Матеріали для підготовки до заняття 13  з ботаніки

Родини Губоцвіті, Пасльонові та Ранникові. Загальна характеристика родин, морфологічний опис та визначення видів

 

Родина Губоцвіті включає близько 3500 видів, що поширені на всіх континентах,  але найбільше – в районах Середземного моря.

Життєві форми: трав’янисті рослини, півкущі і кущі.

Стебло: чотиригранне.

Листки: прості, без прилистків, розміщені навхрест супротивно (1).

В епідермі надземних органів є волоски та ефіроолійні залозки (2). Продихи діацитного типу (3).

Квітки: зигоморфні, двостатеві, з подвійною 5-членною оцвітиною (4). Чашечка і віночок переважно двогубі (5), рідше одногубі. Чашечка залишається при плодах і дещо розростається.

Андроцей двосильний, складається з 4 тичинок (6); іноді тичинки редуковані до стамінодіїв (шавлія лікарська). Гінецей ценокарпний 2-плодолистковий; зав’язь верхня.

Суцвіття: колосовидні, китицевидні, головчасті, утворені несправжніми пазушними кільцями квіток (1). Плід ценобій – чотиригорішок (7).

 

Рис. Діагностичні ознаки рослин родини Губоцвіті

Основні представники родини Губоцвіті – Lamiaceae

Глуха кропива біла – Lámium álbum

Лаванда вузьколиста – Lavándula angustifólia

Материнка звичайна – Oríganum vulgáre

Меліса лікарська – Melíssa officinális

М’ята перцева – Méntha piperíta

Ортосифон тичинковий – Ortosíphon stamíneus

Собача кропива звичайна  (пустирник) – Leonúrus cardiaca

Собача кропива п’ятилопатева –  Leonúrus quinquelobátus

Чебрець звичайний – Thýmus vulgáris

Чебрець повзучий – Thýmus serpýllum

Шоломниця байкальська – Scutellária baicalénsis

Шавлія лікарська – Sálvia  officinális

Глуха кропива біла (Lamium album L.)

Багаторічна трав’яниста рослина 30-80 см заввишки з довгим повзучим кореневищем. Стебло просте або гіллясте, чотиригранне, як і листки м’яковолосистоопушене. Листки супротивні, яйцеподібні, серцеподібні, при основі черешкові, гостропилчасті. Квітки по 6-8 у кільцях, сидять у пазухах гострих лінійних приквіток. Квітки двогубі з подвійною оцвітиною, чашечка дзвоникувата, зрослолиста з п’ятьма шилоподібними зубцями, нерідко фіолетового забарвлення. Віночок бруднувато-жовтуватобілий ( До 20 мм завдовжки), верхня губа довга, серпоподібно вигнута, з довшими війками, значно перевищує середню лопать нижньої губи. Трубочка віночка вигнута, при основі здута, з волосистим кільцем з середини. Нижня губа віночка при основі з зеленуватими крапочками, бічні лопаті її у вигляді одного шилоподібного і двох-трьох коротких зубців. Зубці чашечки при плодах розчепірені. Тичинок чотири, маточка одна з одним стовпчиком, зав’язь верхня. Плід – 4-горішок; горішки видовжено-яйцеподібні, тригранні, темно-сірі з бородавчастими виростами.

Глуха кропива біла, росте у листяних і мішаних лісах. Тіньолюбна рослина. Цвіте у травні – серпні. Поширена і заготовляють у західному Поліссі та Лісостепу. Лікарська, вітамінозна, медоносна, декоративна рослина.

З лікувальною метою у народній медицині використовують віночки квіток глухої кропиви білої при катарі дихальних шляхів, малярії, хворобах селезінки, як кровоспинний засіб при легеневих і особливо маткових кровотечах, для післяпологових очищень, при хворобах сечових шляхів, проти захворювань шкіри, екзем, золотухи, від грижі. Застосовують кропиву як тонізуючий засіб, при болях у грудях і шиї, проти колік і дизентерії, для збудження апетиту. Корінь настояний на спирту, тамує зубний біль. Зовнішньо застосовують для очищення шкіри від фурункулів, припарки – при пухлинах і опіках. У

гомеопатії використовують есенцію з свіжих листків і квіток. У ветеринарії глуху кропиву використовують для лікування рожистих запалень у свиней.

ОРТОСИФОН ТИЧИНКОВИЙ (нирковий­ чай) — Оrthosíphon stamíneus Benth. (грец. orthos — прямий, siphon — трубка + лат. stamineus, a, um — що складається­ з ниток­, тобто тичинковий) — вічнозелений напівчагарник або трав’яниста рослина родини ясноткових (губоцвітних) — Lamiaceae (Labia­tae); рос. назва: ортосифон тычиночный, почечный чай; нар. назви: індійський чай, котячі вуса, нирковий чай, яванський чай. Походить із тропіків Південно-Східної Азії (Індонезія, Бірма та ін.).

Культивується­ в Криму та на Чорноморському узбережжі­ Кавказу як однорічна рослина. У дикому­ стані — це багаторічна рослина до 70–150 см завв. з чотиригранними темно-фіолетовими гіллястими стеблами і супро­тивними, довгасто-яйцеподібними або ромбічними листками з великозубчастим краєм; головна жилка та жилки другого порядку можуть бути пурпурово-фіолетові; листки 2–5 см завд., 1,5–2,5 см завш. Квітки двогубі, блідо-фіолетові, на верхівці стеб­ла та гілок містяться по три у пазухах листки та утворюють переривчасте несправжнє волотеподібне суцвіття, тичинки довші, сильно виходять із трубки віночка. Плід — коробочка. Цвіте у липні–серпні.

Як лікарську сировину використовують листя О.т. — Folia Orthosiphonis staminei. Це зібрані протягом вегетації, висушені­ листки і верхівки пагонів (флеші). Смак злегка в’яжучий, гіркуватий. Запах слабкий.

Хімічний склад вивчений недостатньо. Основними діючими речовинами сировини­ О.т. є тритерпенові пентациклічні сапоні­ни: похідні a-амірину, урсолова кислота; флавоноїди. У сировині є етерна олія — 0,2і–0,6%, жирна олія — 2,7%, дубильні речовини — 5і–6%, сліди алкалоїдів, органічні кислоти: винна, лимонна, фенол карбонова­ і розмаринова; солі калію, гіркий глікозид ортосифонін — 0,01%.

α-Амірин

Настій О.т. має сечогінну дію, його засто­совують при нирковокам’яній хворобі, холе­циститі, подагрі, гострих і хронічних захворюваннях нирок, набряках різного походження (у т.ч. й при серцевій недостатності), церебральному атеросклерозі та гіпер­тонії, яка супроводжується пору­шенням функції печінки та нирок. Сечогінний ефект супроводжується тривалим виділенням сечової кислоти, сечовини, хлоридів, а також солей важких металів. Виявляє спазмолітичний вплив на гладкі м’язи, підвищує виділення шлункового соку і підсилює виділення жовчі. Урсолова кислота­ має цитостатичні та протизапальні властивості, знижує рівень холестерину в крові. О.т. використовується у гомеопатії.

Васильки справжні (Ocimum basilicum L.) Однорічна трав’яниста рослина. Корінь сильно галузистий, основна маса розташована у верхній  частині грунту. Стебло пряме, чотиригранне, сильно гіллясте, до 70 см заввишки. Листки довгасті, яйцеподібні, супротивні, черешкові, майже голі. Квітки блідо-рожеві, білі, сірі або червоні, зібрані в китицевидне суцвіття. Плід – темно-бурий, складається з 4 горішків. Насіння дрібне. Культивують у середній смузі Східної Європи, на Кавказі і в Середній Азії. В дикому вигляді васильки виявлені в Ірані, Індії, Єгипті та інших країнах. В культурі на Україні вирощують ряд колективних та індивідуальних господарств, аматори. Вміст ефірної олії в траві – 1 – 1,5 %. Є також дубильні речовини, рутин, каротин, сапоніни, глікозиди, мінеральні речовини і цукри – до 6-8 %. Максимальний вихід олії — у фазі повного цвітіння, тому що олія міститься переважно в суцвіттях. В олії є цинеол, камфора. В насінні міститься 12-20 % жирної олії з йодним числом 94, в листках – 0,003-0,009 % каротину, до 0,15 % рутину. Васильки справжні – джерело ефірної олії, евинолу і камфори, які використовують у кардіології, харчовій промисловості як ароматичні речовини, у стоматологічній практиці як дезинфікуючий засіб (етинол.). Екстракт – сильний спазмолітик, олія має бактерицидні і протизапальні властивості, збуджує апетит. У народній медицині використовують при гастриті, коліті, кашлі, мігрені, епілепсії, алкоголізмі, для полоскання горла при ангіні, стоматитах, загоюванні ран. У бджільництві відома як цінний медонос. Гісоп лікарський –Hyssopus officinalis L.    Багаторічна трав’яниста рослина, розмножується насінням, поділом кущів, черенками, відрізками коренів. Цвіте в кінці літа – на початку осені. Батьківщина гісопу – райони Південної Європи і Західної Азії. В культурі вирощують у ряді колективних та індивідуальних господарств України як ефіроолійну рослину. Подекуди, у зв’язку зі здичавінням, гісоп можна зустріти в природних умовах. Коренева система – стрижнева. Стебло чотиригранне, в основі дещо дерев’янисте, косорозташоване або лежаче біля самої основи, розгалужене, опушене. В результаті великої кількості стебел, що відходять від кореня, утворюється невеликий кущ висотою 30 – 60 см. Листки ланцетовидні або лінійнолацетні, цільнокраї, загострені, покриті з обох сторін волосками, що виділяють ефірну олію. Квітки неправильні, двостатеві, яскраво-сині, іноді рожеві. Суцвіття переривчасте колосовидне. Плід розпадається на 4 горішки. Насіння дрібне, яйцевиднозагострене, темно-бурого кольору. Маса 1000 насінин— 1,5-1,8 г. Трава містить ефірну олію (0,6 – 1 %), флавоноїди (0,9 %), тритерпенові кислоти (урсулова, олеанова), дубильні речовини, смоли, камедь, барвники. До складу ефірної олії входять камфен, пінокамфеолацетат, сесквітерпени тощо. В медицині використовують траву у вигляді настоїв як відхаркувальний та глистогінний засіб, при бронхіальній астмі, поганому травленні, анемії, неврозах, ревматизмі, запаленні очей, глотки, для лікування забитих місць, синців, ран та екзем, як засіб від пітливості.  В харчовій промисловості використовують свіжі й сухі листки, квітки та молоді пагони як приправу до салатів, соусів, супів, додають при солінні, приготуванні м’ясних паштетів, лікерів. Народи Сходу використовують гісоп для приготування прохолоджуючих фруктових напоїв, наприклад, щербету. У бджільництві гісоп відомий як чудовий медонос. Для отримання ефірної олії зрізають верхівки рослин до цвітіння.

                                                     

Майоран садовий – Majorana hortensis l.

Багаторічна, теплолюбива, сухостійка трав’яниста рослина, яку вирощують розсадою або насінням, у південних районах — як багаторічну рослину, а в помірних широтах — як однорічну.Корінь мичкуватий, розташований у верхньому шарі грунту. Стебло прямостояче, здерев’яніле біля основи, чотиригранної форми, облистнене, опушене, сіро-зелене, сильно розгалужене, 20-50 см заввишки. Листки дрібні, черешкові, тупі, цілокраї, супротивні, опушені. Квітки дрібні, неправильні, двостатеві, суцвіття – головчаті волоті. Плід – горішок, в якого 4 однонасінні частки. асіння дрібне, маса 1000 насінин – 0,2 – 0,4 г.

Батьківщина — Середземномор’я. В дикому вигляді трапляється в Північній Африці, Малій Азії, південних районах Європи. На території України вирощують у колективних та індивідуальних господарствах.

Надземна частина рослин майорану містить ефірну олію (0,3-0,7 %). Фітомага містить також дубильні й пектинові речовини, аскорбінову кислоту, каротин, рутин (до 0,13 %), флавоноїди, мінеральні солі, слиз та гіркоти. В харчовій промисловості використовують, як правило, до супів, салатів, овочевих страв, при консервуванні, для виготовлення лікерів, вин, пудингів, оцту, чаю, ковбас, наливок. У перцеві суміші додають порошок сухих листків майорану.  З лікувальною метою використовують приголовному болі, захворюваннях органів дихання, травлення, при зубних болях і безсонні. Використовують як ранозагоювальний засіб. У бджільництві відомий як цінний медонос.

 

Материнка звичайна або Орегано (Origanum vulgare L.)

 

Багаторічна трав’яниста рослина родини губоцвітих з коротким кореневищем. Стебло (30-60 см заввишки) пряме, при основі часто гіллясте, чотиригранне, у нижній частині циліндричне. Листки супротивні, черешкові, довгаста-яйцеподібні (14 см завдовжки), зверху темно-зелені, зісподу світліші, віддалено дрібнозубчасті. Квітки з приквітками, дрібні, неправильні, зрослопелюсткові, у щиткоподібно-волотистих суцвіттях. Чашечка дзвоникувата, п’ятизубчаста, з 13 жилками; віночок невиразно двогубий (5-7 мм завдовжки), рожевий або темно-рожевий, рідше білуватий; верхня губа його виїмчаста, нижня з трьома різними лопатями. Тичинок чотири, маточка одна, стовпчик один, зав’язь верхня, чотирилопатева. Плід – розпадний горішок, горішки овальні, гладенькі.

Росте у мішаних і листяних лісах, серед чагарників, на галявинах. Тіньовитривала рослина. Цвіте у червні – серпні. Поширена по всій Україні. Райони заготівель: Волинська, Житомирська, Київська, Рівненська, Чернігівська, Полтавська, Черкаська, північна частина Кіровоградської області. Запаси сировини значні.

Лікарська, харчова, ефіроолійна, медоносна, фарбувальна, танідоносна, інсектицидна, декоративна рослина.  3 лікувальною метою у науковій медицині використовують квітучі пагони материнки – Herba Origani, які рекомендують Для збудження апетиту, про атонії кишечника, як відхаркувальний засіб при кашлі і хворобах дихальнвх шляхів, при безсонні, ревматизмі і конвульсіях. Материнка входить До складу грудних, потогінних, вітрогінних чаїв і збору Для полоскання горла. У листках і квітках материнки містяться дубильні речовини, вітамін С, каротин, ефірна олія (О,15-1,1 %).

У народній медицині материнку застосовують Для збудження апетиту і для поліпшення травлення, при зниженій кислотності шлункового соку, проносах, туберкульозі легень, хворобах печінки, ангіні, кашлі, гіпертонії й епілепсії, відсутності менструації, після пологів, при грипі та нервових збудженнях, при бронхіальному і коклюшному кашлі. Зовнішньо використовують для ароматичних ванн, при болях у горлі, лишаях, висипах на тілі, золотусі, Для загоювання ран, при рахіті. У гомеопатії застосовують есенцію з свіжозібраної рослини. Листки материнки використовують при солінні огірків, для ароматизації квасу, горілчаних настоїв, як сурогат чаю. Ефірна олія з квіток материнки містить тимол, сесквітерпени, вільні спирти, фітонциди. Завдяки цьому материнка має високу антимікробну активність. Ефірну олію застосовують як болезаспокійливий засіб, у парфумерній промисловості та миловарінні.

Материнка – добрий літній медонос, що дає підтримуючий взяток. Бджоли охоче відвідують материнку, особливо в першій половині цвітіння. У сприятливих умовах одна квітка за добу виділяє 0,3 мг нектару, який містить 30-50 цукрів. При наявності на 1 га 50-400 стеблин медопродуктивність материнки коливається від 3 до 20 кг.

Меліса лікарська  (лимонна трава, медова трава, маточник, роївник)

–                      Melissa officinalis

–                                                            

                 Багаторiчна трав’яниста рослина родини губоцвiтих. Стебло чотиригранне, заввишки до 100 см, розгалужене. Листки темно-зеленi, опушенi знизу, яйцеподібнi. Квiтки дрiбнi, в пазушних суцвiттях верхнiх листкiв. Чашечка двогуба, трубчасто-дзвоникоподібна. Цвiте у червнi – серпнi. Плід сухий, розпадається на 4 однонасiннi горiшки.
Рослина має приємний лимонний запах. Культивується на городах, як рослина для виготовлення кулінарних блюд, для приготування чаю.

                 Для виготовлення галенових препаратiв збирають надземну частину рослини (траву) пiд час цвiтiння.
Рослина мiстить ефiрнi олiї, гiркоти, органiчнi кислоти, мiнеральнi речовини, макро- та мiкроелементи, вiтамiни, дубильнi речовини.
Галеновi препарати мелiси лікарської мають гепатопротекторну, протиспастичну, спазмолiтичну, седативну, протизапальну, бактерицидну, протипухлинну, стимулюючу дiю на шлунково-кишковий тракт.

                 Препарати меліси лікарської посилюють роботу серця, матки, головного мозку (покращує метаболічні процеси головного мозку).
Застосовують галенові препарати меліси лікарської при анорексiї, неврозах, неврастенiї, безсоннi, гастритах, холециститах, гепатитi, судинно-вегетативних розладах,діатезах, злоякiсних пухлинах, бронхiтi.
Місцево – для лiкування ран i виразок.
Внутрiшньо – настiй трави меліси лікарської (20 г сировини на 200 мл окропу) пити по 50 мл 4 рази на день за 15 – 20 хв до їди. 20 г висушеного листя меліси заливають 200 мл окропу, настояти 2 год, пити по 50 мл тричі на день після їди при діатезі.
Зовнiшньо – настiй трави (1:10) служить для обмивання ран, виразок, при дерматитах, екземi, фурункулах, юнацьких вуграх, діатезі. 

М’ята перцева (м’ята холодна, мнята гладка,  пахнячка)

 – Мentha piperita

   Багаторiчна трав’яниста опушена рослина. Стебло, до 60 см заввишки, пiдведене, чотиригранне, галузисте. Листки супротивнi, короткочерешковi, яйцеподібно-довгастi. Квiтки дрiбнi, майже стерильнi (плоди утворюються дуже рiдко), зiбранi на верхiвцi стебла в кiльця, що утворюють густе суцвiття; вiночок червоно-фiолетовий з бiлуватою трубочкою. Цвiте у червнi – липнi. Плід складається з 4 однонасiнних горiшкоподібних часток.
У дикому станi м’ята перцева не росте. Це гiбрид, одержаний вiд схрещування м’яти водяної з м’ятою колосковою або зеленою. Вирощують як ефiроолiйну i лiкарську рослину.Для виготовлення галенових препаратiв збирають траву м’яти коли половина квiток у суцвiттi перебуває в стадiї бутонiзацiї.Трава м’яти мiстить ефiрну олiю, терпеноїди, флавоноїди, органiчнi кислоти, бетаїн, каротин, дубильнi речовини, мікроелементи (мiдь, марганець, стронцiй та iншi).

Терапевтична активність м’яти зумовлена комплексом біологічно активних речовин, серед яких першочергове значення має ментол, який належить до групи терпенів і має притаманні цій групі речовин властивості.
Галеновi препарати м’яти мають антисептичнi, анестезуючi, подразнюючi, спазмолiтичнi, жовчогiннi властивостi.
Застосовують при гiпоацидних гастритах, для стимуляцiї апетиту, холециститах, гепатитi, колiтi, спазмах мускулатури шлунково-кишкового тракту, нудотi, блювотi, метеоризмi, стенокардiї, спазмах судин головного мозку, зобі, нервових розладах, перевтомi, клімаксі.
При важкопротікаючому клімаксі у жінок застосовують настій м’яти, меліси, омели та любистку (1 ч ложку подрібнених трав заливають 200 мл окропу, настояти 50 хв і вживати по 50 мл тричі на день. 
Внутрiшньо – настiй трави м’яти (5 г сировини на 200 мл окропу, настоювати 45 хв) пити по 50 мл тричі на день за 15 хв до їди.
Зовнiшньо – ванни з настоєм м‘яти перцевої (50 г сировини на 10 л окропу, настоювати 30 хв) використовубть при збудженні. 
Для зняття зморщок на обличчi готують таку суміш: до 1 л сухого вина додають 25 г м’яти перцевої, 30 г квiток ромашки лікарської i 20 г кислоти салiцилової, настоюють у скляній посудині 15 днiв, процiдити, отриманий настiй втирати в шкiру обличчя на нiч. Курс лiкування – 21 день.

Розмарин справжній – Rosmarinus officinalis L.

         Багаторічний, вічнозелений півкущ. Теплолюбива культура, при зниженні температури до мінус 5 – 7 °С рослини підмерзають, а до мінус 10 – 15 °С гинуть. До ґрунтових умов не вибагливий. Розмножується розмарин насінням, живцями, відсадками і поділом куща.  Коренева система – стрижнева розгалужена.   Стебло дерев’янисте з чотиригранними прямими, в ранньому віці опушеними гілками.  Листки супротивні, сидячі, лінійні, шкірясті, цілокраї, з загнутими до низу краями, зверху темно-зелені, майже голі, знизу – білуваті від густого опушення.  Квітки двостатеві, неправильні, зібрані по 5 -10 у гроновидні суцвіття на вкорочених гілочках. Віночок синьо-фіолетовий, іноді білий, голубий.  Плід – округло-яйцеподібний, гладенький горішок, що складається з 4 часток.  Насіння дрібне.

           

У дикому вигляді не відомий. Культивується в Італії, Іспанії, Середній Азії, на Кавказі, у Криму. На території України його вирощують як рослину ефіроолійну, а також із декоративною метою.

Листки, квітки і молоді пагони містять ефірну олію (0,3-2 %). У листках є алкалоїди, урсулова і розмаринова кислоти, смоли, гіркоти та ін. В медицині використовують при нервових розладах, загальному виснаженні, занепаді сил, запамороченні, послабленні пам’яті, низькому тиску, неврозі серця, астмі, бронхітах. Зовнішньо застосовують при невритах, ревматизмі, тромбофлебіті. Водний настій розмарину (в суміші з лавандою) поліпшує кровообіг мозку, а протирання ним шкіри обличчя запобігає утворенню зморщок. У народній медицині листки та однорічні пагони застосовують як в’яжучий, тонізуючий, седативний, болевтамувальний засіб, при імпотенції. В харчовій промисловості використовують листки і молоді пагони, що мають солодкуватий і пряний гострий смак. У сухому або свіжому вигляді додають у рибні страви, овочеві супи, салати, соуси, фарш і маринади. Їх використовують у лікеро-горілчаній і хлібопекарській промисловості.

Собача кропива звичайна  (пустирник) –

 Leonurus quinquelobatus L.

Багаторічна трав’яниста, зимостійка, засухостійка рослина, що розмножується насінням. До грунтів не дуже вибаглива. Стебло пряме, висотою до 150 см, чотиригранне,по ребрах опушене, в верхній частині розгалужене. Листки супротивні, черешкові, зверху темно-зелені, знизу світло-зелені. Квітки неправильні, зібрані в густі багатоквіткові кільця на верхівках пагонів. Плід складається з 4 однонасінних часток. Насіння тригранної форми, маса 1000 насінин -1г.

   В природних умовах росте в Лісостепу і Степу на пустирях, лісових галявинах, вирубках, уздовж доріг тощо. У культурі вирощують спеціалізовані господарства та аматори.

Трава містить алкалоїди леонурин і леонуридин (до 0,4 %), флавоноїди (рутин, кверцитрин), сапоніни, дубильні речовини (5 %), ефірну олію (0,05 %), органічні кислоти(винна, лимонна, яблучна), вітаміни (А, B, С), мінеральні солі (калій, кальцій, натрій, сірка) тощо.В медицині використовують при кардіосклерозі, підвищенні артеріальноготиску, стенокардії, надмірній нервовій збудженості, при безсонні, епілепсії, шлунково–кишкових захворюваннях. Трава рослини входить до складу заспокійливого чаю,який застосовують при збудженні нервової системи і безсонні. При зовнішньому використанні виявляє протизапальну, антибактеріальну і ранозагоюючу ді 

Чебрець звичайний

– Thymus vulgaris L.

Багаторічна трав’яниста або напівкущова, теплолюбива рослина. До умов вирощування невибаглива, але краще росте на легких грунтах. Варто враховувати, що вонапогано витримує морози. Цвіте в червні-липні. Розмножують насінням, живцями або поділом куща.Стебло – прямостояче, гіллясте, в нижній частині здерев’яніле, гілки трав’янисті, чотиригранні, до 50 см заввишки. Листки дрібні, супротивні, короткочерешкові, ланцетовидні, цілокраї, з крапчастими залозами. Квітки дрібні, неправильні, переважно лілово-рожевого кольору, зібрані в китицевидні суцвіття. Плід – дрібний горішок, що складається з 4 однонасінних часток. Насіння дрібне, маса 1000 насінин – 0,2 – 0,4 г.

Батьківщина – Середземноморське узбережжя. В культурі вирощують переважно на півдні України спеціалізовані господарства та аматори. Надземна маса містить складну за хімічним складом ефірну олію (до 1,5 %), флавоноїди, тритерпенові та інші кислоти, смоли, дубильні речовини.

В медицині використовують як бактерицидний засіб для дезинфекції ротової порожнини, лікування грибкових захворювань шкіри, у стоматологічній практиці, призначають як антисептичний засіб при поносах, проти глистів тощо. У парфумерній промисловості використовують олію. В харчовій промисловості застосовують з метою ароматизації різних страв та продуктів при приготуванні м’ясних блюд, салатів, засолюванні огірків тощо. В бджільництві відомий як цінний медонос. У фітодизайні сіють та висаджують як декоративну траву.

Чебрець повзучий – Thymus serpillum L.

 

  

 

Багаторічна напівкущова, світло- та теплолюбива, посухостійка рослина. На початковому етапі весною росте повільно. Розмножується насінням, розсадою, живцями.Стебло повзуче, з віком дерев’яніє, вкорінене. Квітконосні гілочки круглясті або невиразночотиригранні, прямостоячі, висотою до 30-40 см. Листки дрібні, супротивні, еліптичні, короткочерешкові. Квітки двостатеві, зібрані в суцвіття в пазухах верхніх листків, рожевого або фіолетово-червоного кольору. Плід – чорно-бурого забарвлення, складається з 4 однонасінних го-рішкоподібних часток.

В природних умовах поширений всюди, особливо в Лісостепу і на Поліссі у хвойних і мішаних лісах, на узліссях, галявинах, схилах, горбах тощо. В культурі вирощують спеціалізовані господарства Лісостепу і Полісся та аматори.

Препарати чебрецю виявляють антибактеріальну, спазмолітичну, знеболюючу, відхаркувальну дію, збуджують виділення шлункового соку. Рослиною лікують коклюш, туберкульоз легень, безсоння, бронхіальну астму, виразки шлунку і кишечника, геморої, у випадку інвазії стьожковими гельмінтами, від алкоголізму. Зовнішньо застосовують при запальних процесах ротової порожнини, шкірних захворюваннях тощо.

Шавлія лікарська – Salvia officinalis L.

  

Серед народів Середземноморських країн та й у науковій медицині давно відома як цілющий засіб. Не одне століття використовується і в Україні. Це — багатостебловий напівкущ до 80 см заввишки. Стебла галузисті, внизу здерев’янілі, вгорі трав’янисті, чотиригранні. Листки супротивні, черешкові, сірувато-зелені, молоді — білоповстисті.Квітки двогубі, великі, синьо-фіолетові, зібрані несправжніми кільцями, зближеними на верхівці стебла в пухкі колосоподібні суцвіття. Плід складається з чотирьох горішків, які сидять на дні неопадаючої чашечки. Цвіте в червні.Листки містять ефірну олію (1—2,5%), до складу якої входить близько 15% цинеолу; туйон, пінен та інші терпени. Свіже листя має сильну бактерицидну дію.

Застосовують відвар листя як в’яжучий і дезинфікуючий засіб при різних катаральних станах слизових оболонок, переважно у вигляді полоскань. Листя входить до грудних, протипроносних і пом’якшувальних зборів.

 

Нова лікарсько рослина родини Губоцвіті – монарда трубчаста

 

Родина Ранникові включає понад 3000 видів, що поширені майже по всій Землі,  особливо у помірних областях.

Життєві форми: трав’янисті рослини, рідше кущі або дерева. Багато видів є паразитами і напівпаразитами.

Підземні органи: стрижнева коренева система або короткі кореневища.

Стебла: прямостоячі, опушені.

Листки: прості, цілісні, без прилистків.

Квітки: зигоморфні, двостатеві, з подвійною оцвітиною. Чашечка переважно 5-членна, зрослолиста. Віночок 4-5-пелюстковий, двогубий або одногубий, іноді зі шпоркою. Квітки зібрані в суцвіття китиця або колос, рідше поодинокі. Андроцей складається з 2-5 тичинок. Гінецей ценокарпний 2-плодолистковий, зав’язь верхня. Біля основи зав’язі знаходиться нектарниковий диск.

Плід: коробочка, рідше ягода.

Найбільш  цінними представниками родини Ранникові є види роду наперстянка

НАПЕРСТЯНКА ПУРПУРОВА
(дзвiночки, збаночки, напальки, наперсник,
наперсниця, натяган, серцева трава, язик волів) – 
Digitalis purpurea

Дворiчна трав’яниста рослина родини ранникових. Стебло пряме, мало розгалужене. Листки простi, по краю зубчастi. Квiтки двостатевi, неправильнi, пониклi, сидять у пазухах приквiткових листкiв. Цвiте у червнi – липнi. Плід – двогнiздна коробочка.

Вирощують як лiкарську i декоративну рослину.

Для виготовлення галенових препаратiв збирають листя наперстянки наприкiнцi лiта. Листя наперстянки мiстить глiкозиди (дигiтоксин, гітоксин), флавоноїди, холiн, органiчнi кислоти, стероїднi сапонiни.
Галеновi препарати наперстянки позитивно впливають на серце (позитивна iнотропна, вiд’ємна хронотропна, дромотропна, батмотропна дiя), сечогiнноактивні. Глiкозиди наперстянки проявляють кардiотонiчну дiю, обумовлену блокуванням ферменту аденозинтрифосфатази iзатрудненням транспорту iонiв калiю через мембрани в мiокардi. Застосовують при серцевiй недостатностi. Внутрiшньо – настiй листя наперстянки (1:300, тобто 1 г сировини на 300 мл окропу) приймати по 1 ст ложцi 4 рази на день. Слiд пам’ятати, що рослина отруйна, i потрібно дотримуватись терапевтичної дози.

НАПЕРСТЯНКА ВЕЛИКОКВІТКОВА 
(дзвіночки жовті, жовті дзвоники, збаночки,
кукулиця, напальчик, наперсник жовтий) – 
Digitalis grandiflora

                   Трав’яниста багаторiчна рослина родини ранникових. Стебло прямостояче, просте, до 100 см заввишки. Листки черговi, великi (5 – 20 см завдовжки і 2 – 5 см завширшки), видовженоелiптичнi. Квiтки двостатевi, трохи неправильнi, горизонтально вiдхиленi або пониклi, зiбранi в довге однобiчне гроно. Вiночок трубчасто-дзвоникоподібний, блiдо-жовтий, усерединi – з буруватими жилками, зовні – разом з чашечкою залозисто-пухнастий, майже в 4 рази більший за чашечку. Цвiте у червнi – серпнi. Плоди – двогнiздна коробочка. Наперстянка великоквіткова росте у мiшаних i листяних лiсах Карпат, серед чагарникiв.

Для виготовлення галенових препаратiв стеблові листя наперстянки збирають у червнi – липнi (у рослин другого і наступних років життя) і прикореневi у серпнi – вереснi (у рослин першого року вегетації).
Рослина мiстить глiкозиди. Хімічний склад, фармакологiчнi властивостi, використання, лiкарськi форми i їх застосування, застереження щодо дозування, симптоми отруєння i лiкування – ті ж, що й у Наперстянки пурпурової.

 НАПЕРСТЯНКА ШЕРСТИСТА 
Digitalis lanata – 

Трав’яниста багаторiчна (в культурі – дворічна) рослина родини ранникових. Стебло прямостояче, просте, до 150 см заввишки. Листки черговi, великi (5 – 20 см завдовжки і 1,5 – 4 см завширшки), видовженоелiптичнi. Квiтки двостатевi, неправильнi, на коротких квітоніжках у пазухах видовженоланцетних приквітків, горизонтально вiдхиленi або пониклi, зiбранi в довге різнобiчне гроно. Вiночок трубчасто-дзвоникоподібний, до 30 мм завдовжки, короткодвогубий; трубочка віночка кулясто здута, буро-жовта, з ліловими жилками; верхні губа неглибоко розсічена на дві трикутні, відігнуті догори лопаті, нижня губа – з маленькими, трикутниками, боковими, відігнутими назовні лопатями, з великою білою або рудоватою лопатоподібною середньою лопаттю. Цвiте у липні – серпнi. Плоди – двогнiздна коробочка.

Хімічний склад – листя наперстянки шерстистої містять глікозиди серед яких головними є лантозиди А, В.С. В незначній кількості інші глікозиди: лантозиди Д і Е, строспезид, одорозид, гіторин та інші. Крім того у листі містяться стероїдні сапоніни. Фармакологiчнi властивостi, використання, лiкарськi форми i їх застосування, застереження щодо дозування, симптоми отруєння i лiкування – ті ж, що й у Наперстянки пурпурової.

ДИВИНА ГУСТОКВІТКОВА

(ведмеже вухо, дивина звичайна, дивина скiпетровидна, 
канделія, коров’як скiпетровидний, хвіст воловий) – 
Verbascum densiflorum

                    

Дворiчна або однорiчна повстисто опушена рослина родини ранникових. Стебло просте, стояче, до 100 см заввишки. Листки видовженоелiптичнi, загостренi, верхнi листки зменшенi. Квiтки двостатевi, неправильнi, жовтi, зiбранi в густе переривчасте колосоподібне суцвiття. Цвiте у червнi – серпнi. Плід – коробочка. Росте на вiдкритих мiсцях, схилах, пiскуватих грунтах по всiй територiї Закарпаття.

Для лiкарських потреб заготовляють квiтки (лише вiночки з тичинками) і коріння. Квітки рослин мiстять флавоноїди (гесперидин), iридоїдний глiкозид (аукубiн), каротиноїди (альфа-кроцетин і бета-каротин), дубильні речовини, кислоту аскорбінову, сапонiни, цукри, камедi, слиз, ефiрну олiю.
Галеновi препарати дивини мають вiдхаркувальну, спазмолiтичну, наркотичну, протисудомну, пом’якшувальну дiю.
Препарати дивини застосовують при запальних процесах верхнiх дихальних шляхiв, кашлi, коклюшi, бронхiтi, бронхіальній астмi, виразковiй хворобi шлунка i дванадцятипалої кишки, гепатитi, холециститi. 
Мiсцево – при дерматитах, для присипань трiщин і ран.
Внутрiшньо – настiй квiток дивини (1 ст ложка квiток на 200 мл окропу) приймати по 1 ст ложцi через кожнi 3 год. Для посилення ефекту рекомендується використовувати у сумiшi з iншими лiкарськими рослинами (квiтки ромашки, корiння алтеї, бузини чорної, липи серцелистої, цмину пiскового та iнших).
Зовнiшньо – настiй квiток або корiння дивини (1:10; настоювати 30 хв) додавати до сидячих ванн, через кожні 2 днi (усього – 10 процедур.

Вероніка лікарська  – Veronica officinalis L.

Невисока (15-30 см заввишки) трав’яниста багаторічна рослина родини подорожникових (раніше відносили до родини ранникових Scrophulariaceae) з повзучим кореневищем, що утворює дернинки з висхідними гілками. Стебло сланке, округле, рівномірно опушене, розгалужене, вкорінюється у вузлах, верхівки висхідні. Листки супротивні, шорсткуваті, короткочерешкові, видовжено-оберненояйцеподібні або еліптичні, зубчасті або зарубчасто-пилчасті. Квітки (6-7 мм у діаметрі) блідо-лілові або блакитні, зібрані у китицеподібне суцвіття, яке виходить з пазухи одного з двох супротивних листків. Віночок чотиричленний зрослопелюстковий, блідо-блакитний з більм темними жилками, трохи більший від чашечки. Тичинок дві, маточка одна, зав’язь верхня, дволопатева, приймочка цілісна. Плід – коробочка, трикутнооберненояйцеподібної форми, стиснута, туповиїмчаста, залотистопухнаста.

Вероніка лікарська росте у хвойних і мішаних лісах, на вирубках, рідинах, галявинах. Світлолюбна рослина. Цвіте у травні – червні.

У народній медицині квітучі стебла застосовують при хворобах органів дихання (катари бронхів, легень, астма). Входить До складу трав’яних сумішей, що використовуються для лікування запалень сечового міхура, нирок і шлунка, при хворобах надниркових залоз, нирковокам’яній хворобі, при відсутності апетиту. Траву заварюють як чай і п’ють при хворобах печінки, виразках шлунка, клімаксі, проносах, головних болях, ревматизмі, туберкульозі легень, як потогінний засіб. Зовнішньо застосовують для лікування золотухи, при хворобах шкіри, як ранозагоювальний засіб, при опіках. Трава містить таніди, смоли, ефірні олії, глюкозиди, віск, яблучну, лимонну, винну, молочну й оцтову кислоти.

ЛЬОНОК ЗВИЧАЙНИЙ
(дзвоники, жабки, жовтушка, зайцiв льон, косюрки, 
лен собачий, льнянка, стоголовник)
Linaria vulgaris

     

Багаторiчна трав’яниста рослина родини ранникових. Стебло просте, прямостояче, до 90 см заввишки. Листки простi, цiлокраї, лiнiйнi, гострi, при основi звуженi, сидячi. Квiтки двостатевi, неправильнi, у густих верхiвкових китицях; вiночок – з довгою шпоркою, блiдо-жовтий, двогубий, з червонувато-оранжевою волосистою випуклiстю на нижнiй губi. Цвiте у травнi – серпнi. Плід – довгаста вдвоє довша за чашечку коробочка.
Росте як бур’ян на полях, межах, схилах, серед чагарникiв, бiля дорiг.
Для виготовлення галенових препаратiв збирають траву в перiод цвiтiння рослини.
Трав льонку звичайного мiстить алкалоїди (пеганiн), флавоноїднi глiкозиди (лiнарин, неолiнарин, пектолiнарин), ціанідиновий глiкозид (антиренiнхлорид), смолистi i дубильнi речовини, слиз, фiтостерин, холiн, вiтамiни, органiчнi кислоти.
Галеновi препарати льонку звичайного мають гіпотензивні, протиаритмiчнi, жовчогiннi, послаблюючi, протизапальнi, седативні, антиатеросклеротичні властивостi, покращують мозковий кровоплин.
Застосовують при гiпертонiчнiй хворобi, аритмiях, атонiях шлунково-кишкового тракту, холециститах, нічному нетриманнi сечi, циститi, запаленнi i гiпертрофiї простати, шкiрних захворюваннях.
Внутрiшньо – настiй трави льонку звичайного.

 Льнок звичайний

Робота 5. Загальна характеристика родини Пасльонові: вивчити, записати і зарисувати основні діагностичні ознаки представників родини

У складі родини Пасльонові  налічується близько 3000 видів, широко розповсюджених у субтропічних та помірних областях земної кулі, найбільше – у Центральній та Південній Америці.

Життєві форми: трави, невеликі дерева, рідше кущі і напівкущі.

Підземні органи:  стрижнева коренева система, кореневища, столони і бульби.

Стебла: прямостоячі, циліндричні, нерозгалужені або вилчасто-гіллясті.

Листки: прості (цілісні або розчленовані), без прилистків. Листкорозміщення чергове. Стебло і листки часто вкриті численними залозистими волосками, через що мають специфічний неприємний запах.

Квітки: актиноморфні (або злегка зигоморфні), двостатеві. Чашечка 5-членна, зрослолиста, часто зберігається при плодах. Віночок 5-пелюсткоий зрослолистий. Тичинок 5,  прирослих до трубки віночка. Гінецей ценокарпний 2-плодолисктовий.

Суцвіття:  цимоїдні  (подвійні завійки, розвилки) або поодинокі квітки.

Плід: ягода (роди беладонна, картопля, перець) або коробочка (роди блекота, дурман).

Основні лікарські рослини родини Пасльонові – Solanaceae

Беладонна звичайна – Átropa belladónna

Блекота чорна – Hyoscýamus níger

Дурман звичайний – Datúra stramónium

Дурман індійський – Datura innoxia

Картопля (паслін бульбистий) – Solánum tuberósum

Паслін дольчастий – Solánum laciniátum

Перець стручковий однорічний – Cápsicum ánnuum

Скополія карніолійська – Scopolia carniolica

Тютюн справжній – Nicotiána tabácum

                    

 

         БЕЛАДОННА ЗВИЧАЙНА
(бiшена ягода, красавка, мандраган, мадрагуля, сонна одур)
Atropa belladonna

    

Багаторiчна трав’яниста рослина. Має товсте кореневище. Стебло пряме, товсте, соковите, розгалужене. Листки короткочерешковi, яйцеподібнi, цілокраї. Квітки одиничнi, великi, пониклi, коричнево-фiолетовi або червоно-бурi, розмiщенi в пазухах листкiв. Цвiте у травнi – серпнi. Плід – куляста чорна ягода.

Росте в лiсах Карпат, окрiм того, для фармацевтичної промисловостi її вирощують.

Для медичних цiлей заготовляють листя i корiння. Листя збирають пiд час цвiтiння рослини, сушать на горищах. Коренi викопують восени, миють у холоднiй водi, розрiзають на шматки i висушують.
Усi частини рослини мiстять тропiновi алкалоїди (атропiн, гiосциамiн, скополамiн).

Властивість беладонни викликати розширення зіниць інколи в Італії використовували жінки з косметичною метою. Звідси і пішла, очевидно, назва беладонна, що значить “прекрасна дама”.
З особливостями дії беладонни пов’язані різні перекази і повір’я. По одному переказу, під час війни з датчанами шотландці домішали сок беладонни до пива і вина і дали можливість противнику вільно захопити ці напитки. Датчани випили ці напитки, впали у стан важкого оціпеніння і дегко були перебиті шотландцями. 
Препарати беладонни мають спазмолiтичну дiю, знижують секрецiю слюнних, шлункових i потових залоз, розширюють зiницю ока, пiдвищують внутрiшньоочний тиск, викликають паралiч акомодацiї ока, понижують тонус бронхiв, послаблюють перистальтику кишечника, прискорюють роботу серця. Використовують при бронхiальнi астмi, виразковiй хворобi шлунка i дванадцятипалої кишки, хронiчному гіперацидному гастритi, печiнковiй та нирковiй колiках, вегетативних розладах нервової системи, хворобiПаркiнсона. Алкалоїди красавки використовують також при отруєннi мускарином, карбахолiном, прозерином.
Внутрiшньо – застосовують свiжий сік рослини по 5 крапель тричі на день; порошок iз листя по 10 мг тричі на день. Настоянку красавки (1:10, на 70 % спиртi) приймають по 5 крапель двічі на день.
Зовнiшньо – настойку красавки застосовують для розтирання суглобiв.

 

БЛЕКОТА ЧОРНА 
(белена, бешихо, білен, блакотиця, блекіт, блекот, блекотниця,
дур-зілля, люлюк, люльник, нiмиця, німиця чорна, cплячка)
Hyoscyamus niger

 

            Дворiчна трав’яниста опушена рослина родини пасльонових. Стебло прямостояче, розгалужене. Листки черговi, простi. Квiтки двостатевi брудно-жовтi, всерединi пурпурно-фiолетовi, неприємного запаху. Цвiте у травнi – вереснi. Плід глечикоподібна коробочка, яка мiстить дрiбне насiння, що нагадує мак. Росте як бур’ян на засмiчених мiсцях.

Із блекотою як лікарською та отруйною рослиною були знакомі ще древні єгиптяни, перси, араби. Видатний таджицький лікар і філософ Авіцена більше тисячі років тому писав, що “белена – яд, который причиняет умопомешательство, лишает памяти и вызывает удушье и бесноватость”. В середні віки ця рослина відігравала велику роль в “колдовстве”.

Відомості про отруту блекоти використав англійський драматург Шекспір: блекотою отруєний король в “Гамлеті” (з’явившись перед датським принцом, дух його вбитого батька розповідає, як соком блекоти його отруїв дядько). Алкалоїди блекоти викликають затьмарення пам’яті, тому про людину, яка веде себе нерозумно говорять: “Белены обьелся”. Між іншим, саме з допомогою блекоти зробив свій злодійський вчинок дядя шекспіровського Гамлета.

В народі блекоту називають “бесивом”, “одурью”. Ці назви пов’язані з дією, яку блекота проявляє на організм людини.  Знахарі добре знали властивості блекоти, і в народі залишилась пам’ять про одурманюючі засоби і “відьмині” мазі. Блекота – приворотне зілля, блекота – дурман, блекота – отрута смертельна, про це говориться в народнихпіснях.

Із-за неприємного запаху і смаку тварини в природних умовах не поїдають блекоту. Інколи блекоту плутають із їстівними рослинами. Особливо, діти часто приймають насіння блекоти за насіння маку, на який вони подібні. Отруйні речовини, переносимі бджолами із квіток блекоти, можуть бути виявлені в медові.

Для виготовлення галенових препаратiв використовують листя. Листя блекоти мiстить алкалоїди (атропiн, гiосциамiн, скополамiн), дубильнi речовини. Препарати блекоти мають болетамувальну, спазмолiтичну дiю, знижують секрецiю залоз (бронхiальних, потових, слюнних, сльозних, шлунка i кишечника), викликають розширення зiницi ока, паралiч акомодацiї, знiмають спазми гладкої мускулатури.

ДУРМАН ЗВИЧАЙНИЙ 
(білун, біс-дерево, бiшене зiлля, болиголов, буздирев, водоп’ян, 
дендера, див-дерево, дивдур, диндерев, дурзілля, дурило, дурноп’ян,
колюхи, огірки бішені, отрава, чодофо)
Datura stramonium

              Однорiчна трав’яниста рослина родини пасльонових. Стебло прямостояче, порожнисте, просте. Листки черговi, простi, вищербленовеликозубчастi. Квiтки двостатевi, великi, бiлi. Цвiте у червнi – серпнi. Плід – яйцеподібна коробочка вкрита шипиками.

Росте на засмiчених мiсцях, пустирях.
Для лiкарських потреб використовують листя i насiння. Листя збирають вiд початку цвiтiння до заморозкiв. Насiння – коли дозріє.
Усi частини рослини мiстять алкалоїди (атропiн, гiосциамiн, датурин, скополамiн), ефiрну олiю.
Використовують при бронхiальнiй астмi, бронхiтах, кашлi, нервових i психiчних захворюваннях. Мiсцево – при ревматизмi, артритах.
Внутрiшньо – настоянка з насiння по 5 крапель на прийом. Вiдвар листя (1:30), по 1 д. ложцi на прийом.
Зовнiшньо – настоянка для розтирання суглобiв. Листя скрученi у виглядi цигарок для курiння при бронхiальнiй астмi.
При передозуваннi настає отруєння (особливо при самолiкуваннi).
Симптоми отруєння: сухiсть шкiри i слизових оболонок, зниження секрецiї всiх залоз, порушення зору (диплопiя), розширення зiницi ока, свiтлобоязнь, головний бiль, почервонiння шкiри. З боку центральної нервової системи спостерiгається збудження (психiчне i рухове), зоровi галюцинацiї, марення, судоми.
Лікування: промивання шлунка через зонд великою кiлькiстю води з додаванням активованого вугiлля, сечогiннi засоби, гемосорбцiя. Iз лiкарських препаратiв вводять розчин прозерину 0,05% – 1 мл пiд шкiру, при збудженнi – розчин аміназину 2,5% – 2 мл внутрiшньом’язово, внутрiшньовенно сибазон 0,5% – 2

Ботанічно близький вид – дурман  індійський

    

Скопо́лія карніолі́йська –Scopolia carniolica Jacq.

 Багаторічна трав’яниста рослина, заввишки 20— 25 см. Кореневище товсте, повзуче. Стебла розвилисті. Листки еліптичні, при основі звужені в крилатийчерешок. Квітки поодинокі, пониклі, на довгих квітконіжках між попарно зближеними листками. Квітки зовні бурувато-фіолетові, всередині жовтувато-бурого кольору з фіолетовими жилками. Плід — двогнізда коробочка. Цвіте в травні — червні.

Скополія схожа на белладонну, отруйна. Росте в тінистих густих букових та буково-грабових лісах.

З лікувальною метою використовують кореневища і корені (лат. Rhizoma et radix scopolia). Вони містять 0,4— 1,5% алкалоїдів, головним чином гіосциамін і меншеатроніту та скополаміну, бетаїн, холін, фітостерин, сахарозу.

Скополамін є цінним лікарським засобом, який застосовується для обезболювання родів, при паркінсонізмі та інших захворюваннях. Він служить також для розширення зіниць.

Картопля – Solanum tuberosum

           Карто́пля — продовольча культура. На городах України під неї відводять до 70% площ. До Європи картопля потрапила у другій половині 16 ст. Спочатку картопля не набула широкого поширення як харчовий продукт і, навіть, використовувалась з декоративною метою у садах аристократії. Вважалося, що вона не є здоровою для християн. Це не сприяло масовому вирощуванню картоплі. В цей період картопля також почала використовуватись у медицині. Зрештою, завдяки нестачі продуктів у часи воєн, картоплю стали ширше використовувати німецькі селяни, і вона поширилась далі по всій Європі.

В бульбах в залежності від місця вирощування і сорту міститься 11 -25% крохмалю, близько 2 — білка, 0,3% — жиру. Білок картоплі найбільш повноцінний із усіх рослинних. Він багатий на амінокислоти і відноситься до повноцінних. Із мінеральних речовин картопля найбільш багата на калій (568 мг на 100 г сирої маси) іфосфор (50 мг). У ній містяться солі кальцію, магнію, заліза, вітаміни С і групи В. У бульбах міститься до 3 мг% соланіну, тому їх не використовують у сирому вигляді — це може викликати отруєння. На світлі вміст солоніну збільшується до 20-40 мг, тому використовувати в їжу позеленлі бульби без чищення не можна. Відомо, що із картоплі можна приготувати більше 500 смачних страв. Її використовують у вареному, смаженому, тушкованому, печеному вигляді, а також, заморожують і використовують у переробній промисловості. Завдяки підвищеному вмісту калію картопля сприяє виведенню із організму людини води та хлористого натрію, тим самим покращує обмін речовин. Свіжий картопляний сік використовують як лікувальний засіб при виразці шлунка, гастритах, запорах і гіпертонії. Кашкою із бульб картоплі лікують екзему, опіки та інші захворювання шкіри. Нарізані шматочки із свіжої картоплі, прикладені до скронь, знімають головний біль. Водяну баню з вареної картоплі часто використовують для інгаляції носоглотки та горла. Запечену, несолону картоплю вживають при ниркових і серцево-судинних захворюваннях.

 Це багаторічна трав’яниста рослина з родини пасльонових (Solanасе L.), яка об’єднує до 150 диких і культурних бульбоплідних видів. У культурі її вирощують як однорічну рослину – щороку висаджують бульби, з яких протягом одного вегетаційного періоду одержують урожай нових стиглих бульб. Можна вирощувати картоплю також з насіння, що застосовується переважно у селекційній практиці.

Помідор істівний

   

Помідо́р, томат (Lycopersicum) — підрід рослин родини пасльонових. Однорічні чи багаторічні (у тропічних зонах) трав’янисті або напівкущові рослини заввишки 40—120 см. Цвіте в червні — вересні. Листки непарноперисторозсічені, з довгасто-яйцевидними листочками. Квітки двостатеві, дрібні, жовті, на довгих ніжках, зібрані півзонтиками. Плід — велика сплюснута куляста соковита, м’ясиста, дво- чи багатокамерна ягода. Відомо 7 видів, що дико ростуть у тропічній Америці. Найважливіше госп. значення має 1 вид: П. звичайний, або їстівний (L. Esculentum) — овочева культура. Плоди П. містять велику кількість вітамінів (B₁, B₂, C, P, PP), провітамінA, цукри (2.1—8.8%), яблучну і цитринову кистлоту та мінеральні речовини. Помідори споживають вареними, солоними, маринованими; з них виготовляють томатний сік, томат-пюре. Іноді рід П. об’єднується з родом паслін (лат. Solanum).

         Баклажан – трав’яниста рослина Solanum melongena, сімейства пасльонових (Solanaceae). Походить із тропіків Азії. Його фіолетові, іноді білі плоди,  агатівуглеводами, білками, дубильною кислотою і вітамінами вживають у їжу.

 

ФІЗАЛІС ЗВИЧАЙНИЙ 
(бабоштан, вишня польова, міхунка,
міхурниця звичайна, мехунка, мохнухи,
піхуниця, пухлятина, сердечник, шарикова вишня)
Physalis alkekengi
 

Дворiчна або багаторiчна розсiяноопушена рослина родини пасльонових. Стебло прямостояче, до 60 см заввишки, тупогранчасте, просте або розгалужене. Листки черговi, черешковi, цiлiснi, яйцеподібнi, при основi – заокругленi, на верхiвцi – загостренi. Квiтки двостатевi, правильнi, одиничнi, на пониклих квiтонiжках, вiночок колесоподібний, бiлуватий. Цвiте у червнi – липнi. Плід – округла оранжева ягода, захована в червонiй розрослiй чашечцi, достигає у серпнi – вереснi.
Росте у лiсах, серед чагарникiв.
Заготовляють стиглi плоди. Використовують їх свіжими або сушать, звiльнивши вiд чашечки (чашечка отруйна).
Плоди фiзалiса мiстять органiчнi кислоти (лимонну, яблучну, винну, янтарну, кавову, ферулову, синапову), кверцетин, мікро- та макроелементи, барвники (криптотоксин, зеаксантин), дубильнi речовини, вiтамiни, гiркоти (фiзалiн, пектин), слиз, жирну олiю, стероїди.
Застосовують плоди при набряках, болях, нирковокам’янiй хворобi, запаленнях сечовивідних шляхiв, подагрi, гепатитах, цирозі печiнки, холециститі, захворювання шлунково-кишкового тракту (гастрит, коліт, ентероколіт).
Внутрiшньо – настiй сушених плодiв фізаліса (2 ст ложки на 500 мл окропу) приймати по 50 мл 4 рази на день до їди. Свiжi плоди вживати щодня по 10 шт. Свiжий сік плодiв пити щодня по 20 мл.
Зовнiшньо – настiй (1:10) служить для примочок на рани. Настiй чашечок стиглого фізалісу (на очищенiй рафінованій олiї 1:10, настоювати 10 днiв) використовують для лікування опiків шкiри (стимулює епiтелiзацiю тканин).и.

                 

Перець стручковий однорічний (Capsicum annuum) червоний перець. Родина пасльонових — Solanaceae. З лікувальною метою використовують його плоди. Стручковий або червоний перець — напівкущова рослина, походить з Південної Америки. В Радянському Союзі цю овочеву рослину вирощують на півдні та в середній смузі країни, в тому числі й усюди на Україні. Цю городню рослину всі добре знають, тому нема потреби наводити тут докладний ботанічний опис її.       Плоди в цієї рослини — сухі, шкірясті, тонкостінні, яскраво-червоні, видовжено-конусовидні ягоди у формі стручка з насінням пекучого пряного смаку. Такий смак стручкового перцю зумовлений тим, що в ньому є подібний до алкалоїдів амід капсицин; є в ньому й вітамін С. Всередину стручковий перець вшивають у малих дозах для збудження апетиту та вводять у вигляді порошку до складу засобів від малярії. Зовнішньо настойку з плодів перцю призначають як місцевий подразний і витяжний засіб (при ревматизмі, простуді). Препарати з нього вводять і до складу деяких мазей і розтирань. Способи застосування. Настойка на спирті (є в аптеках): 25,0; по 10—20 крапель усередину для апетиту, зовнішньо застосовувати як витяжний подразник. Настойка на горілці: 25,0; по 30—40 крапель перед їдою. Складноперцевий лінімент (є в аптеках) — для розтирань. Мазь від обморожування (складна, є в аптеках).

У медичній практиці знайшли використання також інші представники підкласу Ляміїди

Подорожник великий (Plantago major L.) Місцеві назви – бабка, порізник, ранник тощо. Багаторічна трав’яниста рослина родини подорожникових (10-60 см заввишки) з коротким кореневищем і розеткою прикореневих листків. Стебло безлисте, тонкоборознисте, голе або трохи опушене. Листки яйцеподібні або еліптичні з трьома-сімома жилками, цілокраї, голі, з клиноподібною основою і розширеним жолобчастим черешком, що за довжиною дорівнює пластинці. Суцвіття (5-15 см завдовжки) довгоциліндричне, колосоподібне, при основі рідкувате. Приквітки яйцеподібні, тупі, за довжиною дорівнюють чашечці. Квітки дрібні, з приквітками, правильні, зрослопелюсткові. Чашечка чотирироздільна з овальними тупими, перетинчастими частками, віночок (до 3 мм завдовжки) буруватий, сухий, плівчастий, трубчастий з яйцеподібними тупуватими частками. Тичинок чотири з фіолетовими або жовто-бурими пиляками, маточка одна з верхньою зав’яззю, одним стовпчиком і дволопатевою приймочкою. Плід – багатонасінна темно-коричнева яйцеподібна коробочка (0,7-1,2 мм завдовжки) .

                Подорожник великий росте на галявинах, луках, уздовж просік, на лісокультурних площах і як бур’ян на розсадниках. Тіньовитривала рослина. Цвіте у травні – липні. Поширений по всій Україні. Заготовляють у всіх областях України. Запаси сировини значні.

Подорожник середній (Plantago media L.) Відрізняється від попереднього виду шорстко-пухнастим опушенням, еліптичними листками з черешком, в кілька разів коротшим від пластинки. Росте як бур’ян на лісокультурних площах, лісосіках, трапляється на полянах, уздовж доріг, залугованих ділянках. Рослина тіньовитривала. Поширена по всій Україні.

Лікарська, харчова, пилконосна і косметична рослина. У науковій медицині використовують листки подорожника великого, середнього і ланцетолистого – Folia Plantaginis. Препарати з подорожника мають тонізуючу дію, збуджують апетит, сприяють підвищенню гемоглобіну в крові, позитивно діють при гострих шлунково-кишкових захворюваннях (гастритах, ентероколітах), виразках шлунка і дванадцятипалої кишки, як ранозагоювальний засіб. Консервований у спирті сік подорожника – чудовий відхаркувальний засіб, особливо при коклюші і туберкульозі. Екстракт рослина має протисклеротичну дію, знижує вміст холестерину в крові. Розтерті листки подорожника прикладають до ран, фурункулів, набряків внаслідок удару, при запаленнях шкіри, укусах комах. Листки містять глікозид аукубін, гіркі й дубильні речовини, каротин, вітаміни С і К, лимонну кислоту.

У народній медицині листки використовують як кровоспинний і ранозагоювальний засіб, при ударах, порізах, наривах, носових кровотечах; усю рослину – при гастритах, проносі, виразках, внутрішніх ранах, при хворобах нирок, серця, гіпертонії, туберкульозі легень, бронхіальних запаленнях, хворобах печінки та при жовтяниці, при хворобах ясен, очей, зубному болю. Листки прикладають до шкіри при рожистих запаленнях. Насіння подорожника містить слиз, аукубін, білкові й дубильні речовини, жирну олію, ферменти, смоли. У народній медицині їх застосовують при запальних процесах у шлунку, кишечнику та при хронічних запорах. Насіння є також добрим кормом для птахів. Корені подорожника використовують при запаленні нирок і сечового міхура. У гомеопатії використовують есенцію з свіжої рослина. У ветеринарії порошок з сухих листків використовують для лікування сибірки. Свіжі і квашені листки подорожника вживають у їжу як салат, з них готують перші страви: супи й бульйони. Насіння подорожника, заквашене з молоком, вважається смачною і корисною приправою до м’ясних і рибних страв.

Подорожники – добрі пилконоси, особливо подорожник середній. Подорожник ланцетолистий добре поїдається худобою, особливо в сіні. Сік подорожника входить до складу деяких косметичних лосьйонів для догляду за шкірою. Збирають листки у період цвітіння, зриваючи їх руками або зрізуючи ножами, не пошкоджуючи при цьому підземних органів. Листки складають нещільно в кошики або мішки і відправляють на переробку. Сушать на горищах, під наметами, розстилаючи тонким шаром на папері або тканині. Припиняють сушити тоді, як черешки починають відлауватися. Висушені листки пакують у тюки вагою по 50 кг. Зберігають у сухих, добре провітрюваних приміщеннях. Строк зберігания два роки.

ЗОЛОТОТИСЯЧНИК МАЛИЙ
(золототисячник зонтичний, сердечник, трава золототисячна, 
цвинтурія, центурія, центоврiя, цинторiя)
Centaurium erythrаea

Дворiчна трав’яниста рослина родини тирличевих. Стебло пряме, чотиригранне, до 30 см заввишки, у верхнiй частинi розгалужене. Листки супротивнi, цiлокраї; нижнi – зiбранi приземною розеткою, видовженооберненояйцеподібнi, стеблові – напівстеблооб горнутi, довгастоовальнi. Квiтки правильнi двостатевi, зiбранi у верхнiй частинi стебла в щиткоподібну волоть; вiночок рожевий, з тонкою цилiндричною трубочкою i п’ятироздідбним вiдгином. Цвiте у липнi – серпнi. Плід – коробочка.
Росте на лiсових галявинах, узлiссях, на сухих луках.
Назва золототисячника або центаурiум – дана давно, ще у стародавнiй Грецiї на честь мудрого кентавра Хiрома, який був вiдомим лiкарем, лiкував соком цiєї рослини рани i навчв синiв богiв i героїв розпiзнавати лiкарськi трави й застосувати їх. 
У середнi вiки, коли лiкування перейшло в руки монахiв, вони придумали iнше пояснення назви цiєї рослини аби підвищити її цiну. Вони склали легенду про чудодiйне зцілення одного багача за допомогою цiєї трави. Багач страждав на важку недугу, i лiкарi не могли йому допомогти. Втративши надiю повернути здоров’я, хворий багач поклявся пожертвувати на користь бiднякiв сто золотих, якщо його вилікує вилiкує. Уві снi до нього з’явився ангел, дав пучечок трави i нагадав про обiцянку дати бiдним сто золотих. Хворий послухав, почав пити настiй трави, принесеної ангелом, вилiкувався i виконав обiцянку. Рослину ж назвали “центавриум”, що з латинської означає “сто золотих”.
Для збереження секрету нерiдко назви рослин позначали цифрами. Одного разу переписува медичних рецептiв помилково додав один нуль. Помилка залишилась непомiченою, i коли пiзнiше в Нiмеччинi назви трав записали словами, то вийшло “Tausendguldenkrauft”, що в перекладi означає “золототисячник”. Так ця рослина i отримала свою назву.
Для виготовлення лiкарських препаратiв використовують траву золототисячника, зібрану на початку цвiтiння. 
Трава золототисячника мiстить алкалоїди (генцiанiн), глікозиди (еритаурин), ефiрна олiя, флавоноїди (анiїн, анiгенiн, астрагалiн, кемпферол, кверцетин, лютеолiн), фiтостерини, макро- та мiкроелементи, вiтамiни, гiркi речовини.
Галеновi препарати золототисячника стимулюють секрецiю залоз шлунково-кишкового тракту, посилюють жовчовидiлення, перистальтику кишечника i скорочення м’язiв матки, мають протизапальну, кровоспинну, болетамувальну дiю, посилюють апетит.
Застосовують при гiпоацидних гастритах, диспепсiї, метеоризмi, при захворюваннях печiнки, селезiнки, жовчного і сечового мiхурів та нирок, при алкоголiзмi, цукровому дiабетi, раку шлунка, лейкозах, анемiї, нервових розладах. Золототисячник використовують як народний засіб при зниженому апетиті, розладі травлення, шлункових кровотечах, туберкульозі легень і периферичних лімфатичних вузлів. Препарати золототисячника використовують при захворюваннях шкіри, для відновлення сил після захворювань з тривалим важким гарячковим станом та при грипі. Трава золототисячника входить до складу апетитних чаїв, шлункових чаїв та гіркої настоянки. 
В акушерсько-гінекологічній практиці препарати золоттисячника призначають для прискорення скорочення матки в пiсляпологовий перiод, для зупинки маткових кровотечпісля аборту, при запальних процесах жiночих статевих органiв,
Мiсцево – для лiкування опiкiв, виразок (настій трави або настоянка золототисячника).
Внутрiшньо – настiй трави золототисячника (20 г сировини залити 200 мл окропу, настоювати 50 хв) приймати по 1 ст ложцi 4 рази на день. Настоянку трави (10 г сировини залити 100 мл 70% розчину спирту, настоювати 15 днiв) приймати по 20 крапель 4 рази на день за 15 хв до їди.
Зовнiшньо – настоянку трави на оливковiй олiї (10 г сировини, настоювати 20 днiв) служить для змащування виразок, ран. Настій трави золототисячника 20 г сировини на 200 мл окропу настояти 2 год для обробки ран.

Кавове дерево – Coffea arabica L.

Існує багато легенд і версій відкриття людьми кави як напою, але майже всі вони називають батьківщиною кави Ефіопію. Ще до 1 ст. РХ мешканці провінції Каффа знали про властивості ягід кавового дерева надавати сил і бадьорості. Щоправда, у той час кавові боби не заварювали, а споживали загорнутими у тваринний жир. Такі енергетичні «палички» булу чи не єдиним джерелом харчування під час довгих та виснажливих походів у пустелі.

Близько 1 ст. РХ араби через Ємен привезли кавове дерево і почали його вирощувати на своїх землях. Саме араби почали заварювати кавові зерна у окропі і пити цей напій (за іншими версіями це почали робити турки). З арабських країн і прийшло до нас слово кава, арабською qahwa, буквально «те, що позбавляє сну».

            

Споживання кави швидко поширилось у арабів. Проте певний час воно було забороне: у Мецці в 1511, Каїрі в 1532, але через величезну популярність напою, заборона була анульована. Близько 1450 р. кава з’явилася у Туреччині, де у Стамбулі відкрилися перші кав’ярні (різні джерела надають різні дати між 1450 та 1560 роками).

В Європу кава потрапила у XV ст., але вживалася лише як лікувальний засіб і коштувала дуже дорого. Широке поширення кави як популярного в Європі напою почалось уВідні з 1683 і пов’язане з ім’ям україського шляхтича та козака Юрія-Франца Кульчицького. Під час облоги турками Відня у 1683 він, перевдягнувшись у турецький одяг, проніс листа про допомогу місту, за що був щиро нагороджений віденцями, у тому числі 300 мішками кави з турецького обозу. Перебуваючи в Туреччині, Юрій ознайомився із технологією приготування напою, яку вміло пристосував до смаків європейців — почав додавати до кави цукор. Так з’явилася знаменита кава по-віденськи. Згодом Юрій Кульчицький відкрив у подарованому йому будинку кав’ярню, де продавав порцію кави по крейцеру за філіжанку. За деякий час напій набув великої популярності серед віденців. Згодом, за сприяння підприємливого українця, в багатьох куточках міста почали діяти схожі заклади, а Ю. Кульчицький очолив цех продавців кави.

У XVIII ст. пруський король Фрідріх II, прагнучи збільшити казну на нові війни, обклав споживання модного кавового напою високим митом. Але кава надходила з-за кордону в невеликих кількостях і давала надто малий дохід. Втоді Фрідріх найсуворіше наказав вченим віднайти натуральній каві замінник (ерзац). 1790 року з’явилась кава з цикорію, а перечасом — напої з жолудів, ячменю, жита та інших рослин (з смажених коренів кульбаби). Спершу ці рослини застосовували для фальсифікації напою з натуральної кави, потім їх почали рекомендувати особам, котрим «натуральна кава протипоказана за станом здоров’я».

Можна сказати певно що в Україні знали і пили каву принаймні у XVII–XVIII сторіччах. Із записок генерального підскарбія Марковича пізнаємо кухню козацької старшини. На столі в час бенкету не знати, чого було більше — свого чи чужостороннього. Домашнє господарство доставляло м’ясо, ковбаси, гусей, качок і всяку «дробину», сир, сметану, рибу, дичину, сушені яблука, дулі та сливки, повидло, горіхи приливані й смажені, варення всяке й напої. Все те приготовляли вдома. Але не менше смаковинок привозили купці з різних сторін: цукор у головах, цукор льодовий, помаранчову шкірку, цитрини, мигдаль, родзинки, імбір, гвоздику, чай, каву, кав’яр, лососі, осетрину, сьомгу й усяку іншу рибу, вина, чужосторонні горілки та наливки.

Марена красильна – Rubia tinctorum L.

Довгий час рослину марена красильна використовували як фарбник для одягу завдяки високому вмісту у ній руберитринової кислоти, яка має червоний колір. З часом були відкриті ще й лікувальні властивості цієї кислоти. Зокрема вона послаблює спазми, посилює виділення сечі, розчиняє камінці в нирках: оксалатні, фосфатні, уратні. Відзначено її благотворний вплив і на виведення трипельфосфатних камінців з жовчного міхура.

       

Тому сьогодні в аптеках з’явився препарат сухого екстракту марени, який використовують для лікування сечокам’яної та жовчнокам’яної хвороб. Однак сьогодні марену красильну вирощують і на приватних садибах, продають на базарах разом з іншими лікарськими травами. У домашніх умовах з неї теж можна приготувати ліки. Для цього використовують її корінці, які заготовляють ранньої весни або пізньої осені. Для приготування настою їх подрібнюють і заливають одну чайну ложку сировини склянкою холодної перевареної води. Настоюють протягом 8-10 годин (можна протягом ночі). Після цього рідину зливають в окремий посуд, а корінці заливають склянкою окропу і настоюють годину. Потім дві рідини (настояну раніше і пізніше) з’єднують між собою (разом виходить дві склянки). Випивають настій протягом дня – чотири рази попівсклянки до чи після їди. Під час лікування мареною красильною сеча може мати червоний колір. Цього не треба боятися – марена ще й барвник.

 Маловідомі лікарські рослини з підкласу

Авран лікарський (Gratiola officinalis L.) — багаторiчна трав’яниста рослина родини ранникових

Народні назви Бождерево, драцілея, драцiолея, дрисливець, жовчинець лiкарський, благодатка, божа благодать, граціола, жовтянець, золототисячник, кровник.

Стебло пряме, бiля основи червоно-фiолетове, висотою 20 — 80 см. Листки крапчастозалозистi, супротивнi, сидячi, ланцетнi. Квітки одиничнi, пазушнi, бiлi, двостатевi. Цвiте у червнi — вереснi. Плід — широкояйцеподібна коробочка. Насіння численне, майже трьохгранне, сітчасто-зморшкувате. Плоди дозрівають у липні — жовтні.

[Росте на вологих мiсцях: на кочкуватих болотах, по берегах рiчок, на заливних луках та прибережних пісках.

Поширення Голарктичний вид. Трапляється по всій Україні, рідше в Криму.

 

 Хімічний склад

Трава аврану лiкарського мiстить глікозиди (граціолін, граціотоксин, граціозид), гiркоти, сапоніни, смоли, органічні кислоти, жирну олію. Рослина отруйна.

Застосування

Для лiкарських потреб заготовляють надземну частину рослини незадовго до цвiтiння. Зберiгають у сухих місцях. Галеновi препарати аврану лiкарського проявляють кардіотонічну дію, подiбно до наперстянки. Мають проносні, сечогiнні, глистогонні властивості.

Застосовують галенові препарати аврану при серцевiй недостатностi, жовтяницi, з асцитом, запорах, хворобах печінки, для стимулювання пологів, при вiдсутностi менструацiї.

Мiсцево — при захворюваннях шкiри (свербець, трофiчнi виразки, короста, екзема, висипах, лишаю для лiкування забитих мiсць.

Вyутрiшньо — настій трави (1 ч ложка сухої сировини на 200 мл окропу) вживати по 1 ст ложцi тричі на день. Зовнiшньо — компреси з настою трави аврану (2 ч ложки на 200 мл окропу). Мазь iз соку рослини та жирової основи 1:10 використовують при забоях. Зважаючи на високу токсичність аврану при вживанні його слід проявляти обережність. Рослина зберігає токсичність і після висушування. Відмічені випадки отруєння тварин (головним чином коней та великої рогатої худоби) після поїдання сіна з домішкою аврану.

Посилання з книжки: Лікарські рослини Тернопільщини

(С.М. Марчишин, Н.О. Сушко, 2007)  

Шандра обыкновенная (лат. Marrubium vulgare)

 

Шандра звичайна (Marrubium vulgare) — багаторічна трав’яниста рослина родини глухокропивових (Lamiaceae). Батьківщина — Південна Європа, нині поширена майже по усьому континенту.

Рослина досягає висоти 60 см. Порожнисте стебло має чотиригранну форму і густий повстяний опушок. Нижнє листя городчато-зубчасте з довгими черешками, округло-яйцевидної форми до 3,5 см у довжину. Знизу листя теж має густе опушок. Чим вище стеблом тим черешки стають коротшими, а листя — дрібнішим. Квіти шандри — білого кольору, розташовуються в пазухах листя. Рослина квітне з червня по вересень. Росте на щебенистих місцях, біля огорож та парканів.

З лікарською метою збирають рослину коли квіти розкриються. Зрізують верхню частину рослини. Грубі нижні частини шавлії не беруть. Пучки рослини вивішують для просушування [1].

Діючі речовини

Діючі речовини: приблизно 0,3-1,0% маррубііна (дітерпеновий ряд, гіркота), інші гіркоти, смоли і ефірне масло; дубильні речовини (5-7%) [1].

Цілюща дія

Шавлія — дієвий засіб проти проносів різної природи, а також від кашлю, добре збуджує апетит. Гіркоти посилюють секрецію шлункового соку і виділення жовчі. Ефірне масло і дубильні речовини допомагають при проносах, а відхаркувальну дію при кашлі обумовлено маррубііном. Використовують у вигляді чаю (2 чайні ложки з верхом трави шандри на 0,25 л окропу) [1].

Самосил гайовий (Teucrium chamaedrys L.) Невеликий (20-35 см заввишки) розгалужений напівкущик родини губоцвітих з повзучим кореневищем. Стебло – повзучовисхідне із здерев’янілими гілочками при основі, звичайно пухнасте, коротковолосисте. Листки супротивні, при основі пластинки клиноподібні, звужені в короткий черешок; нижні – оберненояйцеподібні, верхні довгасті, нерівномірно надрізано-зарубчасті, верхівкові трохи більші або коротші від квіток. Квітки середньої величини, у пазушних 2-6 квіткових кільцях, обернені всі в один бік, утворюють коротке китицеподібне верхівкове суцвіття. Квітки неправильні, оцвітина подвійна. Чашечка трубчаста з п’ятьма зубцями і десятьма жилками, при основі на нижньому боці вона трохи здута. Віночок (11-15 мм завдовжки) блідо-пурпуровий, складається неначе з однієї п’ятилопатевої губи, в 2,5 раза довший від чашечки. Тичинки (чотири) висуваються з виїмки верхньої губи. Маточка одна, зав’язь верхня, чотирилопатева, стовпчик один. Плід – розпадний горішок. Горішки округло-яйцеподібні, сітчасто-зморшкуваті.

Самосил гайовий росте у хвойних, рідше у мішаних лісах, на галявинах і узліссях. Рослина світлолюбна. Цвіте у червні – липні. Поширений самосил по всій Україні. Заготовляють у районах поширення.Зміст  [сховати]

Лікарська, отруйна, медоносна, танідоносна, фарбувальна, декоративна рослина.

У народній медицині використовується як тонізуючий, ранозагоювальний, протизапальний, сечогінний, кровоспинний засіб, при легеневих кровотечах, ревматизмі, подагрі, водянці, при висипах на шкірі, золотусі, геморої. Зовнішньо – для ванн, компресів, для лікування фурункулів, гнійних ран і запалення очей.

У гомеопатії використовують есенцію з щойнозібраних квітучих стебел самосилу.

Рослина вважається шкідливою для великої рогатої худоби, надає молоку й молочним продуктам неприємного часникового запаху та гіркого присмаку.

Самосил – непоганий літній медонос, охоче відвідується бджолами. У квітках і листках його містяться ефірні олії (0,06%) приємного запаху. Є вказівки вирощувати самосил в культурі як пряноароматичну рослину. Корені його містять таніди, придатні для дублення шкур.

Корені самосилу дають жовту, коричневу, сіро-зелену, оранжеву фарби. Придатний для бордюрів, альпійських гірок. Використовується як ґрунтопокривна рослина.

Збирають квітучі пагони самосилу протягом літа. Сушать у затінку, зберігають у коробках, вистелених папером.

   Ранник вузлуватий (Scrophularia nodosa); норичник узловатый

Багаторічна трав’яниста рослина родини ранникових. Має м’ясисте, бульбоподібно потовщене ко­реневище. Стебло прямостояче, просте, 40—100 см заввишки, гостро-чотиригранне, гладеньке, іноді на верхівці трохи залозисте. Листки супротивні, черешкові, видовжено-яйцевиднодовгасті або ланцетно-довгасті, пилчасті, гострі, 5—16 см завдовжки і 2—8 см завширшки. Квітки дрібні, двостатеві, неправильні, зі­брані у довге волотисте суцвіття; віночок зеленаво-бурий, глечиковидно-дзвониковидний, з майже двогубим п’ятилопатевим відгином і з нижньою лопаттю, яка відігнута донизу, верхня частина і спинка буро-червоні. Чашечка в 2,5—4 рази коротша за віночок. Плід — коробочка. Цвіте з травня до серпня.Поширення. Ранник вузлуватий росте по всій території України (на півдні рідше) на луках, серед чагарників, у лісах.

 

Заготівля і зберігання. Для виготовлення ліків, використовують траву (Herba Scrophulariae nodosae) і кореневище (Rhizoma Scrophulariae nodosae). Траву заготовляють в період цвітіння рослини, зрізуючи верхівки стебел завдовжки 30 см. Кореневища копають восени. Зібрану сировину сушать у затінку на вільному повітрі або в приміщенні, яке добре провітрюється. Сухої сировини виходить 20%. Зберігають у щільно закритих банках або бляшанках, дотримуючись правил зберігання отруйних рослин.

 

Рослина неофіцинальна. Хімічний склад. У траві й кореневищах рослини є алкалоїди, отруйний сапонін, флавоноїд гесперидин, дубильні й смолисті речовини та органічні кислоти (масляна, корична, яблучна).

 

Фармакологічні властивості і використання. При призначенні всередину препарати ранника вузлуватого виявляють дермотонічну, протиалергічну, болетамувальну і протисвербцеву дію. Зважаючи на це, настій кореневищ п’ють при сверблячих висипах на шкірі й запаленні лімфатичних вузлів, а настій трави — при кропив’янці. Крім того, настій кореневищ рекомендується при скрофульозі, зобі, новоутвореннях і суглобовому ревматизмі. При зовнішньому застосуванні препарати ранника вузлуватого діють протизапально, тамують біль, заспокоюють свербіння, прискорюють гоєння ран. Настій кореневищ використовують для компресів (2—3 рази на день при фурункулах і свербінні шкіри), примочок (2—3 рази на день при геморої) і полоскання (при ангінах). Свіжу потовчену траву або порошок із сушеної трави використовують для гоєння ран. Припарки з сушеної трави застосовують при абсцесах, У гомеопатії використовують есенцію з свіжої трави.

Лікарські форми і застосування.

Внутрішньо — 1 чайну ложку кореневищ настоюють до охолодження на склянці окропу і одержаний настій випивають за день ковтками;

5 г трави настоюють до охолодження на склянці окропу і одержаний настій випивають протягом дня за 3 прийоми.

Зовнішньо — полоскання, примочки і компреси з відвару кореневищ (2 чайні ложки сировини на 200 мл окропу, варити 20 хвилин, процідити).

Притаманні ранникові токсичні властивості потребують обережності при використанні його.

Чистець болотний (Stachys palustris L.)

 Чистец болотный (Stachys palustris L.)

   

 

Чистець болотяний часто потрапляє у поле зору людини, але, оскільки він не надто помітний, його переважно сприймають як якусь траву. Проте це відома лікарська рослина і дуже хороший медонос. Кореневище у чистцю болотяного повзуче, бульбоподібно потовщене на кінцях. Стебло опушене, волоски, що утворюють опушення, шорсткі й спрямовані вниз. Висота рослини 30-110 см. Листки коротко-черешкові чи сидячі, довгасті або ланцетні, гострі, дрібнозубчасті з країв. Квітки неправильні, бузково-пурпурні, з темними і світлими цятками на верхній губі. Цвіте чистець з другої половини червня до вересня. У Росії (крім Далекого Сходу) зазвичай росте на берегах річок і ставів, вологих луках, верхових болотах, на городах. Інколи трапляється у посівах. В Україні зростає у подібних місцях по всій території.

Для приготування ліків заготовляють надземну частину чистцю болотяного у період цвітіння. Сушать траву на відкритому повітрі у затінку чи теплому провітрюваному приміщенні. Готову сировину зберігають у добре закритих банках. Застосовують рослину тільки в народній медицині.

Надземна частина чистцю болотяного містить флавоноїди, кумарини, дубильні речовини, сліди алкалоїдів, вітамін С, каротиноїди, ефірні олії, пектинові речовини, цукри, різні органічні кислоти.

Препарати рослини виявляють заспокійливу дію. У народній медицині настої і настойку трави використовують при різних нервових розладах та істерії. Ці препарати допомагають при підвищеному артеріальному тиску, церебральних інсультах, порушенні менструального циклу і маткових кровотечах, Їх також вживають при непритомностях, подагрі, діатезі (золотусі) та різних шкірних захворюваннях (екземах, лишаях). У цих випадках настій і настойку рослини приймають внутрішньо. Зовнішньо застосовують листки чистцю — для лікування порізів, ран, забитих місць і наривів.

Нектар, що виділяється 100 квітками рослини за добу, містить до 70 мг цукру. Медова продуктивність заростей чистцю в різних зонах — 60-200 кг з 1 гектара. Мед світло-зелений, високої якості, повільно кристалізується.

Траву чистцю використовують для отримання зеленої фарби. У народі її здавна застосовували для фарбування тканин у болотяно-зелений колір. Придатний цей барвник і для харчових потреб.  Чистець болотяний вважається отруйною рослиною!

Чистець лісовий (Stachys sylvatica);

родина Губоцвітих (Lamiaceae (Labiatae));

чистец лесной

 

Цю рослину часто можна побачити на луках, узліссях, серед чагарників і на лісових галявинах у середній смузі Росії та майже по всій території України. Інколи її настільки багато, що під час цвітіння утворюється густе покриття.

 

Чистець лісовий — трав’янистий багаторічник заввишки 60-120 см, з не дуже приємним запахом. Кореневище у нього повзуче, бульбоподібно потовщене на кінцях (до речі, ці бульби можна вживати у їжу). Нижні листки рослини яйцеподібні, решта — довгас-тояйцеподібні, довгочерешкові, городчасто-пилчасті з країв. Квітки чистцю неправильні, темно-пурпурні чи рожево-бузкові, у несправжніх кільцях. Цвітуть у червні-серпні. Плоди — горішки, дозрівають у липні-вересні. На території Росії, крім Європейської частини, зростає також на півдні Західного і Східного Сибіру.

    У медицині використовують надземну частину чистцю. Збирають траву під час цвітіння, сушать під укриттям у затінку на відкритому повітрі. Після закінчення сушіння сировину обмолочують, видаляючи грубі стебла.

Надземна частина рослини містить складні органічні сполуки, у тому числі смоли, дубильні речовини, вітамін С, органічні кислоти.

Препарати чистцю лісового (і дуже близького до нього за властивостями чистцю болотяного)   мають   виражені кровоспинні властивості, знижують артеріальний тиск, поліпшують діяльність серця, заспокійливо діють на центральну нервову систему. Настойку трави використовують при маткових кровотечах різного походження, розладах менструального циклу, а також при лікуванні серцево-судинної недостатності.

Харчові властивості кореневищ чистцю були відомі ще нашим далеким предкам: їх сушили, мололи на борошно і пекли з них хліб. Бульбоподібні потовщення можна вживати вареними, як картоплю чи спаржу.

Чистець належить до переліку відомих медоносних рослин.

 

Настій трави. 1 чайну ложку трави на 200 мл окропу, настоюють 15-20 хв., проціджують. Приймають по 1 столовій ложці З рази на день. При початкових стадіях гіпертонічної хвороби і підвищеній нервовій збудливості.

 

Настойка трави (рідкий екстракт). Траву чистцю лісового у співвідношенні 1:1 настоюють на 40%-ному спирті (горілці). Приймають по 30 крапель 3-4 рази на день.

archangelica, синоніми: Archangelica officinalis, Archangelica norvegica);

 

дудник лікарський; родина Селерових (Аріасеае), або Зонтичних (Umbelliferae);

Дягель зовні дуже подібний до дудника лісового, їх важко відрізнити. Недарма ці рослини належать до одного роду. Проте, якщо придивитися уважніше, то відмінності все-таки можна помітити. Дягель — більш висока (до 2,5 м) та масивна рослина. Крім того, дудник лісовий — багаторічник, а дягель — дворічна рослина. Товщина його кореневища — до 5 см. Корені, що відходять від кореневища, також товсті — до 1 см у діаметрі, а саме кореневище досягає довжини 30см. Стебло рослини порожнисте, товсте, зверху зазвичай червонувате. Листки завдовжки до 80 см, довгочерешкові, трійчасті, двічі- та тричіперисторозсічені, з великими яйцеподібними дво та трилопатевими пилчастими листочками. Квітки дрібні, зелені чи зеленкувато-жовті, зібрані у великі (10-17 см) кулясті складні зонтики. Цвіте дягель у другій половині літа, тривало, до 25 діб. Рослина росте розсіяно чи невеликими групами на заплавних луках, поблизу водойм, на узліссях вологих листяних лісів, верхових болотах у Європейській частині Росії, на Кавказі та у Західному Сибіру. В Україні росте у вологих місцях на Поліссі, у лісостеповій зоні, рідше степовій — поблизу водойм, у вільшняках, на лісових луках.

     Для приготування ліків збирають кореневища з коренями восени, на першому році життя рослини. Викопані підземні частини обтрушують від землі, промивають у холодній воді та сушать під укриттям на повітрі чи у сушарках при температурі не вище 30 °С. Товсті кореневища перед сушкою розрізають уздовж. Зберігають готову сировину протягом двох років у сухому місці.

Кореневища містять ефірну олію, кумарини, дубильні речовини та органічні кислоти.

Відвар кореневищ з коренями використовують як протизапальний, сечогінний, потогінний і заспокійливий засіб. При його вживанні збільшується жовчовиділення, краще виділяється шлунковий сік та зростає секреторна активність підшлункової залози. Пиття відвару допомагає заспокоїти процес бродіння у кишечнику, сприяє відхаркуванню слизу з дихальних шляхів, особливо при бронхітах і пневмонії. Народні цілителі використовують дягель нарівні з дудником лісовим, проте препарати дягеля діють більш ефективно.

Відвар кореневищ. З столові ложки подрібнених кореневищ на 200 мл окропу. Нагрівають на водяній бані 15 хв., проціджують, доводять до початкового об’єму теплою кип’яченою водою. Приймають відвар гарячим по 1/2 склянки 2-3 рази на день після їди для поліпшення апетиту, як спазмолітичний, відхаркувальний і потогінний засіб.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Залізняк колючий (Phlomis pungens);

козачий залізняк, залізняк гострокінцевий; зопник колючий

 

Багаторічна трав’яниста рослина родини губоцвітих. Стебло трав’янисте, чотиригранне, прямостояче, білоповстисте, галузисте, 30—80 см заввишки. Листки супротивні, видовженоланцетні або видовжено яйцевидні, зісподу — тонко-сіро-повстисті; нижні — довго-черешкові, верхні — сидячі. Квітки неправильні, рожеві, зібрані в три — десятиквіткові кільця. Плід — з чотирьох горішків. Цвіте у червні — липні.

     Поширення. Росте на степових місцях і кам’янистих відслоненнях у південній частині Лісостепу і в Степу.

Сировина. Для виготовлення ліків використовують траву, зібрану під час цвітіння залізняка.

Рослина неофіцинальна.

Хімічний склад потребує вивчення. Відомо, що трава містить ефірну олію.

Фармакологічні властивості і використання. Експериментально доведено, що настій трави 3алізняка колючого викликає значне звуження судин. Токсичної дії рослини не виявлено. Як свідчить М.І. Соломченко на підставі клінічних спостережень, при тривалому вживанні настою залізняка хворими на хронічний гастрит у них нормалізується кислотність шлункового соку (при секреторній недостатності кислотність соку підвищується, а підвищена кислотність знижується), зникають згага і біль. У народній медицині рослину використовують при бронхітах, запаленні й туберкульозі легень, недокрів’ї, набряках і водянці, геморої й малярії та при судомі у дітей.

Список рекомендованої літератури

а) Основна:

1.     Ткаченко Н.М., Сербін А.Г. Ботаніка: Підручник. – Х.: Основа, 1997. – 432 с.

2.     Нечитайло В.А., Кучерява Л.Ф. Ботаніка. Вищі рослини. – К.: Фітосоціоцентр, 2000. – С. 3–14.

3.     Григора І.М., Алейніков І.М., Лушпа В.І. та ін. Курс загальної ботаніки. – Київ: Фітосоціоцентр, 2003. – 500 с.

4.     Яковлев Г.П., Челомбитько В.А. Ботаника: Учеб. для фармац. институтов и фармац. фак. мед. вузов / Под ред. И.В. Грушвицкого. – М.: Высш. шк., 1990. – 367 с.

5.     Васильев А.Е., Воронин Н.С., Еленевский А.Г., Серебрякова Т.И. Ботаника. Анатомия и морфология растений. – М.: Просвещение, 1978. – 478 с.

6.     Стеблянко М.І., Гончарова К.Д., Закорко Н.Г. Ботаніка: Анатомія і морфологія рослин: Навч. посібник / За ред. М.І. Стеблянка. – К.: Вища школа, 1995. – 384 с.

б) Додаткова:

7.     Сербин А.Г., Серая Л.М., Ткаченко Н.М., Слободянюк Т.А. Медицинская ботаника: Учебное пособие для иностранных студентов. – Харьков: Изд-во НФАУ, 2000. – 283 с.

8.     Хржановский В. Г. Курс общей ботаники. – М.: Высшая школа, 1976. –

9.     Географія рослин з основами ботаніки: Навч. посібник / Гришко-Богменко Б.К., Морозюк С.С., Мороз І.В., Оляніцька Л.Г. – К.: Вища школа, 1991. – 255 с.

10. Жизнь растений / Гл. ред. акад. АН СССР А.Л. Тахтаджян. – М.: Просвещение, 1970-1982. – Т.1–6.

11. Лікарські рослини: Енциклопедичний довідник / Відп. ред. А.М. Гродзинський. – К.: Українська енциклопедія ім. М.П.Бажана, 1992. – 544 с.

12. Определитель  высших растений  Украины /  Доброчаева Д.Н., Котов М.И., Прокудин Ю.Н. и др. – К.: Наук. думка, 1987. – 548 с.

13. Чопик В.И.,  Дудченко Л.Г., Краснова А.Н. Дикорастущие полезные растения Украины. – К.: Наук. думка, 1983. – 398 с.

14. Довженко В.Р., Довженко А.В. Растения служат человеку: Справочник. – Симферополь: Таврия, 1991. – 368 с.

15. Ткаченко Н.М., Тимчук Н.Ф., Причиненко Н.О. Казковий світ рослин. Методичний посібник. – Балаклія: ІВК “Балаклійщина”, 2002. – 288 с.

16. Вент Ф. В мире растений. Пер. с англ. И.М. Спичкина. Под ред. с предисл. к.б.н. Лапина. – М.: Мир, 1972. – 192 с.

17. Рейвн П., Эверт Р., Айкхорн С. Современная ботаника: В 2-х т. – М.: Мир, 1990.