Матеріали до теми № 5

Матеріали до теми № 5

Відділ Лишайники: будова тіла, розмноження та представники Основні ознаки та значення ціанобактерій

Лишайники — це особливі організми, утворені в результаті симбіозу водорості й гриба, з новими морфологічними, фізіологічними та екологічними властивостями. Відомо понад 20 тис. видів лишайників.

Від інших організмів, у тому числі й від окремих грибів І водоростей, вони відрізняються за формою, будовою, характером обміну речовин, наявністю лишайникових речовин, способами розмноження, повільним ростом (від 1 до 8 мм за рік). Слань лишайника складається з переплетених ниток грибниці — гіфів І розміщених між ними клітин або ниток водоростей. Розрізняють два основних типи мікроскопічної структури слані лишайників: гомеомерний І гетеромерний (мал. 66, б, г). На поперечному перерізі лишайника гомеомерного типу видно, що слань утворена хаотично переплетеними гіфами гриба, поміж якими розкидані окремі клітини або нитки водоростей. ЦІ лишайники утворюють групу, відому під назвою слизистих лишайників, оскільки водорості виділяють слиз, в який вкраплені клітини гриба І водорості.

Історія науки про лишайники (ліхенології) налічує трохи більше 100 років. З’ясування їх симбіотичної сутності Симоном Швенденером в 1867 році було сприйнято сучасниками як одне з найдивовижніших відкриттів. У тому ж році російські ботаніки А.С.Фамінцин і О.В.Баранецкій виявили, що зелені клітини в лишайнику – не що інше, як одноклітинні водорості. Однак як особливі організми лишайники були відомі задовго до цього. Теофраст дав опис двох лишайників Usnea і Roccella. Roccella вже тоді використовували для одержання фарбувальних речовин. До відкриття симбіотичної природи лишайників їх відносили до мохам або до водоростей.

У лишайнику гетеромєрного типу клітини водоростей зосереджені в одному шарі, який називають готдшльним шаром. Під ним знаходиться серцевина, що складається з пухко розміщених ниток гриба. Зовнішніми шарами лишайника є щільно зімкнуті грибні гіфи, які називають кірковими шарами. За допомогою грибних ниток, що відходять від нижньої кори, лишайник прикріплюється до субстрату, на якому росте. У деяких лишайників нижньої кори немає І він зростається Із субстратом гіфами серцевини.

Водоростевий компонент лишайника (фікобюнт) представлений синьозеленими, зеленими, жовтозеленими І бурими водоростями.

Більшість цих водоростей існують у вільноживучому стані, однак деякі зустрічаються лише в лишайниках (требуксія, кокомікс тощо), у вільному стані поки що не виявлені. Водорості в слані лишайника дуже змінюють свій зовнішній вигляд. Особливо це стосується нитчастих водоростей, які в лишайнику розпадаються до окремих клітин і змінюються до невпізнання. У лишайнику водорості стають стійкішими до високих температур, можуть витримувати тривале висушування. У разі культивування їх на штучних середовищах (окремо від грибів) набувають вигляду, характерного для вільноживучих форм.Слань лишайників різноманітна за формою, розмірами, будовою, забарвленням. Колір слані зумовлений наявністю пігментів в оболонках гіфів І плодових тілах лишайників. Розрізняють п’ять груп пігментів: зелені, сині, фіолетові, червоні й коричневі. Пігменти утворюються лише на світлі. Чим більше світла в місці зростання лишайників, тим яскравіше забарвлення вони мають.

За морфологічними ознаками лишайники поділяють на кіркові, листуваті та кущисті (див. мал. 66).У кіркових, або накипних, лишайників слань має вигляд забарвленої кірочки або нальоту, що дуже щільно приростає до субстрату. Товщина кірочок різна — від ледве помітного накипу або порошкоподібного нальоту до 0,5 см, діаметр — від кількох міліметрів до 20—30 см. Накипні лишайники ростуть на поверхні грунтів, гірських порід, на корі дерев і кущів, оголеній деревині, що гниє. До цієї групи лишайників входить найбільше видів (близько 80 %), що трапляються в різних умовах.

1.     Накипні– слоевище в виде  налетов и корочек.

 

 

2.     Листуваті

Рід Peltigera (Пельтигера)	Рід Hypogymnia (Гипогимния)

 

3.     Кустистые – слоевище в виде стволиков и лент.

 

Рід Cladonia (Кладония)	Род Evernia (Эверния) и Usnea (Уснея)

іЛистуваті лишайники мають форму пластинок різного забарвлення, горизонтально розміщених на субстраті (пармелія, стінна золотянка). Пластинки, як правило, округлі, 10—20 см у діаметрі. Характерною особливістю листуватих лишайників є неоднакові забарвлення й будова верхньої і нижньої поверхонь слані. У більшості з них на нижній частині слані утворюються органи кріплення до субстрату — ризоїди, що складаються із зібраних у пучки гіфів. Вони ростуть на поверхні грунту, серед мохів. Листуваті лишайники порівняно з накипними є більш високоорганізованими формами.

У кущистих лишайників слань має стеблоподібну форму, прикріплюється до субстрату невеликими ділянками нижньої частини, а верхня частина розгалужена і піднята над поверхнею або звисає з дерев подібно до кошлатих грив — “бородаті лишайники”. За рівнем організації кущисті лишайники є найвищим етапом розвитку слані. їхня слань буває різних розмірів: від кількох міліметрів до 30—50 см. Бородаті лишайники можуть досягати 7— 8 м (уснея). До кущистих лишайників належать цетрарія, алекторія, нейропогон, евернія та ін. Розмножуються лишайники в основному вегетативно — частинами слані, які не є спеціалізованими “органами” вегетативного розмноження. Крім того, розмноження здійснюється ізидіями (виростами слані), а також соредіями (невеличкими утворами, що складаються з клітин водоростей, обплетених гіфами грибів). Соредії та ізидії — особливі “органи” розмноження лишайників (див. мал. 66, в) як комплексних організмів. Гриби і водорості, що входять до складу лишайника, також зберігають властиві їм способи розмноження. Соредп утворюються всередині слані в гонідіальному шарі листуватих та кущистих лишайників. Сформовані соредії виштовхуються із слані назовні, підхоплюються й розносяться вітром. За сприятливих умов вони проростають у нових місцях і утворюють нові лишайники. Соредіями розмножується близько 30 % лишайників.

Ізидії — вирости верхньої кірочки слані. Мають вигляд зернин — циліндричних або коралоподібних виростів чи маленьких листочків. Усередині цих виростів містяться клітини водоростей, оточених гіфами гриба. На відміну від соредій, ізидії не висипаються на поверхню слані, а разом з його шматочками відламуються тваринами чи людиною і за сприятливих умов розростаються в лишайник. Розмноження ізидіями трапляється у 15 % лишайників.

Живлення лишайників здійснюється за рахунок процесів фотосинтезу в клітинах водоростей. Синтезовані при цьому органічні речовини використовуються грибом. Дихання, поглинання води та мінеральних солей забезпечує грибний компонент (мікобіонт) слані лишайника. Активність процесів фотосинтезу, дихання, поглинання води та мінеральних солей залежить від освітленості, температури, вологості. Інтенсивність фотосинтезу у лишайників за оптимальних умов значно нижча, ніж у автотрофних рослин. Проте органічних речовин утворюється достатньо, щоб забезпечити нормальну життєдіяльність лишайників.

Лишайники невибагливі до умов середовища і характеризуються високою стійкістю проти впливу несприятливих факторів. Вони можуть рости в найрізноманітніших умовах освітлення й вологості, легко витримують тривалу нестачу води, різкі коливання температури, однак порізному реагують на забруднення повітря. Деякі з них не витримують навіть малого забруднення повітря і гинуть, інші — живуть лише в населених пунктах, у тому числі в промислових містах. Вивчивши цю особливість лишайників, їх можна використовувати як біоіндикатори для оцінки чистоти повітря.Лишайники по-різному реагують на забрудненість повітря. Одні ростуть тільки в природних, не займаних культурою ландшафтах, інші переносять помірний вплив цивілізації, зберігаючись в невеликих селищах, селах і пр., а треті здатні рости і у великих містах. Принаймні, на їх околицях. Вивчивши це властивість лишайників, можна використовувати їх для загальної оцінки ступеня забрудненості навколишнього середовища, особливо атмосферного повітря. На цій основі стало розвиватися особливий напрямок индикационной екології – ліхеноіндикації. Це дослідження забруднення повітря за допомогою лишайників.

При вивченні лишайників багатьох міст були виявлені загальні закономірності:

1. Чим більше індустріалізованих місто, чим сильніше забруднений його повітря, тим менше зустрічається в ньому лишайників. Тим меншу площу покривають вони на стовбурах дерев та інших субстратах і тим нижче їх життєздатність.

2. При підвищенні ступеня забрудненості повітря першими зникають кущисті лишайники, за ними – листуваті і останніми – накипні

 

Лишайники ростуть на найрізноманітніших субстратах: кам’янистих породах, грунті, корі дерев, хвої, листках вічнозелених рослин, мохах, деревині, що гниє, та інших рослинних рештках. Вони можуть поселятися на склі, шкірі, залізі, ганчірках та інших предметах, при цьому головна умова для їх поселення — тривалість перебування предмета в нерухомому стані.

Характерна біологічна особливість лишайників — утворення так званих лишайникових кислот, які відкладаються на поверхні гіфів у вигляді кристалів, паличок, зерняток тощо. Ними зумовлений колір лишайників. Відомо до 150 лишайникових кислот, які, крім лишайників, ніде не зустрічаються. Біологічне значення їх ще не вивчене. Деякі з них мають антибіотичні або токсичні властивості і, очевидно, виконують захисну функцію.

У зв’язку із значним поширенням лишайники відіграють важливу роль у природі як продуценти біомаси. Селячись на гірських породах, вони сприяють їх вивітрюванню, а після відмирання утворюють невелику кількість гумусу, на якому можуть оселятися інші рослини. Ось чому їх називають “піонерами рослинності”. Лишайники є укриттям та їжею для багатьох безхребетних тварин. Ними живляться і деякі хребетні.

Лишайники широко використовує людина в своїй господарській діяльності. Насамперед вони є цінним кормом для північних оленів (ягель). Деякі з них використовує в їжу людина (цетрарія ісландська, умбілікарія їстівна). В їжу використовують також лишайники роду аспіцилія, відомі під назвою “манна небесна”. З лишайників добувають спирт (цетрарія ісландська, деякі види кладоній), лакмус (леканора їстівна, рочела), фарби (охролехія, деякі види рочел), їх використовують як сировину для парфумерної промисловості (евернія сливова), в медицині для виготовлення ліків (цетрарія, леканора, лобарія).

Враховуючи повільний ріст лишайвдщів, їх використання має бути пла

Розрізняють:

·         коркові або накипні лишайники у вигляді накипу (кірки)

·         листуваті — округлі пластини діаметром до 20 сантиметрів

·         кущисті — стеблоподібна слань у вигляді кущиків, гриви (довжиною до 7 сантиметрів)

Розмножуються вегетативно. Мають спеціальні утворення — соредії (з клітин водорості і гіфів гриба) утворюються всередині слані, а виштовхуються з неї назовні, та ізидії — вирости верхньої кірочки слані. На відміну від соредій, ізидії відламуються разом з шматочками лишайника.

ЛЕКАНОРА (Lecanora), рід накипних лишайників сем. леканорових (Lecanoraceae) порядку круглоплодних (Сусlocarpales). Таллом у вигляді білуватих, сіруватих, жовтуватих, коричнюватих та ін товстих або тонких корочок, іноді зернистий або слабо розвинутий; плодові тіла – леканорові апотеції зі слоевіщним краєм, аски з 8 (рідко до 32) одноклітинними безбарвними спорами.

Біля 400 видів поширені широко; в горах і на рівнинах. Ростуть на корі дерев, скелях, мохах, грунті, гнилій деревині та ін.

Однією з характерних особливостей лишайників є висока стійкість до несприятливих умов, особливо водозабезпечення, інтенсивності освітлення, температури. Деякі види лишайників зникають з мінімальним забрудненням повітря (біоіндикатори).

 

 

Я́гель (інакше оле́нячий мох) — назва лишайників роду Кладонія

Іноді ягелем називають тільки перший вид. Через кущистість оленячий мох іноді зараховують до роду Cladina.

В українській мові за посередництва російської за оленячим мохом закріпилася назва ягель, яка в російську потрапила, ймовірно, з карельської та фінської від саамського першоджерела jiegel (див. Етимологічний словник Фасмера). У європейських мовах, крім національних назв, набула популярності шведська назва оленячого моху renlav.

Ягель — один з найбільших лишайників: заввишки може сягати 10-15 см. Має подвійну слань: горизонтальну (рано відмирає) і вертикальну, що має вигляд білуватих, сіруватих чи сірувато-зеленуватих кущиків, гіфи стеблини яких є тоненькими трубками. За вологої погоди ягель м’який і пружний на доторк, у посуху швидко твердне, стає ламким і легко розпадається на частини. Підхоплені вітром, ці частини здатні дати початок новим рослинам.

Розрізняють близько 35 видів (Cladonia rangiferina, Cladonia alpestris, Cladonia sylvatica та інші), поширених у всіх частинах світу, з них в Україні — 5.

Ягель росте надзвичайно повільно. Щорік у висоту він збільшується лише на декілька міліметрів.

В тундрі на півночі Росії та Скандинавії ягель має велике значення як зимовий корм для північних оленів. Та через повільне зростання ягелю не випадає використовувати одну й ту саму ягелеву пашу в тундрі декілька років поспіль. З цієї причини саами були змушені вестинапівкочовий спосіб життя, мігруючи зі своїми стадами регіоном у пошуках угідь.

Деякі види містять уснінову кислоту, яка має властивості антибіотику. Через це деякі народи Півночі (ненці, саами) використовували ягель для лікування низки захворювань.

Уснея (лат. Usnea) – рід лишайників сімейства Пармеліевие, що включає в себе близько 300 видів, поширених в разлічнихкліматіческіх зонах, але особливо широко в помірній лісовій зоні.

Для даного роду характерна присутність в центрі слоевіщних гілочок міцного осьового циліндра, утвореного щільним плетивом гіф. Слоевище усней жовтувато-зелене, різної довжини, нерідко до 1-2 м.

Всі види цього роду – епіфіти на корі і гілках дерев, рідше зустрічаються на каменях, парканах, колодах.

У уснеї у великій кількості міститься специфічна для лишайників усніновая кислота, що має сільниміантібіотіческімі властивостями.

Цетрарія ісландська, або ісландський мох (лат. Cetrária islándica) – вид лишайників, що виростають в Європі, Азії, Африці іАвстраліі.

Цетрарія ісландська – характерний представник нагрунтових лишайників соснових лісів, верещатников, боліт, тундри ілесотундр. Росте прямо на грунті або на корі старих пнів. Віддає перевагу піщані незатененние місця, де іноді утворює майже чисті зарості. Розвивається тільки в умовах чистого повітря.

Ботанічна ілюстрація із книги “Köhler’s Medizinal-Pflanzen», 1887.

A, B – рослина; 1 – лопать слоевища з плодовим тілом типу апотеції; 2 – край слоевища з віями, несучими пікнід; 3 – окрема вія з пікнід, розсіює пікноконідіі; 4 – те ж в поздовжньому розрізі; 5 – лопать слоевища з апотеції в поперечному розрізі; 6 – зріз через лопать слоевища і апотеції, при великому збільшенні

Його слань зовні схоже на пухку дернинки висотою до 10-15 см. Воно утворене плоскими, місцями жолобчастого згорнутими, лопатями. Нижня поверхня пофарбована світліше, вона світло-коричнева, майже до білого, з численними білими цятками і розривами кори, які служать для проникнення повітря.

Лопаті неправильно-стрічкоподібні, шкірясто-хрящуваті, вузькі, плоскі, з короткими темними віями. Залежно від освітлення поверхню цих лопатей коричнева або зеленувато-коричнева, блискуча. Краї лопатей злегка загнуті вгору.Плодові тіла утворюються на кінцях розширених лопатей. Блюдцеобразной форми, коричневого кольору, плоскі або злегка увігнуті, 1,5 см в діаметрі, зі злегка зубчастим краєм.

Заготівля сировини

Слоєвища збирають влітку, відривають від субстрату, очищають від рослинного сміття і висушують на відкритому повітрі або на сонце, однак, більш надійна сушка в сушарках з хорошою вентиляцією.

Хімічний склад

Слоєвища цетрарии ісландської містять до 70-80% вуглеводів, головним чином ліхенін (при гідролізі дає глюкозу, розчиняється в гарячій воді, від йоду НЕ синіє) і ізоліхенін (розчиняється в холодній воді, від йоду синіє), а також цукру (глюкозу і галактозу ), 0,5-3% білків, 1-2% жирів, 1% воску, близько 3% камеді, близько 3% пігментів і від 3 до 5% лишайникових кислот (усніновой, протоліхестеріновой, ліхестеріновой, фумарпротоцентраровой і деяких інших). Саме кислоти надають лишайнику гіркий смак і обумовлюють його тонізуючий і антибіотичну властивості Препарати ісландського моху мають антисептичні властивості: у медицині використовують натрієву сіль усніновой кислоти (натрію уснінат), що володіє антибактеріальними властивостями . Показано, що протоліхестеріновая і ліхестеріновая кислоти проявляють високу антимікробну активність у отношеніістафілококков, стрептококів і деяких інших мікроорганізмів. Уснінат натрію вживають зовнішньо при лікуванні інфікованих ран, трофічних виразок, опіків. Значення і застосування

З цього лишайника готують відвари для лікування катарів та застуди, холодці проти проносів. Його також вживають як збудливу апетит гіркота. Як народний засіб цетрарію ісландську застосовують і при лікуванні туберкульозу.

Ісландський мох показаний для лікування виснажених хворих. Застосовується у вигляді відвару. У зв’язку з тим, що він містить крохмаль (при розчиненні утворює драглисту масу), а також антибіотик – усніновой кислоту, його застосовують при запаленнях шлунково-кишкового тракту

Пармелія бороздчатая (лат. Parmélia sulcáta) – лишайник сімейства Parmeliaceae, вид роду пармелія. Пармелія бороздчата росте на стовбурах і гілках листяних і хвойних дерев, а також на обробленій деревині і кам’янистому субстраті, як правило, в добре освітлених місцях. Цей вид може терпіти забруднення повітря і рости в містах.

Слоевище неправильно-розетковідное, 5-15 см діаметром. Лопаті 3-4 мм шириною і 5-20 мм завдовжки, виїмчасті, тісно зібрані або злегка розходяться, тупі на кінцях. Зверху слань блакитно-сіре або зеленувато-сіре, сітчасто-зморшкувате, з соредій; знизу чорне, густо вкрите до кінців лопатей чорними, простими або розгалуженим Ризине.

Апотеции коричневі, з увігнутим диском діаметром до 2 см.

При нанесенні на слоєвіще розчину гідроксиду калію воно жовтіє.

 

Ціанобактерії (лат. Cyanobacteria) (від грец. κυανοs — «блакитний» і βακτήριον — «паличка») — тип бактерій, що отримують необхідну їм енергію через фотосинтез.

Їх також іноді називають синьо-зеленими водоростями, посилаючись на зовнішній вигляд та екологічну нішуцих організмів, проте заразтермін «водорості» зазвичай бмежується еукаріотичними представниками групи.

 Анабена

Знайдені скам’янілі сліди цианобактерій (строматоліти) мають, як вважається, вік до 2.8 мільярдів років, хоча нещодавно отримані дані ставлять під сумнів це твердження. Одразу після виникнення, вони стали домінантною групою фотосинтезових організмів, продукуючи кисень, вуглеводи й іншіорганічні сполуки. Саме завдяки цим організмам змінився якісний склад атмосфери Землі, в якій поступово накопичився кисень і стало менше вуглекислого газу. Також саме представники цієї групи були захоплені в результаті ендосимбіозу, ставши хлоропластами рослин та інших автотрофних еукаріотів, дозволяючи їм фотосинтезувати.

Ціанобактерії — це найбільша та найважливіша за впливом на біосферу група живих організмів на Землі — 90% живої маси всієї біосфери.

Цианобактерії включають одноклітинні, колоніальні та нитчасті форми. Деякі нитчасті цианофіти (лат. Cyanophytes) формують диференційовані клітини, відомі як гетероцисти (англ. heterocysts), які спеціалізуються на фіксації азоту, та сплячі клітини або спори, так звані акінети. Кожна клітина звичайно має товсті, желатиноподібні клітинні стінки, які фарбуються за Грамом негативно. Середній розмір клітин — 2 мкм.

Вирізняються здатністю адаптувати склад фотосинтетичних піґментів до спектрального складу світла, так що їхній колір варіює від яскраво-зеленого до темно-синього.

Цианобактерії не мають джгутиків, але деякі з них здатні пересуватись уздовж поверхонь за допомогою бактерійного ковзання. Багато інших також здатні рухатися, але механізм цього явища досі не пояснено.

Більшість видів знайдено в прісній воді, тоді як інші живіть у морях, у вологому ґрунті, або навіть на тимчасово зволожених скелях в арідних зонах. Деякі вступають в симбіотичні відносини з лишайниками, рослинами, протистами або губками, і забезпечують свого симбіонта продуктами фотосинтезу. Деякі живуть в хутрі лінивців, забезпечуючи камуфляжнийколір.Цианобактерії складають значну частку океанічного фітопланктону. Здатні до формування товстих бактеріальних матів.

Деякі види токсичні (найбільш вивчений токсин — мікроцистин, що продукується, наприклад, видом Microcystis aeruginosa) або умовно-патогенні (вид Anabaena). Головні учасникицвітіння води, що викликають масові замори риби й отруєння тварин і людей, наприклад, при цвітінні води у водосховищах України. Цианобактерії є унікальною екологічною групою, яка поєднує здатність до фотосинтетичної продукції кисню та фіксації атмосферного азоту (у 2/3 вивчених видів).

Цианобактерії — єдина група організмів, які можуть зв’язувати азот і вуглець в умовах аеробів — факт, який, можливо, відповідає за їх еволюційний та екологічний успіх.

Хлоропласти знайдені в еукаріотах (морські водорості і вищі рослини), більш імовірно представляють собою зменшені ендосимбіотичні цианобактерії. Ця ендосимбіотична теорія підтримується структурною і генетичною схожістю. Первинні хлоропласти знайдені серед зелених рослин, де вони містять хлорофіл b, і серед червоних морських водоростей і глаукофітів, де йони містять фікобіліни (phycobilins). Зараз вважається, що ці хлоропласти ймовірно мали єдине походження. Інші морські водорості ймовірно узяли свої хлоропласти з цих форм за допомогою вторинного ендосімбіозу.

Ціанобактерії, за загальноприйнятою версією, є «творцями» сучасної кисневмісної атмосфери на Землі (згідно з іншою теорією, кисень атмосфери має геологічне походження), що привело до першої глобальної екологічної катастрофи в природній історії і драматичній зміні біосфери. Зараз, будучи значною складовою частиною океанічного планктону, ціанобактерії стоять на початку більшої частини харчових ланцюгів і виробляють більшу частина кисню (більш 90%, але ця цифра визнається не всіми дослідниками). Ціанобактерія Synechocystis стала першим фотосинтезуючим організмом, чий геном був повністю розшифрований (у 1996, Дослідницьким інститутом Казуси, Японія). В наш час^[Коли?] ціанобактерії служать найважливішими модельними об’єктами досліджень в біології. У Південній Америці і Китаї бактерії родів Spirulina і Nostoc через нестачу інших видів продовольства використовують в їжу, висушуючи і готуючи муку. Їм приписують цілющі і оздоровлюючі властивості, які, проте, в наш час^[Коли?] не знайшли підтвердження. Розглядається можливе застосування ціанобактерій в створенні замкнутих циклів життєзабезпечення або як масової кормової / харчової добавки.

Певні цианобактерії виробляють ціанотоксини, наприклад, анатоксин-a, анатоксин-as, аплізіатоксин, домоїву кислоту, мікроцистін LR, нодуралін R (від Nodularia), або сакситоксин. Як мінімум один вторинний метаболіт, циановірин, має активність проти ВІЛ.

Хроококкові (лат. Chroococcales) – порядок ціанобактерій (синьо-зелених водоростей). Представники порядку – одиночні і колоніальні форми, не утворюють слоевища; живуть вільно або прикріплені, розмножуються в основному поділом клітин. У порядку сім сімейств.

Найбільш широко поширені роди:

Мікроцістіс (Microcystis) – рід, що відноситься до сімейства Microcystiaceae. Об’єднує види з кулястими, еліпсоїдними або неправильної форми колоніями, іноді продірявленими. Клітини у багатьох видів мають газові вакуолі. Мешкають мікроцістіси в морських і прісних водоймах, часто беручи участь в «цвітінні» води. Іноді зустрічаються на грунті. Більшість видів – хороші продуценти органічної речовини. Окремі види містять токсичні речовини.

Особливо широко поширений Мікроцістіс синювато-зелений (Microcystis aeruqinosa). Його колонії можуть бути різноманітної форми, мають чіткі обриси, а клітини містять газові вакуолі. Мікроцістіс синювато-зелений нерідко бере участь в «цвітінні» води. Широко поширений ще один вид, Microcystis flos-aqua. Його колонії суцільні або неясно продірявлені, з розпливчастими обрисами.

Глеокапса (Gloeocapsa) відноситься до однойменного сімейства. Його представники формують слизові колонії, вкриті загальним шаруватим чохлом, всередині якого послідовно розташовуються клітини, також покриті чохлом. Мешкає глеокапса в грунті, на скелях, каменях, у воді. У водних видів слиз безбарвна. Наземні форми пофарбовані в червоні, фіолетові і чорно-фіолетові тони.

Найчастіше зустрічаються глеокапса озерна (Gloeocapsa limnetica), глеокапса менша (Gloeocapsa minor), глеокапса пухкий (Gloeocapsa turgida), глеокапса осадова (Gloeocapsa magma).

Носток (лат. Nostoc) – рід ціанобактерій сімейства Ностокові. Представники роду поширені у грунті, на дні прісних водойм, рідше в морях. Вони також ростуть в якості симбіонту в лишайниках і в деяких вищих рослинах.

 

Спіруліна (лат. Spirulina) містить до 70 % повнооцінного білка. Еультивується як кормова культура в ряді країн.

Трихоми спіруліни гомоцітні (що складаються з однакових клітин), згорнуті в спіраль. Перегородки під світловим мікроскопом невиразні. Слизові чохли не розвинені або розвинені слабко.

Види роду зустрічаються як у прісних, так і в солоних водоймах, у тому числі в содових озерах. У ряді країн спіруліна активно культивується.

               

Спіруліна платенсіс (S. platensis) має оптимум pH між 8 і 11, в результаті чого часто домінує в солоних озерах з високою щелочностью.Для росту і розвитку спіруліни потрібна висока температура і освітленість. Вона може виживати при температурі до 60 градусів, а окремі її пустельні види виживають, впадаючи в глибоку сплячку, навіть якщо водойма впоратися і вона опиниться на каменях з температурою 70 градусів [джерело не вказано 788 днів]. Це говорить про те, що, що містяться в спіруліни білок, амінокислоти, вітаміни, ферменти навіть при такій температурі зберігаються в клітці, тоді як у звичайних умовах температура 50-54 градусів для більшості ферментів є згубною, а деякі вітаміни і амінокислоти в цих умовах починають втрачати свої корисні властивості.

Коржі з спіруліни використовували в їжу ацтеки [3]. Збирають і їдять її в районі озера Чад.Спирулина активно культивируется, в том числе в России. В Китае в 1996 году было произведено более 400 тонн порошка спирулини.

Існують групи активістів, які пропагують самостійне вирощування спіруліни в домашніх умовах в якості продукту.

Використання спіруліни як біологічно активної добавки при алергічному риніті дає позитивний ефект, проте необхідні додаткові дослідження.

Наявність в спіруліни антиоксиданту β-каротину дозволяє припустити наявність деякої протипухлинної активності.

Вітамін B12 міститься в спіруліни практично не засвоюється. [4]

Національні інститути охорони здоров’я США не рекомендують використання БАД спіруліни вагітним, дітям і хворим на алергію, оскільки в складі можуть перебувати токсичні речовини з за недостатнього очищення.

Існують деякі свідчення позитивного впливу спіруліни на зниження рівня холестерину в крові, але, перед тим, як зробити остаточні висновки про її ефективність, потрібне проведення великого обсягу додаткових досліджень.

Випробування, проведені на невисокому доказовому рівні, вказують на перспективність подальших досліджень ефективності спіруліни при синдромі хронічної втоми і як противірусного засобу.

У цілому, в літературі висловлюються думки, що спіруліна є безпечною харчовою добавкою без значних побічних ефектів. Однак її роль як лікарського засобу ще належить з’ясувати

 

Анабена – рід нитчастих ціанобактерій (синьо-зелених водоростей), входить до складу планктону. Відомі своїми азотфіксуючими здібностями, утворюють симбіотичні відносини з певними рослинами, такими, як деякі папороті. Є одними з чотирьох пологів ціанобактерій, які виробляють нейротоксини, що завдають шкоди місцевій дикій природі, а також сільськогосподарським і домашнім тваринам.

Література:

·         А. Н. Окснер. Определитель лишайников СССР. Вып. 2. Морфология, систематика и географическое распространение / отв. ред. И. И. Абрамов. — Л.: «Наука», 1974.

·         Определитель лишайников СССР. Л., 1975. Вып. 3. С. 85—105.

·         Водоросли, лишайники и мохообразные СССР / отв. ред. М. В. Горленко. — М.: «Мысль», 1978.

·         Лишайники // 2003 * Россия * Красный список особо охраняемых редких и находящихся под угрозой исчезновения животных и растений / ВНИИ охраны природы, Лаборатория Красной книги; Отв. ред. В. Е. Присяжнюк. М., 2004. Вып. 2, ч. 4: Споровые растения и грибы. С. 189—250.