МАТЕРІАЛИ ПІДГОТОВКИ ДО nПРАКТИЧНОГО ЗАНЯТТЯ № 6
ТЕМА: Засоби впливу на кровообіг. Методи найпростішої nфізіотерапії.
Загальні механізми дії засобів впливу на кровообіг. nЗастосування:медичних банок, гірчичників, грілки, холоду (міхура з льодом, nпримочок). Гірудотерапія (лікування п’явками). nГідротерапія (лікування водою). Світлотерапія. nОксигенотерапія (лікування киснем). Методи застосування кисню, заходи щодо nпрофілактики. Користування кисневою подушкою. Техніка безпеки при роботі з nкиснем.
Загальні механізми дії засобів впливу на nкровообіг
nФізіотерапія – це nзастосування з лікувальною метою фізичних впливів.
Механізм впливу на організм Основними nфізичними методами лікування, що застосовують в стаціонарах і в поліклініці є: тепло- , водо- і світлолікування: nвплив на шкіру, зміна обмінних процесів у шкірі та в глибоко і віддалено розміщених органах і в nцілому організмі.
Підсилення кровообігу у тканинах і органах під nдією тепла: пришвидшує розсмоктування запальних процесів, зменшує спазми, nзаспокоює больові відчуття.
Холод на місці його nприкладання спричиняє: звуження дрібних nсудин (тому це сприяє зупинці кровотечі). Зменшення болю (у зоні дії холоду nзменшується кровообіг і знижується чутливість нервових рецепторів). Зменшення набряку nзавдяки звуженню судин.
nФізичні методи є провідними в комплексному лікуванні хворих з nзахворюваннями органів кровообігу, травлення, нервової системи та nкістково-м’язового апарату. Застосування фізичних лікувальних факторів особливо nефективне для профілактики і лікування початкових форм професійних захворювань, nщо виникають у робітників при систематичному впливі виробничого пилу, вібрації, nшуму, при функціональних перевантаженнях нервово-м’язового апарату, а також при nявищах ультрафіолетової недостатності. n
Найчастіше процедури простої фізіотерапії входять в комплекс nлікування і їх виконують медичні сестри, як призначення лікаря. Але можуть nвиникнути ситуації, коли у зв’язку зі змінами у стані хворого, появою нових nознак (біль в ділянці серця, підвищення артеріального тиску) медична сестра nможе і зобов’язана прийняти самостійне рішення про проведення тієї чи іншої nпроцедури на етапі долікарської допомоги. Іноді медична сестра мусить nвідмовитись від проведення призначеної лікарем процедури (постановка банок при nкровохарканні). За деяких обставин треба навчити родичів хворого методиці nпроведення призначених фізіотерапевтичних процедур. Тому, медичні сестри мусять nорієнтуватися в проблемах, які можуть виникати при виконанні найпростіших nфізіотерапевтичних маніпуляцій. Хворого треба поінформувати про очікувану дію nпризначеної процедури. Якщо процедуру застосовували у лікуванні хворого раніше, nто слід деталізувати індивідуальну реакцію хворого на цю процедуру. За умови, nщо процедура виконується вперше, слід ретельно стежити за хворим і контролювати nйого суб’єктивні відчуття та прояви зміни функції серцево-судинної системи, nорганів дихання і т.п.
nМедичні банки – невеликі склянки місткістю 30-60 мл з гладенькими nпотовщеними вінцями і широким круглим дном. Викликають тимчасову гіперемію nшкіри шляхом створення зниженого тиску повітря на відповідних ділянках тіла. nСправляючи рефлекторний вплив на кровопостачання тканин і органів, банки nполіпшують процеси розсмоктування при запаленні; крім того, їм властива відтяжна nі знеболювальна дії. Банки ставлять на грудну клітку, за винятком ділянки nсерця, і на поперекову ділянку. Не можна ставити банки на хребет, груднину, nділянку серця і на молочні залози у жінок. Для виконання процедури у коробку nскладають 10-20 попередньо вимитих гарячою водою і перевірених на цілість nбанок, місткість з етиловим спиртом, вазелін, вату, сірники і металевий nстрижень. Хворого вкладають на ліжко або кушетку, оголюють ділянку, на яку nбудуть ставити банки і змащують її вазеліном. Коробку з банками ставлять біля nліжка хворого. На металевий стрижень щільно намотують шматок вати, змочують її nспиртом (надлишки відтискають) і підпалюють. Лівою рукою беруть банку і nтримають її неподалік від тіла хворого. Правою рукою на декілька секунд вводять nв банку палаючий ватний тампон, після чого швидко приставляють її до тіла nхворого. Внаслідок створення у банці розрідженого простору в неї втягується nшкіра, і банка щільно прилягає до тіла (рис. нижче). Звичайно ставлять 10-20 nбанок на 15-20 хв. Хворого треба добре вкрити. Під банкою утворюється nкрововилив. Для того, щоб безболісно зняти банку, треба однією рукою відхилити nїї вбік, а пальцями другої руки притиснути шкіру біля краю банки з протилежного nбоку. Після процедури шкіру витирають від вазеліну, хворого тепло вкривають на n20-30 хв.
Рис. Як ставити банки
У зв’язку з тим, що при накладанні банок nутворюються крововиливи, з яких у судини всмоктуються продукти розпаду крові, nце може спричинити автосенсибілізацію, що є nнебезпечним, особливо для молодих жінок. Тому ця лікувальна процедура nвикористовується все рідше.
Протипоказання: туберкульоз легень, кахексія, nгарячка, підвищена кровоточивість, кровохаркання, злоякісні пухлини, гнійні nзахворювання легень, психічне збудження хворого, судоми.
nГірчичники. Медичне застосування гірчиці базується на здатності ефірної гірчичної nолії роздратовувати шкіру і розширювати nїї кровоносні судини. Використовують як відтяжний, протизапальний та як засіб рефлексотерапії. Науковими дослідженнями встановлено nпозитивний вплив гірчичників на продукцію інтерферону, що пояснює їх nпротизапальну дію. Гірчичники фабричного виготовлення мають специфічний запах, nне обсипаються. Термін їх придатності 9-12 місяців. Ставити гірчичники можна на nвсі ділянки тіла: при підвищенні тиску на потилицю, при болю в ділянці серця – nв І-ІІ міжребер’ї зліва і на ліве плече, при nзапаленні легень – між лопатками і нижче лопаток, при болю в суглобах і м’язах nна болісні місця.
Перед використанням гірчичник змочують в nтеплій воді на декілька секунд (температура її не повинна перевищувати 35°С), nструшують і прикладають до шкіри гірчицею на 10-15 хв n(рис. далі). При підвищенні чутливості шкіри під гірчичник підкладають змочений nцигарковий (не газетний) папір. На гірчичники кладуть рушник. Після закінчення nпроцедури гірчичники знімають, шкіру обмивають теплою водою і витирають насухо. n
nПромисловість випускає гірчичники, які складаються із малих пакетів з nгірчицею з’єднаних у паперову стрічку. Ножицями відрізають гірчичник nнеобхідного розміру і форми, який може мати 4-6-8 гнізд з порошком гірчиці.
Паперову стрічку з nпакетами струшують для рівномірного розподілу порошку. Не змінюючи положення, nопускають на декілька секунд в теплу воду і накладають пористим боком паперу на nшкіру, прикривши зверху рушником. Термін процедури від 30 хв nдо 4 год, при цьому можна змінювати розміщення nгірчичника. Відсутність сильного паління дозволяє проводити тривалі процедури nцими гірчичниками особам з чутливою шкірою, літнім людям і дітям.
nСпосіб приготування гірчичників у домашніх умовах. До 1 столової ложки nгірчичного порошку додають 1 столову ложку пшеничного борошна і, повільно nрозмішуючи, підливають гарячу воду (45-50 °С) до отримання однорідної nкашоподібної маси. Ця маса повинна постояти 30 хв до nутворення ефірно-гірчичної олії. Потім її наносять на подвійний шар марлі nпотрібних розмірів, накривають зверху другим шаром марлі і накладають на шкіру. nЦі гірчичники діють значно сильніше від фабричних, тому знімати їх слід швидше. n
Гірчичні обгортання: 1 столову ложку гірчиці розводять в n0, 5 л nводи, розмішують. Одержаною масою змочують великий шматок тканини (рушник, nсерветка), добре відтискають і обгортають відповідну ділянку тіла. Зверху nнакладають поліетиленову плівку, простирадло або ковдру. Тривалість процедури n5-15 хв.
nПри респіраторних інфекціях призначають гірчичні ванни для ніг. Для їх приготування беруть n50 г nсухої гірчиці на відро теплої води. Тривалість ванни 20-30 хв. Після процедури nноги споліскують теплою водою, витирають насухо, хворого вкладають в ліжко. nСуху гірчицю можна також насипати в шкарпетки, що спричиняє м’яке роздратування nшкіри стіп.
Протипоказаннями nдо застосування гірчичників є підвищена чутливість до гірчиці, захворювання шкіри, nгарячка (вище 38 °С), легенева кровотеча, злоякісні новоутворення.
Компреси (обклади – укр.) бувають загальні і місцеві. До загальних обкладів (компресів належать вологі закутування. Місцеві nкомпреси можуть бути зігрівальними, холодними і гарячими.
Зігрівальний компрес (теплий обклад) викликає тривале розширення nшкірних і глибоко розміщених кровоносних судин, що призводить до посилення nкровообігу, сприяє розсмоктуванню запального інфільтрату і зменшенню болю. nЗігріваючий компрес складається з трьох шарів: І – шматка чистої щільної, але nм’якої і гігроскопічної тканини (лляне або бавовняне полотно), змоченої в nрідині кімнатної температури і добре відтиснутої; ІІ – клейонки або вощаного nпаперу; ІІІ – негігроскопічної вати. Кожний наступний шар повинен бути на 2 см ширшим від попереднього. nПриготовлений компрес акуратно прикладають до ділянки тіла таким чином, щоб nвологий шар щільно прилягав до шкіри, а інші з надлишком прикривали його (рис. n2.62). Потім компрес прибинтовують і закріплюють пов’язку теплою вовняною nхусткою чи шарфом. Тривалість використання обкладу 6-8 год. Щоб зменшити nподразнення шкіри, місце прикладання обкладу при його заміні ретельно nпротирають теплою водою, етиловим спиртом, обсушують м’яким рушником і роблять nперерву на 2 год.
nДля обкладу використовують теплу воду, слабкий розчин оцту (1 чайна nложка на 0,5 л nводи), одеколон, горілку чи етиловий спирт, розведений водою (1:2). При появі nвисипань, шкіру присипають тальком. Якщо після накладання компресу хворий nвідчуває охолодження тіла, це свідчить, що клейонка або вата не повністю nзакриває тканину або компрес погано прибинтований. Зі зігріваючим компресом на nвеликій поверхні хворі повинні лежати. Горілчані і особливо спиртові компреси nшвидко висихають, тому їх слід міняти частіше.
Компреси (обклади) протипоказані при nгнійничкових захворюваннях шкіри, порушенні її цілості.
nМісцевий зігріваючий ефект можна отримати і за допомогою грілки. nПри її застосуванні відбувається розслаблення гладеньких м’язів, що призводить nдо зменшення спастичного болю. Болезаспокійливий ефект грілки використовують nпри виразковій хворобі, печінковій чи нирковій кольках. Грілку не можна nпризначати при болю в животі, причина якого не з’ясована, злоякісних пухлинах, nв першу добу після травми, зовнішній і внутрішній кровотечах, розладах шкірної nчутливості. Грілку використовують для місцевого поліпшення кровообігу, що nсприяє розсмоктуванню запальних процесів, а також з метою зігрівання тіла і як nзнеболювальний засіб при спастичному болю.
nГумову грілку об’ємом 1-1,5л заповнюють гарячою водою на 3/4, потім, стиснувши її nбіля шийки, випускають повітря і щільно загвинчують пробку. Грілку витирають nрушником, перевертають пробкою донизу для перевірки герметичності, обгортають nпелюшкою чи рушником і прикладають до тіла хворого (рис. далі). Дуже гарячу nгрілку кладуть спочатку на простирадло чи ковдру. Тримають її до вистигання. nТреба виявляти обережність при використанні грілки у хворих з розладом nсвідомості чи втратою шкірної чутливості. У таких хворих необхідно контролювати nступінь нагрівання шкіри. Замість водяної грілки можна застосовувати nелектричну, ступінь нагрівання якої регулюється реостатом. Користуватися нею nпотрібно з перервами.
nГарячий парафін глибоко прогріває шкіру і підлеглі тканини, діє як nпротизапальний та розсмоктувальний засіб. Пів nкілограма твердого парафіну кладуть у чисту суху металеву каструлю і nрозігрівають на водяній бані. Парафін плавиться при 55 °С, але його нагрівають nдо 60 °С. Потім на ділянку шкіри, попередньо обмиту теплою водою з милом і nстаранно обсушену рушником, плоским малярним пензлем накладають рідкий парафін nдо одержання шару завтовшки 1-2см. Зверху накладають клейонку, а потім закутують nшерстяною тканиною (рис. 2.64). Тримають на шкірі до вистигання (30-160 хв). Парафін можна накладати через день, а при відсутності nподразнення шкіри і щодня. Для дії на кисть чи стопу використовують парафінові nванни. На уражену ділянку пензлем нашаровують парафін товщиною 1,5-2 см. Після цього кисть чи nстопу занурюють у ванночку з парафіном і обгортають ковдрою. Попередньо nнанесений шар попереджує опіки. Тривалість процедури до 90 хв.
Місцеву зігрівальну дію мають припарки. Їх призначають у разі nтривалого запального інфільтрату, гематом, при радикуліті. Для припарок nвикористовують нагріті у духовці або на підносі пісок, льон, висівки чи овес, nякі пересипають у спеціальний полотняний мішечок, який зашивають або туго nперев’язують і прикладають до хворого місця. Щоб сповільнити його вистигання nпісля прикладання до тіла, припарку прикривають клейонкою, а потім ковдрою. nПротипоказання такі самі як для грілки.
Гарячі nкомпреси. Щільну тканину змочують у гарячій nводі (50-60°С), відтискають і прикладають до тіла. Зверху накладають клейонку і nтовсту (краще вовняну) тканину. Замість тканини можна покласти на клейонку nгрілку.
Холодні компреси (примочки) кладуть при забої, травмі, nкровотечі. Вони викликають місцеве охолодження і звуження кровоносних судин, nзменшення кровонаповнення і болю. Для примочки беруть шматок марлі чи полотна, nскладеного в декілька шарів. Його змочують холодною водою, надлишок її nвідтискають і накладають примочку на потрібне місце на 2-3 хв, nпісля чого замінюють новою.
Для тривалішого місцевого охолодження nзручніше користуватися міхуром з льодом. Це плоский гумовий мішок, що nзаповнюється шматочками льоду (рис. 2.65). Міхур з льодом застосовують при nвнутрішніх кровотечах, при маренні на тлі гарячки, у початковій стадії деяких nгострих захворювань органів черевної порожнини. Враховуючи, що міхур з льодом nдає більше охолодження, ніж холодний компрес, його доцільно не прикладати до nтіла, а підвішувати (над головою, животом), роблячи через кожні півгодини nперерву на 10 хв.
Близькі за дією до компресів вологовисихаючі пов’язки, nщо використовують при екземах, ексудативному нейродерміті. Марлю, складену в n10-15 шарів, змочують у розчині ліків, відтискають і накладають на шкіру. На nнеї кладуть компресний папір дещо більших розмірів і прибинтовують. Міняють nпов’язку в міру висихання через 4-6 год, присохлу nпов’язку відмочують тим самим розчином.
Гірудотерапія – використання п’явок з лікувальною метою. Їх nзастосовують при церебральній формі гіпертонічної хвороби, передінсультних nстанах, місцевому застої крові, при застійній печінці, тромбофлебітах. nЗберігають п’явки у річковій чи джерельній воді у банках, прикритих марлею, щоб nзабезпечити доступ повітря. Воду міняють щодня, банку тримають на вікні при nтемпературі 10-15 °С. До використання придатні здорові голодні п’явки, що nшвидко рухаються у воді. В’ялі рухи, ущільнення і клейка поверхня свідчать про nхворобливий стан і непридатність п’явки.
Місця прикладання п’явок: ділянка за nвухами, зліва від грудини, праве підребер’я, нижні кінцівки. За вухами п’явки nставлять, відступивши 1 см nвід вушної раковини; на ділянку серця – у третьому-п’ятому міжребер’ях nна 1 см nвліво від краю груднини; при застійній печінці – вздовж реберного краю; при nгеморої – на ділянку куприка і навколо анального отвору. Для процедури готують: nстерильний лоток, пінцет, перикис водню, підсолену nводу, розчин глюкози, пробірки, мензурку, стерильні тампони, серветки, nперев’язувальний матеріал. Шкіру на місці прикладання п’явок миють, витирають nна сухо. П’явки краще присмоктуються до теплої шкіри, змоченої солодкою водою. nП’явку дістають пінцетом і вміщують у пробірку чи мензурку хвостовим кінцем nвниз, а головним – до відкритого краю. Потім прикладають пробірку до шкіри nхворого і чекають, поки п’явка присмокчеться (про що свідчать ундулюючі рухи біля її головного кінця) (рис. 2.66 б). Тоді nпробірку прибирають, а під п’явку підкладають шматок марлі, щоб не прикріпилася nзадня присоска. П’явка тримається 30-60 хв і сама nвідпадає. Для активації п’явки вздовж її тіла проводять змоченою у теплій воді nватою. Якщо п’явку треба зняти, то шкіру хворого змочують підсоленою водою. nКожна п’явка висмоктує 2-10 мл крові, а ще 10-40 мл може витекти з місця укусу. nНа місця укусів накладають суху стерильну пов’язку. Призначають по 4-8 п’явок nна сеанс. Сеанси повторюють 2-4 рази через 2-3 дні.
Протипоказання: кровоточивість, анемія, nхвороби шкіри, септичні і алергічні стани. При порушенні правил асептики можуть з’явитися місцеві nускладнення: свербіння шкіри навколо ранки чи нагноєння. Для зменшення nсвербіння шкіру навколо ранки змащують сумішшю нашатирного спирту і вазелінової nолії у рівних частинах. Якщо через 2-3дні після укусу п’явки ранки кровоточать nі тиснуча пов’язка не допомагає, то можна їх припекти nкришталиками калію перманганату. П’явок використовують лише один раз. Після nпроцедури їх знищують (кладуть у солону воду або розчин формаліну).
Водолікування (гідротерапія) – використання води з nлікувальною і профілактичною метою. Розрізняють: власне водолікування і nбальнеотерапію – застосування природних та штучно виготовлених мінеральних вод. n
При водолікуванні поруч з температурою важливе значення має nмеханічна дія – тиск води, її рух. Процедури з холодною водою (до 20°С) nспричиняють загальнотонізуючу дію, стимулюють діяльність nнервової і серцево-судинної системи, підвищують обмін речовин. Процедури з nтеплою водою (37-39°С) мають заспокійливу дію, їх призначають при хронічних nзапальних захворюваннях, особливо опорно-рухового апарату, розладах nводно-сольового і жирового обмінів. Процедури з гарячою водою (вище 39°С) мають nпотогінну дію і підвищують обмін речовин організму.
nДозуючи водолікувальні процедури, варто враховувати не тільки характер nподразника але й реакцію на нього хворого. При слабкій і скороминущій реакції процедури nможна призначати щоденно, при більш вираженій – через день. Курс лікування від n12 до 30 процедур. До водолікувальних процедур відносяться: ванни, душ, кишкові nпромивання, купання, обливання, обмивання, обтирання, закутування.
Протипоказання до водолікування: виражений nатеросклероз, гіпертонічна хвороба ІІІ ст., інфекційні захворювання, активні nформи туберкульозу, злоякісні пухлини, підвищена кровоточивість, захворювання nкровотворних органів, деякі захворювання шкіри.
Ванни можуть бути загальними (у воду занурюють все тіло) і місцевими n– у воду занурюють частини тіла. Напівванни n– вода покриває нижню частину тіла до пояса; сидячі ванни – вода nпокриває лише ділянку таза, нижню частину живота, верхню частину стегон без nзанурення у ванну ніг. Залежно від температури ванни діляться на холодні (нижче n20 °С), прохолодні (до 30 °С), індиферентні (34-36 °С), теплі (37-39 n°С), гарячі (вище 39 °С). За хімічним складом ванни можуть бути прісними, nароматичними, мінеральними, газовими.
Перед відпуском процедури медична сестра перевіряє готовність nприміщення і самої ванни до її проведення. Температура у ванному приміщенні має nбути не нижче 25 °С, належить остерігатися протягів. Санітарка миє ванну губкою nз милом і гарячою водою, потім споліскує дезінфікуючим розчином (0,5 % nосвітленим розчином хлорного вапна), а перед наповненням ванни обмиває її nгарячою водою. Хворий сідає у ванну таким чином, щоб спиною спиратись на спинку nванни, а ногами впиратися у протилежну стінку: у разі необхідності під ноги nкладуть опорний щиток або спеціальне пристосування. В шафці невідкладної nдопомоги потрібно мати набір ліків для надання невідкладної допомоги при nпогіршенні стану хворого. Під час процедури медична сестра слідкує за загальним nстаном хворого, кольором шкіри, властивостями пульсу.
Прісні ванни готують із водопровідної води. nФізіологічна дія пов’язана з температурою води і гідростатичним ефектом. nПрохолодні ванни стимулюють обмін речовин, при цьому підвищується споживання nкисню і зростає мобілізація жиру для підтримання внутрішнього енергетичного nбалансу. Призначають їх при ожирінні. Ванни з індиферентною температурою мають nтонізуючу дію, якщо їх приймають впродовж 10-15 хв; nзбільшення тривалості процедури – заспокоює хворого (призначають при nфункціональних розладах нервової системи).
Гірчичні ванни призначають як відволікаючий засіб nпри катарі верхніх дихальних шляхів, бронхіті. Для цього 100-300 г сухої гірчиці nрозчиняють у 10 л nводи при 38-40 °С. Отриманий розчин виливають у ванну, наповнену прісною водою nнеобхідної температури і добре розмішують. Загальну гірчичну ванну проводять nпри температурі води 36-38 °С протягом 5-7 хв, а nмісцеву (для ніг) – 39-40 °С 10-15 хв. Після ванни хворого обливають теплою nводою, витирають простирадлом чи рушником, тепло закутують і вкладають на nкушетку на 30-40 хв. Гірчичні ванни роблять на ніч. Протипоказанням є захворювання шкіри.
Йодобромні ванни спричиняють протисклеротичну nдію, знижують тонус кровоносних судин (гіпотензивна дія), нормалізують функції nнервової системи, покращують мозковий і вінцевий кровообіг, мають протизапальну nдію. Призначають при нервово-психічному перенапруженні, атеросклеротичних nзмінах вінцевих і мозкових судин, гіпертонічній хворобі І-ІІ ст., захворюваннях nопорно-рухового апарату, жіночих статевих органів, шкіри. На ванну об’ємом 200 л потрібно взяти 10 г натрію йодиду і 25 г калію броміду. nРекомендують приготувати розчин для декількох ванн і зберігати його в темній nсклянці. Для цього в мірний посуд насипають 100 г натрію йодиду і 250 г калію броміду та nдоливають воду до 1 л. nНа ванну беруть 2 кг nкухонної або морської солі і 100 мл приготованого розчину. Ванна може бути nіндиферентною або теплою, тривалість процедури 10-15 хв; nпризначають через день, курс лікування 12-15 процедур.
Кисневі ванни. Розчинений у воді кисень попадає в nорганізм через шкіру і через легені, покращує окисно-відновні процеси в органах nі тканинах організму, сприяє зменшенню явищ гіпоксії. Призначають при nгіпертонічній хворобі І-ІІ ст. , ішемічній хворобі серця, функціональних nрозладах нервової системи.
Кисневу ванну можна приготувати nфізичним і хімічним методами. При фізичному методі використовують кисень, що nнадходить з балона через редуктор в апарат насичення (АН-8, АН-9). Воду nнасичують під тиском 148-245кПа(1,5-2,5 ат. ). Хімічним способом ванну готують nза 10хв до процедури. Ванну заповнюють водою, температура якої на 1-2°С вища nвід призначеної лікарем. На 200л води беруть 100г натрію гідрокарбонату, 50мл n5% розчину міді сульфату (мідного купоросу) і 200мл технічного пергідролю. Воду nстаранно перемішують і через 10хв, коли піхурці кисню nмаксимально покриють стінки ванни, поміщають у ванну хворого. Другий хімічний nспосіб полягає у тому, що у попередньо заповнену ванну додають 200мл 2, 5% nкалію перманганату, перемішують і послідовно вводять 40мл 20% розчину сірчаної nкислоти і 200мл технічного пергідролю. Воду перемішують, хворий приймає ванну nчерез 10хв.
Кисневі ванни призначають через день nабо щоденно. Температура води 33-36°С. Тривалість процедури 10-15 хв. Курс nлікування 10-12 ванн.
Хлорно-натрієві nванни нормалізують тонус артерій при гіпертонічній хворобі і нейроциркуляторній дистонії (гіпотонічного типу), мають nзнеболюючу, протизапальну і десенсибілізуючу дії. Під впливом хлорно-натрієвих ванн nактивується протизсідальна система. Призначають при nзахворюванні опорно-рухового апарату, функціональних захворюваннях центральної nнервової системи, гіпертонічній хворобі І-ІІ ст. , варикозному розширенні вен, nзахворюваннях шкіри (нейродерміт, псоріаз, склеродермія). На ванну об’ємом 200 л необхідно 5-6 кг солі (озерної чи nморської). Для розчинення сіль насипають у мішечок і кладуть під струмінь nгарячої води, поступово розмішуючи. Залежно від функціонального стану nсерцево-судинної системи ванна може бути індиферентною або теплою. Тривалість nпроцедури 10-20 хв. Частота приймання через день. Курс лікування 12-15 nпроцедур.
Шавлійні ванни призначають як болезаспокійливі при nзалишкових явищах травм периферичних нервів, опорно-рухового апарату, при nхронічних захворюваннях статевих органів у жінок. Їх готують шляхом додавання nдо води рідкого або згущеного конденсату мускатної шавлії. У ванну добавляють n8-10 л nрідкого або 400 г nзгущеного конденсату шавлії і старанно розмішують. Температура 35-37 °С, nтривалість процедури 8-15 хв, курс лікування 12-18 nванн.
nЛікувальні ванни можна приймати в будь-яку пору дня, краще через 30-40 хв після легкого сніданку, але у разі необхідності можна nчерез 1-2 год після обіду. Якщо хворий стомлений, він nповинен відпочити перед прийманням загальної ванни 30 хв nі такий самий час після ванни.
Лікувальні nдуші – nводолікувальна процедура, при якій на тіло хворого впливають струмені води. nДіючими факторами душу є тиск струменя води і термічне подразнення. nКороткочасне чергування холодного й гарячого душу діє тонізуюче; тривале – nзнижує збудливість чутливих і рухових нервів.
Дощовий голчастий душ. Вода проходить через душову сітку, в nкожний отвір якої вставлені металічні трубки діаметром 0,5-1 мм, утворюючи паралельні nгострі струмені. Температура 38-39 °С, тривалість процедури 1-5 хв, тиск 98-147 кПа (1-1,5 ат). nПроцедуру проводять щоденно, курс лікування 12-15 днів.
nДуш Шарко n(мал. нижче) – починають з душу віялом (на відстані від пацієнта 3-3,5 м під тиском води 3 ат) 2-3 nрази. Струмінь спрямовують на спину, потім на передню поверхню тіла. Після nцього направляють компактний струмінь на кожну нижню кінцівку ззаду до nпоперекової ділянки 2-3 рази, потім струменем обливають спину, руки, бокові і nпередні відділи грудної клітки. Закінчують процедуру обливанням хворого спереду nі ззаду струминою віялом.
При проведенні процедури необхідно nпам’ятати про можливі травми статевих органів, молочних залоз, хребта, очних nяблук. Струмина під високим тиском, спрямована на ліву половину грудної клітки, nможе спричинити розлади серцевої діяльності. Ослаблений хворий повинен nтриматися за поручні. Тривалість процедури 1-5 хв, nтемпература 35-25 °С, курс 15-25 процедур.
Циркулярний душ – це система вертикальних nтрубок, які розміщуються колом навколо хворого. Кожна трубка має багато отворів nпо всій висоті, із яких під тиском виходять струминки води, спрямовані на nхворого, що стоїть у центрі. Душ починають при температурі 34-36 °С з nпоступовим зниженням її в кінці курсу лікування до 25 °С. Тривалість процедури n2-5 хв, процедуру проводять щоденно або через день, nна курс 15-20 процедур.
Обливання використовують як з метою nзагартування і як лікувальну процедуру при функціональних розладах nсерцево-судинної і нервової систем. Для обливання потрібно 2-3 відра води, його nпроводять повільно, тримаючи відро на рівні плеча хворого, таким чином, щоб nвода рівномірно стікала по задній і передній поверхнях тіла, потім енергійно nрозтирають зігрітим простирадлом чи рушником. Процедуру проводять щоденно або nчерез день по 2-3 хв, поступово знижуючи температуру nз 34-35 до 22-20 °С наприкінці курсу лікування, який складається з 16-20 nпроцедур.
nЗагальне обмивання проводять nздоровим людям з метою загартування. Місцеві обмивання теплою водою показані nослабленим хворим. В миску наливають 3-5л води призначеної температури, змочують nгубку чи рушник, відтискають і швидко обмивають оголеного хворого, що сидить на nтабуреті. Процедуру повторюють 2-3 рази, після чого хворого старанно розтирають nрушником до почервоніння шкіри, закутують у зігріте простирадло і вкладають у nліжко. Для місцевих обмивань беруть воду температурою 30-32 °С з наступним nзниженням до 20 °С. Процедуру проводять щоденно або через день, тривалість її n2-3 хв. Загальна кількість процедур 15-20. У приміщенні повинно бути тепло (25 n0С), слід остерігатися протягів.
Закутування – ефективний метод лікування nхворих з функціональними розладами нервової системи, при безсонні, nгіпертонічній хворобі І ст., розладах жирового обміну. Перевагою даного методу nє доступність процедури для будь-якого лікувального закладу.
На дерев’яній кушетці розстеляють дві nвовняні ковдри таким чином, щоб їх краї частково накладались один на другий, а nвільні краї – звисали з кушетки. На ковдру кладуть широку поліетиленову плівку, nна яку вкладають змочене теплою водою простирадло (30-40 °С). Хворий лягає так, nщоб простирадло було на рівні потилиці. Далі закривають хворого спочатку одним nкінцем простирадла, потім другим; після цього загортають його в поліетиленову nплівку, а потім – ковдрою з двох боків, частково підгорнувши її під ноги. В nділянці підборіддя підкладають рушник. В І фазі (10-15 хв) nзбільшується тепловіддача, спостерігається короткочасне збудження хворого. В ІІ nфазі (30-40 хв) спостерігається заспокійлива дія, nхворий зігрівається і знаходиться в стані теплового комфорту. В ІІІ фазі тіло nхворого перегрівається, підсилюється потовиділення.
nДля підсилення заспокійливої дії простирадло змочують підігрітим йодобромним розчином. При приготуванні йодобромного nрозчину в 1 л nводи розчиняють 100 г nнатрію чи калію йодиду і 250 г nнатрію чи калію броміду. Розчин зберігають у посуді з темного скла. На 10 л води, призначеної для nзмочування простирадла, додають 20 мл йодобромного nрозчину і 200 г nкухонної чи морської солі.
Світлолікування – застосування променевої енергії nсонця або штучних джерел світла з лікувальною та профілактичною метою. Світло – nце електромагнітні коливання, які поширюються у вигляді квантів або фотонів. nВиділяють інфрачервоне випромінювання (ІЧВ), яке має довжину хвилі від 400 мкм nдо 760 нм, видиме – з довжиною хвилі 760-400 нм і ультрафіолетове – від 400 до 5 нм. n
nУ медицині використовують короткохвильову ділянку ІЧВ, яка має здатність nпроникати в тканини організму на глибину 3-5 см. Тканини поглинають фізичну енергію nінфрачервоних квантів і перетворюють її в теплову, яка спричиняє молекулярні nзміни, підвищення температури опроміненої ділянки, прискорення фізико-хімічних nреакцій. Місцево виникає судинна реакція – короткочасний спазм з наступним nстійким розширенням судин, активною гіперемією і підвищенням місцевого кровопостачання. nОдночасно судинна реакція виникає в органах і тканинах, які nнервово-рефлекторними шляхами зв’язані з ділянкою опромінювання.
При дії ІЧВ виникає почервоніння nшкіри (теплова еритема), яка зникає через 30-60 хв. Лікувальна дія ІЧВ nпроявляється загоєнням ран та виразок, зниженням больової чутливості, nрозсмоктуванням запального інфільтрату, зменшенням м’язового тонусу. nПризначають ІЧВ при підгострих і хронічних негнійних nзапальних захворюваннях суглобів, при захворюваннях органів дихання, при тривало nнезагоюваних виразках, опіках, відмороженнях.
З лікувальною метою використовують nстаціонарні, пересувні і настільні лампи ІЧВ. Пересувний інфрачервоний опромінювач – це великий сферичний нікельований рефлектор, nщо переміщується на штативі навколо осі і по висоті. Пацієнт під час процедури nлежить або сидить. Відстань від опромінювача 35-100 см. Тривалість процедури n15-30 хв.
Ультрафіолетове nопромінювання (УФО) спричиняє при дії на тканини фотоелектричний ефект, який проявляється nпочервонінням (еритемою) шкіри. Еритема проявляється через 2-6 год, досягає найбільшої інтенсивності через 12-24 год. Це nсприяє покращенню крово- і лімфообігу nу місці впливу, а також, рефлекторно у внутрішніх органах, що іннервуються відповідним сегментом спинного мозку. У місці nеритеми зменшуються прояви запалення, знижується больова чутливість. Загальне УФ-опромінення у малих дозах має десенсибілізуючу і імуностимулюючу, бактерицидну і бактеріостатичну дії, nпідсилює процеси регенерації. Призначають загальне УФО для профілактики nсонячної недостатності, при зниженні опірності організму до простудних nзахворювань, при астенізації нервової системи. nМісцеве УФО застосовують при захворюваннях органів дихання, міозиті, nрадикуліті.
Джерелом ультрафіолетових променів є nгазорозрядні лампи (дугова ртутна трубчаста лампа). Лампа є кварцовою трубкою з nвольфрамовими електродами. Повітря з трубки викачане, а її порожнина заповнена nвипарами ртуті і невеликою кількістю газу аргону. Після увімкнення лампи в nелектричну сітку в парі ртуті виникає дуговий розряд. При проведенні процедури nочі хворого і персоналу захищають темними захисними окулярами.
Перед опроміненням визначають біодозу nУФО – найменший час опромінення, достатний для nвиникнення еритеми. Для цього користуються біодозиметром nІ.Ф. Горбачова. Це металева платівка з 6 прямокутними отворами, розміром n25´7 мм кожен. Отвори перекриваються заслонкою. nПри визначенні біодозиметр накладають на ділянку, яку nбудуть опромінювати, або на нижню частину живота при загальному опромінюванні. Інші nділянки тіла закривають простирадлом. Хворий одягає захисні окуляри. Джерело nУФО розміщують на відстані 50см до ділянки з біодозиметром. nЧерез 10 хв після початку горіння лампи послідовно nвідкривають отвори з інтервалом 30 с, поки не будуть опромінені всі 6 отворів. nЧерез 24 год на шкірі підраховують кількість червоних nсмужок. Це дозволяє визначити час опромінення, необхідний для виникнення nнайслабшого почервоніння шкіри. Оскільки біодозиметр nмає 6 отворів, а час опромінення шкіри над кожним збільшували на 30 с, то час nопромінення шкіри над першим отвором – 3 хв, над nдругим – 2 хв 30 с, над третім – 2 хв, над четвертим – 1 хв 30 с, nнад п’ятим – 1 хв, над шостим – 30 с. Якщо наступного nдня на шкірі виявлено 5 червоних смужок на місці опромінення, то це означає, що nнайслабша еритема виникає при опроміненні протягом 1 хв. Може статися, що при nогляді ділянки опромінення не знаходять еритеми. Тоді повторюють УФО, nзбільшуючи час опромінення над кожним з отворів на 15 с. У разі, коли nнаступного дня всі 6 смужок різко червоні, опромінюють іншу ділянку шкіри, nзменшуючи час опромінення над кожним отвором до 15 с. В лікувальній практиці nвиникає потреба перерахунку біодози для іншої nвідстані. Для цього користуються формулою Х= (А´В ) / С , де: Х – nрозрахункова біодоза з нової відстані, А – nвстановлена біодоза з відстані 50 см, В – нова відстань, для nякої розраховують біодозу, С – відстань, з якої була nвизначена біодоза А.
Застосовують загальне і місцеве УФО. Загальне УФ-опромінення можна проводити індивідуально чи в nспеціальному приміщенні (фотарії) для групи хворих. Під час опромінювання nтемпература повітря повинна бути 22-25 °С. Опромінювання починають через 10 хв після включення ламп. Всі пацієнти мають спеціальні nокуляри. Медична сестра слідкує за процедурою зі спеціальної кабіни або з-за nстола, захищеного світлозахисним склом. Процедуру загального опромінення nпроводять через день. Під час процедури почервоніння шкіри не спостерігається, nоскільки починають опромінювання з 1/4 чи 1/2 індивідуально визначеної біодози. Через 2-3 процедури дозу збільшують вдвічі і до nкінця курсу доводять до 2-3 біодоз.
Для місцевого УФ-опромінення nвикористовують еритемні і гіпереритемні дози. Площа nопромінення не повинна перевищувати 600-800 см2. Слід врахувати підвищену чутливість nшкіри згинальних поверхней, які під час опромінення nкраще прикрити. Повторно те саме поле опромінюють при зменшенні еритеми.
Аеротерапія – метод nкліматотерапії, який ґрунтується на впливі відкритого повітря без прямого nсонячного опромінювання з лікувальною і профілактичною метою. Аеротерапія nпередбачає тривале перебування на відкритому повітрі в денний і нічний час n(сон) на відкритих верандах, балконах, в спеціальних кліматопавільйонах, nпрогулянки. Її лікульний вплив пов’язаний з nпідвищеним кисневим насиченням, ультрафіолетовим опромінюванням і холодовим nроздратуванням (при повітряних ваннах), що сприяє загартуванню організму. Призначають аеротерапію nздоровим особам, а також хворим, що перебувають у стадії видужання від хвороб nсерцево-судинної і дихальної систем. Крім цього, цей метод застосовують при nреабілітації хворих після операцій на серці та легенях.
n Повітряні ванни і напівванни (оголення до пояса) проводять 1-2 nрази на день на відкритому повітрі в тіні, на верандах, балконах, у приміщенні nз відкритими вікнами у положенні хворого лежачи, напівлежачи чи сидячи. nТривалість ванни і ступінь охолодження дозують за спеціальними таблицями. nРозрізняють такі повітряні ванни: холодні (температура повітря становить 0 до n+8 оС), помірно холодні (від +9 до +16 оС), прохолодні (від +17 до +20 оС), nіндиферентні (від +21 до +22 оС) і теплі (вище +22 оС).
Оксигенотерапія — це введення в організм хворого nкисню. Кисневу терапію застосовують при лікуванні гострої та хронічної nдихальної недостатності, яка супроводжується ціанозом (синюшністю шкірних nпокривів), тахікардією (підвищеною частотою серцевих скорочень), зниженням nпарціального тиску кисню в тканинах до 9,3 кПа (70 мм рт. nст.) і нижче.
nТехніка nбезпеки при роботі з киснем. Для оксигенотерапії використовують nспеціальний медичний кисень, в якому міститься 99 % чистого кисню, 1 % азоту і nвідсутні домішки. Балони з медичним киснем мають бути пофарбованими в голубий nколір з позначкою чорною фарбою «Кисень» та літерою «М» (медичний). Наповнюють nкиснем балони без найменших дефектів та випробувані на стійкість до високого nтиску не більше 5 років тому назад. Це можна перевірити, удаючись до позначки, nяка розташована на верхній, сферичній, частині балона. Там відмічається рік nйого виготовлення і дата наступного випробування. На бракованому балоні nвибивається клеймо круглої форми діаметром 1-2 мм з хрестом усередині. nВихідний отвір запираючого вентиля кисневого балона nмає бути закритим гайкою заглушкою, а весь вентиль захищеним ковпаком, який на nнього нагвинчується. У зв’язку з тим що кисень знаходиться у балоні під тиском n150 атм (такий високий тиск сам по собі є nнебезпечним), балони зберігають у спеціальному приміщенні або металевих шафах, nякі знаходяться за межами лікарняних відділень, розміщуються у вертикальному nположенні і надійно фіксуються металевими скобами. Підвищення температури nвсередині балона внаслідок високої температури оточуючого повітря, дії сонячних nпроменів тощо можуть призвести до різкого підвищення тиску газу в балоні у nзв’язку з його розширенням. Тому кисневі балони треба зберігати в сухому nприміщенні при температурі не вищій 35 °С. Опалення в такому приміщенні має nбути водяним або паровим. Балони треба віддалити від радіаторів опалення на nвідстань не меншу ніж 2 м. nЗберігати в цьому приміщенні інші гази та горючі мастила категорично nзабороняється, тому що кисень при стиканні з мастилом, жиром, нафтою та nпродуктами їхньої переробки вступає з ними в реакцію, внаслідок чого виникає nзагоряння і вибух. Останній може настати також при сполученні кисню з воднем, nметаном, ацетоном, парою бензину.
В осіб, які перебувають біля кисневого балона, руки, nодяг, інструменти не повинні бути забруднені жиром, мастилом, фарбою. Запираючий вентиль балона, з’єднувальні трубки, редуктор та nчастини різних кисневих установок категорично забороняється змащувати мастилом, nжиром. Наповнені киснем балони не можна фарбувати. Необхідно пам’ятати, що nушкодження балона, стукання металевими предметами по ньому можуть стати nпричиною вибуху. При перенесенні або перевезенні балона необхідно оберігати nйого від падіння. При транспортуванні на незначну відстань балон треба nперекачувати в нахиленому положенні або використовувати спеціальні візки. nКатегорично забороняється розбирати запираючі вентилі nбалонів, редуктори, кисневі інгалятори та інші деталі кисневих установок. Якщо nвиявляється якась несправність, слід негайно звернутися до спеціалістів.
Манометри редуктора треба перевіряти nне рідше одного разу на 2 роки. При відкриванні вентиля кисневого балона не nрекомендується ставати обличчям напроти бокового штуцера, тому що при попаданні nсильного струменя кисню на кон’юнктиву та рогівку ока може виникнути їх nушкодження.
Наповнення кисневого обладнання nкиснем з балона виконують під тиском не більше 1—2 атм. nДля цього до вихідного штуцера балона приєднують редуктор, який знижує високий nтиск. Кисневий редуктор має 2 манометри. Лівий з них показує тиск кисню в nбалоні, правил — тиск у робочій камері редуктора, тобто тиск, під яким кисень nвипускається з балона. За допомогою вентиля редуктора вихідний тиск можна nміняти. Для підвищення тиску в балоні вентиль крутять за годинниковою стрілкою, nдля пониження — проти годинникової стрілки.
Для визначення кількості кисню в nбалоні необхідно величину тиску, що її показує манометр, помножити на ємкість nбалона. Так, у балоні ємкістю 40л при тиску 150 атм кількість nкисню становитиме 6000 л. nПри забиранні кисню з балона не можна випускати його повністю і знижувати тиск nу балоні нижче 2—3 атм.
Методи застосування кисню. Існують місцеві та загальні методи nзастосування кисню. До місцевих методів належать нашкірний (місцеві та загальні nкисневі ванни), підшкірний, внутрішньокістковий, nвведення кисню в порожнину суглоба, внутрішньоплеврально, nвнутрішньоочеревинно, в очі (субкон’юнктивально, nретробульбарно, в передню камеру ока).
Показання. Захворювання очей, nхронічні, з трофічними розладами рани, порушення прохідності периферичних судин nкінцівок.
nЗагальна дія кисню проявляється при інгаляційних та неінгаляційних nметодах його застосування. Інгаляційний метод є найбільш розповсюдженим. Він nвиконується за допомогою масок, носових катетерів, інтубаційних nта трахеостомічних трубок.
Проведення оксигенотерапії за допомогою маски і подушки n
Найбільш простим і в той же час достатньо ефективним nметодом проведення оксигенотерапії є використання стандартного кисневого nредуктора, від якого звичайна гумова трубка йде до зволожувача (апарат nБоброва). Потім кисень через трійник надходить до носового катетера, якого nвведено через носовий хід до рівня надгортанника.
Носові nкатетери nможуть бути одинарним, подвійними (для введення в обидва носові ходи), гумовими nабо пластиковими, з боковими отворами. Перед введенням катетера необхідно nперевірити його еластичність, цілість, бо катетер може порватися і аспірувати в дихальні шляхи. Катетери мають бути nстерильними. Якщо відсутні одноразові катетери, гумові катетери дезінфікують nметодом кип’ятіння, змазують стерильною вазеліновою олією. Треба пам’ятати, що nглибина, на яку вводять катетер, має відповідати відстані від кута верхньої nгуби зовнішнього слухового проходу. Порожнину носа очищають, катетер вводять до nзадньої стінки глотки через нижній носовий хід на відміряну глибину. Внутрішній nкінець катетера не повинен просуватися далі носоглотки, бо при цьому виникає nнебезпека його потрапляння у стравохід з наступним роздуванням і навіть nрозривом шлунка. Якщо катетер розташований поверхнево, більша частина кисню nвитрачається марно, викликаючи подразнення слизової оболонки носа. Після введення катетера в nносовий хід його фіксують лейкопластирем до шкіри nобличчя хворого. Через кожні 1—3 год інгаляції потрібно робити nперерву на 20—30 хв, щоб запобігти гіпервентиляції та nтоксичній дії високих концентрацій кисню.
Небезпека оксигенотерапії пов’язана з nтоксичною дією тривалого застосування високої концентрації кисню, тому nмаксимально допустимим вважається вміст кисню в газовій суміші, 60 %.
nТривале вдихання недостатньо зволоженої суміші з повітря киснем висушує nповерхню повітропровідних шляхів та альвеол, порушує активність миготливого nепітелію та сприяє утворенню кірочок на поверхні слизової оболонки трахеї та nбронхів. Тому необхідно зволожувати повітря, яке вдихається, насичуючи його nводяними парами (до 60 %) шляхом пропускання кисню через воду.
nПри тривалому (3—4 год) диханні киснем під nвисоким тиском (3 атм і більше) може виникнути гостре nкисневе отруєння.
Розрахунки показують, що для nстворення концентрації кисню 50 % у дорослого хворого з гострою дихальною nнедостатністю необхідно забезпечити подачу цього газу через катетер зі nшвидкістю 10—11 л/хв. Звичайно застосовують меншу швидкість подачі кисню (5—6 nл/хв), але протягом більш тривалого часу.
Інгаляцію кисню можна проводити через nмаску. Маски бувають металеві або пластикові, вигнуті таким чином, щоб при nнакладанні на обличчя вони закривали рот і ніс. Введення кисню за допомогою nмаски може здійснюватись за відкритою, напівзакритою або закритою системами. nПри відкритій системі маска нещільно прилягає до обличчя, і вдихувана газова nсуміш – це збагачене киснем (до 30 %) атмосферне повітря. Видих відбувається в nоточуюче середовище. При інгаляції кисню за напівзакритим методом лише частина nвдихуваної суміші надходить у зовнішнє середовище. Економічного використання nкисню досягають включенням в систему дихального мішка. З метою запобігання nпостійному переповненню мішка він обладнаний клапаном викиду, через який nвидаляється надлишковий об’єм дихальних газів. Маску щільно одягають на nобличчя, фіксуючи її гумовими лямками. Дихання відбувається чистим киснем з nповерненням у камеру близько 1/3 видихуваного повітря. Кисень при цій системі nможна не зволожувати. Час від часу дихальну камеру спорожнюють від nконденсованої вологи. Недоліком цього методу є можливе збільшення концентрації nвуглекислоти у суміші, яку вдихають.
Для проведення оксигенотерапії nзастосовують інгалятори та наркозні апарати. Вони складаються з двох систем: nсистема подачі дихального газу від джерела живлення і система дихального nконтуру. Останній являє собою частину газопровідної системи апарата, яка nз’єднується з дихальними шляхами хворого., Залежно від способу подачі кисню та nруху цього газу в дихальному контурі існує 2 різновиди контурів — реверсійний і нереверсійний. Реверсійним називається дихальний контур, у якому nвидихуване повітря повністю (закритий контур) або частково (напівзакритий nконтур) повертається для повторного вдиху. Обов’язковим елементом такого nконтуру є адсорбент, який вміщує хімічний поглинач вуглекислого газу. nЗволоження кисню при цьому відбувається парами води, яка виділяється під час nвидиху. Нереверсійним називається дихальний контур, у nякому видихуване повітря не повертається для повторного вдиху, а повністю nвиділяється в атмосферу: Зволоження кисню при цьому відбувається за допомогою nгазу, який пропускають через банку з водою (апарат Боброва).
nВисоку концентрацію кисню (80—100 %) при подачі його через маску nвикористовують при отруєнні оксидом вуглецю, при кардіогенному nшоці, інфаркті міокарда. Швидкість подачі кисню при nцьому становить від 8 до 15 л/хв. Концентрацію КИСНЮ 40—60 % nстворюють при швидкості його подачі 6 л/хв, n30—35 % — 1 л/хв, 25—30% — 1 л/хв. При хронічних nзахворюваннях легень використовують концентрацію кисню до 40—60 %, бо при nтакому стані хворого дихальний центр пристосовується до нестачі кисню. Під час оксигенотерапії треба стежити, nщоб маска щільно прилягала до обличчя хворого. Дезінфікують маску шляхом nпротирання її країв ватним тампоном, змоченим спиртом.
nДо неінгаляційних методів уведення кисню, коли проявляється його загальна nдія, належить так звана киснева пінка, яка являє собою суміш кисню з nводними витяжками лікарських трав.
Інтрагастральна оксигенотерапія. Крім nінгаляційного, використовують також ентеральний nспосіб введення кисню у шлунок у вигляді кисневої піни. Остання призначається nнайчастіше хворим з надмірною масою тіла разом з редукованою дієтою. Перевагою nметоду є те, що введена в шлунок киснева піна викликає розтягнення шлунка, дає nвідчуття ситості і пригнічує діяльність харчового центру. Повна людина, nвживаючи піну декілька разів на день, не відчуває голоду. Водночас, різке nзниження калорійності їжі призводить до мобілізації запасів ендогенного жиру і nзниження маси тіла. Крім того, кисень, всмоктуючись із шлунково-кишкового nтракту, має позитивний вплив на обмінні процеси в печінці. Хвороби серця і nпечінки, що часто виявляються у людей з надмірною масою тіла, є показаннями до nтакого виду оксигенотерапії.
nДля приготування піни використовують настій шипшини – 200 г сухих ягід заливають 1 л окропу і настоюють до nкольору міцного чаю. Можна використовувати також розбавлені на 1/3 водою nфруктові соки, збагачені вітаміном С. Як піноутворювач добавляють декілька nкрапель яєчного білка. Стійка піна без додавання яєчного білка (останній може nбути джерелом інфекції – сальмонельозу) утворюється з концентрованого хлібного nквасу, який випускається харчовою промисловістю.
nДля хворих з ожирінням і гіпертонічною хворобою пінять настій nлікувальних трав (глоду, болотної сушениці, сечогінного чаю); для хворих із супровідними nзахворюваннями жовчовивідних шляхів – жовчогінні трави. Ці настої також nзбагачують вітаміном С і додають декілька крапель білка. На один прийом пінять n110-150 мл такої білково-вітамінної суміші, з якої отримують 1,0-1,5 л кисневої піни. Хворий їсть nїї ложкою до відчуття ситості. Для утворення піни можна використовувати апарат n”Здоров’я”, а також будь-який піноутворювач (скляний, пластмасовий, nкерамічний) з дуже мілкими отворами, щоб отримати стійку дрібноміхурцеву nпіну. Такий піноутворювач виготовляють з наждачного каменю з отвором всередині, nв який монтується за допомогою зубопротезної пластмаси скляна трубка. Добра nпіна утворюється і при пропусканні кисню через скляний хімічний фільтр Шота № 2 nабо № 3. Піноутворювач опускають на дно скляної банки в підготовлену nбілково-вітамінну суміш і приєднуються до джерела кисню (через редуктор до nкисневого балона або до кисневої подушки). Проходячи через дрібні пори nпіноутворювача, кисень пінить білково-вітамінну суміш з утворенням густої піни, nяку можна їсти ложкою. Лікування може проводитись стаціонарно, амбулаторно і в nдомашніх умовах під контролем медичної сестри.
Оксигенотерапія є одним із головних nметодів лікування гіпоксичних станів і відноситься до nзасобів патогенетичної терапії, відновлюючи дефіцит кисню. Для того, щоб nоксигенотерапія виправдала очікуваний ефект, необхідно визначити тип гіпоксії, nрозпочинати її рано і проводити правильно, поєднуючи з іншими лікувальними nзаходами.
nОксигенотерапія на етапах медичної евакуації є невідкладним заходом за nжиттєвими показниками і проводиться інгаляційним шляхом.
Інгаляційний nметод кисневої терапії є найбільш фізіологічний. Під час інгаляції кисню nпідвищується парціальний тиск в альвеолярному повітрі, покращуються умови nдифузії, усувається його недостатність у крові і тканинах, збільшується nнасичення гемоглобіну киснем, збільшується його розчинність в крові, nпокращується активність окислювальних процесів в тканинах, активізується nфункція дихальних ферментних систем, відновлюється корекція між системами nкровообігу і дихання. Кисень здійснює сильну рефлекторну дію при гіпоксичних станах в організмі. Оксигенотерапія призводить nдо суттєвого зменшення необхідності організму в кисні за рахунок сповільнення nдихання і серцевих скорочень, зменшення серцевого викиду, нормалізації АТ. При nбагатьох інтоксикаціях і отруєннях кисень покращує обмін речовин, посилює детоксикаційні можливості організму і усуває деякі nпатогенетичні причини розриву клініки отруєння, наприклад, сприяє усуненню nнабряку легень та ін.
Контрольні запитання:
1. nЯкий nмеханізм дії на організм людини медичних банок?
2. nЯкі nпоказання і протипоказання до застосування медичних банок?
3. nЯкий nмеханізм дії на організм людини гірчиці?
4. nНазвіть nпоказання до застосування зігрівального компресу.
5. nЯкий nмеханізм дії тепла на організм?
6. nЯкий nмеханізм дії холоду на організм?
7. nЯк nвпливають водні процедури на ЦНС, ССС?
8. nНазвіть nпроти покази до водолікування.
9. nНазвіть nпоказники та проти покази до nзастосування п’явок?
10. n Який механізм дії п’явок?
11. n Який механізм дії УФ-опромінення?
12. n Що таке оксигенотерапія?
13. n Яка техніка безпеки при роботі з киснем?
Методичну вказівку nсклала асистент кафедри загального догляду за хворими Максимова В.В.
