Матеріали для підготовки до практичного заняття

 

Арбовiруси.  Лабораторна дiагностика вірусних енцефалiтiв та геморагiчних лихоманок.

Загальна характеристика рабдовірусів, ротавірусів, коронавірусів (SARS), аренавірусів.

Аденовіруси. Лабораторна діагностика аденовірусних інфекцій.

Герпесвіруси. Лабораторна діагностика  герпесвірусних інфекцій.

 

 

АРБОВІРУСИ

У 1962 р. VII Міжнародний конгрес мікробіологів (Монреаль) запропонував назву АРБОВІРУСИ.

Arthropod – членистоногі,    born – народжені.

Арбовіруси – це група вірусів, циркуляція яких у природі забезпечується членистоногими.

На сьогодні описано понад 500 арбовірусів.

На території України виявлено віруси кліщового енцефаліту, віруи Укуніємі, віруси групи Буньямвера, віруси Західного Нілу, Тягіня, Батаї, Синдбіс та інші.

КЛАСИФІКАЦІЯ

 

Родина тогавірусів

До родини Togaviridae (toga – плащ) входять віруси, які мають суперкапсидну ліпопротеїнову оболонку, сферичну форму, розміри 40-70 нм, геном з однониткової РНК. Більшість вірусів цієї родини знаходиться в природі в організмі багатьох тварин і комах (кліщі, комарі, москіти), які є переносниками збудників.

Тогавіруси

 

Роди:

– Alphavirus (арбовіруси антигенної групи А з типовим вірусом Синдбіс)

–          Rubivirus (вірус червоної висипки)

–          Pestivirus (вірус чуми тварин)

 

Альфавіруси

Відомо 30 альфавірусів, 13 з них уражають людину.      Пов’язані з комарами.

Віруси венесуельського енцефаломієліту, східного енцефаломієліту коней, західного енцефаломієліту коней, вірус Маяро, вірус О’Ньонг-Ньонг, Вірус лісу Семліки, вірус Синдбіс, вірус Карельської пропасниці, вірус Чікункунья. Переносники — комарі Culex, Aedes, Mansonia, Anopheles, Haemogogus та ін. Епіде­мічним спалахам серед людей передують епізоотії серед диких птахів, потім серед синантропних і сільськогосподарських тварин.                                                                                      

 

Біологічні властивості

Сферична форма, діаметр 50-70 нм. Нуклеокапсид, суперкапсид із шипиками довжиною до 10 нм.

РНК складається з 13000 нуклеотидних пар, м.м. 4,0 МД.

Білки віруса: С- білок нуклеокапсиду (неглікозований), Е1-Е2 (глікопротеїни суперкапсиду). Білок Е1  відповідає за підгрупову специфічність, білок Е2 – за видову специфічність.

Білок С –  родоспецифічний

 

Особливості репродукції

Утворюється 2 види РНК: а) 49S мРНК (довга), кодує  неструктурні протеїни;

б) 26S мРНК (коротка), кодує структурні протеїни.(С, Е1, Е2)

З довгої мРНК утворюється великий білок-попередник, який нарізається на 6-8 неструктурних білків.

Складання вірусів відбувається на цитоплазматичній мембрані. Вихід – шляхом брунькування.

Весь цикл репродукції триває 8-10 год.

 Віруси репродукуються в курячих ембріонах у жовтковому мішку, культурах клітин савців і птахів, викликаючи ЦПД (часткову деструкцію моношару клітин) через 1-7 днів, формують бляшки під агаровим покриттям.

Культури клітин: Vero (нирки зелених мавп), ВНК 21 (нирки сирійських ховрахів), СПЭВ (нирки ембріону свині версенізовані).

Патогенні для новонароджених мишей, молодих золотистих ховрахів, дорослих щурів, гвінейських свинок, кроликів. Викликають енцефаліт з летальним наслідком.

 

Антигенна будова:

–         комплементзв’язуючий антиген нуклеокапсида та оболонки;

–         – віруснейтралізуючий;

–         – оболонковий гемаглютинуючий (еритроцити одноденних курчат, курей, гусей, барана)

–        

 

Виділяють чотири антигенних комплекси вірусів:

– віруси венесуельського енцефаломієліту коней;

–          східного енцефаломієліту коней;

–          західного енцефаломієліту коней;

–          вірус лісу Семліки.

–        

 

Найважливіші альфавіруси

 

Джерело інфекції – хворі тварини.

Переносник – комари.

Прояви захворювання у людини (синдроми):

– системні гарячки;

–         геморагічні гарячки;

–         Енцефаліт

Патогенез

Після проникнення в кров при укусі вірус попадає в кров’яне русло або лімфатичні судини. Місце первинного розмноження – ендотелій кровоносних судин, РЕ-клітини лімфовузлів, печінки, селезінки. Через 4-7 днів інкубаційного періоду попадають у кров.

Віруси  можуть розмножуватись в окремих органах – печінці, селезінці, нирках, мозку. Перша фаза супроводжується лейкопенією, друга – лейкоцитозом.

Початок захворювання співпадає з появою вірусу в крові.

Характерні ознаки: гарячка, головний біль, міалгія, нудота, ломота в суглобах, петехіальна висипка, збільшення лімфатичних вузлів. Гарячка може ускладнюватись геморагічними симптомами.

У значному числі випадків клінічні прояви обмежуються періодом дисемінації вірусів і закінчуються одужанням.

Лабораторна діагностика

Досліджуваний матеріал – кров (у перші 3 дні), liquor, секційний матеріал (тканина мозку, печінки, селезінки, лімфовузлів), сироватка крові.

Експрес-методи: РЗНГА, РІФ, ІФА, РІА

Вірусологічна діагностика: Виділяють віруси  на тваринах, заражаючи в мозок або підшкірно новонароджених мишенят, а також на культурі клітин (СПЭВ, ВНК-21) або в курячих ембріонах.

Ідентифікацію здійснюють за ЦПД, бляшкоутворенням під агаровим покриттям. Ідентифікація в РГГА, РЗК, РН

Серологічна діагностика: РН, РЗК, РГГА, РРГ, РНГА, РІФ,

Video: Комарині енцефаліти

 

Вірус краснухи.

 

Pбудник краснухи виділений у 1961 р.  П. Паркменом  із співробітниками Т. Уеллергом і Ф. Навої.

Вірус належить до родини Togaviridae, роду Rubivirus.

Віріони мають сферичну форму, діа­метр їх 50—70 нм. Вірус інактивуеться при температурі 56 °С протя­гом 60 хв. Довго зберігається при температурі 3—4 °С, особливо в за­мороженому стані. Чутливий до ультрафіолетового випромінювання, формаліну,  ефіру.

Культивування. Вірус репродукується в цитоплазмі клітин нирок зелених мавп, кролів, хом’яків, у культурі клітин амніону людини, а також перещеплюваних клітин ВНК-21  або РК.

Вірус краснухи патогенний для макак-резусів, кролів, хом’яків, курячих ембріонів.

Джерелом зараження є хворі на краснуху в продромальному періоді і в перші 5 діб після появи висипу. Зараження настає повітряно-краплинним шляхом. Найбільш сприйнятливі діти віком 2—14 років. Описано епідемічні спалахи серед військовослужбовців США.

Інкубаційний період триває 15—21 добу. З місця первинної лока­лізації вірус проникає в кров, лімфатичні вузли, кишки, плаценту. Найхарактерніші ознаки захворювання — появf спочатку на обличчі, а потім на всьому тілі блідо-рожевого висипу і запалення лімфа­тичних вузлів. У період появи висипу температура тіла підвищується до 38 °С. У дорослих краснуха має тяжчий, ніж у дітей, перебіг. Спостерігаються висока температура тіла (39 °С), сильний головний біль, біль у м’язах шиї. Як ускладнення можуть розвиватися енцефа­літ, евдефаломієліт. У вагітних жінок вірус краснухи спричиняє різні аномалії розвитку плода (мікроцефалія, глухота, пороки серця, ката­ракта   та   ін.).

Вади розвитку плода

 

Імунітет, що розвивається в результаті перенесеного захворю­вання, стійкий і довічний. Несприйнятливість формується і при ати­пових формах краснухи або інфікуванні без наступного захворювання (стан нерсистирування), в результаті чого у більшості населення віком понад 15 років є імунітет.

Лікування симптоматичне — введення імуноглобуліну з донор­ської крові, хоч ефективність його невисока.

Профілактика полягає в ізоляції хворих протягом 5 днів від початку висипання, попередженні контакту вагітних жінок із хворими на краснуху. Введення імуноглобуліну вагітним жінкам, що були в контакті з хворим, не попереджує розмноження віруса. Вживають також вбиті й живі вакцини, якими імунізують дівчат 12-14 років при відсутності в них антитіл до вірусу краснухи.

 

 

Рубівіруси

Структура віруса кору

 

 

Клінічні прояви червоної висипки

   

Катаракта                              Глаукома

Лабораторна діагностика. Для виділення вірусу в перші дні хвороби використовують змиви із слизової носоглотки, кров і сечу, якими заражують перещеплювані культури клітин ВНК-21, Vero, RK-21, первинні клітини ембріона людини або кроля. При репродукції вірусу в цих клітинах спостерігається характерний цитопатичний ефект. На поверхні моношару появляються клітини з посиленим світлозаломленням, згодом виникають окремі вогнища змінених вакуолізованих клітин, які відпадають від поверхні скла. При зараженні інших культур клітин цитопатична дія вірусу не спостерігається. У такому випадку для індикації вірусу використовують феномен інтерференції, суть якого полягає в тому, що уражені вірусом краснухи клітини не заражуються іншими вірусами, наприклад, ЕСНО-11, вірусом везикулярного стоматиту. Останні віруси завжди спричиняють цитопатичний ефект в інфікованих ними клітинах, за винятком того випадку, коли в цих клітинах знаходиться вірус краснухи. Ідентифікацію вірусу проводять з використанням специфічної сироватки в РГГА, РН, РІФ. Набуває широкого використання ПЛР, яка дозволяє безпосередньо виявити нуклеїнову кислоту вірусу.

До прискорених методів виявлення вірусу краснухи відносяться латекс-аглютинація, ІФА, РІФ.

У практичних лабораторіях значно частіше використовують серологічні методи. Вивлення приросту титру антитіл у парних сироватках проводять у РГГА, РЗК, РН, ІФА. Віруснейтралізуючі антитіла та антигемаглютиніни визначають вже на 4-7 день після появи висипу, комплементзв’язуючі – пізніше (через 2-3 тижні). Діагностичне значення набуває виявлення в сироватці специфічних IgM, наявність яких вказує про недавно перенесену хворобу або інфекцію в момент дослідження. Знаходження в сироватці крові немовлят специфічних IgM свідчить про перенесену внутрішньоутробну інфекцію краснухи.

 

Родина флавівірусів

Входить понад 60 вірусів, з яких для людини патогенні понад 30.

Вони поділяються на 4 підгрупи за антигенними властивостями: віруси кліщового енцефаліту, віруси японського енцефаліту, віруси гарячки  Денге, віруси жовтої гарячки.

Всі вони викликають тяжкі ураження, які перебігають у формі менінгоенцефаліту а бо гарячки з геморагічними синдромом.

Більшість циркулюють серед хребетних і членистоногих, мають декілька хазяїв і передаються до людини або через комарів (денге, жовта гарячка, японський енцефаліт) або кліщів (кліщовий енцефаліт, омська геморагічна гарячка, шотландський енцефаломієліт овець)

Найважливіші флавівіруси

 

Біологічні властивості вірусу

Діаметр – 40-50 нм.

Однониткова, лінійна, “плюс”-молекула РНК, м.м. 4,6 МД.

До складу  нуклеокапсиду входить білок V2. Внутрішню частину суперкапсиду вистилає білок V1, а на поверхні – білок  V3.

На поверхні суперкапсиду є ворсинки 4-5 нм довжиною.

Тип симетрії – квазісферичний.

   Вірус кліщового енцефаліту

Захворювання було виявлене в 1934 р. А. Г. Пановим, збудника його від­крив у 1937 р. Л. О. Зільбер із співробітниками. Питання епідеміології і при­родної вогнищевості цієї інфекції вивчені Є. Н. Павловським із співавторами.

Вірус кліщового енцефаліту належить до родини Togaviridae, роду Flavivirus.

Вірус має сферичну форму, розмір його 45 нм. Ну­клеокапсид покритий ліпопротеїновою оболонкою з ворсинками. Геном є однонитковою РНК.

Збудник репродукується в різних тканинних куль­турах, у курячому ембріоні та організмі білих мишей.

Вірус кліщового енцефаліту має цитопатичну дію на клітини нир­кової тканини ембріона свині, а також на деякі перещеплювані куль­тури тканин, спричиняє явища дегенерації цитоплазми, пікнозу і за­гибелі ядер клітин. У багатьох видах тканинних культур активно розмножується без цитопатичної дії.

Є кілька різновидів вірусу кліщового енцефа­літу. Штами вірусу, виділені від хворих людей і переносників у різних районах нашої країни і в країнах Європи, мають деякі відмінності в антигенній структурі. На вірус кліщового енцефаліту імунологічно схожі віруси шотландського кліщового енцефаліту, омської геморагіч­ної гарячки та ін.

У суперкапсидній оболонці і нуклеокапсиді є структурні білки (V3, VI, V2). Основний функціональний білок оболонки — глікопротеїд V3, який виконує типоспецифічну функцію, стимулює продукцію віруснейтралізуючих антитіл і антигемаглютинінів.

У 50 % гліцерині вірус зберігається 70 діб, в 1 % розчині лізолу — 3 хв, в ефірі й ацетоні — 3 доби; від дії температури 60–70 °С гине через 10 — 15 хв.

У природних умовах джерелами вірусу є їжаки, кроти, полівки, бурундуки, білки і споріднені з ними види гризунів, зайці, дрозди, рябчики та багато інших диких тварин і пта­хів (близько 130 видів), які на енцефаліт не хворіють, але є тривалими вірусоносіями. Перенощики вірусу кліщового енцефаліту — іксодові  кліщі (Ixodes persulcatus, Ixodes ricinus), в яких виявлено і трансова-рїальний шлях передачі.

Кліщовий енцефаліт характеризується природною вогнищевістю. Зони природних вогнищ охоплюють великі території Росії, Казахстану, Білорусії, України та ін. У природних вогнищах 10—12 % кліщів заражені вірусом енцефаліту.

Із піддослідних тварин до вірусу кліщового енцефаліту сприйнят­ливі миші при інтрацеребральному, підшкірному й інтраназальному зараженні, а також мавпи.

Патогенез захворювання в людини. Кліщовий енцефаліт — зоонозне захворювання, яке передається від тварин людині через укуси кліщів і молоко кіз, інфікованих вірусом.

 

Кліщі

Людина, хвора на кліщовий енце­фаліт, не є джерелом інфекції. Збудник, потрапляючи в організм, спочатку розмножується в підшкірній клітковині, а потім проникає в кров, виникає вірусемія. Вірус характеризується тропізмом щодо центральної нервової системи (ядра мозкового стовбура і передні роги шийної частини спинного мозку), розвивається менінгоенцефаломієліт. Летальність становить 1,5—26 %. У 20—25 % хворих наста­ють органічні ураження центральної нервової системи. Кліщовий енцефаліт проявляється гарячкою, сонливістю, що змінюється безсон­ням, порушенням чутливості, рухової здатності, менінгіальними яви­щами; до його ускладнень належать атрофічні паралічі м’язів пояса верхніх кінцівок, шиї. Захворювання супроводиться розвитком алер­гії сповільненого типу.

Шляхи розповсюдження вірусів

 

Поряд з типовою менінгіальною й вогнищевими формами кліщового енцефаліту в людей, що живуть у районах природних вогнищ інфек­ції, досить часто спостерігається безсимптомний перебіг.

Імунітет. Природна несприйнятливість пов’язана з наявністю в організмі людей термолабільних інгібіторів, утворенням клітинами інтерферону та іншими захисними механізмами.

Після перенесеного захворювання виробляється стійкий імунітет, який зберігається протягом усього життя. В ендемічних щодо кліщо­вого енцефаліту районах він може набуватися в результаті стертої безсимптомної форми   інфекції.

Лабораторна діагностика. Враховуючи значну небезпеку при роботі з вірусним матеріалом, вірусологічні дослідження проводять виключно у спеціалізованих вірусологічних лабораторіях.

Матеріалом для вірусологічного дослідження в перші дні хвороби служить кров, спинномозкова рідина. Від трупів беруть тканину мозку і внутрішніх органів. Вірус також можна виділити з кліщів, мозку, паренхіматозних органів інфікованих ­тварин.

Для виявлення вірусу проводять внутрішньомозкове зараження вірусним матеріалом новонароджених мишенят, які гинуть через 6-7 днів, або заражають курячі ембріони. Крім того, для виділення вірусу використовують інфікування культур клітин Vero, KB, HЕp-2, клітин нирок ембріона свині. Про наявність вірусу в клітинах свідчить цитопатичний ефект.

Вірус російського весняно-літнього енцефаліту ідентифікують у РН, латекс-аглютинації, РЗК, РГГА, дифузійної преципітації в гелі.

Останнім часом набули вирішального значення методи гібридизації і полімеразна ланцюгова реакція, які дозволяють безпосередньо виявити вірус у кліщів і матеріалі від хворого.

Серологічна діагностика базується на дослідженні парних сироваток, взятих з інтервалом 2-3 тижні, за допомогою РН, РЗК, РНГА. Необхідно відзначити, що високою специфічністю відзначається РН на білих мишах або культурах клітин. Рівень антитіл у сироватці хворого корелює зі ступенем пригнічення цитопатичного ефекту або бляшкоутворення. Діагностичним титром вважається 1:10 і вище, що можна зареєструвати вже з 7-10 доби хвороби.

Значну діагностичну цінність має імуноферментний метод, який порівняно простий у виконанні, але дозволяє швидко одержати надійні результати.

 

Лікування полягає у внутрішньом’язовому введенні протягом 2— З діб або через добу 3—б мл протиенцефалітного людського імуноглобуліну. Застосовують також сироватку «Диаферм», вироблену гіперіму-нізацією коней, та інтерферон.

 

Неспецифічна профілактика охоплює заходи   для захисту людей від нападу іксодових кліщів, знищення кліщів на свійських тваринах, кип’ятіння молока. Специфічну профілактику здій­снюють введенням інактивованої культуральної вакцини проти клі­щового енцефаліту. Добрі результати дає індивідуальна профілакти­ка — введення протиенцефалітного імуноглобуліну в кількості 1,5— З   мл.

 

Вірус японського енцефаліту

У 1934 p. M. Хаяші виявив вірусну природу японського енцефаліту. Захво­рювання трапляється в Японії, Кореї, Китаї, Таїланді, на о. Тайвань. Захворювання характеризується сезонністю (серпень — вересень).

Розміри вірусу 40— 50 нм. Вірус розмножується в курячих ембріонах і культурах клітин, маючи цитопатичну дію. Характеризується слабкою стійкістю до дії високих і низьких температур та дезинфікуючих речовин.

До вірусу японського енцефаліту чут­ливі білі миші, пацюки, хом’яки, а також мавпи, деякі свійські тва­рини і птиця.

Збудник передається через уку­си комарів Culex і Aedes. Носіями вірусу є пацюки, багато свійських і диких тварин, птахи з родини горобиних.

Японський енцефаліт характеризується ураженням центральної нервової системи, переважно мозкового стовбура і базальних ядер кори великого мозку. Летальність дуже висока, в Японії вона дося­гала 60 %, під час епідемічних спалахів на Далекому Сході (Примор­ський  край) — 25—53 %.

В результаті перенесеного захворювання виробляється стійкий імунітет. Ускладнень у вигляді паралічів, які бувають при кліщовому енцефаліті, не виявлено.

Крім тяжких форм захворювання, можливі легкі і навіть безсим-птомні, які супроводяться підвищенням титру антитіл у крові людей, В ендемічних вогнищах відбувається невпинна циркуляція вірусу серед тварин і комарів.

В організмі заражених комарів вірус зберігається протягом усього життя; доведена трансоваріальна передача збудника захворювання комарами. При температурі 27—З0 °С в організмі комара накопичує­ться велика кількість вірусів; при температурі нижче 20 °С розвиток вірусу затримується.

Лабораторна діагностика. При вірусологічному дослідженні збудник можна виділяти з крові впродовж першого тижня хвороби, протягом двох тижнів із спинномозкової рідини, а також із мозку загиблих.

Інфікованим матеріалом заражують новонароджених мишенят, курячі ембріони і культури клітин: первинні – курячі, гусячі фібробласти, клітини ембріона свині; перещеплювані – ВНК-21, Vero. При зараженні клітин ВНК-21 спостерігається характерний цитопатичний ефект – поява на 3-4 добу багатоядерних клітин, що нагадують симпласт.

Ідентифікацію вірусу проводять в РН або РГГА. Вірусоспецифічний антиген можна теж виявити за допомогою імуноферментного методу і РЗНГА. Вірусну нуклеїнову кислоту ідентифікують в реакції гібридизації і полімеразній ланцюговій реакції.

Серологічна діагностика здійснюється за допомогою РН, РЗК, РГГА, РНГА, імуноферментного методу. При цьому потрібно враховувати зростання титру противірусних антитіл у парних сироватках.

Лікування полягає в застосуванні гіперімунної кінської сироватки крові або гамма-глобуліну, а також імуноглобуліну, добутого з крові людей, які живуть у природних вогнищах японського енцефаліту.

Профілактика забезпечується заходами для захисту людей від укусів комарів і проведенням імунізації культуральною вакциною, інактиво-ваною формаліном.

 

Вірус омської геморагічної гарячки

Збудника відкрив М. П. Чумаков із співавторами в 1947 р.

За морфологією, біологічними й антигенними власти­востями близький до збудника кліщового енцефаліту, шотландського енцефаліту овець та деяких інших вірусів. Належить до роду Flavi–virus. Розмір вірусу 40 нм. Має велику адаптаційну здатність до різ­них органів і тканин.

До вірусу чутливі мав­пи, морські свинки, коти, полівки, ондатри, білі миші, які легко заражуються при будь-якому способі введення. Культивується в організмі білих мишей, яких заражують у мозок, а також у курячих ембріонах. У перещеплюваних культурах тканини (Неіа, СМЦ та ін.) вірус має слабку цитопатичну дію.

Імовірним резервуаром збудни­ка в природних умовах є мишовидні гризуни та дикі тварини. Переносник — кліщ Dermacentor pictus; він може бути й резервуаром, оскільки вірус передається трансоваріально. Природна вогнищевість доведена в лісостепових районах Омської області.

Людина заражується при укусі кліщів. Захворювання може пере­даватись  також   повітряно-пиловим   і   аліментарним   шляхами.

Лабораторна діагностика грунтується на виділенні вірусу та іден­тифікації його в РН і РЗК, а також на виявленні наростання титру антитіл при дослідженні парних сироваток крові.

Лікування проводять специфічною сироваткою.

Профілактика охоплює здійснення заходів для захисту людей від укусів кліщів та імунізацію вакциною проти кліщового енцефаліту. Близькі до вірусу кліщового енцефаліту віруси Повассан (Канада), Лангат (Малайзія), шотландського кліщового енцефаліту (Велико­британія), хвороби К’ясанурського лісу (Індія).

Гарячка Західного Нілу

Вірус гарячки Західного Нілу за своїми розмірами дещо менший від попередніх флавівірусів, його діаметр – 20-30 нм. Структура вірусу типова для даної родини. Збудник чутливий до підвищеної температури і при 56 °С гине протягом 30 хв. Кип’ятіння інактивує його протягом 2-3 хв. Органічні розчинники і детергенти, руйнуючи ліпіди суперкапсидної оболонки, знешкоджують вірус.

Резервуаром вірусу Західного Нілу в природі є дрібні гризуни і птахи, в тому числі водоплаваючі. Інфікована людина теж може бути джерелом інфекції. Переносниками вірусу є комарі і кліщі.

Людина заражується через укус комара. Вірус розповсюджується в організмі гематогенним шляхом і зумовлює ураження лімфоїдної тканини, рідше оболонок мозку і самого мозку. Вірус має виражений тропізм до ендотелію судин і нейронів. Після нетривалого інкубаційного періоду (2-8 днів) захворювання розпочинається лихоманкою, появою геморагічної висипки, жовтяницею, болем у суглобах. Можливий розвиток менінгіту і менінгоенцефаліту.

Лабораторна діагностика. Основним матеріалом для вірусологічної діагностики служить кров і спинномозкова рідина, а від осіб, які загинули, лімфоїдна і мозкова тканини. Вірусним матеріалом заражують культури клітин МК-21 і внутріш­ньомозково лабораторних мишей. Ідентифікацію вірусу Західного Нілу проводять за допомогою прямої імунофлуоресценції, а також полімеразної ланцюгової реакції.

Для серологічної діагностики використовують парні сироватки хворого з наступним дослідженням титру противірусних антитіл в РЗК, РГГА, РН та ІФА.

Жовта гарячка

Вірус жовтої гарячки – типовий флавівірус, нестійкий у зовнішньому середовищі, швидко втрачає свою активність при підвищеній температурі (60 °С), кислому середовищі, при дії ультрафіолетового проміння, детергентів і органічних розчинників, а також хлормістких дезінфектантів.

Віруси жовтої гарячки

 

Для культивування вірусу використовують мишей, курячі ембріони і різноманітні культури клітин: Детройт-6, BHK-21, HeLa, KB, фібробласти курячих ембріонів.

Жовта гарячка – особливо небезпечна, карантинна хвороба, яка може розповсюджуватися серед людей у вигляді епідемій. Ареалом вірусу є тропічні райони Африки, Південної і Центральної Америки, зустрічаються випадки захворювань в країнах Середземноморського регіону: Італії, Іспанії, Португалії, Франції. Існують дві епідемічні форми жовтої гарячки – джунглева і міська. Природним вогнищем вірусу в природі є мавпи, переносником – комарі. При міській формі хвороби джерелом інфекції є хворі люди, а переносником комарі.

При укусі комара віруси по лімфатичних судинах потрапляють у лімфатичні вузли, де розмножуються, і звідти проникають у кров і гематогенним шляхом розповсюджуються по всьому організму, уражуючи печінку, селезінку, нирки, кістковий мозок. Інкубаційний період в середньому триває 3-7 діб. Хвороба розвивається швидко, з гарячкою, сильним головним болем, світлобоязню, болем у м’язах, нудотою та блюванням. Характерно виражена гіперемія обличчя, верхньої частини тулуба, ін’єкція склер і кон’юнктиви. На 3-4 добу може розвиватись жовтяниця. Як правило, хворі гинуть в результаті розвитку геморагічного синдрому і пе­чінково-ниркової недостатності.

Діагностика. Вірусологічна діагностика жовтої гарячки проводиться тільки в лабораторіях закритого типу, що мають право працювати із збудниками особливо небезпечних інфекцій.

Матеріалом для виділення вірусу служить кров, яку забирають в перші 5 днів захворювання, а також суспензії шматочків печінки і мозку, взятих від померлих. З цією метою досліджуваний матеріал вводять у мозок мишам або заражують курячі ембріони чи чутливі культури клітин. У заражених дорослих мишей через два тижні розвивається смертельний енцефаліт, а мишенята-сисунці гинуть на 5-6-ий день після зараження з попереднім розвитком атаксії і паралічів.

Ідентифікацію вірусів проводять за допомогою РГГА, РЗК, РН. Проте найчастіше використовують реакцію нейтралізації на білих мишах. У даний час набули застосування ІФА і ПЛР.

Серологічну діагностику здійснюють з використанням ІФА, РЗК, РН з парними сироватками хворого.

 

Вірус гарячки денге

Збудник відкритий в 1907 р. П. Ашберном і Ч. Крейгом; належить до роду Flavivirus. Гарячка денге ендемічна для районів з тропічним і субтропічним кліматом.

Розміри вірусу 30—40 нм, він має чотири антигенних типи.

Збудник гарячки денге розмножується в курячих ембрі­онах, культурах тканин нирок мавп, ембріона людини, хом’яків і перещеплю­ваних   лініях   клітин   Hela,   KB,   ВНК-21   та   ін.

Резистентність. При температурі —70 °С і в висушеному стані вірус збе­рігається протягом 5 років, у сироватці крові хворих при кімнатній температу­рі залишається життєздатним близько 2 місяців. Під дією світла, ультрафіоле­тового випромінювання та 0,05 % розчину формаліну збудник гине дуже швид­ко, нестійкий до нагрівання. У слабких розведеннях жовчі (1 : 10, 1 : 5) інактивується протягом 5 хв.     

Для лабораторних тварин вірус малопатогенний. Адаптований вірус спричиняє загибель білих мишей, у яких розвиваються па­ралічі. У морських свинок настає вірусемія. При зараженні макак-резусів звичайно спостерігається легка форма захворювання.

Вірус має токсичну дію. Він уражує нейрони головного і спинного мозку, спричиняє дегенеративні зміни клітин печінки, нирок, серця, геморагічні ураження центральної нервової системи, м’язів, шкіри, ендокарда, перикарда, слизової оболонки шлунка, кишок, оче­ревини. Глибокі порушення настають у дрібних кровоносних судинах (набу-хання ендотелію, периваскулярний набряк та інфільтрація одноядерннми клі­тинами).

Джерело інфекції — хворі на гарячку денге. Зараження настає при укусі комарів A. aegypti, A. albopictus та ін., які, насмоктавшись крові хворого, через 8—12 діб при температурі зовнішнього середовища 22 °С можуть переда­вати вірус. При температурі 16 °С збудник в організмі комара не розвивається. Зараженість комарів зберігається протягом   174 діб.

При класичній гарячці денге інкубаційний період становить 2—15 діб, у середньому 5—8 діб. Захворювання досить часто розпочинається з раптового ознобу, головного болю, сильного болю в суглобах і м’язах, у ділянці очних яблук, підвищення температури тіла (39—40 °С). Обличчя багрове, склери ін’єктовані, у деяких хворих з’являється висип у вигляді еритеми. Через 1—4 доби настає ремісія. Температура тіла різко знижується, з’являється заливний піт. Після цього розвивається другий приступ, що характеризується підвищенням температури тіла й основними симптомами першого приступу. На тілі з’являється макуло-папульозний або скарлатиноподібний висип, який тримається не більше 3—4 діб. Загальна тривалість захворювання 4—5 діб.

При геморагічній гарячці денге у клініці переважають явища геморагіч­ного діатезу — носова, легенева, шлунково-кишкова кровотеча, петехі’альний геморагічний висип: на 3—7-му добу захворювання може розвинутись шок. Вважають, що патогенез захворювання пов’язаний із сенсибілізацією організ­му людини вірусом гарячки денге. Геморагічний синдром — відповідь орга­нізму на повторне інфікування його вірусом.

Після перенесеного захворювання виробляється несприйнятли­вість тривалістю до 2 років.

Лабораторна діагностика. Розпізнавання захворювання грунтується на клінічних, епідеміологічних і лабораторних даних. У перші дні захворювання вірус виділяють із крові, якою заражують мишей-сисунців (у мозок); виявля­ють наростання титру специфічних антитіл у парних сироватках за допомогою РЗК, РН, РГГА.

Лікування. Специфічної терапії не розроблено, застосовують симптоматичні засоби; при вторинних бактеріальних ускладненнях призначають антибіотики.

Профілактика гарячки денге зводиться до ізоляції хворих, виключення доступу до них перенощика, винищування комарів. Щоб запобігти занесенню інфекції в країни, не ендемічні щодо цього захворювання, здійснюють каран­тинні заходи. Специфічна профілактика ще в стадії розробки.

Video 1

Video 2

Родина буньявірусів

Родина Bunyaviridae

Налічує понад 200 вірусів, об’єднаних у 5 родів:

–         Bunyavirus

–         Phlebovirus

–         – Nairovirus

–         Uukuvirus

–         Chantavirus

 

У СНД виділено понад 20 вірусів, 7 з яких патогенні для людини: ГГНС, кримської гарячки, гарячки Конго, Тягіня, Тамди, Бханджа, Укуніємі, неаполітанської москітної гарячки

 

Захворювання, що спричиняються Буньявірусами

 

Рід Буньявіруси

Складні віруси діаметром 90-100 нм. Геном представлено однонитковою “мінус”-ниткою РНК, яка складається з трьох кільцевих фрагментів. Кожен оточений власним капсидом і пов’язаний із власною транскриптазою.

Їх позначають як великий (L), середній (M) і короткий (S). Вони зв’язані з білком нуклеокапсиду – N.

Суперкапсид чутливий до розчинників ліпідів.

Його глікопротеїди  мають гемаглютинуючу активність (G1, G2).

Трикомпонентна система геному створює можливість автономної реплікації компонентів РНК.

Вони кодують три білка – N, L та попередник  G1 i G2.

Морфогенез вірусів відбувається в цитоплазмі. Виходять із клітини брунькуванням.

Буньявіруси добре культивуються в різноманітних культурах клітин.

 

 

 

Буньявіруси

Буньявірус

 

Природними хазяїнами є багато видів хребетних тварин і члени­стоногі. Буньявіруси розмножуються в клітинних культурах тканин хребетних і птахів; передаються членистоногими (комарі, кліщі).

До складу родини входять віруси кримської геморагічної гарячки, москітних гарячок та ін.

 

Рід Nairovirus

Включає 6 вірусів, які переносяться кліщами. Серед них вірус Кримської геморагічної гарячки-гарячки Конго.

Репродукуються в клітинах нирок ембріона свині, ВНК-21, первинних культурах нирок хом’яків і зелених мартишок, але без цитопатичного ефекту. Тому індикацію проводять за феноменом інтерференції.

Джерело інфекції – зайці, їжаки, корови, кози, вівці, гуси, дрофи, граки, іксодові кліщі роду Hyaloma, Dermacentor, Ixodes.

Механізм зараження: трансмісивний, інокуляційний

 

Вірус кримської геморагічної гарячки

Збудник виділений у Криму в 1944 р. М. І. Чумаковим із крові хворих людей і кліщів. Пізніше було доведено, що вірус поширений у ряді країн Європи (Болгарія, Угорщина, Югославія), Азії (південь нашої країни, Іран, Індія, Пакистан), Африки (Заїр, Нігерія, Уганда, Кенія, Сенегал). Останнім часом захворювання дістало назву кримсько-конголезької геморагічної гаряч­ки, а схожі віруси віднесені до групи найробівірусів.

Вірус належить до родини Bunyaviridae, роду Uuku­virus. Має сферичну форму, розміри його 90—105 нм.

Вірус погано розмножується в культурах тканин, проявляє цитопатичну дію тільки після адаптації до них. Для куль­тивування використовують клітинні культури нирок свині, мавп, печінки свині та ін.

До вірусу сприйнятливі коти, білі ми­ші, молоді пацюки, кролі і макаки-резуси.

Джерелом інфекції є дикі тва­рини (зайці, кози, миііювидні гризуни), велика рогата худоба. Переносники — кліщі роду Hyaloma (понад 20 видів). Зараження людини настає при укусах кліщів або внаслідок контакту з кров’ю хворої людини або тварини.

Захворювання в людини проявляється гарячкою, порушенням кровообігу з множинними крововиливами у внутрішні органи і по­рожнини тіла (шлунка і кишок), вогнищевими крововиливами в легені і геморагічним висипом на шкірі.

Діагностика робиться на основі клінічних та епідеміологічних да­них. Лабораторна діагностика утруднена. Використовують методи внутрішньомозкового зараження мишей-сисунців, сисунців білих пацюків, виділення вірусу на чутливих культурах тканини, ідентифі­кацію вірусу за допомогою РІФ, РЗК, РН. Для серологічної діагно­стики застосовують ті реакції, які дають змогу виявити антитіла після перенесеного   захворювання.

Лікування і профілактика. Хворим на кримську геморагічну гаряч­ку вводять гамма-глобулін або сироватку крові реконвалесцентів. Щоб запобігти захворюванню, здійснюють заходи для захисту від нападу кліщів і потрапляння крові хворого на шкіру і слизові оболонки.

 

 У той же час на території західних областей України й Білорусії досить часто виникає інша важка хвороба геморагічна гарячка з нирковим синдромом. Її збудник – вірус аналогічної назви – має властивості, характерні для буньявірусів. Резервуаром збудника в природі є численні види мишоподібних гризунів, щури. Людина заражається при контакті з виділеннями інфікованих гризунів. В організмі вірус розмножується в клітинах легень, селезінки, ендотелії судин. Імунні комплекси, що утворюються при цьому, осідають у ниркових канальцях, викликаючи їх ушкодження.
   Інкубаційний період триває від 8 до 45 днів. Хвороба характеризується циклічністю, починається гостро, температура підвищується до 39-40 °С, з’являється геморагічний висип, можливі великі крововиливи в шкіру і склери, легеневі, шлункові, маткові кровотечі. Одночасно розвивається нирковий синдром, у тяжких випадках виникає уремія, кома. Летальність становить 1-10 %. Після хвороби розвивається стійкий гуморальний імунітет.
Лабораторна діагностика. Матеріалом для дослідження є кров і сеча, від осіб, що загинули – шматочки тканин нирок, легень. Вірус виділяють шляхом зараження культури клітин Vero E6. Віруси у цих клітинах нагромаджуються у значних титрах без видимого цитопатичного ефекту. Їх виявляють за допомогою непрямої імунофлуоресценції і методу інтерференції.

 Суть методу інтерференції полягає в наступному. Після зараження вірусним матеріалом, культури клітин через 3-4 доби повторно заражують вірусом Ньюкасла. Через 48 годин визначають титр гемаглютинінів у культуральній рідині і ступінь розвитку цитопатичного ефекту, порівнюючи ці показники з контролем (культури клітин, заражені тільки вірусом хвороби Ньюкасла). Вірус геморагічної гарячки, взаємодіючи з вірусом хвороби Ньюкасла, в значній мірі пригнічує синтез гемаглютинінів у досліді і сповільнює розвиток цитопатичного ефекту.

Ідентифікацію вірусу можна здійснити за допомогою РОНГА, ІФА, РІА, РІФ. Як прискорений метод індикації вірусних антигенів, використовують імунну електронну мікроскопію і молекулярно-генетичний метод – ПЛР.

Для серологічної діагностики успішно застосовують метод непрямої імуно­флуоресценції. Зрізи легеневої тканини мишей, інфікованих вірусом геморагічної гарячки з нирковим синдромом, обробляють різними розведеннями парних сироваток хворого. Після відмивання надлишку сироватки на препарат наносять флуо­ресцуючі антитіла до глобуліну людини. Присутність антитіл у досліджуваній сироватці встановлюють за наявністю специфічної флуоресценції в інфікованих клітинах. Крім того, для виявлення приросту титру антитіл у парних сироватках застосовують РГНГА, ІФА і РІА.

Специфічне лікування і профілактика не розроблені. В ендемічних осередках знищують гризунів, запобігають контамінації вірусом води, харчових продуктів.

Родина аренавірусів

До родини Arenaviridae (arena – пісок) входить 12 видів вірусів, серед яких найбільше значення мають збудники лімфоцитарного хоріоменінгіту й хвороби Ласса. Віруси мають дрібні гранули, які нагадують під електронним мікроскопом пісок. Віронуклеон їх складає РНК і білок у вигляді намиста, є зовнішня ліпопротеїнова оболонка. На поверхні оболонки розташовані булавоподібні глікопротеїнові вирости. Вірус чутливий до спирту, ефіру та інших жиророзчинників. Аренавіруси культивуються в ембріональних культурах тканин мишей, курей, амніона людини.

   Лімфоцитарний хоріоменінгіт

Вірус лімфоцитарного хоріоменінгіту належить до родини Arenaviridae, яка відзначається певними особливостями будови віріону. Віріони сферичної форми, їх діаметр становить 110-140 нм. На поверхні суперкапсиду розміщені великі шипи. Під суперкапсидом знаходяться 2 кільцеподібні нуклеокапсиди, які нагадують намисто і складаються з –РНК і капсомерів. Поряд з нуклеокапсидами чітко прослідковуються гранули – комплекси вірусних протеїнів з рибосомами клітини господаря.

 

 

Аренавіруси

Значна кількість первинних і перещеплюваних культур клітин чутливі до вірусу, проте рідко можна помітити в них деструктивні зміни. Найчастіше для культивування вірусу використовують перещеплювані клітини Vero, ВНК-21 і первинні культури курячих фібробластів.

Збудник хоріоменінгіту широко поширений в навколишньому середовищі. Основним резервуаром вірусу є сірі будинкові миші. Основні шляхи зараження людини – повітряно-краплинний та аліментарний при вживанні харчових продуктів, інфікованих виділеннями мишей. Не є винятком можливість проникнення збудника в організм через шкіру, а також трансплацентарна передача.

В оргнізмі вірус уражує оболонки головного мозку і клітини ретикулоендотеліальної системи, викликаючи їх апоптоз.

У людини перебіг хвороби нагадує грип – підвищення температури, головний біль, біль у м’язах, рідше розвиваються симптоми асептичного менінгіту і менінгоенцефаліту. При вродженому лімфоцитарному хоріоменінгіті розвиваються гідроцефалія, дитячий церебральний параліч, хоріоретиніт.

Лабораторна діагностика. Матеріалом для дослідження є кров, спинномозкова рідина, мозкова тканина осіб, що загинули. Виділення вірусу проводять шляхом зараження в мозок молодих білих мишей або культури клітин. Ідентифікацію вірусу проводять за допомогою РЗК, РОНГА, РН, ІФА, РІА. Як антиген можна використати культуральну рідину заражених клітин або 10 % суспензію мозкової тканини заражених мишей. Методом імунофлуоресценції досліджують культури клітин або зрізи мозку інфікованих мишей.

Противірусні антитіла можна виявити як у сироватці крові, так і в спинномозковій рідині. З цією метою використовують РЗК, РН, РНГА, ІФА, РІФ, РІА.

Профілактичні заходи включають знищення мишей, ранню госпіталізацію хворих. Вакцин немає.

Вірус Ласса вперше виділено від хворих населеного пункту Ласса (Нігерія). Він викликає геморагічну гарячку Ласса, яка характеризується високою летальністю, виразковим фарингітом, геморагічним синдромом, порушенням функції нирок і центральної нервової системи. Особливо висока смертність спостерігається серед захворілих людей, які приїжджають у західну Африку з інших країн. Джерелом і резервуаром вірусу є африканські гризуни, які переносять хворобу безсимптомно, але виділяють збудник із сечею і слиною. Людина заражається повітряно-краплинним, аліментарним і контактним шляхами як від інфікованих гризунів, так і від хворих людей.

Лабораторну діагностику проводять шляхом виділення вірусу з крові та сечі хворих у період вірусемії, а також за допомогою РІФ, РЗК і РН у режимних лабораторіях.
   Для лікування використовують сироватку реконвалесцентів і рибавірин. Специфічна профілактика не розроблена.

 

Родина філовірусів

Гарячки Марбург і Ебола

Збудники цих захворювань входять до роду Filovirus родини Filoviridae. Віруси мають ниткоподібну або циліндричну форму, часом нагадують рабдовіруси. Внутрішньоклітинні включення при репродукції цих вірусів дещо подібні до включень при сказі, тому раніше їх відносили до рабдовірусів.

Обидві хвороби ендемічні для деяких африканських країн (ЮАР, Кенія, Зимбабве), але останнім часом почали з’являтись і на території інших континентів. Початок захворювань гострий з гарячкою, висипом, ураженням печінки, нирковою недостатністю, профузним поносом. Летальність досягає 50-90 %.

Вірус гарячки Марбург

 

Вірус гаряки Ебола

Лабораторна діагностика гарячок Марбург і Ебола полягає в проведенні вірусологічних досліджень у добре оснащених лабораторіях з додержанням суворого режиму. Віруси виявляють у крові, сечі, геморагічному ексудаті зараженням досліджуваним матеріалом гвінейських свинок або культур клітин мавп. Крім того, проводять і пряму електронну мікроскопію патологічного матеріалу для виявлення вірусів. Розроблені і впроваджуються в практику імуноферментний метод і реакція імунофлуоресценції. В більш пізніших стадіях захворювання і в період реконвалесценції застосовують РЗК для виявлення комплементзв’язуючих антитіл.

Родина реовірусів

   Ротавіруси. Ротавірусні гастроентерити

У високорозвинених країнах понад 60 % гострих гастроентеритів викликають віруси з родини Reoviridae. Серед них домінують ротавіруси. Рід Rotavirus включає ротавіруси людини і віруси, що викликають діареї у тварин. Останні для людини непатогенні. Ротавіруси людини викликають, в основному, гастроентерити у дітей до трьох років і людей похилого віку. Збудник передається фекально-оральним способом при побутових контактах. Висока стійкість вірусів у зовнішньому середовищі сприяє розвитку спалахів гастроентеритів особливо в зимовий період (до 90 %). За білковими антигенами ротавіруси поділяють на 4 ­сероваріанти.

Ротавіруси

Схема будови ротавірусу

 

Матеріалом для лабораторної діагностики служать випорожнення і кров. Проби калу беруть у перші години і дні хвороби у стерильні пеніцилінові флакони і направляють до вірусологічної лабораторії в контейнерах із льодом. Готують 10-20 % суспензію в розчині Хенкса, центрифугують 30 хв при 3000 об/хв. Центрифугат переносять у стерильний флакон, додають фреон 113 або 1000 ОД/мл пеніциліну і 500 ОД/мл стрептоміцину, вміщують у холодильник на 10-12 год. Кров для серологічних реакцій беруть у перші 2-3 дні хвороби і через 12-14 днів.

Лабораторна діагностика ротавірусних діарей ґрунтується на швидкому виявленні вірусів у випорожненнях за допомогою електронної та імунної електронної мікроскопії, реакції непрямої гемаглютинації з антитільним еритроцитарним ротавірусним діагностикумом. Використовують також імуноферментний аналіз у твердофазному варіанті, реакцію коаглютинації, метод клонованих РНК-зондів і полімеразну ланцюгову реакцію.

У перші дні хвороби вміст ротавірусів у копроматеріалах досягає 106-108 в 1 г, тому їх виявлення при прямій електронній мікроскопії можливе без додаткової концентрації. Краплю досліджуваного матеріалу наносять на спеціальні плівки з нітроцелюлози і мікроскопують при збільшенні 50000.

Метод чутливий і надійний, дає змогу швидко виявити вірус і дослідити його морфологію. При виявленні 5-6 віріонів практично у кожному полі зору можна достовірно підтвердити діагноз ротавірусного гастроентериту.

Ще більше діагностичне значення має метод імуноелектронної мікроскопії. Принцип її полягає в тому, що імунну противірусну сироватку додають до освітленої низько­швидкісним центрифугуванням суспензії фекалій, витримують 60 хв при кімнатній температурі і ще 12 год при 4 °С, потім центрифугують при 15000 об/хв для осадження вірусних частинок та імунних комплексів. Осад ресуспензують у 2-3 краплях дистильованої води, контрастують у фосфорно-вольфрамовій кислоті і досліджують під електронним мікроскопом. У препаратах виявляють характерні скупчення ротавірусів (рис. 89). Висока ефективність методу практично не залежить від вихідної концентрації вірусів у дослі­джуваних пробах.

Вірусологічні дослідження з метою виділення ротавірусів у культурах клітин або на лабораторних тваринах у рутинних вірусологічних лабораторіях не ­проводять.

Найбільш широко в діагностиці ротавірусних гастроентеритів використовують імуноферментний аналіз. Принцип його полягає в тому, що лунки полістиролових планшет спочатку сенсибілізують антитілами проти ротавірусів, а потім додають у них освітлену суспензію фекалій, інкубують 1 год в термостаті. Утворений в лунках комплекс антиген-антитіло після трикратного промивання фосфатним буфером виявляють внесенням антиглобулінової сироватки, кон’югованої з ферментом. Після інкубації в термостаті додають хромогенний субстрат до появи забарвленого продукту реакції. Облік результатів проводять за допомогою імуноферментного аналізатора.

У невеликих лабораторіях досить часто проводять реакцію оберненої непрямої гемаглютинації з використанням антитільного ротавірусного еритроцитарного діагностикуму. Вона проста за методикою постановки, хоч і менш чутлива в порівнянні з реакцією ензиммічених антитіл.

У практику лабораторної діагностики ротавірусних інфекцій впроваджують також тест коаглютинації для індикації ротавірусного антигену у випорожненнях хворих. На предметне скло наносять краплю зависі стафілококів (штам Cowan 1), сенсибілізованих ротавірусною сироваткою, і додають краплю освітленого центрифугуванням копроматеріалу. При наявності ротавірусів через 30-60 с виникає аглютинація навантажених антитілами стафілококів.

 Дуже чутливим способом швидкої діагностики ротавірусних гастроентеритів є метод виявлення вірусоспецифічної РНК за допомогою молекулярної гібридизації. Він заснований на гібридизації мічених РНК-зондів, фіксованих на нітроцелюльозних фільтрах. Мічення здійснюють біотином або ферментом, що значно спрощує і здешевлює метод у порівнянні з радіоізотопними мітками.

 Аналіз ротавірусної РНК, не зважаючи на його дорожнечу, все ширше впроваджується в практику, особливо після розробки методу полімеразної ланцюгової реакції. Остання є найчутливішим і специфічним методом діагностики, який, безумовно, є діагностичним тестом нового покоління, так званим “золотим стандартом”. Однак постановка цієї реакції все ще вимагає високої кваліфікації дослідника, дорогих реактивів і складної апаратури.

Серологічна діагностика спрямована на виявлення специфічних антитіл у парних сироватках, взятих з двотижневим інтервалом. Для цієї мети використовують різноманітні нейтралізаційні або преципітаційні тести та непряму реакцію імунофлуоресценції. Але останнім часом найширше застосовують імуноферментний аналіз.

Раніше для серодіагностики широко ставили РЗК з використанням в якості антигену заздалегідь відібрані фекалії хворих на гастроентерит або ротавіруси ­телят. Але за своєю чутливістю і специфічністю вона значно поступається методу імуноферментного аналізу. Для виявлення специфічних антитіл до ротавірусів ­ставлять також реакцію гальмування непрямої гемаглютинації з парними си­роватками.

Гастроентерити у дітей можуть також викликати каліцівіруси, астровіруси і віруси Норволк. Всі вони виділяються з випорожненнями в перші 2-3 дні захворювання, не розмножуються в культурах клітин або слабко репродукуються без цитопатичної дії. Для лабораторної діагностики гастроенетеритів, викликаних даними вірусами, використовують, в основному, метод імунної електронної мікро­скопії. Інших методів діагностики, доступних для вірусологічних лабораторій, поки що немає.

   Орбівіруси за своїми властивостями й хімічним складом дуже подібні до реовірусів. Назва пояснюється схожістю внутрішнього капсиду до кільця (orbis – кільце). Орбівіруси паразитують в організмі різних видів тварин і комах (кліщів, комарів, москітів), які переносять збудників від тварин до тварин і людей, підтримуючи постійну циркуляцію орбівірусів у вогнищі. Патогенними для людини є віруси кемеровської та колорадської гарячок.

Коронавірусні інфекції

До родини Coronaviridaе входить 13 видів вірусів, два з яких – респіраторний і ентеральний коронавіруси людини – мають високу вірулентність і здатні викликати захворювання.

 

Коронавірус

Схема будови коронавірусу

 

Коронавіруси є дуже частими збудниками респіраторних захворювань у дорослих: профузного риніту, ринофарингіту, часто навіть без підвищення температури. У дітей основними симптомами є профузний нежить, кашель, гарячка, головний біль. Часто хвороба ускладнюється пневмонією. Клінічно коронавірусну інфекцію важко відрізнити від інших захворювань респіраторного тракту, тому лабораторні дослідження мають вирішальне значення.

Лабораторна діагностика. Матеріалом для дослідження служить слиз із носа і глотки, зібраний сухими ватними тампонами, які занурюють в ізотонічний розчин хлориду натрію з антибіотиками. Секційний матеріал (шматочки трахеї, бронхів, легень) збирають у фосфатний буфер з гліцерином. У разі виникнення гастроентериту досліджують випорожнення. Для серологічних реакцій використовують парні сироватки крові.

Експрес-методи діагностики проводять за допомогою реакції імунофлуоресценції. У цитоплазмі епітеліальних клітин із осаду змивів з носоглотки, оброблених люмінесцентними антисироватками, виявляють специфічні включення. При можливості використовують пряму та імунну електронну мікроскопію, за допомогою яких виявляють поодинокі віріони або їх скупчення з типовою для коронавірусів морфологією (віруси зовні покриті виступами грушоподібної форми, що нагадують корону сонця під час його затемнення). У препаратах з випорожнень коронавіруси знаходять за допомогою електронної мікроскопії та полімеразної ланцюгової реакції (рис. 92).

Виділення вірусів з діагностичною метою проводять дуже рідко, оскільки коронавіруси людини практично не репродукуються в курячих ­ембріонах і перещеплюваних культурах клітин. Найбільш чутливою системою для їх виділення є органна культура клітин трахеї ембріона людини. У пробірки з культурою вносять 0,1-0,2 мл дослі­джуваного матеріалу, обробленого антибіотиками. Рідко ставлять біологічну пробу на мишах-сисунцях. При інтрацеребральному зараженні у тварин виникає енцефаліт, від якого вони гинуть. У дорослих мишей коронавіруси спричиняють безсимп­томну інфекцію.

Ідентифікують віруси шляхом визначення в інфікованих клітинах коронавірусного антигену методом імунофлуоресценції, імуноферментного аналізу або РЗК. Можна виявити типові за морфологією віріони і при електронній мікроскопії.

Серологічна діагностика коронавірусних інфекцій до сьогодні залишається основним методом їх розпізнавання. Для цього використовують визначення приросту антитіл у парних сироватках за допомогою реакцій гальмування гемаглютинації, зв’язування комплементу та імуноферментного

РАБДОВІРУСИ

До родини Rhabdoviridae належать віруси сказу, везикулярного стоматиту та багато інших вірусів тварин і комах (понад 40 видів).

   Вірус сказу. У 1S92 р. В. Бабеш і в 1903 р. А. Негрі описали специфічні включення у клітинах мозку тварин, що загинули від сказу. Ці включення дістали назву тілець Бабеша — Негрі. Вірусну етіологію сказу довів у 1903 р. П. Ремленж. Специфічну профілактику розробив Л.  Пастер.

Збудник сказу належить до роду Lyssavirus (грец. lyssa—водобо­язнь). Він вибірково уражує нервову систему, виділяється із слиною.

Вірус сказу має кулясту форму з одним плоским і дру­гим закругленим кінцем, довжина його 180—200 нм, ширина 75— 80 нм. Він покритий оболонкою, що складається з глікопротеїду і глі-коліпідів, які зумовлюють гемаглютинуючі властивості вірусу. У складі віріона виявлено ферменти протеїнкінази і РНК-полімерази. Тільця Бабеша — Негрі розташовуються в цитоплазмі нервових клі­тин та їх відростків, мають круглу, овальну, багатокутну форму, роз­міри їх 0,5—25 мкм; вони добре забарвлюються кислими барвниками в рубіново-червоний колір.

 

Вірус сказу

 

Вірус сказу розвивається у мозковій тканині мишей, овець, а також курчат, кролів, морських свинок, білих па­цюків. Деякі штами вірусу репродукуються в первинних культурах клітин нирок хом’яка, ембріона овець, телят, а також у курячих ембріонах. Вірус сказу адаптується до культур тканин різних видів тварин.

Вірус сказу не має відособлених різновидів і типів. Збудник захворювання, який циркулює серед тварин, нази­вається вуличним. В результаті тривалих пасажів його через мозок кролів Л. Пастеру вдалося знизити тривалість інкубаційного періоду і підвищити його інфекційний титр. Такий вірус назвали фіксова­ним. Антигенні властивості вуличного і фіксованого вірусів сказу виявились ідентичними. Фіксований вірус слабкопатогенний або зовсім непатогенний для людини. Його використовують для антирабіч-них   щеплень.

Вірус сказу стійкий до дії низьких температур і гліцерину; довго зберігається в нервовій тканині, іноді і після смер­ті тварини. Інактивується при кип’ятінні протягом 2 хв, при темпера­турі 60 °С — протягом 10—15 хв; гине при дії прямого сонячного та ультрафіолетового випромінювання розчинів фенолу, лізолу та інших дезинфікуючих засобів; чутливий до ефіру.

На сказ найчастіше хворіють собаки, вовки, лисиці, кажани, скунси, рідше — рогата худоба, коні, свині, олені, коти, пацюки, птахи. Вірус передається через укуси хворих на сказ тварин, при потраплянні слини хворих тварин на садна або подряпини шкіри, слизові оболонки.

Останнім часом активізувались природні вогнища сказу в нашій країні та інших європейських країнах, у США, Південній Америці, Індії та ін.

Патогенез захворювання в людини. Період від моменту зараження до початку захворювання триває 15—45 діб, іноді 3 місяці, у деяких випадках понад рік. Тривалість інкубаційного періоду залежить від кількості і вірулентності вірусу, внесеного під час укусу, локалізації укусу, характеру ушкоджень тканини.

У продромальному періоді буває тягнучий біль у місці укусу і за ходом нервових стовбурів, іноді спостерігаються припухлість і почер­воніння рубців, потім з’являються нудота, пітливість, субфебрильна температура, головний біль, сухість у роті, зниження апетиту, обкла-деність язика. Далі розвивається підвищена чутливість до зорових і слухових подразників, продромальні явища посилюються, і захво­рювання переходить у стан виражених клінічних приступів.

Із місця проникнення (рана, садно) вірус сказу розповсюджується по периневральних просторах нервових стовбурів у центральну нерво­ву систему.

Найбільше вірусу концентрується в гіпокампі, довгастому мозку, мозочку, ядрах черепних нервів, симпатичних гангліях і в попереко­вій частині спинного мозку. В результаті ураження цих життєво важ­ливих відділів нервової системи розвиваються пароксизми — підви­щена рефлекторна збудливість, посилене виділення слини і поту, судороги, особливо м’язів, які забезпечують акти ковтання і дихання. Смерть настає протягом перших 5—7 діб захворювання при явищах аеро- і гідрофобії, паралічів і судорог.

Постінфекційного імунітету, при сказі не виявлено, оскільки випадків видужання від сказу достовірно не доведено. Меха­нізм набутого (поствакцинального) імунітету пов’язаний з утворен­ням віруснейтралізуючих антитіл. У поствакцинальному імунітеті відіграє роль також інтерференція вуличного вірусу й антигенів вак­цинних препаратів.

Лабораторна діагностика базується на використанні вірусоскопічного, біологічного і серологічного методів. Матеріалом для дослідження служить мозок тварин і загиблих людей, слина, тканина слинних залоз, які направляють до лабораторії в стерильному посуді з гліцерином і обкладені льодом.

Метод флуоресцуючих антитіл – найбільш швидкий і точний метод лабораторної діагностики сказу. Для виявлення вірусного антигену в мазках-відбитках мозку, слинних залоз і рогівки ока (прижиттєвий тест) використовують пряму і непряму реакцію імунофлуоресценції. Мазки фіксують у холодному ацетоні протягом 8-10 год при температурі 4 °С і обробляють у вологій камері 30 хв антира­бічним імуноглобуліном, міченим ФІТЦ, промивають фосфатним буфером, висушують і досліджують в люмінесцентному мікроскопі. Антигени вірусу спостерігають у вигляді зелених гранул різної форми і величини.

 

РІФ

Виявлення тілець Бабеша-Негрі у мазках-відбитках, гістологічних зрізах мозку і тканини слинних залоз є також швидким методом діагностики сказу. З мозку загиблої людини чи тварини стерильними ножицями нарізають у поперечному напрямку шматочки товщиною 3-4 мм з довгастого мозку, амонового рогу і мозочка. Предметне скло притискають до поверхні зрізу щоб отримати відбиток тканини. В препаратах, забарвлених за Муромцевим або Селлером, тільця мають різну величину (4-10 мм) округлої або овальної форми пурпурно-червоні, а цито­п­лазма і ядра нервових клітин мають синій колір. Гістологічні зрізи забарвлюють за Романовським-Гімзою, Манном або Туревичем. В одній клітині може бути одне або декілька тілець. Вони оточені чітко окресленою оболонкою і мають внутрішню структуру у вигляді базофільної зернистості, частіше розташовуються біля ядра.

Тільця Бабеша-Негрі

 

Метод виявлення включень Бабеша-Негрі є досить специфічним для сказу, хоч він і менш чутливий, ніж метод флуоресцуючих антитіл. У тканині мозку собак тільця знаходять у 90-95 % випадків, а в людей, померлих від сказу – в 70 %. Отже, відсутність тілець Бабеша-Негрі не виключає діагнозу сказу. У таких випадках необхідно використати й інші методи дослідження.

Біопроба на мишах. Біологічний метод застосовують для виділення вірусу сказу із тканин мозку, слинних залоз трупів та слини хворих людей і тварин (прижиттєвий тест). Найбільш придатними для зараження є миші-сисунці. Для постановки біопроби використовують 15-20 тварин. Зараження проводять під наркозом шляхом інтрацеребрального введення 0,03 мл суспензії досліджуваного матеріалу. Можна поставити біологічну пробу і на сірійських хом’ячках, заражуючи їх матеріалом внутрішньом’язово.

При наявності в досліджуваному матеріалі вірусу сказу у мишей виникає ­тремор м’язів, паралічі. У більшості випадків тварини гинуть протягом п’яти днів. Наявність рабічних вірусів у заражених і загиблих мишей необхідно підтвердити за допомогою прямої реакції імунофлуоресценції або виявлення тілець Бабеша-Негрі.

Ідентифікацію виявленого вірусу сказу проводять також за допомогою реакції нейтралізації на білих мишах.

Серологічні дослідження проводять для визначення поствакцинального імунітету. Антитіла проти вірусу сказу виявляють в реакціях нейтралізації, зв’язування комплементу, імунофлуоресценції. Найчутливішими є імуносорбентні реакції (радіоімунний та імуноферментний аналізи).

Лікування охоплює старанне промивання рани водою з милом, не­гайне очищення її від забруднення і обробку дезинфікуючими розчи­нами (спирт, спиртовий розчин йоду, 2—5 % розчин формаліну, оцет та ін.), введення антирабічного імуноглобуліну, антирабічної вак­цини.

Профілактика забезпечується здійсненням комплексу загальних і специфічних заходів. До них належать: 1) знищення скажених тва­рин, бродячих собак, реєстрація домашніх собак, ношення ними на­мордників, заборона ввезення собак із місць, ендемічних щодо сказу, систематичне проведення санітарно-освітньої роботи; 2) щеплення антирабічною вакциною людей, укушених скаженими або підозрі­лими на сказ тваринами; 3) обов’язкова профілактична вакцинація всіх зареєстрованих собак.

Поствакцинальний імунітет розвивається через 2 тижні і зберігає­ться протягом 6 місяців. Ефективне застосування антирабічного іму­ноглобуліну, добутого гіперімунізацією коней фіксованим вірусом, і гомологічного імуноглобуліну із сироватки крові людей, імунізова­них проти сказу. Імуноглобулін знешкоджує вірус вуличного сказу і запобігає розвиткові поствакцинального енцефаліту. Його слід вво­дити не пізніше як через 72 год після укусу.

Коли призначають курс антирабічних щеплень, треба враховувати ступінь, локалізацію і характер інфікування (укус, ослинення). Ка­тегорично забороняється робити щеплення людям без достатніх пока­зань. Введення фіксованого вірусу, хоч і рідко, може спричинити дуже тяжкі ускладнення, а іноді навіть призвести до летального кінця.

До ускладнень антирабічних щеплень фіксованим вірусом нале­жать паралітичний сказ, енцефаломієліт, алергічний енцефаломієліт. Перші два захворювання трапляються дуже рідко і закінчуються смертю. Алергічний енцефаломієліт має різні симптоми менінгіту, енцефаліту, міозиту, полірадикуліту і поліневриту з парезами і пара­лічами.

Ведуться дослідження, спрямовані на виготовлення інактивованої вакцини, яка не спричиняє ускладнень. Випускається інактивована культуральна неконцентрована вакцина, виготовлена на культурі клітин нирки хом’яка, і суха, не повністю інактивована антирабічна вакцина типу Фермі, виготовлена з мозку однорічних овець, заражених фіксованим вірусом сказу.

Підсмумкова таблиця з діагностики арбовірусних інфекцій

 

 

ГЕРПЕСВІРУСИ

Посилання:

http://zhurnal.lib.ru/o/oleg_w_m/cdocumentsandsettingsolegmoidokumentygerpes-wirusyiihreplikacijartf.shtml

http://www.polysan.ru/index.php?page=gerpes_4

http://www.provisor.com.ua/archive/1999/N10/herpes.htm

http://www.medicusamicus.com/index.php?action=260-5-7-abcdefgi-9-13-14-18-19-22-24-25bc-29-37

http://www.eyenews.ru/mm67.htm

http://www.herpesclinic.ru/le4enie_gerpesa/family/

 

Належність до родини  Herpesviridae  визначається  наявністю у складі віріона двониткової лінійної ДНК, ікосаедричного капсиду зі 162 капсомерів, збирання якого відбувається  в ядрі,  та оболонки, яка утворюється з ядерної мембрани.

 

Герпесвіруси широко поширені у природі. Сред вищих еукаріотів рідко зустрічаються такі, які не могли б бути зараженими хоча би одним представником цієї родини. Відомо біля 80 в різному ступені охарактеризованих вірусів герпесу: шість з них виділено від людини: вірус простого  герпесу 1 (Herpes simplex virus 1),  вірус простого герпесу 2 (Herpes simplex virus 2),  цитомегаловірус (Cytomegalovirus), вірус вітряної віспиоперізуючого герпесу (Herpes zoster virus-Varicella virus),  вірус Епштейна-Барр (Epstein-Barr virus), вірус герпесу людини 6 (Herpesvirus 6). Віруси виділяють від коней, корів, свиней (вірус псевдосказу і цитомегаловірус), кур (герпесвірус хвороби Марека  i вірус інфекційного ларинготрахеїту).

Класифікація. Представники родини Herpesviridae поділено на  підставі їх біологічних властивостей на три підродини – Alphaherpesvirinae, Betaherpesvirinae, Gammaherpesvirinae.

Члени підродини  Alphaherpesvirinae характеризуються широким спектром господарів, відносно коротким репродуктивним  циклом, ефективним  руйнуванням заражених клітин, здатністю існувати у латентній формі, переважно в гангліях. До цієї підродини входить  Simplexvirus (HSV-1, HSV-2,  вірус маміліта  великої рогатої худоби) і  Poikilovirus (PSV, VZV,  вірус герпесу коней).

Для вірусів підродини Betaherpesvirinae характерний обмежений спектр господарів. Репродуктивний цикл триває довго, зараження розповсюджується на культуру клітин повільно. Заражені клітини  часто збільшуються в розмірах (цитомегалія), легко виникає і підтримується персистуюча інфекція в культурі. Вірус може існувати у латентній формі в секреторних залозах, лімфоретикулярних клітинах, нирках та інших тканинах. До складу родини входять роди Cytomegalovirus і Muromegalovirus (цитомегаловірус мишей).

Для Gammaherpesvirinae (EBV, HV-6, MDV) спектр господарів, який встановлюється експериментально, обмежений тваринами тих видів, від яких виділено природний вірус. In vitro ці віруси здатні реплікуватись  у лімфобластоїдних клітинах, викликають літичну інфекцію в епітеліоїдних клітинах і фібробластах. Віруси цієї групи  проявляють тропізм або до Т-, або до В-лімфоцитів, проте часто інфекційний процес зупиняється на прелітичній стадії, тобто продуктивні нащадки відсутні.

 

Віруси простого герпесу (Herpes simplex virus)

Віруси простого герпесу вперше виявив Grter (1912) у рідині герпетичних везикул. Пізніше Lvenstein (1919) показав здатність цього вірусу викликати кератит у кроликів і уражати рогівку людини.

Морфологія  та ультраструктура. Віріон вірусу герпесу складається з чотирьох структурних елементів:  непрозорої для електронів серцевини; оточуючого серцевину ікосадельтаедричного капсиду; асиметрично розташованого навколо капсиду електронщільного матеріалу, який позначається як тегумент (покрив), і зовнішньої мембрани, або оболонки (товщиною 5-10 нм), оточуючої капсид і тегумент. На поверхні зовнішньої оболонки виявлено відростки довжиною 8-10 нм. Розмір віріонів    в     серед­­­ньому дорівнює 180-200 нм. Капсид у всіх вірусів герпесу має ряд спільних ознак: до    100 нм у діаметрі та складається зі 162 капсомерів. Пентамерні капсомери знаходяться на вершинах ікосаедра, а гексамерні –  на поверхні капсиду.

Тегумент на тонких зрізах не видно, проте при негативному контрастуванні  він виглядає як волокнистий матеріал, товщина якого залежить від місця накопичення віріону в клітинах (якщо вірус знаходиться у цитоплазматичних вакуолях, його більше, а якщо в перинуклеарному просторі – менше).

 

 

Електронно-мікроскопічне дослідження показало, що  зовнішня оболонка віріона має типову тришарову будову, формується з ділянок модифікованих клітинних мембран і містить ліпіди, про що свідчить чутливість віріонів до ліпідних розчинників і детергентів.

Серцевина зрілого віріона містить  лінійну двониткову ДНК. Молекулярна маса її коливається в межах 8-15х10⁷ Д. Згідно деяких повідомлень упакована ДНК містить у своєму складі рибонуклеотиди. На кінцях і в середині ланцюга  віріонна ДНК має прямі та інвертовані послідовності, які повторюються. Довжина їх може сягати 20 kb (кілобаза – 1000 нуклеотидних пар).  Вони сприяють упаковуванню лінійної ДНК у кільце. Склад пар основ Г+Ц коливається в межах 32-74 %.

ДНК HSV складається з двох ковалентно звязаних компонентів, довгого L-компоненту і короткого S-компоненту, частка яких дорівнює відповідно 82 і 18 %. Кожний компонент складається з унікальних послідовностей (U_l ,U_s). 

Хімічна будова і антигенна структура. Віріони герпесвірусу простого містять 70 % білка, 22 %  фосфоліпідів,  1, 5 %  вуглеводів, 6, 5 %  ДНК.

Очищені віріони мають  15-35 видів структурних білків. На поверхні HSV-1 i HSV-2 знаходять не менше 4-х глікопротеїдів. Сам капсид складається з не менше, ніж  6 поліпептидів. Функції їх остаточно не зясовані. Проте відомо, що вони захищають ДНК від зовнішніх впливів, полегшують проникнення у клітину, сприяють відключенню на ранніх стадіях зараження синтезу клітинних макромолекул. У вірусах присутні  ATФ-аза і протеїнкіназа, остання активується при руйнуванні його оболонки. В препаратах досить часто знаходять  попередників білків.

При вивченні початкових етапів репродукції вірусів герпесу простого виявлено ранній невіріонний антиген, аналогічний за деякими властивостями Т-антигену (пухлинному) аденовірусів. Він термолабільний, чутливий до ефіру, може відігравати суттєву роль при малігнізації клітин під впливом вірусів.

Віруси герпесу 1 і 2, а також віруси маміліту корів мають спільний структурний антиген, який виявляється в РН.

Більшість штамів вірусу герпесу не викликають гемаглютинацію, проте деякі аглютинують еритроцити гусей. Вірус  може бути виявлений в РПГА з еритроцитами барана, обробленими таніном.

Відома диференціація вірусів герпесу простого на два типи. Віруси 1-го типу пошкоджують слизову оболонку і шкіру, віруси 2-го типу – інфікують геніталії.  Обидва типи збудників різні за деякими іншими властивостями: здатністю до розмноження і трансформації певних клітин, характером морфологічних змін у заражених клітинах, властивостями білків, зокрема, тимідинкінази, нуклеотидним складом ДНК. Але все ж таки у складі ДНК виявлено гомологічні ділянки, які свідчать про їх генетичну спорідненість. При спільному інфікуванні клітин вірусами простого герпесу 1 і 2-го  типів спостерігають феномен інтерференції. Тип  вірусу можна визначити в РН, за допомогою методу флюоресцуючих антитіл.

Реакція вірусів на фізичні та хімічні агенти. Вірус відносно термолабільний, при    50 С зберігається до 30 хв. В культуральній рідині з сироваткою стабільний при 70 С протягом 3-4 міс, при 4 С – біля  одного місяця. Вірус чутливий до розчинників ліпідів.

Репродукція вірусів. Зараження починається із прикріплення вірусів до клітинних рецепторів, природа яких ще не вияснена. Спроби знайти клітини тварин, які не мають рецепторів до HSV не привели до успіху, однак крім людини “природний” шлях зараження може відбуватись тільки у шимпанзе.  Остаточно не зясована і природа вірусних антирецепторів. При 37 С  90 % віріонів адсорбуються на клітині за 45 хв.

Вірусну ДНК можна виявити в ядрі вже через 30 хв після зараження.

Транскрипція вірусної ДНК  відбувається в ядрі, тоді як вірусні білки, звичайно, синтезуються в цитоплазмі. Транскрипція ДНК відбувається за допомогою РНК-полімерази ІІ, що веде до утворення м-РНК.

 

Композиція віріонів складається з декількох стадій:

– збирання пустих капсидів,  яке відбувається в ядрі;

– новостворена ДНК упаковується в пусті капсиди, при цьому відбувається її процесинг ( нарізання);

– утворені в ядрі ДНК–вмісні капсиди прикріплюються до модифікованих внутрішніх ламел ядерної мембрани, з яких формується оболонка вірусу; ці ділянки на мікрофотографіях виглядають як достатньо товсті опуклі або увігнуті структури, і можуть розглядатись як тегументні білки, що локалізуються потім на внутрішній поверхні.

 

Інфекційні властивості  віруси набувають тільки на стадії утворення зовнішньої оболонки, “голі” вірусні частки не мають їх.

“Голі” вірусні частки зявляються в ядрі через 5-6 год після зараження, через годину вже знаходять зрілі віріони із зовнішньою оболонкою. Пік інфекційності спостерігається через 12 год після інфікування. Вихід вірусів в середньому дорівнює 60000 віріонів на клітину, однак значна їх частка (до 75 %) представлено пустими капсидами без зовнішньої оболонки.

Клітини, які продуктивно заражаються вірусами, не виживають. В них відбуваються виражені структурні та біохімічні  зміни, які  врешті ведуть до їх руйнування.

Самі ранні зміни відбуваються в ядерці: воно збільшується в розмірах, зміщується до ядерної мембрани, врешті-решт розпадається на фрагменти. Паралельно відбувається маргінація клітинних хромосом, на пізніх стадіях – зміна форми ядра, утворення “виростів” на поверхні та його сегментація.  На пізніх стадіях ділянки мембран потовщуються, зливаються, складається враження  їх редуплікації.

Віруси герпесу викликають зміни антигенної специфічності цитоплазматичних і плазматичних мембран заражених клітин. Відбувається це за рахунок появи вірусних глікопротеїнів на поверхні ураженої клітини, через що вона стає мішенню для руйнівної дії імунної системи. Важливими є вторинні прояви змін на мебранах:  через них відбувається витікання  макромолекул після зараження клітин вірусами,  що в свою чергу приводить до перерозподілу електролітів і зміні трансмембранного потенціалу, проникненню в клітину молекул, для яких  мембрана була непроникною.

Культивування. Віруси простого герпесу, як правило, розмножуються у багатьох культурах різного походження  (ембріональні тканини людини, курячі фібробласти, нирки мавп,  кроликів,  поросят),  а також у перещеплюваних лініях VERO, HeLa,    Hep-2, Детройт-6. Найчутливіші первинна культура нирок кролика і культура клітин VERO.

Найяскравіший  прояв герпетичної інфекції в культурі клітин – утворення цитопатичного ефекту і формування внутрішньоядерних включень (тілець Ліпшютца). Цитопатична дія проявляється утворенням синцитіїв й округленням клітин, злипанням і формуванням конгломератів. Цілість моношару порушується. Симпластоутворюючий фактор – це глікопротеїд, який синтезується в клітині і не є структурним  компонентом віріона.   

 

 

Герпетичні бліяшки на хоріоналантоїсній оболонці

 

Багатоядерні гігантські клітини з з внутріядерними включенями вірусів простого герпесу

Вірус герпесу   суттєво впливає на мітотичний апарат. Ігібування мітозів – один з перших проявів вірусної інфекції. Поділ клітин припиняється зразу після прикріплення вірусів.

Вірус здатний викликати хромосомні аберації в диплоїдних лініях клітин: спостерігаються розриви хромосом (найчастіше Х, 1-ої). Вважається, що така здатність зумовлена дією ранніх ферментів вірусів, зокрема ДНК-ази.

Патогенність. До вірусу гепесу чутливі кролики, миші, гвінейські свинки, ховрахи, бавовникові щури, однодобові курчата, голуби, гуси, курячі ембріони. Новонароджені  мишенята найчутливіші  до них. 

ВГ-І викликає гострий герпес, гінгівостоматит (Венсана), герпетичну екзему, кератоконюнктивіт, менінгоенцефаліт, герпес лабіаліс. ВГ-2  зумовлює виникнення генітального герпесу, герпесу новонароджених, вроджених вад, ранового герпесу, герпесу дантистів,  герпесу борців.

Епідеміологія і патогенез хвороби. Простій герпес – інфекційне захворювання, яке характеризується ураженням різних органів і систем (шкіра, слизові, очі, нервова система), яке проявляється в основному виникненням везикулярних висипань на обмежених ділянках шкіри і слизових оболонок. Природним джерелом вірусу гепесу простого є людина. Віруснейтралізуючі антитіла виявлено в сироватці 75-90 % дорослих.

Основні вхідні ворота – шкіра і слизові. Вірус  проникає через слизову губ, ротової порожнини, конюнктиву або геніталії та переважно розмножується у місці проникнення. Подальше розповсюдження вірусу відбувається  гематогенно або по нервовим шляхам. При первинному інфікуванні або рецидивах він виявляється в різних органах, легко виділяється  з рідини герпетичних везикул, може бути виділений з форменних елементів. Проникнувши в організм, вірус залишається там  протягом  життя і між рецидивами зберігається в клітинах базального шару епідерміса, слинних або слизових залозах, в лімфатичних вузлах. Здатний зберігатись у гангліях   n. trigeminus. Механізм латентної  інфекції, можливо, зумовлений персистуванням в організмі вірусної нуклеїнової кислоти, яка немає білкової оболонки. Деякі дані свідчать  про існування інтеграційного механізму.

Незважаючи на широку розповсюдженість вірусу, шляхи передачі вивчено мало. Герпетична інфекція передається крапельним шляхом. Рідко зустрічається контактне інфікування через травмовану шкіру або слизові.

Ураження шкіри  і слизових характеризується проліферацією інфікованих клітин ростового шару та утворенням пухірців. Вони наповнюються ексудатом, який містить інфіковані епітеліальні клітини з включеннями, лейкоцити,  фібрин. При генералізованій інфекції вірус виявляють у печінці, наднирниках, де утворюються зони коагуляційного некрозу. Патологічні зміни в ЦНС супроводжуються, в основному, ураженням кори головного мозку; розвивається дифузний енцефалітичний процес у формі васкулітів, некрозу окремих нервових клітин, проліферації глії.

Клінічні прояви досить різноманітні за симптоматикою і важкістю перебігу. В залежності від розвитку інфекції вони поділяються на два види: первинну герпетичну інфекцію і рецидивуючу форму хвороби.

Herpes labialis

 

Herpes genitalis

 

Зареєстровані невеликі епідемічні спалахи в дитячих закладах, сімях і спорадичні випадки хвороби.

Імунітет. В крові більшості здорових людей виявляють у високих титрах віруснейтралізуючі антитіла, які утворюються у відповідь на первинне інфікування, яке часто має безсимптомний перебіг. На фоні вираженого гуморального імунітету виникають рецидиви захворювання внаслідок дії несприятливих факторів на організм. Відома трансплацентарна передача віруснейтралізуючих антитіл, які зберігаються протягом 6 міс. Знайдено руйнування клітин, що містять вірусний антиген, під впливом антитіл в присутності комплементу. Крім того,  інфіковані клітини можуть фагоцитуватись і руйнуватись поліморфноядерними лейкоцитами.

Лабораторна діагностика включає проведення вірусоскопічних, прискорених, вірусологічних і серологічних методів. Залежно від клінічних проявів матеріалом для дослідження служать слина, вміст пухирців, кірочки, ліквор, мазки з виразок на слизовій оболонці рота, статевих органів, рогівки; при автопсії – шматочки головного і спинного мозку та паренхіматозних органів. Взятий матеріал найкраще зберігати в 10 % сироватці при температурі – 70 °С.

Мікроскопія. Зскрібки, мазки, пухирцевий вміст після негайної фіксації в суміші Никифорова забарвлюють за методом Романовського-Гімзи і досліджують під імерсійним об’єктивом на наявність гігантських багатоядерних клітин з характерними внутрішньоядерними включеннями (тільця Каудрі).

Для експрес-діагностики використовують електронну мікроскопію, реакцію імунофлуоресценції, імуноферментний аналіз, генетичну діагностику. Під електронним мікроскопом досліджують вміст пухирців, рідку фракцію кірок після їх гомогенізації в дистильованій воді, змиви з елементів висипу. Виявлення 2-3 віріонів з типовою морфологією цілком достатньо для встановлення діагнозу. Швидке виявлення герпетичного антигену можливе в реакції імунофлуо­ресценції. Мазки з ­пухирцевої рідини, виразок на рогівці або осаду з ліквору фіксують і обробляють протигерпетичною флуоресцентною сироваткою. Антиген знаходять у цитоплазмі та ядрах уражених клітин за характерним золотаво-зеленим світінням. Вірусспецифічний антиген у досліджуваному матеріалі легко виявляють за допомогою імуноферментного аналізу, чутливість і специфічність якого може сягати 95-96 %.

Виділення герпесвірусів. Ізоляцію вірусів проводять шляхом інокуляції досліджуваного матеріалу в культури клітин ниркового епітелію кроля, курячого ембріона, амніона людини, HeLa та ін., або зараженням мишей-сисунців, хом’ячків, кроликів, курячих ембріонів.

Репродукція вірусів у культурах клітин настає через 4-7 днів. Вона супрово­джується розвитком цитопатичних змін, утворенням гігантських багатоядерних клітин та синцитію.

У мишей виникають паралічі і смерть, у кроликів через 2-5 днів спостерігають кератит, у хом’ячків захворювання закінчується летально. На хоріоналантоїсній оболонці курячих ембріонів через 48 годин з’являються опуклі непрозорі бляшки.

Виділені штами вірусів ідентифікують за допомогою стандартних протигерпетичних сироваток у тестах нейтралізації на культурах клітин, лабораторних тваринах або курячих ембріонах.

Серологічну діагностику (РН,  РНГА, РЗК) проводять шляхом постановки реакції непрямої гемаглютинації, імунофлуоресценції та імуноферментного аналізу обов’язково методом парних сироваток. Діагностичне значення має наростання титру антитіл у 4 рази і більше. Серологічна діагностика простого герпесу значною мірою утруд­нена із-за широкої циркуляції вірусів серед населення і наявністю спільних антигенів у 1-го і 2-го сероваріантів герпетичних вірусів. При первинному захворюванні на простий герпес певне діагностичне значення має постановка РЗК для виявлення комплементзв’язуючих антитіл. Особливо важливе значення при ­цьому набуває визначення Іg M.

Реакція імунофлуоресценції для діагностики герпесінфекції

Деколи використовують нашкірну алергічну пробу.

Специфічна терапія. Для лікування герпетичної інфекції розроблені способи специфічної терапії. Для цього  використовують  галогенізовані аналоги тимідину (5-йод-2-дезоксиурацил, цитозин-арабінозид). Перший випускається у вигляді мазі флореналь. Перспективні препарати – похідні фосфороцетової кислоти – інгібітори вірусної ДНК-полімерази у клітині. Широко викристовуються ацикловір (зовіракс), вайдарабін, оксолін, реаферон, лаферон.

Протиепідемічні заходи. Специфічна профілактика застосовується у випадках важкого перебігу хвороби і для попередження сліпоти при рецидивуючих кератитах. Розроблено інактивовані вакцини, захисна дія яких вивчається.  Використовується специфчний імуноглобулін.

Через важкість перебігу первинного герпесу у новонароджених застосовують заходи профілактики у пологових будинках, дитячих закладах.

 

Вірус вітряної віспи-оперізуючого герпесу

Вірус вітряної віспи (varicella, chichen-pox) викликає інфекційне захворювання з характерною  папуло-везикульозною висипкою, яке супроводжується лихоманкою, і спостерігається, в основному,  у дітей.  Захворювання, яке викликає  збудник, в більшості випадків зустрічається у дорослих і характеризується ураженням міжхребцевих гангліїв і чутливих спинномозкових нервів.

Вітряна віспа – одна з найрозповсюдженіших інфекцій  людини, поступаючись місцем тільки кору. Захворюваність ще донедавна складала до 82,8 на 10 000 населення.

Будова, розміри вірусів вітряної віспи типові для вірусів герпесу. Вірус містить лінійну двоспіральну  ДНК, вміст Г+Ц складає 46 %, плавуча щільність  – 1, 705 гсм³.

Електронна фотографія вірусу

 

Чутливість вірусу до дії фізичних і хімічних агентів. Вірус, який знаходиться у везикулярній рідині, зберігається протягом декількох місяців при 70 С, хоча суспензія культур клітин, що містить збудники, інактивується через декілька днів. Прогрівання протягом 30 хв при 60 С  інактивує вірус.

Культивування. Віруси можна культивувати в первинних та перещеплюваних культурах клітин людського походження. В клітинах вони викликають цитопатичний ефект вогнищевого характеру з утворенням внутрішньоядерних включень, які частіше еозинофільні. Вогнища дегенерації складаються з округлих клітин, мають невеликі розміри.  Поступово клітини гинуть (3-12-й день), порушується структура моношару.  В культурі під агаровим покриттям утворюються бляшки. Особливістю розвитку вірусів вітряної віспи і оперізуючого герпесу в культурі клітин є тісний звязок з з клітинами та неінфекційність  культуральної рідини. Тому для пасажів вірусів використовують суспензію клітин.

Віруси розмножуються у хоріоналантоїсних мембранах курячого зародку, викликаючи мікроскопічні зміни. Найчастіше використовуються  десятиденні ембріони. Зміни виникають вже через 48-96 год. Це невеликі матово-білі вузликоподібні утворення, які виступають над поверхнею клітини, навколо них спостерігаються кільцевидні зони.  В курячих ембріонах і організмі гвінейських свинок вірус оперізуючого викликає генералізований процес.

Антигенна структура.  Віруси, які виділено від хворих на вітряну віспу і оперізуючий герпес, мають ідентичні антигенні особливості.

Комплементзвязуючий антиген виявляють в  інфікованій культуральній рідині та рідині везикул. Гемаглютинуючих і гемадсорбуюмих властивостей не виявлено.

Епідеміологія і патогенез хвороби. Єдиним джерелом інфекції є хвора людина. Вітряною віспою найчастіше хворіють діти 1-3 років. Хвороба характеризується сезонністю, зростання числа захворювань спостерігається в осінньо-зимовий період.

Оперізуючий герпес також досить поширене захворювання, яке уражає приблизно 22, 5 з 10 000 осіб.

Вірус вітряної віспи проникає  через слизову верхніх дихальних шляхів, хвороба передається повітряно-крапельним шляхом.  У клітинах слизової вірус розмножується. Інкубаційний період складає 10-21 день, продромальний період короткий. Хворі на вітряну віспу стають заразними за декілька годин до появи висипки.

 

Вітряна віспа

 

З місця проникнення вірус  лімфатичними  шляхами проникає в кров. Патологічний процес розвивається, в основному, в епітелії шкіри, рідше на слизових, зумовлюючи появу везикулярної висипки і пухирців по всьому тілі. Саме в них і міститься вірус. Пухирець невеликий, з некрозом епідермісу, його розвиток завершується всмоктуванням рідини і утворенням кірки. На слизових дихальних шляхів утворюється енантема, подібна до натуральної віспи. Мацерація плівки, яка вкриває пухирець, перетворює його на ранку. Тоді вірус, що міститься у пухирці, може передаватись кашлем, чханням.

Основними вхідними воротами для вірусу герпесу зостер є шкіра і слизова оболонка дихальних шляхів. Вірус також розповсюджується гематогенно і лімфогенно з подальшою локалізацією переважно в задніх корінцях, задніх рогах і міжхребцевих гангліях спинного мозку.

 

 

Оперізувальний герпес

 

Багато даних свідчить  про зв`язок захворювань на вітряну віспу і оперізуючий герпес. Вважається, що при первинному зараженні розвивається вітряна віспа, а оперізуючий герпес є результатом активації латентного вірусу – це ніби-то  друга стадія варицельозної інфекції.

Імунітет. Природнього імунітету  проти вітряної віспи немає. Після захворювання виникає постінфекційна несприйнятливість, що виключає повторні захворювання. У сироватці крові циркулюють віруснейтралізуючі та  комплементзв’язуючі антитіла. Однак вони не можуть попередити рецидиви хвороби, так як віруси створюють вогнище персистуючої інфекції у гангліях спинного мозку. У багатьох осіб відмічається збільшення кількості Т-супресорів,  які здатні   забезпечувати формування вторинного імунодефіциту.

Лабораторна діагностика. Найбільш цінним матеріалом для виділення вірусів є вміст пухирців (везикул). Забирають також зскрібки з папул, кірочки, виділення з носоглотки, кров для постановки серологічних реакцій. Лабораторні дослідження проводять так само, як і при простому герпесі, але необхідно враховувати, що віруси вітряної віспи і оперізуючого герпесу не вражають клітин курячого ембріону, нервових клітин мишей, рогівки кролів. У культурах клітин вони розвиваються значно повільніше (3-5 днів) у порівнянні з вірусом простого герпесу (18-24 год).

Експрес-методи базуються на виявлені вірусспецифічних антигенів у ­мазках і відбитках за допомогою реакції непрямої імунофлуоресценції. Використовують антивидову сироватку проти імуноглобулінів людини, мічену ФІТЦ. Специфіч­не світіння проявляється в цитоплазмі і ядрах уражених клітин. Герпесвірусні анти­гени можна виявити і за допомогою імунодифузії в гелі з відповідними преципітуючими сироватками. При наявності діагностичних тест-систем і відповідної апаратури можна використати полімеразну ланцюгову реакцію.

Виділення вірусів проводять на первинних і перещеплюваних культурах клітин щитоподібної залози людини, фібробластів, ниркового епітелію, амніона людини тощо. Цитопатична дія носить острівковий характер, розвивається повільно і супроводжується утворенням багатоядерних клітин з характерними включеннями.

Ідентифікацію виділених вірусів проводять в реакціях нейтралізації, зв’язування комплементу і непрямої імунофлуоресценції.

Серологічна діагностика проводиться на основі постановки реакції зв’язування комплементу, нейтралізації, непрямої імунофлуоресценції з парними сироватками хворих. Необхідною умовою для постановки діагнозу є 4-кратне збільшення титру антитіл. Останнім часом для серологічної діагностики частіше використовують імуноферментний аналіз.

З метою специфічного лікування використовують імуноглобулін, який отримують з крові реконвалесцентів,  полегшуючий перебіг захворювання,  та інтерферон.

Протиепідемічні заходи. Введення імуноглобуліну проти вірусу вітряної віспи є ефективним методом профілактики захворювання за умови госпіталізації хворих. Описано способи одержання та успішного застосовування атенуйованої живої вакцини.

Хворих на вітряну віспу слід ізолювати (в домашніх умовах) від дитячого колективу.  Ізоляція припиняється  через 5 днів післі появи останнього елементу висипки. Карантин накладається на 21 день.

 

 

Вірус цитомегалії людини

Синоніми назви цього збудника – вірус слинних залоз, вірус хвороби з цитомегалічними включеннями.

Цитомегаловірусній інфекції людини притаманний латентний перебіг. Вона широко розповсюджена в людській популяції – від 28 % до 100 % осіб є серопозитивними до цього збудника. Проте у деяких хворих, особливо новонароджених, розвивається гострий процес з ураженням нервової системи і внутрішніх органів.

Будова вірусів та їх хімічний склад. Будова і розміри цитомегаловірусів типові для вірусів групи герпесу. В них розрізняють  лінійну двоспіральну ДНК молекулярною масою 64х10⁴ Д, капсид і зовнішню оболонку. У складі віріону знайдено 33 структурних білка, з яких 11 складають глікопротеїди.

 

Цитомегаловірус у клітині

 

 

Реакця віруса на фізичні та хімічні агенти.  Вірус інактивується при  56 С протягом 10-20 хв, чутливий до заморожування і наступного відтаювання. Порівняно стабільний при рН 5,0-9,0, руйнується при рН 3,0, чутливий до  ефіру та інших розчинників ліпідів.

Репродукція вірусів. Вірус репродукується дуже повільно, невеликі кількості позаклітинного вірусу можуть бути винайденими через 2-5 діб після зараження.

Низька інфекційність зумовлена тим, що більша частина новостворених віріонів дефектна,  так як не має нуклеокапсида. Загальний вихід становить у середньому       10 000 на клітину; частки без зовнішньої оболонки також неінфекційні.  В клітині можуть формуватись  мультикапсидні віріони, коли декілька капсидів (2-20) вкриті однією зовнішньою оболонкою. 

В інфікованих цитомегаловірусом клітинах утворюється ДНК-полімераза, яка відрізняється за рядом ознак від клітинної, а також підсилюється  синтез клітинної ДНК. В процесі репродукції цитомегаловірус вступає у складні взаємовідношення з лізосомами, одним з проявів яких  є набуття ліпопротеїдної оболонки “голими” віріонами при брунькуванні з мембрани в порожнину лізосом.

Культивування. Цитомегаловіруси мають чітко виражений видовий тропізм та in vitro накопичуються у тканинних культурах, виділених тільки від природних господарів. Незважаючи на виражену епітеліотропність у макроорганізмі, in vitro віруси репродукуються   інтенсивніше у фібробластах.

Найчастіше використовують тканини ембріону людини, фібробластів міометрію, диплоїдні клітини легень ембріона людини.  Через деякий час розвивається цитопатичний ефект у вигляді гігантських  клітин з включеннями.

 

В ядрах зявляються вірусні частки трьох типів в залежності від того, скільки оболонок вони мають – одну, дві або три. Деколи включення спостерігаються в цитоплазмі. Тоді вони складаються із зрілих віріонів, оточених, напевно, лізосомами, які поглинають віруси. Це в свою чергу зумовлює низьку інфекційність вірусів. У безпосередній близкості від вогнищ ураження спостерігається  зростання частоти патологічних форм мітозів.

Патогенність. Вірус цитомегалії людини апатогенний для  лабораторних тварин. Чітка видоспецифічність наближає до вірусу вітряної віспи і відрізняє від вірусів герпесу простого.

Антигенна структура. Виділяють два типи вірусів, диференціювати які можна в РН. При репродукції  вірусів утворюється комплементзвязуючий антиген, який має більш широку специфічність в порівнянні з першим.  Вірус цитомегалії не має гемаглютинуючих і гемолітичних властивостей, не дає феномену гемадсорбції.

Епідеміологія і патогенез  захворювання. Джерелом цитомегаловірусної інфекції є хвора людини. значення. Для цього захворювання характерний контактний і крапельний механізм зараження. Тривале виділення вірусів із сечею протягом декількох місяців і навіть років, а також зі слиною дорослих і дітей має велике епідеміологічне значення. Загальновизнаним є трансплацентарний механізм передачі. Ось чому ця хвороба надзвичайно небезпечна при вагітності.

Вона може бути причиною недоношування вагітності, мертвонароджуваності, вроджених вад, затримки розумового розвитку дитини. Характерним є розвиток менінгоенцефаліту, ураження епендіми шлуночків, мозку, зорового нерву, легень, печінки, нирок. Тільки у дітей перших місяців життя цитомегалія визначається як самостійна хвороба. Цитомегалія у дорослих спостерігається рідко. Генералізація її у дітей старшого віку і дорослих супроводжує  інші важкі хвороби.

 

Ураження сітківки при цитомегаловірусній інфекції

 

Найчастіше активація персистуючої інфекцї відбувається в онкологічних клініках, відділах трансплантації, де використовується велика кількість імунодепресантів, цитостатиків, у хворих на СНІД тощо.

Розрізняють дві форми хвороби: локалізовану (з ураженням слинних залоз і латентним перебігом) і генералізовану.

Імунітет. При внутрішньоутробному зараженні  в організмі плода зявляються  IgM і IgG.  IgG  передаються  трансплацентарно від матері і циркулюють у дитини протягом 4-6 місяців.  

У дорослих специфічні імуноглобуліни також зберігаються тривалий час. В різних групах обстежених виявлено від 35 до 72 % осіб з антитілами проти цитомегаловіруса, що свідчить про широке розповсюдження інфекції.

Лабораторна діагностика. Цитомегаловірус подібний до інших видів герпесвірусів, але відрізняється більш тривалою репродукцією всередині клітини. Він викликає захворювання, що характеризується ураженням слинних залоз та інших органів з утворенням в їх тканинах гігантських клітин з крупними внутрішньоядерними включеннями.

Діагноз цитомегалії встановлюють на основі проведення цитологічних, вірусологічних і серологічних досліджень. Матеріалом для дослідження служать слина, осад сечі, ліквор, пунктати лімфатичних вузлів, печінки, а також лейкоцити крові. Найхарактерніша ознака цитомегалії – поява гігантських клітин з ядерними включеннями розміром від 8 до 20 мкм.

Виділення вірусів проводять шляхом інокуляції досліджуваного матеріалу в первинну культуру фібробластів шкіри та легеневих клітин ембріона людини. Цитопатична дія виявляється через 2-3 тижні особливо у вторинних і третинних субкультурах у вигляді появи гігантських клітин, що мають внутрішньоядерні включення. При генералізованій формі хвороби цитомегаловірус проникає в лейкоцити крові, тому для його виділення краще брати лейкоцитарні культури клітин.

Ідентифікацію виділених вірусів, а також їх антигенні варіанти визначають у реакції нейтралізації з відповідними антисироватками. Титр вірусу встановлюють за допомогою бляшкоутворення або підрахунків фокусів уражених клітин методом імунофлуоресценції.

Серологічна діагностика. Для визначення титру сироваткових антитіл на початку захворювання і в період реконвалесценції використовують реакції зв’язування комплементу і нейтралізації цитопатичної дії вірусу або феномену бляшкоутворення. Метод флуоресцуючих антитіл застосовують як для визначення 4-кратного наростання титру антитіл, так і для виявлення концентрації lg M. Для серологічної діагностики цитомегаловірусної інфекції більшість лабораторій починає широко застосовувати імуноферментний аналіз.

 

Віруси   цитомегалії (реакція імунофлуоресценції)

 

Наявність комплементзвязуючих антитіл у титрі 1:8 і вище свідчить про внутрішньоутробне або постнатальне зараження.

Специфічна терапія і профілактика не розроблені.  Терапія направлена на  підвищення опірності  організму: вітамінотерапія, введення імуноглобулінів.

 

 

Вірус Епштейна-Барр

Вірус  Епштейна-Барр (ВЕБ)- герпесвірус людини 4-го типу. Вперше було виявлено його під час електронно-мікроскопічного  дослідження  клітин  злоякісної  лімфоми Беркіта.

 

Вірус Епштейна–Барр

 

За морфологічними та іншими фізико–хімічними властивостями він подібний  до вірусів простого герпесу та інших герпесвірусів людини.  ВЕБ уражає В–лімфоцити, інші клітини лімфоїдної та ретикулярної  тканин  людини, здатний довго зберігатись у клітинах господаря, що приводить до розвитку латентної інфекції.  ВЕБ на відміну від інших герпесвірусів здатний не руйнувати, а стимулювати  розмноження інфікованих В-лімфоцитів, водночас він персистує в них і активно розмножується. ВЕБ культивують тільки в лімфоцитах, де розвивається або продуктивна інфекція з утворенням повноцінного вірусу, або абортивна, із синтезом вірусних компонентів і неповних вірусних часток. Повноцінна репродукція вірусу відбувається тільки у В-лімфоцитах.

ВЕБ може уражати епітеліальні клітини слизової оболонки верхніх дихальних шляхів і травного каналу, а також клітини лімфоїдної та ретикулоендотеліальної тканини, спричиняючи продуктивну інфекцію. В цьому випадку розвивається інфекційний  мононуклеоз, в  інших, коли уражаються В-лімфоцити, вони трансформуються, стають злоякісними, внаслідок чого розвивається злоякісна лімфома Беркіта або назофарингеальна карцинома. Тобто вірус здатний викликати     різні захворювання. В країнах з помірним кліматом – це інфекційний мононуклеоз, а в країнах тропічного поясу –  злоякісна лімфома Беркіта, у Південно-Східній Азії – карцинома носоглотки. Поки що не зрозуміло, чому один і той же вірус викликає такі  процеси.

У ВІЛ інфікованих людей відбувається активація латентної ВЕБ-інфекції, що приводить до утворення лімфоми або карциноми. В осіб з порушенням імунної системи ВЕБ спричиняє лейкоплакію оболонок язика, порожнини рота, червоної кайми губів, піхви та шийки матки.

Інфекційний мононуклеоз (ІМ, хвороба Філатова-Пфейффера, kiss disease –  хвороба поцілунку, моноцитарна ангіна, гострий доброякісний лімфобластоз) – гостре вірусне захворювання, для якого характерні генералізована лімфаденопатія (передусім уражаються шийні  лімфатичні вузли), підвищення температури, ангіна, гепатомегалія та спленомегалія, поява в крові атипових мононуклеарів. 

Джерелом інфекції  є хвора людина з типовими або стертими проявами хвороби.

ВЕБ передається повітряно-крапельними або  контактно-побутовим шляхами, а також під час переливання крові, контамінованої вірусом. Вважається, що ІМ – хвороба малоконтагіозна. Основними факторами передавання  інфекції  є слина, секрет з носоглотки, кров. Вірус виділяється із  слиною  в продромальний і гострий періоди хвороби, під час  періоду реконвалесценції, часто упродовж 6 і більше місяців після видужування. 

Вхідними воротами  для ВЕБ служить глоткове кільце, рідше вірус проходить  через слизову оболнку травного каналу або безпосередньо в кров під час трансфузії. Лімфатичними судинами  та гематогенно вірус потрапляє у регіонарні лімфатичні вузли, спричиняючи їх запалення. На цьому процес може закінчитись. В інших випадках розвивається вірусемія, внаслідок якої вірус попадає у віддалені лімфовузи  і органи, багаті на ретикулоендотеліальну тканину. Розвивається їх гіперплазія, пригнічується клітинний імунітет. Безпосередня дія вірусу на епітеліальні клітини  слизових оболонок верхніх дихальних шляхів, порожнини рота й глотки спричинює катаральні їх зміни.

Обличчя хворого на інфекційний мононуклеоз

 

Ангіна при інфекційному мононуклеозі

 

У звязку з сенсибілізацією людини продуктами розпаду інфікованих клітин, вірусними білками та супутньою мікрофлорою у хворих можливі алергічні реакції з проявами у вигляді артралгій, висипу на шкірі, набряку верхніх дихальних шляхів.

Зрідка ВЕБ здатний проникнути через гематоенцефалічний барєр і викликати розвиток серозного менінгіту, менінгоенцефаліту, полірадикулоневриту.

Найчастіше на ІМ хворіють діти, як правило, віком 2-10 років та люди  молодого віку.

Тривалість інкубаційного періоду може коливатись від 4 до 28  днів, апе часом сягати і двох місяців.

Лабораторна діагностика. Діагноз  ІМ ставлять за наявністю клінічних ознак і характерних гематологічних змін. У лабораторній діагностиці використовуються традиційні серологічні методи, що грунтуються на феномені гетероаглютинації.  Вважається, що під час хвороби у крові хворого зявляються гетерофільні антитіла до еритроцитів різних тварин (коня,  барана, бика тощо). Ставлять реакцію Пауля-Буннеля з метою виявлення антигемаглютинінів до еритроцитів барана. Однак ця вона не є специфічною і може давати позитивний результат при онкологічних захворюваннях, туберкульозі, пневмонії та ін. Для діагностики використовують ще реакцію Ловрика (мікрометод реакції Пауля-Буннеля),  РІФ та ІФА з метою виявлення 4-кратного приросту  імуноглобулінів у парних сироватках, а також визначення  за допомогою ІФА IgM  до ВЕБ як маркера гострої інфекції.

Мазок крові при інфекційному  мононуклеозі

 

Лімфома Беркіта – злоякісна лімфоїдна пухлина, що локалізується найчастіше у нирках, яєчниках, верхній щелепі, підшлунковій залозі, позаочеревинних лімовузлах, мозкових оболонках, мозковій речовині.

Лімфома Беркіта

 

Її  вірусна етіологія була доведена в 1964 р. М. Епштейном і Дж. Барр: у біопсійному матеріалі  було винайдено герпесоподібний вірус.

Лімфома Беркіта поширена у країнах Центральної Африки (Уганді, Танзанії, Кенії), на островах Океанії. Значно рідше трапляється у країнах Європи, Латинської Америки, США.

Найчастіше хворіють діти 3-7-річного віку.  Як правило, хвороба не уражає людей старших  30 років. Переважно хворіють особи чоловічої статі.

Лабораторну діагностику здійснюють у РІФ, вірусну ДНК шукають за допомогою молекулярної гібридизації, а серологічну діагностику проводять за допомогою методу флюоресцуючих антитіл  та ІФА.

Назофарингеальна карцинома – злоякісна пухлина, що локалізується на латеральній стороні порожнини  носа або у ділянці середнього носового ходу. Має схильність до проростання  в носоглотку та метастазування у підщелепні лімфовузли.

 

Лабораторна діагностика здійснюється аналогічно діагностиці лімфоми Беркіта.

 

 

Вірус герпесу людини 6

Вірус герпесу людини  (ВГ-6) виділено у США  в 1986 р. S. Salahuddin та ін. при культивуванні  in vitro мононуклеарів крові хворих із СНІД,  а також серонегативних хворих з лімфопроліферативними, гематологічними та імунодефіцитними хворобами.

За морфологічними властивостями ВГ-6 подібний до  інших герпесвірусів людини. Загальних нуклеотидних послідовностей у первинній структурі ДНК ВГ-6  і ДНК вірусів простого герпесу, вітряної віспи-оперізуючого герпесу не знайдено. Відмічено подібність геномів ВГ-6 і цитомегаловірусу. Антигенних звязків з іншими герпесвірусами людини ВГ-6 не має.

Вірус герпесу людини 6

 

ВГ-6 значно відрізняється від  інших герпесвірусів за спектром чутливих клітин. Для цього вірусу характерний тропізм до лімфоїдних і гліальних клітин. ВГ-6 виділяють у первинних і перещеппюваних лініях клітин В- і Т-лімфоцитів, мегакаріоцитів, гліальних клітин, лініях моноцитів-макрофагів, де він спричиняє часткову деструкцію. ВГ-6 здатний інфікувати незрілі Т-лімфоцити з фенотипами CD4, CD8, CD7, CD2, CD19, CD20, спричиняючи їх лізіс.

Значення ВГ-6 в патології людини остаточно ще не вияснено. Важають, що він призводить до лімфопроліферативного захворювання з моноклональною проліферацією В-лімфоцитів, синдрому хронічної втоми у дітей віком до 3-ох років. Є дані про те, що ВГ-6 відіграє певну роль у розвитку лімфопроліферативних та імуносупресивних патологічних процесів при злоякісній В-клітинній лімфомі, саркоїдозі, лімфомі Ходжкіна, дермопатичній лімфоаденопатії, аутоімунному тіреоїдиті тощо. Вважають, що вірус здатний спричиняти розвиток хронічної персистентної інфекції, на фоні якої виникають індуковані іншими збудниками хвороби. Так, якщо є серологічні ознаки активної інфекції, спричиненої ВГ-6 (високий титр антитіл, наявність IgM проти ВГ-6), в групі хворих у 56 % впадків спостерігали підвищення температури тіла, у    14 % виявляли гепатит, у 15 % – дисфункцію легень, у 40 % відмічали неврологічні зрушення. Відомі факти виділення ВГ-6 із слини здорових людей.

Доведено, що у ВІЛ-інфікованих людей відбувається реактивація ВГ-6   подібно до  реактивації цитомегаловірусу, вірусів простого герпесу та ВЕБ. При додатковому зараженні ВГ-6 in vitro Т4-лімфоцитів, раніше інфікованих ВІЛ, відзначали посилення процесу деструкції клітин. Ймовірно, що й in vitro ВГ-6 буде реактивувати ВІЛ і прискорювати розвиток СНІДу у ВІЛ-інфікованих.

Методи лабораторної  діагностики, доступні рутинним лабораторіям,  ще остаточно не розроблені.

 

Віруси герпесу 6, РІФ

Таким чином, захворювання, спричинювані вірусами групи герпесу, – найрозповсюдженіша вірусна інфекція людини, яка тривало існує в організмі, перважно в латентній формі, і характеризується розмаїттям клінічної симптоматики. Найчастіше виникають різноманітні ураження центральної нервової системи (енцефаліти, мієліти, енцефаломієліти), очей   (кератит, кератокон’юнктивіт, увеїт), печінки (гепатити новонароджених і дорослих), слизових оболонок (стоматит, афтозні виразки,  ураження геніталій) і шкірних покривів (екзема, везикулярні висипки) тощо.

 

Родина аденовірусів (Adenoviridae)

http://www.adventus.info/medicine/infect/033.php

http://www.sciam.ru/2004/1/biotechnology.shtml

http://uaua.info/content/articles/77.html

http://www.cultinfo.ru/fulltext/1/001/008/001/016.htm

     

 

АДЕНОВІРУСИ

 

Аденовіруси як окремі  вірусні агенти   було вперше описано в 1953 р. Rowe i Hilleman,  коли вони намагались одержати лінії клітин з тканин мигдаликів і аденоїдів, видалених у дітей. При цьому вдалось виділити агент, який передавався і викликав дегенерацію епітеліальних клітин. Подібні віруси було  виділено від військових з різноманітними респіраторними захворюваннями, що супроводжувались гарячкою.  Спочатку ці віруси називали adenoid degeneration (англ. – які викликають дегенерацію аденоїдів), adenoid-pharingeal conjunctival (англ. – аденофарингоконюнктивальні) та acute respiratory desease agents (англ. – агенти гострих респіраторних інфекцій).

Із зростанням  числа аденовірусів людини,  а на сьогодні відомо понад 40 серотипів, з ними повязували різноманітні  клінічні синдроми. 39 з них спричиняють гострі респіраторні захворювання, що проявляються ринітом, фарингітом, трахеїтом, шийним лімфаденітом, тонзилітом, гіпертрофією піднебінних мигдаликів, конюнктивітом і керато-конюнктивітом. У дітей дошкільного віку аденовірусні інфекції часто ускладнюються бронхітом, пневмонією, навіть серозним менінгітом. Аденовіруси можуть викликати гострі геморагічні цистіти.  В цілому АВ зумовлюють понад 3 % респіраторних захворювань у дорослих і 15-20 % – у дітей.

В 1962 р. було описано перший випадок, коли патогенний вірус людини індукував злоякісні новоутворення у тварин – АВ 12 викликав появу пухлини у гризунів. Онкогенний потенціал аденовірусів послужив стимулом їх подальшого молекулярно-біологічного вивчення, що дозволило зрозуміти  багато аспектів літичного та трансформуючого циклів. Однак поки немає переконливих доказів звязку аденовірусів з якими-небудь злоякісними пухлинами людини.

 

Морфологія і ультраструктура вірусів.

Аденовіруси не мають ліпопротеїнової оболонки.

 

Аденовіруси

 

За своєю  формою вони нагадують ікосаедр (20 триангулярних поверхонь і 12 вершин) діаметром  65-80 нм, отже тип симетрії – квазісферичний (кубічний). Від кожної з вершин відходить структурний компонент, який називається “фібрила” (відросток) з булавоподібним потовщенням на вільному кінці. Його довжина варіює у різних серотипів вірусів (8-30 нм). Білкова оболонка (капсид) діаметром 70-90 нм складається з 252 субодиниць (капсомерів), 240 з яких – гексони, а 12 – пентони. Пентон містить основу пентону на поверхні капсиду, від якої відходить фібрила. Кожний пентон оточений пятьма гексонами, завдячуючи яким він одержав назву “пентон”. Решта капсомерів – гексони, які називать так тому, що кожний межує з шістьма іншими ідентичними структурами.  При мякому лізисі часток 10 % піридином можуть бути одержані наномери (групи з 9 гексонів ),  при чому кожний наномер відповідає одній з 20 триангулярних поверхонь. Гексони і пентони містять  різні  вірусні поліпептиди.

 

 

 

Маса лінійної двониткової віріонної ДНК (20-25) х 10⁶  Д незначно варіює в залежності від серотипу вірусів, а її довжина складає приблизно  11 мкм. Вона містить 34 000-36 000 пар нуклеотидів. У її складі виявлено інвертовані кінцеві надлишкові послідовності. У комплексі з  внутрішнім білком ДНК аденовірусів є інфекційною: якщо її ввести в культуру клітин, вона здатна спричиняти утворення інфекційного вірусу.

Білки аденовірусів можуть бути поділені  на структурні та неструктурні (розчинні), а за часом утворення в клітині – на ранні та пізні. Структурні білки різноманітні за фізико-хімічними властивостями, антигенною специфічністю та  представлені білками капсиду і внутрішніми білками. У складі віріонів ідентифіковано 12 поліпептидів молекулярною вагою від 7 500 до 120 000 Д.  Внутрішній білок заповнює порожнину, утворену капсидом, взаємодіє  з ДНК і створює “серцевину” (англ. – core) віріону. Особливістю його є більш високий в порівнянні з капсидними білками вміст аргініну,  через що він має властивості основного білка і подібний до клітинних гістонів. Його представлено двома поліпептидами – V i VII, з яких останній безпосередньо взаємодіє з ДНК.  При мякій дезінтеграції АВ саркозилом одержана серцевина середнім діаметром 66-67 нм має сферичну форму, представляє собою правильно організовану структуру з 12 петель, напрям яких співпадає з вершинами капсиду таким чином, що на зрізі віріона дезоксирибонуклеопротеїн (ДНП) утворює фігуру, подібну до квітки. Молекули поліпептиду V розміщуються на зовнішнй поверхні петель і повязані з внутрішніми торцями пентонів.

ДНП складається з окремих субодиниць, які називаються нуклеосомами. Кожна нуклеосома містить 200 пар нуклеотидів,  зєднаних з шістьома молекулами поліпептиду VII і однією молекулою поліпептиду V. Подібну  структуру мають хромосоми клітин еукаріотів і ДНП  деяких інших вірусів (SV-40), тому прийнято термін “хромосома” вірусів.

 

Класифікація аденовірусів. Аденовіруси належать до родини Adenoviridae, яка поділяється на два роди: Mastadenovirus (понад 90 серологічних типів) i Aviadenovirus (14 серологічних типів). Хоча існують широкі антигенні перехрести за гексоновими комплементзвязуючими  антигенами всередині кожного роду, немає загального антигену, який би характеризував родину в цілому. Рід Mastadenovirus включає в себе віруси людини, мавп, великої рогатої худоби, коней, свиней, овець, собак, опосумів.

За характером гемаглютинації (ці властивості має білок фібрил), онкогенним потенціалом для тварин, було визначено такі групи, які включають всі відомі  аденовіруси людини.

Класифікація аденовірусів людини

 

 

Вперше здатність аденовірусів типу 12 викликати пухлини було відкрито в дослідах на ховрахах. Потім було показано, що аденовіруси значно відрізняються між собою за онкогенністю для  гризунів. Як правило, віруси, обєднані за гемаглютинуючими властивостями, мають подібні онкогенні особливості.

Чутливість до дії фізичних і хімічних агентів. Аденовіруси відносно стійкі до дії фізико-хімічних факторів, не інактивуються ефіром, хлороформом, фреоном. Титри інфекційності вірусів 1-4-го типів зменшуються протягом 7 днів при 37 С,  14  днів – при кімнатній температурі і 70 днів  – при 4 С. При прогріванні (56 С) активність вірусів різко знижується за декілька хвилин.  Аденовіруси стійкі в нейтральному або слабкокислому середовищі, проте руйнуються при рН 10,5.

Репродукція аденовірусів. Адсорбція вірусів на поверхні клітини відбувається внаслідок взаємодії відростка капсиду з рецепторами клітини.

Проникнення аденовірусів у клітину

 

 

 

 “Роздягання” аденовірусу здійснюється в цитоплазмі і починається з втрат  вершинних капсомерів з відростками. По мікротрубочкам такі частково дисоційовані віріони попадають в навколоядерну зону, де ДНП звільняється від капсиду.  Потім він проникає в ядро через пори в оболонці.

 

Цикл репродукції аденовірусів

 

Встановлено, що утворення ранніх і-РНК починається через 6 год після зараження, а синтез ранніх білків – в наступні 3 год.  Серед них диференціюють Т- і Р-антигени, а також ДВ-білок, який у віріоні зєднаний з ДНК.

Транскрипція пізніх і-РНК починається між 8-12 год після зараження. Пізні білки,  що складають капсид, утворюються через 2-4 год після початку синтезу вірусної ДНК. Інфекційний вірус зявляється через 3-4 год після утворення пізніх білків, тобто між 14-24 год.

Аденовіруси різко пригнічують синтез клітинних ДНК, РНК і білка, які практично не утворюються під час синтезу вірусспецифічних білків. Аденовіруси майже не звільнюються з інфікованих клітин. Навіть при повній дегенерації культури на 6-й день після інфікування в культуральній рідині  виявляють лише 6 % вірусів. Накопичення структурних елементів і композиція віріонів відбуваються в ядрах клітин. Ранні і-РНК мігрують в цитоплазму, нарізаються на більш дрібні молекули, і представлені молекулами 7-8 видів. Вони кодують утворення ранніх вірусних білків. Пізні і-РНК складають біля 40 % загального пулу РНК клітини. В ядрі вони синтезуються у вигляді єдиного високомолекулярного попередника, потім відбувається процесинг, і утворені менші і-РНК (13 видів) мігрують у цитоплазму. Пізні і-РНК кодують утворення пізніх (структурних) поліпептидів. Вірусні поліпептиди синтезуються на цитоплазматичних полісомах і протягом декількох хвилин мігрують у ядро, де відбувається їх збирання. Більшість пізніх структурних поліпептидів (II, III, IIIa, IV, V, IX) є первинними генними продуктами, а решта  утворюються з високомолекулярних попередників після їх розщеплення.

Особливістю функціонування ДНК аденовірусів у клітині при продуктивній інфекції або трансформації є  її здатність інтегрувати з клітинною ДНК.

Культивування. В лабораторних умовах культури клітин є єдиним субстратом, в якому аденовіруси реплікуються і накопичуються у високих титрах.

Кристали аденовірусів

 

 

 

Продуктивний цикл репродукції відбувається тільки при інфікуванні культур клітин, які  виділено від тварин того самого виду, що й природні їх господарі. Так, аденовіруси людини репродукуються тільки в різноманітних первинних і перещеплюваних культурах людських клітин. Віруси епітеліотропні, тому швидше накопичуються в культурах епітеліального походження. Найчастіше для виділення аденовірусів людини використовують перещеплювані культури клітин HeLa, KB, Hep-2, первинну культури тканин нирок ембріона людини.

Характерною особливістю аденовірусів є їх здатність викликати певні цитопатичні зміни в клітинних культурах. Репродукція вірусів супроводжується розвитком  внутрішньоядерних включень, які є місцем, де відбувається синтез віріонної ДНК і композиція віріонів. Спочатку утворюються еозинофільні, потім зявляються базофільні ДНК-вмісні включення.

Аденовіруси здатні  специфічно взаємодіяти з деякими іншими вірусами, в тому числі мавпячим вірусом (SV40) та аденоасоційованими вірусами (ААВ).

Деякі серотипи аденовірусів вирощували в культурі нирок мавп, поки не зрозуміли, що клітини цього виду лише тоді ефективні для  продукції аденовірусів, коли в них є віруси SV40. При спробах елімінувати вірус SV40 за допомогою гіперімунних сироваток була знайдена внутрішньомолекулярна  рекомбінація між ДНК аденовірусів і SV40 (гібриди вірусів). Рекомбінантні віруси були упаковані в аденовірусний капсид. У такому стані вірус SV40 виконує функцію помічника, сприяючи розмноженню аденовірусів у культурах нирок мавп.

З репродукцією аденовірусів повязана реплікація дефектних парвовірусів (дрібні віруси з однонитковою ДНК),  для яких аденовіруси є помічниками. Однак ААВ частково пригнічують реплікацію аденовірусів, що приводить до втрати їх інфекційних властивостей.

Інтимні механізми такого “співжиття”  вірусів ще остаточно ще не зясовані.

Патогенність аденовірусів для лабораторних тварин. Однією з біологічних особливостей аденовірусів людини  є  їх апатогенність для лабораторних тварин. Однак при експериментальному зараженні поросят-гнотобіонтів аденовірусами  1, 2, 5, 6-го типів у більшості тварин розвивається  бронхопневмонія з характерними цитологічними проявами аденовірусної інфекції. Підшкірне введення аденовірусів 1-го типу новонародженим ховрахам викликає гострий гепатит. На цих тваринах може бути відтворена і пневмонія.

Аденовіруси – перші патогенні віруси людини, для яких була доказана здатність трансформувати клітини савців та індукувати утворення трансплантабельних пухлин у сирійських ховрахів.

Антигенна будова.  Загальноприйнята класифікація антигенів аденовірусів  заснована на морфологічній та імунологічній характеристиці субодиниць капсида.

Терміном “гексон” називають невершинний капсомер, оточений шістьма подібними  структурами. Пентоном називають вершинний капсомер з відростком. При певних умовах відросток може визначатись самостійно. Для одержання ізольованих капсидних білків використовують іонообмінну хроматографію, центрифугування за градієнтом сахарози та ін.

Гексон ( А- антиген) – має групову специфічність,  тобто в мономерному стані ідентичний для таксономічної групи аденовірусів. Він може бути виявлений в РЗК або реакції імунопреципітації в гелі.  За даними рентгеноструктурного аналізу його молекулярна маса дорівнює понад 300 000 Д (аденовірус 5), він має полігональну форму з отвором.  Складає основну масу білків віріону – до 51 %  і представлений поліпептидом ІІ.

Відросток (С-антиген) – має складну антигенну структуру, містить типоспецифічний компонент, який знаходиться в дистальній частині (головці), і компонент більш широкої специфічності. Параметри  його у аденовірусів різних типів значно різняться між собою, що свідчить про складність його антигенної будови. Він здатний фіксувати комплемент, формувати специфічний преципітат, давати різні модифікації РГА. Складається з поліпептида IV.

Пентон (В-антиген) – спричиняє токсичний вплив  на клітини, викликаючи зміну структури клітинного шару, відшарування їх від стінки пробірки. Раніше його називали фактор, що викликає відшарування клітин, ранній цитопатогенний фактор, токсин. Пентон має  три антигенних компоненти,  які визначають різні види специфічності.  

Серед структурних антигенів аденовірусів пентон найменш стійкий до дії фізичних і хімічних факорів. Він термолабільний, руйнується при 60 С протягом 10 хв, чутливий до трипсину. Його серологічну специфічність можна виявити в РЗК, реакціях  непрямої гемаглютинації, преципітації в гелі.

Деякі характеристики основних білків аденовірусів наведено у таблиці.

Характеристика основних білків аденовірув

 

Гемаглютиніни. Аденовіруси здатні викликати гемаглютинацію двох видів: пряму, при якій феномен склеювання виникає при безпосередній дії на еритроцити вірусного антигену, так званого повного гемаглютиніну, і непряму, зумовлену вірусним антигеном і специфічними антитілами.  Агрегація наступає внаслідок взаємодії адсорбованих на їх стромі молекул антигену з антитілами. Антиген, який приймає в цьому участь, називають неповним гемаглютиніном.

 

Неструктурні антигени. Антигенна специфічність неструктурних білків вивчена мало.  Диференціюють так званий ранній антиген (Р) слабоонкогенних вірусів 1-го і 5-го типів, пухлинний антиген (Т),  трансплантаційний антигени.

Джерело інфекції. Аденовірусна інфекція – широко розповсюджене респіраторне захворювання людини, яке характеризується переважним ураженням слизової оболонки органів дихання, кон’юнктив, склер, лімфаденопатією. У віці 6 міс.-  1 рік інфікується до 30-60 %  дітей. Найчутливіші до аденовірусної інфекції діти 0,5-2 років.  Джерело інфекції  – хвора людина або вірусоносій. Носійство може тривати 3 -9 місяців.

Механізм зараження. Основний механізм зараження – повітряно-крапельний. Вхідними воротами при респіраторній формі хвороби є верхні дихальні шляхи. Інкубаційний період триває від 1 до 13 днів. Тривалість виділення вірусів з носоглотки дорівнює тривалості хвороби, деколи на 2-3 дні менше.

Встановлено виділення великої кількості вірусів з кишкового  тракту. В кишечник  вони заносяться з верхніх дихальних шляхів або з кровю, здатні розмножуватись  в епітелії кишечника. Віруси стійкі до дії кислоти  шлункового сока і до факторів довкілля, отже, можуть передаватись фекально-оральним  шляхом.

Однією з важливих епідеміологічних особливостей аденовірусних інфекцій є їх повільний розвиток і тривалий перебіг. Захворюваність сягає максимуму через 40 днів після початку спалаху, згасання триває біля 45 днів.  Аденовірусним захворюванням притаманна сезонність, характерна для інфекцій дихальних шляхів. Найвища захворюваність реєструється в осінньо-зимовий період, проте спорадичні випадки,  особливо  в дитячих колективах, можуть спостерігатись протягом всього року.

Патогенез. Аденовіруси репродукуються  в епітелії верхніх дихальних шляхів, в клітинах якого виявляють характерні внутрішньоядерні базофільні ДНК-вмісні включення і скупчення аденовірусного антигену. Частіше аденовіруси викликають гострі респіраторні захворювання (фарингіти, ларингіти, трахеобронхіти). Деколи аденовіруси бронхогенним або гематогенним шляхом попадають в легені, викликаючи важкі вогнищеві або інтерстиціальні пневмонії, особливо у дітей та осіб похилого віку (серовари 3, 4, 7, 14).

Одна з особливостей аденовірусних інфекцій полягає в розвитку поєднаних уражень слизових оболонок і лімфоїдних тканин мигдаликів, аденоїдів, конюнктиви ока (фаринго-кон’юнктивальна гарячка). Часто бувають епідемічні спалахи кон’юнктивітів одного або двох очей (серотипи 3, 4, 8, 19). Крім того, кон’юнктивіти та кератоконюнктивіти можуть бути госпітальними інфекціями.

Аденовіруси здатні розмножуватись в клітинах кишечника при захворюваннях з респіраторним, очним і кишечним синдромами.

При аденовірусній інфекції спостерігається схильність до лімфаденітів, характерне ураження мигдаликів, аденоїдів, регіонарних лімфатичних вузлів. Деколи розвиваються мезаденіти. Описані випадки виділення аденовірусів з мононуклеарних лейкоцитів, лімфоцитів.

Віремія – частий симптом аденовірусної інфекції, триває довго  – понад 10 днів. При циркуляції в крові аденовіруси уражають ендотелій кровоносних судин, що викликає ексудативне запалення слизових оболонок, утворення фібринозних плівок и некроз.

Аденовіруси здатні проникати через плаценту, викликаючі внутрішньоутробні захворювання, аномалії розвитку плода, смертельні пневмонії новонароджених.

Досить часто спостерігають явище персистенції аденовірусів.  Вона призводить до затяжного перебігу інфекційного процесу, який проявляється у вигляді хронічних тонзилітів, гайморитів,  пневмоній.  Аденовірусами можуть бути  причиною розвитку у дітей алергічного статусу і виникнення астматичного бронхіту, алергічного ларинготрахеїту. Такий стан може формуватись за рахунок  трансплацентарної  передачі аденовірусів.

Імунітет. Після перенесеної хвороби розвивається типоспецифічний досить стікий імунітет. Основний механізм його – утворення віруснейтралізуючих антитіл, які мають захисну дію, так як  існує  пряма залежність між наявністю таких антитіл і стійкістю організму до інфекції. У новонароджених материнські антитіла зникають до шестимісячного віку, проте у дітей віком  2-3 роки вже знаходять антитіла до декількох серотипів вірусів.

У сироватці осіб, що перехворіли, спочатку виявляють IgM- імуноглобуліни, потім  IgG, IgA, в носовому секреті знаходять імуноглобуліни класів SIgA та  IgG.

Лабораторна діагностика.  Більшість клінічних симптомів при аденовірусних інфекціях подібні до інших респіраторних захворювань як вірусної, так і бактеріальної етіології. У зв’язку з цим методи лабораторної діагностики мають винятково велике значення.

Залежно від клінічних проявів захворювання матеріалом для дослідження служать мазки і змиви з носоглотки, харкотиння, зіскрібки з кон’юнктиви, кров, ліквор, випорожнення. Матеріал потрібно взяти у перший тиждень хвороби, пересилати і зберігати у замороженому стані. Досліджують і секційний матеріал – шматочки трахеї, бронхів, легень, кишечника, лімфовузлів.

Експрес-діагностику здійснюють за допомогою реакцій імунофлуоресценції та ензиммічених антитіл з метою індикації групових антигенів аденовірусів у епіте­ліальних клітинах носоглотки та кон’юнктиви. При цьому виявляють характерні дрібнозернисті включення зелено-жовтого кольору в центральній частині ядер.

Кишкові аденовіруси, що викликають гастроентерити, виявляють у випорожненнях хворих за допомогою прямої та імунної електронної мікроскопії (рис. 91), імуноферментного аналізу, ДНК-зондів і полімеразної ланцюгової реакції.

Виділення вірусів проводять на первинно-трипсинізованих і перещеплюваних культурах клітин (Hela, HЕp-2, KB та ін.), які чутливі до всіх сероваріантів аденовірусів. У звичайних умовах курячі ембріони і лабораторні тварини практично нечутливі до аденовірусів людини, тому біологічну модель виділення вірусів для діагностики не використовують.

У культурах клітин віруси виявляють за їх цитопатичною дією під світловим мікроскопом. Уражені клітини округлюються, скупчуються у вигляді грон, в їх цитоплазмі вини­кає зернистість. Більш точним методом виявлення цитопатичної дії є дослідження за допомогою люмінесцентного мікроскопа специфічних внутрішньоядерних включень у клітинах на покривних скельцях, забарвлених акридиновим ­оранжевим. Цей метод дозволяє через 1-2 доби виявити навіть поодинокі інфіковані клітини.

Ідентифікацію та типування виділених аденовірусів проводять за допомогою реакції нейтралізації в культурах клітин спочатку із сумішшю типоспецифічних сироваток, а потім і з кожною сироваткою тієї суміші, яка нейтралізувала цитопатичну дію. Останнім часом для типування аденовірусів широко застосовують реакцію гальмування гемаглютинації.

За здатністю аглютинувати еритроцити мавп і білих щурів аденовіруси поді­лили на 3 групи. До першої групи увійшли 9 сероваріантів (3, 7, 11, 14, 16, 20, 21, 25, 28), які аглютинують лише еритроцити мавп, до другої – 14 сероваріантів (8, 9, 10, 13, 15, 17, 19, 22, 23, 24, 26, 27, 29, 30), що викликають повну аглютинацію еритроцитів щурів, до третьої – 6 сероварів (1, 2, 4, 5, 6, 12), здатних лише частково аглютинувати еритроцити щурів. Спочатку за допомогою тесту гемаглютинації виділений аденовірус відносять до однієї з трьох груп, а потім в реакції гальмування гемаглютинації з типоспецифічними сироватками визначають серотип.

Серологічна діагностика аденовірусних інфекцій проводиться методом парних сироваток за допомогою РЗК та імуноферментного аналізу з будь-яким типом вірусів. Другу сироватку беруть на 18-20-й день захворювання. Діагностичне значення має наростання антитіл в 4 рази і більше. При оцінці результатів реакцій потрібно враховувати можливість наявності антитіл в результаті широкої циркуляції аденовірусів серед людей. У сироватці крові, взятій у перші дні захворювання, титр РЗК з аденовірусним антигеном складає 1:16. Особливо важливе значення має раннє виявлення в сироватці хворих IgM, що свідчить про гострий перебіг хвороби. Тепер це найчастіше проводять за допомогою імуноферментного аналізу.

Противірусна терапія і профілактика. Для лікування використовують препарати, які специфічно діють на аденовіруси. Перспективними в цьому плані є аналоги метаболітів нуклеїнових кислот 6-азауридин, азагуанін, йоддезоксиуридин, а також ДНК-аза.

При кератитах  і конюнктивітах ефективний інтерферон.

Відомі формолова і жива атенуйована вакцини проти аденовірусів окремих типів. Вони відрізняються високою імуногенністю та ареактиністю. Вивчається можливість виготовлення вакцини з окремих капсидних білків аденовірусів.

Неспецифічна профілактика тотожня тій, яка проводиться при інших респіраторних інфекціях: рекомендують обмежувальні, санітарно-гігієнічні та дезинфекційніі заходи. Сред них ізоляція хворих, роз’єднання людей, провітрювання приміщень, загартовування тощо.

 

Матеріали до підготовки підготували: доц. Ткачук Н.І., доц. Романюк Л.Б.