Home » Медицина ХХ століття

Медицина ХХ століття

13 Червня, 2024

Світова і українська медицина в ХІХ-ХХ nстоліттях

Досягнення nнауково-технічної революції та фундаментальних наук обумовили поступ практичної nмедицини, починаючи з методики дослідження хворих.

Наступним nкроком в розвитку діагностики було впровадження в клінічну медицину nвислуховування (аускультації). Відкриття зробив французький лікар Рене Лаеннек n(1781–1826), клініцист, патологоанатом, викладач медичної школи в Парижі. Він nсконструював з дерева інструмент, названий стетоскопом (від грецького — груди, nдослідження). Він описав звукові компоненти різних типів дихання, голосу, nкашлю, хрипів. Без попередників, власними силами досяг в розробці аускультації nвисокої досконалості.

У nХIХ ст. здійснено два великих природничо-наукових відкриття:

— nєдність клітинної будови тваринного і рослинного світу (закон сформульовано nботаніком Матіасом Шлейденом (1804–1881) та лікарем Теодором Шванном n(1810–1882);

— nеволюційне вчення Чарльза Дарвіна (1809–1882). Праця «Про походження видів» n(1859) розкрила причини різноманітності організмів, пристосування їх до умов nіснування.

На nпочатку XIX ст. анатомія виокремилась у самостійну дисципліну як наука і nпредмет викладання. До того вона об’єднувалася з фізіологією і патологією. Про nзначення, яке надавалося знанням з анатомії, свідчить вислів проф. Є. Мухіна: n«Лікар, що не знає анатомії, не тільки безкорисний, але й шкідливий».

1895 nр. Конрад Рентґен (1845–1923) зареєстрував відкриття Х-променів, названих nзгодом його іменем. За кілька років до Рентґена досліди з цими променями nпроводив професор Празького університету українець Іван Пулюй (1845–1918), nродом із Тернопільщини. Він отримав перші знімки руки людини, але не nзареєстрував відкриття. До речі, К. Рентґен до відкриття Х-променів бував у nлабораторії І. Пулюя.

Суттєві nзміни в XIX столітті відбулись у діагностиці захворювань.

Завдяки nдосягненням фізики, з’явилися перші освітлювальні та оптичні прилади. Око nлікаря отримало можливість розглядати процеси у внутрішніх органах живої людини n(цистоскоп, гастроскоп, бронхоскоп).

Завдяки nрозвитку органічної хімії вдосконалювалися лабораторні дослідження.

Все nце сприяло розвитку провідної клінічної дисципліни — терапії. В Росії слід в nрозвитку терапії залишив професор Московського університету Матвій Мудров n(1776–1831). Він пропагував індивідуальний підхід до хворого. Його основне nположення — лікувати не хворобу, а хворого.

Серед nтерапевтів другої половини XIX століття слід згадати Сергія Боткіна n(1832–1889). Він описав клінічну картину ряду захворювань, зокрема інфекційний nгепатит (хвороба Боткіна), відкрив декілька лабораторій і серед них — nфізіологічну, якою завідував Іван Павлов, створив новий напрямок в терапії — nекспериментальний — та заклав основи клінічної фармакології.

Розвиток nхімії став поштовхом для пошуку знеболюючих речовин та використання їх у nхірургії. Першим спробував знеболити видалення зуба з допомогою закису азоту nамериканський дантист Г. Велс, але невдало. 16 жовтня 1846 р. американський nхірург В. Воррен за методикою лікаря В. Мортона, в присутності чисельного nлікарського зібрання, вперше використав ефір для видалення пухлини шиї. nОперація пройшла успішно. Після цього ефір почав інтенсивно впроваджуватись у nпрактику в багатьох країнах світу, в тому числі і в Україні. В 1847 р. nанглійський хірург Дж. Сімпсон вперше використав хлороформ як знеболюючий nзасіб. Завдяки цим відкриттям хірурги отримали можливість більш спокійно, без nпоспіху, оперувати.

Залишалося nще одне завдання — боротьба з інфекцією ран. На початку XIX ст. учасник nнаполеонівських війн П. Персі запропонував оперувати поранених безпосередньо на nполі бою, щоб уникнути нагноєнь. Цю ідею успішно втілив у життя головний хірург nнаполеонівської армії Д. Ларрей, який тільки на Бородінському полі за одну добу nздійснив 200 ампутацій з 75 % успішним результатом. П. Персі запропонував також nтранспортні засоби для евакуації поранених.

Віденський nакушер Ігнац Семмельвейс (1818–1865), вивчивши причини післяпологової лихоманки nта значної смертності після неї, висловив думку (1847) і підтвердив її власною nпрактикою, знизивши летальність у породіль з 17 до 3 %, що причина — в nперенесенні зарази руками та інструментами акушерів. Проте це твердження nвикликало глузливі репліки з боку колег. І. Семмельвейс закінчив життя в nпсихіатричній лікарні.

Англійський nхірург Джозеф Лістер (1827–1912) започаткував антисептику; він довів, що nзбудниками нагноєння є нижчі істоти, які знаходяться в повітрі (міазми), тобто nмікроби. Як запобіжний засіб, він використав карболову кислоту (1865). Її nрозпилювали в операційній і над столом хірурга під час операції. Цим же nрозчином обливали операційне поле і рану. Рану накривали складною пов’язкою, nнасиченою карболовим розчином. Концентрація парів карболової кислоти бувала nтакою, що хірурги нерідко непритомніли.

Надалі nрозвивається асептика, впроваджується стерилізація інструментів, nперев’язувального матеріалу, одягу персоналу проточною парою та парою під nвисоким тиском. Хіміки та фармацевти впроваджують в практику відкриті раніше nйод, йодоформ, марганцевокислий калій.

Серед nхірургів цієї епохи чільне місце займає Микола Пирогов (1810–1881), діяльність nякого протягом 15-ти років пов’язана з Україною. Він дав наукове обґрунтування nефірного наркозу. Разом з фізіологом О. Філомафітським в дослідах на тваринах nбули описані властивості ефіру з наступною клінічною перевіркою. Влітку 1847 р. nМ. Пирогов випробував ефірний наркоз на полі бою в Дагестані. Пізніше М. nПирогов брав участь в кримській кампанії. Ним особисто зроблено в приміщенні nвійськового шпиталю біля 10 тис. ампутацій та розтинів. Більшість оперованих померла nвід гнійних ускладнень. Проживаючи з 1866 р. в садибі під Вінницею, він nзаймався вирощуванням рослин, необхідних для приготування ліків. На території nсадиби в селянській хаті розмістив аптеку.

Після nвідкриття наркозу і розробки методів асептики та антисептики хірургія за nдекілька десятиріч досягла таких великих практичних результатів, яких не знала nза всю свою попередню багатовікову історію. Значно розширилися можливості nоперативних втручань, зокрема на органах черевної порожнини. Великий вклад в розвиток nтехніки оперативних втручань на органах черевної порожнини внесли французький nхірург Ж. Пеан, німецькі хірурги Т. Більрот і Т. Кохер. Крім того, Т. Кохер nзаймався проблемами асептики та антисептики.

1864 nр. була підписана Женевська конвенція про створення Міжнародного Червоного nХреста. У витоків цієї організації стояв Анрі Дюнан. Згідно конвенції, воюючі nсторони брали на себе певні зобов’язання стосовно поранених і хворих, суть яких nполягала в тому, що поранений вояк перестає бути ворогом і потребує милосердя nта медичної допомоги. Надалі функції Червоного Хреста (Червоного Півмісяця в nмусульманських країнах) розширювались у сторону надання допомоги постраждалим nпід час природних та техногенних катаклізмів.

Епохальними nдля розвитку громадської медичної думки були праці німецьких вчених Е. Ноймана nта P. Вірхова. Саме Е. Нойману належить крилатий вираз, який він сформулював в nсвоєму творі «Охорона народного здоров’я та власність» (1847): «Медицина в nглибинах своєї сутності є наука соціальна». Р. Вірхов в молоді роки дійшов nвисновку на сторінках журналу «Медична реформа», що державна конституція nповинна утверджувати право кожної особи на користування здоровими умовами nпраці, а лікарі природним чином стають захисниками бідних, і через те найбільша nчастина соціальних питань повинна знаходитись у їхній юрисдикції. В 1876 p. nнімецький рейхстаг видав закон про віспощеплення — перший закон виключно nсанітарного характеру. У зв’язку з цим було створене спеціальне відомство nздоровоохорони як консультативний орган при державному управлінні. За його nсприяння були видані закони, що стосувалися забезпечення людей харчовими nпродуктами, боротьби із заразними хворобами та охорони праці.

Українська медицина в XIX ст.

Здійснюючи nантиукраїнську політику, 1817 р. царський уряд реформував Києво-Могилянську nакадемію, перетворивши її в духовну академію з обов’язковим викладанням лише nросійською мовою. Медицина викладалась, щоб підвищити освіченість духівництва.

Викладачами nбули доктори медицини з губернської медичної інспекції, а пізніше, з 1849 до n1871 р., — колишній професор судової медицини і медичної поліції nСанкт-Петербурзької медико-хірургічної академії Петро Пелехін.

1805 nр. на Східній Україні, після багаторічних зволікань, було відкрито Харківський nуніверситет, а в ньому медичний факультет (1806). Спроби ще гетьмана Кирила nРозумовського заснувати університети з медичними факультетами в Батурині і nЧернігові виявилися невдалими, як і заходи щодо надання статусу університету з nмедичним факультетом Києво-Могилянській академії.

1834 nр. засновано Університет св. Володимира у Києві з відкриттям медичного nфакультету з 1841 р. Обладнання і бібліотека були завезені із пограбованих nцаратом Кременецького ліцею і Віленського університету після польського nповстання 1830 р. На перший курс зараховано 29 студентів.

29 nжовтня 1840 р. у Києві засновано наукове об’єднання лікарів, на 3 роки пізніше nвід Медичного товариства у Відні та на 20 раніше від Московського товариства nлікарів. Ініціатором його створення був інспектор Київської лікарської управи nІван Кудрявцев, засновниками — лікарі К. Боссе, Л. Гротковський і А. Мерінг. З n1849 р. Товариство очолив проф. В. Караваєв. Об’єднання відіграло велику роль у nрозвитку медицини в Україні.

11 nгрудня 1873 р. у Львові засновано Товариство ім. Т. Шевченка, з 1892 р. — nНаукове товариство ім. Т. Шевченка. Статут Товариства склали Дмитро Пильчиков nта Михайло Драгоманов. З самого початку в організації та діяльності Товариства nактивну участь брали лікарі. Працювала лікарська комісія, до якої входили Є. Озаркевич, nІ. Горбачевський, Ф. Щасний-Сельський, О. Дакура, О. Черняхівський (Київ), В. nБехтерєв (С.-Петербург), С. Морачевська, М. Кос.

1894 nр. поновлено медичний факультет Львівського університету, а 1900 р. відкрито nмедичний факультет Новоросійського університету, що діяв в Одесі з 1865 р.

Ці nчотири вищі навчальні заклади відіграли значну позитивну роль в розвитку nмедичної освіти в Україні та задоволенні потреб її людей. В підросійській nУкраїні за весь період існування до 1917 р. вони підготували 12818 дипломованих nлікарів.

Видатним nінтерністом був Василь Образцов (1851–1921). Вчився в духовній семінарії, а nпотім закінчив Медико-хірургічну академію в Петербурзі. Великою заслугою В.П. nОбразцова в історії світової клінічної медицини є розробка глибокої методичної nковзної пальпації органів живота.

Використовуючи nсвій метод пальпації, Образцов розробив уперше диференціальну діагностику між nколітом і ентеритом, раком і туберкульозом сліпої кишки. Він перший описав nклінічну картину і поставив за життя діагноз грижі Трейца, коли тонка кишка nущемлюється в fossa duodenojejunalis.

Розвивалися nфундаментальні науки. В більш сприятливих умовах, у порівнянні з Харківським nуніверситетом, в Київському університеті викладалась анатомія. Цю кафедру nдовгий час (1846–1868) очолював Олександр Вальтер (1817–1889). Він же створив nунікальний анатомічний театр. В 1842 р. О. Вальтер відкрив судинозвужувальну nдію симпатичних нервів. 1860 р. О. Вальтер заснував власним коштом перший в nУкраїні та один із перших в Російській імперії щотижневий медичний часопис n«Современная медицина». Гідним наступником О. Вальтера на кафедрі анатомії був nйого учень В. Бец, наукові праці якого з макро- і мікроморфології мозку дістали nзагальносвітове визнання.

В.О. nБец перший описав великі пірамідні клітини кори мозку, які носять його ім’я.

1859 nр. керівник кафедри патологічної анатомії Харківського університету професор nД.Ф. Лямбль відкрив і описав одноклітинний паразитарний організм з типу nнайпростіших, що згодом отримав назву Lamblia intestinalis.

1898 nр. професор Одеського університету Броніслав Веріго вперше описав зміщення nкривої дисоціації оксигемоглобіну внаслідок зміни парціального тиску двоокису nвуглецю та рН; пізніше, 1904 р., це саме зробив Х. Бор (ефект Веріго–Бора).

1864 nр. лікар Одеської міської лікарні Н.О. Бернштейн зробив перший в Україні опис nепідемії поворотного тифу, дав чітке визначення характеру хвороби, nдиференціальну діагностику, показав значення соціальних факторів у її nрозповсюдженні.

1874 nр. Григорій Мінх, професор патологічної анатомії Університету св. Володимира, nта одеський лікар-епідеміолог Йосип Мочутковський здійснили досліди із nсамозараженням (влили собі кров хворих), які довели заразність крові хворих на nповоротний тиф; через два роки (1876) — це ж саме для висипного тифу. Вони nвисловили думку про можливість передачі цих хвороб кровососними комахами n(вошима).

Видатним nмікробіологом був Левко Ценковський (1822–1887). Вищу освіту здобув у nПетербурзькому університеті. Протягом 22 років працював професором спочатку в nОдесі, пізніше в Харкові. За фахом він був ботанік. Ценковський перший створив nу нас справжню наукову ботанічну лабораторію з широким застосуванням nмікроскопа. Вивчаючи найпростіші форми на межі рослин і тварин, він основну nувагу, як природодослідник з широким біологічним кругозором, звертав не тільки nна їх морфологію, а, головне, на еволюцію розвитку. Він описав 43 нові види nмікроорганізмів, його праці мали велику вагу для агрономії, ветеринарії і nмедицини. Особливе значення мала розробка Ценковським методу виготовлення nвакцини проти сибірки.

Вакцину nпроти сибірки винайшов в 1881 р. Луї Пастер. Спосіб її виготовлення придбала nторговельна фірма. Коли в 1882 р. Ценковський приїхав у Париж ознайомитись з nметодикою виготовлення пастерівської вакцини, йому в цьому було відмовлено. nПовернувшись на батьківщину, Ценковський створив лабораторію на задвірках nХарківського ветеринарного інституту і після наполегливої трирічної праці nвинайшов свій, оригінальний спосіб виготовлення вакцини проти сибірки, яка була nдійовіша, ніж пастерівська. Спосіб виготовлення протисибіркової вакцини за nЦенковським з деякими змінами застосовується до сих пір.

1883 nр. одеський мікробіолог Володимир Хавкін створив вакцину для активної nімунізації проти холери (вакцина Хавкіна). В 1888 р. він же прийняв пропозицію nЛуї Пастера виїхати в Індію на епідемію холери, де застосував свою вакцину, nпопередньо випробувавши її на собі.

І. nМечников (1845-1916) зробив внесок світового значення в розвиток мікробіології nта створення нових напрямів у науці — еволюційної патології та імунології.

Своє nвчення про фагоцитоз Мечников поклав в основу розуміння запального процесу. nМечников довів, що запалення є активною реакцією організму проти шкідливих nфакторів, зокрема бактерій, захисним актом організму, набутим у ході nеволюційного розвитку тварин і людини. Наслідки вивчення процесу запалення у nтварин різного ступеня еволюційного розвитку Мечников подав у праці «Лекції nщодо порівняльної патології запалення» (1892). В 1908 р. Мечников дістає nнайвищу світову наукову нагороду —Нобелівську премію. Останні роки свого життя nМечников присвятив вивченню проблеми довголіття.

Засновником nкиївської школи мікробіологів був учень Л. Ценковського, видатний мікробіолог, nепідеміолог і патологоанатом В. Високович.

1890 nр. київський терапевт Теофіл Яновський у своїй докторській дисертації доповів nпро бактерицидну дію ультрафіолетових променів на паличку черевного тифу. Цього nж року одеський лікар-інфекціоніст, пізніше перший професор кафедри інфекційних nхвороб Одеського університету В.К. Стефанський вперше запровадив при nдифтерійному крупі інтубацію замість трахеотомії.

Петро nЗагорський (1764–1846), родом з Чернігівщини, закінчив госпітальну медичну nшколу, здобув ступінь доктора медицини і хірургії в Петербурзькій nмедико-хірургічній академії. Протягом 33 років очолював кафедру анатомії в цій nакадемії, одночасно займався лікувальною роботою.

Ілля nБуяльський (1789–1866) — син сільського священика з Чернігівщини. Після nзакінчення в 1814 р. Петербурзької медико-хірургічної академії залишився nпрозектором у Загорського, якого з часом змінив на кафедрі. Був першорядним nанатомом і віртуозним хірургом. Як діагност і оператор, користувався великим nавторитетом серед колег і популярністю серед пацієнтів. Вирізнявся винятковою nпрацьовитістю. Серед його численних друкованих праць (102) особливе значення nмали «Анатомо-хірургічні таблиці» з текстом про топографію і операції на nсудинах та витин каменів. Атлас цей дістав високу оцінку в Європі та Америці і nбув перекладений багатьма мовами.

Першу nкапітальну працю з військово-польової хірургії написав Яким Чаруківський n(1798–1848), родом з Полтавщини, під назвою «Військово-похідна медицина», в 5 nчастинах (1836–1837). Йому ж, крім низки статей з військово-польової хірургії, nналежить велика праця про народну медицину. В 1847 р. у Петербурзі Степан nХотовицький, родом із Поділля, опублікував фундаментальний посібник n«Педіатрика», у якому вперше у світовій літературі обґрунтував своєрідність nдитячого організму, його суттєві відмінності від дорослої людини.

Данило Кирилович Заболотний (1866-1929), закінчив природничий відділ nфізико-математичного факультету Одеського університету і медичний факультет nКиївського університету. Все життя Д.К.Заболотний особливу увагу приділяє nвивченню шляхів поширення чуми та її лікуванню. Він вивчає чуму з Індії, nАравії, Монголії, Китаї, в Поволжі, Казахстані, Забайкаллі.

Засновником важливого розділу мікробіології був nвидатний російський ботанік-мікробіолог Д.О.Івановський (1864-1920). Вивчаючи nмозаїчну хворобу тютюну, він перший відкрив у 1892 р. новий світ nмікроорганізмів – фільтрівні віруси, що, як пізніше виявилося, мають величезне nзначення в патології людини.

Початок nекспериментального періоду в її розвитку пов’язаний з відкриттями видатного nфранцузького вченого-хіміка та мікробіолога Луї Пастера (1822–1895). Він є nзасновником наукової мікробіології та імунології.

Основними nвідкриттями Пастера є:

1. nФерментаційна природа молочно-кислого та винно-спиртового бродіння.

2. nВідкриття мікробів (сам термін запропонував французький хірург Седіло) та nобґрунтування ідеї асептики (1878–1879).

3. nСтворення вакцини проти сибірської виразки (1881).

4. nСтворення антирабічної вакцини (проти сказу).

Історія nвідкриття Л. Пастером першої вакцини була така. В лабораторії проводились nекперименти із курячою холерою. Якось випадково піддослідній курці була введена nзастаріла культура курячої холери. Курка не захворіла, але не захворіла вона й nпісля введення смертельної дози свіжої культури. Це наштовхнуло вченого на nгеніальний здогад — щоб виробити несприйняття до інфекційної хвороби, треба nпопередньо заразитися її ослабленим збудником.

Слід nпам’ятати такі слова Луї Пастера: «Чим більше я займаюся вивченням природи, тим nбільше зупиняюсь у благоговійному дивуванні перед ділами Творця. Я молюсь під nчас роботи в своїх лабораторіях».

В 1885 р. Пастер організував у Парижі nпершу в світі антирабічну станцію. Друга станція в 1886 р. була відкрита в nОдесі І. Мечниковим, який разом з Пастером працював над винаходом антирабічної nвакцини.

Роберт Коха (1843–1910). Його nзаслуги:

1. nПершим запропонував метод вирощування чистих бактеріологічних культур на nтвердих поживних середовищах.

2. nВідкрив збудників туберкульозу (1882) та холери (1883).

3. nВстановив загальні принципи епідеміології інфекційних хвороб (трі-ада Коха):

а) nзнаходження мікробів у всіх випадках захворювання;

б) nможливість отримання чистої культури мікроба;

в) nможливість відтворення хвороби у тварин через зараження культурою мікроба.

Завдяки nвідкриттям Пастера, Коха, Мечникова та багатьох інших вчених мікробіологія nотримала широке розповсюдження. Досягнення мікробіології з вивчення збудників nінфекційних хвороб зумовили їхню успішну специфічну профілактику.

1892 р. nД. Івановський відкрив віруси, ще дрібніші частинки порівняно з мікробами, що є nвнуріклітинними паразитами і, як виявилось пізніше, причиною багатьох nепідемічних хвороб.

Досягнення nнауково-технічної революції та фундаментальних наук обумовили поступ практичної nмедицини, починаючи з методики дослідження хворих. У XVIII ст. розвинулися nнаукові центри на півночі Європи, зокрема Лейденський університет в nНідерландах.

Тут nпрацювали природознавець Карл Лінней, філософ Рене Декарт, лікар Жульєн Ламетрі nта багато інших вчених зі світовими іменами. Відродивши гіппократівську nтрадицію, студентів навчали безпосередньо біля хворого. Адже за доби nсередньовіччя навчання було виключно теоретичним за книжками авторитетів. Цей nсхоластичний метод продовжував діяти в багатьох університетах ще і в XVIII nстолітті.

В Лейденському університеті працював лікар і nхімік Герман Бургаве (1668–1738), доктор медицини і філософії. Найбільшу nславу він завоював як викладач внутрішніх хвороб. В 1698 р. він організував nпершу терапевтичну клініку, на базі якої стали всебічно вивчати хвороби і nвирішувати наукові проблеми в інтересах хворого. До нього приїжджали вчитися nстуденти й лікарі з інших країн і називали його «всієї Європи вчитель».

Бургаве nбув прихильником ятрофізичного напрямку в медицині і вважав, що основою nжиттєдіяльності людини є рух. Теплота в організмі, згідно його поглядів, nстворюється в результаті тертя крові об стінки судин, а захворювання є nнаслідком застою крові в капілярах. Звідси, для лікування, в першу чергу nрекомендувалися гімнастичні вправи, перебування на повітрі, дієта.

Свої nпогляди на терапевтичну клініку він узагальнив у праці «Вступ до клінічної nмедицини». Бургаве писав, що клінічною називається медицина, яка спостерігає nхворих, вивчає засоби, що необхідні для їхнього лікування, і застосовує ці nзасоби.

Щоб nлікувати, необхідно відвідувати та бачити хворого, а також детально nвідслідковувати з допомогою органів чуття людину здорову, хвору, вмираючу і nмертве тіло. Ці положення були спрямовані проти схоластики і сприяли nвпровадженню в клінічну медицину спостереження і досліду. Завдяки такому nпідходу вдосконалювалось описання різних форм хвороб.

Наприкінці nXVIII ст. здійснено визначні відкриття діагностичних методик. Віденський лікар nЛеопольд Ауенбруґґер (1722–1809) відкрив і розробив метод простукування (перкусії) nдля визначення наявності рідини в грудній клітці. В 1761 р. він публікує nрезультати своїх досліджень. Дивовижно, але його відкриття залишилося поза nувагою лікарів протягом 50 років. Пізніше французький лікар Жан Корвізар n(1755–1821), лейб-медик Наполеона, ознайомившись із цим методом, протягом nдвадцяти років перевіряв його на практиці, значно розширивши обсяг nспостережень. Після публікації Ж. Корвізара метод перкусії став nзагальноприйнятим.

У nцей період революційні зрушення відбулись у хірургії. Досі хірургія в Європі nвважалася ремеслом, а не наукою. В 1745 р. Паризькій хірургічній академії, що nбула відкрита дещо раніше (1731), було надано права медичного факультету nуніверситету. Професори і студенти медичного факультету Сорбонни бурхливо nпротестували. Відбулися вуличні маніфестації, однак на боці хірургів стояв nкороль. Проте відсутність засобів тривалого знеболення та боротьби з нагноєнням nран обмежували діапазон хірургічних втручань.

Знаменна nподія відбулася в 1793 р. Лікар Філіпп Пінель домігся від революційного Конвенту nв Парижі зняття ланцюгів із 49 психічно хворих, що утримувались у тюрмі Бісетр. nЦе було народження психіатрії. На психічно хворих почали дивитись саме як на nхворих, а не як на «ізгоїв суспільства».

У nХVIII ст. було зроблено значний поступ у розвитку соціально-медичних уявлень та nдосягненні нових рубежів у поліпшенні громадського здоров’я.

Поширення nдосліджень стосовно руху людності та соціальних впливів на нього дозволило nзробити значні соціально-медичні висновки. І. Зюсьмільх у дослідженні «Всевишній nпорядок у змінах людського роду» (1741) робить висновок, що мудрість державної nполітики полягає у забезпеченні вищого промислу — в розмноженні і збільшенні nлюдності.

Т. nМальтус у творі «Про закон народонаселення» (1798), навпаки, спробував довести, nщо людність має тенденцію зростати в геометричній прогресії, в той час як nхарчові продукти збільшуються в арифметичній.

З’являється низка законодавчих актів, які nрегулюють стан лікарів, фармацевтів, акушерок та іншого медичного персоналу.

Завдяки nдосягненням фізики, з’явилися перші освітлювальні та оптичні прилади. Око лікаря nотримало можливість розглядати процеси у внутрішніх органах живої людини n(цистоскоп, гастроскоп, бронхоскоп).

Завдяки nрозвитку органічної хімії вдосконалювалися лабораторні дослідження.

Віденський акушер Ігнац Семмельвейс n(1818–1865), вивчивши причини післяпологової лихоманки та значної смертності nпісля неї, висловив думку (1847) і підтвердив її власною практикою, знизивши nлетальність у породіль з 17 до 3 %, що причина — в перенесенні зарази руками та nінструментами акушерів. Проте це твердження викликало глузливі репліки з боку nколег. І. Семмельвейс закінчив життя в психіатричній лікарні.

Англійський хірург Джозеф Лістер n(1827–1912) започаткував антисептику; він довів, що збудниками нагноєння є nнижчі істоти, які знаходяться в повітрі (міазми), тобто мікроби. Як запобіжний nзасіб, він використав карболову кислоту (1865). Її розпилювали в операційній і nнад столом хірурга під час операції. Цим же розчином обливали операційне поле і nрану. Рану накривали складною пов’язкою, насиченою карболовим розчином. nКонцентрація парів карболової кислоти бувала такою, що хірурги нерідко nнепритомніли.

Бурхливий nрозвиток хірургічної науки і практики продовжився в кінці XIX ст. виокремленням nсамостійних хірургічних дисциплін: офтальмології, гінекології, урології, nтравматології.

Отримує nрозвиток експериментальна гігієна, основоположником якої був німецький лікар nМакс Петтенкофер (1818–1901). Він розробив об’єктивні методи гігієнічної оцінки nповітря, ґрунту, води. Маючи серйозну підготовку з фармації та медичної хімії, nстворив в Мюнхенському університеті першу кафедру гігієни.

Скупчення nвеликих мас людей в промислових центрах сприяло також розповсюдженню nепідемічних захворювань.

Накопичення nданих про здоров’я людності, поєднання їх із діяльністю державних та nгромадських санітарних і медичних органів та установ неминуче вело до nнеобхідності виокремлення спеціального розділу знань і досліджень, який ми nтепер називаємо соціальною медициною та організацією охорони здоров’я. Це, в nсвою чергу, сприяло дальшому розвиткові соціально-медичного підходу до пізнання nзаконів громадського здоров’я та впливу на нього.

На nпочатку XIX ст. в європейській медицині з’явився новий напрям в розумінні nметодики лікування та механізму готування певних ліків під назвою «гомеопатія». nЗасновником цього напряму був С. Ганнеман. Гомеопати вважали, що для лікування nхвороби достатньо лише одного простого лікувального засобу. Дія його тим nсильніша, чим менша доза.

Медицина ХХ століття

Під впливом nнауково-технічного прогресу, досягнень природничих наук відбулися суттєві зміни nу розвитку медико – біологічних наук. З’явилися нові, раніше невідомі розділи і nнапрями. Це, перш за все, стосується обґрунтування і розвитку теорії nспадковості, на початку якої булі праці чеського ченця Г. Менделя і німецького nбіолога А. Вайсмана.

Американський біолог Т. nМорган (1866-1945) у 1926 р. обґрунтував хромосомну теорію спадковості, він nдовівши, що живий елемент, якого не видно, під назвою “ген” забезпечує спадкову nпередачу окремих ознак. У 50-х роках булі виявлені генетичні властивості nхромосом і їх носія – дезоксірибонуклеїнової кислоти (ДНК), створено уявлення nпро генетичний код. У середині 60-х років Роберт Галлей і Маршалл Ніреберг nописали генетичний код і його функцію в синтезі білка. У 2000 р. нарешті nрозшифрований ген людини.

Розвиток фізіології

У n1903 р. Вільямом Айнтговеном (1860-1927) була записана перша електрокардіограма nу людини за допомогою стрілочного гальванометра.

Англійський nфізіолог Чарльз Шеррінгтон (1857-1952) розглядав всі фізіологічні явища в nширокому загально біологічному плані. Він створив вчення про рецептивні поля.

Ернст nСтарлінг (1866-1927) сформулював фундаментальну гіпотезу і встановив закони nперенесення рідини і серцевої гемодинаміки.

Американський nфізіолог В. Кеннон (1871-1945) створив сучасне вчення про функції вегетативної nнервової системи.

Вальтер nГесс (1881-1937) висунув теорію сну, згідно з якою центр сну знаходиться в nгіпоталамусі.

Англійський nфізіолог Дж. Баркрофт (1872-1947) розробив вчення про дихальну функцію крові.

У n1936 р. Ганс Селье (1907-1982) висунув гормональну теорію загальної адаптації nдо стресу.

Космічною nмедициною, завдяки глибокому пізнанню фізіології, відкрито значні внутрішні nлюдські резерви, накопичений великий досвід активного управління процесами nадаптації організму і стабілізації здоров’я людини в різних екстремальних nумовах, що поглибило теорію і практику медицини.

У n1889-1890 рр. П. Мерінг і О. Мінковський встановили зв’язок між цукровим nдіабетом і порушенням секреції підшлункової залози.

У n1901 р. російський учений Л. Соболєв відкрив внутрішньосекреторну діяльність nострівців Лангерганса і намітив шлях отримання їх екстракту. n Канадський фізіолог Ф. Бантінг n(1891-1941) в 1921 р. отримав в чистому вигляді гормон лангергансових острівців n- інсулін, який знайшов широке застосування в лікуванні цукрового діабету.

Розвиток мікробіології

Німецький nучений Ф. Леффлер (1852-1915) виділив чисту культуру збудника дифтерії.

Німецький nбактеріолог Р. Пфайфер (1858-1945) створив теорію про бактерицидну дію nорганічних рідин людського тіла.

Г. nВайнберг (1868-1940) заклав початок вивчення збудників анаеробних інфекцій і в n1915 р. приготував перші зразки протигангренозних сироваток.

Австрійський nпатолог і педіатр К. Пірке (1874-1929) розробив діагностичну шкірну реакцію на nтуберкульоз.

У n1909 р. французький паразитолог Ш. Николь (1866-1936) прищепив плямистий тиф nшимпанзе і експериментально утвердив, що носієм збудника є одежна воша людини. nЦією проблемою займалися також американський мікробіолог Г. Ріккетс і чеський nпаразитолог С. Провачек.

У n1909 р. Карл Ландштайнер і Е. Поппер виділили вірус дитячого паралічу.

Французький nмікробіолог А. Кальметт (1863-1933) створив першу живу протитуберкульозну nвакцину (вакцина БЦЖ). Вона була також запропонована для діагностики nтуберкульозу.

Джон nСолк отримав убиту вакцину поліомієліту (1954), а Альберт Себін – живу nослаблену пероральну вакцину проти поліомієліту, що привело до різкого nзниження захворюваності поліомієлітом. Була розроблена і вакцина проти жовтої nлихоманки (1958).

Даніель nГейдюсек і Барух Блюмберг розкрили механізм розвитку і розповсюдження nінфекційних хвороб і виділили в 1965 р. вірус гепатиту А.

У n1981 р. був відкритий синдром придбаного імунодефіциту (СНІД).

Досягнення nтехнічних наук, які вплинули на розвиток медицини.

Подружжя nЖолио-Кюри в 1934 р. відкрило явище штучної радіоактивності і вивчило способи nзастосування радіоактивних ізотопів для дослідження різних процесів в nорганізмі. Обидва відкриття сприяли розвитку рентгенології, радіології, nрадіобіології та інших суміжних дисциплін.

У n1923 р. Володимир Зворікин (1889-1982) побудував першу телевізійну камеру, що nдіяла, і екран. Його відкриття прокладало шлях електронному і телевізійному nмоніторингу в медицині.

У n1942 р. Р. Дюссик здійснив перше ультразвукове дослідження і виявив пухлину nмозку.

У n1944 р. Євгеній Завойський (1907-1976), українець з діаспори, відкрив ядерний nмагнітний резонанс.

У n1972 р. Годфрі Гаупсфілд сконструював перший комп’ютерний осьовий томограф.

Знайшов nзастосування новий діагностичний метод – теплобачення. За допомогою спеціальних nоптико-електронних приладів – тепловізорів можна уловити навіть початкові nстадії запальних процесів, пухлин і судинних пошкоджень.

Велике nрозповсюдження в клінічній медицині придбав метод гіпербаричної оксигенації, nтобто розміщення хворого в атмосфері з підвищеним тиском кисню. Останні nдесятиліття також характеризуються широким впровадженням в практику nендоскопічних методів діагностики, зокрема з використанням волоконної оптики і nгнучких фіброендоскопів. Росте і лікувальна роль фіброендоскопії в зупинці nкровотеч, видаленні патологічних утворень.

У n1968 р. Ш. Ікеда ввів волоконно-оптичну бронхоскопію.

Основоположниками nкардіології вважаються англійський клініцист Дж. Маккензі (1853-1925) і nнімецький терапевт Ф. Краус (1858-1936), який описав основні показники nелектрокардіограми здорового і хворого серця. У ХХ ст. була вирішена проблема nочищення крові і інших рідин організму від токсичних речовин, які через nпатологію нирок і печінки не могли бути нейтралізовані. Цьому сприяло відкриття nі синтез так званих сорбентів, які поглинають токсичні речовини.

Сконструйована nі удосконалюється спеціальна апаратура, яка виконує функції печінки або нирки n(«штучна» печінка і нирка). Першу «штучну» нирку створив і застосував в клініці nв 1943 р. Вільям Коль.

Епохальні nпрориви здійснені у галузі психології і психіатрії. Вони пов’язані перш за все nз науковою діяльністю австрійського ученого Зігмунда Фройда (1856-1939). nВідштовхуючись від вчення свого вчителя, французького клініциста і педагога Ж. nШарко про гіпноз і психотерапію, він розробив метод психоаналізу для лікування nневрозів. Теорію мотивації людської поведінки розробив Альфред Адлер n(1870-1937), а Карл Юнг (1875-1961) ввів поняття колективної свідомості nлюдства.

Видатних nуспіхів в ХХ ст. досягла хірургія. Удосконалення наркозу, антисептики і nасептики, застосування штучного знекровлення дозволили проникати в різні nділянки людського тіла, продовжити час оперативного втручання. Розвинулася nоперативна хірургія, яка пов’язана з іменами Т. Кохера (1841-1917), Ф. nТренделенбурга (1844-1924), А. Карреля (1873-1944), Г. Кушинга (1869-1939). У n40-50-і рр. сформувалася як самостійна наука анестезіологія. Впровадження nінтратрахеального наркозу, так званого керованого дихання, мало важливе nзначення для прогресу хірургії.

Епохальною nподією стала пересадка серця від померлої людини іншому з важкою вадою серця, nяку здійснив в 1968 р. південноафриканський хірург Х. Бернард (1922-2001). nАмериканський хірург Д. Кулі здійснив в 1969 р. імплантацію штучного серця nлюдині, а потім замінив штучне серце на натуральне.

Нові nможливості оперативного втручання, перш за все в травматології, створила nмікрохірургія. Це реплантація (приживлення на пошкодженому місці) пальців nкистей, всієї кінцівки і таке подібне. Серцево-судинна хірургія, трансплантація nорганів і тканин, пластична і щелепно-лицьова хірургія, урологія, гінекологія nсьогодні не можуть існувати без мікрохірургії.

Завдяки nмікрохірургії отримали друге народження майже всі традиційні операції на очах. nВони стали набагато обачливішими і ефективнішими. Відкрилися принципово нові nможливості впливу на мікроструктуру очей, для розробки нездійсненних раніше nвтручань.

Довгий nчас заповітною мрією хірургів була безкровна операція. Це відбулося з nвпровадженням в хірургію винаходу ХХ ст. – лазерного променя.
nЛазерний скальпель розтинає тканини і одночасно зупиняє кровотечу. Крім того, nпромінь забезпечує ідеальну стерильність розрізу, чим виключає можливість nвиникнення набряків і запалень. Лазерний промінь виявився перспективним в nхірургії паренхіматозних органів завдяки його здатності “запаювати” кровоносні nі лімфатичні судини, жовчні протоки і протоки підшлункової залози.

Відкриття антибактеріальних засобів

Можливість nвпливу ліків на збудника в організмі була обґрунтована німецьким вченим Паулем nЕрліхом (1854-1915). Він впровадив в практику ряд хіміопрепаратів. Особливе nзначення і ефект мало впровадження сальварсану для лікування сифілісу (1907). nЛікар Герхард Домагк став першовідкривачем стрептоциду, на основі якого згодом nбули синтезовані сульфаниламіди.

Бактеріолог nАлександер Флемінг (1881-1955) і мікробіолог Г. Флорі і біохімік Е. Чейн в 30-х nроках синтезували пеніцилін. Зельман Ваксман в 1942 р. відкрив стрептоміцин.

У nХХ ст. провідну роль в збереженні суспільного здоров’я узяла на себе nдержава. Перше в світі Міністерство охорони здоров’я створене в nАвстро-Угорщині в 1917 р. (міністр – Іван Горбачевський), а друге – в уряді nгетьмана П. Ськоропадського (міністр – В. Любінський). У 1907 р. створюється nМіжнародне бюро суспільної гігієни. З освітою після Першої світової війни Ліги nнацій виникає її Санітарна організація.

У n1944 р. була утворена Організація об’єднаних націй, а потім її спеціалізовані nорганізації, в т.ч. Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ, 1948).