуються у визначеній послідовності.

Основні умови, які ускладнюють виконання вправ на координацію:

– одночасна дія синергістів та антогоністів при виконанні

однотипних рухів у симетричних суглобах;

– введення різних за напрямком і темпом рухів;

– включення великого числа м’язових груп і використання різних

предметів і спортивного інвентарю;

– вимоги до точності виконання рухів.

У більшості випадків застосовують вправи для кінцівок, які можна

виконувати на місті та під час руху.

6. Вправи на рівновагу.

Рівновага – це стан стійкого положення тіла в просторі як у статичному

положенні, так і під час руху.

Умови, які ускладнюють виконання вправ на рівновагу:

1. Зменшення величини площі опори.

2. Збільшення висоти розташування центра ваги тіла над поверхневої

опори.

3. Збільшення швидкості переміщення центра ваги тіла над поверхнею

опори.

4. Рухома площа опори.

5. Обмеження дії аналізаторів під час виконання вправ на рівновагу

(зорового, тактильного, слухового).

6. Збільшення висоти снаряда над поверхневою опорою.

Вправи на рівновагу поділяються на статичні і динамічні.

7. Коригуючі фізичні вправи.

Коригуючі фізичні вправи – це вправи, направлені на ліквідацію

деформації хребта, грудної клітки, кінцівок і порушення тонусу м’язів різних

м’язових груп.

Коригуючі вправи поділяються на активну і пасивну корекцію.

1. Види активних коригуючих вправ:

а) симетричні;

б) асиметричні;

в) деторсійні.

2. Пасивні корегуючи вправи ще мають назву – лікування положенням.

Під час пасивної корекції тіло, або його сегмент фіксують в коригуючому

положенні на певний проміжок часу. Для цього використовують: мішечки з

піском, скатки з ковдри, шини, лангети, пояса та корсети, ортопедичне взуття, гіпсове ліжко та ін.

8. Рефлекторні вправи

Ці вправи умовно можна поділити на два види:

1. Рефлекторні вправи, які виконують на основі безумовних рефлексів у

дітей першого року життя.

Основні безумовні рефлекси, які застосовуються в комплексі лікувальної гімнастики немовлят віком до 3-х місяців: Бабінського (верхній та нижній), Робінсона (хватальний), Галанта, повзання, випрямлення, автоматичної ходи, підошовний.

2. Усі фізичні вправи рефлекторно впливають на суміжні за інервацією

сегменти тіла і на функції основних систем організму (серцево-судинну,

дихальну, нервову, шлунково-кишкову та ін.). Тому умовно всі фізичні вправи є рефлекторними.

9. Вправи на релаксацію

Ці вправи виконують для максимального зниження тонічного напруження

в м’язах. Вони можуть мати загальний і місцевий характер. Вправи на

релаксацію поділяються на: статичні і динамічні.

I. Статичні вправи на релаксацію – це вправи, коли для розслаблення

приймають зручну позу, при якій місця прикріплення м’язів будуть

максимально зближені.

II. Динамічні вправи на релаксацію – це вправи, при яких підбираються

такі рухи, які ефективно розслабляють тонус м’язів. Вони поділяються на

махові рухи, потряхування і „вільне падіння” кінцівки.

10. Вправи на розтягування м’язів і суглобів.

Вправи на розтягування поділяються на динамічні і статичні

Мета виконання вправ на розтягування:

1. Збільшити амплітуду рухів у суглобах.

2. Стимулювати крово- і лімфообіг у м’язах, сухожилках та зв’язках.

3. Нормалізувати еластичність і тонус поверхневих і глибоких м’язів.

4. Покращити поставу пацієнтів.

11. Дихальні вправи.

1. Статичні дихальні вправи – це вправи, які виконують без рухів

кінцівками і тулубом. Вони поділяються на вправи:

– зі зміною типу дихання;

– зі зміною сили та тривалості фаз дихання;

– зі зниженням рівня дихання. Це вправи, які виконуються з

мінімальною екскурсією грудної клітки;

– дихальні вправи з подоланням опору.

2. Динамічні дихальні вправи – це вправи, які виконують в різних вихідних положеннях  з рухами тулуба і кінцівок. Вони поділяються на:

– вправи, які вибірково збільшують рухомість і вентиляцію легенів

або її окремих сегментів;

– вправи, які сприяють розтягненню плевральних спайок.

3. Рефлекторні дихальні вправи. Їх застосовують в період

новонародженності та грудного віку.

4. Дренажні дихальні вправи сприяють відходженню мокроти. Ці вправи

поділяються на:

а) динамічні;

б) статичні.

Динамічні дренажні вправи – це вправи, при виконанні яких на вдиху –

рухи тулубом і кінцівками сприяють розширенню грудної клітки, зменшенню її об’єму. Видих можна робити форсований або більш тривалий.

Статичні дренажні вправи (їх ще називають постуральний дренаж) – це

вправи, при виконанні яких індивідуально підбираються такі вихідні положення, при яких вогнище запалення знаходиться вище місця біфуркації трахеї.

5. Звукова гімнастика (ЗГ) – це вимова звуків та їх сполучень на видиху.

Дихальні вправи виконуються з метою:

1. Покращити дренажну функцію бронхів і знизити інтоксикацію

організму.

2. Стимулювати газообмін в легенях.

3. Збільшити екскурсію грудної клітки.

13. Ритмопластичні вправи

Це гімнастичні вправи, які виконують під музичне супроводження в

заданому ритмі.

Тиха, спокійна музика у повільному ритмі заспокоює пацієнтів, знижує

процеси збудження у ЦНС. Швидка, ритмічна музика тонізує пацієнтів,

підвищує процеси збудження у ЦНС.

Ідеомоторні вправи та вправи на посилання імпульсів до

скорочення м’язів.

Ідеомоторні вправи – це вправи, які виконуються подумки. Вони не

тільки викликають слабкі скорочення уражених м’язів, але і зберігають

стереотипи процесів збудження і гальмування в рухових зонах кори головного мозку.

Ці вправи застосовують при: парезах і паралічах, для м’язів, що

знаходяться під гіпсовою пов’язкою або лангетою.

Вправи на посилання імпульсів до скорочення м’язів – це вольова напруга і

розслаблення м’язів, які відчувають брак рухів.

Ці вправи застосовують з метою:

а) поліпшити провідність нервових сигналів;

б) прискорити крово- і лимфообіг в пошкоджених м’язах;

в) покращити регенерацію тканин;

г) відновити стереотип рухів.

Спортивно-прикладні вправи

У ЛФК дуже часто використовують дозовану ходьбу, біг підтюпцем,

стрибки, метання, лазіння, піднімання ваги, їзду на велосипеді, катання на

ковзанах, ходьбу на лижах, веслування та ін.

Стрибки і підскоки. Це ациклічний, швидкісно-силовий тип рухів. Ці

вправи виховують сміливість, рішучість, вольові якості, розвивають силу,

витривалість, швидкість, поліпшують психоемоційний стан хворих.

Стрибки рекомендують виконувати на передній частині стопи, щоб

уникнути великих струсів усього тіла. Дітям дошкільного віку легше

виконувати стрибки в довжину, ніж у висоту. Також їм не рекомендують

стрибати з висоти, тому що не сформовані склепіння стопи.

Види стрибків: стрибки на місці на одній, двох ногах; стрибки в довжину

або висоту зі зміною положення ніг; стрибки з поворотами; стрибки спиною

вперед; стрибки з предметами (на скакалці, з обручем, через м’ячі, палиці);

стрибки на предмет і з предмета; опорні стрибки.

Стрибки використовуються в період видужання. Їх суворо дозують, тому

що вони викликають значні зміни в усіх основних системах організму.

Метання – ациклічний, швидкісно-силовий тип рухів. Під час метання

беруть участь зоровий, руховий і вестибулярний аналізатори. Ці вправи

розвивають координацію руху, поліпшують рухливість у суглобах, збільшують силу м’язів і швидкість рухової реакції, а також підвищують психоемоційний стан пацієнтів.

Дуже часто у ЛФК застосовують метання різних м’ячів (волейбольних,

баскетбольних, тенісних та ін.). Їх можна метати: від грудей, від плеча, із-за

голови, спиною вперед та ін.

Лазіння – ациклічний, силовий тип рухів. Лазити можна: по гімнастичній стінці, по канату, по гімнастичній лаві, по брусах і перекладині.

Цей вид вправ розвиває силу м’язів кінцівок і тулуба, збільшує рухливість

суглобів, поліпшує координацію рухів. Він також виховує такі якості, як

сміливість, наполегливість, терпіння. У ЛФК використовують лазіння на

заключному етапі лікування.

Вправи на піднімання ваги – це циклічний, силовий тип рухів. Його

використовують для розвитку сили, силової витривалості, для нормалізації

амплітуди рухів. Ці вправи збільшують крово- і лімфообіг м’язів, поліпшують їх тонус і еластичність, їх застосовують на заключному етапі реабілітації зі строгим дозуванням.

Плавання – це циклічний, силовий тип рухів. Його можна проводити у

відкритих водоймах, у відкритих і закритих басейнах.

У відкритих водоймах і басейнах на організм людини діє комплекс

оздоровчих чинників: потоки повітря, сонячна радіація і температура води.

Плавання розвиває: гнучкість у суглобах, силову витривалість м’язів верхніх і нижніх кінцівок, стимулює функції серцево-судинної, нервової і дихальної

систем. Плавання також загартовує організм.

Температурний режим води добирається з урахуванням: віку пацієнта,

фізичної і плавальної підготовки, характеру захворювання або травми,

клінічних симптомів.

Їзда на велосипеді – це силовий, циклічний тип рухів. Її застосовують: для

покращання загальної фізичної працездатності; збільшення сили, витривалості і амплітуди рухів у суглобах та м’язах нижньої кінцівки.

Ці вправи поліпшують трофічні процеси у тканинах, стимулюють функції

серцево-судинної і дихальної систем, покращують психоемоційний стан

пацієнтів. Їзду на велосипеді можна імітувати на велотренажері або

велоергометрі.

Ходьба на лижах – це силовий, циклічний тип рухів.

Ці вправи розвивають силу і силову витривалість основних м’язових

груп, поліпшують рухливість у суглобах, а катання з гір тренує вестибулярний апарат. Активне фізичне навантаження на морозяному повітрі, краса зимових пейзажів поліпшують стан нервової системи і тонізує серцево-судинну і дихальну системи. Ходьба на лижах рекомендується на заключному етапі лікування.

Веслування – це силовий, циклічний тип рухів.

Цей вид вправ застосовують для: покращання загальної фізичної підготовки, рухливості у суглобах хребта, збільшення сили і силової витривалості у м’язах верхніх кінцівок і плечового поясу, спини і черевного пресу. При виконанні гребків змінюється внутрішньо-черевний тиск, що стимулює трофіку і перистальтику органів шлунково-кишкового тракту.

Найкращий час для використання веслування – з 17-19 годин. Його

можна імітувати на гребному тренажері.

Катання на ковзанах – циклічний тип рухів. Розвиває координацію рухів,

силу м’язів нижньої кінцівки і тулуба, загартовує, нормалізує дію ЦНС,

покращує психоемоційний стан людини.

Спортивні ігри.

Ігри – це сполучення різних за складністю фізичних вправ, які

виконуються за визначеними правилами.

Залежно від числа учасників ігри можна розділити на: групові та

індивідуальні.

Групові ігри поділяються на:

– ігри без розподілу на команди, в яких є загальна мета, і всі

учасники змагаються між собою;

– ігри з розподілом на команди з однаковою кількістю учасників, які

у рівних умовах змагаються між собою.

За інтенсивністю фізичного навантаження ігри поділяються на:

– ігри на місці – під час яких учасники не змінюють положення тіла, а

тільки пересуває його сегменти.

Вихідне положення.: сидячи, лежачи, рідше стоячи. У цих іграх фізичне навантаження мінімальної інтенсивності, а психоемоційне може бути великим (шашки, шахи, малювання, ліплення);

– малорухливі ігри. Під час їх проведення застосовуються як елементи

руху, так і статичні пози. Вихідне положення.: сидячи, стоячи. Фізичне

навантаження середньої інтенсивності, а психоемоційне може бути

великим;

– рухливі ігри. Під час яких часто змінюють положення тіла в

просторі. Вони включають різні форми рухів: біг, стрибки, лазіння,

кидки, ведення м’яча та ін. Ці ігри розвивають фізичні якості і

викликають значні зміни у серцево-судинній, нервовій та дихальній

системах. Рухливі ігри несуть велике фізичне і психоемоційне

навантаження;

– спортивні ігри – у яких використовують визначену техніку фізичних

рухів. Це: волейбол, баскетбол, настільний теніс, кегельбан. Спортивні

ігри несуть фізичне навантаження субмаксимальної і максимальної

інтенсивності і можуть викликати велику психоемоційну напругу. Як

правило, в ЛФК їх використовують за спрощеними правилами.

 Природні чинники.

Сонячна радіація впливає на усі життєво важливі процеси. Під час ЛФК

пацієнт приймає повітряні та сонячні ванни. Ці фактори зміцнюють і

загартовують організм хворої людини. Виконання фізичних вправ, часткове і

загальне загартовування, гігієнічний душ, купання і плавання в прісній і

морській воді зміцнюють імунну систему пацієнтів, стимулюють функції всіх

органів і систем, поліпшують психоемоційний стан і зміцнюють віру пацієнта у видужання.

 

Активна гнучкість проявляється за допомогою власних м’язових зусиль. Наприклад, піднімання прямої ноги вперед (вбік) і утримання її в цьому положенні. Активні рухи виконуються за рахунок роботи м’язових груп, які проходять через даний суглоб.

  

Пасивна гнучкість проявляється шляхом прикладання до рухомої частини тулуба зовнішніх сил – зовнішнього обтяження; зусиль партнера і т. д. Показники пасивної гнучкості у більшості випадків вищі від показників активної гнучкості. Різницю між показниками активної і пасивної гнучкості називають «запасом гнучкості».

 Гнучкість відносно легко і швидко розвивається, якщо заняття носять щоденний систематичний характер.

 Найбільш значні темпи збільшення показників гнучкості спостерігаються з 7 до 8 та з 11 до 13 років. Потім гнучкість стабілізується і, якщо не виконувати вправи, що спрямовано впливають на гнучкість, вона вже в 16-17- річному віці починає прогресивно погіршуватися.

 У дівчат та жінок рухливість у суглобах приблизно на 10 % вища, ніж у хлопців та чоловіків. У похилому віці гнучкість у жінок і чоловіків практично не відрізняється.

 «Оперативний» стан гнучкості (тобто стан прояву гнучкості в той чи інший момент) залежить від багатьох факторів: зовнішньої температури середовища (з підвищенням температури гнучкість збільшується); добової періодики (у ранкові години гнучкість значно нижча); втоми (показники активної гнучкості зменшується, а пасивної збільшується); емоційного стану.

 Розвиток гнучкості тісно пов’язаний з розвитком сили. Захоплення силовими вправами може призвести до обмеження рухомості в суглобах, як і прискорений розвиток гнучкості без належного зміцнення м’язово-зв’язкового апарату може призвести до розхитаності в суглобах. Звідси випливає необхідність оптимального поєднання в процесі фізичного виховання вправ, спрямованих на розвиток гнучкості, з силовими та іншими вправами, що сприятимуть гармонійному розвитку фізичних якостей.

 Для виховання гнучкості застосовуються фізичні вправи, при виконанні яких амплітуда рухів доводиться до індивідуально граничної – такої, при якій м’язи і зв’язки розтягуються до можливого максимуму, не призводячи до пошкодження. Вправи такого типу отримали назву «вправи на розтягування». Переважна більшість – це гімнастичні вправи, добір яких дає можливість вибірково впливати на ланки тіла. В одних із них основними розтягувальними силами є напруження м’язів, у інших – зовнішні сили. Тому вправи на розтягування поділяються на активні і пасивні. Крім цього, є багато вправ на розтягування, ефект яких забезпечується як внутрішніми, так і

зовнішніми силами без явної переваги тих або інших. Такі вправи отримали назву активно-пасивні (наприклад, пружні рухи в глибокому випаді або шпагаті).

 У загальній сукупності вправ, спрямованих на розвиток гнучкості, переважають активні вправи, оскільки в реальних умовах життєдіяльності гнучкість проявляється, головним чином, в активних її формах. Разом з тим, певну цінність мають і пасивні вправи на розтягування. Вони служать ефективним засобом збільшення і збереження запасу гнучкості, сприяють збільшенню амплітуди активних рухів.

 Активні вправи розрізняють за характером виконання, а саме:

 – однофазні (нахил вперед) і пружні (подвійні, потрійні нахили вперед);

 – махові і фіксовані (стоячи біля гімнастичної стінки махи ногами вперед, назад, в боки з фіксацією в найвищій точці маху);

 – з обтяженням і без обтяження (нахили вперед зі штангою на плечах на ін.);

 – статичні вправи (утримання «шпагату» та інших вправ, де є впряви максимальної амплітуди, відчуття легкого болю).

 

 До вправ, які сприяють розвитку пасивної гнучкості належать:

 – вправи з допомогою партнера (сидячи нахил вперед з натисканням руками партнера на лопатки і ін.);

 – вправи з обтяженням власного тіла (з вису ззаду на перекладені – провисання).

 – вправи з використанням власної сили (сидячи, нахил вперед з підтягування тулуба до ніг із захватом руками за стопи).

 

 Для досягнення позитивного ефекту від вправ на розтягування в рамках кожного окремого заняття необхідно дотримуватись певних методичних положень:

 – використання факторів розминки і розігрівання. Перед виконанням вправ на розтягування слід добре «розігріти» організм, щоб уникнути травм. Упродовж усього заняття з розвитку гнучкості необхідно підтримувати організм у «розігрітому» стані. При температурі навколишнього середовища нижче за 18-20 ;

 – заняття необхідно проводити в теплому еластичному костюмі;

енергійність і поступове посилення розтягувальних імпульсів у процесі вправляння. М’язи і зв’язки відносно мало і зі зростаючим опором піддаються розтягуванню понад визначені параметри. Для досягнення необхідної дієвості динамічних і комбінованих вправ у розтягуванні, їх виконують серійно, багаторазово, намагаючись довести амплітуду рухів у кожній серії до виправданого максимуму. Суб’єктивно при цьому орієнтуються на відчуття сильного натягування в місцях розтягування, яке не переходить у гострі больові відчуття;

 – кількість повторень вправи в кожній серії залежить від величини тих ланок тіла, які переміщуються;

 – у будь-якому випадку розтягуючі рухи доцільно виконувати з максимальною кількістю повторень, але до того часу, поки не почнеться скорочення їх амплітуди під впливом наступаючої втоми;

 – з метою посилення махових вправ на розтягування використовують прискорення заключної фази маху, але без збільшення темпу повторення вправи в цілому. Аналогічного ефекту можна досягти і при виконанні статичних вправ на розтягування. Коли окремі ланки тіла знаходяться в положенні найбільшого видовження розтягувальних м’язів, роблять додаткові пружні мікрорухи або використовують додаткові зовнішні сили: обтяження, зусилля партнера;

 – раціональне розміщення і виконання комплексів вправ на розтягування в структурі заняття. Вправи на розтягування можна включити у будь-яку частину заняття, попередньо провівши відповідну розминку. Але ефективність їх залежить від того, яке місце їм відведено в його структурі.

 Найбільшого ефекту стосовно збільшення амплітуди рухів активні вправи на розтягування дають, як правило, тоді, коли їх виконують у першій половині основної частини комплексного заняття концентровано, декількома серіями підряд (наприклад, 5-6 серій по 10-12 махових вправ у кожній з інтервалами активного відпочинку між серіями, достатніми для відновлення оперативної працездатності). В якості факторів активного відпочинку найкращими є вправи на розслаблення. Навпаки, пасивні вправи на розтягування, найкращий ефект дають тоді, коли їх виконують на фоні часткової втоми і в кінці заняття. Коли немає необхідності стимулювати розвиток гнучкості і вправи на розтягування набувають підтримуючого характеру, доцільно в багатьох випадках розсіяти їх в структурі комплексного заняття, чергуючи з вправами іншого характеру переважно з силовими та швидкісно-силовими.

У процесі системно побудованого багаторічного фізичного виховання можна виділити три періоди розвитку гнучкості:

 а) період суглобної гімнастики;

 б) період спеціалізованого розвитку рухомості в суглобах;

 в) період дотримання рухомості в суглобах на досягнутому рівні.

 Період «суглобної гімнастики» охоплює дитячий, підлітковий і завершується в основному в юнацькому віці. Головні завдання «суглобної гімнастики» – підвищення загального рівня розвитку активної і пасивної рухомості в суглобах, зміцнення суглобів; Тренування м’язово-зв’язувального апарату з метою покращення еластичних властивостей і забезпечення міцності зв’язок і м’язів.

 Період спеціалізованого розвитку рухомості в суглобах ставить своїм завданням розвиток максимальної амплітуди в тих рухах, які сприяють швидкому оволодінню спортивною технікою і на цій основі – покращення результатів (наприклад, бар’єрний біг вимагає граничної рухомості в кульшових суглобах; з вису на кільцях – викрут силою вимагає великої рухомості в плечових суглобах та ін.).

 Період підтримання рухомості в суглобах на досягнутому рівні охоплює все наступне життя людини. Головне завдання – запобігти, наскільки це можливо, втраті досягнутого оптимального стану гнучкості, звести до мінімуму її віковий регрес.

 Особливо значні зворотні зміни гнучкості наступають у літньому і старшому віці (у зв’язку з інволюційними процесами). Але, незважаючи на це, можна протидіяти цим регресивним тенденціям шляхом виконання спеціальних вправ, що дозволяють на тривалий час зберегти гнучкість на досягнутому раніше рівні.

 Для кожного періоду розвитку гнучкості параметри сумарних навантажень, пов’язаних з вправами на розтягування будуть різні і змінюються за закономірностями розвиваючого і підтримуючого режимів.

 Розвиваючий режим впливу на гнучкість характеризується застосуванням великої кількості вправ на розтягування, концентрацією їх не тільки в рамках окремого заняття, але й протягом цілих мікроциклів, з поступовим зростанням навантаження до таких величин, які викликають прогресивні зрушення в стані гнучкості (приріст амплітуди рухів).

У рамках цього режиму найбільш ефективним є варіант при якому вправи на розтягування виконуються двічі щодня по декілька серій у кожному занятті. Як правило, достатньо 4-10 тижнів, щоб досягти амплітуди рухів до розмірів, близьких до граничних. Сумарний обсяг навантаження з виконання вправ на розтягування в одному занятті може наближатись до таких величин. Але така тривала і монотонна робота (по 50-100 одноманітних повторень) не цікава, особливо для дітей і підлітків, що призводить до підвищення напруженості і зниження тренувального ефекту. До того ж внаслідок втоми буде погіршуватися еластичність м’язів, що також погіршує тренувальний ефект. Тому більш доцільно планувати виконання тренувальних завдань серіями з 10-20 повторень. В одному занятті виконують 3-5 таких серій вправ для конкретного суглоба, а потім переходять до розвитку рухливості в іншому суглобі.

 Тривалість інтервалів відпочинку між серіями вправ може коливатися в широкому діапазоні – від 10-20 с до кількох хвилин. Вона залежить від характеру вправ, їх тривалості та рівня підготовленості людини.

 Проте, тривалі інтервали пасивного відпочинку (понад 8-10 хв.) призводять до зменшення рухливості в суглобах і зниження ефективності тренування. З досвідом тривалість інтервалів відпочинку визначається за суб’єктивним відчуттям готовності до наступної вправи чи серії вправ.

 Характер відпочинку залежить від тривалості інтервалів. Короткочасні інтервали відпочинку (10-20 с.) доцільно проводити пасивно. Більш тривалі паузи слід заповнювати повільною ходьбою, вправами на розслаблення. Позитивно впливає на відновлення еластичності м’язів тепло, легкий масаж.

 Важливе значення має також послідовність виконання вправ, що спрямовані на розвиток гнучкості у різних суглобах. Більш доцільно розпочинати заняття з розвитку рухливості у суглобах, що оточені масивними м’язами (суглоби хребта, кульшові та плечові суглоби), а потім переходити до розвитку рухливості в інших суглобах.  При цьому спочатку слід виконати всі вправи, що заплановані для розвитку рухливості в одних суглобах (наприклад, кульшових), і тільки потім переходити до інших.

Дозування вправ з розвитку рухливості в різних суглобах в одному занятті (кілька повторень).

 Таблиця1

№	Суглоби	Режими впливу
		Розвиваючий	Підтримуючий
1.	хребта	90 – 100	40 – 50
2.	кульшові	60 – 70	30 – 40
3.	плечові	50 – 60	30 – 40
4.	променево-зап’ятні	30 – 35	20 -25
5.	колінні	20 – 25	10 – 15
6.	гомілково-стопні	20 – 25	10 -15

 Підтримуючий режим впливу на гнучкість характеризується тим, що навантаження, які пов’язані з вправами на розтягування, включаються в систему занять в такому обсязі, щоб, по-перше, запобігти погіршенню гнучкості і , по-друге, протидіяти її віковій інволюції.

 В дитячому, юнацькому й інколи в зрілому віці підтримуючий режим впливу на гнучкість відрізняється від розвиваючого режиму значно меншими величинами навантаження. Сумарний обсяг її часто виправдано скорочують при переході до підтримуючого режиму приблизно наполовину і більше.

 З віком, коли збільшується несприятливий вплив на гнучкість інволюційних факторів, протидіяти цьому необхідно через значне збільшення обсягу і частоти застосування вправ на гнучкість. Таким чином, з часом підтримуючий режим впливу на гнучкість немов би знову наближується за своїми деякими зовнішніми ознаками до розвиваючого режиму.

 Контроль за розвитком гнучкості здійснюється за допомогою контрольних вправ, що вимагають великої рухливості у найбільш масивних суглобах: хребта, кульшові та плечові суглоби:

Показання, протипоказання і фактори ризику в лікувальній фізкультурі.

Лікувальна фізкультура показана в будь-якому віці майже при всіх захворюваннях, травмах і їх наслідки, Вона знаходить широке застосування:

 · В клініці внутрішніх хвороб;

 · В неврології та нейрохірургії;

 · В травматології і ортопедії;

 · Після хірургічного лікування захворювань внутрішніх органів;

 · В педіатрії;

 · В акушерстві та гінекології;

 · У фтизіатрії;

 · У психіатрії;

 · В офтальмології – при неускладненій міопії;

 · В онкології – у хворих без метастазів після ради-кального лікування.

 Перелік протипоказань досить невеликий і стосується в основному початкового періоду гострої стадії захворювання або загострення хронічних хвороб, гострого періоду травми, при показаннях до хірургічного втручання, при кровотечах.

 Загальні протипоказання до призначення ЛФК:

 · Гострі інфекційні і запальні захворювання з високою температурою тіла і загальною інтоксикацією;

 · Гострий період захворювання і його прогресуючий перебіг;

 · Злоякісні новоутворення до їх радикального лікування, злоякісні новоутворення з метастазами;

 · Виражена олігофренія (недоумство) і психічні захворювання з різко порушеним інтелектом;

 · Наявність стороннього тіла поблизу великих судин і нервових стовбурів;

 · Гострі порушення коронарного і мозкового кровообігу;

 · Гострі тромбози та емболії;

 · Наростання серцево-судинної недостатності з декомпенсацією кровообігу і дихання;

 · Кровотечі;

 · Загальний важкий стан хворого;

 · Значно виражений больовий синдром;

 · Негативна динаміка ЕКГ, що свідчить про погіршення коронарного кровообігу;

 · Атріовентрикулярна блокада.

 Тимчасові протипоказання до призначення ЛФК:

 · Загострення хронічних захворювань;

 · Ускладнення в перебігу захворювання;

 · Інтеркурентних захворювань інфекційного або запального характеру;

 · Гострі пошкодження;

 · Поява ознак, що свідчать про прогресування захворювання і погіршення стану хворого;

 · Судинний криз (гіпертонічний, гіпотонічний або при нормальному АТ);

 · Порушення ритму серцевих скорочень: синусова тахікардія (понад 100 уд. / хв), брадикардія (менше 50 уд. / хв), напад пароксизмальної або миготливої ​​аритмії, екстрасистоли з частотою більше ніж 1:10.

 До факторів ризику, при яких може виникнути пошкодження кістково-суглобового апарату, відносять:

 · Виражений остеопороз у літніх людей, особливо у жінок;

 · Значне зусилля з боку хворого при незміцнілої кісткової мозолі після переломів кісток кінцівок, у хворих зі спастичними паралічами з порушеною больовий чутливістю.

Інвалід (від лат. —слабкий, немічний), як говориться в ст. 2 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», є «особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисті».

Обмеження життєдіяльності — це повна чи часткова втрата особою здатності чи можливості здійснювати самообслуговування, самостійно пересуватися, орієнтуватися, спілкуватися, контролювати свою поведінку, навчатися і займатися трудовою діяльністю.

Інвалідність як міра втрати здоров’я і визнання особи інвалідом визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи (МСЕ) Міністерства охорони здоров’я України. Положення про медико-соціальну експертизу затверджується Кабінетом Міністрів України з урахуванням думок громадських організацій інвалідів у особі їх республіканських органів.

Залежно від ступеня порушення функцій організму й обмеження життєдіяльності встановлюються перша, друга, третя групи інвалідності, а особам у віці до 16 років — категорія «дитина-інвалід».

Інвалідність служить інтегральним показником здоров’я населення, умов життя, побуту, праці й у цілому стану довкілля.

В останні роки спостерігається постійне зростання частоти первинної інвалідності, що значною мірою пов’язано із соціально-економічною ситуацією в країні.

Основні причини інвалідності:

· хвороби системи кровообігу;

· злоякісні новоутворення;

· травми й отруєння;

· хвороби нервової системи;

· хвороби органів чуттів;

· хвороби кістково-м’язової системи і сполучних тканин.

Розрізняють наступні види інвалідності:

· загальні захворювання;

· трудове каліцтво;

· професійне захворювання;

· інвалідність з дитинства;

· інвалідність з дитинства внаслідок поранення (контузії, каліцтва);

· інвалідність, пов’язана з бойовими діями в період Великої Вітчизняної війни; інвалідність, пов’язана з аварією на Чорнобильської АЕС, наслідками радіаційних впливів і особистою участю в діяльності підрозділів особливого ризику.

Каліки, сліпі, глухі, німі, люди з порушеною координацією руху, цілком чи частково паралізовані і т. ін. визнаються інвалідами в силу очевидних відхилень від нормального фізичного стану людини. Інвалідами визнаються також особи, що не мають зовнішніх відмінностей від звичайних людей, але страждають захворюваннями, які не дозволяють їм трудитися в різних сферах діяльності так, як це роблять здорові люди. Наприклад, людина, що страждає на ішемічну хворобу серця, не здатна виконувати важкі фізичні роботи, але розумова діяльність їй цілком під силу.

Усі інваліди за різними підставами поділяються на кілька груп.

За характером захворювання інваліди поділяються на:

— мобільних;— маломобільних;— нерухомих.

Залежно від приналежності до тієї чи іншої групи вирішуються питання працевлаштування й організації побуту інвалідів. Маломобільні інваліди (здатні пересуватися тільки за допомогою колясок чи на милицях) можуть працювати вдома чи з доставкою їх до місця роботи. Ця обставина зумовлює багато додаткових проблем: обладнання робочого місця вдома чи на підприємстві; доставка замовлень інваліду, що працює вдома, і готових виробів на склад чи споживачу; матеріально-сировинне і технічне постачання; ремонт, профілактика устаткування вдома; виділення транспорту для доставки інваліда на роботу і з роботи тощо. Ще складніша ситуація — з нерухомими інвалідами, прикутими до постелі. Вони не можуть без сторонньої допомоги пересуватися, але здатні працювати розумово, аналізувати суспільно-політичні, економічні, екологічні й інші ситуації; писати статті, художні твори, створювати картини, займатися бухгалтерською діяльністю і т.ін.

Якщо такий інвалід живе в родині, багато проблем розв’язується відносно просто. А якщо він самотній? Тут потрібні спеціальні працівники, які знаходили б таких інвалідів, виявляли їхню працездатність, допомагали одержувати замовлення, укладали договори, постачали необхідні матеріали й інструменти, організовували збут продукції тощо. Зрозуміло, що такий інвалід має труднощі й у повсякденному побуті, починаючи з ранкового туалету і закінчуючи забезпеченням продуктами. В усіх цих випадках інвалідам допомагають спеціальні соціальні працівники, які за догляд за ними одержують заробітну плату. За сліпими, але мобільними інвалідами також закріплюються оплачувані державою чи благодійними організаціями працівники.

Патологія опорно-рухового апарата є наслідком уродженого дефекту, наслідків травм, дегенеративно-дистрофічних змін у кістково-м’язовій системі.

Відповідно до Міжнародної номенклатури порушень, обмежень життєдіяльності й соціальної недостатності рухові порушення представляються досить диференційовано. Виділяються рухові розлади:

– внаслідок повного або часткової відсутності однієї або більш кінцівок, включаючи ампутації.

– внаслідок відсутності однієї або більш дистальних частин кінцівок

– у зв’язку з відсутністю або порушенням довільної рухливості чотирьох кінцівок

– внаслідок відсутності або порушення рухливості нижніх кінцівок

– у зв’язку з порушенням довільної рухливості верхньої й нижньої кінцівки на одній стороні

– внаслідок порушення м’язової сили нижніх кінцівок

– у зв’язку з порушенням рухових функцій однієї або обох нижніх кінцівок.

Наслідком цих порушень є обмеження життєдіяльності в сфері самообслуговування й пересування.

Здатність до самообслуговування – здатність самостійно задовольняти основні фізіологічні потреби, виконувати повсякденну побутову діяльність і навички особистої гігієни.

Здатність до самообслуговування включає:

– задоволення основних фізіологічних потреб, керування фізіологічними відправленнями.

– дотримання особистої гігієни.

– вдягання й роздягання верхнього одягу.

– приготування їжі

– виконання повсякденних побутових потреб

– користування постільною білизною

– прання, чищення, ремонт білизни, одягу

– користування побутовими пристосуваннями й приладами

– збирання приміщення

Параметрами при оцінці обмежень здатності до самообслуговування можуть бути:

– оцінка потреби в допоміжних засобах, можливості корекції здатності до самообслуговування за допомогою допоміжних засобів і адаптації житла;

– оцінка потреби в сторонній допомозі при задоволенні фізіологічних і побутових потреб;

– оцінка тимчасових інтервалів, через які виникає подібна потреба( 1 раз у добу): тривалі інтервали( 1 раз у добу), короткі( кілька раз у добу), постійна потреба.

Здатність до самостійного пересування – здатність самостійно пересуватися в просторі, долати перешкоди, зберігати рівновагу тіла в рамках виконуваної побутової, суспільної пропересуватися в просторі, долати перешкоди, зберігати рівновагу тіла в рамкх виконуваної побутовий, фесиональної діяльності.

Здатність до самостійного пересування включає:

– самостійне переміщення в просторі: ходьба на рівній місцевості в середньому темп (4-5 км/год на відстань, що відповідає середнім фізіологічним можливостям)

– подолання перешкод: підйом і спуск по сходах, ходьба по похилій площині (з кутом нахилу не більш 30 градусів)

– збереження рівноваги тіла при пересуванні, у спокої й при зміні положення тіла, можливість стояти, сидіти, вставати, сідати, зберігати прийняту позу й змінювати положення тіла (повороти, нахили тулуба вперед, у сторони)

– виконання складних видів пересування й переміщення : опускання на коліна й підйом, переміщення на колінах, повзання, збільшення темпу пересування

– користування особистим і суспільним транспортом

Параметрами при оцінці здатності до пересування можуть бути:

– відстань, на яку може пересуватися людей

– темп ходьби (у нормі 80-100 кроків у хвилину)

– коефіцієнт ритмічності ходьби (у нормі 0,94-1.0)

– тривалість подвійного кроку (у нормі 1-1.3 с.)

– швидкість пересування (у нормі 4-5 км/ч)

– потреба й можливість використання допоміжних засобів)

Обмеження життєдіяльності в інвалідів з порушеннями функцій опорно-рухового апарата взаємозалежні, хоча й можна говорити про перевагу обмежень здатності до самообслуговування при патології верхніх кінцівок, а про обмеження а про обмеження здатності до пересування – при ушкодженнях верхніх кінцівок. Разом з тим відомо, що інвалід з поразкою нижніх кінцівок внаслідок травми хребта має обмеження життєдіяльності не тільки в сфері здатності до пересування. У нього є у зв’язку із цим і обмеження здатності до самообслуговування.

Якщо обмежити розгляд здатності інваліда до пересування в межах квартири, обмеженого житлового середовища, то тут можна говорити про здатність інваліда до переміщення в невеликому життєвому просторі.

Транспортування хворого.

Важливе місце в роботі медичної персоналу є вміння транспортувати хворих. Транспортування хворих може проводитись кількома способами. Спосіб транспортування хворого визначає лікар, залежно від важкості стану хворого. Пацієнта, який може самостійно ходити, направляють у відділення пішки в супроводі медичної сестри; для транспортування важкохворих користуються ношами, візками чи кріслами-візками.

Послідовність дій під час транспортування пацієнта на візку (ношах).

1. Поставте візок (ноші) перпендикулярно до кушетки так, щоб його головний кінець підходив до ножного кінця кушетки.

2. Поясніть пацієнту послідовність ваших дій.

3. Три сестри стають біля пацієнта з одного боку: одна з них підводить руки під голову і лопатки пацієнта; друга під таз і верхню частину стегна, третя під середину стегон і гомілки.

4. Піднявши пацієнта, разом з ним поверніться на 90° в бік візка (нош).

5. Положіть пацієнта на візок, накрийте його, переконайтесь, що пацієнт почуває себе комфортно.

6. Відправте пацієнта з його медичною картою у відділення в супроводі медичних працівників.

7. Прибувши у відділення, головний кінець візка підведіть до ножного кінця ліжка, втрьох (вдвох) підніміть пацієнта і, повернувшись на 90°, покладіть його на ліжко.

Якщо нема візка, то 2-4 особи переносять ноші вручну. Нести пацієнта на ношах треба не поспішаючи і без зайвого трясіння. Вниз по сходах пацієнта несуть ногами вперед, причому передній кінець нош дещо припіднятий, а задній дещо опущений. Таким чином досягається горизонтальне положення нош. Вверх по сходах пацієнта несуть головою вперед також в горизонтальному положенні. Запам’ятайте! При транспортуванні пацієнта на ношах треба йти довільним кроком, дещо зігнувши ноги в колінах і підтримуючи ноші на одному горизонтальному рівні.

Якщо хто-небудь при перенесенні відчуває втому, то необхідно терміново повідомити про це, тому що втомлені пальці можуть несвідомо розслабитись. Під час транспортування час від часу питайте пацієнта про його самопочуття.

Послідовність дій під час транспортування пацієнта в кріслі-візку.

1. Нахиліть крісло-візок вперед, наступивши на підставку для ніг.

2. Попросіть пацієнта стати на підставку для ніг, потім, підтримуючи, посадіть його в крісло.

3. Опустіть крісло-візок у вихідне положення.

4. Слідкуйте, щоб при транспортуванні руки пацієнта не висувалися за межі підлікотників крісла-візка.

В роботі зустрічається багато ситуацій, коли  потрібно надати хворому допомогу під час переміщення в ліжку та пересування. Реабілітолог має вміти:

– перевертати пацієнта в ліжку;

– перекладати пацієнта з ліжка на крісло і навпаки;

– перекладати пацієнта з ліжка на візок;

– переміщувати пацієнта під час процедури купання і поводитися з пацієнтом, який впав.

Для того, щоб не завдати шкоди ні собі, ні пацієнтові, медичний персонал повинен використовувати будь-який допоміжний засіб або піднімальний пристрій.

Ноги.

Положення є дуже важливим для безпечного поводження з пацієнтом. Ви повинні стати в положенні “ноги на ширині плечей”, дотримуючись рівноваги відповідно до ваги пацієнта і напрямку руху. Одну ногу потрібно поставити поруч із пацієнтом для того, щоб прийняти його вагу на початку транспортування. Інша нога знаходиться в положенні напрямку руху і готова прийняти вагу пацієнта при переміщенні. Якщо піднімати пацієнта з підлоги, ноги мають знаходитися по обидва боки свого вантажу для того, щоб піднімати пацієнта між колінами. Ніколи не піднімайте пацієнта перед колінами, тому що це спричиняє підняття на витягнутих руках. Також ніколи не піднімайте пацієнта збоку, тому що це призводить до вигину хребта.

Положення пацієнта.

Перед тим, як піднімати пацієнта, потрібно надати його тілу найбільш зручного положення.

Положення спини.

Під час переміщення пацієнта хребет завжди повинен бути прямим, плечі, наскільки це можливо, повинні знаходитися на одному рівні і бути спрямовані в той же бік, що і таз. Коли ви здійснюєте підняття однією рукою, вільна рука повинна бути використана для підтримки рівноваги тулуба, положення спини. Таким же чином вільна рука використовується в якості опори для того, щоб зняти навантаження з хребта при піднятті за допомогою плеча.

Використання ваги тіла.

Використання ваги тіла для зняття напруги, що викликається рухами рук, є навичкою, якій треба вчитися і яка потребує контролю і практики перед тим, як використовувати її при переміщенні пацієнта. Якщо тіло здатне рухатися, воно володіє силою руху і, отже, кінетичною енергією, яку можна використовувати для того, щоб полегшити процес підняття. Деякі пацієнти зможуть надати допомогу, імітуючи рух. Якщо вони можуть зробити декілька розгойдуючих рухів, щоб створити необхідну рушійну силу, реальна сила підйому, наприклад, при піднятті пацієнта зі стільця в положення стоячи, може бути мінімальною. Навіть, коли маємо справу з цілком безпомічним пацієнтом, рух тіла людини, що здійснює підняття, може полегшити процес підняття. Цих навичок можна набути при наявності почуття ритму, злагодженості дій, а також розуміння і співробітництва з боку пацієнта.

Робота в бригаді.

Коли підняття проводять двоє або більше людей, необхідність злагодженості дій є більш істотною. Один  повинен виступити у ролі лідера й віддавати розпорядження, але тільки переконавшись, що другий помічник і пацієнт цілком готові до підняття. Лідер повинен одночасно стежити за тим, щоб було забрано обладнання, а також за мімікою пацієнта. Коли усе готове, лідер віддає розпорядження, воно повинно бути чітким і задавати визначений ритм. Там, де можливо, бригада, що проводить підняття, повинна бути підібрана за зростом і, незалежно від посади, фізично найдужчий завжди повинен приймати на себе найважчу частину – стегна і тулуб пацієнта.

Підняття.

Коли всі перераховані аспекти розглянуті, ви готові безпосередньо до підняття. Переконайтеся, що ваші ноги займають стійке положення на підлозі, виберіть найкраще положення утримання пацієнта (клієнта), підійдіть до пацієнта (клієнта) так близько, наскільки це можливо, тримайте спину прямо, використовуйте вагу свого тіла і переконайтесь, що ви виконуєте рухи в тому ж ритмі, що й інші.

Підняття пацієнта пов’язане з певним ризиком, складностями, тому кожна ситуація повинна розглядатися окремо. Дайте належну оцінку окремим обставинам; тільки виконання вказівок, даних у цьому практичному занятті, недостатнє для безпечної практики.

Методика втримання двома або більше особами.

Коли проводиться підняття без допоміжних засобів і піднімальних механізмів, ви і ваші колеги повинні міцно взяти за руки один одного.

Найбезпечнішим є зап’ясне захоплення, одиничне (рис. 1а) або подвійне.

 Подвійне зап’ясне – більш безпечне із двох.

Захоплення рукою (рис. 2а) і захоплення пальцями менш безпечні і руки можуть розчепитися, якщо вони вологі або мокрі. Захоплення пальцями може також бути болючим, якщо в партнера гострі нігті.

 Методика втримання однією людиною.

Такі методи можуть бути використані для підтримки і переміщення пацієнта, який спроможний посприяти і взяти на себе частину ваги свого тіла.

Захоплення через руку

Пацієнт наближує свої руки до тіла, особливо у випадку, коли функції однієї з них ослаблені, охоплює зап’ястя більш слабкої руки сильнішою рукою. Ви знаходитеся безпосередньо за пацієнтом. Просуньте ваші руки між руками і грудьми пацієнта з обох сторін ззаду і стисніть руки пацієнта якнайближче до зап’ясть (рис. 3).

Захоплення при піднятому лікті.

Станьте з однієї сторони облич­чям до пацієнта, який сидить, одну ногу поставте поруч з ним а іншу поставте перед ним, зафіксувавши його коліна (рис. 4). Перевірте, чи ви стоїте зручно і можете вільно переміщувати вашу вагу з однієї ноги на другу. Спонукайте чи допоможіть пацієнту нахилитися вперед від стегна так, щоб його плече, яке знаходиться ближче до вас, твердо впиралось у ваш тулуб. Потім ви можете нахилитися через спину пацієнта і схопити позаду його лікті руками (долонями вверх). Для того, щоб зафіксувати тулуб пацієнта під час транспортування, затисніть замок дальше від вашого плеча, поклавши попереду на нього свою руку. Це захоплення дасть можливість прекрасно контролювати рух пацієнта. Він також повинен бути зручним для пацієнта, тому що на голову або шию нема ніякого тиску.

Утримання за таз або талію-ременъ.

Станьте з однієї сторони обличчям до сидячого пацієнта, одну ногу поставте поруч з ним, а іншу ногу поставте перед ним, зафіксувавши його коліна. Пропустіть великі пальці рук під пояс штанів пацієнта, потім схопіть одяг всією рукою. Як альтернативу ви можете використовувати додатковий ремінь, широкий і зручний, протягнувши його навколо стегон або талії пацієнта (рис. 5). Переконайтеся, що ви достатньо міцно защіпнули ремінь, щоб попередити його піднімання на ділянку грудної клітки. Пацієнт може підтримувати себе, поклавши руки вам на стегна або схопивши вас за ремінь.

Паховий захват.

Станьте обличчям до сидячого пацієнта, поставивши одну ногу поруч з ним, а іншу ногу перед ним, зафіксувавши своїми колінами коліна пацієнта (рис. 6). Просуньте зігнуті у фалангах пальці в пахові западини спереду віддаленого від вас боку пацієнта і ззаду боку, який знаходиться ближче до вас. Просовуйте ваші пальці як найдалі долонями догори, залишаючи великі пальці поза паховими впадинами.

Сучасні методи переміщення пацієнта в постелі.

Пересування пацієнта в ліжку – методика виконання двома або більше особами.

Застосовується при піднятті пацієнта з ліжка або переміщенні з ліжка на крісло і навпаки. Не варто застосовувати її для пацієнтів з пошкодженнями, захворюваннями чи болями в плечах, ділянці грудної клітки чи верхнього відділу спини.

Якщо можливо, встановіть ліжко на висоту, яка відповідала б середині відстані між вашими стегнами і коліном, і переконайтеся, чи ліжко поставлене на гальмо. Допоможіть пацієнтові сісти. Одна сестра підтримує пацієнта (клієнта), а інша може підкласти подушку. Займіть положення по обидва боки ліжка обличчям одна до одної, близько до ліжка і трохи позаду пацієнта так, щоб ваші плечі були врівень зі спиною пацієнта, які не можуть сидіти.

Станьте в положення “ноги на ширині плечей”, нога, що веде, займає положення в напрямку руху. Зігніть коліна і тримайте спину наскільки можливо рівно і прямо.

Підкладайте ваше плече, яке знаходиться ближче до пацієнта, із положення ззаду до грудей пацієнта – і під пахову впадину, а він у цей час кладе свої руки вам на спину. Зімкніть ваші руки за зап’ястя під стегнами пацієнта якнайближче до сідниць. Покладіть другу руку на ліжко позаду пацієнта для підтримки свого тулуба, лікоть зігнутий, готовий прийняти вагу під час підняття (рис. 8). Потім ви чи ваша колега, залежно від того, хто виступає лідером, дає команду піднімати. Випрямляйте вашу ногу, яка знаходиться позаду, і лікоть руки, яка допомагає пацієнту піднятися, перенесіть вагу на ногу, що займає ведуче положення. Повністю підніміть пацієнта з ліжка й опускайте його, згинаючи вашу ногу, що займає ведуче положення, і підтримуючий лікоть. За один рух переміщуйте пацієнта на невелику відстань.

Цей основний підйом плечем можна модифікувати для багатьох ситуацій. Наприклад, якщо ви не можете просунути свою руку в пахову западину пацієнта (клієнта) і він не може покласти свою руку вам на спину, покладіть його руку між вашими грудьми і рукою (рис. 9).

Підняття пацітта на невисокому ліжку.

Для підняття пацієнта на невисокому ліжку ви можете користуватися прийомом підняття плечем (рис. 10) Для цього потрібні такі ж рухи, які описані вище, за винятком того, що ви коліном однієї ноги стаєте на ліжко поруч з пацієнтом, присунувши свою ногу якнайближче до пацієнта. Ваша нога, яка стоїть на підлозі, служить точкою опори при піднятті пацієнта.

Підняття пацієнта на двоспальному ліжку.

Ви також можете скористатися для цієї процедури прийомом підняття плечем (рис. 11). Допоможіть пацієнту підсунутися до однієї сторони ліжка, спочатку переміщуйте його ноги, потім сідниці, потім голову. Одна з вас стає двома колінами на ліжко, а друга розташовується біля ліжка, ставши на нього одним коліном, так як при піднятті пацієнта з невисокого ліжка.

Підняття через руку.

Примітка: для того, щоб посадити пацієнта на стілець з ліжка або з підлоги. Можна також використовувати при піднятті пацієнта з ліжка за умови, що спинкою ліжка можна рухати.

Одна з вас стає позаду пацієнта, застосовуючи захват через руку. Піднімайте пацієнта, випрямляючи коліна, інша сестра підтримує боки і стегна пацієнта (рис. 12).

Підняття за допомогою натягнутого простирадла (рис. 13).

Застосовується як альтернативний засіб, коли неможливо виконати прийом підняття плечем.

Переконайтеся, що простирадло під пацієнтом знаходиться від рівня грудної клітки до середини стегна.

Захопіть верхні кути натягнутого простирадла, допомагаючи пацієнту сісти. Потім захопіть нижні кути натягнутого простирадла.

Поставте ведучу ногу в напрямку руху і використовуйте свої ноги і вагу тіла, щоб надати пацієнту вертикального положення в ліжку поступово (одна з вас віддає команди). Коли ви маєте справу з гладким пацієнтом, для підняття потрібно по дві людини з кожної сторони.

Пересування пацієнта в ліжку (методика виконується однією людиною).

Підняття плечем із використанням пацієнтом ручної колодки.

Застосування: при піднятті пацієнта в ліжку однією особою за умови, що один бік пацієнта здоровий і він може допомогти вам, та нема інших протипоказань.

Станьте з тієї сторони пацієнта, де в нього є ушкодження. Пацієнт згинає свою здорову ногу в коліні і кладе свою здорову руку позаду себе, користуючись ручною колодкою для того, щоб піднятися (рис. 14). Виконуйте підняття як описано в “піднятті плечем,” одночасно просячи пацієнта відштовхуватися своєю п’ятою і здоровою ногою, рукою спираючись на колодку.

Пересування можна здійснювати поетапно на невелику відстань. Цим способом підняття ви також можете користуватися, коли садите пацієнта на невисокому або двоспальному ліжку, ставлячи одне коліно на ліжко, як показано на рис. 10 і 11.

Перевертання пацієнта в ліжку (рис. 15)

Застосування: для пересування пацієнтів, неспроможних рухатися самостійно.

Почніть з пояснення пацієнту, що ви збираєтеся робити. Навіть якщо пацієнт, як вам здається, знаходиться в несвідомому стані, можливо, він вас чує. Переконайтеся, що ви підготували місце і постільну білизну.

Підняття при даному русі необов’язкове. Поворот відбувається шляхом перекочування або плавного переміщення пацієнта.

Коли ви дієте одна, завжди перекочуйте або плавно переміщайте пацієнта в напрямку до вас і ніколи в напрямку від вас. Не тягніть вперед, щоб підняти пацієнта, що знаходиться від вас на деякій відстані.

У більшості випадків пацієнта потрібно перекотити на його спину і потім пересунути на край ліжка, для того, щоб він знову розмістився посередині ліжка, повернувшись у початкове положення. Для того, щоб посунути людину на край ліжка, спочатку посуньте її голову і плечі, потім ноги, а потім тулуб. Для здійснення кожного з цих рухів підкладайте руку під пацієнта з тієї сторони ліжка, до якої ви його посуваєте; стійте в положенні “ноги на ширині плечей” для рівноваги і перекочуйте пацієнта до краю ліжка (рис. 15а). Коли пацієнт гладкий, вам може знадобитися двоє людей для того, щоб пересунути тулуб і стегна: станьте поруч і повертайте на себе з одного боку. В іншому випадку ви можете повертати пацієнта за допомогою натягнутого простирадла одна або вдвох.

Уявіть, що ви тільки що пересунули пацієнта на сторону ліжка, звернуту до вас, тепер ви можете перекотити його на середину, на його правий бік: спочатку підготуйте голову і плечі пацієнта і переконайтеся, що рука вільна. Перекиньте його ліву ногу через праву, зігнувши його ліве стегно. Використовуючи коліно і плечі як важелі, перекотіть тулуб на себе (рис. 15б). Можливо ви зможете зробити це одна, але будьте дуже обережні. Якщо є бічна сітка, використовуйте її для того, щоб, перекотивши пацієнта до краю ліжка, не дати йому скотитися вниз, потім підійдіть з іншого боку, щоб перекотити його на середину. Ще раз нагадаємо: завжди пересувайте пацієнта в напрямку до себе, а не від себе.

Підбір інвалідного візка.

Інвалідний візок – це засіб пересування для інвалідів та людей з обмеженими можливостями.

Потрібно замовити варіант, який відповідав би особливостям тіла пацієнта. У правильно підігнаному візку більш комфортно сидіти, його маневреність стає більш ефективною, а стресові впливи на скелет чи на м’язи, які спричиняються неприродними рухами під час пересування, зменшуються. Те як ви підготуєте візок значно впливатиме на комфорт, позу, рівновагу та здатність ним користуватись пацієнтові.

У відповідно підігнаному візку пацієнт повинен мати досить простору для ніг, щоб вони помістилися під більшістю столів. Підніжки повинні знаходитись достатньо далеко від землі, щоб уникнути ударів об перешкоди на шляху. Переконайтеся, що під час проведення регулювання подушка для сидіння, спинка та інші засоби, що забезпечують підтримання пози, знаходяться на своєму місці. Будь-яка одна зміна у структурі візка вплине на відповідність підгонки всіх інших компонентів.

У найкращому варіанті пацієнт повинен зпопросити допомогу у спеціаліста з фізичної реабілітації чи досвідченого постачальника інвалідних візків під час регулювання візка. Після кожної підгонки проведіть тестовий проїзд візком по пандусах, поверхнях різної структури та ухилах, щоб пересвідчитись, чи все відповідає потребам пацієнта під час пересування.

Кожного разу, коли змінюєтьс композиція візка, потрібно перевірити рівновагу у передньому, задньому та бічному напрямках, щоб переконатись, що він діє таким чином як потрібно. Оптимальна поза для сидіння для більшості користувачів інвалідними візками забезпечується при куті між сидінням і спинкою 90-100° та куті в колінному суглобі – 90-120°. На малюнку показано кут між: сидінням і спинкою 90° і кут в колінному суглобі – 120°.

Типи візків

Так само як і у випадку автомобілів заповзятливі винахідники розробили багато різних фасонів та моделей інвалідних візків. Кожна з них розроблена з різною метою та дає можливість здійснити різні типи регулювання.

Стандартний візок.

Стандартні візки, або як їх ще називають складські чи госпітальні, є хромованими алюмінієвими робочими конячками без жодних викрутасів, які, зазвичай, можна зустріти

 

у лікарнях, будинках для перестарілих та в аеропортах. Стандартні візки розроблені з максимальною простотою у використанні та достатньою витривалістю, щоб вижити в умовах лікарні. Боковинки та підніжки стандартного візка, зазвичай, приварені до рами і не можуть бути пересунуті чи зняті. Одне і те ж крісло часто використовується більш, ніж однією особою. Стандартні візки переважно придатні для короткотермінового або не надто частого використання, але забезпечують дуже незначні можливості для внесення змін під час регулювання. Більшість змін та регулювань здійснюється шляхом заміни обладнання.

Зміни, які можна легко зробити у стандартному візку включають:

•  зміну типу і розміру задніх коліс

•  зміну типу і розміру передніх коліщат

•  зміну розташування підніжок (переважно лише регулювання довжини)

•  зміну оббивки.

Візок зі спинкою, що відхиляється.

Візок зі спинкою, що відхиляється, часто використовують люди, які використовують силу тяжінн я для забезпечення рівноваги свого тіла, які не можуть підтримувати позу прямосидіння або потребують відхилятися назад, щоб зменшити тиск на сідниці. Задні колеса візка зі спинкою, що відхиляється, розташовані дещо далі назад, а візок може мати встановлені запобіжники від перекидання, які не дозволять йому перевернутись назад. Запобіжники від перекидання є коліщатами невеликого діаметру, які кріпляться позаду візка, щоб надати йому більшої рівноваги у задньому напрямку.

Візки, які забезпечують вертикальне регулювання осі.

На додачу до змін, які можливі у стандартному візку та візку зі спинкою, що відхиляється, деякі моделі також забезпечують декілька вертикальних позицій для регулювання розташування осей передніх і задніх коліс.

Переміщення осі задніх коліс вгору чи вниз змінить:

• кут сидіння

• кут передніх коліщат

• положення рами

• вашу здатність дотягнутись до ободів коліс

Багатофункціональні візки.

Подібно до сидінь найкращих автомобілів багатофункціональні візки випускаються з цілим букетом можливих регулювань і значно легшою можливістю здійснення підгонки, ніж у стандартного чи візка зі спинкою, що відхиляється. Цей тип візків наявний з жорсткою рамою і рамою, що складається.

Можливості для регулювання у багатофункціональному візку включають зміни:

• численні можливі вертикальні і горизонтальні позиції розташування задніх коліс

• кута сидіння

• положення і кута передніх коліщат

• довжини і розташування підніжок

• кута відхилення спинки

• розташування і типу колісних замків

• ширини сидіння

• глибини сидіння

• відстані між поверхнею і сидінням

• розвалу задніх коліс

• висоти боковинок

• типу і розміру задніх і передніх коліс.,

Задні колеса.

Для візків з ручним приводом наявні різні типи задніх коліс. Більшість є або зі шпицями або цільні. Цільні колеса, зазвичай, виготовляють з твердого пластику і переважно мають лише п’ять або шість литих ребер між втулкою і ободом. Цільні колеса, фактично, не потребують обслуговування та більш довговічні, ніж колеса зі шпицями, але, зазвичай, є важчі.

У колесах зі шпицями тонкі металеві прути чи шпиці з’єднують втулку з ободом. Більшість коліс має 38 шпиць. Колеса зі шпицями потребують більшого догляду, ніж цільні, оскільки шпиці можуть розхитатися, зламатися чи випасти. Усі шпиці повинні знаходитись на своєму місці і бути рівномірно натягнуті інакше колесо може втратити округлість. Ключ, який використовують для підтягування шпиць у велосипеді, може бути використаний і для коліс інвалідного візка.

Розмір задніх коліс також впливає на можливості візка. Більшість має у діаметрі 24 дюйми. Розмір колеса визначає положення ободів для поштовху відносно ваших рук, впливаючи на вашу здатність приводити крісло в рух. Більші колеса, зазвичай, легше діставати і вони є більш енергетично ефективні з точки зору приведення в рух, особливо під час їзди через перешкоди і по нерівній поверхні.

Задні колеса, які можна знімати, роблять легшим транспортування і зберігання вашого візка. Осі, які забезпечують швидке зняття, дозволяють вам знімати ваші задні колеса за кілька секунд без жодних інструментів.

Шини.

Шини для задніх коліс візка бувають або заповнені повітрям (пневматичні) або суцільні (безповітряні). Для забезпечення оптимального функціонування пневматичних шин всередині необхідно підтримувати певний тиск повітря. Якщо є пневматичні шини, то інваліду доведеться кожного разу брати з собою набір для клеєння латок, насос або запасну камеру. Пневматичні шини, зазвичай, забезпечують більш амортизовану, гладку їзду і їх легше приводити в рух, ніж суцільні. Одначе, протектор у пневматичних шинах має тенденцію зношуватись швидше, ніж протектор у суцільних. Скати пневматичних коліс можна наповнити твердими вкладеннями замість камер.

Суцільні шини мають пористу серцевину, яку називають наповненням, що не сплющується. Суцільні шини потребують зміни лише коли зношується протектор. Оскільки суцільні шини є більш жорсткі, ніж пневматичні і не мають властивості поглинати удар вони забезпечують більшу тряску під час їзди. Зазвичай, суцільні шини рекомендують лише для використання всередині приміщення.

Протектор також впливає на можливості візка. Рифлені шини мають переваги під час їзди по нерівній поверхні оскільки забезпечують краще використання тяги. Але ці ж рифлені протектори, які забезпечують таке добре зчеплення з поверхнею, набирають більше грязюки, снігу і бруду, ніж гладенькі. Під час їзди по рівній поверхні рифлені шини вимагають прикладання більших зусиль для переміщення візка, ніж гладкі. Гладкі шини є більш маневреними на твердій рівній поверхні, але роблять більш важкою їзду по нерівній поверхні. Ширші шини добрі для їзди по нерівній поверхні, у той час як вузькі краще себе показують на твердій рівній поверхні.

Ободи для поштовху.

Обід для поштовху, зазвичай, кріпиться до колеса недалеко від його обода. Прокладка на болті, який кріпить обід для поштовху до колеса, дає місце для охоплення обода пальцями. Паціент можете скористатись коротшою прокладкою, щоб притягнути обід ближче до колеса. Це зменшить загальну ширину візка, але зробить важчою можливість доброго охоплення обода. Довша прокладка спрощує цю можливість

Металеві ободи для поштовху часом важко використовувати, оскільки вони слизькі і можуть бути дуже холодними, особливо зимою. Ободи, вкриті гумою чи шкірою, можуть покращити можливість їх охоплення та дозволять здійснити сильніші поштовхи, але додаткове тертя може змусити ваші долоні “горіти” під час спуску з гори. Покриття також може зноситися через повторне тертя об кути предметів чи об вузькі дверні проходи.

Ободи для поштовху з виступами можуть полегшити здійснення поштовху особам з ослабленою функцією рук. Виступи можуть відходити під кутом по вертикалі чи по горизонталі, щоб забезпечити пристосування до різних стилів здійснення поштовхів.

Колісні замки

Колісні замки часом називають гальмами. Колісні замки, зазвичай, наявні у низько- та високомонтованому варіантах. Низькомонтовані колісні замки менше заважають рухам. Відкидні замки є більш бажаними, оскільки використовуючи їх пацієнт може уникнути ударів великих пальців об них. Деякі виробники розробили колісні замки, які монтуються під сидінням, отже вони не потрапляють на траєкторію поштовху. Колісні замки не є динамічними гальмами, які можуть бути застосовані під час руху і утримуватимуть візок на місці тільки тоді, коли є добре підігнані. Вони не утримають візок від ковзання.

Передні коліщата.

Двоє маленьких коліс спереду візка називаються коліщатами. Коліщата можуть повертатися у всіх напрямках і покращують маневреність візка. Кожух коліщат з’єднує їх з рамою візка.

Існує багато видів коліщат з великим розмахом функціональних характеристик. Невеликі суцільні коліщата покращать маневреність на твердих рівних поверхнях, але матимуть тенденцію до застрягання у тріщинах і щілинах на нерівних поверхнях. Більші пневматичні коліщата менш схильні до застрягання і краще себе зарекомендували на нерівних місцинах, але є більш інертними на твердій поверхні.

Суцільні коліщата, зазвичай, забезпечують більш тряску їзду, ніж пневматичні, оскільки мають меншу здатність абсорбувати поштовхи.

Напівпневматичні чи пневматичні коліщата забезпечують більш м’яку їзду, ніж суцільні і забезпечують краще зчеплення з поверхнею за межами приміщення; одначе вони можуть спустити.

Боковинки.

Ставити чи не ставити боковинки? На це питання найкраще можна відповісти орієнтуючись на особисті уподобання та рівень функціональних можливостей і здатності утримувати рівновагу. Боковинки забезпечують додаткову підтримку, якщо ви маєте обмежену здатність утримувати рівновагу тулуба і служать як навскісні якорі рівноваги, коли ви намагаєтесь дотягнутись до чогось у бічному напрямку. Одначе, багато користувачів візків з ручним приводом не використовує боковинок оскільки вони надають перевагу більшій свободі рухів та меншій додатковій вазі. Без боковинок переміщення з візка та підйом тулуба можуть вимагати більших зусиль та більшого вміння підтримувати рівновагу. Якщо пацієнт вирішив скористатись боковинками, пересвідчіться, що вони не заважають приведенню візка в рух..

Розміри сидіння

Ширина сидіння

Сидіння  візка має бути настільки вузьке, наскільки це можливо, але без того, щоб боковинки дотикались до ваших стегон. Якщо сидіння буде завузьке, тиск на відростки кісток стегон може спричинити розвиток залежнів. Якщо сидіння зашироке, пацієнту може бути складно приводити його в рух і проїжджати через двері. Це може також змусити нахилятись, при оберті колеса, що може спричинити деформацію хребта. З кожного боку стегон повинен залишатись простір приблизно у пів дюйма. Цей простір забезпечує  можливість рухатись і заправляти одяг. Ширина сидіння впливає на загальну ширину візка.

Глибина сидіння

Правильно підібрана глибина сидіння важлива для забезпечення належної підтримки для стегон. Якщо глибина недостатня, пацієнт відчуватиме збільшення тиску на ділянку тіла, на якій сидить пацієнт, що може спричинити розвиток ран. Якщо глибина завелика, пацієнт не зможе пересуватись весь час спершись на спинку візка і це призведе до зсутулювання. Сидіння, яке є заглибоке може спричинити розвиток надмірного тиску з протилежного боку колін і литок. Це може перешкоджати нормальному кровообігу у кінцівках і спричинити виникнення належків.

При правильному підборі глибини сидіння залишається відстань у один дюйм між переднім краєм подушки для сидіння і підколінною ямкою. Потрібна відстань може бути більша, якщо регулярно використовуються руки, щоб піднімати ноги або пересувати візок за допомогою ніг.

Якщо обшивка сидіння або саме сидіння надто довгі:

Якщо подушка для сидіння є занадто довгою:

• Потрібно дістати коротшу подушку або змінити задні кути подушки так, щоб вона заходила дальше на сидіння.

• Посунути подушку назад. Часом подушка може, навіть, заходити під спинку. Переконайтесь, що сідниці пацієнта все ще правильно розташовані на подушці.

 

 

 

 

 

 

Це сидіння задовге. Може розвинутись надмірний тиск у підколінних ямках і в задній частині стегон і може виникнути труднощі з сидінням у візку притиснувшись до його спинки.

Якщо сидіння закоротке:

• Потрібно пересунути спинку назад. Це дозволить пересунутись пацієнту у візку назад збільшуючи глибину сидіння і роблячи місце для довшої подушки.

• Потрібно використати довшу подушку для сидіння, яка може підтримуватись з переднього краю сидіння твердою дошкою або куском жорсткої пластмаси.

 

 

 

 

 

 

 

Це сидіння надто коротке. У місці сидіння на сідниці і стегна діятиме надлишковий тиск.

Висота сидіння

Сидіння повинне бути підняте на достатню висоту, щоб належним чином відповідати довжині ніг зі стопами поставленими на підніжки. Сидіння повинне бути достатньо високе, щоб забезпечити проходження підніжок над перешкодами та досить низьке, щоб коліна могли поміститись під столом. Згідно з “Директивами з доступності” Акту американців з неповносправністю, стандартні столи чи стійки повинні мати проміжок для розташування ніг висотою не менше 27 дюймів.

Для пристосування візка для дуже високої особи можливо потрібно буде змінити кут підтримки для ніг. Більший кут між нижньою частиною сидіння і задньою частиною литок забезпечить більший просвіт під підніжками або нижчу висоту візка.

Якщо довгі ноги, пацієнту доведеться знайти компроміс між зручністю сидіння і простором для ніг. Для візка більш важливо, щоб він був комфортним і відповідав  потребам, щоб пацієнт міг поміщатись під столами. Якщо коліна там не поміщаються, покладіть цеглину чи брусок дерева під ніжки столу, щоб збільшити просвіт. Перевірте, щоб стіл стояв безпечно і не зіскочив з підпірок для ніжок.

Щоб збільшити просвіт до землі (підняти себе вище над нею), можна підняти сидіння вгору. Іншим способом може бути збільшення товщини подушки для сидіння шляхом підкладання під її обшивку більше набивного матеріалу або шматка твердої дошки. Зниження місця розташування осі заднього колеса піднімає задню частину візка вище над землею. Більші за розміром задні колеса і передні коліщата також піднімуть вище.

Щоб зменшити просвіт від землі (опустити себе ближче до неї), можна зменшити товщину подушки для сидіння або перемістити сидіння донизу. Підвищення місця розташування осі заднього колеса опускає задню частину візка ближче до землі. Менші за розміром задні колеса і передні коліщата також опустять пацієнта ближче до землі.

 У цієї особи достатньо великий просвіт над колінами, щоб проходити під столами і достатньо просвіту під підніжками, щоб проходити над перешкодами.

Регулювання осі задніх коліс по вертикалі.

Підйом осі задніх коліс догори опускає задню частину візка і нахиляє його назад. Підгонка кожухів передніх коліщат, щоб знизити висоту переду сидіння переводить візок у напів-високу позицію. Напів-висока позиція добре підходить для людей, які приводять свій візок в рух ногами, оскільки це наближує їх до землі. Ця позиція також полегшує людям невисокого зросту ставати на рівні ноги при підйомі з візка чи сідати у візок. Оскільки знаходячись у цій позиції легше дотягнутись до ободів для поштовху, користувач може розвинути більше зусилля обертаючи колеса.

Опускання осі задніх коліс донизу піднімає догори задню частину візка і перехиляє його вперед, спричиняючи опускання донизу його передньої частини. Вище розташоване сидіння стане в пригоді високим людям або таким, що мають труднощі з сіданням та вставанням з низько розташованих предметів. Підйом сидіння і задньої частини візка може спричинити труднощі у дотягуванні до ободів для поштовху під час приведення візка в рух. Уникніть цієї проблеми , встановивши на візок більші колеса. Після підгонки вертикального розташування задніх коліс ви також ви також будете повинні змінити висоту і/або кут розташування коліщат, щоб зберегти бажаний вам кут сидіння. Переконайтеся, що кожух коліщат розташований вертикально (перпендикулярно до землі), щоб забезпечити плавне переміщення візка. Подібне регулювання можна здійснити лише з деякими моделями візків.

Якщо пацієнт регулює своє вертикальне положення у візку відносно сидіння, а не відносно коліс, то не доведеться займатись підгонкою кожухів коліщат, якщо змінити розташування сидіння і спинки. Подібне регулювання можна здійснити лише з деякими моделями візків. Напів-високий візок.   

Напів-високий візок

Висота сидіння знижується при високому розташуванні осей.       

Висота сидіння знижується при високому розташуванні осей

Регулювання розвалу задніх коліс.

Розвал є відхиленням задніх коліс від вертикального розташування. При цьому збільшується відстань між нижніми точками коліс і зменшується – між їх верхніми точками. Розвал підвищує рівновагу у боковому та поздовжньому напрямках. Одначе, розвал також збільшує загальну ширину вашого візка, що може ускладнити проїзд через вузькі двері. Збільшення розвалу коліс може також зменшити ширину  сидіння.

Розвал коліс робить візок більш стійким.

Коли реголювати розвал задніх коліс, портібно слідкувати, щоб не скерувати їх назовні або досередини. Скерувати назовні означає, що передній край задніх коліс буде скерований у напрямку від ніг. Скерувати досередини означає, що передній край задніх коліс буде скерований досередини, у напрямку один до одного чи до ніг. Постановка коліс зі скеруванням досередини або назовні спричиниться до того, що візок буде дуже важко привести в рух.

Занадто великий розвал може утруднити проїзд через вузькі двері.

Регулювання кута нахилу спинки

Кут нахилу спинки повинен забезпечити комфортну позу під час прямосидіння у візку. Цей кут не повинен примушувати сутулити плечі, витягувати голову вперед для забезпечення рівноваги чи зісковзувати з сидіння.

Кут, який утворюють сидіння і спинка, називається кутом між сидінням і спинкою. Якщо цей кут більший за 90°, він називається відкритим, якщо ж менший за 90° – закритим. Відкритий кут дозволяє вам використати силу тяжіння для підтримки рівноваги тулуба. Люди з високим рівнем пошкодження спинного мозку, які часто не здатні добре згинатись у ділянці стегон, часто використовують відкритий кут між сидінням і спинкою. Одначе, відкритий кут може спричинити висковзування людини з візка. Закритий кут вписує тулуб у кривизну сидіння, тримаючи вас на місці і зменшуючи спастичність ніг.

Регулювання положення осей задніх коліс по горизонталі

Наступне, що треба зробити – це встановити горизонтальне розташування задніх коліс, щоб воно відповідало вимогам щодо рівноваги. Як не дивно, цілком урівноважений візок не завжди є бажаним. Так само, як і у випадку з багатьма іншими транспортними засобами, включаючи автомобілі, велосипеди і мотоцикли, якщо візок менш стабільний у напрямку дозаду, ним також легше маневрувати.

Візок виявить свої максимальні можливості, якщо розташувати осі задніх коліс якомога далі до переду за умови збереження комфортної для вас рівноваги під час всіх видів діяльності. Задні колеса, посунуті надто далеко вперед, будуть чіплятися за передні коліщата, роблячи, у той же час, колісну базу надзвичайно короткою і нестабільною.

Заднє колесо далеко позаду і центр маси

розташований спереду від осі задніх коліс.

 Це робить візок дуже стійким у напрямку

дозаду і ускладнює перехід до балансування

Пересування осей задніх коліс уперед/назад змінює розташування центра маси відносно задніх коліс. Чим далі вперед розташовані осі, тим менше ваги припадатиме на передні коліщата. Це призведе до того, що візок легше відхилятиметься назад і переходитиме в позицію балансування, але зробить більш складним підйом догори схилом через небезпеку перекидання назад. Перебуваючи в позиції балансування, набагато легше долати перешкоди та розвертатись у вузьких місцях (у Підрозділі 1.9. є більше інформації щодо цієї позиції). Візки з осьовими трубками дозволяють проводити регулювання заднього/переднього розташування осей без зміни кута сидіння.

Проводьте пробні заїзди підіймаючись по стандартному пандусу після кожного етапу регулювання, щоб пересвідчитись, що розташування осі задніх коліс не спричинить перевертання візка назад.

Моделі пересування при застосуванні милиць, палиць, ходунців.

Для полегшення пересування людей з обмеженими фізичними можливостями використовують різні засоби для пересування. До них відносяться – тростини для інвалідів, милиці, ходунки. Ці допоміжні засоби використовуються при травмах нижніх кінцівок, служать додатковою точкою опори і сприяють збереженню рівноваги під час ходьби. Всі тростини, милиці, ходунки виготовлені з міцних і якісних сучасних матеріалів, що гарантує їх довговічність і надійність в експлуатації.

Палиці – допоміжні пристосування, які служать додатковою точкою опори для інвалідів, людей похилого віку, хворих із захворюваннями опорно-рухового апарату в період реабілітації. Використовуються для створення рівноваги людини під час ходьби і забезпечують стійкість в положенні спокою.

Палиці для інвалідів різних модифікацій:

Палиця для ходьби виготовляється зі сталі, алюмінію, склопластику або дерева, з гумовим наконечником. Може мати ручку, що повторює анатомічну форму окремо лівої і правої долоні. Такі палиці можна застосовувати і на вулиці і в домашніх умовах.

Палиці з пристроєм протиковзання.

Оснащені системою висування штиря, яка

дозволяє використовувати виріб у різні пори року. Обладнані спеціальним принципом затвора. При необхідності на слизьких поверхнях можна висунути загострений штир з наконечника, і навпаки – перевести штир в закрите положення. Регульована палиця (телескопічна). Має можливість фіксації на різій висоті залежно від росту пацієнта.

Багатоопорна палиця включає кілька ніжок, які забезпечують додатковий комфорт і стійкість. Така палиця рекомендується для людей з порушеннями рівноваги і частими запамороченнями.

Палиця-орієнтир. Використовується для полегшення самостійного пересування не

 

зрячих людей. Використання тростин при ходьбі покращує рівновагу, за рахунок утворення додаткової точки опори. Складна конструкція забезпечує додаткову зручність: компактність палиці при транспортуванні.

Милиці – це засоби, які полегшують самостійне пересування людей з обмеженими фізичними можливостями, сприяють відновленню опорно-рухових функцій, правильно розподіляють навантаження з нижніх кінцівок.

Милиці для ходьби (пахвові і підлокітні).

Пахвові милиці рекомендуються літнім людям, а також людям з великою масою тіла. Модифікація з підлокітником забезпечує стійку опору на кисть і лікоть, регулюється по довжині передпліччя, вони менш габаритні.

Милиці з пристроєм протиковзання. Мають висувний штир, який дозволяє використовувати виріб на слизьких поверхнях.

Телескопічні милиці.

Милиці ліктьові виконують підтримуючу функцію при пересуванні, призначені для лівої і правої руки. Є індивідуальним засобом реабілітації для інвалідів, хворих і літніх людей з порушенням опорно-рухового апарату. Крім того, милицю можна використовувати в процесі порушення координації руху. Особливістю даної моделі є ручка з горизонтальним підлокітником, яка перерозподіляє навантаження на передпліччя. Виготовлена з алюмінію, регулюється по висоті.

Милиці 3-х і 4-х опорні ліктьові забезпечують додаткову стійкість. Деякі види милиць можуть виконувати функцію амортизатора за рахунок конструкції верхніх його частин, або мати ручку з горизонтальним підлокітником, яка перерозподіляє навантаження на передпліччя.

Ходунки

Для полегшення пересування людей з вираженими порушеннями опорно-рухового апарату використовуються ходунки для інвалідів. Ці пристосування служать допоміжної опорою людини при ходьбі, а також сприяють збереженню рівноваги і призначені для зменшення навантаження на ноги, спину і хребет.Ходунки для інвалідів представляють собою чотирьохколісну конструкцію, виготовлену з легких алюмінієвих трубок, обладнаних тримачами і наконечниками з гуми або пластику.

На сьогоднішній день розрізняють ходунки: складні, регульовані по висоті, 2-х і 4-х колісні (полегшують пересування і дають можливість пересуватися з більшою швидкістю, а також забезпечені ручними гальмами і столиком, для додаткової опори), для людей з великою масою тіла і для дітей. Всі вони мають функцію шагання – дана специфікація дозволяє переставляти поперемінно праву і ліву частину ходунків.

Ходунки призначені для підтримки вертикального положення і ходьби людей з

вираженими порушеннями опорно-рухового апарату. Дозволяють зберігати рівновагу, а також зменшити навантаження на ноги. Сприяють поліпшенню координації. 2 колеса полегшують пересування і дають можливість пересуватися з більшою швидкістю. Регулюються по висоті. Складаються, зручні під час транспортування.

Їх рекомендують для використання людям у віці, пацієнтам, що потребують у швидкому відновленні, а також хворим, з травмами нижніх кінцівок в період реабілітації.

   Ходунки призначені для підтримки вертикального положення і ходьби дітей з

вираженими порушеннями опорно-рухового апарату. Дозволяють зберігати рівновагу, а також зменшити навантаження на ноги. Сприяють поліпшенню координації. Наявність коліс полегшує пересування і дає можливість рухатися з більшою швидкістю. Дозволяють переміщатися кроком, переставляючи по черзі ліву і праву сторону. Забезпечені ручними гальмами і столиком, для додаткової опори і зручності пересування.

Ходунки призначені для підтримки вертикального положення і ходьби дітей з

вираженими порушеннями опорно-рухового апарату. Дозволяють зберігати рівновагу, а також зменшити навантаження на ноги. Сприяють поліпшенню координації.

Ходунки призначені для підтримки вертикального положення і ходьби дітей з вираженими порушеннями опорно-рухового апарату. Дозволяють зберігати рівновагу, а також зменшити навантаження на ноги. Сприяють поліпшенню координації. 2 колеса полегшують пересування і дають можливість пересуватися з більшою швидкістю.

Ролери призначені для підтримки вертикального положення і ходьби людей з

вираженими порушеннями опорно-рухового апарату. Зменшують навантаження на руки і хребет. Дають можливість пересуватися з більшою швидкістю. Обладнані ручними гальмами, складаються, зручні при транспортуванні.

Ролери призначені для підтримки вертикального положення і ходьби людей з

вираженими порушеннями опорно-рухового апарату. Дають можливість пересуватися з більшою швидкістю. Зменшують навантаження на руки і хребет. Дозволяють пересуватися, переставляючи по черзі ліву і праву сторону. Обладнані ручними гальмами, складаються, зручні при транспортуванні.

Страховочні позиції при ході по рівній поверхні.

З 1 січня 2000 року в Україні вступили в дію державні будівельні норми «Будинки і споруди: Громадські будинки і споруди» ДБН В.2.2-9-99. Додаток “Г” цих норм («Параметри зон, просторів і елементів будівель і приміщень для інвалідів і маломобільних груп населення») чітко визначив параметри обладнань і пристроїв, якими мають облаштовуватися будинки та споруди. Проте дотепер ми не бачимо широкого втілення цих норм у життя.

Що ж створює найбільше перешкод для самостійного пересування людині у інвалідному візку? На що необхідно звертати увагу при розробці документації, при спорудженні об’єктів та прийнятті їх в експлуатацію? Якими принципами необхідно користуватися при здійсненні аудиту об’єктів громадського користування на предмет їх доступності для людей з обмеженими фізичними можливостями?

• безпечне та безпроблемне пересування пішохідними шляхами/тротуарами по прилеглій території;

 • наявність неподалік від громадського об’єкту автостоянки з виділеними місцями для паркування чи зупинки автотранспорту, котрим користуються інваліди особисто, або іншим транспортом, яким перевозять неповносправних людей;

 • доступні чи пристосовані для людей з інвалідністю входи в будинки/споруди;

 • доступність для людей з інвалідністю приміщень в будівлі;

 • доступність та пристосованість санвузлів для людей з інвалідністю;

 • послуги: таксофони, банкомати, поштові скриньки, різноманітні торгові та квиткові апарати, віконечка кас, інформації і ін.

 • наявність візуальної інформації про місце розташування елементів доступності.

Прилегла територія

 Незалежно від того, чи потрібно людині у візку дістатися всередину будь-якої будівлі, чи людина просто проходить повз цю будівлю/споруду, – власник будівлі на усій прилеглій території повинен забезпечити безпроблемне та безпечне пересування усім категоріям громадян.

Ширина тротуару чи проходу залежить від інтенсивності руху пішоходів, але за чинними будівельними нормами повинна бути не меншою 1,50 м.

Така мінімальна ширина забезпечує можливість розминутися людині у візку з пішоходом, а при потребі забезпечує можливість розвернутися звичайним інвалідним візком на 180°.

На тротуарі не повинно бути порогів, сходів чи вибоїн. Щілини між тротуарними плитами, люками, чи у різного виду ґратах повинні бути не більшими, як 1,3 х 1,3 см.

Для забезпечення безперешкодного проходу для людей з вадами зору на пішохідні шляхи/тротуари не повинні виступати кущі, гілки дерев, вивіски чи інші предмети нижче, як 2,10 м від землі.

На прилеглій території, в усіх місцях перетину пішохідних шляхів/тротуарів з проїздами у двори чи підворітні, в місцях заїзду на автостоянки, гаражі, АЗС тощо проходи мають бути по усій ширині тротуару, без бордюрів, з плавними ухилами не більше 1:12.

Похилі з’їзди, пандуси

 Для забезпечення безпроблемного проїзду людям у інвалідних візках, з дитячими, вантажними чи іншими візками – в усіх місцях перетину пішохідних шляхів/тротуарів з проїжджою частиною різних напрямків руху (виїзду з автомобільних стоянок, зупинок громадського транспорту) необхідно влаштовувати похилі з’їзди – пандуси.

Похилі з’їзди бувають трьох типів:

Стандартний:

з’їзд з трьома похилими сторонами, які вбудовані у тротуар. Це забезпечує безперешкодний проїзд у трьох напрямках (фронтальному і бічних).

Прилаштований:

Такий тип пандусів допускається лише на автостоянках. Він примикає до тротуару трьома сторонами, що забезпечує виїзд з трьох напрямків.

Односкатний:

лише з одним ухилом. Через те, що з обох країв пандуса виступають бордюри, він є небезпечним для користувачів візками і пішоходів.

Рекомендовано такі ухили пандуса:

фронтальний – 1:12

 бічні – 1:10

 Висота бордюрного каменя в найнижчому місці 2,5-4,5 см.

 Пропускна ширина пандуса, як правило має бути 1,20 м, але не менше, як 90 см.

Місце для паркування автотранспорту

Місце для паркування автотранспорту людей з інвалідністю повинно бути розташоване якнайближче до входу у будинки/споруди громадського призначення, але не далі як 50 м. Ці місця повинні бути доволі широкі, щоб забезпечити під’їзд інвалідним візком. Шлях від місця стоянки до будівлі/споруди повинен бути без бар’єрів. Тому необхідно облаштовувати пандуси для виїзду візком зі стоянки на тротуар.

Розміри:

 – мін. ширина місця для автомобіля інваліда – 3,50м;

 – для проїзду інвалідним візком між автомобілями на стоянці має бути інтервал щонайменше 1.00 м, оптимально 1,5 м.

Розрахунок місць для автомобілів інвалідів

На стоянках біля установ обслуговування необхідно виділяти не менше 10 % місць (але не менше одного місця) для автомобілів інвалідів.

В місцях зупинок транспорту загального користування, а також у місцях для висадки із спеціалізованого транспорту для перевезення людей у візках повинні бути похилі заїзди (пандуси).

Місця для стоянок а/м людей з інвалідністю повинні бути позначені знаками, прийнятими в міжнародній практиці.

Входи/виходи, двері

Кожна будівля чи споруда повинна мати як мінімум один вхід, доступний для людей з інвалідністю.

Площадки перед входами в будівлі та споруди, а також пандуси, сходи і піднімальні пристрої для інвалідів повинні бути захищені від атмосферних опадів.

Вхідні двері, шириною мін. 90 см, повинні забезпечити безпроблемний прохід людям з важкими ураженнями опорно-рухового апарату та проїзд інвалідним візком. Бажано облаштувати двері спеціальними пристосуваннями для фіксації дверних полотен в положенні „зачинено” і „відчинено”. Пороги в дверях не повинні перевищувати 2,5 см.

Ґрати чи щітка для витирання ніг перед входом в будівлю чи в тамбурі вхідних дверей не повинна створювати перешкод.

При потребі входи у приміщення необхідно облаштувати пандусом чи іншим пристроєм, що забезпечує підйом інвалідів на рівень входу в будинок, а відтак до рівня 1-го поверху чи ліфтового холу. В ідеальному варіанті пандус повинен примикати до сходів головного входу.

Сходи і пандуси мають бути суцільними, рівними, без виступів, з шорсткою поверхнею. По краях сходів мають бути поруччя на висоті 90 см, а по краях пандусів мають бути поруччя на висоті 70 см і 90 см.

Доступність всередині будинку

Усі двері в будівлі повинні бути шириною не менше 85 см. перед дверима необхідна наявність місця для маневрування інвалідним візком, щонайменше 1,50м х 1,50м.

 

Пороги в дверях не повинні перевищувати 2,5 см. В будівлях та спорудах в місцях перепаду рівнів горизонтальних ділянок підлоги, в тому числі на сходах від вестибюлю головного входу до ліфтового холу, необхідно передбачати влаштування пандусів.

Пандуси

В місцях перепаду рівнів, що перевищують 0,04 м, між горизонтальними дільницями пішохідних шляхів або підлоги в будівлях і спорудах потрібно передбачати пандуси і сходи. Максимальна висота одного підйому (маршу) пандуса не повинна перевищувати 80 см при ухилі не більше 8% (1:12).

При перепаді підлоги на шляху руху до 20 см і менше допускається збільшувати ухил пандуса до 10 % (1:10). Поперечний ухил пандуса не має перевищувати 1:50 (2%).

Ширина пандуса при односторонньому русі повинна бути не менше 1,2 м, а при двосторонньому – не менше 1,8 м.

На початку і в кінці кожного підйому пандуса необхідно влаштування горизонтальних площадок шириною не менше ширини маршу пандуса і довжиною не менше 1,5м.

При зміні напрямку пандуса ширина горизонтальної площадки повинна забезпечити можливість повороту крісла-візка. Розміри такої площадки овинні бути не менше 1,5 х 1,5 м.

По обох краях пандуса та площадок необхідно передбачати обмежувальні бортики висотою не менше 0,05 м і загорожу висотою не менше 0,9 м.

Поруччя має бути встановлено з обох сторін пандуса, паралельно до його поверхні, на висоті 0,9 і 0,7 м (для дітей дошкільного віку – на висоті 0,5 м) і мати внизу і вгорі над горизонтальними площадками продовження по горизонталі довжиною не менше 30 см.

Рекомендована відстань між поруччям і стіною становить 4-5 см. Сам поручень повинен бути круглим у розрізі, діаметром 3-4 см.

Поруччя повинно закінчуватися плавними заокругленнями, вони повинні бути надійно закріпленими до підлоги, стіни чи до стійок.

В місцях перепаду рівнів менше аніж на висоту одного поверху і там, де не можливе облаштування пандусів, необхідно передбачати облаштування підйомників, пристосованих для самостійного користування інвалідами в кріслах-візках. При розташуванні приміщень, якими користуються інваліди на кріслах-візках чи персонал у спеціалізованих закладах при обслуговуванні хворих на каталках, вище першого поверху, – в будівлях необхідно передбачати спеціально облаштовані ліфти. Ліфт повинен зупинятися на усіх поверхах і викликатися з кожного поверху.

Туалети

В усіх закладах громадського, адміністративного чи виробничого призначення при розрахунковій чисельності відвідувачів 50 осіб або тривалості перебування відвідувача більше 1 години необхідно передбачати туалети загального користування.

При цьому має бути не менше однієї універсальної кабіни, доступної для всіх категорій громадян, облаштованої допоміжними пристроями. Двері туалету повинні відкриватись назовні, розміри туалету-мін 1,65 Х 1,85м. Перед унітазом та умивальником необхідно передбачити достатньо місця для маневрування інвалідним візком.

Великий, 60 см, умивальник повинен бути розташований на висоті не більше, як 85 см від підлоги, не ближче, як 20 см до кута. Відсутність так званого п’єдесталу або шафки для миючих засобів дозволить візкові повноцінно розміститись та маневрувати під умивальником.

Наявність інформаційних табло/піктограм

В усіх об’єктах громадського призначення має бути розміщено візуальну інформацію про розташування пристосованих для інвалідів місць та послуг. Інформація має бути представлена відповідними піктограмами та символами, що застосовуються у міжнародній практиці.

Розташування візуальної інформації в будівлях і спорудах повинно бути зручним для користування інвалідами на кріслах-візках.

Попереджувальну інформацію про наближення до перешкод для інвалідів з вадами зору рекомендується забезпечувати звуковим супроводом, зміною кольору і фактури поверхонь площин та деталей.

Будівлі та споруди, що розраховані на відвідування та перебування інвалідів з вадами слуху (та можливими розладами мови), рекомендується облаштовувати послідовною візуальною інформацією, щоб вони могли орієнтуватися без додаткового спілкування. Кожне приміщення повинне бути чітко позначене великими та добре освітленими знаками.

Пандуcи бувають:

Стаціонарні пандуси – найбільш зручна для експлуатації конструкція для переміщення інвалідних колясок. Стаціонарні пандуси забезпечують пологий похилий спуск або підйом від 5 до 12 градусів, який замінює сходовий марш, і призначені для переміщення на іншу висоту. Пандуси необхідні для створення безбар’єрного середовища проживання і встановлюються на сходах зовні будівель і внутрішніх переходах. Похилі пандуси для інвалідних колясок можуть виконуватися з конструкційної сталі з покриттям з алюмінієвого, або сталевого рифленого настилу, що перешкоджає ковзанню. Встановлювані пандуси для крісел-колясок можуть являти собою прямокутні або криволінійні конструкції. Стаціонарний металевий пандус виконується на постійному місці. Пандуси для інвалідних колясок допоможуть людям з обмеженими можливостями швидко спуститися або піднятися на бордюр, подолати щаблі або нахил.

Стандартні розміри пандусів для пересування інвалідів:

(Розміри уточнюються, відповідно до замовлення)

Довжина, мм.                         1700         3000        4300       6200     7400    

Ширина, мм.                           960           960          960        960       960     

Висота підйому, мм.               200           400          600        800       1000

Кут нахилу ,град.                    6 (не более 12%)

Підйомник мобільний ПГР-150 РМ з ручним приводом, призначений для

 використання в лікувально-профілактичних установах, в домашніх умовах для підйому і переміщення людей з обмеженими фізичними можливостями усередині приміщення з крісла-коляски або ліжка, по кімнаті, у ванну кімнату і інші приміщення. 

Підйомник оснащений гідравлічним приводом. М’який підвіс виконаний із спеціальної тканини. Підйомник має чотири колеса, два з яких з гальмом. Опори підйомника міняють кут за допомогою педалі для забезпечення стійкості при підйомі/опусканні. Підйомник дозволяє піднімати людину з підлоги.

Підйомник мобільний ПГР-150В з електричним приводом, призначений для  

використання в лікувально-профілактичних установах, в домашніх умовах для підйому і переміщення людей з обмеженими фізичними можливостями усередині приміщення з крісла-коляски або ліжка.

Підйомник оснащений низьковольтним, вологозахищеним електроприводом. Пояс для піднімання виконаний із спеціальної тканини. Підйомник має чотири колеса, два з яких з гальмом. Опори підйомника міняють кут за допомогою педалі для забезпечення стійкості при підйомі/опусканні. Підйомник дозволяє піднімати людину з ліжка, інвалідної коляски.

Підйомник стаціонарний з електричним приводом ПГР-120 ЕО вмонтовується

 стаціонарно в лікувально-профілактичних установах, призначений для підйому і переміщення людини з обмеженими фізичними можливостями, або хворої людини з крісла-коляски в басейн і назад. М’який підвіс виконаний із спеціальної тканини. Підйомник може повертатися на 360° і фіксується в 8 положеннях.

Опускання і підйом людини здійснюється за допомогою пульта управління з електричним приводом.

 

Загальна  висота підйому (від min до max) рівна 1800 мм. Монтаж підйомника до підлоги проводиться за допомогою восьми анкерних болтів.

Майданчик підіймальний з вертикальним переміщенням ППН-150 вирішує  проблему усунення архітектурних бар’єрів в разі невеликих перепадів висоти. Це – ідеальне рішення, коли наявність таких перепадів може бути серйозною перешкодою для літніх людей або інвалідів, вимушених переміщатися в інвалідній колясці.

Майданчик ППН-150 поставляється в двох варіантах: переносний і стаціонарний із

  захисним кожухом.Переносний варіант – це зручний засіб для підйому інвалідів в кріслі-колясці в салон транспортного засобу. 

Підйомники для автомобільного і залізничного транспорту

Автомобільні і залізничні підйомники для інвалідів є підіймальними платформами, за

 допомогою яких людей з обмеженими фізичними можливостями переміщають в салон автомобіля або вагону. Конструкція функціональна, легко вмонтовується в мікроавтобусі, автобусі або пасажирському вагоні. У транспортному положенні майданчик не перекриває дверний отвір і аварійний вихід, що не порушує безпеку використання самого транспортного засобу.

Майданчик підіймальний типа ППА-150(э) призначений для оснащення індивідуального і суспільного автомобільного транспорту. Використовується для під

йому інвалідів з крісла-коляски або інших маломобільних груп населення в транспортний засіб. Установка підіймального майданчика типа ППА-150 не вносить змін до конструкції систем активної безпеки транспортного засобу. Для переміщення платформи, використовується низьковольтний, вологозахищений, електромеханічний привід. У транспортному положенні, після експлуатації, ППА-150 компактно складається, дозволяючи використовувати транспортний засіб в звичайному режимі. Комплектується кронштейнами з фіксуючими ременями на кожну коляску, а також поясними ременями безпеки.

Майданчик підіймальний типа ППА-150В призначений для оснащення залізничного

  транспорту. Використовується для підйому інвалідів в кріслі-колясці або інших маломобільних груп населення в транспортний засіб. Установка підіймального майданчика типа ППА-150 не вносить змін до конструкції систем активної безпеки транспортного засобу. Для переміщення платформи, використовується низьковольтний, вологозахищений, електромеханічний або гідравлічний привід. У транспортному положенні, після експлуатації, ППА-150 компактно складається, дозволяючи використовувати транспортний засіб в звичайному режимі. Комплектується кронштейнами з фіксуючими ременями на кожну коляску, а також поясними ременями безпеки.

 

 Підйомник призначений для подолання сходинок на вулиці або в будівлі. Управління забезпечується одним супроводжуючим.   Переваги: 

• Зручність у використанні в підземних переходах, багатоповерхових будинках, установах соціальної інфраструктури. 

• Підйомник SA-S дозволяє без зусиль здолати підйом на 30 поверхів. 

• Використовуються як на внутрішніх, так і на зовнішніх сходинках. 

• Довговічність гумової гусениці.

•Розбірна конструкція забезпечує компактне складання і зручне транспортування в багажнику легкового автомобіля. 

• Підйомник оснащений пристроєм безпеки.