Культура писемної наукової мови

Культура писемної наукової мови.

Публічний виступ, його жанри.

Реферат. Написання реферату

Особливості писемної мови. Система мовних засобів

Для літературної мови, що реалізується в літературному мовленні, властиві усна і писемна форми її існування. Усне і писемне мовлення – це форми реалізації мови як засобу спілкування.

Писемне мовлення для  ділових людей, науковців, і медичних працівників у тому числі, дуже важливий елемент, бо саме через ділову документацію, листування, наукові праці встановлюються певні ділові контакти, описуються певні професійні процеси, доводяться до читача наукові ідеї, погляди.

Писемне мовлення відрізняється від усного такими особливостями:

1)                          фіксується графічними знаками (в основному літерами, рідше малюнками, схемами, таблицями);

2)                          воно завжди вторинне і спирається на усне мовлення;

3)                          має форму в основному монологічну;

4)                          пов’язане з попереднім обдумуванням;

5)                          характеризується більшою регламентацією мовних засобів, точнішим добором відповідної лексики;

6)                          чітко підпорядковується стилю і типу мовлення;

7)                           у ньому є повний і ґрунтовний виклад думок;

8)                          редагування думки і форми її вираження;

9)                          самоаналіз написаного.

 

Писемне мовлення визначається як загальною культурою суспільства, так і культурою кожного його члена зокрема. Воно є віддзеркаленням культури розумової і культури усного мовлення. Тому все, що було сказано про мовленнєве спілкування в різних сферах життєдіяльності людини, має проекцію й на писемну форму мовлення, особливо на наукове писемне мовлення.

Метою наукового твору є знайомство читача з результатами досліджень учених у різних галузях знань. Їй підпорядковані і спосіб викладення мате­ріалу, і, відповідно, мовні засоби, що використо­вуються. Ці засоби повинні забезпечувати повне і точне осмислення теми, послідовність і взаємозв’язок думок. Усі міркування автора твору спрямовані на переконливе обґрунтування висновків, результатів, які були досягнуті під час досліджень. Чітка послідовність мислення автора передбачає насамперед логічне, а не емоційно-чуттєве сприйняття наукового твору, тому емоційно-експресивні мовні засоби не є домінуючими в ньому.

Важливою рисою наукової мови є нахил до розгорне­них складних речень з розгалуженою системою різних ви­дів підрядності, відокремлених зворотів (особливо дієприк­метникових та дієприслівникових), вставних і вставлених конструкцій. Синтаксис наукового стилю має яскраво ви­ражений книжний характер, чітко організовану будову ре­чень, без чого неможливо було б висловити складну думку. Велика питома вага тут належить складнопідрядним ре­ченням, зокрема з причиновим та наслідковим зв’язком. Такі речення найбільше відповідають специфіці наукового викладу. 

Особливість наукового стилю визначається частим вживанням термінів, спеціальної лексики, складних речень. Хоча, безперечно, не слід забувати і про лексичне багатство мови, її виражальні можливості і намагатися писати не тільки змістовно, але й цікаво.

Загальновживані слова, терміни, загальнонаукова лексика визначають мовні особливості стилю творів, в яких йдеться про результати досліджень, досягнення вчених. Слова в таких творах вживаються у своїх прямих значеннях, синонімів у наукових працях обмаль. Із зображувальних засобів переважають порів­няння. Вони допомагають скласти об’ємне уявлення про предмет розповіді.

Природно, найбільшу частину інформації викладено із застосуванням саме загальнонаукових та спеціаль­них термінів. Вживають також слова й усталені слово­сполучення, що допомагають послідовно, логічно пов’я­зати між собою окремі частини наукового тексту. Це насамперед: таким чином, однак, крім цього, з іншого боку, в свою чергу, в даному разі, по-перше, описаний вище, наведені результати; на підставі отриманих даних; як показали дослідження.

Особливо необхідно виділити слова, які свідчать про ступінь достовірності (дійсно, зрозуміло, віро­гідно), об’єктивність наведеної інформації (думають, вважають, стверджують, здається, можливо). Ці мовні засоби до того ж надають висловлюванню відносного характеру. А ось абсолютні твердження вимагають від автора найвищого ступеня відповідальності. У науковому стилі розширені функції іменників і прикметників за рахунок дещо звуженого викорис­тання дієслова.

У науковій літературі поширені безособові, неоз­начено-особові речення, які використовуються для опису фактів, явищ, процесів.  Часто вживають розповідні речення, досить рідко — питальні, а кличні майже не трапляються, оскільки вони емоційно забарвлені.

Види наукового тексту

Анотація. У процесі навчання студент послуговується науко­вою літературою, а деякі види наукових текстів йому доводиться готувати самостійно.

Анотація (лат. аnnоtаtіо — зауваження) — це гранично стисла характеристика друкованих видань щодо їх змісту, форми, призначення. Вона відповідає на питання: про що йдеться в першоджерелі? Іноді в анотації навіть дається критична оцінка наукового твору. Завдяки анотації читач отримує можливість скласти попереднє уявлення про незнайомий друко­ваний твір, відшукати, відібрати необхідну інформа­цію. Саме тому в анотації слід зазначати характер публікації (стаття, монографія, підручник), її будову, актуальність теми, на кого розрахована і який має обсяг. Крім цього, необхідно зазначити, що нового в даному виданні порівняно з іншими на таку ж тему.

Орієнтовна схема анотації:

1. Прізвище, ім’я, по батькові автора.

2.    Назва твору.

3.    Місце видання, видавництво, рік видання.

4.    Обсяг (загальна кількість сторінок,  малюнків, таблиць).

5.    Стислий зміст  (перелік основних положень тексту).

6.    Висновки.

7.    Використана у творі література.

8.    Читацька адреса.

Під час написання анотації досить часто викорис­товують такі слова й словосполучення.

1. Наукову працю присвячено (чому?). У ній розглядається, досліджується, говориться, дається, зазначається, що… Стаття повідомляє (про що?), (кому?); знайомить (кого?), (з ким?), (з чим?); аналізує (що?); дає аналіз (чого?)…

2.          Особлива увага приділяється (чому?). У центрі уваги виявляється (що?). Автор дає огляд (чого?) і робить висновок, що… Представлено дані (про що ?).
Досліджуються маловивчені проблеми (чого ?). Наведені дані засвідчують, що… Автор зупиняється на таких проблемах, як…

3.      Актуальне (а)
           Важливе (а)

Суттєве (а)

4. Стаття (книга, праця) має наукове значення, робить певний внесок у науку, має науково-популяр­ний характер, розрахована на (кого?) спеціалістів,
широке коло читачів; адресована (кому ?); може бути цікавою, корисною (для кого ?); може бути викорис­тана (для чого?).

Приклади анотацій:

Навчально-тематичний українсько-російсько-латинсько-англійсько-французько-іспанський словник з гістології, цитології та ембріології /             М.Х. Абакаров, В.Г. Ковешніков, Ю.Б. Чайковський, — Луганськ: Луганський державний медичний університет, 1996. — 326 с., 113 мал.

Навчально-тематичний багатомовний ілю­стрований словник призначений для студентів-іноземців вищих навчальних медичних закладів, містить 1530 термінів, які підлягають обов’язковому засвоєнню відповідно до програми, підручника та мето­дичних рекомендацій щодо практичних занять з гістології, цитології та ембріології.

Терміни в «Словнику» розташовано за тематичним принципом, і таким чином збережено ситуативність їх засвоєння. Розумінню і запам’ятовуванню термінів сприяють оригінальні ілюстрації (113 мал.), які також мають тлумачне значення.

 

Шевчук С. В. Українське ділове мовлення: Навч. посібник. — К.: Вища шк., 1997. — 271 с.

Посібник містить відомості про стилі сучасної української мови, зокрема про офіційно-діловий. Наведено класифікацію ділових паперів та вимоги до їх складання, зразки оформлення різних видів документів, а також пов’язаний з темою теоретичний матеріал із сучасної української мови. Система вправ і завдань має на меті як набуття студентами навичок складання різних ділових паперів, так і закріплення знань з мови.

Для студентів вищих навчальних закладів, а також для учнів ліцеїв, гімназій, вчителів шкіл. Стане у пригоді працівникам організацій та установ.

РЕФЕРАТ

 

Реферат (лат. reffere — доповідати, повідомля­ти) — це текст, написаний на основі першоджерела з метою викладу його змісту. На відміну від анотації, реферат більш конкретний. У ньому повинна бути відповідь на запитання: що нового можна знайти в даній публікації? Саме таке завдання стоїть перед референтом (тим, хто пише реферат), який повідомляє про основні характеристики, зміст первинного доку­менту. Цим він допомагає читачеві відібрати необхідну для нього літературу. Реферат — документ вторинний, компілятивний, у більшості випадків не може замі­нити першоджерело. Монографічний реферат готують за одним джерелом, оглядовий — за декіль­кома книгами, главами або статтями.

Здебільшого пишуть саме оглядові реферати. Тому перед початком роботи над рефератом треба чітко визначити його тему й основну думку. Це допоможе цілеспрямовано працювати з літературою і водночас складати план майбутнього реферату. Він створюється на підставі плану та зібраного матеріалу. Вважають оптимальним реферат обсягом 10—12 друкованих сторінок. Найчастіше його пишуть своїми словами. Цитати вводять у текст лише тоді, коли вони необхідні для повнішого розкриття теми або якщо вони викли­кають у референта заперечення.

На титульній сторінці реферату необхідно вказати назву установи, де він виконаний; його тему; прізвище, ім’я, по батькові автора і керівника роботи. Список використаної літератури подають наприкінці тексту.

Орієнтовна схема реферату

Вступна частина. 

Опис. Це власне реферативна частина, в якій стисло викладаються відомості про основні теми першо­джерела; зроблено докладний аналіз кількох найваж­ливіших із них; висвітлено позицію автора і думки референта щодо неї.

Заключна частина реферату складається з виснов­ків, узагальнень автора, зауважень референта сто­совно значення статті чи книги, оцінки повноти та своєчасності аналізу зазначених проблем.

Відповідно до наведеної схеми реферату під час його написання можна використовувати такі мовні засоби.

1.  Праця, монографія, стаття поділяється, містить, має назву; в ній розглядається, висловлюється, викладається, узагальнюється (що?); присвячена темі, проблемі, питанню; є узагальненням, переказом, оглядом, описом, аналізом; говориться (про що?); дається оцінка, виклад (чого?).

2.  Висловлено погляди автора (щодо); він зосереджує свою увагу; автор торкається (порушує, повідомляє, сповіщає, зауважує…) таких проблем; є дискусійні положення; обґрунтовується теза; особливу увагу приділено; автор зупиня­ється (зокрема) на таких проблемах (питаннях,
фактах); щодо (стосовно) проблем (фактів, пи­тань) автор; підкреслюється велике значення; наводиться багатий статистичний матеріал; суть
проблеми зводиться до (полягає); вказується на необхідність; наводить на думку; важливо відзна­чити; беручи до уваги; наведені дані свідчать;
окремо розглядаються питання; далі висвітлю­ються проблеми; робота поділяється (має) на; починається з; складається з; закінчується; міс­тить; доведено, що…; автор наводить приклад (цитату, факти, дані); посилається на…; ілюструє.

З,   У заключній частині автор пише, робить вис­новок (доходить висновку, підводить до висновку); узагальнюючи сказане; в підсумку можна відзначити; автор переконливо доводить; суть викладеного (згаданого, зазначеного) вище зво­диться до, полягає в тому; критично ставитися; незрозуміло; викликає сумнів; визнає переваги; відзначає недоліки; автор не розкриває змісту; сумнівно, що…

Останні слова і словосполучення дають змогу висловити референтові свою згоду з позицією автора або критичне ставлення до неї, дати їй оцінку.

РЕЦЕНЗІЯ (ВІДГУК)

Рецензія (лат. recensio — розгляд) — це відгук, критичний аналіз та оцінка художнього або наукового твору. Спочатку рецензія відігравала службову роль — інформувала читача про новий друкований твір, звертала увагу на його переваги і недоліки, давала уявлення про його призначення та можливості використання. Поступово рецензія стала самостійним жанром творчої діяльності. Іноді рецензією називають розгорнуту анотацію, в якій розкривається зміст книги, а сам підбір матеріалу стає прихованою оцінкою.

 

 Орієнтовна схема рецензії

1.     Предмет аналізу. Автор, назва книги, статті, видання.

2.     Вступ. Аргументоване пояснення рецензента, чому саме до цього видання він звертається,  яка проблема в ньому розглядається і наскільки вона актуальна.

3.      Основна частина.  Виклад змісту  (основних положень) рецензованого твору (можливе цитування), позиції автора, розгорнута аргументація оцінок.

4. Заключна частина. Висновки рецензента.

У роботі над рецензією вживають, зокрема, такі словосполучення.

У рецензованій книжці велику цінність стано­вить… У цій книжці автор з нових позицій роз­криває… Достоїнство публікації полягає в тому…

Автор переконливо аргументує свої думки… У книжці відзначається важливість… Автор підкреслює, що … Книжка розрахована на широкий загал і буде цікавою багатьом читачам.   

Саме такі види науково-мовних творів допомагають студенту-медику  навчитися самостійно мислити в процесі пізнання.

 

 

 

Етапи створення науково-мовного твору

 

Існують певні етапи підготовки до написання науко­вого твору, правила його оформлення, вимоги до композиції, системи мовних засобів.

Логіка наукового дослідження визначає структуру твору. Його композиція складається з двох взаємопов’язаних частин: описової (оглядової) та основної. У першій, як правило, відбивається хід наукового дослідження та його актуальність. Тут слід також торкнутись (наскільки дозволяє обсяг твору) історії вивчення проблеми. Якщо в описовій частині йдеться про предмет і методи дослідження, то в основній — висвітлюються його методика, результати, робляться висновки. Композиція наукового твору, безумовно, залежить від завдання, методики дослідження, належ­ності до певної галузі знань.

 

 

Оформлення наукового тексту. Бібліографія, цитати, посилання

 

 Науково-писемні тексти мають свої специфічні ознаки.

У писемному мовленні надзвичайно велике значення мають виразність, чіткість літер, акуратність тексту (неохайність написаного свідчить про погану звичку й про неповагу до того, хто читатиме текст). Друкують звичайно чорним кольором середньої жирності по 57 – 60 знаків у рядку, враховуючи проміжки між словами.

Якщо виникає потреба скористатися іншим алфавітом (напр., латинкою), то іноземний текст набирають (вдруковують) або чорною тушшю пишуть (вписують). Поєднання частково надрукованих окремих букв і написаних не допускається.

Розташовувати текст на форматі, тобто стандартному аркуші паперу — у звичному користуванні розрізняють два формати: А 4 (210 х 297) та А 5 (146 х 210) – треба з урахуванням пропорції, естетики співвідношення формату й обсягу тексту. Не варто втискувати в рядок частину фрази, якщо вона може бути перенесена в наступний.

Писати потрібно, залишаючи поля, – цього вимагають і технічні умови, наприклад, підшивання ділових паперів, і традиція зберігати поле для поміток, правок, доповнень, і навіть естетика форматів. Згідно з Державним стандартом (ДСТ), поля повинні бути такими: ліве – 30 мм, праве – 10 мм, верхнє – 20 мм, нижнє – 20 мм.

Друкують звичайно на одному боці стандартного листка білого паперу одного сорту.

Таблиці, малюнки, креслення, схеми, графіки, фотографії у писаному тексті повинні мати розмір стандартного аркуша. Таблиці треба віддрукувати й розграфити. Цифровий матеріал таблиць друкується через 1,5 інтервала, текст головки і боковини можна друкувати через 1 інтервал. Пропуски в таблицях позначаються тире (-). Цифри повинні розташовуватися в колонки одна під одною.

Небажаними у писемному тексті є виправлення і домальовування чорнилом.

Нумерація сторінок іде за порядком від титульного листа до останнього, без пропусків, повторів, літерних доповнень. Таким чином, титульний лист є першою сторінкою (нумерація не ставиться), на наступній сторінці – 2 і т.д. Порядковий номер друкується посередині верхнього поля сторінки.

 

Списки використаної літератури у наукових працях оформляються таким чином: порядковий номер у списку ставлять зліва, другий та наступні рядки опису рівняють по першій букві першого рядка опису. Прізвища авторів у заголовку бібліографічного опису можна виділяти розрядкою, великими буквами або підкреслюванням.

Після згадки у тексті відповідної роботи чи після цитати з неї вказують у квадратних дужках номер, під яким ця робота наведена у списку літератури, а при необхідності також номер тому і сторінки: [12]; [13, IV, с.28]. Якщо список не нумерований, то так: (Жовтобрюх М.А., 1995). Прізвища іноземних авторів в тексті роботи звичайно вказують мовою оригіналу. Наводимо зразок оформлення списку літератури (зверніть увагу, як паспортизується журнальна, газетна праці, праця з колективного збірника, багатотомного видання тощо):

Приклади оформлення бібліографічного опису списку джерел, який наводять у науковій роботі
Характеристика джерела	Приклад оформлення
Монографії (один, два або три автори)	Левченко Л. І. Інтелектуальна еволюція української літературної мови: теорія аналізу: Монографія. — К.: ВПЦ «Київський університет», 2001. — 478 с. Бандурка О. М., Дзюба Н. В. Первісне нагромадження капіталу в економіці України: Монографія. — X.: НУВС, 2003. — 196 с. Панько Т. І., Кочан І. М., Мацюк Г. П. Українське термінознавство: Підручник. — Л.: Світ, 1994. — 216 с.
Чотири автори	Літогенез девонських відкладів природобрузького прогину: палеоокеанографія, седиментаційна циклічність формування порід — колекторів: Монографія / В. П. Гнідець, К. Г. Григорчук, Б. М. Полухтович, В. О. Федишин. — К.: УкрДГРУ, 2003. — 96 с.
П’ять та більше авторів	Сучасна українська літературна мова: Підручник /  А. П. Грищенко, Л. І. Мацько, М. Я. Плющ та ін.; За ред. А. П. Грищенка. — К.: Вища школа, 1997. — 493 с.
Багатотомні видання	Остап Вишня: Твори в чотирьох томах. — К.: Дніпро, 1988. — Т. 1. — 526 с.
Перекладні видання	Зюскінд П. Парфуми: Історія одного вбивці: Пер. з нім. — X.: Фоліо, 2003. — 287 с.
Стандарти	Український класифікатор нормативних документів: ДК 004 — 2003 (ІС8: 2001, ГОТ) — [Чинний від 2003—10—01]. — К., 2003. — 81 с. (Держспоживстандарт).
Збірники наукових праць	Обчислювальна і прикладна математика: 36. наук. пр. — К.: Либідь, 1993. — 99 с.
Словники	Словник іншомовних слів / Укл. С. М. Морозов, Л. М. Шкарапута. — К.: Наукова думка, 2000. — 680 с.
Складові частини: книги	Герасименко В. Я. Юрій Федькович // Історія української літератури. — К.: Наукова думка, 1968. — Т. 3. — С. 315—349.
збірника	Церков Ю. І. Підтекст художнього твору і світовідчування письменника // Проблеми сучасного літературознавства. — Одеса, 1998. — С 149—180.
журналу	Баранник Д. X. Українська мова на межі століть // Мовознавство. — 2001. — № 3. — С. 40—47.
енциклопедії	Тараненко 0. 0. Антономазія // «Українська мова». Енциклопедія. — К.: «Укр. енцикл.», 2000. — С. 29.
Дисертації	Ставицька Л. О. Естетика слова у художній літературі 20—30-х рр. XX ст.: Системно-функціональний аспект: Дис. … д-ра філол. наук: 10. 02. 01. — К., 1996. – 308 с.
Автореферати дисертацій	Горошкіна О. М. Методика навчання української мови в загальноосвітніх навчальних закладах Ш-го ступеня природничо-математичного профілю: Автореф. дис. … д-ра пед. наук: 13. 00. 02 / НПУ ім. М. П. Драгоманова. — К., 2005. — 39 с.

 

 

 

 

 

Слова можна записувати скорочено з метою економії часу і
текстової площі. Але скорочування повинно здійснюватися так, щоб
не допустити двозначності чи непорозуміння: скорочуємо або за
прийнятими традицією правилами, або усікаємо таку частина слова,
без якої слово не перестане бути зрозумілим кожному, хто читатиме
текст. Графічні скорочення вимовляються повністю і скорочуються
лише на письмі. Такі скорочення (крім стандартних скорочених
значень десяткових одиниць виміру: м – метр, мм – міліметр, см –
сантиметр, дм – дециметр, г – грам, кг — кілограм, ц – центнер, т —
тонна, га -гектар; до речі, одиниці виміру скорочуються тільки після
числових назв) пишуться з крапками на місці скорочення, при цьому
зберігається написання великих та малих літер і дефісів, як і в повних
назвах: півн.-сх. (північно-східний), півд.-зах. (південно-західний) та ін.
До найпоширеніших загальноприйнятих скорочень належать:
акад. – академік,                                    гр. – громадянин,

вид. – видання,                                гл. – глава,

вид-во – видавництво,                    див. — дивись,

в.о. – виконуючий обов’язки,         доц. – доцент,
год. – година,                                 зав. – завідувач,

ін. – інші,                                        проф. – професор,

ім. – імені,                                       п. – пан, пані,

інж. – інженер,                               пп.- панове,

і т. д. – і так далі (і т. п.

– калька з російської, в україн-       р-н – район,
ській мові не вживається),               р. – роки,
сек. – секунда,                                  і т.ін. – і такс інше,

емт, – селище міського типу,          і под. – і подібне,
ст. – станція; сторіччя,                   м. – місто,

с. — село,                                           напр. – наприклад,

т.-том,                                          н.е. – нашої ери, (до н.е.),

т-во – товариство,                          о. – острів; отець,

та ін. – та Інші,                               обл. – область,

К. – Київ (у бібліографії),                   оз. – озеро,

    М. – Москва (у бібліографії),         пом. – помічник,

   X. – Харків (у бібліографії),             порівн. – порівняй, порівняти.

Слова не скорочуються на літері, яка позначає голосний звук, і на м’якому знакові. Наприклад, слово селянський може бути скорочене: сел., селян., селянськ. При збігу двох однакових приголосних скорочення треба робити після першого приголосного: стін. (стінний) календар, ден. (денна) норма. При збігу двох і більше різних приголосних скорочення можна робити як після першого, так і після останнього приголосного, залежно від структури слова: власноруч, або власноручн. (власноручний), зовніш. або зовнішн. (зовнішній), але тільки власт. (властивий).

Скорочення імен та по батькові-ініціальне, тому написання типу їв., Андр., Ант., Олекс, неправильні (у рідкісних випадках при наявності відомих однофамільців допускається інше скорочення, наприклад: П.П.Чучка (батько) і Пв. Пв. Чучка (син) – відомі мовознавці, обох називають Павло Павлович. Якщо перед прізвищем є назва наукового ступеня, вченого звання, посади, професії, то після цієї назви пишемо прізвище, а потім ініціали       (проф. Олійник Ї.С.), без таких назв ініціали записуються перед прізвищем       (1. С. Олійник). Цього вимагає й етика. Так само й у публіцистичних матеріалах не бажано писати ім’я після прізвища – в усному мовленні наголос падатиме на ім’я, а це нелогічно, неправильно – не ім’я, а прізвище виділяє з групи подібних (отже, Василь Петренко, а не Петренко Василь). У списках, наприклад, у шкільному журналі, де діє алфавітний принцип, на першому місці пишуть прізвище.

Поштові відправлення (листи, бандеролі) підписують так: прізвище, ім’я та по батькові (у давальному відмінку), вулиця, будинок, квартира, село, район, область, індекс, країна:

Андрюку Петрові Васильовичу

вул. Південна, № 3, кв.1,

с. Плотича,

Збаразький  р-н,

Тернопільська  обл.,

18005,

Україна

 

 

Щоб уникнути одноманітності, чоловічі прізвища або імена, що відмінюються за II відміною, варто подавати з паралельними закінченнями: Жовтобрюху Михайлові Андрійовичу чи  Карпенкові Юрію Олександровичу.

Дотримання специфічних правил вимагають епіграфи і цитати. Чужі слова, як правило, беруть в лапки. Функцію виокремлення можуть виконувати й інші знаки.

Зміщення епіграфа відносно тексту (написання справа на листку) уже виділяє його, тому епіграфи не беруть у лапки. Якщо вказівка на автора слів наведеного епіграфа додається відразу після останнього слова, то ініціали (або один ініціал – для письменників, а сьогодні вже й в інших випадках) і прізвище записується в дужках, а після них ставиться крапка. Якщо фраза епіграфа закінчувалась знаком питання або знаком оклику, то їх пишуть після останнього слова, автора зазначаємо в дужках, а після дужки все ж ставимо крапку. Якщо ж вказівка на автора подасться з нового рядка – як підпис (а так краще, особливо для епіграфа, що є віршованим текстом), то ініціали й прізвище в дужки не беругься, а після прізвища ставимо крапку.

Цитати можуть, бути у віршованій і в прозовій формі. Віршовані цитати (обсягом в строфу або півстрофи) виносимо на новий рядок, записуємо без лапок, розташовуючи пропорційно на аркуші. Це позбавляє від неточностей у написанні кожного рядка строфи з великої чи з малої літери, що при записуванні суцільним текстом («у втяжку») погрібно враховувати..

Цитати ж із прозових текстів (або окремі слова іншого автора) записуємо як пряму мову, тобто беремо їх у лапки. Щоправда, великі за обсягом цитати теж можна виносити в наступний рядок, але записуємо весь текст, змістивши його вправо відносно основного тексту.

У цитатах потрібно зберігати всі особливості авторського написання, не можна змінювати жодного слова, на місці пропущених слів ставимо у квадратних дужках три крапки. Коли якесь слово потребує пояснення, то вказуємо, що це пояснення наше (напр.: “Він (поет. — М.С.) не йде на компроміс із совістю”). Якщо в цитаті підкреслюємо слово або частину фрази, то після цитати в дужках вказуємо: (підкреслення наше. – М.С); якщо слово виділяємо в друкованому тексті курсивом чи жирним (або прописним) шрифтом, зазначаємо: (виділено нами. – М.С.). Цитату необхідно подавати у властивому їй колориті, у точному значенні, без найменшої видозміни.

Уникнути помилок у писемному мовленні допоможуть і досконалі знання єдиного орфографічного режиму, якого повинні дотримуватися усі носії мови.

Поняття «професійне спілкування» і «професійна мова».

В українському мовознавстві нещодавно почали виділяти спеціальну (фахову) мову – особливий функціональний різновид літературної мови, що обслуговує професійну сферу спілкування.

Українська мова професійного спілкування починається з ІІ пол. ХІХ ст., з формування наукової мови і створення українських термінологій різних галузей знання.

Виділяють такі головні ознаки спеціальної мови і професійного спілкування:

1. Основна ситуація, що актуалізує використання цього різновиду мови, – спілкування в межах спеціальної сфери (наука, техніка, виробництво, управління, сільське господарство, транспорт, зв’язок, медицина, дипломатія та ін.). Спеціальна тематика, спеціальні цілі бесіди спонукають спеціалістів переходити на професійну мову.

2. Спілкування спеціальною мовою здійснюється за системою «людина—людина» (хоча не виключена також система «людина—машина—людина»). Але це не просто людина – це людина, яка професійно працює в конкретній галузі знання (науки, техніки, виробництва, управління тощо). Основною необхідною якістю носія (споживача) цієї мови стає професіоналізм, що вимагає володіння понятійно-категоріальним апаратом певної сфери діяльності та відповідною системою термінів.

На відміну від арго (сленгу) професійну мову визначає предмет, який вона описує, а не коло осіб, що нею користуються.

Очевидно, слід розрізняти терміни мова лікарів, мова політиків, мова бізнесменів, що вживаються на позначення відповідного жаргону (сленгу), варіанта розмовної позалітературної мови, медична професійна мова, політична професійна мова, професійна мова економіки – позначають комунікативно-функціональні різновиди літературної мови.

3. Спеціальна мова – це природна мова з елементами мов штучних, точніше спеціалізованих штучних мов або символічних мов науки, а також мов людино-машинного спілкування. Спеціальна мова – вербальна мова, але з досить розвинутою тенденцією до прилучення до її складу авербальних засобів, що використовуються і в функції номінації спеціального поняття і в функції його дефініції (як додатковий матеріал у вигляді малюнків, креслень, схем тощо).

4. Спеціальна мова – поліфункціональна мовна формація. Будучи одним з функціональних різновидів високорозвинутої літературної мови, спеціальна мова займає широке поле мовного простору і виконує основні функції мови: відображення дійсності і зберігання знань (епістемічна функція), одержання нового знання (когнітивна функція), передавання спеціальної інформації (комунікативна функція).

Виконуючи досить різні, але однаково важливі функції, мова професійного спілкування сама стає функцією людини в процесі її діяльності та оцінюється як основна соціально-рольова функція людини, реалізація якої дає їй засоби для існування, але водночас вимагає від неї відповідних знань і вмінь, що здобуваються в результаті навчання, а також досвідом і звичкою.

5. Володіння спеціальною мовою – вторинне явище, оскільки її носії спочатку мають бути носіями національної літературної мови.

Процес переходу професіонала під час спілкування на спеціальну мову можна охарактеризувати як певну зміну мовного регістру. У цілому мова (інструмент) залишається тією ж національною літературною мовою, але в конкретних (професійних) умовах вона змістовно редукується, стає залежно від галузі знання і предмета спілкування монотематичною (хоча й не завжди), насичується спеціальними словами й виразами, використання яких передбачає той самий необхідний професіоналізм, тобто компетентність. Все це можливе тільки при переході суб’єктів спілкування на професійний рівень свідомості.

6. У професійній комунікації на основі психологічних і соціальних особливостей статусу партнерів у комунікації – відправника мови і адресата – дослідники виділяють як самостійні інтерпрофесійну і інтрапрофесійну комунікації. Інтерпрофесійна комунікація складається з мовних актів, в яких професійні ролі комунікантів не збігаються. Характерним прикладом у цьому випадку є спілкування «лікар—пацієнт». Інтрапрофесійна комунікація здійснюється всередині певної соціально-професійної спільноти.

Крім комунікації за моделлю «спеціаліст—спеціаліст», що сама по собі неоднорідна, оскільки включає однодисциплінарні і різнодисциплінарні гілки, актуальна й модель спілкування «спеціаліст—неспеціаліст». Остання реалізується в досить широко представленому наборі таких «жанрів», як науково-популярні твори, словники, орієнтовані на дилетантів, а також численні інструкції з експлуатації численних приладів, інструкції із збирання предметів побуту, брошури з рекомендаціями для людей, що страждають на поширені хвороби, науково-популярні радіо- та телепередачі тощо. У цій моделі мову спілкування розглядають вже не як суто спеціальні термінологічні системи, а як неоднорідні комплекси, розшарування яких на горизонтальні пласти визначається такими параметрами, як комунікативна ситуація, партнер комунікації та комунікативні умови. Все сказане підтверджує думку про неоднорідність мови для спеціальних цілей.

7. Спеціальна мова – поліструктурна мовна система, що забезпечує різні комунікативні потреби. На змістовому рівні спеціальна мова складається з конкретних професійних (фахових) мов, які при спільній основі спеціальної мови кожен раз набувають своїх пріоритетів у плані вираження. Звичайно, що мова математики суттєво відрізняється від мови історії, а мова хімії від мови філології. Але при цьому в них є спільні різновиди, характер яких зумовлений формою реалізації, – писемна й усна форми.

Установилося своєрідне співвідношення форм реалізації з основними функціями спеціальної мови: у функції накопичення і передавання знань писемна (точніше, друкована) мова має майже монопольне становище; у функції поширення знань перевага також на боці писемної мови; у професійному спілкуванні провідною залишається усна мова.

8. Сучасній спеціальній мові властива внутрішня стилістична неоднорідність, у зв’язку з чим дослідники говорять про «багатошарові моделі» професійних мов.

 

Німецькі вчені для окремих професійних мов розробили приблизно такі багатошарові моделі: для сфери професійних мов техніки: мова науки (мова теорії, спеціальна термінологія), мова виробництва (цехова мова, професійна розмовна мова, власне виробнича мова, спеціалізована за дрібнішими галузями), мова продавців (мова розподілювачів); для політичної професійної мови: наукова мова, ділова мова, професійна розмовна мова; для професійної мови хімії: наукова мова, жаргон, що застосовують в лабораторіях, мова підручників, мова викладання; для медичної професійної мови: наукова мова, професійна розмовна мова, мова підручників, мова практики, або мова клінік.

Порівняння цих різних моделей дозволяє виділити три основних шари: перший шар – це наукова мова; другий шар – це професійна розмовна мова (виробнича мова, лабораторний жаргон), яка складається насамперед з неточно визначених професійних слів та жаргонізмів і служить переважно для повсякденного спілкування людей, що працюють у певній галузі; третій шар – це мова розподіляюча (мова продавців, мова торгівлі, мова агітації, мова реклами).

9. Лексико-семантична система спеціальної мови – диференційний, визначальний чинник цієї функціональної мови.

Сутність та основна відмінність спеціальної мови – в специфіці плану змісту. Саме змістова організація визначила конкретну адресованість спеціальної мови, форми її функціонування, жанрово-стилістичну своєрідність. Об’єктивація змісту разом з комунікативним характером наукової та іншої творчості вимагали відповідних засобів вираження. Відбувся і відбувається, з одного боку, відбір із загальномовного національного та інтернаціонального фонду готових одиниць номінації, з іншого, – формування (як правило, за образом і подобою існуючих) власних засобів вираження необхідних смислів, категорій, понять.

Те, що диференційний, визначальний чинник спеціальної мови в її лексико-семантичному апараті, що саме він здатний здійснити основне призначення мови, не викликає сумнівів.

 

 

Різновиди медичної професійної мови.

Виділимо такі різновиди мови професійного спілкування медичних працівників – медичної професійної мови: мова медицини (медична наукова мова), медична розмовна мова, мова медичної документації, мова медичної реклами.

Мова медицини, або медична наукова мова, – головний кодифікований різновид професійної мови медичних працівників, що служить для наукового спілкування у галузі медицини (медичної науки). Основу цієї мови становить медична термінологія, загальнонаукові терміни, інші мовні засоби, які вживаються переважно для оформлення наукового тексту. Застосовується в інтрапрофесійній та інтерпрофесійній писемній та усній комунікації (жанри: дисертація, монографія, підручник, медичний словник, наукова, науково-популярна стаття на медичну тему, патент, інструкція щодо медичного застосування препарату, наукова доповідь на медичну тему, лекція на медичну тему, наукова дискусія на медичну тему, участь у радіо-, телепрограмі на медичну тему тощо).

Медична розмовна мова – різновид медичної професійної мови, що обслуговує сферу усного діалогічного спілкування працівників медичної галузі і використовує такі засоби номінації, як (1) офіційні, повні, стандартні медичні терміни, (2) «напівофіційні» терміни (скорочені терміни, додаткові, нестандартні терміни-назви, застарілі терміни, терміни-неологізми), (3) «неофіційні» терміни (професіоналізми, професійні жаргонізми, арготизми, суржикові, просторічні форми). Співвідношення цих мовних одиниць може суттєво відрізнятися під час використання медичної розмовної мови в інтрапрофесійній та інтерпрофесійній усній комунікації.

За сферою використання і мовними особливостями є підстави виділити два варіанти медичної розмовної мови: мову медичної практики і власне розмовну мову працівників медичної галузі.

Мова медичної практики реалізується в офіційних ситуаціях спілкування медичного працівника під час виконання професійних обов’язків і тому передбачає певне обдумування або підготовку. У цьому різновиді переважають кодифіковані мовні засоби (першої і другої груп).

 

Власне розмовна мова носіїв літературної мови реалізується спонтанно (без будь-якого попереднього обдумування) в неофіційних ситуаціях, у повсякденному спілкуванні працівників медичної галузі на професійні теми, у невимушеній комунікації медичного працівника та пацієнта, його родичів, друзів. У цьому різновиді переважають некодифіковані мовні засоби (другої і частково третьої груп).

Застосовується медична розмовна мова в інтрапрофесійній та інтерпрофесійній усній комунікації (жанри: консиліум, оперативна нарада («п’ятихвилинка», «планьорка»), ділова розмова медичних працівників, дружня бесіда медичних працівників на професійну тему, усна інструкція щодо медичного застосування препарату, записка, розмова з пацієнтом, розмова з родичами (друзями) пацієнта, ділова телефонна розмова та ін.).

Мова медичної документації – кодифікований різновид професійної мови медичних працівників, що задовольняє потреби офіційного спілкування в галузі охорони здоров’я. Для цього різновиду характерне використання спеціальної термінології або термінологізованих засобів мови, специфічних синтаксичних конструкцій (стандартних формул, кліше), а також стійких термінологічних словосполучень, медичних термінів. Застосовується в інтрапрофесійній та інтерпрофесійній писемній комунікації (жанри: медична карта стаціонарного хворого, медична карта амбулаторного хворого, карта розвитку новонародженого, історія пологів, історія розвитку дитини, листок лікарських призначень, протокол медичного огляду для встановлення факту вживання психоактивної речовини та стану сп’яніння, консультативний висновок, направлення в стаціонар, рецепт, витяг з медичної карти амбулаторного, стаціонарного хворого, медичне свідоцтво про народження, медична довідка та ін.).

Мова медичної реклами – вторинний вид медичної професійної мови, в якому поєднуються усі різновиди цієї мови, емоційно-експресивні засоби усіх мовних рівнів, стилістичні фігури і тропи з метою інформування адресата про певні медичні факти і впливу на нього через засоби масової інформації. Виділимо такі жанри мови медичної реклами: газетне (журнальне) рекламне оголошення, радіо-, телевізійне рекламне оголошення, рекламний плакат, рекламний кліп, оголошення-виступ з метою медичної реклами.

Очевидно, що медична реклама призначена для відповідних фахівців. У такому випадку всі жанри мови медичної реклами мають належати до інтрапрофесійної комунікації. В сучасному комерціалізованому суспільстві ситуація зовсім інша: виробники переважно орієнтують рекламу та її мову на все суспільство. Таким чином, всі жанри мови медичної реклами можна віднести як до сфери інтрапрофесійної, так й інтерпрофесійної комунікації.

Звичайно, запропонована модель медичної професійної мови досить умовна, між виділеними різновидами існує тісна взаємодія, вони впливають один на одного, а особливо медична розмовна мова і мова медичної реклами на інші різновиди медичної професійної мови.

Медична професійна комунікація неоднорідна, здійснюється за різними моделями. Так, інтрапрофесійна комунікація включає, з одного боку, однодисциплінарні («психіатр—психіатр», «окуліст—окуліст» тощо) та різнодисциплінарні гілки (модель «лікар-офтальмолог—лікар-патологоанатом», «лікар—провізор», «лікар-рентгенолог—лікар-онколог» тощо), з іншого боку, передбачає спілкування між спеціалістами різної кваліфікації (модель «лікар—медсестра», «лікар—фельдшер», «лікар-гінеколог—акушерка», «лікар—санітар» тощо), міжперсональну (розмова медичних працівників, усна інструкція з експлуатації медичного приладу) і публічну комунікацію (лекція на медичну тему).

Інтерпрофесійна комунікація лікаря може відбуватися як між лікарем і конкретною особою, пацієнтом чи його родичем, за моделлю «лікар—немедик», «немедик—лікар» (напр., розмова з пацієнтом (його родичами, друзями) перед медичним оглядом, під час медичного огляду із збиранням анамнезу, перед операцією, перед виписуванням з лікарні), так і мати масового адресата (виступ з метою пропаганди медичних знань, науково-популярна стаття, книжка, радіо-, телеінтерв’ю на медичну тему).

 

Поряд з літературною медичною професійною мовою комунікативну практику лікарів характеризують позалітературні явища: лікарський сленг (жаргон), просторіччя, суржик.

Лікарський сленг (жаргон) – некодифікований різновид усно-розмовної мови лікарів, основу якого становлять професійні жаргонізми й арготизми. Безперечно, що лікарський сленг існує. Його використовують для розваги, щоб розвеселити учасників спілкування, для загравання з пацієнтом (пацієнткою), для вираження схвалення, зневаги або байдужості до предмета висловлювання (певних захворювань, певних типів пацієнтів тощо), також існує функція приховування інформації від сторонніх.

Просторіччя – один із структурно-функціональних некодифікованих різновидів української національної мови, зрозуміла для усіх мова, яку лікарі застосовують для спілкування із співрозмовниками, не знайомими в необхідному обсязі з літературною (професійною) нормою.

Суржик – змішана мова, штучне об’єднання елементів української та російської мов, що не становить стабільної системи, переважно вживається в сімейній, неофіційній, розмовній комунікації, проникає в усі жанри офіційного спілкування. Суржикові слова і словосполучення (напр., лексичні головокружіння, прививка, медична справка, карточка, обліпіхове масло замість терм. ‘запаморочення’, ‘щеплення’, ‘медична довідка’, ‘картка’, ‘обліпихова олія’) поширені в мовній практиці багатьох лікарів і часто «узаконені» в сучасній медичній документації.

Дотримуємося такого умовного розмежування просторіччя та суржику. До просторіччя зараховуємо мовні одиниці, граматична і фонетична будова яких відповідає системі української національної мови, але які мають типові відхилення від літературної (професійної) норми: кардіограма серця ‘кардіограма’, японець ‘гастродуоденоскоп’, телевізор ‘прилад для ультразвукового дослідження’, відкладання солей ‘остеохондроз’, боткіна ‘гепатит інфекційний’, чорна мазь ‘іхтіолова мазь’. До суржику зараховуємо невмотивовані запозичення, слова та словосполучення, деформовані під впливом російської мови, граматична і фонетична будова яких не відповідає системі української національної мови: лобна звивина ‘лобова закрутка (звивина)’, почуття болі ‘відчуття болю’, медичне освідчення ‘медичний огляд’, консультативне заключення ‘консультативний висновок’, благоприємний прогноз хвороби ‘сприятливий прогноз хвороби’, запущена хвороба ‘задавнена хвороба’, виздоровлення ‘видужання (одужання)’.

Звичайно, запропонована класифікація має теоретичний характер, в умовах реальної комунікації структура конкретних висловлювань може набувати ознак багатьох мовних різновидів, хоча переважно домінує один варіант.

 

Стереотипні структури медичної професійної мови

 

Кожен різновид професійної мови характеризується наявністю різноманітних стереотипних структур. Процес спілкування передбачає застосування цих стереотипів у типових ситуаціях. Відповідні стереотипні мовні явища виявляються оптимальними для передачі відповідної інформації.

Стереотипами наукової і ділової мови є, з одного боку, терміни і терміносполучення, а, з другого, – нетермінологізовані стандартизовані одиниці – мовні кліше, штампи, формули.

Поряд із термінологічними одиницями до категорії стереотипів зараховуємо професіоналізми, які в професійній комунікації функціонують паралельно до термінів. Професіоналізми – мовні одиниці, що загалом відповідають системі української мови і реалізовуються в усній мові професіоналів під час неофіційного спілкування: клініка ‘клінічна картина’, тискомір ‘томограф’, укол ‘ін’єкція’, мазь Вишневського ‘лінімент бальзамічний (за Вишневським)’, зеленка ‘розчин брильянтового зеленого’, анотація, анотація до ліків ‘інструкція щодо медичного застосування препарату’, пульмоніки ‘хворі в пульмонологічному відділенні’, брудна операційна ‘операційна, в якій надають допомогу пацієнтам, яким діагностовано хвороби, що супроводжуються гнійним процесом’. Більшість професіоналізмів експресивно нейтральні, а з погляду мовців, що їх вживають, – стилістично нейтральні (вони часто трапляються в надрукованих наукових текстах медичних працівників). Професіоналізми разом з «напівофіційними термінами», до яких зараховуємо скорочені терміни (УЗД ‘ультразвукове дослідження’, профогляд ‘профілактичний огляд’, ЛОР-лікар ‘лікар-оториноларинголог’, п’явка ‘п’явка медична’), додаткові, нестандартні терміни-назви (аспірин ‘кислота ацетилсаліцилова’, календула ‘нагідки лікарські’, санітарка ‘молодша медична сестра’, ‘сестра з догляду за хворими’, хвороба Боткіна ‘гепатит інфекційний’), застарілі терміни (біла гарячка ‘алкогольний делірій’), терміни-неологізми (шигельоз ‘дизентерія’), та офіційними термінами є основними структурними елементами медичної розмовної мови.

Від професіоналізмів відрізняємо професійні жаргонізми й арготизми, а також суржикові та просторічні стереотипи. Професійні жаргонізми – переважно експресивно забарвлені слова і вислови на позначення предметів і явищ, важливих для людей, що професійно працюють в певній галузі. Напр.: коза, козел, вертоліт, літак ‘гінекологічне крісло’, грузин ‘ректороманоскоп’, бики ‘мікобактерії туберкульозу’ (бацила Коха – БК), бі(є)лка, білочка ‘алкогольний делірій’, гріти руки, різати ‘оперувати’, кроплі ‘краплі’, стріляти ‘електрична дефібриляція серця’, тяжкий слабий ‘тяжкохворий’. До цієї категорії зараховуємо також неправильні терміни: нормальна фізіологія ‘фізіологія’, тонкий кишечник (кишківник) ‘тонка кишка’, аскорбінка ‘кислота аскорбінова’, пероральні цукрознижуючі препарати ‘синтетичні гіпоглікемічні (протидіабетичні) препарати’, причинний фактор розвитку захворювання ‘патогенний чинник’, ‘фактор розвитку захворювання’. Такі лексичні елементи професійного (лікарського) сленгу спорадично вживаються в професійній розмовній (літературній) мові, їх застосовують як для інтрапрофесійної, так і для інтерпрофесійної комунікації. Низка професійних жаргонізмів має паралелі в термінології. Професійні арготизми – переважно експресивно забарвлені слова і вислови на позначення предметів і явищ, важливих для людей, що професійно працюють в певній галузі, значення яких знає тільки обмежене коло втаємничених професіоналів. Напр.: тепленький хворий літ. ‘грошовитий пацієнт’, дохляки, додихайли ‘пацієнти віком 70 років і старші’, доходяги ‘хворі, що можуть одужати’, блейлер, ес-це-ха ‘шизофренія’ (‘хвороба Блейлера’, ‘schizophrenia’). Це приклади з лікарського сленгу, уживані в інтрапрофесійній комунікації. Суржикові професійні стереотипи, просторічні професійні стереотипи – експресивно індиферентні професійні слова і вислови з типовими порушеннями літературної норми, які регулярно вживаються в розмовній мові спеціалістів, подекуди в невідредагованих наукових текстах, у професійній документації, у мові реклами.

Отже, виділяємо такі різновиди мови професійного спілкування медичних працівників – медичної професійної мови: мова медицини (медична наукова мова), медична розмовна мова, мова медичної документації, мова медичної реклами. Поряд з літературною медичною професійною мовою комунікативну практику лікарів характеризують позалітературні явища: лікарський сленг, просторіччя, суржик.

Разом з формуванням медичної професійної мови нині відбувається т. з. її «забруднення». Є підстави виділити в медичному професійному спілкуванні ще одну мову – медичний професійний «офіційний» жаргон, що містить як терміни, кодифіковані в медичних словниках різних років, так і значну частину розмовних, просторічних, суржикових стереотипів. Він регулярно застосовується в офіційній комунікації замість медичної професійної мови (літературної) і сприймається мовцями-медиками як «правильна» мова. Названий різновид професійної мови не обмежений територіальними рамками, поширений у жанрах офіційної комунікації, усної та писемної.

Також треба відзначити, що в медичній професійній мові формується професійний (медичний) варіант норми, який базується на нормах загальнолітературної мови. До професійного варіанта можуть входити акцентуаційні, фонетичні, граматичні, лексико-стилістичні варіанти мовних стереотипів, зафіксовані загальномовними словниками. Норма медичної професійної мови виявляє свою специфіку в творенні і вживанні спеціальної (медичної) термінології та деяких властивих медичній мові кліше.

Очевидно, споріднену структуру має більшість інших сучасних професійних мов.

МОВНІ ПОРАДИ

 

 

ХВОРИЙ НА АНГІНУ – ХВОРИЙ АНГІНОЮ – ХВОРИЙ З АНГІНОЮ. Часто медики-мовці порушують синтаксичну норму, неправильно сполучаючи назви хвороб з терміном хворий і спорідненими з ним словами хворіти, захворіти, захворювати, захворілий, перехворілий, захворюваність: помилково ставлять назву хвороби, поєднуючи її із словом хворий, в орудному відмінку: хворий ангіною, хворів грипом, захворів ГРЗ, захворілий пневмонією, висока захворюваність гепатитом.

В українській мові такі терміносполучення будуються за моделлю: слово хворий (хворіти, захворіти, захворювати, захворілий, захворюваність, перехворіти, перехворілий) + назва хвороби в знахідному відмінку однини з прийменником на: хворий на ангіну, хворів на грип, захворів на ГРЗ, захворілий на пневмонію, висока захворюваність на гепатит, перехворілий на кір.

Цю норму обстоює Б.Антоненко-Давидович у книжці “Як ми говоримо” (К., 1991), автори “Антисуржика” (Львів, 1994), О.О.Тараненко й В.М.Брицин у “Російсько-українському словнику” (К, 1996). Деякі словники, напр. “Новий російсько-український словник-довідник юридичної, банківської, фінансової, бухгалтерської та економічної сфери” за ред. С.Я.Єрмоленко, Л.О.Пустовіт (К., 1998), допускають варіантність: хворіти на що і хворіти чим. Серед медичних словників цю норму можна побачити тільки в статті хворий на курячу сліпоту в «Українсько-латинсько-російському медичному словнику» (К., 1960) і в словниках двадцятих років: болеть – нездэжати, слабувбти, хорувбти, болнти, недугувбти, недэжати, хирнти, кволнти, лежбти на що (Кисільов В.Ф. Медичний російсько-український словник. – Харків, 1928); polyposis хорування на поліпи (Галин М. Медичний латинсько-український словник. – Прага, 1926).

Модель хворий з чим: хворий з катарактою, хворі із захворюваннями.., яку часто вживають лікарі, є елементом розмовної комунікації, застосовувати її в наукових творах не бажано.

 

 

 

ХВОРОМУ РЕКОМЕНДОВАНА ЛАЗЕРОТЕРАПІЯ – ХВОРОМУ ПОКАЗАНА ЛАЗЕРОТЕРАПІЯ. В усіх різновидах наукового та в офіційно-діловому стилі на практиці активно вживається слово показаний з просторічним, не зафіксованим в академічному одинадцятитомному “Словнику української мови” значенням у таких стереотипах: хворому показане лікування, хворому показане оперативне лікування, показане призначення гормональних препаратів, показана хіміотерапія, не показано голодування для таких хворих. Напр., автор зустрічав такі речення: “Лазеротерапія показана як у гострій, так і в хронічній стадії захворювання”, “Встановивши, що оперативне лікування цій хворій безумовно показане, хірург повинен обрати методику операції…”. Навіть у словниках іноді можна знайти: “Особливо конвален показаний при гострій декомпенсації серця”, “… [стрептоміцин] показаний при туберкульозному менінгіті…” тощо. Насправді тут нічого не показують, а рекомендують, радять, призначають, застосовують!

 Причина “живучості” стереотипу показане лікування, як не парадоксально, – у системності термінології, а також у впливі новолатинської мови. Так, існує антонімічна пара показання // протипоказання (показання – особливості характеру, локалізації, перебігу патологічного процесу й викликаних ним розладів, які є підставою для проведення певного лікувального або діагностичного заходу; протипоказання – особливості характеру, локалізації, перебігу патологічного процесу і викликаних ним розладів, які перешкоджають застосуванню певного методу лікування або обстеження хворого), а-от термін протипоказаний, якого фіксують, до речі, не всі медичні словники, антоніма не має. Вживати в наукових творах професіоналізм показаний – елемент усної неофіційної комунікації – не бажано.

РОДИЛЬНИЙ БУДИНОК – ПОЛОГОВИЙ БУДИНОК. Протягом останнього десятиліття серед лікарів точаться суперечки щодо термінів роди, родильний і пологи, пологовий. Одні вважають, що оскільки в рос. мові є слова роды, родильный, родовой, то в укр. мові мають право на існування тільки терміни пологи, пологовий, а роди, родильний, родовий – русизми; інші стверджують, що й слова роди, родильний, родовий – українські, їх внутрішня форма є прозорою, творяться вони від існуючого в мові дієслова родити. Справа доходить навіть до того, що одна половина співробітників кафедри в колективній монографії може принципово вживати тільки терміносполучення із словами роди, родильний, родовий (патологічні роди, механізм родів, родильний будинок, родильне відділення, родовий канал, родовий акт), інша – тільки із словами пологи, пологовий (патологічні пологи, механізм пологів, пологовий будинок, пологове відділення, пологовий канал, пологовий акт).

Сучасні авторитетні медичні і загальномовні словники й довідники з питань культури мови наводять або тільки слова пологи, пологовий, або подають пологи і роди, пологовий і родильний як терміни-дублети із словами пологи, пологовий на першому місці.

Якщо глянемо в історію кодифікації, то побачимо, що в 20-х рр. роды переважно перекладали як пологи, родиво, порід, злоги; родильный – пологовий, поліжничий, породільний, породовий (поліжничий заклад, породільний будинок, будинок поліжничий, пологовий дім), родовой – родовий.

Словник за ред. Б.Грінченка фіксує слова злоги, полог, родиво, родини, родіння у значенні рос. роды.

Отже, і традиція кодифікації, і сучасна мовна практика у парі слів роди – пологи не віддає чіткої переваги жодному слову. Хоча не слід забувати, що в сучасній українській медичній термінології ще є багато слів з коренем род / родж / рід: родити, народжувати, народження, роділля, породілля, новонароджений, народжуваність, дітородіння, родозбудження, родопоміч, родопомічний, розродження, спорідненість, рід, родина, родовід, – але майже немає споріднених із словами пологи, пологовий. Внутрішня форма термінів пологи, пологовий не є прозорою для мовця.

Якщо зробимо етимологічний аналіз, застосовуючи “Етимологічний словник української мови” (К., 1982 – 1989) та “Етимологічний словник російської мови” М.Фасмера (М., 1964 – 1973), то побачимо, що слова пологи, пологовий, очевидно, пов’язані з лежати, ложити, лягти, споріднені з діалектним піл “лавка для спання”, ложе “послід (у породіллі); постіль”, лоно “груди; живіт, утроба (як символ материнства)”, уположитися “розродитися”, злягти “лягти; занедужати; розродитися”, плід, плем’я та ін., з фразеологізмами розділяти (ділити) ложе “бути з ким-небудь в інтимних стосунках”, чистого ложа “законнонароджений, шлюбний”, неправого ложа “незаконнонароджений”, панського ложа “знатного роду”, з медичними термінами 20-х рр. ХХ ст. злоги “роди”, бути у полозі, бути у злогах “родити”, пол “стать”, половий “статевий”, споловання “статевий акт”, поліжниця “породілля, роділля”, із сучасними медичними термінами злягання, передлежання, плід, положення. А в остаточному підсумку, ймовірно, походять від індоєвропейського *pel “творити, родити”.

Таким чином, на сьогодні немає вагомих підстав як для вилучення з медичної термінології слів роди, родильний, родовий, так і для надання лексемам пологи, пологовий пріоритету у вживанні в усіх сферах комунікації. Очевидно, тут слід зберегти синонімію як характерну рису української медичної термінології. Щоправда, застосування слів пологи, пологовий у текстах з акушерства може допомогти позбутись нагромадження споріднених слів, чого не буде при застосуванні тільки термінів з коренем род: роди, родовий, родильний.

ТАТУЮВАННЯ – ТАТУЇРОВКА. Деякі сучасні словники фіксують два відповідники російського татуировка – слова татуювання і татуїровка. Медичні працівники, як правило, набагато частіше вживають термін татуїровка. Але проаналізуємо, яке з цих слів має право на існування в українській мові?

Суфікс -ір- / -їр- / -ир-, який є у слові татуїровка, був уведений в українські словники в 30-х рр. ХХ ст. за зразком російської мови, яка, в свою чергу, запозичила його з німецької. До того часу не було кодифіковано у словниках лексем із суфіксом -ір-. У “Правописному словнику” Г.Голоскевича (1930) зафіксовано слова без цього суфікса: татуювання, маршування, телеграфування, дресувати тощо. Нині в українській мові із суфіксом -ір- / -їр- / -ир- є лише декілька слів: марширування, дресирування, репетирування, маркірування (і маркування), купірування.

Отже, суфікс -ір- / -їр- / -ир- німецького походження, його в українській мові можна трактувати як русизм і бажано уникати. Ще Володимир Самійленко про суфікс -ир- (в його термінології “надставка”) 1918 р. писав: “В нашу мову такі слова повинні ввійти без тієї надставки, насамперед через те, що вона плеонастична, бо стоїть поруч – іще й з другою, своєю, по-друге, через те, що вона належить не тій навіть мові, з якої позичається само слово”. Тому з пари синонімів татуїровка – татуювання слід віддавати перевагу термінові татуювання, який твориться за допомогою питомо українського словотворчого афікса. Одинадцятитомний “Словник української мови” фіксує у всіх значеннях тільки слово татуювання. Саме його треба вживати у складі терміносполучень: еротичне татуювання, професійне татуювання, татуювання рогівки.

ЛІ′КАРСЬКА ДІЛЬНИЦЯ – ЛІКА′РСЬКИЙ ЗБІР. В українській літературній мові існує семантична диференціація слів лнкарський // лікбрський. Лнкарський (лат. medĭcus, рос. врачебный) – загальномедичний термін, означає “який стосується лікаря і його діяльності”; лікбрський (лат. medicamentōsus, medicinālis рос. лекарственный) – вживається переважно у складі фармацевтичних термінів, означає “який стосується ліків”, “який має лікувальні властивості”. Ця норма зафіксована всіма сучасними авторитетними медичними і загальномовними словниками. Відповідно до неї слід вживати: лнкарська відповідальність, лнкарська етика, лнкарська помилка, лнкарська дільниця, лнкарський огляд, лнкарський обхід, лнкарський висновок тощо і лікбрський збір, лікбрський засіб, лікбрський препарат, лікбрські рослини, лікбрська п’явка, лікбрська хвороба, лікбрський дерматит тощо.

Норма 20-х рр. була такою: врачебный (medicinalis) – лнкбрський; лекарственный (medicamentosus) – ліковъй, помічнъй (Кисільов В.Ф. Медичний російсько-український словник. – Харків, 1928); у сучасному двотомному «Українсько-латинсько-анґлійському медичному тлумачному словнику» (Львів, 1995) також наведено синоніми до лікбрський – медикаментузний і ліковъй.

НАРИ′ВНА ПОВЕРХНЯ – НАРИВНИ′Й ЗАСІБ. Загальномовні словники диференціюють за допомогою наголосу значення слів наръвний і наривнъй: наръвний (від нарив: наръвна поверхня); наривнъй (призначений для лікування наривів: наривнъй пластир). Підтримують це розмежування й медичні словники. Наприклад, в академічному «Російсько-українському словнику наукової термінології» (Київ, 1996) так перекладено російські терміни нарывной і нарывный: “нарывной фарм. наривнъй; н-ное средство наривнъй збсіб”, “нарывный вет., мед. наръвний”.

А′ДРЕСНИЙ БЛАНК – АДРЕ′СНА ДОПОМОГА. В останні роки, коли погіршилося бюджетне фінансування медицини, набула поширення всіляка благодійна допомога конкретним регіонам, лікувальним закладам, пацієнтам – адрйсна допомога. Оскільки цей вираз прийшов з російської мови, де немає семантичного розрізнення слів адрйса // бдрес (адрйса – назва місця мешкання людини, бдрес – урочисте ювілейне вітання), адрйсний (від адрйса) // бдресний (від бдрес), лікарі-мовці помилково наголошують бдресна допомога, за зразком російської мови, замість адрйсна допомога. Ця норма зафіксована в багатьох словниках.

МАГІ′СТЕРСЬКИЙ ТИТУЛ – МАГІСТЕ′РСЬКИЙ ДИПЛОМ. Нещодавно під час спроби реформувати вищу медичну освіту було уведено ступінь магістра медицини – і в мові лікарів з’явився прикметник магістерський: магістерський екзамен, магістерський диплом, магістерська робота. Але майже усі без винятку медичні працівники у цих словосполученнях помилково вимовляють слово магнстерський з наголосом на і. В усіх українських словниках зафіксовано, що слово магнстерський – це “пов’язаний з главою лицарського ордену, магістром”, а магістйрський – “пов’язаний з особою, що має ступінь магістра”. Отже, слід наголошувати: магістйрський екзамен, магістйрський диплом, магістйрська робота.

ОБЛІПИХОВА ОЛІЯ – ОБЛІПИХОВЕ МАСЛО. Надто часто виникають труднощі у вживанні терміносполучень із словами масло й олія. Як правило, у всіх стереотипних виразах замість слова олія застосовують, за зразком російської мови, слово масло: евкаліптове масло, масло-какао, камфорне масло, лавандове масло, ефірні масла, – а до слова олія додають зайвий прикметник: рослинна олія, – забуваючи, або не знаючи, української літературної норми, яка, до речі, ніколи суттєво не змінювалася. У нашій мові слово масло позначає харчовий продукт (тваринного походження), який виробляють збиванням вершків або сметани, а також жирову речовину, яку видобувають із мінеральних речовин, а слово олія – рідку жирову речовину, яку добувають з деяких рослин. Відповідно до цього, нормативними в українській мові є такі терміносполучення медичної галузі: блекотна олія (рос. беленное масло), олія, в якій виварено звіробій (рос. масло, в котором выварен зверобой), ефірна гірчична олія (эфирное горчичное м.), ефірна олія з голок (глиць) лісової сосни (эфирное м. из игл лесной сосны), какаова олія, олія-какао (м.-какао), камфорова (камфорна) олія (камфорное м.), кропова олія (укропное м.), лавандова олія (лавандовое м.), лимонна олія (лимонное м.), лляна (льняна) олія (льняное м.), мигдальна (мигдалева) олія (миндальное м.), обліпихова олія (облепиховое м.), оливкова (маслинова) олія (оливковое м.), персикова олія (персиковое м.), рицинова олія (касторовое м.), соняшникова олія (подсолнечное м.), шипшинова олія (м. шиповника), ялицева олія (пихтовое м.), олія ялівцевих ягід (м. можжевёловых ягод), ефірні олії (эфирные м.), вазелінове масло (рос. вазелиновое масло).

Слід звернути увагу на мовний стереотип рослинна олія. Якщо взяти до уваги, що його вживають як відповідник до рос. растительное масло, то стає зрозумілим, звідки з’явився в українській мові цей плеонастичний вираз. Російська мова, для того щоб точно розмежувати значення полісемічного слова масло, змушена вдаватись до уточнень: растительное масло // животное масло. В останні десятиліття стереотип растительное масло бездумно “переселили” в українську мову, в якій однозначне слово олія вже має сему “рослинна”. Такі ж заперечення викликає стійке словосполучення тваринне масло, адже масло завжди “тваринне”, хоча може бути зроблене з вершків або сметани. Українській мові уточнювальні прикметники рослинний, тваринний в аналізованих стереотипах не потрібні.

До речі, норма української літературної мови щодо вживання термінів масло і олія настільки ослаблена одночасним впливом російської і латинської норми, що виникають суперечності між словниками. Так, одні словники наводять термін вазелінове масло (це узгоджується із одинадцятитомним “Словником української мови”, адже вазелін – продукт перегонки нафти), інші – вазелінова олія (бо лат. oleum Vaselini; але в латинській мові диференціація здійснюється за іншим принципом: oleum – рідка, змащувальна речовина будь-якого походження, це й олія, й масло, й жир; butyrum – тверда речовина, коров’яче масло).

Отже, норма щодо вживання слів масло // олія ослаблена впливом російської і латинської мов і вимагає уточнення й зміцнення.

ВІТАМІН E [е] чи ВІТАМІН [je]? Часто трапляється помилка у вимові терміна вітамін E – неправильно кажуть: вітамін [jе] замість вітамін [е]. Так кажуть лікарі пацієнтам, проникла ця вада й у телерекламу. Зумовлена помилка тим, що графічне зображення латинської літери E, яка має назву е й вимовляється як [е], збігається з російською буквою Е [je]. Тому не зовсім освічені російськомовні медики, які погано засвоїли або забули латинську абетку, звичайно читають вираз вітамін Е [е] як вітамін [jе]. Отже, не забуваймо, що лат. Е треба вимовляти так само, як й укр. Е: вітамін [е].

КРИЛО ПІВНЯЧОГО ГРЕБЕНЯ – КРИЛО ПІВНЯЧОГО ГРЕБ(І)НЯ. Однією з труднощів для лікарів є відмінювання слів, в яких відбуваються історичні чергування, або у винятках з цих правил. Як правило, вживають такі просторічні відмінкові форми медичних термінів:

р. гребня, гребіня, ор. гребнем, гребінем тощо замість нормативного р. гребеня, ор. гребенем: крило півнячого гребеня, решітчастим гребенем (мовці намагаються відмінювати слово гребінь або за зразком рос. мови, де є чергування /э/:/Ш/, або відмінювати без нормативного чергування /е/:/і/);

р. камня, н. мн. камні, р. мн. камнів, ор. мн. камнями замість нормативного р. каменя, н. мн. камені, р. мн. каменів, ор. мн. каменями: зубного каменя, камені печінкові, роздроблення сечових каменів (мовці, очевидно під впливом спорідненої російської мови і місцевих говірок, ігнорують у слові камінь чергування /е/:/і/);

р. свербіжу, ор. свербіжем тощо замість нормативного р. свербежу, ор. свербежем: алергійного свербежу, алергійним свербежем (під час відмінювання маловживаного слова свербіж мовці помилково ігнорують чергування /е/:/і/);

р. кесарева розтину, ор. кесаровим розтином замість нормативного р. кесаревого розтину, ор. кесаревим розтином (мовці або вживають слово кесарів за аналогією до російського кесарево сечение, або не знають, що під час відмінювання прикметника кесарів відбувається саме чергування /е/:/і/);

р. ступня, ступіня, ступені, ступеню, ор. ступнем, ступінем, ступенню замість нормативного р. ступеня, ор. ступенем: визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, нефропатія ІІІ ступеня, ступенем тяжкості захворювання (мовці відмінюють слово ступінь із значенням “порівняльна величина, що характеризує розмір, інтенсивність чого-небудь” за одним із зразків відмінювання його омоніма “рух ногою вперед, убік або назад” чи дивляться на російську мову, де це слово жін. роду і в ньому не відбувається чергування голосних);

р. профеля замість нормативного р. профілю: лейкоцитарного профілю (мовці відмінюють слово профіль як давнє запозичення, в якому має відбуватися чергування /е/ з /і/);

р. вісі, ор. оссю, місц. (на) вісі тощо замість нормативного р. осі, ор. віссю, місц. (на) осн: анатомічної усі серця, (на) провідній осн таза, оптичною віссю кришталика, (на) осі другого і останнього закрутка завитки (мовці, які знають нормативну форму називного відмінка вісь, намагаються поставити це слово в усіх відмінках з протетичним в, без чергування /о/:/і/, як слово вулиця; інші мовці, які не знають нормативної форми називного відмінка, намагаються відмінювати слово вісь за зразком російської мови, без протетичного в у всіх відмінкових формах);

р. пліду, ор. плідом тощо замість нормативного р. плоду, плода, ор. плодом: зганяння плода (плоду), життєздатним плодом (мовці не знають, що в українському слові плід під час відмінювання відбувається чергування /о/:/і/);

р. кір, ор. кіром тощо замість нормативного р. кору, ор. кором: мітигованого кору, мітигованим кором (мовець, який недавно дізнався, що в українській мові є кір а не корь, не завжди відчує ще й потребу чергувати /о/ з /і/ в непрямих відмінках);

р. хворіб замість нормативного р. хвороб: лікування хвороб (мовці можуть не знати винятку з правил чергування /о/ з /і/: це чергування не відбувається у повноголосих сполуках /-оро-/, /-оло-/ із сталим наголосом);

р. немовля замість нормативного р. немовляти: лікування немовляти (мовці відмінюють цей термін як іменник ІІ відміни);

р. ступнів замість нормативного р. ступень: епідермофітія ступень (мовці, очевидно під впливом місцевих говірок чи просторіччя, ігнорують у слові ступні чергування /е/:/Ш/);

місц. (на) перебізі замість нормативного місц. (на) перебігу: (на) перебігу захворювання (мовці намагаються відмінювати термін перебіг за зразком слів з історичним чергуванням /г/:/з’/).

 

АЛЕРГОЛОГІЧНИЙ АНАМНЕЗ – АЛЕРГІЧНИЙ (АЛЕРГІЙНИЙ) НАБРЯК. В усній і писемній комунікації лікарів досить часто виникають труднощі у вживанні терміносполучень, у складі яких є прикметники, що розрізняються компонентом -(о)лог-: алергологічний // алергічний (алергійний); венерологічний // венеричний; епідеміологічний // епідемічний, рентгенологічний // рентгенівський, травматологічний // травматичний тощо. Прикметники з компонентом -(о)лог- позначають поняття, пов’язані з науками, які вивчають певні процеси та явища, а прикметники без цього компонента – поняття, пов’язані власне з тими явищами:

алергологічний – який стосується алергології, розділу імунології, що вивчає етіологію, патогенез, клінічні прояви алергічних хвороб та реакцій, розробляє методи їх діагностики, лікування і профілактики (алергологічний анамнез); алергічний (алергійний) – який стосується алергії (алергічний бронхіт, алергічний набряк, алергійний свербіж, алергійний риніт та ін.);

венерологічний – який стосується венерології, галузі клінічної медицини, що вивчає етіологію, патогенез та клініку венеричних хвороб і розробляє методи їх діагностики, лікування та профілактики (венерологічний диспансер, шкірно-венерологічний диспансер); венеричний – який стосується венеричних хвороб, пов’язаний з ними (венерична лімфопатія, венерична виразка);

епідеміологічний – який стосується епідеміології, 1) медичної науки, що вивчає закономірності епідемічного процесу і розробляє методи боротьби з інфекційними хворобами людини, 2) методу вивчення закономірностей поширення інфекційних хвороб серед населення (епідеміологічний аналіз, епідеміологічний анамнез, епідеміологічний прогноз, санітарно-епідеміологічна розвідка, санітарно-епідеміологічна станція, епідеміологічне обстеження); епідемічний – який стосується епідемії, має характер епідемії (епідемічне захворювання, епідемічний паротит, епідемічний процес, епідемічний осередок тощо);

рентгенологічний – який стосується рентгенології, галузі клінічної медицини, що вивчає застосування рентгенівського випромінювання для дослідження будови і функції органів і систем, для діагностики хвороб людини (рентгенологічне дослідження, рентгенологічна діагностика, рентгенологічне відділення, рентгенологічний кабінет), рентгенівський – який стосується рентгенівського випромінювання (рентгенівська трубка, рентгенівське зображення, рентгенівська дефектоскопія тощо);

травматологічний – який стосується травматології, галузі клінічної медицини, що вивчає патогенез механічних ушкоджень опорно-рухового апарату й розробляє методи їх діагностики, лікування й профілактики (травматологічна допомога, травматологічний пункт); травматичний – пов’язаний з травмою (травматичний вивих, травматична кровотеча, травматична гангрена, травматичний пневмоторакс та ін.).

Повна назва із компонентом -логічний не завжди задовольняє вимоги до ідеального терміна і викликає деякі заперечення у зв’язку з виникненням певною мірою надмірного відтінку “науковості”: санітарно-епідеміологічна станція, рентгенологічна діагностика, рентгенологічний кабінет, травматологічний пункт. У такому випадку можна застосовувати – переважно у розмовному стилі – позбавлений цих “недоліків” короткий варіант: санепідемстанція, рентгенодіагностика, рентгенкабінет, травмпункт.

 ВІЙСЬКОВА МЕДИЦИНА – ВОЄННА МЕДИЦИНА. У комунікаціях лікарів майже завжди виникають труднощі у вживанні мовних стереотипів із паронімами військовий // воєнний, військово- // воєнно-. Як правило, говорять і пишуть: воєнна медицина, воєнна гігієна, воєнно-польова хірургія, рідше – воєнний лікар, воєнний госпіталь тощо, – коли слово воєнний означає “який стосується війни, пов’язаний з нею” і вживається в медичній галузі хіба що у складі терміносполучення воєнно-медична доктрина, а військовий означає “який стосується війська, військовослужбовця, армії, призначений для потреб війни” і вживається у складі всіх інших терміносполучень медичної галузі: військова медицина, військова гігієна, військова паразитологія, військовий лікар, військовий госпіталь (шпиталь), військовий медичний склад, військово-польова терапія, військово-польова хірургія, військово-морська медицина, військово-санітарний транспорт, військово-санітарний поїзд, військово-лікарська експертиза, військово-лікарська комісія, військово-медична адміністрація, військово-медична гра, військово-медична звітність, військово-медична підготовка, військово-медичний облік, військово-медична освіта, військово-медичне постачання, військово-медичний(а) заклад (установа) тощо.

ВІДЧУТТЯ ГОЛОДУ – ПОЧУТТЯ ГОЛОДУ. У поданих до друку тезах, статтях лікарів автор цих рядків регулярно зустрічає ще одну помилку, пов’язану із змішуванням паронімів: вживання слова почуття замість відчуття: почуття болю, почуття голоду. Очевидно, впливає російська мова, де в обох аналізованих значеннях вживається слово чувство: чувство боли відчуття болю; чувство долга почуття обов’язку.

Як терміни слова відчуття і почуття нині чітко розрізняються. Відчуття – психічний процес, що полягає у відображенні мозком властивостей предметів і явищ об’єктивного світу, а також станів організму при безпосередньому впливові подразників на відповідні органи чуття. Почуття – це психічні стани і процеси, в яких відображено емоційний бік духовного світу людини.

Точне термінологічне значення зафіксоване у таких словосполученнях з мови лікарів: відчуття зорові, слухові, дотикові, нюхові, смакові; органічні, голоду, спраги, болю, статеве; втоми, холоду, тепла, шуму, руху, просторове, кволості, неповноцінності, кусаючого болю, місцеве, нудоти, неприємне при дотику, нормальне кольорів, повзання мурашок по тілу, хворобливе, ненормальне, фантомні, неприємні в усьому тілі і т. д.; почуття неусвідомлене, бурхливе, материнське, обов’язку, відповідальності, взаємодопомоги, вірності, радості, любові, ненависті, співчуття, насолоди, гніву, жалю і т. д.

На такій диференціації слів відчуття // почуття не раз наголошували мовознавці, зафіксована вона в сучасних словниках.

ВСТУПНИЙ НАРКОЗ – ВВІДНИЙ НАРКОЗ. Спостерігаємо варіантність у вживанні українських відповідників латинського narcosis initialis, російського вводный наркоз: ввідний наркоз і вступний наркоз. Переважно говорять і пишуть ввідний наркоз. З’ясуємо, який з цих двох термінів відповідає літературній нормі.

Термінологічне значення аналізованого словосполучення – ‘стадія наркозу з неповним розвитком його характерних ознак, яка забезпечує виконання короткочасних або малотравматичних хірургічних операцій’. Цей термін пов’язаний з іншим терміном основний наркоз – ‘стадія наркозу, при якій повністю розвинені всі його ознаки; пригнічення свідомості на короткий період під час заг. анестезії, яке досягається парентеральним уведенням седативних або наркот. препаратів’. В основі поняття narcosis initialis має бути не слово введення, ‘дія за значенням ввести і вводити’, – усі види наркозу вводять, – а вступ, ‘початкова частина книжки, статті, музичного твору і т. ін., що передує основному викладу’.

Отже, правильно передає внутрішню форму терміна словосполучення вступний наркоз. Його синонімами можуть бути вислови ініціальний наркоз та початковий (базовий) наркоз.

Існує ще один споріднений з аналізованим мовний стереотип, – введення до майстерності (у майстерність) викладання, – який 2000 р. з’явився у науково-навчальному спілкуванні, коли до навчальних планів для підготовки медсестер-бакалаврів ввели нову дисципліну “Майстерність викладання”. Безперечно, літературний відповідник цього терміна – вступ до майстерності викладання.

ОЗНОБ – ??? У мовців-лікарів часто виникає сумнів у тому, чи не русизм слово озноб і як його можна замінити. Спробуємо з’ясувати це питання.

Усі сучасні авторитетні медичні словники фіксують термін озноб як єдиний відповідник до рос. озноб. У медичних словниках 20-х рр. ХХ ст. до рос. озноб наведено такі слова: холод, мороз, дрощі, дрощ, зимох(а), зимник, трясця, дригота, дрижаки; озноб нервный дриж; озноб потрясающий торсання, трясця, зимох збурений; у него озноб його морозить; ознобл. место остуда; ознобленный заморожений, остуджений. Тепер ці слова сприймаються як розмовні, діалектні. У сучасній медичній термінології ознобление – це обмороження.

У творах лікарів, в медичній документації можна спостерігати вживання слова остуда замість озноб. Це є непорозумінням, помилкою.

Отже, можна зробити висновок, що слово озноб – запозичення з російської мови, але оскільки цей термін не має в сучасній українській медичній термінології адекватного, нейтрального замінника, то його не доцільно вилучати із вжитку.

БЕЗПЛІДДЯ – НЕПЛІДНІСТЬ – БЕЗПЛІДНІСТЬ. В останні десятиліття ХХ ст. на позначення поняття ‘нездатність зрілого організму давати потомство’ став широко вживатися термін безпліддя. Його як синонім до слів безплідність, неплідність, непліддя навіть фіксують деякі сучасні загальномовні словники. Але вже саме зіставлення антонімів плідність – безпліддя вказує на сумнівність існування терміна безпліддя. Ще в словнику Б.Грінченка (1908 р.) знаходимо тільки неплідний, й російсько-українські медичні словники 20‑х рр. ХХ ст. перекладають рос. бесплодие тільки як неплідність, бесплодная відповідно як неплодиця, безплідна і неплідна, неплідниця, неруда. В усіх нових медичних словниках також наведено тільки два синоніми: неплідність і безплідність, а також прикметники неплідний, безплідний.

Отже, термін неплідність відповідає системі української мови, тільки він зафіксований у сучасних медичних словниках. Його дублетом може бути термін безплідність, який також відповідає законам й системі української мови. Термін безпліддя – розмовний варіант, у наукових творах вживати його не бажано.

Відповідно бажано також вживати інші споріднені медико-біологічні терміни: малоплідність (а не малопліддя), багатоплідність (а не багатопліддя), дрібноплідність тощо.

ТЕРМІНОВІ ПОЛОГИ – СТРОКОВІ ПОЛОГИ – СВОЄЧАСНІ ПОЛОГИ. Лікарі-акушери-гінекологи часто вживають в наукових творах словосполучення термінові пологи (роди), зустрічається воно в медичній документації.

Очевидно, появу цього стійкого виразу можна пояснити намаганням мовців дослівно передати українською російське срочные роды. Але в українській мові прикметник срочный перекладається не тільки словом терміновий, а й синонімами строковий, негайний та ін. Терміновий словники і довідники з літературного слововживання фіксують в складі сталих словосполучень переважно в значенні ‘який вимагає негайного виконання, вирішення; спішний’: термінова (негайна, пильна) справа, термінове замовлення, термінова допомога, вжити термінових заходів; строковий – переважно у значенні ‘обмежений певним терміном, який триває певний строк’: строковий вклад, строкова військова служба.

Тому на позначення аналізованого поняття медицини можна вибрати хоча б словосполучення з прикметником строковий: строкові пологи (роди) – або своєчасний: своєчасні пологи (роди) – терміносполучення, зафіксоване в основних львівських медичних словниках.

ЗСІДАННЯ КРОВІ – ЗГОРТАННЯ КРОВІ – ГЕМОКОАГУЛЯЦІЯ. У сучасних словниках існує надто багато відповідників на позначення поняття ‘перетворення крові з рідини в еластичний згусток у результаті переходу фібриногену в нерозчинний фібрин, який, полімеризуючись, утворює фібрилярну основу згустка’ (рос. свёртывание крови): зсідання крові, згортання (згортування) крові, гемокоаґ(г)уляція, гемопексис, гемостаз. У мовній практиці лікарів часто виникають труднощі у виборі терміна з цього ряду.

Очевидно, що вводити неологізми тут немає ніякої потреби, оскільки загальномовні словники, зокрема одинадцятитомний «Словник української мови» (К., 1970‑1980), фіксують термінологічні значення у давно існуючих словах зсідання (зсідатися) і згортання (згортатися). У термінологічних словниках 20-х і 60-х рр. віддавали перевагу терміну зсідання, хоча щодо крові пропонували також слова зціплення (зціпнення), тужавіння, збивання, скипання.

Отже, основним, давнім є термінологічне значення у слова зсідання, якому пропонуємо віддавати перевагу в аналізованому терміносполученні: зсідання крові. Крім того, це слово в медичній термінології має низку споріднених термінів: кров’яний зсідок, зсілий, зсілість крові, зсілість білка, зсідний тощо.

ПРИЖИТТЄВЕ УШКОДЖЕННЯ – ПОШКОДЖЕННЯ ОДЯГУ. У мові медицини існує тенденція розрізняти терміни ушкодження (ушкодити) і пошкодження (пошкодити). Так, ще медичний словник М.Галина 1920 р. перекладає повредить, повреждать як ушкодити, ушкоджати, надвередити, надвережати, повреждение як поруха, порух, уверед, ушкодження, шкода, повреждённый як увереджений, ушкоджений, підвереджений, його ж словник 1926 р. фіксує laesio як ушкодження, laesus як ушкоджений, порушений. Сучасні медичні словники слово повреждение з ремаркою мед. (порушення анатомічної цілісності) переважно перекладають як ушкодження, пошкодження і фіксують терміносполученння, в яких вжито слово ушкодження: бойове ушкодження, променеве ушкодження, посмертне ушкодження, прижиттєве ушкодження, ступінь пошкодження, тілесне ушкодження.

Дуже чітко значеннєву диференціацію термінів пошкодження й ушкодження проведено у вузькопрофільному «Судово-медичному російсько-українському словнику-довіднику» О.І.Герасименка (К., 1997): пошкодження – це ‘порушення цілісності «неживого»: предметів, текстильних тканин, одягу, а також трупа’ (пошкодження взуття, пошкодження одягу, пошкодження трупа), ушкодження – ‘порушення анатомічної цілісності тканин або органів, яке спричинило розлад їх функцій’ (прижиттєве ушкодження, ушкодження гострими предметами, ушкодження тваринами, ушкодження тупими твердими предметами, ушкодження частинами тіла людини, ушкодження зубами, ушкодження ногами, ушкодження руками) Зафіксоване в цьому словнику терміновживання має логічні й історичні підстави, саме його рекомендуємо дотримуватися у власній мовній діяльності.

ЗАБІЙ – КОНТУЗІЯ – ЗАБИТТЯ. Сучасні медичні словники демонструють дивну неузгодженість, перекладаючи з російської мови термін ушиб, який в російському «Енциклопедичному словнику медичних термінів» (М., 1982‑1984) має визначення: «УШИБ (contusio) – закрытое механическое повреждение мягких тканей или органов, без видимого нарушения их анатомической целости» – і входить до складу терміносполучення ушиб головного мозга. Так, українські словники як відповідники-синоніми до російського ушиб фіксують забій, забиття, удар, контузія, забита рана, забите місце, і терміносполучення контузія головного мозку, забій головного мозку, забиття головного мозку.

Така термінологічна неузгодженість дає підстави філологам у дисертаціях робити свої висновки про доречність чи недоречність вживання цих термінів. Зокрема Т.Лепеха у кандидатській дисертації (2000 р.), присвяченій судово-медичній термінології, обстоює вживання терміна забиття: «В українській мові слово забій можливе лише в словосполученнях гнати на забій, годувати на забій або забій у шахті (шахтна виробка), тому в цьому разі воно недоречне, а правильним постає термін забиття».

На це можна зауважити, що забій як відповідник рос. ушиб також відповідає системі української мови, має давню традицію кодифікації у словниках. Рекомендуємо саме його вживати, зокрема у складі терміносполучення забій головного мозку. Слово ж забиття як ‘дія за значенням забити’ асоціюється насамперед з поняттям вбивство і не може адекватно позначати закрите механічне ушкодження. Наведення ж слова удар як відповідника до рос. ушиб є непорозумінням. Співвідношення ж понять забій і контузія та терміносполучень з ними ще вимагає уточнення: абсолютні синоніми це чи ні? Справа – за лікарями, знаряддям яких є медична термінологія.

КІНЕЦЬ ХВОРОБИ (ЗАХВОРЮВАННЯ) – НАСЛІДОК ХВОРОБИ – ВИСЛІД (ХВОРОБИ). Лікарі часто звертаються за допомогою у виборі адекватної форми на позначення російських професіоналізмів і реквізитів медичної документації із словом исход: исход заболевания, исход беременности. Авторитетні українсько-російські медичні словники відповіді на це питання не дають. Серед усіх українських словників тільки «Російсько-український словник (сфера ділового спілкування)» О.Тараненка і В.Брицина фіксує: исход болезни кінець хвороби.

В українській формі № 003/о «Медична карта стаціонарного хворого» складачі стандарту вжили словосполучення результат лікування: «17. Результат лікування: виписаний(а) з одужанням‑1, поліпшенням‑2, погіршенням‑3, без змін‑4; помер‑5; переведений(а) в інший лікувальний заклад‑6, переведений(а) в інше відділення‑7; здоровий(а)‑8». Як бачимо, зроблено недоречну підміну понять: вжито словосполучення результат лікування замість кінець хвороби. До речі, у цьому випадку виникає алогізм: результат лікування – помер, чи результат лікування – здоровий (точніше мало б бути: результат лікування – видужав, вилікуваний). Якщо смерть – результат лікування, як це оформляють у медичній карті по усій нашій державі вже протягом чотирьох років, то кожного лікаря, що таке підписав, є підстави судити!

Тому доцільно вживати такі українські відповідники російських термінологізованих словосполучень із словом исход: исход болезни кінець хвороби, летальный исход летальний (смертельний) кінець. Допустимі у цих стійких словосполученнях також слова наслідок і вислід.

УСТЯ АОРТИ – ВІЧКО АОРТИ – ОТВІР АОРТИ – ГИРЛО АОРТИ. Звичайно, що відштовхуванням від російського стереотипу устье аорты є регулярне вживання в мові лікарів і студентів як його українського відповідника виразу гирло аорти замість літературного устя аорти. Напр., у назві діагнозу cтеноз гирла аорти. Очевидно, намагаючись підібрати український відповідник, медики використовують знання загальнолітературної норми (гирло ріки), дають перевагу слову, якого немає в російській мові, – і помиляються, оскільки взаємозаміни слів гирло й устя у цьому вислові норма не допускає. Медичні словники слова гирло як відповідника рос. устье навіть не фіксують:

·        у словниках 20-х рос. устье – це укр. вістя, вічко, відтулинка, відтулина, отвір, надсіння, передвірок,

·        у словниках 60-х – переважно устя: устя сечівника; устя, отвори судин,

·        у сучасних словниках – устя, вічко, отвір: устя (вічко, отвір) аорти, устя (вічко, отвір) сечоводу, устя (вічко) верхньої порожнистої вени, устя (вічка) легеневої артерії, стеноз устя аорти.

Отже, у складі терміносполучень мови медицини як відповідник російського устье можна вживати насамперед устя, або вічко, отвір.

ЛЕГЕНЕВИЙ РИСУНОК – ЛЕГЕНЕВИЙ МАЛЮНОК. Виникають труднощі під час вибору іменників з пари рисунок – малюнок. До автора цих рядків лікарі кілька разів зверталися з питанням: чому в посібниках і підручниках так часто пишуть рисунок, тоді як українською правильно малюнок? Яке слово вжити на позначення особливостей зображення на рентгенограмі: легеневий рисунок чи легеневий малюнок? Спробуємо дати відповіді на ці запитання.

Словники української мови фіксують як синоніми обидва слова – малюнок і рисунок. Згідно з одинадцятитомним академічним «Словником української мови», перше значення слова малюнок – ‘зображення предмета у площині, зроблене олівцем, пером, фарбами тощо’, слово рисунок має й такі значення: ‘3. Те саме, що креслення’, ‘4. Обрис, контур чого-небудь’.

Рисунок в українській мові – не русизм, воно насамперед асоціюється в свідомості мовців із штриховими зображеннями (на відміну від малюнків фарбами). Ця норма відображена в словнику О.Ізюмова 1926 р.: «Чертежник чертит, а художник пишет – рисовник рисує, а маляр малює», «Чертить карандашом – рисувати оливцем», в сучасному авторитетному «Російсько-українському словнику (сфера ділового спілкування)» О.Тараненка і В.Брицина: «рисун ок (то, что нарисовано, – обычно) малюнок, -нка; (совокупность линейных элементов в картине) спец. рисунок, -нка; (в пр. знач.) малюнок, реже рисунок…». Слово рисунок споріднене з такими словами і фразеологізмами, як риса, риска, обриси, риси обличчя (лиця), риси характеру, у загальних (головних) рисах (загальними рисами), доходити до риски, провести рису (риску), підвести риску. Вилучати його з наукової мови немає підстав.

Словосполучення легеневий рисунок (малюнок) не фіксує жоден медичний словник. Оскільки це контурне зображення, головним у ньому є штрихи, риски, то цілком доречно називати його саме рисунком: легеневий рисунок.