ЛАБОРАТОРНА МЕДИЦИНА: ІСТОРІЯ, СУЧАСНИЙ СТАН, ПЕРСПЕКТИВИ

ЛАБОРАТОРНА МЕДИЦИНА: ІСТОРІЯ, СУЧАСНИЙ СТАН, ПЕРСПЕКТИВИ

Загальновідомо, що за даними уважно зібраного анамнезу лікар може встановити діагноз більш,  ніж у 50 % випадків спостережень, на основі фізикального обстеження – у 30 % і за допомогою лабораторних досліджень – у 15-20 % випадків. Приведені показники досяжні лише тоді, коли лікар цілеспрямовано і у повному обсязі проводить обстеження хворого. Доречно вказати на той факт, що 80 % об’єктивної інформації про патологічні зміни гомеостазу дає лікарю лабораторна діагностика. Сучасна лабораторна діагностика має не тільки діагностичне, але і соціально-економічне значення. Цілеспрямований повний комплекс досліджень, який призначений лікарем до госпіталізації, приводжить до точного діагнозу основного та супутнього захворювань, скорочує термін перебування хворого в стаціонарі. Останнім часом у світі спостерігається бурхливий розвиток лабораторної діагностики за рахунок автоматизації, запровадження нових методів в повсякденну практику, які значно посилили потужність лабораторій, дозволили прискорити діагностику захворювань не тільки на догоспітальному етапі, але при екстренній госпіталізації. Правильно оцінити результати клініко-лабораторних досліджень та ефективно їх використовувати в практичній діяльності – першорядне завдання лікаря. Від здатності лікаря дати правильну і повну оцінку результатів лабораторних та інших діагностичних методів залежить своєчасна діагностика захворювань, відповідне лікування та його ефективність.

Лабораторні дослідження проводяться з метою надати лікуючому лікарю інформацію про пацієнта на підставі аналізу (біохімічного, гематологічного,

коагулологічного та ін.) біологічного матеріалу, отриманного від пацієнта. Лікар не повинен знати методичних деталей, що стосуються обробки біо-логічного матеріалу в лабораторії. Проте правильна інтерпретація отриманих результатів вимагає розуміння основних проблем, які стосуються точності, докладності, інформативності виконаних досліджень, діапазону нормальних значень, а в окремих випадках і методу проведення аналізу.

Лабораторні дослідження дуже широко використовуються в сучасній медицині. Лікарі призначають проведення лабораторних досліджень з різних міркувань.  Найчастіше їх метою є діагностика захворювання, моніторинг його перебігу та прогнозування наслідків.

 

Спектр клініко-біохімічних досліджень

 

1.     Базові або основні біохімічні дослідження:

• Натрій, калій, хлориди і бікарбонати
• Сечовина і креатинін
• Кальцій і фосфати
• Загальний білок і альбумін
• Білірубін і лужна фосфатаза
• Аланінамінотрансфераза (АлАТ) та аспартатамінотрансфераза (AсАT)
• γ-глутамілтранспептидаза
• Н⁺, рСО₂ и рО₂ (гази крові)
• Глюкоза
• Амілаза

2.     Спеціальні дослідження:

·         Гормони

·        Специфічні білки

·        Мікроелементи

·         Вітаміни

·        Ліки

·        Ліпіди і ліпопротеїни

·        Аналіз ДНК

3.     Дослідження при невідкладних станах:

·         Сечовина і електроліти

·         Гази крові

·         Амілаза

·         Глюкоза

·         Саліцилати

·         Парацетамол

·        Кальцій

 

Лікар, який використовує лабораторні дослідження, повинен знати їх структуру, спосіб виконання, але передусім він повинен враховувати спосіб отримання біологічного матеріалу. Адже неправильно взятий біологічний ма-

теріал може істотно вплинути на результат дослідження або навіть зробити неможливим його виконання.Наприклад, кров взята для коагулологічного аналізу, не може бути використана для морфологічних дослідженнь в крові.

Предмет клінічної біохімії

Клінічна біохімія — це прикладний розділ біохімії, який вивчає біохімічні процеси в організмі людини в нормі та патології для оцінки стану здоров’я, постановки діагнозу і з’ясування механізму розвитку хвороби, її прогнозу та ефективності відповідної фармакокорекції.

Клінічна біохімія виникла і сформувалася на межі біологічної хімії та клінічної лабораторної діагностики. За допомогою біохімічних методів дослідження виконується до 75 % лабораторних аналізів. Переважне застосування методів клінічної хімії пояснюється насамперед тим, що в основі патогенезу більшості захворювань лежить первинне та вторинне порушення обміну речовин.

ОБ’ЄКТИ КЛІНІКО-БІОХІМІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Основними об’єктами клініко-біохімічних досліджень здебільшого є біологічні рідини: кров, плазма, сироватка, лімфа, рідше інші рідини внутрішніх середовищ організму (спинномозкова рідина, внутрішньосуглобова рідина та ін.); використовуються також екскрети, такі як сеча, жовч, сли­на, шлунковий та кишковий сік, кал, піт, жіноче молоко, сім’яна рідина; шматочки тканини (біоптати), взяті прижиттєво під час хірургічних операцій або за допомогою спеціальних пристосувань.

Найчастіше матеріалом для клініко-лабораторних дослі­джень є кров і сеча.

Кров

Кров рекомендовано брати вранці (між 8-ю і 10-ю годи­нами), до фізичного навантаження й діагностичних про­цедур. За добу до взяття крові вживання їжі може бути звичайним (необхідно виключити алкоголь). Практично здоровим особам та амбулаторним хворим після 2-ї години ночі забороняється паління, вживання їжі та рідин (дозволяєть­ся випити склянку води між 22-ю і 5-ю годинами). Якщо для виконання більшості тестів взяття крові проводять піс­ля 8-12 год голодування, то для визначення триацилгліцеринів необхідно витримати 10-12- годинний інтервал після вживання їжі. Безпосередньо перед взяттям крові пацієнтові необхідно забезпечити відпочинок у сидячому ста­ні протягом 15-30 хв (у процесі взяття крові рука пацієнта розташовується під кутом 45°). У хворих, яким рекомен­довано суворий постільний режим, взяття крові здійснюють між 7-ю й 9-ю годинами; при цьому рука пацієнта, який лежить, повинна знаходитись у горизонтальному положенні.

Вплив положення тіла на показники крові

Необхідно мати на увазі, що при перебуванні людини протягом декількох годин у горизонтальному стані об’єм плазми в руслі крові виявляється на 10-15 % більшим, ніж у пацієнта, який зберігає звичайний режим руху. Тому кон­центрація речовин у крові людини, яка лежала більше години, завжди нижча, ніж після ходіння. Положення тіла впливає на концентрацію загального білка, альбуміну, креатину, холестеролу, триацилгліцеролів, на активність лужної фосфатази, аспартатамінотрансферази та інших компонентів плазми. Вміст цих речовин та активність ферментів істотно підвищуються при переході хворого у вертикальне положення і, навпаки, зменшуються — у горизонтальному. Максимальна зміна характер­на для рівня загального білка, активності ферментів (11 %) та вмісту кальцію (3-4 %).

Особливості взяття крові для аналізу

При заборі крові шляхом венопункції час здавлювання судин джгутом по можливості має бути мінімальним. Хво­рому не слід стискувати і розтискувати пальці руки, оскільки це спричиняє місцевий стаз і гіпоксію, а також зсув у розподілі деяких речовин (холестеролу, калію, натрію, кальцію та ін.) між форменими елементами крові та її рідкою частиною. Для запобігання гемолізу кров необхідно брати сухим шприцем, сухою голкою (одноразового використання), у суху пробірку й у стерильних умовах. Якщо набрана шприцем кров переноситься в пробірку, то цю процедуру здійснюють повільно (для запобігання спінювання крові).

Гемолізовані сироватку і плазму не рекомендується ви­користовувати для аналізу, за винятком деяких випадків. Так, гемолізати цілісної крові можна використати для ви­значення активності фруктозомонофосфатальдолази, вміс­ту глюкози та для деяких інших тестів.

 

Зберігання крові

Звичайно сироватку крові тримають у холодильнику при 0-4 °С. Припускається її зберігання впродовж місяця (й навіть більше) за умови замороження відразу після отри­мання та при одноразовому розмороженні безпосередньо перед визначенням. Проте відомо, що активність лужної фосфатази стабільніша при кімнатній температурі (не змі­нюється декілька діб). У разі зберігання сироватки при зниженні температури (0-4°С) активність цього ферменту поступово підвищуєть­ся, досягаючи найбільшої виразності через 12-24 год. Якщо ж дані про стабільність речовин, які визначаються, відсутні, рекомендується проводити біохімічний аналіз відразу ж після забору крові. Досліджуваний матеріал, як правило, зберігають до за­вершення всіх аналізів, що дозволяє в разі необхідності повторити визначення

Сеча:

Для дослідження збирають всю порцію ранкової сечі після ретельного туалету статевих органів. Сечу необхідно збирати в цілком чистий, сухий посуд. Зберігати її до дослідження можна не більше 1,5 год. у холодному місці. Застосування консервантів небажано, за винятком випадків, якщо аналіз не може бути проведений у призначений час. Для консервації сечі використовується один кристалик тимолу на 100-150 мл сечі.

Для визначення числа формених елементів у добовій сечі за методом Аддіса-Каковського сечу збирають протягом доби: ранком хворий звільняє сечовий міхур, а потім протягом 24 год. збирає сечу в посудину з декількома краплями (4-5) формаліну або з 2-3 кристалами тимолу (бажано зберігати сечу в холодильнику). При визначенні кількості формених елементів в 1 мл сечі за методом Нечипоренко беруть одноразову порцію сечі (бажано ранкову) у середині сечовипускання.

Принципи, які необхідно враховувати для правильного трактування результатів біохімічних аналізів:

1.     При дослідженні біохімічних показників у біологічних рідинах необхідно пам’ятати, що кожний показник, який окремо визначається, відображає діяльність багатьох органів і тканин, а також функцію, що притаманна відпо­відній рідині, – транспортну, метаболічну, гомеостатичну (кров, сеча), екскреторну (сеча, жовч) тощо.

2.     Усі процеси життєдіяльності можуть змінюватися під
впливом зовнішніх чинників (їжі, зміни часу доби, пори року або сонячної активності). Деякі параметри коливаються дуже помітно, що необхідно враховувати при трактуванні результатів і порівнянні даних, отриманих у різні періоди відповідного ритму. Ці фактори набувають великого зна­чення останнім часом завдяки розвиткові нового напряму в лікуванні захворювань – хронотерапії.

3.     Біохімічний склад біорідин та його зміни під впливом
елементів зовнішнього середовища зазнають індивідуальних
коливань у різних людей, відображаючи вплив генетичних
особливостей, статі, віку, типу нервової діяльності, харак­
теру харчування, специфіки професійної діяльності, спосо­
бу життя, шкідливих звичок і т. п.

4.     При вирішенні питання про відхилення біохімічного
параметру від норми, коли виконується індивідуальне обстеження людини, правильніше орієнтуватися не на серед­ні показники, одержані шляхом обстеження певної кілько­сті умовно здорових людей, а на референтні (довідкові) показники, отримані з урахуванням вищезгаданих факто­рів, адже на ці показники орієнтуються в усіх країнах сві­ту. При проведенні наукових досліджень, вивченні впливулікувальних заходів, фармакологічних препаратів та ін. до­цільно створювати спеціальну, контрольну групу (не мен­ше 30–40 умовно здорових людей) і спиратись на показни­ки, одержані при їх обстеженні та оброблені за допомогою методів статистичного аналізу. Але при цьому слід пам’я­тати, що значення цих показників не повинні виходити за межі референтної норми.

5.     Для отримання результатів біохімічного аналізу, який
би правильно відображав зміни в організмі, необхідно забезпечувати суворе дотримання правил забору проб біома-
теріалу, належні умови його зберігання і транспортування
до лабораторії. Виконання цих правил повністю залежить
від клінічного персоналу і має перебувати під постійним
контролем лікаря, аби уникнути так званих позалабораторних помилок

6.     Трактуючи результати біохімічних досліджень, необхідно враховувати: умови, в яких перебуває людина перед
взяттям проби біоматеріалу, зокрема ступінь фізичної активності, положення тіла (стоячи, лежачи); інші діагностичні
дослідження (уведення контрастних матеріалів; проведення навантажуючих проб, деякі види пальпації, накладання джгута і т. п.); лікувальні заходи (лікарське, фізіотерапевтичне, хірургічне лікування).

7.     Діагностичне значення результату біохімічного дослідження залежить від ступеня зв’язку досліджуваного параметра з патологічним процесом. Оскільки більшість біохімічних параметрів відображає вплив не одного, а декількох чинників (п.1), більшу частину змінених показників при
біохімічних дослідженнях треба розглядати з позицій імовірного, багатофакторного підходу, а діагностичну цінність
цих відхилень від норми для кожного виду патології розраховувати на підставі математичного аналізу значної кількості підтверджених випадків захворювання. При цьому слід
враховувати величини діагностичної чутливості, специфічності, ефективності лабораторних тестів.

Результати біохімічних досліджень є лише часткою
відомостей про людину, яка обстежується. Зважаючи на
високу варіабельність фізіологічних і патологічних процесів, у клінічній діагностиці здебільшого не можна спиратися тільки на дані біохімічного дослідження. Проте тісний зв’язок біохімічних параметрів з найбільш важливими процесами метаболізму дозволяє в ряді випадків виявляти
біохімічними методами ранні та приховані форми патології, що може істотно розширити можливості ранньої діагностики діабету, порушень ліпідного обміну, подагри, гіперпаратиреоідизму і особливо спадкової патології в немовлят (іноді — навіть пренатальне).

Слід пам’ятати: не можна ставити діагноз лише на під­ставі даних лабораторних досліджень. Необхідно мати відо­мості про стан хворого, спілкуватися з лікарем, що його лікує, тобто дотримуватися клініко-біохімічних паралелей.

Контроль якості:

Велике значення в одержанні правильних результатів має здійснення діагностичною лабораторією контролю якості. Він має три етапи:

Ø     доаналітичний;

Ø     аналітичний;

Ø     постаналітичний.

Доаналітичний етап включає правильний забір матеріа­лу, його транспортування, реєстрування, зберігання і т. ін.

Різноманітність біохімічних досліджень вимагає раціо­нальної тактики їх проведення і виконання другого, аналітичного етапу контролю якості, до якого входять контроль відтворюваності та контроль правильності.

Вони виконуються з використанням спеціальних контрольних сироваток.

Контроль відтворюваності дозволяє оцінити точність виконання, а контроль правильності — уникати систематичних помилок і контролювати правильність одержаних результатів.

Третій, постаналітичний етап контролю якості перед­бачає додержання правил реєстрування даних досліджень у спеціальному журналі, оформлення аналізів, наведення в ньому показників референтної норми тощо.

 

ДЕЯКІ ПРАВИЛА ЗАБОРУ ПРОБ БІОРІДИН:

Час. З огляду на циркадний ритм змінюваності вмісту в крові багатьох речовин доцільно брати пробу біорідини в один і той же час – вранці й натще. При заборі в одного пацієнта кількох проб біоматеріалу необхідно нумерувати їх або вказувати час забору, при збиранні сечі за добу – точно вказувати пацієнтові час початку і кінця процедури, необхідну дієту тощо.

Голка для взяття крові повинна мати кінчик з коротким скосом, щоб запобігти пораненню протилежної стінки вени.

Венозний стаз. Час утворення стазу у венах руки має бути мінімальним. Вена має скоріше прощупуватись, ніж бути видимою. Довгий стаз підвищує вміст загального біл­ка та його фракцій, кальцію, калію, лактату, пірувату й інших компонентів.

Антикоагулянти. Кількість взятої крові має відповідати кількості антикоагулянту, з яким кров необхідно обережно змішати. Антикоагулянт не повинен мати речовини, яка досліджується, та компонентів реагенту, які будуть вико­ристані в наступному дослідженні. При заборі крові для визначення кальцію слід користуватися не оксалатом і етилендіамінтетраацетатом (ЕДТА), які утворюють нерозчин­ні або неіонізуючі солі кальцію, а солями літію або гепари­ном (проте останні не можна використовувати, наприклад, при визначенні кількості гетерополісахаридів у сироватці крові).

Вид біоматеріалу. Більшість біохімічних аналізів мож­на виконувати з використанням як плазми, так і сироват­ки, але в деяких випадках тип біоматеріалу має значення. Приміром, для електрофорезу білків необхідна сироватка, а для визначення активності реніну – плазма. При заборі крові слід запобігати гемолізу, і якщо пацієнтові проводиться внутрішньовенна терапія, то кров для аналізу слід брати далі від місця вливання (наприклад, з іншої руки), щоб запобігти контамінації лікарським засобом.

Кров для аналізу збирають як у скляні, так і в пласти­кові ємкості, але іноді переважним або навіть необхідним є тільки один із цих матеріалів.

Цілісна кров з антикоагулянтом використовується для дослідження речовин, що рівномірно розподілені між еритроцитами й плазмою (сечовина, глюкоза та ін.). Сироватку треба якомога швидше відділяти від згустка, щоб його ком­поненти не впливали на вміст метаболітів у сироватці. У разі лізісу еритроцитів, зосереджених у згустку, до сироватки крові потрапляють ферменти, які в них локалізовані. Цим пояснюється, наприклад, більш висока активність ензимів (лактатдегідрогенази, аланін-, аспартатамінотрансферази, фруктозодифосфатальдолази, кислої фосфатази, аргінази, фосфогексоізомерази та інших ферментів, які містяться в значних кількостях у тромбоцитах та еритроцитах і ви­вільняються з них при згортанні крові) у сироватці, ніж у плазмі крові. Тому для оцінки активності перелічених фер­ментів рекомендується користуватися плазмою. Крім того, наслідком гемолізу може бути активація процесів перекисного окиснення ліпідів сироватки, що також впливатиме на біохімічні показники.

 Плазму отримують після додаван­ня до крові відповідних антикоагулянтів, але необхідно вра­ховувати їхній вплив на окремі показники. Для отримання сироватки антикоагулянт не додають. Пробірки з кров’ю закривають пробкою і ставлять на 10– 15 хв у термостат для прогрівання при температурі 37 °С. Потім обережно проводять дротинкою або скляною палич­кою по внутрішній стінці пробірки, щоб прискорити одер­жання сироватки. Притримуючи згусток скляною паличкою, сироватку зливають до центрифужної пробірки й центрифугують.

Пробірки з кров’ю дозволяється витримувати при кім­натній температурі (20–26 °С) упродовж 1 – 1,5 год після взяття. Згусток відділяють від стінки пробірки пластиковою паличкою. Якщо сироватку необхідно отримати терміново, то кров центрифугують зразу ж після її взяття протягом 15 хв при 1500 об/хв на клінічній центрифузі. Отриману сироватку переносять до центрифужної пробірки і знов центрифугують протягом 10 хв, потім розливають у декілька пробірок для виконання окремих досліджень.

Об’єм отриманої сироватки становить приблизно 1/3 взя­того об’єму крові (при деяких патологічних станах сироватки може бути значно менше). Сироватку (дефібриновану плазму) бажано використовувати для лабораторних дослі­джень у день взяття крові. Якщо ж дослідження відкладаються до наступного дня, пробірку із сироваткою за­кривають пробкою і ставлять у домашній холодильник, де зберігають при температурі 4 °С (якщо це дозволяє відповідний метод).

Консервація і зберігання:

Зниження вмісту глюкози в крові, яке відбувається дуже швидко (не довше 2 год) унаслідок гліколізу, можна запобігти додаванням фториду; сироватку для визначення ферментів слід відділяти від згустка не пізніше як через 1—2 год і зберігати при глибокому охолодженні. Тривале зберігання крові без відділення від еритроцитів може спричинити підвищення вмісту калію, креатинфосфату (КФ), активності амінотрансфераз, лактат­дегідрогенази (ЛДГ), сорбітолдегідрогенази (СДГ) та інших ферментів.

Вплив різних лікувальних маніпуляцій із хворими та лікарських препаратів на результати біохімічних досліджень:

Накладання джгута, дія ліків та інші чинники обумовлюють зміни біохімічних показників, тому що впливають на функції певних органів і систем. Наприклад, холінергічні засоби викликають спазм сфінктера Оді, змінюють концентрацію білірубіну в крові. Відзначається також взаємодія метаболі­тів з реактивами в процесі лабораторного дослідження. Ска­жімо, хлоралгідрат збільшує показник азоту сечовини, ре­агуючи з реактивом Несслера.

Вплив інших діагностичних процедур:

На результати біохімічних досліджень впливає більшість діагностичних процедур, що також необхідно враховувати, трактуючи ре­зультати того чи іншого аналізу. Так, введення контраст­них засобів для рентгенологічних досліджень змінює резуль­тати таких аналізів, як ниркові проби, білірубін крові, бромсульфалеїнова проба, білок крові, електрофореграма білкових фракцій та ін. Деякі рентгеноконтрастні препарати (холографін, діодраст, ліпоїдол, ренографія) змінюють результати біохімічних досліджень: визначення зв’язаного з білком йоду, тироксину на термін від 1-2 тижнів до 1-3 років.

ЗАГАЛЬНІ ТАКТИЧНІ ПРИНЦИПИ КЛІНІЧНОЇ БІОХІМІЇ:

1. Лабораторні тести, призначені людині, яка обстежується, мають бути відповідним до основної клінічної мети обстеження:

а) виявлення відхилення від норми, яке раніше не спостерігалося (профілактичне обстеження);   

б) постановка діагнозу, тобто розпізнавання захворювання (діагностичне, здебільшого диференційно-діагностичне обстеження);

в) оцінка ефективності лікувальних заходів (контроль т лікуванням);

г) оцінка ступеня одужання та відновлення порушених хворобою функцій (прогностичне обстеження, диспансерне (спостереження). Мета обстеження має набір, комбінацію і частоту тестів.

2. Пошук патології, яка раніше не спостерігалася, можна проводити як «всліпу», за широким колом тестів, так і спрямовано, за вузьким набором тестів. Найбільш раціональним є цілеспрямований пошук у контингентах, що noв’язані з факторами ризику. Набув поширення недетермінований (тобто не призначений клініцистом) конкретному хворому, але детермінований щодо всього лікарського контингенту, так званий «вступний скринінг», тобто проведен­ня кожному пацієнтові, який потрапляє до стаціонару, ще до огляду його лікарем заздалегідь визначеного стандартного набору біохімічних тестів.

3. Перевага віддається виконанню особливого діагностичного комплексу, так званим біохімічним констеляціям. До складу констеляцій слід добирати тести, які відповіда­ють завданням діагностики певного захворювання і його диференціації від інших форм патології відповідно до найвищих значень діагностичної чутливості, специфічності та ефективності лабораторних тестів стосовно даного захворювання.

4. Ще вищою формою раціоналізації лабораторної діагностики є диференційні діагностичні програми, до яких включають декілька констеляцій, застосовуючи їх поетапно. Констеляція першого етапу має орієнтовний характер; залежно від її результатів надалі включається одна з альтер нативних констеляцій другого (якщо потрібно, і третього) етапу, яка дозволяє отримати якомога точнішу діагностичну інформацію про форму патології.

5. Лабораторне тестування треба призначати з урахуван­ням їхньої діагностичної цінності на різних стадіях хвороби (прихований перебіг, гостра фаза, криз) і можливостей спостерігання за станом хворого.

6. Тести з навантаженням (функціональні та фармакологічні проби) дають більшу можливість виявляти приховані чи явні зміни біохімічних параметрів, резервні можливості систем, ніж дослідження в стані спокою. Призначати ці тести необхідно з урахуванням стану хворого й можли­вих негативних ефектів проби.

7. При біохімічному контролі за результатами певного виду лікування слід передбачати можливі впливи інших лікувальних дій або діагностичних заходів.

8. Найбільш інформативними вважаються констеляції, що дозволяють здійснювати синдромну оцінку стану тієї чи іншої системи або органу, робити «біопсію без біопсії», тобто визначати зміни структури й функцій системи або органу.

Наприклад, діагностуючи хвороби печінки, виділяють синдроми: цитолітичний, паренхімально-запальний, холестатичний, печінкової недостатності та ін. Кожному із цих синдромів відповідає специфічна біохімічна констеляція, тобто добір біохімічних тестів.

БІОХІМІЧНІ КОНСТЕЛЯЦІЇ:

Біохімічні констеляції, або спектри біохімічних тестів, — це їх сукупність, за результатами якої можна поставити діагноз. Такі констеляції існують для діагностики понад 100 видів патології. Отже, головне завдання лабораторії клінічної біохімії полягає в тому, щоб забезпечити лікаря біохімічною інформацією, необхідною для лікування хворого. Така інформація має цінність лише в тому випадку, якщо вона точна, відповідає клінічній ситуації та допомагає лікареві прийняти правильне рішення.

У 5 % здорових людей значення деяких показників біохімічного аналізу лежать за межами «нормального діапазону». «Ненормальний» результат аналізу не завжди вказує на наявність патології, так саме як «нормальний» результат — на її відсутність. Однак чим більше відхилення від «норми», тим більша ймовірність того, що це пов‘язано з патологічним процесом. Правильний діагноз хворому можна визначити лише на підставі комплексу біохімічних аналізів.

Деякі констеляції:

 

 

 

Профілі лабораторних досліджень

Найчастіше виконуваним лабораторним дослідженням є дослідження морфології периферичної крові. Воно складається з біохімічних (гемоглобін),

цитологічних (кількість еритроцитів, лейкоцитів, тромбоцитів), а також підрахункових показників. Такий склад досліджень робить можливим розши-

рене дослідження, використовує комплексний аналіз, який має на меті підтвердити діагноз.

 

Логіка такого підбору досліджень в органних профілях полягає у забезпеченні можливості виконувати їх, використовуючи один зразок крові. Саме тому в жодному з цих профілів не вказується глюкоза, оскільки для її визначення кров потрібно набирати до пробірки, яка містить фторид натрію. Специфічним видом біохімічного аналізу є газометричне дослідження крові. Врахування профілю досліджень значно збільшує кількість інформації, доступної для лікаря.

Сучасні технології лабораторної медицини

Імуноферментний аналіз (ІФА)

Імуноферментний аналіз (ІФА) або більш точно ферментний імуносорбентний аналіз (enzyme–linked immuno sorbent assay, ELISA) – це аналітичний метод для визначення наявності певних антигенів, що заснований на ідентифікації комплексів антиген–антитіло. Широко використовується в лабораторній діагностиці для визначення гормонів, онкомаркерів, лікарських препаратів, наркотиків, бактерій, вірусів і антитіл проти них. ІФА – високо чутливий метод аналізу і строго специфічний. Всі методи ІФА можна розділити на дві групи: гетерогенний та гомогенний аналіз. Різниця між ними полягає в тому, проводиться чи ні механічне розділення вільних і зв’язаних з ферментною міткою антитіл (антигенів), що аналізуються. В гетерогенному ІФА таке розділення є обов’язковою стадією аналізу. Залежно від агрегатного стану імуносорбенту, гетерогенний ІФА поділяється на твердофазний, рідинний та комбінований.

Процедура аналізу включає наступні етапи:

 

1.     Підготовка підкладки для фіксації досліджуванного зразка;

2.     Зразок, у якому хочуть виявити специфічну молекулу або мікроорганізм, фіксують на твердій підкладці, наприклад на пластиковій мікротитрувальній плашці, що зазвичай має 96 лунок;

3.     До фіксованого зразка додають антитіло, специфічне до маркерної молекули (перше антитіло), потім промивають лунку, щоб видалити молекули першого антитіла, які не зв’язалися;

4.     Додають друге антитіло, що специфічно зв’язується з першим антитілом і не взаємодіє з маркерною молекулою. До цього антитіла приєднаний фермент (наприклад, лужна фосфатаза, пероксидаза або уреаза), що може каталізувати перетворення незабарвленого субстрату в забарвлений продукт. Промивають лунку, щоб видалити молекули, які не зв’язалися;

5.     Додають незабарвлений субстрат, що впізнається та утилізується ферментом;

6.     Проводять якісне або кількісне визначення пофарбованого продукту.

Раніше використовувались перші антитіла, що були за своєю природою поліклональними. Розробка і застосування моноклональних антитіл дало змогу зачно покращити специфічність імуноферментного аналізу.

ПЦР – діагностика

ПЦР – діагностика – це метод дослідження,  що базується на полімеразній ланцюговій реакції (здійснювана in vitro специфічна ампліфікація нуклеїнових кислот, ініційована синтетичними оліго-нуклеотидними праймерами). Принцип даного методу полягає в багатократному копіюванні з допомогою ферменту ДНК-полімерази певного фрагменту ДНК, який є маркером для даного виду. Це дозволяє встановити фактичну присутність певної ДНК в досліджуваному матеріалі при дуже низьких її концентраціях.

 

 

Проточна цитометрія

 

Проточна цитометрія є сучасною технологією швидкого оптичного вимірювання параметрів клітини, її органел і процесів, що в ній відбуваються.

Методика полягає у  виявленні розсіювання світла лазерного променя при проходженні через нього клітинної суспензії, попередньо міченої флюоресцентними моноклональними антитілами  в потоці рідини, причому, ступінь світлової дисперсії дозволяє отримати уяву про розміри і структуру клітини.

В момент пересічення клітини лазерним променем детектори фіксують:

• розсіювання світла під малими кутами (від 1° до 10°) (дана характеристика використовується для визначення розмірів клітин).
• розсіювання світла під кутом 90° (дозволяє судити про співвідношення ядро/цитоплазма, а також про неоднорідність і гранулярності клітин).
• інтенсивність флюоресценції  (дозволяє визначити субпопуляційний склад клітинної суспензії та ін.)

Проточна цитометрія повсякденно використовується для дослідження периферичної крові та зразків кісткового мозку в діагностичних та наукових лабораторія. Субтипування клітин різних типів стало можливим завдяки застосуванню численних імунних маркерів. Для сучасних лабораторій стало звичайним проводити діагностику лейкозів, дослідження стовбурових клітин, дослідження імунної системи,  аналіз тромбоцитів за допомогою проточної цитометрії.