ДАВАЛЬНИЙ ВІДМІНОК.

ПАРАЛЕЛЬНЕ ЗАКІНЧЕННЯ У nДАВАЛЬНОМУ ВІДМІНКУ. ТЕКСТ «ЖИТТЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ»

 

 

 

У сучасній українській мові категорію відмінка іменника складають сім nвідмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний. nВідмінок – граматична форма іменника, якою виражається те чи інше відношення ( nсуб’єктне, об’єктне, означальне, обставинне ) іменника до інших слів у nсловосполученні і реченні. Кожне з цих відношень і становить граматичне nзначення відмінкової форми.

  Називний відмінок називається прямим, усі інші – непрямими.

 Усі відмінки, окрім називного та кличного, можуть вживатися з nприйменником. Місцевий відмінок вживається тільки з прийменником.

 

Значення nвідмінків іменників

Називний відмінок відповідає на питання хто? що? (зеленіє озимина; сонце сходить; батько прийшов; nдівчина сміється).

Родовий відмінок відповідає nна питання кого? чого? (склянка молока; підпис юриста; підготовка до весни; nбіля будинку).

Давальний відмінок відповідає на питання кому? чому? (доповісти nкерівнику; уклін хліборобам; назустріч сонцю; спасибі матері).

Знахідний відмінок відповідає на питання кого? що? (зустрів колегу; nвикликав лікаря; беру сопілку; готую наказ).

Орудний відмінок відповідає на питання ким? чим? (завідуючий nвідділенням; їхати поїздом; за наказом директора).

Місцевий відмінок відповідає на питання на кому? на чому? (друкувати на nмашинці; працювати на підприємстві).

Кличний відмінок означає особу, до якої звертаємось: пане, nдівчино, добродію, юначе, президенте.

Значення іменників передається за допомогою nвідмінкових закінчень, прийменників та порядку слів. Наприклад: стоїть nтролейбус; підійшов до тролейбуса; поїхав тролейбусом тощо.

 

Таблиця 1. Відмінювання іменників

 

 

Завдання. Дайте відповіді на питання.

1. Які частини мови Ви знаєте?

2.     nОхарактеризуйте іменник як частину мови. nНаведіть приклади.

3.     nНа які питання відповідають іменники в nродовому відмінку? Наведіть приклади.

4.     nНаведіть приклади особових займенників у nродовому відмінку.

5.          nНаведіть приклади присвійних займенників у nродовому відмінку.

6.          nНаведіть приклади вказівних займенників у nродовому відмінку.

7.          nНаведіть приклади словосполучення nприкметника з іменником у родовому відмінку.

8.          nНа які питання відповідають іменники в nдавальному відмінку? Наведіть приклади.

 

Завдання.  До поданих слів поставте питання ХТО? ЩО? ЧИЙ? ЧИЯ? nЧИЄ? ЯКИЙ? ЯКА? ЯКЕ? ЯКІ? КОТРИЙ? КОТРА? КОТРЕ? КОГО? ЧОГО?

Лікарня_________________

Пацієнта________________

Нашого_________________

Хворого________________

Життя__________________

Аудиторії_______________

Їхньої__________________

Другого числа___________

Цікавої лекції____________

Мій друг_______________

Товариша______________

 

3авдання. Запишіть словосполучення у родовому відмінку. 

1.     nМій новий підручник.

2.     nМоє студентське помешкання.

3.     nСвій великий собака.

4.     nТвій студентський квиток.

5.     nТвоє шанобливе ставлення.

6.     nНаш улюблений композитор.

7.     nНаше спільне майно.

8.     nВаш найкращий товариш.

9.     nЇхній студентський квиток.

10.                nЦей кольоровий олівець.

11.                nТой медичний журнал.

12.                nМоя нова сукня.

13.                nЇхня спільна товаришка.

14.                nЦя синя ручка.

15.                nЇхні студентські вечори.

 

Завдання. Подані іменники поставте у потрібному відмінку, розкриваючи nдужки. Поясніть особливості вживання відмінкових закінчень.

Віддати належне n(майстер, робітниця, батько, лікар, жінка, товариш, учитель, керівник). Прийти nв гості до (ювіляр, Надія, перекладач, сестра, слюсар, дочка, директор, пісняр, nтеща). Спеціальний одяг на (школяр, робітниця, перукар, друкарка, маляр, nгончар, водій, санітарка). Завдати збитків (Віктор, фабрика, Ігор, завод, nкраїна, край, друкарня, село, шахта, родина).

 

 

Давальний відмінок іменника. Чоловічий рід

 

Давальний відмінок іменника. Жіночий рід

 

 

Запам’ятайте!

В іменниках перед nзакінченням –і в Д.в. і М.в. однини nпроходять зміни. Приголосні г, к, х nзмінюються на з, ц, с.

 

Memorize!

There are changes of consonants iouns (before ending –i in D. and M. v. singular). nConsonants g, c, h change into z, ts, s.

 

 

Давальний відмінок іменника. Середній рід

 

Давальний відмінок іменника. Множина

 

Завдання. Запишіть подані іменники у nформах давального і кличного відмінків однини. З одним словом кожної групи nскладіть речення.

1) Катерина, Ігор, молодість, гончар.

2) Олекса, пастух, вітер, студент, nспівачка.

3) Іван, друг, земля, неня, Дарина.

4) Олеся, ліхтар, Мирослава, юнак.

5) Богдан, радість, Ілля, учень, нива.

 

Завдання. Подані словосполучення поставте у давальному відмінку однини; nпоясніть закінчення.

Ректор Петренко Василь Олегович, директор Шульга Іван Іванович, nкерівник Ільїн Михайло Гнатович, бригадир Кузьменко Хома Лукич, президент Рощин nСтепан Федотович.

 

Давальний відмінок. Відмінок адресата

Готуватися – підготуватися – кому?

Говорити – сказати – кому?

Дарувати – подарувати кому?

Дзвонити – подзвонити – кому?

Подобатися – сподобатися – кому?

Відповідати – відповісти – кому?

Пояснювати – пояснити – кому?

Писати – написати – кому?

Показувати – показати – кому?

Продавати – продати – кому?

Купувати – купити – кому?

Помагати – помогти – кому?

Посилати – послати – кому?

Розказувати – розказати – кому?

Рекомендувати – порекомендувати – кому?

 

Давальний nвідмінок займенників

 

Скільки вам років? Мені 20.

Скільки років мамі, батькові, сестрі? Мамі 41 рік, батькові 43 nроки, сестрі 25 років.

Мені подобається фільм. Кому подобається фільм? Мені.

Нам сподобалися ці речі. Кому nсподобалися ці речі? Нам.

Їй потрібно їхати додому. Кому nпотрібно їхати додому? Їй.

 

Завдання. Поставте nслова у дужках у правильному відмінку

1.     Я купила (брат) костюм.

2.     Він подарував (сестра) годинник.

3. Мама купила (я) плаття.

4. Батько написав лист (бабця).

5.      Брат показав (ми) фотографії. n

6.     Товариш подзвонив (він).

7.      Викладач дає зошит n(студент).

8. Декан говорить n(студентка) про іспит.

 

Завдання. Зробіть nвправу за зразком.

Чоловік написав лист дружині. Дружина написала лист чоловікові.

1.Сестра допомагає брату.

2. Дочка купила подарунок батькові.

3. Ольга принесла мені книжку.

4. Джон подзвонив мамі.

5. Я дав зошит другові.

6. Вона допомагає їм.

7. Ви дзвоните мені.

8. Я і ти готуємо обід їм.

9. Ти і Катя пояснюєте завдання Даніелеві і Фатімі.

10. Ми розкажемо вам про Сирію.

11. Вона купить тобі морозиво.

12. Вони подзвонять нам.

13. Він допоможе їй.

14. Вони допомагають батькам.

15. Сергій подобається Наталі.

 

Завдання. Дайте відповіді на питання, використовуючи подані слова.

Кому він дзвонив? Мама, сестра, nподруга.

Кому ми подарували подарунок? nТовариш, батько, дід.

Кому він читав книжку? Сестра, nдитина, брат.

Кому вони заважали працювати? nСтудент, студентка, ми, вони.

Кому ви показали фото? Подруга, nтовариш, вона.

Кому ти написав вправу? Дочка, nдруг, Джон.

 

Завдання. Поставте слова з дужок у давальному відмінку.

Мама –

Брат –

Стіл –

Словник –

Книга –

Місто –

 

Завдання. Поставте nзайменники у давальному відмінку.

Дай (я) зошит.

Купи (він) подарунок.

Подзвони (вона) завтра.

Прочитай (я) цей текст.

Напиши (вони) вправу.

Допоможи (ми) зробити домашнє завдання.

Покажи (я) фотографії.

Приготуй (ми) сніданок.

 

Завдання. Складіть nречення з поданих слів.

1.     Я, розповісти, друзі, про, моє, життя.

2.     Він, допомагати, свої, старі, батьки.

3.     Учитель, порадити, свої, учні, прочитати, ця, книга.

4.     Ми, обіцяти, наші, нові, студенти, зустріти, вони, на залізничний, nвокзал.

 

Завдання. Поставте замість крапок слово який у потрібній формі.

1.Наш викладач, … ми показали зошити, виправив помилки. 2. nТовариш, …я допомагаю вивчати українську мову, приїхав із Сирії. 3. Сестра, … nвін написав листа, живе в Дамаску. 4. Дівчина, … він подарував квіти, працює в nнашій бібліотеці. 5. Друзі, … зателефонував Олесь, вчаться в медичному nінституті. 6. Студенти, … я порадив прочитати цю статтю, навчаються на першому nкурсі.

 

Завдання. Прочитайте текст, підкресліть слова, вжиті у давальному відмінку, nпоставте їх у називний відмінок.

Щорічно, у садах і городах, на дачних ділянках цвіте яскраво nжовтими квітками чистотіл. Всі вже так звикли до його присутності, що й не nзауважують зовсім. Ну, цвіте й цвіте. Чи мало різної трави росте влітку? А тим nчасом, скромними жовтими квітками нас радує справжній «зелений доктор».

Проте, якими лікувальними властивостями володіє рослина nчистотіл, добре знають професійні лікарі й фахівці народної медицини. nФармакологічними дослідженнями доведено, що препарати на основі цієї рослини nволодіють антисептичною дією відносно туберкульозної палички й викликають nзатримку росту й розвитку злоякісних пухлин.

Чистотіл володіє заспокійливою, болезаспокійливою, жовчогінною, nсечогінною і спазмолітичною дією. Використовується у вигляді настоїв, настойок nі відварів.

Неоціненними лікувальними властивостям володіє свіжий сік nчистотілу.

Віддавна свіжий сік і настій із чистотілу застосовують при nшкірних захворюваннях. Соком рослини припікають бородавки й кондиломи. Настоєм nлікують рани, що погано загоюються й червону волчанку.

Лікарські властивості. Чистотіл використовують при лікуванні nвиразкового стоматиту, хвороб очей і ерозій, при корості й золотусі й шкірному nтуберкульозі.

Лікувальні властивості чистотілу в гінекології застосовуються nдля лікування яєчників, кисти, тріщин і ерозії шийки матки. Свіжим соком nчистотілу, розведеним навпіл з водою, змазують тріщини сосків при маститі, а nтакож лікують при онкологічних захворюваннях.

У народній медицині сік рослини застосовують як nболезаспокійливий засіб при наявності каменів і піску в жовчному міхурі, при nкатарі шлунка, поносах, і хворобах печінки.

Давайте розглянемо, як використовувати лікарські властивості nтрави чистотілу в лікуванні різних захворювань.

 

Застосування свіжого соку чистотілу

При маститі розведіть свіжовижатий сік рослини навпіл з водою. nРясно змажте тріщини сосків і самі груди розчином соку чистотілу. Через 1-2 хвилини nпроцедуру повторіть.

Перша доза впливає на поверхневий шар шкіри, друга проникає в nбільше глибокі шари. Протягом дня зробіть 5-6 таких процедур, щоб лікувальна nвластивість чистотілу виявилося в повній мері.

При онкологічних захворюваннях приймайте усередину сік чистотілу nна молоці. Для цього в склянку молока додайте одну краплю свіжого соку рослини, молоко випийте. Наступного дня у молоко додайте дві краплі, у третього n- три, і так доведіть прийом соку до 15 крапель. Приймати тільки один раз у nдень. Якщо з’явитися нудота, запаморочення, зробіть перерву на три дні й nпродовжуйте лікування, але вже убік зменшення прийому соку.

Майте на увазі, що перед застосуванням соку чистотілу усередину, nнеобхідно обов’язкова консультація фахівця!

Зовнішньо, свіжий сік чистотілу використовують для виведення nбородавок, мозоль, для лікування корости, туберкульозу й раку шкіри. Для цього nзмішайте свіжий сік рослини з аптечним вазеліном, або гліцерином у пропорції n1:4 і додайте трохи краплі карболової кислоти. Отриманою лікувальною маззю nзмазуйте ушкоджені ділянки шкіри кілька разів вдень.

 

Застосування настойки чистотілу

Для готування лікувальної настойки, залийте столову ложку сухої nтрави склянкою горілки. Наполягайте в пляшці з темного скла в темному місці n7-10 днів. Настойку приймають усередину. Лікувальні властивості спиртової nнастойки чистотілу нададуть допомогу при фібромі матки, для лікування nжовтяниці, захворюваннях шлунково-кишкового тракту, для дроблення каменів у nжовчному міхурі і як болезаспокійливий засіб.

 

Застосування настою чистотілу

Для готування настою, залийте чайну ложку трави й дрібно корінь nдвома склянками окропу. Потім настій процідите, і приймайте по половині склянки nкілька разів у день як жовчогінний засіб. Настій чистотілу також приймають при nводянці, золотусі, малярії, жовтяниці, сифілісі і як сечогінний засіб.

 

Застосування відвару чистотілу

Їдальню ложку трави залийте склянкою окропу й млоїте на водяній nлазні 20 хвилин. Потім остудите й процідите. Настій має високий лікувальний nефект при лікуванні ерозії шейки матки, запальних захворюваннях яєчників, кисти nй грибка. Лікування проводиться шляхом спринцювань 2 рази в день по 0.5 літра nвідвару.

Тепер, коли ви довідалися про чудові цілющі якості чистотілу, не nпоходите повз цю рослину, а займіться заготівлею взапас. Тоді й улітку, і nвзимку, ви зможете застосовувати його лікувальні властивості для себе й своїх nблизьких.

При зборі рослини, одягніть на руки рукавички, вологу марлеву nпов’язку. Це потрібно для того, щоб не обпалити руки соком, а слизувату nоболонку носа не дратувати пилком квіток.

Квітучі рослини зріжте, промийте й висушіть на відкритому nповітрі, або в добре провітрюваному приміщенні. Найкраще сушити траву на nгорищі. Зберігаєте висушений чистотіл у полотняних мішечках у сухому й темному nмісці. Зберігається сушена трава до 3 літ.

При лікуванні чистотілом будьте уважні, оскільки лікувальні nвластивості трави чистотілу дуже сильні! Обов’язково дотримуйте рецептури й nпропорції при готуванні засобів з нього. І обов’язково проконсультуйтеся з nфахівцем, для виключення протипоказань і побічних ефектів.

Будьте здорові!

 

Матеріал для повторення, nзакріплення та систематизації вивченого

 

Таблиця 1.  Рід і число іменників

 

 

Таблиця 2. Рід деяких nіменників

 

 

 

Таблиця 3. Число іменників

 

 

 

 

Таблиця 4. Відміни іменників

 

 

 

 

Таблиця 5. Поділ іменників І і ІІ відмін на групи

 

 

Таблиця 6. Відмінювання іменників

 

 

 

Таблиця 7. Відмінювання іменників І відміни

 

 

 

Таблиця 8. Відмінювання іменників ІІ nвідміни

Тверда група

 

 

 

 

 

 

М’яка група

 

 

Мішана група

 

 

 

Таблиця 8. Відмінювання іменників

ІІІ відміни

 

 

 

 

 

 

Таблиця 9. Відмінювання іменників

IV відміни

 

 

 

Таблиця 10. Невідмінювані іменники

 

 

 

 

Таблиця  11.  Родовий відмінок

Таблиця 11.1. Родовий відмінок місця

(географічні назви)

 

 

 

Таблиця 11.2. Родовий відмінок зі значенням належності,присвійності

 

 

 

 

Таблиця 11.4. Родовий відмінок заперечення

 

 

 

Таблиця 11.5. Вживання nродового відмінка (іменник – іменник)

 

 

 

Завдання. Поставити подані іменники у nродовому відмінку однини.

акробат
nбагаж
nвелосипед 
nгурток
nтанець 
nалфавіт 
nбайкар 
nвогонь
nгудок 
nтеатр 
nананас 
nбалет 
nвуж 
nґрунт 
nхарактер.

Завдання. nСкласти і записати речення з кожним із наведених слів, вживаючи їх у формі nдавального відмінка.

Медсестра, брат, рослина, хутро, чарівник.

Завдання. Прочитайте nтексти. Знайдіть іменники в родовому відмінку.

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

(1871-1913)

Інтереси Лесі Українки були дуже nширокі: поезія, драматургія, проза, літературна критика, публіцис­тика, nісторія, етнографія й фольклор, музикознавство. В усіх цих різнома­нітних nділянках духовного життя українського народу вона стояла на рівні nпередових ідей свого часу.

ОЛЕКСАНДР   БІЛЕЦЬКИЙ

«Леся Українка! Це звучить узагальнююче, як nім’я, в якому злились мільйони nукраїнок і українців, мільйони безвісних чесних борців за свободу, які в глухі часи жорстокого царизму nвслід за російським nпролетаріатом не побоялися устати проти гніту й рабства» (П. Тичина).

Все прекрасне у великої дочки українського nнароду: і її ласка­ве патріотичне ім’я, і nгероїчне життя, і, сповнена революційного вогню, nніжна та гнівна творчість.

Леся Українка ввійшла в літературу як велика nпоетеса-лірик, геніальний драматург, талановитий прозаїк, перекладач, блискучий літературний критик, невтомний збирач і дбайливий цінитель фольклорних скарбів.

Письменниця революційно-демократичного напряму кінця XIX – початку XX століття, учасниця загальноросійського визвольного руху, полум’яний пропагандист ідей nнаукового соціалізму, Леся Українка оспівала nпролетарських «нащадків Прометея», разом з ними своєю творчістю світила n«досвітні огні» революції, здобувши від nнароду величні й славні імена Дочка Прометея nі Співачка досвітніх огнів.

БІОГРАФІЯ

Життя Лесі Українки – великий подвиг в ім’я народу, «її nмужність, пристрасність борця, її стійкість, її непохитність у біді, – властивості, які вирізняють не лише поезію, nа й життя великої Лесі Українки» n(М. Бажан).

«На нашій рідній Волині». Леся Українка – це nпсевдонім Лариси Петрівни nКосач. Народилася вона 25 лютого 1871 року в місті Новограді-Волинському (тепер Житомирська область), nщо розкинулось на мальовничих берегах річки Случ. Свій рід поетеса веде від людей гуманних і волелюбних, її nтітки по батьковій лінії nОлександра і Олена зазнали переслідувань за участь у народницькому революційному русі. Брат матері, дядько поетеси, Михайло Драгоманов – політичний емігрант, який nзаохочував Лесю вивчати російську й nзахідноєвропейську літературу, брати участь nу громадському житті.

Мати nпоетеси Ольга Петрівна – письменниця і nгромадсько-культурна діячка, відома в nлітературі під псевдонімом Олени Пчілки. nВона доклала багато зусиль, щоб дати дочці ґрунтовну освіту, все життя дбала про неї, хоч і не поділяла nїї революційних поглядів.

Петро Антонович Косач – nбатько Лесі – за участь у студентському русі був виключений із Петербурзького nуніверситету (свою освіту nзавершив у Києві). Він був не тільки дбайливим батьком, а й добрим другом і вихователем своїх дітей. З nособливою ніжністю ставився до Лесі. П.А. Косач, юрист за освітою, nпрацював службовцем у різних містах Волині – nНовограді-Волинському, Луцьку, Ковелі. Він добре знав російську і світову літературу, пильно стежив за всім новим, що nпроявлялося в красному письменстві nУкраїни, гарно читав і декламував напам’ять своїм дітям художні твори. nПрогресивні погляди П.А.Косача, його співчуття трудящим були причиною того, що nполіція встановила над ним негласний нагляд.

Новоград-Волинський, потім Луцьк, Ковель, село Колодяжне, nяке стало постійним місцем проживання сім’ї з n1882 року, – це місця, де минали дитячі та юнацькі роки Лесі. Волинь була її першою життєвою і поетичною школою, їй з nдитинства були милими n«Случі рідної веселі береги», барвисті луги, таємничі ліси із високими столітніми дубами, руїни Луцької nфортеці, біля якої вона зображала nЖанну д’Арк. Та найбільше її зачарували прості люди, поетичне слово і життя яких вона сприйняла всім серцем.

Леся Українка навіки полюбила народні легенди, звичаї, nпісні, які записувала її мати, залучаючи й дітей nдо цього. Все життя, як дорогоцінний скарб, збирала Леся твори народної поезії. nВона пам’ятала слова і мелодії багатьох nукраїнських пісень, які з її голосу nзаписав і видав кількома збірниками музикознавець Климент Васильович Квітка – чоловік поетеси. З глибоких і яскравих вражень рідного краю, з джерел nполіських повір’їв і легенд, звичаїв і пісень народилася драма Лесі Українки n«Лісова пісня», багато поетичних і прозових nтворів, етнографічно-фольклорних праць.

Природа щедро обдарувала Лесю Українку – дала їй добре і мужнє серце, хист до nмузики, малювання, вишивки, могутній поетичний nталант, великі здібності до науки.

«Муку творчістю перемагать». Рано зустрілася Леся з важким особистим горем. На одинадцятому році життя nзахворіла на туберкульоз nкісток, який спочатку виявився в руці, потім перекинувся на ногу, легені, nнирки. Поетеса мужньо перенесла кілька операцій, вела, за її висловом, «тридцятилітню війну» з тяжкою недугою.

Через тяжку хворобу руки Леся Українка змушена була відмовитися від занять музикою, що, як і поезія, nбула її творчим покликанням. nЩе дівчинкою вона не тільки чудово виконувала твори великих композиторів світу, а й творила власні nмелодії, зокрема на свої nпоезії. «Мені часом здається,— писала поетеса,— що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та nтільки біда, що «натура утяла мені кепський жарт». В nелегії «До мого фортепіано» (1890) вона передає біль розлуки з «давнім, любим nдругом», воскрешає згадки свого дитинства про море почуттів, картини життя, які малювала її уява, коли з nклавішів зринали чарівні nзвуки.

До школи Леся Українка не ходила. Спочатку nїї навчали батьки, а nпотім – приватні вчителі Києва, де Косачі жили зимою, щоб мати змогу вчити nдітей. У 1894 році родина поетеси поселилася в Києві. Косачі були у дружніх взаєминах з родинами nкомпозитора Миколи Лисенка і nписьменника Михайла Старицького, підтримували добрі стосунки з Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським, російським революційним письменником nГригорієм Мачтетом.’ n1899 року Леся Українка вперше зустрічається з Ольгою Кобилянською, з якою заприятелювала і мала на nбуковинську орлицю благотворний nвплив.

Природне обдарування, сприятливі умови в nсім’ї, культурне середовище, nнаполеглива праця над самоосвітою – ось ті чинники, які рано піднесли Лесю Українку на високості nвселюдської культури. Вона вражала всебічною nосвіченістю, ґрунтовною обізнаністю з літературою і мистецтвом багатьох народів nсвіту, знанням мов, глибоким проникненням у nсуспільне життя. Крім української nі російської, Леся Українка досконало володіла французькою, німецькою, англійською, італійською, nгрецькою, латинською, польською, білоруською мовами. Це давало їй змогу читати nв оригіналі художні і наукові праці багатьох народів, користуватися nбібліотеками не тільки Києва, Львова, Одеси, Мінська, Москви, Петербурга, а й nВідня, Берліна, Женеви, Мілана та багатьох інших міст.

У дев’ятнадцятирічному віці Леся Українка написала для nнавчання своїх молодших сестер підручник n«Стародавня історія східних nнародів», що стало яскравим свідченням її глибокої обізнаності з історією багатьох народів.

«На свій вік це геніальна жінка… Ми говорили з нею дуже довго, і в кожнім її слові я бачив розум та nглибоке розуміння поезії, освіти та nлюдського життя»,– писав про зустріч з поетесою у Львові 1891 року прогресивний nзахідноукраїнський письменник і nполітичний діяч Михайло Павлик. У цей час Леся Українка познайомилася з Іваном Франком.

Безмежна любов до народу, прагнення служити його визвольній боротьбі – ось nджерело, з якого вона черпала сили, щоб, як сказав М. Рильський, «муку творчістю перемагать».

«Вірю я в правду свого ідеалу». Суспільно-політичні та естетичні погляди Лесі Українки формувалися у 80–90-х роках XIX століття. nПерше сильне враження на неї справили вільнолюбні традиції сім’ї. Свідченням цього є її ранній nвірш «Надія», написаний nу зв’язку із засланням тітки Олени. Вирішальну роль у формуванні світогляду nпоетеси мало-народне життя. В селі Колодяжному та інших місцях вона бачила злидні трудящих, чула «скрізь nголосіння сумні» («Сім струн»). Сльози і горе народу боляче вражали гуманне серце поетеси і nнагострювали її слово, яке nзакликало народ до боротьби за нове справедливе суспільство, до «кращої долі, яснішої».

У зміцненні революційних переконань Лесі Українки велику роль відіграла творчість Т. Шевченка і nросійських революційних демократів nМ. Чернишевського, М. Добролюбова, М. Некрасова. Творчість великого Кобзаря, за висловом поетеси, n«збудила думки на Вкраїні», а nросійська література змушувала задумуватися над суспільним життям, будила любов до бідних та покривджених, вселяла nненависть до гнобителів.

Вирішальну nроль у формуванні світогляду письменниці відіграли пролетарський рух, ідеї марксизму. Леся Українка nразом із М. Коцюбинським, І.Франком, nП. Грабовським належала до нової, nреволюційної демократії, що йшла в найтіснішому союзі з пролетаріатом, підтримувала його. Письменниця nбрала активну участь у роботі nкиївського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», була в дружніх nстосунках з його активними учасниками. n1897 року під час лікування в Криму вона познайомилася і здружилася із Сергієм Мержинським — одним nіз активних діячів соціал-демократичного nруху. Ця дружба влила нові сили в душу поетеси, ще більше зміцнила її прагнення nпрацювати в ім’я визволення nнароду, незважаючи на тяжку хворобу.

Лесю Українку й С. Мержинського єднала ідея nреволюційного оновлення світу, любов до літератури й розуміння її великого суспільного nпризначення. Благотворний вплив ідей наукового соціалізму позначився на всій творчості Лесі nУкраїнки, починаючи з 90-х nроків. Поетеса була обізнана з «Капіталом» К.Маркса, працею Ф. Енгельса «Розвиток соціалізму від nутопії до науки», книгою nВ.І. Леніна «Що робити?»; читала ленінську «Искру». Київська квартира Косачів часто була місцем n«явки» для соціал-демократичних nдіячів. За участю поетеси було перекладено і ви­дано українською мовою «Маніфест nКомуністичної партії» Маркса і Енгельса та ряд інших соціалістичних праць. Вона nпідтримувала соціалістичний рух, називаючи його «універсальним», була твердо переконана, що українська нація не nможе «обійтись без нього». nНедарма поліція встановила за письменницею гласний нагляд і заборонила їй виїздити без nспеціального дозволу. В nсічні 1907 року Лесю Українку було заарештовано.

Ідеї революції і соціалізму дають могутню nнаснагу поетесі, стають nпровідними у її творчості, втілюючись у прекрасні новаторські, часто символічні образи. На початку n90-х років вона наполегливо nшукає «дороги тим людям, що ходять в ярмі» («Північні думи»), вітає «досвітні огні», що «світять їх люди nробочі» («Досвітні огні»), створює чарівні картини nмайбутнього – «країну осяйну, наче світло ідеалу, неначе світло правди» («Коли втомлюся я nжиттям щоденним…»).

Революцію 1905 року Леся Українка привітала як прихід весни, яка давно марилась «невільникам-народам». nА коли настали роки реакції, то це боляче вразило поетесу і знайшло художнє втілення в образі лютої і ненависної зими.

Невигойна хвороба, яка дедалі ускладнювалася, змушувала письменницю їхати шукати ліку, не давала nможливості взяти безпосередню nучасть у революційній боротьбі. Та вона була певна, що її слово допоможе народові вибороти свої nправа, і твердо заявляла: n«Вірю я в правду свого ідеалу» («Ось уночі пробудились nдумки…»).

«…Будуйте міст, що мусить з’єднувати nнароди». Революційний патріотизм Лесі Українки, який виявлявся в її nнепохитному прагненні nбачити свій народ вільним і щасливим, поєднувався в неї з турботою про соціальне визволення трудящих nвсіх націй, з відчуттям своєї причетності «до всіх людських змагань, до всіх nземних надій» (М. Бажан).

Своєрідним девізом громадської і творчої діяльності nпоетеси є її заклик, звернений до прогресивної nфранцузької інтелігенції: «…Будуйте nміст, що мусить з’єднувати народи» («Голос однієї російської ув’язненої»). Сама Леся Українка була невтомним і вправним будівником ідейних мостів між народами. nВона роз­глядала літературу як nмогутній засіб взаємопізнання і зближення nнародів.

Письменниця любила російський народ і його культуру, замолоду почала перекладати українською мовою nі пропагувати твори видатних російських письменників. Для молодих київських літераторів, що об’єднувалися в гуртку n«Плеяда», 1889 року вона nсклала список творів тих російських письменників, які слід перекласти. Серед них значилися твори О. nПушкіна, М. Гоголя, М.Лєрмонтова, nІ. Гончарова, Л. Толстого, М. Салтикова-Щед-ріна, Ф.Достоєвського, М. Некрасова, І. Тургенєва, В. Короленка.

Багатьма своїми творами велика поетеса nперегукувалася з Буревісником nпролетарської революції М. Горьким. «Адже обоє вони були буряні натури», – як nсказав про них П. Тичина. Леся Українка nне знала особисто Горького, але вони друкувалися разом з великим Леніним на сторінках nпрогресивного російського журналу n«Жизнь». У 1900-1901 роках тут надруковані статті Лесі Українки   «Два напрями в новітній італійській nлітературі», «Українські nписьменники на Буковині» та інші.

Письменниця різко критикувала тих, хто був nпроти участі українців у nзагальноросійському визвольному русі, викривала українських буржуазних націоналістів, разом з І. Франком, nМ. Коцюбинським, В. Стефаником, О.Кобилянською nборолася проти національної обмеженості і хуторянства, обстоювала єднання української літератури з великою nросійською –«найпере-довішою літературою світу».

Поетесу глибоко хвилювала доля всіх народів Росії, nпригноблених царатом, цікавила їхня історія і nкультура. Добрий друг поетеси nв часи її молодості, студент Київського університету грузин Нестор Гамбарашвілі, згадує: «Одного nразу, побачивши у мене nна столі книгу Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі», вона була приємно здивована цим шедевром грузинської літератури XII століття і засипала мене питаннями про nГрузію, її природу, давню культуру, nписьменників, художників, театри. Довго  nй уважно вона слухала мою nрозповідь і відповіді на ці питання і сказала: n«Який цікавий, дивний куточок – Грузія! Скільки мужності і доблесті повинен мати народ-жменька, щоб уціліти і охоронити nсебе від напастей і знегод, які випали на його долю! Коли б я не була українкою, я б хотіла бути nгрузинкою!»

Пізніше, коли з 1903 року поетеса майже постійно жила в nГрузії, вона мала багато друзів серед найкращих людей грузинського народу.

Слідом за Шевченком і російськими революційними демократами поетеса засуджувала розбрат між nслов’янськими народами, називала nслов’янщину «величною», закликала слов’янські народи до”єднання і спільної боротьби за кращу nдолю.

Крім великої російської культури, Леся Українка глибоко знала польську культуру, а під час nперебування в Болгарії 1894–1895 років удосконалювала свої знання з nболгарської мови, вивчала nзвичаї й літературу болгарського народу.

Поетеса цікавиться давньою матеріальною і духовною nкультурою Італії, куди вона виїздила на лікування в n1901-1903 роках. Письменниця nпобувала в багатьох містах Італії, де вона знайомилася з пам’ятками архітектури, живопису, nскульптури Леонардо да nВінчі, Рафаеля, Мікеланджело та інших великих митців епохи Відродження. Велику радість мала поетеса від nспілкування з простими людьми nцієї співучої країни, де їй довелося бачити не лише представників панівних nкласів, а й «інтелігентів, і слуг, і робітників в звичайних обставинах». У листі на батьківщину від 5 березня 1902 року Леся Українка писала: n«…Вони мені подобаються: nякісь вони природно ґречні, і привітні, і веселі».

Мости між народами зводила поетеса і своїми перекладами на українську мову творів М. Гоголя n(«Запропаща грамота», «Зачароване nмісце»), І. Тургенєва («Німфи»), Г. Гейне («Книга пісень»), Г. Гауптмана («Ткачі»), віршів А.Міцкевича, В. Гюго, Дж.-Г. Байрона та інших. Переклади поетеси nзбагачували духовну культуру nукраїнського народу та його художнє слово.

Леся Українка була переконана, що її рідний народ має чим nподілитися з людством, високо цінувала nукраїнські народні пісні і думи, nтворчість І.Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка. 1903 року на власні кошти вона організувала nекспедицію для запису на nфонограф героїчного епосу українського народу від його творців і носіїв  nкобзарів-бандуристів та лірників. Поетеса дуже раділа, коли вийшла збірка «Дум». «Тепер уже nсправді можна сказати: «Наша пісня, наша дума не вмре, не загине!», – писала вона вченому-музикознавцеві nФ.Колессі, який здійснив запис дум на nфонограф і їх видання.

Кілька зим наприкінці свого життя (1909-1913) Леся Українка лікувалася в Єгипті. І тут поетеса дружила nз простими людьми, вивчала життя і nстародавню культуру арабів. «Доля того народу, – nписала вона, – не була веселою – вся історія його пройшла під гнітом або своїх деспотів, або чужих nнапасників». У циклі віршів «Весна в nЄгипті» (1910) письменниця увічнила неповторні nкартини природи єгипетського літа, висловила гли­боке співчуття до арабів-трудівників, своє захоплення їхньою працею.

У той час Єгипет був під владою англійських nколонізаторів. Та nпоетеса твердо вірила, що вільнолюбну душу єгипетського народу «гніт фараонів, кормига чужинців не nздолає» («Таємний дар»).

Леся nУкраїнка побувала в Каїрському музеї, оглядала піраміди — одне з семи чудес світу. «Не розчарував мене Єгипет, а ще більше причарував, і тепер тільки я зрозуміла nйого до кінця геніальний хист, як nпобувала в Каїрському музеї», – зазначає в nодному з листів письменниця.

Вона переклала ряд ліричних пісень Стародавнього Єгипту, nякі вважала зразками «ясної, радісної поезії великого загадкового народу».

В борні з хворобою за морем ти була

І відтіля, де Нілу жовті води,

 З nкраїни пірамід ти чари принесла

В сади поезії вкраїнського народу, –

писав nВ. Сосюра у вірші «Лесі Українці».

Все життя Лесю Українку хвилювало питання: «Як світ новий з старого збудувати?» («Fa»). Відповідь на nнього вона знайшла у вченні Маркса й nЕнгельса, яке осяяло шлях для здійснення nзолотої мрії людства. В післямові до перекладу українською мовою брошури польського соціаліста Ш. Дікштейна n«Хто з чого жиє?» Леся Українка nнавчає пролетарів вважати гасло, яким завершується n«Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса, «святими словами», закликає їх:

«А щоб слушний час настав для повного визволення всіх ро­бітників з неволі: Робітники всіх nкраїв, єднайтесь! Єднайтесь, як nвільний з вільним, рівний з рівним!»

«Думка не  умре!   В таке  nбезсмертя  я й  привикла  nвірить».

Життя nЛесі Українки – це вічна легенда про nмужність і мудрість, ніжність і титанічну nнезламність поетеси-жінки, рівної якій важко nзнайти у світовій літературі.

Символічно звучать слова поетеси, написані нею перед nсмертю: «Ніч кінчається, сонце ледве встає». Лесі Українці не судилося побачити сонце нового життя. 1 серпня n1913 року в курортному грузинському містечку Сурамі перестало битися її серце. Домовину письменниці укрили квіти братнього nгрузинського на­роду. nЗвідси вона ввійшла в безсмертя. Тіло великої дочки українського народу було перевезено в Київ і nпоховано на Байковому кладовищі.

Творчість Лесі Українки пройнята глибокою вірою в nбезсмертя тієї справи, якій nвона присвятила все своє життя.

Смерть Лесі Українки стала тяжкою всенародною втратою. Так, робітники з Миргорода телеграфували: «До nнас докотилась сумна чутка, що не стало в житті славної поетеси Лесі Українки. Спи ж спокійно, наша сестро, ти була людина й nнедаремно жила в світі. Твоя муза найшла співчуття і в душі робітника».

Про безсмертя Лесі Українки писав у цей час і nпоет-робітник Трохим Романченко:

О, ці пісні не вмруть між нами зроду,

Поки душа в народу ще жнва.

І як огні досвітні у негоду,

Так тих пісень пророчії слова

Освітять шлях у темряві народу…

(«Пам’яті Лесі Українки»)

Глибокою скорботою пройняті телеграми від багатьох селян, nчисленних, відомих і невідомих, шанувальників творчості поетеси. «Кланяюсь праху великой украинской nженщиньї», – телеграфувала росіянка з Вінниці, підписавшись «Великоросска». «Пам’ять дорогої покійниці записана в моїй душі nнезатертими слідами. nЧесть її пам’яті!» – писав у телеграмі вчитель і друг поетеси Іван Франко. Великою письменницею і nгромадянкою, яка подарувала nлюдству натхненні твори, назвав Лесю Українку Панас Мирний.

Похорон Лесі Українки перетворився у демонстрацію палкої любові до поетеси. На похорон прибули nделегації з різних частин України, nРосії, Кавказу. Поліція заборонила виголошувати промови. Тільки музика та спів «Вічна пам’ять» nзазвучали над її домовиною.

Більшовицька газета «Рабочая правда» в некролозі «Пам’яті nЛесі Українки» високо оцінила революційну nдіяльність і художню nтворчість поетеси-борця: «Леся Українка, стоячи близько до визвольного nгромадського руху взагалі і пролетарського зокрема, віддавала йому всі сили, сіяла розумне, nдобре, вічне. Нам треба дякувати nїй і читати її твори… Леся Українка померла, але її бадьорі твори довго nбудуть будити нас до роботи – боротьби. Добра вічна пам΄ять письменниці – nдругові робітників”.

 

ПАНТЕЛЕЙМОН nКУЛІШ

Чорна рада

 

По весні 1663 року двоє подорожніх, nверхи на добрих конях, ізближались до Києва з Білогородського шляху. Один був nмолодий собі козак, збройний, як до війни; другий по одежі і по сивій бороді, nсказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих nшрамах на виду — старий «козарлюга». Коні в їх потомлені, одежа й тороки nпозапилювані: зараз було знати, що ідуть не зблизька.

Не доїздячи верстов зо дві чи зо nтри до Києва, взяли вони у ліву руку да й побрались гаєм, по кривій доріжці. І nхто тільки бачив, як вони з поля повернули в гай, усяке зараз домислялось, куди nвони простують. Крива доріжка вела до Череваневою хутора, Хмарища. А Черевань nбув тяжко грошовитий да й веселий пан із козацтва, що збагатилось за nдесятилітню рійну з ляхами. Річ тут про Богдана Хмельницького, як він років з nдесяток шарпав з козаками шляхетних ляхів і недоляшків. От тоді-то й Черевань nдоскочив собі незчисленного скарбу, та після війни й сів хутором коло Києва.

Було вже надвечір. Сонце світило nстиха, без жари; і любо було поглянути, як воно розливалось по зелених вітах, nпо сукуватих, мохнатих дубах і по молодій травиці. Пташки співали і свистали nусюди по гаю так голосно да гарно, що все кругом неначе усміхалось. А подорожні nбули якось смутнії. Ніхто б не сказав, що вони ідуть у гості до веселою пана nЧереваня.

От же вони вже й під Хмарищем. А те nХмарище було окрите гаями, справді наче хмарами. Кругом обняла його річка з nзеленими плавами, лозами й очеретами. Через річку йшла до воріт гребелька. А nворота в Череваня не прості, а державські. Замість ушул — рублена башта під nгонтовим щитом, і під башту вже дубові ворота, густо од верху до низу nцвяховані. Бувало тоді, у ту старовину, таке, що і вдень і вночі сподівайсь nлихого гостя — татарина або ляха. Так над ворітьми у башті було й віконце, щоб nроздивитись перше, чи впускати гостя до господи, чи ні. Над щитом — nгостроверхий гребінь із дубових паль, а округ хутора — годящий вал.

Під’їхавши гості під браму, почали nгрюкати шаблею в цвяхи. По гаю пішла луна, а в хуторі не озивавсь ніхто; да вже nнескоро хтось за ворітьми почав кашляти, і стало чути, як щось або старе, або nнедуже береться в башті по сходах до віконця, лізе да й гуторить само з собою.

— Враг його,— каже,— знає, який nтепер люд настав! Приїде казна-що, казна-звідки та й грюкотить, як воріт не nрозламле. А якби років п’ятнадцять або двадцять назад, так усяке сиділо по nВкраїні тихо та смирно, наче бджола в зимовнику. Ге, то-то бо!.. Якби вражі nляхи, собі на лихо, не потривожили козацького рою, то й досі б, може, так би nсиділи. Погано було за ляхів, та вже ж і наші гуляють не в свою голову! Ох, nбоже правий, боже правий!

— Се Василь Невольник,— каже тоді nпіп.— Однаковий і досі.

— Хто там грюкає, наче в свої nворота? — питає Василь Невольник крізь віконце.

— Да годі тобі розпитувать! — nозвався піп. — Бачиш, що не татаре, то і впускай.

— Боже мій правий! — аж скрикнув nВасиль Невольник.— Та се ж паволоцький Дірам!.. Не знаю ж, чи одчиняти ворота, nчи перше бігти до пана.

— Одчини перше ворота,— озвався nШрам,— а потім біжи собі, куди хоч.

— Правда, правда, добродію мій nлюбий! — каже старий ключник да й почав іспускатися униз, усе-таки розмовляючи nсам із собою.— Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком зійдеться. Ох, nне думали ж мої старі очі вбачати пана Шрама!

От одчинились ворота. Полковник nШрам із сином (той молодий козак був його син), схилившись, і в’їхали. Василь nНевольник з великої радості не знав, що й робити: кинувся до Шрама і поціловав nйого в коліно.

nДалі до сина:

— nБоже правий! Боже правий! Та се ж твій Петрусь! Орел, а не козак!

 Петро нагнувсь із сідла і поціловавсь із nВасилем Невольником.

— Орел, а не козак! — каже знов nВасиль Невольник. — Що, якби таких друзяк припливло хоч дві чайки до Кермана, nяк я пропадав там у неволі? Ох, боже правий! Далась мені та проклята неволя nдобре знати, не забуду її довіку!

Справді, Василь Невольник був собі nдідусь такий мізерний, мов зараз тілько з неволі випущений: невеличкий, nпохилий, а чі йому позападали і наче до , чого придивляються а губи якось nпокривились, що ти б сказав — він і зроду не сміявся. У синьому жупанкові, у nстарих полотняних шароварах, да й те на йому було мо,в позичене.

Петро, старого Шрама син, скочив на nземлю і взяв од панотця коня.

— nВеди ж нас, Василю, до пана,— каже полковник Шрам.— Де він? Чи в світлиці, чи в nпасіці? У нього здавна була охота до бджоли; так тепер певно вже пасічникує.

— Еге, добродію,— каже Василь nНевольник,— благую часть ізбрав собі пан Черевань — нехай його господь на світі nподержить! Мало куди й виходить із пасіки.

— Ну, да все ж од людей іще не nодцурався? Чи, може, справді зробивсь пустинножителем?

— Йому од людей одцуратись! — каже nВасиль Невольник.— Та йому й хліб не піде в душу, якби його люде покинули. У nнас і тепер не без гостей. Побачиш сам, що в нас за гість тепер у Хмарищі.

Да одчинивши дідусь у пасіку nхвірточку, і повів Шрама попід деревом.

Що ж то був за Шрам такий і як се nвін був разом піп і полковник?

Був він син паволоцького попа, по nпрізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі, і вже сай вийшов був на nпопи. Як же піднялись козаки з гетцу маном Остряницею, то і він устряв до nкозацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, nчуючи, як іллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів ,і nурядників над українцями, за наругу католиків і унітів над греко-руською вірою. nТоді-бо дійшло безладдє в Польщі до того, що робив усякий староста, усякий nротмістр, усякий значний чоловік, що йому в божевільну голову прийде, а nнайбільш із народом неоружним, з міщанами і хліборобами, которі не мали жодного nспособу супротив його стати. Почали жовніри, консистуючи в городах і селах, nбеззаконні окорми і напитки од людей вимагати, жінок та дівчат козачих, nміщанських і посполитих безчестити і мордовати, людей серед зими по ломках nльодових у плуг запрягати, а жидам приказували їх бичовати й поганяти, щоб, на nодин сміх і наругу, лід плугом орали й рисовали. А тим часом католицькі пани з nнашими перевертнями усиловались унію на Вкраїні прищепити і не в одну церкву nпопом уніта, на огиду людям, поставили; віру благочестиву мужицькою вірою nназивали, а оддаючи жидам у оренду села, не раз із селами й церкви їм на одкуп nоддавали. І нікому було на такі наруги жаловатись, бо й самого короля сенатори, nпапи да єпископи у руках держали. Городова та ж козацька старшина за коронного nгетьмана, за старост, за державців і їх намісників і орандарів руку тягнула, а nміж себе ділилась козацькою платою — по тридцяти золотих на всякого реєстрового nод короля і Речі Посполитої. То й реєстровим чи городовим козакам було тісно. nБагато з них до підданства старостам і державцям приневолено; которі ж остались nреєстровими козаками, тії робили в своєї старшини всяку роботу по дворах. Шість nтисяч тілько їх оставлено в реєстрі, да й тії, бувши в великій неволі в nстаршини, тягли, хотя й нехотя, за ляхів руку і тілько вже при Хмельницькому nодностайне за Вкраїну повстали. Так як би їм земляки у своїй тісноті й нуждах nжаловались?.. Жаловались миряне і попи благочестивії тілько далеким своїм землякам n— козакам запорозьким, которі, живучи в диких степах, за порогами, старшину nсвою самі з себе вибирали і гетьману коронному узяти себе за шию не давали. От nі виходили з Запорожжя один за одним гетьмани козацькії: Тарас Трясило, Павлюк, nОстряниця — з мечем і пожежею супротив ворогів рідного краю.

Тілько ж ненадовго підіймали nукраїнці під їх хорогвами похилу голову. Ляхи держались міцне за руки з nнедоляшками, гасили хутко полом’є і знов по-свойому обертали Україну. Аж ось nпіднявсь страшенний, невгасимий пожар із Запорожжя — піднявсь на ляхів і на nвсіх недругів отчизни батько Хмельницький. Чого вже не робили тії старости і nкомісари з городовими козаками, тії косистенти-ротмістри з своімя жовнірами, да nй наші перевертні-недоляшки з надвірною сторожею. Як уже не вмудрялись, щоб nпогасити теє полом’я! Як уже не перегороджували степові дороги своїми nзаставами, щоб не пустити нікого з України на Запорожжє, так де ж ? Кидає пахар nна полі плуг із волами, кидає пивовар казани в броварі, кидають шевці, кравці і nковалі свою роботу, батьки покидають маленьких дітей, сини — немощних батьків і nматірок, і всяке манівцем да ночами, степами, тернами да байраками чимчикує на nЗапорожжє до Хмельницького. І отоді-то вже «розлилась козацька слава по всій nУкраїні…»

Де ж пробував, де тинявсь попович nпаволоцький, Шрам, десять рік од Остряниці до Хмельницького? Про те багато nтреба було б писати. Сидів він зимовником серед дикого степу на Низу, взявши nсобі за жінку бранку туркеню; проповідував він слово правди божої рибалкам і чабанам nзапорозьким; побував він на полі й на морі з низцями; видав не раз і не два nсмерть перед очима да й загартовався у воєнному ділі так, що як піднявсь на nляхів Хмельницький, то мав з його велику користь і підмогу. Ніхто краще його не nставав до бою; ніхто не крутив ляхам такого веремія… У тих-то случаях nпошрамовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й nзабули реєстрове його прізвище. І в реєстрах-то, коли хочете знати, не Чепурним nйого записано.

Било козацтво в ту війну на те, що nабо пан, або пропав, то не кожен писався власним прізвищем.

От же минули, мов короткі свята, nдесять рік Хмельниччини. Вже й сини Шрамові підросли і допомагали батькові у nпоходах. Двоє полягло під Смоленським; оставсь тілько Петро. Іще таки й після nХмельницького не раз дзвонив старий Шрам шаблею; далі, почуваючись, що вже не nслужить сила, зложив з себе полковництво, постригсь у попи да й почав служити nбогові. Сина посилав до військового обозу, а сам знав одну церкву. «Вже,— nдумав,— Україна ляхам за себе оддячила, недоляшків вигнала, унію стерла, жидову nпередушила. Тепер нехай,— каже,— живе громадським розумом».

Коли ж дивиться, аж ізнов не гаразд nпочинається на Вкраїні. Свари да чвари, і вже гетьманською булавою почали nгратись, мов ціпком. Повернулось у старого серце, як почув, що козацька кров nіллється понад Дніпром через Виговського і через навіженого Юруся Хмельниченка, nщо одержав після його гетьманованнє; а як досталась од Юруся булава Тетері, то nвін аж за голову вхопився. Чи молиться, чи божу службу служить,— одно в його на nдумці: що ось погибне Україна од сього недруга отчизного і похлібці лядського. nБуло, чи вийде серед церкви з наукою, то все одно мирянам править: «Блюдітеся, nда не порабощенні будете; стережітеся, щоб не дано вас ізнов ляхам на поталу!»

Як же вмер паволоцький полковник, nщо послі Шрама уряд держав, да зійшлась рада, щоб нового полковника вибрати, nвін вийшов серед ради у попівській рясі да й каже:

— Діти мої! Наступає страшна nгодина: перехрестить, мабуть, нас господь ізнов огнем да мечем. Треба нам тепер nтакого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця. Послужив я православному nхристиянству з батьком Хмельницьким, послужу вам, дітки, ще й тепер, коли буде nна те ваша воля.

Як почула ж се рада, то так і nзагула од радості. Зараз окрили Шрама шапками, військовими корогвами, дали йому nдо рук полковницькі клейноди, вдарили з гармат, да й став панотець Шрам nполковником.

Тетеря аж здригнувся, як почув про nтаке диво. Що б то робити? Да нічого не зміг, бо так велось у ту старосвітщину, nщо рада була старша од гетьмана. Мусів Тетеря прислати Шрамові універсал на nполковництво. Обидва ж вони політикуються, подарунками обсилаються, а нишком nодин на одного чигають.

От же думав Шрам, думав, як би nВкраїну на добру дорогу вивести; далі, надумавшись, пустив таку поголоску, що nнездужає, нездужає полковник; передав осаулові Гулаку свій рейментарський nпірнач, а сам виїхав ніби кудись далеко на хутір для спокою, да ото й махнув із nсином з Паволочі. Куди ж він махнув і що в його було на думці, незабаром того nдовідаємось.

II

Скоро ввійшов ото Шрам у пасіку, nіще не помоливсь і святому Зосимові, що стоїть по пасіках, як слухає — у nЧереваня щось іграє.

— Е, да се в вас і бандура!

— І бандура,— каже Василь nНевольник,— та  ще чия бандура!

— Так се в вас божий чоловік? — спитав nтоді Шрам.

— А то хто ж би так заграв у nбандуру? Такого кобзаря не було, та, може, вже й не буде між козацтвом.

Ідуть вони, аж бандура заговорила nголосніше. Оддалеки — так наче сама з собою розмовляла, а тут і голос почав nпідтягувати до неі.

Гляне Шрам, аж сидять на траві під nлипою і божий чоловік, і Черевань, а перед ними стоїть полудень. Звався божим nчоловіком сліпий старець-кобзар. Темний він був на очі, а ходив без проводиря; nу латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені. Що ж він робив із nтими грішми? Викупляв невольників із неволі. Іще ж до того знав він лічити nусякі болісті і замовлять усякі рани. Може, він помагав своїми молитвами над nнедужим, а може, і своїми піснями; бо в його пісня лилась, як чари, що слухає nчоловік і не наслухається. За теє-то за все поважали його козаки, як батька; і nхоть би, здається, попросив у кого остатню свитину з плечей на викуп nневольника, то й ту б йому оддав усякий.

Тепер він розпочав смутную думу про nХмельницького, як умирав козацький батько:

Ой настала жаль-туга да по всій nУкраїні…

Не один козак гірко плакав од сії nдуми, а Черевань тілько похитувавсь, гладючи черево; а щоки — як кавуни: nсміявсь од щирого серця. Така була в його вдача.

Полковник Шрам, стоючи за деревом, nдививсь на їх обох. Давно вже він не бачив свого смішливого приятеля, і хоть би nкришечку перемінився Черевань; тілько лисина почала наче більш вилискуватись. А nв божого чоловіка довга, до самого пояса, борода іще краще процвіла сідинами; а nна виду дідусь просіяв якимсь свігом. Співаючи пісню, од серця голосить і до nплачу доводить, а сам підведе вгору очі, наче бачить таке, чого видющий зроду nне побачить.

Слухав його Шрам довго, а далі nвийшов із-за дерева да й став навпроти Череваня. Як схопиться ж мій Черевань:

— Бгатику,— каже (бо трохи nкартавив),— чи се ти сам, чи се твоя душа прилетіла послухати божого чоловіка?

Да й обнявсь і поцілосавсь із nШрамом, як із рідним братом.

Божий чоловік і собі простяг руки, nяк зачув Шрамів голос. Зрадів дідусь, що аж усміхавсь.

— Бувай же,— каже,— здоров, панотче nі пане полковнику! Чули й ми, як господь наустив тебе взятись ізнов за nкозакованнє.

А Василь Невольник, стоючи коло nнях, собі радується, похитуючи головою.

— Боже,— каже,— правий, боже nправий, ссть на світі такі люде!

— Яким же, бгате, оце случаєм? — nпитає зараз Черевань.

Шрам одвітовав, що на прощу до nКиєва, да й спитав сам у божого чоловіка:

— А тебе ж, діду, звідки і куди nгосподь несе?

— В мене,— каже,— одна дорога по nвсьому світу. Блаженні милостивії, яко тіг помиловані будуть…

— nТак, батьку мій! Так, мій добродію! — перебив йому Василь Невольник.— Нехай на nтебе так господь оглянеться, як ти на мене оглянувся! Три годи, як три дні, nпромучивсь я в проклятій неволі, на турецькій каторзі, на тих безбожних nгалерах; не думав уже вбачати святоруського берега. А ти виспівав за мене сто nзолотих червоних; от я ізнов між хрещеним миром, ізнов почув козацькую мову!

— Не мені дякуй за се, Василю,— nкаже божий чоловік,— дякуй богові да ще тому, хто не поскупивсь викинуть за nтебе з череса сотню дукатів.

— Хіба ж я йому не дякую? — каже nВасиль Невольник.— Ченці звали мене у монастир, бо я таки й письменний собі nтрошки; низове товариство закликало мене до коша, бо я всі гирла, як свої п’ять nпучок, знаю; зазивав мене і кошовий, і отаманнє, як проходив я, повертаючи з nневолі, через Запорожжє, а я кажу: ні, братчики, піду я тому служити, хто nвизволив мене із бусурменської землі; буду в його грубником, буду в його хоч nсвинопасом, аби як небудь йому подякувати.

Так говорив Василь Невольник. А nЧеревань, слухаючи, тілько сміявся.

— Казнає-що ти,— каже,— городиш, nбгате! Буцім уже сто червоних таке диво, що зроду ніхто й не бачив. Після nПилявців та Збаража носили козаки червінці приполами. Ну, сядьмо лиш, мої nдорогії гості, та вип’єм за здоров’я пана Шрама.

Випили по кубку. Тоді Шрам і питає:

— Скажи ж мені, божий чоловіче, ти nвсюди вештаєшся і всячину чуєш: чи не чував ти, що в нас діється за Дніпром?

— Діється таке,— одвітує божий nчоловік, важко здихнувши,— що бодай і не казати! Не добре, кажуть, починає на nсій Україні Тетеря, а за Дніпром чиниться щось іще гірше. Жодного ладу між nкозаками.

— А старшина ж із гетьманом на що?

— Старшини там багато, та нікого nслухати.

— Як нікого? А Сомко?

— А що ж Сомко? Хоть він і розумом, nі славою узяв над усіма, да й йому не дають гетьмановати.

— Як же се так?

— А так, що диявол замутив голову nВасюті Ніженському. Уже й чуприна біла, як у мене, і зовсім уже дід; доживав би nвіку на полковництві: так, отже, захотілось на старість гетьмановати. Багато nкозаків і його слухає. А як він собі мається добре, то й бояре, що на Москві nколо царя, що хотя роблять, і тії за його тягнуть руку. А Сомко, бачте, nнавпростець іде, не хоче нікому придіте nпоклонімося. Отаке як завелось міждо старшими головами, то й козаки пішли nодин против одного. Де зустрінуться, чи в шинку, чи на дорозі, то й зітнуться. n«Чия сторона?» — «А ти чия?» — «Васютина».— «Геть же к нечистому, боярський nпідніжку!» — «Ти геть к нечистому, переяславський крамарю!» — Себто, бач, що nСомко має в Переяславі свої крамні комори в ринку, так Васютинцям і звадливо. nОтак зітнуться, да й до шабель.

Слухаючи таку невеселу повість, nполковник Шрам і голову понурив.

— Та потривай же,— каже,— адже ж nСомка вибрали одностайне гетьманом у Козельці?

— Одностайне,— каже,— і сам nпреосвященний Методій був там і до присяги козаків приводив; да як Сомко собі nчоловік-дрямота, то й не в догад йому, що nсвятий отець думав, мабуть, заробити собі яку сот-нягу чи дві червоних на рясу. nА Васюта Ніженський водивсь у старовину з ляхами, так проноза вже добрий: nбрязнув капшуком перед владикою — той і вимудровав щось на Сомка, да й послали nв Москву лист. От і пішла така вже поголоска, що рада Козєлецька не слушна; nтреба, кажуть, ізозвати зуповную раду, щоб і військо з Запорожжя було на раді, nщоб одностайне собі гетьмана обрали і одного вже слухали; бо Васюта хоче собіі nгетьманства і не слухає Сомка-гетьмана, а запорожці собі гетьманом nБрюховецького зовуть.

— Якого се Брюховецького? — аж nскрикнув Шрам.— Що се ще за проява?

— Проява,— каже,— така, що слухаєш, да й віри няти не хочеться. nВи знаєте Іванця?

— Отак! — кажуть,— іще б не знати nчури Хмельницького!

— Ну, а чули, яку наругу прийняв nвін од Сомка?

— Чули,— каже Шрам.— Що ж по тому? nА Черевань:

— Здається, Сомко налаяв Іванця nсвинею, чи що?

— Не свинею, а собакою, да ще nстарим собакою, да ще не на самоті, чи там як-небудь напідпитку, а перед nотаманнєм, перед генеральною старшиною, на домовій раді в гетьмана.

— Га-га-га! — засміявсь Черевань.— nОдважив солі добре.

— Одважив солі добре,— каже божий nчоловік, да зробив негаразд. Іванець був собі не значний товариш, да за свою nщиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. Бувало, nпроживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш: «Коханий Іванець! Іванець, друже nмій єдиний’» — озветься до його під веселий час, за чаркою. «Держись, Юру,— nкаже, бувало, синові,— держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він nтебе не ошукає». От Юрусь і державсь його ради, і вже було, що скаже Іванець, nте й свято. А Сомко, знаєте самі, доводиться Юрусеві дядько, бо старий Хміль nдержав уперве його сестру Ганну; так він і не злюбив, що чура орудує небожем. nДа ото раз, як з’їхалась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про nвійськові речі, от Іванець і собі до гурту — немовби гетьманський чура — да nщось і блявкнув з просготи. А Сомко, знаєте, який? Зараз загориться, як порох. n«Пане гетьмане,— до Юруся,— старого пса непристойно мішати в нашу компанію…» nОт як воно було, панове, коли хочете знати я сам там лучивсь, то й чув своїми nушима. Да при мені ж зчинився й гвалт уночі, як Сомко піймав Іванця з ножем nколо свого ліжка. Да ото й судили його військовою радою і присудили усікнути nголову. Воно б же й сталось так, панове, да Сомко видумав Іванцеві гіршу кару: nзвелів посадити верхи на свиню да й провезти по всьому Гадячу.

— Га га-га! — зареготав ізнов nЧеревань.— Котузі до заслузі.

А Шрам усе слухав мовчки да й каже nпонуро:

— Се все ми знаємо.

— Знаєте,— каже кобзар,— а чи nчували, що після того вкоїв Іванець?

— А що ж він, бгате, вкоїв? — питає nЧеревань.— Якби на мене, то враг би його й знав, що й чинити після такого nсорому! Як тобі здається, бгате Василю?

Той тілько мовчки похитав головою.

— От що зробив Іванець,— прийняв nізнов слово божий чоловік.— Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, nпочав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його nхорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, nтак Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире nсрібло, скілько його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув nгрішми, так запорожці за ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А він, nледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть…

— Ну, що ж із сього? — ізнов-таки nспитав понуро Шрам.

— А от що з сього. Запорожці так собі nйого вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим.

— Іванця! — аж скрикнули всі у одно nслово.

— Ні вже його тепер ніхто не зове nІванцем,— додав божий чоловік,— тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький.

— Сила небесная! — закричав, nухопившись за голову, Шрам.— Так се його зовуть запорожці гетьманом?

— Його, панотче, його самого!

— Боже правий, боже правий! — nсказав Василь Невольник,— переведеться ж, видно, ні на що славне Запорожжє, nколи такі гетьмани настали!

А Черевань тілько сміявся:

— Га-га-га! Оце так, бгатці, що nштука! І ві сні такого дива не снилось нікому!

— Браттє моє миле! — рече тоді nполковник Шрам.— Тяжко моєму серцю! Не здолаю більш од вас таїтись! Їду я не в nКиїв, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана; а іду от чого. Україну розідрали надиос: nодну часть, через недоляшка Тетерю, незабаром візьмуть у свої лапи ляхи, а nдруга сама ію собі перевернеться кат знає на що. Я думав, що Сомко вже твердо nсів на гетьманстві,— а в нього душа щира, козацька,— так міркував я, що якраз nпідійму його з усіма полками на Тетерю, да й привернем усю Україну до одної nбулави. Гіркої підніс ти моєму серцю, божий чоловіче, да ще, може, як-небудь nділо на лад повернеться, їдьмо за мною на той бік: тебе казаки поважають, твоєї nради послухають…

— Ні, панотче,— перебив його nкобзар,— не слід мені встрявати до тії заверюхи.

Не нам те знати,

 Не нам про те, за те раховати:

Наше діло богові молитись,

Спасителю хреститись.

А більш, — каже, — мені не по нутру nота мізерная пиха, що розвелась усюди по Гетьманщині. Почали значні козаки жити nна лядський кшталт із великої розкоші. І вже байдуже їм тепер старосвітськії nспіви, що й людям у подобу, і богу не противні: держать коло себе хлопців із nбандурками, що тілько й знають різати до танців. Дух мій не терпить сього!.. І nнаша темна старчота, ради тієї ледащиці-горілки, бринчить їм на кобзах усячину. nЗабули й страх божий. Уже ж ти не бачиш нічого, уже тебе наче взято із сього nсвіту: так чого ж тобі вертатись до-гріхів людських? Умудрив господь твою nсліпоту, то співай же добрим людям, не прогнівляючи господа; так співай, щоб nчоловік на добре, а не на зле почувся!

— Бгатці! — сказав Черевань.— От я nпочувсь на добре. Ходімо лиш до хати. Там нам дадуть таких вареників, що всяке nгоре на душі одлигнс. Годі вже вам гуторити про свої смутки. Я радуюсь, що nгосподь послав мені таких гостей, а ви тілько охаєте та стогнете. Не засмучайте nмоєї гостини, забудьте свої гіркії думи хоч па сьогоднішній вечір.

Так говорячи, устав да й повів nсвоїх гостей до хати. Шрам ішов за ним, хитаючи понуро головою. Василь nНевольник голосно журився, на його гледючи. Божий чоловік ясен був на виду, мов nдуша його жила не на землі, а на небі.

III

Заглянув Черевань у пекарню:

— Е,— каже,— да се ж ти мені й nжениха привіз, пане бгате! (А в пекарні давно вже сидів Петро Шраменко, nрозмовляючи з Череванихою і з її дочкою Лесею.) Бач, як у їх весело, не так, як nу нас! Щебечуть, наче горобці. Що то за милий вік молодецький! Веди ж, Василю, nгостей у світлицю, а я поздоровкаюсь із молодим Шраменям.

Світлиця в Череваня була така ж, як nі тепер буває в якого заможного козака (що ще то за луччих часів дід або батько nзбудовав). Сволок гарний, дубовий, штучно покарбований; і слова з святого nписьма вирізані; вирізано і хто світлицю збудовав, і якого року. І лавки були nхороші, липові, із спинками, та ще й килимцями позастилані. І стіл, і божник із nшитим рушником округи, і все так було, як і тепер по добрих людях ведеться. nОдно тілько диво було в Череваня таке, що вже тепер ніде не зуздриш. Кругом nстін полиці, а на тих полицях срібні, золоті й кришталеві кубки, коновки, nпляшки, таці і всяка посудина, що то на війні поздобувано. Як палили козаки nшляхетськії двори і княжецькії замки, то все те мішками виносили. Так-то бог nтоді погодив козацтву, що тії вельможнії каштеляни і старости пишнії, несказанно nгорді, що гукали на гайдуків, сидя із сими кубками да конвами поза столами, nпішли в неволю до Криму або полягли головою в полі, а їх кубки стоять у козака nв світлиці. Іще ж по стінах висять і їх шаблі, пищалі під сріблом, nстаросвітські сагайдаки татарськії, шитії золотом ронди, німецькі гаркебузи, nсталеві сорочки, шапки-сисюрки, що вкриє тебе залізною сіткою — і ніяка шабля nне візьме. От же ніщо тіє не оборонило ляхів і недоляшків: допекли козакам і nпоспільству до самого серця. Та от тепер і тії луки, і тії шаблі, і вся та nзброя сіяє не в одного Череваня в світлиці і веселить козацькі очі.

 Тілько ж Петру, Шрамовому синові, здалось nнайкраще у пекарні, хоть там не було ні шабель, ні сагайдаків, а тілько самі nквітки да запашнії зілля за образами й поза сволоком, а на столі лежав ясний да nвисокий хліб. Так Леся ж усе скрашала собою так, що вже справді годилось би nсказати: «У хаті в неї, як у віночку; хліб випечений, як сонце; сама сидить, як nквіточка». І розговоривсь із нею Петро, як брат із сестрою. А сама Череваниха nбула пані ввічлива: знала як до кого з речами обернутись. Так моєму козакові nлуччої компанії було й не треба: тут би він і засів на весь вечір, дивлячись на nчорні дівоцькі брови да на шиті рукава.

Як ось і лізе Черевань, сопучи, nчерез поріг. Уваливсь у хату да, розставивши руки, до його:

— А, бгатику! — і почав nціловатись.— Ну,— каже,— бгате, не вниз ідеш, а вгору. То був козак над nкозаками, а тепер іще став кращий!.. Меласю! — обернувсь до жінки.— От нам nзятьок! Лесю, от жених тобі під пару, так-так! Га-га-га! Бач, бгате, який я nчоловік? Сам набиваюсь із своїм добром. Так не бере ж бо ніхто, та й годі! nХодімо, бгате, в світлицю; нехай вони тут собі пораються. Жіноча річ коло печі, nа нам, козакам, чарка та шабля.

Да, взявши Петра за руку, і потяг nдо світлиці. Обернувсь козак, переступаючи через поріг,— і серце в його nзаграло: Леся не спускала з його очей, а в тих очах сіяла й ласка, й жаль, і nщось іще таке, що не вимовиш ніякими словами. Сподобавсь, видимо, козак nдівчині.

— Ось подивись, дідусю,— каже nЧеревань, привівши Петра до божого чоловіка,— чи той се Шраменко, що переплив nСлуч під кулями? Їй-богу, я й досі дивуюсь, що таке молоде, да таке сміле! nПробравсь у лядський табор, убив хорунжого й корогов його приніс до гетьмана. nЩо ж би тепер воно зробило!

Божий чоловік положив Петрусеві на nголову руку да й каже:

— Добрий козак; по батькові пішов. nОдвага велика, а буде довговічний, і на війні щасливий: ні шабля, ні куля його nне одоліє,— і вмре своєю смертю.

— Нехай лучче,— сказав батько,— nполяже од шаблі і од кулі, аби за добре діло, за цілість України, що ось nрозідрали надвоє.

— Ну, годі ж, годі вже про се! — nкаже Черевань.— Ось я вам дам краще діло до розмови.

І дістав із полички жбан, nпрехимерно з срібла вилитий і що то вже за приукрашений! Не жалували пани nгрошей для своєї пихи і потіхи. По боках бігли босоніж дівчата — інша і в бубон nб’є; а зверху сидів, мов живий, божок гречеський, Бахус. Тим-то Черевань і звав nсей жбан божком.

— Шкода мені, дідусю, твоєї nтемноти,— каже кобзареві,— Ось на лиш полапай, яке тут диво. Се я в Польїці nтаке собі доскочив.

— Суєта суєтствій! — каже той, nусміхнувшись

— Ні, бгатику, не суєта! Ось як nвип’ємо з божка по кухлику, то, може, не так заговориш.

— Із божка! — каже Шрам.— Так отсей nчортик зоветься в тебе божком?

— Нехай він буде й чортик,— одвітує nЧеревань,— тілько кажуть, що в старовину у греків… Був народ греки, так, nііримірно, як ми тепер козаки… Народ нелюдимий,— от що!.. Таку тих то греків nсьому божку, кажуть, була велика шаноба.

— А в тебе вже не така? — питає nШрам.

— Ні,— каже,— на мене він не nнарікатиме, а от коли б ви його не зневажили.

І достав мальовану тацю, сріблом nковану. А на таці було намальоване таке, що всяке б засміялось. Жидок дає nзапорожцеві напитись горілки з барильця. Запорожець так і припав до барила, а nжид — одно од страху, а друге од скнарості — держить та й трусигься. А зверху і nпідписано: «Не трусись, псяюхо: губи nпоб’єш’» От на таку-то тацю поставив Черевань п’ять кубків ріпок да й почав nналивати якусь настойку з того божка.

— Се, бгатці,— каже,— така в мене nнастойка, що мертвий устав би з домовини, якби випив добру чарку.

Да й обніс усіх; не минув і Василя nНевольника, хоть той стояв собі оддалік, мов у монастирі служка перед ігуменом.

— Ну, бгаге Михайле,— каже, nповеселівши трохи од того трунку, Шрам,— загадаю ж я тобі про твого божка nзагадку: стоїть божок на трьох ніжках; король каже: «Потіха моя!», краля каже: n«Погибель моя!»

— Ну, бгатику,— каже Черевань,— хоч nубий, не второпаю. Дак, як як? Король на трьох ніжках, а краля каже: «Погибель nмоя»?

— Не король, а божок на трьох nніжках, як от і твій. Король каже: «Потіха моя!», краля каже: «Погибель моя’»

— А, пек же його матері, як nмудро!.. Король каже:

«Потіха моя’» Себто, бач, як nчоловік уп’ється, то вже тоді кричить: «Я король!» А жінка: «Ох, погибель же nмоя! Де ж мені тепер дітися?»

— Якраз так! Тілько, братику, твоя nжінка не злякалась би тебе, хоть би ти й королем зробивсь!

— Іще не одгадал! — каже Черевань. nАну ж ти сам!

— Мені не диво, а от якби ти nпоказав свою премудрість!

— Моя премудрість, бгатику,— сказав nЧеревань,— знає тілько налити та випити; а там собі мізкуйте, як хотя. На те ви nпопи, на те ви мужі совіта, на те ви народні голови.

Не вадило б і не понам,— одвітур nШрам,— не вадило б і не мужам совіта знати, що король тут — тіло, а краля — так nсе душа. Тіло потішається, як чоловік зап’є, а душа погибає; от і все.

— Пгавда, бгатику, їй богу пгавда! n— сказав, похитуючи головою, Черевань.— Вип’єм же ще по кубку!

Аж ось увійшла до гостей nЧереваниха, молодиця свіжа й повновида, пряма, як тополя,— замолоду була дуже nхороша. Підійшла до Шрама під благословеніє. Він її поблагословив, да, як пані nбула гожа, і вони ж таки давні приятелі, то ще схотів і попросту з нею nпривітатись, да й каже:

— Позвольте з вами привітатись, nдобродійко? А вона каже:

— Да як же зволите, добродію! Да й nпоціловались любенько. Тогді Череваниха ще обнесла гостей. Черевань випив на nрадощах повний кубок, бризнув під стелю да й каже:

—Щоб наші діти отак вибрикували!

А Череваниха почала вести за чаркою nрозмову:

— Так отеє,— каже,— ви на прощу, nпанотче? Святе діло!.. От, моя дружино,— обернулась до чоловіка,— от як добрі nлюде роблять: аж із самої Паволочі ідуть молитись богу. А ми живемо ось під nсамим Києвом, да ще не були сю весну й одного разу у святих угодників. Аж nсором! Да вже ж як собі хочеш, а в мене не дурно ридван наготовлений. nПричеплюсь за пана Шрама, да куди він, туди й я.

От божевільне жіноціво! — каже nЧеревань,— Куди він, туди й я!.. А як же пані Шрам махне за Дніпро?

— То що ж? Я б не махнула? Доки сидіти nнам у сьому воронячому гнізді? Ось уже которий раз переказує мій брат, щоб nприїхали до його в гості! І чому б не поїхати?

— Да, їй-богу, Меласю,— каже nЧеревань,— я рад би душею, коли б мене хто взяв та й переніс до твого бгата, nпід Ніжень. Кажуть, і живе добре — таки зовсім по-панськи. Не дурно його козаки nпрозвали князем.

— Отеє буцімби за достаток його nкнязем зовуть! — перебила Череваниха.— У його жінка — княгиня з Волині, ляшка. nЯк руйновали наші Волинь, так він собі вподобав якусь бідолашну княгиню; от і nсамого прозвали князем.

— Князь Гвинтовка! — зареготавши, nкаже Черевань,— То були Вишневецькії та Острозькії, а тепер пішли князі nГвинтовки… Знай наших! А добра, кажуть, людина з тії княгині. Поїхав би до nГвинтовки хоч зараз, коли б не далеко!

Гуторять, попиваючи, аж ось — двері nрип! І — так, як сонце засіяло: увійшла в світлицю Леся.

— От моя й краля! — каже Черевань, nберучи її за руку:

В світлоньку входить,

Як зоря сходить

В світлоньку ввійшла,

Як зоря зійшла .

А що, бгате? Чи нічим же похвалитись nна старість Череваневі?

Нічого не сказав Шрам, тілько nдививсь на Лесю. А вона ж то стояла, підійшовши під благословеніє, хороша да nпрехороша! Іще трошки засоромилась перед поважним гостем, то й очиці спустила в nземлю, а на виду аж сіяє. На диво була в Череваня дочка, да й годі. Тим-то nПетро, як побачив, то й умер, дармо що видав доволі світу!

— Ну лиш, доню,— каже Черевань,— nпіднеси нам по кубку, як там кажуть, із nбілих ручок.

Леся поблагословилась і піднесла. І nщо то вже, як хороше вдасться! Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті n— усе не так, як хто інший: так усі й дивляться, і так усякому на душі, мов nсонечко світить.

Випив старий Шрам із білих рук од Череванівни да й каже nЧереваневі:

— Ну, брате Михайле, тепер і я nскажу, що є тобі чим на старість похвалитись. А Черевань тілько сміється.

— А що ж, приятелю? — каже Шрам далі. Хоть би мені годилось би про nодно вже помишляти, да, може, тепер година щаслива; щоб її нам не занедбати — nчи не оддав би ти своєї Лесі за мого Петра?

А Черевань йому:

— А чом же не оддав би, бгате? nНехай нашим ворогам буде тяжко! Хіба ти не Шрам, а я не Черевань?

—Так чого ж довго думати? Давай nруку, свате! Да й подали собі руки, да й обнялись, да й поціловались. Тоді за nдітей, да й кажуть:

— Боже вас благослови! Поцілуйтеся, nдіти! Петро од радості не знав, де він і стоїть, мов сон йому сниться! Про що nвін тілько подумав, зараз воно йому й єсть. А Леся чогось ніби злякалась да й nкаже:

— Татусю! Хіба ж ви не бачите, що nне всі в хаті? Обернувсь Черевань — немає жінки. Аж ось вона знов увійшла в nсвітлицю.

— Меласю! — каже Черевань.— Чи nбачиш, що тут у нас діється?

— Бачу, бачу, пишний мій пане! — nдала вона такий одвіт да зараз і взяла од його дочку за руку.

Глянув Петро: де ж та ласка у очах nу Лесі? Де ж той жаль дівся, де ділось те, чого не вимовиш ніякими словами? nВона схилила головку на материне плече і перебирає в неї на шиї дукати, а на nПетра й не гляне. Гордо піднялась її губка — не добрий знак для залицяння!.. — nНу, нічого сказати, панотче! — каже Череваниха Шрамові.— Швиденько ви добуваєте nіз своїм сином замки! От же миррам доведемо, що жіноче царство стоїть кріпше nнад усі царства.

Черевань тілько сміявся.

А Шраму було не по нутру.

— Враг мене візьми,— каже,— коли з nіншим замком не скоріш справишся, ніж із бабою! Тілько ж не знаю, що за одсіч nви нам ізробите? Чим я вам не сват? Чим син мій не жених вам?

Черевань, стоячи збоку, усе дививсь nна Шрама, роззявивши рот, да слухав. Як же Шрам замовк, тоді він повернув шию nдо жінки, що то вона скаже.

А та вже тоді медовим голосом:

— Панотче, пане полковнику, nприягелю наш любий! Нема на Вкраїні чоловіка, щоб не знав, чого стоїть старий nШрам, і який старшина, який полковник не оддав би дочки за твого пана Петра? Не nк тому, панотченьку, тут річ. З дорогою душею раді й ми оддать за його свою nдитину; тілько ж бо треба чинити таке діло по-християнськи. Наші діди й баби, nяк думали заручати дітей, то перше їхали з усею сім’єю на прощу до якого nмонастиря да молились богу. От бог давав дітям і здоров’я, і талан на всю nжизнь. Се діло святе: зробімо ж і ми по-предківськи.

Знала Череваниха, що сказати: так і nпосадила Шрама, мов горщок од жару одставила.

— Ну, брате Михайле,— каже він nЧереваневі, — благословив тебе господь дочкою, да не обідив же й жінкою.

— Га-га-га! — каже Черевань. — Еге, nбгате! Моя Мелася не зневажила б себе і за гетьманом.

— По сій же мові да буваймо nздорові! — каже Череваниха, піднісши гостям по кубку.

— Щоб нашим ворогам було тяжко, як nдобре мовляє мій сват! — каже Шрам.

— А діти наші нехай отак nвибрикують! — додав Черевань, бризнувши з кубка на стелю.

— Амінь! — каже Череваниха. На тім nі застряло сватаннє. Старі вже більш і не згадували, бо і в Череваня, і в Шрама nбула така думка, що ще поспіють з козами на торг. Не так думав Петро:

він зараз догадавсь, що Череваниха nб’є на якогось іншого зятя, да й сама Леся їм гордує. І вже йому тоді здалось, nщо ні для чого більш і на світі жити; а на душі така пала туга, така печаль, що nй сказати не можна!

Леся, викрутившись із того nсватання, зникла з світлині і не ввійшла на вечерю; а послі вечері зараз nпорозходились на спочинок.

Старого Шрама і божого чоловіка nположили в світлиці, а Петро, по козацьки, ліг у садку під чистим небом.

Не знаю вже, яково-то йому після nтого сватання спалось. Як же вернувся вранці до світлиці, то божого чоловіка nвже не було в компанії: поплентавсь дідусь іще до схід сонця із Хмарища. Усі nповдягались у довгі подорожні сукні і ждали тільки старого Шрама. Той, стоя nперед образом, дочитував своїх молитов. По стінах і по полицях у світлиці не nвидно було більш ні дорогої зброї, ні срібних кубків; бо в тую неспокійну nстаросвітщину, одлучаючись, не кидай було плохо дома нічого, а ховай по nтайниках, по підземних скарбницях. Старий Шрам звелів синові сідлати коні; як nось і Василь Невольник виїхав із-за садка з ридваном. Погодив тоді бог козакам nнадрать у своїх ворогів усячини, що не один старшина, мов який дука, їздив nридваном. Блищали мідяні, позолотисти герби на ридвані в Череваня; миготіла в nочах дорога горорізьба — леви, струсові пір’я, булави з бунчуками; а тих, може, nперевелось і кодло, що сими гербами величались…

Мати з дочкою сіли в ридван, а nЧеревань не покидав-таки козаковання — поїхав на прощу верхи. Шрам із ним nдержав перед того поїзду.

Петро хотів їхати поруч із nверховими, да й сам не знав, як оставсь коло ридвана, мов прив’язаний. Іде nсердега мовчки і голову понурив. Далі, надумавшись, і каже:

— Паніматко! Учора діло пішло було nна лад, да й розв’язалось із твоєї ласки. Не по правді ви із своєю Лесею nробите. Я до вас із щирим серцем, а ви до мене з хитрощами. Лучче б уже nодрізати попросту, да й годі. Ну, що в вас на мислі? Скажи, паніматко, щиро, чи nдумаєш ти оддати за мене Лесю, чи в тебе другий єсть на прикметі?

— І єсть, і нема; і нема, і єсть,— nкаже, сміючись, Череваниха.

— Що отеє в вас за загадки? — аж nскрикнув з досади Петро.— Уже коли рвати, то рви, не дьоргавши! Скажи мені, nпаніматко, щиро, кого ви собі маєте на думці?

— Е, паничеську! — каже nЧереваниха.— Потривай-бо трошки: ще рано брати нас на ісповідь!

Замовк Петро, понурив голову, а на nвиду поблід, мов хустка: доняла йому до живого Череваниха. Вже й сама Леся, nзглянувши на матір, похитала головою.

Усміхнулась горда мати да й каже:

— Ну, козаче, коли вже тобі так nпильно припало, то от тобі уся історія. Леся моя родилась у чудну планету; ще nяк я нею ходила, приснився раз мені сон дивен-дивен на прочудо. Слухай, козаче, nта на ус мотай. Здалось мені, ніби посеред поля могила; па могилі стоїть панна, nа од панни сяє, як од сонця. І з’їжджаються козаки і славні лицарі з усього nсвіту — од Подолля, од Волині, од Сівери і од Запорожжя. Вкрили, бачся, все nполе, мов маки зацвіли по городах, вкрили да й стали битись один на один, кому nбуде та ясная панна. Б’ються день, б’ються другий,— як де не взявсь молодий nгетьман на коні. Усі склонились перед ним, а він до могили — да й поняв ясную nпанну. Такий-то був мені сон, козаче! Проходить день, другий — ніяк його не nзабуду. Ударилась я до ворожки. Що ж ворожка? Як ти думаєш?

— Я думаю тілько,— каже Петро,— що nти, паніматко, з мене глузуєш, от і все!

— Ні, не глузую, козаче. Слухай да nна ус мотай, що сказала ворожка. «А що ж,— каже,— пані, сей тобі сон пророкує nдочку із зятем. Дочка в тебе буде на весь світ красою, а зять — на весь світ славою. Будуть nіз’їжджатись з усього світу пани й гетьмани, дивоватимуться красі твоєї доні, nдароватимуть їй срібло-злото, та ніхто її не обдарує краще од судженого. nСуджений буде ясен красою між усіма панами і гетьманами; замість очей будуть nзорі, на лобу — сонце, на потилиці — місяць». Так промовила мені, віщуючи, nстара бабуся. Як ось, справді, дав мені господь дочку — справдилось бабусине nслово: півроку їй, не послідуща між дівчатами. Трошки згодом зашуміло по nВкраїні, закипіло, мов у казані, і стали з’їжджатись у Київ пани да гетьмани — nсправдилось друге бабусине слово. Усі дивовались на мою дитину, даровали їй nсережки, дорогі перстені; тілько ж ніхто так не обдаровав її, як той гетьман, nщо мені снився. Дорожчий над усі подарунки був його подарунок, і кращий над усе nпанство і лицарство був молодий гетьман: замість очей — зорі, на лобі — сонце, nна поіилиці — місяць Справдилося ще раз ворожчине слово. Усіх панів і гетьманів nзатемняв він красою. І говорить мені: «Не оддавай же, паніматко, своєї дочки ні nза князя, ні за лицаря; не буду женитись, поки виросте — буду їй вірною nдружиною». Дай же, боже, і ти, мати божа, щоб і се справдилось на щастє й на nздоров’є!

Тут саме виїхали вони із за гори. nПеред ними так і заблищало, так і замиготило, так і замережило церквами, nхрестами, горами і будинками. Святий город сіяв, як той Єрусалим. Сонце ще не nпіднялось високо; так не то що церкви й хоромини, да й зелені сади, і все, що nзагледіло око в Києві, усе горіло, мов парча золототканая

Прочане перехрестились і сотворили nмолитву. А Петро іде собі і не бачить, і не чує нічого: так опентала його nЧереваниха.

 

 

1.     Вказати рядок, у якому всі іменники вжиті у давальному відмінку:

A.   nсело, директору, сонцю, nночам;

B.   nідея, щастя, пальто, nлюдству;

C.   n* другові, деканові, nвикладачеві;

D.   nліс, рік, звуків, наука;

E.    nтоваром, ручкою, олівець.

 

2.     Вказати рядок, у якому всі іменники вжиті у давальному відмінку:

A.   nлісам, дерево, сад, зірка;

B.   n* ректорові, бабусі, nдругові, мамі;

C.   nкурка, сміх, бібліотекам, nлегеням;

D.   nборода, повага, душі, nберегам;

E.    nдругом, тенденція, олівець.

 

3.     Вказати рядок, у якому всі слова вжиті у давальному відмінку:

A.   *  тобі, йому, nнам, вам, мені;

B.   nекспорт, мені, стіл, груші;

C.   nдорога, дівчатам, море, nімені;

D.   nнога, хвосту, дерево, nпирогові;

E.    nдругом, ручкою, імпорт.

 

4.     Вкажіть правильні форми давального відмінка іменника хлопець

A.   nхлопець, хлопця

B.   n* хлопцю, хлопцеві

C.   nхлопець, хлопцю

D.   nхлопця, хлопцю

E.    nхлопцем, хлопцю

 

5.     У якому рядку всі слова вжиті у давальному відмінку?

A.   nозеро, Іван, пальма

B.   nозера, Івана, пальми

C.   n* озеру, Іванові, пальмі

D.   nозером, Іваном, пальмою

E.    nозеро, Івана, пальму

 

6.     У якому рядку всі слова вжиті у давальному відмінку?

A.   nвовк, тварина, село

B.   nвовка, села, тварини

C.   nвовки, тварини, села

D.   n* вовкові, тварині, селу

E.    nвовком, твариною, селом

 

7.     Вкажіть правильну форму давального відмінка слова качка

A.   nкачкою

B.   nкачкі

C.   n* качці

D.   nкачку

E.    nкачка

 

8.     У якому рядку всі слова вжиті у давальному відмінку?

A.   nтерапевт, лікарка, масло

B.   nтерапевта, лікарки, масла

C.   nтерапевта, лікарку, масло

D.   n* терапевтові, лікарці, nмаслу

E.    nтерапевтом, лікаркою, маслом

 

9.     Закінчіть речення: Сестра подарувала нову сорочку …

A.   n* брату

B.   nбратом

C.   nбрат

D.   nбрати

E.    nбрата

 

10.           nВкажіть правильні форми давального nвідмінка іменника викладач

A.   n* викладачу, викладачеві

B.   nвикладачем, викладачу 

C.   nвикладача, викладачу

D.   nвикладач, викладачем

E.    nвикладач, викладачу

 

11.           nЗакінчіть речення: хлопець nподарував квіти …

A.   nдівчина

B.   n* дівчині

C.   nдівчата

D.   nдівчини

E.    nдівчиною

 

12.           nЗакінчіть речення: Наталя nпише листа …

A.   батьки

B.   батьками

C.   * батькам

D.   батько

E.    на батька

 

13.           nУ якому рядку всі слова nвжиті у давальному відмінку?

A.   nморе, Оксана, дід

B.   nморя, Оксани, діда

C.   nморем, Оксаною, дідом

D.   n* морю, Оксані, діду

E.    nморе, Оксану, діда

 

14.           nУ якому рядку всі слова вжиті nу давальному відмінку?

A.   nукраїнець, лисиця, вікно

B.   nукраїнцем, лисицею, вікном

C.   nукраїнця, лисиці, вікна

D.   n* українцю, лисиці, вікну

E.    nукраїнці, лисиці, вікна

 

15.           nВкажіть правильну форму nдавального відмінка слова голубка

A.   nголубка

B.   nголубкі

C.   n* голубці

D.   nголубкою

E.    nголубку

 

16.           nВкажіть, яке слово у nдавальному відмінку має подвійні закінчення –у, -ові?

A.   n* дерматолог

B.   nжінка

C.   nНаталя

D.   nліто

E.    nдочка

 

17.           nЗакінчіть речення: Дідусь nкупив велосипед …

A.   nвнук

B.   nвнука

C.   n* внуку

D.   nвнуком

E.    nвнуки

 

18.           nВкажіть, яке слово у nдавальному відмінку має подвійні закінчення –у, -ові?

A.   n* хірург

B.   nкнижка

C.   nкошеня

D.   nмишка

E.    nкартина

 

19.           nУ якому рядку всі слова nвжиті у давальному відмінку?

A.   nнебо, сестра, лаборант

B.   nнеба, сестри, лаборанта

C.   nнебом, сестрою, лаборантом

D.   n* небу, сестрі, лаборанту

E.    nнебо, сестру, лаборанта

 

20.           nЗнайдіть неправильно nутворений родовий відмінок іменника:

A.   n* Понеділку

B.   nХірурга

C.   nЛісу

D.   nРомана

E.    nЖінки