Медицина епохи Відродження

 

(Заняття № 2)

 

Тема 1. Історія української медицини

 

Медицина на українських землях у стародавні часи. Медицина України-Руси за доби середньовіччя.

 

 На думку переважної більшості дослідників, найстарішим народом, з якого виріс український народ, були трипільці (назва походить від села Трипілля на Черкащині). Перші початки трипільської культури відносяться до пол. IV тисячоліття до н.е. Вона бурхливо розвинулась протягом повних 2000 років, захоплюючи неоліт, бронзову і залізну доби. Трипільське населення займало простори від Подніпров’я до Західного Поділля й гористого Побужжя, розташовуючись здебільшого на підвищеннях серед урожайних земель. Від нього лишились тепер сотні селищ із останками житла, укріплених земляними валами й ровами.

 

Найважливішим джерелом прожитку в трипільців було примітивне хліборобство з вирощуванням пшениці, ячменю, проса і жита. Головне приладдя для цього — рогові й кам’яні мотики, кістяні й дерев’яні з крем’яними вкладками серпи та жорна. Менш важливим було скотарство з відгодівлею свиней і овець, ще меншим — полювання і рибальство.

 

Найхарактернішою знахідкою у трипільських селищах є кераміка, виготовлення якої і орнамент стояли на дуже високому рівні.

 

Фрагмент експозиції про найбільш стародавній період розвитку медицини на території України

 

Що стосується південних степових просторів нашої Батьківщини, то тут пролягали шляхи багатьох кочових народів, з якими нашим пращурам доводилось постійно стикатись як в запеклих військових сутичках, так і в мирних торговельних стосунках.

 

 Напередодні і після народження Христа, грецькі історики, які часто навідувались до наших причорноморських просторів і контактували з кочовими племенами, зокрема зі скіфами, називали наших пращурів антами. Ці згадки закінчуються VII століттям. Пізніше вже київські літописці згадують полян (русів), що жили на правому березі Дніпра біля Києва, на північ від них — деревлян, на захід — дулібів, на північний схід — сіверян, на південь — уличів і тиверців.

 

До Х ст. всі вони були язичниками. Як провідну верховну силу славили бога сонця, вірили в існування всіляких інших надприродних істот, що нібито живуть у болотах, лісах, на полях, у джерелах, житлах людей. Поміж цими надприродними істотами були добрі і злі, які могли вселятися в людину і викликати різні хвороби.

 

Медичною та ветеринарною допомогою на території стародавньої України займалися переважно волхви, відуни і кметі. Кметями називали всебічно обдарованих людей, що вміли допомогти і навчити. Ці люди переважно не одружувались, бо в одружених відчуття й зв’язок із небесами дещо притуплювався, реакція у відповідальні моменти сповільнювалася, ставала поверховою, холоднокровною, нещирою, недалекоглядною, без відчуття завбачливості та відповідальності перед своїм обов’язком народного місіонера, провідника і рятівника.

 

Набутий досвід лікувальників нерідко передавався із покоління в покоління. Лікувальник за спадковістю називався в народі «вченим лікарем», його народ шанував і ретельно виконував його приписи. Слово «ліки» походить від санскритського «лікі» — потаємний дух чогось. Лікар — від санскритського «лікіті, лікітар» — мудрець, митець, той, що вміло пише, протинає, різьбить. Незнаних лікувальників народ боявся, називаючи їх «врачя», що дослівно означає «приблуда, волоцюга, дуросвіт, заброда».  Вибір учня на лікаря був особливий. Батьки учня повинні були бути чесні й порядні. Дитина мала бути старанна, кмітлива, здібна, білява та синьоока. Бо такі діти вважалися здібніші, легше і швидше навчалися, а найголовніше — були більш здатні відчувати на віддалі.

 

Різноманітними були лікувальні засоби. Вживалися мазі з живих рослин, насіння, кореня, цвіту й зародків. Чародійна сила приписувалася «дереву з небес» — яблуні. Крім овочів і фруктів, виготовлялися ліки з бруньок, із молодого листя, з пелюсток квіток, із шкірки яблука та робилася олія із зерняток. Все це мало окреме застосування і різну дію. Лікування рослинами вивчалося до тонкощів. Іван Огієнко (митрополит Ілларіон), вивчивши дохристиянські вірування українського народу, повідомляє, що за трипільських часів наші лікарі мали в достатній кількості олії троянди, лілеї, липи, горіха, бука, гірчиці, абрикоса і сливи, а також із насіння дикої груші та яблуні. Грушева олія давала дивний косметичний ефект. Робили порошки не лише з рослин та їх різних частин, але й із мінералів та кісток. Тодішнім лікарям були відомі стимуляційні, протизапальні, заспокійливі та знеболювальні трави. Комбінація останніх застосовувалась в різних пропорціях (валеріана, блекота, мак, дурман, беладонна). Це дозволяло тодішнім лікарям робити оперативні втручання на кінцівках, черевній порожнині і черепі.

 

 Слов’яни з давніх-давен населяли південні береги Балтійського моря, береги Вісли, Дніпра, Дністра та їхніх приток. Через південні степові простори нашої Батьківщини пролягали шляхи багатьох кочових народів, з якими східним слов’янам доводилося вести запеклу боротьбу, обстоюючи право на існування і свої землі. Предки слов’ян, як свідчать численні археологічні розкопки, жили великими поселеннями. В лісостеповій смузі, в межах сучасних Харківської, Полтавської, Київської, Кіровоградської, Вінницької та інших областей, їхні поселення – городища були укріплені земляними валами й ровами. Під час розкопок таких городищ знайдено не лише рештки жител, а й сліди гончарного, ковальського та ливарного ремесел. За пізнішими літописами, племена слов’ян різнилися між собою звичаями і побутом, «имяху бо обычаи свои закон отцов своих и преданья, каждо свой нрав» (Лаврентіївський літопис). Займалися вони головним чином землеробством, вирощували сільськогосподарські культури, мололи на ручних жорнах, розводили худобу, займалися мисливством, рибальством. Як провідну верховну силу славили бога Сонця, вірили в існування всіляких інших надприродних істот, що нібито живуть у болотах, лісах, на полях, у джерелах, житлах людей. Поміж цими надприродними істотами були добрі і злі, які могли вселятися в людину і викликати різні хвороби. Вже за тих часів серед слов’ян були чоловіки і жінки, які краще від інших зналися на цілющій дії рослин, уміли допомагати при ушкодженнях.

Арабський письменник Аль-Масуді (перша половина X ст. н. е.) пише, що у слов’ян був храм на Чорній горі, який оточували чудові джерела з цілющими водами. У храмі стояв великий ідол, якому й приносили жертви.Культові обряди, як і в інших стародавніх народів, передбачали також заходи гігієнічного характеру. Дослідники стародавнього побуту східних слов’ян вважають, що в них місцем культу предків були лазні. Про обов’язковий звичай користуватись ними свідчить договір Русі з Візантією 907 p., в якому окремо відзначається право русичів при відвідуванні Константинополя користуватися лазнями – «…и да творят им мовь (баню) елико хотять».

Аль-Масуді

 

Арабські письменники Ібн-Донстара, Ібн-Фадлан (XII ст. н. е.) розповідають про слов’ян: «Зростом вони високі, гарні собою і сміливі в нападах. Люблять охайність в одежі, навіть чоловіки носять золоті браслети, я бачив русів, як вони прибули в своїх торгових справах і розташувались коло річки Атил. Я не бачив більш довершених тілом, ніж вони. Вони подібні пальмам – біляві, гарні лицем, білі тілом». Грецький історик Лев Діакон пише про воїнів Святослава: «Цей народ відважний до нестями, хоробрий, сильний»

Із стародавніх народів, які населяли наші степові південні землі, найбільше пам’яток залишили по собі скіфи. Скіфи в VII ст. до н.е. населяли Крим і територію між Дніпром і Дунаєм. Вони створили велике об’єднання племен. У V–IV ст. до н.е. частина скіфів-кочівників починає переходити до осідлості, в них утворюється примітивна держава з пережитками первіснообщинних відносин. Скіфи мали торговельні й культурні зв’язки з грецькими містами-колоніями: Ольвією — в гирлі Дніпровсько-Бузького лиману, Тірою — в гирлі Дністра, Херсонесом — біля сучасного Севастополя, Пантікапеєм — на місці нинішньої Керчі.

 

Територія, яку заселяли кіммерійці та скіфи

 

Про скіфів ми довідуємося з розкопок численних могильників, городищ по Дніпру, в Криму, з літературних джерел грецьких письменників, зокрема з праць грецького історика Геродота, який відвідав наші південні землі. Про них згадує у своїх працях і Гіппократ, але він у Скіфії не бував. Скіфи торгували з греками продуктами скотарства, хутрами, хлібом, лікарськими рослинами, деревом, а діставали від них різні ремісничі вироби, предмети побуту, посуд, прикраси. Меншою мірою, ніж скіфи, мали торговельні і культурні зв’язки з грецькими колоніями в ті часи і південні племена наших предків. Під час розкопок Чортомлицького кургану поблизу Нікополя, Куль-Обського недалеко від Керчі знайдено золоті й срібні вази із зображенням скіфів. На одній з них зображено скіфів, які надають лікарську допомогу (перев’язка нижньої кінцівки, витягання зуба). Деякі скіфи були обізнані з медициною античних греків, мали велику лікарську практику в Афінах (Анахарсіс, Томсаріс).

 

 

Ваза з кургану Куль-Оба.

 

        

 

 

Зображення скіфів на Куль-Обській вазі (ІV ст. до н.е.).

 

 Зазначимо ще деякі особливості медичних знань скіфів та інших племен і народів Північного Причорномор’я. Скіфська медицина — народна медицина. Протягом довгих сторіч самобутня, а в ряді випадків цілком оригінальна, вона нагромадила великий і багатий досвід в лікуванні хвороб та їхньому запобіганні. Проте в її арсеналі поруч з дуже цінними значились також засоби, доцільність яких вельми сумнівна. Це свідчить про те, що скіфська медицина виросла на базі одвічного досвіду — емпірії і містила у собі раціональні основи. Представники скіфської народної медицини здобували свої знання з безпосереднього знайомства з предметами навколишньої природи. Розвиток умов повсякденного життя був основною причиною виникнення і розвитку лікування.

Найважливішу ланку скіфської медицини становлять лікувальні засоби рослинного походження. Це випливало не тільки зі способу життя як кочових, так і землеробських скіфів, але й з рослинного багатства земель, ними заселених. Україна, Кавказ і суміжні з ними землі славились споконвіку своїми рослинними багатствами. Скіфський люд знайшов багато лікарських рослин серед степів і лісів. Зокрема античні мандрівники відмітили, що скіфські пастухи, спостерігаючи дію рослин на тваринах, переносили свої знання на людину. Значна кількість відкритих скіфами цілющих рослин не втратила свого значення і до сьогодні. От хоч би горицвіт, солодкий корінь, ревінь, подорожник, не кажучи вже про цибулю, часник та багато інших.

Серед цілющих рослин в скіфській медицині було чимало сильнодіючих, а то навіть і отруйних. Вони також використовувались скіфами для лікування. Для зменшення токсичної дії сильнодіючих та отруйних рослин скіфська народна медицина додавала до них різні домішки та вивари, такі як мед, бобові рослини тощо.

Різнотрав’я, що буяло на скіфських просторах, давало багато меду, з якого скіфи варили медовуху, додаючи до неї відвар коноплі і тим самим підсилюючи її наркотичну дію. З коноплі тепер добувається наркотик, відомий під назвами гашиш або маріхуана.

Античні письменники назвали тільки невеличку частину лікувальних рослин, уживаних скіфською народною медициною. Зате вони відмітили той важливий факт, що найцінніші з них скіфи культивували на плантаціях і розвозили їх по всьому стародавньому світу як товар.

Широке застосування в скіфській медицині мали також засоби тваринного походження (боброва струмина, жири, мозок). Скіфській медицині були відомі «панти» — цінний медичний товар з висушених рогів молодого плямистого оленя.

Щодо санітарно-гігієнічних заходів у скіфського населення, то тут необхідно підкреслити особливе значення парової «скіфської лазні».

Досить було у скіфів раціональних заходів і у догляді за дітьми та охороні їхнього здоров’я.

Скіфська народна медицина користувалася з давніх-давен також хірургічними методами лікування і тут досягла значних успіхів. Виникла вона з подання хірургічної допомоги свійським тваринам і скеровувалась, очевидно, тільки на лікування органів і тканин, доступних без розтину порожнин людського тіла. Такі операції, як вправляння вивихів, лікування переломів, розрізування абсцесів, трепанація черепа, ампутація кінцівок, не кажучи вже про виривання зубів, були звичними у скіфів. При хірургічному лікуванні скіфи застосовували такі знеболюючі засоби: сп’яніння, опій, мандрагора тощо. Для лікування застосовували зміїну отруту. Слід відмітити, що скіфські лікарі та їх лікувальні засоби і методи мали свій вплив на грецьких лікарів, можливо, що і на Гіппократа.

Муміфікація та бальзамування померлих проводились скіфами на короткий час і скоріш з запобіжною метою. Ішлося про обвіз тіла померлих царів по підвладних племенах протягом не менше сорока днів. Скіфський спосіб бальзамування був оригінальним і розроблено його без істотних чужих впливів.

Медицина скіфів виробила за весь час свого розвитку багато раціональних методів лікування, але було в ній також немало ірраціональних лікувальних засобів і заходів.

Отже, в своїй раціональній частині медицина трипільців, скіфів ішла тим самим шляхом, яким ішла медицина китайська, індійська, грецька та інших народів.

У II ст. до н.е. на наші південні землі вдерлися зі сходу кочові племена сарматів, які витіснили (почасти асимілювали) скіфів і зайняли степи Приазов’я та Нижнього Подніпров’я. Надалі сарматів потіснили германські племена готів із заходу, яких, у свою чергу, змели племена гунів зі сходу, що також довго не затримались в причорноморських степах, посунувши в степи сучасної Угорщини. На південних просторах із VI ст. почали розселятися українські племена з півночі.

Відокремлення ремесел від хліборобства, розвиток торгівлі сприяли розкладові первіснообщинного ладу, розшаруванню суспільства. Постійна небезпека нападу войовничих кочівників змушувала окремі племена об’єднуватися, створювати військові загони — дружини, здатні чинити опір сильним ворогам. На чолі дружин стають вожді, формується військова верхівка.

Розклад первіснообщинного ладу в наших предків супроводився зародженням і розвитком феодального ладу, минаючи рабовласницький. Основною формою державного утворення стали князівства, які, об’єднуючись, утворили в IX ст. могутню українську ранньофеодальну державу — Русь зі стольним градом Києвом. Київські князі поступово розширювали свої володіння, зокрема підкоривши численні угро-фінські племена, що проживали у верхів’ях Волги, Москви та Оки. В Х ст. Русь-Україна простягалась від Балтійського до Чорного морів і від Карпат до Волги. Прийнявши в 988 р. християнство, вона долучилася до однієї з наймогутніших тодішніх цивілізацій і найрозвинутіших культур — візантійської.

 За часів князювання Володимира Святославича (978-1015) Київська Русь підноситься до рівня передових держав тогочасної Європи. Оскільки стара слов’янська релігія родового ладу не відповідала новим суспільним відносинам, її було замінено християнством за візантійсько-грецьким зразком.

Володимир Святославич (978-1015)

Успіху християнства сприяло його вчення про безсмертя душі. Пояснюючи моральну і матеріальну бідність гріховністю людини, християнство вбачало духовне спасіння через віру в покуту божественного рятівника як гарантію звільнення людей від гріха.

Запровадження християнства в історичному аспекті мало позитивне значення: єдність релігії сприяла господарському і культурному зближенню і об’єднанню слов’янських князівств. З прийняттям його зміцнилася позиція Київської Русі серед інших європейських країн, в яких християнство було вже державною релігією. Прийняття християнства зміцнило зв’язки Київської Русі з Візантією – найкультурнішою країною тогочасного світу. Виконання обрядів християнського культу вимагало письменних виконавців, релігійних книжок слов’янською мовою, що сприяло розвиткові письменності, перекладові церковних книг.

З часом почали перекладати не лише книги релігійного змісту. Ярослав Мудрий (1019-1054), як про нього пише літописець, «собра писце многи, и перекладаше от грек на словенское письмо, и списаше книги многи». Серед феодальної верхівки виявляється потяг до знань. Літописець зазначає, що деякі з князів знають п’ять іноземних мов (Всеволод Ярославич), окремі з них витрачають великі кошти на придбання книжок (Святослав Ярославич, Микола Святоша).

Ярослав Мудрий (1019-1054)

«…Велика польза от учення книжного… Се бо суть реки, на-пояща вселенную… Сими бо в печали утешаеми есьмн»,- додає від себе літописець. Письменність поширюється згодом не тільки у вищих верствах населення і серед духівництва, а частково і серед ремісників та торгового люду, про що свідчить знайдене під час розкопок у Новгороді листування городян на бересті суто ділового, буденного характеру. Тим часом основою всіх практичних знань, які мав народ, залишалися досвід і переказ. Розкопки свідчать, що в X-XII ст. в Києві та інших містах виготовляли високої якості металеву зброю, витончені ювелірні вироби, скло, емальовані плити та ін. На цих виробництвах потрібно було вміти досягти температури, вищої за 1000°. Всі ці знання передавалися тільки практично.

Так само було і з медичною допомогою. По містах серед представників різних професій були й особи, які займалися лікувальною справою. Вже в ці часи окремі з них «спеціалізувалися» на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші – на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, допомозі породіллям тощо. Для частини цих осіб лікувальна справа була не основним заняттям, а лише додатковим приробітком. Із збільшенням населення міст (за часів найвищого розвитку населення стародавнього Києва досягло 100 тисяч) зрослий попит на медичну допомогу сприяв виділенню значної кількості осіб, для яких лікувальна справа була основною професією, частіше спадковою. Основою знань цих лікарів-реміс-ників був віковий досвід народної емпіричної медицини з елементами містичного характеру, що зумовлювалося тогочасним світоглядом. Ці народні лікарі користувалися довір’ям у населення і представників влади.

 

Медицина України-Руси в IX–XII ст.

 

 Арабські письменники Ібн-Донстара та Ібн-Фадлан (XII ст. н.е.) розповідають про наших предків: «Зростом вони високі, гарні собою і сміливі в нападах. Люблять охайність, в одежі навіть чоловіки носять золоті браслети, я бачив русів, як вони прибули в своїх торгових справах і розташувались коло річки Атил. Я не бачив більш довершених тілом, ніж вони. Вони подібні пальмам — біляві, гарні лицем, білі тілом». Грецький історик Лев Діакон пише про воїнів Святослава: «Цей народ відважний до нестями, хоробрий, сильний».

 

«Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть» (Євангеліє від Матвія). Саме ці слова можуть бути епіграфом до діяльності лікарів України-Руси. Протягом багатьох віків християнства на Русі милосердя, допомога ближньому були одними з рушіїв життя наших предків. Святі безсрібники Козьма і Даміан, великомученик і цілитель Пантелеймон — це люди, що мали великий дар лікування, зцілили багатьох хворих і були позбавлені життя за те, що своїм прикладом утверджували ідеї гуманізму й людинолюбства.

 

Разом з християнством, яке прийшло на Русь із Візантійської імперії понад 1000 років тому, були успадковані високі духовно-моральні цінності, що виявлялися в милосерді, співчутті, у служінні ближньому. Утвердившись у нашій Вітчизні, християнство взяло справу лікування під свою безпосередню опіку. Церковний статут кн. Володимира Великого, прийнятий в 996 р., оголосив лікарні церковними установами, а самих «лічців» (лікарів) — людьми церковними, підлеглими єпископові. Кн. Володимир Великий, прийнявши хрещення, будував церкви й лікарні, запровадив десятину для вбогих, сиріт, старих і немічних. Як засвідчують літописи, кн. Володимир Великий звелів розшукувати по місту хворих і приставляти їм додому поживок; те саме робили й інші князі, які будували спеціальні палати при церквах, де «покоїли трудних» (цитати наводяться сучасною або староукраїнською транскрипцією), тобто утримували хворих.

 

З Візантії разом із християнством прийшли на Русь і тодішні погляди на лікарську справу, зокрема, як на предмет безпосереднього відання й опіки церкви. Чому саме християнство стало поштовхом для розвитку медико-санітарної допомоги людині? Тому, що християнство величезною мірою мало відношення до визнання цінності життя кожної окремої людини як особистості. Служити людині означало служити Богу.

 

Носіями й розповсюджувачами цих ідей були монастирі, що створювалися на взірець грецьких. Вони стали культурними центрами України-Руси, осередками й розсадниками знань, у тім числі й медичних. Відомий дослідник культури Київської Русі митрополит Серафим Чичагов писав: «Перші зерна медичних знань принесені в Київську Русь з Греції з прийняттям християнської релігії, і першими поширювачами медицини в нас були ченці, переважно з Афонської гори». У стінах монастирів, поєднавшись з традиційними навичками наших пращурів, вони дали рясні сходи, що виявилось у створенні своєрідної, характерної тільки для України-Руси культури, в основі якої лежали високі духовно-моральні категорії християнського вчення.

 

В 988 р., у перший рік прийняття християнства в Україні, було засновано Межигірський монастир, що проіснував до 1786 р.

 

 

Велику роль в історії української медицини відіграв Києво-Печерський монастир, заснований в ХI ст. прпп. Антонієм та Феодосієм. Цей монастир вже з перших років свого існування став не тільки одним з центрів православ’я, але й осередком вітчизняної культури — літописання, мистецтва, архітектури. Тут жили і працювали видатні літописці, художники. Перші ченці Печерського монастиря прийшли з Афонської гори, де за імператора Романа при монастирі була закладена св. Афанасієм «лікарня хворих ради», і принесли з собою лікарські знання. Печерський Патерик доносить до нас відомості про кількох подвижників печерських, що уславилися своїм лікарським мистецтвом. На скрижалях української історії значаться імена таких подвижників, котрі славилися даром зцілення й лікування хворих, як Антоній Преподобний, Даміан, Агапіт Печерський, Пимен Посник тощо. Чимало вправних «лічців» жило в Києві за часів Ярослава Мудрого, при дворі князя Всеволода Ярославича та його сина Володимира Мономаха.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Антоній Преподобний — засновник Києво-Печерського монастиря, що багато років провів в Афонському монастирі, де й засвоїв медичні знання. Антоній — цей «пречудний лікар», як іменує його монастирська хроніка, — особисто доглядав хворих, яких лікував, давав їм «вкушати» цілюще «зілля». Служінням ближньому преподобний Антоній здобув палку любов не тільки простого люду, а й князів. Так, вилікувавшись в Антонія, великий князь київський Ізяслав подарував обителі гору над печерами, «ігумен же і братія заклала церков велику і монастир… І звідтоді почав зватися Печерський монастир…» — зазначає літопис.

 

Нам відомий лікар і друг чернігівського князя Миколи Давидовича Петро Сириянин, що вступив разом з ним 1106 р. до Печерського монастиря, якого літописець називає «лечець вельми хитр», і який, коли «блаженний князь  од трудів зробився хворим, готував йому зілля лікування ради».

 

Ченці з Києво-Печерського монастиря ішли в сусідні руські землі, засновували нові монастирі, сприяючи тим широкому розповсюдженню медичних знань, нагромаджених у стінах Лаври. «Від Печерського монастиря Пречистої Богородиці многі єпископи поставлені були, і яко світила освітили всю руську землю святим хрещенням», — так говориться у стародавньому сказанні про ченців Печерської обителі.

 

Монастирська медицина породила перші на Русі лікарні. Найперші згадки про монастирські лікарні відносяться до XI ст. В 1063 р. ігумен Києво-Печерської Лаври Феодосій Печерський (1036–1074) запровадив перший в Україні монастирський статут, який передбачав, зокрема, організацію при монастирях опікування хворих та калік.

 

 

Феодосій Печерський (1036–1074)

 

 В 1070 р. він же заснував при Києво-Печерській Лаврі богадільню-притулок для хворих та немічних — один з перших лікувальних закладів в Київській Русі. Лікарні також були відкриті при монастирях у Переяславі та Каневі на Дніпрі, згодом в Новгороді, Смоленську, Львові. Жоден монастир на Русі не будувався без «шпитальних палат». Монастирські лікарні перетворювались на військові шпиталі під час воєнних дій та облоги міст, на карантинні лікарні — під час епідемій. Так, Никонівський літопис засвідчує, що в XI ст. (1091) митрополит Єфрем поставив у Переяславі будівлю «банну», влаштував лікарні, де лікарі подавали «всім прихідцям безплатно лікування». Слава про монастирських лікарів сягала далеко за межі їхніх монастирів, навіть за кордони землі руської: так, наприклад, митрополита Олексія хан запросив в орду, щоб той вилікував очі його дружини Тайдули.

 

З моменту свого виникнення монастирська медицина стала протидіяти медицині язичницькій. У «Статуті про церковні суди» кн. Володимира Великого серед злочинів проти віри, крім волхвування, значиться ще «зелейництво», тобто використання різних лікувальних засобів язичницької медицини. Її представники, волхви і знахарі, були оголошені слугами диявола, їх почали переслідувати.

 

Серед народу нові погляди закоренилися не відразу, і тривалий час відбувалося змішування язичницьких уявлень з християнськими. Особливо гостро протистояння різних поглядів виявилось у ставленні до волхвів: в одних випадках народ відкрито виступав проти них (1071 р. в Білоозері), а в інших — навпаки, ставав на бік волхвів, як то було в Новгороді за князя Гліба.

 

Представники монастирської медицини були головними медичними діячами Русі до XVI ст. Так, у «Домострої» — літературній пам’ятці тих часів, що являє собою збірку правил про різні обов’язки людини, зовсім немає світської медицини, й увесь розділ, присвячений тому, «яко лікуватися», цілковито ґрунтується на християнсько-монастирських поглядах у галузі медицини. «Якщо Бог пошле на кого хворобу або яку слабість, то лікуватися Божою Милістю та сльозами, та молитвами, та постом, та ласкою до вбогих, та щирим каяттям». Медична допомога в монастирських лікарнях полягала у застосуванні цілющих трав та мазей. Сюди відносився і догляд, який отримували хворі в монастирських громадах у вигляді регулярного харчування, чистого одягу та білизни, промивання ран та доброго заспокійливого слова. Лікування супроводжувалось релігійними обрядами, такими як молебень, помазання єлеєм тощо.

 

Давньоруські монастирі були також центрами культури. Сюди надходили античні й ранньосередньовічні медичні рукописи. На староукраїнську мову їх перекладали ченці (ченцями були літописці Никон, Нестор). Написані на пергаменті, ці книги дійшли до наших днів.

 

Багато давньоруських монастирів були центрами освіти, в них навчали медицині за грецькими та візантійськими рукописами. У процесі перекладання рукописів з грецької й латини ченці доповнювали їх своїми знаннями, в основі яких лежав досвід руського народного лікування. Невелика кількість літературних пам’яток юридичного, оповідного змісту, що дійшли до нас з часів Київської України-Руси, свідчить про широкий кругозір їхніх авторів, обізнаність із працями видатних учених Заходу й Сходу.

У ті часи були й спеціальні праці медичного змісту, в яких подавалися свідчення про лікування хвороб, виходячи як з багатовікового емпіричного досвіду нашого народу, так і за писемними джерелами «Аскліповим і Галіним» (від Асклепія і Ґалена, так у тогочасних джерелах називали медичну літературу, яка потрапляла до нас з інших країн).

 

Серед тогочасних праць енциклопедичного характеру, в яких багато відомостей медичного змісту, особливе місце займає «Руська правда» Ярослава Мудрого та «Ізборник Святослава», перекладений у Х ст. з грецької на болгарську мову і переписаний у 1076 р. для сина Ярослава Мудрого Святослава.

 

«Руська правда» — перший збірник законодавчих актів Київської України-Руси, яким визначались норми суспільного життя, зокрема, положення лічця в суспільстві та оплата його праці; церквам наказувалось будувати лічниці і лазні та безкоштовно надавати допомогу хворим і немічним.

 

 

Титульна сторінка «Руська правда» Ярослава Мудрого

У ранніх наших збірниках законоположень («Руська правда», XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування. Поруч з лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих княжих дворах, у великих містах практикували і приїжджі лікарі з країн Заходу й Сходу. Вони ознайомлювали наших лікарів з лікувальними засобами своїх країн і, в свою чергу, запозичували і переносили в свої країни наш лікувальний досвід, зокрема використання цілющих властивостей лікарських рослин.

За грецькими зразками при монастирях і великих церквах, передусім у Києво-Печерському монастирі, влаштовуються притулки для хворих та інвалідів. Серед ченців виділяються особи, які спеціально присвячують себе піклуванню про хворих і лікуванню їх. Звичайно, вони найпершими ліками вважали молитви, але вдавалися й до лікувальних засобів побутової медицини.

«Києво-Печерський патерик» доніс до нас відомості про лікаря-ченця Агапіта, що лікував у Києво-Печерській лаврі в XI ст. У XII ст. серед населення був відомий арабський лікар Петро Сиріянин.

Князь Чернігівський Микола Святоша, який був ченцем Києво-Печерського монастиря, побудував Троїцьку надбрамну церкву (1108 р.) і лікарню, на базі якої пізніше утворено Больничний Свято-Троїцький монастир, де збирали «сліпих, кривих…». У Переяславі на Дніпрі в тому ж XI ст. була «будова банна й лікувальна», де всім, хто приходив, подавали безплатно медичну допомогу. Монастирі загалом не стали осередками подання такої допомоги, хоч на такі цілі вже в перших законодавчих актах Київської Русі після прийняття християнства належало виділяти церкві частину з усіх державних прибутків. Не було створено при церкві і шкіл для підготовки лікарів. Церква всіляко підтримувала і насаджувала насамперед віру в існування добрих і злих духів, лікувальну силу молитов, заклинань, чудодійних ікон, мощей святих, води монастирських криниць тощо.

З уведенням християнства одночасно існували два типи лікарів: народний, світський лікар-емпірик і лікар-священик. Останній мав переваги, однак не зміг повністю витіснити тип народного світського лікаря. З цих лікарів-емпіриків формувались перші військові лікарі, що обслуговували князівські дружини і передусім самих князів. Так, у «Києво-Печерському патерику» описано падіння з коня одного з воєначальників і тут же зазначається, що до нього прийшов князь у супроводі лікаря, готового подати йому допомогу.

У літературі з питань давньоруської народної медицини (дослідження В. Ф. Демича, П. П. Чубинського та ін.) часто є вказівки на поширені в народному побуті шкідливі для здоров’я звичаї і обряди і пов’язані з цим забобони. Однак було б зовсім неправильно трактувати всі народні звичаї, пов’язані з доглядом за хворими, як суцільно нераціональні й шкідливі або принаймні марні. Крізь лузгу нераціональних пережитків і обрядових нашарувань слід побачити те розумне начало, яке часто лежало в основі цих звичаїв. Так, наприклад, незаперечною є велика оздоровча роль традиційної лазні, яку із здивуванням описували протягом століть іноземці, що приїздили на Русь, зокрема звичай приймання пологів у лазні.

У Стародавній Русі застосовувалося багато раціональних лікувальних засобів: сирої печінки тріски для лікування так званої курячої сліпоти, бобрової струї як тонізуючого засобу, дьогтю для лікування корости, застосування для лікування цинги клюкви, морошки, вживання в разі потреби внутрішньо і як зовнішній засіб цибулі, часнику, хрону, редьки.

У часи свого розквіту Київська Русь мала торговельні і культурні зв’язки з усіма країнами Європи і найбільшими країнами Сходу. Невелика кількість літературних пам’яток юридичного, оповідного змісту, що дійшли до нас з часів Київської Русі, свідчить про широкий кругозір їхніх авторів, обізнаність їх з працями видатних учених Заходу й Сходу. У Кирило-Білозерському монастирі було знайдено рукопис XV ст. «Галіново на Іппократє» – коментар Галена до праці Гіппократа, очевидно, переклад з грецької мови.

У ті часи були й спеціальні праці медичного змісту, в яких подавалися відомості про лікування хвороб, виходячи з багатовікового емпіричного досвіду нашого народу, так і за писемними джерелами «Аскліповим і Галіним» (від Асклепія і Галена), як у тогочасних джерелах називали медичну літературу, яка потрапляла до нас з інших країн

Серед тогочасних праць енциклопедичного характеру, в яких багато відомостей медичного змісту, особливе місце займає «Ізборник Святослава», перекладений у X ст. з грецької на болгарську мову і переписаний у 1076 р. для сина Ярослава Мудрого Святослава.

«Ізборник Святослава»

В «Ізборнику» медицина розглядається як майстерність найвищого порядку. Для розпізнавання хвороби і успішного лікування її лікареві слід докладно знати умови життя хворого: «Осмотри життя його, хожения, седания, едения й всього обычая его пытай».

 

В «Ізборнику» знаходимо поради, як лікувати шлунково-кишкові розлади, шкірні хвороби, а також опис деяких різновидностей раку. З лікарських засобів згадуються блекота, болиголов, полин, оцет, мед, жовч, мідь, припікання залізом. Велика увага приділяється порадам щодо харчування, підкреслюється особливе значення для здоров’я постійного підтримання бадьорості — «печаль далече отрини от себе, да невскоре состареешися».

У «Руській правді», збірнику законоположень Ярослава Мудрого (XI ст.) і в його продовженні – «Правді Ярославичів», згадується про оплату лікаря, запрошеного для огляду і допомоги покаліченому. Серед тих, хто лікував, могли бути й жінки. Про це свідчить стародавнє руське сказання «Про муромського князя Петра і дівицю Февронію», де описано, як дівиця вилікувала князя, тіло якого було вкрите струпами.

Зрозуміло, що допомогою вчених лікарів могли користуватися лише феодальна верхівка та заможні верстви населення. Основна маса населення в містах лікувалася у народних лікарів-ремісників, по селах – у знахарів і знахарок. З давніх-давен у побуті народу по містах і селищах широко застосовувалося миття в лазнях. У великих містах (Новгород) уперше в Європі в XII ст. було дерев’яними та гончарними трубами проведено воду і зроблено каналізаційні відтоки, вистелено вулиці деревом.

Значно затримала розвиток медицини, як і всього господарського життя й культури Русі, навала східних кочівників (XIII-XV ст.), що призвело до занепаду Руської землі.

Іншими шляхами відбувався розвиток медицини в західній частині України (Галичина), що не знала навали кочівників.

 Медицина часів Київської України-Руси мала кілька напрямів, зокрема, процвітала хірургія як найважливіша галузь практичного лікування. Це було зумовлено частими війнами і побутовими травмами. Хірургія староукраїнською мовою називалася «ризання», а хірург — «ризалником». Тогочасні «ризалники» володіли технікою операції на черепі, однак найпоширенішим видом хірургічного втручання була ампутація кінцівок, при цьому «ризалник» повинен був домогтися безгнійного загоєння ран з ледь помітним шрамом.

 

Були відомі також ортопедичні прийоми, масаж, лікування виразок. Дьоготь вважався одним з основних засобів для зцілення найрізноманітніших захворювань шкіри, зокрема корости. Ним заливали також трупи й могили тих, хто загинув від чуми. Відходи поташу, що містили кальцій, застосовували при опіках.

 

Введенням у лікувальну практику багатьох засобів рослинного і тваринного походження медицина західноєвропейських країн, Візантії та народів Малої Азії значною мірою завдячує медицині України-Руси.

 

За прикладом давньоруських «лічців», Авіценна рекомендував при багатьох хворобах мед, квіти липи, березовий сік, називаючи ці засоби «руськими ліками».

 

Медичних пам’яток часів Київської України-Руси майже не збереглося. Багато творів загинуло у вогні пожеж під час феодальних воєн та іноземних навал.

 

Життя печерських подвижників об’єднані в збірник, відомий під назвою «Києво-Печерський патерик», який розповідає про цілу плеяду ченців-цілителів. Видатний український історик і державний діяч М. Грушевський дав дуже високу оцінку «Патерику», назвавши його «золотою книгою» українського письменного люду. Автори «Патерика» Нестор, Симон і Полікарп були сучасниками подій, пов’язаних з виникненням монастиря. За їх свідченням, вже в XI ст. в монастирі була лікарня, куди приносили і приводили різних хворих — хірургічних, терапевтичних, хворих з психічними і нервовими захворюваннями (знаменита «келія біснуватих», яка існує по сьогоднішній день).

 

 

Ще за Феодосії — ігумені Києво-Печерського монастиря (1062–1074) — був заведений такий порядок: усіх хворих, що приходили до монастиря, спочатку дивився настоятель, який направляв їх до одного з ченців-«лічців», виходячи з характеру захворювання.

 

Так св. Олімпій Іконник лікував переважно хворих зі шкірними захворюваннями. Свою основну професію іконописця він вдало поєднував з лікуванням, використовуючи як лікарські засоби фарби, якими писав ікони. Рослинні барвники грали важливу роль в лікуванні шкірних хвороб у багатьох народів. Олімпію приписували спроможність виліковувати найрізноманітніші гострі і хронічні шкірні захворювання. Під час лікування Олімпій брав фарбу з «вапниці» (горщика живописця) і змазував нею гнійні виразки, роблячи це кілька разів. Потім хворий змивав фарбу водою. Видужання хворого викликало захоплення пацієнтів. Фарбами лікували не тільки шкірні хвороби. Фарбою індиґо, сандалом, кубовою фарбою давньоруські лікарі успішно виліковували «вогневиці», малярію, пропасницю. Жовті і червоні фарби застосовувались при гнійних виразках і ранах.

 

Прп. Даміан Цілитель лікував тільки дітей, св. Григорій Чудотворець — психічно хворих.

 

Особливо треба відзначити життя і лікарську діяльність ченця Агапіта, який за свідченням «Києво-Печерського патерика» мав велику популярність серед усіх верств населення стародавнього Києва.

 

Хто ж він, цей легендарний лікар? Де навчався мистецтву зцілення людей? Єдиним джерелом для дослідження медичної діяльності св. Агапіта (як й інших ченців) є «Києво-Печерський патерик». Агапіт — киянин, прийшов у монастир ще за Антонія. На жаль, рік не зазначено. Невідома й дата народження Агапіта, немає відомостей про минуле його життя. «Патерик» розповідає, що і в подвижництві, і в лікарській справі Агапіт наслідував Антонія.

 

 

Сердечне, щире ставлення Агапіта до хворих, скромність, безкорисливість (грошей за лікування він не брав) зажили йому слави й поваги народу. Над мощами святого знаходиться ікона «Прп. Агапіт, врач безмездний», тобто безкорисливий.

 

«Києво-Печерський патерик» описує деякі випадки лікування Агапітом не тільки простих людей, а й бояр, князів та їх родин. При цьому Агапіта зображено принциповим ворогом славолюбства. В той час захворів чернігівський князь Володимир Всеволодович Мономах. Помираючи, князь посилає у Київ за Агапітом. Той, дізнавшись про всі симптоми хвороби, вислав йому зілля, бо знав «каким зелием лечися какой недуг». Випивши ці ліки, князь швидко одужав і встав зі смертного одра.

 

Після всіх цих подій Володимир Мономах їде в Київ до Агапіта, щоб віддячити йому за своє зцілення і подарувати один із своїх маєтків. Почувши про це, Агапіт сховався в печерах у своїй келії. Князь тоді заслав свого боярина у печеру до Агапіта з великими дарами. Агапіт відмовився їх прийняти і запропонував ці дари роздати жебракам, а їстівне віднести до монастирської лікарні, що й було виконано.

 

Щодо методів, якими користувався Агапіт (він лікував в основному травами), то в ті часи кожний «лічець» сам виготовляв ліки, був носієм і досвіду, і секретів своїх попередників. Агапіт славився також умінням підбирати продукти харчування для хворого. Крім того, він користувався засобами, завезеними з інших країн. Так, коли лікар Вірменин відвідав Агапіта, то знайшов у нього «зелие», про яке сказав: «Несть се от наших зелий, но мню яко се от Александрии приносять». Цікаво, що на долонях мощей Агапіта були знайдені залишки міді та пилок рослин з берегів колишньої Візантії. Вважається, що це є складові частини ліків стародавнього українського лікаря.

 

Взагалі цікавими були взаємовідносини між Агапітом і Вірменином, який досконало володів усіма способами діагностики і прогнозу хвороб, міг за «жилобиением» (за пульсом) передбачити перебіг захворювання. Але суперництво між ними спалахнуло через заздрість Вірменина після довгого і безуспішного лікування ним князя Володимира Мономаха. Вірменин і його однодумці намагалися навіть отруїти Агапіта, але отрута не подіяла на ченця.

 

Коли ж захворів сам Агапіт і не в змозі був піднятися з ліжка, то прийшов до нього Вірменин, і між ними відбулася суперечка про мистецтво і мету лікування. Взяв Вірменин руку Агапіта і передрік йому смерть на третій день. «Се ли єсть умение — смерть мя поведаши, а помощи мя не можети!» — з докором відказав йому Агапіт.

 

Помер Агапіт у жовтні 1095 року. Поховано його було в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Там і сьогодні, вже протягом дев’яти століть, зберігаються добре муміфіковані останки видатного київського лікаря.

 

Лікарська діяльність Агапіта дістала відображення в гравюрах XVI–ХVII ст. Одним з перших іконографічний портрет Агапіта, надрукований в «Патерику» (1661), зробив гравер Києво-Печерської лаври Ілля. Збереглися зображення лікаря в монументальних розписах лаврських храмів.

 

1982 р. на фасаді будинку колишньої Микільської церкви на згадку про першого видатного лікаря України-Руси встановлено бронзову дошку з його барельєфним портретом.

 

Проте зображення Агапіта, зазвичай, різні. Це й зрозуміло: кожний художник користувався власним розумінням образу стародавнього лікаря. У 1986 р. московський судмедексперт С.О. Нікітін створив скульптурний портрет Агапіта. В основу роботи покладено метод відомого вченого М.М. Герасимова. Агапіта зображено з пучком цілющої трави.

 

Добре збереження останків печерських ченців протягом стількох століть постійно цікавило вчених. Завдяки яким факторам збереглися і муміфікувалися поховані в печерах останки ченців? Чи це природний процес, чи штучне бальзамування?

 

Фахові комісії працювали в 1922 і 1939 роках. У 1985 р. вчені знову звернулися до цієї проблеми. Детальні дослідження дозволили встановити зріст Агапіта — 166 см, вік, в якому він помер, — приблизно 60 років (це збігається з літописними даними), час поховання — кінець XI ст. Встановлено також, що за життя св. Агапіт страждав артрозоартритом попереково-грудного відділу хребта, спонділоартритом, парадонтозом, накульгував на праву ногу; від народження в нього нe було мізинця на лівій руці.

 

Біохімічні дослідження показали, що в муміфікованих тканинах останків Агапіта та інших ченців зовсім не було дубильних і бальзамуючих речовин. Тобто процес муміфікації проходив природним шляхом і можна назавжди відкинути припущення про штучне бальзамування похованих в печерах ченців Печерського монастиря.

 

Поруч з монастирською медициною на Русі існувала й світська, мирська медицина. Поєднання цих двох напрямків у Київській Русі зображено на відомому гобелені “Київська Русь”.

 

 За часів князювання Володимира Великого (979–1015) Україна-Русь підноситься до рівня наймогутнішої держави тогочасної Європи. Запровадження християнства в історичному аспекті мало позитивне значення: єдність релігії сприяла господарському і культурному зближенню та об’єднанню окремих князівств. Зміцнилася позиція України-Руси серед інших європейських країн, в яких християнство було вже державною релігією. Прийняття християнства посилило зв’язки України-Руси з Візантією — найкультурнішою країною тогочасного світу.

 

Виконання обрядів християнського культу вимагало письменних виконавців, релігійних книжок, що сприяло розвиткові письменності, перекладові церковних книг.

 

З часом почали перекладати книги не лише релігійного змісту. Ярослав Мудрий у пору свого правління (1019–1054), як пише про нього літописець, «собра писце многи, й перекладаше… и списаше книги многи». Серед князівської верхівки виявляється потяг до знань. Літописець зазначає, що деякі з князів знають п’ять іноземних мов (Всеволод Ярославович), окремі з них витрачають великі кошти на придбання книжок (Святослав Ярославович, Микола Святоша).

 

«…Велика польза от учения книжного… Се бо суть реки, напояща вселенную… Сими бо в печали утешаеми есьми», — додає від себе літописець. Письменність поширюється згодом не тільки у вищих верствах населення і серед духівництва, а частково і серед ремісників та торгового люду. Тим часом основою всіх практичних знань, які мав народ, залишалися досвід і переказ. Розкопки свідчать, що в Х–XII ст. в Києві та інших містах виготовляли високої якості металеву зброю, витончені ювелірні вироби, скло тощо. Всі ці знання передавалися тільки практично.

 

Так само було і з медичною допомогою. По містах серед представників різних професій були й особи, які займалися лікувальною справою. Вже в ці часи окремі з них «спеціалізувалися» на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші — на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, допомозі породіллям тощо. Для частини цих осіб лікувальна справа була не основним заняттям, а лише додатковим приробітком. Із збільшенням населення міст зростав попит на медичну допомогу. А, отже, зростала кількість осіб, для яких лікувальна справа була основною професією, частіше спадковою. Основою знань цих лічців був віковий досвід народної емпіричної медицини з елементами містичного характеру, що зумовлювалося тогочасним світоглядом. Ці народні лічці користувалися довір’ям у населення і представників влади. У наших ранніх збірниках законоположень («Руська правда», XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування. Часто лікування проводили в лазнях.

 

Поруч з лічцями з корінного населення, при окремих княжих дворах, у великих містах практикували і приїжджі лікарі з країн Заходу й Сходу. Вони ознайомлювали наших лічців з лікувальними засобами своїх країн і, в свою чергу, запозичували і переносили в свої країни наш лікувальний досвід, зокрема, використання цілющих властивостей лікарських рослин.

 

У Візантії, яка була «вогнищем» медичних знань, вже у V столітті видавалися самостійні медичні збірники. Багато лікарів — вихідців з Візантії, зажило на Русі великої слави: Феофіл Нонн, Симеон Сич тощо. В посольстві кн. Володимира Великого був лікар Іоан Смера.

 

Київський князь Володимир Мономах, який правив на початку ХII ст., у складеному ним «Повчанні» закликав власних синів як майбутніх правителів: «Будьте отцями сиріт. Не залишайте сильним губити слабких. Не залишайте хворих без допомоги».

 

Були й жінки-цілительки. Так, селянська дівчина, дочка бортника Февронія, яка дістала медичні знання від своїх батьків — народних цілителів, успішно застосовувала їх на практиці. Дочка чернігівського князя Єфросинія була «зело сведуща в Асклепиєвих писаннях» — так називали тоді медичні книги. Княжна Анна Всеволодівна в ХI ст. у Києві відкрила світську школу, де викладалася медицина.

 

Онука Володимира Мономаха — Євпраксія — видала (дехто вважає, що сама написала) медичну працю, присвячену питанням фізіології, гігієни, пропедевтики та профілактики деяких захворювань.

 

З дитинства Євпраксія цікавилась секретами народної медицини, вивчала властивості цілющих рослин та мазей. Ставши дорослою, вона почала лікувати бідних людей. За свої успіхи в лікуванні та за любов до людей Євпраксія була названа в народі Добродією. У 1122 р. Євпраксія одружилась з візантійським царем Олексієм Комніним та отримала нове ім’я — Зоя. У Візантії в Євпраксії-Зої з’являються нові можливості для здобуття медичних знань. Вона читає наукові книги та спілкується з ученими. В 30-х р. ХII ст. вона видає медичний трактат «Мазі». Деякі історики вважають його першою науковою працею, написаною жінкою.

 

Медичний трактат складається із 5 частин. У першій частині — загальний огляд уявлень про гігієну. У другій частині — поради щодо дотримання гігієни шлюбу, під час вагітності та догляду за дитиною. В третій частині — положення про гігієну харчування. В четвертій — інформація про зовнішні захворювання та рецепти лікування зубних і шкірних хвороб. В п’ятій частині — серцеві та шлункові захворювання і поради з їх профілактики.

 

Деякі поради, дані в трактаті, цілком відповідають сучасним поглядам. Наприклад, у розділі «Як повинна вести себе вагітна жінка» даються настанови про те, що вагітна повинна остерігатися втоми, не повинна підніматися вгору, мусить митися в лазні із помірною температурою. У розділі «Як повинна вести себе годуюча жінка» пишеться про те, що жінка, яка годує немовля, повинна бути молодою, здоровою, із помірною вагою та мати біле молоко із приємним запахом. Така жінка повинна тримати тіло своє в чистоті, тобто митися в лазні кожних три дні. Окрім цього, вона повинна отримувати допомогу у вигляді додаткового харчування.

 

У зв’язку з постійними війнами, в яких перебувала Україна-Русь, одним із пріоритетних напрямків тогочасної медицини було лікування травм. Ось як історик описує сцену ворожого нападу на Київ в ХII ст.: «Ворог опускав меча лише задля відпочинку і одразу знову починав проливати кров. Задля вічної скорботи нащадків, ці злодії, осквернивши церкви та домівки, піддавали вогню древні книги та рукописи, які там зберігалися, тим самим позбавивши нашу історію назавжди цікавих пам’яток. Столиця, що славилася перед тим багатством та славою, за один день позбулася своєї краси, залишився лише дим, попіл, закривавлена земля, трупи та обгорілі церкви. Жахливий морок смерті лише деінде переривався глухими стогонами окремих страждальців, порубаних мечами, але ще не позбавлених життя та почуттів».

 

Якою ж була доля пораненого у сутичках воїна у ті часи? У військових походах армій періоду ХII–ХV ст. вже брали участь світські лікарі. Зазвичай їх основною метою було надання допомоги князям та воєначальникам. Проте, як свідчать літописи, допомогу отримували і рядові воїни. Її надавали представники народної медицини. З метою заробітку вони скрізь слідували за військом у походах для надання допомоги хворим та пораненим. Поранені самі платили за надані послуги. Відомо також, що елементарними заходами допомоги володіли й самі воїни. Серед лічців зустрічалися жінки. Так, народний епос того часу свідчить про славного воїна Іллю Муромця та згадує про Марину, яка його постійно лікувала.

 

Слід зауважити, що поранених не залишали на полі бою. Якщо сутичка завершувалася перемогою, то їх виносили з поля бою та транспортували слідом за військом до місця проживання. Найбільш поширеним засобом для перенесення поранених на невеликі відстані був щит, а для перевезення на велику відстань використовували вози влітку та сани — взимку. Важкопоранених доставляли в найближчі монастирські лікарні, які завжди були надійним притулком для хворих, поранених та калік. Отже, монастирська й світська медицини нерідко доповнювали одна одну.

 

На противагу руським монастирям, монастирі Західної Європи вже з 1228 р. перестали надавати допомогу пораненим. Це пов’язано з тим, що в зазначеному році католицька церква, яка вважала заняття хірургією гріховним, постановою Вюрцбурзького собору заборонила духовенству надавати допомогу пораненим. Це призвело до поглиблення прірви між внутрішньою медициною та хірургією, яка на довгий час залишилась у руках ремісників-цирульників.

 

Кожна війна несла за собою епідемії чуми, висипного тифу, кишкових інфекцій, сибірки, віспи та цинги. В історичних літописах несприятлива епідемічна ситуація називалася «мором». Епідемії спустошували міста та села. Армія під час епідемій втрачала більше людей, ніж під час військових дій. Не в змозі встановити причину морової загибелі, лікарі шукали засобів боротьби з нею.

 

Кожна епідемія ретельно реєструвалася в літописах як чергова різновидність мору. Першим і найголовнішим заходом було «запирання вулиць», тобто карантин. Заражені місцевості оточувались. Підозрілі товари, предмети та будівлі померлих спалювались. Інші будівлі випалювались протягом 3–4-х днів сосновими дровами та полином. Померлих ховали далеко за містом на велику глибину в спеціальних місцях.

 

Повідомлення із заражених районів до 7 разів пропускались через вогонь і щоразу переписувались. Військові загони, які повертались із «морових районів», витримувались у карантині до 2-х місяців. Хворих та підозрілих відводили в ліс для ізоляції, де залишали під наглядом інших воїнів.

 

Щоб ізолювати епідемічні вогнища, законодавство суворо забороняло спілкування між жителями заражених та незаражених районів. Щоб перешкодити переходу жителів із епідемічних районів в інші місця, ставилися застави, пости на всіх можливих переправах. Дороги перекопувались та завалювались деревами. Купці з товарами затримувались, а всі розмови із людьми, що підходили до охорони, проводились на відстані десятків метрів.

 

У Київській Русі застосовувалося багато раціональних лікувальних засобів: сира печінка тріски для лікування так званої курячої сліпоти, боброва струя як тонізуючий засіб, застосовувались для лікування цинги журавлина і морошки; вживались в разі потреби внутрішньо і як зовнішній засіб цибуля, часник, хрін, редька.

 

З давніх-давен у побуті народу по містах і селищах широко застосовувалося миття в лазнях. У великих містах дерев’яними та гончарними трубами було проведено воду і зроблено каналізаційні відтоки, вистелено вулиці деревом.

 

Значно затримали розвиток медицини, як і всього господарського життя й культури України-Руси, постійні князівські міжусобиці та навали кочівників.

  

 

Медицина України-Руси в ХIII–ХVII ст.

Для дальшого розвитку давньоруської держави не було сприятливих умов. Відсутність міцної централізованої влади, постійні збройні сутички між князями за землі і міста, зокрема й за Київ, не сприяли розвиткові господарства і культури, зокрема розвитку медицини. Крім постійних чвар між князями, від яких найбільше терпів трудовий люд, країну спустошували напади кочівників, яким роз’єднані князі не завжди могли дати відсіч.

Тяжкий період в історії Русі настав з нашестям Батия, який у грудні 1240 р. захопив Київ. Найменше потерпіли від кочівників західні руські землі – Волинь і Галичина.

Утворене пізніше Галицько-Волинське князівство відіграло велику роль у захисті руських земель від завойовників із Заходу. Розвиток культури у цьому князівстві був на той час на досить високому рівні. Архітектурні пам’ятки, що збереглися до наших часів, та розкопки свідчать про те, що в головних містах цього краю було багато ремісників різних спеціальностей, а серед них, безперечно, і ремісники-лікувальники.

У Густинському літописі знаходимо чимало записів, що стосуються медичної справи, зокрема досить докладні описи хвороб.

У 1287 р. подано такий опис недуги князя Володимира Васильовича:

«Володимиру же князю больну сущу… рана неисцелимая… лежащу в болести 4 лета, болезнь же суще скажем: нача ему гнити исподня устна, первого лета мало, второго третьего больмо нача гнити… исходящему же четвертому лету и наставше зиме и нача больми немочи, и опада ему все мясо с бороды и зубы и исподняя вигнища вси и челюсть бородна перегни и бысть видети гортань; и не вкушая по семь недель ничего же».

Літописець подає яскраву картину запущеного захворювання на рак нижньої губи з ураженням навколишніх органів.

За нашесть кочівників кількість покалічених, хворих, взагалі осіб, що потребували опіки, значно збільшилася. Але глибокий загальний занепад економічного і культурного життя народу гальмував розвиток лікувальної справи. Припиняються також зв’язки з Візантією, південними і західними слов’янськими народами.

Наприкінці XII ст., борючись проти смертельної загрози з боку німецьких лицарів, роздроблені литовські князівства об’єдналися в сильну ранньофеодальну державу. Литовські князі, використовуючи палке прагнення руського народу до визволення від золотоординського ярма, порівняно легко підкорили в 1362 р. майже всі західні руські землі. Перед цим польські феодали захопили в 1349 р. галицькі землі, а угорські – Закарпатську Русь.

З цих часів історичні шляхи Київщини, Поділля і Галичини протягом кількох століть відрізняються від історії розвитку слов’ян, що заселяли північно-східні землі, які почали згуртовуватися навколо Москви і з часом утворили могутню централізовану державу.

Тривала політична відокремленість, посилення економічних зв’язків усередині північно-східних, південно-західних і західних земель стали в XIV-XV ст. основною причиною утворення з єдиного давньоруського етнічного кореня трьох народів – російського, українського і білоруського.

 У XIII–XV ст., як і раніше, поширюються перекладні книжки, в яких поряд з текстами релігійного змісту подавалися відомості з астрології, математики, творів Гіппократа, Арістотеля, Ґалена та коментарі до них.

 

Найпоширенішим був переклад праці, яка називалася «Галіново на Іппократа» — коментарі Ґалена до праці Гіппократа «Про природу людини» в дуже скороченому переказі. Цей рукопис датується XV ст. В ньому подається вчення про чотири рідини, з яких складається людське тіло: кров, слиз, жовту і чорну жовч. Як Всесвіт (макрокосмос), за античною теорією, складається з чотирьох елементів, так і людина також побудована з чотирьох основних елементів і становить «малий всесвіт» — мікрокосмос.

 

У XV ст. вийшли болгарською мовою «Врата Аристотелеви». В них поруч з філософськими питаннями говорилося про етику лікаря, підкреслювалося, що в ньому все повино бути гарним, як думки, так і тіло й одяг. Внутрішню окрасу лікаря повинні були становити доброта, чуйність, постійне самовиховання. До особистих образ він повинен ставитися з філософською байдужістю. Наголошувалось на значенні для освіти праць Арістотеля, Гіппократа, Ґалена, Авіценни, а також практичного досвіду. В книзі були викладені способи дослідження очей, вух, шкіри, грудей, кінцівок, описані методи пальпації черевної стінки, бужування носо-сльозного каналу. Книга стала дуже популярною і сприяла поширенню на українських землях досягнень західної і арабської медицини.

 

Литовці у XIV ст. щодо культури значно поступалися перед придніпровськими слов’янами: вони не мали писемності, вироблених форм державного права, не знали багатьох ремесел, що були відомі слов’янському населенню. Заволодівши величезними західними і південними територіями Русі, що набагато перевищувала Литву кількістю населення, литовці швидко підпали під вплив підкорених. Литовські князі приймають християнство, одружуються з руськими княжнами, руська мова і письмо стають державними. Відновлюються торговельні й культурні зв’язки з сусідніми народами. Складалися відносно сприятливі умови для розвитку культурного життя, зокрема для розвитку медицини.

Крім церковної літератури з’являються слов’янські перекладні книжки, в яких поряд з текстами релігійного змісту подавалися відомості з астрології, математики, творів Гіппократа, Арістотеля, Галена та коментарі до них.

Найпоширенішим був переклад праці, яка називалася «Галі-ново на Іпократа» – коментарі Галена до праці Гіппократа «Про природу людини» в дуже скороченому переказі. В ній подається вчення про чотири рідини, з яких складається людське тіло: кров, слиз, червону і чорну жовч. Як Всесвіт (макрокосм) за античною теорією складається з чотирьох елементів, так і людина також побудована з чотирьох основних елементів і становить «малий Всесвіт» – мікрокосм.

Другий поширений твір більш практичного змісту «Тайная тайних, або Арістотелеві врата» – псевдоарістотелева праця арабського походження, перероблена в Європі середньовічними схоластами. У творі даються вказівки, як належить лікареві обстежувати хворого, описуються деякі захворювання, подаються поради щодо харчування, житла, одягу, режиму статевого життя.

Чимало медичних відомостей знаходимо в «Проблематах», де докладніше, ніж у всіх відомих стародавніх перекладних писемних джерелах, описано будову і функції людського організму. Головний мозок, за «Проблематами», є центр усього духовного життя людини. Цікаве зауваження автора, згідно з яким слиновиділення викликає не лише вигляд і запах їжі, а й саме уявлення про неї.

Названі рукописні збірки і подібні до них були поширені у невеликій кількості, відомі вузькому колу осіб. За тих часів переписування, пергамент, а пізніше папір коштували дуже дорого, тому власниками рукописів могли бути тільки поодинокі особи. Для подання медичної допомоги феодалам запрошувались дипломовані лікарі, здебільшого іноземці.

1578 р. князь Костянтин Острозький, український магнат і меценат, заснував на Волині Острозьку академію — греко-слов’яно-латинський колегіум — першу школу вищого типу в Україні, яку називали «Острозькі Афіни». Першим ректором був Герасим Смотрицький. При академії було відкрито шпиталь з медичним класом (прообраз факультету), де вивчали медицину. Острог став культурним осередком, в ньому була друкарня, в якій вперше на території України віддруковано Біблію. В академії вперше виникла віршована література. Звідси вийшло чимало освічених людей України, зокрема медиків. Існувала до 1624 р.

 

З XV ст. почалася підготовка учених лікарів у Польщі, в Ягеллонському (Краківському) університеті. Пізніше лікарів готували в Замойській академії в м. Замостя (неподалік Львова).

 

Академія в Замості була заснована з ініціативи графа Яна Замойського в 1593 р. Ян Замойський, який сам здобув освіту в Падуанському університеті, вирішив відкрити за зразком цього університету школу в себе на батьківщині. Папа римський Климент VIII затвердив статут академії, надавши їй право присуджувати дипломи доктора філософії, права і медицини. Проте король Стефан Баторій, щоб не створити конкурента для Краківського університету, відмовився підтвердити цей папський привілей. Лише в 1669 р. король Михайло Корибут дав Замойській академії всі привілеї університетів і надав професорам академії шляхетські права. Окремий медичний клас (факультет) на початку XVII ст. організував уродженець Львова доктор медицини Ян Урсин. Медичний факультет академії був слабшим від краківського. Викладали в ньому всю медицину один-два професори. З 17 професорів медицини Замойської академії 12 дістали докторські дипломи в Падуї, 2 — в Римі і лише три не були учнями італійських університетів.

Незважаючи на скромні можливості медичних факультетів Кракова і Замостя, вони відіграли певну позитивну роль у поширенні наукових медичних знань серед населення. Кількість випускників цих шкіл, особливо українців і білорусів, була невелика, вони йшли на службу до феодалів, у резиденції єпископів, осідали в більших містах, обслуговували, звичайно, заможні верстви населення. 

Зв’язок Замойської академії з Падуанським університетом був настільки тісним, що її можна було вважати спадкоємицею цього університету. Варто згадати факт звернення ректора Замойської академії від імені медичного факультету до медичного факультету в Падуї з проханням висловити свою думку про причини виникнення і лікування ковтуна — захворювання, поширеного в ті часи в Польщі й Галичині, особливо серед жителів гірських районів Карпат. Питання обмірковувалось на спеціальній конференції професорів медичного факультету. Основною причиною було названо незадовільний санітарний рівень, несприятливі житлово-побутові умови та низьку культуру людності.

 

Студенти Замойської академії об’єднувалися в земляцтва: польське, литовське, руське та ін. Руську (українську) групу складали випускники братських шкіл Львова, Києва, Луцька. На медичному факультеті кількість студентів не перевищувала 45. При академії був шпиталь на 40 ліжок. Замойська академія проіснувала 190 років. Незважаючи на скромні можливості медичних факультетів Кракова і Замостя, вони відіграли значну позитивну роль у поширенні наукових медичних знань в тодішній Україні.

 

Окремі випускники, діставши звання ліценціатів медицини в Кракові чи Замості, продовжували своє навчання в університетах Італії, де здобували вчений ступінь доктора медицини.

 

 З таких докторів медицини відомі Георгій Дрогобич та Пилип Ляшковський.

 

Георгій Дрогобич-Котермак (1450–1494) під ім’ям Георгія-Михайла, сина Доната з Дрогобича був записаний у 1468 р. студентом Краківського університету; дістав ступінь бакалавра у 1470, магістра — у 1473 р. Не задовольнившись цією освітою, вирушив в далеку Італію і вступив до Болонського університету. В 1478 р. Г. Дрогобич здобуває звання доктора філософії, а в 1482 — доктора медицини. Вже в ці роки він викладає астрономію, а на 1480–1482 рр. обирається одним із ректорів університету по факультетах медицини і вільних інституцій. У святкові дні він читає почесні лекції з медицини. До наших часів збереглася (по одному примірнику в Краківській бібліотеці і в бібліотеці Тюбінґена) надрукована в Римі Котермаком книжка під заголовком: «Прогностична оцінка поточного 1483 р. магістра Георгія Дрогобича з Русі, доктора мистецтв і медицини Болонського університету щасливо виконана». Це перша в історії друкована книжка нашого співвітчизника; вийшла вона в світ 7 лютого 1483 р. Г. Дрогобич вірив у могутність людського розуму: «Хоч і далеко від очей простори неба, та не такі віддалені від розуму людського».

 

З 1488 р. Котермак викладає медицину в Краківському університеті. Учив Миколая Коперника. Декілька разів навідувався додому, бував у Львові.

 

 

Георгій Дрогобич-Котермак (1450–1494).

Інакше склалася доля Георгія-Франциска Скорини («1490-1551). Родом він був з Полоцька (Білорусія). Вчився на медичному факультеті Краківського університету в період 1504-1508 pp., пізніше в Італії. В 1512 р. в Падуанському університеті після блискучого захисту дістав диплом доктора медицини. Протоколи засідань «найсвятішої колегії» університету про цей захист збереглися в архівах Падуанського університету до наших днів. В 1517- 1519 pp. Скорина в Празі перекладає і друкує білоруською мовою Псалтир і Біблію. Переклад цих книг мав у ті часи велике значення.

В особі Г. Скорини ми маємо не лише одного з перших дипломованих докторів медицини, який дістав це звання в найвидатнішій школі тогочасної Європи, а й палкого патріота своєї батьківщини, який дбав про поширення грамоти в народі. Повернувшись на батьківщину, Скорина відкриває у Вільно (Вільнюс) друкарню, працює лікарем при віденському єпископі, пізніше – королівським садівником-ботаніком у Празі.

Георгш-Франціск Скорина, (3 гравюри 1517 p.).

Серед українських учених пізніших часів слід згадати Єпіфанія Славинецького. Закінчивши Київську братську школу, він вчився за кордоном, потім працював викладачем у Києво-Могилянській колегії, став ченцем. На запрошення царя Олексія Михайловича переїхав разом з Арсенієм Сатановським до Москви для виправлення за першоджерелами релігійних книг. Йому належить переклад слов’янською мовою (1658) скороченого підручника анатомії Андреаса Везалія під заголовком: «Врачевська анатомія с латинська, от книги Андреа Вессалия Брукселенска». Переклад було зроблено, очевидно, для першої медичної школи, відкритої у Москві в 1654 р. До наших днів переклад не зберігся, очевидно, згорів під час однієї з численних пожеж дерев’яної Москви. Збереглися рахунки, які свідчать про те, що Єпіфанію було заплачено за виконаний ним переклад. Йому належить також книга про здорове виховання дітей – «Гражданство обычаев детских». Єпіфаній Славинець-кий разом з Арсенієм Сатановським і монахом Ісаєм переклали слов’янською мовою ще космографію, в якій пояснювалися системи Птолемея та Коперника. Єпіфаній Славинецький у Москві очолював викладання «вільних наук» у школі при Андріївському монастирі, яка була заснована і утримувалася коштом Ф. Ртищева. На прохання останнього він уклав слов’яно-грецький словник. Помер Єпіфаній Славинецький у Москві в 1675 р.

 

 1586 р. у Львові засновано першу братську школу. Братства — організації православного міщанства, що існували протягом ХV–ХVII ст. і відіграли велику роль в житті українського народу, в його боротьбі проти національного і релігійного гноблення. Братства займалися різноманітною роботою: благодійницькою і освітньою діяльністю, допомагали збіднілим членам своєї парафії тощо. Пізніше такі школи були створені в Луцьку, Бересті, Перемишлі, Кам’янці-Подільському.

 

15 жовтня 1615 р. коштом Гальшки Гулевичівни (Єлизавети Гулевич) було відкрито Київське братство, а при нім школу. 1632 р. архімандрит Петро Могила, обраний цього року митрополитом Київським і Галицьким, об’єднав Київську братську школу із заснованою ним Лаврською школою при Києво-Печерській лаврі та заснував Києво-братський колегіум. З 1633 р. він отримав назву Києво-Могилянського. В 1701 р. зусиллями гетьмана України Івана Мазепи колегіуму надано царським указом офіційного титулу та права Академії.

 

 

Головний будинок Києво-Могилянської академії в ХVІІ ст.

  

Києво-Могилянська академія — перша в Наддніпрянській Україні вища школа, одна з найстаріших в Європі, основний культурно-освітній центр усієї Східної Європи XVII–XVIII ст. Стояла на рівні передових університетів того часу, відігравала надзвичайно велику роль у поширенні культури як в Україні, так і на східних європейських просторах. Київська академія мала велику книгозбірню, де зберігались рукописи з різних галузей знань, в тому числі з медицини.

 З часом курс у Київській академії дедалі більше розширюється. З початку другої половини XVIII ст. до програми введено всесвітню історію, тригонометрію, фізику, астрономію, викладаються архітектура, малярство, іноземні мови. З 1802 р. в академії запроваджено курс медицини.

У «медичному класі», як свідчать списки, навчалися 150-167 учнів. Викладання велося за досить широкою програмою: анатомія вивчалася за підручником Шаршмідта, фізіологія – за Галлером, хірургія – за Гайстером. Ці підручники використовувались і в медичних школах. Викладачами були доктори медицини з губернської медичної інспекції, а з 1846 по 1871 р. курс судо вої медицини і медичної поліції викладав колишній професор Санкт-Петербур-зької медико-хірургічної академії Петро Пелехін. Введенням такого курсу медична колегія сподівалась поширити знання основ медицини серед освічених верств населення.

Правила шкільної гігієни в статуті академії було подано у віршах:

Сосуд води свежія в школу приносите,
Стол і лавка часто вами да моются,
Да приходящим в школу не гнусно видются,
Сім бо познаєтся ваша лічная лєпота,
Аще у вас будет школьная чистота…

В 1780 р. згоріла майже дощенту бібліотека академії. Вогонь знищив тисячі книжок і неповторних рукописів. З 250© книжок, переданих бібліотеці митрополитом, видатним культурним діячем Петром Могилою, збереглося всього три. Через 30 років, у 1811 p., бібліотека, до якої було за спеціальним наказом завезено цінні історичні збірки з різних міст України та монастирів, знову згоріла. Коли пригадати, що в 1787 р. згоріла і бібліотека Києво-Печерської лаври, в якій зберігалися літературні пам’ятки та рукописи світового значення, то стане особливо очевидним, яких непоправних втрат зазнала історія культури нашого народу.

У Київській академії навчалися понад тисячу учнів. При великому гуртожитку була лікарня, в якій лікували ченці. За їхніми рецептами в аптеках відпускали ліки. Дипломів ченці не мали, і тому на початку XIX ст. за наказом Лікарської управи ректорат академії вперше запросив дипломованого лікаря.

Про стан учнів у медичних школах того часу пише О. Ф. Шафонський (1740-1811), автор медико-топографічного опису Чернігівського намісництва (1780):

«Обнкновенно студенти, жившие в бурсе, к сожалению и общему стыду, ходячи по всему городу под окошками, духовные песни поют и за то от жителей денежное и сгестное подаяние получают. Смотря на сие бедственное состояние, должно всю справедливость и похвалу сему юношеству в том отдать, что многие из оного добровольно и охотно все время горести, скудности и нужди для того только несут, чтобы чему-нибудь научиться. Из сих-то бедняков Россия всегда имела учених и достойних людей в духовном и светском званий и особливо во врачебной науке».

Київські професори створили в Москві 1687 р. Слов’яно-Греко-Латинську академію. Велику підготовчу роботу для цього виконали, зокрема, Єпіфаній Славинецький та Арсеній Сатановський. Закінчивши Київську братську школу, вони вчилися за кордоном, далі працювали викладачами у Києво-Могилянському колегіумі. На вимогу царя Олексія Михайловича переїхали до Москви для виправлення за першоджерелами релігійних книг. Є. Славинецькому належить переклад (1658) скороченого підручника анатомії Андреаса Везалія під заголовком: «Врачевска анатомия с латинска, от книги Андреа Вессалия Брукселенска». До наших часів переклад не зберігся. Єпіфаній Славинецький разом з Арсенієм Сатановським і ченцем Ісаєм переклали також ще космографію, в якій пояснювалися системи Птолемея та Коперника. Крім того, Єпіфаній Славинецький займався викладанням «вольних наук» в школі при Андріївському монастирі. Помер у Москві 1675 р.

 

        

 

Картина “Майбутні лікарі” (худ. В. Кохаль).

 

Перша світська лікарня відкрита в Україні у Львові в XIII ст. В міських актах Львова за 1377 р. знаходимо відомості про заснування в місті шпиталю для хворих і бідних. У податковому списку міста за 1405 р. значиться доктор медицини Бенедикт. У 1407 р. в місто проведено глиняними трубами воду, каналізаційні труби було проведено через 70 років. Головні вулиці міста були бруковані каменем, по околицях вистелені дошками. З 1408 р. в обов’язок міського ката входило вивезення з вулиць сміття. В 1444 р. засновано школу «для науки дітей благородних і простих». У 1447 р. в міських актах згадується про запрошення для задоволення громадських потреб лікаря з платнею 10 кіп (600) грошів. Львівське братство влаштувало в 1522 р. при Онуфріївському монастирі притулок для бідних і немічних та утримувало його матеріально. У 1550 р. міським лікарем працював доктор медицини з Іспанії Егреніус з платнею 103 злотих на рік. За тих часів у Львові було три міські шпиталі і два при монастирях. Була в місті також лазня, яку «за звичаєм та правом» було звільнено від усяких податків. Школярі та вчителі мали право раз на два тижні користуватися нею безкоштовно.

 

В середні віки основний люд обслуговували не дипломовані лікарі, а лікувальники-ремісники, що їх у нас називали, як і в європейських країнах, цирульниками. Лікували вони, спираючись на віковий досвід народної медицини. У більших містах, виконуючи за приписом докторів медицини різні лікувальні рукодійні заходи, маючи взагалі близькі ділові стосунки з дипломованими лікарями, цирульники поповнювали свої знання. Таке поєднання досвіду побутової медицини з даними науки сприяло деякою мірою збільшенню обсягу медичних знань цирульників. Окремі з них досягли великої майстерності в лікуванні ран, проведенні ампутацій, операцій витину каменів, виривання зубів і особливо в дуже поширеному засобі лікування — кровопусканні.

 

Ремісники середньовічних міст з економічних і правових причин об’єднувалися в цехи. Документальні відомості про ремісників-лікувальників, або цирульників, знаходимо в архівах з кінця XIV ст., коли по містах України заведено було самоврядування, відоме в історії під назвою Маґдебурзького права. В XV ст. Київському маґістратові були підпорядковані 16 ремісничих цехів різних спеціальностей, між ними був і цех цирульників.

За тих часів кожен дипломований лікар звичайно мав коло себе кількох учнів, які допомагали йому в роботі, вчилися виконувати дрібні лікувальні маніпуляції та набували навичок догляду за хворими. З часом вони працювали по містечках і більших селах самостійно. Кількість таких учнів була невелика. Працювати по містах, де були цехи цирульників, вони не мали права під загрозою штрафів.

 

 

Печатка Київського цеху цирульників із зображенням бритви, ножиць, гребінця з косою, банки з п’явкою та зубних щипців (Київський історичний музей).

 

Зразком для цехів цирульників в Україні був львівський цех, заснований у 1512 р.

Статути цехів цирульників розрізняли таких членів свого об’єднання: 1) учнів, яких в Україні називали «хлопцями»; 2) підмайстрів — вони називалися «молодиками», «челядниками»; 3) майстрів. Учнів приймали віком 12 років, письменність для них була не обов’язковою. Кожний учень перед вступом вносив до цехової скриньки певний внесок (від 6 грошів до 6 злотих). Навчання учня тривало три роки. Учнів у одного майстра не повинно було бути більше 3–4-х. Їх вчили ставити банки, сухі та з насічками (криваві), розрізати гнояки, виривати зуби, перев’язувати рани, накладати лещата при переломах, вправляти вивихи, виготовляти різні пластирі для лікування ран. Учні вивчали ознаки певних хвороб і обов’язково голярську справу.

 

Хірургічні інструменти цирульників (ХVІ – ХVІІІ ст.).

 

 Члени цеху конкурували між собою. Крім цехових цирульників, у великих містах медичною практикою займалося багато цирульників, які в цехи з тієї чи іншої причини не були вписані. Називалися вони «партачами» (приватниками). Між обома групами йшла запекла боротьба. Власники маєтків мали своїх цирульників з кріпаків, яких віддавали в науку до лікарів або до міських цирульників.

 

Найпоширенішим методом лікування, яким користувалися цирульники, було кровопускання. Його широко практикували в майстернях, лазнях і по домівках. Перед початком весняних польових робіт робили масові кровопускання, щоб звільнити людей від зимової «спрацьованої» крові. Вважали, що кровопускання посилює міцність і працездатність.

 

Збереглася копія статуту цеху цирульників XVIII ст. В ньому обсяг діяльності цирульників окреслюється так:
«Оное мастерство цирюльников имеет состоять в том: бреить, кров жилную и зашкурную пускать, раны гоить рубаные и стреляные, а особенно в вириваний зуба и в излечении французской и шолудней болезней, в поставке крастеров и в шлюфовании бритов».

Як бачимо, вся травматологія, лікування венеричних, шкірних хвороб, захворювання зубів підлягали компетенції цирульників. В інструкції магістрату до статуту зазначається, що цирульники «особливо внутренних и других к тому их цирюльническому майстерству неподлежащих болезней, кроме какие они в тек своих пунктах показали, отнюдь лечить не имеют».

Оскільки в більшості населених пунктів лікарів на Україні не було, то є всі підстави вважати, що і «внутренние и другие неподлежащие их мастерству болезни» лікували також цирульники.

Закінчивши навчання, учень робив до цехової скриньки певний внесок (близько 12 злотих), і його вписували до цехової книжки вже підмайстром, молодиком. Молодик повинен був працювати у свого майстра ще 6 місяців, дістаючи лише 1 гріш на тиждень. Після цього строку він мав право перейти на роботу до іншого майстра. За більшістю статутів, підмайстер, закінчивши науку в основного майстра, повинен був розпочати «мандрування». Діставши від свого цеху довідку про навчання, він переходив до іншого міста, там звертався до цехмайстра і, за його призначенням, починав працювати челядником в одного з майстрів. «Мандрування» мало на меті ознайомлення молодика із засобами лікування по інших містах. У Києві, Львові, Луцьку та деяких інших містах України від обов’язку «мандрування» можна було відкупитися певним внеском до цехової скриньки.

Попрацювавши три роки, тобто не раніше як через шість років після початку навчання цирульничої майстерності взагалі, молодик міг клопотатися перед цехом про дозвіл складати іспит на майстра. Діставши дозвіл, він вносив до цехової скриньки 10 злотих і одержував від цеху матеріали для виготовлення іспитових лікувальних зразків. Для іспитів потрібно було виготовити мазі, пластири (окремі з них складалися з 19 речовин), порошки, направити нову бритву, ножиці, пущадло для кровопускання. Якщо кандидат на майстра одружувався з удовою цирульника або його дочкою, іспитовий грошовий внесок та й сам іспит щодо кількості завдань зменшувався наполовину. Вдова по смерті чоловіка зберігала всі права на майстерню. Цех виділяв для неї підмайстра, який вів справу. Безправний стан підмайстрів не раз викликав страйки їх, якими вони добивалися права на свої окремі збори, на вибори поміж себе старшого, збільшення платні до половини виробітку, запровадження товариських судів тощо.

У жодному статуті цеху цирульників не йдеться про контроль лікарів за їхньою працею. Очевидно, його не було. Життя членів цеху нормувалося статутом. Особливо це стосувалося учнів та підмайстрів. У статуті, власне, лише й була мова про їхні обов’язки на користь майстра і ні слова про їхні права.

Після закінчення іспитів кандидат у майстри влаштовував гостину для свого цеху. Оскільки це в середньому коштувало близько 100 злотих, які не завжди міг дати молодий майстер, то інколи дозволялося справити її через рік після іспитів. Невиконання новим майстром цього обов’язку перед цехом каралося штрафом до 5 фунтів воску (близько 20 злотих).

Члени цеху цирульників не користувалися в своїй масі пошаною серед населення, і належність до цієї корпорації не вважалася почесною навіть в очах інших цехів. Така негативна репутація цирульників у тогочасному суспільстві пояснювалася їхньою поведінкою і ставленням до хворих. Між членами цеху панувала жорстока конкуренція. Крім цехових цирульників по великих містах медичною практикою займалося багато цирульників, які в цехи з тієї чи іншої причини не були вписані. Називалися вони «партачами» (приватниками). Між обома цими групами постійно тривала запекла боротьба. У маєтках поміщики мали своїх цирульників з кріпаків, яких віддавали в науку до лікарів або до міських цирульників.

За архівними матеріалами, цирульники навіть у Києві здебільшого були неписьменні. Свої знання вони здобували з переказів і наочним навчанням. Лікували вони переважно засобами народної медицини, відомості про яку знаходимо в тогочасних рукописних лікарських порадниках. Для лікування ран широко використовували пластири-мазі. Для прикладу наведемо склад одного поширеного пластиру з лікувальника XVIII ст.: «Свинячого міхурового свіжого сала, живиці, воску молодих бджіл, оливи, білок з яйця курячого – всього по рівній частині змішати, присмажити на легкому вогні і з того учинити пластир до рани». Найбільш уживаний пластир-мазь для ран готувався з вареної цибулі і меду. Всі мазі для пластирів виготовляли гарячим способом, таким чином вони піддавалися свого роду антисептичній обробці.

Одним з найпоширеніших методів лікування, яким користувалося міське і сільське населення, було кровопускання, його широко практикували цирульники в майстернях, лазнях і по домівках. Поміщики перед початком весняних польових робіт наказували робити кровопускання своїм кріпакам, щоб звільнити їх від зимової «спрацьованої» крові. Вважали, що кровопускання зміцнює і посилює працездатність.

Цирульники, обслуговуючи широкі маси міського і сільського населення, близькі до них своїм світоглядом, становили основні кадри, які лікували народ протягом багатьох віків. З часом, після возз’єднання України з Росією, першим урядовим лікарям по містах і повітах довелося вести з цирульниками велику боротьбу, щоб підпорядкувати їхню роботу своєму контролю. Фактично цехова медицина на Україні втратила своє значення лише в другій половині XIX ст.

Великі ремісничі цехи мали свої шпиталі. Менші цехи об’єднувалися і мали один шпиталь. У деяких містах шпиталі утримувалися на гроші, що їх одержували за користування міськими вагами, за переїзд через мости, переправу поромом. Крім шпиталів, які утримувалися на громадські кошти, були в Україні шпиталі, існування яких забезпечувалося заповітами заможних осіб, які відписували для цього села, млини, шинки тощо.

 

В описі Павла Алеппського, який з Антіохійським Патріархом подорожував через Україну до Московії в 1654 р., читаємо: «Знай, що по всій землі козацькій, в кожному місті, в кожному селі для їхніх убогих, немічних та сиріт збудовано по краю чи в середині населеного місця будинки, в яких вони мають притулок». Притулки (шпиталі) утримувались коштом братств.

 

Основну шкоду громадському здоров’ю несли пошесні, або морові хвороби. Найнищівнішими були епідемії чуми, віспи, тифів. Особливе місце в історії медицини зайняла пандемія чуми — «чорна смерть» — в середині XIV ст., коли вона обійшла усі відомі в ті часи країни, знищивши чверть людства.

 

Великі епідемії виникали і в наступні роки. Так, епідемія чуми 1623 р. забрала у Львові 20 тис. людей, вулиці міста були завалені трупами. Боротьбу проти чуми очолював війт — доктор Мартин Кампіан, який один з влади залишився у місті; портрет цієї мужньої людини зберігається в історичному музеї Львова.

 

Винятково тяжкі злигодні переживала Україна під час Визвольної війни. Поля були спустошені. На Поділлі в 1650 р. народ вживав у їжу листя дерев та коріння. За свідченнями сучасників, натовпи голодних, опухлих людей рушили на Задніпров’я, шукаючи там порятунку. Одночасно з півдня через Молдавію поширилась на Україну чума, від якої «люди падали і лежали по дорогах, як дрова». 1652 р. військо Богдана Хмельницького після перемоги на Батозькому полі почало облогу Кам’янця-Подільського, але через «морове повітря» змушене було її зняти. В наступному році «великий мор був по всій Україні, вельми много померло людей», як читаємо в Чернігівському літописі.

 

Чума пройшла Україною протягом 1661–1664 рр., потім — 1673 р. Цього року особливо потерпіла людність Львова і Запоріжжя. Козацька рада постановила відокремити заражені курені, проте епідемія поширювалася і залишала по собі багато жертв.

 

Протягом століть в Україні існував звичай при виникненні пошесті будувати церкву всією громадою за одну добу.

 

Доктор медицини Слежковський у своїй книжці «Про запобігання моровому повітрю та лікування його» (1623) з метою запобігання чуми рекомендував натирати тіло соком рути, камфорою та приймати три дні вранці суміш з теріяку Мітрідата, спирту, сечі хлопчика в рівній кількості. При бубонній чумі він радив прикладати до опухів теплі груди щойно забитого пса або розпластаного живцем голуба, або жабу.

 

Цікавим було медичне забезпечення на Запорізькій Січі. Життя запорізьких козаків здебільшого минало в походах і бойових сутичках. Допомогу при різних пошкодженнях та захворюваннях вони подавали за правилами та засобами народної медицини. Козаки вміли пускати кров, виривати зуби, виготовляти пластирі для лікування ран, накладати лещата при переломах. Вирушаючи в похід, вони разом із запасами зброї і харчами брали й ліки.

 

 

 

Фрагмент діорами Медична допомога у війську Богдана Хмельницького

(худ. М. Хмелько, Центральний музей медицини України).

 

Більш-менш докладні відомості про лікувальні звичаї запорізьких козаків знаходимо у рукописах французького інженера Боплана, який прожив на Україні 17 років і свої спостереження виклав у окремій книзі, надрукованій у 1650 р. Він пише: «Я бачив козаків, які, щоб позбутись гарячки, розбавляли у чарці горілки півзаряду пороху, випивали цю суміш, лягали спати і на ранок просинались у доброму стані. Часто бачив я, як козаки, поранені стрілами, коли не було цирульників, самі засипали свої рани невеликою кількістю землі, яку перед цим розтирали на долоні слиною. Козаки хвороб майже не знають. Більша частина з них помирає в сутичках з ворогом або від старості… Від природи наділені вони силою та ростом високим…». Боплан зазначає також, що під час зимових походів серед козаків великих втрат від холоду не було, оскільки вони тричі на день їли гарячу юшку з пива, яку заправляли олією та перцем.

Звичайно, відомості Боплана не завжди вірогідні. Іноді вони ґрунтувалися на переказах і домислах, не відбиваючи повною мірою дійсного стану лікарської допомоги.

З походів запорізькі козаки поверталися з великою кількістю поранених, частина яких залишалась назавжди каліками. З цих причин козаки змушені були мати свої шпиталі.

Перший такий шпиталь було засновано в Дубовому лісі на острові між річками Старою і Новою Самарою. Там були споруджені будинки й церква, оточені захисними ровами.

 

        

 

“Запорізький  Спас” – головний козацький шпиталь у Межигір’ї коло Києва.

 

 Наприкінці XVI ст. головним шпиталем козаків стає шпиталь в Трахтемирівському монастирі на Дніпрі нижче Канева.

 

Трахтемирівський шпитальний монастир на Дніпрі.

 

 Надалі головний козацький шпиталь розміщувався в Межигірському монастирі коло Києва. Монастир мав велику книгозбірню, включаючи медичні книжки, з якими знайомилися ченці монастиря. Пізніше гетьман Богдан Хмельницький подарував Межигірському монастирю містечко Вишгород з навколишніми селами за допомогу, яку монастир надавав пораненим козакам.

 

Військові шпиталі були також у Лебединському монастирі біля Чигирина і Левківському біля Овруча. Монастирі охоче піклувалися про козаків, мали від цього і матеріальний прибуток. В козацьких шпиталях, на противагу цивільним в містах і селах, знаходили притулок не тільки каліки, тут також лікували поранених та хворих. Це були своєрідні перші військові лікувальні заклади в Україні. В самій Запорізькій Січі поранених і хворих лікували цирульники.

 Після возз’єднання України з Росією Запорізька Січ і далі задовольнялась медичною допомогою своїх цирульників. Медична канцелярія для боротьби з чумою в Запоріжжі відрядила лікарів (1738, 1760). Відомо, що кошовий отаман Г. Федорів звертався через гетьмана К. Розумовського в Петербург з проханням призначити до запорізьких козаків на постійну службу лікаря «з доволною аптекой и помощниками». На це клопотання було дано згоду, але медичний пункт з дипломованим лікарем так і не було відкрито.

Шпиталь в Межигір’ї після 1755 р. передбачалось перетворити на інвалідний громадський будинок. Проте такий будинок було влаштовано в Кирилівському монастирі в Києві, а в Межигір’ї наказано відкрити військовий шпиталь, який у 1787 р. в день наміченого відвідування Межигір’я Катериною II з невідомих причин згорів. Архів монастиря згорів ще раніше, в 1764 р. Цим і пояснюється брак відомостей про організацію і роботу цього лікувального закладу. 

 

Медицина у північно-східних слов’янських землях. Медицина у московській державі.

У XIV ст., особливо у другій його половині, слов’янські землі поступово долали розруху, спричинену роздробленістю й тяжким ігом кочівників. Зростала потреба у господарському спілкуванні й об’єднанні. Головна роль у цьому належала Московському князівству, особливо за князювання Івана Калити (1325-1340) і Дмитрія Донського (1363-1389). До Москви прилучалися поступово інші князівства. Об’єднані полки руських князівств розбили 1380 р. на Куликовому полі під керівництвом князя Дмитрія Донського полчища хана Мамая. Ця історична перемога поклала початок визволенню Русі. Подолання роздробленості Русі і остаточне визволення з-під монгольського іга (1480) привели на початку наступного XVI ст. до державного об’єднання під егідою Москви інших князівств – Псковського, Смоленського, Рязанського, Полоцького та ін., а згодом і Великого Новгорода (1578). Утворилась єдина феодальна монархія з централізованою політичною владою. У безпосередньому зв’язку з економічними й політичними – головним чином воєнними – поставали у Московській державі також завдання медико-санітарного характеру.

На період феодального роздроблення Русі припадало поширення у світі тяжких епідемій і пандемій, зокрема так званої чорної смерті XIV ст.. Тривало воно і в Московській державі. До початку XVI ст. належить наведена літописцем скарга «старця» Філофея до дяка Мунехіна: «Вы пане пути заграждаете, дома печатаете, попам запрещаете к болящим приходити, мертвих телеса из града далеко измящете». Із скарги видно, які засоби застосовувались проти епідемії. Влаштовувались лісові засіки й застави навколо «заморних місць».

При сильному «морі» у Пскові у 1521 р. було проведено «замиканя вулиць» – ізоляція уражених районів міста. У Псковському літописі читаємо: «…без мала вси не изомроше, и первое на Петровской улице… И князь Михайло Кислица велел улицу Петровскую заперети и с обою концов». Аналогічні заходи здійснювалися й пізніше. Про епідемію 1552 р. Псковсько-Новго-родський літописець повідомляє: «…бысть клич в Новгороде о псковичах, о гостях (купцах.- Авт.), чтобьі все они ехали вон часа того из Новгорода с товарами какими ни буде… И бысть застава на Псковской дороге, чтобы не ездили во Псков, ни из Пскова в Новгород». В запису щодо епідемії 1572 р. зазначається, що ховати померлих внаслідок епідемії біля церкви не дозволяли, а виносили їх за шість верств униз по Волхову.

На заставах речі, які вважалися зараженими (особливо хутра), «обкурювали» – пропускали кілька разів крізь дим від вогнища з ялівцю, а металеві предмети (мідні гроші і т. ін.) знезаражували в розчині оцту. Важливі донесення на папері найчастіше переписували й відправляли далі в копіях, а оригінали і перші копії спалювали. Щодо подібних заходів існували суворі приписи, але при тодішньому апараті державної влади їх не завжди дотримувались і часто порушували. Слід також врахувати, що заходи боротьби з епідеміями мали на увазі передусім запобігти небезпеці щодо правлячих привілейованих верств суспільства, а також щодо військ, оскільки масові захворювання загрожували їхній боєздатності. Наявність таких приписів і вимоги виконання їх під загрозою смертної кари свідчать про усвідомлення (хоча й нечітке) механізму передачі заразних хвороб і можливості запобігання їм у разі ліквідації джерела інфекції.

Слід відзначити гуманність деяких заходів щодо ізоляції хворих і тих, хто контактував з ними, які практикувалися на Русі: ізольованих іноді годували «вулицею», тобто у складку, не прирікаючи їх на голодну смерть у «заморних» будинках.

Окремі приписи й правила побутової гігієни здебільшого включали у книги загального змісту. Такою книгою був «Домо-строй» – порадник щодо ведення господарства у багатому боярському домі, укладений в середині XVI ст., який потім доповнювався і зберігав своє значення аж до перетворень за Петра І. У «Домострої» містяться також вказівки щодо лікування хвороб і побутової гігієни: про дотримання чистоти при зберіганні їжі, ретельне миття посуду («у двох водах»), зміну білизни, витирання ніг при вході в дім тощо.

У постановах Стоглавого собору (1551), а також у «Судебнику» Івана Грозного крім церковних питань містилися також вказівки щодо опіки над хворими й каліками, лікування їх, зокрема про перепис та ізоляцію всіх прокажених, влаштування богаділень для безпритульних і людей похилого віку, про забезпечення їх одягом і харчуванням.

Наводимо грамоту царя Івана IV (Грозного), зовсім недавно знайдену Д. Алем в Ермітажному зібранні рукописів, «Книга розрядная великих князей и государей царей московских и всеа Руси» (опубліковано у журналі «Нева» № 7, 1989).

«Лета 7080 (1571) году, на Костроме были для поветрия моровова на заставе князь Михайло Федорович Гвоздев-Ростовский, да Дмитрей, да Данило Борисовичи Салтыковы. А с Костроми были в Свияжском. И от государя грамоти посланы на Кострому».

Список з грамоти от царя и великого князя Йвана Васильевича всеа Русий на Кострому князю Михайлу Федоровичу Гвоздеву, да Дмитрею, да Данилу Борисовичам Салтнковнм: «Приехали, есте, на Кострому сентября в 26 день. И того месяца пресгавилось на Костроме семьдесят три человека до двадцать осьмого числа. А того, есте к нам не отписали подлинно: на Костроме ли, на посаде, или в Костромском уезде; и какою болезнью умерли – знаменем ли, или без знамяни (тобто чи є зовнішні ознаки чуми.- Ред.). А ти, князь Михайло, почему к нам о поветрии не пишешь! А послан ти на Кострому беречь для поветрея наперед Дмитрея и Данила Салтыковых. И тн для которово нашего дела послан, а то забнваешь, большоя бражничаешь, и ти то воруешь! И как к вам ся наша грамота придет и вы б отписали подлинно, на борзе: уж ли на Костроме, на посаде и в уезде от поветрея тишает, и сколь давно, и с которова дни перестало тишеть? А буде от поветрея не тишеять, и вн б однолично поветрення места велели крепить засеками и сторожами частими, по первому нашему указу. И сами би, естя, обереглись того накрепко, чтобн из поветреных мест в неповетреные места не ездили нихто, никаков человек, никоторыми делы. Чтоб вам однолично из поветреных мест на здоровив места поветрея не навезти – розни би у вас в нашем деле однолично не было ни которые. А будет в вашем небрежении и рознью ис поветреных мест на здоровые места нанесет поветрия и вам быть от нас самим сожжеными.
Писано в Слободе, лета 7080 году, октября в 4 день».

До цього ж часу належить поширення рукописних лікарських порадників. Так, досить популярним був «Лечебник Строгановских лекарств о врачевании от всяких различных болезней и о всяких зелейных спусках и многих лекарствах». В XVI ст. з’явилися в кількох редакціях лікувальні порадники під назвою «Вертоград», або «Благопрохладный вертоград» (тобто сад – мався на увазі сад лікарських рослин). За даними дослідника старовинної російської медичної літератури В. Ф. Груздева, всього було близько 250 рукописних лікарських порадників. Були поширені «Травники», або «Зельники»,- збірники, які містили описи лікарських рослин, існували також різного типу рукописні збірники, що поєднували елементи порадника й травника.

Здебільшого ці збірники містили практичні відомості й поради емпіричного характеру без елементів містики і релігії. Наприклад: «Трава-мачуха, росте лопушинням, один бік білий, а листочки як копитця, а корінь по землі тягнеться. Колір жовтий, а то й нема кольору. Корінь дуже добрий. Якщо в кого утроба болить, корінь запарюй та й хлебчи – допоможе».

Поряд з відомостями про ліки в деяких порадниках зустрічаються і вказівки щодо побутової гігієни, а також вказівки загальнішого характеру, наприклад про питну воду для населених місць. Так, рекомендувалося користуватися водою, «яка від джерел земних сама собою тече», тобто джерельною. Шкідливою для здоров’я вважалася вода, що тече по «страмних болотах». Підкреслювалося також значення проціджування води крізь пісок -«що каміння зробити не може», тобто малася на увазі фільтрація.

Лікувальні порадники й травники містили в собі багатий досвід народної емпіричної медицини і досвід вітчизняних лікарів-професіоналів. Зустрічаються, особливо в лікувальних порадниках, і переклади, іноді з посиланнями на класичну літературу – Гіппократа, Арістотеля, Галена, Діоскоріда та ін.

Центрального державного органу для керівництва всією медичною справою у Московській Русі не було. Відсутність такого органу до деякої міри компенсувалась Аптекарським приказом, заснованим у 90-х роках XVI ст. під назвою «аптекарська хата», або «палата». Призначенням її спочатку було виключно спостерігати за лікуванням царя і його родини, за ліками, які давались йому,- «для остереження його государева здоров’я». Згодом до цього додалося спостереження за всією діяльністю іноземних лікарів, їх відбір і запрошення на службу.

Перша утворена на Русі аптека в 1581 р. за царювання Івана IV (Грозного) також мала обмежене призначення «про Осу-даря». Значно пізніше, у XVII ст., до користування аптекою почали допускати також бояр і дяків без спеціального в кожному конкретному випадку дозволу царя. Ще пізніше, у 1672 p., було відкрито другу аптеку – «нижню», з вільним продажем ліків «всяких чинів людям». На відміну від «верхньої царської аптеки», розміщувалася вона не при палаці, а в людній частині міста у гостиному дворі. Та населення, а також бояри користувалися переважно «зеленним рядом» і лавками знахарів. Є відомості про відкриття в XVII ст. аптек також в інших містах – Новгороді, Пскові, Казані, Курську, Києві.

У діяльності Аптекарського приказа мала місце велика перерва, близько півтора десятка років, протягом так званих смутних часів – польсько-литовського і шведського вторгнення, громадянської війни, загального послаблення й розпаду державного управління. Відновлено було Аптекарський приказ у 1620 р. Цю дату деякі історики вважають датою його справжнього утворення. Однією з важливих функцій відновленого Аптекарського приказа стало збирання лікарських рослин. Воєводам розсилалися царські укази – зібрати й приставити певну кількість (за вагою) трав і ягід, «до лікарської справи придатних». Воєводи розподіляли цю повинність по окремих місцевостях, оповіщали про неї населення через особливих глашатаїв, які ходили по містах і селах, «кликали по дни мнози». Збиранням керували спеціальні «травники».

Аптекарський приказ тримав у своїх руках також продаж горілчаних виробів, керуючись при цьому «ціновою книгою», тобто встановленою таксою. У зв’язку з цим бюджет Аптекарського приказа досягав на кінець XVII ст. 10 тис. крб. на рік – колосальної на той час цифри. До 1661 р. штат Аптекарського приказа досягнув 60 чоловік, в тому числі було 6 докторів, 4 аптекарі, 3 алхіміки, 21 місцевий лікар, 16 лікарів-іноземців, 38 учнів лікарської і костоправної справи. Крім того, були ще піддячі, городники (для аптекарських садів), господарські працівники, тлумач.

З розвитком централізованої держави треба було особливо дбати про посилення армії. З цим пов’язані спеціальні заходи щодо організації медичної допомоги у війську. Вперше про лікаря у складі полку згадується в офіційному документі 1615 p., в дальшому зустрічаються списки лікарів різних полків. У XVI ст. воїнам нерідко видавали гроші «на лікування ран», що свідчить про звертання цих поранених до лікарів, які мали приватну практику, очевидно, передусім до костоправів і знахарів. Сума грошей, що видавалася, залежала від тяжкості поранення. З кінця XVII ст. Аптекарський приказ розсилав по полках ящики з медикаментами, які зберігалися й видавалися на командному пункті.

У XVII ст. дедалі частіше почали запрошувати докторів і аптекарів з інших країн, у XVI ст. іноземців запрошували тільки для обслуговування царського двору. Іноземних «дохтурів» запрошували здебільшого на вельми вигідних для них умовах, що різко відрізнялося від умов роботи вітчизняних лікарів. Іноземні лікарі крім великих коштів нерідко отримували багаті подарунки (дорогі хутра і т. ін.), а деякі ще й «села з робітниками», тобто ставали невеликими поміщиками. В архівних матеріалах збереглися скарги місцевих лікарів, які відчували себе покривдженими порівняно зі своїми іноземними колегами.

Деякі документи свідчать про попередню перевірку залучених на службу іноземних лікарів. Так, у документі 1667 р. у зв’язку із запрошенням лікаря Кастеріуса міститься перелік умов, яким має відповідати іноземний «дохтур», і спеціально застерігається, що уповноважений Аптекарського приказа повинен дуже серйозно підходити до вибору кандидата, віддаючи перевагу лікарям дипломованим і досвідченим Про те, що в Москві в середині XVII ст. були іноземні лікарі, свідчить чолобитна, подана 1659 р. цареві Олексію Михайловичу архімандритом Іверського монастиря Діонісієм, в якій той скаржиться, що жоден з іноземних лікарів, до яких він звертався, не допоміг йому в його хворобі.

Під час епідемії чуми і війни з Польщею у 1654 р. було створено при Аптекарському приказі лікарську школу, до якої набирали «стрілецьких дітей». Строк навчання був диференційований – від 4 до 6 років, залежно від рівня підготовки учнів. У школі крім загальноосвітніх викладалися також спеціальні медичні предмети, зокрема початки анатомії, фізіології, хірургії, терапії, лікознавства. По закінченні теоретичного курсу учні відбували практичну підготовку під керівництвом досвідчених лікарів. До школи було проведено кілька наборів. Випускників направляли в полки «для лікування ратних людей». Одночасно з лікарською було створено однорічну практичну школу «костоправного діла». Обидві школи не стали постійними закладами, з припиненням епідемії чуми і війни з Польщею набори в них було, очевидно, припинено. За архівними даними виявлено імена понад 100 лікарів і лікарських учнів, яких було випущено зі школи або які навчалися в ній.

Із заходів щодо санітарного забезпечення слід згадати водопровід, побудований у першій половині XVII ст. з нагнітанням води з Москви-ріки у Кремль насосами на кінній тязі. Цей водопровід вважався тоді одним з найкращих у Європі.

У середині XVII ст. ініціатором багатьох культурних починань, зокрема у справі медицини, був боярин Федір Михайлович Ртищев, освічений державний діяч, що брав участь у підготовці возз’єднання України з Росією. 1652 р. Ртищев заснував у Москві дві лікарні. Дослідник російської медичної старовини Л. Ф. Змєєв характеризує один із створених Ртищевим закладів як богадільню, другий – як «першу правильно влаштовану цивільну лікарню в Росії». Ртищев висунув пропозицію про укладення державами, що воюють, угоди про збереження життя пораненим, взятим у полон, і догляд за ними. Він випередив цим на 200 років пропозицію Анрі Дюнана (1864) про Товариство Червоного Хреста. Ще раніше, з 1608 p., під час вторгнення польсько-литовських військ (на чолі з Сапегою і Лісовським) в обложеній Троїце-Сергієвій лаврі (нині м. Загорськ) був шпиталь для поранених російських воїнів. Доглядали за пораненими і хворими ченці Лаври. У поданні медичної допомоги при облозі було використано досвід невеликої лікарні, що існувала в Лаврі ще з 1452 р. Збереглися малюнки, на яких зображено догляд за хворими в цій лікарні.

Після зняття облоги шпиталь обслуговував довколишнє населення, а також російські війська і народне ополчення в битвах за визволення Москви у 1652 р. і після її звільнення. З огляду на невеликі розміри шпитального приміщення у Троїце-Сергієвій лаврі для розміщення поранених і хворих було використано довколишні села і спеціально побудовані з цією метою поза стінами монастиря бараки. Кількість поранених і хворих досягала тоді кількох тисяч одночасно – небувало велика для тих часів цифра. Доглядати поранених і хворих допомагали селяни довколишніх сіл.

Під час війни з Польщею і Швецією у 1656 р. у Смоленську, де зібралась значна кількість поранених і хворих, було відкрито «воєнно-тимчасовий госпіталь». Другий такий великий госпіталь пізніше, 1678 p., було відкрито у Москві. Він був розташований у кількох монастирських подвір’ях.

У 1682 р. з’явився указ про відкриття у Москві двох лікарень («шпиталів») для цивільного населення. Фактично через брак коштів відкриття їх тоді не відбулося. Однак заслуговує на увагу те, що згідно з указом перед цими лікарнями ставилося завдання не тільки лікування хворих, а й навчання й удосконалення молодих лікарів: «І в цьому ділі молодим дохтурям немала користь і науки своєї удосконалення» – починання знаменне порівняно зі схоластикою, що панувала на той час при підготовці медиків у західноєвропейських університетах.

Цей принцип практичного навчання лікарів біля ліжка хворого через 25 років, за Петра І, було покладено в основу системи підготовки лікарів у шпитальних школах.

З економічним і політичним посиленням Московської держави виникла потреба в різноманітних знаннях. Цим було зумовлене залучення вчених із споріднених країн, передусім з України ще до її возз’єднання з Московською Руссю за Богдана Хмельницького, згодом з Білорусії, а також із Греції та єдиновірних, тобто православних, країн Близького Сходу.

З Києво-Могилянської академії 1648 р. прибули вчені Єпіфаній Славинецький і Арсеній Сатановський (про їхню діяльність див. с. 200), з Білорусії – Симеон Полоцький, що став вихователем дітей царя Олексія Михайловича. Пізніше, в 1985 p., приїхали брати Ліхуди з Греції. Першочерговим завданням запрошених учених було виправлення богословських рукописних книг, у яких траплялося багато помилок, що виникли при повторному переписуванні. Згодом на цих учених покладалися функції «справщиків» – коректорів при виданні книг. 1682 р. у Москві було засновано Слов’яно-греко-латинську академію, з якої пізніше вийшло багато видатних культурних діячів, зокрема Михайло Васильович Ломоносов, а також П. В. Посников – лікар, фізіолог і дипломат.

У Московській феодальній монархії зріла, хоча й повільно, свідомість необхідності налагодження лікарської справи. Незважаючи на невисокий рівень практичних заходів у галузі медицини, все ж було підготовлено грунт для значних перетворень у медичній справі, здійснених пізніше – у XVIII ст.

 

 

ТЕМА 2. МЕДИЦИНА НОВОГО ЧАСУ.

 

Наприкінці доби Відродження відбулись дві революції — в Нідерландах і Англії. Вони зробили суттєві проломи в тодішньому монолітному феодальному суспільстві, хоча й не призвели до його падіння. Саме в цих країнах започатковується перша науково-технічна революція, що сприяла потужному розвитку виробничих сил. Її основні досягнення — впровадження в промислове виробництво пари, винахід силових машин, верстатів. Ці зрушення відбулися внаслідок прогресу в області точних наук — фізики, хімії та математики.

Вказані науки сприяли також прогресу медицини й фармації. Особливе значення мало таке велике природничо-наукове відкриття, як закон збереження і перетворення енергії (А. Лавуазьє, 1773). Він посприяв більш повному розумінню процесу обміну речовин, його механізму та ролі в живих організмах за їхнього різного стану.

Медицина зміцнює свої позиції як наука. Експериментальний характер її розвитку стає переважаючим.

Особлива увага надається дослідженням з анатомії людини. Після праць Андреаса Везалія та його методики наочного викладання анатомії, значно зростає авторитет предмета і тих, хто його викладає. Про це свідчать картини видатних художників, на яких зображені анатоми за роботою. На кафедрах анатомії споруджують спеціальні лекційні приміщення у вигляді амфітеатрів. На основі проведених досліджень анатоми описують раніше невідомі морфологічні структури.

 

Лейденський університет. (З гравюри 1625 p.).

В Лейденському університеті (Нідерланди) проф. Альбінус (1697–1770) збагатив анатомію людини малюнками, виконаними з виключною художньою довершеністю, створив перший анатомічний атлас. Професор Амстердамського університету Фредерік Рюїш (1638–1731) особисто підготував унікальну колекцію музейних експонатів і заснував перший анатомічний музей.

 

 

Заняття студентів анатомією.

Противником гуморальної патології і відповідних методів лікування Гельмонт став на основі власного досвіду. Хворіючи на коросту, він, за порадою видатних лікарів, лікувався кровопусканням, блювотними, проносними. Від такого лікування він дуже ослаб, короста посилилась і зникла лише коли він, за власною ініціативою, застосував сірчану мазь, яку в таких випадках радив Парацельс. Одержавши в 22 роки диплом доктора медицини, Гельмонт, як і Парацельс, відвідує університети в Англії, Франції, Німеччині. Людина заможна, Гельмонт усе життя прожив у своєму маєтку, займався філантропічною медициною, а головне, хімічними експериментами. Він досліджував кров, шлунковий вміст, воду, повітря, процес проростання рослин та ін. Він перший ввів у хімію поняття і термін «газ». Гельмонт не поділяв поглядів давніх алхіміків про можливість штучного добування золота, вірив, за Парацельсом, що всі процеси в організмі спрямовуються вищою силою – археєм. Основну свою працю «Початок медицини» він надрукував у 1615 р. фламандською мовою.

За Гельмонтом, жоден процес в організмі неможливий без ферментів – «parantes transmutationum». Вони є в шлунку, кишках, крові, сечі. В шлунку він знаходив кислоту, в крові, сечі – морську сіль. Гельмонт звернув увагу на питому вагу сечі, порівнюючи її з дощовою водою. Не вільний від містицизму, дотримуючись багатьох помилкових поглядів, Гельмонт все ж у своїх працях відкрив багато нового, що дає право вважати його зачинателем майбутньої науки біологічної хімії і до деякої міри нового напряму, який в історії медицини дістав назву ятрохімії.

Гельмонт не був академічним працівником, не мав особливого клінічного досвіду, мало уваги приділяв поширенню своїх ідей. Справжнім творцем школи ятрохіміків вважають професора Лейденського університету Франціска Сільвія (1614-1672). Сільвій був уже справжнім професором клінічної медицини: на його лекціях демонструвалися хворі, сам він робив розтин померлих, показував учням зміни в органах.

Франціска Сільвія (1614-1672)

Ф. Сільвій так описує свої заняття із студентами: «Я веду своїх учнів за руки, вводжу в практичну медицину, для чого використовую метод, яким не користувалися в Лейдені і, безсумнівно, в інших містах; я проводжу з ними цілий день, відвідуючи шпиталі. На місцях я їм показую симптоми захворювань, вони вислуховують скарги хворих; я запитую їхню думку, чим пояснюють вони причину захворювання, як раціонально лікувати в кожному окремому випадку і на яких підставах. Вони можуть бачити результати щасливого лікування внаслідок наших зусиль. У протилежних випадках вони присутні при розтинах, коли хворий стане жертвою невблаганної смерті».

Одночасно Сільвій багато уваги приділяв вивченню анатомії мозку fossa Sylvii, aquaeductus Sylvii. Він докладно вивчав анатомію жовчовивідних шляхів, що дало йому змогу правильніше пояснити походження жовтяниці.

Причиною хвороб Сільвій вважав зміни реакцій рідких середовищ організму, передусім слини і панкреатичного соку. На його думку, в слині, панкреатичному соку, в жовчі, лімфі є особливі незнані ще речовини – ферменти, які перетворюють одні речовини на інші. Кінцеві продукти цих перетворень бувають кислі або лужні. Від кількісного і якісного співвідношення цих речовин і залежить здоров’я людини.

Під час захворювань в організмі скупчуються кислі або лужні речовини, які він називав «їдучостями» – «асгітопіа». Всі хвороби він поділяв на дві великі групи: хвороби з переважним нагромадженням кислих і хвороби з переважним нагромадженням лужних речовин. Дотримуючись такого погляду, він робив і відповідний висновок щодо терапії: при хворобах з перевагою кислих «їдучостей» потрібно вживати засоби лужної реакції, при лужних – кислої, за принципом contraria contrariis. Разом з тим у терапії Сільвій надавав великого значення режимові хворого, дієті, усуненню больових симптомів. Сільвій переосмислив стару гуморальну теорію на новій основі, базуючись на здобутках хімії.

З численних учнів Сільвія слід згадати Реньє де Граафа (1641-1673), який багато працював над вивченням анатомії і фізіології підшлункової залози. Він першим застосував методику накладення хронічної слинової та підшлункової фістул для вивчення хімізму травлення і дії підшлункового соку. Відомі його досліди з овуляції (фолікули Граафа); ним введено термін ovarium.

З професорів Лейденського університету світової слави здобув Герман Бургав (1668-1738). Його відомий «Institutiones medicae» («Порадник лікарям») та афоризми, що стосуються розпізнавання й лікування хвороб, протягом XVIII на початку XIX ст. були основними посібниками з клінічної медицини в усіх медичних школах Європи і Америки. Не без підстав багато істориків медицини називають Бургава новим Ібн-Сіною.

Герман Бургав (1668-1738)

Герман Бургав (Н. Boerhaave) був сином пастора; здобувши звання доктора медицини і філософії, він, за сімейною традицією, і сам мав намір працювати пастором, але на одному диспуті він захищав протицерковні твердження підданого анафемі філософа Спінози, і це унеможливило для нього церковну кар’єру. Він змушений був зайнятися лікарською практикою в Лейдені. Для заробітку почав давати студентам уроки з медицини і математики з таким успіхом, що медичний факультет запропонував йому бути лектором теоретичної, пізніше практичної медицини. В університеті виявився його винятковий талант викладача. На його вимогу при факультеті було відкрито спеціальну навчальну клініку на ліжок.

Головним для нього було спостерігати хворих біля їхнього ліжка: «Передусім – відвідати й побачити хворого»- «Primum est visere aegrum». Це елементарне положення мало на той час велике принципове значення: воно утверджувало в медицині метод спостереження і досвіду, було спрямоване проти схоластичних пережитків, проти середньовічної медицини галеністів.

Експериментальна фістула підшлункової залози.
(З «Tractatus anatomico-medicus de Succi pancreatici» Реньє Граафа. 1671 p.).

У педагогічній роботі Бургав намагався розвивати у своїх слухачів спостережливість, уміння синтезувати одержані при дослідженні хворих суб’єктивні і об’єктивні дані. Успіхові його викладання сприяли вміння ясно і просто висловлювати свої думки, всебічне знання медичної класичної і сучасної йому літератури, висока загальна культура, чуйність і приступність; «Simplex veri sigillum (Правді властива простота)» – було його улюбленим висловом.

Бургав не був творцем нового напряму в медицині. Досконало знаючи наукові праці попередників, він брав від багатьох з них те, що вважав корисним. Взірцем для нього був Гіппократ. Еклектик, він все ж віддавав перевагу ятрофізикам. Основою життя і здоров’я людського організму Бургав вважав рух. В організмі, твердив він, постійно відбувається рух між окремими його складовими частинами. Захворювання виникає тоді, коли порушуються умови для нормального руху, коли настає затримка його. Теплота в організмі є наслідком тертя крові об стінки судин, а запалення – наслідком застою крові в капілярах. Свіже повітря, дієта, гімнастичні вправи різної інтенсивності, обмежена кількість перевірених ліків становили основу терапії Бургава. Дуже ефективним засобом лікування туберкульозу легенів він вважав верхову їзду.

Свій погляд щодо того, на яких підвалинах має будуватися клінічна медицина, він зводив до таких двох положень:
1. «Найуважніше спостереження нашими чуттями всіх зовнішніх явищ у здорової, хворої, вмираючої людини та в мертвому тілі».
2. «Ретельне дослідження того, що в людині заховане від чуттів і що потрібно зробити явним для визначення».

Суть свого вчення він виклав у книзі «Вступ до клінічної практики» – «Introductio in praxin сііпісат».

У своїх працях і під час лекцій Бургав прагнув узгодити наслідки анатомічних і фізіологічних дослідів із спостереженнями біля ліжка хворих. Він перший у клініці почав застосовувати термометр.

Змінив Бургава на кафедрі його учень І. Б. Гаубій (1705- 1780). В основу своєї клінічної діяльності він поклав принципи школи Гіппократа: природа виліковує, лікар – служник природи (minister naturae). Гаубієві належать дві видатні праці. У першій – «Institutiones pathologiae medicinalis» він розглядає питання загальної патології. Причиною епідемічних захворювань він, як і Фракасторо, вважає міазми, які породжують контагіозні збудники. Зважаючи на відомі вже в ті часи роботи Левенгука та інших мікроскопістів, Гаубій ставить питання, чи не є ці збудники (virulenta potestate) дрібними живими істотами і чи не можна проти кожної з них знайти специфічні засоби.

У другій роботі – «De regimine mentis» він уперше в тогочасній медичній літературі висвітлює взаємовідношення в організмі душі і тіла. Гаубій доводить, що страждання тіла мають незрівнянно більший вплив на душу, ніж стан душі на тіло. Гаубій також перший встановив рецептурні формули.

Видатним анатомом був голландець Фредерік Рюйш (1638- 1731), який уславився своїми анатомічними препаратами з налитими судинами та зібранням виродків. Петро І під час перебування у 1717 р. в Амстердамі відвідав його музей. Музей Петру І дуже сподобався, і він придбав його за 30 тисяч гульденів. Цей музей став першоосновою біологічних музеїв нашої вітчизняної Академії наук.

Фредерік Рюйш (1638- 1731)

Видатним голландським анатомом був також Альбінус (1697-1770)-автор відомого в ті часи анатомічного атласу.

Історичною заслугою Лейденської школи в медичній науці було дальше вивчення будови людського організму, а головне – розвиток клінічної медицини, організація і здосконалення самих методів викладання медицини в університетах, наближення викладання клінічної медицини до ліжка хворого, введення додаткових методів дослідження, перевірка діагностики патологоанатомічними розтинами.

 Ще Вільям Гарвей та Френсіс Бекон висловлювали думку про необхідність поєднання явищ, які спостерігаються у хворих під час хвороби, зі змінами, які можливо виявити після смерті на трупах людей. Цей напрямок розвитку медицини започаткував талановитий професор-анатом Падуанського університету Джованні Морґаньї (1682–1771). Він протягом 60 років вів записи всіх відхилень, які він бачив в організмі померлих хворих.

Узагальнивши матеріали 700 розтинів, Дж. Морґаньї в 1761 р. видає 12-томну працю «Про місце знаходження та причини хвороб».

Своїми дослідженнями Дж. Морґаньї започаткував патологічну анатомію, яка стала невід’ємною частиною клінічної медицини. Крім того, це була перша наукова класифікація хвороб.

 

 

Джованні Баттіста Морганьї (1682 — 1771).

 

 Подальшим етапом в розвитку патологічної анатомії були праці французького вченого М. Біша (1771–1802), який прослідкував прояви хвороб не в окремих органах, а в тканинах.

 

 

Марі Франсуа Ксав’є Біша (1771 – 1802).

 

Він описав 21 тканину і в 1800 р. видав працю під назвою «Трактат про мембрану». Він вважав, що тканини є носіями всіх життєвих процесів, а патологічні зміни відбуваються не в органах, а в тканинах.

  

Карл Рокитанський (1804–1878) видає «Основи патологічної анатомії» і вважає, що основною причиною хвороби є порушення складу рідин (соків) організму, а патологічні зміни в органах і тканинах — вторинні явища.

 

 

Карл Рокитанський

 

 Рудольф Вірхов (1821–1902) — німецький патологоанатом, вивчав морфологічні зміни у клітинах при різних хворобах. Він вважав, що «ненормальна діяльність» клітин є джерелом захворювань, і на цій основі обґрунтував теорію целюлярної патології.

 

 

Рудольф Вірхов (1821 – 1902).

 

У цей період відбулося становлення фізіології як самостійної науки. Виникла нагальна потреба у з’ясуванні механізмів процесів, які обумовлювали здоров’я і нездоров’я людини.

Експерименти Луїджі Гальвані на нервово-м’язевих препаратах жаби. Ілюстрація з його праці “Трактат про силу електрики при м’язевому русі”, Болонья, 1791.

Розвитку фізіологічних дослідів сприяв видатний французький вчений Франсуа Мажанді (1783–1855). Він розробив і удосконалив техніку вівісекції (на тваринах). Найбільш відомі його праці з вивчення нервової системи. В історію медицини він увійшов як засновник витонченої хірургічної методики і гострого фізіологічного досліду.

 

 

Франсуа Мажанді (1783 – 1855).

 

Клод Бернар (1813–1878) вивчав функції спинного мозку, вплив нервової системи на фізіологічні та патологічні процеси. Найбільше поширення отримали його роботи з вивчення обміну цукру в організмі, функції печінки.

        

 

Клод Бернар – один із основоположників експериментальної медицини – під час фізіологічного експерименту, на якому присутні Грехант, Дюмонпельє, Берт, Д’Арсонваль, Малассез, Ласек, Дастре.

 

Він також займався експериментальною фармакологією, проводячи дослідження стосовно дії ліків та отрут. Клод Бернар стверджував, що терапія повинна спиратися на знання механізму хворобливих явищ і властивостей застосованих ліків. «Фізіологія, — писав він, — складає основу практичної медицини. Клініка ставить завдання, а фізіологія пояснює явища, які виникають у хворому організмі».

 

Видатний німецький фізіолог Карл Людвіґ (1816–1895) створив і понад 20 років очолював Інститут фізіології Лейпцизького університету, заснував найбільшу в історії медицини інтернаціональну наукову школу, його називали вчителем майже всіх видатних фізіологів кінця XIX ст. Він перший розробив методику перфузії ізольованих органів тварин, винайшов кімограф та запропонував у фізіології і медицині метод графічної реєстрації функцій, винайшов прилад для визначення швидкості кровотоку в артеріях (годинник Людвіґа), разом із І. Ціоном відкрив депресорний нерв, показав залежність автоматичної діяльності серця від вузла в міжпередсердній перегородці (вузол Людвіґа).

 

 

Карл Людвіґ (1816–1895)

 

Шарль Броун-Секар (1817–1894) — французький фізіолог і невропатолог, працював в Гарварді та в Парижі, автор близько 500 праць з фізіології і патології ЦНС, дослідив рефлекторну діяльність і провідні шляхи спинного мозку (синдром Броун-Секара, пучок Броун-Секара), дослідив секрецію залоз і впровадив термін «внутрішня секреція», вивчав процес старіння. 1889 р. на засіданні біологічного товариства в Парижі зробив сенсаційне повідомлення про проведені на собі досліди з «омоложення» шляхом ін’єкції водних витяжок з яєчок собак і морських свинок; його теорія лягла в основу лікування препаратами з органів тварин (опотерапія).

 

 

Шарль Броун-Секар (1817 – 1894).

 

Німецький фізіолог Еміль Дюбуа-Реймон (1818–1896) — один із основоположників електрофізіології, заснував і очолював Інститут фізіології в Берлінському університеті, створив велику школу фізіологів. Йому належать класичні праці із дослідження тваринної електрики та фізіології збудливих тканин. Він запровадив у фізіологічну практику подразнення індукційним струмом і розробив відповідний прилад (санний апарат Дюбуа-Реймона), запропонував неполяризовані електроди, удосконалив гальванометр, відкрив електротон, сформулював закон, що ліг в основу уявлень про акомодацію тканин, довів наявність тваринної електрики в м’язах, нервах, залозах, шкірі, сітківці та ін., вперше поставив питання про хімічну і фізичну природу життєвих явищ.

 

 

Еміль Дюбуа-Реймон (1818 – 1896).

 

 Фундаментальні праці з фізіології м’язів та органів чуття виконав Германн Гельмгольц (1821–1894) — видатний німецький вчений, лікар, фізіолог, фізик і математик, творець фізико-математичного напрямку в фізіології і медицині, очолював фізіологічні інститути в Кеніґсберзі, Бонні, Гайдельберзі, Фізичний і Фізіологічний інститути Берлінського університету. Він сконструював міограф, дослідив м’язові скорочення, ввів у фізіологію термоелектричний метод, сконструював офтальмоскоп і відкрив принцип офтальмоскопії, відкрив астигматизм, розвинув учення про сприйняття, побудував модель вуха і розробив резонансну теорію слуху.

 

 

Германн Гельмгольц (1821–1894)

 

Видатний вклад у розвиток фізіології нервової системи, дихання, кровообігу, обміну речовин, електрофізіології вніс німецький фізіолог Едуард Пфлюґер (1829–1910), директор інституту фізіології Бонського університету. Найбільш вагомі його праці про дію постійного електричного струму на нерв і м’яз (закон Пфлюґера), що лягли в основу уявлень про процеси збудження в живих тканинах, ввів поняття дихального коефіцієнта, заклав основи експериментальної ембріології, автор книги «Про мистецтво продовжити людське життя» (1890).

 

 

Едуард Пфлюґер (1829–1910)

 

Німецький фізіолог і гістолог Рудольф Ґайденґайн (1834–1897) — професор фізіології і гістології університету в Бреслау (нині Вроцлав, Польща), створив наукову школу фізіологів, дослідив процеси секреції, створив секреторні теорії продукування лімфи і сечоутворення, описав клітини шлунка (клітини Ґайденґайна), ниркових канальців (стовпчики Ґайденґайна), вивчив інервацію травних залоз, запропонував у хронічному досліді метод ізольованого малого шлуночка (1879), пізніше вдосконалений І.П. Павловим.

 

 

Рудольф Ґайденґайн (1834–1897)

 

Дослідження втомлюваності організму провів італійський фізіолог Анджело Моссо (1846–1910), професор фізіології Туринського університету. Він винайшов прилад для запису роботи (ергограф Моссо), вивчив процес втоми м’язів, вплив різних станів людини на м’язову роботу, запропонував для дослідження периферичного кровообігу моделі плетизмографа і гідросфігмографа, вніс вклад в розробку методів консервування тканин та органів за допомогою холоду.

 

Анджело Моссо (1846–1910)

                                                                                                                                                                              

У великих перетвореннях XVIII ст. знайшли відображення потреби міцніючої Російської держави, що утворилися ще протягом попереднього століття.

Наприкінці XVII ст. Російська держава займала вже величезні простори в Європі й Азії з багатомільйонним населенням, з централізованим державним апаратом. Але дальший економічний і культурний розвиток Росії гальмувався відсутністю виходів до морських торговельних шляхів на Балтійському і Чорному морях та низьким рівнем використання продуктивних сил країни.

Петро І, організовуючи регулярну армію, будуючи нові міста, створюючи флот, відкриваючи школи загального і спеціального призначення, реорганізуючи управління державою в зв’язку з посиленням закріпачення селянства і збільшенням привілеїв дворянства і купецтва, приділяв увагу також організації медичної справи.

1706 р. видано указ про відкриття «вільних аптек» (приватних), що замінили «зелейні ряди» на ринках. Аптекарський приказ перетворюється спершу на «Аптекарську канцелярію» (1707), згодом на Медичну канцелярію (1718) на чолі з лікарем-«архіятром». Про архіятерство в інших указах згадується вже в 1716 р.

У складі заснованої 1725 р. Академії наук було відділення фізичних (медичних) наук.

Указ про благоустрій Москви проголошував: «По большим улицам и по переулкам чтобы помета и мертвечины нигде против ничьего двора не было и было б везде чисто… А буде всяких чинов люди кто станет всякий помет и мертвечину бросать, и такие люди взяты будут в земский приказ и тем людям за то учинено будет наказание, биты кнутом, да на них же взята будет пеня…»

Висока дитяча смертність, а також дуже поширене, особливо в голодні роки, підкидання дітей, загрожували інтересам держави і вимагали термінових заходів.

Один з указів Петра І з цього питання («Про гошпіталі», 1715) проголошував:

«…избрать искусных жен для сохранения зазорных младенцев, которых жены и девки рождают беззаконно и стыда ради отметывают в разные места, отчего оные младенцы безгодно помирают, а иные от тех же, койих рождают, умерщвляются. И для того объявить указом, чтобы таких младенцев в непристойные места не отметывали, а приносили к вышеозначенным гошпиталям и клали тайно в окно через такое укрытие, дабы приношенных лица было не видно. А ежели такие незаконно рождающие явятся (будуть викриті.- Ред.) во умерщвлении тех младенцев, и оные за такие злодейственные дела сами казнены будут смертию. И те гошпитали построить и кормить из неокладных прибыльных доходов…»

Відвідуючи інші країни, Петро І цікавився станом медичного навчання. У Голландії він відвідав відомого професора медицини Бургава, мікроскопіста Левенгука, придбав відому анатомічну колекцію Рюїша.

Ця колекція монстрів (народжених з вадами розвитку) частково збереглася до сьогоднішнього дня у музеях Ленінграда і Казані.

Петро І сам подавав медичну допомогу, вмів виривати зуби, випускати з черевної порожнини асцитичну рідину, бував присутній при розтинах трупів тощо.

Реорганізуючи армію, Петро І передбачав у штатах кожного полку одного лікаря і в кожній роті одного цирульника. Цирульників мали готувати із солдатів самі лікарі, навчаючи їх «брити і пластири до ран прикладати». Через брак своїх лікарів спочатку зверталися до іноземців. Для вивчення медицини посилали молодих людей у Падуанський університет. Все це обходилось державі дуже дорого і не могло задовольнити потреб армії та цивільного населення в медичній допомозі.

Одним з перших для навчання на медичному факультеті Падуанського університету було направлено сина посольського дяка П. В. Посникова. По закінченні навчання і після захисту дисертації («Ознаки виникнення гнильної гарячки») він був у 1695 р. вшанований дипломом доктора медицини і філософії. Посников володів італійською, французькою, грецькою і латинською мовами; супроводив Петра І в Голландію і Англію, де цікавився навчанням в Оксфордському університеті. З дозволу Петра І П. В. Посников поїхав до Неаполя, щоб там, за його словами, «живих собак умертвляти, а мертвих оживляти», чим він, очевидно, захоплювався ще під час навчання в Падуї. В 1703 р. П. В. Посникова направили до Парижа з секретним завданням як «неофіційного агента», і після 1716 р. відомостей про нього не знайдено. П. В. Посников не мав змоги проявити себе у початковий період історії наукової вітчизняної медицини, реалізувати свої знання і здібності. Окремі історики його називають «першим фізіологом Росії» (X. С. Коштоянц, М. О. Оборін).

Після П. В. Посникова для медичної підготовки було послано за кордон Григорія Волкова та інших молодих росіян. За Петра І запрошено на службу 150 іноземних лікарів. При цьому малося на увазі швидко задовольнити невідкладну потребу, а згодом систематично готувати лікарів у Росії. Для цього у 1707 р. за наказом Петра І збудовано в Москві госпіталь, при якому відкрито школу для підготовки лікарів. Керівництво школою було доручено видатному голландському лікареві М. Бідлоо. Наполегливою працею у справі організації школи, самого процесу навчання М. Бідлоо вдалося досягти того, що учні першого його випуску «зело успешно научились», як він доповідав Петру І, розпізнавати і лікувати не тільки захворювання, що

«к чину хирурга подлежит, но и генеральское искусство о всех тех болезнях, от главы даже до ног, с подлинннм и обнкновенным обучением како их лечить…». Підготовку російських лікарів, зокрема роботу Бідлоо в госпітальній школі, дуже вороже зустріли іноземні лікарі. Причину цього Бідлоо так пояснює в своєму листі Петру І:

«… многие хирурги советовали, дабы я народу его юношей не учил… понеже сие против чести их и против их интересов сего народа юнош изучать, хотят убо оных моих посланных (учнів) вместо слуг до смерти себе имети… и в Петербурге госпитали оных от меня посланых бьют иностранные лекари, яко слышу, и вместо слуг, а не за молодих лекарей имеют».

М. Бідлоо очолював першу російську госпітальну школу протягом 30 років. Зберігся і недавно опублікований багатоілюстрований, з докладною історичною довідкою М. О. Оборіна рукописний підручник М. Бідлоо «Настанова для тих, хто вивчає хірургію в анатомічному театрі». Зміст настанов свідчить про те, що викладання хірургії у школі провадилось у повному обсязі відповідно до стану хірургічної науки тих часів.

Госпіталь-школа в Москві, збудована в 1707 р.

Навчання в Московській госпітальній школі, як і в госпітальних школах, що були засновані пізніше в Петербурзі, Кронштадті, на Україні в Єлисаветграді, на Алтаї в Барнаулі, провадилося, на противагу медичним факультетам більшості західноєвропейських університетів, у поєднанні практики з теорією. Учні шкіл брали безпосередню участь у лікуванні хворих, в обслуговуванні їх, виготовляли ліки, виконуючи не тільки обов’язки, які покладаються в наш час на медичних сестер, а й обов’язки санітарів. Перевантаженість учнів перших госпітальних шкіл практичною роботою подекуди навіть негативно позначалася на їхній теоретичній підготовці.

Середина XIX ст. у Росії, починаючи з «революційної ситуації» кінця 50-х – початку 60-х років, ознаменувалася значним переломом у суспільному житті – переходом, хоч і запізнілим, від феодально-кріпосницьких відносин до відносин буржуазно-капіталістичних, історично більш прогресивних. Примусово здійснені царизмом перетворення «…відбила у самодержавного уряду хвиля суспільного заворушення і революційного натиску»

Першим і головним з цих перетворень було скасування кріпацтва у 1861 p., згодом перетворення у вищій школі (новий університетський статут 1863 p.), введення земського самоуправління 1864 p., судова, військова та інші реформи.

Ідейними натхненниками цього періоду визвольного руху в Росії були революційні демократи – О. І. Герцен, В. Г. Бєлінський, М. Г. Чернишевський, М. О. Добролюбов. Поряд із соціальними й політичними вимогами, що виражали в основному інтереси селянства, революційні демократи активно поширювали й пропагували досягнення природознавства і передусім фізіологію, вбачаючи в ній основу наукового світогляду.

Особливий вплив на формування світогляду вітчизняних учених мали твори О. І. Герцена «Листи про вивчення природи», М. Г. Чернишевського «Антропологічний принцип у філософії», систематична пропаганда матеріалістичних поглядів у наукових статтях з природознавства в журналі «Современник».

«Одна з найголовніших потреб нашого часу, – писав Герцен,- узагальнення істинних відомостей з природознавства. їх багато в науці, їх мало в суспільстві. Потрібно вштовхнути їх у потік суспільної свідомості; потрібно зробити їх приступними. Нам видається майже неможливим без природознавства виховати справді могутній розумовий розвиток».

Значний інтерес до природознавства серед російської молоді виявився, зокрема, у швидкому зростанні кількості вільних слухачів університетів і Медико-хірургічної академії: лише за три роки (1855-1857) – більш ніж у десять разів. Молодь вабили саме природничо-наукові дисципліни – фізика, хімія і насамперед – фізіологія.

Значний вклад в розвиток фізіології внесли російські вчені, насамперед І.М. Сєченов та І.П. Павлов.

Розвиток фізіології у Росії у другій половині 19 століття нерозривно пов’язаний з діяльністю І.М.Сеченова.

Іван Михайлович Сеченов (1829-1905) робить сміливу спробу розгадати принцип роботи головного мозку як експериментатор, фізіолог. Результатом багаторічних досліджень була його праця «Рефлекси головного мозку». В першій частині своєї праці він аналізує механізм мимовільних рухів, у другій – довільних. Сєченов приходить до висновку, що всі психічні акти розвиваються шляхом рефлексів. Психічна діяльність, як і діяльність суто рефлекторна, неможлива без зовнішніх подразнень органів чуттів, цих вікон організму в навколишній світ. У всіх випадках, як показують клінічні спостереження, коли органи чуттів перестають подавати в головний мозок імпульси, психічна діяльність припиняється.

 

І.М. Сєченов в лабораторії в Петербурзі.

 

Іван Сєченов (1829–1905) відкрив явище центрального гальмування (Сєченівське гальмування), в праці «Рефлекси головного мозку» (1863) розвинув уявлення про рефлекторний характер психічної діяльності, вивчив робочі рухи людини, започаткував у Росії фізіологію трудових процесів, відкрив карбгемоглобін, сформулював (1889) закон розчинності газів у розчинах солей (закон Сєченова).

 

Слід ще раз сказати, що вперше основні положення рефлекторної теорії в Росії виклав на початку XIX ст. уродженець Харківщини, професор анатомії і фізіології Московського університету Єфрем Мухін.

Видатний вклад у вивчення фізіології нерва зробив учень І.М.Сеченова професор фізіології Петербурзького університету М.Є.Введенський (1852-1922). За допомогою телефонного апарата він показав, що через нерв за одну секунду може проходити до 500 хвиль збудження, але закінчення нерва може передавати не більш ніж 100-150 імпульсів за секунду, тобто різні частини нерва мають неоднакову функціональну властивість (за Введенським – лабільність). Якщо нерв дістав збудження, що перевищують його лабільність, він перестає передавати подразнення, а коли експериментатор зменшує ритм подразнення – провідність відновлюється. Звідси Введенський зробив висновок, що кожен нерв, залежно від ритму імпульсів, можна то збуджувати, то гальмувати. Надмірне збудження переходить у гальмування. Гальмування, отже, закономірно виникає із збудження, і природа їх єдина.

У 1901 p. М.Є.Введенський видає основну працю «Збудження, гальмування, наркоз». У цій праці він формулює своє вчення про парабіоз.

М.Є.Введенський був справжнім подвижником науки. Він провів у лабораторії фактично все своє життя. Справедливо він, жартуючи, говорив про себе: «Я все життя своє провів у товаристві нервово-м’язового препарату». Коли світова реакція намагалася задушити молоду Радянську республіку, Петроград був скутий голодом і холодом, Введенський, якому було тоді 70 років, в пальті, калошах, з піднятим коміром щодня стояв перед своїми лабораторними приладами і відкривав нові властивості нерва: вище від місця підвищеного збудження місце гальмування і, навпаки, вище від місця гальмування- місце збудження. Цей новий тип нервової сигналізації дістає назву періелектротону.

Продовжував і розвивав працю Введенського його учень О.О.Ухтомський (1875-1942), який перейняв його кафедру. О.О.Ухтомський розробив учення про домінанту (1923 p.). Домінанта – це такий стан нервових центрів, який характеризується їх підвищеною збудливістю. Це приводить до того, що подразнення самих різних рецептивних зон починає викликати рефлекторну реакцію, що характерна для діяльності домінантної області. Згідно О.О.Ухтомського, домінанта являє собою тимчасове об’єднання нервових центрів (та інших структур організму) для досягнення організмом певної мети, після чого це об’єднання розпадається.

Близьким учнем І.М.Сеченова був професор О.П.Самойлов (1867-1930), організатор великої фізіологічної лабораторії і школи в Казані. Самойлову належать видатні праці з електрофізіології нервової системи і серця, що лягли в основу електрокардіографії. Самойлов на 15 років раніше від англійців Дейла і Фельдберга довів, що в переході подразнення з нерва на скелетний м’яз беруть участь особливі хімічні агенти – медіатори. Пізніше він же показав, що ці агенти діють і при переході збудження з однієї нервової клітини на іншу.

О.П.Самойлов (1867-1930)

Електрофізіологію вивчав також інший учень І.М.Сеченова – І.Р.Тархнішвілі (Тарханов, 1846-1908), професор Військово-медичної академії.

Учень І.М.Сеченова М.М.Шатерніков (1870-1939) вивчав питання газообміну та харчування організму (працював у московському університеті).

Праці І.М.Сеченова і його учнів зустріли гостру опозицію з боку реакційної професури, публіцистів, істориків. Серед противників І.М.Сеченова був фізіолог-експериментатор І.В.Ціон, що разом з Карлом Людвігом відкрив аортальний нерв, при подразненні якого рефлекторно розширюються судини і знижується тиск крові. Призначений на кафедру фізіології Військово-медичної академії після того, як Сеченов змушений був залишити цю кафедру, Ціон виступав проти матеріалістичних поглядів свого попередника, критикував дарвінізм і цим викликав такий гострий протест студентства, що йому не лишалося нічого, як відмовитися від кафедри і взагалі від науково-педагогічної роботи і виїхати з Росії у Францію.

Наступний, якісно новий, вищий стан розвитку вітчизняної фізіології пов’язаний з роботами великого вченого Івана Петровича Павлова (1849-1936) і його численної школи, видатний російський фізіолог, один із засновників Інституту експериментальної медицини, згодом директор створеного ним Інституту фізіології, керівник великої школи фізіологів.

 

І.П. Павлов в тозі лауреату Нобелівської премії. Лондон, 1904.

 

 Розробив хірургічний метод хронічного експерименту з накладанням фістул, провів систематичні спостереження над діяльністю травних залоз, вдосконалив запропонований Ґайденґайном метод ізольованого шлуночка, провів класичний дослід «удаваного годування», в результаті багаторічних досліджень опублікував «Лекції про роботу головних травних залоз» (1897), в яких описав відкриті ним механізми умовно- і безумовнорефлекторної регуляції залоз. За ці праці був удостоєний Нобелівської премії в галузі фізіології і медицини (1904). Створив вчення про умовні рефлекси та вищу нервову діяльність, відмінність людей і тварин бачив у наявності другої сигнальної системи — мови; ще в ранні роки відкрив підсилювальний нерв серця. І.П. Павлова вважали «старійшиною» фізіологів світу (primum phisiologorum mundi).

 

Успіхи в дослідженні функцій центральної нервової системи, кровообігу, органів травлення, розробка рефлекторної теорії, методика оперативного втручання підняли фізіологію до рівня однієї з фундаментальних основ клінічної медицини. В складі лікарень почали створювати клініко-фізіологічні лабораторії.

 На XV Міжнародному фізіологічному конгресі у 1935 p., що проходив у Ленінграді і Москві, І.П.Павлова одностайно було проголошено старійшиною фізіологів світу.

«Природознавство,- вважав І. П. Павлов,- це робота людського розуму, зверненого до природи, який досліджує її без будь-яких тлумачень і понять, запозичених з інших джерел, крім самої зовнішньої природи».

І.П.Павлов створив велику школу, з якої вийшли не лише фізіологи, а й фармакологи, клініцисти. Він і його школа зробили епохальний вклад у вивчення найскладніших проблем – фізіології травлення і фізіології центральної нервової системи. За значенням праць І.П.Павлова для світової медичної науки його ім’я в історії медицини справедливо стоїть нарівні з безсмертними іменами Гіппократа, Галена, Везалія, Гарвея, Пастера, Мечникова.

В галузі фізіології багато і плідно, у найтіснішому контакті з корифеями російської фізіології працювали вчені медичних шкіл України.

Засновником експериментальної фізіології в Харківському університеті був Іван Петрович Щолков (1833-1909). Він був вихованцем цього університету, удосконалювався у Карла Людвіга у Відні. Призначений у 1863 р. завідувати кафедрою фізіології, він організував при ній першу на Україні експериментальну лабораторію. У своїх працях Щолков головну увагу приділяв фізіології нервової системи та вивченню газообміну. Він написав посібник з фізіології. Широко залучав до наукової роботи студентів. У його лабораторії виконав свою першу наукову роботу В.Я.Данилевський, який пізніше протягом майже півсторіччя очолював фізіологічну науку в Харкові.

Василь Якович Данилевський (1852-1939), закінчивши Харківський університет, пройшов, як і його вчитель, фізіологічну школу Карла Людвіга, а потім працював у Парижі в лабораторії відомого фізіолога-біофізика Д’Арсонваля (1851 – 1940).

В.Я.Данилевський відкрив центри регуляції вегетативних процесів у головному мозку. Він провів перші досліди з реєстрації електричних явищ у мозку, що пізніше лягли в основу електроенцефалографії. Данилевський був піонером фізіологічного вивчення гіпнозу в тварини і людини. Він перший довів можливість досягти ефекту вагусного подразнення при перфузії коронарних судин серця через 24 години після клінічної смерті.

В.Я.Данилевському належать видатні праці, присвячені вивченню паразитів крові птахів. Він перший показав, що гемоспоридії, паразитуючи в еритроцитах, дуже поширені у різних хребетних тварин. Ці праці відіграли велику роль в експериментальному вивченні малярії та її хіміотерапії.

В.Я.Данилевський був організатором і керівником Українського інституту ендокринології і органотерапії в Харкові. У 1910 p., незважаючи на опір міністерства освіти, він засновує жіночі медичні курси. Данилевський активно працював у дореволюційні часи, поширюючи наукові знання серед широких народних мас. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції В. Я- Данилевський був оточений особливою увагою партії і уряду. Його було обрано дійсним членом Академії наук УРСР. За ініціативою В. Я- Данилевського створено Український інститут праці. Данилевський опублікував 217 наукових праць, серед них посібник з фізіології, монографію про електричні явища в головному мозку та ін.

Засновником експериментальної фізіології в Києві також був учень славнозвісного віденського фізіолога Карла Людвіга, його асистент, чех за національністю, Володимир Богомилович Томса. Він вивчав фізіологію нервової системи – іннервацію капілярів, фізіологію симпатичних вузлів. Очолював він кафедру з 1865 по 1883 р. Змінив його С.І.Чир’єв, учень видатного російського фізіолога, учителя І. П. Павлова, академіка Пилипа Васильовича Овсянникова, засновника кафедр фізіології в університетах Казані, Петербурга, фізіологічного відділу Академії наук. П.В.Овсянников (1827-1906) описав головний судиноруховий центр і встановив точно його межі в довгастому мозку. Разом з Чир’євим довів антагонізм нервів, належних до різних частин вегетативної нервової системи – симпатичної і парасимпатичної. Чир’єв надав роботі кафедри Київського медичного факультету електрофізіологічного і неврологічного спрямування, що й досі певною мірою визначає характер її діяльності.

Найвизначніші праці з цієї проблеми належать В.Ю.Чагозцю (1873-1941). Василь Юрійович Чаговець – учень І.Р.Тарханова і М.Є.Введенського. В 1903 р. він опублікував монографію «Нарис електричних явищ на живих тканинах з погляду новітніх фізико-хімічних теорій», в якій обґрунтував іонну теорію збудження. Пізніше, в 1906 p., він розвинув конденсаторну теорію електричного подразнення живих тканин і дав цьому явищу фізико-хімічне пояснення. В.Ю.Чаговець був академіком Академії наук УРСР.

Важливі праці з електрофізіології належать професору Б.Ф.Веріго (1860-1925), який довгий час (1897-1914) очолював кафедру фізіології медичного факультету Одеського університету.

Б.Ф.Веріго (1860-1925)

Броніслав Фортунатович Веріго, як і І.П.Павлов, закінчив природничий факультет Петербурзького університету і Військово-медичну академію. Працював у лабораторіях І.М.Сєченова, І.Р.Тарханова, І.І.Мечникова. Веріго довів переривчастість передачі збудження по нерву. Йому належать визначні праці з енцефалографії, газообміну в легенях і тканинах. Успішно працював він у питанні фізіології імунітету й анафілаксії. Палкий прихильник Мечникова, він разом з тим заперечував можливість існування негативного хіміотаксису лейкоцитів.

Б.Ф.Веріго дотримувався прогресивних поглядів, і йому я роботі довелося долати багато перешкод, які чинили реакційна професура Одеського університету і царський уряд. Змушений у 1916 р. залишити засновану ним кафедру фізіології в Одесі, він останні роки очолював кафедру фізіології у відкритому в 1916 р. університеті в Пермі. На цій кафедрі зберігається препарат його мозку.

Широкі дослідження будови і функції нервової системи, легень, печінки, нирок, судин шкіри проводив спочатку в Харківському, а потім в Київському університеті Никанор Адамович Хржонщевський (1836-1906). У 1864 р. він вперше застосував для вивчення функції нирок метод зажиттєвого забарвлення, чим поклав початок гістофізіології. Експериментально довів здатність клітин печінки утворювати жовч. З його ініціативи у Києві вперше в світі почали провадити народні медичні читання (1886 p.).

Біологічна хімія у другій половині 19 століття

Відомості з медичної хімії (біохімії) довгий час подавалися в межах курсів хімії та фізіології. Вперше за університетським статутом 1863 р. на медичних факультетах була заснована кафедра медичної хімії і фізики; відокремлення медичної хімії в самостійну кафедру узаконено лише уставом 1884 р.

У Харківському університеті в 40-х роках, коли біохімія лише починала оформлятися в самостійну науку, спеціальний курс органічної хімії «з особливим прикладенням до фізіології і патології для студентів-медиків» почав викладати ад’юнкт Олексій Іванович Ходнєв (1818-1883). Він склав перший підручник з медичної хімії під назвою «Курс фізіологічної хімії» російською мовою.

У підручнику Ходнєва подавались відомості з біохімії тварин і рослин з прогресивними для тих часів висновками та широким узагальненням основних законів природи, з критикою положень окремих іноземних учених.

З 1885 по 1893 р. у Харкові на кафедрі медичної хімії і фізики працював Олександр Якович Данилевський (1833-1923) – видатний вітчизняний біохімік, брат фізіолога В. Я. Данилевського. Йому належать важливі праці з вивчення протеолітичних ферментів, хімії білків та питань харчування. У питаннях хімії білків О. Я. Данилевський у своїх працях у ті часи набагато випередив іноземних учених: він перший показав пептидні зв’язки в білковій молекулі, перший виявив синтетичну властивість ферментів.

З 1899 по 1902 р. очолював кафедру медичної хімії в Харкові Володимир Сергійович Гулевич (1867-1933) – пізніше академік АН СРСР. Він реорганізував роботу кафедри, ввів уперше обов’язкові практичні заняття студентів з аналізів сечі і шлункового соку, склав посібник «Аналіз сечі» (1901), який багато разів перевидавався. У Харкові Гулевич виконав роботи, пов’язані з дослідженням екстрактивних речовин м’язової тканини, що дістали всесвітнє визнання; спільно із співробітниками він відкрив карнозин, гуанідин, визначив їхню структуру.

Володимир Сергійович Гулевич (1867-1933)

До кінця життя В.С.Гулевич очолював кафедру медичної хімії Московського університету, продовжував вивчати екстрактивні речовини, під його керівництвом було відкрито нові амінокислоти, розроблено ряд аналітичних засобів.

У Києві кафедру медичної хімії було організовано лише в 1886 р. З 1889 р. її очолював О.А.Садовень (1857-1919), учень видатного патофізіолога Пашутіна, який і вважається організатором Київської школи фізіолого-хіміків. В основному представники цієї школи вивчали біохімію білка і біохімію травлення. З учнів Садовеня слід відзначити С.С.Салазкіна (1862-1932), який виконав важливу роботу про роль печінки в утворенні сечовини. Салазкін пізніше очолював Інститут експериментальної медицини в Ленінграді.

В Одесі кафедру біохімії було організовано в 1901 p., очолював її до 1919 p. А.К.Медведєв, автор популярного підручника «Фізіологічна хімія» (1909)

Морфологія у другій половині 19 століття

У другій половині XIX ст. паралельно з розвитком експериментальної фізіології вітчизняні вчені здійснили важливі роботи з морфології, особливо нервової системи. Зв’язок форми і функції стає характерною особливістю морфологічних робіт, які виконуються анатомами, фізіологами, гістологами.

Професорові фізіології Петербурзької військово-медичної академії М. М. Якубовичу (1817-1879) належать блискучі досліди з будови початків нервів у довгастому і спинному мозку. Практичний лікар Нижньотагільського заводу П. В. Рудановський (1829-1888) винайшов оригінальний метод заморожування препаратів для гістологічних досліджень нервової системи. Праці Якубовича і Рудановського були відзначені Академією наук Франції.

Велику увагу нейроморфології приділяв професор анатомії Московського університету Д. М. Зернов (1843-1917). Вивчаючи будову головного мозку представників різних рас, він у своїх висновках заперечував погляди італійського вченого Ломброзо, який пов’язував причини злочинності з будовою тіла, зокрема мозку. Зернов показував, що різні варіанти будови мозку є наслідком не расових особливостей, а різних умов розвитку організму в цілому. Зернов був автором підручника анатомії, який перевидавався 13 разів; за ним вчилося багато поколінь лікарів. Класичну працю про варіанти судинної системи людського організму – «Варіанти артерій і вен людського тіла» – в 1898 р. написав професор анатомії Київського університету М. А. Тихомиров.

Петербурзький анатом П.Ф.Лесгафт (1837-1909), вивчаючи будову і функцію рухового апарату, розробив систему біологічно обгрунтованих фізичних вправ. Виходячи з погляду про єдність фізичного і психологічного розвитку людини, він розробив систему виховання дітей, в якій поєднувалися фізичні вправи, гра з розвитком розумових здібностей, естетичних уподобань.

П.Ф.Лесгафт (1837-1909)

 Організовані ним у 1896 р. Курси виховательок і керівниць фізичної освіти були першим спеціальним навчальним закладом такого профілю в Росії. За активну і прогресивну громадську діяльність Лесгафта постійно переслідував царський уряд.

За радянських часів Ленінградському інститутові фізичної культури присвоєно ім’я П. Ф. Лесгафта.

Підсумовуючи розвиток вітчизняної морфології в другій половині XIX і на початку XX ст., необхідно підкреслити чотири характерні для неї риси: зв’язок форми і функції, тісний зв’язок з фізіологією та клінікою, еволюційну спрямованість та зв’язок з широкими загальнобіологічними, громадськими проблемами, питаннями педагогіки. Такого напряму надали їй І. В. Буяльський, М. І. Пирогов та ін. Ця традиція дістала надійне продовження. І педіатр М.П.Гундобін, і гінеколог А.П.Губарєв, і видатний невропатолог і психіатр В.М.Бехтерєв нерозривно пов’язували свою лікувально-клінічну діяльність з вивченням будови організму, з його анатомічними особливостями

Патологічна анатомія у другій половині 19 століття

Слідом за анатомією в XIX ст. оформилась як наука патологія (від грецького – хвороба, дослівно – учення про хворобу). Спершу патологія дістала розвиток переважно у формі патологічної анатомії.

Проведення розтинів трупів померлих у госпіталях було узаконене виданням «Генерального регламенту про госпіталі» ще з 1735 р.- раніше, ніж в інших країнах. Зрозуміло, що їх робили лише у великих госпіталях. У медичних школах патологічну анатомію викладали частково професори анатомії, частково клініцисти-терапевти. Першу самостійну кафедру патологічної анатомії було відкрито 1849 р. в Московському університеті. Очолив її професор О.І.Полунін (1820-1888). Він заклав основу музею патологоанатомічних препаратів при кафедрі, упорядкував секційну справу в лікарнях Москви.

О.І.Полунін (1820-1888)

О.І.Полунін видавав своїм коштом «Московский медицинский журнал» (1847-1858), який в середині XIX ст. мав велике значення в поширенні передових поглядів вітчизняної науки. У своїх статтях він гостро виступав проти спекулятивних ідеалістичних учень Броуна, Бруссе, «тваринного магнетизму» Месмера, вважаючи їхні теорії і універсалізм лікування породженням неуцтва. Як прибічник матеріалістичного розуміння патологічних процесів і експериментального напряму дослідження їх, він критично ставився до натурфілософії Шеллінга, яку намагалися прищеплювати в Росії вчені-іноземці. його погляди поділяв і засновник петербурзької патанатомічної школи професор Медико-хірургічної академії М.М.Руднєв (1837-1878). Об’єднувало їх негативне ставлення до целюлярної патології Вірхова. За їхніми поглядами, неможливо, щоб в організмі окремо взята частина могла мати, як це вчив Вірхов, усі властивості життя; організм розглядався ними як єдине ціле. Вони вважали, що для правильного розуміння патологічного процесу потрібний найтісніший зв’язок патанатомії не лише з клінікою, а й з точними науками. «Пояснити хворобливі явища,- писав Полунін,- розуміти процес без знання анатомії, фізіології, хімії здорової і хворої людини і наук про природу неможливо».

В Київському університеті кафедра патологічної анатомії була відокремлена в 1854 p., в Харківському університеті – в 1861 р.
Засновником кафедри патологічної анатомії в Харкові був видатний учений Душан Федорович Лямбль (1824-1895).

Лямбль Душан Федорович  (1824-1895)

Лямбль був енциклопедистом, йому належить багато праць з різних галузей знання – патологічної анатомії, гістології, паразитології, терапії, географії, етнографії. Він перший виділив колові волокна циліарного м’яза ока, перший описав паразита lamblia intenstinalis, названого його іменем.

Змінив його на кафедрі учень М. М.Руднєва  професор B.П.Крилов (1841-1906). Крилов запровадив систематичне проведення розтинів трупів у клініках і госпіталях Харкова. Його секційні розбори вражали присутніх глибиною аналізу, він один з перших звернув увагу на роль конституціональних факторів у розвитку патологічних процесів. В.П.Крилов створив на Україні школу патологоанатомів, з якої вийшли професори патологічної анатомії В.К.Високович, К.Ф.Єленевський, А.І.Мойсєєв, Й.X.Пожариський та ін.

Уже в цей час велике значення патанатомії для розвитку клінічної медицини стає загальновизнаним. Цей клініко-анатомічний напрям знаходить дальший розвиток у вітчизняній науці.

 

Патологічна фізіологія у другій половині 19 століття

Якщо основою вивчення нормальної фізіології в XIX ст. став експеримент, то цей метод з другої половини XIX ст. набуває дедалі більшого значення і в патології. Як уже зазначалося, C.П.Боткін у лабораторії при своїй клініці вивчав патологічні процеси, зокрема захворювання нирок, на експериментальних моделях. Застосовував у своїх дослідах експеримент О.І.Полунін, користувався ним М.М.Руднєв. Оформлення патологічної фізіології в окрему дисципліну пов’язане з діяльністю учня І.М.Сєченова професора В.В.Пашутіна (1845-1901). Йому належить честь організації першої в світі окремої кафедри (в Казані, 1874 р.) загальної патології (так спочатку називалася ця дисципліна).

В.В.Пашутін написав перший підручник з патологічної фізіології. На його кафедрі досліджувалася проблема харчування, зокрема голодування. Вивчаючи цингу, він висловив упевненість в існуванні додаткових факторів живлення, крім відомих продуктів, які конче потрібні для існування організму. Вперше про ці фактори, що пізніше дістали назву вітамінів, написав, як відомо, у своїй дисертації М.І.Лунін у 1880 році. Пашутін із своїми учнями продовжував працю свого вчителя І.М.Сеченова з газообміну. В його лабораторії для вивчення теплового обміну були виготовлені перші калориметри. В.В.Пашутін створив школу вітчизняних патофізіологів, з якої вийшли П.М.Альбицький, О.В.Репрєв та ін.

Засновником Московської школи патологічної фізіології був професор А.Б.Фохт (1848-1930). Він із своїми учнями широко застосовував експериментальні фізіологічні методи для вивчення патології серцево-судинної системи і патології нирок.

На Україні школу патофізіологів виховав В.В.Підвисоцький (1857-1913). Він працював у Києві, Одесі, пізніше очолював у Петербурзі Інститут експериментальної медицини. Його школа працювала в галузі вивчення ролі паразитів і механічних подразнень у походженні новоутворень, регенерації залоз, питань імунітету. Посібник В.В.Підвисоцького «Основи загальної і експериментальної патології» був свого часу найпоширенішим у Росії, його перекладено французькою, німецькою, грецькою мовами. Учнями Підвисоцького були Д.К.Заболотний, О.О.Богомолець, Л.О.Тарасевич та ін.

Як уже зазначалося, В. В. Підвисоцький брав найактивнішу участь в організації медичного факультету в Одесі. Під його керівництвом збудовано навчально-клінічне містечко цього факультету – одного з кращих у дореволюційній Росії.

У Харкові кафедру патологічної фізіології заснував і довгий час очолював (1895-1924) учень В.В.Пашутіна О.В.Репрєв (1853-1930). Він разом із своїми учнями є автором визначних робіт з фізіології і патології ендокринних залоз. Репрєв по праву вважається одним з основоположників ендокринології як окремої дисципліни в нашій країні. З його ім’ям пов’язане заснування Ендокринологічного інституту в Харкові.

З школи В.В.Пашутіна вийшов видатний вітчизняний учений фармаколог М.П.Кравков (1865-1924). Виняткове значення для фізіології і фармакології мало введення Кравковим методики дослідів на ізольованих органах – пальцях трупів людини, вусі кролика, нирці, серці тощо. Ці методи застосовуються в усіх лабораторіях світу. Методом перфузії ізольованих органів Кравков вивчав функцію ендокринних залоз, дію фармакологічних агентів на функцію судин у нормі і патології. За допомогою цієї методики він довів, що адреналін не звужує, а розширює коронарні судини, що реакцію на судини можуть давати в мільярдних розчинах протеїногенні аміни, адреналін та інші. Кравков перший запропонував застосовувати внутрішньовенно для наркозу нелеткі снотворні препарати. Для цього він рекомендував гедонал, який уперше в клініці було використано С.П.Федоровим.

Вивчення дії різних фармакологічних речовин на функцію ізольованих ендокринних органів продовжував учень Кравкова завідуючий кафедрою фармакології в Києві Г.Л.Шкавера.

Як свідчать дані про розвиток морфологічних дисциплін та експериментальної фізіології, патофізіології, біохімії, на кінець XIX і початок XX ст. вітчизняні вчені не тільки вийшли на рівень тогочасної науки, але в такій дисципліні, як нормальна фізіологія, зайняли найпередовіші позиції. Цього вдалося досягти, незважаючи на те що умови праці учених медичних факультетів в царські часи на кафедрах були вкрай незадовільні. Штати кафедр здебільшого складалися з професора і одного асистента або лаборанта. Навіть у лабораторії І.П.Павлова в Інституті експериментальної медицини довгий час був лише один штатний асистент. Асигнування на придбання апаратури були дуже мізерні, виручала, як пише професор загальної патології в Одесі М.Г.Ушинський, «тільки закваска, дана покійним учителем І.М.Сєченовим, який учив нас з куска скла, дротинки та мотузочки із скалкою будувати наукові прилади, давала силу і змогу вести роботу у бажаному напрямі». Експериментальні роботи на кафедрах виконувались здебільшого власним коштом професорів і дисертантів за допомогою відряджених для вдосконалення лікарів та студентів.

Мікробіологія у другій половині 19 століття

Величезні заслуги мають вітчизняні вчені і у створенні такої важливої галузі людського знання, як мікробіологія (спочатку вживалася назва бактеріологія). Своїми працями в цій галузі вони не тільки відкрили нові, досконалі засоби боротьби із захворюваннями, але й виявили та показали суть процесів, що відбуваються в організмі при певних захворюваннях.

Засновником першої школи вітчизняних мікробіологів був Лев Семенович Ценковський (1822-1887). Вищу освіту він здобув у Петербурзькому університеті. Протягом 22 років працював професором спочатку в Одесі, а пізніше в Харкові. За фахом він був ботаніком. Ценковський перший створив справжню наукову ботанічну лабораторію з широким застосуванням мікроскопії. Вивчаючи найпростіші форми на межі рослин і тварин, він основну увагу, як природодослідник з широким біологічним кругозором, звертав не тільки на їх морфологію, а й, головне, на еволюцію розвитку. Л.С.Ценковський був переконаним прибічником еволюційних поглядів ще до появи «Походження видів» Ч. Дарвіна. Він описав 43 нові види мікроорганізмів, його праці мали велике значення для розвитку агрономії, ветеринарії і медицини. Винайдення Ценковський методу виготовлення вакцини проти сибірки відіграло велику роль у запобіганні цій хворобі.

У 1881 р. вакцину проти сибірки виготовив Пастер. Патент на спосіб її виготовлення придбала торговельна фірма. Коли в 1882 р. Ценковський приїхав до Парижа, щоб ознайомитися із способом виготовлення протисибіркової вакцини, йому в цьому було відмовлено. Повернувшись на батьківщину, Ценковський, не маючи ніякої підтримки від уряду, у вкрай несприятливих умовах створив лабораторію на задвірках Харківського ветеринарного інституту. Після наполегливої творчої роботи він винайшов оригінальний спосіб виготовлення вакцини проти сибірки, більш дійової, ніж виготовленої за методом Пастера. Спосіб виготовлення протисибіркової вакцини за Ценковський, з деякими змінами, застосовується й тепер.

Л.С.Ценковський брав діяльну участь в організації в Харкові 1887 р. пастерівської станції, на основі якої пізніше було розгорнуто великий мікробіологічний інститут.

Значний внесок у науку зробили працівники кафедри патологічної анатомії Київського університету. Особливо слід відзначити діяльність професора Г.М.Мінха.

Григорій Миколайович Мінх (1835-1896) закінчив Московський університет. Повернувшись з наукового відрядження з-за кордону з 1872 р. працював прозектором в Одесі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Григорій Миколайович Мінх (1835-1896)

 Прищепивши собі кров хворого на поворотний тиф і тяжко перенісши це захворювання, Мінх довів необхідність боротьби з кровососними паразитами, як можливими переносниками поворотного і висипного тифу. Подібний досвід на собі провів і завідувач інфекційного відділення Одеської міської лікарні Й. Й. Мочутковський (1845-1903). Мінхові належать класичні праці про проказу. Він вивчав це захворювання в спеціальних експедиціях в Астраханській губернії, на Кубані, в Туркестані, в Єгипті та Палестині. Мінх був переконаним прихильником інфекційної природи прокази. Йому довелося в цьому питанні вести гостру полеміку з прибічниками її спадкової передачі. Багато працював він над вивченням чуми. Мінх дав класичний опис легеневої і бубонної чуми, визначив її інкубаційний період і шляхи поширення. Він також довів єдність походження кишкової і легеневої форм сибірки.

Засновником Київської школи мікробіологів був учень Л. С. Ценковського видатний мікробіолог, епідеміолог і патологоанатом В. К. Високович.

Володимир Костянтинович Високович (1854-1912) родом з Гайсина на Поділлі, син ветеринарного лікаря. Закінчив у 1876 р. Харківський університет, працював спочатку в Харкові прозектором, з 1895 р.- професор патологічної анатомії Київського університету. У видатній праці «Про долю мікробів, уведених у кров» (1886) він перший довів, що через 15-ЗО хвилин після введення у кров бактерії зникають, їх захоплюють ендотеліальні клітини судин, особливо в органах із сповільненим кровообігом, таких, як селезінка, печінка, кістковий мозок, легені, лімфатичні вузли. Це положення Високовича суперечило вченню Мечникова, який визнавав здатність захоплювати бактерії лише за лейкоцитами. Внаслідок робіт Високовича Мечников повинен був змінити свій погляд. Праці Мечникова про фагоцитоз і Високовича про захоплення бактерій ендотелієм судин було опубліковано у 80-х роках XIX ст., вони лягли в основу вчення про ретикулоендотеліальну систему.

На Заході піонером учення про ретикулоендотеліальну систему вперто вважають Л. Ашофа, який із своїми учнями М. Ландау та японцем К. Кійоно лише поглибив і поширив це вчення. Сам Л. Ашоф у 1922 р. писав: «Для тих, хто знайомий з працею Мечникова і його учнів, пізніші дослідження про участь ретикулоендотеліальної системи в імунізаційних процесах не становлять в основному нічого нового».

Володимир Костянтинович Високович (1854-1912)

В.К.Високович очолював експедицію в Індію для вивчення чуми, перший почав застосовувати вакцинацію проти черевного тифу, довів мікробну етіологію цереброспінального менінгіту (незалежно від А. Вейксельбаума) та туберкульозний характер золотухи.

Високович був засновником Бактеріологічного інституту Харківського медичного товариства (1894). Його учень і наступник В.І.Недригайло (1865-1923) присвятив цьому інститутові 20 років праці і створив заклад, який за дореволюційних часів був кращим не лише в Росії, айв Європі.

В експедиції Високовича в Індію брав участь Д.К.Заболотний, який залишив глибокий слід в історії вітчизняної мікробіології та епідеміології.

Данило Кирилович Заболотний (1866-1929), закінчив природничий відділ фізико-математичного факультету Одеського університету і медичний факультет Київського університету. Все життя Д.К.Заболотний особливу увагу приділяє вивченню шляхів поширення чуми та її лікуванню. Він вивчає чуму з Індії, Аравії, Монголії, Китаї, в Поволжі, Казахстані, Забайкаллі.

Данило Кирилович Заболотний (1866-1929)

Данило Кирилович Заболотний (1866-1929), син селянина з с. Чоботарки (тепер с. Заболотне) на Вінниччині, закінчив природничий відділ фізико-математичного факультету Одеського університету і медичний факультет Київського університету. Ще будучи студентом, він виконав ряд наукових праць під керівництвом І.І.Мечникова і В.В.Підвисоцького. Разом з І.Г.Савченком Заболотний у 1883 p., на багато років раніше від О.М.Безредки, в дослідах на собі довів, що холерна вакцина, прийнята через рот, запобігає захворюванню на холеру. Все життя Д.К.Заболотний особливу увагу приділяє вивченню шляхів поширення чуми та її лікуванню. Він вивчає чуму з Індії, Аравії, Монголії, Китаї, в Поволжі, Казахстані, Забайкаллі. Під час експедиції в Монголію Заболотний заражається чумою. В 1911 р. він доводить зв’язок поширення чуми з гризунами тарбаганами.

Вивчаючи сифіліс, Заболотний за два роки до Шаудіна і Гофмана відкриває спірохету, але не опубліковує свого відкриття. У 1898 р. він заснував першу в Росії кафедру бактеріології в Петербурзькому жіночому медичному інституті, яку очолював протягом багатьох років.

З перших днів Великої Жовтневої соціалістичної революції Д.К.Заболотний усю свою енергію віддає боротьбі з інфекційними хворобами, очолюючи санітарно-епідеміологічну комісію Головного військово-санітарного управління. В 1920р. він заснував в Одесі першу в світі самостійну кафедру епідеміології. В 1927 р. Заболотний видав перший оригінальний підручник «Основи епідеміології», в якому обстоює основне положення – значення соціального фактора в епідеміології. «Епідемії залишають настільки глибокий слід в організмі суспільства, що цілком справедливо можуть розглядатись як соціальне явище… епідемії як масове явище тісно пов’язані з життям народу, його побутовим укладом, економічним станом і соціальною структурою».

В 1922 р. Д. К. Заболотного було обрано академіком Академії наук УРСР, у 1928 р. – президентом її, в 1929 р. – академіком Академії наук СРСР. У складі Академії наук УРСР він організовує Інститут мікробіології, який носить тепер його ім’я. Наукову роботу Заболотний поєднує з активною громадською діяльністю: його було обрано членом ВЦВК і ВУЦВК. Особливу увагу Заболотний приділяв поширенню санітарної освіти серед населення. Йому належить багато популярних праць з питань охорони здоров’я. Поховано Д.К.Заболотного, за його заповітом, на батьківщині, в с. Чоботарці. В будинку, де він жив, відкрито музей.

Петербурзьку школу мікробіологів очолював С.М.Виноградський (1856-1953), який керував відділом загальної мікробіології Інституту експериментальної медицини. Це був єдиний в Росії експериментальний інститут медичного профілю (заснований у 1890 p.). В ньому працювали Д.К.Заболотний та І.П.Павлов.

Особливе значення мають роботи Виноградського про мікрофлору грунту. До його дослідів вважали, що мікроорганізми живляться лише органічними речовинами. Виноградський виділив з грунту бактерії, які живляться мінеральними речовинами, – групу нітрифікуючих бактерій, що засвоюють азот з повітря. Це відкриття мало велике значення для біології взагалі.

Заснування Московської школи бактеріологів пов’язане з ім’ям Г.Н.Габричевського (1860-1907). Закінчивши Московський університет, він спочатку працює як фізіолог, терапевт, пізніше вивчає мікробіологію в лабораторіях Мечникова, Коха, Ерліха. Повернувшись до Москви, з великими труднощами налагоджує виготовлення протидифтерійної сироватки. Крім дифтерії Габричевський вивчав скарлатину, запропонував протискарлатинозну сироватку з убитих стрептококів. Вивчаючи поворотний тиф, він довів, що в імунітеті при цій хворобі головну роль відіграє не процес фагоцитозу, а гемоліз спірохет сироваткою крові.

Габричевський заснував у Москві Бактеріологічний інститут, який тепер названий його ім’ям. З 1904 р. до кінця життя він очолює Пироговське товариство, беручи активну участь в усіх його прогресивних починаннях. Габричевський є автором першого у нас ґрунтовного підручника з медичної бактеріології.

Засновником важливого розділу мікробіології був видатний російський ботанік-мікробіолог Д.О.Івановський (1864-1920). Вивчаючи мозаїчну хворобу тютюну, він перший відкрив у 1892 р. новий світ мікроорганізмів – фільтрівні віруси, що, як пізніше виявилося, мають величезне значення в патології людини.

Світового значення внесок у розвиток мікробіології, у створення нових напрямів у науці – еволюційної патології, імунології – зробив Ілля Ілліч Мечников.

Ілля Ілліч Мечников (1845-1916)

Ілля Ілліч Мечников (1845-1916) народився в с.Іванівці Куп’янського повіту на Харківщині. Батько його був дрібним поміщиком. Закінчивши із золотою медаллю гімназію, І.І.Мечников вступає на природничий відділ Харківського університету. Складаючи іспити достроково, закінчує університет за два роки, на 19-му році життя. За свій кошт їде за кордон. Повернувшись, захищає в 1867 р. дисертацію на ступінь доктора зоології. З 1870 по 1882 р. працює в Одеському (Новоросійському) університеті професором зоології. В той час в Одеському університеті працювали І.М.Сеченов, видатний ембріолог-еволюціоніст Олександр Ковалевський, Л.С.Ценковський, з якими у Мечникова зав’язуються найтісніші дружні стосунки. Працюючи разом з Ковалевським, Мечников довів еволюційний зв’язок між безхребетними і хребетними, розробив питання про початкові етапи розвитку багатоклітинних організмів.

Творчо розвиваючи дарвінізм, він збагатив це вчення новими даними з ембріології, фізіології. Мечников критикував мальтузіанське трактування боротьби за існування. Вивчаючи медуз, їхні личинки, які не мають травної порожнини, Мечников відкрив у них внутрішньоклітинне травлення. Розширюючи коло своїх досліджень, Мечников довів, що внутрішньоклітинне травлення спостерігається широко в природі і що воно властиве не лише клітинам травного каналу, а й усім рухливим клітинам організму. Вивчаючи внутрішньоклітинне травлення в хребетних тварин, Мечников зіткнувся з дуже важливим фактом, який вплинув на хід його дальших наукових праць. Відомо, що жаба розвивається з яйця в рибоподібну личинку з хвостом і зябрами. Коли в личинки виростають лапки, вона втрачає хвіст і зябра. Як це відбувається? Мечников показав, що хвіст відпадає через зруйнування його амебоподібними клітинами, які захоплюють частинки тканини хвоста і внутрішньоклітинно перетравлюють їх. Вивчаючи глибше це питання, Мечников дійшов висновку, що рухливі клітини в організмі відіграють певну захисну роль.

Про це відкриття в його автобіографії ми читаємо: «В чудовій обстановці Мессінської  затоки, відпочиваючи  від університетських тривог,  я з пристрастю віддався праці. Одного разу, коли вся родина пішла до цирку дивитись якихось дивних дресированих мавп і я залишився сам над своїм мікроскопом, спостерігаючи за життям рухливих клітин у прозорої личинки морської зірки, мені відразу сяйнув новий здогад. Мені спало на думку, що подібні клітини в організмі мають протидіяти шкідливим факторам. Почуваючи, що тут криється щось особливо цікаве, я до того схвилювався, що почав ходити по кімнаті і навіть вийшов на берег моря, щоб зібратися з думками. Я сказав собі, що коли моє припущення справедливе, то скалка, вставлена в тіло морської зірки, яка не має ні судинної, ні нервової системи, має за короткий час бути оточена рухливими клітинами, що скупчуються навколо неї, подібно до того, як це спостерігається в людини, яка загнала скалку в палець. Сказано – зроблено. В маленькому садку, коло нашого будинку, я зірвав кілька трояндових колючок і відразу встромив їх під шкіру личинок морської зірки. Звичайно, я всю ніч хвилювався, чекаючи результатів, і наступного дня рано-вранці з радістю констатував, що дослід удався. Цей останній і став основою теорії фагоцитів, опрацюванню якої були присвячені наступні 25 років мого життя».

Зрозуміло, що як падіння яблука з дерева зародило у Ньютона ідею про всесвітнє тяжіння, так і висновок з свого спостереження Мечников міг зробити не випадково, а лише маючи вже великі знання з еволюційної зоології й ембріології простих тварин. Так Мечников – біолог, зоолог підійшов до патології.

Незважаючи на видатні наукові праці Мечникова, прекрасну організацію ним педагогічного процесу на кафедрі, реакційна професура створює неможливі умови для перебування ученого в університеті, і він покидає його. Не маючи змоги продовжувати викладацьку і наукову роботу в університеті, Мечников почав працювати в Херсонському земстві, ведучи боротьбу з польовими шкідниками, і організував разом з М. Ф. Гамалією в Одесі (1886) першу у нас міську бактеріологічну станцію з першим у світі, після Парижа, антирабічним відділом при ній. Слідом за Одеською почали функціонувати такі ж лабораторії (пастерівські станції) у Петербурзі, Москві, Самарі, Варшаві, Харкові. Росія стала першою країною у світі, де у 80-х роках XIX ст. було створено мережу пастерівських станцій.

Запропонований Мечниковим біологічний метод боротьби з ховрахами за допомогою збудників курячої холери був адміністрацією заборонений, оскільки лікарські кола Одеси, через необізнаність, вважали, що це може стати причиною захворювань на холеру серед населення.

Не знаходячи умов на батьківщині для здійснення своїх творчих задумів, Мечников, не без вагань, приймає запрошення Пастера працювати в його інституті в Парижі. Спочатку він працює як керівник однієї з лабораторій, пізніше, після смерті Пастера, разом з Е.Ру очолює Пастерівський інститут. Своє вчення про фагоцитоз Мечников поклав в основу розуміння запального процесу. На противагу Конгейму, який вважав основою запалення патологічні зміни в судинах з пасивним виходом з них лейкоцитів, Мечников довів, що запалення є активною реакцією організму на шкідливі фактори, зокрема бактерії, захисним актом організму, набутим у ході еволюційного розвитку тварин і людини. Результати вивчення процесу запалення у тварин різного ступеня еволюційного розвитку Мечников узагальнив у праці «Лекції з порівняльної патології запалення» (1892).

На основі того ж еволюційного методу порівняльної патології Мечников розробляє своє вчення про імунітет. На противагу поглядові переважної більшості тогочасних бактеріологів на чолі з Р. Кохом, які в походженні хвороби головну роль відводили тільки бактеріям, Мечников довів, що захворювання, зокрема інфекційне, є боротьба макро і мікроорганізму. Організм бореться з хвороботворним агентом фізіологічними силами, однією з яких і е фагоцитоз. Роль організму в імунітеті Мечников висвітлив у книзі «Несприйнятливість в інфекційних хворобах» (1901).

Фагоцитарну теорію Мечникова більшість учених зустріли різко негативно. Особливо гостро критикували його теорію німецькі вчені, зокрема Роберт Кох, який глузливо називав учення Мечникова про фагоцитоз «східною казкою». Мечников гаряче відстоював свої погляди силою фактів, що їх він здобував своїми експериментами, силою логіки він переконував і поступово примусив учений світ визнати правоту свого вчення. Лістер, до речі, також був спочатку проти вчення Мечникова, але згодом визнав його. На конгресі Британської медичної асоціації він, позитивно висловившись про теорію Мечникова, додав: «Якщо в патології був коли-небудь романтичний розділ, то, звичайно, це історія фагоцитозу».

Під натиском громадської думки, Російська Академія наук у 1902 р. присвоїла Мечникову звання почесного академіка. В 1908р. Мечников одержує найвищу тогочасну світову нагороду – Нобелівську премію. На кошти з цієї премії він купує мавп і провадить на них експерименти, вивчає сифіліс, холеру, тиф, туберкульоз. Він виявляє антагонізм у боротьбі між різними видами мікроорганізмів і передбачає можливість використання цього антагонізму в боротьбі з інфекцією. Працюючи з холерним вібріоном, Мечников і один з його співробітників для перевірки специфічності мікроба випивають чисті культури. Співробітник Мечникова переніс після цього тяжку форму холери.

В останні роки свого життя Мечников приділяв велику увагу вивченню проблеми довголіття. Зміст його теорії загальновідомий. Проблему старості, довголіття, смерті Мечников підніс на рівень загальнофілософських питань, підходив до них не тільки як природознавець, а й як великий гуманіст. Підсумовуючи праці Мечникова «Етюди про природу людини» (1904), «Етюди оптимізму» (1907), «40 років шукань раціонального світогляду» (1913), К.А.Тімірязєв писав: «Не інстинктом, а розумом, не спіритизмом чи окультизмом, не містикою чи метафізикою, а через свою вищу культуру людина спроможна підготувати собі щасливе існування і безстрашний кінець… за допомогою науки спроможна вона виправити недосконалість своєї природи».

Живучи за кордоном, Мечников зберігав російське підданство, тримав широко розчиненими двері своїх лабораторій для співвітчизників, виховав цілу плеяду вітчизняних учених, серед них братів Ф.Я.Чистовича і М.Я.Чистовича, Д.К.Заболотного, Л.О.Тарасевича, І.Г.Савченка, Г.Н.Габричевського, П.В.Циклінську (першу російську жінку – професора-мікробіолога) та ін.

Не можна назвати жодного відомого російського вченого в галузі мікробіології і епідеміології кінця XIX – початку XX ст., який би не вчився у Мечникова в Парижі. «Моя лабораторія відкрита для всіх російських учених, які бажають працювати, які здатні працювати, тут вони в себе»,- писав Мечников.

Він гаряче любив свою батьківщину, тяжко переживав її лихоліття. Помер він у Парижі, урна з його прахом зберігається в бібліотеці Пастерівського інституту.

І.І.Мечников належить до тих великих людей науки, які не лише відкривають нові факти, а й дають у науці нові ідеї, що й після їхньої смерті впливають на напрям наукових досліджень. Лише після Великої Жовтневої соціалістичної революції на батьківщині належно було відзначено пам’ять її великого сина. Ім’я Мечникова присвоєно університетам, науково-дослідним інститутам, лікарням. Академія наук СРСР встановила велику золоту медаль його імені за видатні праці з біології і медицини.

Не можна назвати жодного відомого російського вченого в галузі мікробіології і епідеміології кінця XIX – початку XX ст., який би не вчився у Мечникова в Парижі. «Моя лабораторія відкрита для всіх російських учених, які бажають працювати, які здатні працювати, тут вони в себе»,- писав Мечников.

Він гаряче любив свою батьківщину, тяжко переживав її лихоліття. Помер він у Парижі, урна з його прахом зберігається в бібліотеці Пастерівського інституту.

І.І.Мечников належить до тих великих людей науки, які не лише відкривають нові факти, а й дають у науці нові ідеї, що й після їхньої смерті впливають на напрям наукових досліджень. Лише після Великої Жовтневої соціалістичної революції на батьківщині належно було відзначено пам’ять її великого сина. Ім’я Мечникова присвоєно університетам, науково-дослідним інститутам, лікарням. Академія наук СРСР встановила велику золоту медаль його імені за видатні праці з біології і медицини.

З учнів І.І.Мечникова значний вплив на розвиток вітчизняної мікробіології мав Микола Федорович Гамалія.

Микола Федорович Гамалія (1859-1949)

Микола Федорович Гамалія (1859-1949) народився в Одесі, його дід, лікар М.Л.Гамалія (1749-1830), написав у 1782 р. першу монографію про сибірку, яка була перекладена німецькою мовою. Микола Федорович Гамалія закінчив Одеський університет і Петербурзьку військово-медичну академію, працював в Одесі протягом 49 років. Разом з І. І. Мечниковим заснував в Одесі першу в Росії бактеріологічну станцію з антирабічним відділом.

Гамалія описав паралітичну форму сказу, вдосконалив метод щеплення проти цієї хвороби. В 1887 р. у Франції і Англії розпочалась кампанія проти Пастера. Навіть на засіданнях Академії наук у Парижі відкрито звинувачували Пастера в тому, що він своїми щепленнями заражає сказом і губить людей. Пастер викликав у Париж Гамалію і, лише діставши від нього великий перевірений матеріал, що підтвердив ефективність методу, зміг довести всю безпідставність злісних наклепів. На прохання Пастера Гамалія їздив в Англію, де перед авторитетною комісією довів важливість і дієвість антирабічних щеплень Пастера.

За час роботи в Одесі Гамалія відкрив холероподібних вібріонів у птахів («вібріон Мечникова»); під час спалаху в Одесі чуми в 1901 р. він довів роль корабельних щурів у поширенні цієї хвороби.

Ще в 1899 р. Гамалія висловив думку про «невидимих мікробів» як збудників раку. Вірусної теорії раку він дотримувався до кінця свого життя.

У 1912 p. М.Ф.Гамалія переїздить до Петербурга, працює керівником Віспощепного інституту імені Дженнера, вдосконалює метод виготовлення віспяного детриту. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції він є ініціатором запровадження в країні обов’язкового загального віспощеплення, яке й було введено декретом, підписаним В.І.Леніним 10 квітня 1919 р. Гамалія довів вірусну природу чуми рогатої худоби та інфекційної анемії у коней; заклав основи вчення про бактеріолізи-ни-бактеріофаги. За своїм світоглядом Гамалія був послідовним матеріалістом.

Гамалія описав паралітичну форму сказу, вдосконалив метод щеплення проти цієї хвороби. В 1887 р. у Франції і Англії розпочалась кампанія проти Пастера. Навіть на засіданнях Академії наук у Парижі відкрито звинувачували Пастера в тому, що він своїми щепленнями заражає сказом і губить людей. Пастер викликав у Париж Гамалію і, лише діставши від нього великий перевірений матеріал, що підтвердив ефективність методу, зміг довести всю безпідставність злісних наклепів. На прохання Пастера Гамалія їздив в Англію, де перед авторитетною комісією довів важливість і дієвість антирабічних щеплень Пастера.

Хірургія у другій половині 19 століття

Позитивним моментом у розвитку всіх галузей клінічної медицини в Росії був тісний зв’язок її з природознавством. Коли в грудні 1906 р. у Петербурзі відзначалися 25-річчя з дня смерті М. І. Пирогова, головуючий І.П.Павлов у своїй промові зазначав, що «Пирогов при першому ж дотику до своєї науки – хірургії – відкрив її природничо-наукові основи: нормальну і патологічну анатомію і фізіологічний дослід». Раніше видатний хірург М. В. Скліфосовський твердив у своїй промові на з’їзді 1885 p., що «…хірургія як розділ великої галузі біологічних знань стоїть на найміцніших основах біології, на даних анатомії і фізіології».

Внаслідок розвитку природничих наук, головним чином фізики, хімії, біології, фізіології, хірургія в XIX ст. досягла великих успіхів. Цьому сприяло розв’язання таких основних проблем, як знеболювання і боротьба з нагноєнням ран. Нерозв’язаність цих проблем обмежувала діяльність хірурга. Розвиток хірургії гальмувало також те, що різні питання хірургічної патології вивчалися лише за допомогою клінічних спостережень, суто емпірично, без експериментальної перевірки. Недостатньо вивчена була і топографічна, прикладна хірургічна анатомія. Через брак належної клінічної бази викладання хірургії на медичних факультетах вітчизняних університетів, як і майже в усіх тогочасних університетах на Заході, студенти не мали змоги здобувати глибокі знання з хірургічної патології, опановувати цю важку і відповідальну спеціальність. У розв’язанні всіх цих складних проблем, що зумовило блискучий розвиток хірургії наприкінці XIX ст., велику роль відігравали вітчизняні вчені.

Виняткова заслуга в розвитку хірургічної науки в XIX ст. належить Миколі Івановичу Пирогову (1810-1881), класичні праці якого з топографічної анатомії, знеболювання, воєнно-польової хірургії принесли йому світову славу. Не обмежуючись цими дисциплінами, він залишив також велику спадщину в галузі загальної педагогіки, патологічної анатомії, соціальної медицини.

М.І.Пирогов (1810-1881)

М.І.Пирогов народився в Москві, в сім’ї чиновника провіантського управління. Юний Пирогов вибрав медичну спеціальність під впливом професора Є.Й.Мухіна. Викладання на медичному факультеті Московського університету мало переважно словесно-книжковий характер. «Перед лікарським екзаменом треба було описати на словах або на папері яку-небудь операцію латинською мовою, і тільки!» – згадував Пирогов. Лише окремі професори у своїх наукових працях і лекціях вдавались до експериментів. Серед таких професорів був О.О.Іовський. Перша експериментальна робота студента Пирогова була опублікована в журналі «Вестник естественных наук и медицины», який видавав О.О.Іовський. Він прищепив молодому Пирогову любов до експериментування на тваринах, зокрема любов до фізіології. Вісімнадцяти років Пирогов одержав диплом лікаря. «Добрий з мене був би лікар,- згадував пізніше Пирогов про цей час,- з моїм дипломом, що давав мені право на життя і на смерть, не бачивши жодного разу тифозного хворого, не мавши жодного разу ланцета в руках». За допомогою Є.И.Мухіна Пирогов дістає відрядження в Юр’єв (Тарту), де при університеті було організовано підготовку професорів.

Спочатку Пирогов мав намір удосконалюватися з фізіології, але в Тарту йому довелося працювати в хірургічній клініці професора Моєра – досвідченого і талановитого хірурга. Тут Пирогов за 5 років пройшов добру анатомічну і хірургічну школу, одночасно приділяючи не меншу увагу фізіологічному експериментуванню. «Прибувши до Дерпта, я кинувся, на відчай душі, експериментувати»,- писав він пізніше у спогадах. Опрацьовуючи тему своєї докторської дисертації «Чи є перев’язування черевної аорти при аневризмі в пахвинній ділянці легким і безпечним втручанням», Пирогов застосовує експерименти на собаках, котах, вівцях, телятах. У наступних роботах він неухильно дотримується цього ж напряму: вивчаючи питання про переріз ахіллового сухожилка, він робить понад 80 операцій на тваринах; досліджуючи дію ефіру, провадить експерименти на 45 собаках.

З перебуванням Пирогова в Тарту збіглася велика епідемія холери в Росії у 1830 р. і в наступні роки. Восени 1830 р. Пирогов майже щодня робив розтини трупів померлих від холери. Цим було покладено початок його майбутнім патологоанатомічним дослідженням холери.

Здобувши докторський диплом, Пирогов два роки працює в клініках Німеччини, де переконується, що місцеві хірурги здебільшого не зважають у своїй роботі ні на анатомію, ні на фізіологію: «Було так, що анатомія і фізіологія – самі собою, а медицина – сама собою. Ні Руст, ні Грефе, ні Дифенбах не знали анатомії». Згодом, буваючи в різних країнах, Пирогов зустрічав передових хірургів, які не нехтували анатомією, зокрема німецького хірурга Лангенбека – старшого (1776-1851), французького – Дюпюїтрена (1778-1835), англійського – Естлі Купера (1768-1844). Повернувшись у 1836 р. в Росію, Пирогов мав надію дістати кафедру в Москві, але це місце дають його товаришеві Ф.І.Іноземцеву. На прохання свого вчителя професора Моєра Пирогов займає його кафедру в Тарту, відмовившись від кафедри в Харківському університеті, куди його гаряче запрошували. За 5 років перебування в Тарту Пирогов дуже багато оперує не лише в своїй клініці, а й у Ризі, Ревелі, досягає віртуозності в оперативній техніці, усуває, наприклад, камінь із сечового міхура, ампутує плече за 2 хвилини. В ті часи, коли не було надійних засобів знеболювання, швидкості проведення операцій надавали особливого значення. В 1837 р. Пирогов публікує свою першу працю з хірургічної анатомії «Хірургічна анатомія артеріальних стовбурів і фасцій», яка робить його ім’я відомим не лише на батьківщині, а й у світовій літературі. Новим у цій праці було те, що Пирогов довів велике значення в хірургії фасцій, на які до того часу не звертали уваги, сформулював закони будови судинних піхв.

У 1841 р. Пирогов одержав призначення до Петербурзької медико-хірургічної академії. Пирогов не уявляв викладання хірургії без лікувальної бази. Він пише доповідну записку про потребу викладати хірургію у вищих медичних закладах на базі не лише академічних, факультетських клінік, а й загальних лікувальних закладів. Клопотання Пирогова задовольнили, і для нього було створено першу госпітальну клініку. Такі клініки (як хірургічні, так і терапевтичні) в наступні роки було створено при всіх медичних факультетах університетів. Умови праці Пирогова в клініці були дуже тяжкі. «Протягом цілого року,- пише Пирогов,- я займався з дня на день у препоганих приміщеннях 2-го військово-сухопутного госпіталю з хворими і оперованими в жахливих до неможливості старих лазнях цього ж госпіталю… Ганчірки під припарки і компреси фельдшери переносили без найменшого докору сумління від ран одного хворого до іншого. Ліки, які відпускала госпітальна аптека, були схожі на що завгодно, тільки не на ліки… Крали в госпіталі не вночі, а вдень… В цих самих лазнях, оскільки не було інших приміщень, робив я розтин трупів, іноді близько 20 на день, у літню спеку».

Усі спроби Пирогова докорінно реорганізувати роботу госпіталю зустріли вперту протидію адміністрації, що не знайшла кращого способу боротьби з ним, як оголосити його психічно хворим. Не легше працювалося Пирогову і пізніше. Йому доводилося весь час витрачати багато енергії, щоб добитися кращого обслуговування хворих взагалі і оперованих ним зокрема.

У 1846 р. в Америці суто емпірично було запропоновано для знеболювання ефір. Через 8 місяців після цього Пирогов публікує російською і французькою мовами свої експериментальні дослідження та клінічні спостереження щодо застосування ефірного наркозу. В той час у медичній літературі було багато статей, в тому числі таких провідних хірургів, як французький анатом і хірург Вельпо, в яких медики висловлювалися проти наркозу, вважаючи оперування знечуленої людини майже аморальним вчинком. Пояснювалось таке негативне ставлення до наркозу великою кількістю смертельних випадків внаслідок відсутності точного дозування і недостатньо розробленої техніки застосування наркозу. У своїй праці, яка щодо точності спостережень була найкращою роботою тих часів, Пирогов рішуче висловився за введення в практику цього методу знеболювання.

До такого висновку прийшли на підставі своїх дослідів московські професори фізіолог О.М.Філомафітський, хірург Ф.І.Іноземцев та ризький – В.Беренс. Перше наукове обгрунтування застосування ефіру та хлороформу для наркозу у світовій літературі дали, як бачимо, наші вітчизняні вчені. Маючи вже практичний досвід застосування ефірного наркозу в умовах клініки, Пирогов дістає спеціальне відрядження на Кавказ, де саме тоді відбувалися воєнні дії. На Кавказі Пирогов перевіряв можливість використання ефірного наркозу в польових умовах. Одночасно він провадив спостереження над перебігом вогнепальних поранень взагалі і вперше набув досвіду воєнно-польового хірурга. Порівнюючи наслідки операцій, проведених під наркозом і без наркозу, Пирогов у своїх працях (1847-1849) приходить до висновку про цілковиту доцільність інгаляційного наркозу. Запропоновану і розроблену ним методику ефірного ректального наркозу він визнав непридатною в польових умовах. В цих же працях Пирогов подає детальний аналіз перебігу близько двох тисяч поранень, які він спостерігав у польових і тилових госпіталях.

У ті часи летальність після операції взагалі була дуже висока. Навіть у такого видатного хірурга, як Пирогов, під час Кавказької і Севастопольської кампаній летальність після ампутацій стегна становила від 60 до 94 %, після ампутації гомілки – від 33 до 55%. Беручись до найменшої операції, не можна було бути певним, що вона закінчиться успішно. В одній із своїх праць Пирогов зазначає, що в 1845 р. «…10 гвардійських солдатів, які лікувалися в його клініці від гострих бленорей ока, вмерли від кровопускання – у них розвинувся з вен гострогнійний набряк». Отже, вони загинули від септичного тромбофлебіту, інфіковані під час простої венепункції інструментом, який, зрозуміло, в ті часи нічим не оброблявся і яким робили перед цим венепункцію септичним хворим.

У наступні роки Пирогов вивчає патологічну анатомію холери і присвячує себе вивченню топографічної анатомії на заморожених трупах. Результатом цієї роботи було видання капітальної праці «Топографічна анатомія заморожених розпилів людського тіла, зроблених у трьох напрямках» (1852-1859). Праця ця складається з фундаментального курсу топографічної анатомії на 768 сторінках і багатющого 4-томного атласу з 212 таблиць, із зображенням 970 розтинів людського тіла. Жоден навіть сучасний солідний посібник топографічної анатомії не може обійтися без посилання на цю видатну працю. В ній Пирогов перший довів, що положення нутрощів у людини зовсім не таке, як воно уявляється на розтинах, коли внаслідок входження повітря в замкнуті порожнини вони різко змінюють свою топографію. Робота, пов’язана з виготовленням цього атласу – заморожування трупів, виконання тонких розтинів у горизонтальній, сагітальній, фронтальній площинах, аналіз їх, написання тексту, організація самого видання,- була надзвичайно складна. Проте Пирогов виконав її за відносно короткий час і в дуже скрутних умовах.

Група сестер милосердя Хрестовоздвиженської общини.

Севастополь. 1855 р.

У клінічних працях цього періоду Пирогов описав іммобілізуючу гіпсову пов’язку, що було великим досягненням у справі лікування переломів кісток (1851-1852). Широке застосування цієї пов’язки Пироговим та його послідовниками під час Севастопольської кампанії 1854-1855pp. відіграло вирішальну роль у відмовленні від первинних ампутацій, які з часів Ларрея вважалися обов’язковими при вогнепальних переломах.

Гіпсова пов’язка Пирогова пізніше була вдосконалена київським хірургом Ю. К. Шимановським (1829-1868).

Винайдення гіпсової іммобілізуючої пов’язки в численних іноземних працях приписують бельгійському хірургові Матісену, якому поставлено на батьківщині монумент з відповідним написом. Ретельно проведені архівні і літературні дослідження переконливо доводять пріоритет щодо цього Пирогова.

На цей час припадає опис Пироговим кістково-пластичної операції на гомілці (1854). Це була перша в історії хірургії кістково-пластична операція, внаслідок якої Пирогов зумів подовжити вкорочену після поранення кінцівку. Історики медицини справедливо зазначають, що, якби за весь час своєї роботи Пирогов запропонував лише одну цю операцію, йому було б забезпечене назавжди почесне місце в історії світової хірургії.

Коли почалася облога Севастополя (1854-1855), Пирогов, після наполегливих клопотань, дістає дозвіл прибути на чолі 10 лікарів на місце воєнних дій. Як помічників для догляду за пораненими він бере з собою вперше в історії воєнно-польової хірургії загін жінок, об’єднаних у Хрестовоздвиженській общині сестер піклування про поранених і хворих. Всього на війні у Криму працювало 120 сестер. Пирогов поділив їх на групи: перев’язних (операційних), аптечних, сестер-хазяйок, транспортних, чергових. Крім участі в операціях, перев’язках і догляді за пораненими і хворими не можна переоцінити заслуг сестер у ліквідації господарського безладдя і зловживань. Пирогов вважав сестер своїми головними помічниками. В історію увійшли імена сестер Бакуніної, Карцевої, Хитрово. Поряд із сестрами Хрестовоздвиженської общини самовіддано працювали жінки з народу – дружини, сестри матросів. Історія зберегла нам ім’я однієї з таких самовідданих жінок – Дар’ї Севастопольської, дочки матроса.

Санітарна служба в Севастополі на час приїзду Пирогова була організована жахливо. У своєму листі з Севастополя Пирогов пише про поранених, яких він знайшов після бою під Інкерманом: «Як собак, кинули їх на землю, на нарах, цілий тиждень вони не були перев’язані і навіть майже не нагодовані».

З властивою йому енергією та пристрастю Пирогов узявся з своїми помічниками за правильну організацію медичної допомоги. «Не медицина, а адміністрація відіграє головну роль у справі допомоги пораненим і хворим на театрі війни» – одне з основних його положень. Пізніше він пише у своїх «Початках загальної воєнно-польової хірургії»: «До чого всі майстерні операції, всі способи лікування, якщо поранені і хворі будуть поставлені адміністрацією в такі умови, які шкідливі і для здорових?.. Без розпорядливості і правильної адміністрації нема користі і від великої кількості лікарів, а якщо їх до того мало, то більша частина поранених лишається зовсім без допомоги».

Ідучи за цим принципом, Пирогов у Севастополі точно визначив обов’язки кожного лікаря та його помічників, що були у його розпорядженні. Всіх поранених, залежно від ступеня складності поранення, він розподіляв на п’ять категорій. Суворе сортування, послідовність і порядок у роботі давали йому змогу впоратися з великим навантаженням. В одному листі з Севастополя він писав, що в березні 1855 p., працюючи за таким правилом, він із своїми помічниками трохи більш як за день здійснив хірургічні втручання 600 пораненим.

Поряд з лікуванням, М.І.Пирогов надавав великого значення харчуванню поранених і хворих. Він відкидав прийняту в той час систему антифлогозу (протизапального, розслабляючого лікування), що передбачала кровопускання, п’явки, лід, послаблюючу дієту. Пирогов твердив, що у солдатів, виснажених маршами, безсонними ночами, нерегулярним харчуванням, бойовими діями і пов’язаними з цим хвилюваннями, рана є додатковим джерелом ослаблення. Одноманітність і бідність шпитального харчування ще більше сприяли виснаженню поранених і хворих. Пирогов рекомендував ситну і, головне, смачну їжу. При цьому рекомендував, які саме страви бажані при певних захворюваннях (Воєнно-лікарська справа і окрема допомога на театрі війни в Болгарії і в тилу, 1879). Пирогова можна вважати одним з основоположників дієтотерапії, передусім у воєнних умовах. Спроби його поліпшити харчування хворих і поранених солдатів було важко реалізувати з огляду на крадіжки інтендантів, а також на формальні утруднення: командування заперечувало проти поліпшення харчування «нижчих чинів», на Пирогова накладалися «нарахування» – грошові стягнення за перевищення встановлених розкладок. Дуже допомагали Пирогову у поліпшенні харчування сестри-хазяйки, що відігравали роль сучасних дієтсестер. Вони особисто готували деякі страви для виснажених хворих.

Умови Севастополя – міста в облозі – і переконання Пирогова, що скупчення в одному місті поранених сприяє поширенню між ними септико-піємічних захворювань, змусили його особливу увагу приділити евакуації поранених, яка в ті часи провадилася гужовим транспортом, по розбитих ґрунтових дорогах. Пирогов уперше застосовує транспортні гіпсові пов’язки, організовує транспортні загони медичних сестер, які доглядають поранених у дорозі, етапні харчові пункти. За час перебування Пирогова в Севастополі із загоном лікарів і сестер було подано допомогу близько 20 тисячам поранених, проведено 10 тисяч операцій під ефірним наркозом. Така напружена робота не могла не позначитися на здоров’ї лікарів і сестер: померли кілька лікарів, 17 медичних сестер, майже всі перехворіли на тиф; тяжко перехворів і сам Пирогов. Незважаючи на такі умови, Пирогов пише із Севастополя: «Служити тут мені стократ приємніше, ніж в академії, і я тут принаймні не бачу чиновницьких облич, які гнітять життя, ум і серце і з якими я хоч-не-хоч зустрічаюсь у Петербурзі».

У 1856 р. Пирогов, маючи всього 46 років, змінює роботу в Академії на посаду попечителя навчального округу в Одесі, а потім – у Києві. На шляху здійснення своїх педагогічних починань М. І. Пирогов зустрів нерозуміння й перешкоди з боку генерал-губернаторів та інших представників місцевої адміністрації. Царським указом його було звільнено. О. І. Герцен у «Колоколе» назвав відставку Пирогова «однією з наймерзенніших справ імператора Олександра, який звільнив людину, що нею пишається Росія» («Колокол», 1862.- № 118).

У наступні 25 років Пирогов жив переважно на Україні, в своєму маєтку Вишня коло Вінниці, де він перебудував корчму на маленьку лікарню, в якій робив операції з допомогою двох фельдшерів-самоуків. У 1862 р. йому доручають керувати підготовкою до професури молодих вітчизняних учених у Німеччині. Тут він працює 4 роки. За цей час Пирогов закінчує «Печатки загальної воєнно-польової хірургії» – велику працю на 1100 сторінок, в якій він підсумовує весь свій великий досвід не тільки воєнно-польового хірурга, а й хірурга-клініциста взагалі. У цій праці Пирогов подає величезний фактичний матеріал. Велику увагу він приділяє питанню, яке було майже не висвітлене в тогочасній науці,- реакції всього організму на травму.

Досвід Пирогова як клініциста – це досвід хірурга доантисептичного періоду. Читаючи його твори, ми переконуємося, які його виняткова спостережливість, його прозорливий розум наближалися до правильної розгадки основного питання його часу – причини ранового сепсису. «Я стільки терпів і терплю від цієї кари…» – не без трагізму пише Пирогов в одній із; своїх праць про гнійно-гангренозні процеси, які супроводили роботу тогочасних хірургів.

«Не відкидаючи летючості і газоподібності міазм, які знищуються вентиляцією,- читаємо ми в Пирогова в його «Початках»,- я, однак, переконаний, що вони легко робляться прилипливими, осідають на всі довколишні предмети і поширюються найчастіше через корпію, перев’язки, матраци, одяг і госпітальну білизну… Корпію і бинти і взагалі всю перев’язку зараженого пораненого треба відразу ж після кожної візитації виносити надвір, скидати в одне місце, а потім спалювати. Лікар піємічного і гангренозного відділення повинен особливу увагу звертати на свій одяг, руки… Міазма не є, подібно до отрути, пасивний агрегат хімічно діючих часток; вона є щось органічне, здатне розвиватися і відновлюватися…» В цьому висловлюванні Пирогова слід лише таємниче слово «міазми» замінити словом «бактерії». Це слово судилося сказати не Пирогову, а Лістеру.

Якби Пирогов у 1856 р. не залишив роботи в Медичній академії, він, можливо, довів би свою думку до вирішального висновку. Пізніше, коли було опубліковано праці Лістера, Пирогов поставився стримано до положення Лістера про те, що причиною нагноєння є повітряна інфекція, до його думки, що шпрей і багатошарова пов’язка з макінтошем є основними запобіжними засобами проти інфікування рани. Весь життєвий досвід хірурга переконував Пирогова в тому, що основне значення має контактне перенесення заразного начала. Це, як відомо, підтвердилося дальшим розвитком застосування антисептики. До речі, сам Лістер скоро відмовився від шпрея і макінтоша.

Пирогов цілком розумів, яку величну перспективу для хірургії, зокрема воєнно-польової, відкриває антисептика. В останньому своєму творі, в якому Пирогов підсумовує досвід лікарів під час російсько-турецької війни 1877-1878 pp., він пише: «Для польової хірургії відкривається широке поле найенергійнішої діяльності… застосування на перев’язному пункті антисептичного способу в найсуворішому значенні слова. Не можна бути наполовину антисептиком… хто покриє рану тільки ззовні антисептичною пов’язкою, а в глибині дасть розвиватися ферментам у згустках крові і в роздроблених або забитих тканинах, той зробить тільки половину справи, до того ж зовсім незначну».

Ці настанови Пирогова цілком відповідають нашим сучасним поглядам на завдання первинної обробки рани. Тільки в медичній службі Радянської Армії всі основні положення Пирогова як воєнно-польового хірурга дістали своє повне застосування і розвиток, крім, звичайно, тих, які потребують змін з огляду на сучасний прогрес науки і техніки.

Коли 1880 р. Полтавське земство звернулось до Пирогова з проханням висловити свою думку з приводу проекту організації праці земської медицини, опрацьованого постійною лікарською комісією при земській управі, Пирогов у відповіді підкреслював, що медицина може досягти справжніх успіхів в оздоровленні населення не сама собою, а лише за відповідних державних умов життя в країні.

Розквіт роботи Пирогова припадає на часи, коли жили і працювали такі видатні представники вітчизняної революційно-демократичної думки, як Бєлінський, Герцен, Чернишевський. Безперечно, вони мали вплив на розвиток світогляду Пирогова як громадянина і вченого. Переглядаючи наукові праці Пирогова, ми бачимо, що його цікавило велике коло питань загально-біологічного характеру: в його працях ми знаходимо питання патології кровообігу, проблеми болю і знеболювання, регенеративних властивостей тканин і органів, повітряної емболії, трансплантації тканини та ін. Все це він розв’язує не на грунті сліпої емпірії, а продуманими, критично обміркованими дослідами.

Анатомо-фізіологічний напрям у розвитку хірургічної науки, введений Пироговим, стає основною і характерною властивістю вітчизняної хірургії. Протягом усього життя Пирогов у своїй діяльності пов’язував теорію з практикою, вірив у велике значення науки, вбачаючи у поширенні наукових знань основу соціального прогресу. Серед медичних наук він особливого значення надавав гігієні. У своїх «Початках» Пирогов писав, що майбутнє належить медицині запобіжній.

«Тільки ідучи пліч-о-пліч, писав Пирогов, з раціональними розпорядженнями

 в усіх галузях народного господарства і освіти, медицина

 може сприяти зменшенню поширення і запобіганню захворюванням

 і тоді, цим непрямим шляхом, а не лікуванням,

може сприяти, нарешті, і зменшенню смертності мас».

Не тільки лікарі, а й широкі кола прогресивної громадськості вбачали в Пирогові зразок громадянина, лікаря і вченого. За ініціативою М.В.Скліфосовського було організовано в Москві святкування 50-річчя наукової діяльності М. І. Пирогова. Це знайшло відгук по всій країні. Перші всеросійські з’їзди лікарів, які мали велике значення для громадського і професійного виховання широких мас, називалися пироговськими.

Московська хірургічна школа у другій половині 19 століття

У розвитку вітчизняної хірургічної науки в першій половині XIX ст. велику роль відіграли вчені Петербурзької медико-хірургічної академії. Авторитет вітчизняної хірургії високо піднесли наукові праці, великий клінічний досвід І.Ф.Буша, його учнів П.М.Савенка, X. X. Соломона, надзвичайно висока хірургічна майстерність І.В.Буяльського. М.І.Пирогов вивів вітчизняну хірургію вже на світову арену. З іменем професора Ф.І.Іноземцева пов’язане створення московської хірургічної школи.

Федір Іванович Іноземцев (1802-1869)- вихованець Харківського університету. Разом з М.І.Пироговим їх було відряджено до професорського інституту в Юр’єві (Тарту), де вони здобули докторські дипломи. Після цього Іноземцев у 1835 р. дістає призначення в Московський університет, де викладає хірургію протягом 24 років.

Іноземцев був хірургом широкого діапазону. На своїх лекціях і в наукових працях він не обмежувався суто хірургічними питаннями, а намагався розв’язувати питання загальної патології, суспільної медицини, лікарської етики та ін. Його справедливо вважають не лише видатним хірургом, а й терапевтом. Іноземцев мав великий вплив на молодь, яку виховував у матеріалістичному дусі. Учнями Іноземцева з гордістю називали себе такі видатні представники вітчизняної науки, як С.П.Боткін, І.М.Сєченов, Г.А.Захар’їн, М.В.Скліфосовський та ін.

Іноземцев розглядав людський організм як єдине ціле. Целюлярної патології Вірхова він не поділяв, вважаючи неможливим існування кожного органа без зв’язку через нервову систему і кров з усім організмом. За Іноземцевим, виникнення хворобливих процесів в організмі є наслідком впливу на організм умов праці, побуту і, особливо, навколишньої природи, метеорологічних факторів, яким він надавав великого значення. У розвитку хвороби, на його думку, провідну роль відіграє нервова система. Особливості її і зумовлюють різний перебіг того самого захворювання у різних людей і неоднакову реакцію організмів на той самий медикамент.

У співробітництві з фізіологами він вивчав роль симпатичної (вузлуватої) нервової системи і був близький до правильного розуміння її ролі. «Кров без діяльності вузлуватих нервів є тільки живий матеріал, нездатний сам собою здійснювати фізіологічні операції у сфері живлення»,- писав він у своїй праці «Про вплив вузлуватої нервової системи на фізіологічні секреції». Погляди Ф.І.Іноземцева на значення нервової системи для функцій організму та вплив її на виникнення и перебіг захворювань були згодом науково обґрунтовані й розвинуті в цілісне вчення нервізму його славнозвісними учнями І.М.Сєченовим і С.П.Боткіним.

За порадою Іноземцева в Московському університеті викладання хірургії було розподілено між трьома кафедрами: оперативної хірургії (III курс), факультетської (IV курс) і госпітальної хірургії (V курс). Подібну реформу в Петербурзькій медико-хірургічній академії було здійснено за пропозицією М.І.Пирогова.

Іноземцев 1 лютого 1847 р. провів першу операцію в Росії під ефірним наркозом і багато зробив для поширення цього методу знеболювання. Він ввів у терапевтичну практику з народної медицини настойку конвалії, розробив метод лікування молоком застудних захворювань, дуже поширені були краплі Іноземцева. Іноземцев був ініціатором заснування Московського товариства російських лікарів і «Московской медицинской газеты». Ця газета була пропагандистом прогресивної громадсько-медичної думки. В ній висвітлювалися питання санітарного стану країни та боротьби з епідеміями. В «Московской медицинской газете» друкували свої праці С.П.Боткін, Г.А.Захар’їн та інші видатні клініцисти й діячі земської медицини, яка в той час лише зароджувалася.

Найближчим співробітником Ф.І.Іноземцева по Московському товариству лікарів і редагуванню «Московской медицинской газетьі» був С.А.Смирнов – відомий громадський діяч і курортолог. Серед кавказьких мінеральних вод відоме назване його ім’ям Смирновське джерело.

Громадська, наукова, практична діяльність Іноземцева була пройнята високою гуманністю, що забезпечило йому великий авторитет серед медичних працівників і широких верств населення. «Завжди роби для всіх усе, що можеш, ніколи ні від кого нічого для себе не вимагай і не чекай» – було його девізом.

Іноземцев був одним з активних борців за розвиток вітчизняної медичної науки. Вій наполегливо залучав до наукової діяльності здібних студентів, молодих лікарів, допомагаючи їм матеріально. Завдяки широкому діапазону науково-клінічних інтересів Іноземцев зумів виховати небувалу як на ті часи для академічного керівника цілу школу учнів-близько 70 лікарів. З його школи вийшли хірурги, фізіологи, патологи, гістологи, терапевти, акушери, перші бальнеологи.

Іноземцев завжди звертав увагу своїх учнів на велике значення морального фактора в роботі вченого і лікаря: «Чесність у науці нерозлучна з чесністю в житті, і хто в науці бачить лише дійну корову для себе, той не чесний слуга її, а підприємець, що обертає святе ім’я науки на торговий промисел».

Такі високі моральні якості були властиві й наступникові Іноземцева по кафедрі хірургії В.О.Басову (1812-1879). Басов працював у Московському університеті 35 років, спочатку прозектором анатомії, потім асистентом Філомафітського на кафедрі фізіології. Він досконало знав порівняльну анатомію, фізіологію, віртуозно володів технікою хірургії. Завдяки винятковому порядку й чистоті в його клініці складні операції в доантисептичний період закінчувалися в нього з мінімальною для тих часів летальністю. З наукових робіт Басова для історії вітчизняної і світової медицини найважливішою є запропонована ним у 1842 р. операція гастростомії, яку було вперше виконано ним на собаці і показано Філомафітський на лекціях. Ця операція дала змогу фізіологам розпочати шляхом систематичного експерименту вивчення процесу травлення. У клініці гастростомію для забезпечення живлення при непрохідності стравоходу з успіхом почали застосовувати лише через 35 років (Верней у Парижі, В.М.Снєгірьов у Москві в 1876 p.).

Антисептика, асептика у другій половині 19 століття

Нова епоха блискучого розвитку хірургії почалася з введенням антисептики. Після опублікування Лістером його праць про застосування антисептичного методу цей метод знайшов серед наших учених найпалкіших прихильників. Антисептику, як пізніше й асептику, почали широко застосовувати в Росії раніше, ніж на батьківщині Лістера – в Англії, а також у Франції, Німеччині.

Піонером антисептики в Росії був Павло Петрович Пелехін (1842-1917). Уже через кілька місяців після опублікування праць Лістера П.П.Пелехін їде в Англію і вивчає метод у самого автора. Повернувшись на батьківщину, він опубліковує першу в нас працю з антисептики «Успіх нових ідей в хірургії при лікуванні ран, складних переломів і гнійних скупчень». На цю ж тему Пелехін виголошує у Петербурзькому товаристві лікарів доповіді, в яких закликає хірургів перевірити на практиці цю надзвичайно перспективну методику. Лише в 1878 p., коли Пелехін почав завідувати хірургічною клінікою, він зміг широко застосовувати антисептичний метод, домігшись після складних оперативних втручань надзвичайно низької на ті часи летальності (7%). В його клініці запропоновано було замінити шкідливу для організму карболову кислоту на трихлорфенол – більш бактерицидний і менш подразливий препарат.

Павло Петрович Пелехін походив із стародавньої козацької родини. Один з його предків – Григорій Пелех – наприкінці XVII ст. був кошовим Запорізької Січі. Батько його Петро Павлович (1794-1870) у Петербурзькій медико-хірургічній академії був професором судової медицини і медичної поліції, а з 1849 р. до кінця життя викладав курс медицини в Київській духовній академії. За заповітом батька його заощадження в сумі 70 000 карбованців П.П.Пелехін передав Науковому товариству ім. Т.Г.Шевченка у Львові (1898 р.) на організацію хірургічної клініки. В 1913 р. Пелехін мав намір свої заощадження в сумі 300000 карбованців передати на відкриття українського університету у Львові. Початок першої світової війни перешкодив йому здійснити свій намір.

Уперше метод антисептики у воєнно-польових умовах з успіхом застосували під час російсько-турецької війни 1876-1877 рр. С.П.Коломнін, К.К.Рейєр, М.В.Скліфосовський та інші. С.П.Коломнін (1842-1886) – професор Київського університету, пізніше Петербурзької медико-хірургічної академії, надавав, як і Пирогов, основного значення не повітряній, а контактній інфекції. Відповідно до цього він спростив лістерівську пов’язку. Коломнін перший успішно застосував переливання дефібринованої крові в бойових умовах.

Широку пропаганду антисептичного методу, пізніше асептики, провадили в Петербурзі професор М.С.Субботін (1843-1913), з іменем якого пов’язана розробка лікування гнійних плевритів методом постійного відсмоктування, та видатний хірург Обухівської лікарні О.О.Троянов. У Москві цю роботу вели пам’ятні в історії вітчизняної хірургії М.В.Скліфосовський, П.І.Дьяконов, О.О.Бобров.

Микола Васильович Скліфосовський (1836-1904) – справедливо вважається найвидатнішим вітчизняним хірургом другої половини XIX ст. Він очолив велику роботу з планування і будівництва нового клінічного містечка на Дівочому полі в Москві, яке тепер є базою медичного інституту. Збудовані ним клініки були для тих часів найдосконалішими в Європі щодо забезпечення умов для лікувальної, педагогічної і науково-дослідної роботи. Він був одним з ініціаторів організації Московського хірургічного товариства, головою І Всеросійського з’їзду хірургів. Скліфосовський – один з організаторів Всесвітнього конгресу лікарів у 1897 p., президентом якого його було обрано. Конгрес відбувся в Москві. На нього зібралося 7 тисяч учасників. Останні 7 років творчої діяльності Скліфосовського припадають на Петербург, де він очолив єдиний у ті часи Інститут удосконалення лікарів, обсяг і умови роботи якого він значно збільшив і поліпшив.

Микола Васильович Скліфосовський (1836-1904) – справедливо вважається найвидатнішим вітчизняним хірургом другої половини XIX ст.

Народився він у сім’ї бідного канцеляриста на Херсонщині, виховувався в притулку для сиріт. У 1859р. закінчив Московський університет. Короткий час працював лікарем на Херсонщині, звідки перейшов в Одеську міську лікарню, де працював 8 років. За цей час виявив себе як видатний хірург, опублікував близько 20 наукових праць, з яких ми довідуємося, що ще в до-антисептичний час Скліфосовський в Одесі успішно робив оваріотомії, резекції щелеп. Через 4 роки Скліфосовський, захистивши дисертацію, виїхав на 2 роки за кордон, відвідав клініки Німеччини, Франції, Англії. За рекомендацією М. І. Пирогова 1870 р. Скліфосовського обрали професором хірургії Київського університету, але він поїхав на франко-прусський фронт і звідти повернувся до Петербурга, де дістав кафедру оперативної хірургії. У Петербурзі Скліфосовський працював 9 років, за цей час двічі виїжджав на фронти російсько-турецької війни, де виявив себе як досвідчений хірург і організатор подання допомоги пораненим із застосуванням антисептики.

У 1880 p. М.В.Скліфосовського було обрано професором Московського університету. На медичному факультеті цього університету в ті часи працювали такі видатні вчені, як терапевти Г.А.Захар’їн, О.О.Остроумов, невропатолог О.Я.Кожевников, педіатр Ніл Філатов, які в розвиток своїх дисциплін вносили багато нового, прогресивного. В той час як у Петербурзі хірургічні клініки під впливом П.П.Пелехіна, С.П.Коломніна перебудували свою роботу за принципами антисептики, в більшості московських клінік та лікарень і далі панували старі порядки: хірурги оперували у формених сюртуках, шовний матеріал фельдшери подавали хірургам, витягуючи його з одворотів своїх піджаків. Хірургічні клініки залишались, за висловом професора Вельямінова, який тоді був студентом цього університету, «царством смерті». Дрібні операції, такі як усунення атером голови, нерідко закінчувалися смертю хворого.

Діставши хірургічну клініку Московського університету, Скліфосовський почав перебудовувати всю її роботу на засадах антисептики. Це дало йому змогу одному з перших в нашій країні з успіхом виконати гастростомію на людині, резекцію шлунка, операції на жовчних шляхах, щитовидній залозі, кістково-пластичні операції (замок Скліфосовського, або російський замок). Від карболки Скліфосовський поступово перейшов до йодоформу, сулеми, а з часом – до асептичного методу. На цей час вітчизняним бактеріологом Л.Л.Гейденрейхом (1846- 1920) було експериментально доведено доцільність використання для стерилізації котлів з підвищеним тиском – автоклавів.

Працював Скліфосовський у Москві 14 років. Він очолив велику роботу з планування і будівництва нового клінічного містечка на Дівочому полі в Москві, яке тепер є базою медичного інституту. Збудовані ним клініки були для тих часів найдосконалішими в Європі щодо забезпечення умов для лікувальної, педагогічної і науково-дослідної роботи. Він був одним з ініціаторів організації Московського хірургічного товариства, головою І Всеросійського з’їзду хірургів. Скліфосовський – один з організаторів Всесвітнього конгресу лікарів у 1897 p., президентом якого його було обрано. Конгрес відбувся в Москві. На нього зібралося 7 тисяч учасників. Конгрес мав велике політичне значення: вперше на ньому було продемонстровано представникам усіх країн великі досягнення вітчизняної медичної науки і практики, які до того часу частково були невідомі на Заході, а то й свідомо ігнорувалися. Останні 7 років творчої діяльності Скліфосовського припадають на Петербург, де він очолив єдиний у ті часи Інститут удосконалення лікарів, обсяг і умови роботи якого він значно збільшив і поліпшив.

За ініціативою Скліфосовського було оголошено серед лікарів збирання коштів на побудову пам’ятника М.І.Пирогову в Москві. На його прохання відомий скульптор Шервуд безплатно створив прекрасну модель пам’ятника, який і було поставлено перед будинком хірургічної клініки на Дівочому полі.

Україна має честь зберігати на своїй землі останки двох найвидатніших вітчизняних хірургів XIX ст.: М. І. Пирогова, який вивів нашу вітчизняну хірургію на світову арену, і М. В. Скліфосовського, який гідно продовжив його роботу. За радянських часів ім’я М. В. Скліфосовського присвоєно науково-дослідному інституту швидкої допомоги в Москві.

Інститут невідкладної хірургічної допомоги імені М. В. Скліфосовського в Москві

Широке застосування антисептики за всіма правилами, рекомендованими Лістером, незабаром показало, що поряд з перевагами її, порівняно із старими методами лікування ран, є й істотні недоліки: місцеві некрози тканин, отруєння хірургів і хворих карболкою, тяжкі дерматози на руках тощо. Менш шкідливими, але згубними для тканин були і трихлорфенол, йодоформ, сулема. Виявилося і переважне значення контактної інфекції порівняно з повітряною.

У цей час бактеріологи, а пізніше гігієністи довели, що кип’ятіння, пропарювання, особливо під тиском, є найактивнішими і найзручнішими способами знищення бактерій. З гігієнічної лабораторії Петербурзької медико-хірургічної академії вийшла класична праця М.Я.Преображенського (1864-1918) «Фізична антисептика при лікуванні ран», в якій всебічно висвітлено питання про вплив фізичних властивостей перев’язного матеріалу на всмоктування ранового виділення і показано важливість зменшення або збільшення цього всмоктування для перебігу ранового процесу. Методи фізичної дезинфекції були незабаром запозичені хірургами для стерилізації перев’язного матеріалу, інструментів, білизни. Хімічні засоби залишалися для дезинфекції рук, операційного поля та ін. Антисептичний і асептичний методи почали застосовувати як такі, що доповнюють один одного, щоб не допускати потрапляння в рану бактерій – основних збудників гнійних процесів.

Широкими популяризаторами асептики були в Петербурзі М.С.Субботін, О.О.Троянов, у Москві – М.В.Скліфосовський, П.І.Дьяков, у Берліні – Е.Бергман, Шімельбуш, у Парижі – Ж.Пеан, у Відні – Т.Більрот. В розробці і введенні в практику антисептики і асептики брали участь представники багатьох країн.

Видатна роль у розвитку анатомо-фізіологічного напряму у вітчизняній хірургії і розробці нових оперативних методів лікування належить Олександрові Олексійовичу Боброву (1850-1904) та його численним учням. Він змінив Скліфосовського на кафедрі факультетської хірургії. Бобров запропонував нові засоби кісткової пластики дефектів черепа, хребта, операцію закритої ехінококоектомії, оригінальний метод операції пахвинної грижі. Він перший почав широко застосовувати вливання фізіологічного розчину кухонної солі при шоку та інших критичних станах організму. Апарат Боброва для таких вливань використовується й тепер. Разом із своїми учнями він збагатив вітчизняну хірургію класичними посібниками з топографічної анатомії і оперативної хірургії. Його учень П.І.Дьяконов (1855-1908), перший професор із земських лікарів, багато працював над удосконаленням в хірургії антисептики та новим тоді методом асептики, йому належать видатні праці з .хірургії стравоходу, ринопластики, хірургії на жовчних шляхах. Дьяконов перший у світовій хірургії запропонував і ввів у практику ранні фізичні вправи після операцій та раннє вставання. Він був одним з основоположників вітчизняної хірургічної преси.

З 1891 р. Дьяконов разом із Скліфосовський власним коштом видавали журнал «Хирургическая летопись». У зв’язку з переїздом у 1895 р. до Петербурга Скліфософський вийшов з редакції, і Дьяконов за допомогою А.П.Чехова намагався знайти видавця журналу. Чехов .умовив видавця реакційної газети О.С.Суворіна надати субсидію журналу, але Дьяконов категорично відмовився прийняти від нього допомогу і вирішив видавати журнал своїм коштом під новою назвою «Хирургия», як було запропоновано Чеховим. Журнал скоро став найпопулярнішим і найавторитетнішим спеціальним виданням в Росії і за кордоном. Навколо нього об’єдналися передові хірурги університетських центрів і земства. В журналі своєчасно знаходили відбиття актуальні питання хірургічної науки, і тепер за ним можна простежити розвиток вітчизняної хірургії кінця XIX – початку XX ст.

У журналі широко висвітлювався досвід роботи земських лікарів, публікувалися їхні звіти про роботу. Видання журналу вимагало від Дьяконова і членів його сім’ї, які всі були добровільними і єдиними технічними працівниками редакції, не лише витрати власних обмежених коштів, а й великого напруження. А.П.Чехов весь час підтримував моральний дух Дьяконова. «Ви підтримуєте в мені,- писав Дьяконов в одному з листів Чехову,- віру в мої сили і успіх тієї справи, яку я вважаю насущно необхідною для руху нашої наукової думки і для розвитку в нас наукової, а не ремісничої хірургії».

Починаючи з 1900 р. багато зусиль доклав Дьяконов для організації щорічних з’їздів російських хірургів. Як постійний член організаційних комітетів, він прагнув, щоб програми з’їздів відбивали життєві запити хірургічної науки і практики, досвід і успіхи вітчизняної хірургії.

Закриваючи VII з’їзд, на якому були продемонстровані успіхи в хірургії стравоходу – П.О.Герцена, в шлунковій хірургії – С.І.Спасокукоцького, в лікуванні захворювань суглобів – М.О.Вельямінова, Дьяконов, який очолював з’їзд, з гордістю підкреслив самобутність і самостійність розвитку вітчизняної хірургії.

Ми навели докладніше обставини видання журналу «Хірургія», щоб показати, з якими труднощами народжувалася в Росії спеціальна наукова преса. Царські органи освіти ставилися байдуже до справи розвитку вітчизняної науки, їх передусім турбувало проникнення в школи прогресивних ідей, з якими велася постійна і нещадна боротьба.

 

Зуболікарська допомога у другій половині 19 століття

Лікування зубів з давніх-давен провадилось засобами побутової медицини. По містах і селах були відомі особи, які вміли видаляти зуби; виконувалось це звичайними обценьками.

Перші відомості про зубних лікарів маємо з часів Петра І, який сам охоче видаляв зуби і часто мав при собі пристосовані для цього щипці. За Петра І почали прибувати іноземні зубні лікарі, і за наказом сенату з 1721 р. на право практики вони повинні були складати попередньо іспити при Медичній канцелярії. На кінець XVIII ст. у Москві та Петербурзі іноземних зубних лікарів було близько 20. З 1790 р. вони почали приймати на навчання місцевих молодих людей, яким після перевірки здобутих знань надавалось право самостійної практики. В Києві у 1840 р. був лише один зубний лікар-іноземець і один ювелір, який виготовляв штучні зуби.

Першу приватну зуболікарську школу було відкрито в Петербурзі у 1881 р. Приймали на навчання спочатку з освітою 4 класи, а пізніше – 6 класів гімназії. Всі зуболікарські школи в Росії до Великої Жовтневої соціалістичної революції були приватні, офіційно завідували в них дипломовані лікарі. Такі школи на Україні були в Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі. В урядових лікувальних закладах, у міських і земських лікарнях посад зубних лікарів не було. Зуболікарська допомога була цілком у руках приватних лікарів. Лише окремі дипломовані лікарі обирали своєю спеціальністю лікування зубів, щелеп. Відсутність зв’язку зуболікарських шкіл з вищими медичними школами дуже обмежувала загальну медичну підготовку зубних лікарів. Недостатність своєї освіти усвідомлювали самі зубні лікарі, які на своїх з’їздах вирішили звертатись до уряду про відкриття державних зуболікарських інститутів, але їхні клопотання не були задоволені. Наслідки такої неуваги до вивчення і лікування захворювань щелепно-лицевої ділянки особливо проявились під час першої світової війни, коли велика кількість поранених з пошкодженнями щелеп і зубів, із спотворенням обличчя не діставали раціональної допомоги через відсутність у хірургів досвіду в цій галузі. Необхідність у такій допомозі і зумовила виділення в хірургії окремої галузі, що спеціалізувалася на лікуванні захворювань порожнини рота, щелеп і суміжних ділянок лиця і шиї,- стоматології (від грецьк. охоца – рот, Ябуоа – слово), яка набула широкого розвитку вже в радянській медицині.

Терапія 19 століття

Особливістю історичного розвитку вітчизняної медичної науки є те, що він відбувався під впливом передових ідей представників громадської і філософської думки, виразниками яких були М.В.Ломоносов, О.М.Радищев, В.Г.Бєлінський, О.І.Герцен, М.Г.Чернишевський, М.О.Добролюбов. Усі вони вбачали в поширенні знань з природничих наук основу для вкорінення в громадську свідомість матеріалістичного світогляду. Особливого значення революційні демократи другої половини XIX ст. надавали фізіології. Найтісніший зв’язок клініцистів і фізіологів стає характерною особливістю і вітчизняної медицини. Найвидатнішим клініцистом-терапевтом другої половини XIX ст. був С. П. Боткін.

Сергій Петрович Боткін (1832-1889) був сином московського купця-чаєторговця, в сім’ї якого було 25 дітей. Виховував Сергія Петровича його старший брат Василь Петрович, людина високої культури, який входив до знаменитого гуртка Бєлінського, Грановського, Станкевича і залучив у коло своїх інтересів і молодшого брата. Під час навчання на медичному факультеті Московського університету Боткін під впливом таких видатних своїх учителів, як Ф.І.Іноземцев, фізіолог І.Т.Глєбов, терапевт І.В.Варвинський, виявив великий інтерес до наукової роботи. За рекомендацією І.Т.Глєбова, який був віце-президентом Медико-хірургічної академії в Петербурзі, Боткіну після закінчення медичного факультету було запропоновано підготуватися до того, щоб мати право посісти посаду ад’юнкта (помічника) професора терапевтичної клініки Петербурзької медико-хірургічної академії. Боткін їде за кордон, протягом трьох років працює в Берліні в найпередовішій у ті часи клініці Траубе, в лабораторії Вірхова, а також лабораторіях фізіологів Карла Людвіга у Відні і Клода Бернара в Парижі разом зі своїм другом по університету І.М.Сєченовим. Боткін ставився дуже критично до того, що спостерігав у клініках західних країн. Так, у Парижі він досить критично відгукнувся про Армана Труссо, одного з найпопулярніших тоді в Європі терапевтів. Лікування в його клініці він характеризував як емпіричне, науково не обґрунтоване; його діагностику вважав шпитальною, не підкріпленою лабораторними даними і більш сучасними методами дослідження. Водночас у лікарні скромного й маловідомого лікаря Беккереля він констатував більш наукову постановку лікування й діагностики, ніж у славнозвісного професора Труссо. У Берліні він стримано оцінив клініку Фреріхса, поставивши значно вище за науковим рівнем клініку Траубе. Водночас він критично зауважує, що у природничо-науковому обґрунтуванні патологічних процесів у Траубе переважає не фізіологічне, а суто морфологічне пояснення – те, що І.М.Сеченов пізніше у своїй дисертації назвав «крайній ступінь анатомічного напряму у патології».

У 1859 р. після захисту дисертації «Про всмоктування жиру в кишках» на ступінь доктора медицини Боткіна призначають ад’юнктом терапевтичної клініки Петербурзької медико-хірургічної академії. Через хворобу завідувача клініки йому довелося відразу ж фактично виконувати обов’язки професора. Вже в перший рік роботи Боткін звернув на себе увагу як видатний клініцист, який блискуче використовував у клініці найновіші досягнення фізіології, патологічної фізіології, хімії. Він організував клініко-експериментальну лабораторію. При терапевтичній клініці це була одна з перших лабораторій не тільки в Росії, айв Європі взагалі. Під керівництвом С.П.Боткіна в цій лабораторії 10 років працював великий фізіолог І. П. Павлов. На третій рік роботи Боткіна в клініці звільнилося місце завідувача кафедри. На це місце професори-іноземці, які працювали в академії, виставили своїх кандидатів. Молодий 29-літній ад’юнкт Боткін не мав ніяких надій бути обраним конференцією академії завідувачем кафедри. Проте справу вирішили студенти і прикомандировані до клініки для вдосконалення молоді лікарі, які подали на конференцію Академії петицію і відверто заявили претендентам-іноземцям, що вони вважають єдиним гідним кандидатом на завідувача кафедри С.П.Боткіна.

В той час начальником академії був відомий хірург П.А.Дубовицький, який разом з передовими професорами академії хіміком М.М.Зініним і фізіологом І.Т.Глєбовим намагався оновити склад викладачів Академії молодими талановитими російськими вченими. Клопотання студентства відповідало їхнім планам, і Боткіна було обрано професором терапевтичної клініки, якою він і керував 28 років.

С.П.Боткін у роботі не знав міри, настільки захоплювався, що забував про себе. Свій робочий день він закінчував о 4 годині ранку. Влітку час свого відпочинку він присвячував експериментальним дослідам. Завжди при ньому була медична книжка чи журнал, які він читав у кожну вільну хвилину. Таке безперервне надмірне навантаження дало себе знати: в 57 років він помер від тромбозу серцевих судин.

Основним прагненням Боткіна в його науковій і клінічній роботі було наблизити медицину до точних природничих наук, відійти в діагностиці й лікуванні хвороб від сліпого емпіризму, який був властивий тогочасній терапії.

«Щоб принести істинну користь людині,- писав він у своїх «Клінічних лекціях»,- неминучий для цього шлях є науковий, по якому ми пішли з самого початку і який не повинні лишати, беручись за практичну медицину, а тому в клініці треба навчитися раціональної практичної медицини, а якщо практична медицина має бути поставлена в ряд природничих наук, то зрозуміло, що прийоми, які застосовуються в практиці для дослідження, спостережень і лікування хворого, мають бути прийомами природодослідника. Для майбутнього лікаря з науковим нахилом потрібне вивчення природи в повному розумінні цього слова. Знання фізики, хімії, природничих наук становить найкращу підготовчу школу для вивчення наукової і практичної медицини».

Для розпізнавання хвороби крім анамнезу, безпосереднього детального огляду, аускультації і перкусії Боткін вводить у себе в клініці докладне лабораторне дослідження виділень організму всіма відомими на його час методами. Він надавав виняткового значення об’єктивному дослідженню хворого, звертав увагу на найменшу деталь, намагаючись усе помічене пояснити, пов’язати одне з одним. Усі добуті про хворого відомості разом з об’єктивними й лабораторними даними Боткін піддавав послідовному логічному аналізу, який приводив його до певного клінічного діагнозу і давав змогу накреслити план лікування.

Тонкість боткінських діагнозів, перевірених нерідко секціями, не переставала дивувати навіть найближчих його учнів. Ця глибина клінічного мислення Боткіна була наслідком не лише його природних якостей, а, головне, його невтомної наполегливості в роботі над собою, над удосконаленням своєї спостережливості, постійного намагання правильно зрозуміти добуті дані об’єктивного дослідження хворого, лабораторних аналізів, великих знань його в галузі фізіології, хімії, широкої обізнаності у світовій літературі.

Як досягти тонкості в діагностиці, як правильно будувати план лікування – про це докладно розповів Боткін у своїх «Клінічних лекціях». У 1866 р. він видав 1-й том лекцій, який весь присвячений клінічному аналізові лише одного хворого з серцевою недугою. В цій праці докладно пояснюється патогенез усіх симптомів, помічених у хворого, і його об’єктивних даних, розшифровується вся складна розумова робота, на основі якої лікар обґрунтовує діагноз і будує план лікування. Лекції відразу звернули на себе увагу не тільки в нашій країні, а й за кордоном, їх переклали, що було незвично для російської медичної літератури тих часів, французькою і німецькою мовами. Пізніше (1868, 1875) Боткін видає 2-й і 3-й томи своїх клінічних лекцій.

Під впливом фізіологічних праць І.М.Сєченова, особливо його поглядів на роль центрів головного мозку в рефлекторному механізмі фізіологічних процесів, Боткін довів рефлекторний механізм цілого ряду патологічних проявів. У своїх «Клінічних лекціях» він з погляду рефлекторної теорії дає аналіз деяких форм гарячок неврогенного походження, хлорозу, порушень кровотворення та ін. Боткін розвинув і поглибив погляди Дядьковського в цьому питанні, ґрунтуючись на нових досягненнях фізіології.

Свій погляд на значення нервової системи у патогенезі захворювань Боткін завжди прагнув обґрунтовувати експериментально. Він перевіряв і обґрунтовував також застосування в клініці нових лікарських засобів. У його лабораторії були вивчені і після цього дістали широке застосування в клініці горицвіт, конвалія, чемериця, строфант, кофеїн, кокаїн, солі калію та ін. В лабораторії при клініці його учні провели ряд експериментальних досліджень.

І.П.Павлов так висловився про С.П.Боткіна: «Розум його, не зваблюючись негайним успіхом, шукав ключа до великої загадки: що таке хвора людина і як допомогти їй,- в лабораторії, в живому експерименті… На моїх очах десятки своїх учнів він направляв у лабораторію. І ця висока оцінка експерименту клініцистом складає, на мою думку, не меншу славу Сергія Петровича, ніж його клінічна відома всій Росії діяльність… Сергій Петрович був найкращим втіленням законного й плодотворного союзу медицини й фізіології – тих двох родів людської діяльності, які на наших очах споруджують будову науки про людський організм і гадають у майбутньому забезпечити людині її найбільше щастя – здоров’я і життя»1.

Боткін дав класичний опис клініки мітрального стенозу, показав різницю між дилатацією і гіпертрофією серця. Судини він розглядав не як прості провідники крові, а як органи, здатні періодично розширятися й скорочуватися. Пізніше учень його М.В.Яновський, продовжуючи дослідження в цьому напрямі, створив учення про периферичне серце. Боткін дав класичний опис крупозної пневмонії, описав різкі ускладнення ревматизму, показав, що ревматичний ендокардит може розвиватися без ураження суглобів або випереджати його. Він звертає увагу на функціональні зміни в організмі, підкреслює часту невідповідність функціональних порушень анатомічним. Він писав у своїх «Клінічних лекціях», що можна знайти значні порушення в організмі без особливо різких хворобливих відчуттів і, навпаки, дуже незначні патологоанатомічні зміни можуть супроводитися нескінченними різного роду скаргами. Аналізуючи у своїх лекціях захворювання нирок, Боткін набагато раніше від Ф.Фольгарда і Т.Фара описав клінічну картину і довів різницю між нефритами і нефрозами. Він перший розглядав так звану катаральну, або паренхіматозну, жовтяницю як інфекційне захворювання. Ця хвороба по справедливості дістала назву morbus Botkini.

Критики С.П.Боткіна, передусім Н.Ф.Голубов, дорікали йому за надмірну увагу до питань теорії. Голубов повторив версію про «терапевтичний скептицизм» Боткіна, що, на його”думку, «межував з терапевтичним нігілізмом». Терапевтичний скептицизм – течія, що склалася у віденському науковому лікарському середовищі у середині XIX ст.; його представники, найвідомішим з яких був професор Йозеф Дітль, вважали єдиним науковим розділом медицини діагностику і ставили під сумнів можливість наукового обґрунтування терапії. Терапевтичні нігілісти цілком заперечували можливість наукової розробки терапії. Правда, С. П. Боткін писав, що прописування маси малоефективних ліків веде до вироблення «сумного переконання у безсиллі наших терапевтичних засобів». Та саме для того щоб зробити терапію і медицину в цілому ефективною і науково обґрунтованою, С.П.Боткін і розробляв питання фізіології, експериментальної патології й фармакології. Підведення під клінічну діяльність науково-експериментальної основи, відмову від необгрунтованої емпірії у призначенні ліків ніяк не можна змішувати з терапевтичним скептицизмом і тим більше з нігілізмом.

С.П.Боткін усе життя боровся з консерватизмом у медицині. Коли у 1872 р. він добивався створення у Медико-хірургічній академії кафедри патологічної фізіології і переходу на посаду завідуючого цією кафедрою В.В.Пашутіна з Казані, професор Д.Д.Ейхвальд, керівник другої кафедри терапії на конференції (тобто Вченій раді Академії) заявив: «Якщо ми будемо слідувати шляхом Сергія Петровича (Боткіна), то невдовзі почнемо готовити і випускати не лікарів, а лаборантів. Досить нам теоретичних, лабораторних кафедр. їх вже забагато». При голосуванні пропозиція Боткіна пройшла більшістю усього в два голоса.

Одночасно з педагогічною, клінічною і науковою роботою С. П. Боткін провадив і велику громадську діяльність: він був головою Товариства лікарів у Петербурзі. За його ініціативою на кошти членів Товариства було збудовано лікарню для безплатного лікування бідних верств населення. Лікарня дістала назву Олександрівської лікарні для чорноробів. Боткін особисто керував цією лікарнею, зробив її зразковою для свого часу, перетворив на філіал клініки. Слідом за цією лікарнею Боткін, переборюючи значні перешкоди з боку міської думи, зайнявся поліпшенням справ в інших лікарнях Петербурга. Йому вдалося поліпшити справи в Обухівській лікарні, відомій своїми безладдям і високою смертністю. У радянські роки лікарню було названо ім’ям А.А.Нечаєва – ординатора клініки Боткіна: призначений за рекомендацією Боткіна головним лікарем лікарні, Нечаєв під керівництвом свого вчителя перетворив її на зразковий лікувальний заклад. Нині тут міститься клініка Військово-медичної академії. За зразком Олександрівської і Обухівської лікарень згодом було перебудовано роботу інших лікарень Петербурга, а також Москви та інших міст. За прикладом лікарів Петербурга в усіх великих містах Росії і України, де були товариства лікарів, почали на кошти товариств відкривати лікарні та амбулаторії для безплатного лікування. Як депутат міської думи і заступник голови комісії охорони здоров’я, Боткін багато зробив для поліпшення лікарняної справи в Росії. Він домігся також введення у Петербурзі так званих думських лікарів, які перебували на утриманні міської думи і обов’язок яких полягав у поданні безплатної медичної допомоги хворим певної дільниці міста, а також у запобіганні спалахам епідемічних хвороб. Думські лікарі стали прообразом майбутніх дільничних лікарів. Як і його товариш І.М.Сеченов, С.П.Боткін був прибічником жіночої медичної освіти і активно сприяв жінкам, які навчалися медицини, і жінкам-лікарям. Майже всі думські лікарі, введені у Петербурзі з ініціативи Боткіна, були жінки.

Для боротьби з епідеміями, які в ті часи не припинялися не лише в провінції, а й у столиці, Боткін розробив детальний план організації праці протиепідемічного товариства, але в умовах царизму він не зміг навіть частково здійснити його.

С. П. Боткін був засновником вітчизняної терапевтичної школи, яка розглядала організм як єдине ціле. У патогенезі захворювань представники школи Боткіна вважали провідною роль зовнішнього середовища і центральної нервової системи. Погляди цієї школи цілком поділяє радянська медицина, з істотними, зрозуміло, доповненнями – урахуванням соціальних умов життя людини.

За 28 років роботи С. П. Боткіна в Петербурзькій медико-хірургічній академії з його клініки вийшло 420 наукових праць, з них 87 докторських дисертацій. Майже всі наукові праці клініки друкувалися в «Еженедельной клиничєской газете» та «Архивах клиники внутренних болезней», які фактично видавалися коштом Боткіна. З його численних учнів 34 зайняли з часом професорські кафедри майже в усіх російських медичних вищих школах не лише з терапії, а й з фізіології, фармакології, педіатрії, дерматології, загальної патології.

З учнів С.П.Боткіна відзначився науковою і особливо громадською роботою професор Петербурзької медико-хірургічної академії В.О.Манассеїн (1841-1901). Продовжуючи напрям робіт свого вчителя, Манассеїн вивчав вплив психіки на патогенез і перебіг різних захворювань, багато уваги приділяв вивченню проблеми голодування. Разом з О.Г.Полотебновим він уперше відзначив антибіотичні властивості гриба Penicillium glaucum (1871).

В.О.Манассеїн протягом 1880-1901 pp. редагував заснований ним найпоширеніший у ті часи російський медичний журнал «Врач», в якому крім суто наукових друкувалися статті про роль лікаря як громадянина. Манассеїн вимагав від лікаря високих моральних якостей, викривав у журналі темні сторони діяльності урядової і земської адміністрації, ганьбив окремих лікарів за не гідні їхньої професії вчинки.

Досягнення передових клінічних шкіл Петербурга і Москви знайшли сприятливий грунт для засвоєння і дальшого розвитку терапії в медичних школах України. Особлива роль у цьому належить школі С.П.Боткіна, безпосередні учні якої В.В.Лашкевич та В.Т.Покровський очолили кафедри терапії в Харкові і Києві.

В. В. Лашкевич (1835-1888)

Володимир Валеріанович Лашкевич (1835-1888) по закінченні із золотою медаллю Петербурзької медико-хірургічної академії був залишений при кафедрі С. П. Боткіна для підготовки до науково-педагогічної діяльності.

Разом з В.Т.Покровським, який також відбував стажування при клініці Боткіна, його було відряджено за кордон. Після повернення їх через два роки на батьківщину В.В.Лашкевича було обрано на кафедру факультетської терапії в Харківському університеті, В. Т. Покровського – на кафедру госпітальної терапії в Києві. Як лікувальну, так і педагогічну роботу у своїх клініках вони побудували за методами свого великого учителя.

В.В.Лашкевич скоро здобув велику популярність у Харкові. Його лекції, багаті на фактичний матеріал, тонкий аналіз симптомів захворювання, позначені чіткою диференціацією, докладним обгрунтуванням лікувальних засобів, постійно приваблювали велику аудиторію не лише студентів, а й лікарів. Лашкевич намагався, як і його учитель, зблизити терапію з іншими дисциплінами, природничими науками, використовував у своїй роботі все нове, що могло сприяти поступові науки. Як прибічник спеціалізації в медицині, він зазначав: «Будь-яка спеціальність є лише гілка головного дерева, частина цілого, вона плідна лише тоді, коли перебуває в живому органічному зв’язку з деревом, не відірвана від нього, цього не слід забувати, бо в противному разі легко скотитися в ремісництво».

Лашкевич особливого значення надавав фізичному вихованню, він дотримувався погляду, що ряд захворювань, зокрема хронічний бронхіт, недокрів’я, диспепсія, можна вилікувати самою лише гімнастикою.

«Гімнастичні вправи мають бути нарівні з іншими предметами викладання… навчальні заклади не повинні виховувати інвалідів, розумовий розвиток має йти поряд з фізичним». Ці його думки змогла реалізувати лише радянська школа. Лашкевич розвивав учення Боткіна про рефлекторний механізм ряду захворювань, йому належить заслуга розробки показань і впровадження в практику оксигенотерапії. Він брав активну участь у громадській роботі; з 1871 по 1882 р. очолював Харківське медичне товариство. Лашкевич заповів 20 тисяч карбованців на організацію лабораторії при терапевтичній клініці, передав медичному факультетові бібліотеку з 3 тисяч томів і заповів 20 тисяч карбованців на допомогу бідним студентам та учням ремісничої школи.

Не так сприятливо склалася робота Василя Тимофійовича Покровського (1838-1877) в Києві. Він продовжував досліди Боткіна з вивчення патології нирок. Особливу увагу Покровський приділяв захворюванням на тиф: подав у деталях диференційні особливості в клініці черевного, висипного та поворотного тифу.

Заразившись висипним тифом, помер на 39-му році життя.

Заслуга створення видатної терапевтичної школи на Україні належить В. П. Образцову, який за своїми науковими поглядами також був послідовником С. П. Боткіна – свого учителя у Петербурзькій медико-хірургічній академії.

Василь Парменович Образцов (1849-1920) блискуче закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію, де слухав лекції С.П. Боткіна, І.М.Сєченова. Після короткочасної роботи земським лікарем він удосконалював свої знання за кордоном. Захистив докторську дисертацію з морфології крові і кі-стковомозкового кровотворення. Не маючи змоги в зв’язку з політичною неблагонадійністю працювати в столичних клініках, Образцов був спочатку завідуючим терапевтичним відділом військового госпіталю в Києві, а пізніше, в 1888 p.,- терапевтичним відділом міської лікарні на 80 ліжок. На свої кошти він при відділі організовує лабораторію, об’єднує навколо себе здібних молодих лікарів, перетворює терапевтичний відділ міської лікарні на справжню клініку. Лише в 1893 р. Образцова обирають професором медичного факультету Київського університету, з яким він уже не втрачає зв’язку до самої смерті.

Великою заслугою В.П.Образцова в історії світової клінічної медицини є розробка глибокої методичної ковзної пальпації органів живота.

Перкусія і аускультація відіграли виняткову роль у діагностиці захворювань органів грудної клітки. Для діагностики захворювань органів живота ці методи не мали істотного значення. Образцов, застосовуючи розроблений ним метод пальпації, показав, що ним після певного тренування можна точно визначити положення, фізичні властивості органів живота і патологічні зміни в них. Його перші повідомлення про це на засіданнях медичних товариств, у журналах були зустрінуті скептично, навіть після підтвердження його клінічних висновків на операціях і секціях. Лише з уведенням в клініку рентгенологічних досліджень (1904-1910), коли було проведено порівняльні дослідження пальпаторних даних з даними рентгеноскопічними, метод пальпації за Образцовим дістав всесвітнє визнання. Методика глибокої систематичної ковзної пальпації за Образцовим поставила діагностику захворювань органів живота на тверду основу, і тому в історії клінічної медицини відкриття В.П.Образцова справедливо оцінюється нарівні з відкриттям Ауенбруггера і Лаеннека.

Використовуючи свій метод пальпації, Образцов уперше розробив диференціальну діагностику коліту й ентериту, раку і туберкульозу сліпої кишки, апендициту. Він перший описав клінічну картину і поставив за життя діагноз грижі Трейца, коли тонка кишка ущемлюється в” fossa duodenojejunalis. Образцову належать видатні праці з діагностики серцевих захворювань. Він дотримувався погляду, що вислухувати серце потрібно не лише стетоскопом, а й безпосередньо вухом, а перкусію провадити як по пальцю, так і безпосередньо пальцем. У мелодії серця він виділив ще третій тон як наслідок розслаблення м’яза серця в протодіастолі. Образцов уточнив діагностику недостатності клапана аорти, описавши роздвоєння І тону внаслідок подвійного скорочення лівого шлуночка. Разом із своїм учнем М.Д.Стражеском він уперше описав клінічну картину тромбозу коронарних артерій серця, що дало змогу встановити за життя діагноз інфаркту міокарда.

Терапевтичні школи, створені С.П.Боткіним, Г.А.Захар’їним і В.П.Образцовим, стали підвалинами, на яких успішно розвивається терапевтична наука.

 

У XVIII ст. здійснено поступ у боротьбі із моровими (епідемічними) хворобами, хоча цей поступ носить ще емпіричний характер. Ідея про наявність живих збудників інфекційних захворювань існувала ще в глибокій давнині. Вживались певні запобіжні заходи, ізоляція інфекційних хворих. Першим описав живі мікрооганізми Антоні Левенгук за допомогою сконструйованого ним мікроскопа (1695).

 

         Видатним досягненням емпіричного періоду XVIII ст. стало обґрунтування методу попередження захворювання натуральною віспою (вакцинація) сільським лікарем, англійцем Едвардом Дженнером (1749–1823).

 

 

Едвард Дженнер (1749–1823)

 

Він звернув увагу на те, що у доярок, які доять корів, хворих коров’ячою віспою, на руках з’являються міхурці, які нагадують вісп’яні пустули. Через декілька днів вони рубцюються. Коли в цій місцевості виникала натуральна людська віспа, доярки ніколи нею не хворіли. Свої спостереження Дженнер вів 25 років. В 1796 р. він прищепив восьмирічному хлопчику вміст пустули коров’ячої віспи, пізніше — пустулу натуральної віспи. Хлопчик не захворів. У 1798 р. Дженнер підсумовує свої спостереження у книзі «Дослідження причин і дії коров’ячої віспи». З цього року віспощеплення впроваджується в англійській армії і флоті, а з 1808 р. стає державним заходом. Луї Пастер назвав Дженнера «найбільшим з англійців».

 

Друга половина XVIII ст., перша половина і середина XIX ст. позначені цілою низкою природничо-наукових відкриттів, з яких Ф. Енгельс виділив три, найбільш значні: відкриття клітини; відкриття перетворення енергії; відкриття еволюційного розвитку організмів.

Клітинну будову рослин першим описав англійський учений Роберт Гук ще в 1665 p., вивчаючи рослини за допомогою вдосконаленого мікроскопа Янсена. Видатний французький учений і революційний діяч Франсуа Распайль (1794-1878) у-1824 р. у своїх працях доводив, що клітина є основним структурним елементом рослин і тварин. Це положення підтвердив у 1834 р. професор медико-хірургічної академії в Петербурзі П. Ф. Горя-нінов (1796-1865). На цей час удосконалилась техніка виготовлення мікроскопів. Працями Дейля і Фраунгофера було запропоновано спосіб усунення хроматичної аберації. Це дало змогу вивчати тоншу будову клітин рослин і тваринних організмів. Велика заслуга в цьому належить чеському вченому Яну Пуркіне (1787-1869), який у 1837 р. в своїх доповідях і демонстраціях у Празі переконливо довів не лише морфологічну, а й біолого-фізіологічну єдність клітин рослин і тваринних організмів. У 1838-1839 pp. було опубліковано праці німецьких учених ботаніка Якоба Шлейдена (1804-1881) і лікаря Теодора Шванна (1810-1882) про клітинну будову рослин і тваринних організмів. Особливо докладно ці питання висвітлено в капітальній праці Т. Шванна «Мікроскопічне дослідження про відповідність в будові і рості рослин» (1839), в якій сформульовано основні положення клітинної теорії. Він визнавав фізіологічну самостійність клітини і розглядав організм як суму клітин. Він першим описав в ядрах тваринних клітин ядерця, яким надавав великого значення.

Як бачимо, відкриття клітинної будови рослин і тварин було результатом праці багатьох учених різних країн і відіграло велику роль у прогресі природничих наук, особливо медицини. Ф. Енгельс у «Діалектиці природи» писав, що тільки з часу цього відкриття стало на твердий грунт дослідження органічних, живих продуктів природи – як порівняльна анатомія і фізіологія, так і ембріологія. Покров таємниці, що окутував процес виникнення та росту й структуру організмів, був зірваний. Незбагненне до того часу чудо виступило у вигляді процесу, що відбувається за тотожним по суті для всіх багатоклітинних організмів законом.

Клітинна теорія будови організмів змусила переглянути тогочасні погляди на патологію, потрібно було побудувати на нових підвалинах патологічну анатомію. Це здійснив видатний німецький учений Рудольф Вірхов (1821-1902).

Рудольф Вірхов (1821-1902)

Рудольф Вірхов по закінченні медичної освіти в 1843 р. працював спочатку помічником, пізніше прозектором центральної лікарні в Берліні. Вже перші його праці з судинної патології, про запалення звернули на себе увагу новим, науковим підходом до досліджуваних явищ, докладним обгрунтуванням кожного положення, прекрасною ілюстрацією морфологічних змін у клітинах, тканинах, органах. У 1846 р. він засновує журнал «Архів патанатомії, фізіології і клінічної медицини», який невдовзі став органом міжнародного значення у питаннях теоретичної медицини. В 1848 р. за участь у революційних подіях змушений був залишити Берлін і прийняти кафедру патологічної анатомії у Вюрцбурзькому університеті, яку посідав 7 років. За цей час Вірхов виконав важливі дослідження, систематизовані ним у книзі «Целюлярна патологія як учення, що грунтується на фізіологічній і патологічній гістології». В цій праці, яку було відразу ж перекладено майже на всі мови світу, подано характеристику основних патологічних процесів з погляду целюлярної патології, запропоновано нову термінологію, яка стала загальновизнаною.

У 1866 р. Вірхов повертається до Берліна, де для нього було створено спеціальний інститут патології, там він працює до кінця життя. Вірхов опублікував близько 1000 праць в основному з патогенезу загальнопатологічних процесів і характеристики патологічних змін при різних захворюваннях. Вірхов у своїх працях підкреслював необхідність для патологоанатома тісного контакту з клініцистами і навпаки: «…патологоанатом з анатомічного театру повинен іти до ліжка хворого, і на цій дорозі він повинен зустріти клініциста, який іде в зворотному напрямі». Вірхов працював багато і в галузі антропології, етнографії, археології, активно займався питанням громадської медицини, створив при інституті найбільший у світі музей патологічних препаратів. У другій половині свого життя Вірхов, в атмосфері розквіту прусського шовінізму та з остраху (після Паризької комуни) перед революцією народних мас, стає противником еволюційних ідей у природі, яких раніше дотримувався, виступає проти вчення Дарвіна, вважає, що його погляди приводять до «небезпечного соціалізму», зближується з прусським реакційним урядом.

Рудольф Вірхов, як і Теодор Шванн, був учнем талановитого німецького фізіолога Йоганнеса Мюллера. Вірхов цілком поділяв погляди свого товариша по школі Шванна на клітину як на самодостатню одиницю в організмі. Звідси він зробив висновок: «Всі наші патологічні відомості потрібно звести до змін в елементарних частинках тканин, у клітинах… Вся патологія є патологія клітин… Ненормальна діяльність клітин є причиною різних захворювань». Вірхов не визнавав гуморальної теорії і відкидав думку про особливе значення нервової системи для перебігу процесів в організмі. До кінця свого життя він залишався прихильником повної автономності життєвих процесів у клітинах організму. Хворобу Вірхов розглядав як суто місцевий процес у певній ділянці організму, не розумів цілісності організму, його єдності з навколишнім середовищем. Вірхов не визнавав відмінності органічних процесів від неорганічних; як і його попередники матеріалісти-механіцисти, вважав, що закони механіки, фізики, хімії можна з повним правом застосовувати і до процесів у живих організмах. «Електричні процеси в нерві,- писав він,- відбуваються не інакше, ніж у телеграфному дроті… живе тіло виробляє тепло через спалювання таким же способом, як це має місце в печі, крохмаль перетворюється на рослину і глікоген на цукор, як на заводі».

Вірхов та його послідовники суть патологічних процесів зводили до морфологічних порушень у клітинах і основну увагу звертали фактично на наслідки патологічних явищ, а не на процес розвитку їх.

Ще за життя Вірхова його вчення піддав гострій критиці Ф. Енгельс. Негативну оцінку целюлярної теорії патології дали М. І. Пирогов, С. П. Боткін, 1. М. Сєченов. Сєченов у тезах своєї докторської дисертації в 1860 р. писав: «Клітинна патологія, в основі якої лежить фізіологічна самостійність клітини або принаймні гегемонія її над навколишнім середовищем, як принцип, помилкова. Вчення це є крайній ступінь розвитку анатомічного напряму в фізіології».

Вірхов та його послідовники, використовуючи нові досягнення в мікроскопічній та лабораторній техніці, провели велику роботу з опису, класифікації і термінологічного визначення патологічних змін при різних захворюваннях. Вірхов відкидав як причину патологічних процесів вплив будь-яких таємничих сил, примушував шукати цю причину за допомогою ножа і мікроскопа. В цьому його велика історична заслуга. Під впливом учення Вірхова дуже зріс авторитет патологоанатомічної науки в медицині. При великих лікарнях у всіх країнах почали організовувати прозекторії, патологоанатоми стали свого роду контролерами роботи клініцистів. Загальновизнаним став девіз, яким охоче почали прикрашати лекційні зали: «Mortui docent vivura (Мертві навчають живих)». Учення Вірхова набуло широкого визнання в країнах Європи і Америки.

Отже, вчення Вірхова – целюлярна патологія – на певному етапі розвитку медичної науки відіграло позитивну роль. Але з розвитком медицини, особливо експериментальної, нагромаджувалося дедалі більше фактів, які показували однобічність цієї теорії, її гальмівний вплив на розвиток медичної науки.

Другим з трьох великих відкриттів у природознавстві Ф. Енгельс вважав доведення перетворення енергії. Майже за сторіччя до цього незалежно один від одного М. В. Ломоносов і А. Л. Лавуазьє відкрили закон збереження маси речовин в хімічних реакціях. М. В. Ломоносов ще у 1748 г., а згодом у 1758 і 1760 pp. писав: «Скільки чого в одного тіла відніметься, стільки помножиться в іншому місці»; «Тіло, що рухає своєю силою інше, стільки ж у себе страчає, скільки надає іншому, яке від нього рух отримує». Французький хімік Лавуазьє (1743-1794) стверджував те ж саме: «Нічого не утворюється заново ні при штучних, ні при природних процесах… У будь-якому перетворенні… кількість речовини лишається тією ж самою».

Фактично закон збереження і перетворення енергії першим відкрив у 1841 р. практичний лікар з провінційного містечка поблизу Штутгарта Роберт Майєр (1814-1878).

Працюючи на острові Ява, він на підставі своїх спостережень вказав на зв’язок між механічною роботою і теплотою. Його статтю про відкриття цього закону, як статтю нефахівця, редактор фізичного журналу сховав у стіл, і вона побачила світ через 36 років. Майєр перший висловив думку, що Сонце під час випромінювання втрачає масу. Майєр зазнав багато прикрощів, його не визнавали за вченого, що негативно вплинуло на його психіку, довело до психічного захворювання. Заслуги Майєра в науці дістали визнання лише по смерті. Біографи називають його Галілеєм XIX століття.

Англійський учений Джоуль експериментально підтвердив (1843 р.) спостереження Майєра, висунувши постулат: «Рух перетворюється на теплоту». Німецький учений фізик і фізіолог Г. Гельмгольц у 1847 р. довів, що основний закон термодинаміки – закон збереження енергії – чинний для всіх явищ природи, в тому числі й для живих істот. Закони збереження речовин і збереження й перетворення енергії сприяли розробці в біології і медицині питань обміну речовини в організмі.

На початку XX ст. обидва ці закони класичної ньютоновської механіки були природньо об’єднані спеціальною теорією відносності в єдиний закон збереження енергії (E=mc2).

Третім великим відкриттям у природознавстві Ф. Енгельс назвав учення про еволюційний розвиток органічного світу. Помітною віхою на шляху створення еволюційної теорії було вчення Ж. Ламарка (1744-1829), викладене в його праці «Філософія зоології» (1809 p.). Найповніше еволюційне вчення розроблене Чарлзом Дарвіном (1809-1882) у праці «Про походження видів шляхом природного добору, або Збереження найбільш пристосованих   порід  у   боротьбі   за   існування»   (1859 p.).

Доповненням до еволюційної теорії Ч. Дарвіна став сформульований Е. Геккелем (1836-1919) основний біогенетичний закон розвитку, за яким вищі тваринні істоти в ембріональному стані повторюють шлях своїх попередників – стадії їхнього розвитку. Іншими словами, розвиток особини (онтогенез) являє собою у швидкому перебігу відтворення історичного розвитку роду (філогенез). Наступними дослідженнями у вчення Дарвіна внесено ряд доповнень і поправок. У Росії таку необхідну наукову роботу зробили К. М. Бер, О. О. і М. О. Ковалевські, І. І. Мечников, К. А. Тімірязєв. Обгрунтуванням і підкріпленням еволюційного вчення було відкриття законів спадковості чеським природодослідником Грегором Менделем (1822-1884), що став основоположником генетики – науки про спадковість і змінність організмів. Основні принципи вчення про спадковість викладено в його праці «Досліди над рослинними гібридами» (1866 p.). Відкриття Г. Менделя в той час не були усвідомлені вченими, бо для цього ще не було створено наукової бази. В 1873 р. Фрідріх Антон Шнейдер відкрив у ядрі клітини кольорові тільця – хромосоми, у 1875 р. Оскар Гертвіг (1849-1922) описав процес запліднення як з’єднання двох статевих клітин. У 1883 р. Едуард Ван Бенеден (1809-1894) звернув увагу, що в статевих клітинах кількість хромосом у два рази менша, ніж у соматичних. При зливанні статевих клітин під час запліднення утворюється повний набір хромосом. Август Вейсман (1834- 1914) дійшов висновку, що ядра клітин є носіями спадкових ознак. У 1900 р. Карл Еріх Корренс (1864-1933, Німеччина), Хого Де Фріз (1848-1935, Голландія) та Еріх Чермак (1871 – 1962, Австрія) незалежно один від одного майже одночасно знову відкрили і підтвердили винайдені Менделем закономірності.

У 1906 р. на III Міжнародному конгресі з гібридизації, за пропозицією Бейстона науку, що вивчає спадковість і мінливість, було названо генетикою. У 1909 р. Вільгельм Людвіг Йогансен (1857-1927) увів терміни: ген – для позначення спадкового фактора, генотип – для сукупності всіх спадкових факторів, фен – для ознаки, що залежить (обумовлюється?) від одного гена, фенотип – для сукупності всіх ознак. У 1911 р. Томас Хант Морган (1866-1945) встановив, що гени знаходяться в хромосомах, а пізніше розробив хромосомну теорію спадковості (Нобелівська премія 1933 p.).

Вивчення механізмів передачі спадкової інформації має дуже цікаву історію. У кінці 1868 р. швейцарський лікар Йоган Фрідріх Мішер (1844-1895) виділив з ядер лейкоцитів речовину, яку назвав нуклеїном. У 1889 р. німецький хімік Ріхард Альтман запропонував назвати нуклеїн Мішера нуклеїновою кислотою. Альбрехт Коссель (1853-1927) виділив складові частини нуклеїну: азотисті основи пуринового і піримідинового ряду, фосфорну кислоту і моносахарид (Нобелівська премія 1910 p.). Після довгої перерви у 1944 р. Освальд Теодор Ейверлі (1877-1955), Колін Мак-Леод та Маклін Мак-Карті встановили, що ДНК є носієм генетичної інформації. У 50-х роках англійський хімік-органік Олександер Робертус Тодд (нар. 1907) з’ясував, у який спосіб чотири азотисті основи (аденін, гуанін, цитозин, тимін, а в РНК замість тиміну – урацил) зв’язуються з рибозою або дезоксирибозою і фосфорною кислотою (Нобелівська премія 1957 p.).

У цей же період американський учений Ервін Чаргафф (нар. 1905) сформулював свої знамениті правила: загальна кількість піримідинів (гуаніну та аденіну) в молекулі ДНК дорівнює кількості пуринів (цитозину та тиміну). У 1953 р. Френсіс Харрі Комптон Крик (нар. 1916) та Джеймс Дьюї Уотсон (нар. 1928) встановили, що молекула ДНК складається з двох ланцюгів, закручених один навколо другого, тобто має структуру подвійної спіралі (Нобелівська премія 1962 p.). Це добре пояснює правила Чаргаффа. Наявність двох ланцюгів у спіралі ДНК пояснює механізм її самовідтворення: коли ці ланцюги роз’єднуються, до них приєднуються нові нуклеотиди, утворюючи нову молекулу. Ферменти, що каталізують синтез ДНК і РНК, були відкриті Северо Очоа (нар. 1905) і Артуром Корнбергом (нар. 1918) (Нобелівська премія 1959 p.). У ці ж роки почато розшифрування коду ДНК, тобто визначення сполучень чотирьох нуклео-тидів, що відповідають 20 амінокислотам, з яких побудовано поліпептидні ланцюги білків. Фізик Г. А. Гамов припустив, що при сполученні чотирьох нуклеотидів по три утворюється 64 комбінації. Завдяки роботам Маршала Уоррена Ніренберга (нар. 1927), Хара Гобінда Корани (нар. 1922) та Роберта Вільяма Холлі (нар. 1922) до 1966 р. було розкрито значення цих комбінацій, а також встановлена структура транспортної РНК (Нобелівська премія 1968 p.). Франсуа Жакоб (нар. 1920) та Жак Люсьєн Моно (1910-1976) з’ясували регуляцію роботи генетичного апарату (Нобелівська премія 1965 p.). Вони довели, що інформація, яка зберігається в ДНК, через РНК відтворюється в молекулі білка. Це стало основною догмою молекулярної біології. Проте у 1961 р. український генетик Сергій Михайлович Гершензон (нар. 1906) почав вивчати можливість зворотної передачі генетичної інформації від РНК на ДНК. Цей напрям досліджень набув великого значення, особливо коли з’ясувалося, що більшість онкогенних вірусів мають природу РНК- У 1970 р. Говард Мартін Темін (нар. 1934) одночасно з Дейвідом Балтимором відкрили фермент, що каталізує синтез ДНК на матриці РНК – зворотна транскриптаза (Нобелівська премія 1975 p.).

У 60-х роках Вернером Арбером (нар. 1929) були відкриті ферменти, здатні розривати вірусну ДНК-рестриктази. У 1970 р. Гамільтон Сміт (нар. 1931) виділив перші рестриктази, а Да-нієль Натане (нар. 1928) створив метод виділення за допомогою рестриктаз окремих генів. їм було присуджено Нобелівську премію 1978 р. Ці роботи поклали початок генній інженерії.

На довгому шляху розвитку медицини вчені вже з давніх-давен намагалися знайти пояснення процесів в організмі людини, здійснюючи досліди на тваринах. Лише ці досліди допомогли їм зрозуміти призначення окремих органів і тканин в організмі, відкрити кровообіг, скласти відносне уявлення про травлення тощо. Великі успіхи фізики, хімії, анатомії, гістології в XIX ст. дали змогу за допомогою систематичних вівісекцій з’ясувати докладніше й глибше закони, за якими відбуваються процеси в живому організмі.

Піонерами нової експериментальної фізіології вважаються шотландський хірург і фізіолог Чарлз Белл (1774-1842) і французький фізіолог Франсуа Мажанді (1783-1855). їхні імена пов’язує відкритий ними експериментально закон Белла-Мажанді, за яким аферентні, чутливі, волокна спинномозкових нервів входять у спинний мозок через задні корінці, а еферентні, рухові, виходять через передні. Велика заслуга Мажанді в розробленні досконалих і тонких методів гострих фізіологічних дослідів. Йому належить відкриття отвору, що сполучає велику цистерну основи мозку з четвертим шлуночком – foramen Ма-gendii; він вивчав утворення і роль спинномозкової рідини, функцію стравоходу і механізми блювання, лікувальні властивості іпекакуани, стрихніну.

Ф. Мажанді пояснював усі процеси в живому організмі лише законами фізики й хімії, гостро висловлювався проти будь-яких теоретичних узагальнень, визнавав, що лише факти, при порівнянні їх, можуть самі себе пояснити. «Коли я експериментую, я маю лише очі та вуха і зовсім не маю мозку»,- казав він. Такий надмірний емпіризм часто приводив Мажанді до помилкових висновків. Він відкидав доцільність використання мікроскопа в фізіології, заперечував контагіозність холери, виступав проти застосування наркотичних речовин під час операцій.

Клод Бернар (1813-1878) – великий французький фізіолог, засновник сучасної експериментальної фізіології і патології. Йому належить експериментальне вивчення механізмів виділення слини, шлункового соку, секрету підшлункової залози.

Засновником сучасної експериментальної фізіології і патології вважають учня Мажанді Клода Бернара (1813-1878) – великого французького фізіолога. Йому належить експериментальне вивчення механізмів виділення слини, шлункового соку, секрету підшлункової залози.

Клод Бернар (1813-1878)

Клод Бернар був сином незаможного виноградаря. По закінченні середньої освіти працював учнем аптекаря, спробував без успіху писати драматичні твори. Випадково став працювати лаборантом у Мажанді. Допомагаючи йому проводити заняття з лікарями-курсантами, слухаючи його лекції, на яких Мажанді говорив про потребу вивчати нез’ясовані проблеми у фізіології, К. Бернар сам взявся за експерименти. Діставши звання доктора медицини, він спробував обійняти посаду платного асистента з фізіології, але не пройшов за конкурсом. У напівтемному вологому підвалі будинку College de France К. Бернар організовує свою лабораторію. Незважаючи на примітивне лабораторне обладнання, на те, що йому доводилося самому ловити на вулицях тварин для експериментів, К. Бернар виконує в таких умовах праці з фізіології травлення, які звернули увагу своєю новизною і важливістю. Лише через 6 років він дістає змогу працювати в належній обстановці, в 40 років обіймає посаду професора на кафедрі фізіології в університеті, а пізніше посідає кафедру свого вчителя в College de France. Помер на 65-му році життя від загострення хронічного гломерулонефриту, на який захворів, працюючи довгий час у підвалі.

К. Бернар довів здатність печінки з цукру крові утворювати глікоген. Він же довів, що глікоген у печінці може утворюватися з білків. Своїм відомим «цукровим уколом» К. Бернар показав, що в довгастому мозку є центри, які регулюють вуглеводний обмін. Він перший довів значення симпатичної нервової системи в регуляції просвіту судин. Це відкриття, як і роботи про роль печінки в організмі, було відзначено вищою нагородою Французької академії наук. К. Бернар залишив капітальні праці з експериментальної фармакології багатьох лікарських і анестезуючих речовин.

У своїх лекціях К. Бернар завжди обстоював думку, що патологічний стан є лише зміною нормального стану організму і наші знання з патології розширюватимуться з розвитком наших знань з нормальної фізіології. «Фізіологія – науковий стрижень, на якому тримаються всі медичні науки», «Лікар майбутнього е лікар-експериментатор»,- зазначав він. Разом з тим К. Бернар, як і І. П. Павлов, надавав виняткового значення клініці. «Справжня медична проблема – у хворому і в захворюванні; це перше, що належить знати. Отже,- писав К. Бернар у своїх «Лекціях з експериментальної патології»,- клінічне спостереження передує експериментальному дослідженню і підкоряє його собі».

В лабораторії К. Бернара працювали численні вчені з різних континентів. З російських фізіологів в його лабораторії працювали І. М. Сєченов, С. П. Боткін, І. Р. Тарханов та ін.

У своїх лекціях і друкованих працях К. Бернар висловлював помилкову думку, що «експериментальна фізіологія не має потреби в якій-небудь філософській системі… Єдина філософська система полягає в тому, щоб не мати її». Він не поділяв еволюційного вчення Дарвіна і не зміг знайти в цьому вченні, в еволюції пояснення гармонійних процесів розвитку організмів, а припускав існування особливої «творчої життєвої сили». Відмежовуючись на словах від віталістів, фактично К. Бернар не зміг відійти від них.

Наступник Клода Бернара по кафедрі Шарль Броун-Секар (1817-1894) поглибив учення про функції спинного мозку (синдром Броун-Секара), перший почав вивчати залози внутрішньої секреції.

Пізніше відомий фізіолог Чарлз Шеррінгтон (1859-1952) довів сегментарне розміщення корінців спинного мозку, відкрив м’язове чуття – пропріоцепцію.

Після ліквідації наслідків наполеонівських війн почалося швидке відродження Німеччини, зростання її Продуктивних сил. Німеччина стає однією з країн в Європі, в якій починають приділяти увагу науці як важливому фактору розвитку економіки та інших галузей народного життя. Уряд, промислові та громадські організації створюють сприятливі умови для роботи учених, чого не було в такій мірі у Франції і особливо в царській Росії. За 50 років, що минули після ганебного Тільзітського миру, Німеччина дала науці видатних учених у різних галузях’знання. Таким ученим був, зокрема, Йоганнес Мюллер, що створив велику школу, з якої вийшло багато визначних учених.

Йоганнес Мюллер (1801 -1858)-син шевця, був професором анатомії в Бонні, пізніше професором анатомії і фізіології в Берліні. Він є одним із засновників порівняльної анатомії. Й. Мюллер широко застосовував експеримент. «Я хотів би, щоб фізіологічний експеримент,- писав він,- давав такі самі певні і точні результати, як експерименти фізиків і хіміків». Значною мірою він досяг цього. И. Мюллеру належать видатні праці про розвиток людського зародка (мюллерові протоки), вузлів симпатичної частини нервової системи, кісткової системи, хрящів, фізіології органів чуттів, голосового апарату. У тлумаченні фізіологічних процесів він не був послідовним матеріалістом. Розроблений Мюллером закон специфічної енергії органів чуттів зазнав, з погляду філософського, критики з боку Л. Фейєрбаха і В. І. Леніна ‘. Й. Мюллер широко застосовував у своїх дослідах мікроскоп для вивчення нормальної будови органів і патологічних змін у них. Далі ці питання розробляли його учні Шлейден і Шванн, а також Рудольф Вірхов.

Учнями Иоганнеса Мюллера були Герман Гельмгольц, Еміль Дюбуа-Реймон, Ф. Генле, які своїми працями збагатили експериментальну і клінічну медицину.

Герман Гельмгольц (1821 -1894), про якого згадувалось вище,- відомий німецький учений. Він працював у галузі фізики, математики, фізіології, психології.

Г. Гельмгольц виявив й виміряв процеси теплоутворення при скороченні м’язів (1854 p.); визначив швидкість поширення збудження у нервах (1850 p.). Його праці з фізіології оптики становили епоху в офтальмології. Він винайшов офтальмоскоп, йому належать визначні праці з фізіологічної акустики.

Г. Гельмгольц був стихійним матеріалістом, він гостро виступав проти віталізму і метафізики в фізіології і медицині, але у своїх філософських поглядах не був послідовним. Так, визнаючи реальність зовнішнього світу, Гельмгольц твердив, що поняття і уявлення є наслідком дії предметів зовнішнього світу на органи чуттів людини. Разом з тим він вважав, що відчуття є лише символом зовнішніх явищ.

Така непослідовність Гельмгольца викликала гостру критику В. І. Леніна. Він писав: «Гельмгольц, дуже визначна величина в природознавстві, був у філософії непослідовним, як і величезна більшість природодослідників. Він схилявся до кантіанства, але й цієї точки зору не видержував у своїй гносеології послідовно. Ось, наприклад, з його «Фізіологічної оптики» міркування на тему про відповідність понять з об’єктами: «… Я означив відчуття як символи зовнішніх явищ і я відкинув у них всяку аналогію з речами, які вони представляють». Це – агностицизм, аледалі на тій же сторінці читаємо: «Наші поняття і уявлення е дії, що їх чинять на нашу нервову систему і на нашу свідомість предмети, які ми бачимо або які ми собі уявляємо». Це – матеріалізм… Гельмгольц котиться… до заперечення об’єктивної реальності і об’єктивної істини. І він доходить до кричущої неправди, коли закінчує абзац словами: «Ідея і об’єкт, представ-люваний нею, є дві речі, які належать, очевидно, до двох цілком різних світів…» Так розривають ідею і дійсність, свідомість і природу тільки кантіанці»

У вивченні зорового сприймання визначні роботи належать Яну Пуркіне, про праці якого з питань клітинної теорії вже згадувалось, його роботи з фізіології зору мали значення для розвитку офтальмометрії та офтальмоскопії і стали основою для розроблення пізніше теорії центрального і периферичного зору. Окремі відкриття в цій галузі дістали в історії його ім’я: «фігура Пуркіне» – розміщення судин в оці, «феномен Пуркіне»- зміна яскравості кольорів в умовах присмерку та ін.

Дюбуа-Реймон (1818-1896), засновник електрофізіології, був блискучим експериментатором. Він розробив нову методику, завдяки якій довів існування електричних явищ у м’язах, нервах, залозах та інших тканинах, сформулював закон електричного подразнення – закон Дюбуа-Реймона. За своїми філософськими поглядами був близький до механістичних матеріалістів. Він поділяв, на противагу своєму вчителеві Й. Мюллеру, погляд Дарвіна про еволюційний розвиток у природі, але заперечував можливість поширення принципу історизму на розвиток людського суспільства. Дюбуа-Реймон був і талановитим публіцистом. Він, як і Клод Бернар, у своїх працях підкреслював обмеженість людського розуму, неможливість розгадати таємниці природи, особливо живої, зокрема мислення. У своїх працях «Про межі пізнання природи», «Сім світових загадок» Дюбуа-Реймон проголосив: «Ignoramus et ignorabimus (Не знаємо і не знатимемо)». Наскільки це його невір’я – агностицизм – у можливість дальшого пізнання й оволодіння силами природи справдилося, найкраще свідчить таке пророкування Дюбуа-Реймона: «Сумнівно, щоб люди коли-небудь полетіли, і вони ніколи не довідаються, яким чином мислить матерія». Це було сказано на з’їзді лікарів у Лейпцігу в 1872 p., а в 1961 p., тобто через 89 років, людина здійснила цілком, здавалося, фантастичну річ – політ у космос. Набагато раніше класичними працями І. М. Сєченова та І. П. Павлова розгадано і основні закони, за якими відбувається в мозку людини процес мислення. Слід зазначити, що основна заслуга розгадування всіх цих «світових таємниць» належить нашим співвітчизникам.

Учнем Й. Мюллера був і видатний патологоанатом Ф. Генле (1808-1885), який описав докладніше будову нирки.

З німецьких фізіологів слід ще згадати талановитого Карла Людвіга (1816-1895), який очолив велику інтернаціональну школу фізіологів. В його лабораторії поруч з представниками інших країн працювали наші вітчизняні вчені О. С. Догель, В. В. Пашутін, М. О. Ковалевський, І. М. Сєченов, С. П. Боткін, І. П. Павлов, В. О. Бец, про яких докладніше буде сказано в наступних розділах. Людвіг розробив графічний метод запису на кімографі фізіологічних експериментів на тваринах (1847 p.), пізніше вдосконалений французьким ученим Е. Мареєм (1830- 1904); встановив, що в довгастому мозкові є центр, який регулює просвіт судин, обгрунтував фізичну теорію сечовиділення, разом з нашим співвітчизником О. С. Догелем увів у лабораторну практику кров’яний годинник, з І. Ф. Ціоном відкрив депресорний нерв серця. У своїх працях К. Людвіг виступав проти віталістів, прагнув усі явища в організмі звести до фізико-хіміч-них закономірностей.

1828 р. лікар і хімік Ф. Велер (1800-1882) синтезував у лабораторії сечовину, довівши тим самим, що для утворення органічних речовин не потрібна «життєва сила». З Велером співробітничав хімік Ю. Лібіх (1803-1873).

Як бачимо, в розвитку експериментальної фізіології в XIX ст. видатні заслуги належать представникам французької і німецької шкіл. Наприкінці XIX і в XX ст. велику роль у розвитку світової фізіології відіграють представники вітчизняної фізіологічної науки (І. М. Сєченов, І. П. Павлов, М. Є. Введенський) та вчені багатьох інших країн.

Наприкінці XIX і на початку XX ст. серед патологоанатомів виразно окреслилася тенденція розглядати патологічні явища в динаміці, з’ясовувати не лише морфологічні зміни, а й патогенез різних захворювань. Для цього патологоанатоми застосовують фізіологічні й біохімічні методи дослідження. Серед таких патологоанатомів найвидатнішими слід вважати Людвіга Ашофа, М. М. Анічкова та В. Т. Талалаєва.

Людвіг Ашоф (1866-1942) у Фрейбурзі створив велику інтернаціональну школу, з якої вийшли визначні роботи про тромбоутворення, гістологічні зміни при менструаціях, овуляції, про гістопатологію апендициту, ревматизму (гранульому Ашофа – Талалаєва), про систему мононуклеарних фагоцитів.

Початок експериментального періоду в її розвитку пов’язаний з відкриттями видатного французького вченого-хіміка та мікробіолога Луї Пастера (1822–1895). Він є засновником наукової мікробіології та імунології.

 

 

Луї Пастер (1822 – 1895).

 

Спочатку він викладав ці дисципліни в різних університетах. Уже перші його наукові праці відзначалися точністю дослідів і гострою спостережливістю автора. Ним було відкрито явище стереоізометрії, що стало основою розвитку стереохімії. Вирощуючи мікроорганізми в середовищі з рацемічною винною кислотою, він визначив, що вони вживають тільки правообертаючу її форму, залишаючи в розчині лівообертаючу. Це привело Пастера до висновку, що життя взагалі є функція аси-мерії. Пізніше було підтверджено, що асиметрія властива всім хімічним сполукам, тісно пов’язаним з життям.

У своїх працях з важливого для сільського господарства і промисловості Франції питання про бродіння Пастер довів, що воно відбувається внаслідок життєдіяльності дрібних істот – дріжджів, з чим не погоджувалися такі видатні хіміки, як М. Бертело, Ю. Лібіх, фізіолог К. Бернар. До того часу бродіння вважалося суто хімічним процесом, наслідком розпаду нестійких органічних речовин. Вивчаючи маслянокисле та оцтовокисле бродіння, Пастер дійшов дуже важливого висновку про існування аеробних і анаеробних бактерій. Пастер не тільки з’ясував причину різних видів псування вина( скисання, згоркання, помутніння) , але й запропонував засоби боротьби з ними – фільтрацію і пастерізацію. При пастерізації продукт нагрівають до температури, що не досягає 100 °С, але достатньої для загибелі вегетативних форм патогенних і умовно-патогенних мікроорганізмів.

У доповіді 05.09.1860 р. Академії наук про бродіння Пастер уже тоді твердив, що ці його дослідження «повинні привести до далекосяжних висновків – про походження різних хвороб». Вивчаючи нижчі живі істоти, він узяв участь у конкурсі, оголошеному Паризькою академією наук 1859 p., з питання, чи існує самозародження – «generatio aequivoco». Пастер своїми дослідами переконливо довів, що в усіх випадках, коли бульйон, відвар сіна та інші нестійкі поживні речовини були надійно захищені від потрапляння в них зародків, ці речовини залишалися стерильними. Живі організми виникають лише від «батьків, що їх нагадують», писав він. Досліди Пастера доказали неможливість спонтанного зародження мікроорганізмів в сучасних умовах, проте це виключає можливість виникнення життя з неживої матерії на ранішніх етапах органічної еволюції.

Вивчення бродіння дало Пастерові змогу проникнути в суть походження хвороб рослин (винограду, шовковиці) і тварин, зокрема птахів. ЗО квітня 1878 р. Пастер виголосив у Паризькій академії наук доповідь, в якій доводив виникнення інфекційних хвороб внаслідок зараження організму бактеріями, чи мікробами, як запропонував називати їх французький хірург Седійо. З фурункулів Пастер виділив мікроорганізми, які він назвав стафілококами, з виділень при родильній гарячці – стрептококи. На основі спостережень над умовами розвитку культур бактерій він зумів за допомогою нагрівання, висушування добитися ослаблення їх вірулентності, встановити можливість запобігати захворюванню на сибірку, сказ, здійснити щеплення ослаблених культур мікроорганізмів цих хвороб.

Пастер був наділений винятковою спостережливістю і здатністю наукового передбачення. Працюючи із збудниками сибірки, він помітив, що одні мікроорганізми пригнічують інші. З приводу цього він писав 08.07.1871 р. в листі Жоберу: «Життя протидіє життю; цей факт, можливо, стане великою надією в терапії». В 1878 p., коли в хірургії лише в окремих передових клініках почали впроваджувати антисептику, Пастер вбачав більшу доцільність не в ній, а в суворій асептиці. «Якби я мав честь бути хірургом,- зазначав він в одному із своїх виступів,- я б користувався лише інструментами абсолютно чистими, я не застосовував би ні марлі, ні бинтів, ні вати, які б не були під дією повітря 130-150°, я не вживав би води, яка не була б при температурі 120%.

Виділити збудника сказу Пастер не зміг, але йому вдалося встановити, що найбільш надійний спосіб зараження тварин – це введення слини хворої тварини безпосередньо в мозок. Це стало основою для одержання антирабічної вакцини, яку готували з висушених в стерильних умовах шматочків мозку штучно заражених тварин. Ефективність вакцини спершу було доведено в дослідах на собаках, а 6 липня 1885 р. було проведено успішну вакцинацію людей, покусаних скаженними собаками.

Праці Пастера, незважаючи на блискуче підтвердження їх на практиці, були вороже зустрінуті впливовими колами вчених у Франції та в інших країнах. Пастерові довелося витримати запеклу боротьбу, щоб довести роль бактерій в етіології інфекційних хвороб. У цій боротьбі, зокрема в доцільності запропонованих Пастером щеплень проти сказу, велику підтримку Пастер знайшов у наших вітчизняних учених І. І. Мечникова, М. Ф. Га-малії та інших, які створили перші, після Парижа, щепні станції в Одесі, Петербурзі, Москві, Харкові, Самарі.

Роботи Пастера, спрямовані на запобігання захворюванням винограду, шовковиці, на раціоналізацію в харчовій промисловості, принесли Франції величезні прибутки, що за обчисленням деяких економістів перевищували мільярдну контрибуцію, яка в 1871 р. була сплачена німцям.

Незважаючи на це, Пастерові протягом майже всього його життя не було створено належних умов для роботи. В молоді роки лабораторні досліди він провадив своїм коштом, а в Парижі довгий час його лабораторія розміщувалася в двох маленьких кімнатках під самим дахом. Справжнє ставлення верхівки вчених до Пастера характеризує той факт, що лише в 1882 р. Пастера було обрано до Паризької академії наук 36 голосами з 60 її членів, і то не за заслуги у вивченні мікроорганізмів і запобіганні інфекційним хворобам, а за праці з кристалографії.

Роботи Пастера дістали широкий відгук в усіх країнах світу. Було вирішено оголосити міжнародний збір коштів на побудову в Парижі спеціального інституту для розроблення запропонованих Пастером методів боротьби з інфекційними хворобами. Російський уряд асигнував на це будівництво 100 тисяч франків; усього було зібрано два з половиною мільйони франків. Інститут почав працювати в 1888 р. і дістав назву Пастерівського. З перших років існування Пастерівського інституту в його науковій діяльності найактивнішу участь брали наші вітчизняні вчені. Найближчі співробітники Пастера Е. Ру та І. І. Мечников після смерті Пастера фактично стали науковими керівниками інституту до кінця свого життя. В цьому ж інституті працювали наші відомі бактеріологи С. М. Виноградський, Л. О. Тарасевич, О. М. Безредка, Д. К. Заболотний, Р. Я. Чисто-вич, Г. М. Габричевський та ін.

Вся наукова діяльність Пастера була найяскравішим прикладом того, як потрібно поєднувати теорію з практикою. Пастер взагалі не поділяв наук на теоретичні і прикладні. Він писав: «Не існує такої категорії наук, які можна було б назвати прикладними. Існують наука та її застосування в житті, що пов’язані між собою як плід з деревом, на якому він визрів». Пастер ненавидів війну, був великим гуманістом і патріотом своєї батьківщини. Коли в 1871 р. Німеччина відібрала у Франції Ельзас і Лотарінгію, Пастер відмовився від присудженого йому диплома почесного члена Боннського університету. «Наука,- писав Пастер з приводу цього,- не має батьківщини, але вченішії мають… Наука і мир торжествуватимуть перемогу над війною і темрявою. Народи об’єднаються не для руйнування, а для будівництва, і прийдешнє належатиме тим, хто зробить найбільше для страждущого людства».

Основними відкриттями Пастера є:

1. Ферментаційна природа молочно-кислого та винно-спиртового бродіння.

2. Відкриття мікробів (сам термін запропонував французький хірург Седіло) та обґрунтування ідеї асептики (1878–1879).

3. Створення вакцини проти сибірської виразки (1881).

4. Створення антирабічної вакцини (проти сказу).

 

Історія відкриття Л. Пастером першої вакцини була така. В лабораторії проводились екперименти із курячою холерою. Якось випадково піддослідній курці була введена застаріла культура курячої холери. Курка не захворіла, але не захворіла вона й після введення смертельної дози свіжої культури. Це наштовхнуло вченого на геніальний здогад — щоб виробити несприйняття до інфекційної хвороби, треба попередньо заразитися її ослабленим збудником.

Слід пам’ятати такі слова Луї Пастера: «Чим більше я займаюся вивченням природи, тим більше зупиняюсь у благоговійному дивуванні перед ділами Творця. Я молюсь під час роботи в своїх лабораторіях».

 

В 1885 р. Пастер організував у Парижі першу в світі антирабічну станцію. Друга станція в 1886 р. була відкрита в Одесі І. Мечниковим, який разом з Пастером працював над винаходом антирабічної вакцини.

 

У дальшому розвитку мікробіології видатна заслуга належить німецькому вченому Роберту Коху (1843-1910). Р. Кох працював санітарним лікарем у провінційному місті. Ознайомившись з відкриттям Пастера, він із запалом почав робити бактеріологічні досліди і зумів у примітивних умовах своєї лабораторії виділити культуру сибірки. В дальшій своїй роботі, уже в Берліні, в спеціально організованому інституті, він, користуючись досягненнями мікроскопічної техніки – масляною імерсією і конденсором Аббе,- в 1882 р. відкрив туберкульозну бацилу, яку по праву було названо паличкою Коха, а в наступному році – холерного вібріона. Р. Кох сформулював свою відому тріаду, за якою можна вважати мікроорганізм збудником певної хвороби. Перше – це виявлення мікроорганізму в усіх випадках захворювання; друге – виділення чистої культури; трете – виникнення цього ж захворювання у тварин в разі щеплення культури. Кохові належить введення в бактеріологічну техніку твердих поживних середовищ, таких, як желатин, агар, забарвлення мікроорганізмів аніліновими барвниками. В 1890 p. Р. Кох з невиправданою поспішністю оголосив про винайдення ним засобу лікування туберкульозу виділеним з туберкульозних паличок токсином – туберкуліном, що, як відомо, не підтвердилося.

 

 

Роберт Коха (1843–1910).

 

 

Його заслуги:

1. Першим запропонував метод вирощування чистих бактеріологічних культур на твердих поживних середовищах.

2. Відкрив збудників туберкульозу (1882) та холери (1883).

3. Встановив загальні принципи епідеміології інфекційних хвороб (трі-ада Коха):

а) знаходження мікробів у всіх випадках захворювання;

б) можливість отримання чистої культури мікроба;

в) можливість відтворення хвороби у тварин через зараження культурою мікроба.

 

Дружній шарж на Р. Коха: професор Кох культивує бактерії та грибки

 

 Велика заслуга Р. Коха у створенні світової школи бактеріологів (Е. Берінг, Ф. Леффлер, С. Кітазато, А. Вассерман та ін.).

P. Кох дотримувався реакційних поглядів. Він не визнавав значення соціальних факторів у поширенні інфекційних хвороб.

 

Завдяки відкриттям Пастера, Коха, Мечникова та багатьох інших вчених мікробіологія отримала широке розповсюдження. Досягнення мікробіології з вивчення збудників інфекційних хвороб зумовили їхню успішну специфічну профілактику.

1892 р. Д. Івановський відкрив віруси, ще дрібніші частинки порівняно з мікробами, що є внуріклітинними паразитами і, як виявилось пізніше, причиною багатьох епідемічних хвороб.

Досягнення науково-технічної революції та фундаментальних наук обумовили поступ практичної медицини, починаючи з методики дослідження хворих. У XVIII ст. розвинулися наукові центри на півночі Європи, зокрема Лейденський університет в Нідерландах.

Тут працювали природознавець Карл Лінней, філософ Рене Декарт, лікар Жульєн Ламетрі та багато інших вчених зі світовими іменами. Відродивши гіппократівську традицію, студентів навчали безпосередньо біля хворого. Адже за доби середньовіччя навчання було виключно теоретичним за книжками авторитетів. Цей схоластичний метод продовжував діяти в багатьох університетах ще і в XVIII столітті.

В Лейденському університеті працював лікар і хімік Герман Бургаве (1668–1738), доктор медицини і філософії. Найбільшу славу він завоював як викладач внутрішніх хвороб. В 1698 р. він організував першу терапевтичну клініку, на базі якої стали всебічно вивчати хвороби і вирішувати наукові проблеми в інтересах хворого. До нього приїжджали вчитися студенти й лікарі з інших країн і називали його «всієї Європи вчитель».

Бургаве був прихильником ятрофізичного напрямку в медицині і вважав, що основою життєдіяльності людини є рух. Теплота в організмі, згідно його поглядів, створюється в результаті тертя крові об стінки судин, а захворювання є наслідком застою крові в капілярах. Звідси, для лікування, в першу чергу рекомендувалися гімнастичні вправи, перебування на повітрі, дієта.

Свої погляди на терапевтичну клініку він узагальнив у праці «Вступ до клінічної медицини». Бургаве писав, що клінічною називається медицина, яка спостерігає хворих, вивчає засоби, що необхідні для їхнього лікування, і застосовує ці засоби.

 

Щоб лікувати, необхідно відвідувати та бачити хворого, а також детально відслідковувати з допомогою органів чуття людину здорову, хвору, вмираючу і мертве тіло. Ці положення були спрямовані проти схоластики і сприяли впровадженню в клінічну медицину спостереження і досліду. Завдяки такому підходу вдосконалювалось описання різних форм хвороб.

 

Наприкінці XVIII ст. здійснено визначні відкриття діагностичних методик. Віденський лікар Леопольд Ауенбруґґер (1722–1809) відкрив і розробив метод простукування (перкусії) для визначення наявності рідини в грудній клітці. В 1761 р. він публікує результати своїх досліджень. Дивовижно, але його відкриття залишилося поза увагою лікарів протягом 50 років. Пізніше французький лікар Жан Корвізар (1755–1821), лейб-медик Наполеона, ознайомившись із цим методом, протягом двадцяти років перевіряв його на практиці, значно розширивши обсяг спостережень. Після публікації Ж. Корвізара метод перкусії став загальноприйнятим.

 

Наступним кроком в розвитку діагностики було впровадження в клінічну медицину вислуховування (аускультації). Відкриття зробив французький лікар Рене Лаеннек (1781–1826), клініцист, патологоанатом, викладач медичної школи в Парижі. Він сконструював з дерева інструмент, названий стетоскопом (від грецького — груди, дослідження). Він описав звукові компоненти різних типів дихання, голосу, кашлю, хрипів. Без попередників, власними силами досяг в розробці аускультації високої досконалості.

 

У цей період революційні зрушення відбулись у хірургії. Досі хірургія в Європі вважалася ремеслом, а не наукою. В 1745 р. Паризькій хірургічній академії, що була відкрита дещо раніше (1731), було надано права медичного факультету університету. Професори і студенти медичного факультету Сорбонни бурхливо протестували. Відбулися вуличні маніфестації, однак на боці хірургів стояв король. Проте відсутність засобів тривалого знеболення та боротьби з нагноєнням ран обмежували діапазон хірургічних втручань.

 

Знаменна подія відбулася в 1793 р. Лікар Філіпп Пінель домігся від революційного Конвенту в Парижі зняття ланцюгів із 49 психічно хворих, що утримувались у тюрмі Бісетр. Це було народження психіатрії. На психічно хворих почали дивитись саме як на хворих, а не як на «ізгоїв суспільства».

 

У ХVIII ст. було зроблено значний поступ у розвитку соціально-медичних уявлень та досягненні нових рубежів у поліпшенні громадського здоров’я.

 

Поширення досліджень стосовно руху людності та соціальних впливів на нього дозволило зробити значні соціально-медичні висновки. І. Зюсьмільх у дослідженні «Всевишній порядок у змінах людського роду» (1741) робить висновок, що мудрість державної політики полягає у забезпеченні вищого промислу — в розмноженні і збільшенні людності.

 

Т. Мальтус у творі «Про закон народонаселення» (1798), навпаки, спробував довести, що людність має тенденцію зростати в геометричній прогресії, в той час як харчові продукти збільшуються в арифметичній.

 

З’являється низка законодавчих актів, які регулюють стан лікарів, фармацевтів, акушерок та іншого медичного персоналу. В 1725 p. в Прусії було видано лікарський статут, в якому наводилось чимало цікавих міркувань, зокрема таке: «Медична наука, в усякому разі її найбільша частина, є наука державна; її поле діяльності — людність, збільшення її чисельності та її стан».

 

Розвиток соціально-медичних уявлень та положень сягає обґрунтування доцільності організації державної охорони здоров’я, тобто такої системи медичних заходів, яка охопила б своїм впливом усі верстви людності.

 

Першу подібну спробу у закінченому вигляді здійснив Йоган Петер Франк (1745–1821). Його основна праця мала назву: «Система досконалої медичної поліції». Вона складалась із шести томів з двома томами додатків. Автор працював над своїм дослідженням все життя. Була викладена ціла система заходів, яку мала здійснювати держава для охорони здоров’я своїх громадян.

 

Цими заходами, які мала здійснювати служба медичної поліції, або державної медицини, яку уособлювали лікарі, що знаходились на державній службі, та низка лікувальних і опікувальних закладів, мали бути такі:

 

— дотримання медичного законодавства;

 

— складання таблиць смертності людності, або політичної арифметики та визначення впливу на людність таких чинників, як її заняття, ендемічні та епідемічні захворювання, шлюби та шлюбна плодовитість, стан пологових будинків, смертність немовлят, виховання дітей в дитячих будинках та притулках, училищах;

 

— турбота про покращення клімату та очищення повітря;

 

— належне харчування громадян та запобіжні заходи щодо вживання нездорової їжі;

 

— влаштування народних купелей та лазень;

 

— усунення шкідливого впливу тютюну і моди;

 

— попередження шкідливого впливу певних занять і ремесел;

 

— попередження бідності і жебрацтва;

 

— попередження нещасних випадків;

 

— викорінення шкідливих звичок, повір’їв, пияцтва і розпусти;

 

— тюремна медицина і тюремна гігієна;

 

— військова медицина і військова гігієна;

 

— попередження і приборкання міазматичних хвороб, до яких відносились 26 захворювань, в тому числі туберкульоз, сифіліс і рак;

 

— організація швидкої допомоги;

 

— благоустрій і утримання аптек, лікарень і шпиталів;

 

— розповсюдження серед народу правильних уявлень про збереження здоров’я.

 

Як бачимо, і тепер до цих заходів мало що можна додати.

 

Дослідження В. Петті, Й. Франка та інших вчених сприяли дальшому поширенню санітарного законодавства. Цьому сприяла також перша промислова революція. Чітко вирізнялися відмінності в соціально-економічних умовах життя окремих прошарків суспільства, загострювались соціально-економічні протиріччя. Значні зрушення в галузі економіки, організації праці, способі життя людей спричиняли безпосередній і вирішальний вплив на їхнє здоров’я.

 

 

У ХIХ ст. здійснено два великих природничо-наукових відкриття:

 

— єдність клітинної будови тваринного і рослинного світу (закон сформульовано ботаніком Матіасом Шлейденом (1804–1881) та лікарем Теодором Шванном (1810–1882);

 

— еволюційне вчення Чарльза Дарвіна (1809–1882). Праця «Про походження видів» (1859) розкрила причини різноманітності організмів, пристосування їх до умов існування.

 

 

На початку XIX ст. анатомія виокремилась у самостійну дисципліну як наука і предмет викладання. До того вона об’єднувалася з фізіологією і патологією. Про значення, яке надавалося знанням з анатомії, свідчить вислів проф. Є. Мухіна: «Лікар, що не знає анатомії, не тільки безкорисний, але й шкідливий».

 1895 р. Конрад Рентґен (1845–1923) зареєстрував відкриття Х-променів, названих згодом його іменем. За кілька років до Рентґена досліди з цими променями проводив професор Празького університету українець Іван Пулюй (1845–1918), родом із Тернопільщини. Він отримав перші знімки руки людини, але не зареєстрував відкриття. До речі, К. Рентґен до відкриття Х-променів бував у лабораторії І. Пулюя.

 

Суттєві зміни в XIX столітті відбулись у діагностиці захворювань. Цьому сприяли:

 

1. Прозекторська служба, яка, проводячи розтини померлих, з’ясовувала точність прижиттєвої діагностики та правильність лікування, визначала помилки лікарів.

 

2. Клініко-фізіологічні лабораторії, де проводячи досліди на тваринах, фахівці відкривали механізми перебігу хвороб та обґрунтовували дію ліків.

 

3. Започаткування перших клінічних аналізів, зокрема крові та сечі.

 

У цей період удосконалювалися перкусія та аускультація.

 

Завдяки досягненням фізики, з’явилися перші освітлювальні та оптичні прилади. Око лікаря отримало можливість розглядати процеси у внутрішніх органах живої людини (цистоскоп, гастроскоп, бронхоскоп).

 

Завдяки розвитку органічної хімії вдосконалювалися лабораторні дослідження.

 

Все це сприяло розвитку провідної клінічної дисципліни — терапії. В Росії слід в розвитку терапії залишив професор Московського університету Матвій Мудров (1776–1831). Він пропагував індивідуальний підхід до хворого. Його основне положення — лікувати не хворобу, а хворого.

 

Серед терапевтів другої половини XIX століття слід згадати Сергія Боткіна (1832–1889). Він описав клінічну картину ряду захворювань, зокрема інфекційний гепатит (хвороба Боткіна), відкрив декілька лабораторій і серед них — фізіологічну, якою завідував Іван Павлов, створив новий напрямок в терапії — експериментальний — та заклав основи клінічної фармакології.

 

Розвиток хімії став поштовхом для пошуку знеболюючих речовин та використання їх у хірургії. Першим спробував знеболити видалення зуба з допомогою закису азоту американський дантист Г. Велс, але невдало. 16 жовтня 1846 р. американський хірург В. Воррен за методикою лікаря В. Мортона, в присутності чисельного лікарського зібрання, вперше використав ефір для видалення пухлини шиї. Операція пройшла успішно. Після цього ефір почав інтенсивно впроваджуватись у практику в багатьох країнах світу, в тому числі і в Україні. В 1847 р. англійський хірург Дж. Сімпсон вперше використав хлороформ як знеболюючий засіб. Завдяки цим відкриттям хірурги отримали можливість більш спокійно, без поспіху, оперувати.

 

Залишалося ще одне завдання — боротьба з інфекцією ран. На початку XIX ст. учасник наполеонівських війн П. Персі запропонував оперувати поранених безпосередньо на полі бою, щоб уникнути нагноєнь. Цю ідею успішно втілив у життя головний хірург наполеонівської армії Д. Ларрей, який тільки на Бородінському полі за одну добу здійснив 200 ампутацій з 75 % успішним результатом. П. Персі запропонував також транспортні засоби для евакуації поранених.

 

Віденський акушер Ігнац Семмельвейс (1818–1865), вивчивши причини післяпологової лихоманки та значної смертності після неї, висловив думку (1847) і підтвердив її власною практикою, знизивши летальність у породіль з 17 до 3 %, що причина — в перенесенні зарази руками та інструментами акушерів. Проте це твердження викликало глузливі репліки з боку колег. І. Семмельвейс закінчив життя в психіатричній лікарні.

 

Англійський хірург Джозеф Лістер (1827–1912) започаткував антисептику; він довів, що збудниками нагноєння є нижчі істоти, які знаходяться в повітрі (міазми), тобто мікроби. Як запобіжний засіб, він використав карболову кислоту (1865). Її розпилювали в операційній і над столом хірурга під час операції. Цим же розчином обливали операційне поле і рану. Рану накривали складною пов’язкою, насиченою карболовим розчином. Концентрація парів карболової кислоти бувала такою, що хірурги нерідко непритомніли.

 

Надалі розвивається асептика, впроваджується стерилізація інструментів, перев’язувального матеріалу, одягу персоналу проточною парою та парою під високим тиском. Хіміки та фармацевти впроваджують в практику відкриті раніше йод, йодоформ, марганцевокислий калій.

 

Після відкриття наркозу і розробки методів асептики та антисептики хірургія за декілька десятиріч досягла таких великих практичних результатів, яких не знала за всю свою попередню багатовікову історію. Значно розширилися можливості оперативних втручань, зокрема на органах черевної порожнини. Великий вклад в розвиток техніки оперативних втручань на органах черевної порожнини внесли французький хірург Ж. Пеан, німецькі хірурги Т. Більрот і Т. Кохер. Крім того, Т. Кохер займався проблемами асептики та антисептики.

 

Бурхливий розвиток хірургічної науки і практики продовжився в кінці XIX ст. виокремленням самостійних хірургічних дисциплін: офтальмології, гінекології, урології, травматології.

 

З розвитком фізики, хімії, фізіології, мікробіології та інших природничих і технічних наук безпосередньо пов’язане виникнення гігієни — науки про здоров’я. Розвиток промисловості призвів до поширення патології під впливом несприятливих умов праці та побуту. Через це в другій половині XIX ст. набирають розмаху дослідження із промислової санітарії. Отримує розвиток експериментальна гігієна, основоположником якої був німецький лікар Макс Петтенкофер (1818–1901). Він розробив об’єктивні методи гігієнічної оцінки повітря, ґрунту, води. Маючи серйозну підготовку з фармації та медичної хімії, створив в Мюнхенському університеті першу кафедру гігієни.

 

Скупчення великих мас людей в промислових центрах сприяло також розповсюдженню епідемічних захворювань.

 

В Англії, на батьківщині першої промислової революції, всі ці недоліки виявилися найбільшою мірою і вони ж сприяли дальшому розвитку санітарного законодавства. В 1802 p. тут було видано перший фабричний закон під цікавою назвою «Закон про мораль та здоров’я». Пізнішими законами була введена фабрична інспекція, створено центральне статистичне відомство, яке займалося реєстрацією народжуваності, смертності та захворюваності. Законами передбачалися заходи щодо очищення міст, їхнього будівництва, забезпечення чистою питною водою, знешкодження та видалення нечистот. В 1848 p. в Англії з’являється цілий законодавчий статут під назвою «Охорона народного здоров’я», який став основою санітарного законодавства. Поруч з державними створюються громадські організації — так звані спілки, громади, лікарняні каси, страхування на засадах взаємодопомоги на випадок хвороби.

 

1864 р. була підписана Женевська конвенція про створення Міжнародного Червоного Хреста. У витоків цієї організації стояв Анрі Дюнан. Згідно конвенції, воюючі сторони брали на себе певні зобов’язання стосовно поранених і хворих, суть яких полягала в тому, що поранений вояк перестає бути ворогом і потребує милосердя та медичної допомоги. Надалі функції Червоного Хреста (Червоного Півмісяця в мусульманських країнах) розширювались у сторону надання допомоги постраждалим під час природних та техногенних катаклізмів.

 

Епохальними для розвитку громадської медичної думки були праці німецьких вчених Е. Ноймана та P. Вірхова. Саме Е. Нойману належить крилатий вираз, який він сформулював в своєму творі «Охорона народного здоров’я та власність» (1847): «Медицина в глибинах своєї сутності є наука соціальна». Р. Вірхов в молоді роки дійшов висновку на сторінках журналу «Медична реформа», що державна конституція повинна утверджувати право кожної особи на користування здоровими умовами праці, а лікарі природним чином стають захисниками бідних, і через те найбільша частина соціальних питань повинна знаходитись у їхній юрисдикції. В 1876 p. німецький рейхстаг видав закон про віспощеплення — перший закон виключно санітарного характеру. У зв’язку з цим було створене спеціальне відомство здоровоохорони як консультативний орган при державному управлінні. За його сприяння були видані закони, що стосувалися забезпечення людей харчовими продуктами, боротьби із заразними хворобами та охорони праці.

 

Земська медицина у другій половині 19 століття

Значний поштовх розвитку громадської медицини було дано в Росії в другій половині XIX ст., з моменту ліквідації кріпацтва. Розвиток місцевого самоврядування в цій країні сприяв залученню до вирішення проблем охорони здоров’я громадських організацій. На відміну від країн Заходу, в Росії основні соціально-медичні удосконалення були пов’язані з діяльністю не держави, а органів місцевого самоврядування — земств.

 Після скасування кріпацтва справу медичної допомоги сільському населенню з 1864 р. було зосереджено в земських управах, в яких керівна роль належала поміщикам-дворянам. Земство було введене спочатку лише в 34 (з 89) губерніях, де переважало віддане царизмові російське помісне дворянство. На території України земство остаточно було оформлене лише в 1912 р.

Від приказів громадського опікування земства прийняли губернські і повітові лікарні, здебільшого у вкрай незадовільному стані: містилися вони переважно в непристосованих старих будинках без належного медичного і господарського обладнання. Лікування в них, як формально вважалось, мали здійснювати за сумісництвом повітові лікарі. У лікарнях перебували головним чином хворі арештанти, інваліди війни, бездомні. Бідне населення не могло ними широко користуватися через обов’язкову плату за лікування. По селах взагалі державних лікарень не було. Лише в окремих губерніях діяла по селах невелика кількість фельдшерських пунктів.

Значне поширення у селах різних епідемічних захворювань, велика смертність серед населення, особливо дітей,- все це змусило новоутворені земські управи в перші ж роки їхньої роботи звернути увагу на медичне обслуговування. Для обслуговування сільського населення почали запрошувати лікарів. Серед цих лікарів було багато молодих, які йшли на роботу в села під впливом народницьких ідей. Умови праці лікарів у перші роки існування земства були тяжкі. Лікарі жили в повітових містах і повинні були приїжджати у визначені дні до певних сіл, маючи при собі медикаменти та інструменти. При такій системі подання населенню медичної допомоги часто траплялося так, що лікар у призначеному місці не знаходив хворих, а хворі не заставали лікаря. Лікарі називали цю систему не обслуговуванням, а «грою в хованки».

У 1880 p., через 15 років після введення земського самоврядування, роз’їзна система збереглася повністю в 134 повітах, у 206 – збереглася частково в поєднанні з новоствореними лікарськими пунктами і дільницями (змішана система), і тільки в 19 повітах було введено так звану стаціонарну систему лікарських дільниць. До 1900 р„ після 35 років існування земства, роз’їзна система збереглася тільки у двох повітах, у 219 була змішана система, 138 перейшли на стаціонарну. Із заміною роз’їзної системи медичної допомоги стаціонарною кількість лікарів на селі зросла. Так, з 1870 по 1910 р. кількість їх збільшилася з 610 до 3100.

При стаціонарній системі повіт поділявся на лікарські дільниці, в центрі яких була лікарня з амбулаторією й інфекційним відділенням, по периферії дільниці – фельдшерські пункти.

Зразковою вважалася дільниця з населенням 10 тисяч, при радіусі її 10 верст, але таких дільниць було дуже мало. Здебільшого лікарська дільниця, очолювана одним лікарем, обслуговувала в середньому 25-ЗО тисяч чоловік населення. У зв’язку з порівняно великими видатками на створення медичної повітової мережі багато земських управ утримувалося від запрошення більшої кількості лікарів. Земці-поміщики пропонували брати на службу для лікування селян не лікарів, а фельдшерів, оскільки «селяни хворіють на прості хвороби і потребують простих ліків, тому для них більш відповідним є не панський лікар, а мужицький фельдшер».

В окремих повітах Тульської, Орловської і Воронезької губерній з економічних міркувань земські управи вирішили (1869-1870) для лікування селян запрошувати гомеопатів, оскільки вони витрачають дуже невелику кількість патентованих медикаментів. Усі лікарі цих повітів демонстративно подали у відставку і цим змусили земства скасувати свою постанову.

В організації роботи земських лікарів важливу роль відігравали повітові лікарські ради, на яких обмірковувалися заходи щодо організації медичної роботи в повіті, обговорювалися кандидатури запрошуваних на службу лікарів. Відбувалися й губернські з’їзди земських лікарів для розв’язання питань ширшого значення. Рекомендації губернських і повітових лікарських рад керівники земств не завжди вважали для себе обов’язковими, нерідко зовсім на них не зважали.

Організувати всеросійське об’єднання земських лікарів царська влада не дозволяла, побоюючись знайти в ньому впливове для широкої громадськості опозиційне об’єднання. Тому таким об’єднуючим центром для земських лікарів фактично стала секція громадської медицини Пироговських з’їздів лікарів, які відбувалися раз на два роки. Постанови цих з’їздів у міжз’їздівські періоди здійснювало правління Пироговського товариства з постійними комісіями, до яких входили визначні земські лікарі.

Сільське населення мало зверталося до лікарів, бо медична допомога була платною. З великими труднощами лікарські ради добивалися у земської верхівки права на безплатну медичну допомогу. Лише на початку XX ст. безплатне подання медичної допомоги було дозволено земськими управами. Після скасування плати населення стало більше звертатися по медичну допомогу, в окремих повітах – у 10 разів.

Оскільки на земських сільських лікарських дільницях, як правило, працював лише один лікар, то, зрозуміло, він повинен був подавати медичну допомогу з усіх галузей медицини. Особливо частими були такі захворювання, як защемлені грижі, травматичні й акушерсько-гінекологічні кровотечі, переломи тощо, які вимагали негайної хірургічної допомоги. Та через брак транспорту і віддаленість спеціалізованих відділень не можна було своєчасно подавати хворим дійову хірургічну допомогу, що змусило дільничних лікарів особливу увагу звернути на засвоєння і вдосконалення знань з хірургії. Успішне хірургічне лікування переконувало селян у перевагах лікарської допомоги перед засобами знахарів, ворожбитів і підносило авторитет медичних працівників. З часом земські лікарі-хірурги, які працювали по дільницях, у повітових і губернських лікарнях, утворили активний загін земських лікарів, що відігравав визначну роль на з’їздах російських хірургів.

Одним з піонерів розвитку хірургічної допомоги в дільничних земських лікарнях була лікар Олександра Гаврилівна Архангельська (1851-1905), яка в невеличкій лікарні в селі Петровському Верейського повіту Московської губернії широко розгорнула хірургічну допомогу. До неї зверталися селяни не лише з навколишніх повітів, а й з сусідніх губерній. О.Г.Архангельська, виступаючи не раз на Пироговських та губернських з’їздах, гаряче доводила необхідність спеціалізації лікарів земських лікарень, зокрема в хірургії та акушерстві.

У дільничних і повітових земських лікарнях хірурги одночасно працювали і як акушери-гінекологи. Окремі спеціалісти з акушерства і гінекології були тільки в губернських земських лікарнях. Земськими лікарями працювали і такі видатні хірурги, як П.І.Дьяконов, пізніше професор хірургії Московського університету, С.І.Спасокукоцький, який перед тим, як зайняти кафедру хірургії в Саратовському університеті, блискуче розвинув хірургічну діяльність у губернській лікарні Смоленська, та ін.

На Україні найвизначнішим серед земських хірургів був лікар у Кременчуці О.Т.Богаєвський, якого медичний факультет Київського університету удостоїв звання доктора медицини honoris causa.

Овксентій Трохимович Богаєвський (1848-1930) був сином кріпака. В 1878 р. закінчив медичний факультет Київського університету. Під впливом

В.О.Караваєва почав успішно розвивати хірургічну роботу в дільничних лікарнях. У 1883 р. Богаєвський переходить на роботу до лікарні в Кременчуці. В цій лікарні він розгорнув хірургічну діяльність, яка за своїм обсягом і якістю перевершувала роботу багатьох університетських клінік. У 1889 р. Богаєвський опублікував результати 150 лапаротомій. Він першим на Україні у 1897 р. зробив резекцію шлунка при раковому захворюванні з успішним віддаленим наслідком. На II з’їзді російських хірургів в 1901р. Богаєвський доповів про 46 операцій на нирках. Учнями О.Т.Богаєвського були видатні земські хірурги А.М.Орловський (Полтава), І.І.Рубцов (Миргород), М.Ф.Кузнецов (Харків), С.І.Платонов, І.Г.Асенін, Л.Б.Оречкін та ін.

У Смілі Київської губернії працював видатний хірург Броніслав Станіславович Козловський (1854-1919) з дуже широким діапазоном хірургічної діяльності. Він не раз виступав із змістовними доповідями на з’їздах хірургів. Опубліковані ним праці дають уявлення про різносторонній характер оперативних втручань та про виконання в умовах периферійної лікарні найновіших на ті часи операцій на шлунку, прямій кишці, судинах. В 1911 р. Козловському було присвоєно вчений ступінь доктора медицини. Його учнями були відомі хірурги Я.О.Гальперін, О.І.Мєщанінов, В.Л.Покотило. Великою популярністю користувалися хірурги І.А.Юцевич (Єлисаветград), М.М.Трофімов, О.О.Абражанов (Полтава), Ю.Л.Крамаренко (Умань).

Широко відомим серед населення і лікарів Подільської губернії був хірург повітової лікарні у Вінниці Людвіг Іванович Малиновський (1875-1917). Він опублікував багато статей, кілька монографій. У монографії про перитоніти він подає свою класифікацію, заперечує можливість ідіопатичних перитонітів. В іншій монографії на підставі великого досвіду доводить, що апендицити, оперовані із запізненням, часто стають причиною странгуляційних непрохідностей. Малиновський одним з перших описав гострий мезентеріальний лімфаденіт. У своїй лікарні він переховував переслідуваних царською владою революціонерів. Помер він передчасно, заразившись висипним тифом.

Переобтяженість дільничних лікарів лікувальною роботою з усіх галузей медичної допомоги обмежувала можливість їхньої спеціалізації, і тому на переважній більшості дільниць і навіть повітів хірургічна допомога зводилась до операцій при грижах, акушерських невідкладних операцій, усунення дрібних пухлин, розрізів при гнійних захворюваннях. Разом з тим величезний практичний досвід земських хірургів, науково осмислений видатними представниками їх, мав велике значення для вивчення і розробки правильних методів лікування при таких поширених захворюваннях, як грижі, кишкова непрохідність, сечокам’яна хвороба, виразка шлунка, суглобово-кістковий туберкульоз.

Серед земських лікарів можна назвати багато осіб, які сприяли розвиткові вітчизняної медицини в різних її галузях. Серед них не можемо не згадати Савелія Григоровича Ковнера (1837-1896) – видатного вітчизняного історика медицини. Працюючи земським лікарем у Ніжині на Чернігівщині, він усе дозвілля, а в останні роки життя – весь час присвячував історії медицини. Досконале знання грецької та латинської мов, вільне володіння головними європейськими мовами дало йому змогу вивчати оригінали багатьох історичних джерел з медицини в Росії та за кордоном. З великими труднощами, частково на свої мізерні кошти, він опублікував праці з історії медицини

Стародавнього Сходу, медицини Греції до Гіппократа, окремі монографії про Гіппократа та медицину середніх віків. За глибиною і докладністю вивчення джерел, аналізом їх у зв’язку із загальним розвитком культури, філософії праці С.Г.Ковнера стоять на дуже високому рівні.

Поданню акушерської допомоги на селах земство приділяло мало уваги. Одна акушерка на лікарській дільниці могла подавати допомогу при родах лише обмеженій кількості породіль у тому населеному пункті, де містилася дільниця. На початку XX ст. в губерніях, де було запроваджено земство, за допомогою лікарів і акушерок народжувало не більш ніж 2 % селянок, решта зверталися до повитух. Серед земських лікарів і професорів університетів було багато прихильників організації при дільницях короткочасних курсів для навчання сільських повитух основам наукового акушерства. Доцільність такого своєрідного різновиду акушерської допомоги обстоювали відомий земський діяч М. Я. Капустін і професори Г. Е. Рейн у Києві, Д.О.Отт у Петербурзі. Заперечували їм професор В.Ф.Снєгірьов та інші, які вважали за потрібне подавати на селі справжню кваліфіковану акушерсько-гінекологічну допомогу.

Лише на початку XX ст. окремі земства почали організовувати міжповітові спеціалізовані акушерсько-гінекологічні лікарні. На Правобережжі України популярною була земська акушерсько-гінекологічна лікарня у Жмеринці Подільської губернії. Очолював цю лікарню лікар М.П.Заринський, який із своїм помічником В.С.Русєвим, створивши сприятливі клінічні умови, зробив близько чотирьох тисяч лапаротомій з приводу різних гінекологічних захворювань з мінімальною летальністю.

Дещо успішніше земство розв’язувало питання подання психіатричної допомоги. По губерніях засновувалися, частіше поза містами, великі психіатричні заклади, які мали в своєму розпорядженні майстерні, значні земельні ділянки. Це дало змогу земським лікарям-психіатрам (І.І.Захаров, В.І.Яковенко, П.П.Кащенко, П.Б.Ганнушкін та ін.) перебудувати режим у цих лікарнях на гуманних основах, без ланцюгів, гамівних сорочок і широко застосовувати трудову терапію.

Уже з перших років організації земських сільських лікарських дільниць для лікарів стало очевидним, що самими лише лікувальними заходами, без розв’язання низки питань санітарії, не можна досягти відчутних-результатів в оздоровленні населення. Ініціатором у цій справі було полтавське земство, яке вже у 1867 р. виділило постійну медичну комісію для розв’язання питань соціальної гігієни.

Зразком для земств Росії з часом стало московське земство, санітарну організацію в якому очолював протягом 22 років відомий санітарний лікар Є.О.Осипов (1841-1904). Санітарною службою в земствах керувала губернська санітарна рада з її виконавчим органом – санітарним бюро, яке очолював губернський санітарний лікар. У кожному повіті був лише один такий лікар. Функції його в основному зводилися до розробки медико-статистичних даних про захворюваність у повіті і організації протиепідемічних заходів. Гігієнічних і бактеріологічних земських лабораторій у повітах не було.

Серед організаторів санітарної справи на Україні слід згадати М.І.Тезякова, О.В.Корчака-Чепурківського (Херсонська губернія) і С.М.Ігумнова (Харківська губернія). Під їхнім керівництвом санітарна організація в цих губерніях була на дуже високому, як на той час, рівні. М.І.Тезяков (1859-1925), будучи санітарним лікарем в Олександрійському, а пізніше в Єлисаветградському повітах, перший всебічно вивчив санітарні умови праці і побуту сезонних сільськогосподарських робітників. Він був ініціатором створення для цих робітників лікувально-харчових пунктів. Роботи Тезякова та інших земських лікарів дістали дуже схвальний відгук В.І.Леніна, який використав дані з них у своїх працях «Розвиток капіталізму в Росії» і «Аграрне питання в Росії на кінець XIX століття».

С.М.Ігумнов (1864-1942) понад 40 років присвяти організації санітарної служби в Харківській губернії. В наукових працях і практичній роботі він надавав великого значення профілактичним заходам, що їх повинні здійснювати лікарські дільниці, йому належать капітальні праці з історії земської медицини і санітарної організації на Україні. Тезяков та Ігумнов уже з перших років Радянської влади взяли активну участь у боротьбі з епідеміями і в організації радянської охорони здоров’я.

О.В.Корчак-Чепурківський (1857-1947) працював санітарним лікарем у полтавському та херсонському земствах (1883- 1899), санітарним лікарем Києва (з цієї посади його було звільнено в 1907 р. через «політичну неблагонадійність»); приват-доцентом кафедри гігієни медичного факультету Київського університету, після Жовтневої революції він – керівник цієї кафедри; з 1921 p.-академік АН УРСР. У працях Корчака-Чепурківського досліджуються питання епідеміології дифтерії, санітарний стан населення України, умови праці шахтарів Донбасу. Він залишив також розробки з історії медицини; склав першу номенклатуру хвороб українською мовою.

Серед земських лікарів санітарні лікарі були здебільшого найпередовіші, найпрогресивніші. їм найчастіше доводилося входити в конфлікт з представниками влади і земськими діячами, окремі з них зазнавали й репресій. Дільничними і санітарними лікарями в земстві працювали перші керівники у справі організації радянської медицини М.О.Семашко і 3.П.Соловйов.

З 1870 по 1910 р. кількість лікарів, що працювали в сільській місцевості, збільшилася в 10 разів. Але, незважаючи на зусилля прогресивних діячів земської медицини, стан охорони здоров’я населення за цей час мало поліпшився. Урядові органи в губерніях постійно чинили перепони прогресивним починанням земських лікарів, посилаючись на те, що точної регламентації щодо лікарської допомоги сільському населенню не існувало.

Багато земських діячів взагалі були проти запрошення на земську службу лікарів і вважали доцільним з економічних міркувань залучати для лікувальної роботи священиків, вчителів чи фельдшерів, яким було надано право самостійно лікувати хворих («доктор – це барський лікар, фельдшер – мужицький»).

В губерніях, де не було земства, стан медичного обслуговування_ був набагато гіршим: один лікар обслуговував 70 тисяч чоловік, а в Середній Азії – 95 тисяч. Смертність серед населення залишалась дуже високою. У 1913 р. вона, наприклад, становила 29,1 чоловіка на 1 тисячу чоловік населення, з них дітей до 5 років – 51 %. Санітарний стан міст в країні був дуже низьким. З 800 міст водопроводи мали тільки 215, каналізацію, переважно в центрі,- 145.

Медична допомога промисловим робітникам мало чим відрізнялася від медичної допомоги сільському населенню. Лише при великих підприємствах були фельдшерські пункти, іноді з маленькими лікарнями при них. Лікарі були тільки при найбільших заводах і фабриках. Звичайно лікарі міських чи земських лікарень наїздом у певні дні провадили огляд хворих, відібраних фельдшером.

На Україні більш вдалою постановкою медичного обслуговування виділялась лікарня при цукровому заводі в Браїлові Подільської губернії. У цій лікарні працювали досвідчені хірурги К.В.Волков (1871-1938), автор відомих наукових праць з питань діалектики в медицині, та Д.Я.Дорф, який після повернення із заслання став активним учасником Пироговських з’їздів.

У царській Росії довгий час не було систематичного законодавства з промислової санітарії та охорони праці. Тільки у 80-90-х роках XIX ст. офіційно регламентовано робочий час підлітків і жінок, встановлено фабричні інспекції. Першою вітчизняною книгою з професійних захворювань і гігієни на виробництвах була книга О. М. Нікітіна «Хвороби робітників із зазначенням запобіжних заходів» (1847).

У розвитку промислової санітарії велику роль відігравали земські санітарні лікарі. Московське земство, наприклад, видавало санітарним лікарям відкриті листи на право вільного входу на всі промислові підприємства повіту з правом притягнення адміністрації підприємств до судової відповідальності за порушення тих нечисленних постанов з охорони праці, що існували на той час. Капітальні праці з промислової санітарії з ініціативи земства було виконано Ф.Ф.Ерісманом та його співробітниками.

Земська медицина в історії розвитку вітчизняної медицини відіграла для свого часу велику роль. Це була організація, яка за рівнем наближення до широких сільських мас населення раціональної, зокрема хірургічної, допомоги в ті часи не мала собі рівнозначних у жодній країні світу.

Теоретик і організатор радянської охорони здоров’я 3.П.Соловйов, який добре знав земську медицину і земських лікарів з власного досвіду роботи в їхньому середовищі, так характеризував їх: «Історія висунула нову силу, яка внесла в земську справу і непідробну любов, і щиру відданість, і гарячу переконаність, і наполегливу енергію – все те, що є запорукою успіху в громадському служінні. Ми говоримо про земського лікаря. Країна поставила перед російською інтелігенцією велику спільну мету – служити народові, працювати на його користь. Відірвана досі від народу, ця суспільна група відчула тепер можливість розгорнути творчі сили, що давно шукають застосування» (Соловьев 3.П. Избр. произв.- М., 1970.-С. 483).

Матеріали дільничних лікарів про захворюваність, об’єднані по повітах, з часом дали змогу скласти виразну картину поширення хвороб серед населення на величезній території Російської держави. Земську санітарну статистику на Міжнародній гігієнічній виставці в Дрездені у 1911 р. було визнано зразковою. Статистичні відомості по губерніях узагальнювала й аналізувала постійна комісія санітарної статистики Пироговського товариства. В роботі цієї комісії видатну роль відіграв санітарний статистик П.І.Куркін.

Петро Іванович Куркін (1858-1934) розробив «Пироговську номенклатуру захворювань», якою користувалися в статистиці з 1899 по 1924 р. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції він очолив об’єднану санітарно-статистичну комісію Наркомздоров’я. Йому належать наукові праці з різних питань медико-санітарної статистики.

В умовах царизму, коли будь-які заходи, спрямовані на користь широких народних мас, розглядалися владою як заміри проти державного устрою, коли земська верхівка, яка складалася з дворян-поміщиків, чинила постійний опір лікарям, кожну поступку в напрямі поліпшення і поширення медичної допомоги населенню доводилося завойовувати у тривалій боротьбі. Якщо в Західній Європі стосунки між хворим і лікарем будувалися на приватних засадах, коли хвороба була для лікаря статтею прибутку, то в земській медицині медична допомога була громадським обов’язком.

На противагу лікареві з приватною практикою земський лікар усю свою роботу спрямовував на те, щоб запобігти захворюванням і зменшити кількість їх. З останньої чверті XIX ст. і до Великої Жовтневої соціалістичної революції «центральною фігурою у вітчизняній медицині був земський лікар» – так охарактеризував у своїй вступній промові значення земського лікаря голова І Пироговського з’їзду професор М.В.Скліфосовський.

Виховані на ідеях громадського служіння народові, передові земські лікарі в часи тяжкої боротьби трудового народу за встановлення Радянської влади в основній своїй масі безпосередньо включилися в героїчну боротьбу із страшною хвилею епідемій, яка розлилася по всій країні внаслідок голоду і розрухи. В 1925 р. у Москві відбувся І з’їзд дільничних лікарів. Переважну більшість учасників цього з’їзду становили колишні земські дільничні і повітові лікарі (1032 чоловіка). На з’їзді було яскраво продемонстровано відданість лікарів справі оздоровлення населення під керівництвом Радянської влади, накреслено практичні шляхи такого розвитку медичної допомоги на селі, про який найпередовіші земські лікарі могли тільки мріяти.

Лікарську дільницю типу земської рекомендувала в 1934 р. гігієнічна комісія Ліги Націй іншим країнам для організації медичної допомоги сільському населенню.

 Успіхам соціальних заходів, спрямованих на зміцнення громадського здоров’я, сприяли і досягнення в галузі інших наук, зокрема бактеріології, епідеміології, гігієни. Відкриті ними причини інфекційних хвороб, встановлені шляхи їхнього поширення, розроблені санітарні норми та правила через санітарне законодавство і діяльність зростаючої мережі медичних закладів призводили до позитивних наслідків в охороні здоров’я людей.

 Накопичення даних про здоров’я людності, поєднання їх із діяльністю державних та громадських санітарних і медичних органів та установ неминуче вело до необхідності виокремлення спеціального розділу знань і досліджень, який ми тепер називаємо соціальною медициною та організацією охорони здоров’я. Це, в свою чергу, сприяло дальшому розвиткові соціально-медичного підходу до пізнання законів громадського здоров’я та впливу на нього.

 

На шляху становлення соціальної медицини та організації охорони здоров’я як науки велике значення мало створення в 1883 p. «Берлінського товариства громадської здоровоохорони», земських лікарсько-санітарних організацій та Пироговського товариства в Росії. Тут вперше було поставлено питання про необхідність формулювання засад соціальної медицини, введення її в курс університетської освіти.

 

Отже, до початку XX ст. чітко визначилися три напрями збереження та зміцнення здоров’я людності: через державні заходи, які акумулювались у розробці та утвердженні медико-санітарних законів; через громадські заходи, що знаходили своє втілення у виникненні та розбудові медико-санітарних закладів різного призначення і спрямування; через медичне страхування громадян, яке виникло як різновид соціального страхування і стало ефективним засобом залучення кожної людини до справи охорони здоров’я.

   

У ХIХ ст. з’явилась експериментальна фармакологія, яка на основі фізіологічних методів встановлювала дозовану дію препаратів рослинного та синтетичного походження.

 Завдяки мікробіології, лікувальний арсенал почав поповнюватися ліками біологічного походження (вакцини, сироватки).

 Фармацевтична та фармакологічна науки зосереджувалися на відповідних кафедрах. З 1809 р. кафедрою фармації Петербурзької медико-хірургічної академії завідував О. Нелюбін. Його праці були енциклопедією фармацевтичних знань і більш як півстоліття слугували керівництвом для аптек. О. Нелюбін визначив шляхи подальшого розвитку фармації та її завдання. Він стверджував, що «фармація є особлива галузь природничих наук; її завдання — складати цілком нові ліки та визначати їм доброту (якість)». Напрямки фармації, визначені Нелюбіним, продовжували його учні, серед них Ю. Транп (1814–1908). Він був автором першої військової та цивільної фармакопеї, виданої російською та іншими мовами.

 

На початку XIX ст. в європейській медицині з’явився новий напрям в розумінні методики лікування та механізму готування певних ліків під назвою «гомеопатія». Засновником цього напряму був С. Ганнеман. Гомеопати вважали, що для лікування хвороби достатньо лише одного простого лікувального засобу. Дія його тим сильніша, чим менша доза. Сила ліків досягається розведенням і потенціюванням. Так, дві краплі свіжих соків чи первинних тинктур з рослинних ліків змішували з 98 краплями спирту. Потім крапля цієї суміші з 99 краплями спирту складали друге розведення і так далі. З отриманих розведень готували дрібні крупинки, обволікуючи їх молочним або звичайним цукром. Фармацевти, які були прибічниками цього вчення, відкривали спеціальні гомеопатичні аптеки. Мережа цих аптек існує і понині.

 

Вдосконалювалася регламентація фармацевтичної справи. Так, в Росії в 1789 і 1836 рр. були прийняті аптекарські статути.

 

З розвитком земської медицини виникло питання і про земські аптеки. Це були невеличкі аптеки при лікарнях, в яких хворі забезпечувалися найпростішими ліками. Обладнані земські аптеки були доволі невибагливо, обслуговувалися фельдшерами. Тривалий час у сільській місцевості аптек майже не було. Пояснювалося це тим, що за монопольним правом їх відкривали лише за наявності провізора. У 1881 р. було прийнято закон, згідно якого дозволялося відкривати аптеку у селі не лише провізору, а й помічникові провізора. Сільська аптека не мала лабораторії. Її власники не мали права навчати аптекарських учнів.

 

Чільну роль у розвитку земської медицини відігравали Пироговські з’їзди лікарів, які відбувалися кожних два роки. У їхній програмі постійно стояли питання аптечної справи. Через економічну відсталість Росія не мала власної фармацевтичної промисловості. Майже 70 % медикаменів завозилося з-за кордону.

У зв’язку з тим що царський уряд заборонив організацію всеросійського об’єднання земських лікарів, роль такого об’єднання взяли на себе з’їзди Пироговського товариства. Ці з’їзди об’єднували лікарів усіх спеціальностей. Склад Пироговських з’їздів був неоднорідним. З’їзди відобразили характерні риси дореволюційної російської соціальної медицини – і позитивні, й слабкі. Після І з’їзду (Петербурзько-Московського) у 1885 р. постало питання про перетворення з’їздів і товариства на всеросійські. Дозвіл на це уряд дав тільки у 1892 p., після того як уже відбулося чотири з’їзди. Всього за час існування Пироговського товариства відбулося 12 чергових (через 2-3 роки) і три позачергових з’їзди. На з’їздах працювали секції, з яких найбільше значення мала секція соціальної медицини. Царський уряд перешкоджав виникненню будь-яких форм представництва населення і вираженню організованої суспільної думки щодо соціальних питань. У цих умовах Пироговські з’їзди набули значення, що виходило за рамки, накреслені їхніми засновниками і формально дозволені урядом. Пироговські з’їзди у багатьох випадках були виразниками суспільної думки не тільки з медичних питань, а й з ряду інших. При цьому вони відображали головним чином погляди тих прошарків, до яких найближче стояла основна маса лікарів-пироговців – лібералів і демократів-народників (Мицкевич С. И. Записки врача-общественника.-М., 1969).

Перші два з’їзди (1885, 1887) відбувалися в академічному плані. Починаючи з НІ з’їзду і на всіх наступних серед багатьох секцій дедалі більшого впливу набуває секція соціальної медицини. На III з’їзді було вирішено видавати «Земський медичний збірник», в якому висвітлювати стан і розвиток земської медицини. Використавши опубліковані в цьому збірнику матеріали, Є.О.Осипов, І.В.Попов і П.І.Куркін створили цінну звітну працю «Російська земська медицина». Французькою мовою праця була представлена іноземним делегатам XII Міжнародного конгресу лікарів у Москві (1897).

На V з’їзді було обрано постійний виконавчий орган – Правління з місцеперебуванням у Москві. Товариство починає видавати «Журнал общества русских врачей памяти М.И.Пирогова»; пізніше цей журнал дістав назву «Общественный врач».

На цьому ж з’їзді було утворено Постійну комісію для поширення гігієнічних знань у народі. Ця Комісія на кошти, зібрані серед лікарів, видавала великим тиражем брошури, листівки, таблиці, присвячені боротьбі із заразними хворобами, побутовій гігієні, професійним захворюванням.

Багато років цю Комісію очолював санітарний лікар Альфред Владиславович Мольков (1870-1947). Після Жовтневої революції фонд Комісії став основою створеного Мольковим Музею соціальної гігієни. Мольков багато працював у галузі шкільної гігієни, заснував кафедру шкільної гігієни, керував обстеженням стану здоров’я населення Середньої Азії.

На VI з’їзді, який відбувся 1896 р. в Києві, було вирішено клопотатись перед урядом про введення обов’язкового загального навчання і відміну в Росії тілесних покарань.

На VII з’їзді (Казань, 1899) прийнято проект з номенклатури захворювань і правил медичної реєстрації, розроблений комісією з узгодження санітарно-статичних досліджень. Запропоновані Пироговським товариством номенклатура захворювань і правила медичної реєстрації з 1902 р. медичною радою міністерства були визнані обов’язковими в Росії для лікарів усіх відомств, що допомогло вивчати в порівняльному плані стан здоров’я населення різних місцевостей.

На VIII з’їзді (Москва, 1902) було 2010 учасників, працювало 25 секцій. Уперше на окремій секції порушувалися питання фабрично-заводської та гірничозаводської медицини. До учасників з’їзду звернувся Петербурзький комітет РСДРП із закликом «покласти ініціативу новому типу земського лікаря – лікареві-революціонеру, соціал-демократові, замість ліберального культурника…». На цьому з’їзді А.Г.Шингарьов виступив з відомою «Спробою санітарно-економічного дослідження вимираючого села».

На IX з’їзді (Петербург, 1904) майже у всіх резолюціях висувались ті чи інші вимоги політичного характеру. В резолюції з фабрично-заводської та гірничозаводської медицини відзначалось, що «успішна боротьба із захворюваннями і охорона здоров’я робітників взагалі можлива тільки за широкого громадського контролю над виробництвом, в якому робітники були б повноправними учасниками…». На цьому з’їзді прийнято постанову надалі не звертатися до уряду ні з якими клопотаннями, оскільки переважна більшість клопотань Пироговських з’їздів залишалась без відповіді і задоволення.

Розстріл 9 січня 1905 р. мирної демонстрації робітників у Петербурзі відбився на роботі надзвичайного Пироговського з’їзду (Москва, березень 1905 p.), присвяченого боротьбі з холерою, на якому вперше група лікарів-більшовиків змогла виявити свій вплив на основну масу учасників. У резолюціях цього з’їзду вимагалося введення загального, рівного, прямого й таємного голосування, негайного припинення російсько-японської війни, звільнення ув’язнених за політичні й релігійні переконання. З’їзд заявив «про потребу лікарям організуватися для енергійної боротьби пліч-о-пліч з трудящими масами проти самодержавно-бюрократичного устрою для повного його усунення та скликання установчих зборів». Цю резолюцію в популярній формі було опубліковано Постійною комісією для поширення гігієнічних знань в народі у вигляді листка № 13 під заголовком: «Що потрібно для успішної боротьби із заразними хворобами». Пізніше (1908 p.), з наступом реакції, цей листок було конфісковано, а члена правління товариства Д.Н.Жбанкова, який зберігав частину тиражу листівки, вислано з Москви.

З поразкою революції 1905 p., в обстановці реакції і репресій, Пироговське товариство на наступних з’їздах утримувалось від гостро опозиційних виступів. Всупереч своїй попередній постанові, оргкомітет XI з’їзду навіть звернувся до уряду за грошовою субсидією, в чому йому, зрозуміло, було відмовлено. Під час першої світової війни на позачергових з’їздах 1916 та 1917 pp. в резолюціях про завдання лікарських організацій на фронтах і в тилу було проголошено гасло «За кінцеву перемогу на фронтах». Велику Жовтневу соціалістичну революцію правління Пироговського товариства зустріло, як відомо, вороже, закликом до боротьби з більшовиками, до саботажу. Цей заклик з членів правління не підписали 3.П.Соловйов, І.В.Русаков та А.П.Сисін. Були ще спроби прийняти ворожі резолюції проти діяльності Наркомздоров’я на останньому з’їзді в 1919 p., але на той час уже тисячі лікарів у тилу і на фронтах разом з трудовим народом брали участь у боротьбі за встановлення Радянської влади.

Незважаючи на обмежені можливості для діяльності в дореволюційні часи, Пироговське товариство багато зробило для розвитку соціальної медицини. Працями комісій були розроблені основи санітарної статистики, найдосконаліша для тих часів номенклатура захворювань, визначено основні положення побудови і праці лікарської сільської дільниці, розроблено й перевірено на практиці основні принципи запобігання заразним хворобам і боротьби з ними, показано шляхи й засоби поширення гігієнічних знань в народних масах. Радянська медицина, створивши в нових соціальних умовах вищий в історичному розвитку етап медицини, використовувала все позитивне, що в тяжких умовах царизму створили наші попередники.

Слід підкреслити, що лікарська діяльність завжди притягала до себе представників демократичної інтелігенції. Робота лікаря давала можливість бути ближче до життя трудового народу, надавати йому посильну в тих умовах допомогу. Передова громадська медицина в Росії висунула плеяду глибоко відданих інтересам народу лікарів, які поєднували професійну медичну діяльність з широкою суспільною. Кращі з них ставали на тяжкий, небезпечний шлях боротьба з самодержавством, за демократію та світлу долю народу. 

 

ТЕМА3. МЕДИЦИНИА ХХ СТОЛІТТЯ. МЕДИЦИНА І ОХОРОНА ЗДОРОВЯ В УКРАЇНІ НОВІТНЬОГО ПЕРІОДУ.

 

У XX ст. різко прискорився науково-технічний прогрес, швидко росла світова економіка, змінювалися умови життя людей, відбулися демографічний і інформаційний вибухи, інтенсивно розвивалися теоретичні і прикладні науки. Особливо значні успіхи добився в медицині. Науковці і практичні лікарі розкрили таємниці багатьох хвороб, запропонували нові методи їх профілактики і лікування, знайшли і розкрили механізм дії нових ефективних ліків і тому подібне. Імена дослідників цього періоду назавжди вписані в історію медицини.

 

Під впливом науково-технічного прогресу, досягнень природних наук відбулися істотні зрушення в розвитку медико-біологічних наук. З’явилися цілий ряд нових, раніше невідомих розділів і напрямів. Це, перш за все, стосується обгрунтування і розвитку теорії спадковості, у витоків якої стояли праці чеського ченця Г. Менделя і німецького біолога А. Вайсмана.

 

           

Американський біолог Т. Морган (1866–1945) в 1926 р. обгрунтував хромосомну теорію спадковості, довівши, що незримий живий елемент під назвою «ген» забезпечує спадкову передачу окремих ознак. Подальші дослідження показали особливості морфологічної побудови хромосом, їх внутрішньої організації і поведінки на всіх стадіях розвитку. У 50-х роках були виявлені генетичні властивості хромосом і їх носія — дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК), створено уявлення про генетичний код.

 

У ці роки Георг Бідль і Едвард Татум в дослідженнях, виконаних на цвілі хліба, довели, що гени контролюють обмін і вироблення ферментів в клітці і переносять спадкові ознаки. Барбара Мак Клінток (1953) відкрила «гени, які стрибають», які можуть переміщатися з одного положення на хромосомі до іншого і таким чином викликати зміни в діяльності клітки, які здатні успадковуватися. Через два роки Северо Очеа і Артур Корнберг виявили механізм біосинтезу ДНК і РНК. В середині 60-х років Роберт Галлей, Гар Корану і Маршалл Ніреберг описали генетичний код і його функцію в синтезі білка. у 2000 р. нарешті розшифрований геном людини. Тепер залишається розкрити послідовність дії генів і ідентифікувати гени, які зумовлюють спадкову схильність до конкретних хвороб.

 

У першій половині ХХ ст. був упроваджений метод культивування тканинних культур, проведено прижиттєве вивчення тканин організму, зокрема, їх життєдіяльності в часі.

 

Експериментальні роботи були присвячені вивченню провідних механізмів старіння і пошуку методів і засобів продовження життя. Проводилася розробка препаратів, які нормалізують регуляцію обміну речовин в клітині, впливають на життєві процеси, попереджають пошкодження важливих молекул, затримуючи темп старіння. При цьому прагнули збільшити тривалість життя, розробити заходи, які б сприяли збереженню працездатності людини, продовженню творчого періоду, іншими словами, якості життя.

 

Видатних успіхів досягла фізіологія. У 1903 р. Вільямом Айнтговеном (1860–1927) була записана перша електрокардіограма у людини за допомогою стрілочного гальванометра; при цьому Айнтговеном було встановлене правило, що при записі ЕКГ в трьох відведеннях потенціал на 2-му відведенні дорівнює сумі потенціалів на 1-му і 3-му відведеннях.

 

Чарльз Шеррінгтон (1857–1952)

 

Англійський фізіолог Чарльз Шеррінгтон (1857–1952) розглядав всі фізіологічні явища в широкому загальнобіологічному плані. Він створив вчення про рецептивні поля, розглядав організм як цілісне утворення. Німецький фізіолог М. Ферворн (1863–1921), будучи прихильником концепції Р. Вірхова про целюлярну федерацію і морфологічну автономність кліток, вважав, що загальна фізіологія повинна стати фізіологією кліток. Одночасно він провів експериментальні дослідження функцій нервової системи головного мозку.

 

 

Ернст Старлінг (1866–1927)

 

Ернст Старлінг (1866–1927) сформулював фундаментальну гіпотезу і встановив закон перенесення рідини і серцевої гемодинаміки; згідно його гіпотезі, напрям і швидкість обміну рідини між плазмою крові в капілярі і тканинною рідиною залежать від гідростатичного тиску з кожного боку стінки капіляра, осмотичного тиску білка в плазмі і тканинній рідині, а також від властивостей капілярної стінки як перетинки, що фільтрує. У 1912–18 рр. він довів, що серцеві викиди за одне скорочення прямо пропорційний діастолічному наповненню, а вільна енергія кожного скорочення серця — це проста функція довжини волокон, з яких складається мускульна стінка серця.

 

Американський фізіолог В. Кеннон (1871–1945) створив сучасне вчення про функції вегетативної нервової системи. Він встановив, що єдина симпатична система підтримує стійкий стан організму (гомеостаз), обгрунтував фізіологічний механізм емоційних станів як рефлекторне збудження. При вивченні фізіологічних функцій центральної нервової системи були використані ряд нових приладів, розроблені досконаліші методи дослідження. Електрофізіологічному вивченню механізмів рефлекторної діяльності центральної нервової системи, природи збудження і гальмування присвячені дослідження австралійського нейрофізіолога Дж. Еклса, який з’ясував іонні механізми цього процесу.

 

 

Вальтер Гесс (1881–1937)

 

Вальтер Гесс (1881–1937) виявив функціональну організацію проміжного мозку як координатора діяльності внутрішніх органів (1924). Він висунув теорію сну, згідно якої центр сну знаходиться в гіпоталамусі.

 Англійський фізіолог В. Волтерс в 1935 р. проводив дослідження електричної активності мозку в нормі і патології, одним з перших застосував кібернетичну методику в дослідженні нервової системи. У роботі «Живий мозок» (1953) описав створені їм штучні моделі нерва і механізму мозку.

 Нарівні з вивченням фізіології нервової діяльності були продовжені дослідження з фізіології дихання, крові і кровообігу, травлення, мускульної діяльності, органів внутрішньої секреції та інші. Англійський фізіолог Дж. Баркрофт (1872–1947) розробив вчення про дихальну функцію крові. Їм була запропонована методика визначення газів крові, вивчений механізм перенесення кров’ю кисню. В умовах хронічного експерименту він показав роль селезінки як кров’яного органу, вивчив механізм регуляцій і з’ясував значення депо в нормі і патології. Англійський фізіолог Дж. Голден (1860–1936) створив вчення про дихання людини в нормі і патології і гуморальній теорії регуляції дихання. Теорія мускульного скорочення розроблена англійським фізіологом Л. Гиллом. Згодне їй, м’яз і нерв в спокійному стані споживають кисень, виділяючи тепло.

 Група фізиків — Вільям Шоклі, Вальтер Бреттейн і Джон Бардін розробили транзистор (1947), що привело до перевороту в електронній медичній апаратурі. Електрична нервова передача була відкрита В. Чаговцем, а хімічна — Юліусом Аксельродом в 1959 р. Ульф Ейлер відкрив норадреналін (1956), хімічний посередник симпатичної нервової системи.

 Фізіологія зіграла значну роль в становленні і розвитку нової науки — космічної медицини. У її практиці використовується цілий ряд фізіологічних тестів, розроблених для відбору і підготовки космонавтів, пов’язаних з вивченням серцево-судинної системи, водно-сольового обміну, вестибулярного апарату.

Космічною медициною, завдяки глибокому пізнанню фізіологія, відкрита значні внутрішні людські резерви, накопичений великий досвід активного управління процесами адаптації організму і стабілізації здоров’я людини в різних екстремальних умовах, що поглибило теорію і практику медицини.

Ще в кінці ХІХ ст. почалася розробка вчення про фізіологію органів внутрішньої секреції. У 1889–1890 рр. П. Мерінг і О. Мінковський встановили зв’язок між цукровим діабетом і порушенням секреції підшлункової залози. У 1901 р. російський учений Л. Собольов відкрив внутрішньосекреторну діяльність острівців Лангерганса і намітив шлях отримання їх екстракта. Канадський фізіолог Ф. Бантінг (1891–1941) в 1921 р. отримав в чистому вигляді гормон лангергансових острівців — інсулін, який знайшов широке використання в лікуванні цукрового діабету.

 

Протягом десятиліть продовжувалися дослідження, в результаті яких з’явилися нові факти і розкрилися нові закономірності фізіологічних функцій органів внутрішньої секреції. У Масачусетському технологічному інституті було створено пристрій, який може виконувати функцію підшлункової залози, підтримуючи нормальний вміст цукру в крові. Регуляторні системи організму функціонують за допомогою різних хімічних сполук — носіїв інформаційних молекул. В ході еволюції ці особливі молекули придбали значення сигналів-індукторів різних біохімічних реакцій. Розкриття їх закономірностей дозволило конструювати і синтезувати нові аналоги гормонів, дія яких на декілька порядків більша, ніж їх природних прототипів.

 

у 1936 р. Ганс Селье (1907–1982) висунув гормональну теорію загальної адаптації до стресу.

 

Едвард Кендал і Тадеуш Рейхштейн виділили і описали кортизон і встановили його хімічну будову (1937–1938).

 

Роджер Гиллемін і Ендрю Шеллі описали гіпоталамічні вивільняючі чинники, які регулюють виділення гормонів гіпофізом.

 

Чарльз Хаггинс запропонував гормональне лікування (кастрацію і естрогени) при пізніх стадіях раки передміхурової залози (1941).

 

Значні досягнення фізіології сприяли розвитку фармакології, біохімії, патології, імунології, клінічних дисциплін і гігієни.

 

Вагомий внесок в розвиток медицини зробили учені-біохіміки. Вони провели дослідження природи хімічних процесів внутрішніх структур, які грають важливу роль в життєдіяльності організму. Біохімія збагатилася новими методами дослідження (ультрафіолетова мікроскопія, рефрактометрія, магнітометричний метод, електронна мікроскопія та інші), які відкрили нові можливості вивчення біологічних явищ.

 

 

Отто Вартбург (1883–1970)

 

Отто Вартбург (1883–1970), працюючи у галузі клітинного дихання, фотосинтезу і аеробного і анаеробного обміну вуглеводів, вивчив окислення в клітці і при цьому в 1928 р. відкрив дихальний фермент, який містить залізо, цитохром і нікотинамід–аденін–динуклеотид–фосфат (НАДФ).

 

Джеймс Саммер (1887–1955) виділив і кристалізував фермент уреазу і показав його білкову природу.

 

Конрад Блох і Федір Лінен протягом 1943–1961 рр. описали обмін холестерину і жирних кислот.

 

Протягом всього ХХ ст. спостерігалося інтенсивне збагачення мікробіології і її дочірніх дисциплін. Один із засновників медичної мікробіології німецький учений Ф. Леффлер (1852–1915) відкрив ряд мікроорганізмів, вивчив їх біологічну природу і відношення з організмом людини. Він виділив чисту культуру збудника дифтерії. Учень Р. Коха німецький бактеріолог Р. Пфайфер (1858–1945) створив теорію про бактерицидну дію (властивість вбивати бактерії) органічних рідин людського тіла (дія сироватки). М. Вайнберг (1868–1940) заклав початок вивчення збудників анаеробних інфекцій і в 1915 р. приготував перші зразки протигангренозних сироваток.

 

На початку ХХ ст. почали проводитися дослідження з вивчення паразитарних інфекцій (тифів). У 1909 р. французький паразитолог Ш. Николь (1866–1936) прищепив плямистий тиф шимпанзе і експериментально стверджував, що носієм збудника є одежна воша людини. Цією проблемою займалися також американський мікробіолог Г. Ріккетс і чеський паразитолог С. Провачек.

 

у 1909 р. Карл Ландштайнер і Е. Поппер виділили вірус дитячого паралічу.

 

Майже одночасно з мікробіологією виникла імунологія — наука про захисних, головним чином, специфічні реакції організму, їх природні закономірності і практичне використання. На цьому грунті були створені вакцини проти ряду інфекційних хвороб. Французький мікробіолог А. Кальметт (1863–1933) створив першу живу протитуберкульозну вакцину (вакцина БЦЖ). Вона була також запропонована для діагностики туберкульозу. Надалі імунологія розширила використання біохімічних і фізико-математичних методів включно з радіоізотопними.

 

Продовжувалося дослідження збудників хвороб — дрібних внутріклітинних паразитів, які отримали назву вірусів. Розвиток вірусології тісно пов’язаний з відкриттям електронного мікроскопа, який був сконструйований в 1931 р. в Германії, що дало можливість вивчити будову вірусів.

 

У 1948–1952 рр. Джон Ендерс, Томас Веллер і Фрідрік Роббінс застосували тканинні культури для розмноження вірусів (включно з вірусом поліомієліту) в лабораторних умовах, що дозволило отримати відповідні вакцини.

 

Джон Солк отримав убиту вакцину поліомієліту (1954), а Альберт Себін — живу ослаблену пероральну поліомієлітну вакцину, що привело до різкого зниження захворюваності поліомієлітом. Була розроблена і вакцина проти жовтої лихоманки (1958).

 

Данієль Гейдюсек і Барух Блюмберг розкрили механізм розвитку і розповсюдження інфекційних хвороб і виділили в 1965 р. вірус гепатиту А.

 

У 1981 р. був відкритий синдром придбаного імунодефіциту (СНІД). У 1988 р. кількість випадків СНІД в світі склала 200 тис. осіб, з них половина в США. До 2000 р. кількість хворих СНІДОМ виросла до 15 млн.

 

Екперіментуючи на курчатах, Френсис Раус (1875–1970) довів ще в 1910 р., що віруси можуть вабити пухлини.

 

у 1927 р. Герман Мюллер (1990–1967) відкрив мутагенну дію рентгенівських променів.

 

Дружини Жоліо-кюрі в 1934 р. відкрило явище штучній радіоактивності і вивчило способи застосування радіоактивних ізотопів для дослідження різних процесів в організмі. Явище радіоактивності отримало широке застосування для експериментальних досліджень, діагностики і лікування в біології і медицині. Обидва відкриття сприяли розвитку рентгенології, радіології, радіобіології і інших суміжних дисциплін.

 

у 1923 р. Володимир Зворікин (1889–1982) побудував першу телевізійну камеру, що діяла, і екран. Його відкриття прокладало шлях електронному і телевізійному моніторингу в медицині.

 

 

Вернер Форсман (1904–1979)

 

у 1929 р. Вернер Форсман (1904–1979) розкрив на власній руці вену і ввів сечовиковий катетер до рівня правого передсердя, підтвердивши це рентгенографією грудної клітки. Цей експеримент він повторив на собі 17 разів, провівши катетер аж до легеневої артерії. Цим поклав початок серцевої катетеризації.

 

у 1942 р. Р. Дюссик здійснив перше ультразвукове дослідження і виявив пухлину мозку.

 

Незабаром в 1944 р. Євгеній Завойський (1907–1976), українець, з діаспори відкрив ядерний магнітний резонанс.

 

у 1972 р. Годфрі Гаупсфілд сконструював перший комп’ютерний осьовий томограф.

 

Приведені дані свідчать, що розвиток природних наук на грунті технічного прогресу об’єктивно створює необмежені можливості для нових досягнень.

 

Досягнення медико-біологічних, технічних наук і природознавства сприяли розвитку клінічних дисциплін, прискоренню їх диференціації і вузької спеціалізації, виникненню концепцій щодо діагностики, лікування і попередження хвороб, розробці і впровадженню нових лікувальних засобів.

 

Розвитку клініки внутрішніх хвороб сприяла технічна озброєність, що росте. Після Другої світової війни в медичну практику упроваджуються радіоактивні елементи. Розповсюджується електронна діагностична апаратура. З клініки внутрішніх захворювань відбрунькувався дочірній розділ — кардіологія. Основоположниками кардіології вважаються англійський клініцист Дж. Маккензі (1853–1925) і німецький терапевт Ф. Краус (1858–1936), який описав основні показники електрокардіограми здорового і хворого серця.

 

у 1934 р. Гарі Голдблатт (1891–1977) показав вплив субстанції з нирок на кров’яний тиск, виявлено, що зменшення ниркового кровообігу приводить до гіпертензії.

 

Арсенал діагностичних засобів і методів лікування в кардіології істотно розширився. З’явилося нове покоління електрокардіографів з мікропроцесорним управлінням, комплексні системи для поліклінік і стаціонарів, які дозволяють проводити ехокардіографію з автоматичним розрахунком показників. Створені кардіомоніторна техніка, комп’ютери для оцінки роботи серця, магнітно резонансна томографія, що дозволяє бачити серце, його стінки, перетинки і порожнини. Нові горизонти в діагностиці відкрили радіонуклідні методи.

 

Серед серцевої патології вельми широке розповсюдження має аритмія. Раптова смерть від фібриляції або неузгодженого скорочення мускульних волокон серця хвилює учених всього світу. Для дефібриляції спочатку був створений препарат етмозин, потім ще ефективніший препарат етазицин. Завдяки ньому стало можливим лікувати важкі форми аритмій, які раніше не піддавалися медикаментозній терапії.

 

у 1949 р. Пилип Генч повідомив про лікування ревматоїдного артриту адренокортикостероїдним гормоном і кортизоном.

 

у 1975 р. Євгеній Чазов (освіту здобув в Київському медінституті) упровадив внутрішньовінцевий тромболіз при інфаркті міокарду.

 

Вагому роль для своєчасного лікування серцевих захворювань мають упроваджені в практику спеціальні діагностичні програми для поліклінічної служби. Вони включають мінімальний круг досліджень, направлених на виявлення перших ознак серцевої недостатності з наступним ефективним лікуванням.

 

У ХХ ст. була вирішена проблема очищення крові і інших рідин організму від токсичних речовин, які через патологію нирок і печінки не могли бути нейтралізовані. Цьому сприяло відкриття і синтез т. зв. сорбентів, які поглинають токсичні речовини. Сконструйована і удосконалюється спеціальна апаратура, яка виконує функції печінки або нирки («штучні печінка і нирка»). Першу штучну нирку створив і застосував в клініці в 1943 р. Вільям Коль.

 

Знайшов застосування новий діагностичний метод — теплобачення. За допомогою спеціальних оптико-електроних приладів — тепловізорів — можна уловити навіть початкові стадії запальних процесів, пухлин і судинних пошкоджень. Це зумовлено тим, що залежно від підвищення або пониження місцевої температури на тлі звичайних контурів органу або кінцівки посилюється або, навпаки, ослаблюється яскравість свічення на місці патологічного процесу. Цей метод наближається до ідеального, оскільки він нешкідливий, безкровний і нехворобливий. Теплобачення дозволяє одночасно отримати анатомо-топографічні і функціональні дані про уражену зону.

 

Велике розповсюдження в клінічній медицині придбав метод гіпербаричної оксигенації, тобто зміст хворий в атмосфері з підвищеним тиском кисню. Тоді в крові пацієнта кисень переносять не тільки звичайні носії — еритроцити, але і сама плазма. Це зменшує кисневе голодування тканин, властиве багатьом захворюванням, особливо серцево-судинним. В окремих випадках такі операції, як реконструкція клапанів або судин серця, виконуються в бароопераційній. При цьому насиченість киснем організму хворого може бути настільки високою, що дозволяє проводити операцію з припиненням кровообігу протягом певного часу.

 

Останні десятиліття також характеризуються широким впровадженням в практику ендоскопічних методів діагностики, зокрема з використанням волоконної оптики і гнучких фіброендоскопів. Росте і лікувальна роль фіброендоскопії в зупинці кровотеч, видаленні патологічних утворень.

 

у 1968 р. Ш. Ікеда ввів волоконно-оптичну бронхоскопію.

 

У ХХ ст. значних успіхів досягла педіатрія — наука про здорову дитину, дитячі захворювання і заходи щодо боротьби з ними. Відкрито спеціальні лікарні для дітей, які стали центральною ланкою в могутній системі охорони здоров’я дітей. Особливих успіхів у вихованні здорового покоління і зниженя смертності немовлят досягли Японія і скандинавські країни.

 

У галузі дитячої інфекційної патології головне місце належить австрійському патологові і педіатрові К. Пірке (1874–1929). Його праці присвячені вивченню алергічних явищ і туберкульозу у дітей. Їм розроблена діагностична шкірна реакція на туберкульоз.

 

Епохальні прориви здійснені у галузі психології і психіатрії. Вони пов’язані перш за все з науковою діяльністю австрійського ученого Зігмунда Фройда (1856–1939). Відштовхуючись від вчення свого вчителя, французького клініциста і педагога Ж. Шарко про гіпноз і психотерапію, він розробив метод психоаналізу для лікування неврозів. Згідно Фройда, поведінка людини зумовлюється перш за все підсвідомими стимулами і сексуальними мотивами. Зцілення наступає тоді, коли те, яке загнане в глибини психіки, виходить назовні: щоб вилікувати хворого, потрібно виявити і подолати «комплекси».

 

Теорію мотивації людської поведінки розробив Альфред Адлер (1870–1937), а Карл Юнг (1875–1961) ввів поняття колективної свідомості людства.

 

Видатних успіхів в ХХ ст. досягла хірургія. Удосконалення наркозу, антисептики і асептики, застосування штучного знекровлення дозволили проникати в різні ділянки людського тіла, продовжити оперативне втручання. Розвинулася оперативна хірургія. У витоків новітньої хірургії коштує видатна фігура Т. Кохера (1841–1917). Він вважав, що всяка операція, якою б вона не була ефективній, повинна служити лише засобом, а не метою лікарського втручання. Ця концепція, проте, не перешкодила Т. Кохеру бути високим майстром оперативної техніки, автором деяких хірургічних операцій і прийомів і винахідником нових інструментів. Він вніс значний внесок до вивчення ролі щитовидної залози і хірургічного лікування її захворювань.

 

Плідний розвиток хірургії в першій чверті ХХ ст. пов’язаний з ім’ям німецького хірурга Ф. Тренделенбурга (1844–1924). Він вніс багато нового в розробку хірургічної діагностики і техніки. Багато з упроваджених ним методів, симптомів і ознак увійшли до хірургії під його ім’ям. Зокрема, в 1908 р. він поклав початок хірургічному лікуванню легеневої емболії.

 

Французький хірург-експериментатор А. Каррель (1873–1944) значно збагатив практичну хірургію і теоретичну медицину. Він є автором методики судинного шва «кінець в кінець», що сприяло збереженню кровоносних судин і органів і пересадці органів із збереженням їх функцій.

 

Розвиток нейрохірургії пов’язаний з ім’ям Г. Кушинга (1869–1939). У 1912 р. він провів першу операцію на мозку, видаливши внутрішню пухлину. У 1932 р. він опублікував дані про проведення ним близько 2000 операційних втручань на мозку.

 

У 40–50-і рр. сформувалася як самостійна наука анестезіологія. Впровадження інтратрахеального наркозу, т. зв. керованого дихання, мало важливе значення для прогресу хірургії.

 

Ще раніше, в 1902 р., Еміль Фішер і Джон Меррін синтезували барбітурат (веронал) для довенного знеболення, а в 1911 р. німецька фірма «Дрегер» розробила перший автоматичний дихальний апарат.

 

Особливих успіхів досягла хірургія серця. у 1900 р. К. Ігельсруг успішно застосував прямий масаж серця у хворого із зупинкою серця. Рудольф Матас і Микола Коротков розробили ранні операції при аневризмах (1902). у 1914 р. паризький хірург Т. Тюф’е провів першу операцію при стенозі аорти.

 

У 1920–1925 рр., працюючи на собаках, Сергій Брюхоненко (1890–1960) і Сергій Чечулін (1894–1937) розробили позатілесний кровообіг і сконструювали прилад «штучні легені–серце». Прилад був застосований авторами для пожвавлення собак після зупинки серця, а Миколою Теребінським — для виконання операцій на відкритому серці у собак (1930). Пізніше в 1940 р. Теребінський застосував пережим висхідної аорти для отримання безкровного операційного поля.

 

у 1925 р. Генрі Сауттер (1875–1961) виконав пальцьову мітральну комісуротомію через ліве передсердя у 19-річної жінки. Пацієнтка прожила 5 років і померла від мозкової емболії.

 

Хірургічне лікування природжених дефектів серця поклав початку Роберт Гросс, коли в 1938 р. перев’язав незакриту артеріальну протоку.

 

у 1962 р. П. Золл відновив серцевий ритм в двох хворих з повною блокадою за допомогою зовнішніх металевих електродів, що додаються до грудної стінки. Через рік Генрі Бенсон виконав тангенціальне видалення мішкоподібної аневризми грудної аорти, а Мішель де Баки і Дентон Кулі видалили аневризму грудної аорти із заміною гомотрансплантатами.

 

16 січня в 1964 р. Чарльз Доттер і Мелвін Юткенс виконали через шкіру розширення атероматозного звуження лівої поверхневої стегнової артерії у 82-річної жінки, застосувавши конусоподібний рентгенпозитивний розширяльний катетер з тефлону. Ангиографія показала, що звуження зникло.

 

Рене Елмквіст розробив постійний водій ритму з однозарядною ртутно-цинковою багатоклітинною батереєю, а Аке Сеннінг 8 жовтня в 1958 р. імплантувавши його пацієнтові.

 

Серцеву реваскуляризацію вінцевої ішемії розробили Артур Вайнберг, Роберт Гетц і Василь Колесов в 1967–1971 рр.

 

Тепер операції на серці здійснюються для лікування вад серцевих клапанів, закриття Боталової протоки, лікування інфаркту міокарду, стенокардії і інших захворювань. Розвитку серцево-судинної хірургії сприяло застосування штучного медикаментозного зниження температури тіла хворого, яке підвищує стійкість до шоку і кисневого голодування.

 

Епохальною подією стала пересадка серця від померлої людини інший з важкою поразкою серця, яку здійснив в 1968 р. південноафриканський хірург Х. Бернард (1922–2001).

 

 

Х. Бернард (1922–2001).

 

А перед цим В.П. Деміхов ще в 1940 р. пересадив серце з легенями собаці, а Н.П. Синіцин в 1948 р. пересаджував серце жабам з довгостроковим виживанням. До 1955 р. В.П. Деміхов довів, що ортотопічна пересадка серця у теплокровних тварин в принципі можлива. З цими роботами Х. Бернард знайомився безпосередньо в лабораторії В.П. Деміхова. Тепер пацієнти з пересадженими серцями живуть десятки років. Проте ця операція не отримала етико-юридичного обгрунтування, і її проведення залежить від випадку і дозволу видалити серце у загиблої людини. Подальше впровадження в практику цієї операції зв’язується з штучним серцем. Перша модель штучного серця була створена і випробувана на собаках тим же В.П. Деміховім в 1937 р.

 

Американський хірург Д. Кулі здійснив в 1969 р. імплантацію штучного серця людині, а потім замінив штучне серце на натуральне. Операція закінчилася смертю пацієнта. Учені вважають, що штучне серце, вживлене людині, реагуватиме лише на зміну фізичного навантаження. Його чутливість до психічних настроїв людини дорівнюватиме нулю. В майбутньому, достовірно, буде створена найтонша електронна система, через яку штучне серце зможе реагувати і на емоції. Ця проблема має відношення до нової галузі хірургії — реконструктивною. Вона об’єднує пластичний метод, реплантацію, гомопересадку тканин і органів, введення в організм різних протезів судин, серцевих клапанів і інших складних конструкцій з полімерів і металів. Їх введення в організм викликає т. зв. імуногенну реакцію — відторгнення. Подолання бар’єру несумісності є важливим завданням сучасної світової медицини.

Для цього хімія і фармакологія повинні відкривати нові досконаліші засоби. Нові можливості оперативного втручання, перш за все в травматології, створила мікрохірургія. Це реплантація (приживлення на пошкодженому місці) пальців кистей, всій кінцівці і тому подібне. Серцево-судинна хірургія, трансплантація органів і тканин, пластична і щелепно-лицьова хірургія, урологія, гінекологія сьогодні не можуть існувати без мікрохірургії.

 

Завдяки мікрохірургії отримали друге народження майже всі традиційні операції на очах. Вони стали набагато обачливішими і ефективнішими. Відкрилися принципово нові можливості впливу на мікроструктуру очей, для розробки нездійсненних раніше втручань.

 

У 1967 р. Святослав Федоров здійснив виправлення афакії штучними внутрішньоочними лінзами, а надалі удосконалив методи хірургічного лікування короткозорості і астигматизму радикальною кератотомією. Михайло Краснов упровадив лазерну мікрохірургію ока при глаукомі в 1972 р., катаракті в 1975 р.; він також розробив для очної хірургії ультразвукові пристрої.

 

Довгий час заповітною мрією хірургів була безкровна операція. Це відбулося з впровадженням в хірургію винаходу ХХ ст. — лазерного променя.

 

Лазерний скальпель розтинає тканина і одночасно зупиняє кровотечу. Крім того, промінь забезпечує ідеальну стерильність розрізу, чим виключає можливість виникнення набряків і запалень. Лазерний промінь виявився перспективним в хірургії паренхіматозних органів завдяки його здатності «запаювати» кровоносні і лімфатичні судини, жовчні протоки і протоки підшлункової залози.

 

Під сучасну пору для хірургії немає заборонених зон в людському телі. Вона стає гуманнішою, постійно нарощуючи фізіологічну обгрунтованість, терапевтичну доцільність, функціональну спрямованість, косметичне удосконалення.

 

Невирішеною проблемою в ХХ ст. залишилася проблема раку, яка не мала собі рівних за складністю. Онкологічні захворювання займають друге місце, після серцево-судинних хвороб, серед причин смертності в розвинених країнах. Настання на рак йде багатьма шляхами. Один з ключових — рання діагностика захворювань. Створені десятки методів, багато з яких володіють високою точністю (до 80 %) виявлення пухлин на ранній стадії. Для лікування використовуються хірургічні методи, променева терапія і, певною мірою, ефективні ліки. Створення цих ліків йде шляхом використання згубних для ракових кліток речовин. Отриманий препарат — сарколізин. Співпрацею хіміків, біологів і фармацевтів створених нові препарати рослинного походження, як ханерол, хризомалін, антибіотик дактиноміцин і тому подібне. Важливими шляхами є вивчення канцерогенезу і епідеміології раки.

 

Особливі перспективи зв’язуються з генною інженерією. Вже сьогодні розроблені «генетичні» методи лікування раки. Французькі учені ввели в уражені тканини клітки-вбивці, які знищують генів-носіїв хвороби. Потім спеціальний вірус, який не порушує здорову тканину, доставляє клітки-відновлювачі. Визначено більше 30 генів, які «програмують» спадкову схильність до тих або інших ракових захворювань. Заміна «хворих генів» здоровими, швидше за все, звільнить людство від онкологічних захворювань.

 

З’являються ліків для паралізованих в результаті травм хребта. Вони впливають на ген, який паралізує клітини спинного мозку і вабить його відновлення.

 

Японські учені зробили такий прогноз щодо найближчих досягнень медицини, підгрунтя для яких закладено в ХХ ст.: штучні органи з синтетичних матеріалів стануть звичайною річчю (2004), з’явиться штучна кров (2005), навчаться лікувати СНІД (2006), успіхи в лікуванні атеросклерозу (2007), імплантація чужих генів в хромосоми людини (2009), успіхи в лікуванні хвороби Альцгаймера (2011), навчаться лікувати всі види раки і запобігати загибелі мозкових кліток (2013), буде знятий будь-який біль (2016), буде зупинений процес старіння (2018), настроєно виробництво штучних очей (2019), стане виліковною шизофренія (2020).

 

У ХХ ст. провідну роль в збереженні суспільного здоров’я узяла на себе держава. Це знайшло своє втілення в створенні спеціальних державних органів, які займалися організацією охорони здоров’я своїх громадян. Перше в світі Міністерство охорони здоров’я створене в Австро-угорщині в 1917 р. (міністр — Іван Горбачовський), а друге — в уряді гетьмана П. Ськоропадського (міністр — В. Любінський).

 

Медико-санітарне законодавство, почавшись на національному рівні, придбало в ХХ ст. характеру міжнародної співпраці. Зокрема, з 1909 р. Міжнародне бюро суспільної гігієни почало випускати щомісячний бюлетень, який включав розділ санітарного законодавства. Останній номер бюлетеня вийшов в 1946 р.

 

Міжнародна співпраця сприяла наданню глобального характеру соціально медичним заходам.

 

у 1907 р. створюється Міжнародне бюро суспільної гігієни. З освітою після Першої світової війни Ліги націй виникає її Санітарна організація.

 

Новий етап міжнародної співпраці у галузі охорони здоров’я наступив після Другої світової війни. У 1944 р. була утворена Організація об’єднаних націй, а далі її численні спеціалізовані організації, в т.ч. Усесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ, 1948).

 

ВООЗ відразу приступила до випуску Міжнародної збірки актів за медико-санітарним законодавством.

 

у 1948 р. ООН прийняла Декларацію прав людини, в якій проголосила право кожної людини на володіння найвищим можливим рівнем фізичного і психічного здоров’я.

 

Цього ж року затверджується статут ВООЗ, де дається визначення здоров’я як стани повного соціального, фізичного і психічного благополуччя, а не лише відсутність хвороб і фізичних дефектів як таких.

 

Основна діяльність ВООЗ реалізується через виконання різних програм на міжнародному і регіональному рівнях. У виконанні цих програм ВООЗ тісно співробітничає з науковими і практичними закладами охорони здоров’я різних країн. Найвідомішими програмами в діяльності ВООЗ стали програма боротьби з малярією, ліквідація натуральної віспи, впровадження системи первинної медико-санітарної допомоги, підготовка медичних кадрів і тому подібне.

 

у 1976 р. вступив в дію Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, який став подальшим розвитком Декларації прав людини. Країни, що його підписали, зобов’язалися для повної реалізації права людини на здоров’ї здійснювати заходи, направлені на:

 

а) зниження показників мертвонароджуваності і дитячої смертності і забезпечення нормального розвитку дітей;

 

б) всестороннє підвищення рівня гігієни навколишнього середовища і виробничої гігієни;

 

в) профілактику і лікування епідемічних, ендемічних, професійних і інших хвороб і боротьбу з ними;

 

г) створення умов, які б гарантували всім надання медичній допомозі і огляд на випадок хвороби.

 

у 1977 р. ХХX сесія Усесвітньої Асамблеї охорони здоров’я поставила за мету досягнення прийнятного рівня здоров’я для всіх до 2000 р.

 

Віхою на шляху досягнення цієї мети стала Міжнародна конференція з первинної медико-санітарної допомоги, яка відбулася в Алма-Аті в 1978 р. Вона прийняла Алма-атинську Декларацію, в якій охорона здоров’я проголошена неодмінною складовою частиною економічного і соціального розвитку людства. Після 2000 р. мета щодо досягнення прийнятного рівня здоров’я для всіх продовжена, оскільки не всі її завдання вирішені.

 

У розвинених країнах Заходу набули широкого поширення соціально медичні дослідження суспільного здоров’я.

 

За кількістю наукових досліджень першість тримає США. Тут функціонують т. зв. національні інститути здоров’я, медичні школи при університетах, у складі яких є і спеціальні підрозділи для вивчення соціальної медицини, профілактики, управління і організації роботи медичних закладів. Деякі з шкіл готують кадрів організаторів здоровоохорони. Наукові дослідження проводять численні наукові суспільства і асоціації (Американська медична асоціація, Американська асоціація суспільної здоровоохорони). Велику роботу щодо організації і фінансування наукових досліджень з охорони здоров’я здійснює національний центр з наукових досліджень і розвитку служб здоровоохорони. Діє національний центр статистики охорони здоров’я.

 

У Англії діє центр наукових досліджень з комунальної медицини і організації служб здоровоохорони, центр епідеміології і медичного обслуговування, інститут біометрії і суспільної здоровоохорони, центр вивчення питань організації лікарняної справи, центр вивчення суспільного обслуговування.

 

Франція має Національний інститут охорони здоров’я і медичних досліджень, що займається вивченням проблем епідеміології, статистики, дослідження операцій, економіки охорони здоров’я, охорони материнства і дитинства, геронтології.

 

Провідну роль у вивченні проблем охорони здоров’я ФРН займає Федеральне бюро суспільної здоровоохорони. Бюро складається з 4-х спеціалізованих інститутів, зокрема інституту соціальної медицини і епідеміології. Останній складається з трьох відділів: соціальної медицини, епідеміології і діагностичної техніки. У ФРН діє також інститут з вивчення лікарняної справи.

 

Італія має вищий Інститут охорони здоров’я і Центральний статистичний інститут, що займаються проблемами суспільної здоровоохорони.

 

У Швеції є Інститут суспільної здоровоохорони, Інститут планування і раціоналізації служб здоровоохорони.

 

У Нідерландах питаннями соціальної медицини займається Інститут профілактичної медицини, в Бельгії — Інститут гігієни і епідеміології, в Угорщині — Інститут соціальної медицини і організації охорони здоров’я.

 

Кожна країна миру має систему охорони здоров’я, яка виділяється істотними національними особливостями. Загальною межею цих систем є орієнтація на первинну медико-санітарну допомогу як основу кожної системи, яка повинна надавати до 90 % всього об’єму допомоги. Що стосується підрозділів поза первинною медико-санітарною допомогою, то тут маємо істотні відмінності, хоча основною організаційною формою залишається лікарня, яка бере свій початок з IV ст. н.е. У 2000 р. коливання витрат на охорону здоров’я були такі (з розрахунку на одного мешканця): у США — майже 4 тисячі доларів, в Україні — менше 30; зате в Україні на одного лікаря доводилося 220 мешканців, а у Великій Британії — 730.

 

Соціально медична наука встановила, що з давніх часів і на початок ХХ ст. рядова тривалість вірогідного життя людини виросла з 19 до 40 років, тобто виросла приблизно удвічі. У ХХ ст. відбулося чергове подвоєння рядової тривалості життя людини (йде мова про індустріально розвинені країни), а в абсолютному виразі частина людства за одне ХХ ст. досягла удвічі більшого зростання тривалості життя, чим за попередні тисячі років. Такий результат соціально-економічного і науково-технічного прогресу, який був характерний для цього періоду.

 

При цьому можна виділити три етапи: перший, орієнтування зайняв 1900–1940 рр. На цьому етапі були подолані інфекційні хвороби і туберкульоз, що були основними причинами смерті в дитячому і працездатному віці. Різке падіння смертності, в основному від цих хвороб, сприяло зростанню рядової тривалості життя, дозволило переважній частині врятованої людності реалізувати свій трудовий потенціал, створити додатковий продукт, який набагато перевищив витрати на охорону здоров’я. Другий етап орієнтування зайняв 1940–1975 рр. У цей період основними причинами смерті людей стали хронічні дегенеративні хвороби. Починаючись на четвертому-п’ятому десятиліттях життя, вони поступово прогресують, приводячи до різних ускладнень, що і закінчуються смертю людини. На цьому етапі були знайдені засоби, які сприяли «відсовуванню» цих хвороб на пізніший період, уповільненню темпів їх розвитку. Був досягнутий визначений рубіж, коли 90 % людності розвинених країн доживає до пенсійного віку (65 років). Третій етап орієнтування почався з середини 70-х років. Вичерпавши певною мірою резерви продовження життя, розвинені країни обгрунтували нову мету — підвищення якості самого життя, досягнення його максимальної продуктивності і повноцінності, наповнення його позитивними емоціями. Ця мета остаточно сформульована і закріплена в Оттавський Хартії (1987).

 

 

у 1912 р. створено Міжнародне суспільство фармацевтів, яке того ж року в Гаазі провело свій перший Міжнародний конгрес.

 

Одним із засновників сучасної експериментальної фармакології є О. Шмідеберг (1838–1921). Їм покладений початок фармакології вегетативної нервової системи, зроблений ряд важливих відкриттів.

 

Одним з істотних досягнень фармакології і терапії був пошук і впровадження в практику хіміотерапевтичних засобів. Можливість впливу ліків на збудника в організмі була обгрунтована німецьким вченим Паулем Ерліхом (1854–1915). Він зробив науково обгрунтований вивід, що умовою впливу речовини на функцію клітки є її властивість зв’язуватися з життєво важливими структурами протоплазми. На цій основі П. Ерліх упровадив в практику ряд хіміопрепаратів. Особливе значення і ефект мало впровадження сальварсану для лікування сифілісу (1907).

 

Хоча кількість фармакологічних засобів невпинно росли, до 30-х років бактерії залишалися невразливими для хімічних препаратів. Саме в цей час відбулося відкриття, яке поклало початок новій історичній епосі в боротьбі з бактеріями. У 1932 р. німецька фірма Фарбен-індустрія запатентувала червоний фарбник пронтозіл. Молодший лікар Герхард Домагк повинен був перевірити цю речовину на мишах, заражених стрептококом. Приречені на загибель миші, після того, як Г. Домагк ввів їм пронтозіл, не виявили ніякі ознаки хвороби. Так Г. Домагк став першовідкривачем нового засобу, яким почали успішно користуватися для лікування ангін, ревматизму, пологової лихоманки і інших захворювань, зумовлених стрептококом. Цей препарат отримав назву стрептоцид. До речі, перше випробування дії препарату Домагк провів на своїй дочці, у якої після незначної травми виникло зараження крові (сепсис). Надалі були синтезовані: у 1935 р. — сульфідин, 1938 — Сульфаніламід, 1939 — Сульфатіазол. Останій був в 50 разів ефективніше за початковий сульфідин. Наступила ера Сульфаніламіду.

 

Необхідно відзначити, що в роки Другої світової війни сульфамідні препарати широко використовувалися в арміях воюючих сторін. Завдяки ним було збережено життя сотень тисяч поранених.

 

На відкриття радикальних лікувальних засобів витрачається багато років і іноді вони починалися і завершувалися різними дослідниками. Повчальною є історія відкриття першого антибіотика пеніциліну. У 20-х роках в Лондоні бактеріолог Александер Флемінг (1881–1955) ставив досліди з колоніями стрептококів на спеціальному середовищі. Він звернув увагу, що середовище забруднила цвіль, яка розчинила культуру стрептококів. З цвілі дослідник отримав антибактеріальний фермент лізоцим. Продовжуючи досліди, Флемінг відмітив, що зелена цвіль виділяє антибактеріальну речовину, яка пригнічує зростання багатьох бактерій. Це речовину він назвав пеніцилін. Після ряду публікацій і доповіді на Міжнародному конгресі мікробіологів в 1936 р. відкриття, проте, не привернуло до себе уваги. Пізніше пеніцилін в чистому вигляді отримала група оксфордських учених, яку очолили мікробіолог Г. Флорі і біохімік Е. Чейн. Вперше його застосували 12 лютого в 1941 р. в Лондоні. Промисловий випуск пеніциліну почався в 1943 р. в США.

 

Відкриття ще одного антибіотика — стрептоміцину — належить Зельману Ваксману (1888–1973). Народився на Вінничині в с. Н. Прилуки. У 1911 р. разом з сім’єю емігрував в США. Сприяв емігрантам-землякам, євреям і українцям, в облаштуванні на новій батьківщині.

 

 

Зельман Ваксман (1888–1973)

 

Починаючи з 1939 р., досліджував понад 500 мікроорганізмів. у 1942 р. виділив стрептоміцин, який став могутньою зброєю в боротьбі з інфекціями, які викликаються гнильними бактеріями. Завдяки стрептоміцину вдалося досягти значних успіхів в лікуванні туберкульозу. Пеніцилін і стрептоміцин поклали початок ері антибіотиків.

 

До 1946 р. грибки-продуценти антибіотиків вирощували на поверхні рідких середовищ в сотнях тисяч пляшок з-під молока. Пляшки мили в спеціальному апараті, стерилізували, наповнювали стерильним живильним середовищем, засівали штамом необхідного грибка, чекали його розростання, після чого здобували препарат. Відбувалося це на конвеєрах завдовжки в декілька сотів метрів. Такою була перша технологія отримання антибіотиків. Тепер грибки вирощують в спеціальних казанах, які вміщають тисячі літрів середовища. Завдяки новій технології виросли кількість і якість отриманих антибіотиків. Надалі були внесені зміни в їх хімічну структуру, почався синтез антибіотиків. Сім’я природних пеніцилінів поповнилася поряд синтетичних препаратів (ампіцилін, оксацилін, метицилін і тому подібне). Тепер медицина щорічно отримує на озброєння нові антибіотики.

 

Поряд з хіміопрепаратами і антибіотиками, на основі досягнень науки були розроблені комплекси лікувальних засобів рослинного походження. Сучасна фітотерапія широко використовується для лікування серцево-судинних захворювань, зокрема гіпертонічній хворобі. Ефективність фітолікування підвищується комплексним використанням рослин. Розроблені різні композиції, що збагатило клінічну фармакологію.

 

У ХХ ст. німецькі учені створили препарат проти інфаркту. Завдяки його застосуванню вдалося в 70 % хворих відкрити закупорені судини серця. Цей препарат назвали активатора тканинного плазміногену (АТП).

 

Болгарська фірма «Фармахим» розробила препарат (пірамем), який добре стимулює нервово-психічну діяльність і дає можливість значно прискорити лікування порушень при крововиливі. Надалі з’явилася і постійно поповнюється група транквілізаторів. Постійне кількісне зростання ліків, підвишення їх ефективності є характерною межею фармації ХХ ст.

 

У ХХ ст. посилилася увага до вітамінів, зокрема способів їх отримання і впровадження в медичну практику. Відкриття кожного вітаміну мало свою історію. Так, нідерландський лікар Х. Айкман, знаходячись на острові Ява, звернув увагу на хворобливий стан курнув, які містилися в клітках і вигодовувалися недоїдками з лікарні, що, в основному, містили очищений мал. Кури, які бродили дворам і самі розшукували їжу, мали здоровий вигляд. Пройшов немало часу, поки Айкману вдалося виділити з рисових висівок речовина, яка в своєму складі мала амінову групу. Це речовину почали називати «життєвими амінами». З 1932 р. за нею закріпилася назва «вітамін», від латинського «віта» — життя. Першим був відкритий вітамін «В», завдяки чому вдалося попереджати і лікувати хворобу «бері-бері». Ще в ХІІІ ст. була детально описана цинга (скорбут), яка виникала серед учасників хрестового походу. Лише у 1925 р. було отримано речовину, яка виліковувала цю хворобу. Вона була виділена з соку капусти і отримала назву вітамін «С» (аскорбінова кислота). у 1936 р. було знайдено речовину, відсутність якої викликала у експериментальних тварин безпліддя. Їй дали назву вітамін «Е», або «Токоферол» (токос — потомство і феро — несу). Приблизно тоді ж почалося вивчення вітаміну, відсутність якого в їжї зумовлювало зниження або втрату зору. Новий вітамін вдалося виділити з моркви, його назвали вітаміном «А». у 1935 р. данський біохімік Генрік Пані встановив в експерименті над курчатами, що відсутність певної речовини приводить до крововиливу. Це речовина в достатній кількості знаходиться в траві і зеленому листі. Їй дали назву вітамін «К». у 1942 р. в Україні було синтезовано речовину, яка утримує вітамін «К», — вікасол. у 1931 р. дві групи хіміків (Німеччина, Англія) майже одночасно повідомили про відкриття продукту, який володіє високою протирахітичною активністю (вітамін «Д»). Під сучасну пору відомо більш ніж дві десятки речовин, які можуть бути віднесені до вітамінів.

 

У ХХ ст. в розвинених країнах створена могутня фармацевтична індустрія, яка забезпечила широкий асортимент лікувальних засобів. У цих країнах витрати на ліки складають не менше 1 % валового внутрішнього продукту, або 10–15 % загальних національних витрат на охорону здоров’я. У обігу в різних країнах знаходяться тепер від 2 до 100 тисяч фармацевтичних засобів. На розробку нового ефективного препарату витрачається від 5 до 7 років і декількох мільйонів доларів США, коли новий хімічний продукт проходить належні випробування щодо якості, безпеки і ефективності. Синтетичні хімічні продукти зайняли провідне місце у фармацевтичній індустрії, хоча вагоме місце залишається за природними сировинними матеріалами.

 

З позицій охорони здоров’я суспільного основна мета політики у галузі фармації полягає у виробництві достатньої кількості найбільш необхідних і недорогих лікувальних засобів. Проте існує і економічний бік справи, який полягає в тому, щоб фармацевтична промисловість була конкурентоздатною як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках і вносила свій внесок до платіжного балансу країни.

 

Найбільшими проблемами фармації ХХ ст. стали висока і всезростаюча вартість лікувальних засобів і підвищений і не завжди доцільний попит на ці засоби (в першу чергу, препарати з снодійними, седативними і наркотичними властивостями). Ці проблеми вирішувалися таким чином: кожен уряд прагнув скласти перелік лікувальних засобів для задоволення основних національних потреб; створив спеціальний центральний національний орган для закупівлі необхідних партій медикаментів. Був настроєний контроль за виробництвом, розподілом і якістю фармацевтичних препаратів.

 

Окрім національних, настроєний міжнародний контроль за стандартизацією фармацевтичних засобів. Його здійснюють два комітети: комітет експертів по стандартизації біологічних препаратів і комітет експертів із специфікації фармацевтичних препаратів. Перший спирається на лабораторії Державного інституту сироваток в Копенгагені, Національного інституту медичних досліджень в Лондоні і Центральну ветеринарну лабораторію у Вейбріджі (Англія). Другий — на міжнародний центр при центральній фармацевтичній лабораторії в м. Сольна (Швеція). Перший комітет був організований ще в структурі санітарної організації Ліги націй (1922), потім перейшов до складу ВООЗ, де був організований і другий комітет.

 

Перший міжнародний стандарт біологічних препаратів був встановлений в Державному інституті сироваток в Копенгагені в 1922 р. Це був стандарт дифтерійний анатоксину, який існує до цієї пори. З 1922 до 1948 р. Лігою націй було поширено 32 міжнародних стандарти. З 1948 р. цю роботу продовжила ВООЗ і за перші два десятиліття свого існування встигла випустити 79 міжнародних стандартів. Надалі ця робота розширювалася, обидва комітети збираються щорічно в Женеві.

 

З 1951 до 1957 р. створювалася перша Міжнародна фармакопея. Надалі вона періодично (не рідше одного разу на 10 років) переглядається.

 

З позицій суспільної медицини нераціонально мати на ринку надмірну кількість фармацевтичних препаратів, особливо тих, які дублюють один одного. Для цього багато країн ввели відповідну реєстрацію, в процесі якої відбувається відбір лікувальних засобів, які поступають в продаж, і інформування медичних працівників щодо правильного їх використання. Цей відбір, або перелік, здійснює постійний комітет при центральному органі управління охороною здоров’я, до складу якого входять фахівці суспільної медицини, фармакології, фармації і економіки. Країни, які розвиваються, імпортують ліки з розвинених країн, як правило, орієнтуючись на власну реєстрацію і перелік.

 

XXVIII Усесвітня асамблея здоровоохорони присвятила свою роботу проблемам національної політики у галузі фармації і накреслила основні шляхи її здійснення, якими повинні бути подальше вдосконалення міжнародних стандартів і вимог до профілактичних і лікувальних засобів, поглиблення зв’язків між фармацевтичними пошуками і виробництвом і розподілом лікувальних засобів відповідно до реальнимих потреб охорони здоров’я. у 2003 р. ВООЗ ухвалила рішення про надання країнам третього світу ліцензій для виробництва основних, медикаментів, що найбільш вживаються, але без права їх експорту в інші країни.