Матеріали підготовки студентів до лекцій,
фармацевтичний факультет, 5 курс
ТЕМА 8 : ДОКАЗОВА МЕДИЦИНА І ФАРМАЦІЯ
План лекцій:
1. Сутність доказової медицини
2. Доказова фармація
3. Відповідальне самолікування та його ризики. Фармаконагляд
4. Побічні реакції ліків. Психічні та поведінкові розлади здоров’я внаслідок вживання ліків не за призначенням лікаря та їх зловживання
5. Рецептурний документообіг. Правила виписування рецептів форми 1, форми 3. Предметно-кількісний облік лікарських засобів
6. Соціально небезпечні хвороби та правовий захист пацієнтів
1. Сутність доказової медицини
Основними причинами появи доказової медицини стали нестача коштів та нестримне зростання витрат на охорону здоров’я; виникла необхідність максимально ефективного, переносимого та безпечного вибору з-поміж численних медичних втручань. При цьому стало очевидним, що новизна та висока вартість нового діагностичного чи лікувального методу не є гарантією їхньої високої ефективності.
Доказова медицина зародилася наприкінці 80-х років як концепція нового клінічного мислення, і її можна визначити як новітню технологію збору, аналізу, синтезу та застосування наукової медичної інформації, яка дозволяє приймати оптимальні клінічні рішення як з погляду допомоги хворому, так і економічної ефективності.
Оцінка рівня доказовості є основним робочим інструментом доказової медицини. Тому найважливішим механізмом, який дає змогу лікарю орієнтуватися у великій кількості публікацій медичних даних, є рейтингова система оцінки наукових досліджень. Проте до цього часу відсутня загальноприйнята шкала оцінки ступеня доказовості. Категорій доказів дослідження може бути декілька – від 3 до 7. Найменша цифра відповідає найбільшій доказовості. Зазвичай розрізняють три категорії доказів дослідження:
Категорія І – результати належно розроблених масштабних рандомізованих контрольованих досліджень, дані мета-аналізів та систематичних оглядів.
Категорія ІІ – результати когортних досліджень та досліджень типу «випадок-контроль».
Категорія ІІІ – результати неконтрольованих досліджень та консенсуси спеціалістів.
Практичні рекомендації щодо діагностики та лікування можуть ґрунтуватися як на даних досліджень, так і на їхній екстраполяції. З урахуванням цих обставин рекомендації поділяють на 3-5 рівнів, які прийнято позначати латинськими літерами А, В, С, D, E.
А – докази переконливі: є вагомі дані на користь застосування певного методу.
В – відносна переконливість доказів: є достатня кількість даних на користь того, щоб рекомендувати певне положення.
С – достатніх доказів немає: дані є недостатніми для надання рекомендації, але вони можуть бути представлені з урахуванням деяких обставин.
D – достатньо негативних доказів: їх вистачає, щоб рекомендувати відмовитися від використання певного методу в конкретній ситуації.
Е – вагомі негативні докази: вистачає суттєвих доказів, щоб виключити певний метод із рекомендацій.
Для практикуючих лікарів, які мають лише елементарні уявлення про клінічну епідеміологію та статистику, цілком прийнятною може бути оцінка вірогідності доказів із різних джерел згідно з рекомендаціями Шведської ради з оцінки методології в охороні здоров’я (Swedish Council on Technology Assessment in Health Care), за якими вірогідність результатів знижується в такому порядку:
1. рандомізоване контрольоване клінічне дослідження;
2. нерандомізоване клінічне дослідження з одночасним контролем;
3. нерандомізоване клінічне дослідження з історичним контролем;
4. когортне дослідження;
5. дослідження типу «випадок-контроль»;
6. перехресне клінічне дослідження;
7. результати спостережень.
На сьогодні стандартними стали такі методи просування нових лікарських засобів на фармацевтичний ринок:
1. вільна екстраполяція даних, отриманих у більшості РКД (проведених із використанням оригінального препарату), для відтворених препаратів (генериків);
2. уживання загальних, не підтверджених посиланнями фраз (наприклад, «за даними вчених» (невідомо яких) або «за результатами досліджень великих медичних центрів і так далі, препарат N…») з подальшим перерахуванням його виключно корисних властивостей та прикладами високої ефективності;
3. використання тверджень за аналогічною схемою: «клінічні дослідження (випробування) виявили…». Далі знову йдуть хвалебні оди препарату і часто згадується відсутність у нього побічних ефектів. При цьому абсолютно не зрозуміло, хто, де, коли і які клінічні випробування проводив;
4. наводяться дані звичайних реєстраційних досліджень, у яких відсутнє порівняння з «еталонним» нині препаратом для лікування цієї патології;
5. подаються дані ініційованих фірмою-виробником досліджень, результати яких не були опубліковані. У цьому випадку в багатьох дослідників є спокуса виправдати сподівання спонсора;
6. повідомляються результати оглядів за тематикою, які у вигідному світлі виставляють препарат N, але при цьому не наводяться дані першоджерел та літературні посилання на них тощо.
Отже, генерики мають відповідати двом основним вимогам: забезпечувати прийнятну вартість лікування та відповідати стандартам терапії, напрацьованим на основі даних, отриманих при використанні оригінальних засобів.
На сьогодні ідентичність оригінального та генеричного препаратів оцінюють за їхньою біоеквівалентністю. Відповідно до наказу МОЗ України № 190 від 17.04.2007 р. «Порядок проведення додаткових досліджень лікарських засобів при проведенні експертизи реєстраційних матеріалів», доведення еквівалентності in vivo генеричного й оригінального препаратів у твердих лікарських формах для перорального застосування повинне проводитися насамперед шляхом клінічних досліджень за оцінкою їхньої біоеквівалентності за участю здорових добровольців.
Доказова медицина (англ. evidence-based medicine; син.: науково обґрунтована медична практика) − використання в щоденній медичній практиці (у діагностиці, лікуванні й профілактиці) медичних технологій і лікарських засобів, ефективність яких доведена у фармакоепідеміологічних дослідженнях із застосуванням математичних оцінок імовірності успіху й ризику.
Головний принцип доказової медицини — кожне клінічне рішення повинно ґрунтуватися на наукових фактах, що доведені статистично на великій репрезентативній групі пацієнтів; жодна нова медична технологія (новий метод лікування, діагностики, профілактики) не може бути визнана без обов’язкової перевірки в умовах проведення рандомізованих контрольованих досліджень. Механізмом упровадження принципів доказової медицини в широку клінічну практику є проведення стандартизації медичної допомоги та впровадження формулярної системи.
Основою доказової медицини про ефекти медичних технологій є дані, отримані в контрольованих клінічних дослідженнях (controlled clinical trials) — ретельно спланованих і проведених за єдиною методологією експериментах. Основні ознаки високодоказових контрольованих клінічних досліджень наведені на слайді.
2. Доказова фармація
У наш час відбувається взаємопроникнення ідей, методів, результатів, виникають «міждисциплінарні» науки (біофармація, клінічна фармація), формуються нові наукові дисципліни (доказова медицина, фармакоекономіка, фармакоінформатика, доказова фармація) та їх терміни.
Термін «доказова фармація» введений у практику у 2000 р. і пов’язується з іменем Крістін Бонк (C. Bonk), яка в однойменній монографії обґрунтувала п’ять перспективних напрямів розвитку управління інформаційним забезпеченням сучасної фармації: 1) при відпуску рецептурних лікарських засобів; 2) при лікуванні хронічних захворювань — забезпечення комплаєнтності пацієнтів, дотримання вимог дозування ліків тощо; 3) при відповідальному самолікуванні; 4) для підтримки здорового способу життя; 5) для надання допомоги іншим професіоналам охорони здоров’я.
Щодо історії становлення доказової фармації як галузевої науки слід звернути увагу на етапи її розвитку, що зображені на слайді.
У сучасному розумінні доказова фармація розглядається як дотична до доказової медицини і є підґрунтям для створення формулярної системи.
Відповідно до фармацевтичної енциклопедії доказова фармація (від англ. Evidence–based Pharmacy) являє собою інтегративний напрямок сучасної фармації, що базується на даних фармакоекономіки та фармацевтичної опіки і має на меті встановлення достовірних даних про застосування лікарських засобів доведеної ефективності, безпеки та економічної вигоди для раціональної фармакотерапії.
Практичними завданнями доказової фармації займаються центри інформації про лікарські засоби різного рівня (державного, регіонального), які є підрозділами державних закладів, суспільних організацій, академічних (навчальних) закладів або діють самостійно.
Варто сказати, що термін «доказова фармація» часто використовується в Україні як синонім поняття «судова фармація», яка займається аналізом правильного призначення, прийому та споживання контрольованих груп лікарських засобів (наркотичних, психотропних, отруйних та інших сильнодіючих речовин) згідно з юридичними вимогами та виявлення зловживань у цій сфері.
На розвиток термінів кожної науки значний вплив мають міждисциплінарні інтеграційні процеси, які знаходять відображення у директивах, рішеннях міжнародних симпозіумів, конгресів профільних організацій. Так, Міжнародне товариство фармакоекономічних досліджень (ISPOR), починаючи з 1995 р., щорічно проводить Європейські конгреси, присвячені актуальним питанням розвитку фармакоекономіки та впровадженню її результатів у практику охорони здоров’я і в освітню підготовку. Так, на 14-му Європейському Конгресі ISPOR (Мадрид, 2011) було представлено нову книгу-довідник «Терапевтичні і діагностичні засоби для оцінки результатів досліджень в охороні здоров’я», підготовлену провідними спеціалістами ISPOR. У ній наведено пояснення нових напрямів і термінів, які з’явилися у фармакоекономічних дослідженнях при оцінці терапевтичних результатів, зокрема звіт пацієнта щодо наслідків лікування (Рatient-reported outcomes [PROs]), дослідження порівняльної ефективності лікарських препаратів (Comparative effectiveness research).
3. Відповідальне самолікування та його ризики. Фармаконагляд
Відповідальне самолікування за своєю сутністю полягає у застосуванні споживачем лікарських засобів, що знаходяться у вільному продажу, для профілактики і лікування у разі порушень самопочуття та для зменшення вираженості симптомів, розпізнаних ним самим. На практиці поняття відповідальне самолікування включає також лікування членів родини і знайомих, особливо коли справа стосується лікування дітей. Європейська асоціація виробників безрецептурних препаратів (АЕSGР) термін самолікування замінила на відповідальне самолікування. Як синонім самолікування, відповідальне самолікування, на відміну від нього, визначає концепцію, яка передбачає перенесення більшої частини турбот (і витрат) про здоров’я з медичних працівників і державної системи охорони здоров’я безпосередньо на пацієнтів за умови надання їм відповідної інформації.
З поняттям відповідального самолікування тісно пов’язані поняття самодопомоги і самопрофілактики. Безумовними позитивними моментами впровадження концепції відповідального самолікування у структуру охорони здоров’я є: 1) економія часу і коштів пацієнтів; 2) зменшення навантаження на лікувально-профілактичні заклади і лікарів; 3) економія бюджетних коштів; 4) активне впровадження в практику аптечних закладів фармацевтичної опіки; 5) збільшення прибутку аптечних установ; 6) активне формування номенклатури ОТС-препаратів.
Безумовним позитивним моментом впровадження концепції відповідального самолікування є скорочення часу і коштів пацієнтів, зменшення навантаження на лікувально-профілактичні заклади та лікарів, інтенсивне впровадження фармацевтичної опіки, збільшення прибутку аптечних підприємств, активне формування номенклатури безрецептурних препаратів.
Вивчення окремих аспектів фармакотерапії вказує на доцільність або недоцільність включення лікарського засобу до Переліку лікарських засобів, дозволених до відпуску з аптек без рецепта. Зокрема до категорії безрецептрурних лікарських засобів були рекомендовані антигістамінні препарати.
Розкриваючи основні аспекти відповідального самолікування необхідно звернути увагу й на його ризики. Так, є ряд серйозних проблем, які необхідно розглянути, перш ніж робити висновок про потенційну корисність самолікування. Будь-який продукт для самолікування може бути небезпечний при застосуванні.
Згідно з наказом МОЗ України від 27.12.2006 р. № 898, фармаконагляд — це державна система збору, наукової оцінки та контролю інформації про побічні реакції лікарських препаратів в умовах їх звичайного застосування з метою прийняття відповідних регуляторних рішень.
Фармаконагляд (pharmacovigilance) ВООЗ визначає як науку та комплекс заходів щодо виявлення, оцінки, розуміння та попередження розвитку побічних ефектів або будь-яких інших несприятливих явищ, пов’язаних із застосуванням ліків.
Стосовно перспектив подальшого розвитку фармаконагляду, то в умовах сьогодення актуальною є подальша гармонізація законодавства та вдосконалення освіти у цій сфері, налагодження ефективної взаємодії між зацікавленими регуляторними органами тощо.
Сьогодні питання, пов’язані з державним контролем якості лікарських засобів, політизовані. Як наслідок, деякі політики виносять на широкий загал інформацію про наявність на вітчизняному ринку великої кількості неякісної та фальсифікованої продукції. Але ці повідомлення відрізняються від даних, що надає Державна служба з контролю якості лікарських засобів МОЗ України, яка виявляє приблизно 0,3% неякісної продукції та приблизно 0,1% — фальсифікованої.
Також доповідач повідомив, що нині територіальні підрозділи Держлікслужби МОЗ України забороняють обіг серій лікарських засобів за наявності повідомлень про їх побічну дію. Але повідомлення про побічну реакцію під час застосування препарату не може слугувати причиною заборони його застосування. Важливо розрізняти фармацевтичні та фармакологічні властивості препарату. Показники якості, зафіксовані у сертифікатах якості лікарських засобів, завжди свідчать про дотримання виробниками умов їх виготовлення, що забезпечує відповідну якість продукції. Жоден з цих показників не свідчить про терапевтичні властивості препарату та його фармакологічну безпеку. В цьому аспекті важливою є ефективна взаємодія Держлікінспекції МОЗ України та ДП «Державний експертний центр» МОЗ України, в рамках якої буде узагальнюватися інформація про відхилення від показників якості під час виробництва та застосування.
4. Побічні реакції ліків. Психічні та поведінкові розлади здоров’я внаслідок вживання ліків не за призначенням лікаря та їх зловживання
Застосування ліків передбачає настання лікувальної дії, однак при цьому може розвинутися побічна реакція, що зумовлено суттю діючої речовини або особливостями відповіді організму на введення препарату. Побічна реакція — будь-яка небажана негативна реакція, яка виникає під час застосування лікарських засобів. Залежно від того, згадано про побічні реакції в інструкції для медичного застосування (далі — інструкція) чи ні, вони поділяються на передбачувані та непередбачувані.
Ті побічні реакції, прояви яких описано в інструкції, називаються передбачуваними. Звертаємо увагу читачів на те, що не завжди в інструкції розписані конкретні прояви (симптоми) побічних реакцій.
Якщо ж на тлі застосування препарату виникла побічна реакція, прояви якої навіть у вигляді узагальнювального терміна не вказані в інструкції, — це непередбачувана побічна реакція. Залежно від наслідків для здоров’я людини побічні реакції поділяються на серйозні та несерйозні.
Серйозна побічна реакція — це будь-який несприятливий клінічний прояв під час застосування лікарського засобу (незалежно від дозування), який призводить до смерті, представляє загрозу для життя, вимагає госпіталізації або подовження терміну госпіталізації, призводить до тимчасової або значимої непрацездатності, інвалідизації, є причиною появи новоутворень у людини, вродженої аномалії чи вади розвитку плода. Якщо ж побічна реакції не мала зазначених вище наслідків для організму людини, її слід розцінювати як несерйозну.
Наслідок застосування лікарського засобу не завжди може бути дійсно побічною реакцією, як і не завжди лікарський засіб може бути причиною погіршення стану людини. Тому, інформуючи про несприятливі наслідки застосування ліків до моменту встановлення причинно-наслідкового зв’язку між побічною реакцією і лікарським засобом, коректно використовувати такі терміни, як «підозрюваний лікарський засіб» та «підозрювана побічна реакція».
В Україні, як і в більшості країн світу, підходи до збору інформації про побічні реакції лікарських засобів від споживачів або їх представників передбачають підтвердження цієї інформації медичним працівником. Тому обов’язково необхідно повідомити лікаря про випадок розвитку побічної реакції.
Відповідна якість більшості лікарських засобів, що перебувають в обігу на території України, не є гарантією того, що фармакотерапія не матиме несприятливих наслідків.
Усі побічні реакції можна умовно поділити на:
1) невідворотні побічні реакції, зумовлені індивідуальною відповіддю організму чи фармакологічними властивостями власне лікарських засобів (ідіосинкразія, тахіфілаксія, непродуктивний кашель при застосуванні інгібіторів ангіотензинперетворюючого ферменту (і-АПФ), алопеція при застосуванні цитостатиків тощо);
2) побічні реакції, виникненню яких можна було б запобігти;
3) потенційні побічні реакції, які могли би статися в результаті ліко-пов’язаної помилки, однак яка не призвела до виникнення побічні реакції через щасливий збіг обставин, або помилка була скорегована чи усунена.
Наприклад, у рецепті була прописана доза лікарського засобу значно вища за рекомендовану терапевтичну. У разі, якщо б пацієнт її прийняв, сталося б передозування лікарським засобом — така ситуація вважалася б медичною помилкою. Однак, фармацевтичний працівник вчасно помітив помилку в рецепті й попередив про це лікаря, а відтак — попередив потенційну помилку щодо проведення фармакотерапії пацієнту.
Вживання ліків не за призначенням лікаря або їх зловживання можуть зумовити виникнення психічних та поведінкових розладів здоров’я.
Психічний розлад – термін, що останнім часом замінив традиційний термін «психічна хвороба», поширений до 1960–1980-х рр. Деякі з психічних розладів виникають на ранньому етапі індивідуального розвитку, інші є результатом соціального життя. Термін «розлад» використовується у Міжнародній Класифікації Хвороб 10-го перегляду (МКХ-10), оскільки терміни «хвороба» та «захворювання» при їх використанні викликають великі складнощі.
Всесвітня організація охорони здоров’я сформулювала критерії психічного здоров’я, відхилення від яких можуть розглядатися як ознака психічного розладу.
Залежність – стан періодичної чи хронічної інтоксикації, яка викликається повторним вживанням природної або синтетичної речовини.
Психічна залежність – характеризується сильним бажанням або непереборним потягом до вживання психоактивних речовин і тенденцією до збільшення її дози для досягнення бажаного ефекту. Відміна вживання речовини викликає психічний дискомфорт і тривогу.
Фізична залежність – стан, коли речовина, що вживається, стає постійно необхідною для підтримання нормального функціонування організму, включається в схему його життєзабезпечення, а при відміні виникає «синдром відміни» (абстинентний синдром ), який проявляється соматичними, неврологічними і психічними розладами.
Згідно МКХ-10, розлади, що виникають внаслідок вживання психоактивних речовин, поділяють на: гострі інтоксикації; вживання із шкідливими наслідками; синдром залежності; стан відміни (абстиненції); психотичні розлади; резидуальні психотичні розлади; інші; неуточнені.
5. Рецептурний документообіг. Правила виписування рецептів форми 1, форми 3. Предметно-кількісний облік лікарських засобів
Порядок ведення рецептурного документообігу визначено Наказом Міністерства охорони здоров’я України «Про затвердження Правил виписування рецептів та вимог-замовлень на лікарські засоби і вироби медичного призначення, Порядку відпуску лікарських засобів і виробів медичного призначення з аптек та їх структурних підрозділів, Інструкції про порядок зберігання, обліку та знищення рецептурних бланків та вимог-замовлень» від 19.07.2005 № 360, а також Наказом Міністерства охорони здоров’я України віж 21.01.2010 р. № 11 «Про затвердження Порядку обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів у закладах охорони здоров’я України».
Правилами виписування рецептів та вимог-замовлень на лікарські засоби і вироби медичного призначення встановлені основні положення рецептурного документообігу. Зокрема, закріплено загальні вимоги до виписування та оформлення рецептів на лікарські засоби і вироби медичного призначення.
Рецепти на лікарські засоби і вироби медичного призначення (далі – Рецепти) виписуються лікарями закладів охорони здоров’я незалежно від форм власності та підпорядкування, згідно з видами медичної практики, на які було видано ліцензію МОЗ України та відповідно до лікарських посад (далі – медичні працівники).
Рецепти виписуються хворому за наявності відповідних показів з обов’язковим записом про призначення лікарських засобів чи виробів медичного призначення в медичній документації.
Рецепти повинні мати кутовий штамп закладу охорони здоров’я та завірятися підписом і особистою печаткою лікаря, а у відповідних випадках, передбачених чинних законодавством, додатково – круглою печаткою суб’єкта господарювання, що провадить діяльність, пов’язану з медичною практикою.
Рецепти на лікарські засоби, вартість яких підлягає державному відшкодуванню, додатково завіряються печаткою червоного кольору «Вартість підлягає відшкодуванню».
Рецепти обов’язково виписуються на:
– рецептурні лікарські засоби;
– безрецептурні лікарські засоби, вироби медичного призначення у разі відпуску їх безоплатно чи на пільгових умовах;
– лікарські засоби, які виготовляються в умовах аптеки для конкретного пацієнта.
Рецепти виписуються на спеціальному рецептурному бланку форми N 3 (ф-3) (додаток 2), зразок якої затверджено наказом Міністерства охорони здоров’я України від 21.01.2010 N 11, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 27.05.2010 за N 347/17642, та рецептурному бланку форми N 1 (ф-1) (додаток 1).
Використання латинських скорочень дозволяється тільки відповідно до прийнятих у медичній і фармацевтичній практиці.
Забороняється скорочення близьких за найменуванням інгредієнтів, що може призвести до плутанини відносно того, який лікарський засіб приписано.
Рецепти на лікарські засоби, крім наркотичних (психотропних) лікарських засобів і вироби медичного призначення виписуються на рецептурних бланках ф-1.
Рецепти на наркотичні (психотропні) лікарські засоби в чистому вигляді або в суміші з індиферентними речовинами виписуються на спеціальних рецептурних бланках ф-3.
Рецепт ф-3 додатково підписується керівником закладу охорони здоров’я або його заступником з лікувальної роботи (а в разі їх відсутності – підписом завідувача відділення цього закладу, на якого покладена відповідальність за призначення наркотичних (психотропних) лікарських засобів) і завіряється печаткою суб’єкта господарювання, що провадить діяльність, пов’язану з медичною практикою.
На рецептурних бланках ф-1 дозволяється виписувати не більше трьох найменувань лікарських засобів.
Рецепти на лікарські засоби, які підлягають предметно-кількісному обліку, що відпускаються на пільгових умовах чи безоплатно, крім наркотичних (психотропних) лікарських засобів, виписуються у 2 примірниках на бланку ф-1.
При наданні паліативної допомоги пацієнту, в тому числі тим, хто має право на безоплатне чи пільгове забезпечення, дозволяється виписувати на одному рецептурному бланку лікарські засоби в кількості, передбаченій для п’ятнадцятиденного курсу лікування.
При виписуванні таких Рецептів лікар повинен зробити вказівку “Хронічно хворому”.
Для хворих із затяжними і хронічними захворюваннями Рецепти на лікарські засоби, що містять фенобарбітал у суміші з іншими лікарськими засобами та належать до рецептурних, можуть виписуватись на рецептурному бланку ф-1 на курс лікування до одного місяця з обов’язковою вказівкою лікаря «За спеціальним призначенням».
Рецепти на лікарські засоби, які виготовляються в аптеці, виписуються в розгорнутому вигляді. Назви наркотичних (психотропних) та отруйних лікарських засобів пишуться на початку Рецепта, далі – усі інші лікарські засоби (інгредієнти).
При необхідності негайного відпуску хворому ліків у верхній частині Рецепта проставляється позначка “cito” (швидко) або “statim” (негайно).
Рецепти на лікарські засоби, виписані на рецептурних бланках ф-1, дійсні протягом одного місяця з дня виписки, а на спеціальних рецептурних бланках ф-3 – протягом десяти днів з дня виписки.
6. Соціально небезпечні хвороби та правовий захист пацієнтів
Відносини у сфері захисту населення від інфекційних хвороб регулюються Основами законодавства України про охорону здоров’я, законами України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”, “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення”, «Про захист населення від інфекційних хвороб» та іншими нормативно-правовими актами.
Лікуванням хворих на інфекційні хвороби можуть займатися особи, які мають медичну освіту та відповідають кваліфікаційним вимогам, установленим центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, у тому числі особи, які в установленому порядку займаються приватною медичною практикою.
У державних і комунальних закладах охорони здоров’я та державних наукових установах лікування, медичні огляди та обстеження осіб, хворих на інфекційні хвороби, та бактеріоносіїв проводяться безоплатно (за рахунок коштів відповідних бюджетів), а також можуть проводитися за рахунок інших джерел, не заборонених законодавством.
Основними принципами профілактики інфекційних хвороб є:
визнання захисту населення від інфекційних хвороб одним із пріоритетних напрямів діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;
дотримання підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності та громадянами санітарно-гігієнічних та санітарно-протиепідемічних правил і норм при здійсненні будь-яких видів діяльності;
комплексність проведення профілактичних, протиепідемічних, соціальних і освітніх заходів, обов’язковість їх фінансування;
безоплатність надання медичної допомоги особам, хворим на інфекційні хвороби, у державних і комунальних закладах охорони здоров’я та в державних наукових установах;
соціальний захист осіб, які хворіють на інфекційні хвороби чи є бактеріоносіями;
державна підтримка відповідних наукових розробок і вітчизняних виробників медичних імунобіологічних препаратів, лікарських і дезінфекційних засобів та виробів медичного призначення, що застосовуються для профілактики, діагностики та лікування інфекційних хвороб.
Профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов’язковими і включаються до календаря щеплень.
Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов’язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов’язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов’язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я. У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об’єктах можуть проводитися обов’язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями.
Рішення про проведення обов’язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об’єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.
Медичні працівники, які проводять профілактичні щеплення, повинні мати відповідну підготовку з питань їх проведення та зобов’язані надати об’єктивну інформацію особам, яким проводиться щеплення, або їх законним представникам про ефективність профілактичних щеплень та про можливі поствакцинальні ускладнення.
Громадяни та їх об’єднання мають право на отримання достовірної інформації щодо епідемічної ситуації в Україні.
Стаття 24 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачає надання медичної допомоги хворим на соціально небезпечні інфекційні хвороби. Так, особи, які хворіють на соціально небезпечні інфекційні хвороби, підлягають своєчасному та якісному лікуванню, періодичним обстеженням і медичному нагляду.
Лікування, обстеження та медичний нагляд за хворими на соціально небезпечні інфекційні хвороби у державних і комунальних закладах охорони здоров’я та державних наукових установах проводяться безоплатно (за рахунок коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів). Іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні і хворіють на соціально небезпечні інфекційні хвороби, медична допомога надається в порядку, встановленому цим Законом та міжнародними договорами України.
Особи, хворі на інфекційні хвороби, що передаються статевим шляхом, підлягають обов’язковому лікуванню (за їх бажанням – анонімно).
Лікування та постійний медичний нагляд за хворими на проказу проводяться у спеціалізованих лікувально-профілактичних закладах – лепрозоріях.
Чинне законодавство визначає права, обов’язки, соціальний захист медичних та інших працівників, зайнятих у сфері захисту населення від інфекційних хвороб. Медичні працівники зобов’язані надавати хворим на інфекційні хвороби і бактеріоносіям та (або) їх законним представникам інформацію про небезпеку зараження оточуючих і про вимоги санітарно-протиепідемічних правил і норм, яких слід дотримуватися з метою недопущення поширення захворювання.
Захворювання на інфекційні хвороби медичних та інших працівників, що пов’язані з виконанням професійних обов’язків в умовах підвищеного ризику зараження збудниками інфекційних хвороб (надання медичної допомоги хворим на інфекційні хвороби, роботи з живими збудниками та в осередках інфекційних хвороб, дезінфекційні заходи тощо), належать до професійних захворювань.
