ОРГАНІЗАЦІЯ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ.

ПЕРВИННА, ВТОРИННА ТА ТРЕТИННА МЕДИЧНА ДОПОМОГА.

 

Реформування організації надання лікувально-профілактичної допомоги населенню привело до розподілу її на відповідні рівні, з яких виділено первинну медичну допомогу, вторинну і третинну. Вперше градацію ланок охорони здоров’я було проголошено у 1978 році на Алма-Атинській    конференції ВООЗ.

Запровадження сімейної медицини в Україні

Урядовий портал :: Сімейна медицина

Впровадження загальної лікарської практики

Практична медицина в Україні— це медична допомога, яка щоденно надається сотням тисяч хворих в амбулаторіях, поліклініках та лікарнях. Це розгалужена система медичних закладів первинного, вторинного і третинного рівнів, об’єднаних єдиною метою — збереження та поліпшення здоров’я пацієнтів. У системі практичної медицини України працюють майже 240 тисяч лікарів, 630 тисяч середніх медичних працівників, стільки ж працівників допоміжних служб, розгорнуто понад 600 тисяч лікарняних ліжок. Незважаючи на це, розвиток медичної допомоги з постійним розширенням спеціалізованих служб не забезпечив належного рівня якісної профілактики, діагностики, лікування та реабілітації, збереження і зміцнення здоров’я громадян України.

Зарубіжний досвід виходу з подібних медико-соціальних криз свідчить про необхідність наближення медичної допомоги безпосередньо до родини, об’єднання на рівні родини елементів лікування та профілактики, медичної, психологічної і соціальної допомоги. Цим вимогам буде відповідати реформа мережі первинної медичної допомоги. Удосконалення первинної медичної допомоги населенню — одне з першочергових завдань реформування системи охорони здоров’я України.

Нині у цілому світі спостерігається тенденція до зближення медичного персоналу і хворої людини, розвитку партнерських відносин між лікарем та пацієнтом. Найбільше відповідає таким прагненням система сімейної медицини, в центрі якої знаходиться сімейний лікар та перший і надійний помічник — медична сестра.

Згідно стратегії реформ первинна медична допомога – вид медичної допомоги, що надається лікарем (медичним працівником) в амбулаторних умовах або у визначених випадках за місцем проживання пацієнта і передбачає консультацію, діагностику та лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи; направлення пацієнта для надання вторинної (спеціалізованої) або третинної (високо спеціалізованої) медичної допомоги; надання невідкладної медичної допомоги при гострих порушеннях фізичного чи психічного здоров’я пацієнта, які не загрожують його життю чи здоров’ю оточуючих.

Порядок надання первинної медичної допомоги визначається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

Організація та надання первинної медичної допомоги здійснюється центрами первинної медичної допомоги, що створюються як заклади охорони здоров’я за рішенням районних, міських рад та лікарями загальної практики (сімейним лікарями), що здійснюють медичну практику як фізичні особи – підприємці.

До складу центрів первинної медичної допомоги можуть входити фельдшерсько-акушерські пункти, сільські амбулаторії, медичні пункти, медичні кабінети.

Сьогодні розвиток первинної медичної допомоги на засадах сімейної медицини розглядається в Україні згідно з Концепцією реформування системи охорони здоров’я як стратегічний напрям і першочергове завдання. Сімейний лікар, як це робиться у багатьох розвинутих країнах світу, має вести родину в цілому, що називається «від нуля і до кінця». Сімейний лікар має бути найкращим спеціалістом з хвороб, що виникають у членів родини, оскільки він добре знає своїх пацієнтів, постійно знаходиться у контакті з ними. Він координує усі види медичної допомоги членам сім’ї і несе відповідальність за здоров’я кожного. Здійснення первинної медичної допомоги членам родини передбачає цілу низку заходів. Сюди відносять діагностику, лікування та профілактику поширених захворювань у дорослих і дітей, динамічне спостереження за здоров’ям пацієнтів, надання невідкладної допомоги, організацію консультацій спеціалістами у разі необхідності, консультації з проблеми планування сім’ї, етики, психології, гігієни, соціальних, сексуальних аспектів життя, проблем вигодовування, виховання, профорієнтації дітей.

Одним з найголовніших завдань сімейної медицини є профілактика захворювань. Це включає виявлення чинників ризику розвитку захворювань як індивідуально кожного члена сім’ї, так і спільно всієї родини, виявлення пограничних станів, контроль за здоров’ям та розвитком новонароджених і малят, за членами родини у періоди підвищеного ризику (періоди статевого дозрівання, вагітності, клімактеричний), рекомендації щодо раціонального харчування, формування здорового способу життя тощо. Практика розвинутих країн свідчить, що без застосування дорогого медичного устаткування та медикаментів, за допомогою лише профілактичних заходів, спрямованих на подолання чинників ризику і формування здорового способу життя, у скандинавських країнах вдалось у 1,5-2 рази зменшити захворюваність дітей. Активна профілактична допомога з антенатальної охорони плода дозволила зменшити кількість передчасних пологів у Швеції до 2%, що, в свою чергу, знизило дитячу смертність до 7%, а у Фінляндії — до 5,9%. Збереження репродуктивного здоров’я, яке є основою зародження та розвитку плода, а в подальшому і здоров’я дитини, зумовлюються такими чинниками, як економічний стан в сім’ї, зайнятість членів родини, умови життя, громадські, релігійні та правові умови, в рамках яких живуть люди, — все це знаходиться у полі зору працівників сімейної медицини.

Одним із завдань під час роботи з родиною є формування у людей прагнення мати повноцінну родину, бажаних та здорових дітей, сприяти зміні відношення кожної людини до проблем планування сім’ї. Основними організаційними заходами, які може здійснювати медична сестра-бакалавр — помічник сімейного лікаря (і які здійснюють медичні сестри-бакалаври в цілому світі) мають бути:

інформація та консультування населення з питань запобігання небажаній вагітності;

формування суспільної думки у плані зміни уявлення про планування сім’ї як про виключно медичну або сімейну проблему;

розширення роботи зі статевого виховання дітей та підлітків, підготовка педагогів та батьків з питань сексуального розвитку дітей;

навчання подружніх пар методам природного планування сім’ї;

впровадження сучасних засобів контрацепції.

Принципи проведення консультування, яке є надзвичайно важливим елементом роботи фахівців сімейної медицини, майбутні медичні сестри-бакалаври отримують на заняттях з медсестринського процесу, міжособистісного спілкування тощо.

Первинна медична допомога у розвинених країнах трактується так – це забезпечення інтегрованих доступних послуг щодо охорони здоров’я населення клініцистами, які відповідають за значну більшість потреб охорони здоров’я особистості, розвиток довготривалого партнерства з пацієнтами та практикують на рівні родини та громади.

ВООЗ вказує, що до первинної медичної допомоги входять основна лікувальна допомога; – проста діагностика та лікування, направлення у складних випадках на консультацію на більш високий рівень, – профілактична допомога та основні санітарно-освітні заходи.

В “Основах законодавства України з охорони здоров’я”  первинна медична допомога трактується як основна частина медичної допомоги населенню, що передбачає консультацію лікаря, просту допомогу і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм, отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для подання спеціалізованої і високо спеціалізованої допомоги, на проведення основних санітарно-освітніх заходів.

Потреба у структуризованому розділенні медичних послуг на ланки охорони здоров’я виникла у зв’язку з чітким аналізом досліджень, згідно яких на кожну тисячу мешканців протягом місяця , приблизно у 750, виникають ті чи інші проблеми із здоров’ям, з них 250 осіб потребують консультації лікаря первинної ланки, 5 необхідна консультація вузького спеціаліста, 9 – госпіталізація, і лише одному надання допомоги у спеціалізованому центрі.

Отже, первинна медична допомога є провідною ланкою, зміцнюючи і розвиваючи яку можна еволюційним шляхом усунути структурні диспропорції і підвищити загальну ефективність охорони здоров’я.

Історичні особливості розвитку ПМСД в Україні наклали свій відбиток і визначили ряд характеристик, які не узгоджуються з сучасними концепціями ПМСД і істотно ускладнюють ефективне її використання.

Особливо виразними є:

1)     структурна роздрібленість ПМСД;

2)     надмірна участь у наданні ПМСД лікарів-спеціалістів;

3)     відсутність дійових механізмів відповідальності (економічної, моральної, правової) за долю пацієнта, стан його здоров’я.

На сьогодні ПМСД, як і амбулаторно-поліклінічна допомога в цілому забезпечується багатоланковою структурою, в яку входять  дорослі та дитячі поліклініки – основні ланки, а також жіночі консультації, поліклінічні відділення медико-санітарних частин і диспансерів. Всі ці заклади функціонують практично незалежно один від одного. Механізм їх взаємодії не відпрацьований, що приводить до паралельного обслуговування одних і тих же груп населення різними медичними закладами, порушення найважливіших принципів медичного обслуговування – безперервності і наступності лікувального процесу.

В Україні ПМСД надається переважно дільничними терапевтами, педіатрами, акушерами-гінекологами, цеховими лікарями. Окрім того, особливо у містах, у наданні ПМСД беруть участь спеціалісти поліклінік.

Розвиток первинної медичної допомоги (ПМСД) на засадах сімейної медицини є одним із пріоритетних і стратегічних напрямків реформування системи охорони здоров’я України. Так, кількість закладів, що працюють на засадах сімейної медицини, станом на 1 липня 2004 р. становила більше 2000. Майже 80% з них знаходяться у сільській місцевості. Понад три тисячі лікарів надають первинну медичну допомогу на засадах сімейної медицини.

Підготовка сімейних лікарів і медичних сестер здійснюється на 17 кафедрах медичних вузів: в інтернатурі, шляхом піврічної післядипломної перепідготовки дільничних терапевтів і педіатрів, під час виїзних циклів навчання для медичних працівників сільської місцевості.

У системі медичної допомоги нашої країни на рівні дільничного лікаря хворий задовольняє свої потреби менше 50%, а решту 50-60% медичних проблем вирішують вузькі спеціалісти. Занадто мале співвідношення лікарів зайнятих на первинному і наступних рівнях медичної допомоги. Воно становить у співвідношенні приблизно як 1:4. у поза лікарняних закладах частка лікарів первинної ланки (дільничних терапевтів) складає менше половини (39-47%), в той час, коли у країнах, що мають ефективні національні системи охорони здоров’я вузькі спеціалісти складають менше половини всіх лікарів.

Залучення до первинної ланки ПМСД вузьких спеціалістів призводить до деперсонізації  відповідальності медичного персоналу за результатами медичного обслуговування, значення якості медичної допомоги,  марнотратного використання потенціалу амбулаторно-поліклінічних установ. Лікар первинної ланки, який повинен відповідати за здоров’я населення своєї дільниці все більше відходить від своїх обов’язків і перетворюється на такого ж вузького спеціаліста – по терапевтичній патології внутрішніх органів, який надає медичну допомогу лише частині хворих терапевтичного профілю.

На сьогоднішній день організаційною основою надання первинної допомоги залишається територіально-дільничний принцип, в результаті чого пацієнти вимушені обслуговуватися у того лікаря, на території дільниці якого вони проживають. Це певною мірою суперечить демократизації охорони здоров’я, адже відсутність права вибору у пацієнта – могутнього стимулу до такого медичного обслуговування, яке задовольняє пацієнта за своєю якістю та організацією.

На практиці дільнично-територіальний принцип не дозволяє досягти головної мети – довготривалого медичного обслуговування. Оскільки більшість пацієнтів обслуговується не в свого дільничного лікаря, то це говорить про взаємну (лікаря та пацієнта) незаінтересованість один в одному.

Негативну роль у становлен6ні ПМСД відіграє єдність поліклінік і стаціонарів з формуванням загального бюджету об’єднаної лікарні, де завжди більша кількість коштів припадає на стаціонари.

Досвід багатьох розвинених країн світової спільноти засвідчує, що найбільш ефективною формою організації первинної медичної допомоги є система, в якій провідну роль відіграє загальна лікарська практика – сімейна медицина.

Кваліфікований і економічно мотивований лікар загальної може істотно скоротити загальні витрати на лікування пацієнтів, виступаючи в якості не лише надавача медичних послуг, але й організатора медичної допомоги своїм пацієнтам, виконуючи функції, близькі до диспетчерських.

Останні роки в нашій країні розпочалася робота по організації надання ПМСД на засадах загальної практики. Основними принципами організації системи ПМСД повинні стати:

1)    вільний вибір пацієнтом лікаря первинної ланки;

2)    керованість медичної допомоги – надання всіх видів допомоги за направленням сімейного лікаря;

3)    орієнтація на сім’ю;

4)    економічна незалежність, тобто автономія первинної ланки.

Об’єктом медичного обслуговування і організації роботи сімейного лікаря буде вся сім’я, всі її члени. Незалежно від віку. Виходячи з того, що сім’я є епідеміологічною одиницею з однаковими гігієнічними умовами, подібними факторами ризику, соціальним рівнем, близьким характером харчування, структурою з певним психологічним кліматом сімейний підхід надає можливість сімейним лікарям встановити зв’язок між станом здоров’я і сімейними факторами і на цій основі зробити свої втручання більш ефективними.

Вільний вибір лікаря первинної ланки полягає в тому, що населення вибирає лікаря первинної ланки для постійного медичного обслуговування.

Періодично надається можливість змінити лікаря. Вибір оформляється документально шляхом внесення особи або сім’ї до списку того чи іншого лікаря і стає своєрідним договором між пацієнтом і лікарем. Нормативним  числом осіб, що прикріплюються до одного лікаря: на територіях з високою щільністю населення – в межах 1500-1700, з низькою щільністю – 1100-1200 осіб.

Вільний вибір лікаря може бути реалізований на таких умовах:

– можливості лікаря забезпечити медичну допомогу оптимальній кількості пацієнтів;

– відстань від місця проживання до місця роботи сімейного лікаря;

– можливість або зручність одержання медичної допомоги лікарів окремих спеціальностей.

Принцип керованості тісно пов’язаний з принципом вільного вибору лікаря первинної ланки і означає, що пацієнти всі медичні послуги одержує у свого сімейного лікаря або за його направленням. Для отримання амбулаторної спеціалізованої або стаціонарної допомоги потрібне направлення лікаря первинної ланки. Який визначає необхідність і вибирає місце і форму надання допомоги. Виходячи з потреб пацієнтів, лікарі первинної ланки можуть обирати для надання амбулаторної спеціалізованої допомоги найбільш кваліфікованих спеціалістів, в тому числі і серед тих, що працюють в стаціонарі.

Отже, ключовою проблемою в Україні є стратегія реформування ПМСД, що забезпечує створення мережі незалежних і конкуруючих між собою групових практик з муніципальною формою власності.

Етапи реформування системи ПМСД

 – На першому етапі необхідно провести децентралізацію управління поліклінік, для чого в структурі поліклінік потрібно виділити ланки ПМСД з поосібним фінансуванням на правах підрядних.

У УРЛ, міських лікарнях первинні ланки можуть формуватися:

1)    з числа підготовлених лікарів загальної практики;

2)    з числа дільничних терапевтів, педіатрів.

– На другому етапі – на базі поліклінік і їхніх філій – засновуються загальні лікарські, як суб’єкти самостійного господарювання, які комплектуються підготовленими до цього часу лікарями загальної практики.

– На третьому етапі загальні практики з використанням пільгових кредитів орендують або викупляють частку державної або муніципальної власності і можуть набувати різного юридичного статусу.

Тепер коротко розглянемо особливості діяльності лікаря первинної ланки медичної допомоги.

Лікар загальної практики, який працює у первинній ланці зобов’язаний вирішувати питання:

– діагностики;

– надання невідкладної допомоги;

– термінової госпіталізації;

– консультацій з іншими лікарями;

– самостійного лікування та лікування за порадами консультантів;

– планової госпіталізації.

При цьому в обов’язки його входить:

– здійснення амбулаторного прийому та домашніх відвідувань;

– проведення профілактичних, лікувальних, діагностичних і реабілітаційних заходів у випадках, передбачених кваліфікаційними характеристиками;

– надання при потребі екстреної та невідкладної медичної допомоги;

– організацію денних і домашніх стаціонарів;

– допомога у вирішенні медико-соціальних проблем родини;

– проведення протиепідемічних заходів в осердку інфекційного захворювання;

– інформування про випадки інфекційних захворювань лікаря кабінету інфекційних хвороб і санітарно-епідеміологічної станції.

Для здійснення всіх цих заходів лікар загальної практики (сімейний лікар) повинен володіти наступними практичними навиками:

– володіння методикою постановки попереднього діагнозу;

– визначення необхідності та послідовності застосування параклінічних методів діагностики, вміння правильно оцінювати їх;

– обґрунтування та визначення клінічного діагнозу;

– визначення тактики ведення хворого (екстрена допомога, термінова госпіталізація, планова госпіталізація, необхідність консультацій інших спеціалістів, амбулаторне лікування);

– надання невідкладної допомоги при екстремальних станах (усі види шоку, гостра серцева та судинна недостатність і інші);

– виконання найбільш поширених маніпуляцій;

– складання планів диспансеризації та реабілітації хворих і участь у їх здійсненні;

– вирішення питань експертизи непрацездатності; проведення профілактичної роботи з населенням.

Залежно від форм організації ПМСД поряд із лікарями працюють медичні сестри, помічники лікарів. Обов’язки медсестри досить різноманітні. Вона бере активну участь в проведенні профілактичної, протиепідемічної та санітарно-профілактичної роботи, проводить до пологовий та післяпологовий патронаж вагітних жінок та породіть, забезпечує взяття матеріалу для лабораторних досліджень, надає при потребі екстрену медичну допомогу, допомагає лікареві при оперативних втручаннях, здійснює контроль за виконанням хворими лікувальних і оздоровчих рекомендацій.

Якщо розглянути структуру амбулаторії, як закладу ПМСД на основі сімейної медицини, то вона орієнтовно виглядає наступним чином:

Тепер коротко характеризуємо сучасний стан надання первинної медичної допомоги сільському і міському населенню, який окрім сімейної медицини, що запроваджується , існує на сьогоднішній день.

Організація і надання первинної медичної допомоги сільському населенню лягає в основному на сільську лікарську дільницю.

На дільниці працюють сільські лікарські амбулаторії, дільничні лікарі. Долі карську медичну допомогу сільським жителям забезпечують фельдшерсько-акушерські пункти.

При наявності дільничної лікарні, в ній концентрується основне діагностичне і лікувальне обладнання. Проте рівень надання спеціалізованої допомоги в них не завжди відповідає вимогам, а тому сьогодні указом Президента України (1999р.) їхня база реорганізовується під заклади надання первинної медичної допомоги на засадах сімейної медицини.

При плануванні організації сільських лікарських дільниць необхідно враховувати:

– чисельність населення;

– особливості його розселення;

– площу території району;

– відстань між поселеннями;

– стан шляхів.

Відповідальним за організацію лікувально-профілактичної допомоги, санітарно-епідеміологічний стан дільниці є головний лікар дільничної лікарні (амбулаторії).

Важливу роль у наданні первинної МСД сільському населенню відіграє сільська лікарська амбулаторія. Сільська амбулаторія повинна забезпечити:

– раннє виявлення захворювань і факторів ризику;

– своєчасне лікування хворих в амбулаторії та вдома;

– вибір осіб, які потребують диспансерного спостереження, своєчасне їх обстеження, лікування та оздоровлення;

– організація швидкої та невідкладної допомоги;

– направлення на консультації і підготовку до огляду лікарями-спеціалістами районних закладів при їх плановому виїзді на СЛД;

– своєчасну госпіталізацію хворих;

– експертизу тимчасової непрацездатності;

– направлення на медико-соціальну експертну комісію (МСЕК) хворих з ознаками стійкої непрацездатності;

– динамічне спостереження за станом здоров’я жінок і дітей;

– складання графіків і проведення консультативних прийомів хворих на території діяльності ФАПів;

– проведення оздоровчих протиепідемічних заходів.

До структури амбулаторії, як складової частини лікарні входять: реєстратура, кабінети лікарів, маніпуляційний, перев’язувальний кабінети.

Якщо на дільниці діє самостійна лікарська амбулаторія, до її складу мають також входити лікувально-допоміжні та діагностичні підрозділи (кабінети6 фізіотерапевтичний, рентгенологічний, функціональної діагностики, а також клінічна лабораторія).

Відповідно до наказу МОЗ України №33 від 23.02.2000 року на 1000 дорослого населення передбачено 0,6 посади терапевта та 0,25 посади стоматолога, на 1000 дитячого – 1,25 посади педіатра та 0,25 посади стоматолога.

Посади акушерів-гінекологів і хірургів встановлюють за умови, що чисельність населення на дільниці буде перевищувати 10 тисяч.

Обсяг і якість амбулаторної допомоги на сільській дільниці залежить від укомплектування штатних посад, кваліфікації персоналу, матеріально-технічного забезпечення, налагодження взаємозв’язків із ЛПЗ наступних етапів.

На сільській лікарській дільниці обслуговування викликів у віддалених поселеннях здійснює в більшості середній медичний персонал.

Важлива роль в цьому відводиться фельдшерсько-акушерським пунктам.

В обов’язки медичного персоналу ФАПів входить здійснення комплексу лікувально-профілактичних, оздоровчих, протиепідемічних заходів, здійснення поточного санітарного нагляду, забезпечення раннього виявлення інфекційних захворювань.

ФАПи в середньому обслуговують близько 33-37% всіх сільських жителів.

Здоров’я є найбільшою суспільною та індивідуальною цінністю, бо значною мірою впливає на процеси і результати економічного, соціального і культурного розвитку країни, демографічну ситуацію і стан національної безпеки, є важливим соціальним критерієм ступеню розвитку і благополуччя суспільства.

Вторинна медична допомога за визначенням ВООЗ  це допомога, що потребує обслуговування особливого характеру, більш витончена і складна, ніж допомога, яку надає лікар загальної практики; включає допомогу, що надається спеціалізованими службами за направленням первинних ланок медичної служби.

В „Основах законодавства України про охорону здоров’я вторинна медична допомога трактується, як спеціалізована лікувально-профілактична допомога, що надається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики.

Така відмінність в трактуванні вторинної медико-санітарної допомоги в  „Основах законодавства України” і ВООЗ пояснюється тим, що на сьогодні ще не підготовлено в достатній кількості лікарів загальної практики і сімейних лікарів, а працюють на первинній ланці в основному лікарі-терапевти.

Вторинну медичну допомогу в містах забезпечують міські багато профільні об’єднані лікарні та медико-санітарні частини, в селах – центральні районні та районні лікарні.

Міські багатопрофільні лікарні забезпечують близько третини надання вторинної медичної допомоги.

Більша частина міських стаціонарів об’єднана з поліклініками, проте існують і самостійні спеціалізовані лікарні.

 

Для забезпечення конституційного права громадян України на отримання безоплатної медичної допомоги в державних і комунальних закладах охорони здоров‘я та державного захисту цього права, реформа охорони здоров’я передбачає побудову ефективної системи медичного обслуговування населення допомоги, що передбачає надання доступних та якісних медичних послуг

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РЕАЛІЗАЦІЇ РЕФОРМИ

Реалізація реформ здійснюватиметься у наступних напрямках:

структурно-організаційне та фінансово-економічне розмежування рівнів надання медичної допомоги;

запровадження вільного вибору пацієнтом лікаря первинного рівня медичної допомоги;

створення раціонального медичного маршруту пацієнта для надання медичної допомоги;

запровадження системи стандартів у галузі охорони здоров’я та системи індикаторів якості медичних послуг;

запровадження договірних відносин між замовниками та постачальниками медичних послуг.

Вторинна (спеціалізована) медична допомога

Вторинна (спеціалізована) медична допомога – вид медичної допомоги, що надається в амбулаторних або стаціонарних умовах в плановому порядку або невідкладних випадках лікарями та іншими медичними працівниками закладу охорони здоров’я відповідного типу та спеціалізації і не включає високо спеціалізовані та високотехнологічні стаціонарні медичні послуги, що належать до третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги.

Вторинна (спеціалізована) медична допомога в державних і комунальних закладах охорони здоров’я вперше надається лише за направленням лікаря загальної практики (сімейного лікаря), за винятком випадків звернень пацієнта за отриманням медичної допомоги до акушер-гінеколога, стоматолога, педіатра та у разі необхідності надання екстреної медичної допомоги.

Порядок надання вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги визначається спеціально уповноваженим центральним органам виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

Надання вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги забезпечується:

в стаціонарних умовах – багатопрофільними лікарнями інтенсивного, лікарнями відновлювального (реабілітаційного), планового лікування, закладами медико-соціальної допомоги (сестринського догляду), хоспісами;

в амбулаторних умовах – центрами з медичних консультацій  та діагностики (консультативно-діагностичними центрами), які  можуть входити до складу лікарень відповідного типу або функціонувати  як самостійні заклади.

З метою забезпечення належної якості та доступності вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги та ефективного використання ресурсів у сфері охорони здоров’я в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, створюються  госпітальні округи.

Третинна (високоспеціалізована) медична допомога

Третинна (високоспеціалізована) медична допомога – вид медичної допомоги, яка передбачає надання високоспеціалізованих діагностичних та лікувальних медичних послуг з використанням високотехнологічного обладнання.

Третинна (високоспеціалізована) медична допомога у державних і комунальних закладах охорони здоров’я надається лише за направленням лікаря первинної або вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги.

Порядок надання населенню третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров’я.

Перелік державних і комунальних закладів охорони здоров’я, що надають третинну (високоспеціалізовану) медичну допомогу, визначається Кабінетом Міністрів України.

Серед лікувально-профілактичних установ лікарня завжди займала і продовжує займати особливе місце.

В лікарнях населення одержує висококваліфіковану і спеціалізовану стаціонарну допомогу.

Стаціонарна медична допомога надається в основному при найбільш тяжких захворюваннях, які вимагають комплексного підходу до діагностики і лікування, застосування найбільш складних методів обстеження і лікування з використанням найновіших медичних технологій, навіть дуже дорогоцінних, а в ряді випадків – оперативного втручання, постійного лікарняного спостереження і інтенсивного догляду.

Важливо також відмітити, що лікарня здавна була і залишається сьогодні основною клінічною базою, де готують майбутніх лікарів, середній медичний персонал. В великих клінічних лікарнях в клініках медичних вузів і НДІ підвищують свою кваліфікацію або отримують вузьку спеціалізацію уже дипломовані лікарі.

В цілому на утримання і розвиток стаціонарних установ в більшості розвинутих країн витрачається  від 60 % до80 % і більше всіх асигнують, які виділяються системі охорони здоров’я із різних джерел її фінансування.

Лікарняна допомога і сьогодні залишається найбільш капіталовмісним сектором системи охорони здоров’я.

Лікарняні установи диференціюються по різних ознаках, типах, категоріях, профільності і т.ін.

В залежності від адміністративно-територіального положення лікарні діляться на обласні, міські, районні, дільничні.

По профілю виділяють багатопрофільні стаціонари і спеціалізовані лікарні і диспансери (туберкульозні, онкологічні, психоневрологічні і ін.)

По порядку госпіталізації виділяють лікарні швидкої допомоги, лікарні для планової госпіталізації і лікарні для загальної (змішаної) госпіталізації.

По системі організації лікарні класифікуються на об’єднані, необ’єднані з поліклініками, при цьому для обласної лікарні, а також для ЦРЛ наявність поліклініки як структурної частини є практично завжди обов’язковим.

Існують і інші додаткові ознаки для класифікації лікарні, наприклад, по режиму, по ступеню інтенсивності лікування і догляду і ін.