Матеріали для підготовки до практичного заняття 10

“Родини Капустяні і Вересові. Загальна характеристика родин, морфологічний опис та визначення видів“

Родина Капустяні – Brassicaceae

Капустяні (Brassicaceae), раніше хрестоцвіті (Cruciferae) — родина рослин, названа за назвою роду капуста (Brassica), старіша назва «хрестоцвіті» походить від чотирьох пелюсток, через що квітка цих рослин нагадує хрест. Родина містить однорічні, дворічні та багаторічні трави, інколи кущі та напівкущі. Листя у капустяних просте, з черговим розташуванням, без прилистників. Квітки актиноморфні, рідше — зигоморфні, двох статей. Плід — стручок. Порівняно з кормовими злаковими та бобовими культурами, кормові капустяні вирізняються рядом позитивних властивостей і ознак

Від вирощування рослин родини капустяних у ґрунті накопичується багато поживних речовин, особливо азоту. Рослини добре використовують азот ґрунту після збирання попередників і, тим самим, оберігають ґрунтові води й поверхневі водойми від забруднення нітратами. Посіви цих культур можна використовувати на корм або ж у якості сидеральних добрив. Разом з тим капустяні мають і деякі негативні ознаки, які обмежують їхнє вирощування. Для одержання врожаїв і гарної якості кормів вони вимагають високих доз азотного удобрення. За фітосанітарними причинами вони гірше за інші культури включаються у сівозміни, особливо якщо це сівозміни із капустяними (хрестоцвітними) олійними культурами (ярий і озимий ріпак, озима суріпиця і гірчиця біла, сиза й чорна) і овочами, а також із цукровим буряком і зернобобовими. Ураження капустяних багатьма спільними хворобами значною мірою залежить від частки таких культур у сівозміні. Капустяні, за винятком стійких сортів гірчиці білої і редьки олійної, сприяють розмноженню бурякової нематоди.

 

Капустяні культури поглинають більше азоту при високому мінеральному або органічному удобренні, а також за сильної мінералізації ґрунтової органічної субстанції, ніж можуть використати для синтезу вегетативної маси до кінця вегетаційного періоду. Тому в них часто зустрічаються підвищені показники вмісту нітратів, що обмежує їхнє використання на корм. Крім того, капустяні містять глюкозинолати, чим також обмежується їхнє включення до раціонів тварин. За великої кількості цих речовин якість та смакові якості молока погіршуються. Оскільки види капустяних толерантні до більш пізньої сівби, ніж інші поукісні або пожнивні культури, їх вирощують залежно від можливих строків сівби і тривалості осіннього періоду вегетації. Кормові капустяні культури, зібрані в оптимальний строк, багаті протеїном. Вирощують їх чистими посівами або в суміші з іншими культурами.

Діагностичні ознаки родини

Підземні органи: стрижнева коренева система; у дворічних рослин головний корінь потовщується, утворюючи коренеплід (1). Листки прості без прилистків, переважно розчленовані (2).

Суцвіття: китиця або волоть (4). Квітки Капустяних мають однотипну типову будову: вони актиноморфні, двостатеві, з подвійною 4-членною оцвітиною (5). Чашолистки і пелюстки вільні. Андроцей 4-сильний, утворений шістьма тичинками (6). Гінецей ценокарпний 2-плодолистковий; зав’язь верхня. Плід: стручок або стручечок (7)

 

ГІРЧИЦЯ САРЕПТСЬКА –  Brassica juncea Однорічна трав’яниста рослина родини капустяних (хрестоцвітих). Стебло пряме, розгалужене, голе до 60 см заввишки. Листки на черешках, зісподу по жилках з розсіяними жорсткими волосками. Квітки правильні, двостатеві, 4-пелюсткові, жовті, зібрані в китицеподібне суцвіття. Цвіте у травні – червні.

       Плід – стручок з довгим носиком. Розводиться і трапляється здичавілою на забур’янених місцях. Для виготовлення галенових препаратів використовують насіння, яке збирають коли дозрівають нижні й серединні стручки.

Родина Капустяні – Brassicaceae

Гірчиця біла – Sinápis alba

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Гірчиця чорна – Sinápis nígra

 

Насіння гірчиці містить жирну олію, білки, слиз, глікозид синігрин, який під впливом ферменту мирозину в присутності води розкладається на сульфат калію, глюкозу й гірчичну ефірну олію, яка подразнює шкіру.
Галенові препарати гірчиці збуджують апетит, посилюють виделення шлункового соку, проявляють антисептичні й протизапальні властивості. Місцево застосовують гірчичники (гірчичний порошок) для посилення кровоплину при простудних захворюваннях, ревматизмі, радикуліті.

Внутрішньо – настоянку гірчичного борошна на горілці (1:10, ностояти 10 днів). Пити по 30 крапель тричі на день перед їдою.
Зовнішньо – гірчичний спирт для розтирань; гірчичники на тіло при простудних захворюваннях, ревматизмі, радикуліті. Ванни для ніг при простуді (50 г гірчичного борошна на 500 мл теплої води) тривалістю 20 хв.

Грицики звичайні (Capsella bursa-pastoris L.) Medic. Місцеві назва – дика гречка, горобинець, горобине око тощо. З родини хрестоцвітих – Cruciferae (Brassicaceae). Багаторічна трав’яниста рослина (10-15 см заввишки). Стебло пряме, просте або розгалужене. Прикореневі листки зібрані в розетці, перистороздільні, з трикутними, гострими, зубчастими частками, черешкові. Стеблові листки дрібніші, цілісні, ланцетні, сидячі, при основі стрілоподібні, стеблообгортні. Квітки дрібні, правильні, зібрані у верхівкову китицю. Чашолистків і пелюсток по чотири, чашолистки яйцеподібні, пелюстки (2-3 мм завдовжки) білі, майже вдвоє більша від чашолистків. Тичинок шість, з них дві коротші за інші. Плід – стиснутий з боків трикутно-оберненосерцеподібний стручечок (5-8 мм завширшки). Росте як бур’ян на лісокультурних площах, лісових розсадниках, поблизу доріг, жител. Тіньовитривала рослина. Цвіте у квітні – червні. Трапляються грицики по всій Україні. Заготовляють їх в усіх областях України.

Лікарська, вітамінна, харчова, медоносна, кормова рослина. У науковій медицині використовують надземну частину – Herba bursae pastoris, яку рекомендують проти різноманітних внутрішніх кровотеч (легеневих, ниркових, носових, шлунково-кишкових і особливо маткових), а також при надмірних менструаціях.

Жовтушник сірий – Erysimum canescens L.                    Одно-дворічна травяниста рослина до 90 см заввишки, сірувато-опушена від притиснутих, 2-4-роздільних волосків. Стебло розгалужене. Листки прикореневої розетки двогасто-ланцетні, з виїмчастим краєм. Стеблові листки лінійно-ланцетні. Пелюстки лимонно-жовті. Плоди-стручки до 70 мм завдовжки. Використовують траву і сік рослини, які містять флавоноїди та високоактивні серцеві глікозиди. Рослина отрунйа, тому препарати вживаються з обережністю, під контролем лікаря.

    

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Капуста городня – Brassica oleracea L. Дворiчна овочева рослина родини хрестоцвітих. Протягом першого року утворю низьке стебло iз значної кiлькості листкiв щiльну гладеньку головку. На другий рiк розвивається квiтуче стебло, до 150 см заввишки. Листки великi, черешковi, м’ясистi, сизо-зеленi або фiолетовi. Квiтки двостатевi, правильнi, чотиричленнi, зiбранi в китицi. Пелюстки блiдо-жовтi або бiлi. Цвiте у травнi – червнi. Комплекс сполук, якi мiстяться у капустi, наділяє її багатьма фармакотерапевтичними властивостями. Свiжий сік капусти діє також бактерицидно – пригнiчує рiст i розвиток золотистого стафiлокока, туберкульозної палички.

Це протикашльовий і вiдхаркувальний засіб, сприяє звільненню від пуринових основ i жовчi, посилює виведенню рiдини з органiзму, активізує метаболiзм холестерину, покращує моторну функцiю кишечника Застосовують при виразковiй хворобi шлунка i дванадцятипалої кишки, атеросклерозi, хворобах печiнки i селезiнки, холангiтах, запорах, запальних процесах дихальних шляхiв. Мiсцево – при гнiйних ранах, виразках.
Внутрiшньо – свiжий сік капусти по 50 мл тричі на день до їди.

Родина Вересові – Ericaceae

У світовій флорі родина налічує більше тисячі видів деревних рослин, які найчастіше мають прості шкірясті листки

         Багно звичайне (Ledum palustre) – низький вічнозелений чагарник, що має  неприємний запах. Росте у вологих соснових і мішаних лісах на Поліссі, північних схилах карпат. Листя шкірясте, лінійної форми. Пагони використовують як відхаркувальне засіб.

         Чорниця звичайна (Vaccinium myrtillus) – листопадний напівчагарник з тонким еліптичним листям і чорними плодами-ягодами – їх  використовують  як   вяжучий,  вітамінний  засіб, входить до складу “Арфазетину” гіпоглікемічної дії.Мучниця звичайна (Arctostaphylos uva-ursi) – вічнозелений напівчагарник з лежачими стеблами. Листя шкірясте, оберненояйцевидне, зверху видно жилки.  Плід – яскраво-червона кістянка (отруйна!).  Листя використовують як сечогінний протизапальний засіб.

Чорниця, черниця, борівка, у Карпатах — афина і яфина (Vaccinium myrtillus L.), чагарникова рослина з родини бруслинних, кущик до 0,5 м висоти з синьочорними їстівними ягодами; росте по лісах утворюючи живе надґрунтове вкриття. Цвіте у травні – червні. Плід – куляста чорна ягода, достигає у червні – липні. М’якоть спілої ягоди – червонувато-фіолетова, кисло-солодка, дещо в’язка на смак та сильно бруднить губи та зуби при її споживанні. Латинська видова назва myrtillus походить від слова myrtus — «мирта», через схожість рослини з маленькою миртою.

Чорницю використовують в харчовій промисловості (для виробництва сиропів, соків, морсів, варення, джемів, наповнювачів, харчових барвників). З ягід чорниці роблять вино, яке має прекрасні смакові якості, високі лікувально-дієтичні властивості та гарний колір.

Чорниця відноситься до дуже добрих медоносів, що дає багато нектару. Чорничний мед дуже ароматний, приємного смаку, червонуватого кольору.

Плоди чорниці звичайної містять вуглеводи (глюкозу, сахарозу, фруктозу, пектини), органічні кислоти (лимонну, молочну, яблучну, янтарну, щавелеву), вітаміни (А, В, С, РР), флавоноїди (гіперин, кверцетин, астрагалін), антоціани (дельфінідин, мальвідин, ідаїн, міртилін), феноли, мінеральні речовини макро- та мікроелементи (залізо, манган, селен, кобальт, мідь, золото, срібло, цинк). Плоди чорниці містять багато дубильних речовин, рутину.

Застосовують при проносах, кровотечах, анемії, гастриті, гепатиті, набряках, гіпертонічній хворобі, атеросклерозі, ревматизмі, псоріазі, цукровому діабеті, анемії, лейкозі, ангіні, бронхіті, циститі, уретриті, шлункових і кишкових коліках, захворюваннях ока (кератит, іридоцикліт).

У зв’язку з тим, що чорниця містить багато заліза, її доцільно призначати при анемії. Залізо чорниці краще засвоюється порівняно з лікарськими препаратами, оскільки в ягодах рослини його супутниками є аскорбінова кислота та інші корисні для організму сполуки. Вживання ягід чорниці покращує кровообіг у сітчатці ока, загострює нічний зір.

Листя чорниці звичайної мають протидіабетичні властивості завдяки наявності в ньому глікозидів (міртилін та неоміртилін).

У науковій медицині використовують ягоди і листки чорниці – Fructus et Folium Myrtilli. Висушені ягоди застосовують як в’яжучий засіб при гострих і хронічних проносах, особливо у дітей; Листки, що містять глікозид поліміртилін, використовують як засіб при лікуванні початкових форм цукрового діабету.

У народній медицині сухі плоди чорнИці вживають як в’яжучий засіб у вигляді чаїв, компотів, киселів при лікуванні різних хвороб кишково-шлункового тракту. Сироп з ягід вживають при запаленні печінки, при недокрів’ї, зниженій кислотності шлункового соку. Рослину використовують при маткових кровотечах, водянці, жовчнокам’яній хворобі, недокрів’ї, цукровому діабеті. Є вказівки, що ягоди запобігають розвитку силікозу, поліпшують зір. Антоціани, що містяться в плодах, використовують для виготовлення препаратів, що застосовуються Для профілактики променевої хвороби.

Сік і ягоди чорниці мають бактерицидні властивості, кислоти ягід поліпшують процеси травлення і запобігають відкладанню в порожнині суглобів солей щавлевої кислоти. Велике значення ягоди чорниці мають в нормалізації процесів обміну речовин, лікуванні подагри і ревматизму запаленні слизових оболонок

         Брусниця звичайна (Vaccinium vitis-ideae) – вічнозелений чагарник з яскраво-червоними плодами-ягодами (їстівними). Листя еліптичне, шкірясте, має заломлені вниз краї і точкові залози з нижньої сторони. Листя використовують як сечогінний протизапальний засіб, при каменях в нирках.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Родина Вересові – Ericaceae

Журавлина болотна – Oxycoccus palustris

 

           

 

 

Родина Гарбузові – Cucurbitaceae

Гарбуз звичайний – Cucúrbita pépo

Однорічна трав’яниста рослина з повзучим стеблом, п’ятилопате­вими листками та великими жовтими квітками. Вирощують її на горо­дах і баштанах. Збирають восени достиглі плоди і сушать.

Сировина. Для виготовлення ліків використовують м’якуш гарбуза, насіння і окремо черешки.

Насіння заготовляється й відпускається аптеками.

Хімічний склад. М’якуш гарбуза містить воду (майже 90%), білки (1 %), ферменти, цукри (4-11 %), клітковину (1,2%), мінеральні ре­човини: кремній, фосфат калію, магнію та заліза (0,7 %), а також каро­тин, аскорбінову кислоту, тіамін, рибофлавін, нікотинову кислоту та інші речовини.

Насіння гарбуза містить жирну олію (близько 20%), особливий фітостерин кукурбітол, смолу (до складу якої входить оксицеротинова кислота), білкові речовини, ліцетин.

Дія: жовчогінна, сечогінна, глистогінна.

Фармакологічні властивості і застосування в медицині. Гарбузовий м’якуш збільшує жовчовиділення, поліпшує функцію кишок при спастич­ному коліті, посилює водний та сольовий обмін, фільтраційну функцію нирок, забезпечує Інтенсивне виділення ними хлору (сприяє сечовиді­ленню).

Насіння гарбуза вживають як ефективний засіб проти різних стьожкових глистів (солітера, карликового ціп’яка). За глистогінною дією воно поступається чоловічій папороті, але не виявляє токсичного впливу на організм.

У народній медицині гарбузове насіння використовують як засіб, що допомагає при хворобах сечостатевих органів, особливо коли в сечі виявляється кров і коли спазми перешкоджають сечовипусканню. Для цього гарбузове насіння поєднують з конопляним сім’ям і готують з них емульсію (так зване молоко).

Щоб позбутися стьожкових глистів, застосовують свіже або вису­шене на свіжому повітрі й очищене від лушпиння (з сіро-зеленою шкірочкою) гарбузове насіння. Його розтирають у ступці невеликими порціями з додаванням води або молока, до утворення кашки. Вжи­вають по 1-1/2 склянки (дорослі) або по 1/2-1 склянці (діти) натще (лежачи). З’їдають цю порцію частинами, протягом 2 год. Через 3-4 год після того, як усе насіння вжите, випивають 1/2 столової ложки послаблюючої солі, розведеної 1/2 склянки теплої води, а ще через 30 хв. обов’язково ставлять клізму.

Родина Фіалкові – Violaceae

Фіалка триколірна – Víola trícolor

Однорічні або дворічні темно-зелені рослини родини фіалкових (10 — 45 см заввишки) з слаборозвинутим, малорозгалуженим коренем. Стебла висхідні, переважно розгалужені, опушені. Листки чергові, пластинка нижніх листків широкояйцеподібна, верхніх — довгасто-ланцетна (5-75 мм завдовжки і 5-20 мм завширшки). Листки тупозубчасті, коротковолосисті, середні на довгих, верхні на коротких черешках. Прилистки великі (3-30 мм завдовжки), перистороздільні. Квітки на довгих (30-120 мм) квітконіжках, великі (до 30 мм завдовжки), двостатеві, неправильні. Оцвітина подвійна. Чашечка з п’яти вільних листочків з вушкоподібними придатками. Віночок з п’яти вільних пелюсток, за довжиною значно перевищує чашечку. Дві верхні пелюстки блідо-жовті або темно-синьо-фіолетові, бокові до середини, а нижня по краю синьо-фіолетова або жовтувата. Нижня пелюстка завжди при основі жовта, з темними волосками і синюватою зігнутою шпоркою. Тичинок п’ять. Вони вільні. Маточка одна, зав’язь верхня, стовпчик один, приймочка куляста. Плід — видовжено яйцеподібна тристулкова коробочка.

форма фіалки, отримана з європейської дикої форми Viola tricolor, включає багато видів і форм. Квіти звичайно фіолетові, жовті, кремові чи різнобарвні, виведено багато різновидів, що відрізняються розміром і кольором.

Фіалка триколірна росте на галявинах, лісокультурних площах, узліссях, на луках, схилах. Рослина світлолюбна. Цвіте у червні — серпні.

Лікарська, фарбувальна, медоносна і декоративна рослина. У науковій медицині використовується трава фіалки триколірної і польової — І егЬа Vioiae Tricoioris. Препарати з неї використовуються як відкашлювалъний засіб при захворюваннях верхніх дихальних шляхів. Трава містить сапоніни, глікозид рутин, алкалоїд віолін, ефірну олію (до 0,008%), саліцилову кислоту, цукор, вітамін С, каротин, а квітки — антоціан віоланін.

У народній медицині трава фіалок триколірної і польової використовується внутрішньо при золотусі і як кровоочисний, потогінний, сечогінний і відкашлювалъний засіб; зовішньо — при суглобномуревматизмі, хворобах шкіри, для лікування ран, що повільно загоюються. В народі свіжі або розпарені рослини фіалки польової прикладають до грудей жінок, коли на них з’являється висип.

У квітках фіалки триколірної міститься жовта барвна речовина віола-кверцитрин. Обидва види фіалок медоноси, бджоли збирають з них тільки нектар.

У декоративному садівництві на клумбах, рабатках, у бордюрах, на балконах, квітниках широко використовують садову різновидність фіалки триколірної (братки садові) .

Заготовляють траву обох видів фіалок під час цвітіння, зрізуючи ножами або серпами. Сушать під навісом або на горищах під залізним дахом, розстеливши шаром 56 см на папері або тканині і періодично перемішують. Суху траву пакують у тюки по 100 кг. Зберігають у сухих добре провітрюваних приміщеннях на підтоварниках або стелажах. Строк зберігання до двох років.

 

       Фіалка польова –

          Víola arvénsis

 

Родина Мальвові – Malvaceae

Алтея лікарська – Althaéa officinális

Алте́я лі́карська (Althaea officinalis L.)  вид роду Алтея родини Мальвових.

Перші згадки

Згадується в працях стародавніх лікарів. На початку IX ст. Карл Великий видав наказ про вирощування лікарських рослин, в тому числі й алтеї. Ботанічні характеристики

Це — багаторічна трав’яниста рослина. Має широке вертикальне кореневище з простими, рідше галузистими жовто-бурими коренями, які досягають 50 см довжини. З кореневища виходять кілька прямостоячих сірувато-зелених, угорі короткогалузистих стебел заввишки близько 1 м з листками і блідо-рожевими квітками, розміщеними по кілька штук у пазухах верхніх листків. Листки черешкові. З обох боків сірувато-зелені; нижні — яйцеподібні, п’ятилопатеві. Верхні — трилопатеві, по краях зубчасто-пилчасті. Квітки складаються з подвійної неопадаючої чашечки, п’ятипелюсткового віночка і численних тичинок, і зрослися майже до самого верху в одну загальну трубку, що прикриває маточку. Плід сухий, у вигляді приплюснутого кружка, оточений чашечкою, яка залишається; плід розпадається на бурі сім’янки. Господарське значення Господарське значення Крім застосування в медицині, рослину можна використовувати для одержання з її стебел волокна, а з насіння — олії. Застосування у народній медицині

Східні слов’яни при легеневих захворюваннях використовували різні лікарські рослини (малина, липа, чебрець, солодка), але найбільш популярною, за свідченням багатьох джерел, була алтея лікарська.

У народній медицині корінь алтеї вживають рідко. Значно частіше квітки і листя при шлунково-кишкових захворюваннях, для полоскання горла і клізм при проносах. Фармакологічні властивості

Корені алтеї містять до 35% слизових речовин, які визначають цілющі властивості рослини, а також крохмаль (до 37%), сахарозу (10,2), бетаїн (до 4%) і жирну олію (до 1,7%). “

Препарати алтеї (порошок, водний настій, рідкий екстракт, сироп) використовують як протизапальний, обволікаючий і відхаркувальний засіб при катаральних станах дихальних шляхів, а також при поносах, гострих гастритах і ентероколітах. Вона входить також до складу грудного збору. Вирощування

Вирощують алтею на чистих від бур’янів суглинистих і супіщаних чорноземах з неглибоким заляганням ґрунтових вод. Орють на зяб на глибину 25—27 см, перед цим вносять органічні (з розрахунку 0,3 т/100 м²) і мінеральні (5 кг фосфорних і 1 кг калійних) добрива. Розмноження

Розмножується алтея в основному насінням. Норма висіву його — 0,1 кг/100 м², міжряддя — 70 см, насіння загортають на глибину 1,5—2 см.

Після появи сходів міжряддя розпушують на глибину 5—7 см, якщо сходи густі, їх проріджують. Залишаючи на 1 м погонної довжини рядка 8—10 рослин. Протягом літа посіви ще 2—4 рази розпушують з одночасним прополюванням в міру необхідності. Починаючи з другого року життя рослини на плантаціях підживлюють аміачною селітрою з розрахунку 3 кг/100 м². Перед зимовим періодом відмерлі частини рослин видаляють.== Перші згадки

Згадується в працях стародавніх лікарів. На початку IX ст. Карл Великий видав наказ про вирощування лікарських рослин, в тому числі й алтеї.

Це — багаторічна трав’яниста рослина. Має широке вертикальне кореневище з простими, рідше галузистими жовто-бурими коренями, які досягають 50 см довжини. З кореневища виходять кілька прямостоячих сірувато-зелених, угорі короткогалузистих стебел заввишки близько 1 м з листками і блідо-рожевими квітками, розміщеними по кілька штук у пазухах верхніх листків. Листки черешкові. З обох боків сірувато-зелені; нижні — яйцеподібні, п’ятилопатеві. Верхні — трилопатеві, по краях зубчасто-пилчасті. Квітки складаються з подвійної неопадаючої чашечки, п’ятипелюсткового віночка і численних тичинок, і зрослися майже до самого верху в одну загальну трубку, що прикриваєматочку. Плід сухий, у вигляді приплюснутого кружка, оточений чашечкою, яка залишається; плід розпадається на бурі сім’янки.

Східні слов’яни при легеневих захворюваннях використовували різні лікарські рослини (малина, липа, чебрець, солодка), але найбільш популярною, за свідченням багатьох джерел, була алтея лікарська.

У народній медицині корінь алтеї вживають рідко. Значно частіше квітки і листя при шлунково-кишкових захворюваннях, для полоскання горла і клізм при проносах.

Корені алтеї містять до 35% слизових речовин, які визначають цілющі властивості рослини, а також крохмаль (до 37%), сахарозу (10,2), бетаїн (до 4%) і жирну олію (до 1,7%). “Препарати алтеї (порошок, водний настій, рідкий екстракт, сироп) використовують як протизапальний, обволікаючий і відхаркувальний засіб при катаральних станах дихальних шляхів, а також при поносах, гострих гастритах і ентероколітах. Вона входить також до складу грудного збору.

 

Певоцві́т весняни́й (лат. Primula veris L.; Primula officinalis Hill.). Місцеві назви — баранці, жовтуха, миколайчики тощо.

  

 

Багаторічна трав’яниста рослина родини первоцвітних
(5-30 см заввишки) з косим кореневищем, розеткою прикореневих листків і квітконосними стрілками.

Листки (5-20 км завдовжки) яйцеподібні або довгасто-місяцеподібні, тупі, зморшкуваті, з хвилястим зарубчасто-виїмчастим краєм, опушені або майже голі з вузькокрилатим черешком.

Суцвіття зонтикоподібне, однобічне, з обгорткою з лінійних листочків. Квітки правильні, зрослопелюсткові, на квітконіжках. Чашечка п’ятигранна, розсічена на п’ять трикутних зубців, після цвітіння здута. Віночок яскраво-жовтий, з довгою трубкою і п’ятизубчастим відгином. Тичинок п’ять, маточка одна з верхньою зав’яззю, одним стовпчиком (коротким або довгим у різних квітках) і головчастою приймочкою.Плід — яйцеподібна коробочка.

Росте первоцвіт у мішаних лісах, на галявинах, серед чагарників. Тіньовитривала рослина.Цвіте у квітні — травні.

Поширена у лісових і лісостепових районах, частіше на Правобережжі, а також у Криму. Райони заготівель — Волинська,Рівненська, Житомирська, Хмельницька, Вінницька, Київська, Полтавська, Чернігівська, Сумська та Харківська області. Запаси сировини значні.

Лікарська, вітамінозна, харчова, медоносна, фарбувальна, декоративна рослина.

У науковій медицині

Використовують листки первоцвіту — лат. Folium Primuiae, квітки — лат. Flores Primulae i кореневища з коренями — лат. Radix Primulae. Листки застосовують як Вітамінний засіб для приготування концентратів вітаміну С, які рекомендують для лікування гіпо- і авітамінозів. Корені містять сапоніни, глюкозиди, сліди ефірної олії, вітаміни А і С. Корені застосовують як прекрасний відхаркувальний засіб при хворобах дихальних шляхів, особливо при бронхіті, пневмонії, коклюші, астмі і як сечогінний і потогінний засіб при грипі.

У народній медицині. квітки первоцвіту використовують як потогінний засіб при простуді, мігренях, запамороченні голови, безсонні, пропасниці, хворобах серця і туберкульозілегень.

Відвар коренів застосовують при бронхіті, запаленні легень, коклюші, як болезаспокійливий засіб (при болях у суглобах), при хронічних запорах, головних болях, всіх хворобах сечостатевих шляхів і нирок.

Порошок з товчених листків первоцвіту приймають при недостачі вітамінів у організмі, в’ялості, відсутності апетиту, хворобах ясен.

Використовується первоцвіт у гомеопатії, а водні відвари всієї рослини у ветеринарії.

У харчуванні

Первоцвіт весняний належить до цінних вітамінозних рослин, у листках його містяться вітамін С (400 — 500 мг%), каротин. Молоді листки використовують для приготування супів, борщів, салатів. У деяких країнах Європи культивують як салатну рослину. З квіток первоцвіту шляхом зброджування з цукром або медом готують поживний прохолодний напій.

Як медоносна рослина рано навесні дає підтримуючий взяток. Трава і квітки дають буро-сливкову фарбу.

Кореневища з коренями збирають восени, викопуючи їх лопатами. Струшують землю, обрізують надземні частини і швидко миють у холодній проточній воді. Після попереднього пров’ялювання на відкритому повітрі сушать на горищах під залізним дахом, під наметами з гарною вентиляцією або в сушарках при температурі 40-50°, розстилаючи тонким шаром на папері, тканині або решетах. Суху сировину пакують у мішки або тюки вагою по 40-50 кг. Зберігають у сухих, добре провітрюваних приміщеннях. Строк зберігання — два роки.

Листки збирають на початку цвітіння, зриваючи їх руками або зрізуючи ножами. Швидко сушать на горищах під залізним дахом або в сушарках при температурі 70_800, розстилаючи їх тонким шаром. Сухі листки пакують, пресуючи в мішки вагою по 40-57658 Зберігають у сухих, добре провітрюваних приміщеннях.

Квітки збирають на початку цвітіння, зриваючи руками і складаючи у невеликі кошики. Сушать під наметами з достатньою вентиляцією, розстилаючи тонким шаром. Пакують у металеві банки по 5 або 10 кг і зберігають у сухих, добре провітрюваних приміщеннях.

Кропива дводомна (Urtica dioica L.). Місцеві назви – жалива велика, жалюча кропива. Багаторічна трав’яниста рослина (50-120 см заввишки) з повзучим, дерев’янистим, гіллястим кореневищем. Стебло пряме, чотиригранне, вкрите, як і вся рослина, довгими і короткими жалкими волосками. Листки (8 – 17 см завдовжки) супротивні, довгочерешкові, з прилистками. Пластинки їх видовжено-яйцеподібні, до верхівки поступово звужені, при основі серцеподібні, крупнопилчасті.

Квітки в довгих розгалужених пазушних колосистих суцвіттях, зелені, одностатеві, правильні. Рослина дводомна. Чоловічі суцвіття – прямостоячі, жіночі – після цвітіння пониклі. Плід – широкоовальна або яйцеподібна сім’янка.

Росте у вільшняках, на забур’янених лісових площах, листяних і мішаних лісах. Тіньовитривала рослина. Цвіте у червні – серпні. Поширена по всій Україні. Промислова заготівля можлива в усіх областях, особливо в Лісостепу і на півдні Полісся. Запаси сировини значні, часто утворює суцільні зарості.

Лікарська, вітамінна, харчова, кормова, фарбувальна, косметична рослина. У науковій медицині застосовують листки кропиви – Folium Urticae, які рекомендують при маткових, легеневих, геморойних, кишкових кровотечах. У вигляді сухого екстракту кропива входить до складу препарату «алохол», що використовується при лікуванні гострих і хронічних запалень печінки, жовчних шляхів, при хронічних запорах, при жовчнокам’яній хворобі. Відвар рослина знижує вміст цукру в крові.

КОНОПЛІ ПОСІВНІ  (Cannabis sativa) – однорiчна трав’яниста (частiше) дводомна рослина родини коноплевих. Стебло прямостояче, просте, бiля основи округле, до верхiвки ребристе, висотою до 200 см заввишки. Листки шорсткi, супротивнi, довгочерешковi, пальчастороздiльнi. Квiтки одностатевi, тичинковi з простою оцвітиною з 5 бiлих або жовтуватих часток у китицях, зiбраних у волотисте суцвiття. Цвiте у червнi – серпнi. Плід – горiшок.
Культивують як олiйну i текстильну рослину.

Для лiкарських потреб заготовляють плоди i верхiвки стебел (з квiтками i листочками). Плоди коноплi мiстять алкалоїди, глiкозиди, бiлки, вiтамiни, жирну та ефiрну олiї, фiтин, холiн. У травi є алкалоїди, глiкозиди, смоли, вiтамiни, ефiрна олiя, мiнеральнi речовини.

Галеновi препарати коноплi мають болетамувальнi, седативнi, снодійнi, сечогiннi, обволікувальнi, загальнозміцнюючі, протизапальнi властивостi.
Застосовують при безсонні, набряках, гастритi, ентероколiтi, виразковiй хворобi шлунка i дванадцятипалої кишки, запаленнях сечостатевих шляхiв, гiпогалактiї. Пiдсмажене конопляне насiння споживають при статевiй слабкостi у чоловiкiв, простатитi. Мiсцево – при чиряках, маститi, ревматизмi.

Листки черешкові, супротивні, зверху темно–зелені, гострогорбкувато-шорсткі, зісподу блідіші, з жовтими залозками і розсіяними волосками по жилках; нижні листки округлі або яйцевидні, з серцевидною основою, лапчасто-З-5-лопатеві або надрізані, з яйцевидними, загостреними, великопилчастими лопатями, верхні — цілі і на гілках з жіночими суцвіттями чергові.

  

Квітки одностатеві, дводомні, в дихазіях, зібраних у чоловічих особин волотюватими, а в жіночих — головчастими колосовидними суцвіттями; жіночі колоси яйцевидні або видовжені, ясно-зелені, 2—3 см завдовжки, на ніжках, одиничні або частіше зібрані гроном, пониклі або звислі. Оцвітина чоловічих квіток жовтувато-зелена, п’ятироздільна, з видовженими відстовбурченими або відігнутими частками. Оцвітина жіночих квіток малопомітна, дзвоникувата, після цвітіння однобічно-плівчасто-розросла і основою охоплює плід, з яким разом і опадає.

Плід — яйцевидний стиснений, білувато-сірий, по краю кілюватий горішок. Цвіте з червня до серпня, плоди дозрівають у вересні.

Хміль звичайний росте по всій території України на більш-менш вологих місцях, по берегах боліт, на узліссях, серед чагарників. У спеціалізованих господарствах, переважно в північній частині України, його культивують як технічну рослину.

Для медичних потреб використовують жіночі суцвіття — «шишки» (лат. Strobuli Humuli lupuli, синонім — лат. Strobuli Lupuli) і лупулін (лат. Lupulinum, синонім —лат. Glandulae Lupuli). Останній являє собою залозки у вигляді ясно-жовтого порошку, що міститься на внутрішній поверхні лусочок жіночих суцвіть — «шишок». Ці залозки, які називаються ще хмельовим борошном, на час вистигання плодів легко осипаються.

Супліддя «шишки» заготовляють у середині серпня, коли вони набувають зеленаво-жовтого забарвлення (пізніше вони стають буруватими, сухими і після сушіння розсипаються), зриваючи їх разом з плодоніжками руками, і швидко сушать у затінку на вільному повітрі, розстеливши тонким шаром на папері чи тканині. Сухих суплідь виходить 20%. Готову сировину пакують у паперові мішки і зберігають у сухих прохолодних приміщеннях.

 «Шишки» хмелю містять ефірну олію (0,2—1,7% ), від 5 до 20% гірких речовин (гумулон, лупулон та ін.), холін, аспарагін, органічні кислоти (валеріанова, ізовалеріанова, р–амінобензойна), лейкоантоціанідини та естрогеннодіючі речовини.

Лупулін містить ефірну олію (1 — 3% ), гіркі (близько 5%) і смолисті (50—70%) речовини, жовтий пігмент, холін, гіпоксантин, аденін, дитерпен когумулон, цератинову й ізопропілакрилову кислоти та алкалоїдоподібну речовину з наркотичною дією. У складі ефірної олії є сесквітерпен гумулен (15—20%), сесквітерпеновий спирт лупаренол, кетон лупарон, від 30 до 50% аліфатичних терпенів (мірцен, фарнезен та ін.), складні ефіри спирту мірцєнолу (30—40% ), аліфатичні терпенові спирти гераніол і ліналоол та лупанон-феноловий ефір, який при гідролізі дає ізовалеріанову кислоту і фенол.

Галенові препарати хмелю заспокоюють нервову систему, підвищують діурез, мають протизапальні, противиразкові, капілярозміцнюючі, гіпосенсибілізуючі і болетамувальні властивості, регулюють жировий, мінеральний і водний обмін в організмі, збуджують апетит і поліпшують травлення, активно впливають на процеси регенерації в епідермісі шкіри, в слизових оболонках, покращують життєдіяльність волосяних цибулин, виявляють бактерицидну й фунгіцидну дію, мають естрогенну активність.

Прописують їх у разі безсоння, нервового виснаження, вегетосудинної дистонії, клімактеричних розладів, аменореї, гіпоменструального синдрому на грунті естрогенної недостатності яєчників, альгодисменореї та гіпергалактії (для припинення лактації). Позитивний терапевтичний ефект спостерігається й при лікуванні пієлонефриту і циститу (особливо при поєднанні хмелю з іншими лікарськими рослинами), при хворобах печінки, що супроводяться жовтяницею, й селезінки (як болезаспокійливий засіб).

У народній медицині, крім того, препарати хмелю з успіхом застосовують як засіб, що поліпшує серцево-судинну діяльність, особливо при міокардиті, як гіркий ароматичний засіб для підвищення апетиту й поліпшення травлення, при нирковокам’яній хворобі, простатиті, скрофульозі, виразці гомілки (в останньому випадку терапевтичний ефект можна посилити одночасним місцевим застосуванням настою «шишок» у вигляді вологих компресів).

«Шишки» хмелю входять до складу інгредієнтів для приготування заспокійливого чаю.

Спиртовий екстракт «шишок» хмелю є складовою частиною препарату уролесану, ефірна олія — валокордину.

Використовують хміль і як зовнішній засіб. Мазь вживається для лікування болісних виразок, які погано загоюються, лишаїв, раку шкіри, при ревматизмі, різних захворюваннях суглобів та при ушибах. Настій «шишок» застосовують для компресів на забиті місця і при надмірній жирності шкіри, для миття голови при облисінні.

«Шишки» хмелю використовують і в гомеопатії.

Родина Чайні – Theaceae

       Чай китайський (Théa chinénsis)  – у медичній практиці використовують молоді пагони з першими трьома листками для отримання протизапальних, тонізуючих, в’яжучих лікарських засобів.

 

Вічнозелений, галузистий, до 150 см заввишки кущ, родини чайних. Листки чергові, видовжено-овальні, цілісні, до 8 см завдовжки, 4 см завширшки, зверху темно-зелені, зісподу світло-зелені. Квітки правильні, двостатеві, поодинокі або по 2 – 5 в пазухах листків; пелюстки білі, рідше рожеві. Цвіте у червні – липні. Плід – коробочка.
Батьківщина чаю – гірські ліси Південного Китаю та Індокитайського півострова. Вирощують чай в Грузії, Азербайджані, Краснодарський край. На території Закарпаття чайна плантація розташована в районі червоної гори м. Мукачево.
Відомо багато легенд про чай. Одна з них оповідає, як якийсь святий, що жив багато віків тому, посилено молився й постився. Якось, не витримавши боротьби з утомою він заснув і проспав цілу добу. Прокинувшись, він так розгнівався на свої повіки, що вирвав їх та кинув на землю. І … кожна повіка дивним чином перетворилася на кущ.
У Європі дізналися про чай тільки в середині ХVІІ ст. Вперше його завезли сюди 1602 р. на кораблях голандської компанії. Але тоді, як це часто трапляється, він не набув популярності. До Франції чай потрапив тільки через 34 роки.
Вирощують чай заради верхівкових частин пагонів (флешів). Якщо листя і флеші сушити відразу після збирання, то одержують зелений чай. Щоб одержати чорний чай, сировину спочатку піддають ферментації.

Родина стеркулієві –  Sterculiaceae

Какао – Cacao, Theobroma cacao (LINN.)

 

 

Кака́о (лат. Theobroma cacao) — невеликі або середньої величини дерева роду Теоброма (Theobroma L.) родини Мальвові (Malvaceae). Природний ареал цього дерева тягнеться обабіч екватора, приблизно до 13° південної та північної широти, хоча воно найпоширеніше у густих вологих лісах верхів’їв Амазонки. Листя здебільшого цілісне, рідше лапчасте. Квітки невеликі, червоно-бурі, ростуть найчастіше прямо з кори старого дерева у вигляді пучків. Какао — культурна рослина, рідна для тропічних районів Південної та Центральної Америки. Також слово какао може посилатися на висушене та частково ферментоване жирне сім’я цієї рослини, яке використовується для виготовлення шоколаду, інших страв та косметичних засобів. Також словом какао називають напій, виготовлений заварюванням цього насіння, перетертого у порошок.

Число частин в чашолистку, віночку і гінецеї звичайно кратне п’яти. Пелюстки мають увігнуті ложкоподібні розширення біля основи, що переходять у вузьку ніжку, яка закінчується плоским, розширеним відгином. Андроцей складається з 3 або 4 тичинок і з 5 стамінодій (недорозвинених тичинок). Зав’язь містить в кожному з 5 гнізд багато бруньок насіння. Плід великий, суницеподібний, містить багато крупного насіння, розташованого в декілька рядів і оточеного м’якоттю. Живильна тканина в них мало розвинена, а сім’ядолі складчасті. Загальною формою плід нагадує лимон, але мають подовжні борозни, між якими проходять валики; колір плодів бурий або жовтий.

Какао було важливим продуктом харчування в доколумбійській Месоамериці. Найперші свідоцтва використання какао відносяться до 1100—1200 років до н. е. згідно з аналізом кераміки того часу. Ймовірно мешканці Месоамерики того часу ще не вміли готувати шоколад та пили «какаове пиво», яке виготовляли з плодів какао, що перебродили^[1]. Свідоцтва готування напою з перетертих плодів, що більше нагадував сучасне какао, знайдені на малюнках майядатованих 2 століттям н. е. Іспанські літописці завоювання Мексики Ернаном Кортесом свідчать, що імператор ацтеківМоктесума II, не пив інших напоїв крім какао, яке йому подавали в золотому кубку. Цей напій готувався з додаваннямванілі та спецій і сильно пінився. Не менше ніж 50 великих сосудів цього напою готували щодня для імператора та 2000 чоловік знаті, що мешкали при дворі.

Какао та шоколад були привезені до Європи іспанцями та стали дуже популярними у середині 16-го століття. Іспанці також перевезли дерево какао до Вест-Індії та Філіппін. Плоди какао широко використовували в алхімічних процесах, де вони були відомі як «чорний боб». Також какао застосовують як один з найкращих антиоксидантів.

Рослина отримала свою сучасну наукову назву від шведського дослідника Карла Ліннея у 1735 році, який назвав її «їжею богів» або «какао Theobroma».

Там, де це дерево дике, для отриманні плодів часто використовують дикі гаї, у всіх інших випадках розводять штучні сади. В обох випадках необхідно тримати дерева у тіні, оскільки вони не виносять прямої дії сонячних променів. Плоди дозрівають протягом всього року, хоча в Еквадорі та Бразилії більше всього дерев дозріває від липня до вересня. У штучних насадженнях затінення досягається розведенням бананів протягом перших 3-4 років після посіву какао, потім посадкою деяких порід дерев, що швидко ростуть і досягають значної висоти. Ворогами какао є багато рослин, що селяться у вигляді паразитів на цих деревах або в’ються навколо їх стовбурів у вигляді ліан, а з царства тварин деякі птахи, наприклад папуги, потім мавпи і гризуни.

Коли плоди дозрівають, урожай збирають зі стовбурів та гілок дерева за допомогою зкривленого ножа з довгою ручкою. Під час збирання врожаю стручок повинен бути зеленим, а не червоним чи помаранчовим. Червоні та помаранчові стручки вважають менш якісними, бо їх аромат слабший, їх використовують для промислового шоколаду. Стручки або відкриваються на полі та збирають насіння для подальшої ферментації, або для фермантації беруться повні стручки.

Світове виробництво. У світі щороку вирощують більш як 3 млн. тонн какао.
Какао як продукт харчування. Способи використання бобів какао численні. Порошок какао додають до багатьох кондитерських виробів: тортів, печива, морозива. Заварюючи цей порошок готують напій, теж відомий як какао. Іноді какао використовують як природну фарбу для таких продуктів як макаронні вироби. Найпоширеніша форма використання какао — шоколад. Шоколад також виробляється у рідкому вигляді як шоколадний сироп, який додають до морозива або використовують для виробництва шоколадного молока. Додаючи шоколад до гарячого молока або води отримують гарячий шоколад. Цей напій не є аналогом какао з молоком.

Історично цінність какао була дуже високою, народи доколумбівської Месоамерики (майя, ацтеки) використовували боби какао як валюту.

Обробка

Майданчик для висушування бобів какао, Венесуела

Какао, одержане простим висушуванням насіння на сонці, має терпкий, кислувато-гіркий смак і цінується нижче від ферментованого. Для приготування останнього, насіння (або цілі стручки), висушене на сонці протягом доби, насипають в корита, накривають листям і залишають так на 24-48 годин. Потім насіння знову сушать на сонці протягом 3 днів, складають на деякий час в купи у помірно нагрітих приміщеннях або засипають у бочки, які заривають в землю на кілька днів, після чого протягом 4-6 днів остаточно висушують на сонці. Процес ферментації, якому при вказаній обробці піддається насіння какао, позбавляє його здатності до проростання, забарвлює в бурий або фіолетовий колір і надає какао м’який маслянистий смак і приємний солодко-ароматичний запах, що й обумовлює вищу ціну такого какао.

Виробництво шоколаду

Шоколад

Щоб виробити 1 кг шоколаду, потрібно обробити від 300 до 600 бобів. На фабриці боби спочатку миють і смажать. Потім їх облущує спеціальна машина, яка також знімає можливу плівку грибків та бактерій. Потім боби розмелюють трьома наборами жорен до стану сметаноподібної пасти. Потім пасту перетворюють на порошок какао шляхом вилучення частини жирних кислот(«масло какао»), використовуючи гідравлічний прес або процес Брома. За цим процесом зараз обробляється близько 50 % какао. Після обробки порошок какао має місткість жирів приблизно 10—12 відсотків. Вилучені жирні кислоти використовують в кондитерській та косметичній промисловості.

Інколи до порошку какао додають луг (метод, відомий як «голландський процес» обробки), що робить какао менш кислим, темнішим і солодкавим за ароматом, ніж отримане за традиційним методом обробки. Звичайне какао (без додавання лугу) має кислу реакцію та реагує з содою.

Родина Клузієві – Clusiaceae

Звіробій звичайний (Hypericum реrforatum) Місцеві назва — стокровиця, калмицький чай, заяча крівця тощо. Багаторічна трав’яниста рослина родини звіробійних (30-бО см заввишки) з прямим, голим, вгорі гіллястим стеблом. Міжвузля округлі або з двома гранями, щільні. Листки супротивні, сидячі, овальні, видовжено-яйцеподібні або видовжені, тупуваті, цілокраї, з численними залозками.  Квітки правильні, зібрані в щитоподібну волоть або нещільну китицю. Чашечка з п’яти зрослих при основі ланцетних, загострених, гладеньких по краю чашолистків. Віночок п’ятичленний, жовтий, пелюстки з численними чорно-бурими або фіолетовими крапками. Тичинок багато, маточка одна з верхньою зав’яззю і трьома-п’ятьма стовпчиками. Плід — багатонасінна тригранна коробочка. Росте у мішаних лісах, на галявинах, лісосіках, серед чагарників. Тіньовитривала рослина. Цвіте у червні-серпні.

В медицині використовують траву рослини яквяжучий, бактерицидний, протизапальний засіб.

 

Родина Фіалкові – Violaceae

Фіалка триколірна (Víola trícolor) – однорічна трав’яниста рослина до 10-20 см заввишки. Листки прості, яйцевидно-ланцетової форми, з великими перистораздільними прилистками. Квітки зигоморфні, з потрійним забарвленням віночка: дві пелюстки сині, а три – білі з жовтою основою. Плід – коробочка. Використовують траву фіалки триколірної та ф. польової як протизапальний, відхаркувальний, потогінний засіб.

Родина Молочайні – Euphorbiaceae

Рицина звичайна (Ricínus commúnis) – культивована однорічна рослина, яка на батьківщині (в Африці) є деревом. Листки пальчастороздільні, почергові. Квітки правильні одностатеві, з подвійною оцвітиною. Плід – регма. У медицині використовують рицинову олію з насіння як послаблюючий, обволікаючий засіб при запальних процесах ШКТ.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Родина Вербові – Salicaceae

Верба гостролиста – Sálix acutifólia

Дерево або кущ до 5 м заввишки. Кора червона або жовта. Листки цілісні, чергові, ланцетні, видовжено-загострені, залозисто-пилчасті, голі, зверху зелені, знизу — сизуваті, 6-15 см завдовжки. Квітки одностатеві, в сидячих, яйцевидних, товстих сріблястоволосистих сережках до 3,5 см завдовжки.Плід — коробочка. Цвіте у березні — квітні, задовго до появи листя.

Росте майже по всій Україні (крім Карпат і Криму) по берегах річок і водойм, на прирічкових піщаних терасах. Культивують як фітомеліоративну й декоративну рослину.

Використовують кору, зібрану в період сокоруху з 3-4-річних гілок. Сушать на відкритому повітрі або в приміщенні, яке добре провітрюється. Сухої сировини виходить 33% .Рослина неофіцинальна.

Кора Верби гостролистої містить дубильні речовини (близько 12%), флавоноїди, флавонові глікозиди (2,5-3%).

Відвар кори Верби гостролистої має анальгетичні, заспокійливі, протизапальні, жарознижуючі, потогінні, протималярійні, антисептичні, кровоспинні, ранозагоювальні, в’яжучі й протиглисні властивості. Його вживають при головному болю, невралгії, різних формах неврозу, ревматизмі, подагрі,простудних хворобах, малярії, нестравленні їжі у шлунку, запальних явищах у шлунку та кишках, жовтяниці, хворобах селезінки і печінки (коли вони перевантажені великими дозами токсинів), проносах, запаленнях сечових шляхів, при гінекологічних та інфекційних хворобах, шлункових, кишкових,маткових та інших кровотечах. Зовнішньо відвар кори використовують для полоскань (при стоматиті, гінгівіті, пародонтозі, ангіні, запальних процесахротової порожнини і горла), для ножних ванн (при гіпергідрозі, флебіті, варикозному розширенні вен, слабкості м’язів ніг після тяжких хвороб) та для обмивання ран і виразок.

Внутрішньо — відвар кори (15 г на 200 мл окропу) по 1 столовій ложці тричі на день;настій кори (1 чайна ложка на 200 мл окропу, настоюють до охолодження, проціджують) по 1 столовій ложці 4-5 разів на день;

порошок кори по 0,5-1 г на ніч.

Зовнішньо — настій для ванн (1 чайна ложка порошку кори на 400 мл холодної води, настоюють 8 годин, проціджують) при гіпергідрозі;

міцний відвар кори для полоскань, промивання ран та ножних ванн.

Липа серцелиста (Tilia cordata Mill.)

Дерево родини липових до 25 м заввишки з густою, розлогою кроною. Стовбур могутній з темною поздовжньо-борозенчастою корою. Молоді гілки жовтувато-коричневі, звичайно голі. Листки (5-10 см завдовжки) чергові. Пластинка листка удвічи довша за черешок або дорівнює йому, округла або трохи видовжена, при основі серцеподібна, на верхівці відтягнутозагострена, краєм зарубчасто-пилчаста. Зверху листка ясно-зелені, зісподу сизі з борідками рудих волосків у кутках жилок. Квітки правильні, розміщені в пазушних 3-11-квіткових щіткоподібних напівзонтиках. Приквітковий листок (6-8 см завдовжки), що зрісся з квітконосом на третину довжини, лишається при плодах, довгастий, тупий, жовтувато-зелений. Оцвітина подвійна, чашолистків п’ять (4-5 мм завдовжки), яйцеподібноланцетні, пелюсток п’ять, вузько-оберненояйцеподібні, жовтувато-білі. Тичинок багато, зрослися при основі у п’ять пучків. Маточка одна, зав’язь верхня, стовпчик один з п’ятилопатевою приймочкою. Плід — яйцеподібно-кулястий горішок (5-7 мм завдовжки), невиразно гранчастий, опушений, з крихким оплоднем. Липа серцелиста росте у другому ярусі листяних, рідше мішаних лісів. Тіньовитривала, морозостійка рослина. Цвіте у червні-липні.

Поширена майже в усій Україні, крім крайнього Степу, на Поліссі рідше. Райони заготівель — Хмельницька, Вінницька, Київська, Полтавська, Черкаська, Сумська, Харківська, Донецька області. Запаси сировини значні. Липа європейська (T. europaea L.). Відрізняється від липи серцелистої тим, що листки у неї зверху темно-зелені, зісподу бліді, а жилки щетинисто-білоопушені. Квітки крупніші, суцвіття 3-8-квіткові. Пелюстки на краю світліші, ніж на середній лінії. Плоди з добре виявленими ребрами. Зацвітає на десять днів раніше від липи серцелистої. Росте у листяних і мішаних лісах у західних районах України. Тіньовитривала рослина. Культивують у садах і парках. Цвіте у червні — липні.

Липа серцелиста — цінна лікарська рослина. У науковій медицині використовують висушені суцвіття липи — Floies Ti1ia як потогінний і бактерицидний засіб для полоскання рота. У народній медицині застосовують у сумішах з іншими рослинами при захворюваннях шлунка, печінки, кишечника, нирок. Вугілля з липи — при проносах, дизентерії, опіках, хворобах шкіри, виразках. Квітки липи містять 0,04-0,05% ефірної олії, глюкозиди, сапоніни, дубильні речовини, цукор, каротин, вітамін С. Їх використовують у лікеро-горілчаній промисловості, а ефірну олію — в парфумерії.

У листках липи містяться вітамін С (118—245 мг%), каротин (до 21,2 мг%) і таніди. 3 них готують вітамінний напій.

Плоди липи їстівні й поживні, за смаком подібні до горіхів. У них міститься напіввисихаюча жирна олія (в неочищених — до 23%, в очищених — до 58%). У корі гілок є до 8% напіввисихаючої жирної олії, за смаком подібної до мигдалевої. Липова олія, виготовлена з плодів, вважається доброю харчовою олією, а макуха придатна для використання в кондитерській справі та на корм худобі.

Деревина липи без’ядрова, біла або червонясто-біла, легка, м’яка, легко обробляється, добре фарбується і полірується. Використовується для виробництва меблів, протезів, токарних і різьбярських виробів. Липова фанера використовується в авіації. Липові дрова дають слабкий і нетривкий жар, вугілля з липових дров вважається одним із кращих для виготовлення пороху. З кори липи одержують лико, яке йде на виготовлення кошиків, мочалок, рогож, щіток, мотузків, канатів. У корі липи міститься 2-4, а в деревині 4-8% танідів.

Липа серцелиста і європейська як улюблені декоративні рослини культивуються в садах і парках, на вулицях, уздовж шляхів. У полезахисному лісорозведенні липа ціниться як ґрунтозатінююча супутня порода, використовується для яружно-балкових і масивних насаджень у Лісостепу і Степу. Листки липи влітку містять багато протеїну (до 18.5%) і мало клітковини (до 18,7%), жир (до 2,2%), безазотисті екстрактивні речовини (до 53%). Навіть листки осінньої заготівлі містять відносно багато протеїну і мало клітковини. Є дані про те, що листя і гілки липи не поїдаються сільськогосподарськими тваринами, за винятком овець, проте їх охоче їдять лісові звірі.

Суцвіття липи заготовляють під час цвітіння в суху погоду, вибраковуючи пошкоджені. Сушать сировину на горищах під залізним дахом або під навісом з гарною вентиляцією, розстеливши тонким шаром (3-5 см), або в сушарці при температурі 25-30°. Слід пам’ятати, що на пересушених суцвіттях квітки обсипаються, внаслідок чого знижується якість сировини. Потребує бережливого використання.

Родина Букові – Fagaceae

Дуб звичайний або черешчатий (Quercus robur L.) – могутнє дерево з шатроподібною або широкопірамідальною кроною, міцними гілками і товстим стовбуром (1-1,5 м у діаметрі). Кора темно-сіра, товста з поздовжніми тріщинами. У молодих дубків кора сіра, гладенька. Молоді пагони голі, оливково-бурі, ребристі, з овальними бруньками. Листки короткочерешкові, видовжено-оберненояйцеподібні, донизу звужені, перистолопатеві (7-40 см завдовжки) . Лопаті тупі, округлі, вирізи між ними неглибокі. Молоді листки опушені, у старих листках опушення тільки на жилках. Листорозміщення чергове.

Квітки одностатеві. Рослина однодомна. Тичинкові квітки зібрані в пониклі сережки, кожна квітка має 68-роздільну зеленувату оцвітину і 6-10 тичинок. Маточкові квітки зібрані по 2-5 у пазухах верхніх листків на довгих квітконосах, дрібні (до 2 мм у діаметрі) з редукованою оцвітиною. Маточка одна з червонуватою трилопатевою приймочкою і нижньою зав’яззю. Плід – горіх (жолудь) голий, бурувато-коричневий.

Росте на більшій частині України, в Степу – рідше, головним чином по долинах річок. Він займає 26,3% площі державного лісового фонду України. Основні заготівлі роблять під час рубок догляду і головних рубок у Ровенській, Тернопільській, Хмельницькій, Вінницькій, Черкаській, Київській, Чернігівській, Полтавській, Сумській, Харківській, Донецькій, Івано-Франківській, Львівській і Чернівецькій областях.

У науковій медицині використовують кору дуба – Cortex Quercus, в якій, крім дубильних речовин, містяться елагова й галова кислоти, слиз, цукор, крохмаль, білки, мінеральні речовини. Вона має в’яжучі і протизапальні властивості. Відвар кора використовують для полоскань при гінгівітах, стоматитах, ангінах та при запаленні слизової оболонки глотки й гортані, а також для лікування опіків і при отруєннях алкалоїдами і солями важких металів.

Родина Березові – Betulaceae

Береза бородавчата, або повисла (Betula pendula Roth.) (Betula verrucosa Ehrh.). – Дерево родини березових (Betulaсеае) (10-20 м заввишки) з гладенькою білою корою, при основі стовбура кора чорно-сіра, глибокотріщинувата. Крона ажурна з пониклими гілками. Молоді пагони червоно-бурі, густо вкриті смолистими бородавками. Листки (3,5-7 см завдовжки, 2,5-5 см завширшки), чергові, ромбічно-яйцеподібні або трикутио-ромбічні з ширококлиноподібиою основою.Квітки одностатеві, рослина однодомна. Тичинкові сережки розміщуються на кінцях гілок, пониклі (5-6 см завдовжки), квітки майже сидячі, прикриті буруватою лускою з одно-, дволистою оцвітиною. Тичинок дві. Маточкові сережки (2-3 см завдовжки) спрямовані вгору, несуть на осі приквіткові луски, у пазухах яких зиаходяться три квітки без оцвітини. Маточка одна з нижньою зав’яззю і двома червонуватими нитчастими приймочками. Плід – довгастий горішок з двома крилами.

Береза бородавчаста росте в соснових, мішаних і листяних лісах. зрідка утворює чисті лісостани, особливо в похідних деревостанах. Світлолюбна, морозостійка рослина. Цвіте у квітні – травні. Поширена Береза бородавчаста на Поліссі, в Розточчі – Опіллі, в північній частині Лісостепу, в Степу по берегах великих річок, в Карпатах, Прикарпатті і Закарпатті.

   Береза бородавчаста дає міцну деревину світлого кольору, яка добре полірується і є цінним будівельним матеріалом, використовується у меблевій промисловості, для виготовлення фанери, паркету, сільськогосподарського реманенту, токарних і столярних виробів. Особливо цінні напливи, або капи, з яких виробляють сувеніри і дорогі меблі. При сухій перегонці з деревини добувають. Має широке використовування в медичній практиці, тому називають “дерево в білому халаті”.

Вільха сіра (Alnus incana L.) – дерево родини березових (Betulaceae), від вільхи чорної відрізняється опушенням, неклейкими бруньками і пагонами. Листки опушені, яйцеподібно-округлі, загострені. Росте на заболочених узліссях, на болотах, біля берегів річок, часто утворює густі чагарникові й дрібнолісні зарості. Світлолюбна рослина. Цвіте у березні-квітні.

Деревина вільхи сірої трохи світліша, щільніша, менш стійка проти гниття у воді; використовується на столярні й токарні вироби, дрова ціняться у вуглярстві для виробництва креслярського вугілля та вугілля, що йде на виготовлення пороху.

                           Родина Березові – Betulaceae

Вільха сіра  – Álnus incána

 

 

 

 

 

 

 

 

Вільха клейка (або чорна)  –

 Álnus glutinósa

Вільха сіра рано навесні дає бджолам багато пилку і клею, яким укриті молоді листочки й пагони. Рекомендується підгодовувати бджіл пилком вільхи ще до її цвітіння. Для цього зрізують гілочки, кладуть у теплому приміщенні в сито, застелене папером. Як тільки пиляки розкриються, сито обережно струшують і пилок висипається на папір. Його змішують з медом і цукровим сиропом і дають бджолам. У медичній практиці застосовують жіночі супліддя як в’яжучий протизапальний антимікробний засіб – препарат “Альтан”.

Родина Горіхові (Juglandaceae)

Горіх грецький, або волоський (Juglans regia L.) — Високе могутнє дерево родини горіхових (Juglandaceae) (до 30-35 м заввишки) з шароподібною, розлогою кроною. Товстий гіллястий стовбур вкритий ясно-сірою поздовжиьотріщинуватою корою. Молоді пагони блискучі оливково-сірі з круглими, опушеними бруньками.

Листки великі чергові (20-40 см завдовжки), непарно-перисті з 7-11 листочками, з яких верхній найбільший. Листочки цілокраї, яйцеподібні, при розпусканні рожеві, влітку темно-зелені, блискучі, зісподу матові, при розтиранні з приємним характерним запахом. Квітки одностатеві, рослини однодомні. Тичинкові квітки з 5-б-лопатевою простою оцвітиною і 8-40 тичинками, зібраними у пониклі, рожево-зелені сережки, що розвивають я на торішніх пагонах. Маточкові квітки поодинокі або зібрані по дві-три верхівкові, з простою 5 — 6-роздільною оцвітиною. Маточка одна, з нижньою зав’яззю, коротким стовпчиком з дволопатевою торочкуватою приймочкою. Плід — несправжня кістянка, дуже різноманітної форми: від округлої до яйцеподібної (до 5 см завдовжки, до 3 см завширшки) . Зовнішня оболонка плода зелена, м’ясиста, внутрішня — дерев’яниста, зморшкувата, ребриста.

Швидкоросла, світлолюбна, теплолюбна, посухостійка рослина. Цвіте у квітні — травні, плода достигають у вересні. В Україні поширений у садово-паркових культурах, у лісових насадженнях як плодова супутня порода, в лісосмугах і придорожніх посадках. Заготівля можлива в місцях вирощування. Харчова, вітамінозна, жироолійна, деревинна, лікарська, ефіроолійна, дубильна, фарбувальна, декоративна, фітонцидна й косметична рослина.

ПІДКЛАС  МАГНОЛІЇДИ

Представники підкласу Магноліїди дали початок всім іншим підкласам.

До складу  підкласу входять 3 основних родини – Магнолієві, Лимонникові і Лаврові. В медичній практиці використовують:

Магнолія великоквіткова (Magnolia grandiflora) – вічнозелене дерево  з з крупними блискучими листками яйцеподібної форми. Квітки до 30 в діаметрі, білі, запашні. Плід – складна листянка. Листя використовують в якості гіпотензивного засобу.

    

 

         Лавр благородний (Laurus nobilis) – вічнозелене дерево. з шкірястим ланцетним листям, яке використовують як пряність. Квітки дрібні, одностатеві. Плід – темно-синя соковита листівка. Використовують ефірну олію листя та інших частин рослини у складі мазей (при ревматизмі, невралгіях). З деревини і листя лавра камфорного (Cinnamó́mum cámphora) отримують камфору.

   

Лимонник китайський (Schizandra chinensis) – витка ліана, у якої листя має лимонний запах. Рослина дводомна, з простим еліптичним листям, біло-рожевими квітками і червоними плодами-многолистянками. Використовують настоянку плодів і насіння як тонізуючий, стимулюючий засіб.

ХВИЛІВНИК ЗВИЧАЙНИЙ  – Aristolochia clematitis
Багаторічна трав’яниста ясно-зелена гола, з наприємним запахом рослина родини хвилівникових. Стебло просте, гранчасто-борозенчасте, до 100 см заввишки, часто звивисте. Листки довгочерешкові, яйцевидно-нирковидні, тупі або на верхівці виїмчасті, з шорсткими цілісними краями, зверху ясно-зелені, зісподу – блідіше, розташовані двома рядами. Квітки двостатеві, неправильні, жовтуваті, здебільшого по 3 – 5 у пазухах листків на коротких ніжках або майже сидячі. Цвіте у травні – червні.

Траву збирають в період цвітіння рослини, а коріння – восени, після достигання насіння. Коріння хвилівника містить алкалоїди магнофлорин і аристолохін, ситостерин, багатоядерні ароматичні сполуки: аристолохієві кислоти та деякі невідомі кислоти. У траві хвилівника міститься алкалоїд аристолохін, аристолохієва кислота, феніл карбонові кислоти, флавоноїди, ефірні олії та інші. Експериментальними дослідженнями встановлено, що галенові препарати хвилівника стимулюють роботу серця, розширюють кровоносні судини, збуджують дихання, виявляють відхаркувальну й сечогінну дії, посилюють менструації. Науково підтверджено, що галенові препарати хвилівника проявляють гранулюючу, епітелізуючу й протимікробну дію. Галенові препарати хвилівника мають болезаспокійливу й протисверблячу властивості.

Копитняк європейський (Asarum europaeum L.) Народні назви – волосняк, підгорішник, підкопитник тощо. 3 родини хвилівникових – Aristolochiaceae.

Багаторічна трав’яниста рослина (5-10 см заввишки) з повзучим, розгалуженим кореневищем з трьома лускоподібними низовими листками. Стебло коротке, лежаче, звичайно з двома, рідше з трьома прикореневими довгочерешковими листками. Листки ниркоподібні, трохи шкірясті, зверху блискучі, короткоопушені, цілокраї. Квітки правильні, з простою зрослою віночкоподібною оцвітиною. Віночок трипелюстковий, дзвоникуватий, зовні буруватий, всередині темно-червоно-бурий. Частки його яйцеподібні, на верхівці загнуті всередину квітки. Тичинок 12, маточка одна з напівнижньою зав’яззю. Плід – шестигнізда коробочка.

У науковій медицині використовують кореневища з коренями і листками копитняка – Rhisoma et Folia Asari. Їх використовують як серцевий засіб, настій свіжих листків входить до складу препарату акофіт, яким лікують радикуліт та інші невралгічні захворювання.

ГЛЕЧИКИ ЖОВТІ – Nuphar lutea. Багаторiчна водяна рослина родини лататтєвих, має товсте повзуче кореневище. Листки плаваючi, шкiрястi, яйцеподібноовальнi. Квiтки одиничнi, великi, двостатевi. Цвiте у червнi – липнi. Плід – ягодоподiбний, гладенький.

Росте в стоячих i повiльно протікаючих водах.
Для лiкарських потреб заготовляють кореневища, якi пiд час цвiтiння i восени – виривають, попередньо пiдрiзавши ножем. Кореневище мiстить алкалоїди (нуфаридин, нуфлеїн, тiобiнуфурадин), смоли, гiркi i дубильнi речовини, цукри.

Застосовують при трихомонадних урогенiтальних захворюваннях, при отитах, спричинених грампозитивними мікроорганізмами, для лiкування захворювань шкіри i слизових оболонок, та як протизаплiдний засiб. Вiдвар п’ють при запальних процесах травного тракту, ревматизмi, iмпотенцiї. Мiсцево – при трихомонадних кольпiтах, для запобiгання вагiтностi. Борошно кореневища – засiб для боротьби з тарганами.
Внутрiшньо – вiдвар кореневища глечиків жовтих (4 ст ложки сировини на 1 л окропу, кип’ятити 6 хвилин, охолодити, процiдити) приймати по 1 ст ложцi тричі на день.

Підклас РАНУНКУЛІДИ  

Родина Жовтецеві (Ranunculaceae)

         У складі родини налічується близько 2000 видів рослин, поширених в областях холодного і помірного клімату. Більшість представників – трав’янисті рослини, рідше трапляються чагарники або дерева.

Коренева система мичкувата. Корені рослин бувають потовщені – у вигляді коренебульб.  Листки прості, без прилистків, цілісні або роздільні. Листя розташоване почергово або супротивно, іноді зібране в прикореневій розетці.

Квітки дуже різноманітні: поодинокі або в суцвіттях, актиноморфні або зигоморфні; двостатеві і одностатеві. Чашолистків 5, пелюсток найчастіше також 5, тичинок багато, гінецей апокарпний. В квітках часто є нектарники. Плоди – складні листянки або горішки.

Багато видів родини є отруйними через високий вміст алкалоїдів та серцевих глікозидів.

         Аконіт отруйний (Aconitum napellus) – багаторічна трав’яниста рослина, у якої підземні органи потовщені у вигляді двох бульбокоренів. Листки пальчасторозсічені. Стебло висотою, до 100 см, пряме. Листки черешковi пальчастороздiльнi. Квiтки голубi, синюватi або жовтi, в розлогiй китицi, неправильної форми. Цвiте у липнi – серпнi. Плід – збiрний, з голих або слабоопушених листянок.

Росте в Карпатах на луках, серед чагарникiв, на лiсових галявинах, в долинах гiрських рiчок.

Коренебульби аконiту строкатого мiстять алкалоїди (аконітин, аконiфiн, ацетилзонгорин, зонгорамiн та iншi).
Галеновi препарати аконiту мають болетамувальну, протимiкробну, протипухлинну активнiсть. Використовують при ревматизмi, невралгiї, мiгренi, ішіасі, злоякiсних пухлинах, простудних захворюваннях дихальних шляхiв.

Дельфіній сітчастоплодий (Delfinium dictyocarpum). Багаторічна трав`яниста рослина заввишки 80-150 см. Стебло порожнисте. Листки 5-7-пальчасторозсічені, з довгими черешками. Квітки (діаметр до 2,5 см) блакитно-фіолетові, зібрані в китицю. Цвіте у червні – липні. Плодоносить у липні. Розмножується насінням і вегетативно. Заходи охорони. Охороняється у заказнику загальнодержавного значення Росішний (Воловецький р-н Закарпатської обл.). Потрібно дослідити стан популяцій та поширення виду, з`ясувати причини зміни чисельності. Використовують траву рослини, яка містить алкалоїди, подібні за дією отруті кураре (розслабляють мускулатуру).

Горицвіт весняний (Adonis vеrnalis) – Багаторiчна трав’яниста рослина. Стебла численнi, голi або злегка опушенi, простi або розгалуженi, до 20 см заввишки. Низовi листки бурi, лускоподібнi; серединнi – сидячi. Квiтки великi, до 5 см у дiаметрi, правильнi, одиничнi, на верхiвках стебел i гiлок; пелюстки яскраво-жовтi. Цвiте у квiтнi – травнi. Плід – сiм’янка.

Росте на схилах пагорбiв i культивується як лiкарська i декоративна рослина.  Горицвiт – одна iз перших весняних квiток, поява якої знаменує пробудження природи.

З лiкувальною метою заготовляють траву травнi – липнi.
Трава горицвiту мiстить глiкозиди, основними з яких є адонiтоксин, цимарин, адонiтоксол, вернадигiн; флавоноїди, фітостерини.
За характером дiї препарати горицвiту належить до групи кардiотонiчних (серцевих глiкозидiв). Проявляють позитивну кардiотонiчну дiю.

Застосовують при серцевiй недостатностi, набряках, функцiональних неврозах серця, вегетодистонiї (входить до складу мікстури Бехтерєва).

Внутрiшньо – настiй трави (1:30, тобто 5 г трави на 150 мл окропу) приймати по 1 ст ложцi 4 рази на день. Слiд пам’ятати, що рослина належить до середнього ступеню токсичності i при передозуваннi може викликати отруєння органiзму (про симптоми отруєння i лікування див. У відомостях про отруєння серцевими глiкозидами). Препарати горицвіту не рекомендується призначати при виразковій хворобі шлунка, гстриті.

Зовнiшньо використовують порошок трави горицвiту для присипання ран i виразок, а настiй трави (1:30) у вигляді ванн для ніг – як болетамувальний засiб при рематизмi суглобiв i мiозитах.

ЧЕМЕРНИК ЧЕРВОНУВАТИЙ (гуньор, шпинс) – Helleborus purpuracens. Багаторічна трав’яниста рослина родини жовтецевих, з товстим, коротким, косоростучим кореневищем, яке несе численні придаткові корені. Надземна частина складається з 2 – 4 товстих шкірястих прикореневих листків – темно-зеле, розміщених на довгих черешках. Квітки від 1 до 4 розпукуються на невисокій стрілці. Вони мають 5 великих забарвлених віночкоподібних чашолистків, а пелюстки віночка перетворені в трубчасті нектарники. Тичинок багато; маточок 3 – 10. Плід – збірна листянка.

 У чемерника червонуватого листкова пластинка пальчасто розсічена на 5 – 7 часток, кожна з яких в свою чергу розсічена на 2 – 3 частки другого порядку. Квітки у чемерника брудно-фіолетові, з темними жилками, а всередині – жовтувато-пурпурні. Цвіте чемерник у квітні.
Росте в листяних лісах, головним чином на схилах гір.
Заготовляють кореневища; їх викопують після осипання насіння.
Кореневища чемерника містять глікозиди (гелебригенін, гелеборин, гелебореїн, гельборсид, корельборин – подібні строфантину); рамнозу, глюкозу, стероїди, сапоніни, ефірні олії.
Наукова назва роду походить від грецьких слів hellein, що в перекладі означає “убивати”, та bora – “їжа”. Така назва зумовлена отруйністю чемерників, які містять у собі глікозиди. Велика кількість їх занадто збуджує серце, порушуючи ритмічність роботи окремих частин його, що може призвести до смерті. З давніх-давен у Європі відомі властивості чемерників.

Про них згадується в багатьох легендах. В одній з давньогрецьких легенд говориться про те, що в царя Протея була красуня донька, яка страждала психічним розладом. Взявся вилікувати її чемерником один пастух, котрий тривалий час спостерігав дію цієї рослини на худобі. Так, з часів давньої Греції і через усе середньовіччя пройшла віра в цілющу силу чемерника для лікування психічних захворювань. У наш час справді виявлено, що в невеликих дозах чемерник діє заспокійливо на центральну нервову систему.

Чорнушка дамаська (Nigella damascena) – однорічна трав’яниста рослина з перисторозсіченими на лінійні частки листками.  Квітки поодинокі, правильні, двостатеві, блакитного кольору. Плоди коробочкоподібні,  з чорним насінням. Використовують насіння, яке містить ферменти,  при захворюваннях КШТ.      

СОКИРКИ ПОЛЬОВІ –  Consolida regalis
Однорiчна трав’яниста рослина родини жовтцевих. Стебло прямостояче, розчепiрено-розгалужене, до 60 см заввишки. Листки черговi, багаторазово розсiченi, нижнi – черешковi, верхнi – сидячi. Квiтки неправильнi, з простою п’ятичленною яскраво-фiолетовою, рожевою або бiлою оцвiтиною, зiбранi в негустi китицi, що утворюють волотеподібне суцвiття. Цвiте у червнi – серпнi. Плід – листянка.
Росте як бур’ян у посiвах, бiля дорiг.
З лiкувальною метою заготовляють траву, квiтки i насiння.
Трава мiстить алкалоїди (калькатрипiн), флавоноїди (кверцетин, кемпферол). У квiтках є алкалоїди (калькатрипiн, магнофлорин, делькозин), антоцiановий глiкозид (дельфiнiн), флавоноїди, маніт, пiгменти. У насiннi – алкалоїди (дельсолiн, делькозин, лiкоктонiн, консолiдин), жирна олiя.

Трава сокирок польових виявляє сечогiнну дію, квiтки – протизапальну, вiдхаркувальну, насiння – iнсектицидну.
Надмiрне вживання насiння може спричинити отруєння. Алкалоїди сокирок польових виявляють курареподібну дію, тобто паралізують дихальний центр і впливають на роботу серця.
Застосовують при циститах, дисменореї, гiпертонiчнiй хворобi, пневмонiї, плевритi, кровотечах, кон’юнктивiтах, головному і зубному болю, захворюваннях шкіри. Внутрiшньо – настiй трави

 

Жовтець повзучий – рослина-бур‘ян. Морфологічна будова рослини. Стебло – лежаче, 20-60 см завдовжки, розгалужене, з сланкими пагонами, які вкорінюються по вузлах. Листки – на довгих черешках, з трійчастороздільною пластинкою Суцвіття – квітки поодинокі, на довгих борознистих квітконіжках, віночок жовтий. Корінь – мичкувате кореневище (підземне стебло), з якого виростають шнуровидні корені. Насіння. Плід – горішок. Колір – коричневий. Форма – оберненояйцевидний, з слабозморшкуватою поверхнею. Розмір – довжина 2,5-3,5, ширина 2,25-2,75, товщина 0,5-1 мм. Маса 1000 плодів – 2,25- 3 г. Розвиток Сходить – в березні-травні й протягом усього літа. Цвіте -травні -липні. Плодоносить – в червні – серпні.

Біологічні особливості. Максимальна плодючість – до 350 плодів Глибина проростання – 7-8 см (не більше). Поширення. Поширений на всій території України, переважно на понижених місцях, на полях, городах, в садах, на луках і пасовищах. На цих уже угіддях поширені інші види жовтцю: ж, їдкий, ж, польовий, ж, отруйний. Всі вони отруйні, знижують продуктивність природних кормових угідь, погіршують якість сіна.

 

Родина МАКОВІ (PAPAVERACEAE)

Включає близько 700 видів трав’янистих рослин,  поширених в помірній зоні. Більшість видів родини мають молочники з алкалоїдовмсним молочним соком. Листки прості, без прилистків. Квітки двостатеві, актиноморфні, з подвійною оцвітиною, поодинокі або в суцвіттях. Чашолистків 2 (рано опадають), пелюсток 4. Гинецей паракарпний, зав’язь верхня. Тичинок багато. Плід коробочка різної форми: округлої або видовженої.

Мак снодійний  (Papaver somniferum) – однорічна трав’яниста рослина, яку культивують. Рослина має перистолопатеві листки,  вкриті восковим нальотом. Квітки великі, рожево-фіолетові з темною плямою в основі пелюсток. Плід – куляста коробочка. Рослина має молочники з отруйним соком (опієм), який використовують в медицині як болезаспокійливий і наркотичний засіб.

У народній медицині при кашлі використовують також пелюстки квіток маку дикого.

 

         Чистотіл великий (Chelidonium majus) –

 багаторічна трав’яниста рослина, молочний сік якої оранжевий. Стебла прямі, гіллясті, опушені волосками. Листя перисторозсічене. Квітки невеликі, жовті Плід – стручковидна коробочка. В медичній практиці чистотіл використовують для лікування бородавок, захворюваннях жовчного міхура.

Мачок жовтий (Glaucium flavum) – Одно- або дворічна трав’яниста рослина родини макових. Стебло голе, розгалужене, до 50 см заввишки. Стеблові листки густо опушені, решта – голі. Прикореневі листки ланцетні, трикутні або яйцеподібні, виїмчасто-лопатеві, шкірясті, синьо-зелені. Квітки правильні, пелюсток – 4, вони завдовжки 3 – 4 см, лимонно-, золотисто- або оранжевожовті. Цвіте у травні – липні. Плід – двогнізда стручкоподібна коробочка.
Росте на сухих місцях.

Для лікарських потреб заготовляють збирають надземну частину рослини.

Трава мачку жовтого містить алкалоїди глауцин, ауротензин, магнофлорин, глауфлорин, сангвінарин та інші, гіркоту, органічні кислоти, мінеральні речовини.
В народній медицині використвовують траву мачка як сечогінний засіб при літіазі, а також як відхаркувальний, протикашльовий, заспокійливий, протидіабетичний засіб. Місцево при гнійних ранах.

Експериментальними дослідженнями встановлено, що галенові препарати мачку жовтого мають виразну гіпотензивну, спазмолітичну та протикашлеву дію.

Внутрішньо – настій трави (10 г сировини на 200 мл окропу, настояти 50 хв) пити по 1 ст ложці тричі на день.
Зовнішньо – настій трави ( 20 г сировини на 200 мл окропу, настояти 50 хв) промивати гнійні рани.

Родина Барбарисові – Berberidaceae

Барбарис звичайний (Berberis vulgaris L.)  Гіллястий кущ (1,2-2,5 м заввишки). Пагони сірі, ребристі, дугоподібні, несуть трироздільні, рідше п’ятироздільні колючки (2 см завдовжки), Молоді гілочки жовтуваті або жовтувато-червоні. Листки чергові, тонкі, овальні, обернено-яйцеподібні або видовжені (1-4 см завдовжки і 0,5-2 см завширшки), на верхівці тупуваті, з клиноподібнозвуженою основою; по краю гострозубчастопплчасті, зісподу сітчасті, з невеликими прилистками. Суцвіття – пониклі китиці (до 6 см завдовжки), розміщені на верхівках укорочених пагонів. Квітки жовті (68 мм у діаметрі). Чашолистків три, забарвлених в однаковий колір з пелюстками, пелюсток три; у квітці ще є шість пелюсткоподібних нектарників, які мають по дві залозки при основі. Тичинок шість, маточка одна, зав’язь верхня.

Плід – видовжена, яскраво-червона ягода (5-12 мм завдовжки) з однією-трьома коричневими матовими насінинами (4-6 мм завдовжки). Росте у підліску, в хвойних і мішаних лісах, на узліссях, в чагарниках, на кам’янистих схилах. Морозостійка, світлолюбна рослина. Цвіте в травні – червні, плоди достигають у вересні. Барбарис поширений по всій Україні як природно, так і в культурах.

Оригінальні смакові властивості плодів барбарису зумовлені наявністю в них цукрів (до 7 %), органічних кислот (до 7 %), вітаміну С (близько 170 мг %). Плоди містять також пектинові, дубильні й фарбувальні речовини. У фруктово-ягідному виробництві з плодів готують лікери, наливки, соки, сиропи, екстракти, безалкогольні напої, які відзначаються своєрідним смаком. Молоді пагони й листки барбарису містять яблучну кислоту, вітаміни С (120 мг %), А (140 мг %), вживають у їжу їх у вигляді салатів і маринадів. Барбарис звичайний – добра медоносна рослина.

У науковій медицині використовують листки, кору й корені барбарису – Folia, Cortex, Radix Berberidis. Листки використовують в акушерсько-гінекологічній практиці як кровоспинний засіб. У коренях і корі барбарису міститься алкалоїд берберин. Їх застосовують у медицині як засіб, що знижує кров’яний тиск і серцебиття. Вони мають також глистогінні й кровоспинні властивості.

Молоді гілки, кору й корені барбарису використовують для фарбування вовни в лимонно-жовтий, а шкір – у червонувато-жовтий кольори. Сік із свіжих стиглих ягід у суміші з галунами дає рожеву фарбу, яку використовують для фарбування льону, шовку, паперу й вовни. У декоративному садівництві барбарис застосовують для створення живоплотів, бордюрів, окремих груп. Не рекомендується розводити в лісових смугах поблизу сільськогосподарських угідь, тому, що він є проміжною рослиною-живителем шкідливих для злаків іржастих грибів.

 

Список рекомендованої літератури

а) Основна:

1.     Ткаченко Н.М., Сербін А.Г. Ботаніка: Підручник. – Х.: Основа, 1997. – 432 с.

2.     Нечитайло В.А., Кучерява Л.Ф. Ботаніка. Вищі рослини. – К.: Фітосоціоцентр, 2000. – С. 3–14.

3.     Григора І.М., Алейніков І.М., Лушпа В.І. та ін. Курс загальної ботаніки. – Київ: Фітосоціоцентр, 2003. – 500 с.

4.     Яковлев Г.П., Челомбитько В.А. Ботаника: Учеб. для фармац. институтов и фармац. фак. мед. вузов / Под ред. И.В. Грушвицкого. – М.: Высш. шк., 1990. – 367 с.

5.     Васильев А.Е., Воронин Н.С., Еленевский А.Г., Серебрякова Т.И. Ботаника. Анатомия и морфология растений. – М.: Просвещение, 1978. – 478 с.

6.     Стеблянко М.І., Гончарова К.Д., Закорко Н.Г. Ботаніка: Анатомія і морфологія рослин: Навч. посібник / За ред. М.І. Стеблянка. – К.: Вища школа, 1995. – 384 с.

б) Додаткова:

7.     Сербин А.Г., Серая Л.М., Ткаченко Н.М., Слободянюк Т.А. Медицинская ботаника: Учебное пособие для иностранных студентов. – Харьков: Изд-во НФАУ, 2000. – 283 с.

8.     Хржановский В. Г. Курс общей ботаники. – М.: Высшая школа, 1976. –

9.     Географія рослин з основами ботаніки: Навч. посібник / Гришко-Богменко Б.К., Морозюк С.С., Мороз І.В., Оляніцька Л.Г. – К.: Вища школа, 1991. – 255 с.

10. Жизнь растений / Гл. ред. акад. АН СССР А.Л. Тахтаджян. – М.: Просвещение, 1970-1982. – Т.1–6.

11. Лікарські рослини: Енциклопедичний довідник / Відп. ред. А.М. Гродзинський. – К.: Українська енциклопедія ім. М.П.Бажана, 1992. – 544 с.

12. Определитель  высших растений  Украины /  Доброчаева Д.Н., Котов М.И., Прокудин Ю.Н. и др. – К.: Наук. думка, 1987. – 548 с.

13. Чопик В.И.,  Дудченко Л.Г., Краснова А.Н. Дикорастущие полезные растения Украины. – К.: Наук. думка, 1983. – 398 с.

14. Рейвн П., Эверт Р., Айкхорн С. Современная ботаника: В 2-х т. – М.: Мир, 1990.

15. Randy Moore, W.D. Clark, Kingsley R.Stern, Darell Vodopich.  Botany.– Toronto: WCB, 1995. – 824 р.

16. http://uk.wikipedia.org/wiki/Липа