Home » Лекція № 1

Лекція № 1

1 Червня, 2024

Лекція № 1

Медичне право і його місце в системі права і законодавства України. Законодавче забезпечення охорони здоров’я в Україні.

1. Поняття, предмет, метод, принципи медичного права.

2. Медичні правовідносини: поняття, види, склад.

3. Система і джерела медичного права.

4. Законодавче забезпечення охорони здоров’я в Україні: сучасний стан і перспективи розвитку.

5. Міжнародні нормативно-правові акти у сфері охорони здоров’я.

1.Поняття, предмет, метод, принципи медичного права.

Без сумніву, медичне право – це самостійна комплексна галузь права, яка існує у всіх розвинених країнах Світу, включаючи наших найближчих сусідів, наприклад, Росію.

Одним з визначень медичного права України є наступне:

Медичне право – це галузь українського права, що формується, яка є сукупністю правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов’язані з реалізацією прав громадян на здоров’я, зокрема, відносини між громадянином і лікувально-профілактичною установою, між пацієнтом і медичним працівником у сфері надання медичної допомоги, а також їх прав, обов’язків та відповідальності у зв’язку з проведенням діагностичних, лікувальних і санітарно-гігієнічних заходів.

Медичне право також регулює інші правовідносини, що тісно пов’язані з охороною здоров’я.

До охорони здоров’я відносяться суспільні відносини, що складаються в процесі реалізації прав громадян на охорону здоров’я, а саме:

при наданні медичної допомоги;
при організації лікувально-діагностичного процесу;
при проведенні медико-профілактичних та санітарно-протиепідеміологічних заходів.

До відносин, що тісно пов’язані з охороною здоров’я, відносяться наступні:

по організації та управлінню системою охорони здоров’я;
по організації обов’язкового і добровільного медичного страхування;
по проведенню ліцензування і акредитації медичних установ;
з експертизи якості медичної допомоги.

Характеристика будь-якої галузі права, в першу чергу, нерозривно пов’язана з визначенням поняття, предмету та методів цієї галузі. Саме предмет і метод правового регулювання є критеріями для виділення галузей права. Причому, якщо перший з них (предмет) є основним, то другий (метод) — допоміжним. Предмет правового регулювання – це якісно однорідні суспільні відносини, які регулюються нормами права. У загальному вигляді предмет правового регулювання відповідає на питання: що регулює ця галузь права. Виходячи з цього, предмет медичного права – це суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення медичної діяльності.

Предмет медичного права складається об’єктивно, незалежно від волі і свідомості окремо взятої людини або групи людей. Така об’єктивність пов’язана з потребами всього суспільства, яке зацікавлене в якісному і адекватному регулюванні взаємовідносин, що складаються у сфері медичної діяльності. Адже не є секретом те, що сама медицина сприймається двояко: як засіб допомоги людині, що потребує лікування, і як потенційно агресивний чинник, за рахунок якого є можливість обтяжувати стан здоров’я хворої людини або викликати захворювання у здорової людини (інфікування при переливанні крові, вилучення органу для пересадки у живого донора, алергічні прояви на введення лікарського препарату і т.п.).

Методи правового регулювання — це сукупність правових способів, за допомогою яких здійснюється вплив на суспільні відносини, що є предметом правового регулювання. У загальному вигляді метод відповідає на питання як, яким способом норми цієї галузі права регулюють суспільні відносини, котрі складають її предмет.

Враховуючи, що адміністративно-правовому методу властиві відносини влади – підпорядкування за рахунок наявності як сторони правовідносин уповноваженого органу держави, а цивільно-правовому методу властива рівність сторін правовідносин, необхідно відмітити комплексне використання в медичному праві методів правового регулювання. Як використання адміністративно-правового методу в правовому регулюванні суспільних відносин у сфері медицини можна навести приклад організації і управління в системі охорони здоров’я, коли керівники вищестоящих органів управління охорони здоров’я взаємодіють з підпорядкованими ним представниками лікувально-профілактичних установ. В той же час правові відносини між пацієнтом і лікарем при наданні медичної допомоги регулюються за допомогою цивільно-правового методу, проявом чого служить рівність суб’єктів правовідносин і можливість самостійного визначення своєї поведінки.

В даний час є всі підстави стверджувати про існування такої галузі права як медичне право. Маючи власний предмет правового регулювання, використовуючи сукупність методів правового регулювання, медичне право за своїми об’єктивними характеристиками підпадає під визначення комплексної галузі права. Зважаючи на обставину, відповідно до якої поява нових галузей права – об’єктивний процес, приведемо основні причини, які свідчать про комплексну природу медичного права:

1. конституційно закріплене право на охорону здоров’я і медичну допомогу;

2. наявність окремих нормативно-правових актів, котрі присвячені регулюванню виключно суспільних відносин у сфері охорони здоров’я громадян;

3. суспільні відносини, що виникають у сфері медичної діяльності, регулюються як власними нормами, так і нормами, що містяться в інших галузях права (кримінальне, цивільне, адміністративне й ін.);

4. наявність загальних принципів, які властиві медичному праву і характеризують його зміст;

5. струнка система і структура медичного права, що містить правові підгалузі, інститути і норми;

6. неможливість у рамках існуючих галузей права забезпечити якісне правове регулювання численних відносин у галузі медицини.

Таким чином, медичне право — це комплексна галузь права, що включає сукупність правових норм, регулюючих суспільні відносини у сфері медичної діяльності. Наявність самостійної галузі права важлива як для суспільства в цілому, так і для самих медичних працівників і пацієнтів. Медичне право дозволить на більш високому рівні здійснювати розробку принципів (основних засад) державної політики у сфері охорони здоров’я, якісніше опрацювати питання захисту прав громадян при наданні медичної допомоги, детально визначити правовий статус суб’єктів правовідносин, що виникають у сфері медичної діяльності.

Принципи медичного права. Загальноправові принципи поширюються на всю систему права і на медичне право також. До них відносять принципи: соціальної справедливості, гуманізму, рівноправності, законності, єдності юридичних прав і обов’язків.

Основні законодавчо закріплені принципи медичного права наступні:

• дотримання прав людини в галузі охорони здоров’я;

• пріоритет профілактичних заходів у галузі охорони здоров’я громадян;

• доступність медико-соціальної допомоги;

• соціальна захищеність громадян у випадку втрати здоров’я;

• відповідальність органів державної влади і управління, забезпечення прав громадян у галузі охорони здоров’я.

2. Медичні правовідносини: поняття, види, склад.

Медична діяльність є сукупністю різної складності суспільних відносин, які, за умови урегульованості нормами права, носять характер правових відносин. Специфічною ознакою суспільних відносин, регульованих за допомогою норм медичного права, є те, що вони виникають, існують і розвиваються переважно з приводу особистих немайнових благ людини – життя і здоров’я. Взаємовідносини лікаря і хворого є різновидом правових відносин, за яких обидва є носіями суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.

Медичні правовідносини — це результат впливу норм медичного права на поведінку суб’єктів медичного права, внаслідок якого між ними виникають правові зв’язки.

Критеріями класифікації правових відносин у сфері охорони здоров’я є: а) співвідношення взаємних прав і обов’язків суб’єктів; б) напрями медичної діяльності; в) ступінь визначеності суб’єктного складу; г) характер дій зобов’язаного суб’єкта.

Залежно від співвідношення взаємних прав і обов’язків суб’єктів медичні правовідносини бувають:

— вертикальні, що характеризуються наявністю в однієї сторони державно-владних повноважень щодо другої сторони відносин (наприклад, відносини у сфері державного регулювання медичної діяльності);

— горизонтальні, що характеризуються рівністю сторін (наприклад, відносини між лікувальної установою з одного боку і громадянином з іншого).

За напрямами діяльності медичні правовідносини поділяються на правовідносини у сфері:

— проведення санітарно-гігієнічних і протиепідемічних заходів;

— проведення заходів щодо профілактики виникнення особливо небезпечних інфекцій, проведення карантинних заходів тощо;

— надання безоплатної медичної допомоги;

— надання платних медичних послуг;

— здійснення заходів щодо програми добровільного медичного страхування;

— проведення медичних експертиз;

— здійсненні примусових заходів медичного характеру тощо.

За третім визначеним у роботі критерієм – ступенем визначеності суб’єктного складу — медичні правовідносини можуть бути:

1. Абсолютно визначені – варіант правових відносин, коли носієві права кореспондує невизначена кількість пасивно зобов’язаних суб’єктів права. Як типовий приклад абсолютних правовідносин може бути запропонований обов’язок всіх медичних працівників (лікувально-профілактичних установ) надавати медичну допомогу у випадках стану здоров’я людини, що вимагає невідкладного медичного втручання. При цьому важливо зазначити, що навіть установи приватної системи охорони здоров‘я в даному аспекті також є пасивно зобов’язаними суб’єктами права.

2. Відносно визначені – варіант правових відносин, коли носієві права кореспондують певні суб’єкти права. Такі правові відносини притаманні галузі медичного страхування. Громадянин, застрахований за системою добровільного медичного страхування, отримує страховий поліс, де міститься перелік лікувально-профілактичних установ, в яких власникові такого поліса може бути надана медична допомога на безкоштовній для самого пацієнта основі. У такому разі вказані медичні установи є суб’єктами права, з якими у пацієнта виникають правові відносини при його зверненні по медичну допомогу.

Наступний критерій, що лежить в основі класифікації медичних правовідносин, – характер дій зобов’язаного суб’єкта, за яким правові відносини поділяються на:

— активні, де змістом обов’язків є здійснення певних позитивних активних дій (виконання своїх обов’язків медичним персоналом тощо);

— пасивні, що передбачають утримання від вчинення певних дій (не розголошувати лікарську таємницю тощо).

Склад медичних правовідносин — це характеристика правовідносин з точки зору їх внутрішнього устрою і взаємозв’язку складових елементів: суб’єкти, об’єкт і зміст. Для якісного аналізу важливо визначити всі складові елементи вказаних правовідносин.

1. Суб’єктами права в теоретико-правовому викладі є учасники правовідносин, тобто носії суб’єктивних прав і обов’язків.

Зважаючи на різноплановість медичної діяльності, розмаїття суспільних відносин, що виникають у цій сфері, необхідно розрізняти такі групи суб’єктів медичних правовідносин:

1. Суб’єкти, що надають медичну допомогу.

2. Суб’єкти, що отримують медичну допомогу.

3. Суб’єкти, що сприяють наданню медичної допомоги (підрозділи забезпечення).

В зв’язку з цим кожна із зазначених груп суб’єктів медичної діяльності у свою чергу поділяється на окремі підгрупи. Наприклад, суб’єкти, що надають медичну допомогу, можуть бути державними, комунальними і приватними. В той же час, суб’єкти, що отримують медичну допомогу, залежно від політико-правового зв’язку з державою можуть бути громадянами України, іноземними громадянами і особами без громадянства. І, нарешті, суб’єкти, що сприяють наданню медичної допомоги, представлені підрозділами забезпечення – фінансово-економічними, кадровими, соціальними, юридичними службами установ охорони здоров’я. Ці допоміжні підрозділи також мають відношення до медичної діяльності, оскільки їх функціонування спрямоване на досягнення результату медичної допомоги – якісне лікування пацієнтів.

Для того щоб бути суб’єктами медичних правових відносин, необхідно мати правоздатність і дієздатність, котрі об’єднуються поняттям правосуб’єктності. Враховуючи положення нормативно-правових актів з питань охорони здоров’я, під правосуб’єктністю учасника медичних правовідносин слід розуміти передбачену нормами права здатність і можливість мати і користуватися суб’єктивними правами і нести юридичні обов’язки.

Суб’єктом медичних правовідносин – пацієнтом – може вважатися особа за умови, що вона:

а) виявила бажання або дала згоду на надання їй медичних послуг лікувальною установою, що здійснює необхідні медичні послуги (за винятком деяких випадків); щодо особи, яка не досягла віку 14 років, а також особи, визнаної в установленому законом порядку недієздатною, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників;

б) за медичними показаннями потребує отримання медичної допомоги (за винятком деяких випадків).

Суб’єктом медичних правовідносин заклади охорони здоров’я стають за наявності:

а) укладеного з пацієнтом договору на надання медичних послуг (незалежно від способу укладення договору);

б) організаційної єдності і відособленого майна, прямо або опосередковано призначеного для надання медичної допомоги;

в) державній реєстрації у встановленому законом порядку;

г) ліцензії на обраний вид діяльності;

д) положення в статутних документах і дозволу органу управління охорони здоров’я на здійснення цього виду лікування;

е) належної, підтвердженої документально кваліфікації медичного персоналу, що здійснює конкретні медичні втручання.

Таким чином, наявність перерахованих вище ознак суб’єктів правовідносин буде свідчити про правомірність надання медичної допомоги.

2. Під об’єктом медичних правовідносин необхідно розуміти ті реальні матеріальні і духовні блага, на досягнення яких спрямована реалізація прав і обов’язків суб’єктів медичних правовідносин. Складність медичних правовідносин зумовлює їх складний об’єкт. У загальному вигляді об’єктами медичних правовідносин є особисті немайнові блага людини (життя і здоров’я), процес надання і результат медичної допомоги. Важливо зазначити розбіжність цільових установок різних суб’єктів медичних правовідносин. Якщо для суб’єктів, що надають медичну допомогу, цільова установка полягає, перш за все, в якісному здійсненні лікування, то для суб’єктів, що отримують медичну допомогу, метою переважно є кінцевий результат лікування – одужання.

3. Зміст медичних правовідносин складають суб’єктивні права та юридичні обов’язки, які реалізуються в поведінці суб’єктів медичних правовідносин. Наприклад, суб’єктивне право хворої людини у сфері медичних правовідносин полягає в праві погодитися або не погодитися на запропонований лікарем метод лікування, а юридичний обов’язок – виконувати медичні приписи, правила внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я. В той же час у медичного працівника через особливості професії яскраво виражений обов’язок надавати медичну допомогу громадянам, що мають у цьому потребу, а також суб’єктивне право – відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров’ю населення.

М.С. Малеїн і М.М. Малєїна виділяють три групи прав і обов’язків у правовідносинах з приводу надання медичної допомоги:

1. ті, що складають суть (основу) правовідносин;

2. специфічні права і обов’язки, закріплені за окремими категоріями громадян;

3. додаткові права і обов’язки.

3.Система і джерела медичного права

Система медичного права — це його внутрішня будова.

Медичне право існує в трьох вимірах:

1. як комплексна галузь права;

2. як учбова дисципліна;

3. як частина правової науки.

Виходячи з такого підходу питання про систему доцільно розглянути стосовно кожної з них. Так, система медичного права як галузі права складається з таких елементів:

— норми медичного права;

— інститути медичного права;

— підгалузі медичного права.

Первинний елемент системи медичного права – норма медичного права, будучи структурним елементом системи права, є загальнообов’язковим правилом поведінки, призначеним для врегулювання медичних правовідносин і забезпеченим силою державного примусу.

Інститут медичного права — це структурний елемент системи права, що є сукупністю правових норм, регулюючих певний вид однорідних суспільних відносин у сфері медичної діяльності.

До основних інститутів медичного права належать: управління у сфері охорони здоров’я, лікувально-профілактична допомога населенню, забезпечення лікарськими засобами, надання платних медичних послуг та ін.

Підгалузь медичного права — це структурний елемент системи права, що є відособленою частиною галузі права, яка регулює якісно однорідні групи суспільних відносин.

Серед підгалузей медичного права виділяються права населення в галузі охорони здоров’я, гарантії здійснення медико-соціальної допомоги громадянам, медична експертиза та ін.

Розглядаючи систему медичного права як учбову дисципліну, необхідно сказати про важливість внутрішньої будови медичного права з позицій освітнього процесу. За цим критерієм система медичного права включає загальну і особливу частини. Загальна частина включає норми, що мають значення для всіх інститутів і підгалузей медичного права. Це норми, регулюючі:

— організацію охорони здоров’я населення України;

— права людини в галузі охорони здоров’я;

— захист прав пацієнтів та ін.

У свою чергу особлива частина медичного права включає велику кількість інститутів, кожен з яких присвячений регулюванню певного різновиду суспільних відносин. До них належать:

— правове забезпечення медичної діяльності по плануванню сім‘ї і регулюванню репродуктивної функції людини;

— юридична регламентація надання платних медичних послуг;

— юридичні аспекти надання психіатричної допомоги;

— дефекти надання медичної допомоги: юридична кваліфікація та ін.

І, нарешті, система медичного права як частина правової науки включає складові елементи медичного права, які піддаються науковому осмисленню з метою якнайповнішого та всебічного вирішення завдань, які стоять перед ученими.

Система медичного права як частина правової науки включає такі основні напрями:

— теоретико-правові основи медичного права як комплексної галузі українського права;

— співвідношення і взаємодія медичного права з іншими галузями права;

— пошук оптимальних шляхів регламентації нових напрямів медичної діяльності;

— вдосконалення освітніх програм у галузі юридичної освіти та ін.

Таким чином, систему медичного права необхідно розглядати з позицій окремої галузі права, учбової дисципліни і частини правової науки. Саме таке, комплексне сприйняття, дозволяє більш глибоко пізнати ключові аспекти медичного права, досліджувати його складові елементи.

Розглядаючи систему медичного права, вельми важливо орієнтуватися в джерелах цієї галузі права. Під джерелом права (у теорії права нерідко нарівні з цим терміном уживається поняття “форма права”) в загальнотеоретичному сенсі розуміють спосіб закріплення правових норм.

Слід виділити чотири критерії для класифікації джерел медичного права:

1. Юридична сила.

2. Предмет регулювання.

3. Характер правового регулювання.

4. Сфера дії.

Відповідно до першого критерію (юридична сила) джерела медичного права діляться на закони і підзаконні акти. Закони у сфері медичного права – це нормативно-правові акти, що характеризуються вищою юридичною силою і що приймаються в установленому порядку по найбільш важливих питаннях медичної діяльності найвищим органом законодавчої влади України. Як приклади можна навести Закон України від 4 квітня 1996 р. № 123/96-ВР “Про лікарські засоби”, Закон України від 24 лютого 1994 р. Л® 4004-ХІІ “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”, а також Закон України від 6 квітня 2000 p. № 1645-11І “Про захист населення від інфекційних хвороб“.

Підзаконні акти у сфері медичного права — це акти, що приймаються на основі й у виконання законів України Президентом України, різними державними органами і органами місцевого самоврядування (Кабінетом Міністрів України, Міністерством охорони здоров’я України, органами управління охорони здоров’я на місцях, обласними радами тощо). Наведено приклади підзаконних актів як джерела медичного права:

— Указ Президента України від 6 грудня 2005р. № 1694/2005 “Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров‘я населення”;

— Постанова Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 р. № 411 “Про затвердження Положення про Державний реєстр лікарських засобів”;

— Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 2 вересня 2005 р. № 441 “Про затвердження Переліку лікарських засобів, дозволених для застосування в Україні, які відпускаються без рецептів з аптек та їх структурних підрозділів”;

— Розпорядження Київської обласної державної адміністрації від 20 липня 2005 p. N? 408 “Про проект Київської обласної комплексної програми розвитку сімейної медицини на 2005-2007 роки”.

Загальне правило в структурі джерел права, яке діє також і в системі медичного права, полягає в тому, що закон за юридичною силою завжди більш значущий, ніж підзаконний акт. У разі виникнення суперечностей між положеннями закону і підзаконного акта по одному і тому ж питанню – діє закон.

Залежно від предмету регулювання джерела медичного права можуть бути загальні і спеціальні. Загальні характеризуються тим, що предмет їх регулювання достатньо широкий і охоплює як медичні правовідносини, так і правовідносини з інших галузей права. Це перш за все Конституція України, Цивільний кодекс України, Кримінальний кодекс України тощо. У свою чергу спеціальні джерела медичного права – це нормативно-правові акти, присвячені виключно питанням регулювання суспільних відносин у сфері медичної діяльності. Як приклади можна навести Закон України від 22 лютого 2000 p. М 1489-111 “Про психіатричну допомогу” або Закон України від 16 липня 1999 р. № 1007-XIV “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині”.

За характером правового регулювання джерела медичного права можуть бути матеріальні і процесуальні. Нормативно-правові акти матеріального характеру переважно регулюють змістовну сторону медичних правовідносин, тобто права і обов’язки учасників. До такого роду джерел належать Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII. Якщо ж говорити про джерела медичного права переважно процесуального характеру, то це акти, які регулюють порядок діяльності зі здійснення і захисту норм матеріального права, тобто визначають порядок, процедури здійснення тих або інших значущих для медичної діяльності явищ. Як приклад джерела медичного права з переважно процесуальним характером можна навести Наказ Державного комітету У країни з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства охорони здоров’я від 16 лютого 2001 № 38/63 “Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з переробки донорської крові та її компонентів, виготовлення з них препаратів, господарської діяльності з медичної практики та проведення дезінфекційних, дезінсекційних, дератизаційних робіт”, яке визначило порядок ліцензування медичної діяльності, здійснюваної на території України юридичними особами та індивідуальними підприємцями.

І, нарешті, залежно від сфери дії джерела медичного права можуть бути:

— загальнодержавні (нормативні акти Верховної Ради України, Президента

України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади тощо);

— республіканські (Автономна Республіка Крим);

— місцеві.

Перші діють на всій території України, другі і треті – тільки на певній території України. Закон України від 5 липня 2001 року N° 2586-ІІІ “Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз” — приклад загальнодержавного джерела медичного права. В той же час Розпорядження Київської міської державної адміністрації від 04 жовтня 2005 р. “Про організацію профілактичних заходів щодо захисту населення м. Києва від захворювань на грип, пташиний грип та інших гострих респіраторних захворювань” – один з варіантів місцевих джерел медичного права.

4. Законодавство України про охорону здоров’я: сучасний стан і перспективи розвитку.

Конституція України є головним джерелом і стоїть в авангарді нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері охорони здоров’я, у тому числі надання медичної допомоги. Конституційні норми створюють правову основу статусу особи у сфері охорони здоров’я. І ця основа включає не лише закріплення відповідного права, але і засобів його забезпечення, що має держава у своєму розпорядженні і закладені у політичній та економічній системах, а також його соціальній основі.

Стаття 49 Конституції України присвячена охороні здоров’я і медичній допомозі, у якій закріплено право кожного на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування. Ця норма відобразила вимоги всесвітніх і регіональних міжнародно-правових стандартів у сфері охорони здоров’я. Крім цієї статті є ще й інші конституційні норми, які у тій чи іншій мірі стосуються охорони здоров’я та акумулюють кращі зразки міжнародно-правових актів з прав людини. Проблеми, з якими зіткнулась Україна на сучасному етапі, – це ефективність функціонування інституту прав людини і громадянина та можливість реалізувати ті права, що гарантовані насамперед Конституцією. Як зазначає П. Стецюк, значна частина проголошених прав і свобод не може бути реалізована громадянами України у повній мірі, а окремі права і свободи майже є неможливими у своїй реалізації в Україні, враховуючи реальний економічний та екологічний стан держави. Імплементація у закони України, у тому числі в Основи законодавства України про охорону здоров’я, вимог норми ст. 49 Конституції України не гарантує того, що право жителя України на охорону здоров’я буде реалізовано повною мірою. Але варто погодитись з думкою JI. Деркач, що Конституція країни – це фундамент, на якому рано чи пізно буде збудовано те, чого ми прагнемо, про що мріємо й обов’язково матимемо такий рівень охорони здоров’я населення, який передбачено Основним Законом України.

Конституція України 1996 року на основі демократичних принципів розвитку ринкових відносин закріпила у численних статтях права людини у сфері охорони здоров’я, джерела фінансування, компетенцію різних органів державної влади і місцевого самоврядування тощо. Конституційні основи знаходять своє конкретне втілення у різних сферах суспільного життя, що розвиваються під регулятивним впливом всієї правової системи суспільства. Засоби забезпечення права людини на охорону здоров’я, що закріплюються у Конституції України, отримують у відповідних конституційних нормах узагальнене політико-правове вираження. Це своєрідний мотор, що призводить у рух весь механізм практичної реалізації права на охорону здоров’я.

Конституційні норми, які проголошують людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, права і свободи невідчужуваними і непорушними, у тому числі у сфері охорони здоров’я, отримують предметно-юридичне втілення у всій національній системі права. Тому доречно розглянути регулювання охорони здоров’я на рівні інших законів.

Серед законів особливе місце займає Цивільний кодекс України від 16 січня 2003року, що вперше на такому рівні закріплює низку важливих прав людини у сфері охорони здоров’я, зокрема, право на охорону здоров’я (ст. 283), медичну допомогу (ст. 284), медичну інформацію (ст. 285), медичну таємницю (ст. 286).

Важливим регулятором відносин у сфері охорони здоров’я серед галузевого законодавства є норми адміністративного права, які регулюють організаційно-управлінські процеси в охороні здоров’я. Державне регулювання у сфері охорони здоров’я має свої специфічні ознаки, що обумовлені першочерговим соціально-економічним значенням охорони здоров’я, що становить фундамент соціальної політики держави, значною кількістю об’єктів управління, відомчою нормотворчістю, а також фаховими та кваліфікаційними особливостями управлінського персоналу. Вихідним в адміністративно-правовому статусі закладу охорони здоров’я є їх взаємовідносини з вищестоящими органами виконавчої влади. Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров’я є Міністерство охорони здоров’я України, правовий статус якого визначається Положенням про Міністерство охорони здоров’я України, що затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 2 листопада 2006 р. N° 1542.

Адміністративним правом передбачаються певні обов’язки громадян, що пов’язані з наданням медичної допомоги, із забезпеченням санітарно-епідеміологічного благополуччя тощо. Наприклад, певні категорії населення повинні проходити профілактичні медичні огляди (ст. 31 Основ законодавства України про охорону здоров’я); у певних законодавчо визначених випадках необхідно провести обов’язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи (ст. ЗО Основ) тощо.

Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 року, Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні від 22 червня 1999 року та інші нормативно-правові акти регулюють питання щодо основних завдань та порядку здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду, функціонування державної санітарно-епідеміологічної служби тощо. Завданням такого нагляду є забезпечення профілактики захворювань людей шляхом попередження, виявлення і припинення порушень санітарного законодавства України. В ст. 1 Закону У країни “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” санітарне та епідемічне благополуччя населення визначається як стан здоров’я населення і середовища життєдіяльності людини, при якому показники захворюваності перебувають на усталеному рівні для цієї території, умови проживання сприятливі для населення, а параметри факторів середовища життєдіяльності знаходяться у межах, що визначені санітарними нормами.

Адміністративна відповідальність передбачена за порушення вимог законодавства про працю та про охорону праці (ст. 41 Кодексу про адміністративні правопорушення України), за порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм (ст. 42 Кодексу про адміністративні правопорушення України), за ухилення від медичного огляду чи медичного обстеження (ст. 44і Кодексу про адміністративні правопорушення України), за ухилення від обстеження і профілактичного лікування осіб, хворих на венеричну хворобу (ст. 45 Кодексу про адміністративні правопорушення України), за умисне приховування джерела зараження венеричною хворобою (ст. 46 Кодексу про адміністративні правопорушення України) тощо. Ці норми прямо чи опосередковано мають за мету охорону здоров’я населення.

Бюджетний кодекс України від 21 червня 2001 року у главі 14 регулює питання розмежування видатків між бюджетами. Стаття 87 Бюджетного кодексу закріплює видатки, що здійснюються з Державного бюджету, де у п. 8 передбачено видатки на охорону здоров’я, а саме: на первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу, санітарно-реабілітаційну допомогу, спеціалізовану і високоспеціалізовану амбулаторно-профілактичну та стаціонарну допомогу, санітарно-епідеміологічний нагляд та інші програми у галузі охорони здоров’я. Видатки з місцевих бюджетів визначені у ст.ст. 88-90 Бюджетного кодексу, зокрема, на первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу, програми медико-санітарної освіти, санаторно-курортну допомогу тощо.

Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року містить численний перелік складів злочину, що безпосередньо чи опосередковано пов’язані з охороною здоров’я, у тому числі наданням медичної допомоги. Одним з ключових розділів Кримінального кодексу у цьому контексті є розділ II “Злочини проти життя та здоров’я особи”, у якому вміщено, зокрема, такі склади злочинів, що пов’язані із зараженням вірусом імунодефіциту людини чи іншою невиліковною інфекційною хворобою (ст.ст. 130-133 КК України); неналежним наданням чи ненаданням у встановленому порядку медичної допомоги (ст.ст. 139, 140 КК України), порушенням встановленого порядку проведення медичного втручання (ст.ст. 134, 138, 141-145 КК України). Окрім цього, розділ XIV, що спеціально присвячений примусовим заходам медичного характеру та примусовому лікуванню, закріплює поняття, мету, види, осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру, продовження, зміну або припинення застосування таких заходів, а також підстави застосування примусового лікування.

До Особливої частини Кримінального кодексу включено поряд з розділом II “Злочини проти життя та здоров’я особи” й інші розділи, склади злочину яких безпосередньо стосуються охорони здоров’я. Зокрема, розділ III “Злочини проти волі, честі та гідності особи” (ст. 151), розділ IV закріплює норми, що передбачають злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи.

Крім цього, Кримінальний кодекс України містить низку норм, які передбачають склади злочинів, що опосередковано покликані забезпечити право людини на охорону здоров’я, зокрема розділ VIII “Злочини проти довкілля”, розділ IX “Злочини проти громадської безпеки”, розділ X “Злочини проти безпеки виробництва”, розділ XI “Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту”, розділ XII “Злочини проти громадського порядку та моральності”, а також розділ XIII “Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення”. Також не можна не вказати у цьому переліку норми розділу XX “Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку”, які також покликані захищати право людини на охорону здоров’я.

Кримінально-процесуальний кодекс України визначає, наприклад, порядок застосування примусових заходів медичного характеру (глава 39), порядок проведення експертизи та окремих слідчих дій із залученням судово-медичного експерта або лікаря із дотриманням вимог щодо їх безпечності для здоров’я (ст. 227, 491) тощо. Дуже цікавою є стаття Кримінально-процесуального кодексу, яка пов’язана із проблематикою імунітету свідка, розголошення медичної таємниці (ст. 65).

Кримінально-виконавчий кодекс України закріплює норму, згідно якої засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, окрім винятків, передбачених чинним законодавством. Серед них у ст. 8 гарантується право на охорону здоров’я. Охорона здоров’я забезпечується системою медико-санітарних та оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднанням безоплатних і платних форм медичної допомоги. Засуджені до позбавлення волі з-поміж інших прав мають право отримувати медичну допомогу і лікування, у тому числі платні медичні послуги за рахунок особистих грошових коштів чи коштів рідних і близьких. Медико-санітарне забезпечення засуджених до позбавлення волі реалізується через організацію необхідних лікувально-профілактичних закладів, для лікування засуджених, які хворіють на активну форму туберкульозу – заклади на правах лікувальних, а для спостереження і лікування інфекційних хворих – інфекційні ізолятори відповідно до ст. 116 Кримінально-виконавчого кодексу. Для засуджених осіб також гарантуються необхідні житлові умови, що відповідають правилам санітарії і гігієни, харчування, яке забезпечує нормальну життєдіяльність організму тощо.

Захист прав споживачів, у тому числі й споживачів, які придбавають, замовляють або використовують товари (роботи, послуги) у сфері охорони здоров’я має виключне значення. Споживачі, згідно з Господарським кодексом від 16 січня 2003року, Законом України “Про захист прав споживачів” від 12 травня 1991 року ), мають право на державний захист своїх прав, належну якість товарів (робіт, послуг), безпеку товарів (робіт, послуг), відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров’я товарами (роботами, послугами). Держава має конституційно забезпечити рівні можливості для реалізації прав людини, захищаючи її права як споживача. Соціально-економічний аспект проблем має вирішуватись з урахуванням інтересів і потреб споживачів. Держава повинна сприяти забезпеченню рівня споживання населення, достатнього для підтримки здоров’я і життєздатності, гарантування безпеки продукції, захисту від несумлінного продавця, виконавця робіт, послуг тощо.

Право на охорону здоров’я відображається також і в нормативно-правових актах інших галузей. Зокрема, Кодекс законів про працю України містить норми, які регулюють робочий час і час відпочинку (ст. 50-84 КЗпП), норми про охорону праці, у тому числі передбачається створення безпечних і нешкідливих умов праці, видача молока і лікувально-профілактичного харчування, обов’язкові медичні огляди працівників певних категорій, переведення на легшу роботу за станом здоров’я тощо. У Кодексі також регламентується праця жінок, зокрема визначено роботи, на яких забороняється застосування праці жінок; передбачено переведення вагітних жінок на підставі медичного висновку на іншу роботу, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів; надання вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до чотирнадцяти років, путівок до санаторіїв і будинків відпочинку. Також у Кодексі визначено умови праці молоді, зокрема вік, з якого допускається прийняття на роботу; медичні огляди осіб молодших вісімнадцяти років; роботи, на яких забороняється застосування праці осіб молодших вісімнадцяти років й інше. Всі ці норми спрямовані на охорону здоров’я осіб, що працюють.

Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 року з метою охорони здоров’я встановлює шлюбний вік (ст. 22 СК); визначає осіб, які не можуть перебувати у шлюбі між собою (ст. 26 СК); гарантує державну охорону сім’ї, дитинства, материнства і батьківства (ст. 5 СК) та інше. Особливо цікавою є ст. ЗО Кодексу, яка закріплює обов’язок наречених повідомити один одного про стан свого здоров’я. Держава забезпечує створення умов для медичного обстеження осіб, які заручились. Результати медичного обстеження є таємницею і повідомляються лише нареченим. У ч. 5 цієї ж статті передбачено, що приховання відомостей про стан здоров’я одним з наречених, наслідком чого може стати (стало) порушення фізичного або психічного здоров’я іншого нареченого чи їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним. Особа, яка відмовилась від шлюбу, зобов’язана відшкодувати другій стороні витрати, що були нею нанесені у зв’язку з приготуваннями до реєстрації шлюбу та весілля, що передбачено ч. З ст. 31 СК, але такі витрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана прихованням обставин, що мають для того хто вимовився від шлюбу істотне значення, серед яких є тяжка хвороба.

Важливим документом є Закон України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19 листопада 1992року (далі – Основи) – нормативний документ, що присвячений регулюванню відносин у сфері охорони здоров’я. Цей закон є своєрідною декларацією прав людини у сфері охорони здоров’я, який визначає правові, організаційні, економічні й соціальні засади охорони здоров’я України і регулює суспільні відносини у цій галузі. Цей документ відображає державну політику у галузі охорони здоров’я, принципи охорони здоров’я, визначає структуру права на охорону здоров’я й обов’язки громадян, встановлює державні гарантії щодо юридичного захисту права на охорону здоров’я, визначає політику світового співтовариства у сфері охорони здоров’я, регулює питання проведення медичної експертизи, закріплює гарантії охорони здоров’я матері і дитини, передбачає основи правового статусу медичних і фармацевтичних працівників та інші питання у цій сфері життєдіяльності. Норми Основ конкретизують, деталізують і розширюють конституційні норми, які у тій чи іншій мірі присвячені охороні здоров’я, у тому числі і ст. 49 Конституції України, що безпосередньо закріплює конституційне право на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування.

5. Міжнародні нормативно-правові акти у сфері охорони здоров’я.

Основним напрямком державної політики в реформуванні суспільних відносин в Україні є європейська інтеграція, тобто досягнення європейських

міжнародно-правових стандартів у всіх сферах суспільного життя.

Міжнародно-правові стандарти у сфері охорони здоров’я – це зафіксовані міжнародно-правовими актами принципи й норми, які визначають зміни й обсяг

прав людини у сфері охорони здоров’я і слугують юридичними нормами для національної політики у цій сфері.

Ознаки стандартів у сфері охорони здоров’я є:

− обґрунтованість з наукової, практичної і технічної точки зору;

− реальність, тобто визначеність обсягу медичної допомоги, конкретність вимог до якості медичного обслуговування з урахуванням реального стану галузі, а

саме фінансового і кадрового забезпечення, матеріального-технічного ресурсу, освітнього рівня фахівців тощо;

− надійність, тобто відповідність принципам науково обґрунтованої медичної практики і узгодженість з думкоюбільшості висококваліфікованих лікарів;

− чіткість, конкретність ізрозумілість визначень;

− актуальність, якої можна досягти шляхом періодичного аналізу та перегляду раніше встановлених стандартів, вироблення механізму забезпечення

або стимулювання виконання чинних стандартів.

Стандарти в охороні здоров’я визначають, як і що діагностувати або лікувати, як організувати профілактичний огляд, якимповинен бути результат тощо .

Основною метою розробки стандартів в охороні здоров’я є:

1) охорона ізміцнення здоров’я населення;

2) захист прав людини (пацієнта);

3) поліпшення якості життя суспільства за допомогою вдосконалення діяльності служб охорони здоров’я;

4) розробка законів у сфері охорони здоров’я;

5) забезпечення соціального прогресу.

Джерелами, які визначають міжнародно-правові стандарти у сфері охорони здоров’я є документи, видані Організацією Об’єднаних Націй, Всесвітньою

організацією охорони здоров’я, Міжнародною організацією праці, Радою Європи і Європейським Союзом, Всесвітньою і Європейською медичними асоціаціями.

Основними з тих, що безпосередньо стосуються прав людини і охорони здоров’я, є такі:

– Міжнародна хартія прав людини, яка складається з п’яти документів – Загальної декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські

і політичні права (1966 р.), Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.), Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.) і Другого факультативного протоколу про відміну смертної кари;

– Конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950 р.);

– Конвенція про права дитини (1989 р.);

– Європейська соціальна хартія (1961 р.);

– Європейський кодекс соціального забезпечення (1964 р., переглянутий 1990 року);

– Декларація про розвиток прав пацієнтів у Європі (1994 р.);

– Конвенція про права людини і біомедицину (1997 р.).

Міжнародні документи про охорону здоров’я (переважно Всесвітньої медичної асоціації, створеної у 1947 р.):

– Міжнародний кодекс медичної етики, прийнятий Генеральною асамблеєю Всесвітньої медичної асоціації у 1948 р., із змінами і доповненнями 1968, 1983,

1994 рр.;

– Женевська декларація Всесвітньої медичної асоціації, прийнята в 1949 р., із змінами і доповненнями 1968 і 1983 рр., орієнтована на випускників медичних

вишів – майбутніх лікарів;

– Рекомендації для лікарів, що проводять біомедичні дослідження на людині (1964 р.);

– Лісабонська декларація про права пацієнтів (1981 р.);

– Дванадцять принципів надання медичної допомоги у будь-якій системі охорони здоров’я (1983 р.);

– Рекомендації з надання медичної допомоги у сільській місцевості (1983 р.);

– Заява про використання психотропних засобів ізловживання ними (1983 р.);

– Заява про використання протипіхотних засобів ізловживання ними (1983 р.);

– Заява про свободу контактів міжлікарями (1984 р.);

– Декларація з прав людини і особистої свободимедичних працівників (1985 р.);

– Заява про торгівлю живими органами (1985 р.);

– Декларація про незалежність і професійну свободу лікаря (1986 р.);

– Заява про підготовку медичних кадрів (1986 р.);