Матеріали підготовки студентів до практичних занять,

Матеріали підготовки студентів до практичних занять,

фармацевтичний факультет, 5 курс

 

Заняття № 02

 

ТЕМА: Судово-фармацевтична характеристика правопорушень у сфері охорони здоров’я.

Юридична опіка спеціалістів медицини та фармації.

 

 

 

 

Тема 1

СУДОВО-ФАРМАЦЕВТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОПОРУШЕНЬ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

 

1.     Система прав людини у сфері охорони здоров’я

2.     Конституція України. Принципи «верховенство права» і «верховенство закону»

3.     Судова фармація. Відповідальність медичних та фармацевтичних працівників

 

 

1.    Система прав людини у сфері охорони здоров’я

 

Людина має численні права у сфері охорони здоров’я, яка є системою заходів, спрямованих  на забезпечення збереження та розвитку фізіологічних і психологічних функцій людини. Ці права не закріплені в єдиному нормативному акті, не уніфіковані. Відтак є потреба у систематизації прав людини у сфері охорони здоров’я з метою повнішого і всебічного їх аналізу, а також для удосконалення механізмів їх практичної реалізації.

Систему законодавчого забезпечення прав людини у сфері охорони здоров’я можливо розділити на дві основні групи: 1) міжнародно-правові акти, ратифіковані Україною; 2) законодавство України у сфері охорони здоров’я. Загалом, система прав людини у сфері охорони здоров’я включає в себе положення: 1)  міжнародних нормативно-правових актів, ратифікованих Україною; 2)  Конституції України; 3) Законів України; 4) Указів Президента України; 5) Постанов Кабінету Міністрів України та інших правових приписів органів виконавчої влади у сфері охорони здоров’я (Накази, Розпорядження, Переліки, Правила та ін.).

         До міжнародно-правових актів, що врегульовують відносини у сфері охорони здоров’я відноситься:

Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю

ООН 10 грудня 1948 року, що проголошує «цінність людської особистості» (преамбула) та право кожної людини на життя (стаття 3). У статті 25 Декларації йдеться: «Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров’я і добробуту її самої і її сім’ї».

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, ратифікований Україною у 1973  році. Цей договір визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я. Відповідно до статті 12 Пакту держави-учасниці мають вжити такі заходи для повного здійснення цього права:

a) забезпечення скорочення мертвонароджуваності та дитячої смертності і здорового розвитку дитини;

b) поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього середовища і гігієни праці в промисловості;

c) запобігання та лікування епідемічних, ендемічних, професійних та інших хвороб і боротьби з ними;

d) створення умов, які забезпечували б усім медичну допомогу і медичний догляд у разі хвороби.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, ратифікований Українською РСР 10 жовтня 1973, у статті 7 містить положення про заборону тортур і жорстокого поводження: «Нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або принижуючому гідність поводженню чи покаранню. Зокрема, жодну особу не може бути без її вільної згоди піддано медичним чи науковим дослідам».

Конвенція ООН проти катувань та інших видів жорстоких, нелюдських

або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання передбачає, що «катування» означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне заподіюється сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від цієї особи або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дію, яку вчинила вона чи третя особа чи у вчиненні якого вона підозрюється, а також залякати чи примусити її чи третю особу, або за будь-якої причини, заснованої на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання заподіюються посадовою особою або іншою особою, яка виступає в офіційній якості, чи з їх підбурювання, чи з їхнього відома чи мовчазної згоди. У це визначення не включаються біль або страждання, які виникають лише в результаті законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи викликаються ними випадково».

Європейська Конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському поводженню або такому, що принижує гідність, ратифікована Україною 24 січня 1997 року. Ця Конвенція визначає порядок утворення і роботи Європейського Комітету з попередження тортур і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, «з метою вивчення поводження з особами, позбавленими волі, для посилення, у разі необхідності, захисту таких осіб від тортур та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання».

Європейська соціальна хартія (із застереженнями), ратифікована Україною у 2006 році та набула чинності для України з 1 лютого 2007 року. Стаття 11 Хартії передбачає зобов’язання України для забезпечення ефективного здійснення права на охорону здоров’я безпосередньо або у співробітництві з громадськими чи приватними організаціями вживати відповідних заходів, спрямованих на:

1) усунення, наскільки це можливо, причин погіршення здоров’я;

2) надання послуг консультаційного та освітнього характеру, спрямованих на зміцнення здоров’я і розвиток почуття особистої відповідальності за своє здоров’я;

3) запобігання, наскільки це можливо, епідемічним, ендемічним та іншим захворюванням.

Європейська Конвенція із захисту прав людини та основних свобод була ратифікована Україною 11 вересня 1997 року. Ця конвенція передбачає право на життя, свободу від катувань та жорстокого поводження, а також заборону на втручання в особисте життя.

Конвенція про права дитини, ратифікована Українською РСР 27 лютого  1991 року у статті 6 містить положення про те, що право на життя кожної дитини і обов’язок держави забезпечити в максимально можливому ступеню виживання і здоровий розвиток дитини. Стаття 24 Конвенції передбачає визнання права дитини на користування найбільш досконалими послугами системи охорони здоров’я та засобами лікування хвороб і відновлення здоров’я. Жодна дитина не може бути позбавлена свого права на доступ до подібних послуг системи охорони здоров’я.

Якісна реалізація даного права з позицій означеної Конвенції є можливою при прийнятті державою заходів в таких напрямках:

a) зниження рівня смертності немовлят і дитячої смертності;

b) забезпечення надання необхідної медичної допомоги та охорони здоров’я всіх дітей, приділяючи першочергову увагу розвитку первинної медико-санітарної допомоги;

c) боротьби з хворобами і недоїданням, у тому числі в рамках первинної медико-санітарної допомоги, шляхом, серед іншого, застосування легкодоступної технології та надання достатньої кількості поживного продовольства та чистої питної води, беручи до уваги небезпеку і ризик забруднення навколишнього середовища;

d) надання матерям належних послуг з охорони здоров’я у допологовий та післяпологовий періоди;

e) забезпечення інформацією всіх прошарків суспільства, зокрема батьків і дітей, щодо здоров’я і харчування дітей, пере ваги грудного годування, гігієни, санітарії середовища перебування дитини і запобігання нещасним випадкам, а також їх доступу до освіти та підтримки у використанні цих знань;

f) розвиток просвітницької роботи та послуг у галузі профілактичної медичної допомоги та планування розміру сім’ї.

Конвенція проти всіх форм дискримінації щодо жінок, ратифікована Українською РСР 24 грудня 1980 року, передбачаючи право на охорону здоров’я та безпечні умови праці, відзначає збереження функції продовження роду, забезпечення жінкам особливого захисту в період вагітності на тих видах робіт, шкідливість яких для здоров’я доведена, доступ до медичного обслуговування, зокрема в тому, що стосується планування розміру сім’ї, на доступ до відповідного медичного обслуговування, включаючи інформацію, консультації та обслуговування з питань планування розміру сім’ї. Норми Конвенції передбачають зобов’язання держави забезпечувати жінкам відповідне обслуговування в період вагітності, пологів і післяпологовий період.

Міжнародна Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації

21 грудня 1965 включає право на охорону здоров’я, медичну допомогу, соціальне забезпечення та соціальне обслуговування.

         До законодавства України у сфері охорони здоров’я відносяться наступні нормативно-правові акти:

Конституція України від 28 червня 1996 року. У статті 49 Конституції зазначено, що «кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм». Відповідно до Конституції України медична допомога в державних і комунальних установах надається безкоштовно. При цьому обумовлюється, що діюча мережа таких закладів не може бути скорочена.

Цивільний кодекс України у статті 270 передбачає право на охорону

здоров’я і на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище.

Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я». Цей закон декларує право кожного на здоров’я і на захист цього права. Він дає визначення медично-санітарної допомоги як «комплексу спеціальних   культури, запобігання захворюванням та інвалідності, на ранню діагностику, допомогу особам з гострими і хронічними захворюваннями й реабілітацію хворих та інвалідів.

У ньому визначено засади організації охорони здоров’я в Україні, перелік прав і обов’язків держави та громадян у сфері охорони здоров’я. Характерно, що серед обов’язків громадян вказується обов’язок піклуватися про своє здоров’я.

У переліку прав, зазначених у цьому законі є і такі, як:

1) право на безпечні та здорові умови праці, навчання, проживання та відпочинку;

2) право на кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря, вибір методів лікування та установ охорони здоров’я.

3) право на достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я населення, включаючи існуючі і можливі фактори і ступінь ризику.

4) право на участь в управлінні охороною здоров’я та проведенні громадської експертизи;

5) право на правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я;

6) право на відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди;

7) право на оскарження неправомірних рішень і дій працівників установ та органів охорони здоров’я;

8) право на проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди з висновками державної медичної експертизи, застосування примусового лікування і в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров’я можуть бути обмежені права людини;

9) право пацієнта, який перебуває на стаціонарному лікуванні, на допуск до нього інших медичних працівників, членів сім’ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для здійснення богослужіння і релігійних обрядів.

Обмеження прав громадян, які пов’язані з їх станом здоров’я, закон вичерпує випадками визнання людей тимчасово або постійно непридатними

до будь-якої професійної діяльності, а також застосуванням примусових заходів медичного характеру, на підставах, передбаченими законами України.

Права громадян та процедура отримання медичних послуг за окремими напрямками регулюються спеціальними законами, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України, наказами Міністерств.

Що стосується відповідальності за порушення прав людини у галузі охорони здоров’я, чинне законодавство України визначає кримінальну, майнову і адміністративну відповідальність, які визначені нормами Кримінального та Цивільного Кодексів України та Кодексом про адміністративні правопорушення відповідно. Процес здійснення правосуддя у сфері захисту й охорони прав людини при вчинення правопорушення з питань охорони здоров’я врегульовується Цивільно-процесуальним та Кримінальним процесуальним кодексами відповідно.

Кримінальна відповідальність передбачена у випадках неналежного виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження людини ВІЛ чи іншою невиліковною інфекційною хворобою, розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження ВІЛ.

Цивільний Кодекс України передбачає відшкодування в повному обсязі

матеріальної шкоди, заподіяної неправомірним рішенням, неправомірною дією або бездіяльністю. Що стосується моральної шкоди, стаття 1167 Цивільного Кодексу передбачає, що вона стягується тільки за наявності вини особи, його заподіяла, крім окремих випадків, які не охоплюють порушення в галузі охорони здоров’я. У статті 1172 Цивільного Кодексу зазначено, що роботодавець відшкодовує шкоду, заподіяну його працівником при виконанні ним своїх трудових (службових) обов’язків. Держава та органи місцевого самоврядування несуть майнову відповідальність за шкоду, заподіяну незаконним рішенням, дією чи бездіяльністю органу державної влади або місцевого самоврядування, або їх посадовими і службовими особами, незалежно від їхньої вини.

У випадках заподіяння шкоди здоров’ю Цивільний Кодекс передбачає

відповідальність у вигляді відшкодування втраченого внаслідок втрати або

зменшення працездатності заробітку, а також додаткових витрат, пов’язаних

із заподіянням шкоди здоров `ю, як, наприклад, витрат на санаторно-курортне лікування, придбання ліків, посилене харчування. У разі смерті право на відшкодування шкоди отримують непрацездатні особи, що знаходилися на утриманні особи або мали право на одержання утримання.

Цивільний кодекс у статті 1177 також обумовлює, що тягар відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину,якщо особу, яка вчинила злочин не встановлено або вона є неплатоспроможною, покладається на державу.

Окремо передбачено зобов’язання відшкодування шкоди, заподіяної

внаслідок недоліків товарів і послуг, що, в принципі, може поширюватися і на медичні послуги, що надаються всіма видами медичних установ.

 

 

2.    Конституція України. Принципи «верховенство права» і «верховенство закону»

 

 

Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року Конституція України є Основним Законом нашої держави. Закони та інші  нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції  України і повинні відповідати їй. Органи державної влади та їх посадові особи діють виключно на підставі та в межах, передбачених Конституцією та законами України.

Статтею 49 Конституції України передбачено, що кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

         Станом на сьогоднішній день фактична реалізація даних положень Основного Закону держави щодо забезпечення прав людини у сфері охорони здоров’я потребує вдосконалення. У свою чергу, Конституційний Суд України у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охорони    здоров’я медична допомога надається безоплатно» (справа про безоплатну медичну допомогу) своїм рішенням (справа № 1-13/2002 від 29.05.2002 р.) надав роз’яснення щодо розуміння поняття безоплатної медичної допомоги.

Практична необхідність в офіційній інтерпретації обґрунтована тим, що

сьогодні  громадяни  України  фактично  не можуть отримати медичну допомогу в державних і комунальних закладах охорони  здоров’я,  не сплативши власні кошти за ліки, харчування та «необхідні витратні матеріали». Значна частина населення  не  спроможна  відшкодувати такі  витрати,  і  тому  багато  громадян змушені відмовлятися від відвідування закладів охорони здоров’я.  Отже, конституційне право громадян на охорону здоров’я і медичну допомогу, фактично не реалізується, а безоплатність такої

допомоги  полягає  у  відсутності  прямого  розрахунку пацієнта за медичну допомогу у момент її надання.

На   думку   Президента   України,   Конституція   України гарантує надання лише частини з комплексу медичних послуг у вигляді безоплатної медичної допомоги,  що тягне за собою здійснення останньої тільки на гарантованому рівні і у визначеному законодавством обсязі за рахунок  податків,  а  також  зборів  від загальнообов’язкового   державного  соціального  страхування.  При цьому органи державної влади  і  органи  місцевого  самоврядування можуть  спрямовувати  для  надання громадянам безоплатної медичної допомоги й інші ресурси згідно з законом.  Така  допомога  повинна надаватися  і  у  «формі  безоплатних чи субсидованих медичних або цільових виплат,  які дозволять людині оплатити  необхідні  їй  за станом здоров’я медичні послуги».

Комітет Верховної  Ради  України  з  питань охорони здоров’я, материнства та дитинства,  акцентуючи на  надзвичайній  практичній потребі, невідкладності офіційного тлумачення терміна «безоплатно» і конституційного положення «у державних  і  комунальних  закладах охорони  здоров’я  медична  допомога надається безоплатно»,  зміст поняття  безоплатності  медичної  допомоги  тлумачить   як   повну фінансову  забезпеченість  визначених  згідно  з  вимогами  закону основних видів медичних послуг  та  придбання  необхідних  для  їх надання   основних   медикаментів   за   рахунок   сформованих   у колективному  порядку  (оподаткування  чи  сплати,  у  тому  числі найманими    працівниками,    обґрунтованих   страхових   внесків) контрольованих державою суспільних фінансових ресурсів.

Сутність терміна «безоплатність медичної допомоги»,  на думку Міністерства  охорони  здоров’я України,  вичерпується відсутністю безпосереднього розрахунку пацієнта за одержану послугу не лише  в момент,  а  й  до  та  після  її надання.  В цьому разі витрати на медичну допомогу відшкодовуються  за  рахунок  бюджету,  страхових фондів або інших джерел, визначених законодавством.

Міністерство фінансів України вбачає розрив між проголошеними Конституцією України  гарантіями  щодо   надання безоплатної медичної допомоги та економічними можливостями держави і підкреслює потребу в офіційному тлумаченні поняття безоплатності медичної  допомоги,  зводячи  зміст  розглядуваних  конституційних положень в аспекті порівняльного аналізу статей 49, 67 Конституції України до розуміння безоплатності як відсутності прямого розрахунку пацієнта за медичну допомогу виключно у  момент її надання.

Міністерство економіки та з  питань  європейської  інтеграції України стверджує,  що термін «безоплатність» взагалі не може мати достатнього обґрунтування  в  умовах  ринкової  моделі  економіки, оскільки   видатки   на   «безоплатну   медичну  допомогу»  завжди оплачуються (раніше чи пізніше) самим пацієнтом шляхом відрахувань від  заробітної  плати  (доходів)  до  бюджетів.  Тому  «положення частини третьої  статті  49 Конституції України про безоплатність… є одним з рецидивів планової економіки…  зовсім не   враховує   ринкових   принципів».   На   думку  Міністерства, «безоплатну медичну допомогу» доцільніше розглядати як благодійну, що оплачується іншими членами суспільства.

Визначення понять «здоров’я», «охорона здоров’я», «заклади охорони здоров’я», «медична допомога», «медична послуга», «медичне обслуговування»,   «гарантований   рівень   медичної    допомоги», «стандарти медичної допомоги», «медичне страхування», «доступність медичного  обслуговування»,  «безоплатність  медичної   допомоги», «платність  медичних послуг» та інших суттєвих для розгляду справи термінів надали для дослідження Конституційному Суду України майже всі  провідні  наукові  центри,  медичні  університети й академії, академічні інститути, відомі вчені і фахівці-практики, об’єднані у Всеукраїнське   лікарське  товариство,  спеціалісти  Європейського регіонального бюро Всесвітньої організації  охорони  здоров’я,  що працюють  в  Україні.  Дефініції  зазначених  понять  і  термінів, наведені науковцями і практиками, різноманітні і збігаються лише в

окремих частинах чи елементах.  Так, «медична допомога» і «медична послуга» трактуються і як синоніми,  і як антоніми,  і як  частина одна одної.  Так само співвідносяться поняття «медична допомога» і «медичне обслуговування» та інші.

Деякі фахівці  дотримуються  думки,  що  сутність  безоплатності медичної допомоги  у  контексті  статті  49  Конституції   України полягає лише у відсутності прямого, безпосереднього розрахунку,  «оплати  з   кишені»   пацієнта   у   державному   чи комунальному   закладі   охорони   здоров’я,   а  всі  інші  форми відшкодування витрат за надану медичну допомогу,  у тому  числі  і сплачені заздалегідь чи згодом, Конституції України не  суперечать.  Інші  вважають,  що  конституційна   формула   «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається   безоплатно»   виконуватиметься   лише    тоді,    коли фінансування   медичної   допомоги  здійснюватиметься  виключно  з державного  і  місцевих  бюджетів.  Окремі  науковці  і   практики розглядають  вимоги  встановлення  гарантованого рівня безоплатної медичної допомоги як єдиний засіб дотримання положень Конституції України, а їх опоненти  вважають такий підхід неприйнятним, оскільки  «визначити цей  рівень без порушень Конституції України і  невідворотних  втрат для здоров’я громадян неможливо». Одна група фахівців вбачає у лікарняних касах (спілках,  фондах) основну форму захисту існуючої системи охорони здоров’я,  друга – допускає їх діяльність лише за певних  умов,  третя  –  вважає завуальованим способом примусового стягнення  плати  з  громадянина за лікування, а деякі вчені вимагають заборони цих кас (спілок,  фондів) як головних осередків фінансових зловживань.

         Досліджуючи  матеріали справи,  Конституційний Суд України, керуючись принципами «верховенства права» та «верховенства закону» дійшов таких висновків.

Термін «безоплатність»  (у  тексті  статті   49   Конституції України – «безоплатно»),  офіційне тлумачення якого просять  дати  народні  депутати  України,  не  має   самостійного значення.  Його  зміст  визначається або контекстом,  або логічним взаємозв’язком слів, у якому він застосовується. У словосполученні «медична  допомога надається безоплатно» останнє слово у контексті всієї статті 49 Конституції України означає,  що індивід,  який  отримує  таку  допомогу  у державних і комунальних закладах охорони здоров’я,  не повинен відшкодовувати її  вартість ні  у  вигляді будь-яких платежів,  ні у будь-якій формі незалежно від часу надання медичної допомоги.

Це цілком відповідає змісту слова «безоплатність»:  те, за що не платять,  що не оплачується,  не потребує оплати;  те, за що не береться плата;  те,  що не отримало ніякої плати, винагороди; те, що має своїми синонімами «неоплатний», «безкорисливий»; те, що має своїм  антонімом  плату  у  будь-якій  формі.  Приклад  останнього протиставлення  дає  в  частині  другій статті 47 сама Конституція України:  «Громадянам,  які потребують  соціального захисту,   житло   надається   державою   та   органами  місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону».

Зміст поняття «медична допомога» Конституційний  Суд  України з’ясовував шляхом як його граматичного аналізу,  так і дослідження правових актів.  У лінгвістичному аспекті слово «допомога» означає сприяння,   підтримку  (фізичну,  матеріальну,  моральну  тощо)  в чому-небудь;  захист кого-небудь,  порятунок у біді; робити певний вплив,  що дає потрібні наслідки, приносить полегшення, користь, у т.ч.  і виліковувати;  дію,  скеровану  на  підтримку  (реалізацію чиїх-небудь запитів або потреб у чому-небудь) за певних обставин.

У правовому  значенні  термін «медична допомога» вживається у преамбулі,  статтях 4,  16,  25,  33,  37,  52,  58,  60, 78 Основ законодавства України   про   охорону   здоров’я.  Статті 33,  35,  58, 67, 68, 77 Основ законодавства України   про   охорону   здоров’я визначають вузлові складові медичної допомоги (швидка, невідкладна, первинна, спеціалізована, високоспеціалізована тощо). Її дефініція дається у спеціальних словниках понять і  термінів  Всесвітньої  організації охорони здоров’я, визнаних тими ж Основ законодавства України   про   охорону   здоров’я (стаття 3).

У процесі  дослідження  конституційного  припису  «у  державних  і комунальних  закладах  охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно» зміст медичної  допомоги  з’ясовувався  Конституційним Судом  України  з  огляду  на  відповідні  положення Конвенції про мінімальні норми соціального забезпечення, ухваленої у Женеві 28 червня 1952 року (статті 1,  2),  Європейської Конвенції про соціальну та медичну допомогу,  укладеної у Парижі  11  грудня 1953  року  (статті  1,  8-17),  Європейського кодексу соціального забезпечення,   прийнятого   у  Страсбурзі  16  квітня 1964 року (частина II), Конвенції про медичну допомогу та допомоги у разі хвороби, прийнятої у Женеві 25 червня 1969 року (пункти 1,  3), та одноіменної Рекомендації, ухваленої там  же  і того ж дня (статті 7-12,  34),  Європейської соціальної хартії,  підписаної у Страсбурзі 3  травня  1996  року (статті 11-13), та інших міжнародних документів.

Отже, термін   «медична   допомога»   широко   вживається   у національному  законодавстві  України,  є  певні  його  визначення Всесвітньої  організації  охорони  здоров’я,  науковців,  медичних університетів й академій, про суперечливість висновків яких йшлося у попередньому пункті.  Цілісна правова дефініція цього поняття  у законах   України   відсутня,   а   тому   потребує   нормативного врегулювання, що виходить за межі повноважень Конституційного Суду України.

Разом з  тим  поданий  вище  аналіз  термінів  «безоплатно» і «медична допомога» у  системному  зв’язку  з  іншими  аналогічними поняттями, що застосовуються в Конституції України, законах  України,  міжнародних  договорах,  дає  можливість  дійти висновку щодо загального змісту безоплатної медичної допомоги. Він полягає у відсутності для всіх громадян  обов’язку  сплачувати  за надану  їм  у  державних  і  комунальних закладах охорони здоров’я медичну допомогу як у момент,  так і до  чи  після  її  отримання. Словосполучення    «безоплатність   медичної   допомоги»   означає неможливість стягування  з  громадян  плати  за  таку  допомогу  в

державних  і  комунальних  закладах  охорони  здоров’я у будь-яких варіантах розрахунків (готівкою або безготівкових):  чи у  вигляді «добровільних  внесків»  до  різноманітних  медичних фондів,  чи у формі обов’язкових страхових платежів (внесків) тощо.

На підставі дослідження Конституційний Суд України вважає, що частина перша  статті  49  Конституції  України закріплює   право   кожного   на  медичне  страхування,  тобто  не обов’язкове,  а добровільне медичне страхування громадян. Стосовно державного   медичного   страхування,  то  його  запровадження  не суперечитиме конституційному припису «у  державних  і  комунальних закладах  охорони  здоров’я медична допомога надається безоплатно» лише у тому разі,  коли платниками обов’язкових страхових платежів (внесків)   будуть   організації,   установи,  підприємства,  інші господарюючі суб’єкти,  які займаються підприємницькою діяльністю,

державні фонди тощо. Стягнення таких платежів (внесків) з громадян у  системі  державного  медичного  страхування  не   відповідатиме конституційному положенню,  що тлумачиться, оскільки буде однією з форм оплати за надання  їм  допомоги  у  державних  і  комунальних закладах охорони здоров’я.

Не забороняє   вказане   положення   і   можливості   надання громадянам медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги (за  термінологією  Всесвітньої  організації  охорони  здоров’я  – «медичних послуг другорядного значення», «парамедичних послуг»), у зазначених закладах за окрему плату.  На це вже зверталась увага у Рішенні Конституційного  Суду  України  від 25 листопада 1998 року N 15-рп/98.  Перелік таких  платних послуг не може вторгатися  у  межі  безоплатної медичної допомоги і відповідно до вимог пункту  6  частини  першої  статті  92  Конституції  України має встановлюватись законом.

Конституційний Суд  України  вважає  неприйнятними  з позицій припису частини   третьої   статті    49    Конституції    України,  що  тлумачиться,  пропозиції  окремих  державних органів щодо необхідності  встановлення  якихось  меж  безоплатної медичної допомоги у вигляді її гарантованого рівня,  надання такої допомоги  лише  неспроможним  верствам  населення  чи  «у  рамках, визначених  законом»  тощо.  Це  суперечить  положенням  статті 3, частини третьої  статті  22  та  низки  інших  статей  Конституції України.  Безоплатна медична допомога,  передбачена Конституцією України,  повинна  надаватись  всім громадянам  у повному обсязі,  тобто задовольняти потреби людини у збереженні або відновленні здоров’я.

Дія положення «у державних  і  комунальних  закладах  охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно» поширюється на всі такі заклади, які перебувають у державній (незалежно від відомчого підпорядкування)   або  комунальній  власності  і  фінансуються  з бюджетів будь-якого рівня.

Стаття 49 Конституції  України  поряд  з закріпленням  гарантії  на надання безоплатної медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров’я містить  й  інші норми,  зокрема  про  право  кожного на охорону здоров’я,  медичне страхування,  обов’язок держави створювати умови для ефективного і доступного  для  всіх  громадян медичного обслуговування,  сприяти розвиткові  лікувальних  закладів  усіх   форм   власності   тощо. Розглядаючи  у  світлі  таких  положень  питання  щодо  можливості солідарної участі  населення  у  додатковому  фінансуванні  галузі охорони   здоров’я,  порушене  суб’єктом  права  на  конституційне подання,  Конституційний Суд України  зазначає,  що  безоплатність медичної  допомоги  у  державних  і  комунальних  закладах охорони здоров’я не виключає  такої  можливості  через  фінансування  цієї галузі  за  рахунок  розвитку  позабюджетних  механізмів залучення додаткових коштів,  у тому числі і шляхом створення лікарняних кас (спілок, фондів), діяльність яких має бути врегульована законом.

Джерелами таких  додаткових надходжень на фінансування галузі охорони здоров’я  в  цілому  можуть  бути  і  встановлені  законом офіційні  прямі  платежі населення за медичні послуги другорядного значення,  і відомчі асигнування на утримання медичних закладів, і надходження  від  проведення благодійних акцій і заходів,  і кошти міжнародних  програм  гуманітарної   допомоги,   і   пожертвування громадських,  релігійних  благодійних організацій та меценатів,  і страхові внески роботодавців у  системі  обов’язкового  державного медичного   страхування,   і  фінансування  компаній-організаторів добровільного медичного страхування,  і ресурси  нагромаджувальних програм територіальних громад, і державні медичні позики тощо.

На підставі   викладеного  та  керуючись  статтями  147,  150 Конституції України, статтями 45, 51, 63, 95 Закону України   «Про   Конституційний   Суд   України», вирішив положення частини третьої статті  49  Конституції  України «у  державних  і  комунальних   закладах   охорони

здоров’я медична допомога  надається  безоплатно»  треба  розуміти так,  .

Поняття медичної  допомоги,  умови  запровадження   медичного страхування,  у  тому числі державного,  формування і використання добровільних медичних фондів,  а також  порядок  надання  медичних послуг,  які виходять за межі медичної допомоги, на платній основі у державних і комунальних закладах  охорони  здоров’я  та  перелік таких послуг мають бути визначені законом.

         При дослідженні конституційних положень у сфері охорони здоров’я України у процесі проведення конституційно-правової реформи в Україні слід звернути увагу й на норми проекту Конституції України, розробленого Харківською Правозахисною групою у 2009 році. Так, у статті 46 даного проекту містяться норми про те, що кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних та оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для громадян медичного обслуговування. Мінімальний обсяг безоплатних медичних послуг встановлюється законом. Держава сприяє розвитку лікувальних закладів усіх форм власності, запроваджує й підтримує медичне страхування. Держава зобов’язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема, в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах всіх наявних ресурсів і можливостей для того щоб забезпечити повне здійснення цього права всіма належними способами.

         Аналіз норм даного проекту вказує на те, що положення чинної Конституції України були змінені у відповідності до вимог Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права 1966 р., варіантом права на охорону здоров’я. В проекті право на безоплатну охорону здоров’я подається як соціальний стандарт на перспективу. Норма не робить медичне обслуговування доступнішим для людей, проте вона є реалістичною й не підриває нормативний потенціал решти статей Основного Закону.

         Право, його «життя», природа, функціонування постійно перебувають у

центрі уваги багатьох учених різних гуманітарних напрямів. Жоден інститут,

категорія або правова конструкція не викликає стільки суперечок, спроб «проникнення» в сутність у доктрині та нарікань на недосконалість, наявність прогалин тощо на практиці.

Не становлять винятку і окремі компоненти права, його інститути, складові та принципи, зокрема принципи верховенства права та верховенства закону в контексті не стільки їх взаємовиключення, скільки взаємовпливу на певних етапах розвитку демократичного суспільства.

Складні економічні, політичні, соціальні процеси в сучасному суспільстві демонструють нагальну потребу пошуку нових підходів до багатьох невирішених проблем у право- та державотворенні. Те, що пропонувала теорія, теоретичні напрацювання та концептуальні положення вчора, на жаль, не набуло практичного втілення або, ще гірше, було визнано

недосконалим саме з практичної точки зору. Чи навпаки, практика, необхідність і доцільність сьогодні повинні серйозно впливати і впливають

на майбутні пошукові теоретичні моделі. Тому принципи верховенства права і верховенства закону слід розглядати як взаємно співіснуючі категорії.

         У юридичній науці доказано, що принципи, функції, структура, дія будь-якого феномену в правовій площині зумовлені саме його природою та змістом. Також необхідно враховувати, що аналіз взаємодії, взаємоузгодження та взаємовпливу різних принципів права можливий лише за умови визначення співвідношення таких категорій як право та закон.

Є беззаперечним, що закон – це одна з форм існування, буття, дії права. За умови його визнання в державі як витоку права закон завжди очолить ієрархію відповідних витоків. Зауважимо, що розгляд співвідношення загальнотеоретичних категорій «право» і «закон» є не новим не тільки для загальної теорії держави і права, а й для філософських, політичних та соціологічних наук.

Необхідно також зазначити, що в контексті цієї проблеми під «законом» слід розуміти не закон у суворому, спеціальному сенсі (як акт верховної влади та виток вищої юридичної сили), а офіційний виток юридичних норм. Щодо співвідношення права і закону існують різні точки зору. Якщо виходити з настанови, що право твориться державною владою, то в цьому випадку право і закон – тотожні поняття. Прибічники такого підходу

вважають, що розокремлення понять права і закону відзначене ненауковим

підходом. Право і держава не можуть існувати одне без одного, тому право,

що не спирається на авторитет і силу держави, не наділене регулятивними

властивостями. Воно спирається на силу держави, а остання має потребу в

праві як ефективному, універсальному регуляторі суспільних відносин.

Як зазначалося, різні теоретичні школи апелювали до різних терміно-понять права. З урахуванням сутності теорій природного права, психологічної та соціологічної шкіл закон і право – різні поняття. Прибічники «широкого» підходу до права вважають, що право є ширшим поняттям, ніж закон.

Право і закон можуть бути тотожними поняттями лише в тому разі, якщо закон є правовим, тобто відповідає інтересам суспільства. Закон, навіть

ухвалений належним суб’єктом і в належній процедурній формі, може не мати правового змісту, бути не правовим законом і відображати політичне

свавілля.

Слід ураховувати і те, що термін «право» – споконвічно слов’янський,

позначає «правду», «праведність», «істину», «справедливість», «правдивість», «правоту». Термін «закон» був запроваджений із християнською релігією. З поняттям правового закону і його ототожненням з правом важко не погодитися. Але у зв’язку із цим виникають питання: яким є критерій правових законів, які закони можна розглядати як такі, що збігаються з правом, а які не можна? Намагаючись вирішити цю проблему або позначити грані між правом і законом, дослідники часто звертаються до різних моральних категорій: справедливості, добра, гуманності, зла та ін. Право при цьому визначається як «нормативно закріплена справедливість». Проте зазначені моральні категорії є суб’єктивними і не можуть розглядатись як чіткий критерій розмежування правових та не правових законів.

Ще наприкінці XIX – на початку XX ст. у вітчизняній і зарубіжній літературі пропонувалося розглядати як один із критеріїв визначення правового закону «загальну волю», тобто волю всього суспільства, нації або

народу. Відповідно до такої пропозиції слід було вважати правовими лише такі нормативні акти, які адекватно відображають цю волю. Всі ж інші необхідно було зараховувати до розряду не правових. Така постановка питання викликає запитання, що ставлять під сумнів доцільність, а головне, обґрунтованість і ефективність використання критерію «загальна воля». Хто і яким чином може визначити: чи міститься в тому або іншому законі «загальна воля» або ж вона відсутня; чому парламент як найвищий законодавчий орган, що покликаний виражати волю та інтереси всіх верств суспільства, в одних випадках видає закони, які відображають «загальну волю», а в інших такі, що не відображають її?

Таким чином, абсолютні критерії визначення правового закону знайти

важко. Проте в демократичній державі існує механізм визнання закону як правового або не правового. Це формат дії, пов’язаний із конституційним контролем. Сенс його полягає в тому, що конституція будь-якої держави повинна враховувати і втілювати соціокультурні для цієї країни уявлення про

справедливість, рівність, свободу. А всі інші закони можуть бути перевірені щодо відповідності конституції, тобто щодо відповідності праву. Якщо закон не відповідає конституції, то він вважається не правовим і відміняється.

Існує ще й практичний критерій оцінки правової природи закону. Чим

більша кількість людей вдоволена змістом закону, тим більше підстав вважати такий закон правовим (такі оцінки з,являються, наприклад, під час

проведення референдумів).

Поділяючи природно-правовий підхід до осмислення права, але використовуючи при цьому окремі висновки позитивізму, автор вважає, що на сучасному етапі розвитку в правовій науці проблема співвідношення права і закону може розглядатися на основі широкого розуміння категорій «право» і «закон», тобто як співвідношення природного та позитивного права, а також в іншій іпостасі – співвідносячи право (норми як позитивного, так і природного права) з формою його вираження та існування – законом (правовим актом).

Розглядаючи право і закон у широкому значенні, вчені-правознавці зазначають, що вони співвідносяться як дві компоненти одного цілого, однак природне право стоїть вище за позитивне, є первинним щодо нього та одночасно критерієм його відповідності потребам людини, умовам соціального прогресивного розвитку.

Під співвідношенням права і закону у більш вузькому, буквальному значенні цих понять пропоновано розуміти співвідношення системи права й

системи законодавства. У такому разі вищезазначені категорії співвідносяться як зміст і форма.

Розгляд співвідношення права і закону у вузькому розумінні доводить, що змістом закону може бути як позитивне, так і природне право, але більшою мірою законодавча система є формою позитивного права, природне ж право закріплено переважно в конституції, конституційних законах тощо, якими регульовано найбільш важливі відносини в суспільстві.

Таким чином, розглянувши досить детально співвідношення категорій «право» і «закон», проаналізувавши доволі полярні погляди наукових шкіл, слід констатувати, що право і закон є співвідносними, взаємозумовленими, взаємовідповідними категоріями правової дійсності, а не такими, що взаємовиключають одна одну.

Отже, стає незрозумілим, або не цілком зрозумілим обґрунтування тих

положень, тенденцій, наукових концепцій, теорій чи правових конструкцій, унаслідок яких можна дійти висновку, що дія принципу верховенства права

«перекреслює», «нівелює» дію принципу верховенства закону.

Такі висновки, як бачимо, не відповідають ні теоретичному осмисленню, ні практичним потребам сучасного суспільного розвитку. У той час, коли найбільшою проблемою юридичного світогляду та відповідної юридичної практики є проблема захисту прав, свобод і законних інтересів людини, коли виникає нагальна потреба захисту та гарантування на практиці теоретичних положень концепції прав людини, – зміцнення авторитету закону в правовому просторі є першочерговим завданням як теоретиків права, так і практичних працівників. Не торкаючись негараздів нашого життя, кризових проявів та уражень (від економічної площини до моральної сфери), зазначимо, що особливого значення в цих умовах набувають дієвість права та результативність законодавства. Відчуття захищеності кожним, гарантування прав та законних інтересів, протистояння сваволі в процесі впорядкування суспільних відносин, безсумнівної дії механізмів щодо впровадження правового порядку в усіх сферах суспільного життя, гарантування та забезпечення системи безпеки, що пов’язана із соціальною діяльністю, передусім тією, що потенційно загрожує життєво важливим інтересам особи, суспільства та держави, – ось далеко не повний перелік наших сподівань від сучасного права. Багато в чому успіхи демократичних перетворень залежать від того, наскільки право в суспільстві підтримують та поважають різні соціуми і кожен індивід окремо.

Отже, враховуючи вищезазначене, принципи верховенства права і верховенства закону можливо розглядати як дієві чинники захисту прав людини у сфері охорони здоров’я – від їхнього проголошення до практичної реалізації.

Верховенство права — це правова доктрина, яка передбачає, що жодна людина не є вище закону, що ніхто не може бути покараним державою, крім як за порушення закону, і що ніхто не може бути засудженим за порушення закону іншим чином, ніж у порядку, встановленому законом. Верховенство права різко контрастує з ідеєю, що правитель, законодавець може бути вище закону, що було особливістю римського права, радянського права, нацистського права, та деяких інших правових систем.

Український вчений О.М.Костенко, виходячи з принципу соціального натуралізму, розглядає принцип «верховенства права» як принцип «верховенства законів природного права», заперечуючи таким чином позитивістський підхід, згідно з яким визнається верховенство законів, сформульованих відповідно до волі і свідомості людей. Роль волі і свідомості має зводитися лише до відкриття і законодавчого закріплення законів природного права.

Самостійного значення принцип верховенства права набуває, коли ми розрізняємо закон і право; поза лоном доктрини природного права цей принцип існувати не може (А.С. Довгерт). Розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі, обмежувати свободу та рівність осіб. Коротко співвідношення понять «право» та «закон» можна виразити через співвідношення відповідно змісту й форми.

Можна виділити дві основні концепції верховенства права: формальне або «тонке» та змістовне або субстанціональне визначення верховенства права. Формальне визначення верховенства права не робить судження про «справедливість» самого закону, а визначає конкретні процедурні атрибути які повинна мати правова система, щоб бути згідно з принципом верховенства права. Змістовні концепції верховенства права виходять за межі цього і включають деякі суттєві права, які, як стверджують ці концепції, ґрунтуються або випливають з самого верховенства права.

В Україні принцип верховенства права закріплений у ч. 1 ст. 8 Конституції.

Конституційний Суд України з приводу принципу верховенства права зазначає наступне: «Верховенство права — це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства.» (абзац 2 п. 4.1. Рішення КСУ від 2.11.2004 р. № 15-рп/2004 (справа про призначення судом більш м’якого покарання)).

Відповідно до підходів Венеціанської комісії виділяють такі складові верховенства права:

·        доступ до закону (положення закону повинні бути зрозумілими, ясними та передбачуваними);

·        вирішення питань про юридичні права повинно, як правило, здійснюватися на підставі закону, а не за розсудом;

·        рівність перед законом;

·        влада повинна реалізовуватися відповідно до закону, справедливо та розумно;

·        права людини повинні бути захищені;

·        повинні бути наявні засоби для врегулювання спорів без невиправданих витрат та відстрочок;

·        наявність справедливого суду;

·        держава повинна дотримуватися своїх зобов’язань у рамках як міжнародного, так і національного права.

У контексті реалізації прав особи верховенство права є необхідним для відповідності певного державного утворення наявним демократичним стандартам. Дія принципу верховенства права має на меті встановлення певних меж діяльності держави в ім’я захисту прав людини, викорінення будь-якого свавілля. Власне, основоположні права та свободи людини визначають зміст і спрямованість розуміння верховенства права як доктрини, принципу та ідеалу.

         Принцип верховенства закону вказує на визначальну роль закону в правовій доктрині, системі держави, в діяльності усіх суб’єктів права. Сутність даного принципу полягає в тому, що закон має вищу юридичну силу по відношенню до інших нормативно-правових актів та джерел юридичного «позитивного» права. Ця властивість закону виявляється у наступних ознаках:

1)    закони видаються єдиним законодавчим органом державної влади – Верховною Радою України;

2)    закон не може бути змінений чи скасований іншим органом державної влади, окрім Верховної Ради України;

3)    усі інші нормативно-правові акти повинні бути приведені у відповідність до норм закону і не суперечити їм. Звідси й їх назва – підзаконні акти.

 

 

 

 

3.    Судова фармація. Відповідальність медичних та фармацевтичних працівників

 

 

Для вивчення причин та умов, що сприяють зловживанню психоактивними речовинами і виникненню правопорушень, необхідно створення відповідних структур, спроможних допомогти визначити механізми для вирішення проблеми, удосконалити нормативно-правові акти, знайти інноваційні підходи в фармакотерапії поведінкових розладів (наркоманія, алкоголізм, ВІЛ/СНІД, туберкульоз, онкологічні, психоневрологічні та ін. розлади здоров’я) конкретного контингенту хворих (героїноманія, опіоманія, трамадоломанія, коаксиломанія, метамфітаміноманія, амфетаміноманія, кокаїноманія та ін.).

Правовим підґрунтям для України та країн СНД у протидії наркозлочинності й наркоманії виступають національні конституції й національні закони, що відповідають вимогам Конвенції Організації Об’єднаних Націй про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 р. У статтях цього міжнародно-правового документа містяться відповідні правовідносини й санкції, проте вказується, що кожна Сторона, згідно зі своїм законодавством, вживає заходи, які можуть бути прийнятними щодо деяких кримінальних злочинів і правопорушень, здійснюваних навмисно. Причому діє принцип, що опис правопорушень, про які йдеться в Конвенції, належить до компетенції національного законодавства кожної Сторони і що переслідування й покарання за них здійснюються відповідно до цього законодавства.

До таких кримінальних злочинів належать:

1. Виробництво, виготовлення, екстрагування, приготування, пропозиція, пропозиція з метою продажу, розповсюдження, продаж, постачання на будь-яких умовах, посередництво, переправлення, транзитне переправлення, транспортування, імпорт або експорт будь-якого наркотичного засобу чи будь-якої психотропної речовини при порушенні положень Конвенції 1961 р., цієї Конвенції з поправками або Конвенції 1971 р.;

2. Культивування опійного маку, кокаїнового куща або рослини канабіс з метою виробництва наркотичних засобів при порушенні положень Конвенції 1961 р. й цієї Конвенції з поправками;

3. Зберігання або купівля будь-якого наркотичного засобу або психотропної речовини з метою провадження будь-якого з видів діяльності, перелічених вище п. 1;

4. Виготовлення, транспортування чи розповсюдження обладнання, матеріалів або речовин, що призначені для використання з метою незаконного культивування, виробництва чи виготовлення наркотичних засобів або психотропних речовин.

5. Організація, керівництво або фінансування будь-яких правопорушень, перелічених у вищевказаних пунктах.

Щодо правопорушень, то це зберігання, придбання або культивування будь-якого наркотичного засобу або психотропної речовини для особистого споживання на порушення положень Конвенції 1951 р., Конвенції 1961 р. з поправками або Конвенції 1971 р.

Підвищення рівня розвитку економіки, торгівлі, транспорту, машинобудування, енергетики, сільського господарства вимагає забезпечення медико-соціальною допомогою громадян України та країн СНД, зокрема їх найбільш працездатної частини віком 18 – 45 років. Щоб позбутися великих психоневрологічних і психологічних навантажень вони часто вдаються до споживання психоактивних речовин (наркотичних, одурманюючих засобів, психотропних, сильнодіючих, отруйних речовин, прекурсорів, алкоголю, тютюну тощо).

Саме тому пріоритетними напрямками оперативно-службової діяльності органів внутрішніх справ країн СНД у цілому та України, зокрема, які перебувають на стадії реформування, є вдосконалення правоохоронної системи, а також внесення змін до Кримінального процесуального кодексу  України з метою скорочення тривалості часу від порушення кримінальної справи до встановлення істини, що знаходяться у площині дотримання прав людини і громадянина, протидії насильства в сім’ї, вчинення злочинів стосовно неповнолітніх і самими неповнолітніми, протидії нелегальному обігу психоактивних речовин (ПАР), наркобізнесу, наркотизації населення.

Судово-фармацевтичне вивчення на засадах криміналістики наслідків наркозлочинності є вкрай актуальною й не тільки важливою кримінально-правовою, медико-фармацевтичною й соціально-економічною, а й духовно-просвітницькою проблемою.  В рамках державної політики було розроблено Концепцію реалізації державної політики у сфері протидії поширенню наркоманії, боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів на 2011—2015 роки., що затверджена Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 2140-р від 22.11.2010 р.

Затвердженню даної Концепції й розвитку судової фармації передує недосконалість державної системи управління у сфері  протидії поширенню  наркоманії,  боротьби  з  незаконним обігом наркотичних засобів,  психотропних   речовин   та   прекурсорів,   відсутність координації  та  консолідації  зусиль  органів  виконавчої  влади, збільшення обсягів вживання наркотичних  засобів  та  психотропних речовин  не  за медичним призначенням створює безпосередню загрозу національній безпеці держави.

Вживання наркотичних   засобів   та   психотропних    речовин призводить   до  погіршення  здоров’я  нації  і  підвищення  рівня захворюваності населення на особливо небезпечні  хвороби,  зокрема ВІЛ-інфекцію/СНІД,  туберкульоз, а також до загострення соціальних проблем  (жорстоке  та  недбале  ставлення  до  дітей,  збільшення кількості   дорожньо-транспортних  пригод,  нещасних  випадків  на виробництві, зниження продуктивності праці).

Останніми роками  значно  збільшилася  кількість  осіб,   які вживають наркотичні засоби та психотропні речовини,  зокрема серед сільського   населення.   Також   збільшується   кількість   видів наркотичних  засобів,  психотропних речовин та лікарських засобів, зловживання  якими  може  викликати  наркотичну   залежність.   На території   України  з’являються  синтетичні  аналоги  наркотичних засобів та психотропних речовин,  вживання яких може призвести  до непередбачуваних наслідків.

Міжнародні злочинні угруповання здійснюють транзитне переміщення наркотичних засобів та психотропних речовин територією України. Протягом 2009-2012 років ліквідовано понад 1,5 тис. каналів переміщення таких засобів та речовин.

Щороку особами,  які   перебувають   у   стані   наркотичного сп’яніння,  вчиняється  від  10  до  14 тис.  злочинів,  серед яких убивства,  розбійні  напади,   грабежі   та   крадіжки.   Органами внутрішніх  справ  виявляється  та  береться на облік приблизно 30 тис.  осіб,  які вживають не за медичним  призначенням  наркотичні засоби   та   психотропні  речовини,  а  також  лікарські  засоби, зловживання якими може викликати наркотичну залежність.

До активізації  незаконного  обігу  наркотичних  засобів   та психотропних  речовин  призводить  також  неналежний  контроль  за використанням прекурсорів закладами та підприємствами,  діяльність яких   пов’язана   з   їх  застосуванням,  а  також  їх  незаконне виробництво та ввезення на територію України.

З огляду на зазначене основними  проблемами,  які  потребують розв’язання, що являють собою першоджерела предмету судової фармації є:

·       високий рівень  попиту  на  наркотичні  засоби та психотропні речовини,  а  також  лікарські  засоби,  зловживання  якими   може викликати наркотичну залежність;

·       низька ефективність   діяльності  органів  виконавчої  влади, спрямованої на реалізацію  державної  політики  у  сфері  протидії поширенню  наркоманії,  боротьби  з  незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів;

·       неналежний рівень  міжвідомчої  координації   та   практичної взаємодії  центральних  органів  виконавчої  влади  у  сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів;

·       відсутність належного     контролю      за      виробництвом, виготовленням,   придбанням,   зберіганням,   відпуском,  обліком, перевезенням,  пересиланням  наркотичних   засобів,   психотропних речовин  та прекурсорів,  а також лікарських засобів,  зловживання якими може викликати наркотичну залежність;

·       низький рівень  поінформованості  населення  щодо   наслідків розповсюдження   наркотичних   засобів,  психотропних  речовин  та прекурсорів,  а також лікарських засобів,  зловживання якими  може викликати  наркотичну  залежність,  вживання зазначених засобів та речовин не за медичним призначенням;

·       недостатність вжиття  заходів,  спрямованих  на  реабілітацію осіб з наркотичною залежністю;

·       здійснення незаконного    транзиту    наркотичних    засобів, психотропних речовин та прекурсорів територією України.

Чинним законодавством передбачені й шляхи розв’язання цієї проблеми. По-перше, для забезпечення  ефективної  реалізації державної політики у сфері протидії поширенню наркоманії,  боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів необхідно виробити єдиний підхід до вирішення питань, пов’язаних з боротьбою з  незаконним обігом наркотичних засобів,  психотропних речовин та прекурсорів,  зменшенням   попиту   та   пропонування   на   ринку наркотичних засобів,  психотропних речовин та прекурсорів, а також залученням до цієї роботи громадськості.

По-друге, зменшити обсяг вживання наркотичних засобів  та  психотропних речовин не за медичним призначенням, знизити рівень попиту на такі засоби та речовини, а також на лікарські засоби, зловживання якими може викликати наркотичну залежність, передбачається шляхом: 1) проведення дієвої   первинної   профілактики  та  запобігання вживанню наркотичних засобів та психотропних речовин серед  дітей, учнівської  та  студентської  молоді,  проведення  роз’яснювальної роботи і пропагування здорового способу життя; 2) навчання працівників  закладів  охорони   здоров’я,   зокрема сімейних   лікарів,   сучасних   методів   профілактики   вживання наркотичних  засобів  та  психотропних  речовин  не  за   медичним призначенням; 3) розроблення та  виконання  державних  і регіональних програм, пов’язаних з протидією поширенню наркоманії.

По-третє, забезпечити підвищення   ефективності   діяльності    органів виконавчої  влади,  спрямованої на реалізацію державної політики у сфері протидії поширенню наркоманії,  боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів,  психотропних речовин та прекурсорів, можливо шляхом: удосконалення механізму  здійснення  моніторингу  ситуації  у сфері незаконного обігу наркотичних засобів,  психотропних речовин та прекурсорів та ефективності засобів реагування на ситуацію; створення загальнодержавної   системи    науково-аналітичного аналізу  ризиків та тенденцій до збільшення обсягу пропонування на ринку наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів; розроблення механізму проведення аналізу оцінки  ефективності заходів,   які   вживаються   для  боротьби  з  незаконним  обігом наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів; удосконалення системи  підготовки і  перепідготовки педагогічних, медичних працівників, працівників органів внутрішніх справ  та  соціальних  працівників  з  питань  протидії  поширенню наркоманії,  боротьби  з  незаконним  обігом  наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів; проведення навчань,  семінарів  і   конференцій   працівників органів  виконавчої  влади,  які забезпечують реалізацію державної політики  у  сфері  протидії  поширенню  наркоманії,  боротьби   з незаконним  обігом  наркотичних  засобів,  психотропних речовин та прекурсорів,   для   обміну   досвідом   роботи,   пов’язаної   із запобіганням  та  протидією незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів,  а також вживанню  зазначених засобів та речовин не за медичним призначенням.

По-четверте, рівень міжвідомчої   координації   та   практичної  взаємодії центральних органів виконавчої влади  у  сфері  обігу  наркотичних засобів,  психотропних  речовин  та  прекурсорів можливо підвищити шляхом: створення системи обміну  інформацією,  пов’язаною  з  обігом наркотичних засобів,  психотропних речовин та прекурсорів, а також лікарських засобів,  зловживання якими може  викликати  наркотичну залежність; забезпечення координації   дій   усіх   центральних   органів виконавчої влади,  залучених до реалізації  державної  політики  у сфері протидії поширенню наркоманії,  боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів.

По-п’яте, підвищити рівень  контролю  за  виробництвом,  виготовленням, придбанням,   зберіганням,   відпуском,   обліком,   перевезенням, пересиланням  наркотичних   засобів,   психотропних   речовин  та прекурсорів,  а  також лікарських засобів,  зловживання якими може викликати наркотичну залежність, можливо шляхом: удосконалення з   урахуванням   світового   досвіду   системи рецептурного  відпуску лікарських засобів,  зловживання якими може викликати наркотичну залежність; посилення контролю  за виробництвом,  виготовленням, зберіганням,   перевезенням,   пересиланням  наркотичних  засобів, психотропних речовин та прекурсорів,  а також лікарських  засобів, зловживання якими може викликати наркотичну залежність.

По-шосте, підвищити рівень  поінформованості  населення  щодо наслідків розповсюдження  наркотичних  засобів,  психотропних   речовин   та прекурсорів,  а  також лікарських засобів,  зловживання якими може викликати наркотичну залежність,  вживання зазначених  засобів  та речовин не за медичним призначенням можливо шляхом: інформування населення    про    заходи    щодо   запобігання незаконному обігу наркотичних  засобів,  психотропних  речовин  та прекурсорів,  а  також лікарських засобів,  зловживання якими може викликати наркотичну залежність,  через засоби масової інформації, проведення   просвітницької  роботи  серед  дітей,  учнівської  та студентської молоді, інших верств населення; розширення мережі установ,  які на постійній основі проводять серед населення роз’яснювальну роботу із зазначеної проблематики та ін.

Отже, судова фармація – це складова фармацевтичного права, що вивчає причини та умови, які спричиняють правопорушення у фармацевтичному секторі (нелегальний обіг лікарських засобів) з метою їх профілактики та попередження.

З позиції юридичної науки можливо стверджувати, що судова фармація перебуває у тісному взаємозв’язку з криміналістикою як наукою про закономірності механізму злочину, виникнення джерел інформації про злочин і його учасників. Незаконний попит на наркотичні засоби і психотропні речови­ни, збільшення їх незаконного виробництва й обігу є глобальною проблемою сучасності, що являє серйозну загрозу для соціальної, економічної та політичної систем і стабільності, національної без­пеки і суверенітету всіх держав. В Україні особливо за останні ро­ки організована злочинна діяльність у сфері наркобізнесу поши­рюється загрозливими темпами. Це дозволяє зробити висновок про те, що наше суспільство зіштовхнулося з пандемією. При «операціях» з наркотиками прибуток ста­новить від 300 до 2000%. Як наркотики в Україні широке розпов­сюдження отримали: макова соломка, опій сирець, опій розчин, марихуана, ефедрин, гашиш, ЛСД, метадон, героїн, кокаїн, «екс­тазі». Особливу небезпеку становить поява нових синтетичних наркотиків. Наркобізнес є серйозним криміногенним фактором, який загострює оперативну обстановку в державі. В окремих регі­онах злочинцями-наркоманами учиняється 70—80% корисливих і корисливо-насильницьких злочинів з метою отримання засобів для придбання наркотиків. Одна з основних причин розповсю­дження наркобізнесу — наростаюча експансія з-за кордону, особ­ливо із Середньої Азії, Закавказзя, Казахстану. Узагальнення ін­формації про наркобізнес дозволяє виділити такі його найбільш важливі, суттєві риси: латентність наркобізнесу; поєднання окремих видів загальнокримінальних і економіч­них злочинів на різних рівнях; відмивання незаконних доходів; зв’язок групової й професійної злочинності; високий рівень організованості кримінальних формувань т їх чітка функціональна диференціація (організатори, викрадач, збувальники, скупники, перевізники наркотиків та ін.); транснаціональність.

Дії з виготовлення наркозасобів передбачають такі чотири групи:

ü   незаконне виготовлення наркотиків шляхом їх отримання з медичних препаратів;

ü   виготовлення наркотиків з незаконно вирощених наркотизо­ваних культур;

ü   виготовлення наркотиків з дикоростучих сортів маку і ко­ноплі;

ü   виготовлення синтетичних наркозасобів хімічним шляхом.

Найпоширенішими засобами перевезення наркотиків (місця приховування) є: транспортні засоби — 38%, багаж — 33,9%, тіло людини — 10,7%, особисті речі — 10%, поштові відправлення – 3,8%, ручний багаж — 3,3%. Для перевезення наркотичних засобів застосовуються всі види транспорту.

Кримінальні справи про злочини у сфері наркобізнесу порушу­ються в основному за результатами оперативно-розшукових дій (понад 90%). Це пов’язано з обставинами, які суттєво утруднюють виявлення і розслідування даних злочинів. Такими обставинами, зокрема, є:

ü   відсутність джерела інформації в особі потерпілого від злочи­ну (особи до правоохоронних органів не звертаються);

ü   глибока конспіративність дій злочинців і каналів надходжен­ня наркотиків та їх збуту;

ü   розмежування ролей, використання схованок, паролів, най­мання охорони, наявність злочинної контррозвідки;

ü    відносна доступність і різноманітність джерел сировини для виготовлення наркотиків;

ü    складність вибору моменту, місця і способу реалізації оперативних даних;

ü    необхідність роботи з виявлення всіх добре законспірованих танок злочинного ланцюга, який має яскраво виражений, органі­зований і міжрегіональний (міжнародний) характер.

          Ефективне розслідування кримінальних справ про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх анало­гів або прекурсорів можливе за умов сумірних слідчих дій і оперативно-розшукових заходів. Ці спільні дії повинні мати таку кримі­налістичну структуру: затримання підозрюваних; освідування учасників криміналістичної діяльності; допит підозрюваних; обшук за місцем проживання і роботи підозрюваних (їхніх співучасників) чи в іншому місці можливого зберігання наркоза­собів, сировини, документів; огляд вилучених предметів і документів; допит свідків; призначення і проведення судових експертиз; вивчення і використання експертних висновків при допиті обвинуваченого.

Важливе значення має особисте ознайомлення слідчих і праців­ників дізнання з технологічним процесом виробництва нарко­тиків. При затриманні за незаконне вживання чи збут наркотиків пропонується така типова схема дій слідчого і оперативних праців­ників: огляд місця затримання; особистий обшук затриманих і огляд предметів та речей, які є при них; обшук за місцем можливого зберігання, виготовлення нарко­тиків; огляд вилучених наркотиків, предметів і документів, а також пристроїв для їх виготовлення і вживання; освідування і допит підозрюваного.

Аналіз розслідуваних кримінальних справ про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів показує типові недоліки слідства, особливо на почат­ковому етапі. Негативні ознаки процесу розслідування відповід­них кримінальних справ проявляються з різних причин, але пере­важно — це повна відсутність планування, організації в розсліду­ванні, некваліфіковане висунення версій та неузгодженість дій оперативних працівників і слідчих. Такими типовими недоліками, є, зокрема: здійснення затримань підозрюваних, а також обшуків, допитів та інших слідчих дій оперативними працівниками без участі слідчого, та без попереднього узгодження з ним усіх шляхів і способів отримання доказів; необґрунтоване підпорядкування слідчих дій одній меті – вилученню наркозасобів без уживання відповідних заходів доказу­вання факту їх належності підозрілим і отриманню таких доказів з інших джерел; невміле процесуальне закріплення даних, отриманих при затриманні підозрюваних, а також у ході оперативно-розшукових заходів.

У процесі досудового слідства кримінальних справ про злочи­ни у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів, прекурсорів можуть виникати складні та конфліктні слідчі ситуації. Так, у складній слідчій ситуації, у процесі розслі­дування кримінальної справи про злочин у сфері обігу наркотич­них засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів виникають суттєві труднощі через відсутність доказів. Тобто, не вистачає відомостей про фактичні дані, а також чиниться проти­дія слідчим, оперативним працівникам з боку учасників кри­міналістичної діяльності та інших осіб. Крім того, у суб’єктів криміналістичної діяльності недостатньо часу, ресурсів та сил. Проблема значно ускладнюється в разі виникнення конфліктної ситуації, яка, по суті, є різновидом складної слідчої ситуації. У такому разі стан міжособистісних відносин двох або більше суб’єктів, учасників криміналістичної діяльності, є надто напру­женим. Адже вони мають інтереси, які не збігаються, і прагнуть до досягнення протилежної мети, керуючись індивідуальними планами і намірами. У складній, конфліктній ситуації у процесі розслідування кримінальної справи про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів, пре­курсорів можуть виникати:

1)          за умови допуску до участі у справі адвоката-захисника;

2)           у ході ознайомлення зі справою обвинуваченого;

3)           у ході проведення слідчих дій (допит, одночасний допит двох чи більше осіб).

Специфіка досудового слідства кримінальних справ про злочи­ни у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів, прекурсорів спричиняє інколи виникнення складних слідчих ситуацій навіть на завершальному етапі розслідування. Це. зокрема, щойно отримані оперативні дані про нові епізоди й осіб, що брали участь у вчиненні зазначених злочинів. Побудова і пере­вірка версій є основним методом вирішення складних, конфліктних ситуацій. Версії визначають не тільки напрямок розслідування, але й роблять його цілеспрямованим, забезпечують швидке і повне розкриття злочину. Тому версії мають бути фактично обґрунтованими і обов’язково ретельно перевіреними і чітко сформульованими. При висуненні версій у відповідних кримі­нальних справах необхідно ширше використовувати інформацію, отриману оперативним шляхом, про: спосіб життя підозрюваного; його зв’язки; місця зустрічі; маршрути пересування; способи і засоби вчинення злочину.

Розглянемо типові версії, що висуваються суб’єктами криміналістичної діяльності:

1. При затриманні в момент перевезення наркотичних за­собів:

а) затриманий — член злочинного угруповання, що здійснює незаконні операції з наркотиками;

б) затриманий — перевізник, що виконує окремі завдання за вказівкою організатора, посередника, скупника чи іншої особи, члена злочинної групи.

2.    При затриманні в момент виявлення наркотиків у помеш­канні (схованці):

а)   затриманий придбав, викрав, виготовив наркотичний засіб для збуту вроздріб чи оптом;

б) затриманий — член злочинної групи, є перекупником, вироб­ником, заготівником, розкрадачем, посередником — розповсю­джує і зберігає наркотичні засоби.

3.    При затриманні в момент збуту наркотичних засобів:

а)   продавець — розкрадач, виробник наркотичних засобів;

б) покупець — скупник наркотичних засобів оптом і збуває їх у притонах та інших місцях великими і малими партіями;

в)  продавець і покупець — члени однієї чи різних злочинних груп, що вчиняють угоди систематично.

При розслідуванні злочинів, пов’язаних з контрабандою лікарських засобів, які містять психотропні або наркотичні речовини, їх розкраданням, незаконною торгівлею та в інших випадках вини­кає необхідність провести дослідження тих чи інших фармацев­тичних препаратів.

До лікарських засобів належать речовини та їх суміші, рослини й препарати, які отримують з них, препарати тваринного походження, які використовуються у медицині для лікування. У да­ному разі йдеться про «офіційні» фармацевтичні засоби, тобто такі, які дозволені фармакологічним комітетом і застосовуються як ліки, їх можна визначити точно встановленими методами.

Заводи фармацевтичної промисловості виготовляють лікарські засоби у різному вигляді: таблеток, драже, капсул, ампул, свічок, гранул, порошків, рідин у флаконах, мазей. Таблетки — сухі дозовані лікарські препарати, які отримують пресуванням спеціальним чином підготовлених лікарських речовин чи їх су­мішей за допомогою таблеточних машин. Таблетки мають різно­манітну форму, вагу і колір. На багатьох таблетках закордонного виробництва є штампована маркувальна насічка або напис. Рідкі фармпрепарати, призначені для ін’єкцій, випускаються в ампу­лах з коричневого або безбарвного скла. На ампулах є штампова­ний напис, в якому зазначені найменування препарату, величини об’єму рідини і вмісту активної речовини. Інколи лікарські засоби для ін’єкцій не ви­готовляються у вигляді готових розчинів, а розфасовуються окре­мо: препарат — у вигляді порошку чи таблетки визначеної маси у флаконі і розчинник — в ампулі визначеного об’єму. Порошкопо­дібні фармпрепарати, як правило, вміщуються у желатинові чи крохмальні капсули.

Лікарські засоби випускаються в запаяних упаковках з пластику або фольги. На упаковках зазначені: найменування, склад, рекомендації щодо вживання, дані про виробника та штрих-код, умови зберігання, застережні написи, термін придатності.

При вилученні лікарських засобів (під час обшуку і огляду місця події) слід пам’ятати, що вони є речовими доказами і будуть на­правлені на експертизу. Поводитися з ними треба обережно і збе­рігати до призначення експертизи згідно із загальними вимогами до зберігання лікарських засобів – у темному сухому місці за кім­натної температури. Це обумовлено тим, що іноді під дією світла, вологи або відносно високих температур змінюється їх якісний та кількісний склад. Лікарські засоби біологічного походження (сироватки, гормонопрепарати, вакцини тощо) слід зберігати у суво­рій відповідності до індивідуальних вимог. При складанні постанови (ухвали) про проведення експертизи необхідно чітко і конкретно формулювати питання. Не можна об­межуватись фразами загального характеру: «Провести аналіз» або «Провести дослідження».

На вирішення експертизи зазначених об’єктів можуть бути по­ставлені такі питання:

Чи є представлена речовина фармацевтичним препаратом (лікарським засобом); якщо так, то яке його найменування?

Чи є представлений лікарський засіб отруйним або сильно­діючим засобом?

Чи є у представленому лікарському засобу сторонні домішки і якщо є, то які саме? Яка кількість цих домішок, і чи не є вони отруйними?

Чи є на медичному шприці, ін’єкційних голках залишки фармацевтичних (лікарських) засобів; якщо так, то яких саме? Чи не є вони отруйними або сильнодіючими?

Чи містять представлені лікарські засоби психо­тропні, наркотичні речовини або прекурсори; якщо так, то чи відповідає їх вміст написам на упаковках?

Чи належать надані на дослідження лікарські засоби до од­нієї партії?

При цьому необхідно пам’ятати, що віднесення лікарський засіб до отруйних або сильнодіючих відбувається відповідно до Списків А чи Б отруйних або сильнодіючих речовин.

Перед фармацевтичною експертизою не можна ставити пи­тання: «Чи не є надана речовина отрутою?» або «Чи не могла ста­тися смерть від вживання даного препарату?», тому що «отруйна» або «сильнодіюча» речовина залежно від кількості, умов застосу­вання, стану організму може бути або отрутою, або лікарським препаратом. Наприклад, препарати миш’яку, стрихніну, мор­фіну, синильної кислоти та інших речовин у малих дозах застосо­вуються як ліки, вживання їх у відносно великій кількості призводить до смерті.

У зв’язку з цим вирішення питання про отруйність чи не отруй­ність лікарського засобу є компетенцією судово-хімічних лабораторій, які належать до обласних чи республіканських бюро судово-медичної експертизи Міністерства охорони здоров’я України. До їх компе­тенції також відносять виявлення отруйних і сильнодіючих речо­вин в органах трупів людини та тварин, блювотних масах та ін­ших виділеннях людського організму.

В експертних установах МЮ та МВС можуть проводитись до­слідження різноманітних речових доказів (окрім вищеназваних) з метою виявлення лікарських засобів і встановлення їх природи і складу. Подібні дослідження можуть бути проведені та та­кож у контрольно-аналітичних лабораторіях аптекоуправління.

Дослідження лікарських засобів здійснюється у від­повідності до методичних рекомендацій за загальноприйнятою схемою, яка включає зовнішній огляд препарату (з фіксацією розмірів таблеток, кольору, ваги, наявності штампованих марку­вальних насічок або написів). Бажано надати фотознімки. Після цього проводяться послідовно: хімічний аналіз, тонкошарова хро­матографія, спектрофотометричне дослідження, якщо потріб­но — спектральний емісійний аналіз. При здійсненні кількісного аналізу компонентів лікарського засобу застосовується газова хро­матографія. Часто на дослідження надходять фармацевтичні пре­парати у зміненому вигляді, наприклад роздавлена таблетка. Це ускладнює вирішення питань щодо віднесення речовини до лікарського засобу і встановлення його виду. Застосування сучасно­го аналітичного методу — хроматомасспектрометрії — у такому разі незамінне.

З фармацевтичною експертизою методично пов’язана фарма­кологічна експертиза. Фармакологія — це наука, яка вивчає дію лікарських препаратів і отруйних речовин на організми рослин, людей, тварин. Шляхом досліджень, експериментів, вона визна­чає дію певних речовин, отруйність лікарських препаратів у кіль­кісному та ситуаційному відношеннях, вивчає залежності їх впливу на організм від різних факторів об’єктивного та суб’єк­тивного характеру, умови кумуляції, протипоказання тощо. Отри­мані результати дають можливість визначити, за яких розладів організму можна застосовувати досліджувані лікарські засоби. Коло питань, що є предметом фармакологічної експертизи, пов­ністю становить компетенцію медичної або судово-медичної екс­пертизи.

Вітчизняна та зарубіжна практика правоохоронних органів свідчить, що найсуворішим правовим покаранням у боротьбі зі злочинністю є застосування до винної особи кримінального покарання. Так, наприклад, на

практиці фіксуються випадки, коли нелегальним наркоспоживачем для особистого вживання або з метою збуту використовуються прекурсори для виготовлення наркотичних засобів або психотропних речовин. У таких випадках статтею 311 Кримінального кодексу України (ККУ) передбачена відповідальність за нелегальний обіг прекурсорів в Україні: «незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання прекурсорів».

         Відповідальність медичних та фармацевтичних працівників передбачена чинним законодавством, зокрема Кодексом України про адміністративні правопорушення (статті 44, 83, 127, 156, 156-1, 167, 178, 180) та Кримінальним кодексом України (статті 227, 305, 306, 307, 309, 311, 312, 315, 317, 318, 320, 321, 366, 369). Так, наприклад ст. 321 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за незаконне виробництво, виготовлення, придбання, перевезення, пересилання, зберігання з метою збуту або збут отруйних і сильнодіючих речовин.

1. Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, перевезення, пересилання або зберігання з метою збуту, збут отруйних або сильнодіючих речовин, що не є наркотичними або психотропними чи їх аналогами, а також здійснення таких дій щодо обладнання, призначеного для виробництва чи виготовлення отруйних або сильнодіючих речовин, вчинені без спеціального на те дозволу,-

 караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років.

 2. Порушення встановлених правил виробництва, виготовлення, придбання, зберігання, відпуску, обліку, перевезення, пересилання отруйних або сильнодіючих речовин, що не є наркотичними або психотропними чи їх аналогами,-

 карається штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до двох років.

Із метою більш ефективного забезпечення захисту інтересів суспільства від корупційних посягань у квітні 2011 р. антикорупційне законодавство в Україні зазнало суттєвого реформування. Закон України «Про засади запобігання та протидії корупції» окреслив принципово нові підходи до визначення складу корупційного правопорушення, кола відповідальних осіб, обмежень щодо одержання дарунків і не тільки.

Протягом останніх місяців згаданий нормативний акт став однією з основних тем дискусій серед представників юридичної спільноти. Глибокий теоретичний аналіз документа дозволив виявити як найбільш прогресивні норми, так і значні прогалини в новелах антикорупційного законодавства України.

Наразі наявна судова практика притягнення до відповідальності за вчинення корупційних правопорушень дозволяє говорити про проблеми застосування антикорупційного законодавства на практиці. Особливої уваги потребує розгляд справ про корупційні правопорушення у сфері охорони здоров’я. Так, одним із неоднозначних аспектів антикорупційного регулювання є питання віднесення лікарів державних та комунальних закладів охорони здоров’я, які не займають керівних посад, до суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення.

Відповідно до підпункту «а» п. 2 частини 1 ст. 4 Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції» за вчинення корупційного правопорушення відповідають, зокрема, посадові особи юридичних осіб публічного права, які не зазначені в частині 1 цієї статті, але одержують заробітну плату за рахунок державного чи місцевого бюджету. При цьому в законі не наводиться конкретних кваліфікаційних характеристик віднесення тієї чи іншої особи до згаданої категорії. За аналогією до законодавчого визначення термінів «посадові особи державних органів та їх апарату», «посадові особи місцевого самоврядування» та «службові особи» напрошується висновок щодо спеціальних функцій конкретного працівника державного чи комунального закладу охорони здоров’я для віднесення його до групи посадових осіб юридичних осіб публічного права: чи то консультативно-дорадчі та організаційно-розпорядчі функції, чи адміністративно-господарські.

Питання віднесення лікарів державних та комунальних закладів охорони здоров’я, які не займають керівних посад, до суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення є неоднозначним.

Водночас важливою є проблема чіткого розуміння фактичного змісту наведених функціональних обов’язків. Якщо визначення поняття «консультативно-дорадчі функції» є досить дискусійним, то з розумінням змісту термінів «організаційно-розпорядчі» та «адміністративно-господарські» обов’язки не виникає суттєвих питань. Дані категорії визначено в постанові Пленуму Верховного Суду України від 26.04.2002 р. № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво». Так, під організаційно-розпорядчими обов’язками Верховний Суд України розуміє здійснення керівництва галуззю промисловості, трудовим колективом, ділянкою роботи, виробничою діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності. Такі функції виконують, зокрема, керівники державних, колективних чи приватних підприємств, установ і організацій, їх заступники, керівники структурних підрозділів (завідуючі відділами, лабораторіями, кафедрами), їх заступники, особи, які керують ділянками робіт (майстри, бригадири тощо).

Адміністративно-господарськими визначено обов’язки з управління або розпорядження державним, колективним чи приватним майном (встановлення порядку його зберігання, переробки, реалізації, забезпечення контролю за цими операціями тощо). Такі повноваження в тому чи іншому обсязі виконують начальники планово-господарських, постачальних, фінансових відділів і служб, завідуючі складами, їх заступники, керівники відділів підприємств тощо. У той же час постанова Пленуму Верховного Суду України містить застереження, що працівники, які виконують професійні функції, у тому числі лікарі, можуть визнаватися службовими особами лише за умови, якщо при цьому вони мають також організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські обов’язки.

Отже, саме тільки виконання лікарем його професійних функцій за відсутності конкретних спеціальних обов’язків, у тому числі з керівництва окремою ділянкою роботи, колективом чи управління, розпорядження майном, не може бути підставою для визнання такої особи суб’єктом відповідальності у сфері антикорупційного законодавства. Однак правозастосовна практика має приклади віднесення до посадових осіб юридичних осіб публічного права як суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення не лише, наприклад, завідуючого окремим відділенням чи всім закладом охорони здоров’я, а й рядового лікаря.

Так, постановою Кіровського районного суду міста Кіровограда від 29.08.2011 р. у справі № 3-2555/11 винним у вчиненні корупційного діяння, передбаченого частиною 1 ст. 6 Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції», визнано хірурга амбулаторії станції Кіровоград ДУ «Вузлова лікарня станції Помічна» ДП «Одеська залізниця» без визначення будь-яких його організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій.

Постановою Сімферопольського районного суду АР Крим від 22.08.2011 р. у справі № 3-1785/2011 до адміністративної відповідальності за порушення обмежень щодо використання службового становища притягнуто лікаря загальної практики — сімейного лікаря Миколаївської лікарської амбулаторії. При цьому віднесення зазначеного працівника до суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення, а саме до посадових осіб юридичних осіб публічного права, обґрунтовано отриманням даною особою заробітної плати за рахунок місцевого бюджету Миколаївської селищної ради та виконанням організаційно-розпорядчих функцій із направлення дітей та дорослих на стаціонарне лікування з оформленням документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян. Як бачимо, таке розуміння суті організаційно-розпорядчих функцій лікаря йде в розріз із наведеним Верховним Судом України визначенням цього поняття та робить питання обґрунтованості правозастосовної практики визначення суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення відкритим.

Судова практика має приклади віднесення до посадових осіб юридичних осіб публічного права як суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення й рядового лікаря.

На відміну від наведених судових рішень, показовою є постанова Кам’янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 30.08.2011 р. у справі № 3-2844/11. Так, відповідно до цього документа провадження у справі про адміністративне правопорушення відносно лікаря кабінету ультразвукової діагностики центральної районної лікарні за порушення обмежень щодо використання службового становища було закрито у зв’язку з відсутністю складу адміністративного правопорушення. У ході судового розгляду справи з пояснень відповідача та матеріалів адміністративної справи (посадової інструкції лікаря) судом встановлено, що відповідач не є особою, яка постійно або тимчасово обіймає посаду, пов’язану з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, тобто не є суб’єктом відповідальності за корупційні правопорушення, а отже, і не є суб’єктом адміністративного корупційного правопорушення, передбаченого Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Поряд із питанням визначення суб’єктів корупційного правопорушення актуальною є проблема розмежування складів таких проступків, як порушення встановленої законом заборони щодо одержання дарунка та порушення обмежень щодо використання службового становища. Відповідно до частини 1 ст. 6 Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції» суб’єктам відповідальності за корупційні правопорушення заборонено використовувати службові повноваження та пов’язані із цим можливості з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб. При цьому, п. 1 частини 1 ст. 8 зазначеного закону також встановлено заборону на безпосереднє або через інших осіб одержання дарунків від юридичних або фізичних осіб за рішення, дії чи бездіяльність в інтересах дарувальника, що приймаються, вчиняються як безпосередньо такою особою, так і за її сприяння іншими посадовими особами та органами.

Як бачимо, зазначені склади правопорушень мають суттєві відмінності. Законодавець не пов’язує прийняття рішень, вчинення дій чи бездіяльність того, хто отримав дарунок, із будь-якими належними йому службовими повноваженнями чи пов’язаними із цим можливостями. Вручення забороненого законом дарунка відрізняється від обіцянки, пропозиції чи надання неправомірної вигоди відсутністю мети схилити особу, яка отримала дарунок, до протиправного використання наданих їй службових повноважень та пов’язаних із цим можливостей.

Неналежно досліджені обставини справ та неоднозначне тлумачення судами норм матеріального права призводить до неправильної кваліфікації правопорушень

Нині наведена позиція може бути обґрунтована не тільки теоретично, але й підтверджена практикою застосування ст. 8 Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції». Так, відповідно до постанови Судацького міського суду АР Крим від 15.08.2011 р. у справі № 3-700/11 до адміністративної відповідальності за порушення встановлених законом обмежень щодо одержання дарунка притягнуто завідуючого хірургічним відділенням територіального медичного об’єднання Судацької міської ради. Як зазначено в мотивувальній частині судового рішення, відповідач отримав від третіх осіб кошти в розмірі 3000 грн. за лікування особи, що перебувала в хірургічному відділенні територіального медичного об’єднання Судацької міської ради у зв’язку з виразкою шлунка. Відповідач не мав наміру та не здійснював після одержання дарунка протиправного використання своїх службових повноважень.

Однак поряд із наведеним рішенням існує досить неоднозначна практика притягнення медичних спеціалістів до відповідальності за отримання забороненого дарунка. Прикладом цього може слугувати постанова Сумського районного суду Сумської області від 05.08.2011 р. у справі № 3-1076/11 про притягнення до адміністративної відповідальності завідуючої господарством Сумської центральної районної лікарні за порушення встановленої законом заборони щодо одержання дарунка. Як було встановлено судом, у розмові з постачальником продовольчих товарів відповідач натякнула, що існує багато бажаючих постачати до лікарні картоплю та цибулю. Згодом вона отримала від зазначеного постачальника дарунок у вигляді мікрохвильової печі вартістю 740 грн. Трактуючи наведені діяння як протиправні, суд не надав належного обґрунтування. За текстом рішення, окрім словосполучення «натякнула, що існує багато бажаючих», відсутнє будь-яке посилання на конкретні рішення, дії чи бездіяльність, за які відповідач отримала дарунок та потрапила під дію антикорупційного законодавства.

Отже, судова практика застосування нового Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції» у сфері охорони здоров’я вказує не лише на неналежно досліджені обставини справ, але й на неоднозначне тлумачення судами норм матеріального права, що призводить до неправильної кваліфікації правопорушень. Наведене дає підстави говорити про наявність значного кола правозастосовних проблем, що потребують окремого нормативного врегулювання.

Відповідальність за вчинення правопорушення є одним із важливих питань, які розглядає теорія права. Дотримуючись точки зору, що юридична відповідальність – це застосування заходів державного примусу до особи, яка вчинила правопорушення, слід зауважити, що цей підхід застосовується і до галузі, яка розглядається, – а саме охорони здоров’я громадян.

Як свідчить практика, переважна більшість медичних працівників та навіть керівників закладів охорони здоров’я мають поверхове уявлення про юридичну відповідальність, яка встановлена чинним законодавством за правопорушення у сфері охорони здоров’я. При цьому, знання про підстави, види і наслідки юридичної відповідальності, з одного боку, дисциплінує медичних працівників, а з іншого – зменшує ймовірність безпідставного притягнення їх до відповідальності.

Зважаючи на збільшення кількості позовних заяв громадян щодо неналежного надання медичної допомоги, проблемам юридичної відповідальності медиків за професійні правопорушення треба приділяти значно більшої уваги.

Правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні визначають Основи законодавства України про охорону здоров’я (далі – Основи). Так, відповідно до статті 80 Основ особи, винні у порушенні законодавства про охорону здоров’я, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законодавством.  При цьому, слід зазначити, що згідно з частиною третьою статті 34 Основ лікар не несе відповідальності за здоров’я хворого у разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму.

Кримінальна відповідальність є найбільш суворим видом юридичної відповідальності медичних працівників за правопорушення, що вчиняються ними під час здійснення професійної діяльності. Згідно з частиною першою статті 2 Кримінального кодексу України (далі – ККУ) підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. Медичні працівники відповідальні за вчинення злочинів на загальних засадах, до того ж у ККУ є ряд складів злочинів, які мають відношення саме до професійної діяльності лікарів.

Злочини, що вчиняються медичним чи фармацевтичними працівниками у зв’язку зі здійсненням ними професійної діяльності, умовно можна поділити на такі:

злочини проти життя і здоров’я особи (пацієнта);

злочини проти прав особи (пацієнта);

злочини у сфері господарської діяльності з медичної практики;

злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів;

інші злочини, вчинені медичними працівниками у зв’язку з їхньою професійною діяльністю.

Переважна більшість «медичних» злочинів сконцентровані у розділі II ККУ «Злочини проти життя і здоров’я особи». До них належать, зокрема:

ü    неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131 ККУ);

ü    розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132 ККУ);

ü    незаконне проведення аборту (ст. 134 ККУ) – у разі, якщо медичний працівник не має спеціальної медичної освіти;

ü    незаконна лікувальна діяльність (ст. 138 ККУ) – заняття лікувальною діяльністю без спеціального дозволу, здійснюване особою, яка не має належної медичної освіти;

ü    ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 ККУ);

ü    неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140 ККУ);

ü    порушення прав пацієнта (ст. 141 ККУ);

ü    незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142 ККУ);

ü    порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143 ККУ);

ü    насильницьке донорство (ст. 144 ККУ);

ü    незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145 ККУ).

Варто зазначити, що випадки притягнення медичних працівників до кримінальної відповідальності, а тим більше винесення щодо них обвинувального вироку в Україні є порівняно нечастими. Проте, керівникам закладів охорони здоров’я необхідно знати про те, які дії чи бездіяльність підпадають під кримінальну-правову заборону і на попередження якої поведінки підлеглих слід спрямовувати свої зусилля.

Адміністративна відповідальність є різновидом юридичної відповідальності, яка настає за правопорушення, передбачені Кодексом України про адміністративні правопорушення (далі – КпАП). Так, відповідно до статті 9 КпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності.

До адміністративних правопорушень у галузі охорони здоров’я населення належать, зокрема: порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм (ст. 42 КпАП); незаконне виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст. 44 КпАП); порушення встановленого порядку взяття, переробки, зберігання, реалізації і застосування донорської крові та (або) її компонентів і препаратів (ст. 451 КпАП).

До осіб, що вчинили адміністративні правопорушення, застосовуються адміністративні стягнення, передбачені санкціями статей, що встановлюють відповідальність за такі правопорушення. Варто відмітити, що здебільшого це штрафи у розмірі, який визначається від неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

На сьогоднішньому етапі розвитку українського суспільства і медико-правової науки на перший план відносно відповідальності медичних працівників за професійні правопорушення виходить цивільно-правова відповідальність. Відповідно до частини першої статті 1 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ) цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Цивільно-правова відповідальність у сфері медичної діяльності – це вид юридичної відповідальності, який виникає внаслідок порушення у галузі майнових або особистих немайнових благ громадян у сфері охорони здоров’я і який полягає переважно в необхідності відшкодування шкоди. До особистих немайнових благ громадян, які безпосередньо пов’язані з медичною діяльністю, належать перш за все життя і здоров’я. З цієї причини можна стверджувати, що цивільно-правова відповідальність – це своєрідний засіб забезпечення захисту особистих немайнових прав (життя і здоров’я) пацієнтів при наданні медичної допомоги. Варто зазначити, що більшість медичних працівників здійснює свою професійну діяльність, перебуваючи у трудових відносинах з закладами охорони здоров’я. Згідно з частиною першою статті 1172 ЦКУ юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов’язків.

Переважна більшість позовів, що пред’являються пацієнтами до закладів охорони здоров’я (у тому числі до фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, що займаються медичною практикою), є позовами про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров’я, спричиненого медичною допомогою неналежної якості. Відшкодування такої шкоди здійснюється відповідно до положень глави 82 ЦКУ.

Проте варто зазначити, що обов’язковою умовою відповідальності за заподіяння шкоди є причинний зв’язок між протиправною поведінкою і заподіяною шкодою. Наприклад: якщо шкода не є наслідком протиправної поведінки заподіювача шкоди, а сталася з інших причин (через недотримання пацієнтом медичних рекомендацій чи внаслідок індивідуальних особливостей організму пацієнта), у заподіювача шкоди не виникатиме обов’язку відшкодувати шкоду. Для настання цивільно-правової відповідальності за шкоду здоров’ю необхідно, щоб така шкода була спричинена з вини заподіювача шкоди. Вина медичних працівників, як правило, виступає у формі необережності. Для звільнення від обов’язку відшкодувати шкоду здоров’ю заподіювач шкоди повинен довести, що вона сталася не з його вини.

Враховуючи наведене, знання керівниками закладів охорони здоров’я та їхніми працівниками чинного законодавства щодо відповідальності медичних працівників і вжиття заходів щодо забезпечення його дотримання є запорукою нормальної роботи закладів охорони здоров’я.

 

 

 

Тема 2

ЮРИДИЧНА ОПІКА СПЕЦІАЛІСТІВ МЕДИЦИНИ ТА ФАРМАЦІЇ

1.     Сутність юридичної опіки

2.     Роль та участь адвоката у захисті прав медичних працівників, пацієнтів

 

 

1.    Сутність юридичної опіки

 

Важливою умовою інтеграції фармацевтичного сектора економіки України в ЄС є адаптація вітчизняного фармацевтичного законодавства до європейських стандартів, що нерозривно пов’язано із актуальністю та необхідністю підвищення рівня правового мислення, правосвідомості і правової культури в системі правовідносин «лікар — пацієнт — провізор — працівники контролюючих і правоохоронних органів». Удосконалення системи правовідносин «лікар — пацієнт — провізор — працівники контролюючих і правоохоронних органів» до цивілізованих форм і демократичних інститутів Європейського Союзу супроводжується формуванням прозорого правового поля у фармацевтичному секторі економіки України,в якому захищені права і свободи, життя і здоров’я громадян, пацієнтів, провізорів і лікарів, відповідно до статті 3 Конституції України, де зазначено, що «…людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави…».

Самолікування міського й сільського населення України в реаліях сучасного життя при низькій матеріальній забезпеченості має характер компенсаторного явища по відношенню до забезпечення пацієнтів лікарськими засобами різних класифікаційно-правових і номенклатурно-правових груп. Проблема, що виникла з масовим відпуском лікарських засобів без рецепта лікаря, містить у собі явну небезпеку неправильного, не обережного, некваліфікованого застосування лікарських засобів пацієнтами, тобто пряму загрозу для здоров’я кожного громадянина в Україні. Кожна людина повинна самостійно відповісти собі на одне питання: чи готова вона вести здоровий спосіб життя, займатися спортом, не палити, помірно вживати або не вживати алкогольні напої, викоренити в собі шкідливі звички, не нервувати, уникати конфліктів, дотримуватися заповідей Божих. Наприклад, в США здорового способу життя дотримується більше 50 % населення, в Росії — усього 5—7 %, на наш погляд, десь на цьому рівні перебуває і показник в Україні. Саме провізор в усіх країнах ЄС — самий доступний фахівець системи медико-фармацевтичного забезпечення, тому в його компетенцію входить прийняття рішень: в якому випадку пацієнта необхідно направити до лікаря, а в якому випадку він може проводити самолікування. Проте, судово-фармацевтичний моніторинг, що з 1998 р. проводить кафедра фармацевтичного права Інституту підвищення кваліфікації спеціалістів фармації (м. Харків) щодо причин і умов, які викликають порушення у медико-фармацевтичній сфері, свідчить про те, що нераціональне вживання, вживання не за призначенням лікаря та зловживання лікарських засобів із психоактивними властивостями за останні роки в Україні набуло загрозливих масштабів. Так, якщо в 1998 р. проблема наркоманії і злочинів у сфері незаконного обігу психотропних активних речовин була характерним явищем лише для промислово розвинених регіонів (Донецьк, Дніпропетровськ, Луганськ, Одеса, Харків), то на сьогодні соціально небезпечні явища (наркоманія, ВІЛ/СНІД, психоневрологічні розлади здоров’я, наркозлочинність, наркобізнес) поширилися на всі регіони України (Полтава, Запоріжжя, Івано-Франківськ, Чернівці, Хмельницький, Львів та ін.).

Незаконний обіг психоактивних речовин і лікарських засобів із психоактивними властивостями спричиняє негативний вплив на розвиток легального фармацевтичного сектора економіки України, а також поширення наркоманії та інших адиктивних розладів внаслідок зловживання психоактивними речовинами різних класифікаційно-правових груп (психотропні, сильнодіючі, отруйні речовини, наркотичні засоби та інші). З іншого боку, за даними ВООЗ, близько 10 % випадків, пов’язаних з госпіталізацією пацієнтів, викликані наслідками помилок і неправильного призначення і застосування лікарських засобів, що тягне ускладнення захворювання, а інколи — летальні випадки. За судово-медичним критерієм оцінки ці ускладнення кваліфікуються як легкі, середньої тяжкості та тяжкі тілесні ушкодження. Тому, своєчасна, правильна, кваліфікована і сучасна постановка лікарем діагнозу пацієнту — невід’ємна частина політики і формату лікування, а провізор, до якого пацієнт прийшов в аптеку за лікарським засобом, є основною ланкою безпечної фармакотерапії. Таким чином, протидія незаконному обігу психоактивних речовин, наркобізнесу, наркоманії, нераціональному застосуванню лікарських засобів повинна здійснюватися паралельно із відновленням панування принципів верховенства права і верховенства закону; реалізацією зрозумілої державної внутрішньої політики, яка повинна базуватися на законах, рівних для всіх; проведенням реформ в економічній сфері, галузі охорони здоров’я, дозвільній системі, системі кримінальної юстиції. В цих умовах зростає актуальність роз’яснення змісту юридичної опіки спеціалістів фармації і медицини в системі правовідносин «лікар — пацієнт — провізор — працівники контролюючих і правоохоронних органів» на засадах судової фармації, що є складовою фармацевтичного і медичного права.

Отже, юридична опіка спеціаліста фармації та медицини базується на основі фармацевтичного і медичного права, а в площині юридичної опіки — фармацевтичної опіки — медичної опіки повинні будуватися правовідносини між лікарями — пацієнтами — провізорами — співробітниками правоохоронних органів і адвокатами. Відомо, що опіка — юридичний термін, який визначає одну із правових норм захисту особистих і майнових прав та інтересів громадян.

Визначення терміну «юридична опіка» запропоновано вперше кафедрою фармацевтичного права Інституту підвищення кваліфікації спеціалістів фармації для системи право відносин «лікар — пацієнт — провізор» в рамках судової фармації. Надамо науково-методичне роз’яснення змісту юридичної опіки спеціалістів, діяльність яких пов’язана з обігом психоактивних речовин різних класифікаційно-правових груп, серед яких знаходяться лікарські засоби.

Юридична опіка — це комплексна програма нормативно-правового регулювання правовідносин між лікарем, пацієнтом і провізором в галузі цивільного, адміністративного та кримінального права протягом усього періоду їх громадсько-правових взаємовідносин:

з лікарем — з моменту постановки діагнозу і проведення усього комплексу лікування до моменту повного закінчення курсу лікування і одужання пацієнта (чи погіршення стану здоров’я, неправильного діагнозу,

неправильного лікування і т. п., що призвело за судово-медичним критерієм оцінки до легких, середніх чи тяжких тілесних ушкоджень);

з провізором — на протязі усього періоду фармакотерапії, починаючи з моменту відпуску лікарського засобу (за рецептом чи без рецепта) до повного закінчення курсу фармакотерапії.

Медична опіка — це комплексна програма взаємодії лікаря і пацієнта (з виникаючою цивільно-правовою відповідальністю перед конкретним пацієнтом) протягом усього періоду лікування, починаючи з моменту постановки діагнозу і проведення всього комплексу лікування до моменту повного закінчення курсу лікування та одужання пацієнта.

Фармацевтична опіка — це комплексна програма взаємодії провізора та пацієнта (з виникаючою цивільно-правовою відповідальністю перед конкретним пацієнтом) протягом усього періоду фармакотерапії, починаючи з моменту відпуску лікарського засобу до повного закінчення його дії.

Припинення, подолання, профілактика та попередження незаконного обігу психоактивних речовин, наркоманії, наркозлочинності можливі лише на основі наукового осмислення всіх сторін цих негативних явищ, в усіх формах їх прояву і взаємозв’язках з іншими причинами і мотивами. Тому,

знання статті 11 Кримінального кодексу України дає можливість провізору і лікарю мати уявлення про те, що є злочином. Злочинами називаються заборонені кримінальним законом суспільно небезпечні, винні діяння, що завдають істотної шкоди суспільним відносинам і встановленому у суспільстві правопорядку. За будь-які злочини застосовуються найбільш суворі примусові заходи — кримінально-правові санкції, що встановлюють значні обмеження на поведінку й правовий статус осіб, винних у їхньому здійсненні. За своїм характером злочин завжди є кримінальним правопорушенням.

Правопорушення поділяються на злочини і провини. Провини являють собою винні, протиправні діяння, які характеризуються меншим, у порівнянні зі злочинами, ступенем суспільної небезпеки і які спричиняють застосування не кримінально-правових санкцій, а заходів адміністративного, дисциплінарного або цивільно-правового впливу.

 Адміністративні провини полягають у тому, що вони відбуваються в сфері діяльності виконавчих органів державної влади й за їхнє здійснення передбачається адміністративна відповідальність. Вона може виражатися у винесенні попередження, накладенні штрафу, позбавлення права управляти транспортними засобами та ін.

Дисциплінарні провини являють собою шкідливі для суспільних відносин протиправні діяння фізичних осіб, спрямовані на порушення внутрішнього розпорядку підприємств, установ і організацій (аптечних, лікувально-профілактичних закладів), а також на порушення трудової, службової, навчальної, військової та іншої дисципліни. Відповідальність за

здійснення дисциплінарних провин передбачається в різних відомчих (статутах, положеннях, інструкціях) і локальних (рішеннях місцевих органів державної влади та ін.) нормативно-правових актах. На підставі, наприклад, Кодексу законів про працю України передбачаються такі дисциплінарні стягнення за порушення трудової дисципліни, як догана, переведення на нижчеоплачувану роботу та ін.

Цивільно-правові провини розуміються як правопорушення, вчинені в сфері майнових або немайнових відносин, що мають інтелектуальну цінність, як для конкретних осіб, так і для всього суспільства. Своє зовнішнє вираження цивільні правопорушення знаходять у заподіянні громадянам (пацієнтам) або їх організаціям майнової шкоди, невиконанні зобов’язань, складанні незаконних угод, порушенні цивільних прав.

В системі юридичної опіки спеціаліста фармації і медицини та пацієнта важливу роль також виконує стаття 63 Конституції України, в якій визначено, що «…особа не несе відповідальності за відмову давати показання

або пояснення щодо себе…».

Взагалі при проведенні юридичної опіки на  етапі досудового і судового слідства використовуються принципи фармацевтичного і медичного права, серед яких вкажемо на такі:

принцип соціальної справедливості — є основною засадою правового регулювання обігу психоактивних речовин в цивілізованій державі;

принцип демократизму — визначає правовий статус особистості в системі правовідносин «лікар — пацієнт — провізор — працівники контролюючих і правоохоронних органів»; принцип гуманізму — закріплює та реально гарантує природні і невід’ємні права і свободи кожного суб’єкта правовідносин на життя, здоров’я, недоторканність і безпеку;

принцип рівності — проголошує рівність усіх суб’єктів правовідносин перед законом;

принцип законності — безумовне та повне здійснення чинних правових норм, верховенство закону.

На етапі судового слідства діє ст. 129 Конституції України, де вказано основні засади судочинства: 1) законність; 2) рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) забезпечення доведеності вини; 4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; 6) забезпечення обвинуваченому права на захист; 7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; 9) обов’язковість рішень суду.

Забезпечення верховенства права і верховенства закону в системі правовідносин «лікар — пацієнт — провізор — працівники контролюючих і правоохоронних органів» здійснюється через впровадження заходів, спрямованих на профілактику правопорушень та зміцнення законності в сфері обігу психоактивних речовин і надання медико-фармацевтичної допомоги пацієнтам: заходи з удосконалення фармацевтичного законодавства (законів, наказів, інструкцій); заходи з виявлення незаконного обігу психоактивних речовин і відповідальності лікарів, провізорів в рамках судової фармації; заходи захисту прав лікарів, провізорів і пацієнтів в рамках юридичної опіки; заходи нагляду за станом додержання законності у фармацевтичному секторі (держлікінспекція, прокуратура, міліція та ін.).

Слід відмітити, що додержання прав пацієнтів, їх індивідуальна правосвідомість, яка часом розходиться з вимогами чинних нормативно-правових норм (наказів, інструкцій МОЗ та ін.), належить до вчинків, що знаходяться в основі неправомірної поведінки при взаємодії пацієнтів з провізорами та лікарями. Така неправомірна поведінка відображає стан пацієнта, що перебуває на грані антигромадського прояву, і веде до правопорушення. Мотивами неправомірної поведінки пацієнтів може бути хвороба, приступ, потреба зняття болю або інший хворобливий розлад здоров’я. Тому важливим залишається дослідження всіх обставин, які привели до того, що пацієнт скористався правом на збереження здоров’я і придбання лікарського засобу, а провізор виступив гарантом і надав допомогу пацієнтові в придбанні лікарського засобу.

Слід зазначити, що мають місце випадки, коли пацієнти, що не виконали рекомендації лікарів (наркологів, психіатрів, невропатологів, терапевтів, гінекологів та ін.) або провізорів, перебувають на амбулаторному лікуванні і вчасно не приймають лікарські засоби, перевищують разові або добові дози лікарських засобів, вживають лікарські засоби не за призначенням лікаря, або які призначили собі лікарські засоби за власним розсудом, займаються самолікуванням, що призводить до ускладнень і побічних реакцій, погіршення здоров’я. При виникненні ускладнень (розлади здоров’я, погіршення роботи окремих органів) пацієнти звертаються до юристів, адвокатів, подають в установленому законом порядку заяви і скарги до правоохоронних органів, прокуратури і суду. В результаті чого порушується адміністративне, цивільне або карне провадження, проводяться судово-медичні, судово-психіатричні, судово-наркологічні, судово-фармацевтичні, судово-бухгалтерські та інші експертизи. Мають місце випадки, коли лікарям і провізорам колишні пацієнти завдають не лише моральної, але й матеріальної шкоди. Провізори і лікарі, які не мають підготовки з питань фармацевтичного і медичного права, часом губляться, не знають, як їм правильно вчинити в конкретній ситуації щодо захисту своїх прав.

У контексті зазначеного, слід наголосити на основних правах і обов’язках правоохоронних та правозахисних органів при виявленні, розслідуванні і розкритті правопорушень у сфері охорони здоров’я. Так, відповідно до Закону України «Про міліцію» від 20.12.1990 № 565-XII міліція  в  Україні є державним озброєним органом виконавчої влади, який  захищає  життя,  здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань. Основними завданнями міліції є: забезпечення особистої безпеки громадян,  захист  їх  прав  і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона і забезпечення громадського порядку; виявлення кримінальних правопорушень; участь  у  розкритті  кримінальних  правопорушень  та розшуку осіб,  які  їх  вчинили,  у  порядку,  передбаченому  кримінальним процесуальним  законодавством;  забезпечення безпеки дорожнього руху; захист  власності  від  злочинних та кримінально протиправних посягань; виконання  адміністративних  стягнень;  участь у поданні соціальної та правової допомоги  громадянам, сприяння  у  межах   своєї    компетенції    державним    органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених  на них законом обов’язків. Відповідно до покладених на неї завдань міліція зобов’язана: забезпечувати безпеку громадян і громадський порядок; виявляти,    запобігати    і    припиняти   кримінальні правопорушення,  вживати  з  цією  метою  оперативно-розшукових та профілактичних заходів, передбачених чинним законодавством; приймати   і   реєструвати   заяви  й  повідомлення  про кримінальні  та адміністративні правопорушення, своєчасно приймати по них рішення; брати  участь  у  розкритті  кримінальних правопорушень у порядку,       передбаченому       кримінальним      процесуальним законодавством; виявляти  та  припиняти  адміністративні  правопорушення, здійснювати    провадження    у    справах   про   адміністративні правопорушення,   розгляд   яких   законом   покладено  на  органи внутрішніх  справ;  приймати   рішення   про  накладення  адміністративних стягнень  та  забезпечувати  їх виконання у випадках, передбачених законом; виявляти  причини  й  умови,   що    сприяють    вчиненню правопорушень, вживати в межах своєї  компетенції  заходів  до  їх усунення; брати участь у правовому вихованні населення; проводити профілактичну роботу  серед  осіб,  схильних  до вчинення  кримінальних правопорушень, здійснювати адміністративний нагляд за особами, щодо яких його встановлено, а також контроль за засудженими до кримінальних покарань, не пов’язаних з позбавленням волі; розшукувати  осіб у випадках, передбачених законодавством та міжнародними договорами України; проводити  криміналістичні  дослідження  за  матеріалами оперативно-розшукової діяльності,  забезпечувати  у  встановленому порядку участь  спеціалістів  криміналістичної  служби  у  слідчих діях; виконувати  у  передбачених  законодавством випадках і в межах  своєї  компетенції  постанови  прокурора, слідчого, рішення слідчого судді, суду; у  встановленому порядку виявляти і повідомляти закладам охорони  здоров’я  про   осіб,   які   становлять   групу   ризику захворювання на СНІД, і здійснювати за  поданням  закладу  охорони здоров’я з санкції прокурора привід цих осіб, а також  інфікованих вірусом імунодефіциту людини, хворих  на  венеричні  захворювання, хронічний алкоголізм і наркоманів, які вводять  наркотичні  засоби шляхом ін’єкцій,  для  обов’язкового  обстеження і лікування; здійснювати за рішенням суду привід осіб, хворих на заразні форми  туберкульозу, до протитуберкульозного закладу; надавати у межах наявних  можливостей  особам,  які потерпіли  від правопорушень і нещасних випадків або перебувають у безпорадному  чи  небезпечному  для життя і здоров’я стані, у тому числі  неповнолітнім,  які  залишилися  без  опікування, домедичну допомогу  та  іншу  допомогу,  а також у разі необхідності вживати передбачених  Законом  України  «Про  екстрену  медичну  допомогу» заходів  для  забезпечення  надання  зазначеним  особам  екстреної медичної допомоги та ін.

Відповідно до положень Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-XII діяльність  органів  прокуратури  спрямована   на    всемірне утвердження верховенства  закону,  зміцнення  правопорядку  і  має своїм завданням захист від неправомірних посягань: 1) закріплених   Конституцією   України   незалежності   республіки,   суспільного   та   державного   ладу, політичної   та  економічної  систем,  прав  національних  груп  і територіальних утворень; 2) гарантованих  Конституцією,  іншими  законами  України  та міжнародними правовими актами  соціально-економічних,  політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина; 3) основ демократичного  устрою  державної  влади,  правового статусу  місцевих  Рад, органів самоорганізації населення.

Прокуратура України   становить   єдину   систему,   на   яку відповідно до Конституції України  та  цього  Закону  покладаються такі функції: підтримання державного обвинувачення в суді; представництво  інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за  додержанням  законів  органами,  які  проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах,  а також при  застосуванні  інших  заходів примусового  характеру,  пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян та ін.

Таким чином, з метою попередження причин і умов, що викликають правопорушення, важливим є здійснення лікарем, провізором, пацієнтом особистої юридичної опіки у сфері обігу психоактивних речовин всіх класифікаційно-правових груп.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.    Роль та участь адвоката у захисті прав медичних працівників, пацієнтів

 

 

Законодавство України гарантує медичним працівникам чимало професійних і соціальних прав. На жаль, частина з них залишаються на папері. А от порушення цих прав — не рідкість. Та чи не найбільша проблема — неспроможність їх відстояти з боку працівників медицини та фармації.

Закон «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (далі — Основи) містить окрему статтю, яка передбачає професійні права та пільги медичних працівників. Серед них: право на заняття медичною діяльністю відповідно до спеціальності та кваліфікації; право на підвищення кваліфікації та перепідготовку у відповідних закладах та установах не рідше одного разу на п’ять років; право на належні умови професійної діяльності; право на обов’язкове страхування за рахунок власника закладу охорони здоров’я у разі заподіяння шкоди життю і здоров’ю медичного працівника у зв’язку з виконанням ним своїх професійних обов’язків у передбачених законодавством випадках; право на вільний вибір апробованих форм, методів і засобів діяльності та ін. Слід звернути особливу увагу на ще одне право, передбачене статтею 78 Основ, — право на судовий захист професійної честі та гідності медика. Окрім того, відповідно до зазначеної статті медичному працівникові надається чимало пільг. Наприклад, у встановлених законодавством випадках він має право на скорочений робочий день і додаткову оплачувану відпустку, пільгові умови пенсійного забезпечення, пільгове надання житла та забезпечення телефоном тощо. Слід також відзначити, що права лікарів передбачені або випливають із норм законодавства, які регулюють відносини щодо надання медичної допомоги. Так, наприклад, згідно зі статтею 34 Основ лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров’ю населення. І, безперечно, лікар користується всіма іншими правами, які законодавство надає людині і громадянинові.

На жаль, узагальнень статистичної інформації щодо порушень прав медичних працівників на разі — обмаль. Проте багато лікарів можуть пригадати такі випадки зі свого професійного досвіду. Причин, які призводять до порушень прав медиків, чимало. Серед них і недофінансування галузі охорони здоров’я, від якого вона потерпає вже багато років, і відсутність чітких законодавчих механізмів реалізації деяких прав, через яку ці права нерідко видаються декларативними. Не можна не згадати і про загалом недостатньо високий рівень правової культури громадян, який час від часу проявляється у випадках, коли громадянин стає пацієнтом, тобто вступає у взаємодію із системою охорони здоров’я та її працівниками. Не сприяє покращенню ситуації і штучне протиставлення прав та інтересів пацієнтів, з одного боку, і медичних працівників — з іншого, яке нерідко спостерігається у виступах окремих осіб чи публікаціях і сюжетах у засобах масової інформації. Я не говорю про необхідність інформування громадськості про кричущі випадки порушень прав пацієнта — це беззаперечно. Але при цьому не можна вдаватися до невиправданих узагальнень і кидати тінь на усю медичну професію. Також однією з умов, яка сприяє порушенню прав лікарів, є і недостатнє знання своїх прав самими лікарями, і відсутність вкоріненої традиції відстоювати свої права за допомогою юридичних засобів.

Коли у лікаря виникають підстави вважати, що порушено його права, медику слід насамперед звернутися до юриста. Фахівець у галузі права зможе дати правильну юридичну оцінку ситуації і якщо він дійде висновку, що дійсно мало місце порушення прав медичного працівника, порадить найбільш ефективний засіб юридичного захисту його прав. Це може бути, наприклад, звернення до правоохоронних органів чи до суду.

Варто відзначити, що захист прав медичних працівників і закладів охорони здоров’я має свою специфіку, особливо коли йдеться про захист прав у справах, пов’язаних із наданням лікарем медичної допомоги пацієнту. Найбільш ефективно це можуть зробити юристи, які спеціалізуються у медичному праві, розуміють характер медичної професії. Зараз ця сфера юридичної практики привертає все більше уваги юристів, вони все частіше виявляють бажання у ній спеціалізуватися, а відтак є сподівання на те, що покращиться і якість правової допомоги, на яку можуть розраховувати медичні працівники та заклади. Так, наприклад, в Академії адвокатури України, окрім постійних семінарів для адвокатів з питань медичного права, проводяться сертифікатні програми підвищення кваліфікації у цій галузі.

Останнім часом усе більш популярними стають альтернативні способи врегулювання спорів, наприклад, медіація, коли професійно підготовлений посередник допомагає сторонам конфлікту (скажімо, медичному працівнику і пацієнту) порозумітися та самим знайти варіант вирішення конфліктної ситуації, який враховуватиме інтереси обох сторін.

Необхідно відзначити і позитивну роль у захисті прав медичних працівників профспілок і фахових громадських організацій.

Для підвищення рівня захисту прав медичних та фармацевтичних працівників певних зусиль докладає і держава, і професійна громадськість. Тут необхідно відзначити зусилля щодо реформування системи охорони здоров’я, спрямовані в тому числі на стимулювання праці медичних працівників, встановлення залежності розміру винагороди від якості роботи лікаря тощо. Звісно, не завжди все відбувається швидко і гладко, але є головне: розуміння необхідності відходу від «зрівнялівки», запровадження надбавок за якість та інтенсивність роботи, забезпечення житлом, зокрема за рахунок програм місцевих стимулів, що фінансуються місцевими бюджетами. Позитивним є і розуміння ролі медичної громадськості у процесах, пов’язаних зі зростанням якості медичної допомоги.

Проте для розв’язання проблем галузі та її працівників необхідні інституційні зміни. Однією з таких змін має стати запровадження лікарського самоврядування. Медико-правова громадськість уже давно звертала на це увагу. Про це йшлося у резолюціях трьох всеукраїнських конгресів із медичного права, біоетики і соціальної політики, які відбулися у Києві у 2007, 2011 та 2012 роках. Зараз необхідно визначатися з моделлю лікарського самоврядування — національна асоціація з обов’язковим членством у ній всіх лікарів або саморегульовані організації. За кордоном вони є ефективним інструментом самоорганізації лікарів, розв’язання багатьох питань, пов’язаних зі здійсненням професійної діяльності, участі у контролі за якістю медичних послуг і врешті-решт захисту прав лікарів та фармацевтів.

Але є чимало такого, що можна зробити на «мікрорівні», не чекаючи змін законодавства. У першу чергу йдеться про медико-правову, фармацевтично-правову освіту, підвищення кваліфікації лікарів, аналіз та узагальнення практики захисту прав лікарів, фармацевтів тощо. У цьому плані надзвичайно позитивним є об’єднання зусиль медичної і юридичної громадськості. Наприклад, Всеукраїнська громадська організація «Українська медико-правова асоціація», створена у 2006 році як національна асоціація з медичного права, у партнерстві з Всеукраїнським лікарським товариством, іншими громадськими організаціями та вищими навчальними закладами за час свого існування провела десятки семінарів та круглих столів, на яких лікарі отримали змогу більше дізнатися про свої права, обов’язки, відповідальність та юридичні засоби захисту. Адже, попри недосконалість чинного законодавства, воно надає і лікареві, і пацієнту чимало засобів захисту своїх прав. Головне — знати їх і вміти правильно ними користуватися, враховувати досвід розв’язання наявних правових проблем і запобігати виникненню юридичних помилок. Безперечно, одним із важливих чинників підвищення рівня захищеності прав лікарів, фармацевтів є співпраця держави, лікарських асоціацій, організацій пацієнтів, науки та юридичного співтовариства.

Прогрес медичної науки й практики, особливо протягом XX ст., обумовив можливість лікування ряду дуже складних захворювань, дозволив людству пізнати й регулювати найтонші біологічні процеси. У той же час, на жаль, далеко не всі досягнення системи охорони здоров’я характеризуються позитивними результатами. Медичні працівники не можуть сьогодні, хоча це й неможливо в принципі, гарантувати обов’язкове видужання, поліпшення якості життя й збільшення його тривалості для хворих людей. Найчастіше такі обставини призводять до непорозуміння й виникнення конфліктів між інтересами пацієнтів і лікарів, що робить ймовірним виникнення надалі юридичних конфліктів. Істотними проблемами в цьому аспекті є несприятливі результати медичного втручання, дефекти надання медичної допомоги.

Особливістю професійної медичної діяльності є наявність достатньо великої кількості підстав для можливого невдоволення пацієнтів. Навіть найменше відхилення від результатів, які очікує пацієнт, здатне вплинути на виникнення конфліктної ситуації. Коли мова йде про життя й здоров’я, то людська свідомість, емоції перебувають в особливому стані. Справді, помилки можуть траплятися у будь-якій сфері діяльності людини, однак у жодній іншій галузі вони не набувають такого суспільного значення, як у медицині. Охорона здоров’я згідно визначення займається охороною здоров’я людини, і тому будь-які відхилення від нормальних показників, критеріїв правильності лікування і його результатів здобувають вагомий суспільний резонанс. Треба, без сумніву, вважати правильною точку зору В.Н. Кудрявцева, який стверджував, що теоретичне вивчення юридичного конфлікту призначено для встановлення можливості норми права впливати на зародження, розвиток і вирішення конфлікту; і якщо можна, то використати юридичний інструментарій для пом’якшення, припинення конфлікту або його попередження. Із цієї причини як для медиків, так і для юристів знання передумов, динаміки й шляхів розв’язання подібних конфліктів з юридичним змістом є необхідним.

Перш ніж дати поняття й розглянути види юридичних конфліктів у сфері охорони здоров’я, необхідно показати відмінні ознаки, властиві медичній діяльності при виникненні конфліктних ситуацій. Це пов’язане з тим, що як самій сфері охорони здоров’я властиві деякі характеристики, яких немає в інших сферах життєдіяльності, так, відповідно, і юридичні конфлікти, що виникають у сфері медицини, будуть мати певні відмінності. Як специфічні ознаки, що відрізняють появу юридичних конфліктів у сфері медичної діяльності, важливо зазначити такі:

а) розбіжність цільових настанов у суб’єктів, що надають медичну допомогу, і суб’єктів, що одержують її. При характеристиці об’єктів медичних правовідносин мова вже йде про те, що для медичних працівників як об’єкт правовідносин, які виникають у сфері професійної діяльності, виступає сам процес надання медичної допомоги, у той час як для пацієнтів об’єктом медичних правовідносин є особисті немайнові блага – життя й здоров’я, що є кінцевим результатом медичної допомоги;

б) необхідність втручання третьої сторони (яка не є суб’єктом юридичного конфлікту) для визначення правильності надання медичної допомоги. Як така сторона можуть виступати органи судово-медичної експертизи;

в) фінансово-економічні труднощі вітчизняної системи охорони здоров’я, у результаті яких багато прав пацієнтів найчастіше не можуть бути реалізовані. Наприклад, право пацієнта на одержання високоякісної й дорогої трансплантологічної допомоги далеко не завжди реалізовано, що обумовлює потенційну можливість виникнення юридичного конфлікту між пацієнтом і лікувальною установою (страховою медичною компанією).

Знання основних теоретико-правових особливостей юридичного конфлікту дозволить більш обґрунтовано підходити до пошуку шляхів зменшення випадків виникнення конфліктів у сфері медицини. Під юридичним конфліктом у сфері медичної діяльності слід розуміти відкрите протистояння суб’єктів медичних правовідносин, пов’язане з реалізацією ними інтересів взаємовиключного характеру. Суб’єктами юридичного конфлікту в сфері медичної діяльності можуть виступати фізичні (пацієнт, лікар, що займається приватною практикою) і юридичні особи (лікувальна установа, орган управління охорони здоров’я). За ступенем суспільного значення необхідно виділяти медичні проступки й злочини, а за ступенем вини – винні й невинні діяння.

Класифікацію юридичних конфліктів у сфері медичної діяльності необхідно провести за декількома критеріями. Залежно від предмета правового регулювання юридичні конфлікти можуть бути:

— адміністративно-правові;

— кримінально-правові;

— цивільно-правові й ін.

За тривалістю юридичні конфлікти в сфері медичної діяльності бувають:

— короткочасні;

— довгострокові.

Важливе значення при вивченні юридичних конфліктів у сфері медичної діяльності має поняття правового статусу пацієнта. Правовий статус пацієнта — це сукупність закріплених у законодавстві про охорону здоров’я прав й обов’язків пацієнта. Відповідно до загальноприйнятого поділу правового статусу (загальний, спеціальний та індивідуальний) правовий статус пацієнта належить до спеціального статусу, оскільки відображає особливості становища окремих категорій громадян (що звернулися за медичною допомогою). Практика вирішення спірних конфліктних ситуацій у сфері медичної діяльності показує, що, незважаючи на очевидну вагу знання основних прав й обов’язків сторін при наданні медичної допомоги, питання правового статусу пацієнта ще не отримали належного розвитку як у теорії, так і на практиці. Частково це пов’язано з менталітетом українського пацієнта, що звик покладатися на професіоналізм лікаря при одержанні медичної допомоги, однак, частина проблем пов’язана й з низьким рівнем правосвідомості й правової культури як усього населення, так і суб’єктів медичних правовідносин.

Надання медичної допомоги й медична послуга – це процеси, які характеризуються відсутністю заздалегідь прогнозованого результату, тобто мова йде про надання самої послуги, здійснення певних заходів, спрямованих на лікування людини. Оскільки права й законні інтереси пацієнтів можуть постраждати як у випадках невідповідності результату лікування очікуванням пацієнта, так і при дефектах надання медичної допомоги, важливо вказати методи й способи захисту порушених прав громадян, що одержували медичну допомогу.

Нормативно-правову базу системи захисту прав пацієнтів становлять:

— Конституція України;

— Цивільний кодекс України;

— Кримінальний кодекс України;

— Основи законодавства України про охорону здоров’я;

— Закон України «Про захист прав споживачів».

Захист прав пацієнта може здійснюватися в неюрисдикційній (самозахист своїх прав і законних інтересів) і юрисдикційній (у спеціальному, адміністративному порядку або, за загальним правилом, у судовому порядку) формах. Найважливішого значення у сучасному українському суспільстві набувають питання цивільно-правового захисту прав пацієнтів. Разом з тим аспекти адміністративного, кримінального судочинства будуть деякою мірою розглянуті щодо питань юридичної відповідальності медичних працівників. Враховуючи норму Основного Закону держави про те, що кожний вправі захищати свої права й свободи всіма засобами, не забороненими законом, з погляду доцільності викладу основних способів захисту прав пацієнтів їх можна поділити на досудові й судові.

Основи законодавства України про охорону здоров’я визначають право на відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди та право на оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів й органів охорони здоров’я. Судовий захист права на охорону здоров’я в Україні гарантується і здійснюється у встановленому законодавством порядку.

Законодавець в одному блоці вказав найрізноманітніші варіанти звернення пацієнтів у випадку порушення їхніх прав. Принципово, орієнтуючись на раніше висловлені пропозиції про способи захисту, можна виділити два рівні захисту прав пацієнтів:

— досудовий;

— судовий.

Кожний з них має свої відмінні риси, однак, тут необхідно зазначити, що це можуть бути як стадії того самого процесу, так і незалежні один від одного заходи. Пацієнт сам вправі визначати, яким способом і за допомогою якого рівня захищати свої права, порушені, на його думку, при наданні медичної допомоги. Це може бути досудовий, а потім судовий, або одразу ж, за рахунок складання й подання позовної заяви, – судовий рівень захисту своїх прав. Іншими словами, обмежень у праві вибору способів захисту прав пацієнта немає.

Розглядаючи й характеризуючи досудовий рівень захисту прав пацієнтів, зазначимо, що він кращий з багатьох причин як для самого пацієнта, так і для представників лікувальної установи, у якому хворому надавалась медична допомога. Визначальною ознакою досудового рівня розгляду спору щодо захисту прав пацієнтів є добровільний характер вирішення конфлікту, а саме – добровільне визнання винною стороною допущених нею порушень і відшкодування заподіяної пацієнтові шкоди. Перевага саме такого способу вирішення спірних ситуацій у медицині пояснюється такими причинами:

— не вимагає наявності особливих умов, спеціальних пізнань й інших другорядних обставин;

— сприяє швидкому досягненню результату;

— немає необхідності складання позовної заяви з викладом обставин конфлікту й своїх вимог;

— немає необхідності самостійно або через представника відстоювати свої інтереси в суді.

Це загальні характеристики, властиві практично всім досудовим формам розв’язання конфліктних ситуацій між пацієнтом і лікувальною установою. У той же час для того, щоб з’ясувати позитивні й негативні риси, важливо з’ясувати, які ж конкретні способи є в пацієнта для захисту своїх прав. З позицій сучасного рівня розвитку медичного права основними варіантами досудового рівня захисту прав пацієнтів є:

1. Звернення до керівника лікувальної установи (усне й письмове).

2. Звернення до органу управління охорони здоров’я.

3. Допомога незалежних громадських організацій і професійних асоціацій.

4. Звернення до ліцензійно-акредитаційної комісії.

5. Скарга в органи прокуратури.

Судовий захист прав пацієнта є варіантом відновлення порушених прав і законних інтересів за допомогою звернення до судових органів. Суд є органом державної влади, що наділений владними повноваженнями. Судова система – це найбільш адекватний і дієвий засіб захисту прав пацієнта при незадоволенні якістю надання медичної допомоги.

Основними способами судового захисту прав пацієнтів є:

а) звернення пацієнта із адміністративним позовом на неправомірні дії органів влади, їх посадових і службових осіб;

б) звернення пацієнта із позовною заявою у порядку цивільного судочинства.

         Таким чином, участь адвоката у захисті порушених прав як медичних працівників так і пацієнтів є концептуально обґрунтованою та здійснюється відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 № 5076-VI.