Лекція 1

Лекція 1

Політика і сучасне суспільство. Предмет та функції політології

План

1.     Природа політики та її детермінанти

2.     Структура і функції політики

3.     Предмет політології

4.     Основні функції політології

5.      Закони і категорії політології. Методи політології

 Політологія – наука про політику. Для розуміння предмета потрібно з’ясувати суть поняття “політика”. Термін “політика” походить від давньогрецького слова polis (місто – держава), politeia (конституція), politike (мистецтво управління), politicas (державний діяч), polites (громадянин).

 Поняття “політика” – одна з найскладніших категорій політології. Основні труднощі виникають у зв’язку з безмежністю її змісту. У даний термін вкладають багато понять. Наприклад, зовнішня політика, економічна політика, соціальна політика, фінансова політика, профспілкова політика та ін. Політика пронизує все життя суспільства. Перші спроби дати визначення цьому поняттю відносяться до дуже далеких часів: праці про політику Платона й Арістотеля з’явилися близько двох з половиною тисячоліть тому. З того часу мислителями різних історичних епох були створені тисячі праць про політику. Однак і зараз існують десятки різних визначень цього терміна, нерідко суперечливих.

У політологічному енциклопедичному словнику політика характеризується як “організаційна, регулятивна і контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля здійснення власних запитів і потреб”.

Стосовно розуміння цього поняття можна виділити декілька аспектів.

1.  Політика як державне, регіональне і муніципальне управління.

2.  Політика як партійна діяльність у процесі розподілу політичної влади.

3.  Політика як діяльність груп тиску, спрямована на відстоювання інтересів соціальних груп на державному рівні.

4.  Політика як масова участь у політичних процесах: виборах, референдумах, мітингах, маніфестаціях тощо.

5.  Політика як сукупність політичних інститутів, які здійснюють владу й управління суспільством.

 Політика в суспільстві завжди виражає і представляє певні суспільні інтереси. Інтерес – це об’єктивно зумовлений мотив діяльності окремої людини, соціальної спільноти, суспільства в цілому, спрямований на досягнення мети. Політичний інтерес має пряме або опосередковане відношення до влади для досягнення певних цілей: задоволення матеріальних потреб, піднесення добробуту, стабілізації суспільства, забезпечення умов для безпеки і свободи особи, реалізації власних владних амбіцій, а також розв’язання соціальних потреб, піднесення престижу тощо.

Політичний інтерес виявляється як інтерес окремих осіб та соціальних груп передусім у формі всезагального, тобто у формі, яка має примусову силу для всього суспільства. Тим загальним є здебільшого необхідність збереження єдності й цілісності суспільства, становлення людини як вільної, унікальної й неповторної істоти..

Важливим детермінувальним чинником, який визначає сутність політики в державі, є духовна культура, традиційні норми. Саме від них можуть залежати особливості структурування, взаємодії та функції політичних інститутів, методів і форм їхніх цільових дій. Державний устрій, характер політичної соціалізації особи, система політичних цінностей і політичних позицій — усе це, назагал, також визначається історично сформованою культурою народу, його національним обличчям, традиціями щодо сприйняття й освоєння дійсності, особливостями філософського й теологічного трактування соціально-історичних і загальносвітових процесів.

Особливе місце серед чинників, які визначають політику, займають соціально-психологічні чинники. 

2. Структура і функції політики

 З´ясувавши природу політики та її детермінанти, можна визначити й структурні складові політики. До них, насамперед, слід віднести (схема 1):

1. Політичні відносини, які відображають стійкий характер взаємозв´язків суспільних груп між собою та між різними інститутами влади. У сутнісному розумінні вони характеризують багатоманітність взаємодії еліти й електорату, еліти й контреліти, лідерів і груп підтримки, соціальних і національних спільностей, різних груп інтересів і політичних інститутів. Найважливішим показником політичного життя є характер політичних відносин: непримирима боротьба за політичне панування чи усвідомлена координація зусиль усіх верств з метою оптимально використати матеріальну силу державного примусу; громадянський мир чи війна; кризовість чи стабільність і т. ін.

2. Політична свідомість, яка характеризує залежність політичного життя від усвідомленого ставлення людей до своїх владнозначущих інтересів. З погляду залежності від цього елемента вся політика являє собою не що інше, як перманентне втілення та інституалізацію політичних поглядів, ідеалів, мети, програми і норм поведінки людей, органів влади і самоуправління, механізмів поповнення еліт тощо. Таким чином, політична свідомість опосереднює всі основні і найпосутніші владні взаємозв´язки суб´єктів і носіїв політичних відносин, визначаючи силу та ефективність владного регулювання.

3. Політичний інтерес являє собою внутрішнє, усвідомлене джерело політичної поведінки, яке спонукає людей до постановки певних політичних цілей і виконання конкретних дій для досягнення їх.

4. Політична діяльність, що виступає різновидом соціальної активності суб´єктів, дії яких відображають їхню реалізацію своїх політичних статусів. Суб´єктами політичної діяльності можуть виступати як індивіди, так і соціальні групи, політичні інституції і сама держава.

Загалом класифікація суб´єктів політики досить строката. Найчастіше виділяють два основні рівні суб´єктів: соціальний, який включає індивіди і різні соціальні верстви (у тому числі професійні, етнічні, демографічні та ін.); сюди ж відносять особу, професійну групу, націю, клас, еліту тощо; інституційний, який охоплює державу, партії, профспілки, політичні рухи тощо. Іноді виділяють і третій, функціональний, рівень, який включає соціальні інститути, покликані виконувати переважно неполітичні завдання, хоч насправді справляють і політичний, а нерідко навіть досить посутній вплив на політику: церква, університети, корпорації, асоціації тощо.

Політична діяльність — це діяльність прагматичного складу і спрямування, що реалізується переважно на рівні буденної свідомості, а то й підсвідомості. 

У державах з демократичним устроєм, який ґрунтується на конституційно-правових засадах, суб´єктами виступають переважно інституції політичної системи: держава, політичні партії, політичні організації або ж політичний індивід, дії якого чітко окреслені законами права та системою моральних норм.

5. Політичний процес як сукупність видів діяльності суб´єктів політики, які включено в динаміку практично-владних відносин, охоплюють усі стадії функціонування політичної системи і спрямовані на досягнення політичних цілей. У політичному процесі відображено всю складність і суперечливість самої людської діяльності. 

6.  Політична організація, що відображає роль інститутів публічної влади як центрів управління й регулювання суспільних процесів. Сукупність органів законодавчої, виконавчої та судової влад, партійні і громадсько-політичні інститути, групи тиску та інші ланки, що представляють політичні інтереси різних верств суспільства в цілому, становлять організаційний кістяк політики.

Можна виділити такі функції політики:

• керівництво та управління суспільством для зміцнення його цілісних основ, забезпечення відносин правовим регулюванням для збереження організованості й загального порядку;

• конституювання відносин і дій суб´єктів та стану об´єктів політичного процесу, забезпечення захисту основних прав людини;

• напрацювання загальних цілей і завдань суспільства, організація його для спільних дій завдяки сформованій системі засобів і технологій;

• забезпечення суспільства дійовим принципом розподільчої справедливості;

• залучення громадян до участі в політиці;

3. Предмет політології

 Кожна наука має свій об´єкт і предмет. Більшість учених-політологів виходить із того, що об´єктом політології є політичне життя суспільства, його прояви, тенденції і закономірності. Щодо предмета політології, то спектр думок дослідників значно більший. Одні з них виходять із того, що в предмет вивчення політології не слід включати всю політичну проблематику, оскільки її вивчають політична соціологія, політична антропологія, політична філософія, політична психологія та інші політичні науки. Інші вважають, що предметом політології є вивчання сукупності політичних знань, які нагромадили всі гуманітарні науки. Треті ототожнюють предмет політології і політичної соціології. Четверті виходять із того, що предметом політології є вивчати державу, п´яті — владу, шості — демократію, сьомі — політику і т. ін.

У найзагальнішій формі політологія являє собою науку про політику та її взаємовідносини з людиною і суспільством. У цьому визначенні людина є суб´єктом, який започатковує дію, і, найголовніше, він є метою цієї дії. Таким підходом об´єкт політологічного дослідження нібито звужується до аспекту політичної антропології, але в даному випадку “людина в політиці” розглядається не просто і не лише як предмет вивчення поряд з іншими (об´єктивна політична реальність, політичне спілкування, проблемне поле пізнання політичних процесів, політико-історичний процес і т. ін.), а й є вихідною величиною, з якої починає конструюватися система знань про політичну дійсність і якою завершується, констатуючи цим свої засади, єдинолюдина як мета.

Узагальнюючи зміст і завдання науки про політику, можна дійти висновку, що предметом політології є вивчення закономірностей і випадковостей становлення та розвитку взаємовідносин соціальних суб´єктів (особи, соціальних груп, політичних партій, націй, держав тощо) з приводу політичної влади, організації політичних систем в окремих суспільствах та їхню взаємодію на міжнародній арені.

Звичайно, що наведене визначення предмета політології не є універсальним, оскільки політична наука розвивається, отже, і дефініція її предмета буде постійно уточнюватися. Утім, відсутність загальноприйнятного визначення предмета політології не є перешкодою як на шляху вивчення курсу політології, так і в проведенні політологічних досліджень, оскільки коло політологічних проблем досить чітко визначили експерти ЮНЕСКО ще в 1950 p., коли дійшли висновку, що політологія як наука повинна включати чотири основні розділи:

1. Політичні теорії, включаючи й історію ідей.

2. Політичні інститути та їхнє функціонування.

3. Партії, групи й громадська думка.

4. Міжнародні відносини.

Звертаючись до перекладеної політологічної літератури, знаходимо, що сьогодні, наприклад, політологічна наука США зосереджує увагу на таких основних напрямах: а) американська політологія; б) компаративна політологія; в) міжнародні відносини і міжнародна політика; г) політична філософія і теорія демократії.

У цьому самому руслі визначаються основні напрями політологічних досліджень і в інших країнах.

Наша, українська, ще дуже молода наука про політику багато в чому є ідентичною, хоча вона не повторює ні американську, ні якусь іншу політичну науку, а розвивається переважно на своєму, національному теоретичному й методологічному ґрунті.

Розкриття змісту складного світу політики стає можливим завдяки існуванню категоріального апарата. Категорії політології – це її вузлові поняття, кожне з який являє собою самостійний предмет дослідження і разом з тим служить вивченню науки про політика в цілому. Існують як загальні, так і частки категорії політології.

Перші використовуються всіма суспільними науками і до них відносяться: цивілізація, суспільство, воля, влада, право, культура і т.д.

Другі ж використовуються власне чи політологією науками, що знаходяться на стику з нею – це категорії: політики, політичної влади, політичних відносин, політичних режимів, правової держави, політичної системи, політичної культури, приватної власності і т.д.

Усі відносини в політології визначені тими чи іншими законами. Закони політології – це об’єктивно існуючі і необхідні зв’язки між явищами. Вони реалізуються через діяльність людей і є загальними. Загальноприйнятим є розподіл законів у залежності від сфери їхнього прояву на 3 групи:
Першу групу – складають закони політекономії, що відбивають відносини між економічним базисом і надбудовою. Другу групу – утворять політико-соціальні закони, що характеризують розвиток політичних явищ, як особливих соціальних схем. Третю групу законів можна умовно назвати політико-психологічною, вона характеризує взаємини між особистістю і світом.

Закони політології підрозділяють також на закони функціонування і закони розвитку. Перші забезпечують збереження того чи іншого політичного чи явища процесу, а другі – його перехід від одного якісного стану в інше. По способі прояву закони бувають динамічні, тобто визначальні однозначний зв’язок між явищами, і статичні, що обумовлюють зв’язок з визначеною часткою імовірності, умовності.

 4. Політологія в сукупності з іншими науками.

Важливе місце посідає політологія у системі суспільствознавства, виявити взаємодію політології з філософією, психологією, культурологією, історією, основами права та ін. У самому загальному виді політологія – це наука про політику, про особливу сферу життєдіяльності людей, зв’язаної з владними відносинами, дія яких покликане забезпечити функціонування суспільства, взаємодія між людьми. Процес формування і виділення політології з загальної системи наук був досить тривалим. Прив’язувати її народження до якої-небудь конкретної дати в тій чи іншій країні можна тільки умовно. Будучи інтегральною наукою про «політика», політологія містить у собі ряд більш приватних дисциплін. Серед них можна виділити:

1.Політичну філософію. Вона досліджує ціннісні аспекти владних відносин.
2.Політичну історію. Вона розглядає процес виникнення політичних інститутів і установ, причини їхніх змін у часі.

3.Політичну теорію. Вона звертається до аналізу типів і форм організації влади. Вивчає основні елементи політичної системи суспільства: держави, партій і т.п. Виявляє характер взаємодії між ними.
4.Політичну соціологію, що займається дослідженням взаємини між цивільним суспільством і державою.

5.Політичну психологію. Вона вивчає політичне поводження людей і його мотивацію, особливо в масових формах.

 

 

6.Політичну антропологію. Вона досліджує вплив основних потреб і родових якостей особистості, на її політичне поводження.
7. Політичну географію. Розглядає вплив кліматичних, географічних і природних факторів на політичне життя.

Політична сфера вивчається й аналізується у поєднанні з особливостями її розвитку, функціонування, зв’язками з економічною та духовною сферами суспільства. Політична сфера є взаємодією в політичному процесі великих і малих соціальних груп, об’єднань громадян, окремих індивідів. Політична сфера включає в себе й соціально-політичні інститути та організації, через які відбувається взаємодія між окремими суб’єктами політики.

     Як і кожна наука, політологія має свій предмет вивчення. Цей предмет випливає із сутності і змісту політики як специфічного суспільного явища. Існує досить багато трактовок предмету політології, які характеризують його під різним кутом зору. Досить поширені  трактовки політології, які зводять її предмет до проблем держави, влади, демократії, структури і функціонування політичних систем, розробки політичних теорій і концепцій. Отже, предметом політології є конкретні прояви, процеси, відносини політичної дійсності, які вивчаються політологами. Наприклад, сюди також відносять такі феномени, як політична культура, ідеологія, політичні еліти, політичні партії та громадсько-політичні організації, рухи, владні відносини, політична діяльність та політичне лідерство тощо. Для вітчизняної політології особливо актуальними є проблеми трансформації політичної системи, політичних інститутів та політичних відносин, становлення громадянського суспільств і правової, соціальної держави, здійснення політичних реформ, становлення багатопартійності тощо.

    У цілому усю сукупність проблем, які є предметом політології можна розділити на такі основні групи:

·        ідейно-теоретичне і соціально-філософське підґрунтя політичних процесі і явищ, яке систематизує ознаки і характеристики політики, політичні парадигми, які відповідають конкретному історичному періоду;

·        політичні системи, політична влада, політичні режими (умови їх розвитку і зміни), держава, політичні партії, суспільні рухи;

·        політичні процеси, політична діяльність, політична участь і політична поведінка.

     Політологія взаємодіє з рядом наук, предметом дослідження яких є окремі аспекти політичної дійсності. Зокрема, це – політична філософія, політична соціологія, політична психологія, теорія міжнародної політики, етнодержавознавство, історія держави і права, політична географія (геополітика) та ін.

    Політична філософія вивчає політику як цілісність, її природу, вона розробляє загальні критерії оцінки політики, ідеали та нормативні принципи організації суспільства. Політична філософія акцентує увагу на сутності природи політичного світу (добро-зло, справедливість несправедливість, збереження-зміни і т.д.)

     Політична соціологія є наукою про взаємодію політичного суспільства (держави) з громадянським суспільством, взаємодію політичних і соціальних процесів. Для політології надзвичайно корисними є методологічні розробки соціології щодо проведення емпіричних досліджень (анкетування, експертних опитувань тощо.). Соціологія дає політології інформацію про функціонування суспільства як системи, про взаємодію різних соціальних груп в аспекті політичних відносин.

    Політична географія (геополітика) вивчає взаємозв’язок політичних процесів із просторовим розташуванням держави. Політична історія вивчає політичні теорії, погляди, інститути, події у їх хронологічній послідовності та взаємозв’язку. Політична психологія досліджує соціально-психологічні складові політичного життя суспільства, які формуються на рівні свідомості націй, соціальних груп, окремих особистостей та ін. Вона вивчає вплив на політичну поведінку свідомості, підсвідомості, емоцій, волі людини, її ціннісних орієнтацій. Теорія міжнародної політики має предметом свого дослідження зовнішньополітичну діяльність держав, об’єднань громадян, проблеми війни та миру, тероризму, запобігання виникненню міжнародних конфліктів і їх регулювання тощо.

    Як наука і навчальна дисципліна, політологія не може обійтись без певних методів, тобто способів вивчення політики. Вирізняють три групи найважливіших методів, якими найчастіше користується політична наука: 1) загальні методи дослідження політичних об’єктів (іноді їх називають підходами). До цієї групи належать: діалектико-матеріалістичний метод, який розглядає політику не як щось застигле, а як явище яке розвивається, його застосування дає відповідь на питання: що є первинним і що вторинним у політиці?; соціологічний підхід (з’ясування залежності політики від суспільства); культурологічний підхід (виявлення залежності політичних процесів від рівня політичної культури); нормативно-ціннісний підхід (орієнтує на розроблення ідеалу політичного устрою, необхідність використання у практичній політиці етичних цінностей і норм); 2) наукові методи: метод системного аналізу, який дає можливість шляхом розчленування об’єкту вивчення на окремі елементи розкривати його різні рівні, ієрархію цих рівнів, механізм забезпечення цілісності і стабільності політичних систем; структурно-функціональний метод, за допомогою якого виділяються в політичних системах структурні компоненти і відповідно функції цих компонентів по відношенню один до одного; метод поєднання історичного і логічного аналізу, індуктивний і дедуктивний; 3) одиничні, спеціальні методи: порівняльний, метод моделювання, використання статистичних даних, анкетне опитування, лабораторні експерименти.

    Роль політичної науки в суспільстві полягає в необхідності утвердження достовірних знань про політику, об’єктивної інформації про політичні процеси, запобіганню політичним помилкам і т. ін. Вона реалізується завдяки таким  її функціям:

1.     Описова функція полягає у пошуку відповідей на запитання:  якою насправді є політична дійсність? У чому її природа та специфіка? Хто виступає суб’єктом політики?

2.     Пояснювальна функція дозволяє знайти відповіді на запитання: чому певні факти політичної дійсності існують? Чому ці факти мають саме такі властивості?

3.     Прогностична функція полягає у відповіді на запитання: якою буде політична дійсність у майбутньому або коли відбудуться певні події. Результатом цієї функції є поява прогностичних гіпотез. Велике значення мають дослідження комплексних політичних проблем, бо вони дають можливість створити цілісну картину майбутнього розвитку основних сфер політичного життя, передбачити можливість настання негативних наслідків, спланувати шляхи і засоби оптимізації політичного керівництва й управління.

 4.     Інструментальна (технологічна) функція пов’язана з пошуками відповідей на запитання щодо вибору форм і  видів політичної дії з метою досягнення бажаного результату. Ідеологічна( програмова ) функція полягає у розробці стратегії та напрямків розвитку суспіль, його політичних інститутів, політичних процесі тощо. Серед інших функцій політології – методологічна (охоплює способи, методи і принципи теоретичного дослідження політики і практичної реалізації набутих знань), світоглядна (утверджує цінності, ідеали, норми, які характеризують цивілізовану політичну систему, політичну культуру соціальних суб’єктів, функція політичної соціалізації забезпечує процес включення людини в політичну сферу життя суспільства і формування певного типу політичної культури). Безумовно, всі зазначені функції  тісно пов’язані між собою і взаємодіють із загальними функціями політики, які виступають у цивілізованому суспільстві на перший план.

      Перші спроби сформулювати завдання політології як навчальної дисципліни зроблені у доповіді комітету Американської асоціації політичних наук „Завдання політичної науки”(1951 р.) До основних завдань політології відноситься:

·                    підготовка студента до виконання ролі громадянина;

·                    підготовка до участі у суспільно-політичному житті, тобто політична соціалізації студентської молоді;

·                    органічне поєднання політологічної думки України зі світовим політичним знанням;

·  подолання стереотипних, уявлень про політику, як про виключно арену для боротьби, протистояння, конфлікту та засвоєння громадянами норм цивілізованої політичної поведінки, культури політичного спілкування та ін.

 Термін „політика” походить від давньогрецького слова „polis” (місто-держава) та його похідних: „politike” (мистецтво управляти державою), „politeia”, „polites”(громадяни), „politica”(державний діяч) та ін. Єдиного визначення поняття „політика” нема.

Руїни грецького поліса                     Платон

 Ще Платон під політикою розумів мистецтво, здатність жити в умовах поліса, що ставить людину у певні поведінкові рамки.  

М. Вебер вважав, що політика – це прагнення до влади, її завоювання, утримання в різних великих суспільних колективах; він розрізняв політику у широкому та вузькому розумінні: у широкому – це політичні відносини, пов’язані з управлінням окремими сферами людського життя, а у вузькому – керівництво політичною організацією, передусім державою.

     Трактування політики, які є в політичній науковій літературі, можна згрупувати так:

А) політика як процес боротьби за завоювання та утримання влади (Н. Макіавеллі, Ж. Бюрдо, М.Дюверже, Р. Арон та ін);

Б) політика як специфічний вид діяльності соціальних суб”єктів, пов”язаний із боротьбою за владу, розподілом цінностей, управлінням державними та суспільними справами.

    Політика виникла з необхідності підпорядкувати індивідуальні та групові інтереси інтересові всезагальному, який полягає у збереженні цілісності та єдності розшарованого суспільства. Цей особливий вид людської діяльності покликаний з”ясовувати як довготривалі, так і поточні інтереси різних соціальних груп. Політика є засобом забезпечення інтересів як великих груп людей (наприклад, націй, класів), так і нечисельних груп (наприклад, фінансових чи регіональних кланів). Вона є усвідомленою діяльністю, зорієнтованою на забезпечення суспільних процесів, їх регулювання, розвиток у певному напрямку.

    У політиці, як сфері життєдіяльності людей, виявляються відмінності інтересів різних груп, які, з одного боку – стикаються, а з іншого – взаємо узгоджуються. Політика є продуктом свідомої довільної, а часом – свавільної діяльності людей, рушійною силою якої є певний інтерес. Проте в цілому політика виражає інтегрований суспільний інтерес.

    Метою політики є забезпечення панування одних суспільних груп над іншими, одних інтересів – над іншими, або узгодження соціальних інтересів. Засобами політики є право, сила, мораль. Призначення політики у тому, щоб на основі спільних інтересів об”єднувати усі верстви суспільства і спрямовувати їх дії на вирішення важливих суспільно-державних завдань.

 У політиці виділяють три рівні її функціонування:

1) мегарівень відноситься до діяльності таких міжнародних організацій як Європейський Союз, Організація Об”єднаних Націй, НАТО та ін.;

2) макрорівень характеризує державу як ціле, державну владу, її структуру;

3) мікрорівень охоплює окремі структури і організації (політичні партії, громадські організації, профспілки тощо).

 

 ООН

 У структурі політики можна виділити такі елементи: політична свідомість, політичні інститути і політичні відносини. Політична свідомість виражає сутність усвідомленості суб”єктами політики законів і тенденцій розвитку політичної дійсності. Політичні інститути – це сукупність організацій та установ (держава, її органи, політичні партії тощо), що впорядковують політичні та інші відносини в суспільстві. Політичні відносини виражають стійкі зв”язки між громадянами і владою, державою та громадянським суспільством; у їх центрі – інтереси та потреби суб”єктів політики.

    У структурі політики також виділяють економічну, соціальну та культурну політику. У свою чергу економічна політика поділяється на промислову, сільськогосподарську, фінансову та ін. Соціальну політику можна диференціювати на політику у сфері охорони здоров”я, соціального забезпечення, побутового обслуговування. Культурна політика включає у себе політику у царині освіти, науки, культури, мистецтва.

    У залежності від масштабів, спрямованості, змісту завдань політика поділяється на внутрішню та міжнародну. Внутрішня політика охоплює основні напрямки діяльності держави щодо регулювання економічних, політичних, соціальних та інших відносин між людьми в середині суспільства. Міжнародна (зовнішня) політика спрямовується на забезпечення безпеки держави, вона покликана створювати сприятливі умови для досягнення основних завдань внутрішньої політики.

    Найчастіше серед функцій політики відносять такі:

1.    функцію управління – розробка основних напрямків економічного, соціального, духовного розвитку суспільства;  

2.                   прогностична функція – визначення перспектив суспільного розвитку, створення різноманітних моделей майбутнього стану економічної, політичної системи тощо;

3.                   функція інтеграції полягає у об”єднанні різноманітних груп суспільства довкола фундаментальних ідей, інтересів, цінностей;

4.                   мобілізаційно-організаційна функція проявляється у мобілізації матеріальних, духовних, трудових ресурсів для ефективного вирішення суспільних завдань;

5.                   ідеологічна функція полягає у розробці певного суспільного ідеалу; який включає політичні та соціальні цінності;

6.                   виховна функція спрямована на соціалізацію індивідів, тобто їх включення у політичне життя;

7.                   інноваційна функція спрямована на творче осмислення політичної дійсності, способи і методи її зміни. Тобто, політика має своїм завданням створювати нові – прогресивніші – форми соціальної організації життя

 4. Основні функції політології

  Головним завданням теоретико-методологічної функції є створення власної теорії й методології прийняття політичних рішень, добирання й розроблення найприйнятніших методів проведення політологічного аналізу, критична перевірка політичних ідей, теорій і практичних дій шляхом попередніх теоретичних прорахунків, зіставлень, перевірки аргументації тощо, тобто методом фальсифікації гіпотез виявлення помилок і неправильних положень, а також за допомогою експериментальних випробувань (пробних варіантів, умовних призначень та аналізу результатів, методів прийняття рішень тощо).

Теоретико-методологічна функція покликана дати теоретичне обґрунтування розв´язання проблем політики, допомогти проникнути в сутність політичних подій і явищ, виявити певні закономірності політичного процесу, а також спрогнозувати можливі варіанти його розвитку.

Головне призначення прикладної функції політології — обслуговувати політичну практику. Таке обслуговування передбачає ефективне використання політологічних знань у розв´язуванні конкретних політичних завдань, виробленні оптимальних політичних рішень, використанні механізмів влади, плануванні політичних подій і процесів, прогнозуванні й моделюванні очікуваних подій, розробленні рекомендацій для організації політичних заходів, переговорних процесів, діяльності політичних партій і т. ін.

Отже, сутність прикладної функції політології полягає в тому, щоб на основі пізнання закономірностей розвитку політичного життя виробляти наукові рекомендації практичної організації політичних процесів, принципів, шляхів, механізмів цілеспрямованих змін політики, з одного боку, а з іншого – розробляти технологію практичного використання політичних теорій, втілення їх у життя.

Варто враховувати, що політологія є інтегральною наукою, і містить у собі сукупність наук, що відрізняються друг від друга предметом, методами, підходами, дослідження політичного життя, у цьому змісті об‘єкт, тобто політична реальність, є як би об‘єднуючим фактором.
 Засідання Ради ЄЕП

Політологія відповідає на багато питань, поставлені практикою сучасного етапу розвитку нашої держави і усього світового співтовариства. Ця наука про «політика», «технології» політичного процесу. Вивчаючи сферу політичного життя суспільства, вона озброює знаннями закономірностей становлення і функціонування політичної влади, політичних відносин і політичної діяльності, допомагає сформувати необхідні уміння і навички рівноправного учасника політичного життя. Творення нової України викликає нагальну необхідність в теоретичному осмисленні і наданні будівничим силам наукового інструментарію, що зробить досить ефективним сам процес цього творення. Без науки, яка безпосередньо служить конкретній українській будівничій практиці, неможливе здійснення нинішнім поколінням історичної місії – побудови вільної, демократичної, правової, громадської держави як спільності, що зветься “народ України”.
Основне навантаження лягає на науки, покликані осмислювати політичне життя, політичні відносини, політичну діяльність в Україні, оскільки саме з ними пов’язані основні реформаційні процеси, саме вони сьогодні є одним з найефективніших елементів української самоорганізації, за допомогою якої народ України виходить на сучасний рівень цивілізованості.
Питання про рівень політизації суспільного життя і суспільної свідомості в Україні сьогодні визначене досить виразно: вони набрали характеру основного соціального руху за радикальні перетворення, насамперед за допомогою політики, політичної організації, політичної діяльності, політичного менталітету. Факт загального підвищення політизації українського суспільства став незаперечним, а загальноукраїнська стратегія кардинальних реформ за допомогою нової правової організації суспільних, зокрема економічних, відносин принципово змінила роль політики у розбудові нової України.

 Прапор Незалежної України

Отже, зміст української політології неважко визначити: це політичне життя українського народу в його багатонаціональній структурності, українська політична історія в еволюційному зв’язку з сьогоденням як певний магістральний шлях нації, його національна і загальнолюдська сутність, творчій зміст боріння українства, народу України за можливість національного самоутвердження і набуття, таким чином, необхідних інтеграційних якостей щодо загальнолюдської цивілізації.
Нинішній стан політики і політології в Україні нетиповий для, так званого, цивілізованого світу, бо України лише створює своє політично – організаційне обличчя. Тому й судити про політичні процеси в Україні не можна с класичної точки зору західної політології, з її канонами історично поступового державотворення. Можна відразу зауважити: американці, англійці, французи будуючи свою державу, українську політичну думку не використовували. Вони розробляли політологічні проблеми відповідно до власних потреб, власного бачення. Отже, саме період початкового будівництва, як правило, в усіх країнах був періодом інтенсивного пошуку шляхів власного, зокрема національного самоутвердження. Протягом століть політичної залежності в Україні формувалась певна духовна структура, основні елементи якої були спрямовані на власне духовне розкріпачення. Українська державність зазнавала тяжких історичних випробувань, протистояла різним завойовникам з Візантії, Варшави, Москви, Відня, Прибалтики.

Політичні режими, які встановлювались завойовниками на українських землях, були здебільшого неорганічними для українства. Народ шукав заходи самозбереження, виховувалось почуття національної гідності й непримиренності до загарбників, що в політичному вигляді найбільш опукло виявилось в житті українського козацтва та його державному оформленні – Запорізькій Січі, зародку нової української державності, політичного устрою українства. Запорізька Січ та інститут гетьманів (від засновника Вишневецького до Сагайдачного, Хмельницького, Мазепи, Орлика, Дорошенка…) залишились в українському і світовому політичному світовому досвіді як форма політичного суверенітету нації, а в українському політичному уявлення – як власна політична традиція, варта не лише уваги, але й розвитку.

  

Запорізька Січ                                   Д.Вишневецький

Адже політична організація часів гетьманщини може живити й сучасне політичне життя України.

 Б.Хмельницький                       П. Орлик

Політичне становище українства утруднювалося тим, що воно вело визвольну війну без підтримки. Хоча царська Росія була тюрмою народів, будь – яка визвольна акція чи рух не могли одержати світової підтримки, ьо це було б “втручання у внутрішні справи Російської імперії”, а після встановлення Радянської влади колоніальне становище України було прикрите славнозвісною “соціалістичною дружбою народів”. Об’єктивне тяжіння народів до миру і злагоди, до співробітництва використовувалось для збереження і зміцнення більшовицької диктатури. Диктат більшовицької політичної системи перетворював українську національну ідею в антиімперську, антирадянську. Хоча і за більшовицького режиму багато національно свідомих українців робили все можливе і неможливе, щоб зберегти власну націю. Для цього потрібна була принципово інакша методологія, що століттями визрівала в українстві й згодом набула рівня розвитку, який дав їй змогу стати українською національною ідеєю, що покладена в основу стратегії і тактики української національно визвольної революції, а в сучасних умовах – будівництва української державності. Революційним за своїм місцем в історії українського народу є Акт проголошення незалежності України 1991 року, який став логічним результатом, великою політичною перемогою українського національно-визвольного руху, початком нової історії Українства.

24 серпня 1991 Верховна Рада УРСР проголосила Незалежність України

Як і будь – яке політичне рішення, Акт проголошення незалежності України покладає лише правовий початок повній незалежності, яка можлива лише як результат всебічного творення матеріальних і духовних основ існування і розвитку народу України. Українська політологія може бути принципово самодостатньою і досить ефективною, якщо охоплюватиме необхідне нині коло проблем та завдань.  Політична думка Українства постійно спрямовувалась не на прогрес власної нації, а на боротьбу за існування, що позначилося на її конструктивному, будівничому рівні. Тому завдання політології – представити конструктивізм української політичної думки як класичну методологію українського політичного менталітету, служитиме сучасній політичній практиці в Україні. Завдання української політології – простежити становлення і розвиток української національної ідеї, її основні форми в історії політичної думки в Україні, розмаїття поглядів і течій в українському суспільстві протягом століть боротьби “українського духу” за своє розкріпачення і утвердження в суспільній свідомості.
Завдання української політології – дати оцінку політологічним основам сучасного українського націоналізму. Доцільно розповідати про політичну еволюцію українського націоналізму, його різні течії, про потворну сутність “радянського патріотизму”. Проблемою української політології, яка вимагає першочергового розв’язання, є реальний стан політичних відносин в Україні. Їх треба корегувати, виправляти, оскільки саме політична сфера – один з найнебезпечніших каталізаторів порушення стабільного розвитку суспільства.

Потребує вивчення проблема сучасної української політичної системи і національних політичних традицій. Насамперед, виникає питання про природність парламентаризму для України, принаймні у його теперішньому вигляді. Система виборів, яка пропонується сьогодні недосконала. Якого типу парламент і президент нам потрібні і як домогтися обрання саме таких основних політичних інституцій. Практично не розпочиналось ще вивчення проблеми національного лідерства. Сучасний розвиток цивілізації та демократизму, як її форми, характерний наявністю політичного лідерства. Економічні й соціальні підвалини лідерства ще тільки визрівають. Тому будівництво української демократії – це економічне і культурне явище, хоча будівництво нової, незалежної України і відбувається за допомогою організаційних заходів, що з неминучістю підносить роль лідерства, зокрема політичного, у становленні української державності.

Розкриття змісту складного світу політики стає можливим завдяки існуванню категоріального апарата. Категорії політології – це її вузлові поняття, кожне з який являє собою самостійний предмет дослідження і разом з тим служить вивченню науки про політика в цілому. Існують як загальні, так і частки категорії політології.

Перші використовуються всіма суспільними науками і до них відносяться: цивілізація, суспільство, воля, влада, право, культура і т.д.

Другі ж використовуються власне чи політологією науками, що знаходяться на стику з нею – це категорії: політики, політичної влади, політичних відносин, політичних режимів, правової держави, політичної системи, політичної культури, приватної власності і т.д.

Усі відносини в політології визначені тими чи іншими законами. Закони політології – це об’єктивно існуючі і необхідні зв’язки між явищами. Вони реалізуються через діяльність людей і є загальними. Загальноприйнятим є розподіл законів у залежності від сфери їхнього прояву на 3 групи:
Першу групу – складають закони політекономії, що відбивають відносини між економічним базисом і надбудовою. Другу групу – утворять політико-соціальні закони, що характеризують розвиток політичних явищ, як особливих соціальних схем. Третю групу законів можна умовно назвати політико-психологічною, вона характеризує взаємини між особистістю і світом.

Закони політології підрозділяють також на закони функціонування і закони розвитку. Перші забезпечують збереження того чи іншого політичного чи явища процесу, а другі – його перехід від одного якісного стану в інше. По способі прояву закони бувають динамічні, тобто визначальні однозначний зв’язок між явищами, і статичні, що обумовлюють зв’язок з визначеною часткою імовірності, умовності.

 4. Політологія в сукупності з іншими науками.

Важливе місце посідає політологія у системі суспільствознавства, виявити взаємодію політології з філософією, психологією, культурологією, історією, основами права та ін. У самому загальному виді політологія – це наука про політику, про особливу сферу життєдіяльності людей, зв’язаної з владними відносинами, дія яких покликане забезпечити функціонування суспільства, взаємодія між людьми. Процес формування і виділення політології з загальної системи наук був досить тривалим. Прив’язувати її народження до якої-небудь конкретної дати в тій чи іншій країні можна тільки умовно.

 5.Закони і категорії політології. Методи політології

Важливими є закони функціонування політики, що визначають її життєдіяльність як особливого організму. Дія цих законів відтворює політичне життя на досягнутому ступені розвитку, використовує чинник часу, розкриває характер явищ політичного життя.

Закони розвитку політичного життя, політичних систем, політичних відносин — це закони якісних перетворень на основі зіткнення протилежних сил і тенденцій у межах певної сутності. Ці закони зумовлюють докорінні зміни в усій політичній структурі, а також виникнення якісно нових систем політичних відносин. Закони розвитку діють через зіткнення й долання суперечливих тенденцій політичного життя суспільства, функціонування політичних систем, удосконалення політичних відносин і системи регулювання їх. Отже, кожний, хто бажає вивчити політологію, має змогу обрати свій шлях пізнавання її й відповідно до свого бачення класифікувати політологічні закони (за сферами суспільного життя, структурою, функціонуванням, розвитком тощо).

Безсумнівно, що кожний з підходів класифікації законів політології містить конструктивні засади, які певною мірою дають змогу пізнати сутність політичної науки як такої. Утім, пізнання її можна здійснювати, скориставшись й іншою класифікацією законів. Зручною видається тригрупова класифікація їх на загальні, особливі та одиничні.

Загальні закони — це ті закони, що характерні для політичного життя всіх народів (встановлення політичної влади — необхідна умова функціонування і розвитку будь-якого організованого суспільства; взаємозв´язок політичної культури з політичними відносинами; політична свідомість як форма політичного буття).

Особливі закони характеризують розвиток загальних законів у певній системі (тоталітарній, авторитарній, демократичній). Іншими словами, особливі закони розкривають сутність загальних законів з урахуванням особливостей розвитку кожної країни, характеру політичного режиму тощо. Наприклад, авторитарна система для зміцнення політичної влади максимально концентрує її в своїх руках, використовує насилля тощо. Демократична система передбачає поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Одиничні закони — це закони, які регулюють взаємовідносини влади й особи у певній державі.

Методи політології. Політологія використовує різні методи дослідження. Оскільки не всі вони мають однакову значущість, тому виділимо лише найважливіші з них (схема 7). Поряд із діалектичним як загальним методом пізнання будь-якої науки політологія використовує і соціологічний метод. Останній передбачає з´ясування залежності політики від суспільства. Цей метод по праву займає одне з центральних місць у політичній науці. Соціологічний метод розглядає політику переважно як сферу суперництва різнорідних суспільних груп, які відстоюють власні інтереси. Широко користуються соціологічним методом і для виявлення залежності політичних процесів від політичної культури.

Традиційно політична наука використовує нормативно-ціннісний підхід (метод). Головне його призначення – з´ясування того, що дає політика суспільству й особі. Цей метод орієнтує політичне керівництво держави на розроблення відповідного ідеалу політичного устрою і шляхів його втілення згідно з цінностями і нормами, встановленими в суспільстві.

 На відміну від нормативного підходу функціональний метод передбачає абстрагування від етичної оцінки політики і ґрунтується на позитивістській орієнтації дослідника, яка випливає з аналізу реального життя з урахуванням його суперечностей. Функціональний підхід наголошує на практичній діяльності, тобто йдеться про виявлення інтересу й імпульсу діяльності суб´єктів політичного життя, що істотно різняться.

Біхевіористський метод потребує застосування при дослідженні політики методів, які використовуються природничими науками і конкретною соціологією. Його сутність — вивчати політику за допомогою конкретного дослідження поведінки окремих особистостей і груп.

Системний метод розглядає політику як цілісний, складно організований, саморегульований механізм, який постійно взаємодіє з навколишнім середовищем через “вхід” і “вихід” системи. Системний метод допомагає оцінити політичну стабільність і політичний клімат країни і на цій основі приймати конкретні політичні рішення. Тільки користуючись системним методом, можна зрозуміти зміни політичного курсу держави і напрями його дальшого розвитку.

Широко в політології використовується порівняльний метод. Цей метод передбачає зіставлення об´єктів, які мають риси схожості (політичних систем, політичних партій, електоральних систем тощо), з метою виявити їхні загальні риси та особливості. Використання порівняльного методу дає змогу з´ясувати ідентичне і специфічне в політичному житті, сприяє плідному досвідові інших країн і народів.

Дуже важливим і найпоширенішим у політології є метод прийняття рішень. Він робить можливим цілісне бачення політичних явищ, потребує аналізу їхньої динаміки і, що дуже цінно, пояснює, чому політичні діяння відбуваються саме так, а не інакше. Реалізація методу прийняття рішень має кілька стадій і досягає поставленої мети, спираючись на такі поняття, як “центр прийняття рішень”(суб´єкт політики), “процес прийняття рішень”(діяльність щодо вироблення їх), самі “політичні рішення” (вибір способів політичних дій як кінцевий результат процесу прийняття політичних рішень) і, нарешті, “реалізація”, тобто здійснення політичних рішень з використанням відповідних засобів.

Посутню роль у політології виконує метод історичного підходу до дослідження політичних процесів. Він потребує хронологічної фіксації політичних подій і фактів, дослідження їх у часовому просторі, порівнювання з подіями минулого і теперішнього та з моделями майбутнього.

Нині політологія серед гуманітарних наук набула вигляду певної системи політичних дисциплін. їхня взаємодія і становить проблемне поле дослідження політології. Як навчальна дисципліна політологія широко використовує загальнонаукові принципи, викристалізовані зарубіжним і вітчизняним досвідом розвитку гуманітарних наук, освіти і виховання. 

Звичайно, що реальне політичне життя далеко не в усьому і не завжди будується згідно з рецептами політології, оскільки остання не спроможна відобразити все розмаїття і динамізм політичних подій. Практична політика потребує не тільки наукових знань, а й мистецтва політичного керівництва, яке базується на організаторських здібностях, на вмінні управляти, на політичному досвіді, інтуїції і т. ін. Реальна політика багато в чому ірраціональна, тому втілювати її в життя, керуючись виключно науковою логікою і раціональними моделями управління суспільством, прийнятими заздалегідь політичними рішеннями, які б задовольняли потреби усіх громадян, являє нині складну і багато в чому нерозв´язану проблему. Утім, у процесі дальшого розвитку людства вплив політології на політичні процеси зростатиме, збагачуватиметься її зміст і теоретично-методологічний інструментарій.

Література

1.     Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. – К.: АМУПП, 1997. – 200 с.

2.      Кирилюк Ф.М., Обушний М.І., Хилько М.І.  та ін. Політологія: Навч. посібник  / За ред. Ф.М. Кирилюка. – К.: Здоров’я, 2004.- 776 c.

3.     Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вузів. – К.: Генеза, 1997. – 400 с.

4.     Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. – К.: Вища школа, 1998. -415 с.

5.     Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. – К.: Академія, 1998. – 368 с.

6.     Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії. – К.: Українська перспектива, 1995. – 103 с.

7.     Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. – 288 с.