Медицина Стародавнього світу

Медицина Стародавнього світу

На зміну первісному суспільству в історії людства прийшов перший класовий лад — рабовласницький. За даними історичної науки, класове розшарування людства вперше в світі відбулося в долині Нілу, в Стародавньому Єгипті, на рубежі V і IV тис. до н. е. Дещо пізніше, в тому ж IV тис. до н. е., класове роз­шарування і виникнення рабовласництва мало місце в Месопо­тамії (межиріччя Тігру й Євфрату), у стародавньому Шумері, пізніше, в III—II тис. до н. е., тут же, в Месопотамії, утворили­ся рабовласницькі держави Вавілонія і Ассірія. У середині III тис. до н. е. сформувалось рабовласницьке суспільство у Південній Азії, в  Індостані; у II тис. до н. е.— в Китаї і тоді ж — у народів Середземномор’я; у І тис. до н. е.— у народів Європи, а пізніше — в І тис. н. е.— у Стародавній Америці.

Рабовласницький лад, хоч і грунтувався на жорстокому гнобленні людини людиною, створив умови для нового розвит­ку продуктивних сил порівняно з первіснообщинним: відкрили­ся можливості для поділу праці та її спеціалізації, виникли різ­ні ремесла, в суспільстві виділилися ремісники-професіонали, зокрема й лікарі. Це все створило умови для розквіту культури стародавнього світу.

Професійна медицина, грунтуючись на досягненнях народ­ної медицини, збагачується новими уявленнями про причини захворювань та засобами лікування їх відповідно до загального прогресу і змін у світогляді тогочасного людства. Розвиток культури й медицини у перших великих рабовласницьких дер­жавах мав у кожній з них свою специфіку залежно від соціаль­них умов і географічних особливостей. У цей час з’являються перші писемні праці медичного змісту, які дають найкраще уявлення про досвід тогочасних лікарів.

У цей період на доповнення до тваринництва виникає і розвивається землеробство, яке сприяє ще більшому збагаченню людської спільноти. Виникає поділ праці та її спеціалізація. Засобом збагачення стає сама людина, яку більш сильна особистість завойовує, привласнює, перетворює у раба, якого змушує на себе працювати. Виникнення і подальший розвиток приватної власності вимагають її захисту, що, в свою чергу, призводить до виникнення спеціального апарату: поліції, армії, суду, державних службовців. Виникає держава як апарат захисту існуючого ладу, яка за своєю основною ознакою (рабською працею як основним джерелом збагачення) отримує назву рабовласницької. В цей період було відкрито календар і письмо. Найбільшого розвитку рабовласницькі держави досягають в таких країнах, як Єгипет, Китай, Індія, Вавилон та Ассирія, Греція і Рим.

Стародавній Єгипет

Давньоєгипетська держава обіймає період з V тисячоліття до нової ери (до народження Христа) та поділяється на такі відрізки: архаїчний період (V–IV тис. до н.е.), Давнє царство (IV–III тис. до н.е.), Середнє царство (III–II тис. до н.е.), Нове царство (від II тис. до н.е. і до народження Христа).

Джерелами для вивчення медицини стародавніх єгиптян є археологічні матеріали (останки людей і тварин, велика кіль­кість мумій), письмові пам’ятки-папіруси, архітектурні пам’ят­ки з численними написами на них. З періоду Давнього царства, коли Єгипет був уже централізованою сильною державою з високорозвиненими землеробством та ремеслами, зберігся до наших часів папірус медичного змісту, відомий в історії меди­цини під назвою Кахунського (від м. Кахун), в якому розпові­дається про лікування жіночих хвороб та хвороб свійських тварин.

З періодів Середнього і Нового царства збереглися поодино­кі папіруси медичного змісту (папіруси Сміта й Еберса) та 6 книг медичного змісту з 42 так званих «герметичних книг».

У більш стародавніх писемних джерелах знаходимо лише збірки рецептів та короткі описи хвороб, причому характерно, що засоби лікування позбавлені містичного характеру, яким виразно позначені новіші джерела.

Серед папірусів з медичними відомостями найважливішим є папірус  Еберса, знайдений в руїнах Фів у 1873 р. Це сувій обсягом 110 сторінок, який має назву «Книга виготовлення ліків для всіх частин тіла» завдовжики 20 м, 30 см завширшки, третина його суто ме­дичного змісту. В папірусі Еберса, як у всіх інших, не знаходимо імен авторів, зміст подається як одкровення ви­щих сил. Безіменний автор па­пірусу Еберса починає його так: «Я прийшов з міста Сон­ця, де мудрі вчителі навчали мене секретів. Я походжу з Саїса, де матері-богині навча­ли і допомагали. Бог То дав мені слово виганяти недуги всіх богів і смертельні стра­ждання людського роду». Зміст папірусу становлять переважно рецепти від різних недуг, але є й відомості, які дають уявлення про анатомофізіологічні та діагностичні знання лікарів тих часів (II тис. до н. е.). Ро­зуміння ними єдності організ­му можна вбачати в такому записі папірусу: “Кожний лі­кар, який торкається голови, потилиці, рук, долоні, ніг — всюди торкається серця, ос­кільки від нього йдуть судини   до кожного члена”.

У папірусі Сміта знаходимо досить правильний опис травми хребта: «Як ти знаходиш хворого з нечулими руками й ногами, напруженим статевим чле­ном, сеча краплями без перерви,— ти кажеш: не випадок зміщення хребців шиї».

У Кахунському папірусі наводяться засоби, що призначалися при розла­дах менструації, засоби від безплідності, для посилення перейм під час поло­гів, для збільшення кількості молока.

Богом медицини в Стародавньому Єгипті вважався Анубіс, якого зображали людиною з головою шакала.

Основоположником медицини називали відомого лікаря Імготепа, який жив у період Давнього царства. Наступні покоління обожествили його і вважали патроном лікарів. На честь Імготепа було побудовано храми у Фівах, Саїсі та інших містах, де були школи для підготовки лікарів. При храмі богині Ізіди-Нейтх в Саїсі була спеціальна школа повитух. Очолювали медичну службу в Єгип­ті жерці, але серед лікарів було багато цивільних осіб і навіть рабів. Лікарі були вузькими фахівцями: одні лікували очі, другі — голову, треті — шлунок, четверті — зуби, п’яті — невидимі недуги (по-теперішньому лікарі загальної практики).

 Бальзамування тіл фараонів супроводжувалося розтином трупів, тому єгипетські лікарі мали певні анатомічні уявлення. Вони ж розвинули теорію медицини.

 Анатомічні відомості стародавніх лікарів в Єгипті були для тих часів значні. З папірусів часів Середнього царства (папірус Сміта) видно, що центральним органом лікарі вважа­ли мозок і знали, що зміни в ньому позначаються на всьому організмі. Вони розрізняли артерії, вени, нерви. Оскільки при розтинах трупів в артеріях, як відомо, крові немає і її можна знайти лише у венах, вони вважали, як і лікарі наступних по­колінь усіх народів ще протягом тисячоліть, що по артеріях розноситься повітря — пневма, яка через легені і серце вступає в обмін з кров’ю, а кров тече лише по венах, і тому від нор­мального взаємообміну між пневмою і кров’ю залежить здоро­в’я людини. Отже, гуморальна теорія походження хвороб най­давніша. Оскільки хвороба є наслідком поганої крові, загнилої пневмн, то основою терапії стародавніх лікарів-єгиптян були блювотні, проносні, сечогінні, потогінні засоби.

Причину хвороби рідко пояснювали карою богів, такою при­чиною найчастіше вважали помсту, обмову ворога, вселення демона.

Військові лікарі, супроводжуючи війська в походах, накопи­чували відомості щодо лікування ран, переломів та інших травм. На деяких гробницях збереглося зображення операцій на кінцівках. У хірургічному папірусі Сміта, складеному при­близно у III тис. до н. е., міститься розгляд 48 випадків травм; вони поділяються, за прогнозом, на виліковні, сумнівні і без­надійні. В описі травм голови зазначається, що внаслідок ура­ження мозку невиліковно уражується все тіло. Зустрічаються точні описи паралічу. Даються вказівки, як розпізнати строк вагітності, а також як «розрізнити жінку, яка може і яка не може родити». У Стародавньому Єгипті, як і в інших країнах, практикувалося покарання, за яким людям завдавали різних каліцтв. У договорі, укладеному фараоном Рамзесом II з хеттами 1295 р. до н. е. (цей договір зберігся в кількох примірниках у вигляді написів на каменях), проголошується, що втікачі з однієї країни в іншу «будуть повернуті живими і не будуть покарані пошкодженням їхніх очей, їхніх вух, їхнього рота, їх­ніх ніг».

Серед вживаних ліків рослинного і тваринного походження широке застосування мав настій маківок (опій), який, очевид­но, з давніх-давен увійшов в арсенал найдійовіших ліків. В єги­петських музеях можна бачити ланцети, пінцети, катетери для спускання сечі, маткові дзеркала, набори інструментів для при­пікань та скарифікацій. Уже на стародавніх муміях знайдено скріплення розхитаних зубів із сусідніми здоровими золотою стяжкою,  правильно зрощені переломи кісток. Усе це свідчить про високий рівень розвитку хірургії у стародавніх єгиптян. Постійні війни, повстання, на які багата історія Єгипту з його необмеженою владою фараонів, що трималася на жорстокій експлуатації і гнобленні своїх підданих та армій рабів, напади навколишніх народів — все це змушувало власті країни приді­ляти велику увагу військовій справі, зокрема медичній службі у війську.

Використовувались хірургічні методи лікування вивихів, переломів, скріплення зубів золотою стяжкою. Для знеболювання використовувався опій.

 Тропічний клімат країни, тривалі повені, швидкість загнивання продуктів, поширення гельмінтозів, легкість виникнення шкірних захворю­вань— з огляду на всі ці чинники лікарі змушені були з давніх часів звертати увагу на неухильне дотримання правил гігієни: ранні пробудження, обтирання холодною водою, біг, веслування, поміркованість у їжі.

Варто зазначити, що під час будівництва гігантських споруд — пірамід, храмів, незважаючи на велике скупчення людей, майже не було масових за­хворювань. Лікарі на будівництві суворо стежили за тим, щоб робітники ми­лися після роботи, змінювали стегнові пов’язки, з яких складався весь одяг, на свіжі; хворих негайно ізолювали, бараки, де жили робітники, щороку спа­лювали і будували нові на інших місцях.

Здійснювались соціально-медичні заходи: лікарі знаходились на державній службі і утримувались державою. Здійснювався санітарний огляд продуктів на базарах, надавалась допомога хворим. Однак у відтворенні людності спостерігалась полігамія, заохочувались шлюби між близькими родичами, що поступово вело до виродження потомства.

Єгипет мав високорозвинену фармацію. Саме слово «фармація» походить від єгипетського «фармакі», що означає дарування безпеки або зцілення. Знавцями цілющих трав були богині Ніт та Ізіда. Застосовувались ліки рослинного походження: мак як снодійне (вирощувались великі плантації маку), аканта, смола, бальзами, касторова олія, корпія, ладан, пальмова олія, вино, пиво, пивні дріжджі, порошок гнилого дерева, пшеничне борошно, терпентин, фініковий мед, хлібне тісто; тваринного: волосся, жовч, жир, зуби, молоко жінки, особливо після народження сина, молоко корови, ослиці, кисле молоко, сеча, печінка, курячий послід. Фармацевтична техніка включала вариво, мацерацію, вижимання, подрібнення, просіювання. Використовувались такі форми: мазі, пластирі, примочки, припарки, відвари, піґулки. Останні готувались для чоловіків без меду, для жінок — з медом.

Медицина народів Месопотамії

Найстародавнішим центром культури були держави, які утворилися в долині річок Тігру та Євфрату – в Месопотамії. В історії цього краю відіграли велику роль три народи: шумерійці, вавілоняни та ассірійці.

Для землеробства в Межиріччі потрібні були штучне зрошення, іригаційні споруди, постійний умілий догляд за ними. Все це потребувало організації колективної праці великої кількості робітників, які працювали б за певним планом та точними розрахунками. Такі обставини сприяли з давніх часів у цих країнах розвиткові математичних наук, астрономії, будівельної техніки та різних ремесел. Будували гігантські для тих часів іригаційні споруди цілі армії рабів. В Месопотамії було збудовано великі міста з будівлями оригінальної архітектури, з вулицями, забрукованими каменем, з тротуарами для пішоходів. В окремих містах були водопроводи з каналізацією, криті ринки. Поряд з єгиптянами, шумери створили першу в історії людства писемність – спочатку піктографію – систему знаків-малюнків, потім – до середини III тис. до н. е.- клинопис.

У 1902 р. була знайдена кам’яна плита часів царя Хаммурапі (1792–1750 до н.е.), на якій були викарбувані «справедливі закони, які могутній та справедливий цар Хаммурапі встановив на користь та добро слабких, гноблених, вдів та сиріт». Всього на плиті викарбувано 282 закони. В ці ж роки в Ніневії знайдено бібліотеку царя Ашшурбаніпала (669–663 до н.е), яка складається з глиняних табличок, на яких клинописом відтворено життя-буття ассирійського царства. Серед табличок — близько тисячі із медичним змістом. Це — основні джерела вивчення медицини Вавилону та Ассирії.

 Медичну допомогу надавали лікарі-жреці та лікарі, що закінчували державні медичні школи.

Теоретичні уявлення медицини Вавилону та Ассирії були такі: людина створена із землі, Бог вдихнув у неї душу — пневму. Недуга — кара за гріхи. Лікар починав огляд хворого зі слів: «Не посягнув ти на будинок ближнього свого, не проливав кров ближнього свого, не наближався до жінки ближнього свого, не привласнював одяг ближнього свого». Хвороба зумовлювалась проникненням у тіло злих духів.

 Тому лікування починалось з вигнання духів заклинаннями, спалюванням фігур демонів. Займались вони і вивченням небесних світил. Звідси лікарі під час лікування цікавились положенням небесних світил, складали для хворого гороскопи, визначали щасливі й нещасливі дні. Застосовувався і такий прийом: хворих виносили на людні місця, де перехожі давали рекомендації щодо їх лікування.

Застосовувались трепанація черепа, видалення катаракт, поверхневих пухлин, ампутація кінцівок, розтин гнояків, лікування переломів та вивихів. Успішна операція з приводу катаракти вільному громадянинові царства приносила лікареві 10 секелів срібла, за неуспішної — лікареві відрубували руку. Якщо оперативне втручання рабові закінчувалось його смертю, лікар відшкодовував господарю вартість раба.

Відомості з медицини в Стародавньому Шумері сягають першої половини III тис. до н. е. Серед численних табличок з випаленої глини, виявлених під час розкопок шумерського міста Ніїпура (160 км від нинішнього Багдада), знайдено табличку з медичним текстом – її можна визначити як своєрідну фармакопею, найдавнішу з відомих в історії людства. Цікаво, що вона має світський, емпіричний характер. На відміну від медичних документів Месопотамії більш пізнього періоду тут немає ні заклинань, ні замовлянь, ні самої згадки про богів або демонів. Наводяться короткі рецепти використання засобів переважно рослинного походження – слив, манго, фіг, фініків та інших плодів, гірчиці, рослинної олії, порошку з голок сосни і піхти; значно менше засобів тваринного походження – молоко, органи змій, черепахи; ще менше – засобів мінеральних (сіль, нафта). Зазначено способи приготування і застосування ліків. Рецепти поділяються на розділи – засоби зовнішні і внутрішні.

За 2 тисячі років до н. е. в Межиріччі утворюється могутня Вавілонська монархія, яку пізніше змінює Ассірійська

Медицина у Вавілонії і Ассірії

Для розвитку медицини в Месопотамії з II тис. до н. е.- з появою на місці Стародавнього Шумеру Вавілонського царства, а пізніше, в І тис. до н. е., утворенням і посиленням Ассірії – характерні зміцнення релігійних культів і зростання їхнього впливу на всі сторони життя, зокрема на медичну діяльність і медичні уявлення. Виник цілий пантеон божеств, яким приписувався вирішальний вплив на здоров’я і хвороби. Еа (або Ейа), що створив людей, вважався покровителем мистецтва лікування; він відав «глибинами вод, де перебуває мудрість», і тому лікарі, його послідовники, іменувались «тими, що знають воду» – асу. Тому й зображали лікарів в одязі з риб’ячої луски або у вигляді напівриб. «Першою серед богинь» вважалась Іштар – богиня любові, шлюбу, материнства і родопомочі. Присвячені їй храми були майже у всіх містах країни, деякі з них вражали складною прекрасною архітектурою. Вважалося, що вже саме споглядання зображення богині Іштар дає зцілення.

Як божество лікування шанували також богиню Гулу і Нінгишзідда – «володаря дерева життя». Емблемою Нінгишзідди була патериця, обвита двома зміями,- згодом вона стане однією з поширених емблем медицини. Найдавніше зображення такої патериці знаходимо на кубку Гудеа, правителя XXII ст. до н. е., виконаному у місті Лагаш.

Під час епідемій у цих країнах окремі населені пункти і навіть цілі округи ізолювали. Знали і широко застосовували лікарські рослини як з місцевої флори, так і привізні з Єгипту, Індії, Ірану. Лікарі були різних спеціальностей. Особливою пошаною користувалася хірургія. У багатьох законах Хаммурапі підкреслено відповідальність хірурга за зроблені операції. За невдалі операції кара була жорстока, відповідно до звичаїв тих далеких часів: якщо лікар бронзовим ножем усуне з ока катаракту і цим зруйнує око, то йому належить відрізати руку; якщо внаслідок операції, зробленої рабу, той помре, лікар повинен повернути господареві вартість його, а якщо осліпне на одне око, – половину його вартості. Якщо операція катаракти вільному громадянинові успішна, лікар дістає від хворого 10 секелів срібла (1 секель ~ 8,4 г), що дорівнювало в ті часи річному заробітку звичайного робітника.

У своїх писемних працях лікарі вже робили спроби виділяти окремі групи захворювань: гарячкові, простудні (від вітру), статевих органів. Знайдено набір з 19 таблиць, в яких подається опис різних симптомів, характерних для певних захворювань. Хірурги розтинали гнояки, лікували переломи, вивихи, усували поверхневі пухлини, робили ампутації кінцівок і трепанації черепа. Були особи, що «допомагали під час пологів», «очні», «зубні» лікарі. Очевидно, були відомі деякі основи анатомії: на глиняних табличках у клинописних бібліотеках є малюнки серця, печінки з жовчним міхуром, кишок 

Стародавній Китай

 Бере свій початок з IV тис. до н.е. Основним джерелом вивчення є письмові документи; письмо після Єгипту і Месопотамії було поширено в Китаї. Виняткова складність цієї писемності, що уві­йшла в прислів’я («китайська грамота»), зумовила трудноприступність грамотності й освіти і монополію щодо них невеликої привілейованої групи жерців і аристократів. Найдавніші пам’ят­ки китайської писемності, серед яких перший в історії людства календар і перша карта зоряного неба, записані на черепаша­чих панцирах, на пластинках з пресованого бамбука, на кам’я­них і бронзових ритуальних посудинах. Пізніше, в І тис. дон. е., китайські тексти писали на шовку й папері, який уперше почали виробляти в Китаї.

У Стародавньому Китаї було винайдено також порох, ком­пас (магнітна голка), пензель для письма. Ці та деякі інші винаходи проникли з Китаю в інші країни, пізніше їх іноді при­писували іншим народам. Вироби китайських промислів — шов­ки, гончарні, з кості, згодом фаянс і фарфор — широко відомі протягом тисячоліть.

Серед писемних пам’яток традиційної китайської медицини особливе місце належить трактату “Хуанді Ней-Цзін” (Канон медицини Жовтого Предка). Згідно з легендою, Хуанді — леген­дарний «Жовтий предок» китайського народу — вважається і основоположником китайської медицини. Йому приписується також авторство першого медичного кодексу «Нуці-Кінг” да­тованого 2657 р. до н. е. В ньому дуже змістовно визначено можливості медичної науки: «Медицина не може врятувати від смерті, але спроможна продовжити життя, зміцнити мораль­ність, заохочуючи доброчесність, переслідуючи порок — цього смертельного ворога здоров’я,— може вилікувати багато недуг, що уражують бідне людство, і робить сильнішими державу й народ своїми порадами».

Китайці, як і інші стародавні народи, розглядали організм людини як зменшений світ, що в ньому здійснюється постійний взаємообмін між п’ятьма основними елементами, з яких скла­дається світ: вогнем, землею, водою, деревом і металом. Сили цих процесів концентруються в двох протилежних началах — полюсах, від взаємовідношення яких і залежить рівновага чи порушення її як в усьому світі, так і в житті організму. Одне з цих протилежних начал розглядалося як чоловіче (янь) і вважа­лося активним, світлим, друге — як жіноче (інь) — пасивне, темне. Всі хвороби поділялися відповідно на дві групи: з пере­вагою начала янь, що проявляється симптомами збудження функцій організму, і з перевагою інь — з ознаками пригнічення всіх функцій.

  Медичну допомогу надавали фамільні лікарі, тобто лікарі, які передавали мистецтво із покоління в покоління, лікарі-жреці при храмах і лікарі-емпірики (професія лікаря була доступною для всіх бажаючих). Першим медиком для китайців, сином Неба, був Хуан Ті (2698 р. до н.е.). З метою діагностики хвороб застосовувалось опитування хворого (анамнез), дослідження загального вигляду тіла. Лікарі пильно досліджували вуха, ніздрі, рот, очі, анус, годинами вислуховували пульс (описано 200 видів пульсу), досліджували сечу на вигляд і смак. У лікуванні панувало правило: протилежне лікувати протилежним, наприклад, холод — теплом, тепло — холодом.

Китайські медики надзвичайно розвинули фармакопею. До нас дійшли 52 томи їхніх фармацевтичних засобів, більше 900 назв лікувальних рослин. Із ліків рослинного походження на перше місце був поставлений корінь женьшеню (як омолоджувальний і зміцнювальний засіб); із ліків тваринного походження — роги молодих плямистих оленів, мускус, кістковий мозок. Із мінеральних речовин використовувалась ртуть при сифілісі, сірка та арсен для лікування корости та інших шкірних хвороб.

Суто китайськими методами стали лікування чжень-цзю (уколами — акупунктура) і лікування припіканнями. У книзі видатного китайського лікаря Б’янь-ціо «Трактат про захворювання» (VI–V ст. до н.е.) описано 600 точок, в які належить робити уколи при захворюваннях. Уколи нормалізовували циркуляцію «Янь» та «Інь».

Застосовувалось хірургічне лікування ран, переломів, вивихів, виготовлялись протези для ампутованих. Лікар Хуан-ті робив порожнинні операції, використовуючи для знеболення вино, опій, сік конопель.

Однак для китайців справжій лікар не той, що лікує, а той, що попереджує хворобу. Надавалося великого значення гігієнічним заходам: «Одна ніч без сну не спокутується десятками ночей сну»; кожні п’ять днів рекомендувалось обмивати все тіло, голову мити що три дні, а руки — п’ять разів на день. Застосовувався масаж. Панував культ сім’ї, пропагувалася сексуальна гігієна.

З метою запобігання захворювань на віспу засохлі струпи віспяних пустул вдувались в ніздрі дітей (дівчаткам — у праву, хлопцям — у ліву).

Стародавня Індія

Отримує розвиток з III тисячоліття до нашої ери. Джерелами вивчення індійської медицини є письмові пам’ятки — Аюрведи (науки життя) та закони Ману.

В Індії отримало широке розповсюдження анатомування трупів.

Теоретичні уявлення індійських медиків були такі: тіло людини складається із жовчі, слизу і повітря, а також п’яти космічних елементів: землі, води, вогню, повітря, ефіру. Із цих елементарних часточок утворюється сім органічних продуктів, а саме: хілус, кров, м’ясо, жирова клітковина, кістки, мозок, сім’я. Кожен наступний продукт утворюється із попереднього. Так складається фізіологічний цикл, що триває місяць і створює життєву силу, яку можна збуджувати харчовими і лікувальними засобами.

Медичну допомогу надавали лікарі-жреці та лікарі, які навчались в світських медичних школах. При школах були лікарні і бібліотеки.

Із Аюрвед довідуємося про вимоги, які ставилися до лікаря, та ставлення до нього оточення. «Лікар, практика якого має бути успішною, повинен бути здоровим, охайним, скромним, терплячим, носити коротко підстрижену бороду, старанно вичищені і обрізані нігті, білий, надушений пахощами одяг. Мова його має бути тиха, приємна та підбадьорлива. Він повинен мати відкрите, співчутливе серце, суворо правдивий характер, спокійний темперамент, бути поміркованим. Завжди намагатися робити добро. Добрий лікар зобов’язаний часто відвідувати і пильно досліджувати хворих. Не бути боязким і нерішучим. Якщо лікар легковажно береться вилікувати хворого невиліковною хворобою, він ризикує втратити репутацію, друзів та великі прибутки».

Невипадково в Аюрведах стверджується, що «можна боятися батька, матері, друзів, учителя, але не повинно відчувати остраху перед лікарем: він для хворого батько, мати, друг і наставник».

Серед терапевтичних засобів індійські лікарі віддавали перевагу проносним та блювотним, кровопусканню. Ліки призначались у т. зв. критичні дні (коли порушувалась взаємодія соків): блювотні — раз на два тижні, проносні — раз на місяць, а кровопускання — двічі на рік.

Їхній фармацевтичний арсенал нараховував більше 700 назв ліків рослинного походження (священною була квітка лотосу), а також багато мінералів і металів (ртуть, золото, срібло, мідь, залізо, свинець, олово, цинк, арсен).

Метали розбивались на тоненькі стрічки, розпікались, а потім гасились в олії, молоці або інших рідинах. Використовувались як зміцнювальні засоби. Виділялися також збуджувальні та охолоджувальні засоби. Один із авторів Аюрвед, лікар Сушрута, писав: «В руках невігласа ліки — отрута.., в руках обізнаного вони рівнозначні напою безсмертя». Давні індійці потерпали від укусів змій, тому навчились готувати антидоти із асафетиди, цитрусів у суміші із солями, перцем тощо.

 

Давні індійці виділялись розмахом хірургічної роботи. Із хірургічних методів лікування застосовувались цісарський розтин, поворот плода на ніжку при поперековому положенні, витини каменів із сечового міхура, видалення катаракт, трепанація черепа, ампутації кінцівок, зупинка кровотечі лігатурами.

 В давній Індії рабів карали, відрізуючи вуха і ніс. Це примусило індійських лікарів розробити пластичні операції та відповідні хірургічні інструменти (до нас дійшло більше 200 зразків).

 Серед гігієнічних заходів перевага надавалась вставанню до схід сонця, заняттям руханкою, водним процедурам, танцям, іграм. Згідно законам Ману до шлюбу допускались лише здорові пари.

Медицина античної Греції та Риму

Стародавня Греція

Розквіт медицини стародавньої Греції припадає на перше тисячоліття до н.е. Основними джерелами вивчення медицини стародавньої Греції є писемні. Богом медицини був Асклепій, внук Зевса і син Аполлона. Мав двох синів — Махаона та Подолірія — і двох доньок — Гігією і Панакею. До нас дійшло зображення Асклепія з посохом, обвитим змією. Змія — давній символ мудрості. Знавцями цілющих трав були богині Артеміда і Афіна.

 Медицина давньої Греції зосереджувалась в трьох місцях: храмах, побудованих на честь Асклепія — асклепіонах. Нараховувалось більше 200 храмів. Другим осередком були цивільні лікарні — ятреї, третій уособлювали мандрівні лікарі — періодевти.

Лікарів готували в асклепіонах і в приватних родинних школах. Лікарське мистецтво зазвичай передавалось із покоління в покоління. Так, найвидатніший лікар стародавньої Греції Гіппократ (450–370 до н.е.) був лікарем у 17-му поколінні.

На відміну від теоретичних уявлень єгипетських, китайських та індійських лікарів, грецькі лікарі шукали причину здоров’я і нездоров’я в природних умовах. Всяка хвороба, за Гіппократом, є результат боротьби між цілющими силами організму і шкідливими природними причинами — розміщенням ґрунтових вод, станом повітря, кліматом, станом харчування, способом життя. Головним завданням лікаря є максимально можливе підвищення цілющих властивостей організму. Для збереження здоров’я слід було користуватись правилом: подібне подібним (simplicia simpliciis).

Великого значення надавалось гігієнічним заходам — індивідуальним і громадським. Культивувався дух мудреця в тілі атлета. До нас дійшли довершені скульптури давньогрецьких дискоболів, списометальників, бігунів.  В містах створюються системи водопостачання та видалення нечистот. У відтворенні людності, з одного боку, висувається ідея (Платон, 427–347 до н.е.) про підбір шлюбних пар із заохоченням до розмноження сильних і здорових, з іншого, допускається полігамія.

До наших днів дійшов «Кодекс Гіппократа», який складається із 15 книг з внутрішніх хвороб, 8 з хірургії і 9 з жіночих хвороб. Згідно вчення Гіппократа, людське тіло містить чотири соки: кров, слиз, чорну і жовту жовч. Перевага одного із соків зумовлює темперамент людини: санґвінічний (кров), флегматичний (слиз), холеричний (жовта жовч), меланхолічний (чорна жовч). Сприятливе перемішування соків забезпечує ейкразію, несприятливе — дискразію.

Величезних успіхів було досягнуто у діагностиці хвороб. На підставі спостереження за їхнім перебігом були виокремлені і описані такі хвороби та патологічні стани: плеврит, пневмонія, емпієма, гепатит, нефрит, діарея, дизентерія, офтальмія, екзантема, фліктена, тетанус, опістотонус, параплегія, епілепсія. Недаремно Гіппократа вважають батьком клінічної медицини.

Гіппократ вважав, що лікар повинен володіти методами обстеження хворого, розглядати людський організм в нерозривному зв’язку з природою, розуміти, що хвороба є результатом зміни матеріального субстрату людини, а діагностика, лікування та прогноз мають індивідуальне вираження через постійне спостереження за хворим.

Терапія захворювань ґрунтувалась на такій засаді: протилежне лікувати протилежним (сontraria contrariis) — переповнення спорожненням, працю відпочинком, спокій рухом. При лікуванні рекомендувалось призначати засоби, які б підсилювали цілющі сили природи — Vis medicatrix naturae.

Вважалось, що лікар повинен передовсім не зашкодити хворому — Primum non nocere.

Являють великий історичний інтерес афоризми Гіппократа, наведемо деякі з них:

1. «Безпричинна втома віщує хворобу».

2. «Під час усякої хвороби не занепадати духом і зберігати смак до їжі — хороша ознака, протилежне — погана».

3. «Євнухи не хворіють на подагру і не бувають лисими».

Гіпократ проводив також хірургічні втручання, лікував травматологічних хворих.

Закінчуючи навчання, учні Гіппократа давали присягу, яка і тепер в незмінному вигляді виголошується в багатьох університетах світу.

Стародавній Рим

 У 146 р. до н.е. Рим завоював Грецію і протягом майже шести століть владарював над тодішнім світом.

Медицина Риму увібрала в себе здобутки попередніх епох і водночас доповнила її своїм неповторним вкладом.

Про ті часи ми дізнаємося переважно із писемних джерел. До нас дійшло багато творів Асклепіада, Корнелія Цельса, Лукреція Кара і, особливо, КлавдіяҐалена.

Асклепіад (128–56  до н.е.) — грек, вчився в Александрії і Афінах, у 90 р. до н.е. приїхав у Рим. Його уявлення про природу людського тіла та його хвороби багато в чому збігаються із уявленнями грецьких лікарів-мислителів. Згідно вчення Асклепіада, організм складається із атомів, які до нього потрапляють із повітря, що розкладається на атоми в легенях, а також із їжі, що подрібнюється в шлунку. Атоми через кров розносяться по тілу. Якщо цей процес відбувається без перешкод, організм здоровий, якщо ж рух атомів порушується, виникає хвороба. Її першопричинами, що призводять до порушення руху атомів, є шкідливості клімату, місцевості і способу життя. Основними засобами лікування Асклепіад вважав раціональне харчування, тривале перебування на повітрі, фізичні вправи. Із ліків перевагу надавав знеболювальним. Його девізом лікування було: лікувати безпечно, швидко і приємно (Tuto, celeriter et jucunde curarae).

Авл Корнелій Цельс (30 до н.е.–45 н.е.) написав трактат із восьми книг «Про медицину» («De medicina libri octo»). Праця ця компілятивна, але цінна тим, що донесла до нас багато даних, які були втрачені через знищення першоджерел. Вона відтворила історію медицини попереднього періоду. Цельсу властиве нігілістичне ставлення до медицини, яке виражалось у його кредо — «Et morbi, et medicina» (Хвороба сама по собі — медицина сама по собі). Цельс проповідував ідею про безглуздість застосування ліків.

Видатне місце в історії медицини займає праця Тіта Лукреція Кара (98–55 до н.е.) «Про природу речей» («De natura rerum»), в якій він першим висловив припущення, що пошесні хвороби розносяться невидимим насінням.

Найвидатнішим лікарем давнього Риму був Клавдій Ґален (131–210). До нас дійшло 125 праць Ґалена на філософські і юридичні теми і 131 трактат про медицину. Після отримання загальної освіти в Римі студіював медицину в Пергамі, Смірні, Коринфі та Александрії. Починав як лікар гладіаторів.

Згідно теоретичних уявлень Ґалена, організм — це дивне створіння, побудоване з майстерністю, яка перевищує людські можливості, і є найвагомішим підтвердженням існування вищого розуму. Основу людського організму складає душа, яка є часткою всесвітньої душі — пневми. Ця пневма з повітрям надходить у легені, з них у серце, звідки розноситься по тілу артеріями. Кров утворюється в печінці.

Ґален започаткував експерименти на тваринах — свинях і мавпах, що дало йому змогу класифікувати кістки (плоскі і довгі), відкрити і описати чутливі і рухові нерви, відкрити сім черепно-мозкових нервів, описати м’язи, сухожилля, будову стінок артерій, кишок, матки. У збереженні здоров’я і терапії хвороб Ґалендотримувався гіппократових засад.

В застосуванні лікувальних засобів Ґален пішов далі Гіппократа. На відміну від останнього, який вважав, що в природі дано ліки в готовому вигляді і в оптимальних співвідношеннях, Ґален доводив, що із рослинних і тваринних речовин треба добувати корисні складові і відкидати шкідливі.

За часів Ґалена створюються аптеки. «Аптека» — слово грецького походження і означає комору. Очевидно, виникла необхідність лікарю виокремити особливе приміщення для зберігання і виготовлення ліків. У самого Ґалена була аптека на Via Sacra в Римі. Пізніше аптеки стають самостійними закладами.

Ґален готував і застосовував такі лікувальні форми: порошки, пігулки, болюси, мазі, пластирі, гірчичники, набори, настої, відвари, розчини, мікстури, рослинні соки, рослинні масла, ефірні масла, вина, оцети, компреси, примочки, припарки, теріяки. В своїх книгах Ґален згадує 304 прості рослинні засоби, 61 назву земель і металів, 80 засобів тваринного походження. Ґален розвинув лікувальний асортимент за рахунок сумішей і складних рецептів. Один з його рецептів складався із 23 інгредієнтів.

Він запровадив вагові і об’ємні відношення при виготовленні настоїв, екстрактів, відварів з рослин, що з тих часів отримали назву галенових препаратів.

У давньому Римі створюється перша система медичної допомоги. Запроваджуються arhiater popularis (районні лікарі) на чолі з arhiater palatini (головним лікарем). Відкриваються державні школи для підготовки лікарів. В державі проповідується культ здорового тіла, створюються централізовані водогін і каналізація та громадські лазні.

У III ст. н.е. у Римі вперше з’явились особи, що називались pharmaceutae. Вони готували ліки і лікували хворих. Виокремлюються pharmacopolus, або аптекарі, що займались тільки виготовленням ліків, і pharmacpolae, що продавали сирі лікарські матеріали на базарах. Були ще і збирачі трав.

Медицина Візантії

 Епоха виникнення, розвитку й занепаду феодальних суспільно-економічних відносин для переважної більшості країн Європи, частково й інших континентів, припадає на середні віки. В той час як Західна Римська імперія внаслідок завоювань тевтонами, кельтами, готами перебувала в стані економічного й культурного занепаду, східна частина Римської імперії – Візантія зберігала й розвивала ще протягом віків здобутки античної культури, зокрема і в галузі наукової медицини. Лікарям-ученим Візантії належить велика заслуга складання збірників, в яких вони крім своїх спостережень вміщували цитати з творів багатьох античних авторів – спеціалістів з медицини. Автором одного з найвідоміших таких збірників був Орібазій з Пергама (326-403), двірський лікар імператора Юліана.

Орібазій уклав збірник «Синопсис» з 72 книг класичних літературних праць, в який увійшли окремі праці Гіппократа, Герофіла, Еразістрата, Галена. Виняткове значення збірник Орібазія має для історії хірургії. Він наводить праці багатьох хірургів, які без цього залишалися б невідомими для історії медицини. Серед хірургів він згадує Антіллу, Філагрія – авторів відомих методів операції аневризм, якими користується й сучасна хірургія.

З 72 книжок збірника Орібазія до нас дійшло лише 17. В них знаходимо перший опис слинних залоз, більш докладно описано жіночі статеві органи. Орібазій уже визнавав незаперечний авторитет Галена; з нього, можна сказати, починається галенізм.

Збірник Аеція Амідського (VI ст. н. е.) складається з 16 книг. Найважливішими з наведених у збірнику є праці Архігена і Посідонія, в яких зроблено першу спробу пов’язати нервові, психічні захворювання із захворюванням мозку. Посідоній розрізняв передній, середній і задній мозок. У передньому мозку він локалізував уявлення, в середньому – розум, в задньому – пам’ять, виходячи з того, що порушення кожного з цих видів діяльності мозку може наставати окремо, незалежно від іншого.

Зберігся збірник із 7 книжок Павла Егінського (VII ст. н. е.). Павло Егінський – учень школи в Александрії, де він з великим успіхом продовжував лікарську діяльність і після захоплення цього міста арабами, його збірник класичних медичних праць з доданням власного великого досвіду, головне в галузі хірургії, було перекладено на арабську, пізніше на латинську мови, і він широко використовувався в медичних школах ще в XV-XVI ст.

З лікарів-учених Візантії найоригінальнішим був Александр Тралєсський (526-605), родом з Ефеса, лікар імператорського двору. Йому належать праці, зібрані в 12 книгах, в них описано з багатьма новими деталями ряд нервово-психічних захворювань, очні та кишкові захворювання. Серед останніх найдокладніше описано кишкових паразитів. Він вважав, що лікар повинен передусім запобігати захворюванням, з’ясовувати причини їх, на що мало звертали уваги в ті часи. «На хворого він повинен дивитись як на місто в облозі і намагатися врятувати його всіма засобами науки й майстерності, писав Александр Тралєсський.- Призначення сильних проносних, припікання, масивні кровопускання – це кара для хворого, а не лікування. Потрібно, вибавляючи хворобу, не вибавити самого хворого. Одне з важливих завдань лікаря – запобігти хворобі».

Александр Тралєсський створив велику школу, серед його учнів були вихідці і з слов’янських земель – Болгарії, Сербії, Хорватії, які входили до складу Візантії.

У Візантії медицина і особи, які обрали медичну професію, були у великій пошані. Оскільки нова християнська релігія вважала догляд за хворими за велику чесноту, медицину вивчали широкі кола освічених людей як серед світських, починаючи з імператора, так і серед духовних – аж до патріарха. Імператор Еммануїл І Комнен вважав себе настільки компетентним у медицині, що особисто лікував свого високого гостя імператора Німеччини Конрада III. Медицину вивчали й жінки, які працювали в шпиталях. За статутом, при всіх грецьких монастирях були шпиталі. У монастирі Пантократора, заснованому в 1112 р. імператором Іваном III, працювало 10 лікарів, з них 3 хірурги і 7 помічників.

Учені-лікарі Візантії внесли багато нового в лікування внутрішніх хвороб, гінекологію, педіатрію, воєнну хірургію. Вихованцем Александрійської школи Ніколаєм Міренсом, який був лікарем імператора Михайла III Палеолога, було складено фармакопею (1261 р.) з 2656 лікувальних форм, яка була основою для західної медицини до XVII ст. Паризький медичний факультет переглянув її лише в 1651 р. В IX ст. у Константинополі було організовано першу в світі вищу школу типу університету. Серед інших наук у цій школі викладали й медицину. Одночасно подібну школу було засновано в Болгарії у м. Охріді лікарем Кліментом (помер у 916 p.).

Отже, з різноманітних джерел і під різними назвами у Візантійській імперії склалися лікарні як спеціальні заклади для догляду й лікування хворих, переважно під егідою церкви. Згодом вони набули поширення в інших країнах Сходу й Заходу. Візантія в історії медицини, як і в інших галузях культури, відіграла видатну роль у передачі античної спадщини в країни Сходу та Європи. Особливий вплив вона мала на розвиток медицини слов’янських народів, Вірменії, Грузії.

Медицина Арабських Халіфатів

 В VII ст. під зеленим стягом ісламу була зібрана велетенська імперія арабів, від Гібралтару на заході до Середньої Азії на сході. Протягом майже п’яти століть араби панують у країнах Близького і Середнього Сходу, Північної Африки і на Піренейському півострові. Під їхню владу перейшли майже всі торговельні шляхи між Європою і Азією. В IX ст. арабські купці торгують з Китаєм, Індією, Київською Руссю. Це сприяло поширенню географічних та етнографічних відомостей, розвиткові наук, особливо математики, астрономії, хімії, медицини. Велика арабська держава, як відомо із загальної історії, проіснувала недовго, розколовшись на окремі халіфати. Літературною мовою для всіх халіфатів лишалася арабська. Цією мовою, так само як латинською на Заході, продовжували писати всі основні наукові праці. Тому в історії медицини під назвою «арабська медицина» об’єднуються праці лікарів-учених різних народів Сходу.

Араби внесли видатний вклад у розвиток культури і науки, зокрема, медицини. Наука зосереджувалась у товариствах освічених (меджліс-уляма) і будинках науки (даріл-фену). Араби винайшли т. зв. арабські цифри, додавши до раніше відомих нуль; започаткували аналітичну геометрію, тригонометрію і алгебру (аль-джабр). В астрономії вирахували географічні широту і довготу. Розвинули хімію, якій дали назву аль-хімія, отримали азотну, соляну кислоти, спирт (аль-коголь), водяну баню, застосували фільтрування. Винайшли перо для писання, водяний і механічний годинники, магнітну голку, збільшувальне скло.

Найвидатніший лікар не лише арабського світу, а й усієї доби середньовіччя — Абу-Алі-аль Хусейн ібн-Абдуллах ібн-Сіна (Авіценна) — народився в аулі Авшан біля Бухари, працював в Бухарі, Хорезмі, Хамадані, Ізфагані.

Жив він у період економічного і культурного розквіту держави Саманідів. Високообдарована від природи людина, він уже замолоду визначався своїми здібностями і мав можливість поповнювати свої знання у великих книгосховищах бухарської бібліотеки. Переїхавши з політичних причин у Хорезм, Ібн-Сіна працював у товаристві найвидатніших учених Сходу, поміж яких був і Аль-Біруні. Це дало змогу Ібн-Сіні розширити обсяг своїх знань у різних галузях. Ібн-Сіну вважали вільнодумцем, безбожником, він зазнав за життя багато переслідувань, незгод, навіть був ув’язнений у тюрмі. Помер він на 57-му році життя у Хамадані (Іран), де до наших часів зберігається його могила-мавзолей.

Хорезмі (999–1014) написав «Канон медицини», який протягом п’яти століть був основним посібником, за яким майбутні медики не лише в арабських, а й в європейських медичних школах вивчали медицину. В Хамадані був візиром хана і запропонував план економічної і культурної перебудови ханства, який складався із таких основних розділів — покращення системи зрошення, запровадження пільг для купців, розвиток освіти, будівництво лікарень, лазень і водогону. Той правитель розумний, вважав Авіценна, який поширює освіту серед підданих. Теоретичні постулати Авіценни були такими: людина складається із двох субстанцій — тіла і душі; тіло інертне, смертне, душа активна і безсмертна; медицина має служити людині; це наука про будову людського тіла, необхідна для того, щоб зберігати здоров’я або вертати втрачене. В потрактуванні причин захворювань Авіценна розвивав погляди Гіппократа. Основними причинами він вважав шкідливості клімату і місцевості, шкідливості харчування, надмірну працю, конституцію тіла і душевні потрясіння. Для ілюстрації впливу останніх проводив такий дослід: зачиняв у двох клітках по ягняті. Обом давав добру їжу, але біля однієї з кліток прив’язував вовка. Ягня, що мало вовка за сусіда, незважаючи на добру їжу, чахло і здихало.

 Авіценна вважав, що дія ліків залежить від таких факторів: ясного розуміння, чому саме ці ліки призначаються, стану хворого, доброякісності ліків, правильної дози та місця введення ліків. Авіценна першим поставив діагноз цукрового діабету, відмітивши у хворих підвищений апетит, спрагу, поліурію і солодку сечу, яку куштував на смак. Застосовував уринотерапію. Описав клініку виразки шлунка, сибірської виразки, розробив техніку трахеотомії, літотомії, екстирпації пухлин, кровопускань. Ввів у вжиток червону ртуть і вісмут, запропонував катетер і ліки від подагри.