Культура України ХХ – початку ХХІ століття.
Національно-культурне відродження та його загибель.
Українське музичне та театральне мистецтва.
Література Українського відродження 20-х років ХХст.
Українська nкультура в умовах тоталітарного режиму. Репресії проти української nінтелігенції.
Тенденції розвитку культури в радянській Україні повоєнного nчасу.
Розвиток української культури у nнезалежній Україні.
Національно-культурне відродження та його загибель.
На початку XX ст. українська культура nрозвивається в контексті європейського та світового культурного nпроцесу. Протягом усього XIX ст. зусиллями передової інтелігенції, корифеїв nукраїнської культури готувався грунт для духовного відродження нації, nвідновлення її державності. У системі української культури на той nчас означилися практично всі основні ділянки –література, театр і nдраматургія, мистецтво та архітектура, музика, народна культура nі фольклор, започаткований розвиток науки, освіти, преса, книговидання.
Блискуча плеяда українських митців XX nст. гідно продовжила працю своїх попередників, сформувавши nнаціональне відродження в надзвичайно складний і суперечливий час. nУкраїнський культурний Ренесанс тривав принаймні до рубежу 20-30-х nроків і завершився трагедією нації та її еліти, що опинилися під тиском тоталітаризму. nДосвід, надбання і уроки цього періоду nнадзвичайно важливі в наш час. При певній цілісності того процесу, що відбувався в розвитку української культури nпершої третини століття,
в Українському Відродженні слід виділити три періоди:
перший період тривав від nпочатку століття до Української національно-демократичної революції (1917); n
другий – під час доби визвольних nзмагань (1917-1920);
третій – від періоду nНЕПу, українізації аж до так званого “розстріляного відродження” (30-і nроки XX ст.).
У перший період, особливо з другого nдесятиріччя XX ст., яскраво позначаються новітні тенденції в розвитку nукраїнської культури, яка, спираючись на фундамент класичних nнадбань XIX ст. прагне до новаторства і європеїзації. У творчості nІ. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, nО. Кобилянської, В. nВинниченка очевидне прагнення йти в руслі провідних nнадбань європейського модернізму – символізму, неоромантизму, неокласики, nекспресивності, психологізму. За словами І.Франка, нова генерація прагнула “цілком модерним європейським способом nзобразити своєрідність життя українського nнароду”. Поруч з названими, nвже досвідченими письменниками nдістають визнання молоді – М. Яцків, Г. Чупринка, Б. Лепкий, М. Рильський, П. Тичина.
Яскраві особистості європейського рівня постають у цей nчас в українському мистецтві. Високий артистизм і символічна манера притаманні nтворчості Олени Кульчицької n(1877-1967). Вихованка віденської художньої школи, вона прекрасно nволоділа технікою олійного живопису, гравюри.
Олена nКульчицька
Яскравий імпресіонізм характерний для творчої манери Івана Труша (1869-1941), картини якого здебільшого присвячені nприроді та людям Закарпаття.
nДо золотого фонду українського мистецтва увійшли роботи Олекси Новаківського (1872-1935) n- однаково майстерні і в стилях імпресіонізму та експресії. nЦентральною постаттю в мистецтві початку XX ст. є, безумовно, Олександр Мурашко (1875-1919). nГлибоко засвоївши традицію реалізму, про що говорить перша nйого відома картина “Похорон Кошового”(1900), nхудожник у подальшому скористався всіма досягненнями сучасних nєвропейських художніх шкіл.
Олександр Мурашко «Селянська родина»
Виставки О.Мурашка з успіхом проходили в nПарижі, Мюнхені, Петербурзі. З 1907 р. Мурашко жив і працював у nКиєві, в роки революції (1917-1920) докладав великих зусиль до згуртування nнаціональних художніх сил. У 1919 р. був обраний ректором Української академії nмистецтв, однак трагічно загинув від рук надісланого вбивці. В Українському nнаціональному художньому музеї зберігається чималий доробок творчості митця .
Почесне місце в історії українського nмистецтва посідають брати Федір та Василь Кричевські. Федір Кричевський (1879-1947) nсвій великий талант художника-монументаліста втілив у створення nнародних образів. Картини “Наречена”(1910), n“Три nвіки”(1913) стали символами вроди та духовної краси української nжінки. Василь Кричевський плідно nпрацював як архітектор (будинок Полтавського земства, 1903), nтеатральний художник, графік, оформлювач мистецьких видань n(“Ілюстрована історія України”, 1913). Одним із найталановитіших графіків Європи всього nXX ст. без перебільшення можна назвати Георгія nНарбута (1886-1920). Оформлені ним ілюстровані видання (книжки для дітей, мистецькі nальбоми, поетичні збірки) цінуються nяк музейні раритети. Нарбут був чи неєдиним художником України, який найплідніше працював у буремні роки війни та nреволюції. Він створив унікальну ілюстровану українську абетку, зробив nілюстрації до “Енеїди” Котляревського, nйого графічні ескізи втілені у першій українській гривні. Нарбут n- творець українського національного стилю у графіці . Г. Нарбут nбув також ректором Української академії мистецтв у 1918 р. Художник помер у віці 35 років після nзахворювання на тиф. У роки радянської влади творчість Нарбута замовчувалася, його nмеморіальна дошка лише зовсім недавно з’явилась на будівлі ректорату Київського nнаціонального університету ім. Тараса Шевченка, де він мешкав.
РОБОТА nНАРБУТА
У перше десятиліття XX ст. Україна nстала одним з центрів авангардного мистецтва. Перші nвиставки авангардистів відбулися в 1910 р. в Києві та Одесі і лише nпотім у Петербурзі та Москві. Французький мистецтвознавець В. Маркаде в одній із своїх статей називає Україну колискою російського авангарду, маючи на увазі, що тут пройшли ранні nроки і сформувалися художні смаки nметрів російського авангардизму К. Малевича, В. Татліна, братів В. та Д. Бурлюків. Термін “український авангард” nвведено у науковий обіг лише в n90-х роках. Усі дослідники відзначають яскравість і непересічність цього явища, тісно пов’язаного з традиціями nнаціональної культури та кращим nєвропейським досвідом.
На початку століття nв Києві зароджується феномен творчості Олександра nАрхипенка (1887-1964). Закінчивши рисувальну школу О. Мурашка; майстер nу 1908 р. приїхав до Парижа, а згодом до Нью-Йорка, де здобув всесвітню славу скульптора-кубіста. У своїх спогадах Архипенко nзгадував, яке неповторне враження на всю його творчість справили пам’ятки nрідного міста, скіфські кам’яні ідоли в університетському nботанічному саду, мистецтво українського бароко.
Олександр nАрхипенко «Великий танець»
Отже nвже напередодні Української національно-демократичної революції (1917-1920) відбувався бурхливий процес nрозвитку української nкультури, що можна назвати її раннім Відродженням.
Природньо, що за часів визвольних рухів n1917-1920 рр. значна частина української інтелігенції і освічені nверстви суспільства пов’язували свої надії на національне і nкультурне відродження з діяльністю українських урядів Української Центральної nРади (УЦР), гетьманату П. Скоропадського та Директорії, в nскладі яких було багато добре знаних діячів культури та науки. nПопри всю суперечливість своєї політики саме ці уряди зробили найвагоміший nвнесок у розвиток української культури в добу лихоліття, і навіть ті нечисленні nпозитивні акції або видатні імена, які пізніше узурпували як nсвої досягнення на ниві культури більшовики, були започатковані nсаме діяльністю українських національних урядів.
Йдеться насамперед про широку програму nрозвитку національної освіти і науки. Вже в березні 1917 р. в Києві nбуло відкрито Українську гімназію ім. Т.Г. Шевченка та 2-у Кирило-Мефодіївську гімназію, nзапочатковано Українську педагогічну академію, було вжито енергійних nзаходів для переведення nшкіл на українську мову навчання. У різних містах України створено понад 80 українських гімназій.
За часів гетьмана nП.Скоропадського 6 жовтня 1918 р. відкрито Київський nнародний nукраїнський університет, а 22 жовтня того nсамого року – Державний український nуніверситет у Кам’янці-Подільському. В nлистопаді 1918 р. було засновано Українську академію наук, що розпочала nсвою діяльність у лютому наступного року. Академію nочолив видатний учений В. Вернадський.
У трьох її відділах (історико-філологічному, фізико-математичному та nсоціально-економічному), незважаючи на великі nтруднощі воєнного часу, плідно і самовіддано nпрацювали видатні вчені: історик Д. Багалій, економіст М. Птуха (у 30-х роках він був завідувачем кафедри nінженерно-економічного факультету Інституту nхарчової промисловості, увільнений у період репресій), математики Д. Граве, Г. Пфейфер, мікробіолог Д. Заболотний, ботаніки nО. Фомін та В. Липський, філолог А. nКримський, археолог і етнограф М. Біляшівський, літературознавець nС. Єфремов та ін. У серпні 1918 р. було створено Національну бібліотеку Української держави, на початку листопада – Українську державну академію мистецтв, Державну археологічну комісію, Державний nархів тощо.
Широкого розвитку в добу визвольних рухів набула преса nта видавнича діяльність. nПротягом 1917 р. виникло 78 видавництв, у 1918 р. їх налічувалося 104. nІніціативу створення видавництв брали на себе місцеві органи при “Просвітах” nта громадських організаціях, а також кооперативи та приватні особи. Газети nв Україні виходили не тільки в губернських, а й у багатьох повітових центрах. nУсього в Україні в 1917 р. діяло 106 видавництв, а в 1918 р. – 212
На початку 20-х років, коли розпочався nостанній найтрагічніший період українського відродження, в суспільстві nта серед інтелігенції панували настрої оптимізму та надії, nпов’язані з певною лібералізацією режиму на початку НЕПу. Цього оптимізму nнадавала і політика українізації n(1923-1933), що почала проводитися з nініціативи партійно-радянського керівництва. Українізація, як показує nдосвід та історія, була пошуком шляхів взаємин тоталітарної влади, що відчувала в той час свою міжнародну ізоляцію та культурну посередність, із суспільством та nінтелігенцією. Влада не могла не рахуватись nіз чинниками могутнього культурно-національного піднесення початку століття та періоду революції, прагнула nзавоювати довіру переважної більшості nукраїнського населення, яку становило селянство, ліквідувати протиріччя між російськомовними робітниками та nрусифікованим партапаратом, з одного nбоку, та українським селянином та інтелігентом – з іншого.
В історії є численні факти позитивних nзрушень на ниві розвитку української освіти, видавництва, літератури, nпреси, розвитку мови, переходу установ на українське діловодство тощо. Однак nвід початку і до кінця свого проведення (середина 30-х) ця політична nкампанія слугувала для більшовиків переважно прагматичним nцілям. Освіта й виховання переводились виключно на комуністичні nрейки, література та преса пропагувала здебільшого інтернаціоналізм nта комунізм, з класики відбиралися насамперед революційні демократи та nнародники. Та незважаючи на свою суперечливість, українізація стала nфундаментом подальшого розвитку українського національного відродження, nбо на її ниві самовіддано і щиро працювали видатні особистості української nкультури різних політичних поглядів.
Українське музичне та театральне мистецтва.
Піднесення охоплює також сферу українського музичного та театрального мистецтва. В n1904 р. М. Лисенко започаткував у Києві музично-драматичну школу; з 1907 р. в nКиєві почав діяти перший стаціонарний український театр М. nСадовського; в 1915 р. організовується Товариство українських акторів, діють nчисленні театри і трупи як в Наддніпрянській Україні так і в Галичині, що nопановували світову драматургійну класику, звертаючись до п’єс європейських nавангардних авторів.
“Поворотом до Європи” оголошує nголовний напрям своєї творчої діяльності видатний режисер-новатор Лесь Курбас (1887-1937). У створеному ним n“Молодому театрі” (1916 nр.) вівся інтенсивний пошук нових експресивних засобів сценічної nдії, яка відбивала б ритм сучасної епохи. Першою значною режисерською nроботою Курбаса стала вистава “Цар Едіп” (1918), дія nякої пронизана потужним трагедійним напруженням та динамікою. nНеабияким новаторством відзначалася постановка “Гайдамаків” n(1920) за Т. Шевченком, де вперше в українському театрі була nреалізована авангардистська сценографія, вводилась пантоміма, партії nхору.
Лесь Курбас
Новаторські пошуки продовжив Л . Курбас nу 20-х роках. Створений у 1922 р. театр “Березіль” був втіленням вимріяного nКурбасом мистецького об’єднання, зорієнтованого на світову естетику, nінтелектуалізм, активну участь в оновлені культури. Велику увагу театр приділяв nдраматургії М.Куліша. П’єси “Народний малахіт”, “Мина мазайло” були nбезпрецедентним явищем у культурі радянського часу.
Із середини двадцятих років українська nтематика почала визначати розвиток кінематографу. nЯкий у цей час переживав період розквіту. Найпотужнішими були центри nкіновиробництва в Одесі, Києві, Харкові. Фільми Олександра nДовженка (1894-1956) “Звенигора” n(1928), “Арсенал” (1929), “Земля” (1930), “Іван” n(1932) – це шедеври світового кіно, їх новаторська мова поєднує поетику і гуманізм із яскравою експресією.
Олександр Довженко
Могутнім поштовхом до розквіту національної свідомості і nкультури стали демократичні та революційні процеси 1905-1907 рр. nСкасування заборони на українське друкування, свободу слова і nполітичної діяльності спричинило створення великої кількості газет nі часописів, в яких друкували матеріали з питань культури, nлітературні і публіцистичні твори, доносили до широкого українського загалу nтворчість еліти нації. Найвпливовіша її когорта згуртувалася навколо nтижневика “Украинский nвестник”, що видавали з 1906 р. українські депутати Думи. nСеред працівників тижневика були М. Грушевський, Д. Баталій, М. nТуган-Барановський, Д. Дорошенко, М. Могилянський, О. Русов та nін.
Зразки зрілого національного стилю в nмузиці, що поєднував класику і сучасність, демонстрували молоді nкомпозитори М. Леонтович, К. Стеценко, Я. Степовий, О. Кошиць.
Література nУкраїнського відродження 20-х років ХХ ст.
Українське відродження 20-х років nзнайшло найзначніший прояв у літературі. Велика кількість талановитої nмолоді, переважно вихідці з села, подалася в літературу, nнамагаючись виразити в мистецтві слова своє захоплення романтикою nреволюції та будівництва соціалізму. Створена в 1922 р. nСпілка селянських письменників “Плуг”, активістами якої nбули А. Головко, О. Копиленко, П. Панч, В. Минко, nналічувала сотні людей. Спілка пролетарських письменників “Гарт” n(1923), до якої входили В. nЕллан-Блакитний, М. nЙогансен, В. Сосюра, П. Тичина та інші літератори, як і nоб’єднання “Молодняк”, куди входили nписьменники-комсомольці, мала на меті переважно політизацію nтворчості їхніх членів, хоч у надрах цих об’єднань формувався талант nбагатьох справжніх митців.
Одним з найвидатніших літературних об’єднань 20-х років є ВАПЛІТЕ (Вільна академія nпролетарської літератури). На nдумку ініціатора та ідеолога цього об’єднання М. Хвильового (1893-1933), воно повинно стати nсправжньою лабораторією професійної майстерності та вільної nтворчості, поєднуючи ідеали комунізму з принципами гуманізму. Спілка nмислилась як альтернатива масовим і надто підпорядкованим офіціозу nорганізаціям. До її складу дійсно увійшла блискуча плеяда nлітераторів, серед яких були М. Куліш, nМ. Бажан, М. Йогансен, П. Тичина, П. Панч, Ю. Смолич, О. Досвітній, nГ. Епік та ін.
Микола Хвмльовий
Течію авангардизму в українській літературі 20-х років найяскравіше репрезентували футуристи nна чолі з М. Семенком. До її лав у nрізний час входили поети О. Слісаренко, М. nТерещенко, Гео Шкурупій, М. Бажан, В. Поліщук, nкритик В. Коряк. Пропагуючи урбанізацію культури, захоплюючись технікою і виробництвом, бажаючи втілити ритм nсучасної епохи у відповідні нові nпоетичні форми, футуристи нерідко вдавались до деструктивності, інколи войовничо нападали на прихильників традиційних художніх течій. Творче і політичне кредо nфутуристів було винесене на першу сторінку nредагованого М. Семенком у 1927-30 рр. журналу “лівої формації мистецтв” – “Нова генерація”: n”Ми за: комунізм, інтернаціоналізм, індустріалізм, раціоналізацію, nуніверсальну комуністичну установку побуту, культури, наукотехніки. Ми проти: національної обмеженості, буржуазних мод, аморфних мистецьких організацій, nпровінціалізму, трьохпільного хуторянства (неуцтва, )”.
За свідченнями сучасників Семенко був n”фігурою доби”. Його епатуючі виступи і вчинки (у 1924 р. nвін видав збірник своїх поезій під назвою “Кобзар”, відповівши nна закиди: “то був “Кобзар” однієї епохи, а це – іншої”), nпублікації на сторінках “Нової генерації” творів nєвропейського і українського літературно-мистецького авангарду були nхарактерними ознаками творчої атмосфери того суперечливого часу.
Особливе місце в українській літературі nвідродження належить об’єднанню неокласиків, nякі спочатку об’єднувались навколо журналу “Книгар” а пізніше – навколо “Слова”. На чолі неокласиків nстояв талановитий поет, перекладач Микола nЗеров. Неокласики були найменш заангажованими в радянській дійсності. У nїхній творчості відсутні революційні і соціальні мотиви.
Микола nЗеров
У 20-ті роки завершився процес формування української національної науки. Її центром стала Всеукраїнська nакадемія наук (ВУАН, 1921), до керівного складу якої nувійшла більшість учених Української академії доби визвольних nзмагань. Було створено місцеві філії академії, що пізніше перетворилися nна наукові інститути. Після повернення з еміграції в 1924 р. академіка nМ. Грушевського наукова робота nгуманітарних підрозділів значно пожвавилася, стали постійно nвидаватись наукові збірники історичної секції, було створено nнауково-дослідну кафедру історії України. nВчений продовжив роботу над фундаментальними працями “Історія України-Руси” та n”Історія української nлітератури”. Завдяки невтомній праці науковців, nукраїнська наука отримала світове визнання, стала невід’ємною nскладовою всієї національної культури.
Українська культура в умовах тоталітарного режиму. Репресії проти nукраїнської інтелігенції.
На межі 20-30-х років ситуація в nукраїнській культурі докорінно змінилася. Стимульовані непом, процеси в nекономіці, суспільному житті та культурі вже з другої nполовини 20-х років стали виходити з-під контролю парткерівництва. nТому влада прагнула до уніфікації культурного розмаїття, що вирувало в 20-х nроках, відбираючи собі в союзники ті творчі об’єднання, спілки nта групи, внутрішньо організаційне життя яких будувалося переважно на адміністративних nпринципах, а творче – на ідеологічних і вульгарно-соціологічних. Фактично влада робила вибір між неординарністю і nталантом та сірістю вбік останньої.
Показова в цьому відношенні літературна nдискусія 1925-1928 рр., у ході якої порушувалися питання культурного nбудівництва в Україні, зокрема про місце інтелігенції в культурному процесі, шляхи nрозбудови національної культури при nсоціалізмі, взаємини української та російської культур тощо. У центрі дискусії опинилася найнеординарніша постать nу літературі – особистість М. nХвильового. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся чесно відображати історичну правду, із в’їдливою іронією nй сарказмом викривав вади нового nсуспільства.
Турбота письменника про підвищення рівня nхудожньої майстерності радянської літератури, виступ проти “червоної халтури” і nособливо його полемічний заклик “Геть nвід Москви” з орієнтацією на “психологічну Європу”, який по суті зачіпав лише проблему підвищення nукраїнської культурності, позбавлення nпровінційності, були всіляко перекручені та інкриміновані Хвильовому як буржуазний націоналізм. Свої думки nвін відстоював у блискучих nполемічних статтях “Думки проти течії”, “Камо грядеші” n(Куди йдеш?), в опублікованому nгострокритичному романі “Вальдшнепи” (1926).Тоталітарне суспільство, відчуваючи свою nуразливість перед словом правди, nконфіскувало другу частину “Вальдшнепів”, надруковану в шостому номері журналу “ВАПЛІТЕ” за 1927 р., nзаборонило і памфлет “Україна чи Малоросія?”, nякий став відомим лише в 1990 р. Задушлива атмосфера, створена навколо nМ. Хвильового, врешті призвела до його зламу – він пробував іти на компроміси, думати і діяти як усі, але сила nталанту і особистості робили неможливим nпристосуванство як спосіб існування. Постріл n13 травня 1933 р. обірвав nжиття М. Хвильового, ставши трагічною крапкою в історії українського культурного відродження XX ст.
Спрямовуючи гостроту удару насамперед nпроти визначних діячів інтелігенції, тоталітарна влада прекрасно nусвідомлювала, що саме ця верства є найвпливовішою силою, nздатною чинити духовний опір, підносити свій голос на nзахист народу, привертати увагу світової громадськості. Винищення української духовної nеліти в 30-х роках відоме як українське nрозстріляне відродження. До nнього належать не лише ті діячі, які були фізично знищені, розстріляні, nзакатовані, померли в тюрмах і таборах ГУЛАГу, а й значна частина тих, nхто, зазнавши репресій і утисків, на довгий час припинили творчу працю.
Першою цілеспрямованою репресивною акцією nпроти української інтелігенції був сфабрикований владою процес nСпілки визволення України (СВУ). Каральні органи заарештували nвизначних вчених ВУАН: віце-президента С. Єфремова, академіка М. nСлабченка, історика Й. Гермайзе, педагога В. Дурдуківського, nполітичного діяча, голову першого уряду Директорії В. Чехівського, nписьменницю Л. Старицьку-Черняхівську та ін. Усього було nзвинувачено 45 українських діячів. Про ту отруйливу атмосферу, що nстворювалася в суспільстві, напередодні арешту писав у своїх щоденниках С. nЄфремов. 5 грудня 1928 р. він занотував, перефразовуючи слова Т. Шевченка: n”Усе залякане, придушене і навіть не благоденствує”. Незламна позиція, nяку зайняв на процесі С. Єфремов, nврешті привела його до загибелі.
У 1930-х роках справжнє спустошення nздійснюється тоталітаризмом в українській науці. У 1934-1935 рр. були nзасуджені провідні спеціалісти в галузі літератури академік В.М. nПеретц, член-кореспондент Є.С. Шабліовський. У 1936-1937 рр. nзагинули в таборах геолог академік ВУАН, її віце-президент Н.І. nСвітальський, генетик академік I.I. Агол, математик академік М.П. Кравчук, філософ академік С.Ю. nСемковський. У 1931 р. змушений був припинити роботу nв Києві М. Грушевський. Його заарештували, звинувативши в справі “Українського національного центру”. В nукраїнській науці загальмувався або й nзовсім припинився розвиток ряду галузей – статистики, етнографії, демографії, краєзнавства. Чисткам було піддано nколективи багатьох наукових та nакадемічних установ. У літературі удар nспрямовується проти творчих об’єднань, які відстоювали відносну свободу творчості, – ВАПЛІТЕ nта неокласиків. У грудні 1934 р. було заарештовано nі розстріляно Г. Косинку, Д. Фальківського, О. Влизька, К. Буревія. Жертвами репресій стали М. Куліш, О. nДосвітній, О. Вишня, В. Підмогильний, nМ. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Слісаренко, М. Семенко, nВ. Поліщук. За підрахунками істориків, в Україні було репресовано близько 500 літераторів, з яких майже 150 nзагинуло. У Соловецькому таборі nзагинув видатний реформатор українського театру Л. Курбас. У 1936 р. був nрозстріляний професор Київського художнього інституту М. Бойчук та його учні – І. Падалка і В. nСедляр.
Тоталітарний геноцид не знищив nукраїнської культури, але різко загальмував її розвиток, nспотворив культурний образ нації на довгі роки. Із середини n30-х років в культурі панують уніфікація і централізація, творчі спілки nмитців підпорядковуються центру, беруть на озброєння в своїй творчості nєдиний метод соціалістичного реалізму. У творчості талановитих письменників, nяким удалось вціліти в період репресій, зростають застійні явища.
До офіційного оптимізму схилялася nтворчість П. Тичини, В. Сосюри, М. Рильського, М. Бажана та nінших поетів, які канонізували в поезії образ “батька народів”, n”людини в зореноснім Кремлі”. Провідними стали теми боротьби за мир, nтрудового подвигу на заводах та колгоспних ланах. З 30-х років культура загалом nнабула ідеологічних рис. Проблеми національної культури, перемістившись nна другий план, виявлялися здебільшого в нейтральних мистецьких nсферах – музиці, оперному мистецтві, балеті, фольклористиці, етнографії.
Навіть в архітектурі національні художні nмотиви майже не використовувалися до середини 50-х років. nЦілеспрямовано нищилися в 30-х роках пам’ятки національної історії nта архітектури. Тільки в Києві знищено Михайлівський золотоверхий nмонастир (XII ст.), церкву Богородиці Пирогощі на nПодолі, оспівану в “Слові о полку Ігоревім”, один з nкращих зразків українського бароко – Микільський воєнний собор (XVII nст.), пам’ятник княгині Ользі та інші. Натомість установлювались пам’ятники nреволюційним вождям, розчищались nплощі для масових демонстрацій, зводилася типова архітектура.
Попри всі утиски тоталітарного режиму nукраїнська культура постійно виявляла свою здатність до відновлення. nСталінізму так і не вдалося зробити її слухняним знаряддям своєї політики. У роки nДругої світової війни і в повоєнний час у nтворчості багатьох українських митців сколихнулися могутні патріотичні, національні почуття, війна nбагатьох із них позбавила генетичного nстраху за життя, і вони почали все частіше вимовляти щире слово правди і любові до Батьківщини. Зокрема О. nДовженко, усвідомивши всю глибину nстраждань, які поставили націю на межу виживання, відмовився бути слугою тоталітарного режиму, що відбилось у nфільмі “Україна в огні” та записах nйого щоденника.
Українське відродження, незважаючи на свою трагічну долю, nніколи не було зтертим з народної пам’яті. У XX та на початку XXI ст. воно ще nне раз піднімало з колін нові покоління митців, сприяло новому nпіднесенню української культури.
Тенденції nрозвитку культури в радянській Україні
повоєнного nчасу.
Тенденції розвитку культури в радянській nУкраїні повоєнного часу, здавалося, назавжди були спрямовані nтоталітарною владою в русло комуністичної ідейності та класовості. nВ літературі оспівувався патріотизм та героїзм народу, який nпереміг у війні та здійснив відбудову народного господарства, в музиці звучали урочисті nкантати, в архітектурі процвітав монументальний nстиль класичного та необарокового ґатунку. За найменші відхилення вбік національної проблематики влада nтаврувала як “буржуазних націоналістів” nО. Довженка, В.Сосюру за вірш “Любіть Україну”, композиторів Б. Лятошинського, М. Колесу та багато інших nмитців.
Однак з викриттям “культу особи nСталіна” і початком так званої “відлиги” nнастав період змін. На хвилі загальної лібералізації суспільства nвідроджувалося національно-духовне життя України. Виходили nнові часописи “Прапор” (1956), “Всесвіт” (1958), у 1960 р. nрозпочато видання багатотомної Української радянської енциклопедії, nзапроваджено Державну Шевченківську премію, “Літературну nгазету” перейменовано на n“Літературну nУкраїну”.
До української громадськості nповернулася частина духовної спадщини “розстріляного nвідродження” – твори О. Влизька, О. nДосвітнього, М. Драй-Хмари, В. Еллана, nГ. Косинки, М. Куліша, були nреабілітовані М. Йогансен, В. nПідмогильний, Є.Плужник, М.Семенко, М. Філянський та ін. Камертоном високої nдуховності звучали кіноповісті О. nДовженка “Зачарована Десна”, “Повість полум’яних nліт”, “Поема про море”. Ці твори, в яких nпіднімаються злободенні, гострі проблеми української культури, nекології, історичної пам’яті, демонстрували новий загальнолюдський nвимір творчості митця.
Кінець 50-х – 60-і роки – час розквіту nліричної творчості М. Рильського, П. nТичини, М. Бажана, В. Сосюри, А. Малишка, яскравого дебюту nмолодих поетів М. nВінграновського, В. Коротича, І. Драча, Л. Костенко та ін. Великими подіями nсуспільного і культурного життя України стали широко відзначені ювілеї nкласиків української літератури: 100-річчя з дня народження І. Франка (1956), n50-річчя з дня смерті Л. Українки (1963), 100-річчя з дня народження М. nКоцюбинського (1964), 150-річчя з дня народження Т. Шевченка (1964).
Однак “хрущовська культурна відлига”, nщо тривала і в наступні роки радянської влади, мала обмежений характер, що nвиявлялось насамперед у загальному низькому культурному рівні nполітичної верхівки. Досить згадати відомі зустрічі Хрущова та nйого оточення з художниками (1956) і поетами (1963), де звучала nбрутальна лайка на адресу всього незрозумілого. Хрущовська nреабілітація залишила поза своїми межами десятки імен так званих n”затятих націоналістів” – насправді найяскравіші імена української культури n- М. Хвильового, С. Єфремова, Г. Чупринку, Г. Михайличенка, найбільш nнеординарні твори поезії, літератури, мистецтва, історичної науки не nтільки XX, а й попередніх століть. Значна частина творчої еліти, особливо nстаршого покоління, поступово усвідомила і прийняла таку культурну nполітику влади, продовжуючи творчість з урахуванням уже не тільки nзовнішнього, а і “внутрішнього цензора”. Та на зламі nісторичних епох в Україні прийшла до творчості нова плеяда, nяка, не засвоївши правил конформізму, стала формувати нову тенденцію nрозвитку її культури – шлях до незалежності.
Шістдесятниками nназивають плеяду nмолодих інтелігентів, що розпочали свій творчий шлях на межі 50-60-х років, одразу привернувши до себе nувагу не лише талантом, а nй мужньою громадською позицією та національною гідністю. Це були люди різних професій, здебільшого nтворча молодь – поети, прозаїки, критики, перекладачі, художники, nнауковці, студенти, робітники різних переконань та поглядів. Усіх їх nоб’єднувала активна життєва позиція, небайдужість до болючих nпроблем, що постали перед суспільством у переломний час, інтерес до nминулого України і намагання змінити на краще її майбутнє.
До найпомітніших постатей шістдесятників відносять nІ. Дзюбу, І. Світличного, Є. Сверстюка, І. nДрача, М. Вінграновського, В. Симоненка, nЛ. Костенко, В. nШевчука, Є. Гуцала, А.Горську, П. nЗаливаху, Л. Семикіну, Г. Севрук, nВ. Кушніра, В. Зарецького. Як пише в своїх спогадах Євген nСверстюк, його друзям були притаманні “юний ідеалізм, шукання правди і nчесної позиції, неприйняття, опір, протистояння офіційній літературі і всьому nапаратові будівничих казарм. Водночас філософсько-ідеологічна програма шістдесятників здебільшого включала всі гуманістичні маски nта псевдоніми соціалізму і десь nпроходила краєм філософського ідеалізму та релігії, тобто не дуже виходила за межі легальності”.
Провідною в діяльності шістдесятників nбула культурницька течія. У Києві вони згуртовувались у клубі nтворчої молоді “Супутник”, nзаснований наприкінці 1959 р. студентами театрального інституту та nконсерваторії. Президентом клубу спочатку був Лесь Танюк, потім Віктор nЗарецький. Квартира подружжя художників В. Зарецького та А. Горської на вул. Рєпіна була nсвоєрідною філією клубу, тут діяла художня секція, де молоді митці прилучалися nдо національної культури. Члени клубу їздили по Україні, організовували nтворчі вечори. При клубі було створено комісію, яка потай збирала nматеріали про репресії 30-х років, її члени, зокрема, знайшли nмісця і зібрали достовірні свідчення про розстріли і захоронення жертв nрепресій у Києві. У 1962 р. було створено клуб творчої молоді “Пролісок” у Львові. Керував ним мистецтвознавець, аспірант nЛьвівського університету Михайло Косів. До клубу входили брати Михайло nі Богдан Горині (перший – психолог, другий –мистецтвознавець), викладач університету філолог Михайло Осадчий, робітник і студент-заочник Іван Гель. Згодом приєдналися поети Ірина Стасів та Ігор Калинець, художниця Стефанія Шабатура та ін. Менші за nкількістю учасників творчі об’єднання та клуби nпочали діяти в Харкові, Донецьку, Одесі, nДніпропетровську.
Київський клуб у травні 1962 р. провів у nЖовтневому палаці вечір пам’яті Л. Курбаса, на якому були nзасуджені злочини сталінізму. У грудні того ж року відбувся nвечір пам’яті М. Куліша, який мав не менший громадський резонанс. Уже nз певними ускладненнями влітку 1963 р. вдалося провести вечір пам’яті Л. nУкраїнки. Бюрократична тяганина з його відкриттям (делегація клубу на чолі nіз Зіновією Франко змушена була навіть йти за дозволом до ЦК КПУ) показала, nщо влада хоче тримати культурне життя столиці під пильним наглядом.
В утвердженні в свідомості передової nукраїнської інтелігенції ідеї пріоритетів національної культури велику nроль відіграла проведена в лютому 1963 р. Київським nуніверситетом та Інститутом мовознавства АН УРСР конференція з питань nкультури та української мови, в якій взяли участь понад 800 nосіб. У доповідях учасників конференції наводилися численні приклади бюрократичних nобмежень у застосуванні української мови, безпідставних звинувачень nу націоналізмі тих, хто намагався відстоювати розвиток української nкультури, в окремих виступах засуджувалася теорія двомовності нації.
Справжньою душею шістдесятництва, його совістю став поет Василь Симоненко (1935-1963). nЙого творчій манері і життєвій позиції були притаманні моральний максималізм, нетерпимість до всієї тієї nтоталітарної облуди, якою так ще nтісно було оповите життя і культура. Поезія Симоненка була незвичним явищем того часу, вона nперехоплювала дух, змушувала замислитися над долею України, її майже не nдрукували, але читали один одному і nпереписували від руки.
Василь nСимоненко
Передчасна смерть В. Симоненка у віці nлише 28 років усвідомлювалася шістдесятниками як трагічна подія в українській nкультурі. Повернувшись до Києва після похорону поета в Черкасах, nйого друзі в грудні 1963 р. провели вечір пам’яті В. Симоненка. У своєму виступі на nвечорі критик І. Дзюба наголошував на тому, nщо Симоненко – насамперед поет національної ідеї.
1963 рік можна вважати переломним у nрозвитку руху шістдесятників. Нападки, а згодом і відкритий тиск влади nта органів КДБ призвели до посилення політизації руху, частина nучасників якого згодом стала на відверто дисидентські позиції, nчастина тією чи іншою мірою схилялася до конформізму. Символічною nподією остаточного розриву влади з передовою українською інтелігенцією nбуло знищення за прямою вказівкою ЦК КПУ вітражу у вестибюлі nКиївського держуніверситету ім. Т. Шевченка, виготовленого з нагоди n150-річчя з дня народження Т. Шевченка. У цій монументальній роботі, авторами nякої були художники-шістдесятники А. Горська, nП. Заливаха, Л. Семикіна, Г. Севрук та інші, постав образ nгнівного Кобзаря, що пригорнув покривджену жінку – Україну і у високо піднятій руці тримав nкнигу, ніби нагадуючи знамениті слова: n”Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово”. Цей визначний твір nбув оголошений ідеологічно шкідливим nі навіть хуліганським. А. Горську і Л. Семикіну виключили зі спілки художників.
Монументальним роботам світового рівня nне щастило за радянських часів. Наприкінці так званого застою за вказівкою nпартійно-державних органів залили бетоном nмайже завершений унікальний скульптурний комплекс меморіалу (Стіна nпам’яті) на Байковому кладовищі (скульптори В.Мельниченко та А. Рибачук). Натомість краєвид Дніпра, nнеподалік від Києво-Печерської лаври n”прикрасив” гігантський металевий монумент Матері-Батьківщини.
У відповідь на утиски збоку влади в колі nшістдесятників почала створюватись і поширюватись література nсамвидаву, здебільшого присвячена питанням розвитку nукраїнської культури. Із рук в руки передавалися рукописи віршів nта спогадів В. Симоненка, яскрава публіцистика І. Дзюби, стаття В. Яременка n”Українська освіта в шовіністичному зашморгу”, редагована В. Чорноволом nта І. Світличним, книжка С. Русової n”Мої спомини” та багато інших. Активну участь у nрозповсюдженні цих матеріалів брали І. Світличний, А. nГорська, М. Горинь, І. Гель, О. Мартиненко, М. Осадчий та ін.
З метою припинення культурно-національного nруху партійне керівництво України, першим в СРСР, у 1965 р. nзаарештувало і згодом засудило 25 найактивніших учасників nполітичного та культурного руху. Однак, на подив влади, частина суспільства з nобуренням і протестом зустріла ці події. Так, n5 вересня 1965 р. на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків” С. Параджанова в кінотеатрі “Україна” пролунали виступи І. Дзюби, nВ. Чорновола та В. Стуса на nзахист засуджених та проти репресій інтелігенції. Частина провідних діячів культури, серед яких були М. nСтельмах, А. Малишко, Г. Майборода, С Параджанов, молоді письменники В. Коротич, Л. Костенко, І. Драч, авіаконструктор О. Антонов звернулись із запитами nдо парторганів про роз’яснення причин nарештів. Група художників прохала переглянути справу О. Заливахи, І. Світличного.
У грудні 1965 р. nвідкритого листа керівникам партії та уряду України П. Шелесту та В. Щербицькому надіслав І. Дзюба, до якого він додав об’ємну (понад n200 сторінок) працю “Інтернаціоналізм nчи русифікація”. Мужній вчинок І. Дзюби треба nвизнати як центральну подію та одне з найзначніших явищ nв українському русі опору тоталітарній владі. Публіцистичну, культурну, політичну nвартість роботи “Інтернаціоналізм чи русифікація” неможливо переоцінити, ряд її nположень актуальні і в наш час. nГоловна мета, яку поставив перед собою автор книги, – довести владі, що її nкультурно-національна політика, яка проводиться під гаслами інтернаціоналізму, згубна для українців і nна ділі веде до русифікації. І. Дзюба навів численні факти з офіційних джерел і статистики про nзвуження використання української nмови, принизливий стан української освіти, книговидання, преси, театру. Книга Дзюби звучала як nзвинувачення тоталітарному режимові в нищенні культури, прихованні від народу справжніх національних культурних цінностей, осуд тих, хто nстояв біля керма влади, як культурних провінціалів без національної гідності та nлюдської совісті.
Книга І. Дзюби була видана в багатьох nкраїнах світу, та в Україні про неї знало лише декілька сотень nлюдей. Вперше невеликим тиражем вона була надрукована в журналі “Вітчизна” у 1990 р., а nокремим виданням вийшла лише у 1998 р. Не маючи серйозних аргументів nпроти чесного і відкритого звинувачення, влада спромоглася лише на те, щоб замовчувати nйого перед народом. Дзюбу після тривалого цькування виключили з членів спілки nписьменників, позбавивши права на творчість.
Після процесів 1965-1966 рр. влада ще nбільше посилила тиск на інтелігенцію. У 1966 р. відділ науки і nкультури ЦК КПУ утворив комісію, яка припинила розвиток nукраїнського поетичного кіно, обмежила в прокаті знамениті фільми С. Параджанова “Тіні забутих nпредків”, Л. Осики “Камінний хрест” (1968), Ю. Іллєнка n”Білий птах з чорною ознакою” (1972), на довгі роки на nполицях опинились такі творчі шедеври, як “Київські фрески” С. Параджанова, n”Криниця для спраглих” Ю. Іллєнка, фільми К. Муратової та ін.
Знаковою подією, що знаменувала повне nвідвернення влади від будь-якого чесного діалогу, навіть з nнайтолерантнішими діячами культури, стала організована в 1968 р. nкампанія проти роману О. Гончара n”Собор”. Роман виходив за межі соціалістичного nреалізму, піднімав питання духовності, зв’язку поколінь, історичної nпам’яті нації, символом якої був старовинний козацький храм. nЦього для влади було досить. Твір оголосили “ідейно порочним, шкідливим”, з роботи nзнімали навіть тих редакторів та критиків, які nвстигли написати та опублікувати на книгу схвальні рецензії.
Таким чином, з другої половини 60-х nроків фактично припинився розвиток тієї по-справжньому nжиттєдайної гілки української культури, яку виплекали шістдесятники. nТа через кілька років талановита молодь, у рамках тоталітарної культури, nсформувала її альтернативу – культуру національного відродження і незалежності, nяка піднімала дух і національну гідність українців.
Навіть у тяжкі, застійні для української культури 70-і nроки не припинявся живий процес її розвитку. Суспільство nнаприкінці 70-х – початку 80-х років переживало втому і відчуження nвід сірості й безликості тоталітарної культури. Влада, відчуваючи цю nнебезпечну тенденцію, йшла на поступки. У 1978 р. Шевченківської nпремії, хоч і посмертно, був удостоєний nВ. Земляк за талановитий nроман “Лебедина зграя”, в наступному році, після чотирьох nроків замовчування тієї ж премії удостоєно роман М. Стельмаха “Чотири броди”. У 80-і роки дістають визнання nпроза А. Дімарова, поезія А. Вінграновського, величезний успіх мав nроман у віршах Л. Костенко “Маруся nЧурай”, що в яскравих образах змальовував епоху nХмельниччини. На достатньо високому рівні в цей час стояло nукраїнське театрально-драматичне, оперне, музично-виконавське nмистецтво, розвивалась народна культура та фольклор.
Культурницька течія руху шістдесятників nтеж не згасала, в надзвичайно складних і драматичних обставинах її nрозвивали в підпіллі та таборах письменники nдисиденти. М. Руденко в середині 70-х написав блискучі публіцистичні nесе “Катастрофічна nпомилка Маркса”, “Шлях до хаосу”, роман “Орлова nбалка”. Світу стають відомими написані в неволі nгеніальні вірші з книги І. Ратушинської n”Сірий колір надії”, збірка В. Стуса “Зимові дерева”, “Палімпсести”. Ідею nвідродження національної культури продовжували відстоювати в своїй nпубліцистиці Є. Сверстюк, В. Мороз, М. Осадчий, І. Дзюба. Творчість nдисидентів була остаточним присудом тоталітарній владі, наближаючи nнеминучість її ганебного розвалу.
Початок нової хвилі боротьби за nвідродження української культури припав на другу половину 80-х nроків, що була пов’язана з процесами демократизації та перебудови в СРСР. nРозгорнувся масовий рух за відродження української мови nта створення необхідних умов для її вільного розвитку як державної. Створилися nчисленні неформальні культурологічні об’єднання, серед них – Український nкультурологічний клуб у Києві, клуб шанувальників історії та культури, n”Товариство Лева” у Львові. У 1988 р. на nЛьвівщині виник перший осередок Товариства української мови ім. Т. Г. nШевченка. Згодом подібні об’єднання утворились у nДніпропетровську, Одесі, Тернополі, Чернігові. У 1989 р. було nзапочатковане Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка.
При активній участі колишніх шістдесятників nта дисидентів було створено Народний nРух України. За участю рухівців підготовлено документи, nщо закладали підґрунтя самостійної держави – Закону про nмову, Декларації прав національностей, Декларації про державний nсуверенітет України, Акту проголошення незалежності України. nНезаперечним є те, що ідея незалежності, проголошена в Акті 24 серпня n1991 р., визріла не у владних структурах і кабінетах чиновників, а nнасамперед у серцях мільйонів наших співвітчизників, яким nповернули національну гідність.
Розвиток української культури у незалежній Україні.
Новий етап у розвитку української nкультури пов’язаний зі створенням у 1991 р. незалежної держави nУкраїна. У розвитку національної культури намітилися нові тенденції, nвідкрилися якісно нові перспективи. Конституція України (1996 р.) nзакріпила положення про статус української мови як державної, nпро єдність українського культурного простору, консолідацію та розвиток української nнації, її історичної свідомості, традицій і культури, підкресливши тим самим, що держава зацікавлена в розвитку національної культури. Саме на культуру покладається вирішення nтаких проблем, як інтеграція nсуспільства, його гуманізація і демократизація, всебічний розвиток особистості, національне само відтворення та самоутвердження, подолання комплексу меншовартості, створення сильної nкультурної традиції, яка гарантувала nб незворотність процесу державотворення. Провідною nтенденцією розвитку культури стало засвоєння величезної національно-культурної спадщини, що є nфундаментом будівництва сучасної української культури. В контекст сучасної української культури увійшли nтвори таких велетнів nукраїнської духовності, як М. Костомаров, П. Куліш, М. Максимович, М. Драгоманов, І. Огієнко, nМ. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, творчість великої плеяди митців українського відродження XX століття. Слід додати і опубліковані nлише тепер раніше написані “в шухляду” твори радянського часу, а також численний доробок nукраїнської діаспори. Останніми nроками опубліковано численні джерела, монографії, наукові праці з української культури, нині виходить nдруком фундаментальна п’ятитомна праця вчених НАН України “Історія nукраїнської культури”.
Культурна спадщина і пам’ять nповертаються до нас і у відроджених з руїн і забуття nісторико-культурних пам’ятках, зокрема таких всесвітньо відомих, як nМихайлівський золотоверхий монастир, Успенський собор Києво-Печерської лаври, церква nБогородиці Пирогощі на Подолі, Густинський монастир, nПетропавлівський монастир у Глухові. Відновлюються численні скульптурні пам’ятки минулого, зводяться нові на nчесть видатних діячів нашої історії. nУ Києві – це пам’ятники княгині Ользі, Ярославу Мудрому, Петру Сагайдачному, nкомплекс споруд на Майдані Незалежності. Повертаються історичні назви селищам і місцевостям, вулицям, nрозпочато копітку роботу по nреституції (поверненню) в Україну цінностей національної культури, що з різних причин опинилися за кордоном.
Розвиток культури неминуче пов’язаний з nїї матеріальним станом. Нині представники влади констатують, що nнагальні потреби культури фінансуються з держбюджету лише на nтретину від необхідного. Розв’язання ж цієї проблеми лежить nнасамперед через ефективне реформування економіки, вдосконалення податкової nсистеми. У найбільш тяжкому становищі опинилися український кінематограф, книговидання, бібліотеки, народні виконавські колективи, заклади культури у провінції – тобто nті, що потребують державної підтримки nі значних капіталовкладень.
Негативною є тенденція різкого зростання nкомерціалізації частини культури. Ряд колективів та окремих виконавців, намагаючись вижити nв умовах ринку, створюють комерційно nвиграшні, але низькопробні, розраховані на невибагливий смак культурні проекти. Засоби масової комунікації в nгонитві за рекламним часом та nшпальтами газет практикують показ відвертого антикультури, насаджують низькі культурні стереотипи.
Найбільш ефективним способом протидії nтакій тенденції є формування духовного імунітету особистості, для nякої справжня культура – найорганічніша сфера буття і спосіб самореалізації. Здійснення nцього завдання потребує долучення nщонайширшого і різноманітного спектру культурних надбань як України, так і світу, піднесення на рівень світових nстандартів системи виховання та nосвіти, ролі інтелігенції в суспільстві та її соціального статусу.
Нині, як ніколи раніше, Україна має nможливість скористатися кращим світовим досвідом з вирішення nсоціально-культурних проблем. Тенденція до поглиблення міжнародних nкультурних зв’язків є однією з найхарактерніших ознак часу. У роки nнезалежності Україна підписала угоду про культурну співпрацю nз урядами більше як 60 країн світу, із сотнями громадських культурних nустанов та фондів. Культурними акціями світового масштабу стали nміжнародні конкурси артистів балету ім. nС. Лифаря, що проводяться в Києві з 1994 р., міжнародний фестиваль сучасної музики n”Таврійські ігри”, міжнародний nконкурс молодих виконавців класичної музики “Володимир Крайнєв запрошує”.
Величезний успіх у багатьох країнах nсвіту мала виставка “Золото степів України”, у nСША тріумфально пройшла виставка мозаїк nКиївської Софії та Михайлівського nмонастиря під назвою “Слава nВізантії”. Зміцненню міжнародного авторитету України сприяють nтакож численні виступи за кордоном українських виконавських nколективів, експозиції художників, виставки творів з колекцій провідних nмузеїв. Однак потенціал України як однієї з найбільших країн Європи у nсфері культурної співпраці з іншими народами ще далеко не вичерпаний.
Суперечливі, іноді протидійні тенденції розвитку nукраїнської культури на початку нового тисячоліття – характерна nознака перехідного суспільства, культура якого протягом майже всього XX ст. nперебувала в полоні тоталітаризму. nБезумовно, що подолання негативних і закріплення позитивних наслідків розвитку української культури залежать nвід наполегливої й цілеспрямованої праці як держави, так і всього суспільства, nкожного громадянина. Запорукою успіху nв досягненні цієї мети є як могутній культурний nпотенціал нації, унікальний у європейському та світовому вимірі, так і nжиттєдайні процеси демократизації українського суспільства, що є головним рушієм культурного процесу, гарантом nподальшого розквіту української nкультури в часі і просторі XXI ст.
Досягнення nі проблеми культури незалежної України
Після початку nпроведення політики перебудови, гласності і демократизації в Україні nвідбувається широке національно-демократичне піднесення. З середини 80-х років nв умовах піднесення національної самосвідомості, становлення демократії багато nукраїнських літераторів активно включилися у громадсько-політичне життя. У 1989 р. було засноване Товариство nукраїнської мови імені Т.Шевченка, метою якого стало утвердження nукраїнської мови у всіх сферах суспільного життя, її всебічного розвитку, nохорона чистоти і самобутності мови. Відбувається справжній газетно-журнальний nбум. Народ наново відкриває свою (adsbygoogle = window.adsbygoogle []).push({});
