Медицина на українських землях в стародавні часи (VI – VIII ст.).
Медицина України – Руси (IX-XVII ст.) та козаччини
На думку переважної більшості дослідників, найстарішими предками українського народу, були трипільці (назва походить від села Трипілля на Черкащині). Перші початки трипільської культури відносяться до пол. IV тисячоліття до н.е. Вона бурхливо розвинулась протягом повних 2000 років, захоплюючи неоліт, бронзову і залізну доби. Трипільське населення займало простори від Подніпров’я до Західного Поділля й гористого Побужжя, розташовуючись здебільшого на підвищеннях серед урожайних земель. Від нього лишились тепер сотні селищ із останками житла, укріплених земляними валами й ровами.
Найважливішим джерелом прожитку в трипільців було примітивне хліборобство з вирощуванням пшениці, ячменю, проса і жита. Головне приладдя для цього — рогові й кам’яні мотики, кістяні й дерев’яні з крем’яними вкладками серпи та жорна. Менш важливим було скотарство з відгодівлею свиней і овець, ще меншим — полювання і рибальство.
Найхарактернішою знахідкою у трипільських селищах є кераміка, виготовлення якої і орнамент стояли на дуже високому рівні.
Що стосується південних степових просторів нашої Батьківщини, то тут пролягали шляхи багатьох кочових народів, з якими нашим пращурам доводилось постійно стикатись як в запеклих військових сутичках, так і в мирних торговельних стосунках.
Напередодні і після народження Христа, грецькі історики, які часто навідувались до наших причорноморських просторів і контактували з кочовими племенами, зокрема зі скіфами, називали наших пращурів антами. Ці згадки закінчуються VII століттям. Пізніше вже київські літописці згадують полян (русів), що жили на правому березі Дніпра біля Києва, на північ від них — деревлян, на захід — дулібів, на північний схід — сіверян, на південь — уличів і тиверців.
До Х ст. всі вони були язичниками. Як провідну верховну силу славили бога сонця, вірили в існування всіляких інших надприродних істот, що нібито живуть у болотах, лісах, на полях, у джерелах, житлах людей. Поміж цими надприродними істотами були добрі і злі, які могли вселятися в людину і викликати різні хвороби.
Медичною та ветеринарною допомогою на території стародавньої України займалися переважно волхви, ведуни і кметі. Кметями називали всебічно обдарованих людей, що вміли допомогти і навчити. Ці люди переважно не одружувались, бо в одружених відчуття й зв’язок із небесами дещо притуплювався, реакція у відповідальні моменти сповільнювалася, ставала поверховою, холоднокровною, нещирою, недалекоглядною, без відчуття завбачливості та відповідальності перед своїм обов’язком народного місіонера, провідника і рятівника.
Набутий досвід лікувальників нерідко передавався із покоління в покоління. Лікувальник за спадковістю називався в народі «вченим лікарем», його народ шанував і ретельно виконував його приписи.
Слово «ліки» походить від санскритського «лікі» — потаємний дух чогось. Лікар — від санскритського «лікіті, лікітар» — мудрець, митець, той, що вміло пише, протинає, різьбить.
Незнаних лікувальників народ боявся, називаючи їх «врачя», що дослівно означає «приблуда, волоцюга, дуросвіт, заброда».
Вибір учня на лікаря був особливий. Батьки учня повинні були бути чесні й порядні. Дитина мала бути старанна, кмітлива, здібна, білява та синьоока. Бо такі діти вважалися здібніші, легше і швидше навчалися, а найголовніше — були більш здатні відчувати на віддалі.
Різноманітними були лікувальні засоби. Вживалися мазі з живих рослин, насіння, кореня, цвіту й зародків. Чародійна сила приписувалася «дереву з небес» — яблуні. Крім овочів і фруктів, виготовлялися ліки з бруньок, із молодого листя, з пелюсток квіток, із шкірки яблука та робилася олія із зерняток. Все це мало окреме застосування і різну дію. Лікування рослинами вивчалося до тонкощів. Іван Огієнко (митрополит Ілларіон), вивчивши дохристиянські вірування українського народу, повідомляє, що за трипільських часів наші лікарі мали в достатній кількості олії троянди, лілеї, липи, горіха, бука, гірчиці, абрикоса і сливи, а також із насіння дикої груші та яблуні. Грушева олія давала дивний косметичний ефект. Робили порошки не лише з рослин та їх різних частин, але й із мінералів та кісток. Тодішнім лікарям були відомі стимуляційні, протизапальні, заспокійливі та знеболювальні трави. Комбінація останніх застосовувалась в різних пропорціях (валеріана, блекота, мак, дурман, красавка). Це дозволяло тодішнім лікарям робити оперативні втручання на кінцівках, черевній порожнині і черепі.
Із стародавніх народів, які населяли наші степові південні землі, найбільше пам’яток залишили по собі скіфи. Скіфи в VII ст. до н.е. населяли Крим і територію між Дніпром і Дунаєм. Вони створили велике об’єднання племен. У V–IV ст. до н.е. частина скіфів-кочівників починає переходити до осідлості, в них утворюється примітивна держава з пережитками первіснообщинних відносин. Скіфи мали торговельні й культурні зв’язки з грецькими містами-колоніями: Ольвією — в гирлі Дніпровсько-Бузького лиману, Тірою — в гирлі Дністра, Херсонесом — біля сучасного Севастополя, Пантікапеєм — на місці нинішньої Керчі.
Про скіфів ми довідуємося з розкопок численних могильників, городищ по Дніпру, в Криму, з літературних джерел грецьких письменників, зокрема з праць грецького історика Геродота, який відвідав наші південні землі. Про них згадує у своїх працях і Гіппократ, але він у Скіфії не бував. Скіфи торгували з греками продуктами скотарства, хутрами, хлібом, лікарськими рослинами, деревом, а діставали від них різні ремісничі вироби, предмети побуту, посуд, прикраси. Меншою мірою, ніж скіфи, мали торговельні і культурні зв’язки з грецькими колоніями в ті часи і південні племена наших предків. Під час розкопок Чортомлицького кургану поблизу Нікополя, Куль-Обського недалеко від Керчі знайдено золоті й срібні вази із зображенням скіфів. На одній з них зображено скіфів, які надають лікарську допомогу (перев’язка нижньої кінцівки, витягання зуба). Деякі скіфи були обізнані з медициною античних греків, мали велику лікарську практику в Афінах (Анахарсіс, Томсаріс).
Зазначимо ще деякі особливості медичних знань скіфів та інших племен і народів Північного Причорномор’я. Скіфська медицина — народна медицина. Протягом довгих сторіч самобутня, а в ряді випадків цілком оригінальна, вона нагромадила великий і багатий досвід в лікуванні хвороб та їхньому запобіганні. Проте в її арсеналі поруч з дуже цінними значились також засоби, доцільність яких вельми сумнівна. Це свідчить про те, що скіфська медицина виросла на базі одвічного досвіду — емпірії і містила у собі раціональні основи. Представники скіфської народної медицини здобували свої знання з безпосереднього знайомства з предметами навколишньої природи. Розвиток умов повсякденного життя був основною причиною виникнення і розвитку лікування.
Найважливішу ланку скіфської медицини становлять лікувальні засоби рослинного походження. Це випливало не тільки зі способу життя як кочових, так і землеробських скіфів, але й з рослинного багатства земель, ними заселених. Україна, Кавказ і суміжні з ними землі славились споконвіку своїми рослинними багатствами. Скіфський люд знайшов багато лікарських рослин серед степів і лісів. Зокрема античні мандрівники відмітили, що скіфські пастухи, спостерігаючи дію рослин на тваринах, переносили свої знання на людину. Значна кількість відкритих скіфами цілющих рослин не втратила свого значення і до сьогодні. От хоч би горицвіт, солодкий корінь, ревінь, подорожник, не кажучи вже про цибулю, часник та багато інших.
Серед цілющих рослин в скіфській медицині було чимало сильнодіючих, а то навіть і отруйних. Вони також використовувались скіфами для лікування. Для зменшення токсичної дії сильнодіючих та отруйних рослин скіфська народна медицина додавала до них різні домішки та вивари, такі як мед, бобові рослини тощо.
Різнотрав’я, що буяло на скіфських просторах, давало багато меду, з якого скіфи варили медовуху, додаючи до неї відвар коноплі і тим самим підсилюючи її наркотичну дію. З коноплі тепер добувається наркотик, відомий під назвами гашиш або маріхуана.
Античні письменники назвали тільки невеличку частину лікувальних рослин, уживаних скіфською народною медициною. Зате вони відмітили той важливий факт, що найцінніші з них скіфи культивували на плантаціях і розвозили їх по всьому стародавньому світу як товар.
Широке застосування в скіфській медицині мали також засоби тваринного походження (боброва струмина, жири, мозок). Скіфській медицині були відомі «панти» — цінний медичний товар з висушених рогів молодого плямистого оленя.
Щодо санітарно-гігієнічних заходів у скіфського населення, то тут необхідно підкреслити особливе значення парової «скіфської лазні».
Досить було у скіфів раціональних заходів і у догляді за дітьми та охороні їхнього здоров’я.
Скіфська народна медицина користувалася з давніх-давен також хірургічними методами лікування і тут досягла значних успіхів. Виникла вона з подання хірургічної допомоги свійським тваринам і скеровувалась, очевидно, тільки на лікування органів і тканин, доступних без розтину порожнин людського тіла. Такі операції, як вправляння вивихів, лікування переломів, розрізування абсцесів, трепанація черепа, ампутація кінцівок, не кажучи вже про виривання зубів, були звичними у скіфів. При хірургічному лікуванні скіфи застосовували такі знеболюючі засоби: сп’яніння, опій, мандрагора тощо. Для лікування застосовували зміїну отруту. Слід відмітити, що скіфські лікарі та їх лікувальні засоби і методи мали свій вплив на грецьких лікарів, можливо, що і на Гіппократа.
Муміфікація та бальзамування померлих проводились скіфами на короткий час і скоріш з запобіжною метою. Ішлося про обвіз тіла померлих царів по підвладних племенах протягом не менше сорока днів. Скіфський спосіб бальзамування був оригінальним і розроблено його без істотних чужих впливів.
Медицина скіфів виробила за весь час свого розвитку багато раціональних методів лікування, але було в ній також немало ірраціональних лікувальних засобів і заходів.
Отже, в своїй раціональній частині медицина трипільців, скіфів ішла тим самим шляхом, яким ішла медицина китайська, індійська, грецька та інших народів.
Відокремлення ремесел від хліборобства, розвиток торгівлі сприяли розкладові первіснообщинного ладу, розшаруванню суспільства. Постійна небезпека нападу войовничих кочівників змушувала окремі племена об’єднуватися, створювати військові загони — дружини, здатні чинити опір сильним ворогам. На чолі дружин стають вожді, формується військова верхівка.
Медицина України-Руси в IX–XII ст.
Арабські письменники Ібн-Донстара та Ібн-Фадлан (XII ст. н.е.) розповідають про наших предків: «Зростом вони високі, гарні собою і сміливі в нападах. Люблять охайність, в одежі навіть чоловіки носять золоті браслети, я бачив русів, як вони прибули в своїх торгових справах і розташувались коло річки Атил. Я не бачив більш довершених тілом, ніж вони. Вони подібні пальмам — біляві, гарні лицем, білі тілом». Грецький історик Лев Діакон пише про воїнів Святослава: «Цей народ відважний до нестями, хоробрий, сильний».
«Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть» (Євангеліє від Матвія). Саме ці слова можуть бути епіграфом до діяльності лікарів України-Руси. Протягом багатьох віків християнства на Русі милосердя, допомога ближньому були одними з рушіїв життя наших предків. Святі безсрібники Козьма і Даміан, великомученик і цілитель Пантелеймон — це люди, що мали великий дар лікування, зцілили багатьох хворих і були позбавлені життя за те, що своїм прикладом утверджували ідеї гуманізму й людинолюбства.
Разом з християнством, яке прийшло на Русь із Візантійської імперії понад 1000 років тому, були успадковані високі духовно-моральні цінності, що виявлялися в милосерді, співчутті, у служінні ближньому. Утвердившись у нашій Вітчизні, християнство взяло справу лікування під свою безпосередню опіку. Церковний статут кн. Володимира Великого, прийнятий в 996 р., оголосив лікарні церковними установами, а самих «лічців» (лікарів) — людьми церковними, підлеглими єпископові. Кн. Володимир Великий, прийнявши хрещення, будував церкви й лікарні, запровадив десятину для вбогих, сиріт, старих і немічних. Як засвідчують літописи, кн. Володимир Великий звелів розшукувати по місту хворих і приставляти їм додому поживок; те саме робили й інші князі, які будували спеціальні палати при церквах, де «покоїли трудних» (цитати наводяться сучасною або староукраїнською транскрипцією), тобто утримували хворих.
З Візантії разом із християнством прийшли на Русь і тодішні погляди на лікарську справу, зокрема, як на предмет безпосереднього відання й опіки церкви. Чому саме християнство стало поштовхом для розвитку медико-санітарної допомоги людині? Тому, що християнство величезною мірою мало відношення до визнання цінності життя кожної окремої людини як особистості. Служити людині означало служити Богу.
Носіями й розповсюджувачами цих ідей були монастирі, що створювалися на взірець грецьких. Вони стали культурними центрами України-Руси, осередками й розсадниками знань, у тім числі й медичних. Відомий дослідник культури Київської Русі митрополит Серафим Чичагов писав: «Перші зерна медичних знань принесені в Київську Русь з Греції з прийняттям християнської релігії, і першими поширювачами медицини в нас були ченці, переважно з Афонської гори». В 988 р., у перший рік прийняття християнства в Україні, було засновано Межигірський монастир, що проіснував до 1786 р.
Велику роль в історії української медицини відіграв Києво-Печерський монастир, заснований в ХI ст. прпп. Антонієм та Феодосієм. Цей монастир вже з перших років свого існування став не тільки одним з центрів православ’я, але й осередком вітчизняної культури — літописання, мистецтва, архітектури. Тут жили і працювали видатні літописці, художники. Перші ченці Печерського монастиря прийшли з Афонської гори, де за імператора Романа при монастирі була закладена св. Афанасієм «лікарня хворих ради», і принесли з собою лікарські знання. Печерський Патерик доносить до нас відомості про кількох подвижників печерських, що уславилися своїм лікарським мистецтвом. На скрижалях української історії значаться імена таких подвижників, котрі славилися даром зцілення й лікування хворих, як Антоній Преподобний, Даміан, Агапіт Печерський, Пимен Посник тощо. Чимало вправних «лічців» жило в Києві за часів Ярослава Мудрого, при дворі князя Всеволода Ярославича та його сина Володимира Мономаха.
Антоній Преподобний — засновник Києво-Печерського монастиря, що багато років провів в Афонському монастирі, де й засвоїв медичні знання. Антоній — цей «пречудний лікар», як іменує його монастирська хроніка, — особисто доглядав хворих, яких лікував, давав їм «вкушати» цілюще «зілля». Служінням ближньому преподобний Антоній здобув палку любов не тільки простого люду, а й князів. Так, вилікувавшись в Антонія, великий князь київський Ізяслав подарував обителі гору над печерами, «ігумен же і братія заклала церков велику і монастир… І звідтоді почав зватися Печерський монастир…» — зазначає літопис.
Монастирська медицина породила перші на Русі лікарні. Найперші згадки про монастирські лікарні відносяться до XI ст. В 1063 р. ігумен Києво-Печерської Лаври Феодосій Печерський (1036–1074) запровадив перший в Україні монастирський статут, який передбачав, зокрема, організацію при монастирях опікування хворих та калік.
В 1070 р. він же заснував при Києво-Печерській Лаврі богадільню-притулок для хворих та немічних — один з перших лікувальних закладів в Київській Русі. Лікарні також були відкриті при монастирях у Переяславі та Каневі на Дніпрі, згодом в Новгороді, Смоленську, Львові. Жоден монастир на Русі не будувався без «шпитальних палат». Монастирські лікарні перетворювались на військові шпиталі під час воєнних дій та облоги міст, на карантинні лікарні — під час епідемій. Так, Никонівський літопис засвідчує, що в XI ст. (1091) митрополит Єфрем поставив у Переяславі будівлю «банну», влаштував лікарні, де лікарі подавали «всім прихідцям безплатно лікування». Слава про монастирських лікарів сягала далеко за межі їхніх монастирів, навіть за кордони землі руської: так, наприклад, митрополита Олексія хан запросив в орду, щоб той вилікував очі його дружини Тайдули.
З моменту свого виникнення монастирська медицина стала протидіяти медицині язичницькій. У «Статуті про церковні суди» кн. Володимира Великого серед злочинів проти віри, крім волхвування, значиться ще «зелейництво», тобто використання різних лікувальних засобів язичницької медицини. Її представники, волхви і знахарі, були оголошені слугами диявола, їх почали переслідувати.
Давньоруські монастирі були також центрами культури. Сюди надходили античні й ранньосередньовічні медичні рукописи. На староукраїнську мову їх перекладали ченці (ченцями були літописці Никон, Нестор). Написані на пергаменті, ці книги дійшли до наших днів.
Багато давньоруських монастирів були центрами освіти, в них навчали медицині за грецькими та візантійськими рукописами. У процесі перекладання рукописів з грецької й латини ченці доповнювали їх своїми знаннями, в основі яких лежав досвід руського народного лікування. Невелика кількість літературних пам’яток юридичного, оповідного змісту, що дійшли до нас з часів Київської України-Руси, свідчить про широкий кругозір їхніх авторів, обізнаність із працями видатних учених Заходу й Сходу.
У ті часи були й спеціальні праці медичного змісту, в яких подавалися свідчення про лікування хвороб, виходячи як з багатовікового емпіричного досвіду нашого народу, так і за писемними джерелами «Аскліповим і Галіним» (від Асклепія і Ґалена, так у тогочасних джерелах називали медичну літературу, яка потрапляла до нас з інших країн).
Серед тогочасних праць енциклопедичного характеру, в яких багато відомостей медичного змісту, особливе місце займає «Руська правда» Ярослава Мудрого та «Ізборник Святослава», перекладений у Х ст. з грецької на болгарську мову і переписаний у 1076 р. для сина Ярослава Мудрого Святослава.
«Руська правда» — перший збірник законодавчих актів Київської України-Руси, яким визначались норми суспільного життя, зокрема, положення лічця в суспільстві та оплата його праці; церквам наказувалось будувати лічниці і лазні та безкоштовно надавати допомогу хворим і немічним.
Медицина часів Київської України-Руси мала кілька напрямів, зокрема, процвітала хірургія як найважливіша галузь практичного лікування. Це було зумовлено частими війнами і побутовими травмами. Хірургія староукраїнською мовою називалася «ризання», а хірург — «ризалником». Тогочасні «ризалники» володіли технікою операції на черепі, однак найпоширенішим видом хірургічного втручання була ампутація кінцівок, при цьому «ризалник» повинен був домогтися безгнійного загоєння ран з ледь помітним шрамом.
Були відомі також ортопедичні прийоми, масаж, лікування виразок. Дьоготь вважався одним з основних засобів для зцілення найрізноманітніших захворювань шкіри, зокрема корости. Ним заливали також трупи й могили тих, хто загинув від чуми. Відходи поташу, що містили кальцій, застосовували при опіках.
Введенням у лікувальну практику багатьох засобів рослинного і тваринного походження медицина західноєвропейських країн, Візантії та народів Малої Азії значною мірою завдячує медицині України-Руси.
За прикладом давньоруських «лічців», Авіценна рекомендував при багатьох хворобах мед, квіти липи, березовий сік, називаючи ці засоби «руськими ліками».
Медичних пам’яток часів Київської України-Руси майже не збереглося. Багато творів загинуло у вогні пожеж під час феодальних воєн та іноземних навал.
Життя печерських подвижників об’єднані в збірник, відомий під назвою «Києво-Печерський патерик», який розповідає про цілу плеяду ченців-цілителів. Видатний український історик і державний діяч М. Грушевський дав дуже високу оцінку «Патерику», назвавши його «золотою книгою» українського письменного люду. Автори «Патерика» Нестор, Симон і Полікарп були сучасниками подій, пов’язаних з виникненням монастиря. За їх свідченням, вже в XI ст. в монастирі була лікарня, куди приносили і приводили різних хворих — хірургічних, терапевтичних, хворих з психічними і нервовими захворюваннями (знаменита «келія біснуватих», яка існує по сьогоднішній день).
Ще за Феодосії — ігумені Києво-Печерського монастиря (1062–1074) — був заведений такий порядок: усіх хворих, що приходили до монастиря, спочатку дивився настоятель, який направляв їх до одного з ченців-«лічців», виходячи з характеру захворювання.
Так св. Олімпій Іконник лікував переважно хворих зі шкірними захворюваннями. Свою основну професію іконописця він вдало поєднував з лікуванням, використовуючи як лікарські засоби фарби, якими писав ікони. Рослинні барвники грали важливу роль в лікуванні шкірних хвороб у багатьох народів. Олімпію приписували спроможність виліковувати найрізноманітніші гострі і хронічні шкірні захворювання. Під час лікування Олімпій брав фарбу з «вапниці» (горщика живописця) і змазував нею гнійні виразки, роблячи це кілька разів. Потім хворий змивав фарбу водою. Видужання хворого викликало захоплення пацієнтів. Фарбами лікували не тільки шкірні хвороби. Фарбою індиґо, сандалом, кубовою фарбою давньоруські лікарі успішно виліковували «вогневиці», малярію, пропасницю. Жовті і червоні фарби застосовувались при гнійних виразках і ранах.
Прп. Даміан Цілитель лікував тільки дітей, св. Григорій Чудотворець — психічно хворих.
Особливо треба відзначити життя і лікарську діяльність ченця Агапіта, який за свідченням «Києво-Печерського патерика» мав велику популярність серед усіх верств населення стародавнього Києва.
Хто ж він, цей легендарний лікар? Де навчався мистецтву зцілення людей? Єдиним джерелом для дослідження медичної діяльності св. Агапіта (як й інших ченців) є «Києво-Печерський патерик». Агапіт — киянин, прийшов у монастир ще за Антонія. На жаль, рік не зазначено. Невідома й дата народження Агапіта, немає відомостей про минуле його життя. «Патерик» розповідає, що і в подвижництві, і в лікарській справі Агапіт наслідував Антонія.
Сердечне, щире ставлення Агапіта до хворих, скромність, безкорисливість (грошей за лікування він не брав) зажили йому слави й поваги народу. Над мощами святого знаходиться ікона «Прп. Агапіт, врач безмездний», тобто безкорисливий.
«Києво-Печерський патерик» описує деякі випадки лікування Агапітом не тільки простих людей, а й бояр, князів та їх родин. При цьому Агапіта зображено принциповим ворогом славолюбства. В той час захворів чернігівський князь Володимир Всеволодович Мономах. Помираючи, князь посилає у Київ за Агапітом. Той, дізнавшись про всі симптоми хвороби, вислав йому зілля, бо знав «каким зелием лечися какой недуг». Випивши ці ліки, князь швидко одужав і встав зі смертного одра.
Щодо методів, якими користувався Агапіт (він лікував в основному травами), то в ті часи кожний «лічець» сам виготовляв ліки, був носієм і досвіду, і секретів своїх попередників. Агапіт славився також умінням підбирати продукти харчування для хворого. Крім того, він користувався засобами, завезеними з інших країн. Так, коли лікар Вірменин відвідав Агапіта, то знайшов у нього «зелие», про яке сказав: «Несть се от наших зелий, но мню яко се от Александрии приносять». Цікаво, що на долонях мощей Агапіта були знайдені залишки міді та пилок рослин з берегів колишньої Візантії. Вважається, що це є складові частини ліків стародавнього українського лікаря.
Помер Агапіт у жовтні 1095 року. Поховано його було в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Там і сьогодні, вже протягом дев’яти століть, зберігаються добре муміфіковані останки видатного київського лікаря.
Поруч з монастирською медициною на Русі існувала й світська, мирська медицина. Поєднання цих двох напрямків у Київській Русі зображено на відомому гобелені “Київська Русь”.
За часів князювання Володимира Великого (979–1015) Україна-Русь підноситься до рівня наймогутнішої держави тогочасної Європи. Запровадження християнства в історичному аспекті мало позитивне значення: єдність релігії сприяла господарському і культурному зближенню та об’єднанню окремих князівств. Зміцнилася позиція України-Руси серед інших європейських країн, в яких християнство було вже державною релігією. Прийняття християнства посилило зв’язки України-Руси з Візантією — найкультурнішою країною тогочасного світу.
Виконання обрядів християнського культу вимагало письменних виконавців, релігійних книжок, що сприяло розвиткові письменності, перекладові церковних книг.
З часом почали перекладати книги не лише релігійного змісту. Ярослав Мудрий у пору свого правління (1019–1054), як пише про нього літописець, «собра писце многи, й перекладаше… и списаше книги многи». Серед князівської верхівки виявляється потяг до знань. Літописець зазначає, що деякі з князів знають п’ять іноземних мов (Всеволод Ярославович), окремі з них витрачають великі кошти на придбання книжок (Святослав Ярославович, Микола Святоша).
«…Велика польза от учения книжного… Се бо суть реки, напояща вселенную… Сими бо в печали утешаеми есьми», — додає від себе літописець. Письменність поширюється згодом не тільки у вищих верствах населення і серед духівництва, а частково і серед ремісників та торгового люду. Тим часом основою всіх практичних знань, які мав народ, залишалися досвід і переказ. Розкопки свідчать, що в Х–XII ст. в Києві та інших містах виготовляли високої якості металеву зброю, витончені ювелірні вироби, скло тощо. Всі ці знання передавалися тільки практично.
Так само було і з медичною допомогою. По містах серед представників різних професій були й особи, які займалися лікувальною справою. Вже в ці часи окремі з них «спеціалізувалися» на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші — на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, допомозі породіллям тощо. Для частини цих осіб лікувальна справа була не основним заняттям, а лише додатковим приробітком. Із збільшенням населення міст зростав попит на медичну допомогу. А, отже, зростала кількість осіб, для яких лікувальна справа була основною професією, частіше спадковою. Основою знань цих лічців був віковий досвід народної емпіричної медицини з елементами містичного характеру, що зумовлювалося тогочасним світоглядом. Ці народні лічці користувалися довір’ям у населення і представників влади. У наших ранніх збірниках законоположень («Руська правда», XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування. Часто лікування проводили в лазнях.
Поруч з лічцями з корінного населення, при окремих княжих дворах, у великих містах практикували і приїжджі лікарі з країн Заходу й Сходу. Вони ознайомлювали наших лічців з лікувальними засобами своїх країн і, в свою чергу, запозичували і переносили в свої країни наш лікувальний досвід, зокрема, використання цілющих властивостей лікарських рослин.
Київський князь Володимир Мономах, який правив на початку ХII ст., у складеному ним «Повчанні» закликав власних синів як майбутніх правителів: «Будьте отцями сиріт. Не залишайте сильним губити слабких. Не залишайте хворих без допомоги».
Були й жінки-цілительки. Так, селянська дівчина, дочка бортника Февронія, яка дістала медичні знання від своїх батьків — народних цілителів, успішно застосовувала їх на практиці. Дочка чернігівського князя Єфросинія була «зело сведуща в Асклепиєвих писаннях» — так називали тоді медичні книги. Княжна Анна Всеволодівна в ХI ст. у Києві відкрила світську школу, де викладалася медицина.
Онука Володимира Мономаха — Євпраксія — видала (дехто вважає, що сама написала) медичну працю, присвячену питанням фізіології, гігієни, пропедевтики та профілактики деяких захворювань.
З дитинства Євпраксія цікавилась секретами народної медицини, вивчала властивості цілющих рослин та мазей. Ставши дорослою, вона почала лікувати бідних людей. За свої успіхи в лікуванні та за любов до людей Євпраксія була названа в народі Добродією. У 1122 р. Євпраксія одружилась з візантійським царем Олексієм Комніним та отримала нове ім’я — Зоя. У Візантії в Євпраксії-Зої з’являються нові можливості для здобуття медичних знань. Вона читає наукові книги та спілкується з ученими. В 30-х р. ХII ст. вона видає медичний трактат «Мазі». Деякі історики вважають його першою науковою працею, написаною жінкою.
Медичний трактат складається із 5 частин. У першій частині — загальний огляд уявлень про гігієну. У другій частині — поради щодо дотримання гігієни шлюбу, під час вагітності та догляду за дитиною. В третій частині — положення про гігієну харчування. В четвертій — інформація про зовнішні захворювання та рецепти лікування зубних і шкірних хвороб. В п’ятій частині — серцеві та шлункові захворювання і поради з їх профілактики.
Деякі поради, дані в трактаті, цілком відповідають сучасним поглядам. Наприклад, у розділі «Як повинна вести себе вагітна жінка» даються настанови про те, що вагітна повинна остерігатися втоми, не повинна підніматися вгору, мусить митися в лазні із помірною температурою. У розділі «Як повинна вести себе годуюча жінка» пишеться про те, що жінка, яка годує немовля, повинна бути молодою, здоровою, із помірною вагою та мати біле молоко із приємним запахом. Така жінка повинна тримати тіло своє в чистоті, тобто митися в лазні кожних три дні. Окрім цього, вона повинна отримувати допомогу у вигляді додаткового харчування.
У зв’язку з постійними війнами, в яких перебувала Україна-Русь, одним із пріоритетних напрямків тогочасної медицини було лікування травм.
Слід зауважити, що поранених не залишали на полі бою. Якщо сутичка завершувалася перемогою, то їх виносили з поля бою та транспортували слідом за військом до місця проживання. Найбільш поширеним засобом для перенесення поранених на невеликі відстані був щит, а для перевезення на велику відстань використовували вози влітку та сани — взимку. Важкопоранених доставляли в найближчі монастирські лікарні, які завжди були надійним притулком для хворих, поранених та калік. Отже, монастирська й світська медицини нерідко доповнювали одна одну.
Кожна війна несла за собою епідемії чуми, висипного тифу, кишкових інфекцій, сибірки, віспи та цинги. В історичних літописах несприятлива епідемічна ситуація називалася «мором». Епідемії спустошували міста та села. Армія під час епідемій втрачала більше людей, ніж під час військових дій. Не в змозі встановити причину морової загибелі, лікарі шукали засобів боротьби з нею.
Кожна епідемія ретельно реєструвалася в літописах як чергова різновидність мору. Першим і найголовнішим заходом було «запирання вулиць», тобто карантин. Заражені місцевості оточувались. Підозрілі товари, предмети та будівлі померлих спалювались. Інші будівлі випалювались протягом 3–4-х днів сосновими дровами та полином. Померлих ховали далеко за містом на велику глибину в спеціальних місцях.
Повідомлення із заражених районів до 7 разів пропускались через вогонь і щоразу переписувались. Військові загони, які повертались із «морових районів», витримувались у карантині до 2-х місяців. Хворих та підозрілих відводили в ліс для ізоляції, де залишали під наглядом інших воїнів.
Щоб ізолювати епідемічні вогнища, законодавство суворо забороняло спілкування між жителями заражених та незаражених районів. Щоб перешкодити переходу жителів із епідемічних районів в інші місця, ставилися застави, пости на всіх можливих переправах. Дороги перекопувались та завалювались деревами. Купці з товарами затримувались, а всі розмови із людьми, що підходили до охорони, проводились на відстані десятків метрів.
У Київській Русі застосовувалося багато раціональних лікувальних засобів: сира печінка тріски для лікування так званої курячої сліпоти, боброва струя як тонізуючий засіб, застосовувались для лікування цинги журавлина і морошки; вживались в разі потреби внутрішньо і як зовнішній засіб цибуля, часник, хрін, редька.
З давніх-давен у побуті народу по містах і селищах широко застосовувалося миття в лазнях. У великих містах дерев’яними та гончарними трубами було проведено воду і зроблено каналізаційні відтоки, вистелено вулиці деревом.
Значно затримали розвиток медицини, як і всього господарського життя й культури України-Руси, постійні князівські міжусобиці та навали кочівників.
15 жовтня 1615 р. коштом Гальшки Гулевичівни (Єлизавети Гулевич) було відкрито Київське братство, а при нім школу. 1632 р. архімандрит Петро Могила, обраний цього року митрополитом Київським і Галицьким, об’єднав Київську братську школу із заснованою ним Лаврською школою при Києво-Печерській лаврі та заснував Києво-братський колегіум. З 1633 р. він отримав назву Києво-Могилянського. В 1701 р. зусиллями гетьмана України Івана Мазепи колегіуму надано царським указом офіційного титулу та права Академії.
Києво-Могилянська академія — перша в Наддніпрянскій Україні вища школа, одна з найстаріших в Європі, основний культурно-освітній центр усієї Східної Європи XVII–XVIII ст. Стояла на рівні передових університетів того часу, відігравала надзвичайно велику роль у ширенні культури як в Україні, так і на східних європейских просторах. Київська академія мала велику книгозбірню, де зберігались рукописи з різних галузей знань, в тому числі з медицини.
Київські професори створили в Москві 1687 р. Слов’яно-Греко-Латинську академію. Велику підготовчу роботу для цього виконали, зокрема, Єпіфаній Славинецький та Арсеній Сатановський. Закінчивши Київську братську школу, вони вчилися за кордоном, далі працювали викладачами у Києво-Могилянському колегіумі. На вимогу царя Олексія Михайловича переїхали до Москви для виправлення за першоджерелами релігійних книг. Є. Славинецькому належить переклад (1658) скороченого підручника анатомії Андреаса Везалія під заголовком: «Врачевска анатомия с латинска, от книги Андреа Вессалия Брукселенска». До наших часів переклад не зберігся. Єпіфаній Славинецький разом з Арсенієм Сатановським і ченцем Ісаєм переклали також ще космографію, в якій пояснювалися системи Птолемея та Коперника. Крім того, Єпіфаній Славинецький займався викладанням «вольних наук» в школі при Андріївському монастирі. Помер у Москві 1675 р.
В описі Павла Алеппського, який з Антіохійським Патріархом подорожував через Україну до Московії в 1654 р., читаємо: «Знай, що по всій землі козацькій, в кожному місті, в кожному селі для їхніх убогих, немічних та сиріт збудовано по краю чи в середині населеного місця будинки, в яких вони мають притулок». Притулки (шпиталі) утримувались коштом братств.
Основну шкоду громадському здоров’ю несли пошесні, або морові хвороби. Найнищівнішими були епідемії чуми, віспи, тифів. Особливе місце в історії медицини зайняла пандемія чуми — «чорна смерть» — в середині XIV ст., коли вона обійшла усі відомі в ті часи країни, знищивши чверть людства.
Великі епідемії виникали і в наступні роки. Так, епідемія чуми 1623 р. забрала у Львові 20 тис. людей, вулиці міста були завалені трупами. Боротьбу проти чуми очолював війт — доктор Мартин Кампіан, який один з влади залишився у місті; портрет цієї мужньої людини зберігається в історичному музеї Львова.
Винятково тяжкі злигодні переживала Україна під час Визвольної війни. Поля були спустошені. На Поділлі в 1650 р. народ вживав у їжу листя дерев та коріння. За свідченнями сучасників, натовпи голодних, опухлих людей рушили на Задніпров’я, шукаючи там порятунку. Одночасно з півдня через Молдавію поширилась на Україну чума, від якої «люди падали і лежали по дорогах, як дрова». 1652 р. військо Богдана Хмельницького після перемоги на Батозькому полі почало облогу Кам’янця-Подільського, але через «морове повітря» змушене було її зняти. В наступному році «великий мор був по всій Україні, вельми много померло людей», як читаємо в Чернігівському літописі.
Чума пройшла Україною протягом 1661–1664 рр, потім — 1673 р. Цього року особливо потерпіла людність Львова і Запоріжжя. Козацька рада постановила відокремити заражені курені, проте епідемія поширювалася і залишала по собі багато жертв.
Протягом століть в Україні існував звичай при виникненні пошесті будувати церкву всією громадою за одну добу.
Доктор медицини Слежковський у своїй книжці «Про запобігання моровому повітрю та лікування його» (1623) з метою запобігання чуми рекомендував натирати тіло соком рути, камфорою та приймати три дні вранці суміш з теріяку Мітрідата, спирту, сечі хлопчика в рівній кількості. При бубонній чумі він радив прикладати до опухів теплі груди щойно забитого пса або розпластаного живцем голуба, або жабу.
Цікавим було медичне забезпечення на Запорізькій Січі. Життя запорізьких козаків здебільшого минало в походах і бойових сутичках. Допомогу при різних пошкодженнях та захворюваннях вони подавали за правилами та засобами народної медицини. Козаки вміли пускати кров, виривати зуби, виготовляти пластирі для лікування ран, накладати лещата при переломах. Вирушаючи в похід, вони разом із запасами зброї і харчами брали й ліки.
Більш-менш докладні відомості про лікувальні звичаї запорізьких козаків знаходимо у рукописах французького інженера Боплана, який прожив на Україні 17 років і свої спостереження виклав у окремій книзі, надрукованій у 1650 р. Він пише: «Я бачив козаків, які, щоб позбутись гарячки, розбавляли у чарці горілки півзаряду пороху, випивали цю суміш, лягали спати і на ранок просинались у доброму стані. Часто бачив я, як козаки, поранені стрілами, коли не було цирульників, самі засипали свої рани невеликою кількістю землі, яку перед цим розтирали на долоні слиною. Козаки хвороб майже не знають. Більша частина з них помирає в сутичках з ворогом або від старості… Від природи наділені вони силою та ростом високим…». Боплан зазначає також, що під час зимових походів серед козаків великих втрат від холоду не було, оскільки вони тричі на день їли гарячу юшку з пива, яку заправляли олією та перцем.
Звичайно, відомості Боплана не завжди вірогідні. Іноді вони ґрунтувалися на переказах і домислах, не відбиваючи повною мірою дійсного стану лікарської допомоги.
З походів запорізькі козаки поверталися з великою кількістю поранених, частина яких залишалась назавжди каліками. З цих причин козаки змушені були мати свої шпиталі.
Перший такий шпиталь було засновано в Дубовому лісі на острові між річками Старою і Новою Самарою. Там були споруджені будинки й церква, оточені захисними ровами.
Наприкінці XVI ст. головним шпиталем козаків стає шпиталь в Трахтемирівському монастирі на Дніпрі нижче Канева.
Надалі головний козацький шпиталь розміщувався в Межигірському монастирі коло Києва. Монастир мав велику книгозбірню, включаючи медичні книжки, з якими знайомилися ченці монастиря. Пізніше гетьман Богдан Хмельницький подарував Межигірському монастирю містечко Вишгород з навколишніми селами за допомогу, яку монастир надавав пораненим козакам.
Військові шпиталі були також у Лебединському монастирі біля Чигирина і Левківському біля Овруча. Монастирі охоче піклувалися про козаків, мали від цього і матеріальний прибуток. В козацьких шпиталях, на противагу цивільним в містах і селах, знаходили притулок не тільки каліки, тут також лікували поранених та хворих. Це були своєрідні перші військові лікувальні заклади в Україні. В самій Запорізькій Січі поранених і хворих лікували цирульники.
Під час свого гетьманування (1750–1764) Кирило Розумовський пробував створити в Батурині університет з медичним факультетом, закупив для цього за кордоном медичне обладнання, запроектував анатомічний театр, побудував лікарню як базу майбутнього університету. Прагнув також перетворити в університет Києво-Могилянську академію. Петербурзька влада ініціативи українського гетьмана заборонила. 1786 р. міщани Чернігова виступили з клопотанням відкрити у місті університет з медичним факультетом. Клопотання також виявилось марним. Київська академія продовжувала відігравати вирішальну роль у підготовці кадрів для шпитальних медичних шкіл усієї Росії. В доповіді Комісії з нагоди нового законоуложення 1798 р. відзначається, що протягом лише 14 років (з 1784 до 1798 р.) з Київської академії вступило до цих медичних шкіл понад 300 осіб. Крім Київської, кадри для медичних шкіл готували здебільшого колегіуми в Чернігові, Переяславі та Харкові. До медичних шкіл йшли переважно найздібніші учні.
Низка учнів академії продовжила свою освіту в західноєвропейських університетах (Іван Козак, Роман Риліїв). Учнями Академії були медики Петро Погорецький, Хома Тихорський, Касіян Ягельський, за неповними даними — 740 українських лікарів. З них 62 українці (для порівняння — 16 росіян) протягом XVIII ст. захистили в європейських університетах дисертації на ступінь доктора медицини, в тому числі в Галле — 16, Лейдені — 17, Страсбурзі — 11, Кеніґсберзі — 3, Геттінгені, Кілі, Єні, Лейпцігу і Единбурзі — по 2, Парижі, Падуї, Ерлянґені, Кракові й Вільні — по одному. Найвидатнішими з них, що започаткували розвиток основних медичних наук в Російській імперії і внесли вагомий вклад у скарбницю світової медицини, були такі:
Олександр Шумлянський (1748–1796), родом з Полтавщини, вчився в Київській академії і Петербурзькій госпітальній школі. Захистив у 1793 р. у Страсбурзькому університеті дисертацію, присвячену побудові нирок. За допомогою нових для того часу методів наповнення судин і мікроскопа він перший описав мальпігієве тільце, встановивши, що воно є не залоза, як вважалося тоді в науці, а судинний клубочок — glomerulus (термін, запропонований О. Шумлянським). Він же відзначив, що glomerulus має навколо себе «кільцеву межу» — оболонку, яку через 57 років, при вже більш досконалій мікроскопічній техніці, вдруге описав англійський учений Боумен. Ця оболонка дістала в науці назву боуменової, незважаючи на те, що сам Боумен визнавав пріоритет у цьому відношенні Шумлянського. У своїй дисертації О. Шумлянський описав і подав малюнок сечових канальців з їх петльовим згином, який у другій половині XIX ст. вдруге був описаний анатомом Ф. Генле і дістав в науці лише його ім’я. Шумлянський довів, що ці канальці не сполучаються з артеріальними капілярами, як це вважали за його часів анатоми. Мартин Тереховськнй (1740–1796), родом з Полтавщини, вчився в Київській академії і Петербурзькій госпітальній школі. Захистив у Страсбурзі докторську дисертацію, в якій довів, що мікроорганізми в настоях води не виникають самостійно, як це вважалося за тих часів більшістю вчених, а заносяться ззовні.
О. Шумлянський і М. Тереховський були відряджені в країни Західної Європи для вивчення постановки медичної освіти. Повернувшись, вони розробили проект перетворення госпітальних шкіл на медико-хірургічні школи. За цією реформою (1786) програми медичних шкіл були наближені до програм медичних факультетів, але справжніми вищими медичними закладами вони стали лише з перетворенням їх у 1798 р. на медико-хірургічні академії, які були створені в Петербурзі та Москві. Нестор Максимович-Амбодик (1744–1812), родом з Полтавщини, після закінчення Київської академії і Петербурзької госпітальної школи дістав докторський диплом у Страсбурзі. Протягом 24 років він викладав акушерство в медичних школах Петербурга, написав перший класичний підручник з акушерства, який мав, за тогочасним звичаєм, довгий заголовок: «Мистецтво сповивання, або наука про бабську справу, де коротко, але зрозуміло пояснюється, яку дітородні жіночі частини будову мають, яким чином слід допомагати вагітним під час пологів, породіллям після пологів, а новонародженим в малолітстві; на 6 розділів поділена і багатьма малюнками споряджена». Він перший увів демонстрацію оперативного акушерства на фантомі, виготовленому за його малюнками, запровадив у нас в практику акушерські кліщі.
Нестор Максимович написав ще «Лікарський тлумачник, або опис цілющих рослин…» з прегарними власними малюнками, «Анатомо-фізіологічний словник», в якому подав багато нових термінів, а також підручник з ботаніки і ботанічний словник. Данило Самойлович (1746–1805), закінчивши Київську академію й Петербурзьку госпітальну школу, служив спочатку полковим лікарем. У 1780 р. дістав докторський диплом у Лейдені.
Після цього майже все життя працював на Україні, вів боротьбу з чумними епідеміями, які вибухали в різних місцевостях нашого краю. Самойлович був близькою людиною до всемогутнього в ті часи фаворита Катерини II графа Потьомкіна, що давало йому можливість необмежено і з великим успіхом здійснювати протичумні заходи; йому належить багато праць російською і французькою мовами, присвячених, головним чином, вивченню чуми. Самойлович у своїх працях переконливо довів, що чума не переноситься «міазмами», що носяться в моровому повітрі, а передається при безпосередньому контакті з хворим. Самойлович запропонував для медичних працівників запобіжне щеплення проти чуми подібно до противіспяної варіоляції. Він розробив нові методи ізоляції і дезинфекції, які не вимагали спалювання будинків і речей захворілих, від чого в ті часи потерпав люд уражених місцевостей. Своїми працями він багато сприяв проведенню санітарних заходів у російській армії.
Самойлович робив наполегливі спроби за допомогою патологоанатомічних розтинів і мікроскопічних досліджень знайти збудника чуми. Зрозуміло, що ці спроби через недосконалість тогочасної мікроскопічної техніки не дали результату. 29 липня 1784 р. Д. Самойлович заснував у Херсоні «Зібрання медичне в Херсоні», яке стало першим не лише в Україні, а й у всій Російській імперії науковим медичним товариством. Об’єднувало 10 лікарів, оголосило конкурс на кращу роботу про хвороби на Херсонщині. Данила Самойловича було обрано членом 12 іноземних академій. Не був він лише членом Петербурзької академії. Помер Д. Самойлович на посту — в боротьбі з чумою.
Видатним борцем з чумою був також доктор медицини, уродженець Полтавщини Іван Полетика (1722–1783). Навчався в Київській академії, медицину студіював у містах Кіль та Лейден. Був другим після Г. Дрогобича українським вченим, що у XVIII ст. очолював університетську кафедру в Західній Європі, а саме в Кільській медичній академії (1755–1776). З інших видатних досягнень українських медиків XVIII ст. слід згадати такі. 1789 р. Степан Андрієвський, уродженець Чернігівщини, вихованець Києво-Могилянської академії, досліджуючи сибірку в Челябінській провінції, вперше у світі довів її заразність, прищепивши собі сибірку від хворого. 1792 р. Краківський університет присвоїв звання «Доктора медицини, хірургії і акушерської справи» Якову Постоловському, вихідцю з вінницької міщанської сім’ї, а 1794 р. українець Хома Борсук-Мойсеїв, уродженець Чернігівщини і вихованець Києво-Могилянської академії, захистив першу з медицини дисертацію у Московському університеті «Про дихання».
З початком другої половини XVIII ст. до програми Києво-Могилянської академії було введено всесвітню історію, тригонометрію, фізику, астрономію, архітектуру, малярство, іноземні мови, з 1802 р. в академії запроваджено курс медицини. 1787 р. в Єлисаветграді в період російсько-турецької війни заходами Д. Самойловича при військовому шпиталі для потреб армії засновано першу в Україні Медико-хірургічну школу. Це була вища медична школа, яка за час свого існування до 1797 р. підготувала 153 лікарів та підлікарів. Навчання в школі провадилося латинською, російською та німецькою мовами. Серед викладачів школи найвидатнішим був Є.О. Мухін, що викладав остеологію та десмургію, а також був прозектором анатомії. Єфрем Мухін (1766–1850), уродженець Слобожанщини, випускник Харківського колегіуму, після Єлисаветграда — професор Московського університету, в рукописі своєї докторської дисертації (захищена в Ґеттінґені, 1804) вперше виклав основи рефлекторної теорії, розвинув вчення про провідну роль головного мозку в життєдіяльності організму, підкреслював основну роль нервової системи у виникненні захворювань (теорія нервізму). За часів тоталітаризму основоположниками нервізму в країні називали С.П. Боткіна та І.П. Павлова.
