ЛЕКЦІЯ 15

ЛЕКЦІЯ 15

СПЕЦІАЛЬНА ПЕДАГОГІКА

 

ПЛАН

1.                Спеціальна педагогіка, її об’єкт, предмет і завдання. Основні категорії спеціальної педагогіки.

2.                Підрозділи спеціальної педагогіки.

а) олігофренопедагогіка;

б) тифлопедагогіка;

в) сурдопедагогіка.

 

Література

1.                Словарь-справочник. «Дефектология» / Под ред. Б. П. Пузанова — Москва: Новая школа, 1996.

2.                Словарь-справочник. «Коррекционная педагогика и специальная психология» / Сост. Н. В. Новотворцева — Москва: Академия развития, 1999.

3.                «Коррекционная педагогика» / Зайцев И. А., Кукушин В. С., Ларин Г. Г. и др. — Ростов н/Д.: Март, 2002.

4.                «Основы коррекционной педагогики» / А. Д. Гонеев и др. — Москва: Академия, 2001.

5.                «Коррекционная педагогика в начальном образовании» / Под ред. Г. Ф. Кума-риной. — Москва: Академия, 2001.

6.                «Коррекционная педагогика» / Поваляев М. А. — Ростов н/Д: Феникс, 2002.

7.                «Коррекционная педагогика в начальном образовании» / Под ред. Г. Ф. Кума-риной. — Москва: Академия, 2001.

8.                «Психология детей с нарушениями и отклонениями психического развития: Хрестоматия» — СПб., 2000.

9.                «Психолого-медико-педагогическое обследование ребёнка» / Семаго М. М. — Москва: Аркти, 1999.

10.            «Специальная педагогика» / Н. М. Назарова — Москва

11.            «Специальная педагогика. Хрестоматия» / Н. М. Назарова, Г. Н. Пенин — Москва, 2008.

12.            «Сурдопедагогика» / М. И. Никитина — Москва, 1989.

13.            «Сурдопедагогика» / Е. Г. Речицкая — Москва, 2005.

14.            «Лечебная педагогика» / Е. М. Мастюкова — 1997.

15.            «Абилитационная работа с детьми раннего возраста с нарушениями слуха» — СПб, 2007.

16.            «Семейное воспитание детей с отклонениями в развитии» / Е. М. Мастюкова, Московкина — Москва, 2004.

17.            «Дети с задержкой психического развития» / Власова, Лубовский — Москва, 1984.

18.            «Отбор умственноотсталых детей в спец.учреждения» / С. Д. Забравная — Млсква, 1988.

19.            «Дошкольная олигофренопедагогика» / А. А. Катаева, Е. А. Стребелева.

20.            «Тифлопедагогика» / А. Г. Литвак — 2007.

 

1.                Спеціальна педагогіка, її об’єкт, предмет і завдання. Основні категорії спеціальної педагогіки

Спеціальна (або корекційна) педагогіка – одна з галузей педагогіки, яка опікується питаннями освіти осіб з порушеннями фізичного або психічного розвитку. Становлення спеціальної педагогіки в нашій країні відбувалося в рамках науки дефектології, потім на початку 90-х рр.. XX в. з’явився термін «корекційна педагогіка». Іншими словами, «наука про дефекти» стала називатися «наукою про виправлення дефектів». З точки зору гуманності такий термін не зовсім коректний, адже кожна особистість має свої особливості, і товариство зобов’язане запропонувати своє сприяння у допомозі таким людям. У всьому світі прийнято термін «спеціальна педагогіка».

Незважаючи на те що спеціальна педагогіка є гілкою загальної педагогіки і користується багатьма її термінами і поняттями, вона має і свій власний коло понять і термінів, запозичений у суміжних наук, таких як психологія, медицина, соціологія, філософія, культурологія. Тим не менш єдиної термінології у цієї науки не існує, і говорять про так звану паралельної термінології, так як представники професійної середовища воліють говорити на своїй мові. Наведемо деякі визначення термінів, що використовуються в спеціальну освіту.

Особа з обмеженими можливостями (здоров’я або життєдіяльності) – особа, яка має порушення фізичного або психічного розвитку і внаслідок цього має особливі освітні потреби.

Спеціальна освіта – рівень освіти, для досягнення якого особам з обмеженими можливостями створюються необхідні умови.

Спеціальні умови для отримання освіти – спеціальні освітні програми та методи навчання, технічні засоби, медичні, психологічні, соціальні та інші послуги, що допомагають особам з обмеженими можливостями опанувати загальноосвітніми і професійними освітніми програмами.

Спеціальне освітнє (корекційна) установа – освітня установа, створене для осіб з обмеженими можливостями здоров’я.

Фізичний недолік – підтверджений в установленому порядку тимчасовий або постійний недолік розвитку (функціонування) органу людини або хронічне соматичне (або інфекційне) захворювання.

Психічний недолік – підтверджений встановленим чином психічний недолік розвитку

Складний недолік – сукупність фізичних і психічних недоліків.

Важкий недолік – недолік, при якому навчання зводиться до отримання елементарних уявлень про світ і оволодіння навичками самообслуговування.

Особистість, має відхилення в моральному чи фізичному розвитку, має певні потреби у процесі утворення і є суб’єктом спеціальної освіти. Освітній процес, здатний задовольнити потреби такої особистості, служить об’єктом спеціального педагогічного дослідження. Теорія і практика наукового знання спеціальної освіти виступають як предмет спеціальної педагогіки і вивчають особливості розвитку та соціалізації особистості з порушеннями розвитку, а також займаються пошуком нових шляхів корекції і компенсації недоліків для досягнення такою особистістю максимальної самостійності.

Спеціальна педагогіка має цілу систему цілей. До них відносяться корекція і компенсація порушень розвитку особливими педагогічними методами та прийомами, а також особистісна і соціальна реабілітація та Абілітація (для новонароджених дітей). Ці цілі досягаються за допомогою досягнення певних, конкретних цілей спеціального навчання, наприклад, таких, як оволодіння кошти-ми читання і письма людей з порушеннями зору, особистісна реабілітація людини-подолання почуттів малоцінності і непотрібності, виховання власної гідності і самоповаги. Всі перераховані цілі спрямовані на досягнення однієї спільної педагогічної мети – досягнення особистістю соціалізації і самореалізації в процесі розвитку, в контексті спеціальної педагогіки – досягнення максимально можливої ​​самостійності і незалежності в процесі життєдіяльності. Для досягнення перерахованих вище цілей спеціальна педагогіка вирішує наступний ряд задач:

1) вивчення основних закономірностей, потреб і особливостей розвитку особистості, що має недоліки розвитку;

2) подальше визначення корекційних та компенсаційних здібностей кожної окремо взятої людини з урахуванням складності порушення;

3) створення єдиної педагогічної класифікації осіб з обмеженнями життєдіяльності;

4) аналіз існуючих педагогічних методологій, програм, систем, технологій і створення нових;

5) розробка нових корекційних, компенсаційних і реабілітаційних програм для осіб з порушеннями розвитку;

6) розробка програм, спрямованих на соціальну та трудову адаптацію та інтеграцію осіб, які мають порушення розвитку, допомогу в отриманні професійної підготовки;

7) дослідження та реалізація програм, що попереджають появу порушень розвитку;

8) надання допомоги батькам, які мають дітей з порушеннями розвитку, і ін.

Всі порушення фізичної і психічної областей людини у всьому світі прийнято називати обмеженнями. Внаслідок того що порушення або обмеження можуть мати множинні варіації, важко створити однозначну класифікацію. Різні професійні сфери дають різні класифікації.

Так, наприклад, в педагогіці прийнято класифікувати осіб з обмеженими можливостями згідно характером порушень або відхилень, а саме: глухі; слабочуючі; пізнооглухлих; незрячі; слабозорі; особи з соматичними порушеннями; особи з вадами інтелекту; із порушеннями емоційно-вольової сфери; із затримкою психічного розвитку; з важкими порушеннями мови; особи зі складними вадами розвитку.

У медичному середовищі більш значуща класифікація, в якій порушення узагальнюються відповідно з локалізацією їх в організмі людини: соматичні захворювання (порушення опорно-рухового апарату); сенсорні порушення (зір і слух), порушення мозкової діяльності.

У соціально-правовій сфері обмеження класифікуються з причини виникнення порушення: вроджене відхилення розвитку; нещасний випадок або стихійне лихо; виробнича травма; професійне захворювання, що спричинило за собою обмеження можливостей життєвої і трудової діяльності; дорожньо-транспортна пригода; участь у бойових діях; захворювання і т.д.Также існує класифікація за наслідками порушень, значима для педагогічної, медичної, соціальної та психологічної сфер діяльності. Також свої предметні класифікації мають предметні галузі спеціальної педагогіки. Англійським фахівцем М. Варлок була запропонована перехресна класифікація, яка дозволяє визначати характер потреб кожного індивідуума з обмеженими можливостями. У всьому світі ведеться збір статистичних даних про частоту і видах виникнення порушень розвитку. Кожна країна має власний підхід до визначення осіб з обмеженими можливостями, тому неможливо створити повну і точну картину статистики виникнення порушень у всьому світі. Тим не менш статистика дозволяє спостерігати досить стійку картину процентного співвідношення порушень серед різних вікових груп.

Так, наприклад, серед дітей більше 40% страждають освітніми труднощами, приблизно у 20% спостерігаються порушення інтелекту, також близько 20% займають діти з вадами мовлення, решту 20% складають всі інші види порушень. У Росії приблизно 4,5% дітей мають обмежені можливості розвитку і вимагають спеціальної освіти.

 

2.                Підрозділи спеціальної педагогіки.

а) олігофренопедагогіка;

Поняття “корекції” стосовно розумово відсталої дитини означає застосування таких засобів педагогічного і медичного впливу, які сприяють згладжуванню її спотвореного психічного розвитку. В цьому понятті об’єднуються дві органічно пов’язані сторони: одна полягає у ліквідації або максимально можливому послабленні типових для розумово відсталих дітей дефектів, друга – у всебічному розвитку здорових, не пошкоджених патологіч­ними процесами задатків, у вихованні позитивних якостей і властивостей особистості дитини. Опираючись на це положення, ми полегшуємо для себе завдання виправлення дефектних сторін розвитку дитини, ми підвищуємо тим самим можливості компен­сації її дефекту. Обидві зазначені сторони поняття “корекції” тісно переплітаються при здійсненні тих конкретних завдань, із яких складається корекційна робота.

Правильне розуміння корекційних завдань полягає в тому, що вони мають розглядатись як невід’ємна складова освітньо-виховної роботи школи. … Олігофренопедагогіка висуває перед спеціальною школою принципи єдності [корекційної] роботи з освітньо-виховною. Коригувати дефекти розумово відсталої ди­тини повинна освіта, коригувати має і виховання, вся система педагогічної роботи має бути побудована з урахуванням корекційних завдань… Таким чином, корекційна робота не може роз­глядатись як додаток до безпосередніх завдань навчання, як дещо другорядне до освітньо-виховної роботи…

Вчитель спеціальної школи для розумово відсталих дітей

Провідною, центральною фігурою в школі для розумово відсталих дітей має бути педагог. … [Саме від нього залежить якість корекційної роботи].

[Вчитель спеціальної школи має вивчити медичні науки, мати загальнопедагогічну підготовку, глибокі знання олігофренопедагогіки. Особливу увагу слід приділити історії олігофренопедагогіки]… Знайомство з першоджерелами та їх критичний аналіз дозволять не тільки зрозуміти історичний шлях, який пройшла у своєму розвитку олігофренопедагогіка, а й краще осмислити завдання, поставлені перед цією галуззю педагогіч­ної роботи на сучасному етапі її розвитку…

На основі знання спеціальної педагогіки і відповідних загаль­ноосвітніх дисциплін педагог спеціальної школи повинен оволоді­ти також окремими (предметними) методиками в зв’язку із за­вданням їх застосування у роботі з розумово відсталими дітьми…

Про вимоги до особистісних якостей педагога

Всі ті знання, якими має володіти педагог-дефектолог, були б мертвим капіталом, якщо б вони не знаходили свого безпосе­реднього і щоденного використання у навчально-виховній робо­ті з розумово відсталими дітьми. Висока педагогічна культура, широта і різнобічність підготовки, що повинні характеризувати профіль вчителя-дефектолога визначається самими завданнями і змістом педагогічної роботи з розумово відсталими дітьми, її складністю та специфічністю… Абсолютно неправими є ті, хто вважає, що чим глибшим є ступінь відсталості дітей, з якими педагогу доводиться працювати, тим простішою і обмеженішою має бути його підготовка. … Такий безглуздий висновок повніс­тю розходиться із сутністю роботи олігофренопедагога-спеціаліста. У повсякденній безпосередній педагогічній роботі з розу­мово відсталими дітьми педагог повинен виявити своє вміння виховувати і навчати їх, коригувати їхні дефекти, вивчати їх на основі систематичного спостереження і з метою удосконалення своїх методів і прийомів роботи, всебічно підвищувати загаль­ний розвиток і працездатність учнів. … Винятково важливого значення для успішного виконання роботи набувають особистісні якості, які має виховувати в собі педагог спеціальної школи.

Майстерне поєднання наполегливості та вимогливості із лю­бовно-доброзичливим, чуйним і турботливим ставленням до розу­мово відсталих дітей – суттєво важлива риса поведінки олігофренопедагога, що забезпечує йому авторитет у дитячому колективі…

Особливо недопустимими в умовах роботи з розумово від­сталими дітьми є афективні спалахи з боку педагогів, грубо-іронічний тон і образливі насміхання над дітьми із розрахунку зачепити їхнє самолюбство…

… Нестриманості педагог має протиставити терпляче, уважне ставлення до труднощів, які відчуває кожна дитина у роботі, вчасно прийти кожному на допомогу, заохотити зроблене дити­ною зусилля і виховувати в ній впевненість у своїх силах, про­являючи спокій і витримку педагог повинен вмілим і своєча­сним втручанням сприяти розрядженню афективних спалахів дітей, проявляти кмітливість у переключенні їхньої уваги в по­трібному напрямку… Якщо у роботі педагога є любов, інтерес, там не може бути… зривів. Тому робота має бути побудована таким чином, щоб вона була змістовною, доступною, індивідуа­лізованою і відкривала можливості для виявлення дітьми своїх інтересів, стимулюючи підвищення їхньої працездатності. Ба­дьорий і дружелюбний тон педагога, його власна жвавість пере­даються дітям і надають всякому заняттю необхідного емоцій­ного забарвлення. Створений настрій повинен підтримуватись різноманітністю використаних педагогом методів і прийомів роботи. … Педагог не повинен забувати, що серед розумово від­сталих дітей є багато тих, хто відрізняється емоційною неврів­новаженістю, легко збудливий, саме тому впевнений спокійний і підбадьорюючий тон на заняттях і у спілкуванні з дітьми віді­грає психотерапевтичну роль.

Педагог має бути взірцем охайності, культурної поведінки, послідовності та справедливості в своїх діях. … Йому слід уни­кати неадекватних обіцянок і доводити кожну розпочату справу до кінця, щоб і його учні привчились до того ж…

Виховні впливи педагог повинен диференціювати, переду­мовою цього є знання індивідуальних особливостей кожної ро­зумово відсталої дитини та її статусу у дитячому колективі…

Не слід розмірковувати так, ніби риси, які характеризують особистість олігофренопедагога і його підхід до дітей, є чимось вродженим, що вони можуть бути властиві лише окремим особам, за природою своєю схильними до роботи з дефективними дітьми.

Всі ці риси може і повинен виховувати в собі кожен педа­гог, враховуючи їхнє значення для успіху в роботі. Для цього необхідно невпинно працювати над собою, головне ж – потріб­но бути ентузіастом своєї справи.

 

б) тифлопедагогіка;

Тифлопедагогіка – це наука про виховання та навчання осіб з порушенням зору – являється частиною загальної педагогіки і одним з розділів дефектології.

Як розділ загальної педагогіки вона розвивається на основі філософії, принципів гуманістичного виховання і на загальнодидактичних принципах вчення, їз врахуванням своєрідності розвитку дітей і дорослих з порушенням зору. Природничонауковою основою тифлопедагогіки є вчення І. М. Сєченова і І. П. Павлова про вищу нервову діяльність.

Тифлопедагогіка є частиною дефектології. Дефектологію можна визначити як інтеграційну науку, на стику педагогіки, психології і медицини, що займається питаннями вивчення і виховання людини з відхиленнями в розвитку.

На обґрунтування адекватних способів і методів педагогічного впливу, які реалізуються в тифлопедагогіці, направлені медико-біологічні та психологічні науки, які займаються питаннями вивчення та навчання осіб з порушеннями зору.

Завданням тифлопедагогіки як науки є вивчення наступних основних питань:

• психолого-педагогічне і клінічне вивчення осіб з глибокими порушеннями зору; з’ясування типології порушень функцій зору і аномалій психічного і фізичного розвитку при цих порушеннях;

 • шляхи і умови компенсації, корекції і відновлення порушених і недорозвинених функцій при сліпоті і слабкозорості; вивчення умов формування і всебічного розвитку особи при різних формах порушення функцій зору.

Важливе місце займають:

 • розробка змісту, методів і організації навчання основам наук, політехнічної, трудової і професійної підготовки сліпих і слабкозорих; 

• визначення типів і структури спеціальних установ для їх навчання і виховання;

 • розробка наукових основ побудови учбових планів, програм, підручників, приватних методик.

Велика увага приділяється:

• створенню спеціальних технічних засобів, які сприяють розширенню пізнавальних можливостей осіб з порушеним зором, підвищенню ефективності їх навчання і підготовки до праці в сучасному суспільстві; 

• розробці системи гігієнічних заходів щодо охорони і розвитку неповноцінного зору (нормативів освітленості, режиму зорового навантаження і ін.);

 • проектуванню спеціальних будівель для навчання, виховання і трудової підготовки.

Сучасна тифлопедагогіка має в своєму розпорядженні науково обґрунтовані положення, що розкривають шляхи запобігання і подолання недоліків і аномалій розвитку, механізми і умови компенсації порушених функцій, форми, вміст і методи диференційованого навчання осіб різного віку з глибокими порушеннями зору.

 

в) сурдопедагогіка.

Сурдопедагогіка (від лат. surdus – глухий) – розділ спеціальної педагогіки про розвиток, виховання та навчання дітей і дорослих з вадами слуху.

Предмет – процеси розвитку, виховання та навчання дітей і дорослих з вадами слуху.

Завдання сурдопедагогіки обумовлюються поглядами суспільства на можливості розвитку глухих і слабочуючих дітей, розумінням необхідності надання їм педагогічної допомоги, а також на перспективи соціальної адаптації осіб з вадами слуху.

До основних завдань сурдопедагогіки відносяться:

1.Розробка методів діагностики порушень слуху, в тому числі – раннього виявлення.

2.Вивчення особливостей психічного розвитку дітей в умовах слухової депривації.

3.Дослідження закономірностей компенсації вад слуху.

4.Розробка теоретичних основ розвиваючої та корекційної роботи з глухими і слабочуючими дітьми.

5.Удосконалення методів корекційно-розвивальної роботи з дітьми з вадами слуху, в тому числі – формування мовлення, розвитку слухового сприйняття, навчання вимові.

6.Визначення задач, принципів, змісту і методів навчання та виховання дітей з вадами слуху на різних ступенях освіти.

7.Організація допомоги батькам у вихованні дітей з вадами слуху.

8.Сприяння повноцінній інтеграції осіб з вадами слуху в суспільство.

ЗВ’ЯЗОК СУРДОПЕДАГОГІКИ З ІНШИМИ НАУКАМИ

1. Блок медико-біологічних дисциплін.

Науковою основою сурдопедагогіки є відомості з фізіології людини, в т.ч. фізіології аналізаторів та ВНД про закономірності формування умовно-рефлекторних зв’язків, діяльність різних аналізаторів і їх роль у психічному розвитку дитини.

Дані отоларингології, сурдології, аудіології містять необхідну інформацію про стан слуху дитини: причини, час і характер ураження слухового аналізатора, ступінь зниження слуху, а також дають можливість обґрунтувати способи і методи дослідження слуху, підходи до класифікації вад слуху.

Сурдотехніка займається вдосконаленням різноманітних технічних засобів компенсації вад слухового сприйняття (слухові апарати, засобі візуального і тактильно-вібраційного контролю).

Дані невропатології та психопатології важливі для диференційної діагностики вад слуху, уточнення характеру первинних і вторинних відхилень у розвитку дитини.

2. Блок психолого-педагогічних дисциплін.

Зв’язок із загальною та віковою психологією надає знання про закономірності психічного розвитку дитини, зокрема особливе значення має теорія слухового сприйняття.

Сурдопсихологія – відомості про психологічні особливості розвитку дітей з вадами слуху.

Загальна, дошкільна, шкільна педагогіка – основні принципи та категорії навчання і виховання дітей.

Враховуються досягнення інших галузей спеціальної педагогіки – логопедії, тифло-, олігофренопедагогіки.

3. Блок лінгвістичних дисциплін.

Тісний контакт з лінгвістикою та психолінгвістикою дає розуміння закономірностей будови мови як системи, дозволяє визначити механізми мовленнєвого порушення при слуховій депривації, уточнити його структуру.

Методи сурдопедагогіки

1.Спостереження.

2.Бесіда, опитування, анкетування.

3.Педагогічний експеримент.

4.Аналіз документації.

5.Вивчення педагогічного досвіду.

6.Вивчення дитячих робіт.

7.Вивчення літературних джерел.

Класифікація вад слуху у дітей.

Визначення ступеня зниження слуху в дітей є необхідною передумовою оптимального вибору засобів лікування, реабілітації та організації корекційно-педагогічного впливу. Класифікація туговухості може здійснюватись з урахуванням: 1) її ступеня; 2) характеру зниження слуху; 3) локалізації ураження в слуховому апараті; 4) причин ураження слуху; 5) стану розвитку мовлення. Тільки з урахуванням всіх цих елементів можлива правильна оцінка стану, правильне лікування та виховання дитини, що втратила слух.

У вітчизняній сурдологічній практиці досить широко застосовується класифікація порушень слуху у дітей, розроблена Л.В.Нейманом. В ній враховується ступінь ураження слухової функції і можливості формування мовлення при такому стані слуху. Використовується метод тональної аудіометрії та дослідження слуху мовленням.

Розрізняють два види слухової недостатності: туговухість (приглухуватість) і глухоту.

Туговухість – таке зниження слуху, при якому виникають утруднення в сприйнятті та самостійному оволодінні мовленням, але залишається можливість оволодіння за допомогою слуху хоча б обмеженим і викривленим запасом слів.

За Л.В.Нейманом розрізняють три ступеня туговухості в залежності від величини втрати слуху в мовному діапазоні частот (500-4000 Гц):

І ступінь – втрата слуху не перевищує 50 дБ;

Для дитини мовленнєве спілкування залишається доступним, вона може сприймати мовлення розмовної гучності на відстані більше 1-2 м.

ІІ – середня втрата слуху від 50 до 70 дБ;

Мовленнєве спілкування утруднене, розмовне мовлення сприймається на відстані до 1 м.

ІІІ – втрата слуху вище 70 дБ;

Мовлення розмовної гучності сприймається нерозбірливо навіть у самого вуха.

Утруднення в оволодінні мовленням можуть виникати у дитини при зниженні порогу чутності до 15-20 дБ, за Нейманом – це межа між нормальним слухом і туговухістю. Межа між туговухістю та глухотою – 85 дБ.

Глухота – такий ступінь зниження слуху, при якому самостійне оволодіння мовленням виявляється неможливим.

Л.В.Нейман відзначає, що можливості розрізнення звуків оточуючого світу глухими дітьми залежать, в основному, від діапазону частот, доступних до сприймання. Він виділяє 4 групи глухих:

1 група – діти, які сприймають звуки найнижчої частоти, 125-250 Гц.

2 група – діти, які сприймають звуки до 500 Гц.

3 група – діти, які сприймають звуки до 1000 Гц.

4 група – діти, які сприймають звуки до 2000 Гц і вище.

Діти 1 та 2 групи можуть сприймати тільки дуже гучні звуки (гучний крик, удари в барабан, гудок тепловоза) на невеликій відстані. Діти 3 та 4 групи можуть сприймати та розрізняти на невеликій відстані різноманітні звуки: звучання музичних інструментів та іграшок, дзвінок телефону, декілька добре знайомих слів.

Зараз при оцінці стану слуху в медичних закладах використовується Міжнародна класифікація порушень слуху. Відповідно до неї середня втрата слуху визначається в області 500, 1000 і 2000 Гц.

І ступінь туговухості – не більше 40 дБ,

ІІ ступінь – 40-55 дБ,

ІІІ ступінь – 55-70 дБ,

ІV ступінь – 70-90 дБ.

Зниження слуху більше 90 дБ визначається як глухота.

Важливою є також класифікація Р.М.Боскіс, яка базується на одночасному врахуванні стану слухової функції та мовлення, і є основою для визначення напрямків і методів корекційної роботи. За Р.М.Боскіс виділяються наступні групи дітей з вадами слуху:

1.Діти з природженою або ранньою набутою глухотою (яка наступила в період до оволодіння мовленням).

2.Діти з пізньою глухотою (стан мовлення значною мірою визначаються віком настання глухоти, а також наявністю корекційного впливу).

3.Слабочуючі діти – ті діти, які мають можливість за участю залишкового слуху самостійно поповнювати власний лексичний запас.

Б.С.Преображенським була запропонована спеціальна класифікація туговухості в шкільному віці, призначена для визначення умов, за яких учні могли б нормально засвоювати програму.