Медицина ХХ століття

Медсестринство та медицина в ХІХ – ХХ  столітті

Наприкінці доби Відродження відбулись дві революції — в Нідерландах і Англії. Вони зробили суттєві проломи в тодішньому монолітному феодальному суспільстві, хоча й не призвели до його падіння. Саме в цих країнах започатковується перша науково-технічна революція, що сприяла потужному розвитку виробничих сил. Її основні досягнення — впровадження в промислове виробництво пари, винахід силових машин, верстатів. Ці зрушення відбулися внаслідок прогресу в області точних наук — фізики, хімії та математики.

Вказані науки сприяли також прогресу медицини й фармації. Особливе значення мало таке велике природничо-наукове відкриття, як закон збереження і перетворення енергії (А. Лавуазьє, 1773). Він посприяв більш повному розумінню процесу обміну речовин, його механізму та ролі в живих організмах за їхнього різного стану.

Медицина зміцнює свої позиції як наука. Експериментальний характер її розвитку стає переважаючим.

Особлива увага надається дослідженням з анатомії людини. Після праць Андреаса Везалія та його методики наочного викладання анатомії, значно зростає авторитет предмета і тих, хто його викладає. Про це свідчать картини видатних художників, на яких зображені анатоми за роботою. На кафедрах анатомії споруджують спеціальні лекційні приміщення у вигляді амфітеатрів. На основі проведених досліджень анатоми описують раніше невідомі морфологічні структури.

 

Карл Рокитанський (1804 – 1878).

Карл Рокитанський (1804–1878) видає «Основи патологічної анатомії» і   вважає, що основною причиною хвороби є порушення складу рідин (соків) організму, а патологічні зміни в органах і тканинах — вторинні явища.

Рудольф Вірхов (1821 – 1902).

Рудольф Вірхов (1821–1902) — німецький патологоанатом, вивчав морфологічні зміни у клітинах при різних хворобах. Він вважав, що «ненормальна діяльність» клітин є джерелом захворювань, і на цій основі обґрунтував теорію целюлярної патології.

У цей період відбулося становлення фізіології як самостійної науки. Виникла нагальна потреба у з’ясуванні механізмів процесів, які обумовлювали здоров’я і нездоров’я людини.

Розвитку фізіологічних дослідів сприяв видатний французький вчений Франсуа Мажанді (1783–1855). Він розробив і удосконалив техніку вівісекції (на тваринах). Найбільш відомі його праці з вивчення нервової системи. В історію медицини він увійшов як засновник витонченої хірургічної методики і гострого фізіологічного досліду.

Франсуа Мажанді (1783 – 1855).

  Клод Бернар (1813–1878) вивчав функції спинного мозку, вплив нервової системи на фізіологічні та патологічні процеси. Найбільше поширення отримали його роботи з вивчення обміну цукру в організмі, функції печінки.

Клод Бернар – один із основоположників експериментальної медицини – під час фізіологічного експерименту, на якому присутні Грехант, Дюмонпельє, Берт, Д’Арсонваль, Малассез, Ласек, Дастре.

Він також займався експериментальною фармакологією, проводячи дослідження стосовно дії ліків та отрут. Клод Бернар стверджував, що терапія повинна спиратися на знання механізму хворобливих явищ і властивостей застосованих ліків. «Фізіологія, — писав він, — складає основу практичної медицини. Клініка ставить завдання, а фізіологія пояснює явища, які виникають у хворому організмі».

Видатний німецький фізіолог Карл Людвіґ (1816–1895) створив і понад 20 років очолював Інститут фізіології Лейпцизького університету, заснував найбільшу в історії медицини інтернаціональну наукову школу, його називали вчителем майже всіх видатних фізіологів кінця XIX ст. Він перший розробив методику перфузії ізольованих органів тварин, винайшов кімограф та запропонував у фізіології і медицині метод графічної реєстрації функцій, винайшов прилад для визначення швидкості кровотоку в артеріях (годинник Людвіґа), разом із І. Ціоном відкрив депресорний нерв, показав залежність автоматичної діяльності серця від вузла в міжпередсердній перегородці (вузол Людвіґа).

Шарль Броун-Секар (1817–1894) — французький фізіолог і невропатолог, працював в Гарварді та в Парижі, автор близько 500 праць з фізіології і патології ЦНС, дослідив рефлекторну діяльність і провідні шляхи спинного мозку (синдром Броун-Секара, пучок Броун-Секара), дослідив секрецію залоз і впровадив термін «внутрішня секреція», вивчав процес старіння. 1889 р. на засіданні біологічного товариства в Парижі зробив сенсаційне повідомлення про проведені на собі досліди з «омоложення» шляхом ін’єкції водних витяжок з яєчок собак і морських свинок; його теорія лягла в основу лікування препаратами з органів тварин (опотерапія).

Шарль Броун-Секар (1817 – 1894).

Німецький фізіолог Еміль Дюбуа-Реймон (1818–1896) — один із основоположників електрофізіології, заснував і очолював Інститут фізіології в Берлінському університеті, створив велику школу фізіологів. Йому належать класичні праці із дослідження тваринної електрики та фізіології збудливих тканин. Він запровадив у фізіологічну практику подразнення індукційним струмом і розробив відповідний прилад (санний апарат Дюбуа-Реймона), запропонував неполяризовані електроди, удосконалив гальванометр, відкрив електротон, сформулював закон, що ліг в основу уявлень про акомодацію тканин, довів наявність тваринної електрики в м’язах, нервах, залозах, шкірі, сітківці та ін., вперше поставив питання про хімічну і фізичну природу життєвих явищ.

Еміль Дюбуа-Реймон (1818 – 1896).

Фундаментальні праці з фізіології м’язів та органів чуття виконав Германн Гельмгольц (1821–1894) — видатний німецький вчений, лікар, фізіолог, фізик і математик, творець фізико-математичного напрямку в фізіології і медицині, очолював фізіологічні інститути в Кеніґсберзі, Бонні, Гайдельберзі, Фізичний і Фізіологічний інститути Берлінського університету. Він сконструював міограф, дослідив м’язові скорочення, ввів у фізіологію термоелектричний метод, сконструював офтальмоскоп і відкрив принцип офтальмоскопії, відкрив астигматизм, розвинув учення про сприйняття, побудував модель вуха і розробив резонансну теорію слуху.

Видатний вклад у розвиток фізіології нервової системи, дихання, кровообігу, обміну речовин, електрофізіології вніс німецький фізіолог Едуард Пфлюґер (1829–1910), директор інституту фізіології Бонського університету. Найбільш вагомі його праці про дію постійного електричного струму на нерв і м’яз (закон Пфлюґера), що лягли в основу уявлень про процеси збудження в живих тканинах, ввів поняття дихального коефіцієнта, заклав основи експериментальної ембріології, автор книги «Про мистецтво продовжити людське життя» (1890).

Німецький фізіолог і гістолог Рудольф Ґайденґайн (1834–1897) — професор фізіології і гістології університету в Бреслау (нині Вроцлав, Польща), створив наукову школу фізіологів, дослідив процеси секреції, створив секреторні теорії продукування лімфи і сечоутворення, описав клітини шлунка (клітини Ґайденґайна), ниркових канальців (стовпчики Ґайденґайна), вивчив інервацію травних залоз, запропонував у хронічному досліді метод ізольованого малого шлуночка (1879), пізніше вдосконалений І.П. Павловим.

Дослідження втомлюваності організму провів італійський фізіолог Анджело Моссо (1846–1910), професор фізіології Туринського університету. Він винайшов прилад для запису роботи (ергограф Моссо), вивчив процес втоми м’язів, вплив різних станів людини на м’язову роботу, запропонував для дослідження периферичного кровообігу моделі плетизмографа і гідросфігмографа, вніс вклад в розробку методів консервування тканин та органів за допомогою холоду.

Значний вклад в розвиток фізіології внесли російські вчені, насамперед І.М. Сєченов та І.П. Павлов.

І.М. Сєченов в лабораторії в Петербурзі.

Іван Сєченов (1829–1905), який через переслідування царським режимом був змушений змінювати місця роботи (працював в Петербурзі, Одесі, Москві), відкрив явище центрального гальмування (Сєченівське гальмування), в праці «Рефлекси головного мозку» (1863) розвинув уявлення про рефлекторний характер психічної діяльності, вивчив робочі рухи людини, започаткував у Росії фізіологію трудових процесів, відкрив карбгемоглобін, сформулював (1889) закон розчинності газів у розчинах солей (закон Сєченова).

Слід ще раз сказати, що вперше основні положення рефлекторної теорії в Росії виклав на початку XIX ст. уродженець Харківщини, професор анатомії і фізіології Московського університету Єфрем Мухін.

Іван Павлов (1849–1936) — видатний російський фізіолог, один із засновників Інституту експериментальної медицини, згодом директор створеного ним Інституту фізіології, керівник великої школи фізіологів.

І.П. Павлов в тозі лауреату Нобелівської премії. Лондон, 1904.

 Розробив хірургічний метод хронічного експерименту з накладанням фістул, провів систематичні спостереження над діяльністю травних залоз, вдосконалив запропонований Ґайденґайном метод ізольованого шлуночка, провів класичний дослід «удаваного годування», в результаті багаторічних досліджень опублікував «Лекції про роботу головних травних залоз» (1897), в яких описав відкриті ним механізми умовно- і безумовнорефлекторної регуляції залоз. За ці праці був удостоєний Нобелівської премії в галузі фізіології і медицини (1904). Створив вчення про умовні рефлекси та вищу нервову діяльність, відмінність людей і тварин бачив у наявності другої сигнальної системи — мови; ще в ранні роки відкрив підсилювальний нерв серця. І.П. Павлова вважали «старійшиною» фізіологів світу (primum phisiologorum mundi).

Успіхи в дослідженні функцій центральної нервової системи, кровообігу, органів травлення, розробка рефлекторної теорії, методика оперативного втручання підняли фізіологію до рівня однієї з фундаментальних основ клінічної медицини. В складі лікарень почали створювати клініко-фізіологічні лабораторії.

Початок експериментального періоду в розвитку мікробіології пов’язаний з відкриттями видатного французького вченого-хіміка та мікробіолога Луї Пастера (1822–1895). Він є засновником наукової мікробіології та імунології.

Луї Пастер (1822 – 1895).

Основними відкриттями Пастера є:

1. Ферментаційна природа молочно-кислого та винно-спиртового бродіння.

2. Відкриття мікробів (сам термін запропонував французький хірург Седіло) та обґрунтування ідеї асептики (1878–1879).

3. Створення вакцини проти сибірської виразки (1881).

4. Створення антирабічної вакцини (проти сказу).

Історія відкриття Л. Пастером першої вакцини була така. В лабораторії проводились екперименти із курячою холерою. Якось випадково піддослідній курці була введена застаріла культура курячої холери. Курка не захворіла, але не захворіла вона й після введення смертельної дози свіжої культури. Це наштовхнуло вченого на геніальний здогад — щоб виробити несприйняття до інфекційної хвороби, треба попередньо заразитися її ослабленим збудником.

Слід пам’ятати такі слова Луї Пастера: «Чим більше я займаюся вивченням природи, тим більше зупиняюсь у благоговійному дивуванні перед ділами Творця. Я молюсь під час роботи в своїх лабораторіях».

В 1885 р. Пастер організував у Парижі першу в світі антирабічну станцію. Друга станція в 1886 р. була відкрита в Одесі І. Мечниковим, який разом з Пастером працював над винаходом антирабічної вакцини.

Велике значення для розвитку медичної мікробіології мали відкриття німецького бактеріолога Роберта Коха (1843–1910).

Роберт Коха (1843–1910).

 Його заслуги:

1. Першим запропонував метод вирощування чистих бактеріологічних культур на твердих поживних середовищах.

2. Відкрив збудників туберкульозу (1882) та холери (1883).

3. Встановив загальні принципи епідеміології інфекційних хвороб (тріада Коха):

а) знаходження мікробів у всіх випадках захворювання;

б) можливість отримання чистої культури мікроба;

в) можливість відтворення хвороби у тварин через зараження культурою мікроба.

 

Дружній шарж на Р. Коха: професор Кох культивує бактерії та грибки.

 Завдяки відкриттям Пастера, Коха, Мечникова та багатьох інших вчених мікробіологія отримала широке розповсюдження. Досягнення мікробіології з вивчення збудників інфекційних хвороб зумовили їхню успішну специфічну профілактику.

1892 р. Д. Івановський відкрив віруси, ще дрібніші частинки порівняно з мікробами, що є внуріклітинними паразитами і, як виявилось пізніше, причиною багатьох епідемічних хвороб.

Досягнення науково-технічної революції та фундаментальних наук обумовили поступ практичної медицини, починаючи з методики дослідження хворих.

Наступним кроком в розвитку діагностики було впровадження в клінічну медицину вислуховування (аускультації). Відкриття зробив французький лікар Рене Лаеннек (1781–1826), клініцист, патологоанатом, викладач медичної школи в Парижі. Він сконструював з дерева інструмент, названий стетоскопом (від грецького — груди, дослідження). Він описав звукові компоненти різних типів дихання, голосу, кашлю, хрипів. Без попередників, власними силами досяг в розробці аускультації високої досконалості.

Початок ХIХ ст. пройшов під знаком Великої французької революції (1789), яка остаточно зруйнувала феодалізм і проголосила такі моральні цінності: свободу, рівність, братерство; кожна людина — коваль свого щастя. Щезають пута з ровитку науки, притаманні феодальному ладу. Капіталізм, зацікавлений у розвитку продуктивних сил, навпаки, починає сприяти науковим відкриттям.

У ХIХ ст. здійснено два великих природничо-наукових відкриття:

— єдність клітинної будови тваринного і рослинного світу (закон сформульовано ботаніком Матіасом Шлейденом (1804–1881) та лікарем Теодором Шванном (1810–1882);

— еволюційне вчення Чарльза Дарвіна (1809–1882). Праця «Про походження видів» (1859) розкрила причини різноманітності організмів, пристосування їх до умов існування.

На початку XIX ст. анатомія виокремилась у самостійну дисципліну як наука і предмет викладання. До того вона об’єднувалася з фізіологією і патологією. Про значення, яке надавалося знанням з анатомії, свідчить вислів проф. Є. Мухіна: «Лікар, що не знає анатомії, не тільки безкорисний, але й шкідливий».

1895 р. Конрад Рентґен (1845–1923) зареєстрував відкриття Х-променів, названих згодом його іменем. За кілька років до Рентґена досліди з цими променями проводив професор Празького університету українець Іван Пулюй (1845–1918), родом із Тернопільщини. Він отримав перші знімки руки людини, але не зареєстрував відкриття. До речі, К. Рентґен до відкриття Х-променів бував у лабораторії І. Пулюя.

Суттєві зміни в XIX столітті відбулись у діагностиці захворювань. Цьому сприяли:

1. Прозекторська служба, яка, проводячи розтини померлих, з’ясовувала точність прижиттєвої діагностики та правильність лікування, визначала помилки лікарів.

2. Клініко-фізіологічні лабораторії, де проводячи досліди на тваринах, фахівці відкривали механізми перебігу хвороб та обґрунтовували дію ліків.

3. Започаткування перших клінічних аналізів, зокрема крові та сечі.

У цей період удосконалювалися перкусія та аускультація.

Завдяки досягненням фізики, з’явилися перші освітлювальні та оптичні прилади. Око лікаря отримало можливість розглядати процеси у внутрішніх органах живої людини (цистоскоп, гастроскоп, бронхоскоп).

Завдяки розвитку органічної хімії вдосконалювалися лабораторні дослідження.

Все це сприяло розвитку провідної клінічної дисципліни — терапії. В Росії слід в розвитку терапії залишив професор Московського університету Матвій Мудров (1776–1831). Він пропагував індивідуальний підхід до хворого. Його основне положення — лікувати не хворобу, а хворого.

Серед терапевтів другої половини XIX століття слід згадати Сергія Боткіна (1832–1889). Він описав клінічну картину ряду захворювань, зокрема інфекційний гепатит (хвороба Боткіна), відкрив декілька лабораторій і серед них — фізіологічну, якою завідував Іван Павлов, створив новий напрямок в терапії — експериментальний — та заклав основи клінічної фармакології.

Розвиток хімії став поштовхом для пошуку знеболюючих речовин та використання їх у хірургії. Першим спробував знеболити видалення зуба з допомогою закису азоту американський дантист Г. Велс, але невдало. 16 жовтня 1846 р. американський хірург В. Воррен за методикою лікаря В. Мортона, в присутності чисельного лікарського зібрання, вперше використав ефір для видалення пухлини шиї. Операція пройшла успішно. Після цього ефір почав інтенсивно впроваджуватись у практику в багатьох країнах світу, в тому числі і в Україні. В 1847 р. англійський хірург Дж. Сімпсон вперше використав хлороформ як знеболюючий засіб. Завдяки цим відкриттям хірурги отримали можливість більш спокійно, без поспіху, оперувати.

Залишалося ще одне завдання — боротьба з інфекцією ран. На початку XIX ст. учасник наполеонівських війн П. Персі запропонував оперувати поранених безпосередньо на полі бою, щоб уникнути нагноєнь. Цю ідею успішно втілив у життя головний хірург наполеонівської армії Д. Ларрей, який тільки на Бородінському полі за одну добу здійснив 200 ампутацій з 75 % успішним результатом. П. Персі запропонував також транспортні засоби для евакуації поранених.

Віденський акушер Ігнац Семмельвейс (1818–1865), вивчивши причини післяпологової лихоманки та значної смертності після неї, висловив думку (1847) і підтвердив її власною практикою, знизивши летальність у породіль з 17 до 3 %, що причина — в перенесенні зарази руками та інструментами акушерів. Проте це твердження викликало глузливі репліки з боку колег. І. Семмельвейс закінчив життя в психіатричній лікарні.

Англійський хірург Джозеф Лістер (1827–1912) започаткував антисептику; він довів, що збудниками нагноєння є нижчі істоти, які знаходяться в повітрі (міазми), тобто мікроби. Як запобіжний засіб, він використав карболову кислоту (1865). Її розпилювали в операційній і над столом хірурга під час операції. Цим же розчином обливали операційне поле і рану. Рану накривали складною пов’язкою, насиченою карболовим розчином. Концентрація парів карболової кислоти бувала такою, що хірурги нерідко непритомніли.

Надалі розвивається асептика, впроваджується стерилізація інструментів, перев’язувального матеріалу, одягу персоналу проточною парою та парою під високим тиском. Хіміки та фармацевти впроваджують в практику відкриті раніше йод, йодоформ, марганцевокислий калій.

Серед хірургів цієї епохи чільне місце займає Микола Пирогов (1810–1881), діяльність якого протягом 15-ти років пов’язана з Україною. Він дав наукове обґрунтування ефірного наркозу. Разом з фізіологом О. Філомафітським в дослідах на тваринах були описані властивості ефіру з наступною клінічною перевіркою. Влітку 1847 р. М. Пирогов випробував ефірний наркоз на полі бою в Дагестані. Пізніше М. Пирогов брав участь в кримській кампанії. Ним особисто зроблено в приміщенні військового шпиталю біля 10 тис. ампутацій та розтинів. Більшість оперованих померла від гнійних ускладнень. Проживаючи з 1866 р. в садибі під Вінницею, він займався вирощуванням рослин, необхідних для приготування ліків. На території садиби в селянській хаті розмістив аптеку.

Після відкриття наркозу і розробки методів асептики та антисептики хірургія за декілька десятиріч досягла таких великих практичних результатів, яких не знала за всю свою попередню багатовікову історію. Значно розширилися можливості оперативних втручань, зокрема на органах черевної порожнини. Великий вклад в розвиток техніки оперативних втручань на органах черевної порожнини внесли французький хірург Ж. Пеан, німецькі хірурги Т. Більрот і Т. Кохер. Крім того, Т. Кохер займався проблемами асептики та антисептики.

Бурхливий розвиток хірургічної науки і практики продовжився в кінці XIX ст. виокремленням самостійних хірургічних дисциплін: офтальмології, гінекології, урології, травматології.

З розвитком фізики, хімії, фізіології, мікробіології та інших природничих і технічних наук безпосередньо пов’язане виникнення гігієни — науки про здоров’я. Розвиток промисловості призвів до поширення патології під впливом несприятливих умов праці та побуту. Через це в другій половині XIX ст. набирають розмаху дослідження із промислової санітарії. Отримує розвиток експериментальна гігієна, основоположником якої був німецький лікар Макс Петтенкофер (1818–1901). Він розробив об’єктивні методи гігієнічної оцінки повітря, ґрунту, води. Маючи серйозну підготовку з фармації та медичної хімії, створив в Мюнхенському університеті першу кафедру гігієни.

Скупчення великих мас людей в промислових центрах сприяло також розповсюдженню епідемічних захворювань.

В Англії, на батьківщині першої промислової революції, всі ці недоліки виявилися найбільшою мірою і вони ж сприяли дальшому розвитку санітарного законодавства. В 1802 p. тут було видано перший фабричний закон під цікавою назвою «Закон про мораль та здоров’я». Пізнішими законами була введена фабрична інспекція, створено центральне статистичне відомство, яке займалося реєстрацією народжуваності, смертності та захворюваності. Законами передбачалися заходи щодо очищення міст, їхнього будівництва, забезпечення чистою питною водою, знешкодження та видалення нечистот. В 1848 p. в Англії з’являється цілий законодавчий статут під назвою «Охорона народного здоров’я», який став основою санітарного законодавства. Поруч з державними створюються громадські організації — так звані спілки, громади, лікарняні каси, страхування на засадах взаємодопомоги на випадок хвороби.

1864 р. була підписана Женевська конвенція про створення Міжнародного Червоного Хреста. У витоків цієї організації стояв Анрі Дюнан. Згідно конвенції, воюючі сторони брали на себе певні зобов’язання стосовно поранених і хворих, суть яких полягала в тому, що поранений вояк перестає бути ворогом і потребує милосердя та медичної допомоги. Надалі функції Червоного Хреста (Червоного Півмісяця в мусульманських країнах) розширювались у сторону надання допомоги постраждалим під час природних та техногенних катаклізмів.

Епохальними для розвитку громадської медичної думки були праці німецьких вчених Е. Ноймана та P. Вірхова. Саме Е. Нойману належить крилатий вираз, який він сформулював в своєму творі «Охорона народного здоров’я та власність» (1847): «Медицина в глибинах своєї сутності є наука соціальна». Р. Вірхов в молоді роки дійшов висновку на сторінках журналу «Медична реформа», що державна конституція повинна утверджувати право кожної особи на користування здоровими умовами праці, а лікарі природним чином стають захисниками бідних, і через те найбільша частина соціальних питань повинна знаходитись у їхній юрисдикції. В 1876 p. німецький рейхстаг видав закон про віспощеплення — перший закон виключно санітарного характеру. У зв’язку з цим було створене спеціальне відомство здоровоохорони як консультативний орган при державному управлінні. За його сприяння були видані закони, що стосувалися забезпечення людей харчовими продуктами, боротьби із заразними хворобами та охорони праці.

Значний поштовх розвитку громадської медицини було дано в Росії в другій половині XIX ст., з моменту ліквідації кріпацтва. Розвиток місцевого самоврядування в цій країні сприяв залученню до вирішення проблем охорони здоров’я громадських організацій. На відміну від країн Заходу, в Росії основні соціально-медичні удосконалення були пов’язані з діяльністю не держави, а органів місцевого самоврядування — земств.

Створена ними система т. зв. громадської медицини була продовженням і подальшим розвитком медичної поліції, за тієї суттєвої різниці, що охорона здоров’я ставала предметом зацікавлення громадських організацій.

Земська медична організація являла собою мережу дільничних лікарень, які намагалися надати всім людям доступну медичну допомогу. Створення розгалуженої мережі медичних закладів, в свою чергу, сприяло становленню достовірної статистики здоров’я людності. Земські санітарні організації стали ініціаторами розробки та прийняття на рівні органів самоврядування низки санітарних та протиепідемічних норм і правил.

Успіхам соціальних заходів, спрямованих на зміцнення громадського здоров’я, сприяли і досягнення в галузі інших наук, зокрема бактеріології, епідеміології, гігієни. Відкриті ними причини інфекційних хвороб, встановлені шляхи їхнього поширення, розроблені санітарні норми та правила через санітарне законодавство і діяльність зростаючої мережі медичних закладів призводили до позитивних наслідків в охороні здоров’я людей.

Накопичення даних про здоров’я людності, поєднання їх із діяльністю державних та громадських санітарних і медичних органів та установ неминуче вело до необхідності виокремлення спеціального розділу знань і досліджень, який ми тепер називаємо соціальною медициною та організацією охорони здоров’я. Це, в свою чергу, сприяло дальшому розвиткові соціально-медичного підходу до пізнання законів громадського здоров’я та впливу на нього.

На шляху становлення соціальної медицини та організації охорони здоров’я як науки велике значення мало створення в 1883 p. «Берлінського товариства громадської здоровоохорони», земських лікарсько-санітарних організацій та Пироговського товариства в Росії. Тут вперше було поставлено питання про необхідність формулювання засад соціальної медицини, введення її в курс університетської освіти.

Отже, до початку XX ст. чітко визначилися три напрями збереження та зміцнення здоров’я людності: через державні заходи, які акумулювались у розробці та утвердженні медико-санітарних законів; через громадські заходи, що знаходили своє втілення у виникненні та розбудові медико-санітарних закладів різного призначення і спрямування; через медичне страхування громадян, яке виникло як різновид соціального страхування і стало ефективним засобом залучення кожної людини до справи здоровоохорони.

У ХIХ ст. з’явилась експериментальна фармакологія, яка на основі фізіологічних методів встановлювала дозовану дію препаратів рослинного та синтетичного походження.

Завдяки мікробіології, лікувальний арсенал почав поповнюватися ліками біологічного походження (вакцини, сироватки).

Фармацевтична та фармакологічна науки зосереджувалися на відповідних кафедрах. З 1809 р. кафедрою фармації Петербурзької медико-хірургічної академії завідував О. Нелюбін. Його праці були енциклопедією фармацевтичних знань і більш як півстоліття слугували керівництвом для аптек. О. Нелюбін визначив шляхи подальшого розвитку фармації та її завдання. Він стверджував, що «фармація є особлива галузь природничих наук; її завдання — складати цілком нові ліки та визначати їм доброту (якість)». Напрямки фармації, визначені Нелюбіним, продовжували його учні, серед них Ю. Транп (1814–1908). Він був автором першої військової та цивільної фармакопеї, виданої російською та іншими мовами.

На початку XIX ст. в європейській медицині з’явився новий напрям в розумінні методики лікування та механізму готування певних ліків під назвою «гомеопатія». Засновником цього напряму був С. Ганнеман. Гомеопати вважали, що для лікування хвороби достатньо лише одного простого лікувального засобу. Дія його тим сильніша, чим менша доза. Сила ліків досягається розведенням і потенціюванням. Так, дві краплі свіжих соків чи первинних тинктур з рослинних ліків змішували з 98 краплями спирту. Потім крапля цієї суміші з 99 краплями спирту складали друге розведення і так далі. З отриманих розведень готували дрібні крупинки, обволікуючи їх молочним або звичайним цукром. Фармацевти, які були прибічниками цього вчення, відкривали спеціальні гомеопатичні аптеки. Мережа цих аптек існує і понині.

Вдосконалювалася регламентація фармацевтичної справи. Так, в Росії в 1789 і 1836 рр. були прийняті аптекарські статути.

З розвитком земської медицини виникло питання і про земські аптеки. Це були невеличкі аптеки при лікарнях, в яких хворі забезпечувалися найпростішими ліками. Обладнані земські аптеки були доволі невибагливо, обслуговувалися фельдшерами. Тривалий час у сільській місцевості аптек майже не було. Пояснювалося це тим, що за монопольним правом їх відкривали лише за наявності провізора. У 1881 р. було прийнято закон, згідно якого дозволялося відкривати аптеку у селі не лише провізору, а й помічникові провізора. Сільська аптека не мала лабораторії. Її власники не мали права навчати аптекарських учнів.

Чільну роль у розвитку земської медицини відігравали Пироговські з’їзди лікарів, які відбувалися кожних два роки. У їхній програмі постійно стояли питання аптечної справи. Через економічну відсталість Росія не мала власної фармацевтичної промисловості. Майже 70 % медикаменів завозилося з-за кордону. Поступово виготовлення медикаментів в аптеках стало невигідною справою, й аптечні заклади наприкінці XIX ст. майже цілковито втрачають виробничі функції, ліквідовують аптечні лабораторії та зосереджуються на перепродажу готових ліків.

 

Українська медицина в XIX ст.

Здійснюючи антиукраїнську політику, 1817 р. царський уряд реформував Києво-Могилянську академію, перетворивши її в духовну академію з обов’язковим викладанням лише російською мовою. Медицина викладалась, щоб підвищити освіченість духівництва.

Викладачами були доктори медицини з губернської медичної інспекції, а пізніше, з 1849 до 1871 р., — колишній професор судової медицини і медичної поліції Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії Петро Пелехін.

1805 р. на Східній Україні, після багаторічних зволікань, було відкрито Харківський університет, а в ньому медичний факультет (1806). Спроби ще гетьмана Кирила Розумовського заснувати університети з медичними факультетами в Батурині і Чернігові виявилися невдалими, як і заходи щодо надання статусу університету з медичним факультетом Києво-Могилянській академії.

Перші 4 роки медичний факультет в Харкові не працював; були намагання царських чиновників зірвати його організацію, мовляв, через те, що молодь України не бажає вивчати медицину, на що міністр Розумовський відповів: «До медичних наук давно вже помічена схильність в українському юнацтві. Найбільша частина лікарів вийшла з Малоросії». Першим деканом медичного факультету став професор хірургії Павло Шумлянський, один з найбільш освічених медиків того часу. На факультеті було 6 кафедр, засновано бібліотеку. Умови праці і навчання в першій половині XIX ст. були тяжкими, обладнання погане і вкрай недосконале. В 1814 р. були відкриті терапевтична і хірургічна клініки, які мали по 6 ліжок, пологова палата на 4 ліжка. Щорічний випуск складав 9–10 лікарів.

1834 р. засновано Університет св. Володимира у Києві з відкриттям медичного факультету з 1841 р. Обладнання і бібліотека були завезені із пограбованих царатом Кременецького ліцею і Віленського університету після польського повстання 1830 р. На перший курс зараховано 29 студентів.

Медичний факультет почав діяти в тимчасовому приміщенні — триповерховому будинку, орендованому по вулиці Лютеранській; передбачалося збудувати спеціальне приміщення та розгорнути 10 кафедр. Термін навчання, як і в Харкові, складав 5 років. Першим професором ще у 1840 р. призначено доктора медицини, відомого київського хірурга В.О. Караваєва. Із 29 першокурсників 16 вчилися «казенним» коштом, 13  — власним. Вивчали фізіологічну анатомію, енциклопедію, методологію медицини, а на інших факультетах слухали фізику, хімію, ботаніку, зоологію, латинську і німецьку мови, богослов’я. З 1841 р. почала працювати бібліотека медичного факультету.

Варто зазначити, що якісний рівень медичної підготовки в першій половині XIX ст. викликав численні нарікання через те, що підготовка майбутніх фахівців провадилася застарілими методами. Більшість клінічних дисциплін викладалася латиною.

29 жовтня 1840 р. у Києві засновано наукове об’єднання лікарів, на 3 роки пізніше від Медичного товариства у Відні та на 20 раніше від Московського товариства лікарів. Ініціатором його створення був інспектор Київської лікарської управи Іван Кудрявцев, засновниками — лікарі К. Боссе, Л. Гротковський і А. Мерінг. З 1849 р. Товариство очолив проф. В. Караваєв. Об’єднання відіграло велику роль у розвитку медицини в Україні.

11 грудня 1873 р. у Львові засновано Товариство ім. Т. Шевченка, з 1892 р. — Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Статут Товариства склали Дмитро Пильчиков та Михайло Драгоманов. З самого початку в організації та діяльності Товариства активну участь брали лікарі. Працювала лікарська комісія, до якої входили Є. Озаркевич, І. Горбачевський, Ф. Щасний-Сельський, О. Дакура, О. Черняхівський (Київ), В. Бехтерєв (С.-Петербург), С. Морачевська, М. Кос.

1894 р. поновлено медичний факультет Львівського університету, а 1900 р. відкрито медичний факультет Новоросійського університету, що діяв в Одесі з 1865 р.

Ці чотири вищі навчальні заклади відіграли значну позитивну роль в розвитку медичної освіти в Україні та задоволенні потреб її людей. В підросійській Україні за весь період існування до 1917 р. вони підготували 12818 дипломованих лікарів.

В другій половині XIX ст. хірургічні клініки медичних факультетів двох університетів в Україні — в Харкові і Києві — стають справжніми осередками хірургічної науки і практики. В Харкові створив свою школу і відіграв велику роль у підготовці хірургів В.Ф. Грубе. В Києві з перших часів існування університету хірургічну науку очолив видатний хірург В.О. Караваєв.

Вільгельм Грубе (1827–1898) — естонець, закінчив університет в Дерпті (Тарту) в 1850 р. Маючи вже достатній практичний досвід, він у 1858 р. за конкурсом дістає кафедру в Харкові, на якій плідно працює 39 років. Грубе докорінно перебудував педагогічну і лікувальну роботу клініки. За звітами про роботу його клініки можна простежити, як змінювалися наслідки оперативних втручань зі зміною методів: при витинах каменів, приміром, у доасептичний період, при роботі тих же хірургів летальність була 13 %, в антисептичний — 7 %, асептичний — 1 %; при лапаротоміях у період доасептичний летальність дорівнювала 40 %, антисептичний — 15 %, асептичний — 2 %.

Грубе був засновником Харківського медичного товариства, яке мало великий вплив на розвиток громадсько-медичної думки лікарів далеко за межами Харкова. За свою виняткову сумлінність у роботі і високу гуманність він заслужив велику пошану медичної громадськості, яка обрала його довічним почесним головою Харківського медичного товариства.

Гідним товаришем Грубе по роботі в Харкові був професор хірургічної патології І.К. Зарубін, який протягом 14 років очолював медичний факультет і багато сприяв його розвиткові. Зокрема, завдяки наполегливості Зарубіна в 1882 р. було відкрито госпітальну хірургічну клініку.

В наступні роки учень В.Ф. Грубе М.П. Трінклер (1859–1927) продовжував славну традицію свого вчителя. Весь трудовий шлях Трінклера був пов’язаний з Харківським університетом. Клініка факультетської хірургії під час його завідування за своїм обладнанням і складністю лікувальної роботи вважалась однією з найпередовіших в країні. В науковій праці Трінклер особливу увагу приділяв питанням хірургії органів живота і лікуванню ран. Його монографія з останнього питання не втратила значення до наших часів.

Операційна медичного факультету Київського університету. Оперує В.О.  Караваєв, хід операції спостерігає М.І. Пирогов. (Центральний музей медицини України).

В Університеті св. Володимира, з часу заснування медичного факультету, протягом 48 років хірургію викладав В.О. Караваєв.

Володимир Караваєв (1811–1892) у своїй науковій і практичній діяльності дотримувався анатомо-фізіологічного напряму. Будучи знавцем топографічної анатомії, досвідченим клініцистом, віртуозно володіючи хірургічною технікою, він ще в доантисептичних умовах досяг блискучих результатів при багатьох складних операціях, включаючи лапаротомії.

При викладанні хірургії Караваєв особливу увагу приділяв роботі студентів біля ліжка хворого, їхній практичній роботі в операційній, перев’язочній, амбулаторії, що приваблювало студентів вивчати хірургію. Під його впливом хірургами стало багато лікарів, які були піонерами хірургічних методів лікування в дільничних земських лікарнях. Караваєв написав підручник оперативної хірургії, який користувався популярністю серед практичних хірургів. 18 лютого 1847 р. Караваєв почав оперувати під ефірним наркозом, йому належить заслуга популяризації цього методу знеболювання в лікувальних закладах України. Великий вклад вніс Караваєв у розробку оперативної офтальмології. Він перший почав усувати катаракту догірним методом.

За свідченнями сучасників, у своїй невеликій клініці і амбулаторії Караваєв виконав біля 10 тисяч операцій з приводу катаракти, які він виконував протягом кількох секунд, і багато інших операцій. З тих пір такої кількості операцій не зробив жоден клінічний професор. Варто відзначити, що переважну більшість його хворих становили селяни, яких він лікував безкоштовно. Серед селян побутувала така приказка: «Піду в Лавру Богу помолитись і Караваєву уклонитись».

1863 р. професор кафедри оперативної хірургії Університету св. Володимира Ю.К. Шимановський опрацював метод кістково-пластичної операції стегна (операція Шимановського–Грітті). Наступного року він же опублікував книгу «Початки оперативної хірургії і елементи операції», що заклала основи щелепно-лицевої хірургії в Україні. Ще через рік Ю.К. Шимановський у своїй праці «Операції на поверхні людського тіла» вперше в світовій хірургічній практиці описав вільне перещеплення шкіри.

Того ж 1865 р. професор Харківського університету І.П. Лазаревський (1829–1902) запропонував першу модель прямих акушерських кліщів, за які 1873 р. у Лондоні на Міжнародній виставці був відзначений Золотою медаллю.

1870 р. київський хірург Олександр Яценко (1843–1897) першим у світі здійснив перещеплення шкіри для заміщення дефекту після вогнепального поранення, опрацював методи блефаропластики (операція за Яценком–Лефором–Волфом–Краузе) та розширення звужених ділянок стравоходу (бужування за Яценком–Геккером).

1875 р. вихованець Університету св. Володимира М.В. Скліфосовський впровадив затискуюче змикання при лікуванні переломів, що не зростаються (замок Скліфосовського). Хоча М.В. Скліфосовський основну частину свого життя працював у Росії, однак не забував своєї прабатьківщини — України. В с. Яківці під Полтавою він мав невеликий маєток і там же власним коштом побудував амбулаторію, де приймав хворих під час літніх відвідин Яківців. Розмовляв зі своїми пацієнтами українською мовою, на відміну від М.І. Пирогова. Там провів останні чотири роки свого життя і залишився на вічний спочинок.

1872 р. керівник клініки шпитальної хірургії Університету св. Володимира С.П. Коломнін (1842–1886) зробив уперше в Україні переливання дефібринованої крові, а в 1877 р. провів цю ж маніпуляцію вперше у світі у воєнно-польових умовах.

1884 р. харківський хірург А.Г. Підріз (1852–1900) опрацював оригінальний спосіб відновлення прохідності уретри; 1887 р. він же вперше в країні провів операції спленектомії та простатектомії, опублікував перший підручник з урології «Хірургічні хвороби сечових і статевих органів». В 1897 р. А.Г. Підріз назавжди вписав своє ім’я в історію медицини. Він вперше у світі доторкнувся до живого серця, здійснивши видалення чужорідного тіла з його стінки у 16-річної дівчини; цього ж року він зашив вогнепальну рану серця, запропонувавши для цього клапоть із зовнішньою основою.

Н.Д. Монастирський вперше у світі провів 1887 р. в Україні операцію холецистоєюностомії в один прийом. Цього ж року одеський хірург І.Ф. Сабанєєв запропонував остеопластичну міжвиросткову ампутацію стегна (операція Сабанєєва).

1894 р. київський хірург, пізніше професор Університету св. Володимира М.М. Волкович розробив оригінальний метод кістково-пластичної операції ступні та гомілково-стопного суглобу, уражених туберкульозом.

1900 р. професор хірургічної патології і терапії Університету св. Володимира О.Д. Павловський (1857–1944) впровадив у практику кип’ятіння хірургічних інструментів в однопроцентному розчині соди.

Видатним інтерністом був Василь Образцов (1851–1921). Вчився в духовній семінарії, а потім закінчив Медико-хірургічну академію в Петербурзі. Після короткочасної роботи в земстві був у відрядженні за кордоном. Захистив докторську дисертацію з морфології крові і кістковомозкового кровотворення. Образцов дістав спочатку завідування терапевтичним відділом військового шпиталю в Києві, а пізніше, в 1887 р. — терапевтичним відділом міської лікарні на 80 ліжок. Своїм коштом у складі відділу організував лабораторію, об’єднав навколо себе здібних молодих лікарів, перетворив терапевтичний відділ міської лікарні на справжню клініку. З 1893 р. Образцова обирають професором медичного факультету Університету св. Володимира, з яким він уже не втрачає зв’язку до смерті.

Великою заслугою В.П. Образцова в історії світової клінічної медицини є розробка глибокої методичної ковзної пальпації органів живота.

Відкриті Ауенбруґґером перкусія, Лаеннеком аускультація відіграли виняткову роль у діагностиці захворювань органів грудної клітки. Для діагностики захворювань органів живота ці методи не мали істотного значення. Образцов, застосовуючи розроблений ним метод пальпації, показав, що його методом після певного тренування можна визначити положення, фізичні властивості органів живота і патологічні зміни в них. Його перші повідомлення про це на засіданнях медичних товариств та в журналах були зустрінуті скептично, навіть після підтвердження його клінічних висновків на операціях і секціях. Лише з введенням у клініку рентгенологічних досліджень, коли були проведені порівняльні дослідження пальпаторних даних з даними рентгеноскопічними, метод пальпації за Образцовим дістав загальносвітове визнання. Методика глибокої систематичної ковзної пальпації за Образцовим поставила діагностику органів живота на твердий ґрунт, і тому в історії клінічної медицини відкриття Образцова стоїть поруч з відкриттями Ауенбруґґера і Лаеннека.

Використовуючи свій метод пальпації, Образцов розробив уперше диференціальну діагностику між колітом і ентеритом, раком і туберкульозом сліпої кишки. Він перший описав клінічну картину і поставив за життя діагноз грижі Трейца, коли тонка кишка ущемлюється в fossa duodenojejunalis.

Розвивалися фундаментальні науки. В більш сприятливих умовах, у порівнянні з Харківським університетом, в Київському університеті викладалась анатомія. Цю кафедру довгий час (1846–1868) очолював Олександр Вальтер (1817–1889). Він же створив унікальний анатомічний театр. В 1842 р. О. Вальтер відкрив судинозвужувальну дію симпатичних нервів; 1862 р. він провів досліди з охолодженням кролів до 20 оС і показав збільшення безпеки операції при зниженні температури, чим заклав основи гіпотермії в медицині. 1860 р. О. Вальтер заснував власним коштом перший в Україні та один із перших в Російській імперії щотижневий медичний часопис «Современная медицина». Щорічно виходило 42 числа, передплачували журнал за кордоном. Пропагував фізіологічний напрямок у медицині, критикував стан санітарно-медичної справи в країні, закликав звільнити медичну науку від чужих впливів. Часопис перестав виходити з 1886 р. у зв’язку з переїздом Вальтера до Варшави.

Гідним наступником О. Вальтера на кафедрі анатомії був його учень В. Бец, наукові праці якого з макро- і мікроморфології мозку дістали загальносвітове визнання.

Володимир Бец (1834–1894), родом з Чернігівщини, закінчив з відзнакою Університет св. Володимира у 1860 р. Спочатку працював прозектором кафедри анатомії, викладав гістологію, з 1868 до 1890 р. — професор анатомії.

В.О. Бец перший описав великі пірамідні клітини кори мозку, які носять його ім’я. Він також перший визначив морфологічно рухову зону мозку, його справедливо вважають засновником науки про архітектоніку кори головного мозку. Велику колекцію препаратів мозку, яка була премійована на наших виставках і за кордоном, іноземні фірми запропонували Бецу опублікувати як атлас. З патріотичних міркувань він відмовився від цього, сподіваючись здійснити видання свого атласа в Росії. Ці сподівання не справдилися: лише мала частина його робіт була надрукована. Прекрасна колекція препаратів В. Беца зберігається до наших часів в анатомічному музеї Київського медичного інституту (тепер Національного медичного університету).

1859 р. керівник кафедри патологічної анатомії Харківського університету професор Д.Ф. Лямбль відкрив і описав одноклітинний паразитарний організм з типу найпростіших, що згодом отримав назву Lamblia intestinalis.

Видатний внесок зробили вчені медичних шкіл України в розвиток фізіології.

Засновником експериментальної фізіології в Харківському університеті був І.П. Щолков (1833–1909). Він був вихованцем цього університету, працював у Карла Людвіґа у Відні. Очоливши з 1863 р. кафедру фізіології, він організував в її складі першу в Україні експериментальну лабораторію. В своїх працях Щолков головну увагу приділяв фізіології нервової системи та вивченню газообміну. Він написав посібник з фізіології; широко залучав до наукової роботи студентів. В його лабораторії виконав першу свою наукову роботу Василь Данилевський, який пізніше майже півсторіччя очолював фізіологічну науку в Харкові. Його брат, Олександр Данилевський, в 1963 р. відкрив трипсин.

1878 р. засновник і професор кафедри гістології, ембріології та порівняльної анатомії Університету св. Володимира Петро Перемежко (1833–1893) відкрив явище мітозу у тваринних організмів, вперше описав нервові утворення — пропріорецептори.

1896 р. Василь Чаговець запропонував іонну теорію походження біоелектричних явищ в живих тканинах.

1898 р. професор Одеського університету Броніслав Веріго вперше описав зміщення кривої дисоціації оксигемоглобіну внаслідок зміни парціального тиску двоокису вуглецю та рН; пізніше, 1904 р., це саме зробив Х. Бор (ефект Веріго–Бора).

Величезні здобутки мають українські вчені і в галузі мікробіології (спочатку вживалася назва «бактеріологія»).

1864 р. лікар Одеської міської лікарні Н.О. Бернштейн зробив перший в Україні опис епідемії поворотного тифу, дав чітке визначення характеру хвороби, диференціальну діагностику, показав значення соціальних факторів у її розповсюдженні.

1874 р. Григорій Мінх, професор патологічної анатомії Університету св. Володимира, та одеський лікар-епідеміолог Йосип Мочутковський здійснили досліди із самозараженням (влили собі кров хворих), які довели заразність крові хворих на поворотний тиф; через два роки (1876) — це ж саме для висипного тифу. Вони висловили думку про можливість передачі цих хвороб кровососними комахами (вошима).

Видатним мікробіологом був Левко Ценковський (1822–1887). Вищу освіту здобув у Петербурзькому університеті. Протягом 22 років працював професором спочатку в Одесі, пізніше в Харкові. За фахом він був ботанік. Ценковський перший створив у нас справжню наукову ботанічну лабораторію з широким застосуванням мікроскопа. Вивчаючи найпростіші форми на межі рослин і тварин, він основну увагу, як природодослідник з широким біологічним кругозором, звертав не тільки на їх морфологію, а, головне, на еволюцію розвитку. Він описав 43 нові види мікроорганізмів, його праці мали велику вагу для агрономії, ветеринарії і медицини. Особливе значення мала розробка Ценковським методу виготовлення вакцини проти сибірки.

Вакцину проти сибірки винайшов в 1881 р. Луї Пастер. Спосіб її виготовлення придбала торговельна фірма. Коли в 1882 р. Ценковський приїхав у Париж ознайомитись з методикою виготовлення пастерівської вакцини, йому в цьому було відмовлено. Повернувшись на батьківщину, Ценковський створив лабораторію на задвірках Харківського ветеринарного інституту і після наполегливої трирічної праці винайшов свій, оригінальний спосіб виготовлення вакцини проти сибірки, яка була дійовіша, ніж пастерівська. Спосіб виготовлення протисибіркової вакцини за Ценковським з деякими змінами застосовується до сих пір.

1883 р. одеський мікробіолог Володимир Хавкін створив вакцину для активної імунізації проти холери (вакцина Хавкіна). В 1888 р. він же прийняв пропозицію Луї Пастера виїхати в Індію на епідемію холери, де застосував свою вакцину, попередньо випробувавши її на собі.

24 червня 1886 р. в Одесі з ініціативи І. Мечникова, М. Гамалії та Я. Бардаха міська управа відкрила першу на території Російської імперії санітарно-бактеріологічну (Пастерівську) станцію, яка стала другим у світі бактеріологічним закладом з виробництва антирабічної вакцини. Пізніше на її базі створено Бактеріологічний інститут ім. І. Мечникова.

І. Мечников зробив внесок світового значення в розвиток мікробіології та створення нових напрямів у науці — еволюційної патології та імунології.

Ілля Мечников (1845–1916) народився в с. Іванівці Куп’янського повіту на Харківщині. Батько його був дрібним землевласником. Закінчивши з золотою медаллю гімназію, І. Мечников вступає на природничий відділ Харківського університету. Складаючи іспити позачергово, він закінчує університет за два роки, на 19-му році життя. Своїм коштом їде за кордон. Повернувшись, захищає в 1867 р. дисертацію на ступінь доктора зоології. З 1870 до 1882 р. працює в Одеському (Новоросійському) університеті професором зоології. Зазнавши утисків царського режиму за участь в українському національному русі, переїжджає до Парижу, де до останніх днів працює в Інституті Пастера.

Вивчаючи внутрішньоклітинне травлення в хребетних тварин, Мечников зустрівся з фактом, який вплинув на хід його подальшої наукової праці. Відомо, що жаба розвивається з яйця в рибоподібну личинку з хвостом і зябрами. Коли у личинки виростають лапки, вона втрачає хвіст і зябра. Як це відбувається? Мечников показав, що хвіст відпадає через зруйнування його амебоподібними клітинами, які захоплюють частинки тканини хвоста і внутрішньоклітинно перетравлюють їх. Вивчаючи глибше це питання, Мечников дійшов висновку, що рухливі клітини (фагоцити) в організмі відіграють певну захисну роль.

Своє вчення про фагоцитоз Мечников поклав в основу розуміння запального процесу. Мечников довів, що запалення є активною реакцією організму проти шкідливих факторів, зокрема бактерій, захисним актом організму, набутим у ході еволюційного розвитку тварин і людини. Наслідки вивчення процесу запалення у тварин різного ступеня еволюційного розвитку Мечников подав у праці «Лекції щодо порівняльної патології запалення» (1892).

Ґрунтуючись на еволюційному методі порівняльної патології, Мечников розробляє своє вчення про імунітет або захисні сили організму. На противагу поглядам переважної більшості тогочасних бактеріологів на чолі з Р. Кохом, які в походженні хвороби головну роль надавали лише бактеріям, Мечников довів, що захворювання, зокрема інфекційне, є боротьба макро- і мікроорганізму. Організм бореться з хвороботворним агентом фізіологічними силами, однією з яких і є фагоцитоз. Роль організму в імунітеті Мечников висвітлив у книзі «Несприйнятливість в інфекційних хворобах» (1901).

Фагоцитарну теорію Мечникова більшість учених зустріла різко негативно. Особливо гостро критикували його теорію німецькі бактеріологи, зокрема Роберт Кох, який глузливо називав вчення Мечникова про фагоцитоз «східною казкою». Мечников гаряче відстоював свої погляди силою фактів, що він здобував своїми експериментами. Силою логіки він переконував і поступово примусив учений світ визнати правоту свого вчення. Лістер, до речі, був теж спочатку проти вчення Мечникова, але згодом визнав його. На конгресі Британської медичної асоціації він, позитивно висловившись про теорію Мечникова, додав: «Якщо в патології був коли-небудь романтичний розділ, то, звичайно, це історія фагоцитозу».

В 1908 р. Мечников дістає найвищу світову наукову нагороду —Нобелівську премію.

Останні роки свого життя Мечников присвятив вивченню проблеми довголіття.

Засновником київської школи мікробіологів був учень Л. Ценковського, видатний мікробіолог, епідеміолог і патологоанатом В. Високович.

Володимир Високович (1854–1912), родом з Гайсина на Поділлі, син ветеринарного лікаря. Закінчив у 1876 р. Харківський університет, працював спочатку в Харкові прозектором, з 1895 р. — професор патологічної анатомії Університету св. Володимира. У своїй праці «Про долю мікробів, введених у кров» (1886) він перший довів, що через 15–30 хвилин після введення в кров бактерії зникають, їх захоплюють ендотеліальні клітини судин, особливо в органах зі сповільненим кровообігом, як селезінка, печінка, кістковий мозок, легені, лімфатичні вузли. Це положення Високовича суперечило вченню Мечникова, який визнавав здатність захоплювати бактерії лише за лейкоцитами. Внаслідок досліджень Високовича Мечников повинен був змінити свій погляд. Праці Мечникова про фагоцитоз і Високовича про захоплення бактерій ендотелієм судин були опубліковані у вісімдесятих роках XIX ст. і лягли в основу вчення про ретикулоендотеліальну систему (РЕС).

В. Високович очолював експедицію в Індію з вивчення чуми (1897), довів мікробну етіологію цереброспінального менінгіту (незалежно від А. Вейксельбаума) та туберкульозний характер золотухи.

1888 р. київський лікар М. Волкович, про здобутки якого в галузі хірургії вже згадувалось, відкрив і вивчив збудника риносклероми (паличка Волковича–Фріша).

1890 р. київський терапевт Теофіл Яновський у своїй докторській дисертації доповів про бактерицидну дію ультрафіолетових променів на паличку черевного тифу. Цього ж року одеський лікар-інфекціоніст, пізніше перший професор кафедри інфекційних хвороб Одеського університету В.К. Стефанський вперше запровадив при дифтерійному крупі інтубацію замість трахеотомії.

В ці ж роки (1891–1894) одеський мікробіолог Я.Ю. Бардах (незалежно від Е. Берінга і Е. Ру) розробив методику виготовлення протидифтерійної сироватки.

1895 р. проф. О.Д. Павловський теж виготовив у своїй лабораторії в Києві антидифтерійну сироватку і застосував її на практиці.

1898 р. В.К. Високович одним з перших в Європі застосував профілактичну вакцину проти черевного тифу.

Згідно університетського статуту 1863 р. на медичних факультетах вводилася кафедра гігієни. В Університеті св. Володимира першу кафедру гігієни організував в 1871 р. учень М. Петтенкофера В.А. Субботін. В Харкові аналогічну кафедру протягом двадцяти років очолював І.П. Скворцов (1840–1921). Він був автором популярного посібника із загальної та військово-польової гігієни.

 Данило Велланський (справжнє прізвище — Кавунник, 1774–1847), родом з Чернігівщини, закінчив Київську академію і Петербурзьку госпітальну медичну школу. Три роки вдосконалювався в Німеччині, звідки повернувся гарячим прихильником філософії Шеллінґа. В 1817–1837 рр. — професор фізіології і загальної патології Петербурзької медико-хірургічної академії. Будучи видатним промовцем і популяризатором, він скоро став визнаним представником натурфілософії в Росії.

Природа, за Велланським, є «вияв абсолютного універсу», в основі її лежить «невидима та невідчутна сутність». Усі природничі науки, зокрема і фізіологія, які ґрунтуються на досліді, на його думку, відбивають лише зовнішнє в явищах природи і неспроможні виявити внутрішню суть. З цих позицій він і написав «Основне окреслення загальної і спеціальної фізіології, або фізика органічного світу».

Петро Загорський (1764–1846), родом з Чернігівщини, закінчив госпітальну медичну школу, здобув ступінь доктора медицини і хірургії в Петербурзькій медико-хірургічній академії. Протягом 33 років очолював кафедру анатомії в цій академії, одночасно займався лікувальною роботою.

В своїх анатомо-дослідних роботах Загорський широко використовував порівняльну анатомію. Він розробляв учення про природні каліцтва, використовуючи великий музей калік при Академії наук, який систематизував і привів до ладу. Загорський написав перший в Росії класичний підручник з анатомії («Скорочена анатомія, або посібник щодо вивчення будови людського тіла», у 2 ч., 1802). На цьому підручнику виховувалося багато поколінь лікарів. Загорський створив школу анатомів, які викладали цю дисципліну майже в усіх вищих медичних школах Росії. Під час святкування 50-річного ювілею діяльності Загорського з коштів, зібраних його учнями, було створено фонд для присудження відомої в історії анатомічної науки премії імені П.І. Загорського за видатні анатомічні наукові праці.

Ілля Буяльський (1789–1866) — син сільського священика з Чернігівщини. Після закінчення в 1814 р. Петербурзької медико-хірургічної академії залишився прозектором у Загорського, якого з часом змінив на кафедрі.

Був першорядним анатомом і віртуозним хірургом. Як діагност і оператор, користувався великим авторитетом серед колег і популярністю серед пацієнтів. Вирізнявся винятковою працьовитістю. Серед його численних друкованих праць (102) особливе значення мали «Анатомо-хірургічні таблиці» з текстом про топографію і операції на судинах та витин каменів. Атлас цей дістав високу оцінку в Європі та Америці і був перекладений багатьма мовами.

Буяльський перший зробив з успіхом операцію резекції верхньої щелепи, перев’язав двічі безіменну артерію, розробив оригінальний метод дренування запальних процесів малого таза через foramen obturatorii, що в хірургії до наших часів носить його ім’я. Він запропонував багато різних хірургічних інструментів, з яких ложечка і кюретка Буяльського збереглися в хірургічних наборах до наших часів. Працюючи в доантисептичні часи, Буяльський емпірично рекомендував для недопущення зараження під час оброблення септичних ран вживати розчин хлорного вапна. Свою велику колекцію анатомічних препаратів він передав Петербурзькій медико-хірургічній академії, яка зберігає в своїх стінах кабінет-музей його імені до наших днів.

Першу капітальну працю з військово-польової хірургії написав Яким Чаруківський (1798–1848), родом з Полтавщини, під назвою «Військово-похідна медицина», в 5 частинах (1836–1837). Йому ж, крім низки статей з військово-польової хірургії, належить велика праця про народну медицину. Брат його — Прохор Чаруківський (1790–1842) — був видатним професором терапії Медико-хірургічної академії в Петербурзі, автором підручників «Загальна патологічна семіотика», «Досвід системи практичної медицини» в 4-х частинах. Він же написав одну з перших в Росії праць про аускультацію.

В 1847 р. у Петербурзі Степан Хотовицький, родом із Поділля, опублікував фундаментальний посібник «Педіатрика», у якому вперше у світовій літературі обґрунтував своєрідність дитячого організму, його суттєві відмінності від дорослої людини.

Піонером антисептики в Росії був Павло Пелехін (1842–1917). Уже через кілька місяців після опублікування праць Лістера П. Пелехін їде в Англію і вивчає метод у самого автора. Повернувшись на батьківщину, він опубліковує першу в Росії працю з антисептики — «Успіх нових ідей в хірургії при лікуванні рани, складних переломів та гнійних накопичень». Пелехін робить доповіді на цю ж тему в Петербурзькому товаристві лікарів, в яких закликає хірургів перевірити на практиці цю методику, оскільки, на його думку, переворот, який обіцяє ця новація, великий і стосується всієї хірургії. Лише в 1878 р., коли Пелехін почав завідувати хірургічною клінікою Медико-хірургічної академії, він зміг масово застосувати антисептичний метод, домігшись після складних оперативних втручань надзвичайно низької на ті часи летальності (7 %). В його клініці запропоновано було замінити шкідливу для організму карболову кислоту на трихлорфенол — більш бактерицидний і менш подразливий препарат.

Павло Пелехін походив із стародавньої козацької родини. Один з його предків — Григорій Пелех — наприкінці XVII ст. був кошовим Запорізької Січі. Батько його, Петро Павлович (1790–1871), вчися в Київській академії, Петербурзькій медико-хірургічній академії, удосконалювався, як у майбутньому і його син, в Едінбурзькому університеті. Був професором судової медицини в Петербурзькій медико-хірургічній академії, а з 1849 р. викладав у Києві курс медичних наук у духовній академії. Всі свої значні заощадження Петро Пелехін заповів передати організації, яка могла б сприяти підготовці українських медичних наукових кадрів. Виконуючи його волю, Павло Пелехін, оскільки в умовах царської Росії про підготовку національних українських кадрів не могло бути й мови, передав фонди батька зі своїми заощадженнями в загальній сумі 80 тисяч корон золотом Науковому товариству ім. Т. Шевченка у Львові (1898) з призначенням організувати «кафедру хірургії імені Петра Пелехіна» при першому українському університеті. До заснування кафедри треба було створити фонд стипендій «для виведення на велику дорогу людей з народу, бо за час історії України, — писав товириству П. Пелехін, — це давало найкращих діячів».

На початку XIX століття на території України, як і в усій Російській імперії, впроваджуються елементи медичної поліції. В повітових містах встановлюється посада повітового лікаря. На нього покладались такі основні обов’язки, як організація боротьби з епідемічними хворобами, надання швидкої медичної допомоги та заготівля лікарських трав.

У повітових лікарів були помічники, так звані лікарські учні. Це були молоді люди без медичної освіти. Лікарі мали навчати їх готувати ліки і виконувати найпростіші лікарські призначення. Ніяких асигнувань на медикаменти не відпускалось. Лікарі обмежувалися, в основному, застосуванням лікарських рослин. Рецепти виписувалися на трави, коріння, масла, настоянки, відвари, що їх добували з рослинної сировини. Найчастіше призначалися примочки, полоскання, збори, тим часом як рецепти на порошки, краплі та мазі зустрічалися рідко. Зовсім не виписувалися рецепти на суппозиторії та глобули.

Серед повітових лікарів більшість була схожа на «попечителя богоугодных заведений Землянику», у якого, за образним визначенням М. Гоголя, «больные мёрли как мухи». Проте зустрічались і такі лікарі, як Андрій Козачковський з Переяслава Полтавської губернії. Жив у хаті, де була підписана Переяславська угода. Мав велику популярність серед народу. Його слава поширилася далеко за межі повіту і губернії. Приятелював з Тарасом Шевченком. Перебуваючи у Козачковського, Т. Шевченко написав «Заповіт». Під час заслання поета Козачковський надавав йому матеріальну допомогу та підтримував морально. Почуття Шевченка до свого переяславського друга відображені в його поезіях.

1861 р. в Російській імперії скасовується кріпацтво і створюються місцеві органи самоврядування (земства з 1864 р.). Спочатку вони були створені на Лівобережній Україні. У трьох правобережних українських губерніях — Київській, Волинській, Подільській — земства були створені лише 1911 р. В підпорядкування земств було передано наявні медичні заклади, які раніше належали Приказам громадського опікування. Медицина того часу увійшла в історію як земська медицина. В її розвитку виділялось два етапи. Перший — початковий (роз’їзний) — характеризувався виїзною, в більшості випадків фельдшерською допомогою для сільського люду. Територія повітів була поділена на дільниці, де проживало 150–200 тисяч людей, радіус обслуговування досягав більше 100 кілометрів. В основному велася боротьба з епідеміями. Сучасники так характеризували цей період: «Загальна характеристика її полягає в тому, що лікар завжди в дорозі, а хворі ніколи не знають, де його шукати».

1874 р. перший з’їзд лікарів Херсонської губернії сформулював засади громадської (земської) медицини. Вона являла собою мережу дільничних лікарень, які надавали допомогу людям, що проживали на певній території (дільниці). Медична допомога мала бути доступною для кожного мешканця, відповідати останнім досягненням медичної науки, мати профілактичний характер, бути безоплатною для пацієнтів. Її утримання взяли на себе органи місцевого самоврядування. Кожен випадок звертання пацієнта за допомогою реєструвався на спеціальній карті. Реєстрація захворювань, а також смертей сотень тисяч людей дозволила виявити закономірності громадського здоров’я, встановити причини захворюваності й смертності, проводити цілеспрямовані профілактичні та лікувальні заходи, планомірно розвивати мережу лікарських дільниць.

Слід наголосити, що земські лікарні поповнювалися молодими лікарями, які після закінчення університетів добровільно їхали у сільську місцевість, щоб надавати медичну допомогу селянам. Земства будують лікарні за останніми вимогами лікарняного будівництва, а хворі отримують якісну медичну допомогу. Її рівень у більшості земських лікарень мало чим поступався університетським клінікам.

Земська медична організація вписала неповторну сторінку в історію медицини. Вона не мала аналогів у жодній країні світу. Матеріали дільничних лікарів щодо захворюваності склали виразну картину поширення хвороб серед людей. Земську санітарну статистику на Міжнародній гігієнічній виставці в Дрездені в 1911 р. було визнано зразковою. Видатними організаторами земської медицини в Україні були М. Уваров, Є. Яковенко, О. Корчак-Чепурківський, М. Тезяков.

Земський лікар в хаті українського селянина (Центральний музей медицини України).

1881 р. з ініціативи Товариства київських лікарів, яке на той час очолював М.А. Хржонщевський, у місті організовано «Гурток лікарів з метою нічних лікарських чергувань», чим започатковано створення в країні служби швидкої медичної допомоги.

На західних теренах України, що перебували у складі Австро-Угорської імперії, громадська медицина розвивалася дещо інакше.

На час першого поділу Польщі на всій території Галичини було зареєстровано 11 лікарів, сім з яких займалися практикою у Львові. В інших населених пунктах медичну допомогу надавали цирульники, знахарі, баби-повитухи. Про стан медичної допомоги свідчили висновки щодо міста Львова крайового фізика (лікаря) фон Люца. Він писав: «Ті, що займаються хірургією — повні неуки, яким надано безмежні права для лікарської практики та безкарного вбивства людей. Баби-повитухи — цілковиті невігласи. Аптеки продають ліки за цінами, які їм подобаються, бо немає ніякої такси. Ліки неякісні, оскільки аптеки не підлягають жодним ревізіям». Про невтішне становище з медичним забезпеченням міста свідчив у листі до губернатора Галичини й крайовий фізик А. Крупинський: «Хворі бідняки лежать по вулицях і смітниках, покриті червою та брудом, їхній останній лік — це лягти в болото, вони залишені і забуті, позбавлені всякої допомоги, шпиталі їх не приймають».

1850 р. в Галичині нараховувався 201 лікар, переважно випускники Віденського університету, а також 84 хірурги та 12 акушерок. Всі вони працювали в містах, а на селі медичну допомогу надавали знахарі. В містах нараховувалося 16 лікувальних закладів, з них половина існувала за рахунок меценатів. Серед лікарів не було жодного українця.

1829 р. барон Ян фон Конопка відкрив поблизу Микулинець на Тернопільщині курортний комплекс, який складався з трьох частин — лікувального (купального) корпусу, житлового будинку і сірчаного джерела, яке било тут з давніх часів і використовувалось людьми для лікування хвороб і поранень. На фронтоні курорту були вибиті слова: Vobis et posteriati (Вам і нащадкам). Курорт став найпопулярнішим у Східній Європі. Тут щороку лікувалось більше 4 тис. хворих. 

З 1877 р. на Львівщині в селищі Моршин почався розвиток бальнеологічного курорту з використанням мінеральних джерел для «рапних» ванн і торф’яного болота — для ванн і аплікацій. Використовувалася також питна мінеральна вода джерела «Боніфацій». Джерело назвали на честь львівського підприємця Боніфація Штіллера, який придбав курорт у 1876 р., а 1884 р. подарував його «Товариству Галицьких лікарів» на користь вдів і сиріт лікарів. 

Всі епідемії загрозливих інфекцій, що проникали в Європу, зокрема холери, доходили до Галичини. Особливо сильні спалахи були в 1833–1837 рр. Для боротьби з епідеміями намісництво вживало жорстких заходів, зокрема передбачалося, що особи, які порушували кордони карантину, підлягали військово-польовому суду із застосуванням найвищої міри покарання — розстрілу. Починаючи з 1873 р. Крайова рада здоров’я (Львів) зайнялася питанням створення посад ґмінних (дільничних лікарів), які мали надавати допомогу сільському люду. Однак їхнє число зростало дуже повільно. Так, у 1907 р. було 49 ґмінних лікарів, а число ґмін — понад три тисячі. В останній чверті XIX ст. на Галичині були найвищі показники смертності в Європі. Причини смерті українського люду були типовими для колоніальних країн. Це — інфекційні хвороби, туберкульоз, високий рівень смертності немовлят.

 

 

 

Медицина ХХ століття

Під впливом науково-технічного прогресу, досягнень природничих наук відбулися суттєві зміни у розвитку медико – біологічних наук. З’явилися нові, раніше невідомі розділи і напрями. Це, перш за все, стосується обґрунтування і розвитку теорії спадковості, на початку якої булі праці чеського ченця Г. Менделя і німецького біолога А. Вайсмана.

Грегор Мендель (1822-1884)

Американський біолог Т. Морган (1866-1945) у 1926 р. обґрунтував хромосомну теорію спадковості, він довівши, що живий елемент, якого не видно, під назвою “ген” забезпечує спадкову передачу окремих ознак. У 50-х роках булі виявлені генетичні властивості хромосом і їх носія – дезоксірибонуклеїнової кислоти (ДНК), створено уявлення про генетичний код. У середині 60-х років Роберт Галлей і Маршалл Ніреберг описали генетичний код і його функцію в синтезі білка. У 2000 р. нарешті розшифрований ген людини.

Розвиток фізіології

У 1903 р. Вільямом Айнтговеном (1860-1927) була записана перша електрокардіограма у людини за допомогою стрілочного гальванометра.

Англійський фізіолог Чарльз Шеррінгтон (1857-1952) розглядав всі фізіологічні явища в широкому загально біологічному плані. Він створив вчення про рецептивні поля.

Ернст Старлінг (1866-1927) сформулював фундаментальну гіпотезу і встановив закони перенесення рідини і серцевої гемодинаміки.

Американський фізіолог В. Кеннон (1871-1945) створив сучасне вчення про функції вегетативної нервової системи.

Вальтер Гесс (1881-1937) висунув теорію сну, згідно з якою центр сну знаходиться в гіпоталамусі.

Англійський фізіолог Дж. Баркрофт (1872-1947) розробив вчення про дихальну функцію крові.

У 1936 р. Ганс Селье (1907-1982) висунув гормональну теорію загальної адаптації до стресу.

Космічною медициною, завдяки глибокому пізнанню фізіології, відкрито значні внутрішні людські резерви, накопичений великий досвід активного управління процесами адаптації організму і стабілізації здоров’я людини в різних екстремальних умовах, що поглибило теорію і практику медицини.

У 1889-1890 рр. П. Мерінг і О. Мінковський встановили зв’язок між цукровим діабетом і порушенням секреції підшлункової залози.

У 1901 р. російський учений Л. Соболєв відкрив внутрішньосекреторну діяльність острівців Лангерганса і намітив шлях отримання їх екстракту.    Канадський фізіолог Ф. Бантінг (1891-1941) в 1921 р. отримав в чистому вигляді гормон лангергансових острівців – інсулін, який знайшов широке застосування в лікуванні цукрового діабету.

Розвиток мікробіології

Німецький учений Ф. Леффлер (1852-1915)  виділив чисту культуру збудника дифтерії.

Німецький бактеріолог Р. Пфайфер (1858-1945) створив теорію про бактерицидну дію  органічних рідин людського тіла.

Г. Вайнберг (1868-1940) заклав початок вивчення збудників анаеробних інфекцій і в 1915 р. приготував перші зразки протигангренозних сироваток.

Австрійський патолог і педіатр К. Пірке (1874-1929) розробив діагностичну шкірну реакцію на туберкульоз.

У 1909 р. французький паразитолог Ш. Николь (1866-1936) прищепив плямистий тиф шимпанзе і експериментально утвердив, що носієм збудника є одежна воша людини. Цією проблемою займалися також американський мікробіолог Г. Ріккетс і чеський паразитолог С. Провачек.

У 1909 р. Карл Ландштайнер і Е. Поппер виділили вірус дитячого паралічу.

Французький мікробіолог А. Кальметт (1863-1933) створив першу живу протитуберкульозну вакцину (вакцина БЦЖ). Вона була також запропонована для діагностики туберкульозу.

Джон Солк отримав убиту вакцину поліомієліту (1954), а Альберт Себін – живу ослаблену пероральну  вакцину проти поліомієліту, що привело до різкого зниження захворюваності поліомієлітом. Була розроблена і вакцина проти жовтої лихоманки (1958).

Даніель Гейдюсек і Барух Блюмберг розкрили механізм розвитку і розповсюдження інфекційних хвороб і виділили в 1965 р. вірус гепатиту А.

У 1981 р. був відкритий синдром придбаного імунодефіциту (СНІД).

Досягнення технічних наук, які вплинули на розвиток медицини.

Подружжя Жолио-Кюри в 1934 р. відкрило явище штучної радіоактивності і вивчило способи застосування радіоактивних ізотопів для дослідження різних процесів в організмі. Обидва відкриття сприяли розвитку рентгенології, радіології, радіобіології та інших суміжних дисциплін.

У 1923 р. Володимир Зворікин (1889-1982) побудував першу телевізійну камеру, що діяла, і екран. Його відкриття прокладало шлях електронному і телевізійному моніторингу в медицині.

У 1942 р. Р. Дюссик здійснив перше ультразвукове дослідження і виявив пухлину мозку.

У 1944 р. Євгеній Завойський (1907-1976), українець з діаспори, відкрив ядерний магнітний резонанс.

У 1972 р. Годфрі Гаупсфілд сконструював перший комп’ютерний осьовий томограф.

Знайшов застосування новий діагностичний метод – теплобачення. За допомогою спеціальних оптико-електронних приладів – тепловізорів можна уловити навіть початкові стадії запальних процесів, пухлин і судинних пошкоджень.

Велике розповсюдження в клінічній медицині придбав метод гіпербаричної оксигенації, тобто розміщення хворого в атмосфері з підвищеним тиском кисню. Останні десятиліття також характеризуються широким впровадженням в практику ендоскопічних методів діагностики, зокрема з використанням волоконної оптики і гнучких фіброендоскопів. Росте і лікувальна роль фіброендоскопії в зупинці кровотеч, видаленні патологічних утворень.

У 1968 р. Ш. Ікеда ввів волоконно-оптичну бронхоскопію.

Основоположниками кардіології вважаються англійський клініцист Дж. Маккензі (1853-1925) і німецький терапевт Ф. Краус (1858-1936), який описав основні показники електрокардіограми здорового і хворого серця. У ХХ ст. була вирішена проблема очищення крові і інших рідин організму від токсичних речовин, які через патологію нирок і печінки не могли бути нейтралізовані. Цьому сприяло відкриття і синтез так званих сорбентів, які поглинають токсичні речовини.

Сконструйована і удосконалюється спеціальна апаратура, яка виконує функції печінки або нирки («штучна» печінка і нирка). Першу «штучну» нирку створив і застосував в клініці в 1943 р. Вільям Коль.

Епохальні прориви здійснені у галузі психології і психіатрії. Вони пов’язані перш за все з науковою діяльністю австрійського ученого Зігмунда Фройда (1856-1939). Відштовхуючись від вчення свого вчителя, французького клініциста і педагога Ж. Шарко про гіпноз і психотерапію, він розробив метод психоаналізу для лікування неврозів. Теорію мотивації людської поведінки розробив Альфред Адлер (1870-1937), а Карл Юнг (1875-1961) ввів поняття колективної свідомості людства.

Видатних успіхів в ХХ ст. досягла хірургія. Удосконалення наркозу, антисептики і асептики, застосування штучного знекровлення дозволили проникати в різні ділянки людського тіла, продовжити час оперативного втручання. Розвинулася оперативна хірургія, яка пов’язана з іменами Т. Кохера (1841-1917), Ф. Тренделенбурга (1844-1924), А. Карреля (1873-1944), Г. Кушинга (1869-1939). У 40-50-і рр. сформувалася як самостійна наука анестезіологія. Впровадження інтратрахеального наркозу, так званого керованого дихання, мало важливе значення для прогресу хірургії.

Епохальною подією стала пересадка серця від померлої людини іншому з важкою вадою серця, яку здійснив в 1968 р. південноафриканський хірург Х. Бернард (1922-2001). Американський хірург Д. Кулі здійснив в 1969 р. імплантацію штучного серця людині, а потім замінив штучне серце на натуральне.

Нові можливості оперативного втручання, перш за все в травматології, створила мікрохірургія. Це реплантація (приживлення на пошкодженому місці) пальців кистей, всієї кінцівки і таке подібне. Серцево-судинна хірургія, трансплантація органів і тканин, пластична і щелепно-лицьова хірургія, урологія, гінекологія сьогодні не можуть існувати без мікрохірургії.

Завдяки мікрохірургії отримали друге народження майже всі традиційні операції на очах. Вони стали набагато обачливішими і ефективнішими. Відкрилися принципово нові можливості впливу на мікроструктуру очей, для розробки нездійсненних раніше втручань.

Довгий час заповітною мрією хірургів була безкровна операція. Це відбулося з впровадженням в хірургію винаходу ХХ ст. – лазерного променя.
Лазерний скальпель розтинає тканини і одночасно зупиняє кровотечу. Крім того, промінь забезпечує ідеальну стерильність розрізу, чим виключає можливість виникнення набряків і запалень. Лазерний промінь виявився перспективним в хірургії паренхіматозних органів завдяки його здатності “запаювати” кровоносні і лімфатичні судини, жовчні протоки і протоки підшлункової залози.

Відкриття антибактеріальних засобів

Можливість впливу ліків на збудника в організмі була обґрунтована німецьким вченим Паулем Ерліхом (1854-1915). Він впровадив в практику ряд хіміопрепаратів. Особливе значення і ефект мало впровадження сальварсану для лікування сифілісу (1907). Лікар Герхард Домагк став першовідкривачем стрептоциду, на основі якого згодом були синтезовані сульфаниламіди.

Бактеріолог Александер Флемінг (1881-1955) і мікробіолог Г. Флорі і біохімік Е. Чейн в 30-х роках синтезували пеніцилін. Зельман Ваксман в 1942 р. відкрив стрептоміцин.

Пауль Ерліх (1854—1915)

У ХХ ст. посилилася увага до вітамінів, зокрема способів їх отримання і впровадження в медичну практику. Відкриття кожного вітаміну мало свою історію. Так, нідерландський лікар Х. Айкман виділив речовину, яка в своєму складі мала амінову групу. Це речовину почали називати “життєвими амінами”. З 1932 р. за ним закріпилася назва “вітамін”. Першим був відкритий вітамін “В”. У 1925 р. відкрили вітамін С, в 1932 р. – вітамін Д, в 1936 – вітаміни Е (Токоферол) і А. У 1935 р. данський біохімік Генрік Пані описав вітамін Д.

У ХХ ст. провідну роль в збереженні суспільного здоров’я узяла на себе держава.  Перше в світі Міністерство охорони здоров’я створене в Австро-Угорщині в 1917 р. (міністр – Іван Горбачевський), а друге – в уряді гетьмана П. Ськоропадського (міністр – В. Любінський). У 1907 р. створюється Міжнародне бюро суспільної гігієни. З освітою після Першої світової війни Ліги націй виникає її Санітарна організація.

У 1944 р. була утворена Організація об’єднаних націй, а потім її спеціалізовані організації, в т.ч. Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ, 1948).

 

Наукова конференція «Нанотехнологии и наноматериалы для биологии и медицины» у Сибірському університеті споживчої кооперації зібрала, окрім російських учених, представлених інститутами РАН і З РАН, Новосибірським, Томськом, Кемеровським університетами, Новосибірською медичною академією, медичними організаціями м. Новосибірська, на конференції були представлені доповіді із США, Іспанії, Мексики, Аргентини, Чилі і Куби, Білорусії і України.

 

Відкривав конференцію професор Ю. І. Міхайлов – один з ініціаторів проведення таких конференцій і автор досліджень властивостей ультрамалих частинок металевого срібла. На конференції зустрічалися фахівці в області фізико-хіміки, розробляючи різні способи отримання наночасток, починаючи від металів, оксидів і солей і кінчаючи молекулярними кристалами, і фахівці – медики, які працюють над можливостями застосування цих наночасток і нанотехнологій в медицині і суміжних науках.

Так, застосування наночасток срібла і вісмуту може виявитися корисним при лікуванні таких захворювань, як трофічні виразки (час заживання рани скорочується у декілька разів (Е.М. Благитко, Державна Новосибірська медична академія)), гнійний остеомієліт (А.А. Ангельський, ЦКБ З РАН), бактерійного вагиноза (Г.В. Башур, Бердськая центральна міська лікарня), різного виду опікових ран (В.С. Беспалов, Новосибірська районна лікарня №1), лорзаболеваний в дитячому віці (Н.А. Воронцова, Дитяча поліклініка ЦКБ З РАН). У доповіді доктора М. Jose Yacamana (The University of Texas at Austin, USA) прямими експериментами було показано, що наночастки срібла розміром від 1 до 10 нанометрів є ефективними інгібіторами вірусу імунодефіциту людини і придатні для лікування ВІЧ захворювань.

Способи введення наночасток золота в біологічну тканину були предметом доповіді В.Е. Родіміна (МГУ ім. М.В. Ломоносова), А.В. Гегенаєвой (Московський державний медико – стоматологічний університет), Н.А. Державіной, З.М. Гасанової (Федеральний науково-клінічний центр оториноларингології).

У доповіді групи учених (А.Г. Першина, А.Е. Сазонов, В.І. Ітін, О.Г. Терехова, Сибірський державний медичний університет, Відділ структурної макрокінетики наукового центру Томська З РАН) Томська було розказано про вплив оксидних феромагнетиків типу MgFe2O4, CoFe2O4 на стабільність ферменту Tag полимеразы, що важливе для вирішення питань, пов’язаних з проблемою іммобілізації ферментів на наночастках.

А.П. Колісників, І.І. Ким і В.А. Бурмістров (Інститут клінічної і експериментальної лімфології З РАН) розповіли про іммуноактивні властивості арговита – кластерної форми наночасток срібла в дослідах in vitro. Доклад а.Г. Полтавченко (ФГУП ГНЦ вірусології і біотехнології «Вектор») був присвячений застосуванню кобальтових наночасток як маркери імунних систем.

Можливість створення нанокомпозитів на основі наночасток срібла і біосумісних полімерів, наприклад, арабиногалактана, була показана П.Г. Суховим (Інститут Іркутська хімії З РАН).

У доповіді А.А. Оніщука, що виступив від імені колективу (Інститут хімічної кінетики і горіння З РАН, Інститут органічної хімії З РАН, Новосибірський державний університет, науково-освітній центр «Молекулярний дизайн і екологічно безпечні технології», Інститут теоретичної і прикладної механіки З РАН, Новосибірський державний педагогічний університет) на прикладі індометацину було продемонстровано, що наночастки лікарських речовин, що отримуються методом контрольованої сублімації, можуть бути використані для введення препаратів через дихальні шляхи, що дозволило понизити на декілька порядків дозу препарату для отримання того ж терапевтичного ефекту цього протизапального препарату.

Застосуванню наночасток заліза, цинку, мідь при загоєнні ран була присвячена доповідь Н.Н. Глушенко (Інститут енергетичних проблем хімічної фізики РАН). Представили дані по бактерицидному ефекту наночасток вісмуту Ю.М. Юхин, Ю.І. Міхайлов (Інститут хімії твердого тіла і механохімії З РАН). Особливий інтерес представляє велика активність наночасток вісмуту до бактерій типу картопляної палички, що важливе не тільки для медицини, але і для суміжних областей, наприклад, для збереження від псування зерна при його переробці, що є важливою проблемою зернового господарства.

Про створення виробництва лікарських препаратів на основі срібла і їх застосування в медицині і ветеринарії розповів в своїй доповіді директор НПЦ «Вектор-віта» В.А. Бурмістров. Вироблювані підприємством препарати пройшли випробування в багатьох організаціях Росії, використовуються при лікуванні широкого спектру захворювань, завдяки противірусній і протигрибковій активності частинок препарату розміром в декілька нанометрів, нагороджені медалями на міжнародних виставках. Проте їх застосування зустрічає труднощі через надмірну бюрократизацію на шляху впровадження препарату в практику.

Академік РАН В.В. Болдирев відзначив, що зусилля по просуванню нанотехнологій у бік наук об життя і медицину його радують, особливо через очевидний “перекіс” у бік технічних напрямів, чим ми сильно відрізняємося від розвинених країн, наприклад, США, де більше половини досліджень в області нанотехнологій націлена, так або інакше, на вирішення проблем, пов’язаних з науками про життя. Крім того, він підкреслив, що існує напрям досліджень, який ще потребує термінового розвитку, і їм є основи техніки безпеки при роботі з наносистемами, проблеми токсикології