Лекція №8

Тема: КЛІНІЧНА ФАРМАЦІЯ В ГАСТРОЕНТЕРОЛОГІЇ (1)

 

Основні клінічні синдроми

 

Синдром мальабсорбції. Мальабсорбції синдром (mal хвороба + абсорбція) – клінічний симптомокомплекс, зумовлений порушенням всмоктування через слизову оболонку тонкої кишки однієї або декількох харчових речовин. Потрібно диференціювати від мальдигестії – порушення травлення їжі до частинок, необхідних для всмоктування, що приводить до порушень всмоктування в кишківнику. При вираженій патології мальабсорбція і мальдигестія зустрічаються одночасно.

.Етіологія і патогенез. Причинами розладів всмоктування харчових інградієнтів є : 1) знижена активність ферментів розщеплення і транспортних переносників кінцевих продуктів травлення через кишкову стінку; 2) недостатнє поступлення в кишківник ферментів і травних соків (виникає при закупорці протоків залоз слизової оболонки тонкої кишки в’язким секретом); 3) недостатня кількість ферментів, що розщеплюють білки (виникає дефіцит амінокислот і білкове голодування організму); 4) інактивація ферментів розщеплення і транспортних переносників; 5) збільшення в їжі солей кальцію та магнію веде до порушення всмоктування жирів; 6) морфологічні зміни тонкої кишки і порушення перистальтики шлунково-кишкового тракту.

Клініка. Першим і головним симптомом є пронос. Акт дефекації відбувається 2-5 разів на добу з виділенням великої кількості кашоподібного калу без домішок крові. У випадку приєднання інфекції частота дефекації зростає до 10 разів на добу. Крім цього хворі скаржаться на зменшення маси тіла, відставання в рості (діти, підлітки), здуття живота, виражену загальну слабкість, сухість шкіри, випадіння волосся, ламкість нігтів, спрагу. З’являються ознаки гіповітамінозу : зниження зору у вечірній час (гіповітаміноз А), кровотечі з ясен (гіповітаміноз К і С), поліневрит, депресія (гіповітаміноз В₁), почервоніння очей (кон’юктивіт), глосит, стоматит, свербіння шкіри в ділянці відхідника, вульви (гіповітаміноз В₂), лущення шкіри (гіповітаміноз РР). Окрім того, можуть виникати судоми, біль в кістках (порушення всмоктування кальцію). Розвивається гіпофункція статевих залоз – зниження лібідо, вторинних статевих ознак, аменорея.

При огляді виявляють зниження маси тіла. Шкіра і видимі слизові бліді із жовтуватим відтінком. Шкіра суха на дотик, тургор її понижений. Глосит, язик червоний, без сосочків. Навколо рота, очей, ануса з’являються тріщини, які можуть ускладнюватися екземою, нейродермітом.

Має місце тахікардія, зниження артеріального тиску внаслідок гіпонатрієміі.

 Засоби замісної терапії при захворюваннях шлунка

 

При недостатності секреторної функції шлункових залоз у зв’язку з їх органічними ушкодженнями застосовують препарати замісної терапії – натуральний шлунковий сік, кислоту хлорводневу розведену, пепсин, ацидин-пепсин та ін.

Хлороводнева кислота, як головний компонент шлункового соку, створює необхідне кисле середовище в шлунку, максимально сприятливе для прояву травної дії пепсину. У шлунок вона частково зв’язується з харчовими продуктами, частково нейтралізується слизом шлункового соку і вмістом дванадцятипалої кишки, що може закидатися в шлунок, наприклад, при ахілії. Тільки незв’язана частина введеної хлороводневої кислоти створює кислий фон вмісту шлунка.

У медичній практиці застосовується кислота хлороводнева розбавлена. Це прозора безбарвна рідина, що містить 1 частину цієї кислоти і 2 частини води. Вона змішується з водою у будь-яких співвідношеннях. РН близько 1,5-2. Застосовують її всередину по 10-15 крапель на ? – ? склянки води під час їди, або в мікстурі з пепсином столовими ложками.

Кислота хлороводнева розбавлена, будучи введена в шлунок до їди, переводить неактивний фермент пепсиноген в активний пепсин, викликає затульний рефлекс. При вживанні її під час їди вона сприяє розчиненню сполучної тканини м’ясних продуктів, підвищує тонус і моторно-евакуаторну функцію шлунка (кислотний рефлекс), гальмує перехід недостатньо перетравленої їжі з в кишку, зменшує процеси бродіння. Внаслідок цього зникає печія, відрижка, біль в надчеревній ділянці. Цінною властивістю цього препарату є здатність стимулювати продукцію гастрину в шлунку, секретину і холецистокініну – стимуляторів зовнішньосекреторної функції підшлункової залози і виділення жовчі у дванадцятипалу кишку. Сприяє всмоктуванню заліза у тонкій кишці.

У зв’язку з цими властивостями кислоту хлорводневу розбавлену (часто в комбінації з пепсином), призначають при ахілії, гіпоацидних станах, диспепсії, гіпохромній анемії (в комбінації з препаратами заліза). Протипоказана вона при ацидозі, гострому гастриті. При тривалому вживанні у великих дозах можливий ацидоз, пошкодження емалі зубів.

Пепсин  – білий або жовтуватий порошок, солодкий на смак, зі слабким специфічним запахом. Це протеолітичний препарат шлункового соку.Одержують його із слизової оболонки шлунка свиней.

Пепсин у шлунку розщеплює білки (протеолітична дія) до пептидів, частково до амінокислот (при рН 1,4-2,5). При підвищенні рН протеолітична активність пепсину зменшується, а при рН понад 4 припиняється. У дванадцятипалій кишці під впливом ферментів підшлункової залози пепсин руйнується.

Пепсин призначають хворим усередину по 0,2-0,4 г на прийом перед або під час їди в порошках або мікстурі (у комбінації з кислотою хлороводневою розведеною). Існують комбінації пепсину з цією кислотою в таблетках, наприклад, ацидин-пепсин.

Натуральний шлунковий сік  – найкращий препарат замісної терапії при недостатності шлункових залоз. Діючими агентами є хлороводнева кислота, пепсин та інші ферменти шлунка. Одержують його від тварин (собак, коней) методом уявного харчування, розробленого І.П.Павловим. Призначається всередину по 1-2 столові ложки  на пів склянки води під час їди невеликими ковтками. Застосувати його у фазі загострення гастриту, особливо при наявності ерозій у слизовій оболонці шлунка, протипоказано. Натуральний шлунковий сік, як і кислота хлороводнева розбавлена і таблетовані препарати (ацидин-пепсин, бетацид, пепсидил та ін.), призначається тільки після затихання гострих явищ запалення слизової оболонки шлунка.

Багатобічну фармакологічну дію на функцію шлунку проявляють препарати, які отримують з листя подорожника великого (Folium Plontaginis major) – інфуз (1:20), сік подорожника (Succus plantaginis), плантаглюцид (Plantaglucsdum). Вони збуджують рецептори слизової оболонки рота і язика, тому підвищують апетит, стимулюють секрецію шлункових залоз, проявляють спазмалітичну і протизаплідну дію. Тому використовуються при гіпоацидному  гастриті виразковій хворобі шлунка і дванадцятипалої кишки, що супроводжується нормальною чи пониженою кислотністю. Інфуз із листя подорожника призначається по 1 столовій ложці 3-4 рази за 15-30 хв до їди, сік подорожника – також по 1 столовій ложці – перед їдою, а плантацид – по ? – 1 чайній ложці гранул (0,5-1 г) в ? стакана теплої води 2-3 рази на день протягом 3-4 тижнів.

Протипоказання: гіперацидні форми гастрита і виразкової хвороби шлунка і дванадцятипалої кишки.

При низькій кислотності шлункового соку використовуються також препарати  з – трави золототисячника малого, квіток бузини чорної, ромашки лікарської тощо.

 

Засоби, що пригнічують секрецію залоз шлунка

Препарати, які пригнічують секрецію залоз шлунка, мають велике значення в лікуванні виразкової хвороби шлунка та дванадцятипалої кишки, гіперацидного гастриту тощо. Зараз доведено, що загоювання виразок відбувається у тих випадках, коли вдається підтримувати рівень інтрагастрального рН >3,0.

В наш час арсенал лікарських препаратів, по-справжньому ефективних при лікуванні загострень виразкової хвороби, складається з 4-х основних груп,  здатних підвищувати рН шлункового вмісту до цього рівня. До них належать селективні холінолітики (гастроцепін), Н₂-блокатори (ранітидин), блокатори Н⁺, К⁺– АТФази (омепразол), антацидні засоби. Важливою складовою противиразкового лікування стала також антихелікобактеріальна терапія – призначення препаратів, які можуть вплинути на причинний мікроорганізм – Helicobacter pylory. До таких засобів належать метронідазол, амоксицилін, тетрациклін, кларитроміцин, колоїдні препарати вісмуту. Перед призначення цих препаратів є обов’язковим бактеріологічне підтвердження наявності збудника у слизовій оболонці шлунка.

Пірензепін (гастроцепін) – синтетична трициклічна сполука, похідне бензодіазепіну. Є селективним блокатором М₁-холінорецепторів ентерохромафіноподібних клітин і парасимпатичних вузлів шлунка. Завдяки цьому препарат пригнічує базальну і викликану різними специфічними подразниками секрецію хлороводневої кислоти і пепсиногену. Крім того, пірензепін гальмує вивільнення гастрину при харчовому подразненні, а також проявляє гастропротективну дію, тобто підвищує стійкість слизової оболонки шлунка до пошкодження. Пригнічує секрецію слинних залоз.

Застосовується пірензепін для лікування виразок шлунка та дванадцятипалої кишки, гіперацидних гастритів. Призначають всередину по 0,05 г зранку і ввечері за 30 хв до їди, протягом 4-8 тижнів. При тяжкому перебігу виразкової хвороби його вводять внутрішньовенно або в м’яз, готуючи розчин ex tempore. Зрідка при застосуванні препарату спостерігаються сухість у роті, порушення бачення близьких предметів. З обережністю його призначають при глаукомі, при гіпертрофії простати. Протипоказаний у перші 3 міс вагітності.

Важливу роль у фармакотерапії виразкової хвороби шлунка і двадцятипалої кишки, як і інших захворювань, які супроводжуються гіперсекрецією хлороводневої кислоти, відіграють блокатори Н₂-гістамінорецепторів – ранітидин, циметидин, фамотидин і нізатидин. Ці препарати навіть після одноразового прийому пригнічують секрецію НСІ шлункового соку,  стимульовану прийомом їжі, як і нічну секрецію. У зв’язку з цим при тривалому застосуванні вони прискорюють загоєння шлункових і дуоденальних виразок, попереджують їх рецидиви. При наявності рефрактерних форм виразок необхідно терпеливо відбирати антагоністи Н₂-гістамінорецепторів, їх дози, шляхи введення. Слід комбінувати з антацидними препаратами, а при наявності збудника Helicobarсtеr pylori – з відповідними анбактеріальними засобами (метронідазолом, антибіотиками) і препаратами вісмута.

Ранітидин (зантак) відрізняється значною блокуючою активністю на Н₂ – гістамінові рецептори, при порівняльно невисокій токсичності. Застосовується при виразковій хворобі шлунка і дванадцятипалої кишки у фазі загострення, симптоматичних виразках гастроезофагальній хворобі і для,  профілактики уражень верхніх відділів ШКТ, визваних стресом тощо. При виразковій хворобі шлунка він ефективний навіть тоді, коли інші препарати неефективні або протипоказані. Призначають його всередину по 0,15 г зранку і ввечері або 0,3 г перед сном протягом 4-8 тижнів. Інколи вводять у вену по 2 мл 2,5 % розчину через кожні 4-6 год. Для попередження рецидиву захворювання препарат призначають щоденно ввечері по 0,15 г. У перші дні лікування, особливо при тяжкому перебігу виразкової хвороби, його доцільно поєднувати з антацидними препаратами. При лікуванні ранітидином можлива поява головного болю, запаморочення, втоми, шкірної висипки, тромбоцитопенії, іноді короткотривалих мозкових розладів. У таких випадках дозу його необхідно зменшити, а при появі ознак анемії – комбінувати з препаратами заліза. Ранітидин протипоказаний при вагітності і в період годування грудьми, підвищеній чутливості до нього.

Фамотидин (квамател) – антагоніст Н₂– рецепторів гістаміну ІІІ покоління. У значній мірі пригнічує продукцію РСІ шлунковими залозами, причому не тільки базальну, але й стимульовану гістаміном, гастрином чи ацетилхоліном. При цьому зменшується також активність пепсину.

Препарат використовується для лікування хворих на виразкову хворобу шлунка і дванадцятипалої кишки, на симптоматичну язву, ерозивний і рефлюкс-езофазіт, синдром Золлінгера-Еллісона. Призначають його по 0,04 г на день (або по 0,02 г двічі на добу), а для профілактики рецедивів – по 0,02 г одноразово. При тяжкому перебігу захворювання фамотідин уводять внутрішньовенно по 0,02 г. Один раз на день, навіть через кожні 12 год.

Побічна дія: інколи – діурея, закреп, сухість у роті, відсутність апетиту, головний біль тощо.

Значним досягненням в справі пошуку нових противиразкових засобів є створення препаратів, які здатні пригнічувати функцію протонної помпи (Н⁺, К⁺ -АТФази) парієтальних клітин шлунка, зокрема омепразолу (лосеку, пептикуму).

Омепразол у нейтральному середовищі шлунка неактивний, але в кислому середовищі канальців парієтальних клітин перетворюється в активний метаболіт сульфенамід. Цей метаболіт незворотньо і дуже швидко блокує мембранну Н⁺, К⁺,-АТФазу цих клітин шлунка, тим самим пригнічує базальну, як і визвану будь-яким чинником секрецію хлороводневої кислоти. При цьому зменшується об’єм шлункового соку, пригнічується виділення пепсиногену. Він проявляє також гастропротекторну дію. Всі ці властивості дають право вважати омепразол одним із найефективніших противиразкових засобів, при виразковій хворобі шлунка і дванадцятипалої кишки, виразковому пептичному езофагіті, синдромі Золлінгера-Еллісона. Омепразол ефективно попереджує рецидиви виразкової хвороби. Призначають його по 0,02-0,06 г одноразово на добу ввечері, а для профілактики – 3 рази на тиждень в цій же дозі.

У деяких хворих у процесі лікування можуть з’явитись побічні реакції – діарея, нудота, кишкові кольки, слабкість, головний біль та ін.

М-холінолітики (головним чином атропін) також пригнічують секрецію шлункових залоз (стор.) Використовують їх переважно в комбінації з антагоністами Н₂-гістамінорецепторів, особливо у хворих з рефрактерними формами виразок, або у хворих з нічними болями.

Антацидні засоби

Ще в далекому минулому люди звернули увагу на порошки з подрібнених коралів і вапняку як на засоби, які при пероральному прийомі здатні усувати печію і болі в ділянці шлунка. Наукове вивчення цих засобів почалось після встановлення французьким фізіологом Клодом Бернаром  ролі хлороводневої кислоти шлункового соку в травленні ще у ХІХ столітті, а на початку ХХ століття – і у виникненні пептичних виразок. Вже перші дослідження показали наявність у таких засобів властивостей нейтралізувати хлорводневу кислоту шлункового соку і сприяти заживленню виразок. Тому вони отримали назву антацидних.

Пошуки і вивчення ефективних антацидних засобів, як і застосування їх в гастроентерології, сприяли появі нових поколінь препаратів, здатних гальмувати секрецію хлорводневої кислоти шлунковими залозами. Серед них, перш за все, це специфічні і неспецифічні блокатори мускаринових рецепторів, гістамінових Н₂-рецепторів, інгбітори протонової помпи тощо.  Ці засоби, через їх високу ефективність, почали витісняти антациди з клінічного використання. Цьому сприяло також вияснення ролі Helicobacter pylori в патогенезі виразкової хвороби. Але, не дивлячись на це, антациди до сих пір широко використовуються в медицині як препарати, які відрізняються низькою вартістю, загальною доступністю, швидкою дією, низькою токсичністю. Виявлення нових властивостей сприяли розширенню показань до застосування, як і створеню нових антацидів.

Першими антацидними засобами, які упродовж багатьох десятиліть використовувались, як індивідуальні лікарські засоби, стали натрію гідрокарбонат, кальцію карбонат осаджений, магнію окись, алюмінію гідроксид тощо. Їх класифікували по швидкості нейтралізації хлороводневої кислоти і всмоктуваності в шлунку, зокрема на дві групи: системної (всмоктувальної) і несистемної (невсмоктувальної) дії. В наш час ця класифікація втратила своє значення, бо з лікувальною метою тепер використовуються переважно препарати несистемної дії, зокрема препарати магнію і алюмінію. Засоби же системної дії (натрію гідрокарбонат, кальцію карбонат осаджений) використовуються лише в обіході при печії і голодних болях як середники першої допомоги.

Порівняльна характеристика деяких антацидних препаратів представлена в таблиці.

 

Алюмінію гідроксид – адсорбуючий, обволікаючий і антацидний засіб. Один грам його нейтралізує 250 мл 0,1 н. розчину хлороводневої кислоти
[Al(OH)₃ + 3 HCl a AlCl₃ + 3H₂O]. Утворений у процесі цієї реакції алюмінію хлорид в кишках перетворюється в нерозчинний і невсмоктувальний алюмінію фосфат, який має в’яжучі властивості, тому може викликати закреп.

Під впливом алюмінію гідроксиду рН шлункового соку поступово зростає до 3,5-4,5 і залишається на цьому рівні декілька годин. При цьому в значній мірі пригнічується протеолітична активність шлункового соку.

Призначають перорально у вигляді 4 % суспензії у воді по 1-2 чайній ложці 4-6 разів на день після їди. Може виникнути диспепсія, закреп. Протипоказаний при нирковій недостатності.

Магнію окись і алюмінію гідроксид доцільно використовувати в поєднанні, так як при такій умові їх антацидний ефект сумується, а побічна дія з боку кишечника може не проявлятись. Існують також комбіновані препарати, до складу яких входять ці антациди, зокрема анацид і маалокс.

Анцид — суспензія, яка містить 2 % оксиду магнію і гель гідроксиду алюмінію (3,8 %) у флаконах по 240 мл. Проявляє антацидну, адсорбуючу і обволікаючу дію. Дозу підбирають індивідуально з урахуванням захворювання і стану, хворого. Зокрема при болях і печії призначають по 1-2 мензурці на прийом, при тривалому застосуванні – 6-8 разів на день в інтервалах між прийманнями їжі (4-6 тижнів) тощо. У літніх хворих, які тривалий час приймають анацид у великих дозах (більше 200 мл на добу), може розвинутись гіпофосфатемія, гіперкальціурія і остеомаляція, у молодому віці – нефрокальциноз і порушення функції нирок.

Маалокс – також комбінований антацидний засіб алюмінію і магнію. Таблетки містять по 0,4 г цих засобів, а 100 мл суспензії – 349 г гідроксиду алюмінію і 3,99 г окису магнію. Співвідношення цих антацидів може бути іншим. Кислотонейтралізуюча активність 1 таблетки маалокса складає 18,5 мекв хлороводневої кислоти, а 15 мл суспензії – 40,5 мекв НСІ. Проявляє також адсорбуючу і обволікальну дію, тому, як і анацид, понижує абсорбцію в ШКТ багатьох лікарських засобів (тетрациклінів, фосфорвмісних препаратів, індометацину, кислоти ацетилсаліцилової, фосфорвмісних препаратів, індометацину, кислоти ацетилсаліцилової, Н₂-гістаміноблокаторів, b-адреноблокаторів, аміназину, ізоніазиду, дифеніну тощо). Тому маалокс слід приймати за 2 год до або через 2 год після прийому цих засобів.

Маалокс приймають звичайно через 1-1,5 год після їди або при появі болю: по 1-2 таблетки, або по 1 столовій ложці на прийом. Таблетки слід розжовувати або тримати в роті до повного всмоктування, а суспензію старано взбовтувати.

Показання до застосування антацидних засобів в медичній практиці.

1. Суб’єктивні скарги хворих на печію чи голодні болі. 2. Клінічно підтверджений рефлюкс-езофагіт і жовчна грижа справохідного отвору діафрагми. 3. Диспепсія шлункового походження. 4. Рефлюксний антральний гастрит. 5. Виразкова хвороба шлунка для лікування і профілактики рецидивів. 6. Виразкова хвороба дванадцятипалої кишки (для лікування і профілактики). 7. Тривале лікування нестероїдними протизапальними засобами (для профілактики уражень слизової оболонки шлунка). 8. Стресорні виразки (для профілактики).

При цих захворюваннях особливо активні алюмінійвмісні антацидні препарати. Тривалість прийому їх визначається характером захворювання. Так, при наявності скарг на печію досить приняти одну, рідше дві дози препарати, при рефлюксному езофагіті антациди приймають тривалим курсом, при шлунковій диспепсії призначають на 2-3 дніі. Алюміній-вмісні антациди, через наявність гастропротективних властивостей, приймаються хворими так довго, як і нестероїдні протизапальні засоби, нерідко місяцями – роками. В таких випадках вони ефективніші блокатори Н₂-гістамінових рецепторів.

Протипоказано примінення антацидних засобів при значному порушенні функції нирок і при вагітності.

При захворюваннях шлунка, що супроводжуються високою кислотністю шлункового соку, використовуються також препарати із рослин – чистотілу звичайного, деревію звичайного, ромашки лікарської, звіробою звичайного тощо. Такі препарати при тривалому лікуванні сприяють пониженню кислотності шлункового соку, як і зникненню суб’єктивних проявів гіперацидного стану.

 

Гастропротектори

У комплексній фармакотерапії виразкової хвороби шлунка і дванадцятипалої кишки важливе значення надається гастропротекторам (цитопротекторам). Це лікарські засоби, які захищають слизову оболонку шлунка від пошкоджуючого впливу хімічних і фізичних факторів (кислот, лугів, ферментів, грубих харчових продуктів тощо). Одні з них створюють механічний захист слизовій оболонці (сукралфат, де-нол, інші підвищують захисну функцію натурального слизового бар’єра і стійкість слизової оболонки (карбоноксолон, мізопростол). В результаті такої дії нормалізується структура і функція слизової оболонки, забезпечується високий рівень мікроциркуляції в ній, створюються сприятливі умови для репарації пошкоджень шлунка.

Сукралфат – в’язкий жовто-білий гель, до складу якого входить сульфатований сахарид сукрози і поліалюмінієвий оксид. У кислому середовищі шлункового соку (при рН<4) настає його полімеризація у вигляді клейкої речовини, яка покриває слизову оболонку шлунка, особливо виразкову поверхню, бо вибірково зв’язується з некротичними тканинами. Зв’язує і інактивує пепсин і жовчні солі. Стимулює також синтез захисних простагландинів у слизовій оболонці. В’язкість і клейкість сукралфату зберігається і в дванадцятипалій кишці.

Сукралфат рекомендується для лікування хворих на виразкову хворобу шлунка і дванадцятипалої кишки, а також на гострий гастрит. Його ефективність відповідає ефективності блокаторів Н₂-гістамінорецепторів, але ремісії після рубцювання виразок більш тривалі. Препарат використовується також для профілактики рецидивів цих захворювань.

Гастропротекторна дія препарату після прийому продовжується біля 6 год, тому вживають його по 1 г 4 рази на день за 1 год до прийому їжі (останній прийом перед сном). Враховуючи те, що дія сукралфату починає проявлятись в кислому середовищі, його не слід поєднувати з антацидами і блокаторами Н₂-гістамінорецепторів. У ШКТ не всмоктується, тому резорбтивну дію не проявляє. Побічні ефекти – закрепи і сухість в роті.

Де-нол – колоїдний субцитрат вісмута. Препарат під впливом НСІ шлункового соку випадає в осадок білого кольору. Він характеризується високою спорідненністю до глікопротеїнів слизової оболонки, особливо до некротичних тканин виразкової поверхні. Через це виразка покривається захисним шаром полімерглікопротеїнового комплексу. Цей препарат захищає слизову оболонку шлунка від дії НСІ і пепсину, можливо гальмує його активність,  стимулює утворення слизу і синтез простагландинів. По терапевтичній ефективності хелатоутворюючі сполуки вісмута еквівалентні блокаторам Н₂-гістамінорецепторів. Крім того, він негативно впливає на Helicobacter pilori, тому використовується у комбінації з хіміотерапевтичними засобами, наприклад, з тетрацикліном і метронідазолом, для лікування тих виразок шлунка, бактеріальна етіологія яких встановлена. Призначається по 1-2 таблетці за 30-60 хв до прийому їжі і по 1-2 таблетці перед сном протягом 1-2 місяців.

У процесі лікування може появитись нудота, блювота, кал набуває чорного кольору. Не слід застосовувати при тяжких захворюваннях нирок.

Карбеноксолон-натрій – синтетичне похідне гліциризинової кислоти, яку отримують із коренів солодки (Glycyrrhiza). Під його впливом збільшується секреція в’язкого слизу, який рясно покриває слизову оболонку щільним захисним бар’єром. Понижує дифузію іонів з просвіту шлунка в слизову оболонку, особливо в присутності жовчі, яка стимулює цей процес. Препарат збільшує тривалість життя клітин цієї оболонки. Він пригнічує також активність ферментів, які інактивують простагландини і пепсиноген, гальмує перетворення його в пепсин. Всі ці прояви фармакодинаміки цього препарата – результат прямого впливу на слизову оболонку шлунка.

Карбеноксолон всмоктується в шлунку. Біля 90 % його зв’язується з білками плазми. Виділяючись з жовччю в кишку створює печінково-кишкову рециркуляцію. Із організму виділяється через кишечник.

Препарат особливо ефективний при виразковій хворобі шлунка, в меншій мірі – дванадцятипалої кишки.

Має мінералокортикоїдні властивості: викликає затримку Na⁺ і води, набряки, гіпертензію, гіпокаліємію. Ці побічні ефекти попереджуються і усуваються сечогінними засобами. Причому тиазидові діуретики не впливають на гастропротекторний ефект, тоді як спіронолактон зменшує його.

Гастропротекторну дію проявляють також простагландини Е₂ і І₂, які синтезуються у слизовій оболонці шлунка. Вони впливають безпосередньо на її епітелій, підвищуючи опірність до дії пошкоджуючих факторів, чим обгрунтовано використання при виразковій хворобі.

Цитопротекторна дія простагландинів зумовлена їх участю в різноманітних регуляторних механізмах секреторної діяльності шлункових залоз. Це, зокрема проявляється  стимуляцією секреції слизу і гідрокарбонатів, але гальмуванням секреції хлороводневої кислоти. Вони підвищують кровообіг у стінці шлунка. Це дуже важливо, бо підтримка ефективного кровотоку забезпечує доставку не тільки кисню і поживних речовин, але й сприяє видаленню іонів водню, які вільно проникають з порожнини шлунка у пошкоджену або ішимізовану ділянку його слизової оболонки. Крім того, простагландини попереджують дифузію іонів водню з шлунка у тканини, спровоковану кислотою ацетилсаліциловою, етанолом чи солями жовчних кислот. Вони сприяють також відновленню цілісності пошкодженого епітелію слизової оболонки.

Представником цього класу гастропротекторів є мізопростол – метильований аналог простагландину Е₁. Він виявився ефективним у профілактиці виразкового пошкодження слизової оболонки шлунка нестероїдними протизапальними засобами, а також у лікуванні виразки шлунка у тих хворих, в яких блокатори Н₂-гістамінорецепторів були неефективними. Призначається перорально по 1 таблетці (0,0002 г) 2-3 рази на день. Препарат нерідко викликає пронос.

До гастропротекторів (репарантів) відносяться також препарати кислоти нікотинової (нікотинамід, нікошпан, компламін), метилурацил, оксиферроскорбон натрія, солкосерил та ін. Вони покращують трофіку слизової оболонки шлунка, бо сприяють мікроциркуляції, синтезу білка, активності репаративних процесів.