УДК 811.161.2’271.16:61
Володимир ЮКАЛО
Тернопільська державна медична академія ім. І.Я.Горбачевського
ОСОБЛИВОСТІ ЛЕКСИКОГРАФІЧНОГО ОПРАЦЮВАННЯ
ТЕРМІНІВ У МЕДИЧНИХ СЛОВНИКАХ
О.МУСІЯ, С.НЕЧАЯ ТА ІН.
© Юкало Володимир, 2004
У статті проаналізовано передмови і лексичний матеріал медичних словників О.Мусія, С.Нечая та ін. (1992, 2000).
Yukalo Volodymyr. The features of lexico-graphical the working out of the terms in the medical dictionaries by O.Musiy and S.Nechay and others.
The article analyzes prefaces and lexical material medical dictionaries by O.Musiy and S.Nechay and others (1992, 2000).
Досліджуючи сучасну професійну медичну комунікацію, не можна залишити поза увагою лексикографічну діяльність групи лікарів, філологів-аматорів, серед яких вирізняються С.Нечай та О.Мусій. Вони роблять спробу кардинальної ревізії літературної норми, запропонували альтернативні назви майже до всіх сучасних медичних термінів, уклали, видали і розповсюдили низку медичних словників, насамперед російсько-українських [5; 4]. З лексикою з цих видань прямо чи опосередковано ознайомилась більшість українських лікарів, оскільки словники виходили великими тиражами і продавались за цілком символічними цінами чи розповсюджувались безплатно. Словник 2000 р. ще й досі з’являється в торговій мережі. З’ясуємо, який же вибір пропонують лікарям укладачі зазначених словників.
У «Передмові упорядників» до «Російсько-українського медичного словника» О.Мусій, С.Нечай, О.Соколюк, С.Гаврилюк указують: «Ми вважали за потрібне подати всі українські синоніми, які нам пощастило знайти, залишаючи за читачем можливість використання найбільш прийнятних з них у кожному конкретному випадку» [5, VI]. Дещо нижче укладачі обумовлюють своє ставлення до різноманітних термінологічних концепцій: «Поряд з українськими народними назвами нами була використана, як основна, концепція української наукової медичної термінолоґії, розроблена д-ром мед. М.Галиним та акад. О.Корчак-Чепурківським… Також ми не могли зневажати іншу концепцію, прийняту Павлом Штепою…» [5, VI]. Укладачі зазначають, що вважають за потрібне «на даному етапі включити до словника також зукраїнізовані латинські терміни» у двох варіантах: перший – «максимально наближений до латини», другий – відповідно до правопису 1946 р. [5, VІI].
Перевіримо, чи дотримуються цих положень укладачі. Всіх українських синонімів, як це й задекларовано в передмові, у словничку не зафіксовано. Так, відповідником рос. терміна средство наведено тільки засіб [5, 97], а в авторитетних словниках 20‑х рр. ХХ ст. [1; 2; 3] було ще й лік, засіб, середник; врачебный – лікарський [5, 19] і лекарственный – лікарський [5, 46], наведено без позначення наголосу, хоча у словниках 20‑х лекарственный – тільки ліковий або помічний; диабет в аналізованому словнику має багато синонімів: цукриця, цукрівка, цукрівниця, діябет, діабет [5, 28], – але не всі, не наведено цукросеччя, мочове виснаження. І так майже в усіх статтях. Крім того, укладачі не використовували ґрунтовного словника Кисільова [3], його не наведено у бібліографії [5, VIІІ].
Щодо термінологічних концепцій. Якщо погляди М.Галина на термінотворення і терміновживання свого часу були підтримані медичною і філологічною громадськістю України, то зазначений серед використаних праць «Словник чужослів (знадібки)» П.Штепи (Торонто, 1977) ще не здобув визнання і навіть недоступний звичайному дослідникові в Україні.
І нарешті, у словнику є терміни-неологізми. Так, аппендицит перекладено як хробаковиця, хробакозапал, апендіціт, апендицит [5, 6], з яких хробакозапалу не було в основних словниках 20-х рр., був запал робаковатого додатку, робаковиця, хробаковиця, запалення хробакуватого паростку, запалення хробакового паростка, апендицит; кардиолог перекладено як серцезнавець, кардіольоґ, кардіолог [5, 39], з яких термін серцезнавець є неологізмом, оскільки цього слова з термінологічним значенням ні спеціальні, ні загальномовні словники 20‑30‑х рр. не фіксують (ще не існувало реалії). Але загалом у цьому словнику термінів, що вживалися в першій половині ХХ ст., набагато більше ніж неологізмів.
Саме відкриття для медичної громадськості України на поч. 90‑х рр. альтернативних термінологічних номінацій, плюралістичне подання словникового матеріалу – головна заслуга О.Мусія, С.Нечая, О.Соколюка, С.Гаврилюка. Хоча щодо практичної цінності цього видання можна посперечатися. Так, оцінюючи цей словник, мовознавці з Інституту української мови НАН України О.Тараненко та Л.Симоненко зазначали, що автори словника вирішили повернутися до методів 20‑х рр. і, «намагаючись зробити українську частину словника по-справжньому українською, заповнили її архаїчною лексикою народної медицини та індивідуальними витворами лексикографів кінця минулого – першої третини нинішнього століття», як результат – цей словник не може використовуватися сучасними лікарями [6].
Щойно аналізований словник був попередником більшого видання, як його подавали й самі укладачі: «… ми його розглядаємо як знадібки[1] термінолоґічного матеріалу до майбутнього «РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО СЛОВНИКА МЕДИЧНОЇ ТЕРМІНОЛОҐІЇ» [5, VI] (Ця цитата також говорить про рівень професіоналізму авторів, які використовують слово знадібки, що дослівно означає ‘матеріали’). Цим словником, очевидно, є «Російсько-український медичний словник з іншомовними назвами» С.Нечая [4]. Проаналізуємо особливості лексикографічного опрацювання термінів у цьому виданні.
На пуристичних засадах написана передмова до словника, яка має підзаголовок «Нове – це досить часто дуже добре забуте старе!» [4, 6]. Укладач робить аналіз структури української медичної терміносистеми, правописних питань, детальніше зупиняється на проблемі відтворення слів іншомовного походження засобами української мови і пропонує своє її розв’язання: замість сперечатися щодо вибору орфографічного варіанта «чужого» (!) слова – уникнути лексичного запозичення: «Так ми дійдемо до цілковитого абсурду (безглуздя), чомусь навмисне спотворюючи іншомовні слова, чим тільки заплутаємо себе та інших, а чужі слова так і залишаються чужими і незрозумілими для більшості нашого народу. Ми намагаємося в деяких випадках міняти чуже «і» на наше «и» та чуже «ґ» на наше «г», а в інших – ні, чим остаточно самі себе заплутуючи і роблячи наш правопис зовсім незбагненним» [4, 11], «Якщо ж деякі з наших “горе-патрійотів” бачать стовідсоткову українськість лише у надуманій і нічим не пояснюваній заміні “ґ” на “г” у чужих словах, цілком мирячись із самими цими чужими словами у нашій мові, то є дуже ефективний (дієвий) спосіб уникання чужого “ґекання”: потрібно просто уникати чужих слів замість того, щоби бездумно “гекати”» [4, 13]. С.Нечай вважає, що найбільше засмічують українську мову лексичні запозичення з неслов’янських мов: «…ті кількісно незначні росіянізми в нашій мові якщо є чим замінити, то треба замінити на власні, українські слова. Якщо ж це зробити важко, то більшість із них, так само як і болгаризми (церковнослов’янізми, «старослов’янізми», «слов’янізми»), полонізми, чехізми (богемізми), білорусизми та інші слов’янізми, нашим людям цілком зрозумілі і не сприймаються такими чужими, як ґрецизми (елінізми та візантизми (візантіїзми)), латинізми, ґерманізми (німецьковізми), ґалліцизми (франкізми, францизми, французовізми, французьковізми), анґліцизми чи американізми. Саме цей останній, неслов’янський масив найбільше засмічує нашу мову, особливо наукову, яка незабаром зовсім не міститиме українських слів… треба відроджувати українську мову на засадах знечужинення…» [4, 8]. З цією метою «треба робити спроби відшукати старі або створити нові наші власні назви» [4, 8].
На підставі цього положення укладач у багатьох словникових статтях наводить цілі синонімічні ряди, більшість термінів з яких часто – неологізми (власне лексичні та семантичні). На жаль, у низці статей відсутні терміни з основних словників 20‑х рр. ХХ ст. [1; 2; 3], хоча в анотації написано: «В перекладній українській частині словника подаються всі українські відповідники російському слову» [4, 3].
Наведемо приклади. Російське спайка перекладено як люта, спайка [4, 356] – основні словники 20‑х рр. ХХ ст. відповідниками цього терміна фіксують слова злука, спаєння, сполука, зв’язок і тільки в російсько-українському словнику Галина є лют, злютовання [2, 160]; рос. пол перекладено як стать [4, 299] – у 20‑ті словники фіксували як основні відповідники слова поголів’я, пол, рід і, нарешті, стать; рос. акклиматизация перекладено тільки неологізмами /докон./ оприроднення, опідсонення, пристосування, призвичаєння, звикання; /недок./ оприроднювання, опідсонювання, пристосування, призвичаювання, акліматизація [4, 41] – основні словники 20‑х фіксували принатуре(юва)ння, пристосування до підсоння (клімату) чужої сторони, звикання до підсоння (клімату), акліматизбція, акліматизувбння; рос. презерватив перекладено майже усіма неологізмами запобіжник, запобігач, убережник, уберігач, чепчик, презерватив [4, 306] – основні словники 20‑х фіксували захисник, охоронник, презерватива; так само й эмульсия перекладено як бовтанка, бовтачка, емульсія [4, 422] – основні словники 20‑х фіксували емульсія, молочаста рідина, молостка; проституция пер. як повійництво, блуд, перелюб, проституція [4, 314] – основні словники 20‑х фіксували проституція і розпуста професійна; рос. аллопатия пер. як звичнолікування, алопатія [4, 47], гомеопатия як подібнолікування, подібнолікувальність, гомеопатія [4, 124] – укладачі словників 20‑х подавали як синоніми цих лат. запозичень тільки терміни-дефініції: відповідно «лікування, що старається викликати ознаки протилежні тим, які характерні для відповідної хороби» і «лікування подібного подібним». Та й не дотримується системності С.Нечай: звичнолікування – подібнолікування.
А те, що для вибору запропоновано надзвичайно великі ряди однотипних синонімів, тільки ускладнює користування словником. Так, в укр. частині статті биопотенциал наведено 8 термінів, що сприймаються як неологізми, принаймні у медичних словниках 20‑х рр. їх не було: «БИОПОТЕНЦИАЛ, БИОЭЛЕКТРИЧЕСКИЙ ПОТЕНЦИАЛ життєзарядоспроможень, –жня, життєзарядоспроможець, ‑жця, життєзарядоспроможник, життєзарядосилень, –льня, життєзарядосилець, ‑льця, життєзарядосильник, біопотенціал, біоелектричний потенціал» [4, 71]; стаття аппендицит містить 18 варіантів термінів: хробаковиця, хробакозапал, хробакозапалення, черв’яковиця, черв’якозапал, черв’якозапалення, паростковиця, паросткозапал, парасткозапалення, відростковиця, відросткозапал, відросткозапалення, запалення хробакуватого (хробакоподібного, червоподібного, черв’якоподібного) паростка (відростка), апендицит [4, 56], – тільки 3 з яких: хробаковиця, запалення хробакуватого паростка, апендицит – зафіксовані в словниках 20‑х рр. [1; 2; 3].
Крім того, С.Нечай порушує і пропонує розв’язання такої, на його думку, важливої проблеми, як «сексизм (статевість, статева дискримінація (нерівноправність, пригнічення, упослідження)) у мові» [4, 13]. Він радить створити «парні» найменування: «випрацювати і закріпити у мові як рівноправні» слова на позначення назви особи за професією як для чоловіків (чол. роду), так і для жінок (жін. роду): медсестра і медбрат, лікар і лікарка, анестезіолоґ і анестезіолоґиня тощо [4, 14]. Відповідно до викладених вище засад статті кардиолог, травматолог, уролог С.Нечай оформлює так: «КАРДИОЛОГ (лат. cardiologus, –i, m) 1. серцівник, серцезнавець, –вця, кардіолоґ; 2./жін./ серцівниця, серцезнавиця, кардіолоґиня; (рос. сердечник)» [4, 184]; «ТРАВМАТОЛОГ (лат. traumatologus, –i, m) ушкодівник, ушкодознавець, –вця, травматолоґ; /жін./ ушкодівниця, ушкодознавиця, травматолоґиня» [4, 376]; «УРОЛОГ (лат. urologus, –i, m) сечівничник, сечознавець, -вця, уролоґ; /жін./ сечівничниця, сечознавиця, уролоґиня» [4, 394].
Упорядник словника посилається на англійську мову, яка, стверджує він, «на теоретичному рівні вже вирішила цю проблему (питання, задачу)» [4, 14]. «Вони (анґло-сакси), – пише С.Нечай, – до слів, побудованих на зразок «congressman», «policeman», штучно створили неолоґізми (новослова, новотвори): «congresswoman», «policewoman», що відразу знайшло відображення у найсерйозніших словниках, таких, як Webster’s, Oxford, Longman» [4, 14]. Наведене обґрунтування звучить непереконливо, адже гендерна мовна реформа 70—80‑х рр. ХХ ст. в англо-саксонському світі мала протилежний напрямок: для номінації осіб за професією пропонувалося вживати одні й ті самі назви при позначенні чоловіків і жінок: chair, presiding officer, moderator, head, chairperson (замість chairman або chairwoman), fire fighter (замість fireman), police (замість policeman) [7, 250]. Очевидно, краще було б вказати хоча б на болгарську мову, що активно творить парні найменування осіб за професією.
Укладач не завжди послідовний у проведені й цієї ідеї. Зокрема не наведено парних назв у статтях гінеколог, акушер-гінеколог, медсестра: «ГИНЕКОЛОГ (лат. gynaecologus, –i, m) жінківник, жінковик, жіночник, жіночівник, жіночохворобник, жіночохворобівник, жіночохворобознавець, –вця, жіночолікар, ґінеколоґ» [4, 116]; «АКУШЕР-ГИНЕКОЛОГ (фр. accoucheur, m + лат. gynaecologus, –i, m) пологожінківник, положник-жінковик, поліжник-жіночник, пологівник-жіночівник, пологожіночолікар, пологожіночохворобознавець, –вця, акушер-ґінеколоґ» [4, 44]; «МЕДСЕСТРА, МЕДИЦИНСКАЯ СЕСТРА піклунка, жалібниця, медсестра, медична сестра» [4, 227].
Також не поліпшують словник С.Нечая 2000 р. незаповнені круглі дужки після більшості заголовних слів, в яких, очевидно, укладач хотів подати етимологічні вказівки.
С.Нечай висловлює й слушні зауваження щодо унормування медичної термінології, зокрема підтримую думку про необхідність кодифікувати в медичних словниках семантичне розмежування слів роділля і породілля [4, 14].
Отже, багатьох українських відповідників у аналізованому словнику нема, – зокрема відсутня ціла низка свого часу апробованих термінів з основних медичних словників 20‑х рр. ХХ ст., – неологізми (у т. ч. й авторські) не позначено, що не дає змогу споживачам зробити адекватний вибір мовного стереотипу для вживання.
Не дивно, що лікарі під час бесід про словники С.Нечая, О.Мусія та ін. спочатку вказують, що там дуже дивні слова. Потім деякі медики зазначають, що в словнику немає ніякої системності в запропонованій номенклатурі хвороб.
Частина лікарів серйозно сприймає словник як здобуток лексикографії, приписів якого треба дотримуватися. Це значною мірою зумовлено передусім неповною інформованістю про сучасний стан мовознавства, про український правопис та правописну дискусію. Досить часто лікарі повідомляють: «Ми маємо на кафедрі новий правопис» (при дальшому розпитуванні виявляється, що це словник С.Нечая 2000 р.), або: «Ми маємо словник за новим правописом» (це про той самий словник С.Нечая).
Для такого серйозного сприйняття в нефілологічному середовищі упорядник зробив усе можливе: написав у першому абзаці передмови дослівно таке: «Вихід у Світ нового «Російсько-українського медичного словника з іншомовними назвами» в новому Третьому Тисячолітті зумовлений досить-таки значними новими напрацюваннями в царині української медичної термінолоґії (лікарського назовництва) за останнє десятиліття після виходу нашого першого після розгрому українізації «Російсько-українського медичного словника» та потребою винести ці напрацювання на широке обговорення освіченого українського громадянства» [4, 6], – навів «Список використаної літератури (письменства, писемства, писемності)» із 100 позицій, увів з цих словників частину термінів.
До речі, в аналізованому словнику вміщено документи з історії організованого руху українських медиків, хронологію видання словників С.Нечая, О.Мусія та ін., проте немає матеріалів і навіть згадки хоча б про один науковий форум, на якому фахівці-філологи і медики обговорювали запропоновані укладачами аналізованих словників концептуальні засади термінотворення і терміновживання.
Лікар, користуючись словником 2000 р. [4], знаходить відомі йому терміни 20‑х рр. ХХ ст. і автоматично визнає авторські неологізми С.Нечая (ніяк не позначені) як старі, свого часу заборонені терміни, щось пригадує про правописні дискусії і робить висновок, що словник фіксує нову норму, – і починає сумніватися у власному володінні мовою, у виборі мовного варіанта, який він робить повсякчас.
Отже, словники С.Нечая, О.Мусія виконані на недостатньому рівні, несистемно, без ремарок фіксують архаїзми, неологізми і сучасні терміни (в різних графічних варіантах), що сприяє ослабленню сучасної літературної норми, стає причиною недовіри медичних працівників до словників і мовознавства.
Очевидно, що видання нормативних, лексикографічних праць має здійснюватися тільки за рекомендацією авторитетних, спеціальних державних установ.
1. Галин М. Медичний латинсько-український словник / Під ред. проф. д‑ра мед. Б.Матюшенка і д-ра В.Наливайка. – Прага, 1926. – ХІІ+304 с.; 2. Галин М. Російсько-український медичний словник: Матеріяли до української медичної термінології. – К., 1994. – ХХVІ+186 с.; Те саме: Російсько-український медичний словник: Матеріяли до української медичної термінолоґії. – 1‑ше вид. – К., 1920. – ХVІІІ+144 с.; 3. Кисільов В.Ф. Медичний російсько-український словник. – [Харків]: Державне видавництво України, 1928. – 142 с.; 4. Нечай С. Російсько-український медичний словник з іншомовними назвами: 15 000 слів. – К.: УЛТК, Фонд ТТ, 2000. – 432 с.; 5. Російсько-український медичний словник / Уклад.: Мусій О., Нечай (Нечаїв) С., Соколюк О., Гаврилюк С. – Умань, 1992. – 114 с.; 6. Тараненко О., Симоненко Л. Українська термінологія: стан, проблеми, перспективи // Урядовий кур’єр. – 18.03.1993 (№ 40—41); 7. Яворська Г.М. Прескриптивна лінгвістика як дискурс: Мова, культура, влада. – К., 2000. – 286 с.
