РНК-місткі віруси. ДНК-місткі nвіруси.

ПІКОРНАВІРУСИ

До родини Picornaviridae входять чотири роди: Enterovirus (поліовірус,   віруси Коксакі й ECHO,   ентеровіруси 68—72,   поліовіруси мишей,   свиней,   nентеровіруси корів,   віруси nкомах); Rhinovirus (рино-віруси людини,   корів,   коней); Aрhtovirus n(віруси ящуру тварин,   які іноді nвиділяють і в людей); Cardiovirus (вірус енцефаломіокардиту тварин,   nякий іноді виділяють і в людей).  nУсередині родів є серотипи,   nкількість яких становить близько 200.

Пікорнавіруси (лат.  рісо — маленький,   та — РНК) — дрібні ві­руси діаметром nблизько 17—ЗО нм.  Капсид їх nікосаедральної форми.  Вони не мають nзовнішньої оболонки,   не містять ліпідів nі вуглеводів,   не інкорпорують у свої nструктури антигени клітин,   в яких вони nкульти­вуються,   стійкі до ефіру і nдезоксихолату натрію.

            

                        Вірус поліомієліту

У n1908—1909 pp.  К.  nЛандштейнер і Е.  Гіошіер довели nвірусну етіологію поліомієліту зараженням мавп емульсією спинного мозку людини,   яка померла від поліомієліту.  У мавп були відтворені типові явища nполіомієліту з кволими
nпаралічами.  У 1949 р.  Д.  Ендерс показав,   що вірус може розмножуватись у культурі тканини.                     .

Морфологія.  Вірус nполіомієліту (Poliovirus)  розміром nЗО нм має форму ікосаедра.  Він nскладається з білкового кап-сиду,   що nмістить 60 сферичних субодиниць (капсомерів).  nУ складі поліовірусів немає ліпідів,   nвнаслідок чого вони не чутливі до дії ефіру,   дезоксихолату натрію.          

Оболонка nвірусу поліомієліту містить 4 білки (VI,   V2,   V3,   V4),   у трьох із них (VI,   V2,   V3) молекула білка має серцевину,   яка утво­рює р-шар.

Вірус поліомієліту добуто в nкристалічному вигляді.  Інфекційні nвластивості вірусу пов’язані з рибонуклеїновою кислотою.

Культивування.  Поліовірус nрозмножується в культурі клітин ни­рок мавп,   nембріона людини,   клітин nНеіа,   диплоїдних клітин людини та nін.  Вірус має “виражену nцитопатогенну активність.  Цитопатична nдія супроводиться деструкцією й утворенням зернистості в інфікованих клітинах.

Антигенна структура.  Є nтри серотипи поліовірусів,   які чітко nрізня­ться в РН.  У період епідемічних nспалахів найчастіше виділяють тип І (65—95 %),   nна типи II і III припадає 5—35 %.

Резистентність.  Поліовірус nу воді при кімнатній температурі збе­рігається понад 100 діб,   у молоці — до 90 діб,   у випорожненнях при низьких температурах — nпонад 6 місяців,   у стічних водах — nкілька місяців.  Стійкий до дії 0,  5—1 % розчинів фенолу,   ефіру й детергентів, 

ротягом кількох тижнів зберігається при рН 3,  8—8,  n5.  Поліовірус чут­ливий до nрозчинів хлорного вапна,   nхлораміну,   формаліну,   калію пер­манганату,   перекису водню; кип’ятіння і  вбивають його дуже швидко.

Патогенність для nтварин.  При інтрацеребральному,   інтраспіналь-ному і підшкірному зараженні nполіовіруси спричиняють поліомієліт у шимпанзе,   макак-резусів,   зелених мавп.

До вірусу типу 2 чутливі nбавовникові пацюки і білі миші.  Тварини nзахворюють на 3—3-му добу після зараження,   nу них виникають кволі паралічі м’язів кінцівок і спини.

Патогенез захворювання в людини.  Джерело nінфекції — хворі на поліомієліт (з nклінічно вираженими,   стертими й nатиповими формами) і вірусоносії.  Вважають,   nщо захворюють тільки 10 % із тих людей,  n що заразилися,   причому лише в 0,  1—1 % із них розвиваються паралі­тичні nформи поліомієліту.

Поліовірус виділяють хворі і nперехворілі на поліомієліт протягом 2—7 тижнів,   іноді до 4 місяців.  Збудник передається від хворого або носія nздоровим людям аліментарним шляхом,   nчерез брудні руки,   за­ражені nхарчові продукти і воду,   предмети nдогляду,   натільну і постіль­ну nбілизну,   а в літню й осінню пору — nчерез мух.  Можлива передача за типом nповітряно-краплинних інфекцій.

Потрапивши в організм nлюдини,   поліовірус спочатку розмножує­ться nв клітинах слизової оболонки носової частини глотки,   кишок і звідси з течією крові потрапляє у nспинний мозок.  Поліовірусу власти­вий nвиражений нейтротропізм,   він спричиняє nдегенеративно-запаль­ний процес у передніх рогах спинного мозку і сірій nречовині підкір­кових  відділів  головного мозку.

У слизу носової частини nглотки і в мигдаликах збудник можна ви­явити приблизно за добу до підвищення nтемператури тіла і протягом 3—10 діб після початку захворювання.

За клінічним перебігом nвиділяють три фази поліомієліту: абортив­ну,   nнепаралітичну і паралітичну.  nАбортивні,   стерті і безсимптомні nформи поліомієліту особливо часто трапляються в осіб,   які оточують хворого,   що становлять найбільшу небезпеку як nнерозпізнані джерела інфекції.

На поліомієліт хворіють nпереважно діти віком від 4 місяців до 5 років.  nУ період епідемічних спалахів захворювання може виникати і в дітей nстарших 5 років,   а також серед дорослих. n

Тяжкість перебігу nзахворювання (розвиток необоротних паралі­тичних форм) залежить і від стану nорганізму хворого,   його генетич­них nособливостей,   зокрема від структури і nфункції гістрлокусів (HL–A3,     HL-7A).

Імунітет постінфекційний,   дуже напружений і nдовічний.

Можливі повторні випадки захворювання nна поліомієліт,   спричи­нені вірусом nіншого типу.  Несприйнятливість пов’язана nз наявністю віруснейтралізуючих антитіл і клітинних факторів,   які продукують секреторні імуноглобуліни А.  Гуморальний імунітет типоспецифічний.

Лабораторна діагностика здійснюється виділенням та nідентифіка­цією вірусу,    застосуванням nРЗК,    РН.

 

Досліджуваним матеріалом n(випорожнення,   змиви з носової ча­стини nглотки),   суспендованим і обробленим nантибіотиками для пригні­чення бактеріальної мікрофлори,   заражують культури клітин нирок мавп,   ембріона людини,   клітин НеLа,   тестикулярні культури та nін.  Репродукцію вірусу визначають за nцитопатичною дією,   спостережува­ною в nкультурі тканини.  Ідентифікують nполіовірус РН цитопатичної дії в культурі тканини за допомогою специфічних nсироваток крові.

При поліомієліті у крові nхворих з’являються комплементзв’язуючі і віруснейтралізуючі антитіла,   наростання титру яких у динаміці nзахворювання дає змогу не тільки поставити діагноз,   а й визначити тип поліовірусу.

Лікування охоплює nзастосування симптоматичних засобів і здій­снення заходів для  усунення  nконтрактур,   деформацій.

Профілактика.  nСпецифічна профілактика поліомієліту здійснюється за допомогою вакцин Солка і Сейбіна.  Вакцина Солка — це інакти-вований формаліном nполіовірус типів І,   II і III,   який вводять nвнутріш-ньом’язово.  Вона спричиняє nвироблення гуморальних антитіл і ство­рює захист проти паралітичного nполіомієліту,   але не запобігає репро­дукції nвірусу в клітинах слизової оболонки шлунка і кишок.  Вакцина Сейбіна — жива вакцина,   що містить атенуйовані,   мутантні штами усіх трьох типів поліовірусу.  її випускають у драже або в рідкому вигляді і nзастосовують перорально.  Вакцинні штами nвірусу репроду­куються в клітинах слизової оболонки кишок,   спричиняючи вироблен-ня не тільки nгуморальних антитіл,   а й копроантитіл (IgA),   nякі забі гають репродукції диких штамів вірусу поліомієліту в nкишках,      

Тепер у нашій країні застосовується жива nвакцина,   удосконалена « М.  П.  nЧумаковим та О.  О.  Смородинцевим,   яка забезпечує вироблення імунітету у 85—95 % nприщеплених.  її вводять дітям віком n3 місяці,   а ревакцинацію роблять у n1—2,   2—3 роки,   7—8 і 15—16 років.

Специфічна nпасивна профілактика полягає у введенні імуноглобу-ліну,   крові батьків або сироватки крові здорових nлюдей усім дітям віком до 7 років,   які nконтактували з хворими на поліомієліт,   nа за ме­дичними показаннями — і дітям старшого віку.  Строк дії пасивної імунізації — три тижні.

Масова вакцинація поряд з nіншими профілактичними заходами дала змогу ліквідувати поліомієліт як nепідемічне захворювання на тери­торії  nнашої   країни.

               

Ентеровіруси Коксакі,   ECHO та інші

Захворювання,   спричинені вірусами Коксакі (Coxsaciri–virus),   уперше ви­явили в 1948 р.  Г.  nДолдорф і Г.  Сіклс у містечку nКоксакі (США) серед дітей,   уражених nпаралічами та іншими захворюваннями,   що nнагадують поліомієліт.  Віруси ECHO (Enteric cytopathogenirc human orphan virus) — кишкові цитопа-тогенні віруси людини відкрили Дж.  Ендерс із співробітниками в 1941 р.

Морфологія.  nРозміри вірусів Коксакі — 28 нм,   nвірусів ECHO — n15—ЗО нм.  Вони мають форму nікосаедра,   кубічний тип симетрії.

Культивування.  Віруси розвиваються в культурах тканин (клітини nнирок мавп і людини,   фібробласти nембріона людини та ін. ).

 

Антигенна структура.  Віруси nКоксакі поділяють на дві групи — А і В,   nякі об’єднують різні в імунологічному відношенні типи.  До групи вірусів Коксакі А входять 24 nсеротипи,   В — 6 серотипів.  Віруси ECHO мають 34 серотипи,   ентеровіруси nлюдини — 5 серотипів (з 68-го по 72-й).

Резистентність.  nВіруси Коксакі і ECHO nмають відносно високу стійкість,   не nвтрачають життєздатності в замороженому стані при температурі —70 °С,   у гліцерині,   в сироватці крові коня при кімнат­ній nтемпературі — протягом 70 діб,   у nхолодильнику — понад рік.  Віруси Коксакі nстійкі проти різних концентрацій водневих іонів,   зберігаються при рН 4,  0—8,  0 nблизько 24 год,   при температурі 50— 55 n°С гинуть через ЗО хв; стійкі до дії ефіру,   n70 % етилового спирту,   5 % nрозчину лізолу,   але дуже чутливі до nрозчинів соляної кислоти або формальдегіду.

Патогенність для nтварин.  Ентеровіруси Коксакі А при nрізних шляхах введення спричиняють у мишей-сисунців кволі паралічі кін­цівок і nміопатію,   віруси Коксакі В зумовлюють nспастичні паралічі у новонароджених мишей.  nДеякі типи вірусів Коксакі А можуть уражувати дорослих мишей,   бавовникових пацюків,   мавп.  nЕнтеровіру­си ECHO не патогенні для мишей та інших тварин.

Патогенез захворювання в людини.  Ентеровіруси Коксакі і ECHO дуже поширені.  їх виділяють хворі з випорожненнями і nвиділеннями з носової частини глотки.  nЛюди заражуються фекально-оральним шляхом.  Етеровіруси виявляють у стічних водах,   їх можуть перено­сити мухи.  Захворювання найчастіше бувають улітку і рано nвосени.  Доведено носійство вірусів nКоксакі.  Уражуються люди будь-яких віку nі статі,   переважно діти.  Клінічна картина захворювання варіа­бельна.  Є кілька клінічних форм ентеровірусних інфекцій. n

Асептичний серозний менінгіт (Коксакі А 4,   7,   n9; Коксакі В 1—6; ECHO n2—9,   12,   14,   n16 та ін. ) характеризується підвищенням температури тіла,   незду­жанням,   сильним головним болем,   нудотою і болем у животі,   ригідністю по­тиличних м’язів,   блюванням.  nЗахворювання триває 1—3 тижні.

Триденна гарячка (Коксакі А 2,   4,   n9,   16; Коксакі В 4; ECHO 9) проявля­ється підвищенням температури nтіла до 38—39 °С,   болями в животі,   горлі,   nнадочеревинній ділянці,   гіперемією обличчя,   зіва,   nін’єкцією склер і кон’юнк­тиви.

Епідемічна плевродинія,   або борнхольмська хвороба (віруси Коксакі В1,   В5),   nхарактеризується гарячкою,   що nтриває 2—4 доби,   головним болем і болем nу горлі при ковтанні,   у м’язах грудей,   живота,   nкінцівок.

При герпангіні (Коксакі А 2,   6,   n8,   10) бувають підвищення nтемператури тіла до 40,  5 °С тривалістю n1—4 доби,   втрата апетиту,   утруднення ковтання і біль у горлі.  Слизова оболонка глотки гіперемійована і nпокрита чітко відме­жованими  папулами.

Для бостонської n(епідемічної) еквантеми (віруси nКоксакі А 2,   3,   4,   n6,   8,   10,   n16,   ECHO 9) типовими ознаками є 3—4-денна гарячка,   nозноб,   сильний го­ловний біль у nдорослих і біль у животі в дітей,   висип nна шкірі,   що нагадує висип при краснусі,   везикули і маленькі виразки на слизовій nоболонці глотки.

Асептичний міокардит (Коксакі В 2,   3,   4) спостерігається серед новонаро­джених і nдітей віком до 3 років.  Летальність дуже nвисока — 70—80 %.

Серед дітей у родильних nбудинках можуть бути спалахи енцефаломієліту nновонароджених (Коксаки В 3,   5) з тяжким nперебігом,   високою летальністю й   ентеровірусною  діареєю.

Ентеровіруси (Коксакі й ECHO) можуть спричиняти гострий геморагічний nкон’юнктивіт (тип 70),   недифтерійний nкруп,   грипо- і поліоміелітоподібні nва-хворювання  (тип.    71).

Імунітет.  Перенесене захворювання залишає напружений nтипоспе-цифічний імунітет.  nНесприйнятливість формується і при латентних формах ентеровірусних nінфекцій,   особливо серед старших nвікових груп населення.

Лабораторна діагностика.  Для виділення вірусів досліджуваним матеріалом n(кал,   змиви і мазок із зіва,   кров,   nоргани трупа,   подрібнені,   суспендовані і оброблені антибіотиками для nпригнічення бактеріаль­ної мікрофлори) заражують клітинні культури (нирок nмавп,   амніону людини,   Неіа,   nНер-2 та ін. ) і мишей-сисунців.  nВіруси Коксакі А,   В й ECHO диференціюють щодо властивості розмножуватися nтільки в певних клітинних культурах,   nостаточну їх ідентифікацію роблять за допомогою РН із сумішами типових nсироваток крові і непрямого ме­тоду  ІФ.

Серологічну діагностику nзахворювань,   спричинених вірусами Кок­сакі nй ECHO,   проводять з парними сироватками крові.  nНаявність антитіл у сироватці крові хворих визначають у РН,   РЗК на клітин­них культурах або nмишах-сисунцях.

Лікування.  Специфічної терапії не розроблено.  Застосовують пато­генетичні і симптоматичні nзасоби.

Профілактика.  Розповсюдженню ентеровірусних захворювань спри­яють nперегрівання,   переохолодження,   інфікування бактеріальною мікрофлорою та ін. n,   тому,   щоб запобігти їм,   треба здійснювати загальні nсанітарно-гігієнічні заходи,   як і при nкишкових інфекціях.

Серологічну діагностику nздійснюють за допомогою РН,   РЗК з парними nси­роватками крові хворих,   узятої з nінтервалами 4—6 діб,   і серотипом вірусу nящуру,   який циркулює в регіоні.

.

РИНОВІРУСИ

Вірусна природа заразної nнежиті (контагіозний риніт,   common cold) була відома більш як 60 років тому,   nале культивування вірусу стало можливим тільки в 1960 р.  Риновіруси виділено від хворих на гостру nнежить,   у первинних культурах клітин nнирок ембріона людини і   диплоїдних   клітин   nлюдини,     а   також   nу культурах нирок мавп.

Морфологія,   культивування,   антигенна структура.  Віруси nвіднесе­ні до роду Rhinovirus.  Розміри їх 25—ЗО нм.  Відомі дві групи ринові-русів — Н і М.  Штами Н (human) розмножуються nтільки в культурі клітин нирок ембріона людини,   штами М (monkey) — у nкультурі клі­тин нирок мавп.  Виділено n115 серотипів риновірусів.  Риновірус nсеро-типу 14 схожий на вірус поліомієліту.

За розмірами,   стійкістю до ефіру,   непатогенністю для мишей-си-сунців та інших nтварин риновіруси схожі на віруси ECHO,   за меха­нізмами передачі — на nвіруси,   які уражують верхні дихальні nшляхи.

Патогенез захворювання в nлюдини.  Риновіруси локалізуються в клітинах епітелію слизової оболонки носа,   спричиняючи заразний нежить,   а в дітей — бронхіт і бронхопневмонію.

Імунітет.  Люди з низьким вмі­стом антитіл у крові сприйнятливі nдо інфекції,   яку спричиняють рино­віруси; nпри високому титрі антитіл — стійкі.

Лабораторна діагностика грунтується на виділенні вірусів із виділень nслизової оболонки носа зараженням культури клітин нирок ембріона людини або nдиплоїдних клітин людини з наступною ідентифі­кацією їх за допомогою РН.  Використовують також метод визначення nвірусного антигену в РІФ.

Лікування і nпрофілактика.  Специфічної терапії не розроблено.  nЗа­стосовують інтерферон.  Планується nвиготовлення комбінованої вак­цини проти великої групи респіраторних nзахворювань.

 

Методи лабораторної діагностики ентеровірусних інфекцій

Ентеровіруси людини входять до nродини Picornaviridae,   яка нараховує понад 70 представників: 3 серотипи nполіовірусу,   29 серотипів вірусів nКоксакі,   32 серотипи вірусів Есно і 4 ентеровіруси 68-71-го nсеротипів.  Сюди віднесено також і вірус гепатиту А,   який часто nназивають ентеровірусом 72-го серотипу.

Для лабораторної діагностики nентеровірусних інфекцій використовують вірусологічні,   серологічні та експрес-методи.  Останнім часом різко nзнизилась захворюваність на поліомієліт і зросла кількість поліомієлітоподібних nзахворювань,   які викликають віруси nКоксакі,   ЕСНО.  Отже,   nвірусологічні дослідження необхідно проводити nодночасно на виявлення всіх ентеровірусів.

Матеріалом для дослідження служать nвипорожнення хворих протягом першого тижня,   nзмиви з носоглотки не пізніше третього дня,   кров,   nліквор,   сеча не пізніше п’ятого nдня,   сироватка крові в перший і 14 дні; nв разі смерті – шматочки мозку,   nвнутрішніх органів,   лімфовузли.

Випорожнення беруть у пеніцилінові флакони,   емульгують у розчині ­Хенкса,   центрифугують і додають ефір та антибіотики.  nЗмиви з носоглотки отримують шляхом двократного полоскання горла nстерильним ізотонічним розчином ­хлориду натрію,   освітлюють центрифугуванням і обробляють nефіром та антибіотиками.  Середню порцію nсечі (10 мл) також обробляють пеніциліном і стрептоміцином. 

Кров та ліквор використовують для вірусологічних досліджень без попередньої обробки.  Секційний матеріал емульгують у стерильних nступках з піском,   nготують 20 % суспензію в розчині Хенкса,   центрифугують і додають антибіотики

Вірусологічні дослідження. n Виділення та ідентифікація ентеровірусів є основним методом nлабораторної діагностики.  Для цього nвикористовують різноманітні культури клітин та nлабораторних тварин.  Оброблений,   як вище зазначено,   клінічний матеріал nінокулюють у 2-3 види перещеплюваних і первинних культур клітин.  Наприклад,   nдля виділення всіх 3-ох типів вірусу nполіомієліту використовують первинні культури клітин нирок мавп і перещеплювані nклітини HeLa,   Vero,   HЕp-2.  nВіруси Коксакі В,   ЕСНО успішно виділяють на клітинах ниркового nепітелію мавп та на багатьох клітинах людського походження (RH,   HeLa,   nHЕp-2 та інші).  Виділення вірусів nКоксаки А здійснюється на культурі клітин RD.

При розмноженні ентеровірусів у nкультурі клітин мікроскопічно виявляють цитопатичну дію.  Інфіковані клітини зморщуються,   стають маленькими,   круглими,   nв їх ядрах виникає пікноз.  Пізніше клітини nповністю руйнуються і відпадають від стінки флакона.  Такі зміни викликає вірус поліомієліту,   більшість серотипів вірусів Коксакі В,   ЕСНО,   деякі серотипи вірусів Коксакі А.  В клітинах амніону людини,   епітелію нирок,   диплоїдних клітинах W1-38 та RD добре nрепродукуються віруси Коксакі А та окремі серотипи вірусів ЕСНО.

Віруси Коксакі А і В успішно nвиділяють із досліджуваного матеріалу шляхом зараження nодноденних мишей-сисунців у мозок (0,  01 nмл),   під шкіру (0,  03 мл) або в черевну порожнину (0,  05 мл).  nЗа інфікованими мишами ведуть спостереження протягом 14 днів.  При наявності в матеріалі вірусів Коксакі А на 2-5 день у тварин появляються збудження,   тремор,   nпарези і паралічі м’язів спини і кінцівок.  При Коксакі В-інфекції nна 4-9 день у новонароджених мишей виникають спастичні паралічі.  З тканин і органів тварин,   що загинули,   готують вірусвмістку суспензію для подальших nдосліджень.  При гістологічному дослідженні виявляють дегенератині зміни в ЦНС,   печінці,   nпідшлунковій залозі та міокарді.

Індикацію ентеровірусів проводять nтакож за цитопатичною дією в культурі клітин або за бляшкоутворенням під агаровим чи бентонітовим покриттям,   а також за розвитком паралічу і загибеллю nтварин.

Для їх ідентифікації використовують nімуноферментний аналіз,   реакцію nгальмування гемаглютинації,   nімунофлуоресценції та РЗК.  nРеакцію нейтралізації на моделі клітин проводять як вище описано. 

Необхідно враховувати,   що при масовій nімунізації дітей живою поліомієлітною вакциною можливе виділення вакцинних nштамів.  Отже,   необхідно встановлювати походження виділених nвірусів.

Виявлення ентеровірусів і визначення nвидів та серотипів nнайефективніше і найшвидше можна провести за допомогою полімеразної ланцюгової nреакції. 

Серологічні дослідження.  Методом парних сироваток ставлять nкольорову пробу,   реакцію нейтралізації nз пригніченням цитопатичної дії,   nбляшкоутворення,   РЗК,   РНГА з еритроцитарними діагностикумами.  Кольорову реакцію раніше часто ставили при серологічній діагностиці поліомієліту.  Вона базується на здатності вірусу nпригнічувати обмінні процеси в інфікованих культурах клітин в результаті чого nзберігається вихідний колір середовища (малиновий).

Антитіла сироватки крові хворих nнейтралізують вірус і метаболізм клітин nпродовжується.  Це призводить до nнагромадження кислих продуктів у системі,   які змінюють РН середовища і воно набуває nжовтого кольору.  Наводимо схему nпостановки кольорової реакції при серологічній nдіагностиці поліомієліту.

Результати реакції враховують візуально на 5-7 добу шляхом nпорівняння кольору середовища в дослідних і nконтрольних пробірках.  Титром сироватки nвважають її найбільше розведення,   при nякому відбулась нейтралізація вірусу (остання пробірка з культурою клітин,   де середовище жовтого кольору).  Діагностичне значення має наростання титру nантитіл у другій сироватці не менше,   nніж у 4 рази в порівнянні з першою сироваткою.

Експрес-методи лабораторної діагностики ентеровірусних інфекцій не nзнайшли широкого застосування із-за особливостей їх nпатогенезу.  Можливе використання реакції nнепрямої гемаглютинації з еритроцитарним поліовірусним nдіагностикумом та непрямої реакції імунофлуоресценції.  Для постановки останньої ­використовують nімунну діагностичну антивидову сироватку,   nвиснажену гомоло­гічними клітинами крові,   амніону,   nфібробластами.  Така сироватка nреагує лише з вірусним антигеном,   що nзнаходиться всередині клітин досліджуваного матеріалу. n

Останнім часом для експрес-діагностики nвикористовують каріологічний аналіз,   nоснований на виявленні характерних змін в структурі ядер клітин nклінічного матеріалу,   взятого у перші дні захворювання.  Мікроскопують мазки з осаду після центрифугування змивів з носоглотки і сечі та мазки-відбитки nз органів,   які взяті при автопсії.  Їх фіксують у холодному ацетоні,   забарвлюють гематоксиліном.  Специфічним для ентеровірусних інфекцій є nвиявлення в препаратах зміщення хроматину до периферії ядра і утворення nяскраво-фіолетових тілець,   що нагадують nпівмісяць.  Це nдає змогу дати попередню відповідь про репродукцію ентеровірусів у досліджуваному матеріалі.

Диференціацію даних та атенуйованих поліовірусних штамів здійснюють за допомогою ПЛР,   ІФА,   nРН з моноклональними антитілами.  nДля поліовірусів І типу використовується бентонітовий тест (вірулентні nполіовіруси мають характеристики Абент–,   а авірулентні – Абент+).

ВІРУСИ,   ЩО МІСТЯТЬ РИБОНУКЛЕЇНОВУ КИСЛОТУ (РНК)

РНК-вмісні віруси мають різноманітні nструктуру і хімічний склад: від простих,   nщо складаються з нуклеопротеїду і 3—5 генів (пікорна-віруси та ін. n),   до складно побудованих,   які містять десятки генів і мають nрізні білки й ензими (віруси грипу,   nпарагрипу та ін. ).  До nРНК-вмісних вірусів належить група онковірусів (ретровіруси),   спричиня­ючих злоякісні новоутворення у nтварин і птахів.

ОРТОМІКСОВІРУСИ

До родини Orthomyxoviridae належать віруси грипу людини,   тва­рин і птахів,   класичної чуми птахів та ін.  Усі вони споріднені з nглі-козамінопротеогліканами уражуваних клітин,   nзвідки й пішла назва «міксовіруси» (лат.  nmyxomatosus — слизистий).

Віруси грипу

Вірусну етіологію грипу nдовели в 1933 р.  У.  Сміт,   nК.  Ендрюс і П.  Лейдлоу» Відкритий ними вірус був позначений nяк вірус грипу А.  У 1940 p.  T.  nФренсіс і Т.  Меджілл виявили nвірус грипу В,   а в 1947 р.  Р.  nТейлор — вірус грипу С-

Морфологія.  Вірус nгрипу Influenza virus має округлу або оваль­ну форму.  Нуклеокапсид — спіральний тяж nрибонуклеопроїеіду,   покритий зовнішньою nліпІдно-вуглеводно-протеїновою оболонкою.  nБілки вірусу склада­ються з різноманітних поліпептидів,   що зв’язані з нуклеокапсидом та з зовнішньою

 оболонкою

      До nскладу оболонки вірусу грипу входять гемаглютинін і нейрамінідаза.  Вони розташовані у вигляді шипів і зумовлюють nпроникнення вірусу в клітини хазяїна та його антигенну специфічність.  Вірус мі­стить також фермент РНК-полімеразу.

Ліпіди і вуглеводи nвзаємозв’язані з вірусними білками,   їх nсинтез,   і специфічність залежать від nгеному клітини. 

Антигенна структура.  Розрізняють три типи вірусу грипу: А,   В,   С nВони містять внутрішні антигени — нуклеопротеїд (NP),   полімеразні білки (PI,   P2,   nРЗ),   матриксний білок (М) і nзовнішні—гемаглютинін (Н) і нейрамінідазу (N) (див.  рис.  15).  NP і М є типоспецифічними анти­генами,   спільними для всіх вірусів грипу А; Н і N nвизначають підтип вірусу.

Віруси грипу спричиняють nаглютинацію еритроцитів більш ніж ЗО видів тварин.  Гемаглютинін і нейрамінідаза nнеоднорідні.  У вірусів грипу людини nвиділено чотири гемаглютиніни (HO,   HI,   H2,   НЗ) і дві нейрамінідази (N1 і nN2).  Доведено,   що основна роль у виробленні іму­нітету nналежить гемаглютиніну і нейрамінідазі,   nякі зазнають істот­них змін.  nСпостерігаються два види мінливості nгемаглютиніну і нейра­мінідази: 1) дрейф (мала мінливість) — кількісна зміна,   зумовлена nточковими мутаціями в генах,   що nвідбувається з інтервалом 3—4 роки і призводить до утворення стійких до nінгібіторів організму варіанті2) шифт (глибока мінливість) —якісна зміна гемаглютиніну і нейрамї.  nнідази в результаті повної зміни кодуючих генів,   яка відбувається з періодичністю 10—18 років nі,   як правило,   призводить до пандемії.

Вірус грипу В уражує тільки nлюдей,   іноді виникають епідемії; у nтварин віруси цього типу не виділено.

Вірус типу С спричиняє nспорадичні респіраторні захворювання; також  nуражує  тільки  людину.

Культивування.  Віруси грипу культивують в амніотичній і nаланто-їсній оболонках курячих ембріонів,   nпервинно трипсинізованих куль­турах нирок мавп,   ембріона людина та ін. ; віріони nнакопичуються у великій кількості через 48—72 год.  Вірус типу В активно репроду­кується в nкультурах нирок мавп,   спричиняючи nвиражену цитопатичну дію.

Резистентність.  При nкімнатній температурі вірус грипу інактивує-ться через кілька годин,   при нагріванні до температури 65 °С гине nчерез 5—10 хв.  Дуже чутливий до nвисушування,   швидко руйнується в кислому nі лужному середовищах,   легко nзнешкоджується під впливом ефіру,   nдезоксихолату натрію,   а також nусіх дезинфікуючих речовин: хлорного вапна,   nхлораміну,   формаліну та ін.  Згубно діють на вірус грипу ультрафіолетове nвипромінювання та ультразвук.  Стійкий до nдії гліцерину,   в якому не втрачає своєї nактивності протягом 3 мі­сяців.

Патогенність для nтварин.  Під nчас епідемій віруси грипу людини можуть адаптуватися до багатьох видів nсвійських тварин (свині,   со­баки,   коні,   nкорови),   свійської і дикої nптиці,   але епідеміологічну роль їх для nлюдини вивчено недостатньо.  Під час спалахів nгрипу серед лю­дей збільшується титр антитіл у тварин.  Можливо,   nтварини і птахи є важливою ланкою у природній циркуляції вірусу грипу в nприроді.

З експериментальних тварин nнайбільш сприйнятливі до вірусу грипу африканські тхори.  Через 2 доби після зараження у них підви­щується nтемпература тіла,   розвиваються явища nзапалення верхніх дихальних шляхів,   nбувають виділення з носа секрету гнійного ха­рактеру,     чхання.

Патогенез захворювання в nлюдини.  Вірус грипу передається по­вітряно-краплинним шляхом при чханні,   кашлі,   nрозмові.  Грипу вла­стива висока nконтагіозність.

Інкубаційний період звичайно триває 1—3 доби,   іноді кілька го­дин.  Потрапивши в організм сприйнятливої людини nчерез носову ча­стину глотки,   вірус nгрипу проникає в клітини епітелію слизової обо­лонки верхніх дихальних nшляхів.  Через 8 год після nпотрапляння од­нієї вірусної часточки у верхні дихальні шляхи кількість nвірусного потомства nдосягає 10³,   nа черев 24 год — 10²⁷.  Вірус проникає в кров і розноситься по всьому nорганізму.  Важлива роль у розвитку захво­рювання nналежить інтоксикації,   яка зумовлена nпотраплянням у кров вірусу і токсичних продуктів.  Розвиваються пригнічення кровотво­рення nй  імунної системи,    лейкопенія.

Ушкоджений миготливий nепітелій дихальних шляхів втрачає свою захисну функцію внаслідок злущування nвійок,   що призводить до nпроникнення  в слизову оболонку nвторинної бактеріальної   флори n(стрептококи,   стафілококи,   Haemophilus influensae,   мїкоплазми та ін. ),   яка спричиняє ускладнення (бронхіт,   пневмонія,   nплеврит,   енце­фаліт,   грипозний менінгіт,   отит).

Крім того,   грип спричиняє загострення хронічних nзахворювань (туберкульоз) і значно знижує імунітет щодо низки інфекцій.  Вва­жають,   nщо в патогенезі грипу має місце алергічний компонент,   який збільшує тяжкість захворювання.

Імунітет постінфекційний,   зумовлений секреторними антитілами (Ig AS),   що утворюються клітинами nслизової оболонки верхніх ди­хальних шляхів,   nа також антитілами до гемаглютиніну і нейрамініда-зи,   які порівняно швидко з’являються у високих nтитрах у хворих на грип.  Імунітет має nтипо- і штамоспецифічний характер і забезпечує несприйнятливість людей до nвірусу грипу типу А протягом 1—2 років,   nдо вірусу грипу типу В — 3—5 років,   nдо вірусу грипу типу С,   оче­видно,     протягом  nусього життя.

Захист організму од вірусу nгрипу також забезпечується неспеци­фічними факторами — активністю nлімфоїдно-макрофагальної системи,   nінтерфероном,   термостабільними і nтермолабільними інгібіторами та іншими речовинами сироватки крові.

 

Лабораторна діагностика охоплює експрес-діагностику,   nа також вірусологічне і серологічне дослідження.  Експрес-діагностика грипу грунтується на виявленні nспецифічного вірусного антигену в дослі­джуваному матеріалі (змиви,   виділення носової частини глотки,   мазки-відбитки) за допомогою прямої і nнепрямої РІФ,   а також РЗНГА і РЕМА.                               

   Вірусологічне дослідження робиться з метою виділення вірусу та його ідентифікації.  При цьому змивами з носової частини глотки n(до яких для пригнічення бактеріальної мікрофлори додають анти­біотики або nпіддають їх ультрацентрифугуванню) заражують 9— 11-денні курячі ембріони або nклітинні культури (ембріона людини,   nнирок мавпи та ін. ).  Після nкультивування протягом 3—4 діб вірус грипу виявляють в алантоїсній і nамніотичній рідинах курячого ем­бріона за допомогою РГА (див.  форзац,   nрис.  VIII),   а в тканинних

Культурах — РГадс-   

Ідентифікують вірус nза допомогою РГГА,   РН і РІФ з nвикористан­ням специфічних імунних сироваток

 

   nПередбачається виявлення наростання титру специфічних антитіл у nсироватці крові хворих у динаміці захворю­вання за допомогою РГГА,   РЗК та РН і РЕМА.  nДля проведення цих реакцій кров беруть у перші nдні захворювання і в період видужу­вання.  У перехворілих на грип людей титр антитіл nзростає в чотири рази і більше.

Лікування.  Застосовують комплексну терапію,   спрямовану на пригнічення репродукції вірусу nгрипу в організмі і нейтралізацію токсинів.  nДобрі результати дає введення у перші дні захворювання протигрипозного nдонорського імужзглобуліну,   сухої nпротигрипозної сироватки,   nінтерферону,   а також nзастосування препарату ремантади­ну.  Щоб nзапобігти розвиткові ускладнень,   nпризначають антибіотики в поєднанні з сульфаніламідними препаратами.

     Профілактика.  Для nспецифічної профілактики грипу застосовують живу і вбиту вакцини.  У нашій країні використовують живу nвакцину,   що містить ослаблені віруси nгрипу А і В,   яку вводять nінтраназально.  Добуто живу грипозну nвакцину для перорального введення,   що nдає змогу  застосовувати  її для   nімунізації дітей.

Інактивована формаліном nгрипозна ареактивна вакцина з високою концентрацією вірусу дає змогу створювати nвисоконапружений іму­нітет у дорослих і дітей.

Розроблено субодиничну nвакцину,   що містить очищені гемаглю­тиніни nі нейрамінідазу.  Вона менш реактогенна й nтому рекомендуєть­ся для застосування у дітей молодшого шкільного віку і людей nпохи­лого віку,   уражених хронічними nзахворюваннями.

Для індивідуальної nпрофілактики використовують інтерферон,   nрибовірин (віразол),   оксолінову nмазь та інші препарати.

Протигрипозні заходи поки що nне можуть вважатися достатньо ефективними.  nЩороку грип і гострі респіраторні інфекції у нашій країні уражують понад nЗО млн чоловік,   а економічна nшкода,   заподі­яна цим nзахворюванням,   становить близько n3,  5 млрд карбованців на рік.

Останніми роками розроблена і nздійснюється комплексна програма наукових досліджень   грипу.

                                           nПАРАМІКСОВІРУСИ

До родини Paramyxoviridae входять три роди вірусів: Paramyxo–virus,   Morbillivirus,   Pneumovirus,   які є збудниками парагрипу,   паро-титної інфекції,   кору,   nгострих респіраторних захворювань у лю­дей,   а також низки інфекційних захворювань у nтварин (чума собак,   великої рогатої nхудоби,   псевдочума та ін. ).

Віруси мають сферичну nформу,   діаметр їх 150—300 нм.  Вони най­крупніші з РНК-вмісних вірусів.  Нуклеоїд оточений nліпідно-вугле-водно-протеїновою оболонкою.  nНуклеокапсид має спіральну симетрію.  nПараміксовірусам властиві гемаглютинуюча,   гемолітична і нейрамі-нідазна nактивність,   здатність утворювати nсинцитій у клітинних куль­турах і еозинофільні цитоплазматичні включення; в nантигенному від­ношенні   ці   віруси   nхарактеризуються   nрізноманітністю.

Віруси парагрипу

Віруси парагрипу людини nспричиняють ураження дихальних шляхів.  nВони виділені у США Р.  Чаноком у n1956 p. ; належать до роду Paramyxovirus,   nдо якого,   крім вірусів парагрипу nлюдини,   входять віруси паротитної nінфекції,   Сендай,   хвороби Ньюкастла.

Морфологія цілком відповідає описаній вище nхарактеристиці родини параміксовірусів.

Культивування.  Віруси nпарагрипу не репродукуються в курячих ембріонах,   добре розвиваються на тканинних культурах nниркового епітелію мавп і ембріона людини,   nа також на фібробластах людського

 

ембріона.  nХарактер ЦПД,   що спостерігається в клітинних культурах,   може бути різним — від розрідження пласта nклітин до утворення сим­пластів і залежить від типу вірусу.  Можливо також утворення в ци­топлазмі клітин nацидофільних включень.  При nвнесенні в культуральну рідину еритроцитів вони прилипають до поверхні nклітин,   які містять вірус (феномен nгемадсорбції).  Доведено,   що віруси парагрипу людини можуть спричиняти nхронічну інфекцію клітинних культур.

Антигенна структура.  У вірусів парагрипу людини виявлено два nантигени ^-антиген,   який розчиняється і nзв’язаний з рибонуклеопро-теїдом,   і V-антиген — комплекс структурно різних nбілків,   що містять­ся в ліпопротеїдній nоболонці вірусу.

Віруси парагрипу поділяються nна чотири самостійних типи.  Тип 1 nспричиняє у дітей круп,   фарингіт,   бронхіоліт або пневмонію; тип 2 зумовлює nларинготрахеобронхіт або гостре респіраторне захворюван­ня; тип 3 n(гемадсорбуючий вірус) і тип 4 (штам М-25) виділені в дітей,   уражених крупом і пневмонією.

У складі вірусів парагрипу є nантигени,   властиві nклітинам-хазяїнам.  Віруси аглютинують nеритроцити морської свинки,   курки,   людини.

Резистентність.  Віруси парагрипу чутливі до ефіру; досить nшвидко гинуть  від нагрівання  та дії дезинфікуючих засобів.

Патогенність для nтварин.  Віруси парагрипу людини в nприродних і лабораторних умовах слабко патогенні для тварин; можуть спричи­няти nбезсимптомну інфекцію з розмноженням вірусу у верхніх ди­хальних  шляхах  nі  накопиченням  антитіл.

Патогенез захворювання в людини.  Зараження відбувається _до_; nвітряно-краплинним шляхом.  Інкубаційний nперіод триває 3—6 діб.  Віруси парагрипу nрозмножуються в епітеліальних клітинах слизової оболонки верхніх дихальних nшляхів,   зумовлюють деструкцію епіте­лію,   запальний процес і нерідко набряк nгортані.  Накопичені віруси і продукти nрозпаду клітин проникають у кров,   nзумовлюючи загальну інтоксикацію організму.  В результаті деструкції епітелію порушує­ться nзахисний бар’єр,   що сприяє проникненню nбактеріальної флори і розвитку ускладнень.

Віруси парагрипу найчастіше nуражують дітей,  спричиняючи у них nфарингіт,   бронхіоліт,   ларинготрахеобронхіт,   круп,   nпневмонію.  У до­рослих віруси nпарагрипу спричиняють легкі форми ураження ди­хальних шляхів.  Віруси парагрипу звичайно перебувають в nасоціації з вірусом грипу та аденовірусами.

Лабораторна nдіагностика здійснюється_вірусологічними,   сероло­гічними методами,   а також імунофлоуресценсією.  Для виділення вірусу використовують nодношарові культури з нирок мавп або ембрі­онів людини.  Наявність вірусу в культурі тканини nвизначають гемад-сорбцією.  Ідентифікують nвиділені штами за допомогою РН,   РТГ_{адо n}в культурі тканини.  Для nсерологічної діагностики парагрипозних захворювань застосовують РГГА,   РЗК з парними сироватками крові хворих.  Виявити вірусний антиген у клітинах епітелію nслизової обо­лонки верхніх дихальних шляхів можливо за допомогою РІФ та ІФА з nтипоспецифічними міченими сироватками крові.

Специфічної профілактики і лікування  nнемає.

Вірус хвороби Ньюкастла

До парагрипозних захворювань nналежить кон’юнктивіт,   який”спричиняєть-ся nвірусом хвороби Ньюкастла.  Вірус nвиділений у 1927 p.  T.  Дойлом під час епізоотії курей nпоблизу м.  Ньюкастл; він має всі nознаки,   характерні для nнара-міксовірусів.  Віріони містять nгемаглютинін,   нейрамінідазу,   гемолізин.  nВірус аглютинує еритроцити різних видів тварин і птахів (курей,   індиків,   nголубів),   культивується в nкурячих ембріонах,   культурі курячих nфібробластів.

      Вірус спричиняє пневмоенцефаліт у курчат і парагрип у nдорослої птиці (кури,   фазани,   цесарки,   nіндики).  У людей він зумовлює nрозвиток кон’юнкти­віту — професійного  nзахворювання   працівників   птахофабрик.

Лабораторна nдіагностика охоплює виділення й ідентифікацію вірусу,   застосування серологічних реакцій.  Для профілактики захворювань серед птиці nзастосовують живі вакцини з ослаблених штамів віру

                         Респіраторно–синцитіальний вірус

Вірус виділений у США в 1956 р.  Дж.  Моррісом від мавп,   потім від дітей S захворюваннями верхніх дихальних шляхів.  nНазва його (RS — Respiratory syncytial) зумовлена тим,   що при розмноженні nвірусу в клітинних культурах утворюється синцитій клітин — сітчаста тканина.

Морфологія.   nДіаметр віріона 100—200 нм,   він nчутливий  до ефіру і нестійкий до nзаморожу­вання,   інактивується при                       температурі 56 °С протягом nЗО—40 хв.  На відміну від інших nпараміксовірусів RS-вірус nне містить гемаглютиніну і   nнейрамінідази.

    Культивування.  RS-вірус не розмножується в курячих nембріонах,   непатогенний для nлабораторних тварин.  Він культивується nна пере­щеплюваних лініях клітин пухлинних і нормальних тканин людини,   штамах диплоїдних клітин людини,   а також первинних культурах нирок мавп.  Цитопатична дія проявляється на 3—6-й день nпісля зара­ження у вигляді виникнення округлих клітин з підвищеною nпромене-заломлюваністю,   симпластів і nвідросткових клітин,   зв’язаних між nсобою цитоплазматичними відростками (синцитій).

Патогенез захворювання в людини.  RS-вірус спричиняє гострі респіраторні захворювання,   бронхіт,   nпневмонію,   риніт.  Інкубаційний період триває 4—9 діб,   тривалість захворювання — 5—6 діб.  Захво­рювання набувають характеру ендемічних nспалахів тривалістю 2— З місяці.  Вони nзвичайно бувають у дитячих колективах у зимово-вес­няний період.  На відміну від парагрипозних nзахворювань,   що мають ендемічний nхарактер і розвиваються кілька раз на рік,   nепідемії,   які спричиняються RS-вірусами,   nповторюються щороку.

Лабораторна діагностика.  Експрес-діагностика полягає у виявлен­ні nспецифічного антигену у виділеннях носової частини глотки за nдопомогою^ДУФч-багатоядерних клітин та синцитію в епітелії слизо­вих оболонок nбронхів.

Вірусологічну діагностику здійснюють зараженням клітин Неіа,   nНер-2,   КВГТ’Ь,   первинних і перещеплюваних клітин ембріона nлюдини і морської свинки досліджуваним матеріалом.  Через 24—48 год після зараження з’являються nгігантські багатоядерні клітини і синцитій,   nщо містять цитоплазматичні включення.  nДля ідентифікації вірусу використовують РІФ,   РН у культурі клітин та РЗК.

Серологічну діагностику роблять із nсироватками крові хворих у РЗК і РН в культурі тканини.

Специфічного лікування і профілактики не розроблено.

                                 Вірус паротитної інфекції

Збудник належить до роду Paramyxovirus; він nбув відкритий К.  Джонсо­ном та Е.  Гудпасчуром у 1934   р.

Морфологія.  В електронному мікроскопі віруси мають nкуполопо­дібну неправильну форму.  nРозміри віріона 150—170 нм у діаметрі.

Культивування.  Вірус репродукується в курячих ембріонах.  Сві-жовиділені штами вірусу добре nрозвиваються у первинних ниркових культурах людського ембріона.  Цитопатична дія характеризується утворенням nбагатоядерних клітин.

    Антигенна структура.  Вірус паротитної інфекції не має серологіч­них nваріантів,   він містить два антигени: S-антиген.  розчинний,   nзв’я­заний з рибонуклеопротеоїдом і антиген,   що складається з по­верхневих   вірусних  nструктур.

Вірус паротитної інфекції nмає гемаглютинуючі властивості щодо еритроцитів людини,   мавп,   nбарана,   коня,   курей,   nгусей,   качок та ін.

Резистентність.  nВірус зберігається при низьких температурах (—25° і —70 °С) роками,   малостійкий до дії фізичних і хімічних фак­торів.  Він гине при температурі 55—60 °С протягом 22 nхв,   швидко інактивується ультрафіолетовим nвипромінюванням,   руйнується від дії n0,  1 % розчину формаліну,   1 % розчину лізолу,   50 % спирту або ефіру.

Патогенність для nтварин.  У природних умовах вірус nпаротитної інфекції не спричиняє захворювань у тварин.  При експериментально­му зараженні він уражує nдеякі породи мавп; при цьому виникає за­хворювання,   схоже на епідемічний паротит у людей.  Вірус може бути адаптований до деяких тварин n(хом’яки,   білі миші,   білі пацюки),   при зараженні в мозок одноденних сисунців у nних розвивається тяж­кий енцефаліт,   що nзакінчується смертю.

     nПатогенез nзахворювання в людини.  Вірус паротитної nінфекції передається повытряно-краплинним  nшляхом,   а також через nпредмети,   інфіковані хворим. nІнкубаційний період 14—21 доба.  Захво­рювання nхарактеризується гарячкою,   запаленням nпривушних,   язико­вих і підщелепних nслинних залоз.  Хворіють головним чином nдіти.  Паротитна інфекція (свинка) — дуже nконтагіозне захворювання,   але у 50 % заражених nвоно не має симптомів.  У тяжких випадках nвиникає вірусемія.  Крім слинних nзалоз,   вірус проникає в інші орга­ни і nспричиняє ураження центральної нервової системи.  Як усклад­нення можуть розвиватися nполіневрит,   парези лицьового nнерва,   пору­шення функцій органів слуху nі зору,   орхіт у підлітків і дорослих.

Імунітет.  Постінфекційний nімунітет стійкий,   зберігається протя­гом nусього життя.  У сироватці крові nз’являються антитіла,   які зв’я­зують nкомплемент і спричиняють гальмування реакції гемаглюти­нації.

 

Лабораторна діагностика здійснюється виділенням вірусу із слини,  nцентральної нервової системи зараженням 7—8-денних куря­чих ембріонів і nкультур клітин з наступною ідентифікацією вірусу в РГГА,   РІФ,   nРН,   РЗК,   РГГ_адс.  Серологічну діагностику роблять в РЗК,   РТГА з сироватками крові хворого.  Антитіла виявляються через тиждень від nпочатку захворювання,   титр їх наростає nінтенсивно.  Найкращі результати дає дослідження nпарних сироваток крові.

Лікування.  nХворим вводять гамма-глобулін,   nякий полегшує перебіг захворювання.

Профілактика.  У nСША і нашій країні розроблена і застосовується жива вакцина_,  _ яка створює такий самий імунітет,   як і після природ­ного інфікування.  її вводять дітям віком понад 1 рік,   а також дорос­лим,   які не хворіли на паротитну інфекцію.  Часто її використовують у поєднанні з nвакцинами проти кору і краснухи.

 

Вірус  кору

Вірусна природа кору доведена в 1911 р.  Т.  nАндерсеном і Дж.  nГольдбер-гом.  Вірус виділили в 1954 р.  Дж.  Ендерс і Т.  Піблс.  Він належить до роду Morbillivirus.

Морфологія.  Розміри nвірусу 120—250 нм.  Нуклеокапсид має nспіральний тип симетрії.  Віріон nхарактеризується гемаглютинуючими властивостями,   не містить нейрамінідази.

Культивування проводять на nодношарових культурах ниркового епітелію людини,   мавп,   nсобак,   на культурі клітин nамніону людини.  Цитопатична дія nхарактеризується формуванням симпластів (багато­ядерні клітини) і nеозинофільними включеннями в цитоплазмі і ядрі.

Антигенна структура.  nСеред штамів вірусу кору виявлені антигени зовнішньої оболонки  гемаглютинін,   мембранний білок.  Найбільшу імуногенність має гемаглютинін.

Резистентність.  Збудник nкору швидко гине при температурі 58 °С,   nстійкий до низьких температур (—70 °С).  nПоза організмом вірус кору зберігається не більше ЗО хв.  Дуже чутливий до дії сонячного випро­мінювання,   зв’язку з цим дезинфекцію при кору не nроблять.

Патогенність для тварин.  У природних nумовах тварини на кір не хворіють.  nУдалось відтворити захворювання у мавп.

Патогенез захворювання в людини.  nЄдиним джедедом інфекції є хвора людина.  Загальна тривалість заразного періоду 8—10 nдіб: з 1-го дня продромального періоду і до 4—5-го дня від nпояви висипу.

Вірус проникає в організм nчерез слизову оболонку верхніх ди­хальних шляхів,   потім потрапляє в кров,   уражує тканини дихальних шляхів.  Захворювання характеризується nвірусемією,   гарячкою,   виси­пом.  nНайчастіше хворіють діти.  Проте nможливе виникнення кору і в дорослих,   nякі раніше на нього не хворіли.

Найвища захворюваність на nкір буває взимку,   скупченість людей nсприяє її підвищенню.

Захворювання на кір nсупроводиться зниженням імунітету до грипу,     nтуберкульозу,     дифтерії,     коклюшу,     nскарлатини   та   інших інфекцій.  Внаслідок зміни імунологічної nреактивності,   розвитку алер­гії досить nчасто виникають найрізноманітніші ускладнення,   nщо спри­чиняються як вірусом кору,   nтак і вторинною бактеріальною флорою.

У дітей,   яким з профілактичною метою вводили nгамма-глобулін,   кір  має  nлегку  (мітиговану)  форму.

Після перенесеного кору в окремих nвипадках вірус не зникає з організму перехворілого,   а,   nочевидно,   персистирує в клітинах nмоз­кової тканини і в лімфатичних вузлах.  nІноді розвивається демієліні-зуючий енцефаліт.  Такий довго персистируючий вірус може активу­ватися nі спричинити розвиток підгострого склерозуючого паненцефа-літу,   що призводить звичайно до летального nкінця.  Персистування вірусу наділяє nорганізм імунітетом проти кору.

Вірус кору може проникнути nчерез плаценту,   інфікувати плід і nспричинити мертвонародженість або виродливості у новонароджених.

Імунітет.  Після перенесеного кору розвивається стійкий і nтрива­лий імунітет Повторні випадки захворювання майже не трапляють­ся.  Інфіковані вірусом клітини організму людини nпродукують інтер­ферон,   рівень якого nчерез 1—2 доби після зараження досягає макси­муму.

Під впливом макрофагів вірус nрозщеплюється з утворенням анти­гену,   nщо стимулює до активної дії Т-клітини і монокіни (у-інтерферон і nінтерлейкін-1).  Активовані Т-клітини nвиробляють лімфокіни (інтер-лейкін-2),   відбувається розмноження Т-клітин n(цитотоксичних,   су-пресорних і nхолперних).  На 7-му добу після зараження nцитотоксичні Т-клітини лізирують клітини,   nінфіковані вірусом кору.  На цій nстадії досить часто захворювання припиняється.  nУ реконвалесцентів клі­тини пам’яті,   nщо збереглися,   зумовлюють nшвидкий розвиток імунної відповіді при повторному потраплянні в організм nантигену вірусу кору.  Т-клітини потрібні nдля вироблення В-клітинами антитіл двох класів — IgM і IgG.

   Лабораторна діагностика.  Розпізнавання кору nгрунтується на клінічних проявах та епідеміологічних даних.  Одним із методів ла­бораторної діагностики є nриноцитологічне дослідження за допомогою люмінесцентної мікроскопії nмазків—відбитків із слизової оболонки носа,   nв яких виявляють гігантські клітини овальної або неправильної форми; nусеоедині клітин містяться включення,   nякі флюоресціюють яскраво-червоним кольором при обробці препаратів nакридином оран­жевим.  Методом РІФ у nклітинах виявляють

Для nвиділення вірусу від хворих беруть кров із пальця (0,  5 мл),   nзмиви з носоглотки,   сечу і nзаражають первинні культури клітин нирок мавп та амніону людини.  Виявити вірус у заражених клітинних культурах nудається іноді тільки через 1—1,  5 місяця.  nВиді­лення вірусу від хворого можливе тільки в продромальному періоді або в перший день появи висипу.  nЗастосовують також дослідження парних сироваток крові з метою виявлення nнаростання титру антитіл.

Антитіла проти вірусу кору nможна виявити в РН цитопатичної дії в тканинних культурах,   а також у РЗК,   РГГА.

     Лікування.  Специфічного лікування немає.  При ускладненнях,   спричинених вторинною інфекцією,   призначають антибіотики (пені­цилін та ін. n).

Профілактика.  nДля серологічної профілактики кору використо­вують коревий nгамма-глобулін) у кількості 1,  5 або 3 nмл,   добутий із донорської або nплацентарної сироватки крові.  nІмуноглобулін неефективний при введенні пізніше 7-го дня інкубацій­ного nперіоду.  Тривалість пасивного імунітету nЗО діб.  При повторному контакті з хворим nна кір дитині знову вводять імуноглобулін.  nВве­дення цього препарату звичайно не запобігає розвиткові захворю­вання,   а тільки відсуває його строк,   значною мірою пом’якшує його тяжкість і nвідвертає летальний кінець.

Для nспецифічної профілактики кору в нашій країні застосовується протикорова жива nвакцина із штаму Ленінград-16.  її nвводять під­шкірно одноразово.  Це значно nзнижує захворюваність.  Випробовує­ться nасоційована вакцина проти паротитної інфекції,   nкору і крас­нух

 

Лабораторна діагностика  захворювань, що спричиняються nортоміксовірусами і параміксовірусами

Грип

Грип – гостре респіраторне захворювання людини, яке має тенденцію до епі­демічного поширення. nХарактеризується катаральним запаленням верхніх дихальних шляхів, гарячкою, вираженою nзагальною інтоксикацією. Часто грип супроводжується виникненням тяжких nускладнень – вторинних бактеріальних пневмоній, загостренням хронічних nзахворювань легень.

Збудники грипу належать до родини Orthomyxoviridae. Вона nвключає три роди вірусів – А, В, С.

Вірус грипу має сферичну форму, його розміри 80-120 нм. nДеколи утворюються ниткоподібні віріони. Геном nутворений однонитковою мінус-ниткою РНК, яка складається з восьми фрагментів, і nоточений білковим капсидом. РНК асоційована з 4 внутрішніми білками: nнуклеопротеїдом (NP) і високомолекулярними білками Р1, nР2, Р3, які беруть участь у транскрипції геному та реплікації вірусу. nНуклеокапсид має спіральний тип симетрії. Над капсидною оболонкою знаходиться nшар матрикс­ного білка (М протеїн). На зовнішній, nсуперкапсидній оболонці у вигляді шипиків розміщені гемаглютинін (Н) і nнейрамінідаза (N). Обидва глікопротеїни (N i H) мають виражені антигенні nвластивості. У вірусів грипу знайдено 13 різних nантигенних типів гемаглютині­ну (H1-13) та 10 варіантів нейрамінідази (N1-10).

За внутрішнім нуклеопротеїдним nантигеном розрізняють три типи вірусів грипу – А, В, nС, які можна визначити в РЗК. У вірусів типу А, які вражають людину, є три різновидності гема­глютиніну (Н1, Н2, Н3) і дві – nнейрамінідази (N1, N2). Залежно від їх комбінацій, виділяють варіанти вірусів nгрипу А – H1N1, H2N2, H3N2. Їх визначають у реакції nгальмування гемаглютинації з відповідними сироватками.

Віруси грипу легко культивуються в nкурячих ембріонах і різноманітних культурах клітин. nМаксимальне нагромадження вірусів відбувається через n2-3 дні. У зовнішньому середовищі вірус швидко втрачає ін­фек­ційність через nвисушування. При низькій температурі в холодильнику зберігається протягом nтижня, при ‑70 °С – значно довше. nНагрівання призводить до його інактивації через кілька хвилин. Під впливом ефіру, фенолу, формаліну швидко ­руйнується.

Вірусологічний метод nдіагностики. nМатеріалом для дослідження є змиви з носоглотки, nвиділення з носа, які беруть сухими або вологими стерильними ватними тампонами nв перші дні захворювання, харкотиння. Віруси можна також знайти в крові, nспинномозковій рідині. При летальних випадках nзабирають шматочки уражених тканин верхніх і нижніх дихальних шляхів, головного nмозку тощо.

Носоглоткові змиви беруть натщесерце. nХворий повинен тричі ­прополоскати горло стерильним ізотонічним розчином nхлориду натрію (10-15 мл), який збирають у стерильну банку з широким горлом. Після цього шматочком стерильної вати протирають задню nстінку глотки, носові ходи, потім її занурюють у банку із ­змивом.

Можна взяти матеріал стерильним, nзволоженим в розчині хлориду натрію тампоном, яким ретельно протирають задню стінку глотки. Після забору nматеріалу тампон занурюють у пробірку з ізотонічним розчином, до якого nдобавлено 5 % інактивованої сироватки тварин. У лабораторії тампони полощуть у рідині, віджимають біля стінки пробірки і видаляють. Змив nвитримують у холодильнику для відстоювання, потім відбирають середню частину рідини в стерильні пробірки. До матеріалу додають nантибіотики пеніцилін (200-1000 ОД/мл), стрептоміцин (200-500 мкг/мл), ністатин n(100-1000 ОД/мл) для знищення супутньої мікрофлори, витримують 30 хв при кімнатній температурі і використовують для виділення nвірусів, попередньо перевіривши його на стерильність.

Найчутливішим методом виділення вірусів є зараження n10-11-денних курячих ембріонів. Матеріал в об’ємі n0,1-0,2 мл вводять в амніотичну або алантоїсну порожнини. Заражають, як nправило, 3-5 ембріонів. Ембріони інкубують при оптимальній температурі 33-34 °С протягом 72 год. З метою збільшення nкількості віріонів у досліджуваному матеріалі його попередньо концентрують. Для nцього використовують методи адсорбції вірусів на курячих еритроцитах, обробку n0,2 % розчином трипсину з метою підсилення інфекційних nвластивостей вірусів або осаджують їх за спеціальними методиками.

Після інкубації курячі ембріони nохолоджують при температурі 4 °С протягом 2-4 год, потім відсмоктують nстерильними піпетками або шприцем алантоїсну чи амніотичну рідину. У ній за nдопомогою РГА визначають наявність інфекційного вірусу. Для цього змішують рівні об’єми (0,2 мл) вірусмісткого матеріалу і 1 % зависі nеритроцитів курей. Про позитивну реакцію (наявність вірусу в матеріалі) свідчить осідання еритроцитів у вигляді парасольки.

За умови наявності в матеріалі вірусу, який має гемаглютинуючі властивості, його nтитрують за допомогою розгорнутої РГА, визначаючи титр гемаглютинуючої nактивності.

За допомогою цієї реакції визначають nтитр гемаглютинуючого вірусу – най­більше розведення матеріалу, яке ще дає nреакцію гемаглютинації. Цю кількість вірусу приймають за одну гемаглютинуючу nодиницю (ГАО).

Ідентифікують віруси грипу за nдопомогою РГГА. Для цього спочатку готують робоче розведення вірусного nматеріалу, яке містить 4 ГАО вірусу в певному об’ємі.

Облік реакції проводять після утворення nосаду еритроцитів в контрольних лунках. Про позитивну nреакцію свідчить затримка гемаглютинації в nдосліджуваних лунках.

Виділяти віруси грипу можна, використовуючи різноманітні лінії культур клітин – ембріону людини, нирок nмавп, перещеплювані лінії клітин нирок собаки (MDCK) тощо. У клітинних nкультурах проявляється цитопатична дія вірусів (поява nклітин з фестончастими краями, вакуолями, формування внутрішньоядерних і nцитоплазматичних включень), яка завершується дегенерацією моношару клітин.

Для ідентифікації виділених вірусів використовують РГГА (за nумови, якщо титр гемаглютинінів становить у культуральній рідині nне менше 1:8). Крім цієї реакції, можна використати РГГадс, однак вона є менш nчутливою і вимагає титру імунної сироватки не менше, ніж 1:160, а також РЗК, РН, РЕМА nтощо.

Серологічне дослідження використовують nдля підтвердження діагнозу грипу. Воно грунтується на визначенні чотирикратного nзростання титру антитіл у сироватці хворого.

Першу сироватку отримують на початку nхвороби в гострому періоді (2-5-й день хвороби), другу – після n10-14-го дня захворювання. Оскільки сироватки дослі­джують nодночасно, першу з них зберігають у холодильнику при температурі ‑20 °С. n

Найчастіше використовують РГГА, РЗК, nРНГА. Ці реакції ставлять із спеці­альними наборами nстандартних вірусних діагностикумів (еталонні штами вірусів грипу різних nсерологічних типів). Оскільки сироватки хворих можуть містити неспецифічні nінгібітори гемаглютинації, їх спочатку прогрівають при температурі 56 °С, а також обробляють спеціальним ферментом (наприклад, nнейрамінідазою) або розчинами перйодату калію, риванолу, хлориду марганця, nсуспензією білої глини тощо за спеціальними схемами.

Реакцію гальмування гемаглютинації nможна ставити в пробірках (макрометод) або в спеціальних планшетах для nімунологічних досліджень (мікрометод). Схема nпостановки РГГА наведена в таблиці.

Реакція вважається позитивною при утворенні компактного, nщільного осаду еритроцитів з рівними краями.

Експрес-діагностика. Метод базується на виявленні в досліджуваному nматеріалі специфічних вірусних антигенів за допомогою імунофлуоресценції в nпрямій або непрямій РІФ. Слиз отримують із носових ходів або задньої стінки nглотки, центрифугують і з осаду клітин циліндричного епітелію слизової оболонки nготують мазки на предметних скельцях. Їх обробляють імунофлуоресцентними nсироватками, кон’югованими з флуорохромами, наприклад, ФІТЦ (флуоресцеїнізоті­оцианат). nПри дослідженні препаратів за допомогою nлюмінесцентного мікроскопа спостерігають характерне зелено-жовтувате світіння nвірусів грипу, які локалізуються на початку хвороби в ядрах епітеліальних nклітин.

Останнім часом пропонується використовувати nдля індикації специфічних вірусних антигенів ІФА, РЗНГА, ПЛР.

Параміксовірусні інфекції

До родини Paramyxoviridae (para – біля, myxa – слиз) nналежать віруси парагрипу, епідемічного паротиту, кору та респіраторно-синцитіальний nвірус.

Парагрип

Віруси парагрипу за формою та ультраструктурою подібні до nгрипозних, але значно більші за розмірами. Діаметр сферичних форм – 150-300 нм. nЗустрічаються також грушеподібні й гіллясті форми. Віруси містять однониткову nлінійну нефрагментовану “мінус” нитку РНК. Суперкапсидна оболонка має nгемаглютинін і нейрамінідазу. Віруси містять 6-8 структурних білків, серед яких nбілки нуклеокапсиду – HN, P, L. Особливий білок М nлокалізується між нуклеокапсидом і суперкапсидною оболонкою.

Віруси здатні аглютинувати еритроцити гвінейських свинок, nкурей, мавп і людини. Культивуються в перещеплюваних і первинних культурах nклітин людини й мавп (HeLa, BHK-21, Vero, HЕp-2, СМЦ), але погано nрозвиваються в курячих ембріонах. За антигенною будовою розрізняють 5 nсеротипів, які спричиняють різні респіраторні nзахворювання: гострі фарингіти, ларингіти, трахеобронхіти, пневмонію, круп. nОсобливо тяжкий перебіг захворювань у дітей першого nроку життя.

Для вірусологічної діагностики парагрипозної інфекції досліджують слиз із задньої стінки глотки, нижніх носових nходів, автопсійний матеріал (тканини трахеї, бронхів, легень). Як правило, nматеріал забирають у перші дні хвороби, що пов’язано з високою концентрацією віріонів у ньому. Забір проводять nодночасно за допомогою 2-3 стерильних ватних тампонів, які пізніше занурюють в nодну пробірку з 5 мл розчину Хенкса та 5 % бичачого сироваткового альбуміну або nгрітої бичачої сироватки крові. Перед наступним виділенням вірусів тампони nвіджимають і видаляють з пробірки, і після відстоювання відбирають середню nпорцію рідини для подальшого дослідження. Присутню nмікрофлору знищують додаванням по 500 ОД/мл пеніциліну і стрептоміцину, nвиримуючи пробірки протягом 30 хвилин при кімнатній nтемпературі, і заражають моношари культур клітин. Матері­ал, який залишився, nзберігають певний час при температурі -18 °С для повторного, у разі потреби, дослідження.

Довести наявність вірусів у nкультурах клітин можна через 2-4 дні за цитопатичною дією. При цьому nспостерігається утворення симпластів з численними ядрами, заокруглені контури nклітин, культура набуває вигляду твердого сиру (ділянки відсутності клітин). З цією метою також широко використовується реакція nгемадсорбції (РГадс.), nяку ставлять з еритроцитами гвінейських свинок. Починаючи з 6-8 дня nкультивування вірусів для індикації їх в культурі nклітин можна використати РГА з еритроцитами гвінейських свинок.

Для типування парагрипозних вірусів nвикористовують РН, РГГА, РЗК, РГГадс та nінші. У реакції гальмування гемаглютинації використовують 0,7 % завись nеритроцитів гвінейських свинок або людини. Слід звернути увагу, що чутливість nреакції підвищується, якщо систему „вірусмісткий матеріал – противірусна nдіагностична сироватка” інкубувати при кімнатній температурі протягом 2 год або n18 год при 4 °С. Після додавання відповідних еритроцитів реакцію ще витримують nпри 22 °С протягом 1 год і оцінюють результати. nОскільки різні серотипи вірусів парагрипу мають nспільні антигени імунологічні реакції ставлять, попередньо зробивши розведення nдіагностичних сироваток. Серологічний тип вірусу ­визначають за найбільшим nтитром діагностичної сироватки, яка дала позитивний результат.

Значного поширення набула для ідентифікації вірусів парагрипу РН, в якій результати оцінюють за nгемадсорбцією. При її постановці спочатку витримують суміш інактивованих nпрогріванням при 56 °С 30 хв типоспецифічних nдіагностичних сироваток з виділеним вірусом протягом 2 год при кімнатній nтемпературі. Потім заражають культури клітин, інкубуючи їх при 35 °С 4-5 днів, nі додають завись еритроцитів гвінейських свинок. Після інкубації протягом 20 хв nпри температурі 37 °С читають результати. При nнейтралізації сироваткою вірусів парагрипу не спостерігається адсорбції nеритроцитів на поверхні клітин.

Серологічна діагностика проводиться з парними сироватками хворого, які nодержують відповідно на початку захворювання і двома тижнями пізніше. nПротягом цього часу першу сироватку зберігають у холодильнику в замороженому nстані. Чотирикратний приріст титру антитіл визначають nпаралельно у двох рядах пробірок, використовуючи стандартні методики постановки nРГГА і РЗК.

Експрес-діагностика є достатньо інформативним методом, який nдозволяє визначити віруси в досліджуваному матеріалі. nЗ цією метою частину матеріалу, який було отримано для вірусологічної nдіагностики, центрифугують 5-7 хв при 1000 об/хв. Отриманий осад ресуспензують nу 3-5 краплях надосадової рідини і готують з нього nмазки. Їх обробляють імунофлуоресцентними сироватками і до­сліджують у nлюмінесцентному мікроскопі.

Спостерігаються циліндричні або полігональні клітини і nзаокругленої форми лейкоцити. За умови наявності вірусів у клітинах з’являється nхарактерне зелене світіння цитоплазми окремих клітин, nу той час як клітини, що не містять вірусів, мають цегляно-червоний колір. nОцінити достовірність результатів дозволяє вивчення контрольних препаратів.

До супернатанту, що залишився, додають пеніцилін і nстрептоміцин в концентрації 500 ОД/мл. Через 30 хв інкубації при температурі n18-20 °С матеріалом заражають культури клітин, які nвирощуються заздалегідь на стерильних предметних скельцях, вміщених у пробірки. nКультивують віруси у такому стані 24-72 год при температурі 35 °С, а потім скельця з культурою клітин промивають nстерильним буферним розчином і висушують. Для фіксування використовують nохолоджений до -20 °С ацетон (10-20 хв при кімнатній температурі), пізніше скельця висушують і обробляють специфічними nімунофлуоресцентними сироватками (пряма або непряма реакція nімунофлуоресценції).

Визначити незначну кількість вірусів у будь-якому досліджуваному матеріалі можна, використовуючи методи nгенетичної діагностики, і, зокрема, полімеразну ланцюгову реакцію.

Епідемічний паротит

Під електронним мікроскопом паротитний nвіріон має неправильну куполоподібну форму діаметром 150-170 нм. Збудник nпаротиту добре культивується в курячих ембріонах, а nтакож у клітинах HeLa та ниркового епітелію ембріона людини. Віруси мають nвиражені гемаглютинуючі, нейрамінідазні й гемолітичні властивості. Вони нестійкі до дії фізичних і хімічних факторів, ­швидко nінактивуються ефіром, трипсином, формаліном, ультрафіолетовими променями. nРезистентні до висушування, не втрачають інфекційних властивостей при 4 °С протягом 2 міс., при кімнатній температурі – 4 дні. nПри 55 °С гинуть через 20 хв.

Вірусологічна діагностика. Для дослідження від хворого nберуть слину, спинно­мозкову рідину (при підозрі на менінгіт, nменінгоенцефаліт), сечу. Забір матеріалу краще nпроводити в перші дні захворювання. Для знищення сторонньої мікро­флори nотриманий матеріал обробляють сумішшю пеніциліну і nстрептоміцину в концентра­ції 500-1000 ОД/мл. Спочатку його центрифугують при n1500 об/хв, потім супернатант підлягає повторному nцентрифугуванню при 40000 об/хв протягом 1,5 год. Для подаль­ших досліджень використовують осад, попередньо ресуспензований в nрозчині ­Хенкса.

Щоб виділити з нього вірус, осад вводять в амніотичну nпорожнину 7-8-денних курячих ембріонів. Ембріони інкубують при температурі 35 °С протягом 6-7 днів. Щоб довести наявність вірусу в nматеріалі, використовують РГА з 1 % суспензією еритроцитів курей. Можна nвикористати як досліджуваний об’єкт освітлену 20 % nсуспензію амніотичних оболонок, оскільки при декількох пасажах вірусів у nалантоїсній рідині їх гемаглютинуючий титр зростає.

Іншим методом виділення вірусів є nзараження культур клітин. Найчастіше використовують клітини нирок мавп, nембріону людини, перещеплювані лінії Vero, BHK-21. Довести наяність вірусів можна за допомогою оцінки цитопатичної дії, РГА та nРГАадс. nДля постановки останньої до інфікованої культури клітин додають 0,4 % суспензію nеритроцитів курей або nгвінейських свинок. Систему витримують до 5 хв при температурі 18-20 °С, nвідмивають вільні еритроцити і спостерігають під nмікроскопом явище адсорбції останніх на поверхні заражених клітин.

Для ідентифікації збудників використовують РЗК, РГГА, а при nвикористанні культур клітин – РН. Можна використати з цією метою метод антитіл, nякі флуоресцують. Як діагностичні препарати використовують сироватки nімунізованих тварин або людей, які перехворіли на епідемічний паротит.

Серологічна діагностика. З цією метою досліджують парні nсироватки для виявлення приросту титру антитіл проти вірусів епідемічного nпаротиту в РГГА, РЗК, РН, РГГадс. Як антиген використовують стандартний nдіагностикум із збудників або антигени, які одержують із амніотичної чи nалантоїсної рідини заражених курячих ембріонів. nДіагностичним вважається чотирикратний приріст титру антитіл у другій сироватці nв порівнянні з першою. Як правило, титри антитіл у nдругій сироватці при використанні РГГА сягають 1:320, а при РЗК – 1:64.

Експрес-діагностика. Довести наявність вірусів у слині, сечі чи nспинномозковій рідині можна при використанні методу nантитіл, які флуоресцують. Найчастіше використовують метод непрямої nімунофлуоресценції.

Останнім часом у спеціалізованих вірусологічних лабораторіях nвикористовують полімеразну ланцюгову реакцію для виявлення вірусної nнуклеотидної кислоти у досліджуваному матеріалі.

Кір

Зрілий віріон кору має овальну форму nдіаметром 120-250 нм. У середині містить однониткову “мінус”-нитку nнесегментованої РНК. Суперкапсидна оболонка має вирости (шипики). Вірусні nструктурні компоненти представлено гема­глютиніном, F1- і F2-білками, nнуклеокапсидним та М-протеїном, а також білком полімеразного комплексу. На nвідміну від інших парамікосвірусів, не містить nнейрамінідази, однак має гемаглютинін, який спричиняє аглютинацію еритроцитів nмавп. Репродукується в первинно-трипсинізованих культурах клітин ниркового nепітелію, HeLа, HЕp-2, Vero, погано культивується в nкурячих ембріонах. У культурах клітин викликає nцитопатич­ну дію у вигляді симпластів. Існує лише один антигенний тип вірусу. nВін нестійкий до дії факторів зовнішнього середовища, при nкімнатній температурі гине через кілька годин, але вірулентність втрачає через n30 хв. Чутливий до дії високих температур, ультрафіолетового опромінення, ­добре зберігається в замороженому стані.

Вірусологічна діагностика. Найчастіше кір діагностують nна підставі клінічної симптоматики, спостерігаючи етапи появи висипань, появу nплям Бельського-Філатова-Копліка на слизовій оболонці щік тощо.

Лабораторна діагностика проводиться рідко. nМетоди виділення та ідентифікації вірусів у звичайній лабораторній практиці не nзастосовують, хоча знайти вірус у досліджуваному nматеріалі можна за 2-3 дні до появи висипань. Проте, як досліджуваний nматеріал для виділення вірусів, можуть бути використані змиви з носової частини nглотки, виділення з кон’юнктиви, сеча, кров, спинномозкова рідина, а також nсекційний матеріал. Після відповідної підготовки n(додавання пеніциліну і стрептоміцину, в разі потреби центрифугування тощо) nматеріалом заражають первинно-трипсинізовані культури клітин ембріона людини, nнирок мавп або перещеплювані лінії Hela, HЕp-2 та інші. Культури клітин nпідлягають спостереженню протягом 30 діб. Одним з критеріїв наявності вірусів у nматеріалі є поява цитопатичної дії, що проявляється nутворенням синцитіїв і злиттям клітин. Типувати віруси можна, використовуючи nметод імунофлуоресценції, РГГадс, РН у культурі клітин за феноменом nгемадсорбції, ІФА.

Серологічна діагностика кору використовується в лабораторній практиці значно nчастіше. Дослідженню підлягають парні сироватки nхворих. Віруснейтралі­зуючі, антигемаглютинуючі та комплементзв’язуючі антитіла nвиявляють в крові досить рано. Часто вони досягають високих титрів разом з появою висипань. Першу сироватку беруть у перші дні захворювання, другу – nчерез 12-14 днів. Ставлять реакції паралельно в двох рядах пробірок.

Для спостереження за динамікою зростання титру антитіл використовують РН, РГГА, nРНГА, РЗК. Для постановки РГГА використовують еритроцити приматів. РНГА є nоднією з найдоступніших у лабораторній практиці. Позитивними вважають ті nреакції, які довели чотирикратне зростання титру антитіл.

Експрес-діагностика. Як і при більшості інших вірусних захворювань, метод nфлуоресцуючих антитіл дозволяє швидко визначити вірус в епітеліальних клі­тинах nносоглоткових змивів, осаді сечі, лейкоцитах крові, секційному матеріалі (мозок) тощо. Антигени, що локалізуються в nцитоплазмі, світяться в ультрафіолетових променях nлюмінесцентного мікроскопа при обробці специфічними сироватками, міченими nфлуорохромами.

Полімеразна ланцюгова реакція надає можливість швидко nвизначити нуклеїнову кислоту віріонів кору nбезпосередньо в досліджуваному матеріалі.

Респіраторно-синцитіальні інфекції

РС-віруси належать до роду Pneumovirus. У центрі віріона розташована однониткова “мінус”-нитка несегментованої nРНК. Вона вкрита капсидною та суперкапсидною оболонками. На поверхні вірусу nрозташовується F-білок (білок злиття), який забезпечує nпроникнення вірусів у чутливі клітини. Поверхня віріонів nвкрита особливими виростами (шипиками), які складаються з глюкопротеїдів. nСтруктурні білки вірусів представлено 8 поліпептидами: N, P, L, M, M2, F, G, nSH4. Віруси не мають гемаглютинуючої та нейрамінідазної, проте проявляють ­частково nгемолітичну та гемадсорбуючу активність. Виділяють два підтипи nреспіраторно-синцитіальних вірусів, які диференціюються за допомогою nсерологічних реакцій.

Віруси культивують у культурах клітин, одержаних із тканин мавп, великої рогатої nхудоби, людини, перещеплюваних клітинах Vero, HЕp-2 та ін.

РС-віруси мають досить високу чутливість до дії факторів nзовнішнього середовища, таких як температура, ультрафіолетове опромінення, різноманітні жиророзчинники, детергенти, дезінфектанти тощо. nТривалий час може зберігатись при температурі -70 °С.

Вірусологічна діагностика. Досліджуваним матеріалом для виділення nвірусів є виділення з носоглотки, слиз з ділянки голосової щілини, мазки із nпорожнини носа, ротоглотки, біоптати, секційний матеріал (шматочки трахеї, nбронхів) та ін. Враховуючи, що вірус надзвичайно чутливий до дії факторів nдовкілля, бажано проводити зараження культур клітин біля ліжка хворого або матеріал перед транспортуванням у вірусологічну лабораторію nзаморожується до -70 °С.

Використовуються 3-4-денні перещеплювані лінії культур HeLa, nHЕp-2, KB, Vero та ін. Через 3-7 днів визначають наявність вірусів nу клітинах і проводять їх ідентифікацію. Візуально під nмікроскопом можна виявити багатоядерні клітини (синцитій) з цитоплазматичними nвключеннями. За декілька днів спостерігають їх деструкцію та відшарування від скла. Ідентифікують віруси за допомогою РН, РЗК, методу nімунофлуоресценції, ІФА.

Серологічна діагностика. З цією метою досліджують парні nсироватки хворого на наявність антитіл. Діагноз підтверджує чотирикратне nзростання титру антитіл у другій сироватці порівняно з першою. РН і РЗК, РНГА, nІФА найчастіше використовують для ретроспективної nдіагностики. РЗК ставлять на холоді. Запропоновано також нові варіанти РН – у nприсутності комплементу, мікрометод, реакція пригнічення бляшкоутворення під агаровим покриттям. Діагностикум для цих реакцій nготують, заражаючи респіраторно-синцитіальним вірусом nстандартні культури клітин. У пробірки вносять, як правило, по 100 ЦПД50.

Експрес-діагностика. Віруси (специфічний антиген) можна знайти в епітелі­альних nклітинах носових ходів, ротоглотки тощо. Після обробки nйого імунофлуоресцентною сироваткою спостерігають характерне світіння nполіморфних включень у цитоплазмі або всієї цитоплазми клітини. Може бути nвикористаний непрямий метод ензиммічених антитіл, РІА, nРЗНГА, а також генетичні методи діагностики.

«Віруси nімунодефіциту людини»

 

У середині 1981 р. Центр по контролю захворюванності США одержав nповідомлення, що за останні 8 місяців в районі Лос-Анжелеса було діагностовано n5 випадків пневмоцистоза – дуже рідкісного типу пневмонії, яка викликається Pneumocystis carinii.

Вона зустрічалась в молодих мужчин-гомосексуалістів. Однак цей збудник належав до умовнопатогенних мікроорганізмів, які безпечні для здорової людини. nАле у людей, чия імунна система з тієї чи іншоі причини ослаблена, вони викликали хворобу. Вона настільки зустрічалась рідко, так що ліки для неї nвважались експериментальними і призначались тільки з дозволу Центру по контролю захворюваності США (ЦКЗ). У той же час за nперіод з 1967 по 1979 рік цей препарат призначався тільки двічі.

    Приблизно в цей час ЦКЗ одержав nповідомлення про збільшення захворюваності одним видом раку – саркомою Капоші.

 

До цього це nзахворювання рідко зустрічалось в США – і головним nчином серед мужчин похилого віку, які приймали препарати, nщо пригнічують дію імунної системи. Однак зараз протягом 30 місяців було nзареєстровано 26 випадків саркоми і знову таки у молодих мужчин nгомосексуалістів в Нью-Йорку. У деяких з них також nбула пневмонія (P. carinii) та інші важкі опортуністичні хвороби.

    Пізніше клініцисти nта епідеміологи помітили збільшення числа випадків у мужчин-гомосексуалістів nдвух явищ, які не можна було пояснити: хронічної лімфаденопатії (стан, який nхарактерізується збільшенням лімфатичних вузлів) і досить рідкої так званої nнедиференційованої неходжкінської лімфоми. І також в основі nцих зрушень лежали тяжкі ураження імунної системи.

    Цей клінічний комплекс було класифіковано nяк абсолютно новий синдром, який в 1982 році одержав назву СНІДу – синдрому набутого імунодефіциту (AIDS). nБуло встановлено, що у хворих виснажується популяція певних лімфоцитів, nзокремаT₄ клітини.

     У 1980 р. nколектив, який очолював Р. Галло вперше виділив ретровірус людини – Т nлімфотронний вірус типу І людини (HTLV – 1 – human T-lymphatropk virus type I). nЦей вірус уражає Т-лімфоціти і викликає досить агрессивний рак (Т- клітинний лейкоз), який ендемічний для Японії, nАфрики, країн Карибського басейну та інших регіонів. Тільки в Японії nнараховується понад 1,5 млн носіїв цього вірусу. Він може передаватись  від матері до дитини, а також  при переливання крові, статевихї контактах. nЗахворювання проявляється неврологічною симптоматикою, nхронічною мієлопатією, дисфункцією сфінктерів.  nЗахворювання подібно до розсіяного склерозу та бокового аміотрофічного nсклерозу.

Двома роками пізніше ця ж  група nвиділила HTLV-II, який також виникликає деякі форми лейкозів n(волосистоклітинний), але більш хронічного типу ніж HTLV-I.

Цим двом nвірусам придатні одні й тіж особливості – обоє розповсюджуються з кров`ю, nстатевим контактом і від матері дитини. І там і там nхвороба розвивається після тривалого латентного періоду (2 роки), уражаються nТ-лімфоцити.

Галло вважав, nщо це ретровірус. На підтвердження цієї гіпотези було nдоказано, що ретровірус FeLV (feline leukemia nvirus – вірус nлейкозу котів) виникає рак або пригнічує імунну систему.

Було зроблено nгіпотезу, що збудник СНІД – це вірус HTLV -I. Вона не підтвердилась, nале стимулювала широкий науковий пошук.

    Люк Монтан`є  у Франції з створив робочу групу з вивченю СНІД ( з першими nповідомленнями). Французськи дослідники вирішили nперевірити гіпотезу групи Галло.

У 1983 р. після nкультивування збільшеного лімфовузла молодого гомосексуаліста через 15 днів в nкультуральній рідині було знайдено фермент – транскриптазу. Значить там був вірус. Він мав особливі властивості – викликав nсимтомоутворення клітин, але по морфологіїі і серологічним ознакам відрізнявся від HTLV-I i HTLV-II. У великих кількостях накопичувався в культурах клітин В лімфоцитів, nпопередньо трансформованих вірусом Енштейн-Бар (герпес вірус), були серологічні nперехрести з поверхневими білками HTLV I.

Його позначали nяк LAV (lymphadenopathy associated virus), він nрозмножувався в Т4, але не в Т ₈  клітинах . Вдалось ідентифікувати вірусний білок р25 (або р24), якщо nне було в HTLV-I

Cпочатку антитіла до LAV nзнаходились у переважній більшості людей з лімфаденопатією, і дуже мало при nСНІДі. Але при розширенні обстеження хворих СНІД доля позитивних осіб nзбільшувалась і досягла 40%.

Монтаньє був nвпевнений, що це є збудник. Галло був не такий однозначний. Він направив nзусилля на одержання великої кількості віруса з крові хворих на СНІД. І вдалося nдоказати, що в уіх 48 обстежених препаратів від осіб з nгрупи ризику одержали один і той же вірус, який назвали HTLV -III.

В жодної nлюдини, яка веде звичайне статеве життя цього вірусу не було.

Через деякий час була встановлена тотожність вірусу nHTLV-III i LAV. І з 1986 р. (ІІІ конгрес по СНІДу в Парижі) йому надане ім`я HIV (human immunodificiency nvirus). Було показано, що HIV здатен заражати не тільки Т4, але й макрофаги. А вони здатні проходити через ГЕБ, nзаносити вірус в мозок. Цим і пояснюється патологія nнервової системи, яка спостерігається у хворих на СНІД.

Після такого різкого накопичення даних темпи знизились. nАле й надалі не обійшлось без сюрпризів. В жовтні 1985 року  Монтан`є аналізував зразки крові, доставлені nпортугальскими дослідниками з Гвінеї-Бісау (Зах. Америка). У деяких осіб клінічно nбуло діагностовано СНІД, хоча HIV в крові не знаходили.

Один з зразків давав постійну негативну реакцію на HIV при застосуванні nсамих витончених методів  аналізами. nОднак врешті з крові вдалось виділити якійсь вірус. nАналізуючи його на нуклеотидні послідовності ДНК  прийшли до висновку, що вони мало nкомплементарні. Значить, це було виділено новий вірус, його позначили HIV-2.

В еволюційному nплані він має родинні зв`язки з HIV-I. В них однакова nструктура і обидва викликають СНІД. HIV -2 – в nосновному в Зах. Африці, HIV -I – Центр Африки та інші країни світу.

Виділення HIV n-2 – поставило питання про еволюції вірусів.

 

Україна

За оцінками спеціалистів розповсюдженість ВІЛ серед дорослого населення України складає 1,8 %. Тому Україна найбільш постраждала від ВІЛ країна в Європі.

 

В nУкраїні темпи розвитку епідемії – nнайвищі в світі. Найвищі темпи росту у Миколаєвській та nОдеській областях. nНайнебезпечніші міста  – Донецьк, nДніпропетровськ, Одеса, Сімферополь, Миколаїв.

 

Прогнозується, що до 2010 року в Україні кількість nВІЛ-інфікованих досягне 1.5 млн чоловік (за оптимістичним прогнозом – 600 тисяч чоловік).

За період з 2005 до 2014 року біля 300 тисяч чоловік помруть від СНІДу. А тривалість життя скоротиться nдля чоловіків на 2-4 роки, для жінок – 3-5 nроків.

 

Щоденно в світі заражаються ВІЛ 14 тисяч чоловік, з них біля 6 тисяч – молоді люди від 15 до 24 років.

Згідно доповіді «Об’єднаної програми ООН з ВІЛ/СНІДу», грудень 2006 р. n (en:UNAIDS)

Кількість людей, що живуть із ВІЛ, у 2006 р.

Всього — 39,5 млн (34,1-47,1 млн)

Дорослих — 37,2 млн (32,1-44,5 млн)

Жінок — 17,7 млн n(15,1-20,9 млн)

Дітей молодше 15 років — 2,3 млн (1,7-3,5 млн)

 

Кількість людей, що заразились на nВІЛ у 2006 г.

Всього — 4,3 млн (3,6-6,6 млн)

Дорослих — 3,8 млн (3,2-5,7 млн)

Дітей молодше 15 років — 530 000 n(410 000—660 000)

 

Кількість смертей від nСНІДу в 2006 р.

Всього — 2,9 млн (2,5-3,5 млн)

Дорослих — 2,6 млн (2,2-3,0 млн)

Дітей молодше 15 років – 380000 n(290000-500000)

При цьому, із загальної кількості інфікованих, дві третини (63 % — 24,7 млн. [21,8-27,7 млн.]) всіх доросли і дітей з ВІЛ у світі живуть в країнах Африки на південь від Сахари, в nосновному в південній частині Африки. Одна третина (32 %) nвсіх людей з ВІЛ у світі живе nв цьому nсубрегіоні, й тут відбулось  34 % всіх смертей у зв’язку із СНІДом у 2006 році.

Морфологія збудника

Збудники СНІДу належать до родини Retroviridae, підродини Lentiviridae, куди фходять віруси вісни, меді n(вісна – демієлінізуюча хронічна інфекція у вівців,  меді – прогресуюча пневмонія у вівців).

                                                                             

Збудник СНІД – nскладний за  будовою вірус. У центрі віріона – серцевина, яка містить електронно-щільний нуклеоїд з вірусним nгеномом. Це дві однакових нитки РНК, ассоційованих з nоберненою трансриптазою. Оточений цей комплекс білковою оболонкою, а зверху nдвошаровою ліпідною мембраною, яку вірус набуває при проходженні клітинної мембрани. З нею асоційований глікопентид gр 41, nз яким з`єднаний поверхневий gр120, який nвходить до складу відростків віріалу. Віріони мають сферічну форму, діаметр – n100-120 нм. Серцевина віріону має  nконусовидну (грушеподібну будову), вона не повністю заповнює об`єм вірусу, розміщена ексцентрічно. 

Від поверхні зовнішньої мембрани відходять відростки nдіаметром 15 нм і висотою 9 нм. Вони можуть бути загублені вірусом при nвивільнені з клітини, що можливо зв`язано з втратою інфекційності.

При старанному електронно-мікроскопічному дослідженні ВІЛ nзнайдені ще два “латеріальних тіла”, невідомоъ природи, які знаходяться під nзовнішньою оболонкою, на ділянках які не заняті нуклеоїдом.

Таким чином, nвідмінні ознаки віруса: поверхневі відросткові nструктури та ексцентрично nрозміщена витягнута компактна серцевина.

Вірус nвисокочутливий до нагрівання (при  56 °С протягом 30 хв його активність зменшується в 100 nраз) і до широкозастосовуваних дезинфекантів навіть в концентрациях меньших nніж  звичайно. Вірус інактивується nефіром, ацетоном, етанолом (20 %), гіпохлоритом nнатрію (0,2 %), бета-протонілантоном  n0,25 % (1:400), перекисом водню 0,3 %, глютаральдегідом (0,0125 %) . nОднак він відносно резистентний до УФО,  nіонізуючої радіації. Ці дані можуть бути використані при проведенні nдезинфекції і при інактивації віруса.

Гемаглютинуючої nактивності не маэ. Довше зберігає свої патогенні властивості при кімнатній nтемпературі, ніж решта ретровірусів..

 

Молекулярна nбіологія ВІЧ.

Геном являє nсобою двониткову РНК з коефіцентом седиментації 35 S. Геном містить 9213 nнуклеотидів і має 9 генів Це особливі послідовності нуклеотидів, що включають nтранскрипцію вірусних генів. При цьому ферменти, які належать клітині-господарю nсинтезують РНК-копії провіруса. Частина їх стане генетичним матеріалом нових nваріантів, а частина використовується як м РНК для синтезу структури білків і nферментів, що ввійдуть до складу віріона. Вірус або брункується (клітина nлишається неушкодженою), а якщо інтенсивна реплікація – лізіс клітини, вона nгине.

Основні гени: gag –кодує білки серцевини,  pol – nферменти, env – білки оболонки. Ці гени nє у всіх вірусів раку  і лейкозу. Крім nтого, у віруса є ряд генів-регуляторів: tat n-позитивний регулятор,  rev (art, trs) – вибірковий регулятор, vif (sor, A, P, Q) – фактор інфекційності, vpr, vpn– функція їх невідома, nef (3’orf, B, E, F) – nнегативний регулятор.

 

Ген gag складається з 1500 пар nнуклеотидів, кодує білки р17, р24-25, р15, які нарізаються внаслідок процесингу nз білка-попередника молекулярною масою р54.  nОднак молекулярна маса цих всіх nбілків ще уточнюється.

    Цей ген короткий, ніж у решти ретровірусів, nякі кодують не 3 а 4 білка. Ці внутрішні білки найбільш консерівативні і мають nспільні антигенні детермінанти з внутрішніми білками інших ретровірусів – nлептівірусів і групи HTLV.

Ген pol n(головним чином, ревертаза) займає ключове положення у ВІЛ. Він складається nз  3300 пар нуклеотидів, відрізняється за nсвоєю гомологією на 80-90 % від решти вірусів. Він кодує три ферменти: ревертазу. nвірусспецифічну протеазу і ендонуклеазу. Ендонуклеаза (інтеграза) – це білок nр34. Антитіла проти неї знаходять у 92,6 %  nхворих на СНІД. Вона нарізає кільцеву ДНК ВІЛ перед інтеграцією її в nгеном клітини  за місцем з’єднання nдвох  Ltr.

Ген env  складається з  2600 пар основ. Він кодує білки gp41 n(знаходиться у ліпідній оболонці)  і gp n120 (розміщається на оболонці вірусів).

Висока nмолекулярна маса зв`язана з високимступенем глікозилірування. Можливо, з цією nобставиною зв`язана висока антигенна варіабельність особливо для др120.

Такі nвідмінності по цому білку знадені навіть в одного і того ж  хворого. Це має принципове значення так як nсаме цей білок визначає інфекційність ВІЛ і синтез протективних противірусних nантитіл. І ці антитіла можуть пригнічувати розмноження ВІЧ в культурах клітин.

В ділянці гену nenv, який кодує gр41, є нуклеотидна послідовність, яка кодує гексапептид, який nблизький до гексапептиду в інтерлейкіні-2, принципового модулятора nімунологічних реакцій. Він антагоніст дії інтерлейкіну-2, можливо відповідає за nімуносупресію і за цитолітичну дію ВІЧ. Пропонують використати його для nстворення вакцини.

При nгенетичному аналізі чисельних ізолятів ВІЛ не знайдено жодного з повним nспівпадінням нуклеотидних послідовностей. nІзоляти від одного й того ж хворого (які взято з певними проміжками часу) також nрізняться  за нуклеотидними nпослідовностями. Навіть дискутується питання: чи це результат багаторазового nповторного інфікування різними варіантами ВІЛ, чи наслідок мінливості. Більшіст nьсхиляється до станнього.

Така інтенсивна nмінливість сприяє вичлизанню вірусів від дії специфічних антиіл і захисних nмеханізмів клітинного імунітету і хронізації процесу.

УВ реплікації вірусів nє три етапи, на яких можуть відбуватись мутації.

По-перше, транскриптаза nне здатна до корекції помилок. Тому можливі мутації при синтезі 1-го ланцюга nДНК на РНК матриці, а потім комплементарної 2-ої нитки ДНК.  По-друге, клітинна РНК-полімераза також не nкоректрує помилок (вона синтезує  новий nгенетичний матеріал для вірусів).

Багато мутацій nзагибельні для вірусів, але й багато несуть незначне функціональне nнавантаження, тому не впливають на структуру і життєвий цикл віріону.  Тому штами  nможуть сильно відрізнятись генетично, але мати ту ж саму nпатогенність.  Описано також мутації  по регуляторним генам.

Гени-регулятори tat, nrev, vif, nef не визначають синтез структурних білків. а виконують nрегуляторну функцію.

Особливість гену tat i nrev є те, що вони представлені в 2-ох ділянках ДНК, розділені геном env. В nпроцесі транскрипції в результаті подвійного сплайсингу проходить об’єднання nцих ділянок. Це, напевно, грає критичну роль в життєвому циклі вірусів і nзабезпечує його персистенцію в заражених клітинах.

Ген tat n(transactivator of transcription)  кодує nбілок р14 (86 амінокислот), який в 1000 разів збільшує рівень експресії м-РНК, nтобто підсилює рівень синтезу всіх білків. Він впливає й на транскрипцію, з’єднуючись nз вірусними LTR, активуючи її приблизно в 12 разів.

Під впливом цього гена nвідбувається експресія активації інтерлейкіна-2. Вважають, що з цим геном пов’язаний nперехід від латентної ВІЛ-інфекції до її маніфестації. Тому шукаючи  препарати, які болкують tat і його білки, ми nнаближаємось до розв’язання проблем терапії та профілактики СНІДу.

Ген rev (regulator nof viron-protein expression) – вибірковий регулятор, який регулює транскрипцію. nВін запускає експресію генів gag i env, контролює експресію ВІЛ в цілому. Він nвизначає єрівновагу між різними мРНК при їх синтезі, а   також перехід від скритої інфекції до nактивного розмноження віруса. Вважають, що під час реплікації спочатку nекспресується РНК, яка кодується tat, rev, net, а потім продукти rev індукують nсинтез мРНК – генів pol, env, vif (sor).

Ген nef (negative nregulatory factor) кодує білок р26-27, який знаходиться в цитоплазмі уражених nклітин, а не в ядрі. В зрілих віріонах він ппотім не визначається. Білок nздатний сповільнювати  транскрипцію nвірусного генома, гальмує розмноження вірусів і переводить їх в стан спокою. За nсвоїми властивостями він схожий на клітинні протеїнкінази, які стимулюють певні nреакції в клітині.

Ген  vif (virion infectivity factor)  кодує білок р23, а він ініціює ЦПД, стимулює nбрункування вірусу і його здатність заражати інші клітини.

Такми чином, генолм nВІЛ –  складна поліфункціональна nструктура, в якій всі компоненти взаємопов’язані. Зокрема, ген ntat підсилює синтез самого себе і білка гена rev.  Rev сповільнює власний синтез і синтез білка nгена tat.  Створюється свого роду nдинамічна рівновага. Це дозволяє вірусу репродукуватись роками, не знищуючи nклітини. Тобто,  це адаптивна ознака nретровірусів, для яких господарями є види з довгою тривалістю життя.

 

Взаємодія nвірусів з клітиною

Культивуючи вірус на nсвіжих лейкоцитах периферичної крові Попович М. (Національний інститут здоров’я nСША), Клацман (Париж) помітили, що в культурі клітин знижується число клітин з nантигеном CD₄.  Було nдосліджено, що з рецепторами CD4 взаємодіє  ngp120 на зовнішній мембрані віруса.

Вони присутні на: 

–  T4 лімфоцитах (хелпери/індуктори);

–  3 – 10 % B лімфоцитів;

–  10-20 % моноцитів і макрофагів; серед них nальфеолярні макрофаги, клітини Лангенгарса шкіри; гліальні клітини і макроглія nЦНС.

Фолікулярні дендритні клітини мигдаликів  nможуть інфікуватись без участі CD4 рецепторів.

 

Вірус може проникати в клітину двома шляхами: за допомогою злиття мембран при звільненні gp41 (інтегрує в стінку лімфоциту) або ендоцитозом.

 

Загибель nлімфоцитів може відбуватись  за допомогою nрізних механізмів.

По-перше,  HIV розриває клітину, виходячи з неї після nреплікації.

По-друге, на поверхні nзаражених клітин знаходиться gp120, а він взаємодіючи з незараженими клітинами, nвикликає злиття їх мембран і утворення функціонально скомпрометованого nсинцитію.

По-третє, вірус виклиткає nнормальну імунну відповідь,  і nцитотоксичні клітини (NK) або Т₈-лейкоцити (Т-кілери) знищують nзаражені клітини, на поверхні яких є вірусні білки.

По-четверте, в крові nциркулює вільний gp120, він здатний адсорбуватись на клітинах з nрецепторами  CD₄, а імунна nсистема знищує  їх.

По-п’яте, nклітини гинуть внаслідок дії імуноглобулінів, які з’єднуються з nантгенами на поверхні клітини, приєднують колмплемент і викликакють лізис nклітини.

Імунна nсистема

Провідна роль у відповіді і регуляції імунологічних функцій належить nТ-лімфоцитам. Т-хелпери (CD₄) – регуляторні клітини, допомагають розвитку імунної nвідповіді; іх різновид -Т-індуктори сприяють активації та взаємодії Т-ефекторів n(Т-кілерів) та Т-супресорів (СD₈); Т-супресори (регуляторні клітини) – на певній стадії nподавляють імунну відповідь; Т-кілери здатні до цитотоксичної дії (приймають nучасть в забезпеченні протипухлинног, противірусного, трансплантаційног nімунітету, гіперчутливості сповільненого типу).

 

Фагоцитуючи антиген, макрофаги переробляють його і представляють  на власній мембрані разом з антигеном nголовного комплексу гістосумісності. Вони  nсинтезують ІЛ-1, g-інтерферон, лізоцим, компоненти nсистеми комплементу. ІЛ-1 стимулює Т-клітини, які розпізнали антиген, до nдиференціювання та поділу. Отже, імунна відповідь – це чітко сбалансована nсистема.

При попаданні в організм вірусів в першу чергу на заражені клітини реагують nприродні кілери (NK– літини), проявляючи nнеспецифічну цитотоксичну дію на антиген. Потім nйого поглинають макрофаги, обробляють і представляють  на своїй поверхні в переробленому вигляді. nЙого розпізнають Т-лімфоцити разом з антигенами  nMHC. Якщо антигени цього  комплексу nтотожні на лімфоцитах і макрофагах, Т-клітина реагує на антиген віруса і nактивується.

Т-хелпери і Т-індуктори розпізнають антигени МНС ІІ nкласу, а Т-ефектори – МНС І класу. Т-хелпери продукують  ІЛ-ІІ, а він в свою чергу активує Т-клітини, nякі починають диференціювання та поділ, утворюючи клони цитотоксичних, nхелперних і супресорних клітин. ІЛ-ІІ активує  nNK-клітини, вони виділяють g-інтерферон, який стимулює макрофаги і сприяє nдиференціюванню В-лімфоцитів, перетворенню їх в плазматичні клітини з наступною nпродукцією імуноглобулінів.

  Таким чином, nцентральна регулююча роль належить Т-хелперам, які несуть на собі рецептори CD₄. nІ СНІД  веде до достатньо сильного пошкодження імунного реагування.

 

У хворих спостерігається 8-10-кратне nзниження циркулюючих хелперів (в нормі в крові знаходиться до 800 клітин на 1 nмкл). Співвідношення між nТ-хелперами і Т-супресорами знижується до 0,2-0,5, в той час як у здорових nлюдей воно сягає 1,9-2,4. Розвивається порушення всіх ланцюгів, де задіяні nклінини Т4. Відбувається інгібування цитотоксичних Т-лімфоцитів, які нездатні nвиявляти активність по відношенню до   nклінин-мішенів, що заражені вірусами. Порушується функція Т-супресорів, nі, відповідно, зменшується їх регулюючий вплив на клітинний і гуморальний nімунітет.

Характерною є неспецифічна поліклональна активація nВ-лімфоцитів. Вона веде до збільшення синтезу імуноглобулінів  G, A, D і нормальних антитіл.  Абсолюта кількість В-лімфоцитів при цьому не nзмінюється, що веде до виснаження їх пулу.  nПояснюється це тривалою антигенною дією  nактивізованої опортуністичної інфекції (мікрофлори, вірусів герпесу, nЦМВ, ВЕБ).

Знижується продукція ІЛ-2, інтерферону та інших nлімфокінів, що в свою чергу спричиняє  nзниження кількості макрофагів, моноцитів, а це веде до зниження секреції nІЛ-І.  Таким чином, порушуються всі nланцюги імунної відповіді:

– проліферативна активність лімфокінів під nвпливом мітогенів, антигенів in vitro;

– реактивність за шкірним тестом nгіперчутливості сповільненого типу;

– продукція лімфокінів (ІД-2, nгамма-інтерферону);

– активність NK-клітин;

– цитотоксична активність Т-лімфоцитів;

– зростає чутливість до пухлин;

– зростає чутливість до опортуністичних nінфекцій.

 

В умовах in vitro визначається знижена бласттрансформуюча nактивність, алореактивність, специфічна і неспецифічна цитотоксичність, nздатність надавати допомогу В-лімфоцитам в продукції імуноглобулінів.

Проте підвищено рівень nциркулюючих імуноглобулінів та циркулюючих імунних комплексів, а В-лімфоцити nнеспроможні формувати de novo серологічну відповідь на нові антигени.

Описани фактор супресії вірусів. nВважають, що це  комплекс білків nоболонки, а можливо й внутрішньоклітинний білок. який утворюється при nрепродукції вірусів. Саме він пригнічує імунну відповідь, знижуючи продукцію nімуноглобулінів В-лімфоцитами.

 

Періоди nрозвитку і клініка захворювання

Клініка СНІДу – це айсберг, значна частина якого nсхована від уважного ока клініциста.

Розрізняють декілька стадій розвитку цього важкого nзахворювання.

Під час інкубаційного періоду nу 50 %  інфікованих розвивається nмононуклеозоподібнийи синдром, який виникає через 2-4 тижні після зараження. nТриває він 2-4 тижні, в цей час спостерігається субфебрильна температура, nангіна, фарингіт, збільшуються лімфовузли, розвивається гепатодієнальний nсиндром, з’явяється головний nбіль,  артралгія,  міалгія,  nрозвивається лімфопенія.

Безсимптомне носійство може тривати роками.

Іінкубаційний період змінюється синдромом генералізованої лімфаденопатії, який також nможе тривати роками. В цей час спостерігається збільшення лімфовізлів двох і nбільше груп, не рахуючи пахові (завушні, підщелепні, надключичні, кубітальні, nпідколінні, стегнові) тривалістю три і більше місяців, з’являється  діарея (1 місяць), знижується маса тіла n(понад 10% ). Проте спостерігаются тривалі ремісії.

Наступний період – снідасоційований nкомплекс. При ньому спостерігаються генералізована лімфаденопатія, nвтрата маси тіла, пітливість, гарячка, кашель, розлади шлунково-кишкового тракту, nлейко-, лімфо-, тромбоцитопенія, ознаки порушення клітинного  імунітету. З’являються опортуністичні інфекції. Часто розвиваються nхарактерні порушення ЦНС, які проявляються у вигляді деменції. Однак і під  час цього періоду деколи спостерігаються   ремісії.

Четвертий період – це безпосередньо СНІД.

КЛАСИФІКАЦІЯ ВООЗ (ВІЛ/СНІД)

 

Клінічна nстадія І

1. Асимптоматична

2. Переметуюча генералізована лімфаденопатія

 

Клінічна стадія II

3. Втрата ваги, < 10% від маси тіла

4. Мінімальні nшкірно-слизові прояви (себорейний дерматит, грибкове ураження нігтів, повторні nвиразки порожнини рота, хейліт)

5.                     nГерпес Зостер nпротягом останніх 5 років

6.                     nПовторні інфекції nверхніх дихальних шляхів (включаючи бактеріальні синусити)

 

Клінічна стадія III

7.                     nВтрата ваги, > 10% від маси тіла

8.                     nНепояснена хронічна діарея, > 1 місяця

9.                     nНепояснена тривала лихоманка (інтермітуюча чи nпостійна), > 1 місяця

10.                 nКандидоз порожнини рота

11.                 nВолосата лейкоплакія

12.                 nТуберкульоз легень протягом останнього року

13.                 nТяжкі бактеріальні інфекції (пневмонії, nгнійні міозити)

 

Клінічна стадія IV

14.                 nСиндром виснаження, асоційований із ВІЛ (по nвизначенню CDC)

15.                 nПневмонія, викликана P. Carinii

16.                 nТоксоплазмоз мозку

17.                 nКриптоспоридіоз з діареєю > 1 місяця

18.                 nПозалегеневий криптококкоз

19.                 nCMV інфекція (за винятком враження nпечінки, селезінки або л/у)

20.     HSV інфекція при враженні шкірно-слизових nоболонок > 1 місяця або

          вісцеральна будь-якої тривалості

21 .   nПрогресуюча мультифокальна лейкоенцефалопатія

22.                 nБудь-який дисемінований ендемічний мікоз n(гістоплазмоз, коккцидіомікоз)

23.                 nКандидоз стравоходу, трахеї, бронхів або nлегень

24.                 nАтиповий мікобактерюз розповсюджений

25.                 nСальмонельозна септицемія (крім спричиненої S. typhimurium)

26.                 nПозалегеневий туберкульоз

27.                 nЛімфома

28.                 nСаркома Капоші

29.                 nВІЛ-асоційована енцефалопатія (по визначенню CDC)

 

Захворювання, які дозволяють запідозрити nСНІД у людини.

А. Злоякісні nновоутворення

– саркома Капоші;

– лімфома, яка локалізується в головному мозку

Б. nОпортуністичні інфекції.

І – протозойні та гельмінтні:

– пневмонія (P. carinii);

– токсоплазмоз n(пневмонія);

– криптоспоридіоз n(кишкова форма);

Cryptosporidium n(кишковий епітелій)

– стронгілоїдоз

ІІ – грибкові:

– кандидоз;

Кандидіаз

– аспергільоз;

– криптококоз

Дерматомікоз

ІІІ – бактеріальні:

– мікобактеріози n(викликаються атиповими мікобактеріями, крім M. tuberculosis, M. bovis, M. africans, M. leprae);

IV -вірусні:

– цитомегаловірусна інфекція (ураження легень, nшлунково-кишкового тракту, центральної нервової системи);

– герпесінфекції;

Оперізуючий герпес

Герпетична інфекція

– паповаінфекція n(прогресуюча багатовогнищева лейкоенцефалопатія).

 

Сипмптоми, які дозволяють запідозрити СНІД у nлюдини

Симптоми можна поділити на дві групи:

І. Серйозні:

– зниження маси тіла на 10 %;

– хронічна діарея понад 1 місяць;

– гарячка тривалістю понад 1 місяць (постійна або nінтермітуюча);

2. Незначні;

– кашель понад 1 місяць;

– генералізований багатовогнищевий дерматит;

– рецидивуючий H. zoster;

– кандидоз порожнини рота, глотки;

– хронічний прогресуючий герпес, десимінований простий nгерпес;

– генералізована лімфаденопатія.

При наявності 2-ох серйозних симптомів та 1-го nнезначного (за умови відсутності раку, недостатнього харчування) у людини можна nзапідозрити СНІД. При наявності однієї лише саркоми Капоші або крипококового nменінгіту також виставляють діагноз СНІДу.

 

Епідеміологія СНІДу

Єдиним джерелом інфекції є хвора людина або nвірусоносій. Вірус може проникати в nорганізм різними шляхами. До 1995 р. в Україні домінував статевий шлях nпередачі, з 1995 – парентеральний:

– парентеральний;

– статевий;

– мати – дитина n(вертикальний);

На велику небезпеку наражаються люди, якім переливали кров, коли етіологія захворювання була ще невідома. nПередати збудник можна при введенні антигемофільного імуноглобуліну (фактор nVIII) і компоненту тромбопластину, який знаходиться  в плазмі (ІХ фактор). 

Менший ризик розвитку СНІД у реципієнтів, яким nпереливають кров та її препарати. Однак це зачіпає групи населення, які не nвходять до контингенту ризику.

Проте в листопаді 1993 р. в Німеччині виявлено 2000 nосіб, заражених вірусом імунодефіциту, які одержали його при переливанні nдонорської крові, яка поставлялась в 60 клінік.

Безпечним є введення препаратів імуноглобулінів, nлюдського сироваткового альбуміну. Відсутний ВІЛ також ввакцині проти гепатиту nВ, яку одержують з плазми донорів.  Проте nнебезпечні  препарати клітинних nкомпонентів крові – еритроцитарної маси,  nлейкомаси, тромбоцитарної маси, а також  nкістковий мозок.

На другому місці за своєю значущістю знаходиться nстатевий шлях передачі.  Основна маса – nпасивні  гомосексуалісти, особи, реципієнти сперми. Попадаючи в пряму кишку, nчерез тріщини на слизовій оболонці вірус проникає в кров.

Проте сьогодні  nзростає число людей, які заразились при гетеросексуальних nконтактах.  Епідеміологічне обстеження nнаселення окремих районів Африки показало, що антитіла до ВІЛ винайдено у 80 % nповій, а 81 % серопозитивних чоловіків  nмали регулярні статеві контакти з повіями. Середнє число статевих nпартнерів у серопозитивних осіб складало 32 на рік.

Підтвердженням передачі ВІЛ статевим шляхом є nзнаходження збудника в спермі, вмісті піхви, цервікальному секреті nсеропозитивних осіб. Доказана можливість зараження на СНІД при штучному nзаплідненні, коли вводиться сперма інфікованих донорів. 

Вважають, що шанс інфікування  партнера складає 59 % незалежно від того, хто nінфікований вперше. 

Від 1% до 2 % всіх хворих в США – діти, які заразились nтрансплацентарно, при проходженні родових шляхів. Не виключено й такий фактор nпередачі як материнське молоко.

Медичні працівники складають особливу групу щодо nможливості зараження на СНІД. Описано поодинокі випадки зараження після укола nголкою зі свіжою кров’ю медичної сестри. У тих, хто доглядає за nхворими на СНІД, внутрішньогоспітального СНІДу немає. Вважається, що ризик  інфікування при проникаючих пораненнях nскладає 0,5 %, в той час як для гепатиту В – 20-30 %.

Летальність досягає 90 %.  Підраховано, що серед осіб поза шлюбом віком n25-43 роки від СНІДу вмирають частіше, ніж від злоякіних новоутворень.

Збудник знайдено в плазмі крові, спиномозковій рідині, nгрудному молоці, слині, спермі, поті, сльозах, інших секретах. Проте дані щодо nконцентрації його в біологічних рідинах остаточно не nвияснено. Sale довів, що в 1 мл крові може містись від 10 000  до 100 000 віріонів, що в 1 000 разів менше, nніж вірусів гепатиту В. Проте  вважають, nщо попадання одного віріона ВІЛ в кров може спричинити розвиток  хвороби.  

За допомогою слини віруси  імунодефіциту людини не передаються, так як в nній міститься спеецифічний інгібітор ВІЛ, природа якого ще не встановлена. Це nне лізоцим,  не лакторферин або nлактопероксидаза. Ось чому при орально-генітальних контактах майже немає nзбудника.

 

Особи груп високого ризику щодо ВІЛ інфікування

1.  nГомосексуалісти та чоловіки бісексуали.

2.   Наркомани, nякі використовують спільні голки.

3.   Люди, яким nбагаторазово переливали кров або продукти крові в період  між 1978 – 1985 роками.

4.   Сексуально nнерозбірливі чоловіки і жінки, особливо повії.

5.                      nЛюди, які nперенесли гепатит B, сифіліс та інші хвороби, що передаються статевим шляхом.

 

Лабораторна діагностика

Діагностика СНІДу базується  на клінічних проявах захворювання і nрезультатах вірусологічних та імунологічних методів  дослідження. У разі ВІЛ-інфекції в організмі nвірусоносіїв  або хворих на СНІД можна nвиявити такі вірусспецифічні маркери: антитіла до ВІЛ, інфекційний вірус,  вірусний антиген – у сироватці крові та nінфікованих клітинах-мішенях (лімфоцити та ін.), провірус – у ДНК уражених nімуноцитів.

Метою вірусологічного дослідження nє встановлення етіологічного діагнозу на підставі виявлення вірусспецифічних nмаркерів.

У всьому світі склалась nдвоетапна система лабораторної діагностики ВІЛ-інфекції (Video-“лабораторна nдіагностика СНІДу).

На першому етапі проводять скринінг сироватки крові на nантитіла до ВІЛ за допомогою  різних nтест-систем імуноферментного аналізу (ІФА).

 

 Кров донорів досліджують у лабораторіях з nдіагностики СНІДу, розгорнутих на базі станцій (відділень) переливання крові, а nкров осіб, які належать до групи ризику, – у лабораторіях з діагностики СНІДу  різних медичних  закладів (диспенсери, СЕС, протичумні nстанції, лікарні, поліклініки, діагностичні центри тощо). Крім того, дослідження сироватки крові в ІФА на nантитіла до ВІЛ частково проводять  у nлабораторіях клінічної імунології, розгорнутих на  базі інфекційних лікарень.

 

На другому етапі сироватки крові, nпозитивні в ІФА (два позитивні результати з дфвох або трьох досліджень), nнаправляють у лабораторії спеціалізованих НДІ, діагностичні центри для досолідження nза допомогою підтверджуючих тестів: імуноблоту (вестерн-блоту), тесту nрадіоімунної преципітації (РІП) і реакції непрямої імунофлюоресценції (РНІФ).

Одержання позитивного результату nпід час  дослідження методом імуноблоту nабо РІП, тобто виявлення антитіл до певних структурних білків ВІЛ, дає змогу nзробити позитивний висновок про янаявність ВІЛ-інфекції, хоча можливі випадки nнесправжньопозитивних реакцій. Аналогічний висновок можна зробити також у разі nодержання позитивних результатів дослідження сироваток крові на антитіла до ВІЛ nу РНІФ, використовуючи культури Т-лімфоцитів, інфікованих ВІЛ, тобто ті, що nмістять вірусний антиген.

Крім зазначеної двоетапної схеми nлабораторної діагностики ВІЛ-інфекції на підставі виявленння противірусних nантитіл застосовують також альтернативін методи вірусологічної діагностики:

*                        nвиявлення nантигена ВІЛ у сироватці крові  nза допомогою ІФА та інших тестів;

*              nвиділення ВІЛ у nкультурах лімфоцитів із подальшою індикацією вірусу за ЦПД      (утворення синцитіїв), ревертазною nактивністю та детекцією вірусного антигену (або провірусу в молекулярній nгібридізації in situ);

*                        nдетекція провірусув лімфоцитах периферичної крові у тесті nмолекулярної гібридізації.

Ці nметоди використовують головним чином у лабораторіях спеціалізованих НДІ, де є nпевні умови для роботи (наприклад, захист персоналу від зараження під час nкультивування, очищення та концентрування ВІЛ) і висококваліфіковані фахівці.

Одержання позитивного результату під час  застосування одного з наведених методів є nдостатнім аргументом для встановлення етіологічного діагнозу  ВІЛ-інфекції.

На відміну від класичних методів серологічної nдіагностики вірусних захворювань, для діагностики ВІЛ-інфекції проводять nіндикацію специфічних антитіл  до nповерхневих антигенів у окремих сироватках.

 

Лікування

Лікування СНІДу – надзвичайно важлива проблема, яка, nна жаль, далека від остаточного розв’язання.  В залежності від особливостей репродукції nвірусів можна передбачити різні способи втручання в його життєвий цикл.

 

Деякі експериментальні підходи до терапії СНІДу

I. Попередження прикріпленню ВІЛ до клітин господаря.

Приклади: 1. Декстран сульфат – негативно заряджений nполісахарид; ймовірно конкурує із рецепторами ВІЛ і CD4.

2. Розчинний nCD-4, який продукується in vitro і зв’язується з протеїном для продовження його перебування в кров’яному nруслі; з’єднується з вільними вірусами і перешкоджає прикріпленню їх до клітин nгосподаря.

 

II. Пригнічення вірусних nферментів.

Приклади: 1. Zidovudine та ін. nзв’язуються із зворотною транскриптазою і блокують синтезом nвірусної нуклеїнової кислоти.

2. Препарати, які блокують дію ферменту, що сприяє видаленню nвірусної оболонки, а пізніше забезпечує включення білків до складу віріону.

 

III. Блокування трансляції nматричної РНК

Приклад:   1. Короткі фрагменти RNA, комплементарні nсегментам матричної РНК ВІЛ, специфічно з ними взаємодіють і зупиняють синтез nвірусного протеїну. ВІЛ, створений генно-інженерними методами, вводиться в nклітини, уражені ВІЛ, і блокує утворення РНК.

 

IV. Цілеспрямоване знищення заражених ВІЛ nклітин

Приклад:   n1.  Токсин Pseudomonas nприєднується до синтезованих в умовах лабораторії  CD-4. CD-4 nзабезпечує приєднання токсину до заражених клітин, взаємодіючи з вірусними nантигенами gp 120 на їх поверхнях.

 

V.  nВикористання імплантованих генів.

Приклад:   n1.  У клітини кісткового мозку від nхворого на СНІД інтегрується лабораторно зконструйований ген, який перешкоджає nактивації провіруса. Клітини вводять в організм хворого,  де вони розмножуються, забезпечуючи популяцію nклітин, які не можуть продукувати інфекційний ВІЛ.

Ця ідея відпрацьована на nпопередженні  експериментальної інфекції, nщо викликаєть вірусом простого герпесу у мишей.

 

VI.            nПідвищити nчутливість вірусу до ультрафіолетового опромінення.

Приклад:   n1. Хворий на СНІД отримує препарати, які підвищують чутливість уражених nВІЛ клітин до дії УФО. Мононуклеарні клітини nвидаляються з організму, опромінюються  і nвводяться назад в організм хворого. Інфіковані опромінені клітини руйнуються в nорганізмі.

 

VII. Використання імуностумуляторів.

Приклади: 1. Інтерферон, синтезований in vitro, який вводиться в організм хворого в малих nдозах,  блокує вивільнення вірусів з nінфікованих клітин. Це істотно підсилює ефект zidovudine.

α-інтерферон також ефективний проти nбагатьох випадків саркоми Kaпоші.

2.  nDitiocarb, який хімічний подібний до одного із сільськогосполарських nфунгіцидних препаратів, збільшує опір резистентність до вторинних інфекцій. nВоно може також призначатись разом із зідовудином.

 

VIII. Порушити збирання і вихід віріоів з nклітини можна за допомогою a-інтерферону, амплігену ( індуктора інфтерферону), інгібіторів або модифікаторів функцій nпротеаз, інгібиторів глікозування білків.

 

 

АНТИРЕТРОВІРУСНІ  nПРЕПАРАТИ

Антиретровірусні препарати застосовують для терапії і nпрофілактики ВІЛ-інфекції/ СНІДу. Існує 3 класи АРВП:

1) нуклеозидні інгібітори зворотної транскриптази ВІЛ (Nucleoside Analog Reverse Transcriptase Inhibitors —NARTIs).

2) ненуклеозидні інгібітори зворотної транскриптази ВІЛ (Non–Nucleoside Reverse Transcriptase Inhibitors — NNTRIs);

3)      nінгібітори протеази ВІЛ.

 

Призначений пре­парат не виліковує від СНІДу і не запобігає зараженню ВІЛ, nпроте сприяє зменшенню розмноження вірусу і захищає імунну систему від ушкодження. nЦе призводить до більш повільного розвитку проявів, характерних для СНІДу і nВІЛ-інфекції.

 

НУКЛЕОЗИДНІ ІНГІБІТОРИ ЗВОРОТНОЇ ТРАНСКРИПТАЗИ ВІЛ

аналоги тимідину — зидовудин, фосфазид, ставудин;

аналог аденіну — диданозин;

аналоги цитидину— залцитабін, ламівудин;

аналог гуаніну — абакавір.

 

Механізм дії. В основі структури всіх нуклеозидних nінгібіторів зворотної транскрип­тази ВІЛ (НІЗТ) лежить один з аналогів nприродного нуклеозиду (тимідин, аденін, цитидин або гуанін), що обумовлює nзагальну властивість метаболітів кожного з препаратів бло­кувати зворотну nтранскриптазу (ЗТ) ВІЛ і вибірково інгібувати реплікацію провірусної ДНК. Під nдією відповідних ферментів препарати метаболізуються з утворенням трифос-фатів, nякі й виявляють фармакологічну активність. Здатність препаратів цієї групи nінгібувати ЗТ ВІЛ у сотні разів вища, ніж здатність пригнічувати ДНК-полімеразу nлюдини. НІЗТ активні в інфікованих ВІЛ Т-клітинах і макрофагах, інгібують nважливу стадію життєвого циклу вірусу, що проходить за участю ЗТ ВІЛ — зворотну nтранскрипцію геному.

 

НЕНУКЛЕОЗИДНІ ІНГІБІТОРИ ЗВОРОТНОЇ ТРАНСКРІПТАЗИ ВІЛ

  Невірапін

  Делавердин

 Іфавіренц.

  Вони інгібують ЗТ і, відповідно, стадію зворотної nтранскрипції при реподукції ВІЛ. Високоспецифічні до ЗТ ВІЛ і не блокують nДНК-поліиеразу людини.

 

Спектр активності. Клінічне значення має активність ННІЗТ у nвідношенні ВІЛ-1. У той же час, проти ВІЛ-2 препарати даної групи неактивні.

 

ІНГІБІТОРИ ПРОТЕАЗИ ВІЛ

До інгібіторів протеази ВІЛ належать саквінавір, індинавір, ритонавір, nнелфінавір і ампренавірі                                                                 

 

Механізм дії. Протеаза ВІЛ — фермент, необхідний для протеолітичного роз- nщеплення поліпротеїнових попередників вірусу на окремі білки, що входять до nсклад; вірусу. Розщеплення цих вірусних поліпротеїнів вкрай важливе для nдозрівання вірусу здатного до інфікування, тобто інфекційне активного вірусу. nІнгібітори протеази BІЛ (ІП) блокують активний центр ферменту і nпорушують утворення білків вірусного капсиду. Препарати цієї групи пригнічують nрепродукцію ВІЛ, у тому числі при резистентності до інгібіторів ЗТ. У nрезультаті інгібування активності ВІЛ-протеази формуються незрілі вірусні nчастки, нездатні до інфікування інших клітин.

 

В лікуванні СНІДу широко nзастосовуються імуномодулятори левамізол,  nізопринозин, гормони тимуса (тимозин, тимопентин), інтерлейкін-2, nіндометацин, інтерферон та його індуктори. Використовується імунозамісна  терапія – зрілі тимоцити, трансплантація nкісткового мозку, трасплантація фрагментів тимуса.

 

Профілактика

Найліпшим способом боротьби з будь-якою інфекційною nхворобою є її запобігання. Вакцинація – найпростіший , безпечний та єфективний nметод попередженя хвороби, і за допомогою вакцин було досягнуто великих успіхів nу боротьбі з віруснимиінфекціями. Саме завдяки вакцинації було практично nпереможено віспу та поліомієліт. Зниження захворюваності на жовту гарячку, кір, nпаротит та краснуху досягнуто також в основному завдяки вакцинації.  На фоні цих успіхів загроза з боку ВІЛ є nнадзвичайносерйозною. Зараз створення  nвакцини проти СНІДу  є, напевно, nнайважчим та невідкладним завданням серед тих які стоять перед вірусологами.

 

Вакцини nпроти СНІДу

 

 

 

Деякі шляхи зменшення ризику зараження на СНІД

1. Утримання від сексуального стосунків – ефективний, але не nшироко використовуваний засіб.

2.   Залишайтеся nз одним вірним сексуальним партнером. Використовуйте свою енергію в близьких стосунках nз однією персоною, замість багаторазових поверхневих взаємин.

3.   nВикористовуйте латексні презервативи із спермицидною активністю. Не nвикористовуйте інших видів презервативів. Презервативи істотно зменшують, але nне виключають ризик зараження ВІЛ.

4.        Не займайтесь анальним сексом. Він особливо ризикований.

5.        Уникайте травм статевих органів і прямої кишки. Маленькі nрозриви шкіри і слизових оболонок сприяють передачі ВІЛ.

6.        Уникайте голок та інших об’єктів, забруднених кров’ю nкогось-іншого.

7.   Відстрочте nвагітність на невизначений термін, якщо ви жінка, заражена ВІЛ. Якщо ви не nвпевнені, обов’язково здайте кров для виключення інфікування ВІЛ перед nвагітністю. Біля 30% малюків, народжених до заражених ВІЛ матерів, помре СНІДу.

8.        Не майте статевих контактів з особою, яку ви погано знаєте.

9.        Не майте статевого контакту з особою, яка знаходиться в групі nризику.

10.       Не майте статевих контактів з особами, у яких є виразки nураження від вірусу простого герпесу або з інших причин. Вони сприяють передачі nВІЛ.

 

 

 

 

Матеріали підготувала доц. Рманюк Л.Б.