Лекція 6
Українська медицина у ХVIII – ХХ століттях
План
1.Українська медицина у ХVIII ст.
2. Розвиток медичної освіти у XIХ ст.
3. Українська медицина в ХХ ст.
Українська медицина у ХVIII ст.
Київська академія продовжувала відігравати вирішальну роль у підготовці кадрів для шпитальних медичних шкіл усієї Росії. Протягом 144 років (з 1784 до 1798 р.) з Київської академії вступило до медичних шкіл понад 300 осіб. Крім Київської, кадри для медичних шкіл готували колегіуми в Чернігові, Переяславі та Харкові.
Низка учнів академії продовжила свою освіту в західноєвропейських університетах (Іван Козак, Роман Риліїв). Учнями Академії були медики Петро Погорецький, Хома Тихорський, Касіян Ягельський, за неповними даними – 740 українських лікарів. З них 62 українці (для порівняння – 16 росіян) протягом XVIII ст. захистили в європейських університетах дисертації на ступінь доктора медицини, в тому числі в Галле – 16, Лейдені – 17, Страсбурзі – 11, Кенігсберзі – 3, Геттінгені, Лейпцігу, Кілі, Єні і Единбурзі – по 2, Парижі, Падуї, Кракові й Вільні – по 1. Найвидатнішими з них, що започаткували розвиток освіти медичних наук в Російській імперії і внесли вагомий вклад у скарбницю світової медицини, були: Олександр Шумлянський, Мартин Тереховський та ін.
Олександр Шумлянський (1748–1796 рр.) першим описав мальпігієве тільце, встановив, що воно є не залозою, як вважали тоді в науці, а судинним клубочком – glomerulus. Він же відзначив, що воно має навколо себе «кільцеву межу» – оболонку, яку через 57 років, при більш досконалій мікроскопічній техніці, вдруге описав англійський учений Боумен. Ця оболонка дістала в науці назву боуменової, незважаючи на те, що сам Боумен визнавав пріоритет у цьому Шумлянського.
У своїй дисертації О. Шумлянський описав і подав малюнок сечових канальців з їх петльовим згином, який у другій пол. XIX ст. вдруге був описаний анатомом Ф. Генле і дістав в науці лише його ім’я.
Мартин Тереховський (1740-1796), родом з Полтавщини, вчився в Київській академії і Петербурзькій госпітальній школі. Захистив у Страсбурзі докторську дисертацію, в якій довів, що мікроорганізми в настоях води не виникають самостійно, як це вважалося за тих часів більшістю вчених, а заносяться ззовні.
О. Шумлянський і М. Тереховський були відряджені в країни Західної Європи для вивчення постановки медичної освіти. Повернувшись, вони розробили проект перетворення госпітальних шкіл на медико-хірургічні школи.
Нестор Максимович-Амбодик (1744-1812 рр.), родом з Полтави. Після закінчення Київської академії і Петербурзької госпітальної школи дістав докторський диплом у Страсбурзі. Він перший увів демонстрацію оперативного акушерства на фантомі, виготовленому за його малюнками, запровадив у нас у практику акушерські кліщі.
Данило Самойлович (1746-1805 рр.), закінчивши Київську академію й Петербурзьку госпітальну школу. У 1780 р. дістав докторський диплом у Лейдені. Після цього майже все життя працював на Україні, вів боротьбу з чумними епідеміями.
Самойлович у своїх працях переконливо довів, що чума не переноситься «міазмами», що носяться в моровому повітрі, а передається при безпосередньому контакті з хворим. Самойлович запропонував для медичних працівників запобіжне щеплення проти чуми подібно до противіспяної варіоляції. Він розробив нові методи ізоляції і дезінфекції, які не вимагали спалювання будинків і речей захворілих, від чого в ті часи потерпав люд уражених місцевостей. Своїми працями він сприяв проведенню санітарних заходів у російській армії.
3 початком другої половини XVIII ст. до програми Києво-Могилянської академії було введено всесвітню історію, тригонометрію, фізику, астрономію, малярство, іноземні мови, з 1802 р. в академії запроваджено курс медицини.
1787 р. в Єлисаветграді в період російсько-турецької війни заходами Д. Самойловича при військовому шпиталі для потреб армії засновано першу в Україні Медико-хірургічну школу. Це була вища медична школа, яка за час свого існування до 1797 р. підготувала 153 лікарів та підлікарів. Навчання в школі провадилося латинською, російською та німецькою мовами. Серед викладачів школи найвидатнішим був Є.О. Мухін, який викладав остеологію та десмургію, а також був прозектором анатомії.
Єфрем Мухін
Єфрем Мухін (1766-1850 рр.), уродженець Слобожанщини, випускник Харківського колегіуму, професор Московського університету, в рукописі своєї докторської дисертації (захищена в Ґеттінґені, 1804 р.) вперше виклав основи рефлекторної теорії, розвивав вчення про провідну роль головного мозку в життєдіяльності організму, підкреслював основну роль нервової системи у виникненні захворювань (теорія нервізму). За часів тоталітаризму основоположниками нервів в країні називали С.П. Боткіна та І.П. Павлова.
Ще одним медичним навчальним закладом на території України слід уважати Collegium Medicum у Львові, що його засновано 1773 р. за указом австрійської імператриці Марії-Терези.
Ця медична школа мала дворічний курс навчання, причому, на першому році у ній викладались анатомія, загальна патологія, загальна та спеціальна хірургія, вчення про ліки та рецептура. На другому курсі вивчалися клінічна медицина, спеціальна терапія та хірургія, десмургія, теоретичне та практичне акушерство. Навчання провадилося не лише теоретичне, але й практично, біля ліжка хворого.
У цій школі викладали дуже кваліфіковані професори, зокрема одним з організаторів та основним викладачем був доктор медицини Андрій Крупинський, що викладав анатомію, акушерство, загальну патологію та терапію.
Українська медицина в XIX ст.
У 1805 р. на Східній Україні було відкрито Харківський університет, а в ньому медичний факультет (1806 р.).
У 1834 р. засновано Університет св. Володимира у Києві з відкриттям медичного факультету з 1841 р. Термін навчання, як і у Харкові, складав 5 років. Першим професором ще у 1840 р. призначено доктора медицини, відомого українського хірурга В.О. Караваэва. Вивчали фізіологічну анатомію, енциклопедію, методологію медицину.
1894 р. поновлено медичний факультет Львівського університету, а 1900 р. відкрито медичний факультет Новоросійського університету, що діяв в Одесі з 1865 р.
В другій пол. XIX ст. хірургічні клініки медичних факультетів двох університетів в Україні – в Харкові та Києві – стають справжніми осередками хірургічної науки і практики. В Харкові створив свою школу і відіграв велику роль у підготовці хірургів В.Ф.Грубе.
Вільгельм Грубе (1827 – 1898) – естонець, який у 1858 р. за конкурсом дістає кафедру в Харкові, на якій плідно працює 39 р. Грубе докорінно перебудував педагогічну та лікувальну роботу клініки.
Він також був засновником Харківського медичного товариства, яке мало вплив на розвиток громадсько-медичної думки лікарів далеко за межами Харкова.
Гідним товаришем Грубе по роботі в Харкові був професор хірургічної патології І.К. Зарубін, який протягом 14 років очолював медфакультет і багато сприяв його розвиткові. Зокрема, завдяки наполегливості Зарубіна в 1882 р. було відкрито госпітальну хірургічну клініку.
В наступні роки учень В.Ф. Грубе М.П. Трінклер (1859-1927 рр.) продовжував славну традицію свого вчителя. Весь трудовий шлях Трінклера був пов’язаний з Харківським університетом. Клініка факультетської хірургії під час його завідування за своїм обладнанням і складністю лікувальної роботи вважалась однією з найпередовіших в країні. У науковій праці Трінклер особливу увагу приділяв питанням хірургії органів живота і лікуванню ран. Його монографія з останнього питання не втратила значення до наших часів.
В Університеті св. Володимира, з часу заснування медичного факультету, протягом 48 років хірургію викладав В.О. Караваєв.
Володимир Караваєв (1811-1892) у науковій і практичній діяльності дотримувався анатомо-фізіологічного напряму. Будучи знавцем топографічної анатомії, досвідченим клініцистом, віртуозно володіючи хірургічною технікою, він ще в доантисептичних умовах досяг блискучих результатів при багатьох складних операціях, включаючи лапаротомії. При викладанні хірургії Караваєв особливу увагу приділяв роботі студентів біля ліжка хворого, їхній практичній роботі в операційній, перев’язочній, амбулаторії, що приваблювало студентів вивчати хірургію. Під його впливом хірургами стало багато лікарів, які були піонерами хірургічних методів лікування в дільничних земських лікарнях.
Караваєв написав підручник оперативної хірургії, який користувався популярністю серед практичних хірургів.
18 лютого 1847 р. Караваєв почав оперувати під ефірним наркозом, йому належить заслуга популяризації цього методу знеболювання в лікувальних закладах України. Великий вклад вніс Караваєв у розробку оперативної офтальмології. Він першим почав усувати катаракту догірним методом.
Володимир Караваєв (1811-1892)
Ілля Буяльський (1789 – 1864) – підготував атлас “Анатомо-хірургічні таблиці”;
– першим зробив успішну операцію резекції верхньої щелепи, перев’язав два рази безіменну артерію, розробив оригінальний метод дренування запальних процесів малого тазу через foramen obturatorii, що і в наш час носить в хірургії його ім’я;
– запропонував багато різних хірургічних інструментів, серед яких ложечка і кюретка Буяльського, які збереглися серед хірургічних наборів до наших часів.
На другу половину XIX ст. припадає розквіт наукової діяльності Івана Горбачевського.
Перша його публікація вийшла у 1875 р. Він одним із перших виділив амінокислоти, встановив, що вони є тими цеглинками, з яких побудований білок, еластин.
Першим у світі синтезував (1882) сечову кислоту з сечовини і амінокислоти гліцина. У 1886 р. опублікував працю про синтез креатину, відкрив фермент ксантиноксидазу (1889-1891).
Праці Горбачевського започаткували вивчення метаболізму азотних сполук та патології пуринового обміну, а саме подагри. Частина праць вченого присвячені загальній хімії, гігієні, єпідеміології.
Ілля Мечников (1845–1916) зробив внесок світового значення в розвиток мікробіології та створення нових напрямків у цій науці – еволюційної патології та імунології. Створив вчення про фагоцитоз. Він довів, що захворювання, а саме інфекційне, є боротьба макро- і мікроорганізму.
Ґрунтуючись на еволюційному методі порівняльної патології, Мечников розробляю своє вчення про імунітет або захисні сили організму. Організм бореться з хвороботворним агентом фізіологічними силами, однією з яких і є фагоцитоз. Роль організму в імунітеті Мечников висвітлив у книзі “Несприйнятливість в інфекційних хворобах” (1901 р.). Останні роки свого життя Мечников присвятив вивченню проблеми довголіття. У 1908 р. Мечников отримав найвищу світову наукову нагороду – Нобелевську премію.
Українська медицина в ХХ ст.
В Україні, яка надовго була позбавлена своєї державності, не існувало умов для такого розвитку медичних наук, як у державних народів. Лікарські наукові організації та установи, наукові та навчальні заклади, наукові та науково-практичні видання довгий час були переважно в руках російських, польських, австрійських фахівців, використовували їхню мову, орієнтувалися на Петербург, Варшаву, Відень, на їхні традиції та пріоритети. Центрами медичної науки на Наддніпрянській Україні були медичні факультети Харківського, Київського (св. Володимира) та Одеського (Новоросійського) університетів. На західноукраїнських землях діяв медичний факультет Львівського університету (у Чернівецькому університеті медичного факультету не було).
За перші два неповні десятиліття XX ст. на українській землі вченими-медиками були отримані здобутки світового значення. О.Ф. Шимановський, професор кафедри очних хвороб Університету св. Володимира, провів першу в світі операцію перещеплення переднього відділу очного яблука. Його справу продовжив В.П. Філатов (1875-1956).
В Одесі він почав застосовувати нові методи оперативного лікування очних недуг – заміну непрозорої рогової оболонки оболонкою померлих, розробив метод еластотонометрії.
Другою заслугою В.П. Філатова стало запровадження тканинної терапії. Одержавши блискучий лікувальний ефект від пересадження консервованої рогівки при запальних процесах у роговій оболонці, він почав досліди дії трупної консервованої шкіри при шкірних захворюваннях. Внаслідок багаторічної праці В.П. Філатов прийшов до узагальнення, що будь-яка тканина тваринного чи рослинного походження може стати цілющою, якщо її поставити в несприятливі умови, як наприклад, консервація її на холоді або зберігання в темряві. Філатов та його послідовники використовували з трупів, як лікувальні матеріали, шкіру, підшкірну клітковину, м’язи, судини, нерви, мозок, очеревину, плаценту, спинно-мозкову рідину тощо. З матеріалів рослинного походження були випробувані алое, подорожник, агава, які консервовано в холоді та темряві. Також Філатов застосовував з лікувальною метою автоклавовані матеріали.
Почалося формування філатовської школи офтальмологів, пізніше визнаної в усьому світі.
Володимир Філатов
|
У серпні 1918 р. гетьманом Павлом Скоропадським приймається закон про утворення Українського державного університету, до складу якого увійшов створений дещо раніше український медичний факультет. Деканом цього факультету і одночасно професором кафедри гігієни затверджено Овксентія Корчака-Чепурківського.
Гігієна охоплювала різні підрозділи, в тому числі й соціальну гігієну. Викладання на факультеті, як і в усьому університеті, велося українською мовою, створено низку кафедр, які очолюють сподвижники О. Корчака-Чепурківського, українські патріоти: В.М. Константинович (патанатомія), Є.Г. Черняхівський (клінічна хірургія), М.П. Нещадименко (бактеріологія), М.І. Вовкобой (нормальна анатомія) та інші. За три роки існування УНР та десять наступних років Українського відродження, що ввійшло в історію під назвою «розстріляного», українські вчені-медики створили українську національну медицину європейського рівня, про необхідність якої вперше заговорив О. Корчак-Чепурківський.
Ще в 1908 – 1910 рр. О. Корчак-Чепурківський разом із іншими видатними українськими лікарями (М. Галин, Є. Черняхівський) починає працювати над українською медичною термінологією. Згодом він стає головою редакційної комісії зі створення цієї термінології. У двадцяті роки він розробляє і опубліковує «Номенклатуру хороб» українською мовою.
У 1923 р., коли його усувають від викладацької діяльності і він переходить на основну роботу у Всеукраїнську академію наук, О. Корчак-Чепурківський добивається відкриття першої в тодішньому СРСР кафедри гігієни праці, яку доручає своєму учневі професору В. Підгаєцькому. Кафедру загальної гігієни він передає своєму учневі професору В. Удовенку, а виділену окремо з ініціативи О. Корчака-Чепурківського кафедру соціальної гігієни обіймає випускник КМІ С.С. Каган.
О.В. Корчак-Чепурківський був одним із фундаторів Всеукраїнської академії наук, створеної за часів Гетьманату.
Володимир Правдич-Неминський (1879-1921) першим у світі 1913 р. записав за допомогою стрілкового гальванометра електроенцефалограму собаки. У людини електроенцефалограма була записана Гансом Бергером 1924 р.
Видатний український анатом, засновник харківської школи анатомів В.П. Воробйов (1876-1937) увів макро- та мікроскопічний підхід в анатомії. Він описав іннервацію шлунка (1913) та поверхневе нервове сплетіння серця. 1934 р. Воробйов опублікував українською мовою підручник «Анатомія людини» (Т. 1), а вже після його смерті вийшов російською мовою п’ятитомний «Атлас анатомії людини» (1946-1948). Коли в 1924 р. від сифілісу головного мозку помер вождь Ленін, в Москві не знайшлося анатома, здатного забальзамувати його тіло. Це зробив В. Воробйов.
|
В цей період у Києві М.М. Волковичем (1858-1928) вперше було успішно виконано вільну пластику черепа з приводу грижі головного мозку. Він був професором хірургії Університету св. Володимира, довгий час керував кафедрами шпитальної та факультетської хірургії, керівником кафедри медицини при Київському відділі Головнауки, заснував Київське хірургічне товариство і довгий час був його головою. Добре відомі праці М.М. Волковича в галузі риносклероми, хірургічного лікування апендициту, жовчнокам’яної хвороби та туберкульозного перитоніту. Він також багато працював над проблемами травматології, зокрема великої популярності набула його шина для лікування переломів стегна та гомілки.
1901 р. вперше в світі з допомогою цитотоксичної сироватки професор Університету св. Володимира В.К. Ліндеман експериментально відтворив гломерулонефрит.
Незважаючи на складнощі наступного періоду, голодні та важкі роки, не зупинився процес українського відродження. Компартійний режим тільки-но закріплювався, не був досить сильним, щоб перервати бурхливий розвиток української культури і науки, започаткований після розпаду Російської імперії в роки УНР.
У серпні 1923 р. керівники уряду УСРР висловили підтримку курсу українізації, запропонованого комуністами-українцями (Скрипник, Хвильовий); це мало великий вплив і на розвиток української медицини. Відбувався інтенсивний розвиток української медичної науки, відкривалися нові наукові, навчальні та дослідні медичні заклади.
Уже у 1921 р. засновано у Харкові Медичний стоматологічний інститут, Харківський фармацевтичний інститут, в Одесі на базі Вищих жіночих курсів відкрито Хіміко-фармацевтичний інститут; у Вінниці створено Фармацевтичний інститут; цього ж року засновано Ялтинський інститут кліматотерапії туберкульозу.
Працювали реорганізовані медичні інститути в Харкові, Києві, Одесі, Дніпропетровську. Прийом студентів у вищих медичних школах ще не обмежувався. Як у європейських університетах, записувалися всі бажаючі; у 1921 р. навчалося 17 206 студентів, випущено 1432 лікарів. У 1921–1923 рр. відкрито Інститути вдосконалення лікарів у Харкові, Києві та Одесі.
У Харкові в цей час (1922–1924) засновано Український психоневрологічний інститут, Інститут клінічної психіатрії та Інститут соціальної психогігієни; створено Інститут експериментальної дефектології – єдиний у світі науково-дослідний заклад для вивчення особливостей сліпоглухонімих; його організував і очолив проф. І.О. Соколянський, спеціаліст із формування мови в глухонімих; відкрито Український науково-дослідний інститут охорони материнства та дитинства; при кафедрі біохімії Харківського медичного інституту з ініціативи О.В. Палладіна засновано Український біохімічний інститут (1925); в Одесі засновано Український науково-дослідний інститут стоматології.
Українськими за формою і змістом були створені в наступні роки такі науково-медичні заклади, як Патанатомічний інститут (Павло Кучеренко), Київський бактеріологічний інститут (Марко Нещадименко), Інститут мікробіології ВУАН (Ф. Омельченко), Харківський інститут експериментальної медицини.
У 1925 р. професори П. Кучеренко, М. Левітський, О. Тижненко, В. Удовенко, О. Черняхівський, М. Стражеско та С. Каган заснували періодичне видання Київського медінституту – «Українські медичні вісті», назва якого нагадувала про перший такий часопис в Українській державі 1918 р. Упродовж 1924–1925 рр. вийшло 48 видань українською мовою. Інститут наукової мови Всеукраїнської академії наук видав (1925) книгу «Nomina Anatomica Ukrainica. Анатомічний словник. Міжнародна та українська анатомічна номенклатура, прийнята в Базелі на дев’ятих зборах анатомічного товариства» (81 с.) в серії «Матеріяли до української природничої термінології та номенклатури Т.У». Редагували: Ф. Цешківський, О. Черняхівський. Мовний редактор О. Курило.
