Фармакотерапія інфекційних і тропічних захворювань

 

Інфекційні хвороби – це група захворювань, які спричиняються патогенними бактеріями, вірусами, рикетсіями, найпростішими, грибами. Спільною ознакою більшості інфекційних хвороб є можливість передаватися від хворого організму здоровому і у разі наявності сприятливих умов набувати масового, епідемічного поширення.

 

Принципи і методи діагностики інфекційних хвороб

 

      Для діагностики інфекційних хвороб застосовують лабораторні, мікроскопічні, бактеріологічні, вірусологічні, серологічні методи та алергічні шкірні проби. Алергічні шкірні проби використовують з метою діагностики туляремії (з тулярином), сибірки (з антраксином), токсоплазмозу (з токсоплазміном), орнітозу (з орнітоїном),  дизентерії (з дизентерином), а також  лістеріозу, Ку-гарячки, комариного енцефаліту, трихінельозу, трипаносомозу, філяріатозів, шистосомозів (зі специфічними алергенами).

      Щоб виявити специфічну сенсибілізацію організму, застосову­ють клітинні тести алергічної діагностики in vitro: реакції лейко-цитолізу, гальмування міграції лейкоцитів, імунного розеткоутворення, бласттрансформації лейкоцитів та ін.

Біологічні методи грунтуються на зараженні лабораторних тва­рин шляхом введення матеріалу, взятого від хворих (кров, сеча, пунктат бубонів, вміст елементів висипу—пухирців, пустул тощо). Мета — виділення від заражених тварин збудника інфекційної хво­роби (бруцельоз, чума, туляремія, сибірка та ін.), проведення реакції нейтралізації (ботулізм, правець), виявлення специфічної реакції тварини на збудник або його токсин (сап, рикетсіози, ящур та ін.).

Інтерпретація результатів специфічної діагностики (виявлення збудника або імунної відповіді на нього) вимагає від лікаря гли­бокого знання патогенезу, клінічних проявів хвороби та ін., адже в кожному конкретному випадку слід враховувати можливість носійства, хронічної інфекції, анамнестичної повторної імунної від­повіді (анамнестичної реакції) тощо.

З метою діагностики окремих інфекційних хвороб застосовують також біохімічні, гістологічні, гістохімічні, радіонуклідні, інстру­ментальні та інші методи досліджень.

 

ПРИНЦИПИ ЛІКУВАННЯ ХВОРИХ НА ІНФЕКЦІЙНІ ХВОРОБИ

 

Думку видатного інфекціоніста, академіка О. Ф. Білібіна, що лікувати хворого на інфекційну хворобу нерідко важче, ніж уста­новити діагноз, повністю було підтверджено багаторічними споетереженнями клініцистів. У цьому плані потребує певної корекції  І формула голландського лікаря Ван Світена «Qui bene diagnocit, bene curat» — хто добре діагностує, той добре лікує. Тепер, коли існує безліч лікарських засобів, методів, підходів, потрібно вміти і правильно, і ефективно лікувати. Не може, на нашу думку, за­лишатись без доповнення і поширена як основна теза в лікуванні хворого «не пошкодь», яка виникла тоді, коли можливості в лі­куванні хворого були обмежені, а пошуки в цьому напрямі не завжди були адекватні. У зв’язку з можливостями сучасної тера­пії ця теза несе в собі і деяку негативну інформацію, що може примусити лікаря до надмірної стриманості в лікуванні, щоб не пошкодити хворому. І не дарма академіки В. X. Василенко і Є. М. Тареєв говорять про тактику розумного ризику в лікуванні хворого. Основні принципи комплексного лікування інфекційних хворих передбачають: вплив на збудника та його токсини—етіотропне лікування, вплив на імунологічну реактивність організму — специфічна і неспецифічна імунотерапія; вплив на певні ланки інфекційного процесу, відновлення і ко­рекцію гомеостазу — патогенетичне лікування; усунення або зменшення основних проявів хвороби — симптома­тичне лікування. При цьому додержуються загальних положень комплексного лікування, до яких належать індивідуалізація, плановість, послі­довність (поліклініка — стаціонар — диспансеризація) лікування, врахування особливостей перебігу, тяжкості та періоду хвороби, віку хворого, супутніх хвороб тощо.

ЕТІОТРОПНЕ ЛІКУВАННЯ

Таке лікування спрямоване на знищення, нейтралізацію і ви– далення з організму збудника та продуктів його життєдіяльності. Це один з основних видів лікування при більшості інфекційних хвороб, хоча його треба застосовувати разом з іншими методами, які можуть вплинути на перебіг хвороби. Не слід спрощувати і зводити механізм етіотропної терапії тільки до прямого впливу препаратів на збудника або до нейтралізації його токсинів і на­віть просто на мікро- і макроорганізм. Ми впливаємо на їх взає­модію, тобто на дуже пластичні процеси співвідношень, і повинні пам’ятати, що «це тільки частина лікування, а не все лікування» (О. Ф. Білібін).                       Антибіотики. До антибіотиків відносять речовини, які проду­куються будь-якими організмами і здатні вибірково вбивати мік­роорганізми (бактерії, гриби, віруси та ін.) або пригнічувати їх життєдіяльність. Антибіотичні речовини пошкоджують різні ланки метаболічних процесів збудника, порушують життєдіяльність і до­зволяють організмові ефективніше здійснювати свої захисно-регу­люючі функції. За типом антибактеріальної дії антибіотики поді­ляються на бактерицидні (знищують збудника) та бактеріостатич­ні (пригнічують життєдіяльність збудника). До перших відносять пеніциліни (біо- і напівсинтетичні), цефалоспорини, аміноглікози-ди, поліміксини, до-других—макроліди, тетрацикліни, левоміце­тин та ін.

Основні принципи антибіотикотерапїї.

1.                  Ідеальною вимогою для раціонального, цілеспрямованого ефективного лікування є виділен­ня, ідентифікація збудника та визначення його чутливості до антибіотика, адекватно підібраного для даного хворого. При багатьох інфекційних хворобах, спричинених одним видом збудника (черев­ний тиф, лептоспіроз, бешиха, скарлатина, сибірка, висипний тиф, чума та ін.), вже при встановленні клінічного діагнозу можна визначити найбільш ефективний препарат. Якщо хвороба поліетіологічна (гнійний менінгіт, пневмонія, сепсис, харчові токсикоінфекції), потрібне визначення антибіограми. Слід лише враховува­ти, що згідно з клінічними спостереженнями, якщо немає вибору, то й антибіотик, до якого збудник малочутливий або нечутливий, може дати позитивний клінічний ефект в організмі хворого.

2.                  Вибір найбільш активного і найменш токсичного препарату (див. табл. 1).

3.                  Своєчасність і певна тривалість введення антибіотика для досягнення і закріплення терапевтичного ефекту.

4.                  Визначення дози, методу і кратності введення препарату (додержання певних інтервалів). Це потрібно для створення ста­лої терапевтичної концентрації препарату в крові, інших рідинах і тканинах організму, які мають в 2—4 рази перевищувати міні­мальну антибактеріальну концентрацію (МАК) для даного збуд­ника.

5.                  Комбінування антибіотиків між собою і з іншими лікарськи­ми засобами для посилення (потенціювання) антибактеріального ефекту.

6.                  Урахування можливості побічної дії антибіотиків під час лікування. Можливість отримати нові антибіотики пов’язана зі скринінгом нових природних речовин, хімічною трансформацією відомих анти­біотичних структур, хімічним синтезом нових сполук (С. М. Навашин). Особливо ефективні дослідження по створенню нових беталактамів — пеніцилінів, цефалоспоринів, карбапенемів, монобактамів, інгібіторів беталактамаз (захисних ферментів стійких штамів бактерій).

     

Характеристика основних видів антибіотиків.     

Пеніциліни — ан­тибіотики, які належать до першочергових. Основним представни­ком природних пеніцилінів є бензилпеніцилін, який і досі зали­шається високоефективним при менінгококовій хворобі, а також при хворобах, спричинених пеніциліназонегативними стафілокока­ми, пневмококом, стрептококом (ангіна, скарлатина, бешиха), і спірохетозах (лептоспіроз, бореліози, содоку). До природних біосинтетичних пеніцилінів зберегли чутливість збудники сибірки, дифтерії, еризипелоїду, лістеріозу, ботулізму, правця. Крім при­родних пеніцилінів широко розповсюджені напівсинтетичні пені­циліни, які, зберігаючи основні переваги бензилпеніциліну (бак­терицидність, мала токсичність), набули нових властивостей —кис­лотостійкості, стійкості проти беталактамаз, ширшого спектра антибактеріальної дії. Це метицилін, оксацилін, які ефективні при хворобах, спричинених пеніциліназоутворюючими стафілококами. Ампіцилін, карбеніцилін, карфецилін – антибіотики широкого спектру дії.

             Крім пеніцилінів широко використовуються цефалоспорини, левоміцетини, інгібітори беталактамаз (сульбактам, тазобактам), тетрацикліни, аміноглікозиди, стафілококів мають перевагу над цефалоспоринами, аміноглікозидами, тетрациклінами та ін. До рифаміцинів чутливі і деякі інші бактерії, збудник дифтерії, рикетсії, хламідії. Використовую­ться в лікуванні хворих на туберкульоз, стафіло- і стрептококові хвороби, сибірку, рикетсіози, легіонельоз, бруцельоз, хламідіози. Останнім часом отримано нові похідні рифампіцину пролонгованої дії (рифапентин, рифабутин).

Поліміксини — група антибіотиків, які вибірково впливають на грамнегативні бактерії, зокрема на кишкову і синьогнійну палич­ку, клебсіели, єрсинії, шигели, бруцели, меншою мірою на саль­монели.

До антибіотиків інших груп належать: лінкоміцин, активний щодо грампозитивних коків, мікоплазм, збудників сибірки, дифтерії; клінда-міцин (похідне лінкоміцину) з тим самим спектром дії; ристоміцин (ристоцетин) — до грампозитивних коків; ванкоміцин — до грампозитивних коків і бактерій.

Антибіотики, що застосовуються при мікозах, мають вибіркову активність щодо патогенних грибів, особливо дріжджоподібних роду Candida. Однак їм не властива антибактеріальна активність. Протигрибний ефект виявляють антибіотики полієнового ряду — ністатин, леворин, амфотерицин В, амфоглюкамін, нізорал. Харак­тер їх впливу фунгістатичний, а в більших дозах — фунгіцидний. Застосовують протигрибні антибіотики для профілактики кандидамікозу.

Дуже важливою групою препаратів за значенням у лікуванні хворих на бактеріальні інфекції та за інтенсивністю розвитку до­сліджень є фторхінолони. Від інших груп антибактеріальних пре­паратів вони відрізняються механізмом дії. Фторхінолони мають високу антибактеріальну активність, широкий спектр дії, до них зберігають чутливість полірезистентні грампозитивні і грамнега­тивні бактерії. Тепер у клінічній практиці застосовується понад 15 фторхінолонів (офлоксацин, ципрофлоксацин, норфлоксацин, перфлоксацин, пефлоксацин, флероксацин, ломефлоксацин та ін.). За активністю препарати цієї групи в ЗО—50 разів перевищують активність налідіксової кислоти (неграм, невіграмон), тому вони є альтернативними природним та напівсинтетичним антибіотикам.

Сульфаніламідні препарати активні щодо грампозитивних та грамнегативних коків (стрептокок, стафілокок, пневмокок, гоно­кок, менінгокок), грамнегативних бактерій (кишкові палички, ши­гели, сальмонели, клебсієли, лістерії), діють також на холерний вібріон, збудників орнітозу, лепри та ін. До цієї групи лікарських засобів належать норсульфазол, етазол, сульфадимезин, сульфаметоксазол, препарати, що повільно всмоктуються або не всмок­туються в кишках,— фталазол, сульгін, фтазин. Останнім часом у клінічній практиці переважно застосовують сульфаніламідні препарати тривалої дії — сульфапіридазин, сульфадиметоксин, суль-фамонометоксин, сульфален. Поєднання сульфаніламідів з триме-топримом (похідне діамінопіримідину) створює бактерицидний ефект, розширює спектр дії, що було використано для створення групи комбінованих препаратів пролонгованої дії (бактрим, сульфатон та ін.).

Похідні нітрофурану. До цієї групи хіміотерапевтичних засобів належать фуразолідон, фурагін, фуразолін, фурацилін, фурадонін. Вони відрізняються широким спектром дії — на грампозитивні бактерії, збудники орнітозу, трахоми, найпростіші. Дія нітрофура-нових препаратів полягає у пригніченні клітинного дихання, що призводить до зупинки росту та розмноження мікроорганізму.

Похідні оксихіноліну мають значну антибактеріальну, антипа-разитарну, протигрибну активність. Застосовують їх переважно при кишкових інфекціях. Ентеросептол, нітроксолін, інтестопан, мексаформ, мексаза пригнічують патогенну флору кишок і не впливають на сапрофітів (еубіотики).

Налідіксова кислота (невіграмон, неграм) ефективна при хворо­бах, спричинених грамнегативними бактеріями: кишковою, дизен­терійною, черевнотифозною паличками, протеєм, впливає на шта­ми, резистентні до антибіотиків і сульфаніламідних препаратів.

Засоби, що застосовують при протозойних хворобах. Хіміотера­пія відіграє важливу роль в лікуванні хворих на протозойні хво­роби.

Протималярійні препарати—хінгамін (делагіл, хлорохін, резохін), бігумаль, акрихін, хінін, мефлохін, хіноцид, прімахін— порушують метаболізм збудників або пошкоджують їхні структури.

До інших препаратів, що призначають у разі протозойних хво­роб, належать:  метронідазол, тинідазол — при трихомоніазі, амебіазі, лямбліозі; еметин — при амебіазі, шистосомозі; амінохінол—при лямбліозі, токсоплазмозі, лейшманіозі; солюсурмін— при вісцеральному та шкірному лейшманіозі.

Відома велика група протигельмінтних засобів—піперазин, пірантел (комбантрин), пірвінію памоат (ванквін), фенасал, амі-ноакрихін, хлоксил, празіквантел, мебендазол (вермокс), тіабен-дазол, левамізол (декаріс) та ін.

Противірусні засоби. Біохімічна інтеграція клітинних та індуко­ваних вірусом біосинтетичних систем вимагає створення засобів, які б мали забезпечувати:

блокування адсорбції та проникнення віріонів у здорові клітини (віроцидна дія);

вибіркове проникнення в заражені і репродукуючі вірус клі­тини;

порушення репродукції вірусу: а) пригніченням активності генома вірусу або вірусіндукованих ферментів власне хіміопрепаратом або продуктами його перетворення в клітині, б) пригніченням клітинних ферментних систем, що беруть участь в репродукції віруса, в) вбудовою в геном вірусу хіміопрепарату як псевдонуклеотиду.

      Основними показами до застосування комбінованого антибактеріального (противірусного)  етіотропного є:

1.     змішана інфекція;

2.     тяжкий перебіг хвороби, який потребує негайного призначення антибіотиків –  ще до бактеріологічного підтвердження діагнозу;

3.     потреба посилення етіотропного ефекту за рахунок сумарної дії препаратів (синергізм), у тому числі щодо малочутливих збудників;

4.     запобігання токсичному впливу препаратів за рахунок зменшення курсової дози з метою отримання стійкого ефекту.

У практиці лікування хворих  на різні інфекційні хвороби нерідко спостерігаються випадки недостатньої ефективності лікарського засобу. Це можливо при застосуванні засобів як етіотропної так і патогенетичної терапії. Недостатній ефект може спостерігатись, якщо застосовані препарати не впливають на дану групу мікроорганізмів, або у процесі тривалого застосування лікарських засобів, особливо з порушенням дозування і схем уведення їх, з часом формується стійкість мікро­організмів проти них, що вимагає збільшення доз або відмови від призначення даного препарату.

Частіше в терапевтичній практиці спостерігається підвищена реакція організму на лікарські засоби — ідіосинкразія та алергія.

Ідіосинкразія — підвищена реакція організму на лікар­ські засоби і продукти харчування, яка зумовлюється вродженим дефіцитом ферментів, що беруть участь у метаболізмі препарату, або пригніченням їх активності цим самим препаратом, а також прямим впливом його на тканинні базофіли (тучні клітини) з ви­діленням біологічно активних речовин-медіаторів. Алергічна реакція завжди має імунну основу. До негативної дії лікар­ських засобів відносять також токсичну дію на окремі органи і системи (ототоксичність сгрептоміцину, нефротоксичність аміно-глікозидів та ін.).

Застосування засобів етіотропної терапії в достатньо високих дозах, особливо якщо вони мають бактерицидну дію, може сти­мулювати розвиток інфекційно-токсичного шоку (наприклад, бен­зилпеніцилін при менінгококцемії або лептоспірозі). В таких ви­падках рекомендується починати лікування з малих доз або засто­совувати засоби бактеріостатичної дії. Проблемою тривалого за­стосування антибіотиків є дисбіоценоз. Все це вимагає додаткового лікування хворого.

У разі комбінованого призначення лікарських засобів можливі синергізм, потенціювання і антагонізм їхньої дії.

Синергізм— це сумація впливу лікарських засобів (ампі­циліну і оксациліну, еритроміцину і тетрацикліну, олеандоміцину і тетрацикліну, антибіотиків і сульфаніламідних препаратів).

П оте н ц і ю в а н н я — взаємопідсилення дії лікарських засо­бів, тому для достатнього ефекту їх треба призначати у менших дозах, ніж кожного окремо. Ефект потенціювання широко вико­ристовується при призначенні літичних сумішей (у разі правця, судорог іншої етіології, психомоторного збудження). Слід пам’я­тати і про те, що у разі поєднаного застосування лікарських за­собів можливе посилення також побічного, небажаного і токсич­ного впливу їх.

ІМУНОТЕРАПІЯ

Імунотерапія — метод лікування, в основі якого лежить вплив на систему імунітету: відновлення, регулювання, тимчасове за­міщення або пригнічення її функції.

Засоби імунотерапії можна поділити на дві великі групи;

 Засоби, що посилюють імунну відповідь на збудника (специфічні):

а) для пасивної імунізації (сироватки, імуноглобуліни),

б) для активної імунізації (вакцини, анатоксини).

Засоби, що модулюють імунні процеси: а) імуностимулятори;

б) імунодепресанти.

Серотерапія — метод лікування, що ґрунтується на введенні хворому препаратів, які містять антитіла проти збудника хвороби або його токсинів. З цією метою застосовують засоби пасивної імунізації — імунні сироватки та імуноглобуліни, які забезпечують ефект безпосередньо після введення і мають велике значення в екстреному лікуванні хворих, тому серотерапію прирівнюють до етіотропної (специфічної) терапії. Сироватки (імуноглобуліни) можуть бути антитоксичними і протимікробними.

Антитоксичні сироватки (імуноглобуліни) зумовлюють антиток сичний ефект шляхом нейтралізації циркулюючих токсинів, є ви­сокоефективними лікувальними засобами у разі дифтерії, ботуліз­му, правця. Усі антитоксичні сироватки (імуноглобуліни) гетерологічні, дозуються в антитоксичних одиницях (АО). Одна анти­токсична одиниця нейтралізує певну кількість токсину. Наприклад, 1 АО протидифтерійної сироватки нейтралізує 100 DLM дифтерій­ного токсину для морської свинки (1 DLM—кількість дифтерій­ного токсину, від введення якої морська свинка масою 300—350г гине на З-4-й день).

Протимікробні сироватки (імуноглобуліни) дозуються в мілі­літрах.

Специфічні сироватки (імуноглобуліни) одержують з сироватки крові осіб, які перехворіли на певну інфекційну хворобу або спе­ціально імунізованих людей чи тварин. Вони можуть бути гомо­логічними та гетерологічними.

До гомологічних сироваток (імуноглобулінів) належать проти­грипозні, противіспяні, протистафілококові, протиправцеві, проти кліщового енцефаліту. Гомологічний протиправцевий імуноглобулін використовують для лікування лише у разі алергічних реакцій на гетерологічну протиправцеву сироватку. Імуноглобулін проти кліщового енцефаліту використовують також в лікуванні хворих на етіологічне близькі хвороби, насамперед на геморагічну га­рячку

Гетерологічні сироватки (імуноглобуліни) — проти лептоспіро­зе сибірки, кліщового енцефаліту та ін. Доза гетерологічних си­роваток (імуноглобулінів) залежить від терміну початку і тяж­кості хвороби, віку хворого. Гетерологічні препарати вводять лише після проведення попередньої десенсибілізації.

      Крім імуноглобулінів скерованої дії для лікування застосову­ють нормальний імуноглобулін людини, який містить антитіла проги збудників багатьох поширених інфекційних хвороб, перш за все проти грипу, парагрипу, герпесу, кору, скарлатини, вітряної спи, коклюшу, гепатиту А. У лікуванні хворих на останні дві хвороби не застосовується. Ефективний у разі введення протягом перших двох днів хвороби. Вакцини для лікування інфекційних хвороб застосовують обмежено, головним чином, при млявому, затяжному та хронічному перебігу деяких хвороб (бруцельоз, дизентерія, стафілококова інфекція, орнітоз та ін.). З анатоксинів для лікування найчастіше застосовують стафікоковий.

       До засобів, які посилюють неспецифічну імунну відповідь (імуностимулятори), належать вітаміни, лізоцим, метилурацил, пентоксил, натрію нуклеїнат, продигіозан, алое та ін. Ці препарати під­вищують бактерицидну активність крові, стимулюють фагоцитоз, адукцію антитіл. Останнім часом широко використовують тімалін, Т-активін, левамізол, які регулюють кількість Т- і В-лімфоцитів, стимулюють реакції клітинного імунітету, фагоцитоз. Найкраіще з них вивчений левамізол. Він не тільки стимулює імунну повідь організму, а й може зменшувати надмірну (гіперергічну) реакцію і не впливає на нормальну реактивність, тобто діє як імунорегулятор (імуномодулятор).

В окремих випадках виникає потреба в застосуванні імунодепресивної терапії (хронічний активний гепатит В, локомоторна форма хронічного бруцельозу та ін.). 

       З препаратів, яким властива імунодепресивна дія, найширше використовують глікокортикостероїди (преднізолон та ін.), значно рідше — азатіоприн (імуран) та антилімфоцитарний гамма-глобулін. Останнім часом з’явились дані щодо позитивного впливу анти-лімфоцитарного гамма-глобуліну у випадках фульмінантного гепатиту В (прекома І—II), що пов’язано з пригніченням імунної сії проти гепатоцитів. У малих дозах антилімфоцитарний гама-глобулін впливає як імуностимулятор.

 

ПАТОГЕНЕТИЧНЕ ЛІКУВАННЯ

Успіх у лікуванні інфекційних хворих у значній мірі залежить від правильного вибору адекватних методів патогенетичного лікування.

Етіотропне лікування без патогенетичного нерідко може бути ефективним. Основний напрямок патогенетичної терапії — нозологічний, він передбачає застосування засобів протизапальної, десенсибілізуючої, дезінтоксикаційної дії, відновлення стазу, усунення порушень функції внутрішніх органів.

Протизапальні та десенсибілізуючі засоби. До протизапальних засобів належать перш за все глікокортикостероїди, а також нестероїдні препарати протизапальної дії — ацетилсаліцилова кисло­та, амідопірин, анальгін, бутадіон, індометацин, мефенамова кис­лота та ін.; до сенсибілізуючих — також глікокортикостероїди, ди­медрол, фенкарол, дипразин, супрастин, тавегіл та ін.

Дезінтоксикаційні засоби — кристалоідні розчини, реополіглюкін, реоглюман, альбумін, полідез та ін. Вони мають_замісну дію, сприяють корекції порушень мікроциркуляції, білкового дефіциту, створюють протишоковий ефект. Полііонні буферні розчини («Квартасіль», «Трисіль», «Дисіль», «Ацесіль», «Хлосіль», «Лакта-сіль») коригують водно-електролітний і кислотно-основний дисба­ланс. Для корекції розладів гемостазу використовують гепарин, етамзилат, амінокапронову кислоту, амбен та ін.

Патогенетична терапія набуває провідного значення при ліку­ванні хворих на холеру, харчові токсикоінфекціЇ, вірусний гепатит, а також у разі набряку головного мозку, інфекційно-токсичного шоку, ДВЗ-синдрому, недостатності нирок та інших станів.

РЕАНІМАЦІЯ ТА ІНТЕНСИВНА ТЕРАПІЯ

Охоплюють невідкладні заходи у разі тяжкого перебігу інфек­ційних хвороб з гострим порушенням життєво важливих функцій організму. З цією метою у великих інфекційних лікарнях створю­ються спеціалізовані боксові відділення реанімації та інтенсивної терапії. Крім лікувальних заходів застосовують також інтенсивне моніторне спостереження з використанням сучасної апаратури, експрес-лабораторії з круглодобовим режимом роботи. У клініці інфекційних хвороб найчастіше виникає необхідність в реаніма­ційних заходах та інтенсивному лікуванні хворих на менінгококо­ву хворобу, дифтерію, ботулізм, лептоспіроз, енцефаліт, гострий стенозуючий ларинготрахеїт, холеру тощо.

 

Кишкові інфекційні хвороби.

Збудник локалізується в кишках, виділяється з фекаліями. Зараження людини відбувається перорально через фактори, які піддаються фекальному забрудненню (вода, їжа, мухи, руки та ін.). До цієї групи належать антропонози – дизентерія, амебіаз, холера, поліомієліт; деякі зоонози, гельмінтози, ботулізм та інші.

Холера – гостра особливо небезпечна  інфекційна хвороба, що спричиняється холерними вібріонами, має фекально–оральний механізм зараження, характеризується епідемічним поширенням та клінічною картиною тяжкого гастроентериту з різким зневодненням організму, розладами гемодинаміки.

 

 

Харчові токсикоінфекції – група гострих інфекційних хвороб, спричинених вживанням інфікованих різними мікроорганізмами продуктів харчування, характеризується загальною інтоксикацією, картиною гастроентериту, порушенням водно – мінерального обміну.

 

 

Інфекційні хвороби дихальних шляхів.

Збудник переважно локалізується в слизовій оболонці дихальних шляхів виділяється у зовнішнє середовище з секретами дихальних шляхів під час кашлю, чхання, розмови.

До цієї групи належать кір, краснуха, коклюш, дифтерія, ангіна, скарлатина та інші.

 

        

           

Дифтерія – гостра інфекційна хвороба, що спричиняється токсигенними коринебактеріями з повітряно–краплинним шляхом передачи, характеризується дифтеритичним запаленням з утворенням на місці інокуляції збудника фібринозних плівок, а при деяких формах  і  токсичним ураженням органів кровообігу, нервової системи, наднирникових залоз, нирок.

         

 

 

Кров’яні (трансмісивні) інфекційні хвороби.

Спричинюються збудниками які мають первинну та основну локалізацію в крові хворих. Зараження відбувається, коли збудник потрапляє безпосередньо в кров (лімфу) від живих кровосисних переносників – членистоногих. До цієї групи належать малярія, висипний і поворотний тиф, флеботомна (москітна) гарячка, чума, туляремія, ендемічні рикетсіози і ін.. Сезонність цих хвороб пов’язана з особливостями життєдіяльності переносників у певні (теплі) пори року.

Малярія (пропасниця, болотна лихоманка) – гостра інфекційна протозойна хвороба, що спричиняється кількома видами плазмодіїв, передається комарами роду Anopheles і характеризується первинним ураженням системи мононуклеарних фагоцитів і еритроцитів, проявляється приступами гарячки, гепатолієнальним синдромом, гемолітичною анемією, схильністю до рецидивів.

 

Геморагічні лихоманки –природно-вогнищеві вірусні захворювання,

які характеризуються інтоксикацією, геморагічним синдромом, ураженням печінки  і нирок.

 

 

 

	Жовта лихоманка	Аргентинська геморагічна лихоманка	Лихоманка Ебола	Лихоманка Ласса	Лихоманка Марбург
Етіологія	Арбовірус	Вірус хунін	Вірус Ебола	Вірус Ласса	Вірус Марбург
Патогенез	Вірус проникає в організм людини при укусах інфікованим комарем. Проникнення вірусу в організм Викликає морфологічні зміни внутрішніх органів.	Резервуаром вірусу є гризуни і кліщі. Проникнення вірусу в організм відбувається при вживанні продуктів, заражених вірусом або при вдиханні забрудненого повітря.	Резервуар вірусу – зелені мавпи. Шлях проникнення вірусу в організм парентеральний або побутовий.	Джерело вірусу – багатососкові пацюки. Попадання його в повітря, їжу, воду призводить до захворювання у людей. Вірус також може потрапляти від людини до людини через виділення носоглотки, сечу, кров.	Резервуар вірусів- африканські зелені мавпи, бабуїни. Зараження відбувається при випадкових уколах і порізах, а також при інфікуванні матеріалом від хворих.
Клініка	Інкубаційний період 3-6 днів. Симптоми: лихоманка, головний біль, біль в попереку, спині,  гіперемія обличчя, шиї, верхньої частини тіла, жовтуха,  носові кровотечі, кровоточивість десен.	Інкубаційний період 7-16 днів. Симптоми: лихоманка, головний біль, міалгії,  біль в попереку, порушення сну, висипання, геморагічний синдром.	Інкубаційний період триває 2 -15 днів. Симптоми: лихоманка, головний біль, біль в суглобах, м’язах, висипання, геморагічний синдром.	Інкубаційний період 3-20 днів. Симптоми:  лихоманка, головний біль, кон’юктивіт, фарингіт,  нудота, блювання,  пронос,  висипання, лімфоаденопатія, геморагічний синдром.	Інкубаційний період 3-9 днів. Симптоми: головний біль, міалгія, брадикардія, діарея, блювота, геморагічний синдром.
Принципи лікування			Противірусна терапія
			Дезінтоксикаційна терапія
			Глюкокортикостероїдна терапія
			Боротьба з геморагічним синдромом
			Симптоматична терапія
			Лікування ускладнень

 

Інфекційні хвороби зовнішніх покривів.

Первинна локалізація збудника – це шкіра і зовнішні слизові оболонки, через які відбувається зараження людини при безпосередньому контакті (венеричні хвороби, сказ, содоку) або через фактори зовнішнього середовища: одяг, білизну, посуд, продукти харчування (кравець, сибірка).

Сказ (водобоязнь, гідрофобія) – гостра інфекційна хвороба з групи вірусних зоонозів, розвивається внаслідок укусу або ослинення хворою твариною, характеризується енцефаломієлітом, проявами різкого збудження рухових центрів, судомами м’язів з  їх паралічем, слинотечею.

Правець (стовбняк) – гостра інфекційна хвороба, яка  спричиняється правцевими клостридіями, характеризується ураженням ЦНС,  постійним тонічним напруженням скелетних м’язів і періодичними генералізованими тонікоклонічними судомами, які можуть призвести до асфіксії.

 

Інфекційні хвороби з різними механізмами передачі.

Збудники чуми, деяких видів геморагічної гарячки можуть проникати в організм не тільки трансмісивним шляхом, а й аліментарним чи контактним, збудники дифтерії та скарлатини крім повітряно-краплинного через шкіру, збудник сибірки не тільки через зовнішні покриви, а й повітряно-краплинним і аліментарним шляхами та ін..

Чума (чорна смерть, чорний мор) – особливо небезпечна гостра інфекційна хвороба з групи бактеріальних зоонозів, яка спричиняється єрсиніями, передається через блохи, а також повітряно-краплинним, контактним і аліментарним шляхами,  характеризується гарячкою, тяжкою інтоксикацією, геморагічно – некротичними запальними змінами в лімфатичних вузлах, шкірі, легенях та ін. органах,  септицемією.