КУЛЬТУРА ПИСЕМНОЇ НАУКОВОЇ МОВИ

КУЛЬТУРА nПИСЕМНОЇ НАУКОВОЇ МОВИ

ПУБЛІЧНИЙ nВИСТУП І ЙОГО ЖАНРИ

РЕФЕРАТ. nНАПИСАННЯ РЕФЕРАТУ

Особливості nписемної мови. Система мовних засобів

Для літературної мови, що nреалізується в літературному мовленні, властиві усна і писемна форми її nіснування. Усне і писемне мовлення – це форми nреалізації мови як засобу спілкування.

Писемне мовлення nдля  ділових людей, науковців, і медичних працівників у тому числі, дуже nважливий елемент, бо саме через ділову документацію, листування, наукові праці nвстановлюються певні ділові контакти, описуються певні професійні процеси, nдоводяться до читача наукові ідеї, погляди.

Писемне nмовлення відрізняється від усного такими особливостями:

1) фіксується nграфічними знаками (в основному літерами, рідше малюнками, схемами, таблицями);

2) воно завжди nвторинне і спирається на усне мовлення;

3) має форму в nосновному монологічну;

4) пов’язане з nпопереднім обдумуванням;

5) характеризується nбільшою регламентацією мовних засобів, точнішим добором відповідної лексики;

6) чітко nпідпорядковується стилю і типу мовлення;

7) у ньому є повний nі ґрунтовний виклад думок;

8) редагування думки nі форми її вираження;

9) самоаналіз nнаписаного.

 Писемне мовлення визначається як nзагальною культурою суспільства, nтак і культурою кожного його члена зокрема. Воно є віддзеркаленням культури nрозумової і культури усного мовлення. Тому все, що було сказано про мовленнєве спілкування в nрізних сферах nжиттєдіяльності людини, має проекцію й на писемну форму мовлення, особливо на наукове писемне nмовлення.

Культура наукової nмови – нормативне nзастосування наукової мови в усній і писемній, діалогічній і монологічній nформах, високий рівень мовнокомунікативої культури.

nТермін «культура української мови» має кілька nвизначень. Узагальнену його характеристику подають сучасні лінгвісти nЛюбов Мацько і Лариса Кравець: «Культура мови – nмовознавча наука, яка на основі даних лексики, фонетики, граматики, стилістики nформує критерії усвідомленого ставлення до мови й оцінювання мовних одиниць і nявищ, виробляє механізми нормування і кодифікації (уведення у словники та мовну nпрактику)». Паралельно вживають термін  nкультура мовлення – нормативність і доцільність викладу інформації, nтобто філологічне і психолого-педагогічне обґрунтування використання nграматичних структур відповідно до умов і вимог конкретної ситуації. nОсобливостями культури мовлення вчені (Г. Винокур, Б. Головін, С. Єрмоленко та nін.) вважають правильність, вправність, мовну майстерність, стилістичне чуття nслова, доречність застосування варіантних мовних форм. Ці терміни співвідносяться nміж собою так само, як мова (загальне) і мовлення (конкретне). Сучасна nмовознавець Алла Коваль наголошує на різних планах діяльності: для культури nмови характерний об’єктивно-історичний план або програма діяльності, для nкультури мовлення — інструктивно-регулятивний. Завдання культури мови — nвизначення мовних норм на всіх рівнях мовної системи, культури мовлення – nаналіз усієї повноти сучасного мовного життя відповідно до системи мови, nвизначення різних композиційних форм мовних побудов з уточненням меж уживання nслів, виразів, конструкцій.

Одним із різновидів культури мовлення nє наукове мовлення.

Наукове мовлення – функціонування національної мови у nсфері наукової комунікації.

Термін n«культура наукового мовлення» слід використовувати, коли йдеться про певні nситуативні мовні норми, тобто конкретний акт мовлення; «культура наукової мови» n— стосовно предмета навчального курсу. Основою наукової мови є літературна мова, на її специфіці nпозначаються результати досліджень різних галузей науки.

У 20–30-ті роки ХХ ст., nураховуючи потреби мовної культури населення, в дослідженнях членів Празького nлінгвістичного гуртка було сформульовано поняття «функціональна мова».

Функціональна nмова – мова, призначена для спеціальних nцілей та обслуговування окремих сфер людського спілкування.

Німецькі лінгвісти nзапропонували натомість поняття «предметні (фахові) мови».

Предметна n(фахова) мова– сукупність мовних засобів, які nвикористовують у професійній сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння nміж людьми, які працюють у цій сфері.

Початок 50-х років ХХ ст. nбув ознаменований появою книги про мову науки як функціональний різновид мови nанглійського вченого Теодора Сейворі, що слугувала провісником теорії мов для nспеціальних цілей, у т. ч. й науки.
nСпеціальне вивчення наукового мовлення в українському і російському nмовознавстві розпочалося в 60-ті роки ХХ ст. Перші праці (М. Кожиної, А. nКоваль, А. Васильєвої, М. Котюрової та ін.) подавали визначення специфіки nнаукового стилю, виявлення екстралінгвістичних факторів, які впливають на nформування наукових текстів та їх стильових ознак, містили дослідження проблем nмовленнєвої системності наукового стилю, типів наукового тексту   (О.  nЛаптєва, О. Сиротіна, М. Сенкевич та ін.), поняття «культура мови» (А. Коваль, nМ. Жовтобрюх, А. Пилинський).

У дослідженнях 70–90-х nроків ХХ ст. розглядали проблеми писемної та усної форм наукового мовлення, nйого адресованості, діалогічності, експресивності (Н. Милованова, М. Кожина, Т. nМихайлюк, Л. Славгородська), композиції та зв’язності, інтертекстуальності nнаукового тексту (М. Котюрова, Н. Данилевська), поняття «мовна норма» (А. nПилинський, С. Єрмоленко, М. Жовтобрюх), друкували культуромовні поради Б. nАнтоненка-Давидовича, С. Єрмоленко, М. Жовтобрюха, А. Коваль, Л. Мацько, О. nСербенської, В. Русанівського, Є. Чак.

Культуру nнаукової мови кінця ХХ – початку ХХІ ст. досліджують функціональна стилістика n(вивчає особливості мовних норм у зв’язку з різними функціональними стилями), nлінгвістична прагматика (аналізує цілі учасників спілкування і методи їх nдосягнення, ставлення людини до власного і чужого мовлення), лінгвістика тексту n(розглядає норми побудови, структурно-стилістичні особливості тексту), nпсихолінгвістика (з’ясовує процеси мовотворчості, сприйняття і формування nмовлення та співвіднесеність цих процесів із системою мови).

Об’єктом nтаких досліджень є наукова мова (наукові тексти),  предметом — nмовно-жанрові особливості наукового стилю, етичні норми наукового спілкування.

Результати досліджень дають змогу:
n— поглибити знання про науковий стиль загалом і кожної (насамперед української) nмови зокрема;
n— розширити уявлення про наукову мову, головні категорії, властивості, nструктуру, мовні засоби наукового тексту, основи майстерності наукового nвиступу, виробити потребу в нормативному вживанні мовних засобів наукового nстилю;
n— опанувати технології роботи з науковим текстом, розвивати вміння і навички nмовностилістичного аналізу наукового тексту;
n—формувати стилістичну компетенцію;
n— виховувати мовний смак і мовне чуття, критичне ставлення до ненормативної nвимови;
n— аргументовано, спираючись на словники і мовленнєві зразки, оцінювати наукове nмовлення в різних комунікативних ситуаціях щодо дотримання норм літературної nмови;
n— використовувати основні засоби кодифікації (словники, довідники), створювати nнормативні наукові тексти зі спеціальності, писати відгуки і рецензії на nнаукові роботи, правильно вживати й оформляти цитати;
n— редагувати наукові тексти різних жанрів;
n— керувати аудиторією, послуговуючись вербальними і невербальними прийомами nпрезентації наукової спрямованості, у т. ч. електронної, застосовувати методи nмовного оформлення.

Ключовими nпоняттями курсу є «мова науки», «науковий стиль», «наукове мовлення», «мова nнаукової літератури». Термін «мова науки» використовують під час вивчення nзакономірностей побудови наукового тексту на фонетичному, лексичному, nморфологічному, синтаксичному рівнях.

Мова nнауки — засоби мови, що характеризують усі nфункціонально-стильові різновиди наукової сфери спілкування; специфічна система nграматичних і семантичних засобів вираження знакових одиниць, які становлять nядро і периферію наукового стилю.

Мова науки, або мова nнаукового стилю викладу, наукова (спеціальна) мова, виконує епістемічну, nкогнітивну, комунікативну функції і слугує для задоволення соціальних, гносеологічних, nкомунікативно-прагматичних потреб особистості і соціуму. Лексику мови різних nнаук представляють загальнонаукові слова, стійкі словосполучення, терміни, nневербальні знаки (символи, піктограми тощо), словотвірна підсистема, nвідповідні синтаксичні конструкції. Складником мови науки є науковий стиль.
nКультура наукової мови охоплює нормативний, комунікативний, етичний аспекти. nНормативний аспект передбачає знання літературних норм і вміння застосовувати nїх у науковому мовленні. Комунікативний — пропонує відбір мовних засобів, які nякнайкраще виконують завдання наукового спілкування. Дотримання норм поведінки, nповага до учасників спілкування, доброзичливість, тактовність становлять  nетичний аспект наукової мови.
nВажливим аспектом культури наукової мови дослідники (Н. Бабич, Ф. Бацевич, О. nБаженова, Д. Гринчишин, Р. Зорівчак, М. Котюрова, Л. Мацько, М. Пентилюк, О. nПономарів, А. Сербенська, Є. Чак) називають прикладний аспект. Наукові тексти nрозглядають як носії функціонально-стильової специфіки, що дає змогу пояснювати nмовленнєві огріхи, їх психологічну природу, фактори впливу на їх появу. nЗапочатковано навіть окремий напрям досліджень — «лінгвістика помилок», або n«помилкознавство», «девіатологія».
nОпанування наукової української мови є однією з важливих передумов підготовки nдосконалого наукового тексту, успішної презентації результатів наукового nдослідження.

Сутність та nособливості наукового стилю української мови

Науковий стиль є одним із nфункціональних стилів мови.

Функціональний nстиль (грец. stylos n— паличка для письма) — суспільно усвідомлена сукупність прийомів уживання, nвідбору та сполучення мовленнєвих засобів, функціонально зумовлена соціально nзначущою сферою спілкування.

Серед nфункціональних стилів виокремлюють розмовний, публіцистичний, науковий, офіційно-діловий, nхудожній, конфесійній. nКожний із них характеризується певними ознаками (стислість — розгорнутість, nемоційність — беземоційність, офіційність — невимушеність тощо) і мовними nодиницями. У табл. 1. наведено функціональне призначення й ознаки стилів nмовлення.

Таблиця 1.

 Стилі і жанри мовлення

 

 

Науковий стиль є одним із nосновних джерел збагачення та якісної видозміни мови.

Науковий nстиль – nфункціональний різновид літературної мови, що обслуговує різні галузі науки, nвиробництва, освіти і реалізується у спеціалізованих текстах різних жанрів.

Формується і розвивається він під nвпливом рівня науки і наукових знань в Україні, ступеня розвитку літературної nмови, мовної практики письменників, учених, діячів культури.

Витоки цього стилю спостерігаються ще nв давній книжній українській мові періоду Київської Русі — історичні переклади nпро Давні Грецію, Рим і Візантію; «Хроніка» Георгія (Многогрішного) про історію nВізантії, Ізборник Святослава 1073 р. тощо; XVI—XVII ст. — трактати, лексикони, nпослання, які готували і видавали в Острозькій, Києво-Могилянській академіях, nЛьвівському братстві, Києво-Печерській лаврі та інших навчальних закладах і nмонастирях України.

Статті, надруковані у nдругій половині XIX ст. в журналі «Основа», визначили перспективи розвитку nнаукового стилю української мови на подальші десятиліття. Вагомим підґрунтям nдля формування української наукової мови і мовної особистості були традиції nКиєво-Могилянської академії, Харківського і Київського університетів, nНіжинського історико-філологічного інституту імені князя Безбородька та ін. nТрадиційні лекції і практичні заняття літературознавці, мовознавці, етнографи, nпедагоги П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка, М. Костомаров, М. Лавровський, М. nМаксимович, О. Потебня, Ф. Прокопович, І. Срезневський, М. Сумцов спрямовували nна «загострення розуму», розвиток інтелектуально-творчого мислення, активізацію nпізнавальної діяльності, самостійності, самокритичності.

Аналіз досвіду викладання nпоказує, що у вітчизняній вищій школі дотримувалися традиції діалогового nспілкування зі студентами. У «Правилах» (1844) Університету Св. Володимира, nСтатуті Харківського університету було наголошено на обов’язковому написанні з nпершого року навчання наукових творів. Ознайомлення студентів із класичними nмовами, народною словесністю, текстами художніх творів російської, грецької, nлатинської літератур, особливостями історії, побуту відбувалося через «елементи nнаукової бесіди», «короткі диспути», «діалоги на лекціях», «порпання в наукових nкнигах», «розмірковування», граматичний розбір давніх текстів. Такі nдослідницькі види роботи допомагали студентам глибше розкрити суть художнього nслова.
n Значну роль у становленні наукового стилю відіграли наукові праці П. nКуліша, І. Нечуя-Левицького, М. Драгоманова. Наукове товариство імені Шевченка nголовне завдання вбачало у формуванні української наукової термінології: n«Плекати та розвивати науки в українсько-руській мові». У «Записках Наукового nтовариства імені Шевченка» друкували праці з історії, фольклористики, nетнографії, мово- і літературознавства, економіки, права, філософії, біології, nмедицини, геології, фізики, математики, хімії, техніки.

Діяльність nТермінологічної комісії, створеної у 1918 р. при Київському науковому nтоваристві, а також Інституту української наукової мови з 1921 р. була nспрямована на вироблення спеціальної термінології з різних галузей знання, nпідготовку і видання термінологічних словників.

Вагомий вплив на розвиток nнаукової мови мали праці українських учених. Теоретиком вироблення наукового nстилю на Наддніпрянщині вважають українського мовознавця, публіциста nПантелеймона Куліша (1819-1879). У 1857 р. він написав і видав у nСанкт-Петербурзі «Граматку української мови» – один із перших підручників нової nукраїнської мови. У ній, як і в «Записках про Південну Русь», Куліш nупроваджував новий фонетичний правопис (згодом його назвали кулішівкою), що мав nважливе значення у становленні сучасної української орфографії.

«Шлях науці уготовляється nсловом», а «для створення думки наукової поезія необхідна», – доводив nукраїнський мовознавець Олександр Потебня (1835-1891). Він визнавав домінанту nнаукової творчості як вирішальний фактор формування професіонала і громадянина. n

Сутність і механізми nнаукової творчості як специфічний різновид творчої діяльності, основні ознаки nнаукової мови та наукової термінології вивчав український письменник, дослідник nІван Франко (1856–1916). Його науковий стиль мови характеризувався nфункціональною настановою на інтелектуально-логічне сприйняття, nповідомлювально-оцінною специфікою, а сформований ним новий стиль наукового nмовлення був репрезентований у працях з естетики, історії культури, nлітературознавства і критики наприкінці 80-х років XIX ст. Творцем nнауково-публіцистичного, науково-популярного стилю української мови, нової nукраїнської наукової термінології, інтелектуалізатором української наукової nмови XIX ст. вважають публіциста, філософа Михайла Драгоманова (1841–1895). Для nназивання літератури як мистецтва слова він використовував терміни n«белетристика», «письменство»; діячів літератури – «літературний діяч», n«писатель», «письменник», «писателька», «письмак», «письмовець», «літератор», n«мальовник», «оповідач», «писач»; діячів літератури в галузі критики – n«рецензент», «коментатор»; фахівця з мови – «філолог», «лінгвіст». Хоча не всі nтерміни узвичаїлися в науковій мові, М. Драгоманов вплинув на вибір перспективи nрозвитку національної термінології.

Над виробленням цілісної nсистеми термінологічної розбудови української літературної мови працював nдержавний і культурний діяч Іван Огієнко (1882–1972). «Термін, – писав він, – nце зовнішній знак певного наукового розуміння. Найперша вимога від кожного nтерміна – щоб він найвідповідніше передавав сховане в нім розуміння…», «наша nмова дуже гнучка й зовсім придатна для творення термінологічних назов». nСьогодення актуалізує його слова про те, що «наука чужою мовою не пускає в nлюдині глибокого коріння».

Проблеми національної nтермінології досліджував Агатангел Кримський (1871–1942). Помітним явищем у nгалузі україністики кінця XIX – початку XX ст. стала його праця «Українська nграматика» у двох томах (1907–1908), основана на історичних джерелах.

Науковий пошук був nпріоритетним у діяльності Володимира Вернадського (1836–1945): «Передумовою nможливості наукової роботи для вченого повинна стати реальність», «Логічна nробота вченого повинна будуватися на даних наукового досвіду і спостереження». nВін зауважував, що дослідник має відповідати за наслідки своїх відкриттів. На nйого думку, завжди є вчені, які яскраво відчувають і охоплюють живу, реальну nприроду Землі, для яких розуміння єдиної Природи є основою всієї їх наукової nроботи.

Навчитися думати nпо-українському і «не збиватися на чуже» закликала Олена Курило (1890 – nімовірно 1946): «Треба читати уважно українських класиків слова, вважати на їх nмову, відзначати в ній своє, українське… Таке свідоме вивчання язикових nособливостей витворює певне чуття самої мови… Живою бо має бути літературна nмова». Кожне положення мовознавець логічно обґрунтовувала і доповнювала nприкладами з усної народної творчості та письменства, міжмовними паралелями із nзахідно- та східнослов’янських мов.
nВихованню чуття наукового слова, виробленню мовного смаку сприяли тексти nвисокохудожніх українських творів, дискусії, мовні конкурси, присвячені nпропагуванню мовностилістичних норм, праці І. Білодіда, С. Єрмоленко, В. nВиноградова, М. Жовтобрюха, Л. Мацько, Є. Чак, А. Коваль, В. Русанівського, І. nЧередниченка та інших мовознавців і письменників, радіо- і телепередачі «Слово nпро слово», «Живе слово». На сучасному етапі питання наукового стилю nрозробляють О. Бабич, О. Баженова, О. Васильєва, М. Кожина, М. Котюрова, В. nКостомаров, Л. Кравець, Л. Мацько, В. Морозов, О. Лаптєва, М. Сенкевич, О. nСербенська, П. Селігей, Л. Симоненко, Л. Струганець та ін. Лінгвісти з’ясовують nпоняття «науковий стиль», визначають його мету, описують категорії, виявляють nсистемні зв’язки між одиницями наукового стилю, характеризують ознаки і мовні nзасоби його вираження.

Метою nнаукового стилю є nповідомлення об’єктивної інформації, доведення істинності наукового знання, nпояснення причин явищ, опис істотних ознак, властивостей предмета наукового nпізнання.

Науковий nстиль виконує такі основні функції:

1) інформативну (функція nповідомлення);

2) епістемічну (наукове nтлумачення явищ, з’ясування, обґрунтування гіпотез, класифікація понять, nсистематизація знань);

3) комунікативну n(передавання спеціальної інформації);

4) перформативну n(встановлення певних фактів або зв’язків за

допомогою мовного nматеріалу);

5) гносеологічну n(пізнавальну, спрямовану на розширення знань читача);
n6) когнітивну (отримання нового знання);

7) функцію впливу n(прагнення автора переконати читачів (слухачів) у правильності своєї позиції);

8) функцію nаргументованого доказу (наведення доказів або фактів, які підтверджують nістинність пояснення і думки);

9) діалогічну (звернення nавтора до думки читача, зіставлення автором свого погляду з підходами, nпозиціями інших науковців).

Сферою nреалізації наукового стилю є переважно писемне мовлення, однак відчутне зростання наукових nконтактів у вигляді конференцій, симпозіумів, семінарів загострює увагу і до nусного наукового мовлення. Послуговується науковий стиль такими мовними nодиницями:
n– міжстильові одиниці (загальнонаукові, книжні слова), які однаковою мірою nвикористовують у більшості стилів (перевага, досвід, результат, факт, nпокладена);
n– мовні одиниці, які мають функціонально-стильове забарвлення наукового стилю n(гіпотеза, актуальність проблеми, наукове значення, апробація, експериментальна nбаза, ступінь дослідженості).

Інформацію в науковому nстилі можна передавати також за допомогою так званої штучної, графічної, мови – nграфіків, креслень, рисунків, математичних, фізичних символів, назв хімічних nелементів, математичних знаків.

Науковий стиль nхарактеризується спеціальними засобами передавання інформації: відбором типів nречень, використанням виразних можливостей порядку слів, повторів тощо.

У межах nнаукового функціонального стилю виокремлюють такі типи мовних висловлювань: nопис, розповідь, міркування, доказ. В  описах nперераховують у певній послідовності ознаки та властивості того чи того nоб’єкта. Кожний наступний елемент додає нові відомості до попереднього. nНаприклад: Індивідуальне завдання — це форма організації навчання, що має на nметі поглибити, узагальнити та закріпити знання, які студенти отримують у nпроцесі навчання (В. Дороз). В описі досліджень, приладів використовують nнеозначено-особові речення, які дають змогу зосередити увагу на дії: nОсновоположним принципом будь-якого наукового дослідження вважають nметодологічний принцип об’єктивності. Він виражається у всебічному врахуванні nфакторів, які зумовлюють те чи інше явище, умов, в яких вони розвиваються, nадекватності дослідницьких підходів і засобів, які дають можливість одержати nсправжні знання про об’єкт, передбачають виключення суб’єктивізму, однобічності nй упередженості в підборі й оцінці фактів (С. Гончаренко).

Розповідь у науковому тексті застосовують для nповідомлення. Вона характеризується, як правило, наявністю різновидових nдієслів. Приклад: Випрацювання української морфологічної термінології на nживомовній національній основі припадає на середину – другу половину ХІХ ст. nНаціональне іноді стихійно, але більшою мірою цілеспрямовано вироблялося в nзахідноукраїнських граматиках Т. Глинського, І. Могильницького, М. Лучкая, М. nОсадци, П. Дячана, О. Партицького, О. Огоновського, С. Смаль-Стоцького і Т. nГартнера та ін. (І. Ярошевич).

Власне описові та nрозповідні наукові тексти функціонують рідко. Частіше використовують змішаний nтип викладу – розповідно-описовий.

У текстах-міркуваннях досліджують явища або предмети, nрозкривають їх внутрішні ознаки і доводять певні положення. Міркування дає nзмогу на основі зафіксованих фактів осмислити їх, зіставити, дійти до певного nвисновку. У таких текстах можливі два способи розташування матеріалу: 1) від nзагального до часткового, від узагальнень до фактів, спостережень, тобто nспочатку подають тезу, а відтак аргументи та ілюстрації; 2) від часткового до nзагального, від спостережень і фактів до узагальнень, висновку. Наприклад: У nдисертації зосереджено увагу на лінгвістичній об’єктивації феномену nнеокласичного тексту, де критерій стилістичної домінанти в аналізі nаргументується дослідницькою увагою до екстра- й інтралінгвальних факторів. До nекстралінгвальних віднесено позамовну культурну ситуацію, що спричинила текст, nзумовила його цілісність і приналежність до «поля культури». Інтралінгвальна nсутність зумовлена особливостями мовної свідомості, репрезентованої в тексті та nйого одиницях, що розгортається у просторі мовної системи, можливості nреалізації функцій (А. Калєтнік).

Доказ у науковому nмовленні є одним із різновидів міркування. Науковий доказ оформлюють як текст nіз чіткою структурою (теза – аргументи (система умовиводів) – висновок) і nсистемою мовних засобів, що необхідні для досягнення істинності висловленого nсудження.

Тези містять відповідь на nзапитання «Що доводиться?», аргументи реалізують мету – надати теоретичні або nемпіричні узагальнення, які переконують в істинності тези, демонструють nзакономірний зв’язок явищ. До типових мовних засобів доказу належать сполучники nі прислівники якщо, так що, звідси, тоді, тому, дієслова 1-ї особи множини на nпозначення логічних операцій (визначимо, отримаємо, знайдемо) та ін. Висновок nдоказу будують як своєрідний повтор тези і оформлюють за допомогою слів nвисновок, результат, наслідок, вставних слів (отже, так), конструкцій наслідку n(встановлено, що…; можна легко довести…: це підтверджується існуванням…; nвважаємо, що такі умови достатні для…). Наприклад: Не будь-який пошук nвідповіді на запитання можна зарахувати до проблемних. Якщо в результаті nдослідження з’ясується, що аналізоване нами відоме явище підпорядковане вже nвідомому закону, то поставлене запитання не є проблемним. Отже, до проблемних nвідносимо монографічні дослідження, які містять поєднання аналізу непізнаного, nневідомого з припущенням про можливість дії невідомого з припущенням про nможливість дії невідомого закону в певному непізнаному середовищі (С. nГончаренко).

За сферами наукового nзнання тексти цього стилю поділяють на

·        nнауково-технічні (містять nописи технічних об’єктів, аналіз технологій та ін.),

·        nнауково-природничі n(тексти з біології, хімії, фізики, географії, що подають опис наук про живу і nнеживу природу) та

· науково-гуманітарні (тексти з філології, культурології, nфілософії, історії, що осмислюють феномен культури, людської особистості).

Функціональна nкласифікація дає змогу виділити такі підстилі наукового стилю:

·        nвласне науковий,

·        nнауково-навчальний n(дидактичний),

·        nнауково-технічний n(виробничо-технічний),

·       науково-популярний, nнауково-інформативний (науково-реферативний),

·        nнауково-довідковий n(довідково-енциклопедичний),

·        nнауково-діловий.

Частина вчених зараховує nнауково-інформативний та науково-довідковий різновиди до власне наукового nпідстилю. У межах наукового стилю виокремлюють також науково-публіцистичний та nнауково-фантастичний підстилі.  

За nступенем узагальнення розрізняють первинні і вторинні жанри.
nЖанр (франц. genre – вид, стиль, nжанр) – форма організації мовного матеріалу в межах певного стилю мовлення, що nісторично склалася і характеризується функціонально-смисловою специфікою і nстереотипною композиційною структурою.

До первинних наукових nтекстів, мета яких – передавання первинних наукових відомостей, отриманих у nпроцесі наукових досліджень, належать монографія, дисертація, дипломні, nмагістерські роботи, наукова стаття, наукова доповідь та ін. До вторинних nнаукових текстів (їх мета – опис змісту первинних текстів) зараховують nконспекти, реферати, анотації, рецензії, тези, науково-технічні огляди, наукові nзвіти, резюме, протоколи засідань наукових товариств тощо.

За формою жанри наукового nмовлення поділяють на великі і малі. До nвеликих жанрів належать дисертації, енциклопедії, монографії, довідники, nнавчальні посібники, до  малих – наукові статті, реферати, анотації, тези, nогляди, рецензії.

Власне nнауковий (академічний) підстиль. Призначений він для написання первинних і вторинних наукових текстів, nщо повідомляють наукову інформацію, доводять її новизну. Характерними ознаками nвласне наукового підстилю є академічність викладу, насиченість термінами, nкнижність, чіткість визначень, точність, переконливість аргументації, nсинтаксичних конструкцій, логічна послідовність викладу, лаконічність форми. nТексти цього різновиду адресовані фахівцям відповідного профілю.
nУ власне науковому стилі пишуть твори таких nжанрів:

1) монографію – nодноосібно написану книгу, в якій зібрано, систематизовано й узагальнено значну nкількість фактичного матеріалу, результати великого наукового дослідження, nодержано переконливі висновки;

2) дисертацію – nоригінальне самостійне науково завершене дослідження, яке може сприяти nрозв’язанню певної наукової проблеми (для кандидатської дисертації) або nвідкриттю нових напрямів у науці (для докторської дисертації);

3) наукову статтю – вид nнаукових публікацій, де описано кінцеві або проміжні результати дослідження, nобґрунтовано способи їх отримання, а також окреслено перспективи наступних nнапрацювань;

4) курсову роботу – nдослідження, що передбачає поглиблення й узагальнення знань із певної фахової nчи професійно орієнтованої дисципліни (з окремих розділів або повного nнавчального курсу), розвиток дослідницьких навичок, спроможності самостійного nосмислення наукової проблеми;

5) дипломну роботу – nнавчально-наукове дослідження, що включає систематизацію, закріплення, nрозширення теоретичних і практичних знань із базової фахової навчальної nдисципліни та їх застосування для розв’язання конкретних наукових і практичних nзавдань у відповідній галузі знання. Дипломна робота може бути поглибленою nрозробкою теми курсової роботи, а також виконувати функції підготовчого етапу nдо магістерського дослідження;

6) магістерську роботу n(магістерську дисертацію) – кваліфікаційну самостійну науково-дослідницьку nроботу, що містить сукупність перспективних і актуальних проблем, відображає nтворчий потенціал дослідника, його вміння інтерпретувати різні концепції і nтеорії, здатність до творчого осмислення аналізованого матеріалу, рівень nволодіння професійною мовою у предметній галузі знання. Магістерська робота, nвиконана на основі ґрунтовного теоретичного дослідження, може становити основу nдля подальшої роботи над кандидатською дисертацією.

У науковому стилі пишуть nтвори малих жанрів – реферати, анотації, рецензії, наукові доповіді тощо.

Науково-навчальний nпідстиль. Ним nпослуговуються при написанні підручників, навчальних та методичних посібників, nпрактикумів (збірників завдань і вправ), навчальних програм, курсів лекцій, nсловників, конспектів, методичних рекомендацій, хрестоматій тощо. Наукову інформацію nтакий підстиль подає аргументовано і доступно для студентів чи учнів. nНауково-навчальні тексти характеризуються дидактичною спрямованістю, nілюстраціями, логікою і стрункістю. Відбір матеріалу, зміст і форма навчальної nлітератури залежать від адресності — для вищої школи, середньої, інших типів nшкіл.

Лекції властиві логічна строгість, nоб’єктивність, послідовність у викладі думки, точність формулювань, nвикористання наукових синтаксичних стандартів, наявність термінологічної й nабстрактної лексики, розмаїття стійких словосполучень, певна експресивна nзабарвленість, використання логічних засобів впливу і переконання.

Основна nфункція лекції – nповідомлення інформації, нового знання. Лекції поділяють за змістом (з nприродничих, технічних, гуманітарних наук), різновидами усного мовлення n(лекція-монолог, лекція-діалог), слухацькою аудиторією (для школярів, nстудентів, учителів, науковців), присутністю-неприсутністю адресата (слухача) n(традиційна лекція, радіо- , телелекція).
nУ конспекті лекцій пропонують стислий виклад курсу лекцій або окремих розділів nнавчальної дисципліни.

У методичних nрекомендаціях характеризують питання теми, модуля (розділу) навчальної nдисципліни або практичної діяльності. Практикум містить практичні завдання і nвправи, спрямовані на формування і розвиток професійних знань, умінь і навичок. nХрестоматія – збірник вибраних творів або уривків із них, які стосуються певної nгалузі знання.

До nспільних ознак підручника і навчального посібника належать: науковість, об’єктивність nвикладеного матеріалу; відповідність навчальній програмі; наступність і nперспективність у процесі розгортання навчального курсу; доступність подання nматеріалу. Проте вони відрізняються: підручник містить весь обов’язковий зміст nнавчального курсу, навчальний посібник доповнює підручник і може розглядати не nвсі розділи, теми, проблеми, а лише ті, що, на думку автора, потребують nособливої уваги.

Навчально-наочний nпосібник – це nнавчальне  видання, що містить ілюстративно-наочні матеріали, навчально-методичний посібник – навчальне nвидання з методики викладання навчальної дисципліни, яке крім викладу nнавчального матеріалу містить методичні вказівки щодо викладання дисципліни або nорганізації самостійної роботи студентів.

Науково-популярний nпідстиль. Використовують nйого для написання статей, есе, наукових праць, інтерв’ю, оглядів наукової nінформації. Завдання науково-популярної літератури – в доступній і зрозумілій nформі з допомогою різних прийомів активізації уваги читача (яскраві образи, nпорівняння) ознайомити читача з науковими знаннями.

Наукові положення у таких nтекстах ілюструють прикладами. Натомість уникають спеціальних умовних nпозначень, символів, формул, складних схем. Замість вузькоспеціалізованих nтермінів пропонують загальновживану лексику, подають спрощені визначення. Науково-популярним nтекстам властиві прості речення, рідше – складні синтаксичні конструкції. nНаприклад: Оскільки думка існує в слові, значить, мова є способом існування nвсякої розумової діяльності. Її виняткову роль в житті й духовному розвитку nсуспільства розуміли з давніх-давен. Тому й сама мова завжди була предметом nнаукового інтересу. Так що мовознавство – одна з найдавніших наук (А. nМатвієнко).

Отже, nнауковий стиль – це інформаційний простір функціонування наукових мовленнєвих nжанрів. У кожному nпідстилі і жанрі існує відповідна текстова організація із загальномовними і nстильовими нормами.
nОсновним комунікативним завданням спілкування в науковій сфері є вираження nнаукових понять та умовиводів. Мислення в цій сфері має узагальнений, nабстрагований, логічний характер. Цим обумовлені і такі специфічні ознаки nнаукового стилю, як абстрагованість, стислість, узагальненість, діалогічність, nпідкреслена логічність, об’єктивність викладу, ясність, смислова точність, nоднозначність, інформативна насиченість. Він характеризується також nнормативністю мовлення, предметністю, понятійністю, доказовістю, лаконічністю, nпереконливістю, аргументованістю, стандартизованістю (вибір з певною метою nмовних кліше). Ці особливості залежать від жанру, предмета розгляду, адресата.

Абстрагованість і nузагальненість наукового стилю створюють шляхом використання іменників nабстрактного й узагальненого значення, загальнонаукових термінів, дієслів nтеперішнього часу в «позачасовому» значенні, зворотних і безособових дієслів, nдієслівно-іменних сполучень, неозначено- та безособових речень. Наприклад: nпроводити дослідження, здійснювати аналіз, піддавати критиці.

Логічність викладу nвиявляється в послідовності висловлювання, його доказовості й аргументованості, nпобудові мовлення відповідно до законів логіки із збереженням відношень і nзв’язків реальної дійсності. Це досягається завдяки уважному ставленню до nцілого тексту, зв’язності думок і зрозумілому композиційному задуму.

Дійовий засіб вираження nлогічних зв’язків – спеціальні функціонально-синтаксичні засоби, що вказують на nпослідовність розвитку думки (спочатку, насамперед, потім, по-перше, по-друге, nотже та ін.), заперечення (проте, тим часом, але, тоді як, одначе, аж ніяк), nпричинно-наслідкові відношення (таким чином, тому, завдяки цьому, відповідно до nцього, внаслідок цього, крім того, до того ж), перехід від однієї думки до nіншої, рубрикацію тексту (перш ніж перейти до…, звернімося до…, розглянемо, nзупинимося на…, розглянувши…, перейдемо до…, важливо зупинитися на…, nдоцільно розглянути…), результат, висновок (отже, все сказане дає змогу nзробити висновок, підсумовуючи, зазначимо…).

Засобами логічного nзв’язку можуть слугувати займенники, прикметники, дієприкметники (цей, той, nтакий, названий, указаний та ін.), а також повтори ключових слів у тексті, nоднорідні члени речення з узагальнювальним словом, вставні слова і nсловосполучення, що увиразнюють логіку мислення і послідовність викладу, прямий nпорядок слів у реченні.

Смислових точності та nоднозначності висловлювань досягають шляхом використання термінів і слів у nпрямому значенні, уточнень у вигляді виносок, посилань, цитат, прізвищ, nцифрових даних, які аргументують наукові положення і підсилюють об’єктивність nта достовірність висловленого. Недоречно вжите в науковому тексті слово може призвести nдо подвійного тлумачення цілого речення.

Один із показників nзагального мовно-культурного рівня дослідника – правильне і вільне володіння nтермінами.

Термін n(лат. nterminus — межа) – слово nабо словосполучення, що позначає спеціальне поняття певної галузі знання або nдіяльності.

Цінність терміна в тому, nщо він несе логічну інформацію великого обсягу. Не можна довільно nвикористовувати в одному тексті різну термінологію. Слід пам’ятати, що кожна nгалузь науки має притаманну тільки їй термінологічну систему. У науковому nтексті без потреби не застосовують професійної лексики.

Професіоналізми – слова та вирази, поширені в певному науковому nсередовищі. Їх уживають на позначення спеціальних понять певної професії: nмонітор, файл, принтер, сканер. Як професіоналізми можуть використовуватися nслова і сполучення слів, за якими суспільною практикою закріплене певне nлексичне значення. До таких назв належать складні одиниці термінологічної nлексики (соляна кислота, сірчана кислота, вуглекислий газ).

Професіоналізмами також nпослуговуються як неофіційними, експресивно забарвленими синонімами до складних nабо неусталених термінів (оперативка – оперативна нарада, заліковка – залікова nкнижка). Часто професіоналізмами є загальновживані слова, використані у nспецифічному значенні, наприклад вікно (між уроками) – зі сфери педагогічної nдіяльності.

Об’єктивність викладу n(різні погляди, відсутність суб’єктивізму, безособовість мовного вираження, nзосередженість на предметі) виявляється у зваженому оцінюванні ступеня nдослідженості проблеми, шляхів її розв’язання, ефективності певної теорії, nрівня завершеності її вивчення, в обґрунтованості результатів, наведенні nекспериментальних даних тощо. Вказівку на джерело повідомлення (кому конкретно nналежить певне висловлення) подають з урахуванням вставних слів і nсловосполучень (на думку, за даними, автор переконаний тощо). Об’єктивність nформи досягається також шляхом уникнення вигуків і часток на позначення емоцій nі почуттів, емоційно забарвленої лексики й експресивних моделей речень, завдяки nпереважанню нейтрального порядку слів, відсутності окличної інтонації та nобмеженості питальної. Об’єктивність визначає особливості манери розповіді: nвідмову від 1-ї і 2-ї особи, використання односкладних безособових, неозначено- nта означено-особових речень.

Виявом об’єктивності у nнаукових текстах є також ґрунтовний огляд літературних джерел з наведенням nпосилань. Ігнорування цієї ознаки може бути розцінено як плагіат.

Логічна послідовність nнаукової роботи полягає в органічному зв’язку розділів, послідовній конкретизації nвисловленої думки або тези, її доповненні, поглибленні, що загалом сприяє nкращому баченню тексту.

Ясності усного мовлення nдосягають завдяки чіткій дикції, логічному і фонетичному наголошуванню, nправильному інтонуванню, спокійному і ввічливому тону. На письмі ясність nвиявляється в послідовності викладу матеріалу (відображає логічне розгортання nдумки), точному називанні, повторі ключових слів, членуванні наукового тексту nна абзаци.

Стислість наукового nтексту полягає в умінні автора уникати непотрібних повторів, багатослів’я або nмовної надмірності.

Хоча науковий текст і nмонологічний, йому властива спрямованість на адресата. Так дослідник повідомляє nпро мету дослідження (зупинимося на), кваліфікує свої дії (розглянемо, nпроілюструємо, наведемо приклад), прагне висловити власне бачення стосовно nпевної проблеми, подискутувати з фахівцями. Цю ознаку наукового стилю nвизначають як  діалогічність, виражену у використанні проблемних запитань, nцитат, оцінних мовних засобів тощо.

Інформативна насиченість nнаукового стилю – це ступінь смислової і змістової новизни наукового тексту, що nвиявляється в авторській концепції, системі авторських оцінок. Цього досягають nшляхом доказовості та об’єктивності викладу, насиченості вузькоспеціалізованими nі загальнонауковими термінами: Не можна не погодитися, що мовна особистість — nце насамперед соціальне явище, вона пов’язана із соціально-культурною сферою nсуспільства. Водночас не можна ігнорувати, як на нашу думку, в мовній nособистості й індивідуально-психологічний аспект, тобто не можна розмежовувати nмову і мовлення в мовній особистості, вони обумовлюють одне одного і nвзаємопов’язані (А. Богуш).

Ступінь інформативності nповідомлення залежить від потенційного читача. Підвищення інформативної nнасиченості за мінімальної витрати мовних засобів свідчить про мовну економію n(вилучення мовного елементу (слова, словосполучення) у структурі висловлювання, nщо не впливає на його загальний зміст).

Отже, науковий стиль, nреалізуючись у різних підстилях (власне науковий, науково-навчальний, науково-популярний, nнауково-довідковий та ін.) і жанрах (наукова стаття, монографія, дипломна nробота, дисертація тощо), активно обслуговує наукову галузь: повідомляє, nаргументує, уточнює, конкретизує, оцінює, забезпечує науковий діалог і полілог. nСферою використання наукового стилю є писемне й усне мовлення.

[Семеног О. М. Культура наукової nукраїнської мови. – К. : Академія, 2012  // http://academia-pc.com.ua/page/80].

Метою наукового твору є nзнайомство читача з результатами досліджень учених у різних галузях знань. Їй підпорядковані і спосіб викладення матеріалу, nі, відповідно, мовні засоби, що використовуються. Ці засоби повинні nзабезпечувати повне і точне осмислення теми, послідовність і nвзаємозв’язок думок. Усі міркування автора твору спрямовані на переконливе nобґрунтування висновків, результатів, які були досягнуті під час досліджень. nЧітка послідовність мислення автора передбачає насамперед логічне, nа не емоційно-чуттєве сприйняття наукового твору, тому емоційно-експресивні nмовні засоби не є домінуючими в ньому.

Важливою рисою наукової мови є нахил до nрозгорнених складних речень з розгалуженою системою різних видів nпідрядності, відокремлених зворотів (особливо дієприкметникових nта дієприслівникових), вставних і вставлених конструкцій. Синтаксис nнаукового стилю має яскраво виражений книжний характер, чітко організовану nбудову речень, без чого неможливо було б висловити складну думку. Велика nпитома вага тут належить складнопідрядним реченням, зокрема з причиновим nта наслідковим зв’язком. Такі речення найбільше відповідають специфіці nнаукового викладу. 

Особливість наукового стилю визначається nчастим вживанням термінів, спеціальної лексики, складних речень. nХоча, безперечно, не слід забувати і про лексичне багатство мови, її nвиражальні можливості і намагатися писати не тільки змістовно, але й цікаво.

Загальновживані слова, терміни, nзагальнонаукова лексика визначають мовні особливості стилю nтворів, в яких йдеться про результати досліджень, досягнення вчених. Слова в таких nтворах вживаються у своїх прямих значеннях, nсинонімів у наукових працях обмаль. nІз зображувальних засобів переважають порів­няння. Вони допомагають скласти об’ємне уявлення про предмет nрозповіді.

Природно, найбільшу частину інформації nвикладено із застосуванням саме загальнонаукових та спеціальних nтермінів. Вживають також слова й усталені слово­сполучення, що nдопомагають послідовно, логічно пов’язати між собою окремі nчастини наукового тексту. Це насамперед: таким чином, однак, крім nцього, з іншого боку, в свою чергу, в даному разі, по-перше, nописаний вище, наведені результати; на підставі отриманих даних; nяк показали дослідження.

Особливо необхідно виділити слова, які свідчать про ступінь достовірності (дійсно, зрозуміло, nвірогідно), об’єктивність наведеної інформації (думають, вважають, стверджують, здається, можливо). Ці мовні засоби nдо того ж надають висловлюванню відносного характеру. А ось абсолютні твердження вимагають від автора найвищого ступеня відповідальності. У науковому стилі розширені функції іменників і прикметників nза рахунок дещо звуженого використання nдієслова.

У науковій літературі поширені nбезособові, неозначено-особові речення, які використовуються для опису nфактів, явищ, процесів.  Часто вживають розповідні речення, досить рідко n– питальні, а кличні майже не трапляються, оскільки вони емоційно nзабарвлені.

Види наукового тексту

Анотація (від. лат. аnnotatio – “зауваження”) – nкоротка, стисла характеристика змісту книги, статті тощо. Це невеличка nбібліографічна довідка, де стисло характеризується зміст книги, статті через nперелік найголовніших у них питань, оцінюється анотований твір.

Завдяки анотації читач отримує можливість попередньо уявити nзміст незнайомого друкованого твору, відшукати в ньому необхідну інформацію. nСаме тому в ній слід зазначати тип публікації (стаття, монографія, підручник), nїї будову, актуальність теми, адресатів і обсяг. Необхідно також зазначити, що nнове з’явилося в цьому виданні порівняно з іншими на таку саму тему.

Анотація найчастіше розміщена на другій сторінці будь-якої nдрукованої праці. Цей документ необхідно вміти складати всім, хто пише nпідручники, посібники, укладає допоміжну науково-методичну літературу n(словники, збірники різного призначення тощо).

Реквізити анотації:

1. Прізвище, ім’я, по батькові автора (авторів).

2. Назва твору.

3. Місце видання, видавництво, рік видання.

4. Обсяг (загальна кількість сторінок, іноді – малюнків, nтаблиць).

5. Код за Міжнародним класифікатором книг ISBN (за потреби).

6. Стислий зміст (основні положення, викладеш в тексті).

7. Висновки.

8. Призначення для читачів. Зразок анотації довідкового nвидання

Подано довідкові відомості про всі самостійні країни світу n(на час видання книги Тх було 191), зокрема загальні дані, основні етапи nісторії, державний устрій, природне середовище, населення, господарство, nтуризм. Довідник е першим таким виданням в Україні. В ньому використано nнайновіші дані ООН, Світового банку та аналогічних видань США, Франції, nНімеччини.

Для учнів середніх загальноосвітніх шкіл, ліцеїв, гімназій, nколеджів, студентів вищих закладів освіти, вчителів. Буде корисний державним nслужбовцям і приватним підприємцям, широкому загалові читачів.

Зразок анотації наукового видання

Товстуха Є.С. Фітотерапія. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: nОрія-ни, 2000. -432 с. ISBN 966-7373-44-4

У третьому виданні пропонованої праці освітлено особистий nсорокарічний досвід лікарської діяльності фітотерапевта Є.С. Товстухи.

Приведено детальний опис 269 цілющих лікарських рослин, які nспоконвіків застосовує український народ для лікування та профілактики як nокремих, так і багатьох груп численних недуг.

Вагомим науковим потенціалом та щоденною діяльністю nпрактичного лікаря автор неспростовно доводить, що фітотерапія належить до nуніверсальних лікувальних засобів живої природи. Фітотерапію автохтонів нашої nземлі – праукраїнців і українців – вчений розглядає як етнічний і традиційний nнаріжний камінь лікувальних засобів, що торкаються джерел сивочолих тисячоліть.

Зразок анотації наукової статті

УДК 664.1-663.43

А.І. Українець, Г.О. Сімахіна, доктори техн. наук

СТРАТЕГІЯ НУХТ У СТВОРЕННІ В УКРАЇНІ ІНДУСТРІЇ ЗДОРОВОГО nХАРЧУВАННЯ

У статті проведено аналіз залежності стану здоров’я людини nвід зовнішніх чинників довкілля. З’ясовано вплив оздоровчих продуктів на nфункціонування живого організму. Обґрунтовано та стверджено необхідність nстворення в Україні індустрії здорового харчування. Проаналізовано економічні nпередумови та напрями виробництва оздоровчих продуктів.

РЕФЕРАТ

 Реферат (лат. reffere – доповідати, nповідомляти) – це текст, написаний на основі першоджерела з метою викладу його змісту. Словник української мови nв 11-ти томах подає таке визначення цього слова: “Реферат – це: 1. nКороткий усний або письмовий виклад наукової праці, результатів наукового nдослідження, змісту книги. 2. Доповідь на будь-яку тему, зроблена на основі nкритичного огляду літературних та інших джерел”1.

На відміну від курсових та дипломних робіт, реферат пишеться nне лише зі спеціальних, а й із загальних дисциплін. Згідно з визначенням, nреферат повинен містити невелику кількість елементів новизни. Достатньо nграмотно й логічно викласти основні ідеї із заданої теми, які містяться в nкількох джерелах, і згрупувати їх за поглядами.

Передусім у рефераті має бути відповідь на питання: Що нового nможна знайти у цій публікації? Саме таке завдання стоїть перед референтом (тим, nхто пише реферат), який повідомляє про основні характеристики, зміст первинного nдокумента. Цим він допомагає читачеві відібрати необхідну для нього літературу. nРеферат – документ вторинний, компілятивний2, у більшості випадків не може nзамінити першоджерело. Монографічний реферат готують за одним джерелом, nоглядовий – за декількома книгами, розділами або статтями.

Рекомендований обсяг реферату – 10-12 друкованих сторінок n(0,5 друкованого аркуша). Найчастіше його пишуть своїми словами. Цитати вводять nу текст лише тоді, коли вони необхідні для повнішого розкриття теми або якщо nвони викликають у референта заперечення. У тексті не повинно бути нічого nзайвого, що не стосується теми, ніяких недоречних відступів. Відповідність nзмісту реферату заданій темі є одним із критеріїв його оцінки.

Процес написання реферату включає вибір теми, вивчення nлітератури, складання плану, написання й редагування тексту, оформлення nреферату.

На відміну від анотації, реферат nбільш конкретний. У ньому повинна бути відповідь на запитання: що nнового можна знайти в даній публікації? Саме таке завдання стоїть nперед референтом (тим, хто пише реферат), який повідомляє про nосновні характеристики, зміст первинного документу. Цим він nдопомагає читачеві відібрати необхідну для нього літературу. nРеферат – документ вторинний, компілятивний, у більшості випадків не nможе замінити першоджерело. Монографічний реферат готують nза одним джерелом, оглядовий – за декількома nкнигами, главами або статтями.

Здебільшого пишуть саме оглядові реферати. nТому перед початком роботи над рефератом треба чітко визначити nйого тему й основну думку. Це допоможе цілеспрямовано працювати з nлітературою і водночас складати план майбутнього реферату. Він nстворюється на підставі плану та зібраного матеріалу. Вважають оптимальним nреферат обсягом 10-12 друкованих сторінок. Найчастіше його nпишуть своїми словами. Цитати вводять у текст лише тоді, коли вони nнеобхідні для повнішого розкриття теми або якщо вони викли­кають nу референта заперечення.

На титульній сторінці реферату nнеобхідно вказати назву установи, де він виконаний; його тему; nпрізвище, ім’я, по батькові автора і керівника роботи. Список використаної літератури подають наприкінці тексту.

Орієнтовна схема реферату

Вступна частина.  n

Опис. Це nвласне реферативна частина, в якій стисло викладаються відомості про nосновні теми першоджерела; зроблено докладний аналіз кількох nнайважливіших із них; висвітлено позицію автора і думки референта nщодо неї.

Заключна частина реферату складається nз висновків, узагальнень автора, зауважень референта стосовно nзначення статті чи книги, оцінки повноти та своєчасності аналізу nзазначених проблем.

Відповідно до наведеної схеми реферату під nчас його написання можна використовувати такі мовні засоби.

1.  Праця, nмонографія, стаття поділяється, містить, має назву; в ній nрозглядається, висловлюється, викладається, узагальнюється (що?); nприсвячена темі, проблемі, питанню; є узагальненням, переказом, nоглядом, описом, аналізом; говориться (про що?); дається оцінка, nвиклад (чого?).

2.  Висловлено nпогляди автора (щодо); він зосереджує свою увагу; автор nторкається (порушує, повідомляє, сповіщає, зауважує…) таких nпроблем; є дискусійні положення; обґрунтовується теза; nособливу увагу приділено; автор зупиняється (зокрема) на таких nпроблемах (питаннях,
nфактах); щодо (стосовно) проблем (фактів, питань) nавтор; підкреслюється велике значення; наводиться багатий nстатистичний матеріал; суть
nпроблеми зводиться до (полягає); вказується на необхідність; nнаводить на думку; важливо відзна­чити; беручи до уваги; nнаведені дані свідчать;
nокремо розглядаються питання; далі висвітлю­ються nпроблеми; робота поділяється (має) на; починається з; складається nз; закінчується; містить; доведено, що…; автор наводить nприклад (цитату, факти, дані); посилається на…; ілюструє.

3. У заключній частині автор пише, робить висновок n(доходить висновку, підводить до висновку); узагальнюючи сказане; nв підсумку можна відзначити; автор переконливо доводить; суть викладеного n(згаданого, зазначеного) вище зводиться до, полягає в тому; критично ставитися; nнезрозуміло; викликає сумнів; визнає переваги; відзначає недоліки; nавтор не розкриває змісту; сумнівно, що…

Останні слова і словосполучення дають змогу висловити nреферентові свою згоду з позицією автора або критичне ставлення до неї, дати їй nоцінку.

 При складанні nтексту слід стежити за правильністю вживання прийменників, зокрема в усталених nсловосполученнях. Це стосується поширених прийменникових конструкцій з по. nНадмірне захоплення конструкціями такого типу викликає одноманітність викладу і nзбіднює мову. Російські конструкції з прийменником по в українській мові nможуть перекладатися цілою низкою прийменникових і безприйменникових nконструкцій.

Порівняйте приклади:

 

 

ü    Багато помилок виникає при перекладі nусталених прийменникових конструкцій з російської мови, тим часом як nвідмінності між спорідненими мовами досить значні.

 Порівняйте приклади:

 

ü    Показником мовної майстерності є nвміле користування можливостями синтаксичної синонімії. В українській мові до nдеяких конструкцій вищезазначеного типу існує не один, а кілька варіантів, які nстворюють можливості варіювати або, якщо між ними є смислова відмінність, nпідібрати точніший відповідник: по травень включно і до травня nвключно, по закону, за законом і згідно із законом, за nвимовою і з вимови, на бажання клієнта і за бажанням nклієнта.

СИНОНІМІЯ nПРИЙМЕННИКОВИХ КОНСТРУКЦІЙ

 

Сучасна українська мова nмає велику групу синтаксичних синонімів. Розглянемо приклади окремих nприйменникових конструкцій.

Прийменники, що передають відношення мети

з метою               з метою подальшого співробітництва

у зв’язку

для, до,               приготовлені для вживання

на, про                         на свої роки(для своїх років)

виконаю на всяк випадок (про всяк випадок)

задля, заради,             мають відтінок присвяти; заради дружби,

ради, в ім’я                 ради шматка хліба

 

Прийменники, що передають часові відношення

до, перед (напередодні)       до екзамену (перед екзаменом)

з, від                             з початку року (від початку року)

сліпий від народження (з народження)

по, до                                     по лютий, (до лютого)

після, по                      після закінчення терміну (по закінченні)

протягом, упродовж           протягом дня (упродовж дня)

за, під час                    за час правління (під час правління)

на, в                             на день (в день), на ту пору (в ту пору)

за, в                              за всіх часів (у всі часи)

під, за                                    під час хвороби (за період nхвороби)

в, об

 

Прийменники, що передають відношення відповідності

відповідно до                        відповідно до постанови

згідно з                        згідно з постановою

залежно від                           залежно від виконаного

виходячи з                            виходячи зі сказаного

на противагу                        на противагу установленим поглядам

 

Прийменники, що передають допустові відношення

незважаючи на           незважаючи на nвикладене

незважаючи на ознаки великої втоми

незалежно від                       незалежно від зазначеного

попри                                    попри всі злигодні й турботи

всупереч                      всупереч зовнішній  легковажності

наперекір                    наперекір недугам

 

Прийменники, що nпередають об’єктивні відношення

стосовно, щодо           щодо способу творення

стосовно розглянутого питання

 

Прийменники, що передають просторові відношення

біля, коло, при           зупинився при вході (біля входу)

поряд (з), поруч (з)              жив поряд зі школою (коло школи)

серед, посеред                       посеред вулиці, серед нас

з-поміж                        вирізнятися з-поміж усіх

 

Зразок титульної сторінки реферату

 

 

РЕЦЕНЗІЯ (ВІДГУК)

Рецензія (лат. recensio – розгляд) – це nвідгук, критичний аналіз та оцінка nхудожнього або наукового твору. nСпочатку рецензія відігравала службову роль – інформувала читача про новий друкований твір, звертала увагу на його переваги і недоліки, давала nуявлення про його призначення та nможливості використання. Поступово nрецензія стала самостійним жанром творчої діяльності. Іноді рецензією nназивають розгорнуту анотацію, в якій nрозкривається зміст книги, а сам підбір nматеріалу стає прихованою оцінкою.

 

 Орієнтовна nсхема рецензії

1. Предмет nаналізу. Автор, назва книги, статті, видання.

2. Вступ. nАргументоване пояснення рецензента, чому nсаме до цього видання він звертається,  яка проблема в ньому розглядається і наскільки вона актуальна.

3.      nОсновна частина.  Виклад змісту  (основних положень) nрецензованого твору (можливе цитування), позиції автора, розгорнута nаргументація оцінок.

4. Заключна nчастина. Висновки рецензента.

У роботі над рецензією вживають, зокрема, такі nсловосполучення.

У рецензованій книжці велику цінність стано­вить… nУ цій книжці автор з нових позицій роз­криває… Достоїнство nпублікації полягає в тому…

Автор переконливо аргументує свої думки… У nкнижці відзначається важливість… Автор підкреслює, що … Книжка розрахована на nширокий загал і буде цікавою багатьом читачам.   

Саме такі види науково-мовних творів nдопомагають студенту-медику  навчитися самостійно мислити nв процесі пізнання.

 

Оформлення наукового тексту. Бібліографія, цитати, посилання

 Науково-писемні nтексти мають свої специфічні ознаки.

У писемному мовленні надзвичайно велике nзначення мають виразність, чіткість літер, акуратність nтексту (неохайність написаного свідчить про погану звичку й про nнеповагу до того, хто читатиме текст). Друкують звичайно чорним nкольором середньої жирності по 57 – 60 знаків у рядку, враховуючи nпроміжки між словами.

Якщо виникає потреба скористатися іншим nалфавітом (напр., латинкою), то іноземний текст набирають n(вдруковують) або чорною тушшю пишуть (вписують). Поєднання частково nнадрукованих окремих букв і написаних не допускається.

Розташовувати текст на форматі, тобто nстандартному аркуші паперу – у звичному користуванні розрізняють nдва формати: А 4 (210 х 297) та А 5 (146 х 210) – треба з nурахуванням пропорції, естетики співвідношення формату й обсягу nтексту. Не варто втискувати в рядок частину фрази, якщо вона nможе бути перенесена в наступний.

Писати потрібно, залишаючи поля, – цього nвимагають і технічні умови, наприклад, підшивання ділових паперів, nі традиція зберігати поле для поміток, правок, доповнень, і nнавіть естетика форматів. Згідно з Державним стандартом (ДСТ), nполя повинні бути такими: ліве – 30 мм, праве – 10 мм, верхнє – 20 мм, нижнє – 20 мм.

Друкують звичайно на одному боці стандартного nлистка білого паперу одного сорту.

Таблиці, малюнки, креслення, схеми, графіки, фотографії у писаному тексті повинні мати розмір стандартного nаркуша. Таблиці треба віддрукувати й nрозграфити. Цифровий матеріал таблиць друкується nчерез 1,5 інтервала, текст головки і боковини можна друкувати через 1 інтервал. Пропуски в таблицях nпозначаються тире (–). Цифри повинні nрозташовуватися в колонки одна під одною.

Небажаними у писемному тексті є виправлення і nдомальовування чорнилом.

Нумерація сторінок іде за порядком від nтитульного листа до останнього, без пропусків, повторів, літерних доповнень. Таким чином, титульний лист є першою сторінкою n(нумерація не ставиться), на наступній nсторінці – 2 і т.д. Порядковий номер друкується nпосередині верхнього поля сторінки.

 Списки використаної літератури у наукових працях оформляються таким чином: порядковий номер у списку nставлять зліва, другий та наступні рядки опису рівняють по першій букві першого рядка опису. Прізвища авторів nу заголовку бібліографічного опису можна виділяти розрядкою, великими буквами або підкреслюванням.

Після згадки у тексті відповідної роботи чи nпісля цитати з неї вказують у квадратних дужках номер, під яким nця робота наведена у списку літератури, а при необхідності також nномер тому і сторінки: [12]; [13, IV, nс.28]. Якщо список не нумерований, то так: (Жовтобрюх М.А., n1995). Прізвища іноземних авторів в тексті роботи звичайно nвказують мовою оригіналу. Наводимо зразок оформлення списку літератури n(зверніть увагу, як паспортизується журнальна, газетна праці, nпраця з колективного збірника, багатотомного видання тощо):

 

 Слова можна записувати скорочено з nметою економії часу і текстової площі. Але скорочування повинно nздійснюватися так, щоб не допустити двозначності чи непорозуміння: nскорочуємо або за прийнятими традицією правилами, або усікаємо nтаку частина слова, без якої слово не перестане бути зрозумілим кожному, хто nчитатиме текст. Графічні скорочення вимовляються повністю і скорочуються лише nна письмі. Такі скорочення (крім стандартних скорочених значень nдесяткових одиниць виміру: м – метр, мм – nміліметр, см – сантиметр, дм – дециметр, nг – грам, кг – кілограм, ц – центнер, nт – тонна, га –гектар; до nречі, одиниці виміру скорочуються тільки після числових назв) nпишуться з крапками на місці скорочення, при цьому зберігається nнаписання великих та малих літер і дефісів, як і в повних назвах: nпівн.-сх. (північно-східний), півд.-зах. (південно-західний) та nін.

Слова не скорочуються на літері, яка позначає nголосний звук, і на м’якому знакові. Наприклад, слово селянський nможе бути скорочене: сел., селян., селянськ. При збігу двох nоднакових приголосних скорочення треба робити після першого nприголосного: стін. (стінний) календар, ден. (денна) норма. При збігу nдвох і більше різних приголосних скорочення можна робити як після nпершого, так і після останнього приголосного, залежно від nструктури слова: власноруч, або власноручн. (власноручний), зовніш. або зовнішн. n(зовнішній), але тільки власт. (властивий).

Скорочення імен та по батькові-ініціальне, nтому написання типу їв., Андр., Ант., Олекс, неправильні n(у рідкісних випадках при наявності відомих однофамільців nдопускається інше скорочення, наприклад: П.П.Чучка (батько) і Пв. nПв. Чучка (син) – відомі мовознавці, обох називають Павло nПавлович. Якщо перед прізвищем є назва наукового ступеня, nвченого звання, посади, професії, то після цієї назви пишемо nпрізвище, а потім ініціали       (проф. nОлійник Ї.С.), без таких назв ініціали записуються перед nпрізвищем       (1. С. Олійник). Цього nвимагає й етика. Так само й у публіцистичних матеріалах не бажано nписати ім’я після прізвища – в усному мовленні наголос падатиме nна ім’я, а це нелогічно, неправильно – не ім’я, а прізвище виділяє з nгрупи подібних (отже, Василь Петренко, а не Петренко Василь). nУ списках, наприклад, у шкільному журналі, де діє алфавітний nпринцип, на першому місці пишуть прізвище.

Поштові відправлення (листи, бандеролі) підписують так: прізвище, nім’я та по батькові (у давальному відмінку), вулиця, будинок, квартира, село, nрайон, область, індекс, країна:

Андрюку Петрові Васильовичу

вул. Південна, № 3, кв.1,

с. Плотича,

Збаразький  р-н,

Тернопільська  обл.,

18005,

Україна

 

Щоб уникнути одноманітності, чоловічі nпрізвища або імена, що відмінюються за II nвідміною, варто подавати з паралельними закінченнями: Жовтобрюху nМихайлові Андрійовичу чи  Карпенкові Юрію nОлександровичу.

Дотримання специфічних правил вимагають епіграфи nі цитати. Чужі слова, як правило, беруть в лапки. nФункцію виокремлення можуть виконувати й інші знаки.

Зміщення епіграфа відносно тексту (написання nсправа на листку) уже виділяє його, тому епіграфи не беруть у nлапки. Якщо вказівка на автора слів наведеного епіграфа додається nвідразу після останнього слова, то ініціали (або один ініціал – для nписьменників, а сьогодні вже й в інших випадках) і прізвище записується в дужках, а після nних ставиться крапка. Якщо фраза епіграфа nзакінчувалась знаком питання або nзнаком оклику, то їх пишуть після останнього слова, автора зазначаємо в дужках, а після дужки все ж ставимо nкрапку. Якщо ж вказівка на автора nподасться з нового рядка – як підпис (а так краще, особливо для епіграфа, що є віршованим текстом), nто ініціали й прізвище в дужки не nберугься, а після прізвища ставимо крапку.

Цитати можуть, бути у віршованій і nв прозовій формі. Віршовані цитати (обсягом в nстрофу або півстрофи) виносимо на новий рядок, записуємо без лапок, розташовуючи nпропорційно на аркуші. Це позбавляє від nнеточностей у написанні кожного рядка строфи nз великої чи з малої літери, що при записуванні суцільним текстом («у втяжку») погрібно враховувати..

Цитати ж із прозових текстів (або nокремі слова іншого автора) записуємо як пряму мову, тобто беремо nїх у лапки. Щоправда, великі за обсягом цитати теж можна виносити в nнаступний рядок, але записуємо весь текст, змістивши його вправо nвідносно основного тексту.

У цитатах потрібно зберігати всі nособливості авторського написання, не можна змінювати жодного слова, nна місці пропущених слів ставимо у квадратних дужках три крапки. nКоли якесь слово потребує пояснення, то вказуємо, що це nпояснення наше (напр.: “Він (поет. – М.С.) не йде nна компроміс із совістю”). Якщо в цитаті підкреслюємо слово або частину фрази, то nпісля цитати в дужках вказуємо: (підкреслення nнаше. – М.С); якщо слово виділяємо в друкованому тексті курсивом чи жирним (або прописним) шрифтом, nзазначаємо: (виділено нами. – М.С.). Цитату необхідно подавати у властивому їй nколориті, у точному значенні, без найменшої видозміни.

Уникнути помилок у писемному мовленні nдопоможуть і досконалі знання єдиного орфографічного режиму, якого повинні nдотримуватися усі носії мови.

 

КУЛЬТУРА nМОВЛЕННЯ ЛІКАРЯ

Висловитися, nпорозумітися, поспілкуватися ми можемо повною мірою лише завдяки мові, тобто nвона задовольняє одну з найважливіших життєвих потреб людини. «Коли ми говоримо n«мова», – відзначав філолог Л.В.Успенський,  – ми думаємо «слова». Це природно: nмова складається зі слів». Мова – засіб спілкування і джерело інформації про nсвіт, про народ, якому вона належить. Наше слово до того ж і розповідь про nсебе. Слово – форма, одяг наших думок, почуттів, переживань. Що кому болить, nтой про те й говорить.

Водночас усе сказане й nнаписане завжди комусь адресовано. Від співрозмовника ми чекаємо розуміння та nспівпереживання, тому й шукаємо найточніші та найвиразніші слова, тим самим nактивно впливаючи на його настрій, самопочуття. «Слова, як і ліки, – nпідкреслював письменник і лікар П. Бейлін, – мають пряму токсичну чи побічну nдію. На окремі слова виробляється несприйняття – вони можуть викликати n«алергію», шок. А передозуєш, хай навіть за змістом своїм лікувальні слова, nможе розвинутися «лікарська хвороба». Балакуча людина може викликати у своїх nслухачів головний біль і втому».

Віра в магічну, чудодійну nсилу слова притаманна всім релігіям, фольклору, давній народній медицині. У ній nслову завжди віддавали перевагу перед рослиною і ножем. В єгипетському папірусі nЕберса (ХVI ст.. до н.е.) хворому нагадують: n«Заклинання благотворні у супроводі ліків, а ліки благотворні у супроводі nзаклинань». З часом слово стало самостійним засобом лікування і профілактики. nВважалося, що слову підкоряються злі духи, хвороби, воно впливає на хід подій, nперед ним відступають природні напасті, його чують боги. Христос, який зцілював nлюдей від фізичних та душевних страждань, теж покладався на слово, що лікує. nГоловне – усвідомлювати: «По вірі вашій нехай буде вам». Тому іноді кажуть: nпрофесія психотерапевта бере початок від Ісуса Христа, а Новий Завіт – перший, nтак би мовити, підручник з цієї галузі медицини.

Лікування для медика nзавжди залишатиметься мистецтвом. І як мистецтво, вимагатиме від нього nрозвиненої уяви, інтуїції, гармонії розуму і серця.  Ці якості допомагають nобрати оптимальний шлях лікування, його стратегію й тактику. Слово лікаря є nсвідченням його милосердя, чуйності, загальної культури й освіченості. Слово n«врач» з’явилося в мові слов’ян в ХІ ст. і пов’язане з дієсловом «врать» у nзначенні «заговаривать, уговорить, говорить». Звідси тлумачення слова «врач» nяк  «утешителя, человека, умеющего заговаривать, действовать силой слова».

У медицині термін n«аналгезія» означає симптом важкого захворювання, коли втрачається здатність nвідчувати біль. Не треба бути фахівцем, щоб зрозуміти, як важко встановити в nтакому разі діагноз, а відтак своєчасно допомогти людині. Мистецтво слова nпротистоїть втраті здатності про співпереживання, сприйняття болю, чужого й nсвого. Тому мав рацію О. Герцен, коли писав: «Література не лікар, а біль». nСаме завдяки літературі, мистецтву нині, в умовах комерціалізації життя, можна nякоюсь мірою запобігти духовній деформації та моральній деградації особистості. nЗначення мистецтва слова в медицині розуміли ще в середні віки, коли nгуманітарна освіта  була для лікаря своєрідним допуском до практичної роботи. nВін повинен у своїй роботі керуватися принципом: лікувати людину, а не хворобу. nСлово лікаря, як і письменника, покликане повернути тому, хто потребує втрачену nгармонію з навколишнім світом. При цьому в медицині виходять з поняття «норма», nа в мистецтві – «міра». Література більш орієнтована на хвороби суспільства, а nмедицина – на його оздоровлення через зцілення окремої особистості. Мистецтво nслова має унікальні цілющі, пізнавальні, виховні можливості. Сфера його вжитку nпрактично безмежна, оскільки воно не пов’язане із жодним органом відчуття, як nскажімо музика чи живопис. У цьому сенсі слово – дійсно «найеластичніший nматеріал» (Гегель). Воно здатне викликати і прямі образи, й асоціації, що nвідновлюють у пам’яті давно пережите. Скажімо, досить вимовити слово n«хірургія», щоб у більшості людей виникло відчуття схоже на біль.

Відомо чимало прикладів, nколи лікарі-професіонали високого класу ставали і майстрами художнього слова. nСофокл і Рабе, Шиллер і А. Конан-Дойль, А. Чехов і В. Вересаєв, М. Булгаков і nА. Моравіа,    М. Амосов і К. Барнард, В. Коротич і Ю. Щербак. Усі ці nписьменники мали фах лікаря. Завдяки зверненню до літератури вони змогли nузагальнити свій досвід, переконати читача в тому, наскільки наше здоров’я nзалежить від нас самих. Література дозволяє перебороти однократність нашого nіснування. Адже читаючи книгу, ми щоразу ніби проживаємо ще одне життя.

У повсякденному nспілкуванні з пацієнтами, колегами лікар використовує лексичні засоби, nхарактерні для офіційно-ділового, публіцистичного і навіть художнього стилів nмовлення. Розмовний і науковий  стилі разом з офіційно-діловим є характерними nдля фахового мовлення лікаря. У розмовному стилі вживають переважно побутову nлексику, фразеологізми, вставні слова, вигуки, неповні речення. Науковому ж nстилю притаманні повні речення, складні синтаксичні конструкції, терміни, nлогічність, точність, обґрунтованість викладу.

Фахова nмова медика – це діалоги фармацевта з покупцем в аптеці або лікаря з хворим у nполіклініці чи лікарні, написання різних довідок, протоколу операції, історії nхвороби чи реферату.

Для повноцінного nспілкування треба мати необхідний словниковий запас і вміти правильно будувати nречення. Взагалі, культура мовлення кожного носія мови залежить від свідомого nставлення до написаного і мовленого слова, від того, що називають «відчуттям nслова». А воно показове для особистості художньо обдарованої чи небайдужої до nлітератури. Можливо, тільки нахил до читання реально сприяє розвиткові n«відчуття слова». Тобто бібліотерапія, про яку йшлося вище, і сприяє одужанню, nі вчить бути вимогливим до своєї мови. Спеціальна лексика, зрозуміло, не може nповністю забезпечити потреби реального спілкування, зокрема, такі типи nмовлення, як розповідь (повідомлення про події), опис (словесне зображення nпредмета), роздум, міркування (доведення  або пояснення чогось). Усі вони nвимагають від мовця  змістовності і точності, послідовності і доречності, nбагатства і виразності мови.

Що стосується фахової мови, nто спеціалісти виділяють тут помилки двох типів. Одні пов’язані з впливом nросійської мови, інші – з прагненням будь-якою ціною «заукраїнізувати» nукраїнську термінологію.

В. Скуратівський слушно nзауважив, що «одним з суттєвих показників людської шляхетності є культура nмовлення – поняття не тільки лінгвістичне, а й психологічне, естетичне та nетичне». Мовленнєвий етикет (ширше – етико-психологічні основи спілкування) nстановить те підґрунтя, на якому тільки й можливе професійне формування лікаря. nУсі його зусилля допомогти пацієнтові може звести нанівець нечемне, фамільярне nпривітання, грубість, неуважність, нетактовність, проявлені під час опитування. nСпілкування лікаря з хворим – це бесіда обопільно зацікавлених людей, мета яких nперемогти недугу. Вона вимагає від медика певних зусиль, нервових витрат, щоб nзалишатися доброзичливим, невимушеним, терпимим. Усе це, в свою чергу, nнеобхідно для подолання в бесіді з пацієнтом цілком природної його тривожності, nдратівливості, виснаженості. Майже завжди соматична хвороба супроводжується nстрахом, переживаннями, очікуваннями, які здатні спричинити стресовий, nдепресивний стан. Хворого можуть відштовхнути, налякати, навіть темп, висота nзвучання голосу, інтонація, яку іноді називають душею слова. Інтонація може nзмінити зміст одного й того ж слова. Воно може підбадьорити, стати «щитом і nбальзамом для ран», і навпаки, знищити, перекреслити всі сподівання. Причому nінтонація мовлення лікаря, так само, як і актора, повинна узгоджуватися з його nвиразом обличчя, жестами. Для пацієнта все це є джерелом інформації, яку він nпотім прискіпливо аналізує, щоб винести вирок: довіряти чи ні.

Свідченням культури nмовлення є також логічний наголос. «Наголос, – писав К.С. Станіславський, n– вказівний палець, що відмічає головне у фразі чи в тексті! У слові, що nвиділяється, прихована душа, внутрішня сутність, основні моменти підтексту… nНаголос – це любовне або злісне, поважне або презирливе, відкрите або хитре, nдвозначне, саркастичне виділення наголошеного складу чи слова».

Між «що сказати» і «як nсказати» не існує альтернативи. І все ж принцип «не зашкодь» вимагає від лікаря nбути особливо уважним, обережним у виборі слів, тим більше, коли йдеться про nтрагічний діагноз і треба зробити вибір: казати правду чи утриматися. Тут nрецептів на кожен випадок немає. Не слід висловлювати думки з приводу nпопереднього діагнозу. Лише остаточний висновок дає підстави для призначень, nпорад, рекомендацій. Біля ліжка хворого не можна зловживати медичною nтермінологією. Вона дратує його, примушує нервуватися в очікуванні чогось nнесподіваного. Є слова-табу, які необхідно виключити зі словника медика. nНасамперед, це зневажливі, грубі, безцеремонні звертання до колег, пацієнтів, nзапитанні, репліки, коментарі, в умовах, коли хворий не може бути відвертим, nабо коли вони змушують його засоромитися, замкнутися. Стосується це і nпобутового, професійного жаргону. Скажімо, принизливо людину, що страждає, nназвати за діагнозом: діабетик, астматик і таке інше. Слово, поведінка лікаря nможуть стати причиною багатьох так званих ятрогенних захворювань. І це тема nокремої розмови. А ось комплімент, так само як і висловлене співчуття, не nтільки покращує настрій, а й , за ствердженням деяких учених, навіть подовжує nжиття.

Справжній цілитель завжди nпсихотерапевт. І тому, пише професор О. М. Орлов, по-дикунськи виглядає «чорний nгумор», яким бравують іноді медики один перед одним. Маємо на увазі, зокрема, nтакі висловлювання: «не хвилюйтеся, розтин покаже», «все ясно, як у морзі», n«спокійний, як пульс небіжчика», «важко в лікуванні, легко в труні». nНеприпустимо ставити під сумнів, критикувати дії колеги-лікаря, навіть якщо той nне зміг допомогти пацієнтові, розчарував його. Іноді хворий розповідає все не nтак, як було насправді, не зрозумівши логіки дій лікаря, котрий прагнув зробити nякнайкраще, але чогось не врахував.

Повага майбутніх фахівців nнавчального медичного закладу до людини перевіряється вже на першому курсі, nособливо під час практичних занять з анатомії, де досить часто небіжчик стає nоб’єктом студентських жартів. Для одних це спроба перебороти неприємні почуття nабо страх, для інших – вияв юнацького скептицизму, коли немає нічого святого. nОсь чому все більше викладачів наполягають на тому, щоб називати труп «фізичним nтілом». Натяк досить прозорий: якщо душа залишила тіло, то це не привід для nзнущання. Від наруги над небіжчиком один крок до зневаги живої людини. А от nгумор, жарти у спілкуванні лікаря з хворими можуть дати навіть лікувальний nефект, коли хворі їх розуміють і підтримують.

 

Публічний nвиступ і його жанри

Публічний nвиступ – це один з видів усного nділового спілкування. Залежно від змісту, призначення, способу проголошення та nобставин спілкування виділяють такі основні жанри публічних виступів:

1) громадсько-політичні nпромови (лекції на громадсько-політичні теми, виступи на мітингах, на виборах, nзвітні доповіді, політичні огляди);

2) академічні промови n(наукові доповіді, навчальні лекції, наукові дискусії);

3) промови з нагоди nурочистих зустрічей (ювілейні промови, вітання, тости).

Кожен з перелічених видів nмає відповідне призначення, тобто переслідує певну мету – проінформувати, nпереконати чи створити настрій у відповідної аудиторії.

Інформативними бувають nнайчастіше доповіді, лекції. Будуються вони за схемою: що, для чого, як, у який nспосіб. У вступі викладається проблема, окремі її складові; виклад розвивається nвід простого до складного. Закінчення містить як теоретичні висновки, так і nпрактичні пропозиції.

Переконання як мета nвиступу виникає під час обговорення певної теоретичної чи практичної проблеми. nПромовець ставить перед собою завдання переконати аудиторію, звертаючись і до nрозуму, і до почуттів своїх слухачів. Успіх його залежить від добору аргументів nі вміння розташувати їх у порядку наростання переконливості. У кінці доповідач, nяк правило, ще раз наголошує на головних аспектах теми й закликає до певних nдій, чи до прийняття певних рішень.

Така мета, як створення nпевного настрою, постає на всіляких урочистостях: на святах, на ювілеях, на nрічницях тощо.

Найважливіше тут – уміння nзнайти в темі щось нове, незвичне, дотепне. Але при цьому підтекст такої nпромови має бути доброзичливим, шанобливим, щирим, а форма – оригінальною, nнетрадиційною.

Види публічного виступу. Мітингова промова звичайно має гостре nполітичне спрямування; вона злободенна, стосується суспільно значимої, хвилюючої nпроблеми.

Найчастіше на мітингах  nвиступає не один, а кілька ораторів – кожен із короткою промовою. Вона, як nправило, гаряча, заклична; оратор звертається насамперед до почуттів  своїх nслухачів. Навіть якщо він вдається до своїх записів, його виступ має nвідзначатися яскравою емоційністю, граничною напруженістю інтонацій і високим nпафосом. Тематика такої промови зазвичай не нова для слухачів, тому завдання nоратора – виявити нові аспекти теми, підкріпити сказане новими фактами, щоб nвідоме сприймалося по-новому. Залежно від того, чи ця промова є імпровізованою, nа й чи підготовленою й навіть попередньо написаною, вона має містити більше чи nменше рис розмовного мовлення.

Ділова nпромова nвирізняється більшою стриманістю в проявах емоцій, орієнтацією на логічний, а nне на емоційний її вплив, аргументованістю.

Звітна nдоповідь – це nособливо важливий і відповідальний публічний виступ, адже доповідач nзобов’язаний правдиво, об’єктивно висвітлити факти й переконати слухачів у nнеобхідності певних висновків і пропозицій. Для цього треба чітко окреслити nмету, характер і завдання доповіді; до кожного положення майбутньої доповіді nнеобхідно дібрати переконливі факти, цифри, приклади, цитати; слід продумати й nскласти загальний план доповіді, а до найважливіших пунктів цього плану nпідібрати й опрацювати практичний матеріал; окремі положення загального плану nпотрібно пов’язати в одну струнку систему викладу, подбавши про зв’язки між nчастинами; хоча вся доповідь звичайно читається повністю або тезисно, її nвступну та заключну частини належить написати повністю і прочитати попередньо nкілька разів, щоб позбутися під час виступу невпевненості, розгубленості.

Звітна доповідь не лише nобговорюється, а й схвалюється зібранням. До окремих її частин може бути nвнесено корективи. Вже усталено, що після обговорення такої доповіді nприймається рішення – програма майбутніх дій.

Лекція є формою пропаганди наукових знань. nУ ній, як правило, йде мова про вже вирішені наукові проблеми, до того ж більш nзагальні. За своїм змістом лекції надзвичайно різноманітні, за формою викладу – nтакож(лектор має пристосуватися до аудиторії, яка кожного разу може бути nрізною).

Усі види лекцій об’єднує nте, що вони несуть слухачам певну суму знань і є процесом спілкування між nпромовцем і слухачем.

Дуже важливою для успіху nлекції є вступна частина, в якій – переконливо, дохідливо, цікаво треба nпояснити, чому тема лекції є актуальною і в ній необхідно розібратися, чому nвона потрібна саме цій аудиторії. Тільки так можна зацікавити слухачів, nпідготувати їх до спільної праці, згуртувати аудиторію. Знайшовши потрібні для nвступу слова і зацікавивши аудиторію, дуже важливо утримати протягом усієї nлекції викликаний інтерес і довір’я.

В основній частині лекції nнайважливіше – чіткий виклад стрижневого питання, послідовне й логічне nрозкриття його, увиразнення причинно-наслідкових зв’язків. Не менш важлива nясність думки й послідовність викладу при переході від однієї смислової частини nдо іншої, чітке оформлення зачину й кінцівки кожної самостійної за змістом nчастини.

В окремих місцях nдосвідчений лектор може дозволити собі будувати виклад так, наче він n«займається пошуками істини», вирішенням певного питання тут, в аудиторії. Він nзалучає до цих пошуків слухачів, примушує їх також мислити, розмірковувати nразом із ним.

Основна частина лекції nможе мати не більше семи вузлових питань або смислових частин. Коли їх більше, nслухач губиться, увага його розпорошується, він стомлюється. Не слід забувати nпро те, що перенасиченість лекції фактами, цифрами, датами, невпорядкованим nілюстративним матеріалом утруднює сприймання, не дає можливості слухача стежити nза основною думкою, за ходом її розгортання.

Наукова nдискусія – це nобговорення будь-якого спірного наукового питання.

Наукові дискусії мають nсвою специфіку. Дуже важливо формулювати свої думки однозначними й точними nсловами; терміни  й абстрактні слова, важливі для дискусії, слід витлумачити nпопередньо.

Висуваючи якусь тезу, nобов’язково стежать за тим, щоб у ній не було двох питань, якщо для кожного з nних потрібні свої докази.

Найважливіше в науковій nдискусії – точно визначити головну проблему й навколо неї зосередити увагу.

Промовець має подати nслухачам ту інформацію, яка потрібна для того, щоб правильно зрозуміти й nоцінити запропонований спосіб вирішення проблем, при цьому треба дібрати такі nаргументи, які б свідчили на користь запропонованого рішення. Добре, якщо nпромовець уміє передбачити можливі контраргументи і вже у своєму спробує nспростувати їх.

У середовищі вчених nнадзвичайно високо цінують час. Тому в аудиторії фахівців треба бути гранично nлаконічним: уникати довгих преамбул, подробиць, про які можна сказати лише nтоді, коли виникнуть питання або хтось спеціально ним зацікавиться.

Ювілейна nпромова зазвичай nприсвячується якійсь даті (ювілеєві установи чи окремої особи). Цей тип промови nхарактеризується святковістю, урочистістю, оскільки це своєрідний підсумок nперіоду діяльності. Якщо відзначається ювілей окремої особи, то промови nзвичайно короткі, урочисті, пафосні, а водночас і сердечні, дружні; у них – nсхвальні про ювіляра, добрі побажання. В таких  промовах дуже бажані жарти, nдотепні підкреслення якихось рис ювіляра, спогади про цікаві факти з його nбіографії. Манера виголошення – невимушена, безпосередня.

Для того, щоб навчитися nдобре, змістовно говорити необхідно постійно збагачувати свої знання і досвід, nудосконалювати освіту, всебічно розвивати свою особистість. Адже вміння nговорити завжди розвивається одночасно з розширенням наукового, політичного чи nпрофесійного кругозору.

Людина, яка вміє nправильно і гарно говорити, тактовно і терпляче вислуховувати співрозмовника, nзавжди посміхається і має задоволення від спілкування – це сучасна, ділова, nцікава для оточення людина.

ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ І ВПРАВИ

№1 Займенники, що в nдужках, поставте в потрібному відмінку, поясніть особливості відмінювання nособих займенників:

спитав у (він), передав nчерез (вони), глянув (вона) у вічі, прийша до (вона), перед (він), люблю n(вони), сміявся з (вони), бачилася із (вона), збудив (вона), згадав про (він), nнадіявся на (вони), допоможу (вона), в’ється на (вони), звільнити (воно), nпереказали через (вона), зв’язок з (вони).

 

№2 Випишіть у три nколонки дієслова дійсного, умовного і наказового способів, поясніть способи їх nтворення:

Як знизити nтемпературу?

Нормальна температура nтіла людини – 36-37° С. Легкий жар – звичайне явище при респіраторних та nпростудних захворюваннях. Важливо вчасно зупинити подальше підвищення nтемператури, особливо у маленьких дітей. Знижують температуру за допомогою nанальгетиків або жарознижуючих засобів. Якщо ці заходи виявились марними і nтемпература лишається високою, протріть шкіру теплою вологою губкою. nПродовжуйте цю процедуру, доки температура не знизиться до 38° С. Якщо nтемпература, незважаючи на вжиті заходи, не знижується – негайно зверніться до nлікаря. Хотілося б, щоб батьки вчасно могли подбати про здоров’я своїх дітей.

 

№3 Запишіть прислів’я, nвставляючи в закінченнях дієслів пропущені букви:

1. Що ма…ш – не nдба…ш, втративши – плач…мо.2. Одна бджола мало меду нанос…ть. 3. Здоров’я nнема – на базарі не куп…ш. 4. Не той друг, що лащ…ться, а той, що nпечал…ться. 5.Криком дуба не зруба…ш.

6. Хитрістю світ nпройд…ш – назад не поверн…шся.

 

№4 Утворіть від nподаних дієслів пасивні дієприкметники:

народитися, разпалити, nвиганяти, вимішувати, досліджувати, видужувати, дезінфікувати, забруднювати, nзагоїтися, уповільнювати, загущувати, загустити, йодувати, утворювати, nпозначати.

 

№5 Перекладіть nсловосполучення українською мовою, поясніть правопис перекладених nдієприкметників:

спиленное дерево, nсобранные травы, содранная кора, сохраненные сведения, выполненные поручения, nцикатризирующий эффект, приготовленное лекарство, написанный рецепт, nисследуемые вещества, сниженный интерес, обезвоживающий эффект, процеженный nраствор, смазанный участок, сочетающиеся вещества, подходящее средство, nвысушенные цветки, измельчены в порошок, предлагаемый способ, синтезированная nмолекула, поврежденная клетка, искаженная конфигурация.

 

№6 Запишіть речення, nвставляючи пропущені розділові знаки, сформулюйте правила відокремлення nдієприслівникових зворотів та одиничних дієприслівників:

1. Скільки клопіткої nпраці, часу вклали наші діди-прадіди спостерігаючи досліджуючи якою рослиною nлікується та чи інша хвороба. 2. Ціле літо працював Василь не покладаючи рук. n3. Дитячий щебет наповнюючи хату робить її по-справжньому щасливою. 4. Такі nвправи роблять стоячи на колінах. 5. Так робити тиждень дотримуючись звичайної nдієти. 6. Виконуючи такі поради людина стає здоровою. 7. Звільнивши товстий і nтонкий кишечник від старих завалів і тим самим позбавивши кров атаки згубної nінтоксикації можна приступати до очищення найголовнішої лабораторії очищення nкрові – печінки.

 

№7 Напишіть реферат на nодну із тем, використавши дієприкметники і дієприслівники:

„Пахощі рідного поля”; n„Народна медицина”; „З історії фармації”.

 

№8 Знайдіть помилки у nнаведених реченнях:

1. Швидше, више, nсильніше. 2. Поспішай по вільно! 3. Багато вина пити – не довго жити. 4. Якщо nнапам’ять свою не покладаєшся, то краще запиши. 5. Дані вивчено уже на пам’ять. n6. Пасажир сів востаннє купе.

 

№9 Випишіть тільки ті nсловосполучення, які ви використали б у офіційно-діловому стилі:

Відповідно до постанови; nговорити щиро; справи йдуть на краще; триматися осторонь; для годиться; nщоденно; віч-на-віч; згідно з законом; зруйнувати дощенту; звести нанівець.

 

№10

Завдання 1. Прочитайте nтекст і перекладіть його українською мовою.

Завдання 2. Записуючи nтекст, замініть цифри словами. Зверніть увагу на особливості зв’язку кількісних nчислівників з іменниками.

Завдання 3. nЯкі синтаксичні одиниці та який зв’язок між ними використано для побудови nзв’язного тексту? Простежте роль порядку слів, а також роль займенників у його nформуванні.

Завдання 4. nСформулюйте правила про вживання коми, тире, крапки з комою, наводячи приклади nз тексту.

Завдання 5. nПерепишіть текст, записуючи складні прикметники разом або через дефіс та nдобираючи замість трикрапок потрібні сполучники та прийменники.

ШИПОВНИК МАЙСКИЙ

Кустарник высотой до 2 м. В медицине используют спелые плоды. Основное действие — противоцинготное, желчегонное, nдиуретическое. Плоды шиповника — хорошее поливитаминное средство с nпреобладанием витамина С. Кроме того, в плодах содержатся гликозиды: кемферол и nкверцитин, сахар, дубильные вещества, пектины, соли калия, железа, марганца, nфосфора, кальция, магния и др. Установлено, что плоды шиповника из северных и nвосточных областей содержат больше аскорбиновой кислоты (количество ее в 10 раз nпревышает содержание в ягодах смородины). Из плодов шиповника изготовляют nлечебные экстракты, пилюли, таблетки, конфеты и др. Они входят также в состав nразличных сборов, противоастматической микстуры Траскова. Назначают их при nгиповитаминозе С, при заболеваниях желчного пузыря, почечнокаменной болезни. В nотечественной народной медицине шиповник используют, кроме того, при старческой nслабости, упадке сил, многих заболеваниях сердца, почек; отвар веток — при nкровавом поносе, ревматизме, радикулите; отвар плодов и корней — при повышенном nкровяном давлении, головной боли.

Способ применения: 3 столовые ложки измельченных nпло­дов залить двумя стаканами кипятка, варить 10 мин в закрытом сосуде. nНастаивать 12 ч, процедить. Пить по 1/3 стакана 3 раза в день.

(Остапнук nИ. Ф. n«Фитотерапия заболеваний по­чек и мочевыводящих путей»)

 

№11

Завдання 1. Визначте стиль тексту. З’ясуйте: чим nвін відрізняється від публіцистичного стилю. Доведіть свою думку.

Завдання 2. Поясніть, яку стилістичну роль nвиконують у тексті складні іменники і прикметники.

Завдання 3. Якого відтінку надає мовленню nвикористання прийменників і сполучників?

Завдання 4. Користуючись тлумачним словником, nпоясніть значення виділених слів.

НАБУТИЙ ІМУНІТЕТ

Набутий nімунітет — специфічна несприятливість … чужо/ рідних субстанцій n(антигенів), … набувається організмом … результаті перенесеного nзахворювання … іншої взаємодії… анти/ геном за допомогою імунних nпрепаратів.

Таким чином, на відміну … неспецифічної nрезистентності … видового імунітету, надбаний імунітет створюється … nпроцесі життя людини … є наслідком взаємодії … патогенними мікро/організмами. nНабутий імунітет завжди високо/специфічний, тобто формується лише на nвизначений вид … стан мікро/організмів. В основу його розвитку nпокладено специфічну реактивність (імуно/реактивність).

Залежно … походження, необхідний імунітет nподіляється … природний … штучний, а … механізмами надбання — … nактивний … пасивний.

Природний активний — вид набутого імунітету, … nформується внаслідок інфікування людини вірулентними штамами.

Штучний активний — створюється внаслідок nімунізації людини бактерійними … вірусними анти/генними препаратами n(вакцинація).

Природний пасивний — вертикальний, транс/плацентарний nшлях передачі імунних анти/тіл … матері … плоду.

Штучний пасивний — уведення … організм імунних nсироваток, імуно/глобулінів.

Отже, активний імунітет визначається специфічною nреакцією імунної системи на введений анти/ген, а пасивний — уведенням n… організм продуктів імунної реакції.

 

№12

Завдання 1. Повторіть правила вживання закінчень n-у (-ю), -а (-я) в іменниках чоловічого роду II відміни в родовому nвідмінку однини.

Завдання 2. Повторіть правила відмінювання nчислівників.

Завдання 3. Прочитайте текст, поділіть його на nабзаци. Свою думку обґрунтуйте.

Завдання 4. Перекладіть текст письмово, nперевіряючи за словником закінчення іменників чоловічого роду II відміни, ужитих у nродовому відмінку однини.

Завдання 5. З’ясуйте, до якого стилю належить nтекст. Свою відповідь обґрунтуйте.

Завдання 6. Випишіть із тексту числівники, nпровідміняйте їх.

Завдання 7. Знайдіть у тексті складні слова й nпоясніть їх правопис.

Завдання 8. Наведені слова перекладіть nукраїнською мовою, враховуючи всі можливі варіанти, та складіть із кожним nваріантом словосполучення:

Является, тяжелые, исход, наступать, так как, nсостав.

Завдання 9. На основі інформації, поданої в nтексті, складіть невелику статтю до дитячого журналу про шкоду алкоголю. До nякого стилю належить ваш допис?

 

ВЛИЯНИЕ АЛКОГОЛЯ И nКУРЕНИЯ

Алкоголь отрицательно влияет на проявление nтерапевтического эффекта многих лекарств и является причиной появления опасных nосложнений. Эффект взаимного воздействия алкоголя и лекарственных средств на nорганизм зависит от их концентрации в крови, фармакодинамических свойств nлекарственных веществ, дозы и времени введения. В небольших количествах (до 5 n%) алкоголь увеличивает выделение желудочного сока, а в концентрации свыше 30% nотчетливо снижает его выделение и тормозит процессы пищеварения. Всасывание nмногих лекарственных веществ увеличивается в результате повышения их nрастворимости под влиянием этанола. Обладая липофильными свойствами, алкоголь nоблегчает проникновение лекарственных веществ через фосфолипидные мембраны nклеток, а в больших концентрациях, поражая слизистую оболочку желудка, еще nболее увеличивает всасывание лекарств. Являясь сосудорасширяющим средством, nэтанол ускоряет проникновение лекарственных препаратов в ткани. Угнетение nмногих ферментов, которое наступает при употреблении алкоголя, усиливает nдействие лекарств и приводит к тяжелым интоксикациям при приеме обычных nлечебных доз. Это касается нейролептиков, анальгетиков, противовоспалительных, nснотворных, мочегонных средств, антидепрессантов, инсулина, нитроглицерина. nСочетание приема вышеперечисленных лекарственных препаратов и алкоголя nсопровождается тяжелыми отравлениями, часто со смертельным исходом. Смерть nнаступает вследствие резкого угнетения жизненно важных центров головного мозга n— дыхательного и сердечно-сосудистого. Алкоголь потенцирует действие nантикоагулянтов (кислоты ацетилсалициловой, дикумарина, неодикумарина, nсинкумара, фенилина и др.) Он настолько усиливает их действие, что может nвозникнуть обильное кровотечение и кровоизлияние во внутренние органы и мозг. nАлкоголь оказывает многонаправленное влияние на всасывание и обмен гормональных nпрепаратов. В частности, усиливается сахароснижающее действие инсулина и nсинтетических препаратов для лечения диабета, вследствие чего может развиться nдиабетическая кома. Особенно недопустимо применение алкоголя и лекарственных nсредств, влияющих на функцию центральной нервной системы: успокаивающих, nснотворных, противосудорожных (бромидов, хлоралгидрата, дифенина и др.), а nтакже транквилизаторов (хлордиазепоксида, диазепама, оксазепама, мепробамата и nдр.), антигистаминных препаратов и др. Не рекомендуется применение алкоголя nодновременно с нитроглицерином, поскольку это может привести к коллапсу. nПротиводиабетические сульфамиды, левомицетин, гризеофульвин, метронидазол дают nантабусный эффект (тетурамалкогольная реакция), так как нарушается метаболизм nэтанола в организме. Под влиянием алкоголя снижается эффективность nвитаминотерапии. Происходит инактивация и снижение концентрации антибиотиков в nтканях. Алкоголь усиливает токсичность сульфаниламидов и антигельминтных nсредств, несовместим с противосудорожными средствами. Из приведенных примеров nвидно, что отрицательное действие алкоголя при лечении лекарственными препаратами nмногообразно и проявляется в различной степени. Но во всех случаях nэффективность фармакотерапии снижается или даже утрачивается. На действие nлекарственных препаратов могут влиять вещества, поступающие в организм при nкурении. При этом стимулируется окислительный метаболизм фенацетина, nантипирина, вследствие чего снижается их эффективность. Курение снижает nтерапевтический эффект дексаметазона, фуросемида (лазикса), пропоксифена и nпероральных контрацептивов. В состав ароматизированных сигарет входят кумарины, nкоторые могут усилить действие антикоагулянтов — производных кумарина.

 

№13

Завдання 41. Виберіть правильні варіанти nсловосполучень:

завідувач кафедрою – завідуючий кафедри – nзавідувач кафедри, заступник ректора по науковій роботі – заступник ректора з nнаукової роботи, керуючий підрозділом – керуючий підрозділу, голова nстудентського парламенту – головуючий студентським парламентом, по виконанню nнаказа– по виконанню наказу.

Завдання 2. Розкриваючи дужки, напишіть наведені nслова разом або через дефіс:

(пожежо)стійкий, (електро)освітлення, n(водо)каналізаційна система, (авто)транспорт, (вище)зазначений, n(професорсько)викладацький.