МЕДИЧНА БІОЕТИКА, ДЕОНТОЛОГІЯ: ПРЕДМЕТ, МЕТА І ЗАВДАННЯ.

МЕДИЧНА БІОЕТИКА, ДЕОНТОЛОГІЯ: ПРЕДМЕТ, МЕТА І ЗАВДАННЯ.

ЕТИКО-ДЕОНТОЛОГІЧНІ КОДЕКСИ ПРОФЕСІЇ МЕДИЧНОЇ СЕСТРИ.

МОРАЛЬНІ ЯКОСТІ МЕДИЧНОГО ПРАЦІВНИКА.

 

Виникнення біоетики в 60-х рр.. ХХ ст. пов’язано з низкою обставин.

1. З’являється необхідність і потреба осмислення і моральної оцінки досліджень у сфері біології та медицини, які бурхливо розвиваються. Їх досягнення – грандіозні зміни в технічному і технологічному переозброєнні медицини, кардинальні зрушення у медико-клінічній практиці, успіхи генної інженерії, поява найновіших біотехнологій, можливості трансплантології і тривалого підтримання життя вмираючого пацієнта – виразно продемонстрували небезпеку ставлення до людини тільки як до об’єкта спостереження, експериментування та маніпулювання. Виникла актуальною необхідність вдосконалення і переосмислення етико-гуманістичних чинників у професійній діяльності медиків і біологів.

2. В умовах гуманізації суспільної моралі збільшується увага до прав людини. Фундаментальною проблемою сучасної біомедицини стає захист прав людини при зустрічі її – вимушеній або добровільній – з медико-біологічними впливами і маніпуляціями. Турбота про життя і здоров’я починає розглядатися як право кожної людини, а не пріоритетне право обмеженого кола осіб (медиків і біологів), які раніше вважали це своїм корпоративним професійним привілеєм.

3. Відбувається процес трансформації традиційної етики взагалі і медичної етики зокрема. Потреба у більш адекватній моделі взаємовідносин «дійових осіб» у галузі біології та медицини, заснованої на сучасних гуманістичних і демократичних цінностях, спричинила появу не тільки біоетики, а й екологічної етики, а потім і біомедичної етики, які поєднують у собі гуманістичне і природниче знання.

Біоетика з’являється на фоні медичної етики (а точніше – медичної деонтології), яка діяла впродовж тисячоліть і давно визначила свою нішу в системі загальномедичних та етичних знань. Питання полягало, здавалося б, лише в розподілі сфер їх впливу, але ситуація ускладнилася тим, що в науковий обіг вводиться ще одне поняття – біомедична етика (БМЕ), яку відразу ж стали ототожнювати з біо-та медичною етикою, практично не розмежовуючи цих понять. Одночасно з виникненням цих напрямів і незалежно від них в етиці формується ще одне нове поняття і напрям – екологічна етика – як відповідь на екологічну катастрофу, що загрожує світу, і пов’язану з нею проблему виживання всього живого. Поява цих галузей етики виявляється в руслі тенденцій сучасної практико-орієнтованої прикладної етики і відповідає всім її вимогам, а можливість розділити їх «сфери впливу» дозволяє наступним чином визначити їх сутність, статус та ієрархію:

• екологічна етика – предметом якої виступають найбільш фундаментальні принципи і проблеми моральних взаємних відносин у тріаді «Людина – Природа – Суспільство », де всі учасники розглядаються як автономні моральні суб’єкти, і вся Природа включається в коло турбот, уваги і взаємності; ціннісно-світоглядною основою екоетики виступають відмова від «егоцентризму» і усвідомлення морального ставлення до природи – живої і неживої;

• біоетика – сукупність моральних норм із різним ступенем систематизації, раціоналізації, композиції та інституційної підтримки, орієнтована на вироблення і встановлення в практиці біо-та медичних досліджень морального ставлення до Життя взагалі і до будь-чого Живого, на турботу про права біоса на основі швейцарського принципу благоговіння перед життям;

• біомедична етика – прикладна етика, основна особливість якої полягає в конкретизації загальнолюдських моральних норм і принципів стосовно певним ситуаціям, для окремих груп людей, з урахуванням специфіки їх діяльності (лікувальної або дослідницької); полем діяльності БМП є моральне ставлення суспільства в цілому і професіоналів – медиків та біологів – до людини, її життю, здоров’ю, смерті – як у процесі лікування, так і в ході проведених за його участю досліджень; це галузь знання, предметом якої виступають практичні моральні проблеми, що мають прикордонний і відкритий характер;

• медична етика – професійна етика, конкретизує загальні моральні вимоги стосовно своєрідності професії і займається нормами і правилами професійної поведінки; її особливостями є, по-перше, «Санкціонування» конкретної професії як особливої місії, «священнодійства» – служіння в професії лікаря, зведення її до рівня етичних норм, по-друге, виявлення і санкціонування в ній таких особливостей і ситуацій, в яких іноді потрібно відступити від загальних моральних заповідей, «виправдати» ці відступи, кваліфікуючи їх як «неминуче зло», і в той же час мінімізувати їх. Медична етика включає традиційні установки медичної деонтології, але не зводиться до неї, а піднімається на новий рівень осмислення етичних проблем, що виникають в ході медичних маніпуляцій і відносин у системі «лікар-хворий».

Таким чином, функціональні відмінності цих етик полягають у тому, що екоетика стає універсальною етикою людської діяльності, виконуючи функцію методологічного підстави інших етик. Біоетика регулює відношення людини до життя взагалі, орієнтуючи його на захист прав всього живого, в той час як біомедична етика висуває на перший план захист життя і здоров’я людини, а медична етика встановлює норми відносин у медицині між взаємодіючими суб’єктами – лікарем і пацієнтом. При цьому вони не в якому разі не повинні розглядатися як рядоположення. Між цими видами етик існує складний взаємозв’язок. Так, біоетика тісно пов’язана з екологічною етикою. Екоетика передбачає новий тип громадського моральної свідомості – енвайронментальний, що синтезує глобальне бачення світу зі справді гуманістичними цінностями. Такий підхід знаходить конкретний прояв у двох основних принципах – екоцентризмі і біоцентризмі, об’єднаних загальним предметом – ставленням людини і природи, що і є базисом як для екоетики, так і біоетики. Не розглядаючи тут їх складні внутрішні відносини і відмінності, виявимо їх єдність, спільність, підстави «співпраці». На теоретичному рівні можливість подібного підходу визначається моральними принципами, цінностями і імперативами, однаково «пронизують» їх сфери взаємодії та виступаючими регулятивами біоетики, екоетики і суспільної моралі в цілому.

Загальним і, безумовно, чільним принципом виступає тут принцип «Благоговіння перед життям» А. Швейцера, що вимагає від людини «ставитися з благоговінням до кожної живої істоти і поважати його як власне життя ». Цей принцип передбачає любов, самопожертву, співчуття і прагнення допомогти будь-якій живій істоті. Моральною людина є «тільки тоді, коли він кориться внутрішньому спонуканню допомагати будь життя, яким він може допомогти, і утримується від того, щоб заподіяти живому яку небудь шкоду »(А. Швейцер), коли він виявляє рівне благоговіння як по відношенню до власного життя, так і по відношенню до будь-якої іншої.

Особливо тісний взаємозв’язок існує між біоетикою та біомедичної етикою.

Обумовлена вона, перш за все, тим, що сьогодні багато досліджень і дії фахівців в сферах і біології, і медицини, зачіпають безпосередні життєві інтереси людини. Тому потрібно моральна визначеність щодо феноменів життя і смерті – все, що входить в проблемне поле та біоетики, і БМП. Разом з тим, смисловим ядром БМП, своєрідною призмою, через яку визначається етичний зміст і медичних маніпуляцій, і біологічних досліджень, є медична практика, виходить за рамки біоетики. Крім того, якщо на рівні БМП можливі й навіть необхідні взаємовиключні точки зору, «відкриті» проблеми, плюралізм думок і навіть відсутність згоди на нормативному рівні, то біоетика прагне до визначеності і нормативності. При цьому, якщо рішення «відкритих» проблем БМП здійснюється, як правило, на індивідуальному рівні, шляхом особистого вибору, то їх реалізація в сфері біоетики переходить на рівень інституційної, публічної значимості і повинна залежати від рішення не тільки професіоналів, а й усього суспільства. Разом з тим за своїм цілям, завданням і проблемам, за суб’єктами діяльності (в обох випадках їм частіше за все є лікар або медик-дослідник), а головне – по об’єкту своєї «турботи» біоетика і БМП настільки близькі один одному, що має сенс розглядати їх в єдиному контексті як комплементарні, взаємодоповнюючі.

Маючи багато спільного з екоетики і БМП, біоетика відрізняється від традиційної медичної етики, в тому числі і деонтології. Вона включає в себе коло проблем, виходять за рамки останніх: наприклад, проблеми трансплантації, суїциду, психічної “норми” і патології та ряд інших «відкритих» проблем. Крім того, вона вирішує свої питання не на вузько спеціальною, корпоративною, а на більш широкої науковій та соціальній основі. Сьогодні вона стає найважливішою етичною складовою не тільки медицини і охорони здоров’я, а й соціальної роботи, діяльності екологічних, науково-дослідних, освітніх і громадських центрів і організацій. Біоетика розширює межі корпоративної свідомості медиків, біологів, філософів, політиків і соціологів, дозволяє долати вузькі рамки буденності аж до осмислення глобальних проблем людства, стаючи світоглядною підставою всіх видів діяльності людей.

По відношенню до біомедичної і традиційної медичної етики біоетика має особливий статус: вона «охоплює» їх собою і, будучи ширше і глибше їх, тягнеться за їх межі. Це обумовлено низкою її принципових особливостей:

• вона носить універсальний і глобальний характер;

• її приписи нормативними;

• вона відрізняється публічністю;

• її характерною рисою на сучасному етапі є інституційно.

В умовах сучасної гуманістичної парадигми саме біоетика забезпечує вирішення протиріччя між антропоцентризмом «старого» світогляду, який робив людину винятковим центром світобудови, і новим, «не-антропоцентричним» підходом, які піклуються про Життя і Живому у всіх їх проявах. Таким чином, біоетика з одного боку, стає глобальною біоетикою (В.Р. Поттер), з іншого – основою сучасної гуманологіі (Г.Л. Тульчинський), відкриваючи нову «пост-людяність» – людяність більш високого рівня, що виявляє здатність особистості до турботи про життя і правах всього Живого на до-, не-і недо-людському рівні, що виводить людяність за межі людського як біологічного виду. Іншими словами, біоетика виробляє нові моральні норми поведінки особистості як в «людських», так і в «Нелюдських» ситуаціях, орієнтує людину на відмову від власного антропоегоїзму і вчать його проявляти Любов, Повага і Відповідальність по відношенню до всього природного світу. Саме біоетичні концепції припускають оптимальне співвідношення інтересів людства і всієї іншої біосфери – «Іншого Живого», при якому, впливаючи на об’єкти живої природи, використовуючи їх у своїх цілях, людина зобов’язанна враховувати їхні можливості та інтереси. Таким чином, в рамках біоетики корінна зміна морально-етичного ставлення до природи полягає в тому, що гуманізм людини повинен виявлятися в ставленні до неї в тій же мірі, як і в міжособистісних відносинах, і щодо його до самого себе. Виявляється воно в прагнення зрозуміти Живе, аж до взаємопроникнення в його відчування і переживання. Для такого спів-почуття, спів-страждання необхідно, щоб будь- живе, в тому числі і «нелюдський суб’єкт», визнавалося джерелом відносин, рівним суб’єкту людському. Це, в свою чергу, вимагає перегляду проблеми моральних цінностей: адже в цьому випадку повинна визнаватися незалежність і внутрішня самоцінність природних феноменів «для себе», незалежно від їх цінності для людини і його потреб. Тому людина не має права вирішувати з позиції користі і доцільності питання про цінності або право на життя того чи іншого Живого (людини, тварини або людського ембріона). Його обов’язок – дбати про права біоса, проявляючи широкий «Людський» підхід, що передбачає перегляд традиційних етичних принципів і формування нових.

Автономія особистості – принцип, заснований на єдності прав лікаря і пацієнта, передбачає їх взаємний діалог, при якому право вибору і відповідальність не зосереджуються цілком у руках лікаря, а розподіляються між ним і пацієнтом.

Згідно з цим принципом, прийняття надійного в етичному відношенні медичного рішення засноване на взаємній повазі лікаря і хворого і їх активному спільному участі в цьому процесі, що вимагає компетентності, інформованості пацієнта і добровільності прийняття рішення. Етичним підставою принципу автономії особистості виступає визнання її незалежності і права на самовизначення. Таким чином, повага автономії відноситься, насамперед, до особистості, що володіє можливістю і правом розпоряджатися своїм життям і здоров’ям, аж до свідомої відмови від лікування, навіть якщо це рішення буде коштувати їй життя.

Гідність – в широкому етичному контексті – самоцінність, якою володіє кожна людина по праву свого народження, оскільки він людина. Гідність проявляється в самоповагу, внутрішньої впевненості особистості у власній цінності, її опорі спробам посягнути на свою індивідуальність і незалежність. Всі люди, і пацієнти в тому числі, незалежно від їх соціального статусу, психічного та фізичного стану та поведінки мають рівні права на визнання і повагу власної гідності. В біоетики цей принцип охоплює навіть ширше коло, ніж принцип автономності, який передбачає усвідомлену дієздатність і самостійність особистості. Повага ж людської гідності пов’язано не тільки з наявністю усвідомлення і почуття свого гідності (їх може і не бути), але і з такими ситуацій, коли людина не в стані висловити свою волю, коли в силу свого фізичного або психічного розладу він не здатний до автономних дій, коли мова йде не про людську особистість, а про людській істоті. Це, наприклад, ситуації вегетативного існування, важкі форми геріатричного стану, експерименти з ембріоном людини та ін Принципи автономії і поваги гідності особистості тісно пов’язані з іншим основоположним принципом біоетики – поінформованим згодою.

Інформована згода – принцип, що вимагає дотримання права пацієнта знати всю правду про стан свого здоров’я, про існуючі способи лікування його захворювання і ризик, пов’язаний з кожним з них. В автономній моделі взаємовідносин цей принцип – не жест доброї волі чи бажання лікаря, це його обов’язок; відповідно отримання інформації стає правом пацієнта. Інформована згода – це комунікативний діалог лікаря і пацієнта, який передбачає дотримання ряду етичних та процесуальних норм: облік психічного стану, рівня культури, національних і релігійних особливостей пацієнта, тактовність лікаря або дослідника, його моральні якості, здатність забезпечити розуміння інформації пацієнтом. Правильне інформування про стан здоров’я і його прогнозі дає пацієнтові можливість самостійно і гідно розпорядитися своїм правом на життя, забезпечуючи йому свободу добровільного вибору.

Добровільність – ще один принцип біоетики, пов’язаний з автономією пацієнта.

Це повага свободи волевиявлення особистості, що передбачає самостійне прийняття нею рішення або згоди на медичні маніпуляції або дослідження при умови інформованості та відсутності зовнішнього примусу – не тільки фізичного або морального тиску, а й залежно будь-якого роду. У свою чергу, добровільність і відсутність залежності приводять до вимоги і очікування взаємної довіри між лікарем і пацієнтом, який проявляється в принципі конфіденційності і строгому дотриманні лікарської таємниці, які традиційно відносяться до галузі медичної деонтології, але набувають сьогодні нового звучання.

Принципи автономії особистості, інформованої згоди, добровільності – це принципи суб’єкт-суб’єктного порядку, що передбачають рівність і незалежність партнерів, активну роль пацієнта і його право на самовизначення в процесі лікування або обстеження. У міру розвитку медицини і залучення в біомедичні дослідження та маніпуляції все більшого числа людей, між ними і професіоналами-медиками особливу роль починають грати принципи суб’єкт-об’єктного ряду, які передбачають турботу суспільства і медиків – лікарів і дослідників про дотримання етичних вимог по відношенню до пацієнтів, що потрапляють в залежність від них. Особливе місце в цій зв’язці займають принципи цілісності та вразливості, висунуті європейськими біоетики.

Ці принципи безпосередньо пов’язані з повагою гідності особистості і зачіпають як фізичну, так і психічну сторони життєдіяльності індивіда. Цілісність – це те, що забезпечує тотожність особистості самій собі, її самоідентифікацію, і тому не повинно піддаватися маніпуляціям або руйнування. Вона пов’язана з «життєвою історією» індивіда, яка створюється пам’яттю про найбільш важливі події власного життя та інтерпретацією життєвого досвіду. Іншими словами, цілісність особистості – це її унікальність, індивідуальність і неповторність. До жаль, деякі медичні втручання, мають благу мету відновити здоров’я людини, поліпшити його стан, часто бувають пов’язані з порушенням цілісності. Необхідність захищати психофізичну цілісність людини, мінімізувати її порушення вимагає розробки етичних і правових норм, відносяться, зокрема, до генетичних маніпуляцій і втручанням в генетичну структуру індивіда, до проблеми використання органів, тканин в процесі їх трансплантації та т.п.

Уразливість як принцип біоетики слід розуміти у двох сенсах. По-перше, як характеристику будь-якого живої істоти, кожної окремої життя, за своєю природою кінцевої і крихкою. У цьому сенсі уразливість як загальна характеристика життя може мати більш широке значення, ніж тільки біоетичні. Вона може стати сполучною ланкою між соціально і морально відчуженими в суспільстві людьми, об’єднавши їх в пошуках подолання власної вразливості. Певною мірою весь прогрес в області медицини і біології може розглядатися як боротьба з людською вразливістю, викликана прагненням мінімізувати її. При цьому вразливість – у тому числі смертність і кінцівку – оптимістично розцінюється як якесь обставина, яка може і має бути подолано. Друге розуміння уразливості (вужче) відноситься до окремим людським групам і популяціям (бідним, малограмотним, дітям, ув’язненим, інвалідам тощо). У цьому сенсі цей принцип стає основою особливої турботи, відповідальності, емпатії по відношенню до іншого, більш слабкому і залежному.

Для своєї реалізації він вимагає дотримання ще одного принципу біоетики – принципу справедливості.

Справедливість – принцип, в основі якого лежить уявлення про рівноправ’я, зрівнює права кожної людини на єдині стартові можливості і дає кожному однакові шанси на гідне життя. Справедливість передбачає реалізацію соціальної програми, відповідно до якої забезпечується рівний доступ усіх верств і груп населення до суспільних благ, в тому числі отримання біомедичних послуг, доступність фармакологічних засобів, захист при проведенні біомедичних досліджень найбільш уразливих верств населення. Однак рівноправність аж ніяк не те ж саме, що рівність. Люди рівні у своїх правах, але не рівні у своїх можливостях, здібностях, інтересах, потребах. Тому спеціальна роль відводиться в біоетики захист прав найбільш вразливих верств населення. Крім того, відповідно до принципу справедливості, користь для пацієнта завжди повинна перевищувати науковий чи громадський інтерес.

Останнім часом все більш обговорюваним в біоетики стає принцип обережності, регулюючий прийняття рішень і здійснення дослідницької і клінічної діяльності, коли наслідки її невизначені і викликають побоювання в силу непередбачуваності або несприятливого розвитку ситуації. Принцип обережності грунтується на вимозі «не нашкодь» і почутті відповідальності  тих, хто приймає рішення, робить прогнози і здійснює медичну діяльність. Він обумовлений високим ступенем ризику в медицині і передбачає необхідність обережного ставлення лікаря до проблеми вибору цілей і засобів, щоб уникнути або зменшити морально неприйнятний збиток. Під ним розуміється те, що може загрожувати життю або здоров’ю людей; або бути серйозним і практично непоправних; або наноситися без належної уваги до прав тих, кому заподіюється. Принцип обережності включає також внутрішню захист лікаря від самого себе – власних аморальних вчинків, і від сваволі інших (наприклад, адміністрації або звинувачень з боку родичів хворого).

Зведення воєдино і порівняння американської та західноєвропейської моделей біоетичних принципів демонструє, перш за все, їх концептуальну єдність і, отже, «працездатність» в будь-яких умовах. З іншого боку, простежується і певна різниця. Американська модель орієнтована, в основному, на індивідуальне взаємодія лікаря і пацієнта, у той час як європейська носить більш «соціологізований» характер. У європейській біоетики фундаментальні моральні принципи розглядаються як норми захисту особи в державі, що вимагає більш широкого соціального контексту справедливості, відповідальності та солідарності. В Білорусі концепція біоетики будується на універсальних принципах – і «американських», і «Європейських» – але крен робиться в бік їх соціологізації.

Специфіка вищих моральних цінностей в біоетики

До числа вищих моральних цінностей, найбільш значущих в медичній практиці та мають свою специфіку в біоетики, відносяться добро і зло, страждання і співчуття, __ помилки, а також обов’язок і честь лікаря і гідність пацієнта.

Добро і Зло є універсальними етичними характеристиками і критеріями розмежування морального і аморального в будь поведінкової діяльності людини. Ласкаво є все, що спрямоване на творення, збереження і зміцнення блага; Зло є знищення, руйнування блага. Особливого значення набувають вони в медицині, від якої багато в чому залежить не тільки збереження, але і якість життя людей. Лікарі, медичні сестри, фармацевтичні працівники вже в силу своєї професії націлені на Добро. Не випадково всі професійні медичні кодекси і клятви, що визначають ідеали, мотиви і дії лікаря, містять в собі норми добра: Святість життя, Благоговіння перед життям, «Не нашкодь »,« Не убий ». Ними повинен, перш за все, керуватися медик при визначенні стратегії і тактики лікування або дослідження. Ці норми самі по собі є добро і націлені на добро. Здавалося б, їх дотримання автоматично вирішує проблему Добра і Зла. Однак моральні колізії медицини тут тільки починаються.

Як стверджував Сократ, ніхто свідомо зла не творить: його роблять через незнання. Але якщо порушив основну заповідь медицини «Не нашкодь» – створив зло, не бажаючи того, не спеціально, а по «незнання», чи виправдовує це Зло? І яке це незнання: незнання самої медицини (яка дійсно сьогодні ще багато чого не знає і не вміє) або власне невігластво лікаря? Часто фразою «медицина тут безсила» некомпетентні, недостатньо професійні лікарі прикривають своє особисте безсилля і чиниться ними зло. Медицина вже знає, може, вміє, а лікар не чув, не читав, не знає, як і раніше залишається на рівні застарілих підручників, та й їх-то пам’ятає досить смутно.

Або: що означає біблійне, загальнолюдське «Не убий» в медицині, коли, незважаючи на дії лікаря або навіть в їх результаті настає смерть хворого? Це «вбивство»? І якщо так, то чи завжди це «вбивство» – зло? А якщо це допомога хворому в припиненні його страждань?

Але чи має лікар юридичне і моральне право на подібну «допомогу»? Або інша традиційна медико-морально-релігійна проблема: аборт – це вбивство? Це порушення заповіді «не убий»? І як вирішити тут проблему добра і зла, особливо якщо мова йде про плід з заздалегідь відомими аномаліями розвитку? Як бачимо, проблема Добра і Зла в біоетики націлює на неоднозначні рішення в конкретних ситуаціях, які ускладнюються тим обставиною, що в реальному житті немає абсолютного Добра і абсолютного Зла. Кожна дія лікаря може в тій чи іншій мірі нести в собі і те, і інше. Завдання лікаря – зуміти виявити цю ступінь і мінімізувати Зло, максимально творячи Добро.

Конкретним проявом Добра і Зла в медицині виступають Страждання і Співчуття, взаємодоповнюючі один одного. Глибоко помиляються ті, хто вважає, що медична професія виробляє особливу душевну стійкість, несприйнятливість до чужого болю і страждання. І у лікарів, якими б мужніми вони не здавалися, є межа – межа витримки і терпіння, визначається його ставленням до страждання і здатністю до співчуття.

Страждання – емоційний стан людини, що породжується труднощами, перевищують його фізичні, душевні і духовні можливості; фізична або моральна мука, біль. В етиці воно розглядається як школа життя, тому що 1) вчить правді і справедливості, 2) очищає душу, заспокоюючи совість, 3) облагороджує людину, будучи джерелом моральних цінностей; 4) загартовує волю, витримку, наполегливість.

Страждання буває пов’язано з особистими установками людини, викликане спогадами або передбаченням умов, за яких воно виникало або повинна виникнути. Але якими б не були причини страждання, безумовно, одне: «Будь-яке страждання і хвороба вносять в духовний світ людини такі зміни, які змінюють часом гармонію особистості, а також характер ставлення до самого себе, до всього навколишнього »(Г.І. Россалімо). Це ситуація, в якій людина відчуває себе самотнім, які потерпіли поразку. Будучи не в змозі подолати труднощі самостійно, страждає людина потребує підтримки. Тим більше в такій підтримки потребує хвора людина. Саме це змушує його звернутися до лікаря, в якому хворий бачить, перш за все, людину, здатну допомогти йому звільнитися від страждання. В цьому і полягає основне призначення лікаря. Тому лікар не може змиритися зі стражданнями хворого і звикнути до них. Він повинен знати, які причини страждання, як воно виявляється і як допомогти пацієнтові подолати його.

Однак страждання – це ще показник і симптом хвороби, тому лікар повинен бути обережний в прагненні полегшити страждання хворого. Існує кореляція між стражданням і болем: біль відчуває тіло, а страждання – особистість; біль не обов’язково тягне за собою страждання; страждання людина може відчувати і без болю, біль супроводжується стражданням, коли вона нестерпна, не припиняється, вселяє страх або відраза; біль переборна, якщо вона має сенс; відчуває страждання не тільки той, хто відчуває біль, але і співпереживати йому. Тому, прагнучи полегшити страждання хворого, лікар не повинен робити це самоціллю, домагаючись полегшення будь-яку ціну (Наприклад, ціною освіти згодом у хворого наркотичної залежності).

Моральний орієнтир лікаря щодо до страждання хворого дає співчуття, допомагаючи йому знаходити «золоту середину», проявляти необхідну гнучкість, полегшуючи або зберігаючи страждання. Для лікаря це елемент його професіоналізму. Співчуття – жалість, співчуття, що викликаються нещастям, горем, стражданням іншої людини, поєднане з бажанням допомогти йому. Спів-страждання як здатність страждати разом з іншим, співчувати, співпереживати, співчувати йому – невід’ємне якість лікаря, в основі якого лежить високорозвинена емоційно-почуттєва сторона особистості. Однак існує точка зору, що співчуття «заважає» лікаря: перешкоджає моментального прийняття рішення, змушує його вагатися, втрачати дорогоцінний час в екстремальних ситуаціях, відволікає на емоційні переживання замість того, щоб сконцентрувати всі сили на раціонально-розумове аналізі ходу хвороби, стратегії і тактики її подолання, пошуках оптимальної методики лікування. Моральна цінність співчуття визначається ступенем його дієвості. Формами прояву співчуття виступають: підтримка словом і ділом, благодійність, вміння прощати. Разом з тим існує, як писав С. Цвейг, «співчуття малодушне і сентиментальне, … нетерпіння серця, поспішає скоріше позбутися від обтяжливого відчуття при вигляді чужого нещастя; це не співчуття, а лише інстинктивне бажання захистити свій спокій від страждань ближнього … Лікарю повинно бути властиво співчуття істинне, яке вимагає дій, а не сентиментів, знає, чого хоче, і сповнений рішучості, страждаючи і співчуваючи, зробити все, що в людських силах ».

Найбільш дієвою формою співчуття хворому з боку медичних працівників виступає милосердя – загальнолюдська цінність, прояв людського в людину, «сердолюбство, готовність робити добро кожному, любов на ділі» (Вол. Даль). В медичній практиці це найбільш «практична» форма співчуття хворому, «Співчуття дією». Разом з тим будь-яка дія при певних умовах може привести до протилежних результатів. Якщо, проявляючи милосердя, постійно звільняти хворого від подолання труднощів, то, ввійшовши в роль страждальця, він не захоче з неї виходити. Йому сподобається, що за ним доглядають, проявляють увагу. Хворий стає примхливим і пасивним, не бере активної участі в лікуванні, не включає внутрішні резерви свого організму, не орієнтує себе на подолання хвороби. В медичній практиці, де лікарі, медсестри, фармацевтичні працівники часто мають справу з інвалідами, важкохворими, немічними, старими, роль милосердя особливо велика.

Наприклад, поняття милосердя лягло в основу назви однієї з медичних професій – «Сестра милосердя». В історії медицини можна знайти чимало прикладів, коли лікарі були зачинателями добрих справ, проявляючи тим самим любов до людей, вірність принципам гуманізму і милосердя. Не випадково на могильному камені чудового російського лікаря-гуманіста XIX в. Ф. І. Гааза був написаний девіз його життя: «Поспішайте робити добро».

Величезну роль відіграє і емпатія, що виявляється в співчутті, співпереживанні хворому з боку медичних працівників. Емпатія – це здатність емоційно відгукуватися на переживання іншого, в чому особливо потребують хворі. Уважно вислуховуючи хворого, співчуваючи йому, лікар, сестра дають йому можливість висловитися і тим самим полегшити його душевний стан. Найбільш високий рівень емпатії, що вимагає великої самовіддачі – співучасть, вміння «взяти біль пацієнта на себе» і допомогти йому дією.

Особливе місце в біоетики займають Свобода і Відповідальність в діяльності лікаря. Свобода – філософсько-етичне поняття, що виражає здатність людини до морального самовизначення, моральної автономії, інтелектуально-моральному волевиявленню; поведінка, яка залежить від власних дій, свідомості і волі індивіда.

Моральна свобода передбачає перетворення моральних вимог у внутрішні потреби, переконання людини. Індивід вільний, якщо він здатний свідомо приймати рішення, враховувати наслідки власної поведінки і керувати ним. В діяльності лікаря свобода виявляється в його умінні: 1) робити усвідомлений моральний вибір дій і вчинків, у тому числі застосовувати (або відкривати) нові наукові методи, наукові знання в медицині, 2) давати своїм діям і вчинкам моральну оцінку,3) передбачити їх наслідки, 4) здійснювати розумний контроль над своєю поведінкою, почуттями, пристрастями, бажаннями. В біоетики поняття свобода конкретизується через такі поняття, як «свобода прийняття рішення», «свобода дій», «свобода вибору» і виступає в тісному взаємозв’язку з морально-правовою відповідальністю суб’єкта, приймає рішення в конкретній біомедичної ситуації.

Формою прояву свободи лікаря виступає в медицині моральний вибір, вимагає від нього рішучості, змушує переходити від роздумів і сумнівів до дій. Разом з тим, навіть роблячи правильний вибір, лікар повинен керуватися складною діалектикою мети і засобів, наприклад: чи виправдовує мораль досягнення такого блага, як здоров’я, будь-якими засобами. При розгляді відносини «мета-засоби» в медицині часто упускаються з виду, по-перше, неоднозначність залежності в системі «Лікувальна дія – терапевтичний ефект», по-друге, моральні аспекти цього відносини. Так, твердження «все, що веде до здоров’я, не повинно відхилятися медициною», не містить в собі помилки, але не містить і істини, тому що треба ще переконатися, що якийсь конкретний фактор впливу дійсно лікує хвороби і зміцнює здоров’я.

Широко поширене інше спрощене уявлення: «все, що сприяє здоров’ю, має застосовуватися в медицині ». Звідси всього лише крок до судження: «Мета виправдовує засоби », яке, будь воно прийнято в медицині, стане прикривати будь невігластво, в тому числі знахарство і шарлатанство.

Даючи клятву нести людям добро, лікар практично вже зробив свій вибір. З одного боку, відповідно до власним світоглядом він сам визначає свої подальші дії: «Будь-коли допомагати кожному хворому, незалежно від його соціального походження, віросповідання і національності ». З іншого – відповідно до моральними вимогами суспільства, він буде діяти більш відповідально. Сьогодні категорія свободи зазнає переосмислення – у напрямку від свободи споживчої («свободи від») до свободи творчої («свободу для»). Сучасні біомедичні дослідження та маніпуляції дозволяють людині в певній мірі досягти «свободи від». Він звільняється від природних форм залежно від зовнішнього світу, може задовольняти свої зростаючі потреби: збільшувати активний період життя, звільнятися від раніше невиліковних хвороб, змінювати зовнішність, стать, здійснювати особистий вибір – мати чи не мати дітей і т.д. Але, відділяючись від природного єства і підносячись над світом, людина часом потрапляє у все більшу залежність від сучасних технічних засобів. Разом з тим тільки в своїй органічній цілісності, творінні самого себе людина наближається до свободи творчої – «свободу для себе».

У багатьох медико-етичних кодексах XX в. особливо підкреслюється, що лікар у своїх рішеннях повинен мати професійну незалежність і свободу. Свобода лікаря забезпечена гуманістичними принципами, яким підкоряється його діяльність; обмежена рівнем розвитку медицини і знань лікаря, технічним оснащенням, наявністю лікарських засобів, а також зовнішніми обставинами: економічними можливостями суспільства, політичним режимом, соціальним чи національним нерівністю, рівнем культури населення. Крім того, свобода лікаря обмежена імовірнісним характером наукового знання в медицині: конкретні наукові істини містять в собі момент відносності, що призводить до необхідності робити важкий моральний вибір. При цьому свобода дій лікаря нерозривно пов’язана з його правами: на що він має право? Виявляється, на дуже небагато. Дії його регламентовані і обмежені клятвою Гіппократа, застарілими методиками, інструкціями, наказами, розпорядженнями – від МОЗ до головлікаря своєї лікарні.

Разом з тим об’єктивна логіка така, що автономія, суверенність особистості лікаря, його моральна свобода врівноважуються відповідальністю, яка проявляється як зворотна сторона вільно прийнятого рішення, як природний наслідок свободи вибору. Моральна відповідальність – це вміння, здатність і готовність думати про наслідки своїх дій і нести відповідь за них. Для лікаря вона визначається дотриманням їм основоположних принципів медичної етики, насамперед, принципу «Не нашкодь». Види відповідальності визначаються тим, перед ким (чим) і за що лікар несеїї. Виділяються: 1) відповідальність лікаря перед самим собою: роблячи вибір, він «вибирає себе », своє життя, своє місце у професії і тому несе за них відповідальність, 2) відповідальність лікаря як професіонала за життя і здоров’я пацієнтів, за свої конкретні дії і вчинки перед ними, особливо якщо зачіпаються їхні інтереси; тут моральна відповідальність може збігатися з правової та адміністративної відповідальністю, зокрема, якщо мова йде про лікарську помилку або ризик (Диференціація понять «нещасний випадок» або «лікарська помилка» для юридичних органів самостійного значення не має), 3) відповідальність людини перед світом і людством, що вимагає особливої самовключення людини в систему природних і соціальних зв’язків, їх усвідомлення (наприклад, при проведенні досліджень по створенню нових біотехнологій). Міра моральної відповідальності залежить 1) від ступеня самостійності здійснюється дії, однак наявність примусу не знімає відповідальності з особи, 2) від значущості вчиненого діяння для доль інших людей; 3) від масштабів прийнятих рішень: чи йде мова про долю окремої людини або про долях людського генофонду, 4) від впливовості, авторитету, суспільного положення або посади особи, яка приймає рішення (вони різні, наприклад, у Міністра охорони здоров’я або лікаря сільській лікарні). При цьому свобода і відповідальність знаходяться в прямій залежності: чим ширше простір свободи, тим більше відповідальність лікаря, пов’язана з дотриманням ним основних моральних принципів.

Лікар не тільки має право на свободу, він «приречений» на свободу дій. Виявляється це, зокрема, у праві на ризик, який присутній в діяльності лікаря практично постійно. Обумовлено це тим, що природа захворювання за своїм змістом завжди багатше знань медицини про неї. Лікарський ризик – це необхідність прийняття рішення та здійснення усвідомленого відповідального вибору в екстремальних лікувальних або дослідницьких ситуаціях. Ризик може бути: 1) оперативним – пов’язаним з професійними навичками і досвідченістю / недосвідченістю лікаря; в цьому випадку він відображає рівень знань і можливостей медицини, 2) етичним – відображає область міжособистісних відносин лікаря з хворими, з їх близькими, самооцінку лікарем своїх можливостей і здібностей, 3) розрахованим – у випадку, коли методи діагностичного або лікувального впливу ретельно проаналізовані і лікар вибирає той метод, який пов’язаний з меншим ризиком і більшою ефективністю медичного втручання. «Етичний ризик» зводиться до мінімуму, якщо пацієнт гранично об’єктивно поінформований про дійсний і можливий ризик при проведенні медичних маніпуляцій для його життя і якщо скорочений до мінімуму «оперативний ризик ». Поняття ризику близько, але не тотожне поняттю «небезпека», яке характеризує об’єктивну життєву ситуацію саму по собі; поняття ризику відображає суб’єктивне ставлення лікаря до небезпечної життєвої ситуації.

Оцінка ризику в клінічній практиці і ставлення до нього лікаря – найважливіший аспект проблеми морального вибору в сучасній медицині. У випадках, коли психічне, соматичне або вікове стан пацієнта не дозволяє лікарю зібрати більш повну інформацію про причини, обставини захворювання, обтяженість організму пацієнта спадковістю, дії лікаря можуть приймати «довільний», випадковий характер, і можливість ризику збільшується. Тому вибір оптимальних рішень в клінічній медицині все більше вимагає обліку, оцінки ступеня ризику, що супроводжує застосування сучасних методів лікування. Традиційно проблема ризику найбільш тісно пов’язана з хірургією: «оперативний ризик», який, на жаль, супроводжується певним відсотком смертності, існує при будь хірургічної операції. Сьогодні є тенденція поширення хірургічних методів лікування на багато різновидів патології, які раніше вважалися терапевтичними. Така тенденція, пов’язана з одночасним зростанням ризику при операціях, навіть отримала назву хірургічної агресії. І тепер небажаний ризик, що супроводжував раніше в основному хірургічне втручання, є і в терапевтичних областях, представники яких ще не звикли до відповідної «пильності». Так, велику тривогу викликає зростання ускладнень медикаментозного лікування – ятрогений. Нові питання виникають і у зв’язку з високим ризиком деяких сучасних діагностичних методик дослідження. Тому, відступаючи в деяких випадках від букви заповіді «Не нашкодь!”, біоетика підтверджує значення її духу і протистоїть підвищеної ризикованості методів лікування на сучасному етапі. Як конкретне деонтологічні вказівку норма «Не нашкодь!” «Санкціонує» ризик діагностичного або лікувального впливу тільки в тому випадку, коли він добре розрахований – «розрахований ризик», і лікар вибирає той з двох конкуруючих методів, який пов’язаний з меншим ризиком, або взагалі відмовляється від втручання. Що стосується таких «агресивних» методів лікування, як застосування імунодепресантів в трансплантології, хіміотерапії і променевої терапії в онкології, тетурама в наркології, то з етичної точки зору ризик від їх наслідків не є несподіваним і тому теж може вважатися «розрахованим».

Проблема ризику тісно пов’язана з проблемою новаторства в медицині, коли ризик особливо важко розрахувати. Дерзання, перевага більшого ризику в ім’я більшого блага – Без цього не може бути наукової творчості і прогресу. Проте лікаря-новатора кожен його сміливий крок, пов’язаний з першим застосуванням принципово нового засобу лікування, дається нелегко і супроводжується болісними роздумами, які ніхто не може полегшити або взяти на себе. Це справжнє моральне самотність. Драматизм, притаманний лікуванню, досягає тут свого апогею. Не випадково після невдачі однієї з новаторських операцій і смерті пацієнтки на операційному столі герой повісті відомого хірурга Н.М. Амосова каже собі: «В останній раз, більше не буду. Нехай вмирають без мене ».

Разом з тим право лікаря на ризик часто породжує так звані «лікарські помилки »і ставить питання про« право на помилку »і відповідальності за неї. В біоетики проблема співвідношення лікарської помилки і моральної відповідальності лікаря базується на ряді положень: 1) причини лікарських помилок полягають в надзвичайній складності об’єкта, з яким мають справу медики, в різко збільшеної активності сучасних методів лікування та діагностики, в прогресуючій спеціалізації медицини, тому лікарські помилки часто не залежать від особистості лікаря, 2) аналіз і вивчення лікарських помилок, їх реєстрація та систематизація повинні бути підставою для розвитку науково-медичної думки; 3) необхідно чітко диференціювати незнання і невігластво, що не завжди легко: невігластво лікаря має вести до його дискваліфікації, незнання може бути результатом «Добросовісної помилки», 4) причинний зв’язок між діями (або бездіяльністю) лікаря і погіршенням здоров’я або навіть смертю хворого не означає ще віновності врача: це може бути і нещасний випадок; 5) якщо в моральному плані лікарські помилки можуть бути вибачливо в силу об’єктивних чи суб’єктивних обставин – обмежених, неоптимальних умов діяльності лікаря, виключної складності самої лікарської професії, то в юридично-правовому відношенні акцент зазвичай робиться на винність лікаря і, отже, його відповідальність.

Етична норма лікаря – бути непримиренним до професійних помилок. Тому, по-перше, біоетика вимагає щоразу давати оцінку власної лікарської помилку: навіть якщо вона не тягне за собою кримінальної відповідальності, лікар не звільняється від моральної відповідальності, по-друге, відношення до професійних помилок колег повинно бути прямим і безстороннім. Причому таке принципове ставлення в одних випадках має відігравати роль «звинувачення», виконуючи справедливу караючу функцію; в інших – небайдужа і компетентна позиція колег повинна грати роль «захисту»: адже іноді лікар сам потребує морально-психологічної реабілітації.

Поняттю «лікарська помилка» за своїм змістом близько поняття «нещасний випадок ». У клінічному сенсі вони означають різновиди несприятливих результатів лікування, неправильного лікування, в морально-етичному і те, і інше – поразка лікаря в боротьбі за життя і здоров’я довірив йому пацієнта і, звичайно, нещастя хворого, його близьких. Тому наявність в медичній практиці лікарських помилок і нещасних випадків як неминучих явищ, супутніх лікуванню, ні в якій мірі не повинно означати «Права лікаря на помилку». Подібне право могло б породжувати професійну несумлінність, за якою стоять зазвичай неправильні діагнози захворювань, недооцінка хірургічного ризику, запізніле оперативне втручання та ін. Теза про «Право лікаря на помилку» неспроможний і з логічної, і з світоглядної точки зору.

З точки зору логіки: не можна суще видавати за належне; професійні помилки лікарів – «прикрий шлюб», вони трапляються в силу неконтрольованих лікарем обставин, а не «по праву». З точки зору світоглядної: якщо професійна діяльність лікаря свідомо орієнтується на помилки, вона втрачає свою гуманістичну природу.

Ідея «права на помилку» деморалізує лікарів, тому з позиції біоетики ставлення до професійним помилок повинно бути непримиренним. Свобода і відповідальність в діяльності лікаря найтіснішим чином пов’язані з його ставленням до свого професійного обов’язку, зумовленого цінністю здоров’я та життя людей. Вимоги лікарської моралі завжди носили явно виражений категорично-імперативний характер. Тому іноді всю медичну етику позначають терміном медична деонтологія (від лат. deon – борг), підкреслюючи тим самим значення професійного лікарського обов’язку – найтіснішого переплетення обов’язків лікаря по відношенню до хворого, колегам і суспільству в цілому. Лікарський обов’язок полягає у виконанні лікарем всіх вимог, пов’язаних з його роботою та досягненням головної мети – успіху в лікувальній діяльності та оздоровленні хворого, в незалежності від умов і часу надання медичної допомоги, від стану лікаря та його ставлення до особистості хворого. Лікар повинен бути завжди готовий надати медичну допомогу, індивідуально і вдумливо підходити до кожного хворого, бути уважним і турботливим, виявляти при цьому максимум творчої активності. Виконання лікарського обов’язку пов’язане з низкою етичних проблем. По-перше, лікар повинен чітко усвідомлювати, у чому конкретно полягає його обов’язок як лікаря і людини; в разі розбіжності спробувати поєднати ці «борги», керуючись не тільки моральним кодексом, а й власною совістю. По-друге, професійний лікарський борг категорично забороняє проведення науково необгрунтованих експериментів на живих людях (в тому числі над ув’язненими, безнадійно хворими, розумово неповноцінними) навіть за їх згодою. По-третє, нові, науково обгрунтовані, але ще не допущені до загального застосування методи діагностики, профілактики, лікування та лікарські кошти можуть застосовуватися лікарем по відношенню до хворого лише при дотриманні основних принципів біоетики; їх недотримання при апробації, випробування нового медичного методу чи засобу, не пов’язаного з лікуванням хворого, або несе в собі занадто великий ризик, робить експеримент неправомірним і аморальним. В-четверте, борг лікаря – приходити на допомогу перш за все тим, хто її потребує першу чергу, незалежно від її соціального походження. Перевагу власного інтересу або бажання уникнути неспокою і ризику – це порушення морально-етичного боргу лікаря. Незалежно від причини такий вчинок визнається аморальним і неприпустимим для лікаря.

Вищим проявом професійного обов’язку лікаря є дотримання ним принципу гуманізму, сумлінне виконання ним своїх обов’язків по відношенню до хворому. Пряме порушення професійного боргу – черстве, формальне ставлення лікаря до хворої людини, оскільки віра хворого в успіх лікування, довіра його до медичному персоналу грають часто не меншу роль в одужанні, ніж застосування новітніх ліків та обладнання. Академік В.М. Бехтерєв підкреслював, що якщо хворому після розмови з лікарем не стає легше, це – не лікар. Лікар покликаний психотерапевтичними методами – словом підбадьорення, розради, заспокоєння, чуйним ставленням – тактовно й уміло мобілізувати фізичні і душевні сили хворого на боротьбу з його хворобою.

Професійний борг і людська совість визначають в біоетики ставлення до таких понять, як честь і гідність. В їх основі лежить слідування загальнолюдським моральним цінностям, порядність, культура та інтелігентність лікаря, його професіоналізм і заслужені їм шану і повагу. Честь, як і гідність – етичні оціночні категорії, які відображають моральну цінність особистості і являють собою суспільну та індивідуальну оцінку моральних якостей і вчинків людини. Честь виступає необхідною умовою виконання лікарем свого професійного обов’язку. Як моральний феномен вона є зовнішнє суспільне визнання вчинків людини, її заслуг, що виявляється в шануванні, авторитеті, слави.

Тому почуття честі, внутрішньо притаманне лікаря як особистості, пов’язане з прагненням домогтися високої оцінки з боку оточуючих, похвали, популярності. Честь – це те, що людина повинна завойовувати, домагатися в процесі своєї життєдіяльності.

Професійна честь віддається лікаря відповідно до оцінки, яку отримують його якості як людини і як представника медичної професії, що виконує свій борг.

Разом з тим підтримку честі й гідності лікаря багато в чому залежить не тільки від нього самого, а й від умов, які надає йому держава (оснащення сучасним обладнанням, фармацевтичними засобами, забезпечення робочого місця, підвищення кваліфікації, гідного матеріального винагороди його праці).

Аморально, якщо праця лікаря не оцінюється в суспільстві відповідним чином, якщо лікар не може виписати журнали, купити книги і т.д. Крім економічних факторів, в підтримці і захисті честі лікаря велику роль відіграють фактори соціальні та юридичні.

Незахищеність лікаря і його дій законом призводить часто до відкритості медиків не тільки для критики, а й для прямих звинувачень мало не в злочинах. За відсутності законів, які повинні чітко прописувати права і обов’язки лікаря при трансплантації, реанімації, евтаназії, аборті, лікарі часто бувають змушені відстоювати свою честь не завжди моральним корпоративним способом: об’єднуючись, захищаючи «свого» від «чужих».

При цьому «корпоративна захист» нерідко відстоює не тільки невинного, а й винуватого лікаря, дійсно заплямував честь професії.

Повага гідності грає в біоетики особливу роль, виступаючи одним з її універсальних принципів. Керуючись ним, лікар зобов’язаний шанобливо ставитися до гідності кожного пацієнта, незалежно від його становища, особистісних якостей, стану здоров’я. Святість життя і цінність особистості – головне, що лежить в основі повага гідності будь-якого пацієнта. Абсолютно неприпустимо принижувати гідність пацієнта, бо, принижуючи гідність іншого, ти принижуєш власну людську гідність.

Крім того, в медицині слід мати на увазі складну взаємодію гідності людини з болем і стражданнями. Існує дві протилежні точки зору на вплив болю і страждання на людську гідність. Перша: сильні біль і страждання позбавляють людини гідності; саме тому іноді смерть краще життя в нестерпних фізичних або душевних муках. Друга: у тому, як людина поводиться перед лицем страждань, виявляється його сутність; тому бажання жити всупереч болю та стражданню не применшують, а зміцнюють людську гідність.

Сьогодні повага людської гідності пов’язано і з новими підходами до проблеми вмирання, зокрема, до проблеми «вмирання з гідністю». Людина все частіше йде з життя не вдома, не в колі рідних і близьких, а в лікарні, де процес вмирання жорстко регламентується персоналом клініки і уявленнями, загальноприйнятими у медичній практиці. Будучи до цього вільним у виборі того, як йому слід розпорядитися своєю життям, в її фінальної стадії він виявляється невільним, а іноді і повністю позбавленим права голосу, вимушеним приймати той стиль поведінки, який вважається обов’язковим у громадській думці. Разом з тим вмирання з гідністю повинна включати в себе і повагу особистої унікальності людини, його світоглядних, етіческіх2й, релігійних або атеїстичних поглядів і переконань, його національної приналежності. Спроби вирішити проблему «вмирання з гідністю» робляться сьогодні з двох протилежних сторін: впровадження хоспісного руху та відстоювання права людини на евтаназію.

Психологічні аспекти медичної етики і деонтології

В процесі багатовікової медичної практики склались особливі норми взаємовідносин між хворими і медиками завдяки особливостям професії, яка дозволяє глибоко вникати в людське життя, в його біологічні і соціальні сторони. Ці норми і принципи стали основою для формування медичної етики і деонтології.

Термін “деонтологія” походить від грецьких слів “деон” – обов’язок і “логос” – учення. Медична деонтологія – це вчення і практичне втілення морально-етичних принципів професійної діяльності медиків, спрямованої на створення максимально сприятливих умов для ефективного лікування хворих і профілактики захворювань.

Іншими словами, медична деонтологія – це вчення про обов’язок медика, сукупність етичних норм, яких він повинен дотримуватись при виконанні своїх професійних обов’язків. Термін “деонтологія” вперше впровадив англійський філософ І. Бентам у 1834 р. Проте дане поняття розглядалось ним з позицій вивчення засобів і методів отримання особистої вигоди від певної професії. Ще в часи Київської Русі при монастирях організовувались притулки для надання безплатного догляду за каліками і немічними. У ХІХ ст. в ряді земських губерній царської Росії діяли лікарські суди честі, на яких розбирались випадки негуманної поведінки лікарів щодо хворих. У 1903 р. Спілка уманських лікарів розробила і запровадила до виконання кодекс під назвою “Лікарська етика”. Основні засади сучасної вітчизняної медичної деонтології розробив М. Петров у середині ХХ ст. Ці питання постійно знаходяться в центрі уваги медичної громадськості. Корінні зміни суспільного буття, швидкий прогрес у науці й техніці постійно ставлять як перед медициною в цілому, так і перед медичною деонтологією нові завдання відносно вдосконалення знань і умінь, пов’язаних із сучасними технологіями лікувально-профілактичної діяльності медиків.

Основними завданнями медичної деонтології є:

1) вивчення принципів поведінки медичного персоналу, спрямованих на досягнення максимальної ефективності лікування хворих і профілактики захворювань;

2) аналіз взаємовідносин між медиком і хворим та його родичами, а також між медичними працівниками в колективі;

3) попередження і виключення несприятливих факторів у медичній діяльності та усунення шкідливих наслідків неякісної медичної роботи.

Медична деонтологія спирається на етику – вчення про мораль, взаємини між людьми й обов’язки, які випливають із цих взаємин. Проте між медичною етикою і деонтологією є певна відмінність. Якщо норми медичної етики є спільними для всіх медиків, то деонтологічні правила мають свої специфічні відмінності. Так, деонтологічні правила поведінки медичної сестри дитячої лікарні відрізняються від правил поведінки медика психіатричної клініки. Деонтологія не може дати рекомендації на всі випадки діяльності медика, вона дає їх для типових ситуацій. Знання деонтологічних правил спрямоване на виховання у медиків здатності до самостійного морально-етичного орієнтування у виборі стилю поведінки залежно від конкретних умов. Суттєвою особливістю медичної деонтології є її тісний зв’язок із загальною і медичною психологією. Значною мірою це зумовлено тим, що “психологія лікувального процесу полягає в тому, що при ньому проходить не лише зустріч з пацієнтом (це має місце і у ветеринарії), але і спілкування з ним, виникає бажання обох бути зрозумілими один одному” (А. Білібін).

Для того, щоб стати повноцінним медиком, потрібно не лише дотримуватись таких категорій, як високий професіоналізм, обов’язок, совість, любов до хворого, але і розуміти людей, володіти достатніми знаннями в галузі психології, керувати власними психічними процесами. Без цього не може бути і мови про ефективний вплив на хворого.

Медична деонтологія – це наука не лише про високе покликання медика, а і про те, якою повинна бути особистість медика, якими якостями вона повинна володіти. Під етикою розуміють науку про суть, закони виникнен­ня, розвиток і функції моралі, про відносини між людьми і обов’язки, які випливають з цих відносин. Вперше термін «етика» застосував Арістотель, який розумів її як філософію моральної поведінки людей.

Медична етика вийшла з надр загальної етики і її слід розглядати як специфічний прояв загальної етики. Медична етика — це вчення про роль моральних засад у діяльності, медичних працівників, про їх високогуманне ставлення до людини як необхідну умову успішного лікування хворого.

Науку про професійний обов’язок медичних працівників щодо хворих і здорових людей називають деонтологією.

Деонтологія — це вчення про принципи поведінки медпрацівників з метою забезпечення максимальної користі для хворого. Основою деонтології є адміністративно-регламенту­ючі форми (накази, інструкції) норм поведінки медпраців­ників, їх професійних обов’язків і організації лікувально-діагностичного процесу. Суть деонтології можна викласти такими словами: «До хворого треба ставитись так, як ти хотів би, щоб ставились до тебе».

Після закінчення вищих медичних навчальних закладів молоді лікарі дають клятву Гіппократа. Клятва вимагає від лікаря бути завжди готовим надати медичну допомогу хво­рому. В медичних училищах випускники дають Урочисту обіцянку, яка певною мірою відображає зміст присяги лікаря.

Для того щоб створити умови для дотримання правил деонтології, побудови найсприятливіших взаємин з хворими, лікарі і середні медичні працівники повинні чітко уявляти весь комплекс переживань хворого, пов’язаних з хворобою. Звичайно, крім власне переживань, тобто емоційних порушень, у кожного хворого є також певні уявлення про хворобу, різні думки — судження і висновки, пов’язані з нею. Крім того, хворому притаманні й такі психологічні процеси, як боротьба мотивів, прийняття рішення, прагнення до певної мети, тобто явища, що відносяться до вольової сфери.

Внутрішня картина хвороби — це сукупність не лише емоційних порушень, але й певних процесів інтелектуального та вольового порядку, пов’язаних зі свідомістю, переживан­ням і ставленням до хвороби.

Спрощено структуру внутрішньої картини хвороби можна представити таким чином. Основним і первинним компо­нентом цієї структури є емоційна реакція хворого на факт захворювання. З часом ці емоційні порушення ускладнюються за рахунок недостатності інформації, а також взаємовпливів пацієнтів. Виникають стани страху, тривоги, депресії. Мислення хворого базуються не на логічних зако­номірностях, а на емоційній значимості тих чи інших фактів. Проблеми хвороби займають у ньому непропорційно велике місце, відтісняючи інші проблеми (робота, сім’я, суспільна діяльність). Деякі положення і висновки набувають значення надцінних ідей, які важко піддаються корекції. У людей зі слабкою волею захворювання може призвести до стану па­сивності, депресії. У людей з сильною волею спостерігається прийняття і впровадження в життя рішень, спрямованих як на боротьбу з хворобою та раціональне пристосування до життя, так і на розвиток надцінних і маячних ідей.

Концепція хвороби — це теорія, яка розглядає всі аспекти захворювання: причини, механізми розвитку, клінічні про­яви та їх значення для хворого, прогноз, можливість і ефективність лікування. Зауважимо, що концепція хвороби, створена лікарем, опирається на дані всебічних клінічних досліджень і багатий досвід медицини, тоді як концепція хворого являє собою спотворене розуміння захворювання. Починаючи лікування хворого, медичний персонал повинен з’ясу­вати, в чому полягає концепція хвороби пацієнта і поступово коригувати її, щоб хворий дійшов правильного розуміння свого захворювання і своїх перспектив.

Адекватне ставлення до свого захворювання (здоров’я) — це визнання пацієнтом факту захворювання (рівня здоров’я) із врахуванням медичного висновку, співпраця пацієнта з лікарем і медичною сестрою.

Сірійський лікар Абуль Фарадж, який жив у XIII ст., звертаючись до хворого, говорив: «Нас троє — ти, хвороба і я. Якщо ти будеш з хворобою, вас буде двоє і я залишусь один — ви мене переможете. Якщо ти будеш зі мною, нас буде двоє, хвороба буде одна — ми її переможемо».

Завдання медичного персоналу полягає в тому, щоб створити у хворого розумне ставлення до хвороби, яке забез­печить найкраще дотримання лікувального режиму і проведення лікування в цілому.

Хворий і медичний персонал повинні підтримувати постійний контакт. Для цього визначають мету лікування і його перспективи. Щоб поставити перед хворим певну мету, слід враховувати його особистісні якості і стан вольових процесів. Необхідно всю поведінку хворого підкорити досягненню конкретної мети лікування. Певну роль тут можуть відіграти хворі, які одужують.

Другим психологічним моментом є підтримання надії на успіх лікування. Емоційне обнадіювання має поєднуватись з поясненням хворому основних типів перебігу захворюван­ня. Це застереже хворого від розчарувань у лікуванні при можливому погіршенні його стану. Пацієнт знатиме, що деяке загострення захворювання закономірне, передбачене лікарем і що воно не стане на перешкоді сприятливого перебігу хвороби.

Наведемо варіанти неадекватного ставлення пацієнта до захворювання або стану свого здоров’я: 1) негативне — ігнорування факту Хвороби, впливу факторів ризику, стану передхвороби; 2) зверхнє — недооцінка важкості хвороби, факторів ризику, передхвороби; 3) поринання в хворобу, передхворобу; 4) іпохондричне ставлення — безпідставний страх за здоров’я і життя (при неврозах); 5) утилітарне — одержання певної вигоди від хвороби, матеріальної чи мо­ральної.

Негативний вплив на психіку, емоції і поведінку хворого може справляти лікарняна обстановка, особливо якщо в лікувальному закладі порушуються гігієнічний та ліку­вально-охоронний режими, не дотримуються норми медичної етики й естетики. За таких умов можливе погіршення не лише психічного й емоційного, але й фізичного стану хво­рого, загострення його хвороби. Негативний вплив лікарняної обстановки на здоров’я пацієнта, особливо за умов непра­вильної організації його утримання, визначає поняття «госпіталізм».

Ріст санітарної культури населення вносить ще один ас­пект у взаємини хворого та медичного персоналу. Пацієнт з різних джерел може отримати відомості про свою хворобу, що нерідко дезінформують його, стають причиною сумнівів щодо правильності лікування. Часто таке «медичне» мислен­ня у пацієнтів спостерігається вже в ході обстеження, при ранніх проявах хвороби, коли хворий стурбований змінами самопочуття і стає схильним до помилкових трактувань свого стану» Цьому сприяють побоювання, з якими людина йде на прийом до лікаря, елементи недовіри до можливостей медицини, а іноді й страху. Такі згубні самовпливи хворого у зв’язку з хворобою або певним станом здоров’я називають егогеніями.

Під час госпіталізації хворих слід враховувати проблему сумісності пацієнтів. Ягротогенія — це взаємний вплив пацієнтів, який може бути позитивним або негативним. До хворих з відхиленнями в поведінці має бути особливе став­лення не лише з боку медичного персоналу, а й пацієнтів.

Порушити психологічний спокій хворого може також ятрогенія — патологічний стан, зумовлений необережними висловлюваннями чи діями медичних працівників. Відпо­відаючи на запитання хворих про ті чи інші прояви хвороби, медична сестра повинна продумати, чи не спричиняться її відповіді до марних переживань хворого, чи не призведуть вони до фобії, тобто страху захворіти на ту чи іншу хворобу (наприклад, канцерофобії — страху захворіти на рак, кардіофобії — страху мати захворювання серця тощо). Не можна зловживати в присутності хворого професійними, особливо жаргонними термінами і висловами, які можуть травмувати психіку хворого (неврастенік, істерик, ревматик, артерії твердуваті, склерозовані, аорта дуже ущільнена та ін.).

Документи, які відображають результати лабораторних та інструментальних досліджень, повинні бути недоступними для хворого. Їх не потрібно обговорювати з хворим, оскільки не виключено, що лікар вже інформував хворого про них, а інтерпретація цих даних медичною сестрою може бути дещо іншою — це породить сумніви і недовіру до лікаря і може стати причиною фобій — непереборних нав’язливих страхів.

Однією з форм ятрогенії є так звана німа ятрогенія — вона виникає як наслідок бездіяльності або неуваги персо­налу до хворого, нероз’яснення йому діагнозу (тоді він отри­мує спотворену інформацію з інших джерел).

Для встановлення контакту між хворим і медичною сестрою важливе значення має її особистість. Медична сестра може любити свою професію, прекрасно володіти навичками, однак якщо вона через особливості свого характеру часте конфліктує з хворими, її професійні якості не можуть бути повністю реалізовані. Буває, що часті психоемоційні пере­вантаження у процесі професійної діяльності, а також деякі особливості психічної індивідуальності призводять до того, що її характер змінюється, деформується. Проявляються такі негативні риси, як байдужість, грубість, дратівливість при контакті з хворими, а іноді — пригніченість від безсилля, особливо при лікуванні важко хворих пацієнтів.

Тому медичній сестрі слід оберігати себе від професійної деформації, а також намагатись зберегти душевну рівновагу пацієнта, утвердити в ньому позицію на одужання.

Міжнародна рада сестер — це перша у світі професійна організація жінок. У ній активно працювали медичні сестри США, Англії, Канади й інших країн. У 1934 році Міжнародна рада сестер разом із Лігою Червоного Хреста організували Міжнародний Фонд імені Флоренс Найтінгейл. Мета його — сприяння справі підготовки й розвитку руху медичних сестер. У 1971 році Міжнародною радою сестер було вирішено відзначати 12 травня як Міжнародний день медичної сестри. Хоч офіційне затвердження цього свята відбулося лише в 1971 році, фактично ж воно святкується вже понад сто років. Насправді день медичної сестри відзначається з моменту об’єднання сестер милосердя зі 141 країни в професійну суспільну організацію, назва якої вже згадувалася — Міжнародна рада медичних сестер.

Всесвітній день медичних сестер за рішенням Міжнародної організації Червоного Хреста відзначається на честь англійської медсестри Флоренс Найтінгейл (12.05.1820-13.08.1910), у день її народження. Під час Кримської війни Флоренс Найтінгейл організувала в Туреччині догляд за пораненими солдатами союзників. Саме в ті часи сформувався стійкий стереотип: медсестра — це санітарка, яка виносить з поля бою поранених або стоїть біля операційного столу. Пізніше вона стала засновником перших курсів сестер милосердя в Англії. Кожні два роки Міжнародний Червоний Хрест вручає 50 медалей імені Флоренс Найтінгейл — найвищу нагороду за особливі заслуги для медичних сестер. У Китаї медсестер називають « янголами в білому».

VIDEO

Етико-деонтологічні кодекси професії медичної сестри.

Визначення сестринської справи були дані основоположниками сестринства, професійними сестринськими організаціями.

В історичному аспекті перше наукове визначення сестринської справи дала відома всьому світові медична сестра Флоренс Найтінгейл. У 1859 році в своїх “Нотатках про догляд” вона визначила сестринську справу, як “дію з використання навколишнього середовища з метою більш швидкого видужання пацієнта”. При цьому мета сестринського догляду була визначена так: “створити для пацієнта сприятливі умови для активізації його особистих сил”. Під цими умовами Ф. Найтінгейл мала на увазі чистоту, свіже повітря, правильне харчування. Вона вважала, що догляд за хворими та догляд за здоровими — це дві важливі, але різні сфери медсестринської діяльності:

·             догляд за здоровими — це “підтримка у людини такого стану, при якому хвороба не розвивається”;

·             догляд за хворими — це “допомога людині, яка страждає від хвороби, жити найбільш повноцінним життям, приносити задоволення”.

Закони сестринської діяльності такі ж, як і закони здоров’я.

За словами Ф. Найтінгейл, “догляд за хворими — це таке ж мистецтво, як живопис та скульптура. Це найвище з мистецтв, але що означає працювати над каменем чи полотном порівняно з працею над живим людським організмом! Мистецтво догляду — це найвище з мистецтв. Тому найстрашніша небезпека, яка йому загрожує, — це небезпека перетворитись у звичайне ремесло…”

Називаючи сестринську справу мистецтвом, вона вважала, що це мистецтво вимагає “організації, практичної та наукової підготовки”.

Одне із кращих визначень сестринської справи належить американській медичній сестрі, викладачу та досліднику Вірджинії Хендерсон. Міжнародна Рада медичних сестер у 1958 році звернулася до неї з проханням дати своє визначення сестринської справи.

У 1966 році вийшла з друку книга В. Хендерсон “Природа медсестринства: визначення, шляхи впровадження у практику, наукові дослідження та освіта”. У книзі автор дає основні прин­ципи діяльності медсестри з догляду за пацієнтами. Книга була перекладена на 25 мов світу. І досі вона використовується багатьма медичними сестрами.

B. Хендерсон стверджує: “Унікальним завданням медичної сестри є надання допомоги людині, хворій чи здоровій, у здійсненні тих дій по відношенню до її здоров’я, видужання чи спокійної смерті, які ця людина виконала б сама, маючи необхідні сили, знання та волю…”

Сестра — це “ноги безногого”, “очі сліпого”, опора дитині, джерело знань та впевненості для молодої матері, вуста тих, хто дуже слабкий, щоб говорити…”

Природа сестринства (сестринської справи) складна, і спроби дати йому визначення продовжувалися.

C. Фагін (1978) запропонувала визначити сестринство, як “підтримку і збереження здоров’я, профілактику захворювань, турботу про людину під час гострої фази захворювання та підчас реабілітації (відновлення) здоров’я.”

І. Орландо (1961) розглядала сестринство, як “надання допомоги, яка може знадобитися пацієнту для задоволення своїх потреб, що означає створення максимально можливого фізич­ного і психічного комфорту”.

М. Роджерс (1970) описувала сестринство, як мистецтво і науку одночасно.

Вона вказувала на існування унікальної бази знань, “яка ви­никла з наукових досліджень і логічного аналізу” і може бути перенесена у практику сестринства.

На нараді національних представників Міжнародної Ради сестер (Нова Зеландія, 1987) одноголосно було прийнято таке формулювання: “Сестринська справа є складовою частиною системи охорони здоров’я і включає в себе діяльність зі зміцнення здоров’я, профілактики захворювань, надання психосоціальної допомоги з догляду особам, які мають фізичні та психічні захворювання, а також непрацездатним всіх вікових груп. Ця допомога надається медичними сестрами як в лікувальних, так і в інших установах, а також вдома, повсюди, де є в ній потреба”.

Ще Ф. Найтінгейл у своїх наукових працях стверджувала, що “за своєю суттю сестринська справа як професія відрізняється від лікарської діяльності і потребує спеціальних, відмінних від лікарських знань”.

У чому ж відмінність сестринської справи від діяльності лікаря? Адже увага медсестри і лікаря зосереджується на пацієнтові.

Лікувальна справа полягає в тому, що всі знання та практичні дії лікаря спрямовуються на виявлення патофізіологічних змін в організмі людини, виявлення хвороби та її лікування.

Але хвороба ставить водночас перед хворим та його роди­ною, колективом, в якому працює або навчається пацієнт, ряд питань та проблем, які не вирішуються лікарем. Наприклад, лікарі врятували життя людині, яка постраждала внаслідок важкої черепно-мозкової травми, але не змогли через тяжкість травми і пошкодження зорових нервів зберегти зір пацієнту. Отже, і виникає у хворого та його родини безліч проблем.

У цьому випадку пацієнту допоможе вирішити проблеми саме медсестра:

·             вона допоможе пацієнту і його родині психологічно адаптуватися до ситуації, яка виникла;

·        вона навчить пацієнта самодогляду та елементам самогігієни;

·             вона допоможе людині знайти своє місце в суспільному  житті тощо.

Отже, сестринська справа орієнтована не на хворобу, а на цілісну людину або групу людей (сім’я, колектив, суспільство). Вона спрямована на вирішення проблем зі здоров’ям, які виникають у людей у зв’язку з хворобою або з іншими змінами у здоров’ї”.

Мета сестринської справи добре визначена в навчальних матеріалах з сестринської справи “Лемон” (проект Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я, Європейське регіональне бюро, 1996).

Згідно з цими матеріалами метою сестринської справи є:

1.        Допомога людині у визначенні та досягненні фізичного, розумового, соціального здоров’я і благополуччя у тісному зв’язку із соціальним та екологічним оточенням людини. У цьому проявляється холістичний (цілісний) підхід до пацієнта як до біопсихосоціальної істоти.

2.      Сприяння зміцненню та збереженню здоров’я.

3.      Максимальна участь самої людини в піклуванні про своє здоров’я.

4.      Попередження (профілактика) порушень стану здоров’я пацієнта.

5.      Полегшення або зведення до мінімуму негативної дії слабкого здоров’я чи хвороби на особистість.

6.      Задоволення потреб людей у фізичній, емоційній або соціальній підтримці у випадку хвороби, нездужання чи смерті.

1.2. Принципи догляду за пацієнтами

Основними загальновизнаними принципами догляду за пацієнтами є такі 6 принципів:

1.      Безпека — створення безпечного навколишнього середовища для пацієнта з метою попередження травм, опіків, різних пошкоджень тощо.

2.      Конфіденційність — захист прав пацієнта, збереження таємниці при оглядах, сестринських втручаннях тощо.

3.      Повага, підтримка  почуття гідності — захист прав пацієнта.

4.      Спілкування — доглядаючи пацієнта, медсестра повинна вміти спілкуватися з пацієнтом.

5.      Незалежність — заохочення пацієнта з боку медсестри бу­ти максимально незалежним (виконувати самодогляд).

6.      Інфекційна безпека — медсестра повинна постійно про­водити заходи щодо попередження виникнення та розповсюдження інфекції.

Функції медичної сестри

У навчальних матеріалах із сестринської справи “Лемон” (Європейське Регіональне Бюро ВООЗ, 1996) визначені 4 основні функції медичної сестри в сучасному суспільстві:

1.     Перша функція включає здійснення сестринського догляду та керівництво ним або заходи профілактики, лікування, реабілітації (відновлення) чи підтримки людини, сім’ї, групи людей.

2.     Друга функція полягає у навчанні пацієнтів збереженню та відновленню здоров’я.

3.     Третя функція передбачає ефективне виконання ролі члена медико-санітарної бригади, центральною фігурою якої є пацієнт.

4.     Четверта функція полягає у розвитку сестринської практики через критичне мислення та наукові дослідження.

Виконуючи ці основні функції, медичні сестри повинні використовувати прийняті і доцільні стандарти:

·        Культурні;

·        Етичні;

·        Професійні.

Більшість країн світу виділяють три напрямки методів надання догляду:

1.      Самообслуговування або самодогляд.

2.      Догляд шляхом опіки.

3.      Професійний медсестринський догляд.

Таким чином, медичні сестри при наданні сестринського догляду повинні визначити:

·        осіб, які здатні самі піклуватися про себе (самодогляд);

·        осіб, які потребують опіки;

·        осіб, яким потрібна професійна медсестринська допомога.

З розвитком сестринської справи як науки виявилось, що вивчення функцій медсестер та їх обов’язків не можна ототожнювати з вивченням сестринської справи. Дослідження сестринської справи перетворилися з вивчення обов’язків медсестри у вивчення пацієнтів, які потребують сестринського догляду.

Об’єктами медсестринського догляду можуть бути:

·        Індивідуум (особа, пацієнт);

·        Сім’я (родина, в якій живе пацієнт);

·        Суспільство, до якого належить пацієнт (індивідуум).

Філософія сестринської справи

Для надання пацієнту якісного догляду медична сестра повинна бути добре ознайомлена з таким поняттям, як філософія сестринської справи.

Філософія (з грецької — “любов до мудрості”) — це форма духовної діяльності людини, яка направлена на вирішення пи­тань світогляду людини, її погляду взагалі на світ та на місце людини в ньому. Тобто, філософія — це те, про що думає лю­дина, у що вона вірить, як вона сприймає життя, як вона оцінює свою роль у суспільстві.

Філософія сестринської справи відображає світогляд медсестри, тобто її погляд:

·        на медсестринську діяльність;

·        на сестринську справу;

·        на пацієнта;

·        на сестринський персонал.

У центрі цієї філософії, цього світогляду медсестри стоїть людина: хвора, здорова чи помираюча; людина, яка має:

·        біологічні потреби;

·        психологічні потреби;

·        соціальні потреби;

·        духовні потреби;

·        право на активне, гармонійне життя та розвиток;

·             право на отримання сестринських послуг незалежно від віросповідання та соціального стану.

Ця філософія заснована на загальнолюдських принципах етики та моралі. Найбільша увага приділяється відношенню ме­дичної сестри до пацієнта як до особистості. Основними принципами філософії сестринської справи є повага до життя, гідності та прав пацієнта. Недаремно у вищенаведених загальноприйнятих принципах догляду за пацієнтами виділений окремим пунктом принцип — “повага до людини, підтримка почуття гідності”. Права пацієнта відображені в “Декларації про захист прав пацієнтів в Європі”.

Філософія сестринської справи дає визначення сестринським обов’язкам, меті та особистим якостям медичної сестри.

Філософія сестринської справи встановлює:

1.        Етичні обов’язки медичної сестри:

говорити правду; робити добрі справи; не завдавати своїми діями шкоди; поважати права пацієнта, у тому числі право на незалежність;

поважати зобов’язання колег по роботі; тримати слово; бути відданою сестринській справі.

2.        Етичні цінності, котрі визначають мету, до якої йде сестра:

професіоналізм;

·        здоров’я;

·        здорове навколишнє середовище;

·        незалежність;

·        людська гідність;

·        турбота (догляд).

Особисті моральні якості медичної сестри:

·    знання;

·      вміння;

·      співчуття;

·      милосердя;

·      терпіння;

·      цілеспрямованість.

Однією із складових філософії є етичний кодекс сестер — це етичні принципи, які сформульовані представниками сестринської професії для своїх колег у кожній країні. Кодекс відображає основні принципи поведінки та оцінку дій сестри, основну мету, обов’язки, цінності професії медичної сестри. Кодекс складає систему світогляду, завдяки якій сестра може приймати рішення, які відповідають етичним нормам, виконувати обов’язки перед суспільством, перед колегами та перед своєю професією.

Асоціація медичних сестер України створила та прийняла в1999 році на І з’їзді медичних сестер України свій Етичний Кодекс.

Медсестринство, окрім своєї філософи, ще базується на чотирьох основних великих концепціях або сферах поняття сестринської справи:

1.    Концепція — людина як особистість.

2.    Концепція — навколишнє середовище.

3.    Концепція — здоров’я.

4.    Концепція — сестринська справа, медсестринство.

Перша велика концепція — людина як особистість. Ця концепція у широкому значенні стосується всіх людей. Але в багатьох медсестринських теоріях концепція людини означає погляд на неї як на істоту біологічну, психологічну, соціальну, духовну. Ці компоненти складають єдине ціле людини, пацієнта (цілісний, холістичний підхід). Вони характерні для всіх людей, але індивідуальні для кожного із нас, — отож вони і відображають особистість кожної людини.

Друга велика концепція — навколишнє середовище, оточення пацієнта, яке, звичайно включає всі зовнішні фактори впливу на людину. Навколишнє середовище завжди впливало на життєдіяльність людини, на що вказувала Ф. Найтінгейл, як на суттєвий фактор у попередженні захворювань та підтримці здоров’я.

Навколишнє середовище поділяють на:

·             фізичне, яке включає географічні положення, клімат, якість повітря, води тощо;

·             соціальне, котре відіграє величезну роль у формуванні особистості пацієнта, з яким медсестрі доведеться працювати (сім’я, школа, друзі, знайомі, колеги по роботі тощо);

·             культурне, в яке входить поведінка людини, її взаємовідно відносини з іншими людьми (мова, традиції, звичаї, вірування, манери спілкування тощо).

Кожен індивідуум (пацієнт) має багато різних відповідних реакцій свого організму на зміни зовнішніх факторів навколишнього середовища.

Ця концепція навколишнього середовища включає індивідуальні психологічні, інтелектуальні та міжособові аспекти, які можуть впливати на реакцію людини на навколишнє середовище.

У залежності від навколишнього середовища, в якому виріс, живе та працює пацієнт, медичній сестрі необхідно будувати з ним свої взаємовідносини. Якщо вони будуть доброзичливими, це приведе до успіху медичну сестру та пацієнта в наданні догляду.

Третя велика концепція — здоров’я. Вона мінлива в залежності від різних життєвих етапів розвитку людини та інших факторів.

Дослідження визначення поняття здоров’я розглядалося багатьма вченими, зокрема О. Глозманом (1936), який класифікував їх. Так, перша група визначень була узагальнена у вигляді формули: “Здоров’я як рівновага, а хвороба — порушення рівноваги”; друга група: “Здоров’я як норма, а хвороба як відхилення від неї”; наступна група була узагальнена: “Здоров’я як гармонія, а хвороба — порушення її”.

П. Пак визначає здоров’я як стан, коли функції фізіологічних систем забезпечують повноцінне існування організму в даних умовах життя. Здоров’я — це перш за все життя, за якого людина виконує всі функції за даних конкретних соціальних обставин життя. У 1947 році ВООЗ визначила поняття здоров’я, як стан повного фізичного, психічного та соціального благополуччя, а не просто як відсутність захворювань.

Здоров’я тісно пов’язане з адаптацією (пристосуванням) людини до зовнішніх та внутрішніх стресорів. Шляхом пристосування людина протягом свого життя розкриває максимальні особисті потенційні можливості.

Здоров’я — це мета, до якої завжди повинна прагнути людина. Це поняття включає вміння піклуватися про себе, воно забезпечує відчуття цілісності організму та навколишнього середовища, вміння долати стреси шляхом адаптації.

Четверта велика концепція — це медсестринство, сестринська справа. Вона є центральною в усіх медсестринських теоріях. Визначення медсестринства включає функції медсестри та її роль при взаємодії з пацієнтом.

Дії медсестри спрямовані на вивчення реакцій організму пацієнта на хворобу, на емоційну підтримку, допомогу та догляд за пацієнтами при фізичних вадах, при проведенні гігієнічних процедур тощо. Медсестри також вчать пацієнтів, як підтримувати своє здоров’я протягом всього життя, вчать профілактиці захворювань та загострень вже існуючих хвороб.

Ще Ф. Найтінгейл наголошувала, що сестринська справа — це найдавніше мистецтво, яке концентрується на турботі про пацієнта. Мистецтво та наука тісно поєднуються в медсестринстві.

Наприклад: при накладанні пов’язки пацієнту медичній сестрі необхідні не тільки знання правил та вимог до накладання пов’язки (який буде використовуватися перев’язувальний матеріал, вид пов’язки), що говорить про наукову сторону праці медсестри. Але водночас медична сестра повинна накласти пов’язку красиво, акуратно, тобто з естетичним смаком. Вона повинна поговорити з пацієнтом (відрекомендуватися, пояснити мету та хід процедури, отримати згоду пацієнта, навчити його, як поводитися з пов’язкою вдома, і т.п.). Це все є прояв мистецтва турботи про пацієнта.

Подані вище визначення сестринської справи — лише зразки багатьох описів медсестринства. Підводячи підсумок, можна визначити медсестринство, як науку та мистецтво одночасно, які гармонійно розвиваються.

Медсестринству властива своя система знань, яка грунтується на науковій теорії і спрямована на здоров’я і благополуччя пацієнта.

Медична сестра у своїй роботі стикається з психологічними, духовними, соціальними і фізичними аспектами пацієнта як особистості, а не тільки з діагнозом пацієнта. Іншими словами, коло інтересів медсестри охоплює реакції людини на взаємодію з навколишнім середовищем, оточенням. Ці реакції потрапляють під вплив минулого досвіду людини, стану навколишнього середовища, соціальних, економічних факторів, динаміки сімейних відносин.

Медсестринство, сестринська справа — це мистецтво турботи про пацієнта під час хвороби і допомога пацієнту в досягненні максимального потенціалу здоров’я протягом усього життя.

Відомий вислів: “Медицина — стовбур дерева, а її спеціальності — окремі гілки. Але коли гілка сягає розмірів цілого дерева, то вона здобуває право на самостійне існування”. Ця гілка — сестринська справа, що виділяється із системи медичної освіти в окрему медсестринську науку.

Моральні якості медичного працівника:

1. Морально-вольові – співчуття, доброзичливість, совість, щирість, оптимізм, чесність, самовідданість, працелюбність, терпіння, ввічливість, уважність, ніжність, лагідність, мужність, рішучість, скромність, принциповість, почуття власної гідності, ініціативність, дисциплінованість, вимогливість до себе та інших.

2. Естетичні – акуратність, охайність, потяг до краси, непримирення до огидного і “сірості” в побуті, прагнення покращити умови, в яких перебуває хворий.

3.Інтелектуально-пізнавальні – ерудованість, спостережливість, логічність, прагнення пізнати сутність явища, систематичне підвищення рівня професійних знань і кваліфікації, вміння бути уважним співрозмовником, комунікабельним у спілкуванні з пацієнтами та їх родичами, здатність осмислювати отриману інформацію з виділенням головного й ефективно використовувати її в лікувально-профілактичному процесі. Вищевказані позитивні якості прикрашають кожну людину, але що стосується медика, то це його професійні якості. Так, слюсар чи тракторист може проявити ніжність і ласку, в основному, в позаслужбовій обстановці, а для медичної сестри це невід’ємні службові якості.

Зупинимось на найважливіших рисах особистості медика. Передусім він повинен бути спостережливим. Люди суттєво відрізняються між собою щодо спрямованості спостережливості. Одні добре помічають усе, що належить до неживих предметів, інші краще бачать особливості внутрішнього світу людини, її душевний  стан, переживання, потреби, надії, страхи тощо. Для професійної діяльності медика необхідно розвивати в собі обидва види спостережливості, він повинен помічати, що відбувається в душі людини, розуміти її внутрішній стан, відгадувати думки. Принципи медичної деонтології вимагають, щоб дані спостереження за хворим були глибоко осмисленими і стали переконливими. Таким чином, важливим психологічним принципом медичної деонтології є єдність професійної спостережливості, усвідомлення сутності явища і переконання у своїй правоті.

Суттєвим психологічним аспектом медичної деонтології є емоційне “зафарбування” отриманої й осмисленої інформації. Медичний працівник повинен відчувати біль і переживання іншої людини як свої власні. Це допоможе зрозуміти стан хворого і розділити з ним його переживання, що має велике значення для хворого. Адже для будь-якої людини дуже важливо, щоб її зрозуміли.

Важливою особливістю професії медика є гуманізм. Він випливає із самої сутності професії, бо не можна любити професію медика, не люблячи людину.

Однією з головних моральних якостей медика є милосердя. Хворий вбачає в медичній сестрі помічника лікаря і ставить особливі вимоги саме до особистості медичної сестри, шукає в ній передусім риси доброти, співчуття, милосердя. Ось чому був абсолютно правим відомий російський хірург М. Петров, який стверджував, що медичних сестер потрібно вибирати серед жінок, у душі яких горить вогонь безкорисливої любові до своєї справи і людей. Сутність цієї професії – це повсякчасне втілення милосердя.

Гуманізм і милосердя базуються на доброті. Медична деонтологія вимагає від медика бути добрим до хворих, його родичів і близьких. Проте бути добрим не означає бути “добреньким”. Якщо медична сестра бачить, що хворий порушує необхідний режим або відвідувачі провокують пацієнта на його порушення, потрібно тактовно, але рішуче заборонити такі дії. Інакше такого роду “доброта” може призвести до погіршення стану хворого.

Доброта, гуманізм і милосердя медика повинні органічно поєднуватись з рішучістю і принциповістю, делікатністю і тактовністю. Делікатність і тактовність є проявом внутрішньої інтелігентності людини, яка досягається вихованням. Виховання – це не лише гарні манери, це поняття більш глибоке. Виховання передусім формує внутрішню інтелігентність людини, що включає повагу до людей, уміння встановити з ними контакти.

Інтелігентність визначається не тільки рівнем освіти, а передусім вихованням. Медична сестра за будь-яких умов повинна проявляти самовідданість і чесність у роботі. Совість – це “внутрішній суддя” вчинків людини. Моральний критерій совісті тісно пов’язаний з розумінням людиною сутності добра і зла, обов’язку та іншими моральними категоріями. Значення совісті в роботі медика є надзвичайно великим. Як би добре не був поставлений контроль, неможливо прослідкувати за кожним кроком медичної сестри. Лише совість і почуття обов’язку не дозволять халатно ставитись до своїх обов’язків.

Скромність і акуратність повинні бути і в стилі поведінки, і в зовнішньому вигляді сестри. Надмірний “шик” в одязі та косметиці мимовільно викликає у хворих запитання: “Невже вона, так зайнята собою, буде турбуватись про нас?” Але, дивлячись на недбало одягнену, нечепурну сестру, вони також думають: “Якщо вона і про себе не турбується, то як буде допомагати нам?” Відповідний стиль одягу і поведінки створює належний імідж медика, який повинен психотерапевтично діяти на хворого і допомагати його одужанню.

Ввічливість і увага відносно хворого – це не лише правила етикету. Неввічливе, а тим більше презирливе чи огидливе ставлення до хворого, фамільярність травмують його психіку, що негативно впливає на перебіг недуги.

Невід’ємною частиною діяльності медика є оптимізм. Медику доводиться брати участь у лікуванні дуже важких хворих. Необхідно всіляко переконувати їх у сприятливому результаті. А для цього потрібно самому бути оптимістом, вірити в успіх і різними засобами добиватись його.

Мужність – це властивість не боятись труднощів у роботі, не ухилятись від відповідальності. Мужність повинна поєднуватись з рішучістю. Інколи в медичній практиці доводиться ризикувати. Але частка ризику повинна бути адекватною обставинам. У лікувальній роботі ризик дозволений лише в межах наявних знань і досвіду. Його не можна допускати за рахунок здоров’я і життя хворих.

У професії медичної сестри важливу роль відіграє її власне психічне здоров’я. Сестри з неврівноваженою психікою не можуть належним чином переносити всі психоемоційні навантаження, пов’язані з професією, що вимагає розвинутої здатності до пристосування. При виконанні службових обов’язків медична сестра завжди повинна проявляти високий професіоналізм і адекватну тактовну поведінку, яка відповідає конкретним обставинам. Лише та сестра по-справжньому розумітиме хворих і буде ефективним цілителем, яка сама є здоровою й уміє слідкувати за власним здоров’ям.

Основними правилами медичної деонтології є:

1. Єдність знань принципів медичної деонтології і застосування їх у практичній діяльності.

Помічайте і сприймайте все, що відбувається з хворим. Вислуховуючи хворого, необхідно дати йому можливість виговоритись, це найкраще розкриває суттєві сторони внутрішньої картини його захворювання і душевний стан, а також викликає ефект катарсису, тобто душевного полегшення. Разом із тим, говорити хворому потрібно лише те, що можна і доцільно йому знати. Забороняється розголошувати медичну таємницю.

За будь-яких обставин хворого необхідно морально підтримувати, вселяти й укріплювати його віру у видужання. Після спілкування з хворим йому повинно стати краще. Не повідомляйте хворому про свої побоювання. Завжди демонструйте свою впевненість. У роботі із хворим демонструйте впевненість у своїх діях і виборі тактики, не проявляйте вагання. Сумніви та нерішучість викликають стан недовіри хворого. Слід пам’ятати, що сумніви і нерішучість передаються частіше не словами, а невербальними засобами спілкування (поза, міміка, жести, сила і тембр голосу, погляд тощо). Завжди потрібно володіти собою і контролювати свій емоційний стан при проведенні маніпуляцій (внутрішньовенних ін’єкцій, зондування та ін). Якщо хворий відчує сумніви і нерішучість медсестри, він, здебільшого, не зможе спокійно переносити процедури, що суттєво підвищить ризик невдачі.

2. Завжди підтримуйте авторитет своїх колег, ні за яких обставин не критикуйте перед хворим їх дії.

При після ін’єкційному тромбуванні вен, ранніх ознаках загрози пролежнів, незначних опіках від гірчичників чи грілки тощо не акцентуйте увагу хворих на бездарності, неуважності й непрофесіоналізмі своїх колег. Нерідко у цьому винні не вони, а особливості організму. Проте необхідно негайно повідомити лікуючого лікаря, щоб вчасно усунути наслідки і попередити повторення цих небажаних явищ.

Медична сестра працює в колективі. Одним з її професійних обов’язків є дотримання норм субординації. Сестра повинна виконувати всі вказівки лікаря і, разом з тим, повідомляти йому результати свого спостереження за хворим. Адже вона більше часу спілкується з хворим і може помітити те, чого лікар на обході не бачить, бо пацієнт не скаржиться йому або сам не звертає уваги на деякі особливості свого захворювання. У цьому відношенні сестра є не лише виконавцем призначень лікаря, але й “шостим органом сприймання” лікаря.

Лікар і медична сестра виконують спільну роботу, спрямовану на покращання здоров’я хворого. Медична сестра повинна дбати про свій авторитет і підтримувати авторитет лікаря. Згідно з субординацією, санітари підпорядковуються медсестрам. Медична сестра повинна особистим прикладом вчити молодший медперсонал дотримуватись норм деонтології.

3. Спілкування з хворим є могутнім засобом психологічного впливу на його стан. При захворюванні потреба у душевному підбадьорливому спілкуванні здебільшого зростає, лише у важких випадках спілкування обтяжує хворого і він уникає його. Необхідно уважно слухати хворого, відповідати на його запитання або коментувати його думки чітко, переконливо і професійно. У цьому випадку потрібно дотримуватись принципу “Слово – срібло, мовчання – золото, а слухання – діамант” (І. Харді). Хворі насторожено сприймають слова і невербальні засоби спілкування медиків. Кожне слово, жест, погляд медичної сестри по-різному тлумачиться хворим, що залежить від особливостей його характеру, фізичного і психічного стану, установки і ступеня медичної обізнаності.

Тому завжди потрібно пам’ятати про можливість ятрогенії, тобто погіршення стану хворого, зумовленого необережною інформацією чи дією. Необхідно пам’ятати, що внаслідок самої недуги у значної кількості хворих мають місце прояви псевдоятрогенних переживань. Псевдоятрогенія – це уявне перебільшення неприємностей, пов’язаних із хворобою. У цьому відношенні необережно сказане слово може різко погіршити його стан, “рана, нанесена ножем, загоїться, а спричинена словом – ніколи”. Негативний вплив на хворого, викликаний неправильним стилем роботи медичної сестри, особливостями її особистості, нетактовністю, називають “сороригенними психічними шкідливостями”. Якщо негативну ятрогенну дію на хворого частіше чинять лікарі (їх слова для хворого більш авторитетні), то сороригенний вплив більш характерний для діяльності медичної сестри. Щоб розрядити обстановку і підбадьорити хворого, інколи варто тактовно пожартувати, внести в розмову доцільну дозу гумору. Проте потрібно знати, що не всі хворі (особливо важкі) сприймають жарти. Навіть коли хворий сприймає гумор, потрібно завжди дотримуватись принципу: “Сміятись разом із хворим, але ніколи не сміятись над ним”. Почуття міри особливо стосується порад. Медична сестра значно більше часу проводить з хворими. Природно, що вони нерідко звертаються до неї з проханням дати певну пораду. Сестра може висловити свій власний погляд, але при найменших сумнівах потрібно рекомендувати хворому звернутись до лікаря. Особливого такту і делікатності потребують випадки, коли хворий просить поради, яка стосується сім’ї та побуту особистого життя. В особистому житті людина повинна розібратись сама.

4. Існують певний порядок і режим для хворого, а не хворий для порядку і режиму. Загальні засади встановленого режиму і порядку повинні виконуватись. Але не можна допускати надмірного формалізму. Якщо хворий внаслідок якоїсь причини не спав практично всю ніч і заснув під ранок, недоцільно будити його о 6 год для вимірювання температури. Якщо пацієнту призначено снодійний засіб, а він заснув без нього, то безглуздо будити його, щоб дати прийняти снодійний препарат. У будь-якій роботі потрібно проявляти здоровий глузд, а не “голий” формалізм. Це один з головних принципів медичної деонтології.

5. У медичних працівників мають місце прояви професійної деформації, викликані характером професії. Спочатку ці зміни незначні, але потім вони стають невід’ємною частиною характеру і стилю поведінки людини. Медична сестра постійно бачить страждання людей. З часом вона може до них звикнути і не звертати на них увагу. Наприклад, у загальній палаті помирає хворий. Медична сестра звикає до проявів агонії, а на інших хворих це справляє надто гнітюче враження. Такого хворого необхідно помістити в окрему палату, або хоча б відгородити його ширмою.

Для медичної сестри виконання будь-яких маніпуляцій і процедур є звичною справою. А для хворих значна їх кількість є дуже неприємними (наприклад, дуоденальне зондування). Очікування неприємності здебільшого суб’єктивно переноситься важче, ніж сама неприємність. Ось чому, відповідно до одного з принципів медичної деонтології, неприємні процедури і маніпуляції бажано виконувати якнайшвидше після призначення лікаря, щоб скоротити хворому час очікування. При виконанні будь-якого призначення медична сестра повинна чітко уявити себе або своїх близьких на місці хворого. Це дійовий засіб профілактики проявів професійної деформації. Потрібно постійно виражати почуття емпатії – сприймати, розуміти і співпереживати стан іншої людини, що є необхідною професійною рисою медика.

6. В усьому дотримуйтесь розумної міри. Медична сестра повинна завжди бути приязною з хворими. Але важливо, щоб ця приязнь не переходила у фамільярність, уважність до хворих у настирливість і стурбованість. Або, навпаки, приділяти більше уваги хворим, які її дійсно потребують. Інакше з’являється думка, що вони нікому не потрібні, або їх стан безнадійний, а тому ніхто на них уваги не звертає. Медик не має права демонструвати, що стан хворого безнадійний. Яким би у нього не був душевний стан, на роботі він повинен бути врівноваженим, бадьорим, логічним і рішучим.

Важливо, щоб медична сестра інтуїтивно відчувала душевний стан хворого й адекватно діяла на нього за допомогою “масок”. В одній ситуації потрібно продемонструвати турботливість і ласку, в інших – суворість і рішучість. Користуватись “масками”, які визначають стиль поведінки, в кожному конкретному випадку потрібно адекватно, щиро, але надмірно не переграючи роль лагідної, податливої особи чи неприступного суворого охоронця порядку.

7. Передусім будьте Людиною. Життєвим девізом медичної сестри є :“Бути Людиною серед людей” (М. Пирогов). Людяність і людські стосунки є обов’язковими компонентами психологічного портрету медика. Перш за все потрібно, за будь-яких обставин, бути саме Людиною, відтак – медиком, а потім фахівцем (старшою, операційною, перев’язувальною, маніпуляційною, змінною, постовою медсестрою тощо). Будь-яка спеціальність, а особливо медика, – це, насамперед, реалізація внутрішнього потягу та здібностей, що потенціюють ся набутими знаннями й уміннями та високою моральністю. М едик повинен служити хворим людям і медицині, а не дбати передусім про матеріальні вигоди, гонорари, хабарі. Мірилом людяності людини є її совість.

8. Будьте психологом, розумійте психологію хворого. Ставтесь до нього саме як до хворої людини, в якої психіка змінена недугою. Дотримання принципів медичної деонтології вимагає знань основ загальної та медичної психології. Необхідно чітко уявляти і розуміти, що психічний стан хворого змінений внаслідок переживання ним свого захворювання, яке є індивідуальним для кожного хворого.

Наприклад, деяких недосвідчених медсестер може виводити із стану внутрішньої рівноваги те, що хворий вередує, вимагає підвищеної уваги, ласки, що його нерідко потрібно вмовляти, що він вночі боїться залишитись наодинці, демонструє свій егоїзм тощо. Крім цього, хвороба астенізує нервову систему, що супроводжується тимчасовим функціональним псевдорегресом психіки з переважанням примітивних емоційно-поведінкових реакцій нижчого порядку. Необхідно це все глибоко усвідомити, сприймати як реальність і бути до цього морально готовим. Потрібно розуміти, що дані прояви згладжуються в міру одужання хворих, підтримувати віру хворого в успіх лікування, відволікати його увагу від примх і підбадьорювати. У випадках, коли ступінь проявів примх не відповідає дійсному стану недуги і хворий починає зловживати своїм становищем, необхідно його делікатно, але твердо і рішуче поставити на належне місце.

9. Любіть і поважайте всіх хворих, але ставтесь до них індивідуально. Професія медика передбачає безумовну любов і повагу до всіх хворих. Проте стан різних хворих є неоднаковим. Крім цього, різними є характери хворих і особливості внутрішньої картини їх недуги. Неоднакові прояви цих факторів вимагають індивідуального підходу до хворих. Наприклад, перш за все, потрібно приділити більше уваги важкохворим незалежно від особливостей їх характеру. Потім необхідно обслужити всіх інших хворих з відносно врівноваженою психікою. Дотримуйтесь різних стилів поведінки, адекватних реальній обстановці, але завжди виконуйте загальні принципи медичної деонтології.

Медична деонтологія не може давати рекомендації щодо поведінки на всі випадки медичної діяльності. Кожен конкретний випадок вимагає різного підходу, що досягається адекватною оцінкою ситуації, гнучкістю підходів, тактовністю, спостережливістю та інтуїцією. Проте у будь-якому випадку необхідно неухильно дотримуватись загальних принципів медичної деонтології і займатись своєю діяльністю в межах її основних засад.

Людині, яка присвятила своє життя медицині, потрібно бути твердо переконаною, що лікують не тільки таблетки, ін’єкції і медичні процедури, а й медики із своїм стилем ставлення до хворих і своїх обов’язків за допомогою сучасних методів лікування. Дотримання основних засад медичної деонтології є морально-етичною базою успішної медичної діяльності. Сутність їх в основному полягає в трьох головних вимогах до медиків, а саме:

1. Мати загострену потребу володіти і керуватись у своїй діяльності комплексом якостей, які називають людяністю.

2. Бути патріотом медицини та її кращих традицій.

3. Бути висококваліфікованим професіоналом, який постійно підвищує рівень своєї майстерності.

До недавнього часу медичну сестру розглядали як пасивного виконавця рішень лікаря, як його помічника, але не як партнера в лікуванні хворих і наданні їм допомоги. Більшість країн світу відчуває гостру нестачу сестринського персоналу в психіатричній службі. Внаслідок цього медична сестра переважно виконує свої обов’язки механічно. Робота сестер у наших умовах обмежується роздаванням медикаментів, виконанням ін’єкцій, вимірюванням температури тіла, організацією консультацій і спостереженням за станом хворого та технікою безпеки. Це здійснюється, в основному, на належному професійному рівні, але медична сестра виконує свої функціональні обов’язки автоматично, а на особистість хворого звертає недостатньо уваги. Такий підхід не дає можливості встановити належний контакт між сестрою і хворим, тому що основою стає її робота, а не сам пацієнт, на якого цю роботу потрібно спрямувати.

Згідно з положенням соціальної, виробничої і медичної психології,медична сестра може якісно обслужити індивідуально не більше восьми хворих, а реальне навантаження на неї, зокрема в психіатричних стаціонарах, є значно більшим. Природно, що в таких випадках стосунки між медичною сестрою і хворими є переважно офіційними і формальними. А вищеописані умови і стиль роботи медичних сестер призводять до різного виду напруженості, непорозумінь, сутичок і скарг зі сторони хворих та їх родичів. Психологічний вплив медсестри на хворого за таких умов є мінімальним або навіть викликає зворотний ефект “психологічного протесту” проти надання формальної медичної допомоги.

Наявні програми підготовки медичних сестер традиційно акцентовані на оволодіння базою даних, які стосуються передусім біології, основ медицини і технічної сторони сестринської справи. Підручники і навчальні програми для медичних сестер існували у вигляді скорочених лікарських варіантів. Соціальним і поведінковим наукам у підготовці медичних сестер приділялось недостатньо уваги.

Ми стали свідками процесу демократизації всіх сфер суспільного життя, в тому числі й психіатрії. Започатковано правові взаємовідносини пацієнта з медичними працівниками. Сучасна медична або клінічна психологія почала звертати увагу на особистість хворого, сприймати пацієнта як громадянина, який має свої інтереси і законні права. Переорієнтація служби на ділове і психологічне партнерство з хворими призвела до необхідності переосмислити роль медичної сестри в системі надання їм медичної і соціальної допомоги.

Незважаючи на те, що універсальної моделі мед сестринської допомоги у сфері охорони здоров’я поки що не існує, сутність її, в основному, полягає у визначенні, сформульованому Міжнародною радою медичних сестер: “Медсестринська допомога полягає в тому, щоб сприяти здоров’ю, попереджати хвороби, забезпечувати догляд за фізичними або психічними хворими і непрацездатними людьми будь-якого віку в усіх лікувальних і інших громадських закладах. Предметом особливої уваги медсестри повинна бути реакція окремої людини, сім’ї або групи людей на дійсно існуючі або можливі порушення здоров’я. Унікальна функція медсестри в її догляді за здоровими або хворими людьми полягає в тому, щоб правильно оцінити їх реакцію на стан свого здоров’я і допомогти у діях, що призводять до здоров’я, видужання або достойної смерті”.

Згідно з положеннями Американської асоціації медичних сестер (1980), основне завдання середнього медичного персоналу – “це діагностика і корекція реакцій людини у відповідь на наявні або можливі проблеми, пов’язані з її здоров’ям”. Дане визначення ставить у центр уваги саме реакцію особистості на проблеми, пов’язані зі здоров’ям. Отже, головною метою практичної роботи медичної сестри є допомога хворим впоратись із своїми проблемами, а ще краще – попередити їх. У центрі практичної діяльності медичної сестри, яка працює з хворими, є їх психологічні проблеми, пов’язані із захворюваннями. Таким чином, одними з основних завдань медичних сестер, які обслуговують хворих, є психотерапія і налагодження відповідного догляду за ними. В їх межах медична сестра повинна займатися такими видами діяльності:

– допомагати хворому чітко визначати проблеми, які негативно впливають на його здатність функціонувати як незалежна особистість;

– навчати хворого і допомагати йому зберігати й удосконалювати власні можливості та резерви, а також пристосовуватись до нових умов життя, пов’язаних із захворюванням;

– брати участь у розробці й впровадженні в практику заходів, спрямованих на попередження та усунення ознак госпіталізму у хворих, пом’якшувати оцінювання навколишньої обстановки, змінювати жорсткий обмежувальний лікарняний режим на більш вільний (“домашній”), створюючи умови для відпочинку і розвиваючи гуманні взаємовідносини з хворими для покращання лікувального ефекту;

– брати участь у розробці й виконанні індивідуальних програм активної реабілітації та соціальної терапії хворих;

– здійснювати самостійну медичну практику в плані догляду і підтримувальної терапії хворим із стабілізованими хронічними захворюваннями, які знаходяться у будинках-інтернатах системи соціальної допомоги;

– проводити необхідне навчання та інструктаж молодшого медичного персоналу, організовувати його роботу і керувати ним;

– в межах своєї компетенції обстежувати хворого й оцінювати його стан із встановленням ситуаційного сестринського діагнозу і подальшим проведенням обгрунтованих заходів на сестринському рівні;

– виконувати призначення лікаря і, при необхідності, надавати невідкладну долікарську допомогу;

– виявляти ранні ознаки погіршення стану хворих, які знаходяться на стаціонарному лікуванні, включаючи небезпеку автоагресії, погіршення соматичного стану і можливість загрози для здоров’я та життя, стежити за виконанням вимог техніки безпеки;

– дільнична медсестра налагоджує і підтримує ділові стосунки із сімейними лікарями і родичами хворого та допомагає їм набувати необхідних навичок з догляду за пацієнтами, в яких розвинулось захворювання;

– дільнична медсестра веде активне спостереження за виписаними із стаціонару хворими, стежить за належним проведенням підтримувальної і протирецидивної терапії, а про появу ранніх ознак можливого загострення хронічного захворювання повідомляє дільничного або сімейного лікаря;

– частина медсестер, які мають необхідні знання, уміння та досвід,а також покликання і схильність до викладацької діяльності, готує себе до можливого в майбутньому виконання навчально-методичної роботи на медсестринських факультетах вузів і в медичних училищах.

Виконуючи ці завдання, медична сестра бере на себе роль друга, експерта, вчителя, порадника і сторонника хворого. Медичні сестри проводять із хворими більше часу, ніж лікарі й обслуговуючий персонал. Ефективність догляду за хворими прямо пропорційна тому, наскільки медичні сестри поділяють повсякденні життєві потреби і переживання хворих. Отже, медичні сестри займають особливе становище в системі, яка забезпечує лікувальний процес у тому плані, що вони першими дізнаються про прагнення і потреби хворих та реагують на них. Поряд з набуванням технічних навичок, необхідних для надання ефективної допомоги хворим, головним у діяльності медичної сестри завжди є акцент на здатності її сприймати і розуміти особистість і почуття хворого, його проблеми і труднощі. На основі цього розуміння потрібно створювати специфічні взаємовідносини, які будуть спрямовані на покращання статусу хворих.

Кожна людина має свій індивідуальний набір вольових якостей, від яких залежить не лише засвоєння навичок, але й вчинки особистості. Основними якостями особистості є рішучість і сміливість, витримка і самовладання, наполегливість і терпіння.

Рішучість – це вольова якість, яка забезпечує приймання і виконання рішення без зайвих вагань. Нерішучі люди схильні сумніватись у тому, чи правильно прийняли рішення та вибрали спосіб його виконання, а тому часто не доводять справу до кінця.

Важливою складовою частиною особистості є сміливість, тобто готовність людини йти на виправданий ризик і брати на себе відповідальність за ризикований вчинок.

Витримка і самовладання виявляються в умінні стримувати свої почуття і гальмувати імпульсивні дії, які заважають досягти поставленої мету.

Наполегливість – це одна з найважливіших якостей особистості, яка полягає в здатності довести справу до кінця, незважаючи на обставини, невдачі й перешкоди. Не слід наполегливість плутати з впертістю. Вона визначається установкою і зниженням критичної оцінки реальних обставин. Впертість здебільшого спрямована на утвердження свого авторитету, передусім у власних очах, коли людина хоче продемонструвати свою самостійність без достатніх на те підстав.

Терпіння є складовою частиною наполегливості. Ця вольова якість забезпечує вміння миритись з об’єктивними труднощами і спокійно їх переборювати на шляху до мети. Не слід терпіння плутати з пасивним підкоренням, яке є характерною рисою безвольної несамостійної людини.

Становлення людини як особистості й особистості медика відбувається лише за умови виховування і розвитку в себе необхідних вольових якостей. Медична сестра повинна активно робити добро і, разом із тим, бути принциповою. Бути доброю не означає бути “добренькою” і йти на поводу у хворих. “Добренькою” можна бути від душевної ліні і несамостійності. Сестра, яка не робить зауваження хворому, який порушує лікувальний режим, може мотивувати це тим, що не хоче засмучувати пацієнта і тим принести йому зло. Але порушення режиму є ще більшим злом. Так само не є добрим і медик, який закриває очі на недоліки в роботі й поведінці співпрацівників.

Щоб відстояти свою позицію в цих ситуаціях, потрібно бути принциповим, самостійним і сміливим. Медики стоять на сторожі здоров’я хворих, які нерідко бувають немічними. їм часто доводиться виконувати неприємні обов’язки, особливо при наданні допомоги неохайним хворим. Яким би не був контроль, неможливо прослідкувати за кожним кроком медичної сестри. Саме воля, совість і самодисципліна не дозволять медику халатно ставитись до своїх обов’язків. Медичні працівники завжди високо цінували свою професійну честь і гідність. Адже без поваги до медика є неможливою психотерапевтична дія на хворого, а без цього інші методи лікування будуть неефективними. Потрібно завжди добиватись цієї поваги.

Дехто вважає, що вони зберігають свою гідність, коли з погордою ставляться до хворих і їх родичів. Проте заслужити повагу можна лише чесною працею, яка неможлива без належних вольових якостей. На жаль, у деякої частини населення зустрічається нешанобливе ставлення до відповідальної, благородної і, нерідко, важкої роботи медиків. Тут також необхідно бути твердим і принциповим. Поряд із цим, шануючи себе, медик зобов’язаний виховувати в собі належні професійні й вольові якості, без яких успішна діяльність буде неможливою.

Характером називають сукупність найбільш істотних рис особистості, які визначають її вольові якості, а також найтиповіші способи ставлення до людей, до своєї діяльності й до самої себе та основний тип нервово-психічного реагування в різноманітних ситуаціях. Характер формується на базі темпераменту, але ці поняття не є тотожними:

1) темперамент визначає в основному, динамічну сторону нервово-психічних процесів, а характер – їх спрямованість;

2) темперамент у чистому вигляді можна визначити у дітей, а характер – у більш зрілому віці;

3) темперамент здебільшого проявляється при звичайних обставинах, а найбільш суттєві риси характеру при критичних і екстремальних (коли і меланхолік здатний на героїчний вчинок);

4) на відміну від темпераменту і співвідношення сигнальних систем, які залежать, в основному, від уродженого фактора, характер здебільшого визначається впливом виховання, навчання, соціального середовища, в якому перебуває особистість, стосунками в сім’ї, колективі. Необхідними рисами характеру медика є поміркованість, принциповість, мужність, скромність, доброзичливість, суворість і, особливо, емпатія, емоційне співпереживання.

Для медичного працівника емпатія – це показник професійної придатності. Крім виявлення й усунення причини захворювання, медик повинен уміти активно втрутитись у психічний стан хворого, надаючи належну допомогу. Авторитет у хворих мають ті медичні працівники, в яких висока професійна підготовка поєднується з розвиненим почуттям обов’язку, моральними і душевними характерологічними якостями. Практично всі хворі, оцінюючи особистість медика, вважають ставлення до себе найважливішим і надають перевагу таким якостям, як комунікабельність, співпереживання (емпатію), уважність, співчуття, чесність і принциповість.

Не всі хворі розуміють доцільність тих чи інших лікувальних і діагностичних процедур, але всі вони відчувають потребу в емпатії, теплих словах, душевній підтримці. Людина не завжди об’єктивно оцінює свій характер. Люди, що оточують, так само не завжди відразу можуть правильно оцінити інших.

Так, звичайну сором’язливість і нерішучість, коли зніяковілій людині важко встановити контакт, можна трактувати як гордість, зарозумілість і замкнутість. В. Гюго вважав, що у кожної людини є три характери: той, який вона сама собі приписує, той, що їй приписують інші, й нарешті, той, який має насправді. Одна і та ж людина в різних ситуаціях поводить себе по-різному. Такі різні стилі поведінки визначаються тим, що людина в процесі набування життєвого досвіду в різних ситуаціях виконує різні ролі й виробляє для цього так звані маски характеру.

Наприклад, керівник підрозділу на своєму робочому місці одягає маску саме керівника і демонструє силу волі, рішучість, вимогливість, принциповість тощо. На прийомі у свого начальника він використовує іншу маску: дисциплінованість, почуття субординації, послушність, уміння догодити настрою начальника і под. У колі сім’ї ця людина – люблячий чоловік своєї дружини, турботливий батько своїх дітей, взірцевий сім’янин. Під час відпочинку з друзями він “заводій”, душа компанії, цікавий співрозмовник і под. Зріла особистість у різних ситуаціях повинна поводити себе по-різному, відповідно до реальних обставин.

Іншими словами, людина повинна виробляти в собі багато масок характеру й уміти ними адекватно користуватись. Якщо людина в різних ситуаціях поводить себе однаково, це свідчить про так звану ригідність характеру, їй важко буде адаптуватись у суспільстві. Коли людина користується масками лише для забезпечення своїх потреб і нічого не робить для інших, вона є егоїстичним лицеміром, і люди рано чи пізно це зрозуміють. Якщо людина використовує всі свої душевні якості лише на благо інших і мало дбає про себе – це просто незрозуміла людина. Маски характеру зрілої особистості повинні служити і самій людині, і тим, хто її оточує.

Спеціальність медика вимагає виробляти в собі певні риси актора, щоб адекватно грати свою роль на роботі й у житті. Медична сестра повинна диференційовано себе поводити при спілкуванні з лікарями, молодшим медичним персоналом, хворими з різними характерами, відвідувачами та ін. Крім масок характеру, кожен має основні, стержневі якості, які найбільше характеризують людину і, в основному, визначають стиль її поведінки і самого життя. Наприклад, один рішучий, а інший поступливий, цей скупий, а той щедрий тощо. Проте найбільш суттєвою рисою особистості є порядність або непорядність.

Усі психічні процеси і діяльність людини значною мірою визначаються рівнями порядності й совісті. Наприклад, порядна людина нещастя іншої людини буде сприймати, осмислювати, емоційно переживати і чинити не так, як непорядна і безсовісна. Звідси зрозуміло, що, користуючись адекватно обставинам відповідною маскою характеру, медична сестра повинна завжди залишатись глибоко порядною, добросовісною особистістю з добре розвиненим почуттям емпатії. Найзручнішими є описові позначення характеру за найбільш вираженими його рисами. Це широко застосовують у практичному житті, літературі, медицині.

Для прикладу наведемо деякі з них: егоїстичний, альтруїстичний, егоцентричний (може носити маску альтруїста, але з особистих мотивів), замкнутий, товариський, владний, покровительський, педантичний, впертий, рішучий, нерішучий, мрійливий, практичний, захоплений, байдужий, аморальний (брехуни, шахраї, авантюристи, донжуани), діяльний (активний), лінивий (пасивний), запальний, спокійний, істеричний (егоцентризм, хизування, фантазування, підвищені емоційність і навіюваність), тривожно-помисловий (підозріливість, нав’язливі страхи, потяги) та ін. Медичні працівники повинні вміти правильно оцінювати головні риси характеру хворих, щоб підібрати адекватний стиль спілкування з ними, а також самооцінювати свій характер і виховувати професійні, моральні і вольові якості, необхідні для надання допомоги хворим.

Психологія медичного працівника

Основні мотиви вибору професії медика:

1. Частина молоді вибирає медицину в результаті свідомої зацікавленості цим предметом на основі попереднього потягу до біологічних наук.

2. Значну роль відіграють професійні традиції сім’ї (сімейні династії). Саме ця група майбутніх медичних працівників найбільш глибоко і всесторонньо усвідомлює всю відповідальність і труднощі, пов’язані з вибраною професією.

3. Незначна частина молодих людей вибирає цю професію тому, що вони самі перенесли серйозну хворобу або спостерігали її у своїх близьких і вирішили присвятити своє життя хворим за покликанням. Саме цей контингент найбільш відданий своїй професії.

4. Деякі молоді люди стають медиками тому, що мають належні передумови для навчання (добрі здібності, достатній рівень інтелекту), але не мають певного таланту в іншій галузі (художника, музиканта, архітектора, математика тощо).

5. Незначна частина молоді вирішує здобути медичну освіту для того, щоб отримати будь-який фах і “зайняти час” після закінчення загальноосвітньої школи. Чи будуть у майбутньому працювати за фахом, вони особливо не задумуються. Здебільшого такі студенти навчаються посередньо, природної потреби у ґрунтовному засвоєнні фахових знань і практичних навичок у них немає.

Вибираючи професію медика, молода людина повинна усвідомити важливість свого вибору і майбутні наслідки для себе та хворих людей, яким вона повинна буде допомагати. Необхідно самокритично оцінити мотиви, які спонукають іти у медицину, і свої психологічні якості. Якщо у молодої людини немає внутрішнього потягу до медичної діяльності або її психічний склад не відповідає належним потребам, такій людині у медицині робити нічого. Вона зіпсує своє життя або його частину (потім доведеться перекваліфіковуватись), може нашкодити хворим людям та “заплямувати” медицину, а отже, й інших медиків.

Вимоги до особистості медичної сестри

1. Молода людина, яка вирішила присвятити себе медицині, повинна усвідомити, що професія медика покладає на неї обов’язок стати в майбутньому духівником, учителем і цілителем хворих та немічних людей, а також їх родичів і близьких. Медична сестра, яка під час виконання своїх професійних обов’язків найбільше контактує із хворим і його родичами, повинна вміти професійно і делікатно підтримувати належний душевний стан пацієнта та його близьких, а також своїми словами, інструкціями і, що важливо, діями й особистим прикладом постійно вчити хворих і їх родичів боротись з недугами, дотримуватись вимог режиму, впроваджувати в життя принципи реабілітації, реадаптації і профілактики. І, нарешті, вона повинна стати цілителем хворих, а не механічним виконавцем призначень лікаря. Медична сестра повинна завжди пам’ятати, що лікують не медикаменти і маніпуляції, а саме медики як особистості, які за допомогою медикаментів, маніпуляцій, оперативних втручань відіграють головну роль у лікувальному процесі.

2. Однією з найважливіших складових особистості медичної сестри є внутрішня потреба допомогти хворим, немічним, калікам, а також їх родичам і близьким. Без наявності цієї внутрішньої потреби вона не стане духівником, учителем і цілителем, а у кращому випадку буде “людиною у футлярі”, ”живим роботом”, що автоматично виконує призначення і вказівки лікаря.

3. Якісне й осмислене виконання медичною сестрою своїх професійних обов’язків передбачає високий професіоналізм, складовими частинами якого є глибокі знання, вміння і володіння практичними навичками. Під час навчання в училищі або на сестринському факультеті вузу майбутні медичні сестри здобувають лише базову освіту. Після отримання сестринської освіти необхідно вдосконалювати свої знання і вміння протягом усієї своєї професійної діяльності. Медицина як наука і практика постійно розвивається та ускладнюється, постійно з’являються нові методи діагностики і лікування, а тому медична сестра повинна йти в ногу з часом і новими вимогами. Медик, який не дбає про постійне підвищення свого професійного рівня, обов’язково відстає від життя.

4. Високий професіоналізм медичної сестри органічно включає в себе дисциплінованість і організованість. її робота пов’язана з великим навантаженням. Необхідно своєчасно та якісно виконувати безліч призначень лікаря, приділяти хворим належну увагу. Саме такі якості особистості, як дисциплінованість і організованість допомагають медичній сестрі впоратись із своїми обов’язками.

5. Високий професіоналізм у поєднанні з дисциплінованістю й організованістю повинен органічно поєднуватись із душевністю, емпатією і ввічливістю. Важливо, щоб належні задатки цих душевних якостей були уродженими, імітація їх рано чи пізно обов’язково виявиться. Проте медична сестра не повинна надіятись лише на уроджені задатки цих якостей, їх необхідно постійно розвивати й удосконалювати. їй потрібно пам’ятати, що між емоціями, які виникають до об’єкта, і діями щодо нього завжди є взаємозв’язок. Психологи встановили, що ми любимо того, кому робимо добро, і ненавидимо того, кому робимо зло. Отже, душевність, співпереживання, ввічливість та інші чесноти необхідно постійно розвивати й активно ними користуватись.

6. Високий професіоналізм “омертвіє”, якщо не буде поєднуватись з умінням належного ділового і, разом із тим, душевного спілкування з хворими та їх родичами. Уміння розпочати мовне і невербальне спілкування, вислухати хворого, підбадьорити його, посилити надію на сприятливий вихід із ситуації є не від’ємною частиною професіограми медичної сестри. Пігулка, яку медична сестра подасть із підбадьорливою посмішкою, подіє значно краще, ніж коли її тицьнуть хворому з холодним або, ще гірше, презирливим поглядом. Медична сестра завжди повинна пам’ятати, що тепле, підбадьорливе слово діє не менше, а, нерідко, більше, ніж призначені ліки.

7. Медична сестра є членом медичного колективу і контактує з хворими. Усі люди мають різний характер, а нервова система хворих ще й виснажена недугою. Ось чому під час виконання медичною сестрою професійних обов’язків інколи можуть виникати конфлікти з хворими. Уміння вдало розрядити обстановку, не допустити і своєчасно погасити конфлікт є невід’ємною складовою професіограми медичної сестри. За цих умов медичній сестрі потрібно проявити, з однієї сторони, делікатність і душевність, а з іншої – принциповість і рішучість. У будь-якій ситуації вона повинна продемонструвати вихованість, витримку, повагу до опонента і самоповагу. Медична сестра не повинна надмірно реагувати на примхи і несуттєві зауваження хворого, які свідчать про астенізацію його нервової системи, але, разом із тим, їй необхідно вміти відстояти свою гідність, пам’ятаючи, що вона як медик є духівником, учителем і цілителем, а не безсловесним і безправним попихачем.

8. Важливою складовою частиною професіограми медичної сестри є володіння принципами медичної етики, деонтології, психогігієни і психопрофілактики.

9. Мають велике значення довіра хворого до медика і психологічна сторона взаємостосунків. Кваліфікація медика є лише інструментом, застосування якого з більшим або меншим ефектом залежить від інших сторін особистості працівника.

10. Для прояву довіри велике значення має перше враження, яке необхідно підтримувати. Тут важливе не лише вербальне, а і, більшою мірою, невербальне спілкування (відповідна міміка, жестикуляція, тон голосу). Відіграє свою роль і зовнішній вигляд: якщо хворий бачить медика неохайним, або невиспаним тощо, то віра в нього знижується. Хворий підсвідомо розуміє: якщо людина не турбується про себе, то вона не може турбуватись і про інших.

11. Внутрішня культура, етика і тактовність медика. Наприклад,бувають ситуації, коли можна проявити почуття гумору, але без тіні іронії і цинізму, згідно з принципом: “Сміятись разом із хворим, але ніколи над ним”. Потрібно пам’ятати, що є хворі, які не переносять гумору навіть з добрими намірами і розуміють його як неповагу та приниження.

12. Почуття відповідальності. Приймаючи кожного разу серйозне рішення, медик повинен уявити і критично оцінити його результати для здоров’я і життя хворого.

13. Гармонійність особистості медика. Врівноваженість і самоконтроль. Медик повинен бути особистістю: спостерігати за реакцією на свою поведінку безпосередньо (за розмовою, оцінкою міміки, жестів хворих) і опосередковано, коли поведінку оцінюють колеги (з боку видніше).

14. Турбота про своє добре ім’я. Медичний працівник втрачає авторитет, коли створюється враження, що він є тим, кого називають “поганою або важкою людиною”. Наприклад, зверхня поведінка, недоречна іронія, підлабузництво до начальства, несприймання критики, пустослів’я, злорадство, ігнорування пораддосвідчених колег.

Ілюзії і деілюзії

Молодь часто схильна до ілюзій і переоцінки своїх можливостей. Як і більшість людей, медики-початківці, як правило, вважають медицину всесильною. На практиці вони переживають деілюзію – розчарування. Сучасна медицина може успішно лікувати лише гострі патологічні стани, а не вилікувати всіх людей на всіх етапах хвороби. Проте гіпертрофія деілюзії є шкідливою. Медики перестають бачити хворих, а лише фіксують випадки з практики. Лікарі з надмірною самооцінкою лідерів починають переживати, що вони не можуть зробити вирішальний особистий внесок в умовах колективної роботи (бригада реанімаційного відділення, етапне лікування інфаркту міокарда і под.). У деяких молодих медиків при невдачах опускаються руки. Певна їх частина звикається з тим, що вони “не боги”, і тоді перестають критично самооцінювати, чи все можливе зробили для хворого. У деяких молодих медиків розвиваються підвищені незадоволення та нервозність відносно хворих, а також колег, вони викликають у людей антипатію, псують собі та іншим життя.

Професійна психічна деформація

Кожна професія як може сприяти розвитку людини й удосконалювати її особисті якості на користь суспільства, так і деформувати душевні якості людини. Схильність до професійної деформації особливо часто спостерігається

у представників певних професій, які володіють малоконтрольованою і важко обмеженою владою. Від рішень і волі цих людей залежать гідність та існування, здоров’я і навіть життя інших людей, як це буває у вчителів, суддів, працівників правоохоронних органів, а також у лікарів і медичних працівників. Медик володіє певною владою над хворим, отже, у нього також є високий ризик щодо розвитку психічної деформації. Владу належить використовувати лише з доброю метою. До кожної спеціальності потрібно адаптуватись. Майбутні медики повинні адаптуватись до нових незвичних умов, які іншим не під силу (робота з трупами і трупним матеріалом, вигляд крові, тяжких травм, травматичних операцій, спостереження за стражданнями і смертю хворих, експерименти на тваринах і под.). При цьому важливо не втратити душевних якостей. Адже професійна деформація розвивається, як правило, поступово і непомітно саме на етапі професійної адаптації. Спочатку студенти досить емоційно переживають стикання з вищезгаданими факторами, які невіддільні від отримання медичної освіти. Потім вони звикають, поступово розвиваються емоційна гіпестезія і навіть байдужість. Не можна проявляти неповагу до покійників і трупного матеріалу, а також проводити експерименти на тваринах без глибокої анестезії і заради лише однієї цікавості. Проявом професійної деформації є і поведінка, і вислови медичних працівників. Якщо під впливом звички значною мірою проявляється черствість відносно хворих, то такі медики складають враження бездушних і навіть цинічних людей. Наприклад, лікар і медична сестра не вважають за потрібне відгородити хоча б ширмою хворого, який помирає, в багатомісній палаті. Медичним сестрам і лікарям не заважають великі палати. У них інколи легше впоратись з роботою, бо хворі самі спостерігають один за одним і допомагають один одному більше, ніж у малих палатах. Але цей стан може травмувати психіку хворих. Вондречек афористично описує: “Страшно перебувати у палаті, де один їсть, другий стогне, третій справляє дефекацію, а четвертий помирає”. Деякі хворі до цього швидко звикають. Але вислів Ф. Достоєвського “Людина – це істота, яка до всього звикає” не можна бездушно застосовувати в житті. Коли є найменша можливість, необхідно усунути психотравмуючу ситуацію. Усе, що пов’язано з професійною деформацією, має психологічне значення. Причиною її є не погані наміри або бажання шкодити хворому. Це не садизм, а погана неусвідомлена звичка, яка виробилась упродовж тривалого часу. Вона проявляється у своєрідному професійному жаргоні. Наприклад, розмова, коли один медик, який іде додому, “передає” своїх хворих іншому: “Що у тебе тут є?” Чотири шлунки, три жовчних міхури й один камінь у нирці”. Інколи деформація проявляється у вигляді професійного захоплення патологією. Наприклад, вислів професора: “Погляньте, колеги, яка прекрасна сифілітична виразка!” або рентгенолога: “Я вже давно не бачив таку чудову каверну!”. Інертність професійної деформації значною мірою утримується внаслідок історичної традиції професії медика і його становища в суспільстві. У минулому лікар був не лише цілителем, учителем, духівником, але також і магом-чарівником і володарем. Це положення на сьогодні дещо видозмінилось, але у своїй сутності залишилось. Раніше людей буквально зачаровували знахарі, відьмаки, цілителі, провидці долі. Зараз їх також зачаровують можливості сучасного прогресу в галузі медичної апаратури, технологій, нових “модних” препаратів, особливо ефектні рекламні повідомлення в телепередачах і пресі. Проте, чим менше глядач або читач розуміє фактичну сторону цього процесу, тим більше його хвилює зовнішня “магічна” сторона. Магічний наліт, підсвідоме відчуття влади над людиною, яка шукала і дотепер шукає у лікарів останнього захисту, залишили в психології медичних працівників пережитки, які інколи мають навіть кастовий характер. Адже психологами встановлено, що у більшості людей є неусвідомлений потяг до влади над іншими людьми. Такі медики ставляться до хворих зневажливо, а інколи навіть не помічають їх, або ставляться, як до речей. У поведінці й жестах цих лікарів видно явну демонстративну відсутність інтересу до хворого, особливо як до особистості, до людини. Інколи вони навіть ігнорують хворого і є брутальними відносно нього. Деякі медики бажають створити собі авторитет і роблять вигляд або підкреслюють, що вони страшенно зайняті: “Вас багато, а я один”. Проте потрібно відмітити, що такий суворий і гордовитий тип поведінки інколи може спричиняти мобілізувальну і навіть терапевтичну дію на простих та примітивних хворих, які вбачають в особі медика майже бога. Цей метод свідомо або підсвідомо використовує більшість шарлатанів. Але така поведінка медика викликає у багатьох хворих відразу і недовір’я. Ось чому потрібно стежити за тим, щоб підсвідома професійна психічна деформація, яка безконтрольно розвивається, не стала одним із факторів негативного психологічного впливу на хворих.

Основні психологічні типи медичних сестер

Психологи виділяють такі основні типи медичних сестер:

1. Сестра-рутинер. Цей тип існував тоді, коли медична сестра механічно виконувала призначення лікаря. Доручення такі медичні сестри виконують дуже точно і скрупульозно. Проте вони за лікарськими призначеннями не бачать хворого, працюють, немов автомати, а самого догляду насправді немає. Автоматично виконуючи лікарські призначення, медичні сестри можуть здійснювати нелогічні вчинки, які межують з абсурдом. Наприклад, ретельно виконуючи призначення лікуючого лікаря, вони здатні розбудити хворого для того, щоб він прийняв снодійний препарат. На жаль, такий тип медсестер найбільш часто зустрічається серед середніх медичних працівників.

2. Сестра, яка “грає заучену роль”. Такі медичні сестри поводять себе із хворими, немов би актори. В їхній поведінці та вчинках відчуваються нещирість, показність і награність. Це, здебільшого, заважає формуванню належного контакту між ними і хворими. Нерідко вони настирливі, хочуть продемонструвати свою благодійність, проявляючи при цьому неабиякі “артистичні” здібності, але добиваються зворотного ефекту, коли хворого стомлює або дратує надмірна настирливість.

3. “Чоловікоподібна” медична сестра. Відрізняється сильною волею. Для неї характерні рішучість у словах і діях, наполегливість, пунктуальність, обурення з приводу найменшого безладу. Стиль її поведінки визначається глибоким переконанням, що хворий існує для підтримання порядку у відділенні, а не порядок у лікарні для того, щоб допомогти хворому. Така рішуча особистість здатна стати прекрасним організатором, хорошим педагогом (виконувати обов’язки старшої зміни, старшої або головної сестри). Про цих медичних сестер нерідко говорять: “Строга, але справедлива”. Проте при нестачі культури й освіти або низькому рівні розвитку така медична сестра є надто ригідною, прямолінійною, може бути брутальною і навіть агресивною стосовно хворих.

4. Тип “спеціаліста”. Ці медичні сестри виконують спеціальну роботу завдяки особливим властивостям особистості. Вони є прекрасними масажистками, лаборантками, друкарками тощо. Нерідко ці особи є акцентуйовані за епілептоїдним або шизоїдними типом. Вони можуть бути фанатиками своєї вузької діяльності.

5. Медичні сестри “материнського типу”. Вони проявляють найбільшу душевність при догляді за хворими, є дуже рухливими, лагідними і легко налагоджують емпатичні взаємовідносини з ними. До пацієнтів ставляться, як до рідних дітей. Турбота про хворих для таких медсестер – невід’ємна умова життя. Вона є щирою, без тіні награності, що моментально вловлюється хворими. Ці медичні сестри практично ніколи не вступають у конфлікти, одна їх поява нерідко згладжує напружену обстановку. В медицину вони йдуть за покликанням душі.

6. “Нервова сестра”. Це емоційно лабільна особистість, схильна до невротичних реакцій. Вона часто перебуває у стані надмірного психічного напруження, яке проявляється роздратованістю, брутальністю, запальністю, що шкідливо впливають на хворих. Нерідко її міміка, погляд і голос відображають похмурий настрій, образу на всіх. Інколи така медична сестра відрізняється підвищеною помисливістю з тривожністю і схильністю до іпохондрії. Вона боїться заразитись від хворих інфекційними захворюваннями, екземою тощо. Свою роботу не любить, нерідко зловживає бюлетнями непрацездатності. Такій медичній сестрі небажано працювати з хворими. Для неї більше підходить робота в архіві, дієтсестри, лаборанта тощо.

Вищеописані типи медичних сестер є, здебільшого, орієнтувальними. У реальному житті частіше зустрічаються змішані типи, які включають риси різних типів сестер. Переважно негативні риси можна відкорегувати, що залежить від вихователів медичних сестер (викладачів, завідувача відділу, лікуючих лікарів, старшої медичної сестри). Будь-яка робота формує не лише професійні знання й уміння, але і всю особистість у цілому. Хороша медична сестра відчуває постійну потребу не тільки у постійному поповненні своїх знань, але і у розвитку своєї особистості.

Медична сестра має усвідомлювати свою відповідальність за життя хворого, однак це почуття не повинне переходити в сентиментальність, яка стане на заваді зібраності, активності у боротьбі за здоров’я, а нерідко й життя хворого.

Однією з основних рис характеру медичної сестри має бути чесність. Ні в якому разі не можна приховувати допущені помилки. М.І. Пирогов говорив з цього приводу:

«Необхідно мати мужність обнародувати свої помилки, щоб застерегти від них інших працівників».

Медична сестра повинна сумлінно виконувати свої обов’язки щодо роздачі лікарських препаратів і здійснення маніпуляцій. Вона зобов’язана бути завжди зібраною, спокійною і врівноваженою, не допускати нервозності і метушні в роботі. При погіршенні стану хворого не можна допускати паніки і розгубленості. В таких випадках дії медсестри повинні бути чіткими та впевненими. Слід пам’ятати» що неуважність у роботі, сторонні розмови під час обслугову­вання хворих, а також відлюдність, зарозумілість підривають авторитет медичної сестри. Кваліфіковане, чітке, своєчасне і старанне виконання призначень і процедур зміцнюють віру хворого в успіх лікування. Істотне значення для створення сприятливої атмосфери в лікувальному закладі має зовнішній вигляд медичного персоналу. Акуратна, в білосніжному ха­латі, з прибраним під шапочку волоссям, медична сестра викликає довір’я хворого. І навпаки, зім’ятий чи забруднений халат, недоглянуті руки, надлишок прикрас і косметики, подразливі запахи несприятливо впливають на хворого.

Важливим обов’язком медичної сестри є збереження професійної таємниці, якщо вона не зачіпає інтересів суспільства або хворого. Медичні сестри не мають права розголошувати і обговорювати відомості про хворобу та інтимне життя хворого, які вони отримали під час виконання професійних обов’язків. Медичним сестрам не треба брати на себе функції, які віднесені до лікарської компетенції, роз’яснювати хворим або їхнім родичам характер захворювання, інтерпретувати результати лабораторних, інструментальних та рентгенологічних досліджень. Вони можуть говорити лише про загальний стан хворого. Увага і делікатність з боку медичної сестри до хворих не повинні виходити за межі розумного. Звертатися до хворих треба зі строгою ніжністю, не допускати кокетства та нав’язливості»

Недопустимо у присутності хворих обговорювати або критикувати професійний рівень і призначення лікарів. Це підриває не лише авторитет лікаря, але й віру хворого в успіх лікування.

Для формування особистості медика важливе значення має рівень загального культурного розвитку, знайомство з літературою, мистецтвом, уміння організувати своє самовиховання» Соціально-психологічною основою ефективного етико-деонтологічного виховання є такі моральні риси, як співпереживання та милосердя. Вони мають стати внутрішньою духовною потребою, моральним кредо людини, яка їх виражає повсякденними вчинками та діями.