Методика проведення фінансового аналізу господарської діяльності медичного підприємства

МЕТОДИКА nПРОВЕДЕННЯ ФІНАНСОВОГО АНАЛІЗУ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ МЕДИЧНОГО ПІДПРИЄМСТВА.

МЕТОДИКА nВИЗНАЧЕННЯ СТРАХОВОГО ТАРИФУ ПРИ ДОБРОВІЛЬНОМУ МЕДИЧНОМУ СТРАХУВАННІ.

ЕКОНОМІЧНИЙ nАНАЛІЗ ДІЯЛЬНОСТІ ЗАКЛАДІВ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я.

МЕТОДИКА nВИЗНАЧЕННЯ МЕДИЧНОЇ, СОЦІАЛЬНОЇ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ЗАКЛАДІВ nОХОРОНИ ЗДОРОВ´Я.

Методика nпроведення фінансового аналізу господарської діяльності медичного підприємства

Перш, ніж говорити про фінансових nаналіз, слід уяснити саме поняття аналізу. Отже, слово «аналіз» утворилося від давньогрецького «analisys» – розчленування. Це метод дослідження, nсуть якого полягає в мисленому або практичному розчленуванні об’єкта nдослідження на окремі складові частини.

Сам фінансовий аналіз, як nокрема діяльність, (Financial analysis) з’явився в XIX ст. як комерційна nарифметика. Із становленням ринку капіталу в країнах з ринковою економікою, nкомерційна арифметика трансформувалась у фінансовий менеджмент, складовою якого nє фінансовий аналіз. Фінансовий аналіз (Financial analysis) — спрямований на накопичення, обробку та nвикористання інформації фінансового характеру та є основою прийняття nуправлінських рішень на мікрорівні, тобто на рівні суб’єктів господарювання і ґрунтується nна даних фінансової звітності.

Суб’єкт господарювання в переважній більшості nвипадків є окреме підприємство. В системі охорони здоров’я підприємство nпредставлене закладом охорони здоров’я. Визначення закладу дане в Основах nзаконодавства про охорону здоров’я населення України. Заклад охорони здоров’я – nце підприємство чи установа та організації, завданням яких є забезпечення nрізноманітних потреб населення в галузі охорони здоров’я шляхом подання nмедико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр профілактичних і nлікувальних заходів або послуг медичного характеру, а також виконання інших nфункцій на основі професійної діяльності медичних працівників.

Власники, кредитори, менеджери nпідприємства зацікавлені в докладному аналізі фінансових потоків, щоб на основі nодержаної інформації прийняти управлінські рішення, які регулюватимуть nформування фінансових ресурсів і сприятимуть зростанню капіталу підприємства.

Отже, зміст фінансового аналізу nвизначається його функціями: функцією управління, інформаційною функцією, nметодологічною функцією.

Об’єктом фінансового аналізу (Financial Analysis Object) є фінансові ресурси підприємства, їх формування та використання.

Предмет фінансового аналізу (Financial Analysis Subject) — це комплексне оцінювання фінансового стану підприємств та виявлення nрезервів розвитку з метою підвищення вартості підприємства.

Фінансовий стан підприємства (Financial Position) розглядається як сукупність показників, що характеризують наявність, nрозміщення та використання фінансових ресурсів підприємства.

Мета проведення фінансового nаналізу — отримати виважену та обґрунтовану оцінку фінансового стану nпідприємств і тим самим визначити умови прийняття оптимальних фінансових nрішень.

Кількість фінансових індикаторів і nпараметрів, що визначають фінансовий стан підприємств дуже велике. Практично nбудь-яка фінансово-економічна подія тією чи іншою мірою оцінюється фінансовим nпараметром, який не потребує складних розрахунків, але вимагає розуміння, як nправильно оцінити отримані результати та поєднати з іншими різноманітними nіндикаторами фінансового стану.

Суб’єктами фінансового аналізу є nфінансові аналітики, які зацікавлені в діяльності підприємства.

У кожного аналітика своя мета. nІнвестори цікавляться насамперед рівнем та стабільністю доходів, тобто прибутковістю n(рентабельністю) підприємств, кредитори — ліквідністю, менеджери — дохідністю nрізних видів активів та ефективністю управління ними.

Сьогоднішню систему охорони nздоров’я України найбільше цікавлять інвестори, вони і є основними суб’єктами nфінансового аналізу системи.

Фінансовий аналіз є nфункціональною основою фінансової діяльності закладів охорони здоров’я. nФінансова діяльність (Financing Activities) — це сукупність nоперацій, які призводять до зміни величини та (або) складу власного та nпозикового капіталу (які не є результатом операційної діяльності).

Невід’ємною складовою фінансової nдіяльності є фінансова звітність (Financial Statement), що представляє сукупність форм звітності, які відображають nмайновий і фінансовий стан підприємства на визначену дату, а також фінансові nрезультати діяльності за звітний період, рух коштів підприємства та склад nвласного капіталу.

Важливою ознакою успішного nфункціонування підприємства (закладу охорони здоров’я) є його фінансова nнезалежність (Financial Independence), що передбачає nфінансовий стан, при якому підприємство здатне забезпечити свій розвиток та nвідповісти на вимоги зовнішнього середовища.

Говорячи про фінансовий nаналіз підприємства, ми оцінюємо його фінансовий стан (Financial Position), що є сукупністю показників, що nхарактеризують наявність, розміщення та використання фінансових ресурсів nпідприємства.

Фінансовий аналіз, за ракурсним баченням nподіляється на окремі види.  Так, за суб’єктами аналізу розрізняють nвнутрішній та зовнішній фінансовий аналіз. За метою дослідження — діагностичний, експрес-аналіз, деталізований nаналіз. За часом — попередній та nретроспективний.

Зовнішній фінансовий аналіз на nоснові фінансової і статистичної звітності здійснюють банки, аудиторські фірми, nінвестори та ін. Основною його метою є оцінювання та діагностика фінансового nстану підприємства за даними фінансової звітності, тобто надання інформації nчисельним користувачам про прибутковість діяльності підприємства, платоспроможність, nфінансову незалежність, ділову активність тощо. На відміну від внутрішнього, nвідповідні складові зовнішнього аналізу більш формалізовані та менш nдеталізовані.

Внутрішній фінансовий аналіз (на nрівні підприємства) проводять фінансові служби. Він ґрунтується не тільки на nданих публічної звітності, а й на використані всіх доступних джерел облікової nта позаоблікової інформації. Його результати є комерційною таємницею. Для того nщоб зробити правильний ви­сновок на підставі проведеного аналізу фінансового nстану підприємства, рекомендується для порівняння використовувати показники за nцим підприємством не менше ніж за три останніх роки. За можливості, показники nпідприємства також необхідно порівняти із загальногалузевими показниками та з nданими інших підприємств такої самої сфери діяльності.

Діагностичний аналіз — це аналіз на nоснові типових ознак встановлення характеру функціонування підприємства.

Експрес-аналіз використовується для nшвидкого оцінювання фінансового стану підприємства за основними розрахунковими nпоказниками та на основі їх порівняння з базовими.

Деталізований аналіз проводиться в nдекілька етапів, розширює та доповнює експрес-аналіз.

Попередній аналіз проводять до nздійснення фінансових операцій, а ретроспективний, після здійснення фінансових nоперацій.

Практика показує, що ті nорганізації, які здійснюють комплексне стратегічне планування й управління, nпроводять фінансовий аналіз господарської діяльності, працюють більш успішно й nмають значно більший прибуток. Багато керівників, котрі мають досвід nпланування, і просто енергійні люди не домагаються бажаного успіху через те, що nрозпорошують свої сили, прагнучи охопити якнайбільше ринків, зробити nякнайбільше різноманітних продуктів і задовольнити потреби різних груп nклієнтів. Для успіху ж необхідна цілеспрямована концентрація сил і правильно nобрана стратегія. Іншими словами: хто краще планує свою стратегію, той швидше nдосягає успіху.

Керівництво будь-якого nмедичного закладу повинне з’ясувати, чи має організація внутрішні сили, щоб nскористатися зовнішніми можливостями, і чи існують у неї слабкі сторони, що nможуть ускладнити проблеми, пов’язані з зовнішніми небезпеками.

Фінансовий аналіз медичного закладу являє собою спосіб nнакопичення, перетворення та використання інформації фінансового характеру. Він nмає кілька цілей:

·                    nвизначення фінансового стану й nфінансових результатів діяльності  nмедичної установи ;

·                    nвиявлення просторово-часових змін у фінансовому стані та nрезультатах;

·                    nвиявлення основних факторів, що викликали зміни у nфінансовому стані й результатах;

·                    nпрогноз основних тенденцій у фінансовому стані й nрезультатах діяльності медичної установи .

Фінансовий аналіз може розглядатися як складник nпроектного аналізу й фінансового менеджменту, тому дії аналітика залежать від nпоставленої мети. Проектний аналіз вимагає обґрунтування вкладень з найкращими nрезультатами. Фінансовий менеджмент вимагає постійного пошуку менеджером nфінансових ресурсів.

З позицій проектного аналізу метою фінансового nаналізу є визначення рентабельності й ефективності проекту з погляду інвесторів nта організації, що реалізує проект, а також оцінка поточного й прогнозованого nфінансового стану підприємства.

Фінансовий аналіз передбачає nвирішення таких завдань:

1) оцінити фінансовий стан і nфінансові результати підприємства «без проекту» і «з проектом»;

2) оцінити nпотребу у фінансуванні проекту й забезпечити координацію використання фінансових nресурсів у часі;

3) визначити достатність nекономічних стимулів для потенційних інвесторів;

4) оцінити, оптимізувати й nзіставити витрати та вигоди проекту в кількісному вимірі.

Використання видів, nприйомів та методів фінансового аналізу для конкретних цілей вивчення nфінансового стану підприємства в сукупності становить методологію та методику аналізу.

Найчастіше використовують nкласифікації прийомів і методів фінансового аналізу, де виділяються nнеформалізовані та формалізовані методи аналізу.

Неформалізовані nметоди аналізу ґрунтуються на описуванні аналітичних процедур на логічному nрівні, а не на жорстких аналітичних взаємозв’язках та залежностях.

Формалізовані nметоди аналізу побудовані на жорстко формалізованих аналітичних nзалежностях між показниками.

Проводити кількісний і якісний nаналізи економічних процесів, знаходити найкраще управлінське рішення nдопомагають економіко-математичні моделі: дескриптивні (описові), предикативні (прогностичні) та нормативні.

Для nкількісного оцінювання впливу окремих факторів на зміну результативного nпоказника використовується детерміноване моделювання. Вплив детермінованих nфакторів становить приблизно 85—90 %, тому основну увагу приділяють вивченню nсаме цих факторів.

Види моделей nдетермінованого аналізу.

1.                 nАдитивна модель факторної системи. Результативний показник представлений у вигляді алгебраїчної суми nпоказників-факторів:

ТФЦ = ТВЦ n+ ТД – ТКЗ,

де ТВЦ, nТФЦ — тривалість виробничого і фінансового циклів відповідно;

ТД, ТКЗ — nперіоди обороту дебіторської і кредиторської заборгованостей відповідно.

2.                 nМультиплікативна модель. Результативний показник визначають як добуток nфакторних показників:

КСтЗр = nКРП х РА х КФЗ,

деКСтЗр — nкоефіцієнт стійкого зростання;

КРП — nкоефіцієнт реінвестування;

РА — nрентабельність активів;

КФЗ — nкоефіцієнт фінансової залежності, розрахований відносно власного капіталу на nпочаток звітного періоду.

3.                 nКратна модель. Результативний показник розраховують як nспіввідношення факторних показників:

К_ОА = ЧД / Асер.

де К_ОА n— коефіцієнт оборотності активів;

ЧД — nчистий дохід;

Асер. — середня величина nактивів

4. Змішана (комбінована) модель поєднує кілька типів моделей факторних систем:

К_ΔВБ = ((ВБ сер.1 – nВБсер.0) / ВБсер.0) х 100

де КВБ — коефіцієнт приросту валюти nбалансу;

ВБсеред1, ВБсеред0 — середня nвеличина валюти балансу за звітний і попередній періоди відповідно.

Основні прийоми аналізу фінансового стану підприємства.

Горизонтальний (часовий) аналіз — nпорівняння кожної позиції звітності з попереднім періодом.

Вертикальний (структурний) аналіз — nвизначення структури показників для оцінювання впливу різних факторів на nкінцевий результат.

Трендовий аналіз — визначення тренду, тобто основної nтенденції динаміки показника, очищеної від випадкових впливів індивідуальних nособливостей окремих періодів. Трендовий аналіз є варіантом горизонтального nаналізу. Трендовий аналіз n– порівняння кожної позиції nзвітності з рядом попередніх періодів і визначення тренда, тобто основної nтенденції динаміки показника, очищеної від випадкових впливів і індивідуальних nособливостей окремих періодів. За допомогою тренда формуються можливі значення nпоказників у майбутньому, а, отже, ведеться перспективний, прогнозний аналіз.

Аналіз відносних показників n(коефіцієнтів) — розрахунок відношень між окремими даними форм фінансової звітності. nВідомо понад 200 відносних аналітичних показників, які можна розрахувати на nоснові фінансової звітності. Систему фінансових коефіцієнтів називають nкришталевою кулею, в якій можна побачити все, що було і що буде.

Порівняльний аналіз — зіставлення nфінансових показників як на внутрішньому, так і на зовнішньому рівнях.

Маржинальний аналіз — метод nоцінювання і обґрунтування управлінських рішень у бізнесі на основі вивчення nспіввідношення між трьома групами економічних показників: витрати — обсяг nвиробництва (реалізації) продукції — прибуток. Цей метод називають ще аналізом nбеззбитковості.

Метод Дюпон-каскад – система nфінансового аналізу, яка передбачає розкладання показника «коефіцієнт nрентабельності активів» на ряд інших фінансових коефіцієнтів його формування, nвзаємозалежність у єдиній системі.

Факторний аналіз — аналіз впливу окремих чинників на nрезультативний показник за допомогою детермінованих або стохастичних прийомів nдослідження.

Дескриптивні моделі nзастосовуються для оцінки фінансового стану медичного підприємства. До них nналежать: побудова системи звітних балансів, подання фінансової звітності в nрізних аналітичних аспектах, аналіз звітності, система аналітичних коефіцієнтів nтощо. Усі ці моделі засновані на використанні інформації бухгалтерської звітності.

Нормативні моделі дають змогу порівняти фактичні nрезультати діяльності медичного підприємства з очікуваними, розрахованими за nбюджетом. Вони здебільшого використовуються nу фінансовому менеджменті.

У проектному аналізі, що має справу не стільки з теперішнім, nскільки з уявлюваним майбутнім, використовуються предикативні моделі, які мають прогностичний характер і nдають змогу передбачати майбутні грошові потоки, фінансовий стан і nрезультати.

На цих моделях засноване фінансове проектування — nлогічне завершення проектного аналізу.

Фінансовий аналіз проводиться, nзазвичай, у чотири етапи.

На 1-му етапі проводиться nзбір внутрішньої і зовнішньої інформації, оцінка її достовірності. На цьому nетапі з’ясовують особливості облікової політики підприємства, відбирають nнеобхідні форми бухгалтерської звітності та проводять їх звірку, збирають nстатистичну інформацію. 

На 2-му етапі здійснюють nпереведення типових форм бухгалтерської звітності в аналітичні форми, які nдозволять проаналізувати структуру звітів і динаміку змін, проводять розрахунок nі групування показників по основних напрямках аналізу.

На 3-му етапі проводиться nаналіз структури і динаміки змін основних показників фінансових звітів, nвиявляють взаємозв’язки між основними показниками, здійснюють інтерпретацію nотриманих результатів.

На 4-му етапі готують nвисновок щодо фінансового стану  nмедичного підприємства, виявляють “вузькі” місця і резерви nпідвищення ефективності діяльності, розробляють рекомендації щодо поліпшення nфінансового стану підприємства

Потреба у фінансовому аналізі викликана такими nосновними причинами:

·                    nтільки фінансова оцінка дає змогу через зведення воєдино nу вартісній формі всіх проектних витрат і вигод створити реальну можливість для nвибору найефективнішого варіанту з наявних інвестиційних альтернатив;

·                    nу процесі такого аналізу розробляється найефективніша nсхема фінансування реалізації конкретного проекту (з урахуванням чинної системи nоподаткування й можливих пільг, джерел і обставин фінансування та ін.);

·                    nу процесі підготовки та здійснення попередніх розрахунків nдля фінансового аналізу відбуваються ідентифікація й вартісне вираження всіх nвидів змінних (факторів) проекту, що готує базу для аналізу чутливості;

·                    nстворюються можливості для прогнозування nмайбутнього фінансового стану підприємства, що реалізує проект, на основі розроблення nстандартних форм зовнішньої фінансової звітності, що,  у свою nчергу, дасть змогу відобразити роль проекту у створенні нових інвестиційних nможливостей для розширення підприємства (ре інвестицій) або в зростанні доходів nйого власників (акціонерів);

·                    nрозроблення прогнозних стандартних форм бухгалтерської nзвітності за проектом (у тому разі, коли йдеться про підприємство, яке створене nдля реалізації проекту) дає змогу проводити зовнішній аудит процесу його nздійснення, що є особливо важливим для сторонніх інвесторів;

·                    nпідготовка всього комплексу інформації для проведення nфінансових розрахунків (зокрема, виробничих витрат постійного й змінного nхарактеру) дає можливість проводити в майбутньому внутрішній аудит на основі nзіставлення планових і звітних даних для прийняття оперативних управлінських nрішень, щоб зменшити негативний вплив змін, що мали місце у внутрішньому або nзовнішньому середовищі проекту.

Для прийняття довгострокового інвестиційного рішення nоцінки тільки проектних вигод і витрат замало — потрібна прогнозна фінансова nзвітність, що передбачає розширення інформаційної бази для комплексного nфінансового аналізу ефективності проекту.

У процесі здійснення фінансового аналізу nвідбувається поєднання інформації суто проектного характеру й даних зі nстандартних форм бухгалтерської звітності.

При цьому варто мати на увазі nрізний підхід розробників і бухгалтерів до оцінки інвестиційних проектів. Для nбухгалтера не існує категорій проектної діяльності або діяльності з проекту: nдля нього прийняті поняття господарської, виробничо-господарської й фінансово – nгосподарської діяльності. Проектувальник дивиться вперед, у майбутнє, а nдіяльність бухгалтера пов’язана з фактами господарської діяльності, що мали nмісце в минулому й відображені у відповідній документації.

Для створення повної картини необхідно доповнити nпрогнозні розрахунки ефективності проекту відповідними бухгалтерськими nдокументами, але не звітними, а прогнозними. На основі цих документів можна nрозрахувати сукупність фінансових коефіцієнтів — показників, що широко nвикористовуються у практиці аналітичних фінансових розрахунків для комплексної nхарактеристики стану справ на медичному підприємстві. Необхідність такого nпідходу до фінансової оцінки ефективності проекту пояснюється також тим, що nпотенційні інвестори потребують звичних для них показників, що спираються на nтак звану публічну фінансову звітність. Головна риса всіх цих фінансових nрозрахунків — їхня перспективність, спрямованість у майбутнє, прогнозний nхарактер.

У реальному житті ми стикаємося з проектами nмодернізації, розширення підприємств, тобто з такими, що здійснюються на базі nвже діючих підприємств. Тоді, на додаток до прогнозних розрахунків за проектом, nнеобхідно використати повну фінансову звітність про результати діяльності nпідприємства за минулий період. Для багатьох фінансових структур саме ця n«історія», описана в бухгалтерських документах, що підтверджені аудиторами, nможе слугувати додатковим стимулом укладання коштів у потенціально- ефективний nпроект, що реалізується на підприємстві.

Стратегічний аналіз nорганізації, як правило, включає оцінку стану організації за наступними nнапрямками:

·                    nКонкурентоспроможність і бажана частка ринку nу відсотках до його загальної місткості, що є істотною метою для організації;

·                    nрозмаїтість і якість асортименту послуг, що nпостійно контролюються й оцінюються вищим керівництвом;

·                    nмоніторинг змін на ринках і інтересів nспоживачів;

·                    nдослідження і розробки нових послуг;

·                    nефективний збут, реклама і просування послуг; n

·                    nаналіз фінансового стану може принести nкористь організації за допомогою виявлення потенційних слабких місць у nпорівнянні з конкурентами та необхідними обсягами ресурсів.  

Таким чином, у сучасних nумовах розвитку вітчизняної охорони здоров’я в планах установ повинні бути nпередбачені: перехід від витратних медичних технологій цілодобової медичної nдопомоги в стаціонарі до менш витратних амбулаторних видів допомоги, nзбалансоване співвідношення спеціалізованої і первинної медико-санітарної nдопомоги на основі сімейної чи загальної практики, забезпечення державних nгарантій досягнення доступності і якості медичних послуг, інноваційна nдіяльність.

Найважливішими напрямками оцінки nокремої лікувальної установи можуть бути показники, що характеризують структуру nі використання ресурсів охорони здоров’я, доступність і якість медичної nдопомоги.

При комплексній оцінці nдіяльності лікувальної установи необхідно виходити з наступних принципів:

·                    nбазуватися на комплексному багатомірному nпідході в оцінці такого складного і багатофакторного явища як діяльність nмедичного закладу;

·                    nоцінювати діяльність ЛПУ на основі даних nофіційної публічної звітності;

·                    nздійснювати ранжирування ЛПУ для порівняльної nоцінки з урахуванням найвищих досягнень в різних сферах організації медичної nдопомоги всіх установ, що утворюють між собою конкурентне середовище;

·                    nвикористовувати порівняння з кращими nдосягненнями, які пройшли достатню апробацію на практиці.

Інноваційна діяльність nпередбачає здатність створювати нове: технології, послуги, продукти, і уміти nвпроваджувати їх у життя. Нововведення – це створення чогось нового в широкому nрозумінні: починаючи від нових медичних технологій і послуг і закінчуючи зміною nсистеми взаємин між людьми як серед працівників, так і по відношенню до nспоживачів медичних послуг. Інноваційна діяльність є ключової сферою діяльності nмедичної установи, що може забезпечити розвиток медичної організації і її nбільшу привабливість для пацієнтів. П. Ф. Друкер, підкреслює стратегічну nважливість інноваційної діяльності. І щоб її досягнути, необхідно:

·                    nпостійно аналізувати і вивчати джерела nінноваційних можливостей;

·                    nнеобхідно більше придивлятися і прислухатися nдо того, що відбувається навколо, не боятися ставити запитання;

·                    nінновація повинна бути простою і вузько nспрямованою;

·                    nефективні інновації починаються з малого;

·                    nуспішна інновація повинна бути спрямована на nзахоплення лідируючої позиції.

Для визначення наявності nнадійної ділової стратегії в лікувальній установі пропонується з’ясувати nнаступне:

·                    nчи є в установі бачення майбутнього розвитку nі діяльності в майбутнім змінюваному оточенні, що включає споживачів медичних nпослуг і суперників. Чи є уявлення про те, як керівництво бачить свою організацію nв недалекому майбутньому.

·                    nчи є план заходів, що дозволив би досягти nвиконання поставлених завдань.

·                    nяк задовольняються потреби населення в nмедичних послугах сьогодні й у майбутній перспективі.

·                    nчи є план перепідготовки і професійного удосконалення nперсоналу.

·                    nякі заходи будуть прийняті для залучення nбільшого числа споживачів медичних послуг і забезпечення себе цілком усіма nнеобхідними ресурсами, максимального використання своїх можливостей.

·                    nнаявність плану поліпшення якості медичної допомоги, nзниження витрат і вартості однієї одиниці медичних послуг.

Щоб визначити реальний стан nсправ, який дозволив би прийняти обґрунтовані рішення, необхідно провести nрозрахунок основних фінансових показників і проаналізувати їх.

Для побудови профілю оцінки nмедичної установи можуть бути використані наступні критерії:

·                    nхарактеристика персоналу (питома вага nзайнятих посад, усього і по лікарях і середніх медичних працівниках, питома nвага атестованих лікарів і середніх медичних працівників, інтелектуальний nіндекс персоналу);

·                    nзабезпеченість населення ресурсами (лікарями, nсереднім медичним персоналом, ліжками, фінансами) з точки зору реальної потреби nв них;

·                    nякість вироблених послуг;

·                    nфінанси і їхнє використання;

·                    nхарактеристика менеджменту установи (частка управлінського nперсоналу – керівників установи, структурних підрозділів і лінійних керівників nсеред усіх працюючих, питома вага атестованих і професійно підготовлених nкерівників).

Методика аналізу nстратегічного потенціалу будь-якого медичного закладу дозволить:

§ nкомплексно оцінити медичний заклад і nрезультати його діяльності,

§ nздійснити контроль і оцінити стан управління nв ньому,

§ nвизначити перспективи і стратегічні напрями nдіяльності закладу,

§ nвизначити місце даного закладу серед інших, nподібних йому,

§ nзміцнити довіру старих і стимулювати довіру nнових споживачів медичних послуг,

§ nоцінити необхідність і перспективи nреструктуризації медичного закладу.

Аналіз можливостей медичної організації пов’язаний nіз внутрішнім середовищем організації, який надає організації стійкість при nзагрозливих факторах зовнішнього середовища і складається із оцінки наступного: nцілеспрямованість – ресурси – кадри – інновації – якість. Реалізація nстратегічного аналізу і планування в кожній медичній установі, регіоні і галузі nв цілому дозволить підвищити ефективність роботи системи, націленої в майбутнє nі розірвати гальмуючу подальший розвиток галузі, зв’язок з минулим, перебороти nвитратний принцип функціонування вітчизняної системи охорони здоров’я. Але для nцього потрібно багато чого навчитися, багато чого вміти і ще виявити добру волю nі наполегливість.

Актуальність аналізу фінансового стану nлікувально-профілактичних закладів обумовлюється зростаючими потребами в аналітичних nданих про роботу підприємства з боку різних категорій користувачів. Але вона nцим не вичерпується. Адже з вищесказаного випливають і все більше зростаючі nвимоги до якості таких даних, а відповідно і аналітичної роботи, її обсягів. nАналітично-інформаційні відділення управління охорони здоров’я володіють більше nінформацією про стан здоров’я населення і менш якісною інформацією щодо nмайнового стану закладів охорони здоров’я. Остання інформація характеризується nбільше кількісними показниками, що дає мало можливостей для функціонального nаналізу.

На сьогодні, на жаль, не існує nконкретної схеми визначення певного загального інтегруючого показника, який би nдавав порівняно повну і правдиву характеристику фінансового стану закладів nохорони здоров’я, розраховувався за чітко визначеною методикою на основі nузагальнення розрахованих коефіцієнтів платоспроможності, ліквідності, ділової nактивності та ін., а також давав змогу досить швидко й просто порівнювати цей nузагальнюючий показник з таким же показником інших підприємств. За таких умов nаналіз фінансового стану зводиться до аналізу фінансової звітності, як частини nфінансового аналізу.

В умовах ринкової економіки стратегічною nметою управління підприємством є підвищення його ринкової вартості, яка nвизначається вартістю майна підприємства. Отже, дослідження джерел фінансування nяк основи формування активів підприємства, оцінка розміщення та ефективності nвикористання його фінансових ресурсів є важливими завданнями фінансового nаналізу, вирішення яких забезпечує органи управління необхідною інформацією nщодо наявних резервів розвитку підприємства, сприяє підвищенню nконкурентоспроможності його продукції

Метою аналізу фінансового стану nпідприємства є підвищення його фінансової стійкості та платоспроможності на nоснові збільшення економічного потенціалу та поліпшення структури активів, nвласного капіталу і зобов’язань.

Фінансовий стан підприємства – це nскладна, інтегрована за багатьма показниками характеристика якості його nдіяльності. У найконцентрованішому вигляді фінансовий стан підприємства можна nвизначити як міру забезпеченості підприємства необхідними фінансовими ресурсами nі ступінь раціональності їх розміщення для здійснення ефективної господарської nдіяльності та своєчасного проведення грошових розрахунків за своїми зобов’язаннями.

Таке трактування суті поняття n”фінансовий стан” дає змогу розуміти під ним характеристику nдіяльності підприємства, у якій, як у дзеркалі, знаходять відображення у nвартісній формі загальні результати роботи підприємства, в тому числі й роботи nз управління фінансовими ресурсами.

Якщо параметри діяльності підприємства і nрозміщення його фінансових ресурсів відповідають критеріям позитивної nхарактеристики фінансового стану, то це говорить про фінансову стійкість nпідприємства. У системі об’єктів фінансово-економічного аналізу саме стійкості nналежить провідна роль.

Для того, щоб успішно управляти, той, nхто керує, повинен знати результати свого управлінського впливу на об’єкти nуправління. Контроль в системі управління фінансовим станом дає змогу добувати nоперативну інформацію, яка об’єктивно відтворює стан справ на підконтрольних nоб’єктах, відповідність їх діяльності накресленій програмі; виявити недоліки в nрішеннях, які приймають, способах і засобах реалізації їх; вивчити ділові nякості працівників.

Фінансовий аналіз закладів охорони nздоров’я можна проводити за методикою російського вченого Ковальова В.В. Він nвиділяє попередній аналіз (експрес-аналіз) та поглиблений (деталізований) nаналіз фінансового стану. В загальному вигляді методика експрес-аналізу звітності nпередбачається оцінка складу ресурсів, їх структури, фінансових результатів nгосподарювання, ефективності використання власних та залучених коштів. Зміст nекспрес-аналізу полягає у відборі невеликої кількості найбільш суттєвих і nпорівняно нескладних у розрахунку показників і постійному відстежуванні їх nдинаміки.

В загальному вигляді методика nпоглибленого аналізу фінансового стану Ковальова В.В. передбачає наступні nетапи:

–                  nпопередній огляд економічного і фінансового стану nпідприємства;

–                  nоцінка та аналіз економічного потенціалу підприємства n(оцінка майнового та фінансового стану);

–                  nоцінка та аналіз результативності фінансово-господарської nдіяльності підприємства (оцінка основної діяльності, аналіз рентабельності, nоцінка стану на ринку цінних паперів).

Проте в методиці Ковальова В.В. не nпропонується прогнозування фінансових показників на перспективу і немає nрейтингової оцінки.

Методика аналізу фінансового стану А.Д. nШеремета рекомендує проводити оцінку фінансового стану за звітний період nкомплексно, тобто за допомогою аналізу абсолютних і відносних показників. nПорівняльний аналітичний баланс і розрахунок абсолютних показників фінансової nстійкості слугують відправним пунктом аналізу фінансового стану підприємств. nДану методику також можливо застосовувати за умови використання аналітичних nданих балансового бухгалтерського обліку для отримання порівняльного nаналітичного балансу.

В сучасних умовах виникла проблема nвизначення ролі та місця підприємства на ринку, головна мета вирішення якої nполягає в проведенні детальної оцінки його фінансового стану. На nтеоретико-методологічному й емпіричному рівнях проблема здійснення такої оцінки nтісно пов’язана з необхідністю вибору функціонально-цільових її критеріїв.

Загалом, фінансовий стан закладів nохорони здоров’я характеризується величиною, складом і структурою активів, nвласного капіталу і зобов’язань, відповідні співвідношення яких обумовлюють nфінансову стійкість, платоспроможність і ефективність використання економічного nпотенціалу підприємства. Таким чином фінансовий стан закладів охорони здоров’я nможна представити через сукупність економічного потенціалу, фінансової nстійкості, платоспроможності, рентабельності та ділової активності nпідприємства.

Всі вищевказані методики розглядають або nне всі сторони діяльності підприємства, або пропонують детальний розгляд nокремих її елементів. В першому випадку дається неповна картина фінансового nстану підприємства, в другому – потрібне проведення значної кількості nрозрахунків і відповідно більш докладна інформація, що не завжди є доцільним.

Методичні рекомендації, що надаються nрізними міністерствами і відомствами, спрямовані на аналіз фінансового стану nпідприємства.

Методика визначення nстрахового тарифу при добровільному медичному страхуванні

Медичне страхування займає чільне місце у nсистемі страхування світу. Страхувати — це означає уберегти від чогось nнебажаного неприємного, захистити, гарантувати безпеку. А сам процес nстрахування — це спосіб захисту майнових інтересів в умовах ринкової економіки. nКожна людина має знати, як вона може зменшити свій ризик і скільки їй це nкоштуватиме. У сучасній ринковій економіці страхування розглядається як система nекономічних стосунків, яка включає створення за кошти підприємств, організацій nта населення спеціального фонду грошей та їх використання для відшкодування nвтрат майна від стихійного лиха або інших несприятливих випадкових явищ а також nдля надання громадянам (чи членам їх сімей) допомоги при різних подіях в їх nжитті (досягненні певного віку, хворобі, втраті працездатності, смерті члена nсім’ї).

Страхова медицина — це складна і nнадзвичайно мобільна система товарно-ринкових відносин в галузі охорони nздоров’я, де товаром виступає оплачувана конкурентноспроможна гарантована nякісна і достатня за обсягом медична послуга, провокована ризиком для здоров’я, nа “покупцем” її може бути держава, група людей (виробничі колективи, заклади та nустанови різних форм власності) або фізичні особи, які знаходяться в умовах nризику для здоров’я.

Медичне nстрахування — це система організаційних та фінансових заходів щодо nзабезпечення діяльності страхової медицини.

Мета страхової медицини і nмедичного страхування

1) гарантувати громадянам при nвиникненні страхового випадку право на отримання медичної допомоги за рахунок nнакопичених коштів та фінансування профілактичних заходів.

З цього можна зробити висновок, nщо у наведених поняттях мета одна, а завдання та підходи — різні.

 

Головні принципи світової nстрахової медицини в світі:

1) у більшості країн світу nсистема страхової медицини доповнює державну систему охорони здоров’я;

2) забезпечує всім, хто залучений nв ту чи іншу систему медичного страхування, однакову і необхідну медичну nдопомогу;

3) страхова медицина — це nмедицина вільного вибору для пацієнта;

4) медична допомога найвищої кваліфікації;

5) найбільш прибутковим місцем вкладання капіталу за nкордоном є медичне страхування;

6) система страхової медицини вимагає нових форм nуправління;

7) застосовується в тих країнах, де населення nвисокоосвічене і має високу медичну культуру;

8) запровадження системи медичного страхування обстоюють nпереважно медичні працівники, які вбачають у цьому поліпшення свого соціального nстановище;

9) система медичного страхування nдобирає медичних працівників гідних, слухняних, комунікабельних, ініціативних, nпрацьовитих, ввічливих;

10) за будь-яких обставин nзастрахованому забезпечується медична допомога при ризику здоров’я, від якого nвін застрахований;

11) система медичного страхування nбазується на конкретній потребі, що вимагає утримувати певні резерви і тому nвона є дорожчою.

Основні соціальні принципи nперерозподілу коштів медичного страхування:

–      nЗдоровий платить за хворого

–      nБагатий платить за бідного

–      Працездатний платить за непрацездатного

Основні завдання медичного страхування:

1) посередницька діяльність в організації та nфінансуванні страхових програм надання медичної допомоги населенню;

2) контроль за обсягом та якістю виконання страхових nмедичних програм лікувально-профілактичними та соціальними закладами і окремими nприватними лікарями;

3) розрахунок з медичними, соціальними установами та nприватними лікарями за виконану роботу згідно з угодою через страхові фонди n(медичні організації), які формуються за рахунок грошових внесків підприємств, nзакладів, організацій, громадян.

Медичне страхування, яке проводиться в обов’язковій nформі, набуває рис соціального страхування, оскільки порядок його проведення nвизначається державним законодавством. Обов’язкова форма страхування nкоординується державними структурами. Страхові платежі, сплачувані громадянами nта юридичними особами, мають форму податку. Обов’язкове медичне страхування nперебуває під жорстким контролем держави і характеризується безприбутковістю. nЦя форма організації страхового фонду дає змогу планувати медичну допомогу nзавдяки тому, що надходження коштів до страхового фонду характеризується nстабільністю.

В системі медичного страхування слід розрізняти ряд nпонять. Бенефіціар (застрахована особа) особа, на яку поширюється медичне nстрахуванняв).

Страхувальник – це установа, nорганізація, місцеві Ради, які забезпечують страхування бенефіціара

Страхівник – це організація, яка бере на себе nфінансовий ризик втрат на медичну допомогу бенефіціару

Страховий поліс – nце угода між nстрахувальником та страхівником із зазначенням пільг для страхувальника та nрозміром страхового внеску, що виплачує страхувальник

Добровільне медичне страхування nпровадиться в межах створених страховою медичною компанією правил і може бути: nдля колективної форми страхування характерним є те, що страхові внески nсплачуються за рахунок при індивідуальній формі джерелом сплати внесків є nдоходи окремих громадян коштів юридичних осіб (пожежники, пілоти, рятувальники nтощо, які застраховані на випадок смерті чи втрати здоров’я при виконанні nслужбових обов’язків і з якими застраховані перебувають у трудових або інших, nпередбачених законом відносинах).

 За строками укладення договору добровільне nмедичне страхування може бути:

Короткостроковим – до одного року

Довгостроковим – більше одного року

довічним

Страхування може бути як групове так і nіндивідуальне. Групове страхування – це страхування осіб, що зорганізовані в nгрупи, переважно за місцем роботи. Водночас члени сім’ї застрахованих осіб чи nїх утриманці теж можуть бути бенефіціарами. Індивідуальне страхування – це страхування nособи, що оформлене тільки на застраховану особу.

Добровільна форма медичного nстрахування дає змогу громадянам, які nвиїжджають за кордон, укласти договори страхування (АСИСТАНС) на випадок раптового захворювання, тілесних пошкоджень внаслідок нещасного випадку, а також смерті nпід час перебування за кордоном. Головна nмета «асистансу» — надання клієнтові негайної медичної допомоги.

Договір страхування може nпередбачати відповідальність страховика при потребі nмедичного транспортування хворого до найближчої або спеціалізованої лікарні; транспортування в країну nпроживання з медичним супроводом; nрепатріацію тіла застрахованого; дострокове повернення; екстрену стоматологічну допомогу; юридичну допомогу і nт. ін.

Проте поліс добровільного медичного nстрахування громадян, які виїжджають за кордон, не nпередбачає відшкодування вартості медичних nпослуг з цілеспрямованого лікування, з лікування від хвороб, які були відомі страхувальникові n(застрахованому) на момент укладення nдоговору страхування, з медичного обслуговування або лікування, що не є невідкладним.

Правила страхування громадян, які nвиїжджають за кордон, не передбачають відшкодування витрат у разі nлікування хронічних захворювань, стоматологічного протезування nтощо.

Особливістю nстрахування «Асистанс» є те, що укладені договори nстрахування можуть бути комплексними і діють за межами України та не nрозповсюджуються на країну постійного проживання застрахованого або країну, nгромадянином якої він є.

Найважливішим елементом страхування nгромадян, що виїжджають за межі України, є страхування nневідкладної допомоги, де мова йде не nпросто про відшкодування збитку, а про надання послуги в формі негайної nдопомоги. Останнім часом до цього може nзалучатись і технічна допомога на дорогах при поломці автомобіля.

Для страхування в основі розрахунків страхових nполісів завжди закладається певний ризик. Ризик – це дія спрямована на вдачу, nщасливий випадок, яка не виключає можливість невдачі.

З поняттями ризику пов’язана діяльність і самої nстрахової компанії. В такому випадку вона сама страхується від можливих nнегативних впливів на свою діяльність. Такий процес називається nперестрахуванням.

Що таке «цедент», «цесія», «цесіонарій», «ексцедент nсуми», «ексцедент збитків», «ексцедент ризику» ?

Цедент (перестрахувальник) — nстраховик, що передає за плату частину прийнятого за договором зі страхуваль­ником nризику на перестрахування іншому страховикові або професійному перестраховику.

Цесія — процес передання nзастрахованого ризику в перестрахування.

Цесіонарій — перестраховик, nстрахове товариство, що приймає певний ризик у перестрахуванні.

Ексцедент суми — ексцедентний nдоговір перестраху­вання, всі ризики, страхова сума яких перевищує власне nутримання цедента, підлягають переданню на перестра­хування в межах визначеного nліміту або ексцеденту.

Ексцедент збитків — договір nпропорційного перестра­хування, застосовується страховиками для захисту від ве­ликих nі непередбачуваних збитків.

Ексцедент ризику — домовленість nпро перестрахуван­ня збитку за даною категорією ризику.

Які страхові резерви формуються українськими nстраховиками?

Законодавством передбачено таку економіко-правову nвимогу: страховики для посилення платоспроможності за рахунок прибутку мають nстворювати вільні резерви. Вільні резерви — це частка власних коштів nстраховика, яка резервується з метою додаткового забезпечення пла­тоспроможності nвідповідно до прийнятої методики здійснення страхової діяльності.

Для забезпечення виконання страховиками зобов’язань nз окремих видів страхування вони можуть утворювати централізовані страхові nрезервні фонди та органи, які здійснюють управління і розпорядження цими nфондами. Положення про ці фонди затверджуються Комітетом у справах нагляду за nстраховою діяльністю. Джерелами утворення централізованих страхових резервних nфондів можуть бути відрахування від надходжень страхових платежів, внесків nвласних коштів страховика, а також доходи від розміщення коштів цент­ралізованих nстрахових резервних фондів. Страхові резер­ви в обсягах, які не перевищують nтехнічних резервів, ут­ворюються у тих валютах, в яких страховики несуть nекономіко-правову відповідальність за своїми страхови­ми зобов’язаннями. nСтрахові резерви поділяються на технічні резерви і резерви страхування життя. nФормуван­ня резервів із страхування життя, медичного страхування і обов’язкових nвидів страхування здійснюється окремо від інших видів страхування. Страховики nзобов’язані формувати і вести облік таких технічних резервів за конкретними nвидами страхування ( крім страхування життя), а саме:

– незароблених премій ( резерви премій), що включа­ють nчастки від сум надходжень страхових платежів ре­зервних фондів (страхових nвнесків, страхових премій), та відповідають страховим ризикам, які не минули на nзвітну дату;

– збитків, що включають зарезервовані несплачені су­ми nстрахового відшкодування за відомими вимогами страхувальників.

Сума резервів незароблених премій на будь-яку звітну nдату встановлюється залежно від сум надходжень страхових платежів (страхових nвнесків, страхових премій) з відповідних видів страхування в кожному з трьох nкварталів періоду, який передує цій звітній даті, і обчислюється в такому nпорядку:

– сума надходжень страхових платежів (страхових nвнесків, страхових премій) у першому кварталі перемножується на одну четверту;

– сума надходжень страхових платежів (страхових nвнесків, страхових премій) у другому кварталі перемножується на одну другу;

– сума надходжень страхових платежів (страхових nвнесків, страхових премій) в останньому кварталі перемножується на три nчетвертих;

– одержані добутки додаються.

Чинним законодавством може визначатися окремий nперелік щодо резервів по медичному страхуванню, а також порядок їх формування nта обліку. Страховики зобов’язані створювати і вести облік таких резервів із стра­хування nжиття, а саме:

– довгострокових зобов’язань ( математичні резерви);

– належних виплат страхових сум.

Величина резервів довгострокових зобов’язань мате­матично nобчислюється актуарно, окремо по кожному договору згідно з методикою формування nрезервів із страхування життя, зазначеною у статті 29 Закону, з урахуванням nтемпів зростання інфляції. Кабінет Міністрів України може змінювати перелік nстрахових резервів та порядок їх розрахунків.

Як проводиться оцінка платоспроможності страховика?

Зобов’язання страховика складаються з двох груп:

– зовнішні зобов’язання, тобто зобов’язання перед nстрахувальниками, фінансовими установами, перестраховиками, бюджетом і т. ін.;

– внутрішні зобов’язання — це зобов’язання перед nзасновниками, представництвами та філіями, співробітниками.

За обсягом перевагу мають зовнішні зобов’язання. nОбсяг зовнішніх зобов’язань є основним показником для платоспроможності.

У країнах Заходу страхові компанії поряд із nстраховою діяльністю здійснюють фінансову й інвестиційну, тому у страховика nвиникають фінансові й інвестиційні зобов’язання, які впливають на його nплатоспроможність.

Розрахунковий нормативний запас платоспроможності nдорівнює найбільшій із двох сум, одна з яких обчислюється на підставі страхових nпремій, а друга — на підставі страхових виплат.

У першому випадку розрахунковий запас платоспро­можності nвизначається на підставі надходження страхо­вих премій за звітний період.

Перший результат відрізняється від другого тим, що nнормативний запас платоспроможності на підставі стра­хових премій визначається nзгідно із зобов’язаннями (виплати майбутніх періодів), а нормативний запас nплатос­проможності на підставі страхових виплат — на основі зобов’язань, що nвиконані (виплати проведені).

Забезпечення платоспроможності страховиків України nконтролюється «Укрстрахнаглядом» згідно із законом України «Про страхування», nяким передбачено:

– наявність сплаченого статутного фонду страховика;

– створення страхових резервів, достатніх для майбутніх nвиплат страхових сум і страхових відшкодувань;

– перевищення фактичного запасу платоспроможності nнад розрахунковим запасом платоспроможності — від надходжень страхових премій nза звітний період 0,25, від виплат за той самий період — 0,30.

Платоспроможність залежить також: від розміру ре­сурсів nстраховика і зобов’язань, які бере на себе страхо­вик. Якщо страховик бере nстрахові зобов’язання, які не відповідають його фінансовим можливостям, то nчастина зобов’язань лишається не покритою ресурсами, за раху­нок яких страховик nмав би змогу їх виконати. З ураху­ванням забезпечення виконання зобов’язань nперед стра­хувальниками законом України «Про страхування» передбачено nобов’язкове укладання договору перестраху­вання в разі, коли страхова сума за nокремим об’єктом страхування перевищує 10% суми сплаченого статутного фонду і nсформованих страхових резервів.

Що таке страхове зобов’язання ?

Страхове зобов’язання — основна nскладова зовнішніх зобов’язань. Страхова платоспроможність забезпечується за nрахунок двох основних джерел — коштів страхових резервів, які мають бути nадекватними взятим зобов’язанням, і власних вільних коштів. З огляду на nхарактер страхової послуги, в основі якої лежить категорія страхового ризику та nвипадковість його настання, розрахунковий розмір страхових резервів може бути nнедостатнім для виконання всіх зобов’язань за страховими виплатами. Тому nстраховик повинен мати вільні від зобов’язань кошти, які може використати для nвиплат у разі, коли страхові резерви будуть використані.

Коли бракуватиме страхових резервів, страховик по­винен nбуде виконати страхові зобов’язання за рахунок власних коштів. Західний досвід nпоказує, що страховика можна вважати платоспроможним у разі, коли власні кош­ти nперевищують зовнішні зобов’язання.

До власних коштів страховика належить статутний nфонд, а також резерви, які формуються за рахунок прибутку, та резерви, які не nпов’язані із зобов’язаннями. Сюди слід також віднести нерозподілений прибуток. nНа­явність значного обсягу власних коштів має важливе значення із самого початку nдіяльності. Коли страховик не має збалансованого страхового портфеля, а nстрахові ре­зерви малі й не можуть дати значного інвестиційного прибутку, nстраховик за рахунок власних коштів може виконати свої зобов’язання. Власні nкошти страховика утворюють запас (маржу) платоспроможності.

У Європейському економічному співтоваристві у nзв’язку зі специфікою проведення кожного виду страху­вання та різним розподілом nризику запас платоспроможності визначається окремо за ризиковими видами страху­вання nі зі страхування життя.

У ризикових видах страхування оцінка платоспромож­ності nполягає у зіставленні фактичної платоспроможності з розрахунковою нормативною.

У разі, якщо фактичний запас платоспроможності n(різниця між активами (крім нематеріальних) і зобов’язаннями страховика) nперевищує розрахунковий нормативний, страховик вважається платоспроможним, nтобто — він спроможний виконати свої зобов’язання.

Які доходи страховиків оподатковуються за став­кою n3% згідно з законом України «Про оподаткування при­бутку підприємств» ?

Оподатковуються за ставкою 3% такі доходи nстраховиків:

– плата за землю, від суми грошової вартості землі;

– податок на прибуток страховика, від суми валового nдоходу страховика, отриманого від страхової діяльності;

– прибутки від страхування фізичних осіб на інших nумовах;

– інші операції страхування;

– операції перестрахування.

Що таке прибуток страховика ?

Прибутком страхової компанії є фінансовий результат nїї діяльності за певний звітний період (квартал, півріччя, дев’ять місяців, nрік).

Фінансовий результат — це вартісна оцінка підсумків nгосподарювання страховика. Вона визначається як різниця між доходами і nвитратами. Фінансовий резуль­тат, як правило, має додатний характер, тобто nнабуває форми прибутку, хоча іноді можуть бути і збитки.

Оскільки страхова компанія здійснює не лише страхо­ву, nа ще й інвестиційну діяльність та інші, прибуток страховика також є підсумком nфінансових результатів усіх перелічених видів діяльності.

Згідно із законом України «Про страхування», балан­совий nприбуток страховика складається з прибутку від страхової діяльності, прибутку nвід інвестування та роз­міщення тимчасово вільних коштів, прибутку від інших nоперацій.

Найскладнішим є обчислення прибутку від страхової nдіяльності. Закон визначає, що прибуток від страхової діяльності (крім nстрахування життя і медичного страху­вання) обчислюється як різниця між nдоходами від стра­хової діяльності та витратами страховика на надання страхових nпослуг. Склад доходів від страхової діяльності і витрат на проведення nстрахування також визначений цим Законом.

У зв’язку з прийняттям закону «Про внесення змін до nЗакону України «Про оподаткування прибутку під­приємств» прибуток страховиків nвід страхової діяльності для цілей оподаткування не визначається. Проте це не nозначає, що він не повинен визначатися взагалі.

З практичної точки зору, відповідно до вимог закону nУкраїни «Про страхування».

Страховий продукт (послуга) — це комплекс nцивільно-правових відносин щодо захисту майнових інте­ресів громадян та nюридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених nдоговором страху­вання або чинним законодавством. Це поняття складає ос­нову nрозуміння суті реалізації страхових послуг.

Реалізація страхових послуг — це пошук по­тенційних nклієнтів і укладення з ними договорів страху­вання, реалізації страхових nполісів, розширення джерел отримання страхових внесків та вдосконалення nдіяльності страхових посередників (агентів), тобто завдань, пов’язаних з n«аквізицією».

У медичному страхуванні об’єктом страхового захисту nє життя і здоров’я людей. Для визначення величини страхового фонду необхідно nзнати величину тарифної ставки з різних видів лікувально-діагностичного, nреабілітаційного та профілактичного процесів.

Величина тарифної ставки nзалежить від значного числа чинників, у першу чергу від ступеня ймовірності nнастання страхового випадку. Тому при розрахунках тарифних ставок по різних nвидах страхування використовуються положення теорії ймовірності, методи nдемографічної і санітарної статистики, тривалих фінансових розрахунків і ряду інших nнаук.

Страхувальник робить сплату nвнесків за так званою брутто-ставкою (тарифною ставкою), яка включає nнетто-ставку і навантаження.

Нетто-ставка характеризує nвиконання страховою медичною організацією своїх обов’язків перед nзастрахованими. Кошти, отримані за нетто-ставкою каналами медичного nстрахування, можуть бути використані тільки на оплату лікувально-профілактичних nпослуг, наданих застрахованому контингенту осіб.

Навантаження включає витрати nна ведення страхових операцій та прибуток. Величина навантаження встановлюється n- у відсотках від брутто-ставки, і визначається за формулою:

Бс= 100* Нс/х100 nх Кн

де, Бс — величина брутто-ставки n(в гривнях); Нс — величина нетто-ставки (в гривнях); Кн — коефіцієнт, що nвраховує величину навантаження (у відсотках) по відношенню до брутто-ставки.

Медичне страхування розподіляється за формами nстрахування на обов’язкове та добровільне.

Обов’язкове медичне страхування є частиною nсистеми соціального страхування і виступає основною формою медичного nстрахування в країнах з ринковою економікою.

Обов’язкове медичне страхування здійснюється згідно nз законодавчим актом країни, в якому передбачаються умови і порядок його nпроведення, реалізується у відповідності з програмами, що визначають nгарантований обсяг та умови надання медичної допомоги населенню і проведення nнеобхідних профілактичних заходів.

Населенню, яке підлягає обов’язковому медичному nстрахуванню, держава надає рівне право на гарантований обсяг медичної допомоги, nнезалежно від величини фактично виплачених сум страхового внеску.

Отримати таку медичну допомогу, застрахований за nпрограмою обов’язкового медичного страхування, може на всій території держави, nв тому числі і за межами постійного місця проживання, з подальшими nвзаєморозрахунками між страховими організаціями згідно з тарифами, nзатвердженими для взаєморозрахунків.

Разом з тим, держава надає право застрахованим у nмежах території проживання проводити вибір місця отримання медичної допомоги, nлікувально-профілактичного закладу і лікаря, що мають договір про участь у nпрограмах обов’язкового медичного страхування зі страховою організацією, де nзастраховано конкретних громадян.

Правила та базова програма обов’язкового медичного nстрахування затверджується урядом країни. Обсяг гарантованої медичної допомоги nнаселенню за обов’язковим медичним страхуванням відповідає розміру страхових nвиплат, але не менше базової програми, яка будується на основі стандартів nнадання медичної допомоги.

Конкретні розміри страхового внеску за обов’язковим nстрахуванням для підприємств (в % до фонду оплати праці чи прибутку) nвстановлюються виконавчими структурами не нижче базового внеску з урахуванням nіндексації цін, у залежності від ступеня несприятливого впливу виробничого nсередовища на стан здоров’я працюючих. Обов’язкове медичне страхування nнепрацюючого населення здійснюється згідно з договорами адміністрацій територій nзі страховими організаціями.

Страхові медичні організації (компанії, фонди) nреалізують обов’язкову страхову медичну програму за угодою з nлікувально-профілактичним закладом (незалежно від форм власності), приватне nпрактикуючими лікарями, лікарями загальної практики (сімейними), які nліцензовані та акредитовані в установленому законом порядку, по наданню nмедичної допомоги застрахованій стороні в обсязі, передбаченому затвердженою nбазовою програмою.

Діяльність ЛПЗ, медичного персоналу, окремих лікарів nу межах обов’язкового медичного страхування згідно з договором зі страховою nорганізацією оплачується страховиком за затвердженими тарифами на послуги чи nнормативним фінансуванням на одну особу.

Обсяг та якість медичної допомоги обумовлюється в nугоді між страховою організацією та ЛПЗ на основі затверджених nклініко-статистичних груп і контролюється страховою організацією.

Форми типового договору, порядок проведення і nособливості умови для ліцензування обов’язкового страхування визначаються nкабінетом міністрів країни.

Обов’язкова форма страхування ґрунтується nна таких засадах:

1. Законодавство встановлює перелік nоб’єктів, що підлягають обов’язковому страхуванню та механізм, яким nзабезпечується його реалізація, покладаючи відповідальність за здійснення nобов’язкового страхування на державні страхові органи.

2. Суцільне охоплення всіх nоб’єктів обов’язкового страхування, оскільки реєстрація об’єкта є підставою для nтого, щоб він автоматично був охоплений страхуванням.

3. Безумовна дія обов’язкового nстрахування, незалежно від порушення терміну сплати страхувальником страхових nплатежів. У разі порушення строків внесення платежів страхувальник сплачує nпеню. В екстремальних випадках внески можуть бути стягнені у страховому nпорядку. У разі настання страхового випадку при скорочених платежах потерпілого nіз страхового відшкодування вилучається сума боргу перед страховою організацією nта пеня на протермінований борг.

4. Обов’язкове майнове nстрахування не обмежене часом. Воно втрачає силу тільки тоді, коли гине майно. nДля особистого страхування обов’язковість втрачає силу із зміною статусу особи, nщо зумовлює вилучення її з переліку тих осіб, котрі підлягають законному nобов’язковому страхуванню (особа перестала бути народним депутатом, пасажиром, nтощо).

5. Страхове забезпечення з nобов’язкового страхування строго нормоване. Як правило, ці норми встановлюють у nвідсотках від страхової оцінки або в гривнях на один об’єкт.

Добровільне медичне страхування може nздійснювати як додаткове медичне страхування при наявності в країні nобов’язкового медичного страхування, або як самостійний вид страхування. nНайбільш розвинуте добровільне медичне страхування на комерційній основі в nкраїнах з ліберальною ринковою економікою.

В Україні згідно з Декретом Кабінету Міністрів “Про nстрахування” № 47-93 від 10 травня 1993 року та Законом України “Про nстрахування” від 7 березня 1996 року запроваджено добровільне медичне nстрахування.

На відміну від обов’язкового медичного страхування, nщо фінансується за рахунок цільових податків, добровільне медичне страхування є nважливим видом фінансово-комерційної діяльності та регулюється законом “Про nстрахування”.

При добровільному медичному страхуванні в ролі nзастрахованої сторони можуть виступати, як юридичні, так і фізичні особи.

Добровільне страхування здійснюється на основі nдоговору між страхувальником і страховиком. Ним, як правило, охоплюються ті nюридичні та фізичні особи, котрі не підпадають під обов’язкове страхування і nбажають застрахуватись. Правила добровільного страхування, які визначають nзагальні умови і порядок його проведення, встановлюються страховиком самостійно nу відповідності з положенням закону, а конкретні умови страхування визначаються nпри укладанні договору страхування.

Предметом договору є надання застрахованій стороні nпослуг, що сприяють охороні здоров’я, розширюють можливості і умови отримання nпрофілактичної, лікувально-діагностичної і реабілітаційної допомоги в обсязі, nпередбаченому договором, за рахунок коштів страхових медичних компаній n(фондів), сформованих із добровільних страхових внесків та організаційних nзаходів по залученню лікувально-оздоровчої бази.

Зміст добровільних страхових програм nвизначається ситуацією в охороні здоров’я, що склалася з дефіцитними видами nлікувально-профілактичної допомоги та обсягом рівня гарантованої медичної nдопомоги за програмою обов’язкового медичного страхування. Страхові програми nузгоджуються з територіальними органами управління охороною здоров’я, що nстимулює найбільш перспективні форми і напрямки добровільного страхування.

Під добровільним медичним nстрахуванням у вузькому значенні слова розуміють страхування, що забезпечує nоплату медичних послуг, переважно пов’язаних з лікуванням. Однак це поняття nможе бути розширене.

У сучасному добровільному nмедичному страхуванні набувають поширення диференційовані програми страхування, nв які за вибором застрахованих, включаються такі елементи, як профілактичне nстрахування з метою оплати профілактичних та спортивно-оздоровчих послуг, nстрахування на випадок реабілітації, стійкої та тимчасової не­працездатності, nстрахування життя.

Конкретні страхові ставки добровільних страхових nвнесків базуються на добровільній основі з урахуванням зацікавленості сторін та nна оцінці ймовірності захворювань. Страховик встановлює шкалу ставок внесків nпри індивідуальному страхуванні з урахуванням віку, статі, стану здоров’я, умов nпраці та побуту, місця проживання, інших факторів ризику здоров’я.

У разі неповного чи неякісного надання медичних nпослуг, пе­редбачених страховим планом, страховик повертає застрахованому суми nгрошей, передбачених договором.

Базова програми обов’язкового медичного nстрахування (в подальшому — базова програма) у відповідності з законом nопрацьовується Міністерством охорони здоров’я і затверджується на рівні держави nурядом представляє собою науково обґрунтовані пропорції обсягів nамбулаторно-поліклінічної, стаціонарної допомоги по певних медичних nспеціальностях і вимагає для їх забезпечення матеріальних, кадрових і nфінансових ресурсів. Вона повинна гарантувати забезпечення громадян первинною nмедико-санітарною допомогою, включаючи швидку медичну допомогу, діагностику і nлікування в амбулаторно-поліклінічних умовах; профілактику захворювань; nстаціонарну допомогу.

При складанні програми використовується nнормативно-балансовий метод.

У відповідності з базовою програмою органи nдержавного управління, як суб’єкти держави, затверджують територіальні програми nобов’язкового медичного страхування. Обсяг та умови надання медичної допомоги, nщо передбачаються територіальними програмами, не можуть бути меншими nвстановлених у базовій програмі.

Порядок виплати страхових nсум регламентується страховими угодами, нормами страхової компанії та чинним nзаконодавством.

Суми, що підлягає виплаті при nінфікуванні застрахованого вірусом СНІД, nрегламентується розміром мінімальних заробітних nплат, а в разі смерті застрахованого працівника його спадкоємцям виплачується страхова сума залежно від nрозміру грошового утримання померлого за nостанньою отриманою ним посадою.

При встановленні інвалідності nвиплата здійснюється у відсотках, залежно від nгрупи інвалідності.

При тимчасовій втраті nпрацездатності внаслідок нещасного випадку виплата nпроводиться залежно від умов лікування й терміну перебування на лікуванні з розрахунку від 0,5 % до 1 % страхової nсуми за кожний день непрацездатності.

Страхова сума виплачується nстраховиком у таких випадках:

·                   nзагибелі або смерті страхувальника n(застрахованої особи) внаслідок нещасного nвипадку вигодонабувачу або спадкоєм­цю — у розмірі 100% страхової суми;

·                   nотримання страхувальником травми nвнаслідок нещасного випадку і встановлення nінвалідності І групи — 100 % страхової суми, nII групи — 75% страхової суми, ІІІ групи — 50 % страхо­вої суми;

·                   nтимчасової втрати страхувальником nпрацездатності йому виплачується за кожну nдобу 0,5% страхової суми, але не більше 50% nстрахової суми.

Не вважається nстраховим випадком подія, яка відбулася внаслідок самогубства або замаху nна самогубство страхувальника за винятком тих випадків, коли страхувальник (застрахована особа) був доведений до такого стану протиправними діями третіх осіб навмисного спричинення nстрахувальником собі тілесних ушкоджень, у тому числі під впливом дій третіх осіб.

Придивіться до nвартості страховки

Підбираючи для себе страхування життя, має сенс nпридивитися до розцінок: страхові внески достатньо широко варіюються. І завдяки інтернету сьогодні зробити це набагато простіше, nніж раніше. Загляньте на веб-сайти по nстрахуванню, де вам розрахують страховку. Упевніться, що на вибраному Вами nресурсі беруть до уваги Ваші дані, які можуть вплинути на розмір страхових nпремій.

2. Не купуйте більше того, що потрібно n(реально оцінюйте свої можливості і потреби)

Головне при купівлі полісу страхування життя — це nпередбачити те покриття, яке Вам дійсно потрібне. Якщо буде передбачено більше, nніж Вам необхідно, то Ви заплатите вищі страхові внески. nЗ другого боку, ризиковано і не передбачити всього і таким чином отримати дуже nмале покриття. В результаті це може обернутися nнеповним страхуванням.

3. Чим краще у nвас здоров’я, тим менше ви сплачуєте за страховку

Абсолютно правильно, що здорові nлюди отримують кращі розцінки при страхуванні nжиття. Вас попросять платити більше за nвсе, що укорочує Ваше життя: якщо Ви палите або маєте інші шкідливі звички, потребуєте регулярного nмедикаментозного лікування, страждаєте від зайвої ваги.

4. Не затягуйте з купівлею (молодим довгострокове страхування життя nобходиться значно дешевше)

Якщо Ви відкладаєте купівлю полісу nстрахування життя, то тим самим Ви, можливо, nнадаєте собі погану послугу. Чим раніше Ви купите поліс, тим нижче для Вас nбудуть страхові внески. Врахуйте, що nмолодим довгострокове страхування життя обходиться значно дешевше, оскільки для nстраховика ризики тут будуть нижчі.

5. Оцініть важливість періодичного перегляду вашого страхового покриття

Будь-які життєві зміни — це nпричина, щоб переглянути Ваші фінансові плани. nКоли справа стосується страхового покриття, Ви повинні упевнитися, що найголовніші події життя передбачені. nНаприклад, фінансове благополуччя сім’ї захищене, оскільки застрахований її годувальник. А у Ваших дітей до nпевного терміну буде достатньо засобів для продовження освіти, що б з Вами nне сталося.

6. Вам зовсім не nобов’язково доведеться платити комісію агентові.

Одна з причин високих страхових nвнесків в тому, що більшість полісів страхування життя передбачає виплату nкомісійних агентові. Проте Ви можете купити без nнацінки поліс у страховика, який продає такі поліси безпосередньо споживачам.

7. Ви виплачуватимете більше, якщо станете оплачувати внески щомісячно, а nне щорічно

Можливо, Ви це і не усвідомлюєте, nале Вам доведеться виплачувати більше по страхуванню життя, якщо Ваш договір nпередбачає щомісячну оплату страхових внесків. Багато страхових компаній призначають додаткові націнки, якщо Ви nплатите страхові внески щомісячно, а не щорічно.

8. Не покладайтеся тільки на страхування життя, запропоноване Вашим nроботодавцем.

Багато роботодавців пропонують nсвоїм працівникам деякі види страхування життя. Проте розмір покриття, як nправило, буває мінімальним, щоб достатньою мірою nзадовольнити Ваші потреби. До того ж, поліси по колективному страхуванню життя nдеколи переведенню не підлягають. Це означає, що якщо Ви звільнитеся з цієї nроботи, то позбудетеся і цього страхування.

9. Говоріть правду і нічого, окрім правди (інакше ризикуєте залишитися без nвиплати).

Якщо Ви маєте намір повідомити помилкові nвідомості в заяві по страхуванню, подумайте nще раз. Якщо Ваша страхова компанія виявить, що Ви від неї щось приховали щодо nстану Вашого здоров’я або стилю життя n(наприклад, не вказали, що палите), то цілком nймовірно, що Ви не отримаєте виплати і з вами розірвуть договір.

10. Купуючи більше, іноді можна купити дешевше.

Вартість страхування життя, як nправило, дешевшає в процентному відношенні (співвідношення страхового внеску і nстрахової суми) із збільшенням страхового покриття. nЯкщо клієнт страхується на високі страхові суми і, відповідно, платить високий nстраховий внесок, страховик може надати йому nспеціальну знижку, яка залежить від розміру його внеску (чим більше внесок, тим nбільше знижка). При застосуванні такої знижки розмір страхового тарифу (співвідношення nстрахового внеску і страхової суми) для nклієнта знижується, тобто його витрати на страхування в процентному відношенні до страхової суми зменшуються, nі можна говорити про те, що збільшення покриття в деяких випадках коштуватиме клієнтові дешевше. Наприклад, тариф (як nспіввідношення внеску/ страховій сумі) буде менший при страхуванні на суму 250 тисяч доларів, ніж для тієї ж людини при nстрахуванні на суму 30 тисяч доларів.

Економічний аналіз діяльності nзакладів охорони здоров’я.

Прийняття вірних управлінських nрішень для системи охорони здоров’я сьогодні чи не найважливіше питання.

Інформаційною базою для nобґрунтування і прийняття управлінських рішень є результати економічного nаналізу. Тому в сучасних умовах дуже важливо поєднати швидке одержання nінформації з сучасними методами її аналізу, щоб мінімізувати ризик прийняття nхибних управлінських рішень.

Основна мета цієї теми – сформувати nу потенційних керівників системи охорони здоров’я аналітичне, творче мислення, nщо врешті-решт забезпечить ефективну діяльність лікувально-профілактичного nзакладу зокрема і системи охорони здоров’я загалом.

Економічний аналіз включає:

1)    nуправлінський аналіз:

–       nаналіз виробництва і реалізації продукції

–       nаналіз виконання плану та динаміки виробництва і реалізації nпродукції

–       nаналіз складу і асортименту продукції

–       nоперативний аналіз виробництва і реалізації продукції

–       nаналіз ритмічності і рівномірності виробництва

–       nаналіз якості продукції

–       nаналіз резервів зростання обсягу виробництва продукції         

–       nаналіз маркетингової діяльності підприємства

2. аналіз забезпечення і ефективності використання nвиробничих ресурсів підприємства:

–       nАналіз використання трудових ресурсів і фонду оплати nпраці

–       nАналіз використання робочого часу

–       nАналіз продуктивності праці        

–       nАналіз фонду заробітної плати

–       nАналіз основних фондів підприємства

–       nАналіз забезпеченості виробництва матеріальними ресурсами

–       nАналіз собівартості продукції та витрати на виробництво

–       nКласифікація витрат на виробництво продукції      

–       nАналіз собівартості окремих видів продукції

Економічний аналіз як самостійна nприкладна наука виник порівняно недавно, як інтеграція наукових знань, яка nприйшла на зміну диференціації (виділенню) окремих наук.

Аналіз n(від грец. — analisis) буквально означає розподіл, розчленування, nрозподілення об’єкта, що досліджується, на складові частини, елементи, які nвнутрішньо притаманні цьому об’єкту.

Такий розподіл дає можливість nретельно вивчити окремі сторони досліджуваного об’єкта (явища, процесу). nВодночас, такий розподіл руйнує цілісність об’єкта, не дає повної уяви про nвзаємодію окремих частин цілого.

Тому розподіливши економічні явища nна складові частини, провівши достатньо глибоку деталізацію, необхідно потім nвідновити єдність досліджуваного явища.

Зворотний процес аналізу nабстрактного дослідження — синтез, орієнтований nна об’єднання однорідних елементів явища в єдине ціле, що дозволяє узагальнити nрезультати аналізу, підвести підсумки.

В практиці дослідження економічних nявищ аналіз і синтез тісно взаємопов’язані.

Економічний аналіз — це комплексне всебічне дослідження всіх сторін діяльності підприємства на nоснові використання елементів економічної діяльності, відповідних джерел nінформації, вивчення окремих, виявлення і вимірювання впливу факторів на nрезультати діяльності підприємства, зіставлення затрат і результатів, nузагальнення результатів аналізу і, нарешті, обґрунтування альтернативних nваріантів управлінських рішень з метою вибору найоптимальнішого з них.

В ринкових умовах вимоги до nекономічного аналізу значно зростають. Так, для успішного функціонування в nконкурентному середовищі економічний аналіз повинен задовольняти такі вимоги:

—                 nоцінювати роботу підприємства у nконтексті з перспективами розвитку виробництва;

—                 nзабезпечувати високу об’єктивність nвисновків, робити їх на підставі ретельно перевірених і детально вивчених nданих;

—                 nповністю використовувати всі джерела nінформації, використовувати способи розрахунків, котрі дають точні результати;

бути конкретним, розкривати фактори, що впливають на nрівень техніко-економічних і фінансових показників;

—                 nзабезпечувати чіткість господарських nрекомендацій, точно визначати, що, де, коли, як і якими засобами можна nдобитися, щоб покращити роботу підприємства;

—                 nмати систематичний характер, проводитись nза заздалегідь підготовленою програмою, за точно визначеною періодичністю, що nвстановлюється залежно від змісту і мети аналізу;

—                 nбути оперативним, своєчасно реагувати на nшвидкоплинні зміни та виклики; з цією метою дані оперативного контролю і обліку nповинні негайно оброблятися і досліджуватися;

—                 nвпливати на виробничий процес передусім nшляхом використання передового досвіду і негайного усунення недоліків, що nвиникли.

До найважливіших завдань nекономічного аналізу відносяться:

—                 nпідвищення рівня науково-економічного nобґрунтування планів, нормативів (в процесі їх розробки);

—                 nоб’єктивна і всестороння оцінка nвиконання планів і дотримання нормативів (за даними обліку і звітності);

—                 nвизначення економічної ефективності nвикористання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів;

—                 nвиявлення і вимірювання внутрішніх резервів nна всіх стадіях виробництва і реалізації продукції;

—                 nоцінка альтернативних варіантів nуправлінських рішень для вибору оптимального;

—                 nоцінка впливу факторів на зміну nпоказників у порівнянні із зобов’язаннями, завданнями і даними за попередні nперіоди;

—                 nвивчення новацій, сприяння їх nвпровадженню у виробництво і управління та аналіз ефективності від їх nвикористання;

—                 nдослідження конкурентоспроможності свого nпідмприємства і кон’юнктури ринку.

—                 nКатегорії економічного аналізу — це найбільш загальні, ключові поняття даної науки. До таких належать, nнаприклад: фактор, резерв, модель, результативний показник, відсоток, nфінансовий результат, капітал, активи, зобов’язання, леверидж та ін.

—                 nРозглянемо зміст деяких категорій nекономічного аналізу.

—                 nСлово «резерв» походить або від nфранцузького «reserve», що в перекладі означає «запас», або від латинського «reservere» — «збері­гати».

—                 nВ спеціальній літературі і в практичній nдіяльності «резерви» використовуються у подвійному значенні:

—                 nРезерви — наявні запаси або nможливості, призначені для використання, або такі, що можуть бути використані.

—                 nРезерви — не використані (в сфері матеріального nвиробництва) трудові, матеріальні, технічні і фінансові ресурси, які можуть nбути використані додатково або більш ефективним способом в результаті nудосконалення техніки, технології, покращення організації праці, механізації і nавтоматизації виробництва, зниження норм витрат матеріальних ресурсів, nскорочення простоїв та здійснення інших організаційно-технічних заходів.

Класифікація виробничих резервів:

—                 nза виробничими ознаками виділяють nвнутрішньогосподарські, галузеві, регіональні, загальнодержавні резерви;

—                 nза ознакою часу резерви поділяються на nпоточні і перспективні;

—                 nза стадіями життєвого циклу виробу nвиділяють резерви на стадіях передвиробничої, виробничої, експлуатації і nздавання на брухт (останні дві стадії стосуються переважно виробництва nпродукції, що відноситься до основних фондів);

—                 nза стадіями процесу відтворення резерви nбувають у сфері виробництва і у сфері обігу;

—                 nза характером впливу на результати nвиробництва резерви поділяються на екстенсивні (додаткові ресурси) і інтенсивні n(більш повне використання ресурсів);

—                 nза способом виявлення резерви nподіляються на явні і приховані;

—                 nза способом реалізації резерви поділяються nна використані і невикористані;

—                 nза елементами виробничого процесу nвиділяють резерви використання робочої сили, засобів праці і предметів праці.

З поняттям «резерв» тісно пов’язано nпоняття «фактор». Власне за допомогою дослідження впливу факторів на результативний nпоказник виявляються і оцінюються резерви виробництва.

Під фактором в аналізі розуміють nумови досягнення певного господарського результату, який характеризується nвідповідним показником, або ж причини, які впливають на цей результат.

Класифікація факторів:

—                 nза можливістю вимірювання фактори nподіляються на такі, які можна виміряти (кількісні), і такі, які неможливо nвиміряти методом економічного аналізу (якісні);

—                 nза ступенем спільності для різних nпідприємств фактори поділяються на загальні (характерні для всіх підприємств) і nспецифічні (характерні для галузі і навіть окремого підприємства);

—                 nза терміном дії фактори поділяються на nпостійні (діють впродовж всього досліджуваного періоду), тимчасові (діють про­тягом nчастини періоду), а також випадкові для нормальної роботи підприємства;

—                 nза характером причин, що відображаються nфакторами, вони поділяються на об’єктивні (не залежать від підприємства) і nсуб’єктивні (залежать від підприємства).

Крім зазначених вище ознак фактори nподіляються на зовнішні і внутрішні, екстенсивні та інтенсивні, основні і nдругорядні, прямі і непрямі, складні(комплексні) і прості.

Поняття «фактор» розглядається у nнерозривному зв’язку з поняттям «результативний показник». Тому зазначені nпоняття відображають відповідно такі категорії діалектики, як «причина» і n«наслідок». Виявлення ланцюжка причинно-наслідкових зв’язків дуже важливе в nекономічному аналізі і особливо у пошуку резервів виробництва.

Фактор (причина) завжди дієвий; він nє свого роду джерелом розвитку, руху і тому незмінно породжує наслідки.

В економічному аналізі слід завжди nвиходити із передумови: одне і теж явище у одному випадку може бути фактором, а nв іншому — результативним показником (наслідком). Так, прибуток за інших рівних nумов є фактором (причиною) зміни рівня рентабельності, а відносно величини nсобівартості прибуток є наслідком, тоб­то рівень прибутку від реалізації nпродукції залежить від величини затрат.

Фактори можуть бути кількісними і nякісними, основними і неосновними, внутрішніми і зовнішніми. Основними nфакторами (елементами) виробничого процесу є робоча сила, засоби виробництва і nпредмети праці.

Модель — це відображення, nаналог явища або процесу в основних, суттєвих для цілей дослідження рисах. nМодель повинна врахувати всі можливі взаємозв’язки, закономірності і умови nрозвитку, щоб на її основі можна було виконати дослідження.

Будь-яка модель повинна в першу nчергу виконувати аналітичну і прогностичну функції, без яких побудова її була б nнедоцільною ні для теорії і тим більш для практичного використання.

В економічних дослідженнях модель nзамінює неіснуючий процес (явище, об’єкт) і тому стає єдиним інструментом nперевірки гіпотези про розвиток процесу (об’єкта, явища).

За характером взаємозв’язків nпоказника, що аналізується, з чинниками, що визначають його рівень, всі nекономічні моделі можна поділити на дві групи: детерміновані і стохастичні n(імовірні).

До детермінованих відносять ті nмоделі, результат реалізації яких повністю і однозначно визначений набором nзаданих параметрів (ба­лансові моделі, моделі оптимального планування).

Стохастичні моделі описуються nймовірними (стохастичними) залежностями (кореляційні моделі, виробничі nфункції). Вони ґрунтуються на теорії ймовірності.

Активи — ресурси, контрольовані підприємством в результаті минулих подій, nвикористання яких, як очікується, призведе до отримання економічних вигод.

Зобов’язання — заборгованість підприємства, яка виникла внаслідок минулих подій і nпогашення якої в майбутньому, як очікується, призведе до зменшення ресурсів підприємства, nякі втілюють у собі економічні вигоди.

Класифікація nвидів економічного аналізу має суттєве значення для вибору методики та його nінформаційно-організаційного забезпечення.

За змістом та nособливістю формування інформаційної бази виділяють управлінський і фінансовий аналіз.

У країнах nринкової економіки економічний аналіз поділяється на внутрішній і зовнішній.

Внутрішній nаналіз використовує всі джерела інформації про стан підприємства, резерви nвиробництва. Результати внутрішнього аналізу мають конфіденційний характер і nтому доступні лише обмеженому колу осіб, які керують діяльністю підприємства.

Це, зазвичай, комплексний аналіз, nздатний надати керівництву підприємства необхідну інформацію для прийняття nуправлінських рішень. Деталізована аналітична інформація як результат nвнутрішнього аналізу служить одним із ефективних засобів конкурентної бо­ротьби.

Зовнішній аналіз базується, nзазвичай, на даних бухгалтерської звітності, тобто на тій вельми обмеженій nчастині інформації про діяль­ність підприємства, яка доступна для кола окремих nзацікавлених сторонніх осіб і організацій (акціонери, інвестори, кредитори, nподатківці).

Результатами зовнішнього аналізу є nзагальна оцінка майнового і фінансового стану підприємства. Тому окрім nсторонніх осіб і орга­нізацій споживачами аналітичної інформації є керівництво nпідприємства.

За часом дослідження процесів і nявищ економічний аналіз поділяється на ретроспективний n(послідовний) і перспективний n(стратегічний).

Стратегічний аналіз визначає стан і nнапрямок розвитку економічної системи у майбутньому. Інформаційною базою nстратегічного аналізу служать результати прогнозування.

Аналітико-прогностичне забезпечення nуправлінських рішень займає нині центральне місце у стратегічному управлінні nпередових компаній світу.

Ретроспективний аналіз поділяють на nоперативний і поточний.

Оперативний аналіз проводиться nбезпосередньо в ході господарської діяльності або відразу після підбиття nпідсумків з метою оперативного впливу на техніко-економічні і фінансові nпоказники діяльності підприємства та його підрозділів. Цей аналіз дозволяє nоперативно визначати недоліки та їх вплив на результати діяльності, що nдопомагає своєчасно уникнути небажаних наслідків.

Джерелами інформації для nоперативного аналізу є щоденні (щозмінні) дані, які об’єктивно характеризують nстан на дільниці, в цеху,на підприємстві. Оперативний аналіз охоплює такі nінтервали діяльності об’єкта дослідження: зміна, доба, тиждень, декада, місяць.

Отже, оперативний аналіз nхарактеризується такими особливостями: терміновістю, дієвістю, достовірністю, nмасовістю, цілеспрямованістю.

Поточний аналіз відрізняється від nоперативного тим, що тут використовується звітна, облікова і позаоблікова nінформація. Система показників підсумкового аналізу значно ширша в порівнянні з nоперативним аналізом.

За ступенем охоплення кола nдіяльності підприємства економічний аналіз поділяється на комплексний і nтематичний (цільовий, локальний).

Комплексний аналіз охоплює всі nсторони діяльності підприємства; тематичний — окремий напрямок на замовлення nорганів управління, наприклад, використання робочого часу, якість продукції, nвикористання матеріальних ресурсів, забезпеченість виробничими ресурсами, nрентабельність окремих видів продукції тощо.

Під методом економічного nаналізу розуміють спосіб підходу до вивчення господарських nпроцесів в їх становленні і розвитку, який опирається на загальнонаукові, nдіалектико-логічні і формально-логічні закони, методи, принципи.

Характерними nособливостями методу економічного аналізу є:

—                 nвикористання системи первинних даних, nякі всебічно характеризують господарську діяльність підприємства (нормативних, nоблікових, звітно-статистичних, позаоблікових );

—                 nвибір такої системи аналітичних nпоказників, які найкращою мірою характеризують стан і розвиток підприємства;

—                 nдослідження відхилень фактичних значень nаналітичних показників від нормативів, планового завдання, рівня попереднього nперіоду та виявлення і вимірювання цих відхилень на основі факторного аналізу;

—                 nвиявлення і вимірювання резервів nвиробництва та розробка заходів щодо їх ефективного використання;

—                 nрозробка оптимальних планових рішень.

Використовуючи загальнонаукові, nформально-логічні і діалектикологічні методи, кожна наука, зокрема економічний nаналіз, роз­робляє і використовує свої спеціальні прийоми, операції, способи, nякі випливають зі змісту і предмета науки.

Сукупність спеціальних прийомів становить методику nекономічного аналізу.

Як самостійна наука економічний nаналіз використовує різнобічні спеціальні прийоми, причому кількість їх постійно nзростає.

Щоб відповідати сучасним вимогам, nметодика економічного аналізу повинна своєчасно реагувати на повсякденні nдинамічні зміни зовнішнього середовища, бути надійним інструментом управління nпідприємством.

Розглянемо детально спеціальні nприйоми економічного аналізу, які найчастіше використовуються в практиці nаналітичної роботи.

Порівняння — найбільш ранній і найбільш розповсюджений прийом аналізу. З цього nприйому по суті і починається економічний аналіз.

Теорія і nпрактика економічного аналізу виробили ряд методів порівняння економічних nпоказників з метою визначення відхилень і встановлення причин, які зумовили ці nвідхилення. З цією метою фактичні дані порівняються з плановим завданням, nнормативами, даними попередніх періодів, середньогалузевими показниками, nвнутрішніми і зовнішніми стандартами, показниками інших підприємств.

Якщо всі nпоказники, з якими порівнюються фактичні дані, вважати базовими, то в nрезультаті порівняння отримують абсолютне відхилення як різницю між значеннями nфактичного рівня і базою, і відносне відхилення як частку від ділення nабсолютного відхилення на рівень базового значення і множення отриманого nрезультату на 100.

Слід пам’ятати, nщо для об’єктивного порівняння показників необхідно фактичні і базові дані nпривести до єдиних вимірних одиниць, наприклад, цін та умов формування.

Балансовий прийом — використовується для відображення двох груп взаємозв’язаних і nурівноважених економічних показників. Він ви­користовується для аналізу nвикористання робочого часу, аналізу сировинних і матеріальних ресурсів. nБалансовий метод може бути викорис­таний для оцінки забезпеченості підприємства nосновними фондами і особливо їх активної частини — устаткуванням, обладнанням, nприладами.

Розглянемо nприклад використання балансового методу на основі балансу основних фондів за nпервинної вартості, формула якого має такий вигляд:

ОФ_п + П = В + ОФ_к,                                 

де ОФ_п — вартість основних фондів на початок періоду;

П — придбано основних фондів за звітний період;

В — вибуло основних фондів за звітний період;

ОФ_к — вартість основних фондів на кінець періоду.

На підставі nнаведеної вище формули можна розрахувати будь- який із показників, якщо відомі nзначення решти.

Сальдовий nметод — як різновид балансового методу використовується в nтих випадках, коли відомий вплив на досліджуваний показник всіх факторів, крім nодного, а прямий розрахунок його впливу утруднений.

В такому випадку nвплив зазначеного фактора визначається як різниця (сальдо) між загальним nвідхиленням і сукупним впливом розрахованих факторів.

Варто зазначити, nщо користуватися цим методом слід дуже обережно, оскільки помилка в розрахунках nвпливу будь-якого фактора на рівень результативного показника автоматично nпризведе до помилкових розрахунків на останній стадії факторного аналізу.

Групування — використовуються майже у всіх економічних дослідженнях. Необхідність nпроведення групування обумовлено тим,що економічні явища і процеси nхарактеризуються великою кількістю первинних даних, які відображують ці явища і nпроцеси.

Групування дозволяють вивчати ті чи nінші економічні явища в їх взаємозв’язку і взаємозалежності, виявити вплив nнайбільш суттєвих факторів на рівень результативного показника, розкрити nзакономір­ності і тенденції, які притаманні досліджуваним явищам і процесам. nГрупування передбачають певну класифікацію явищ і процесів, а також причин і nфакторів, що їх обумовлюють. Групування широко використо­вуються для підготовки nпервинного матеріалу для аналітичної обробки.

Залежно від поставленої мети nрозрізняють типологічні, структурні і факторні групування.

Типологічне групування дозволяє nвиділити найхарактерніші групи, типи явищ, з яких складається неоднорідна nстатистична сукупність, визначити істотні відмінності між ними, а також ознаки, nякі є спільними для усіх груп (наприклад, кадровий склад персоналу підприємства, nнаціональний склад працівників).

Структурні групування дозволяють nвивчити склад однорідної сукупності, а також проаналізувати структурні зрушення n(наприклад, віковий склад працівників, групування робітників за виконанням норм nвиробітку).

Евристичні методи — використовуються насамперед для вибору напрямків nрозвитку об’єктів, відбору і оцінки оптимального значення факторів, параметрів, nхарактеристик. До цих методів відносяться методи експертної оцінки, зокрема, nметод Дельфі, методи генерування ідей (мозкова атака, морфологічний аналіз, nсинектика). Організація економічного аналізу та йогоінформаційне забезпечення

Окрім nперекислених в економічному аналізі системи охорони здоров’я широко nвикористовують інші статистичні методи, такі як метод середніх ті відносних nвеличин, кореляційний, регресійний та динамічний аналіз тощо.

Успішне вирішення задач nекономічного аналізу потребує чіткої організації проведення аналітичної роботи.

У відповідності зі змістом nекономічного аналізу організацію аналітичної роботи можна звести до таких nосновних положень:

—                 nрозробка програми повного, комплексного, nсистемного аналізу діяльності підприємства або плану тематичного аналізу nокремих сторін з визначенням об’єктів, мети, складу, послідовності вивчення nвсіх питань аналізу і термінів виконання;

—                 nформування групи спеціалістів, які nздійснюють економічний аналіз з визначенням конкретних виконавців на рівні nокремих підрозділів і в цілому по підприємству;

—                 nвикористання всіх джерел інформації n(бухгалтерська, оперативна і статистична інформація), позаоблікова інформація, nдані планування тощо, а також перевірка і контроль достовір­ності інформації;

—                 nшироке використання в аналітичній роботі nсучасних технічних і програмних засобів;

—                 nвирішення в процесі аналітичної роботи nосновних завдань економічного аналізу (оцінка ступеня виконання плану і nзавдань; виявлення і реалізація резервів виробництва, недоліків в роботі nпідприємства і окремих підрозділів, зіставлення досягнутих результатів з nвитратами; узагальнення результатів аналізу; розробка заходів для усунення nнедоліків);

— складання аналітичної записки за nрезультатами аналітичної роботи та передача її керівництву для розробки і nприйняття управлінських рішень.

Організація аналітичної роботи nскладається із декількох етапів.

На першому, підготовчому етапі розробляються nплани та програми аналізу, визначається мета аналізу, вибирається методика, nформується група виконавців і розподіляються обов’язки між ними. План nпроведення аналітичної роботи складається на рік. В програмі визна­чаються nетапи робіт, строки їх виконання, відповідальних виконавців.

На першому етапі визначаються форми nучасті функціональних підрозділів у виконанні розробленої програми робіт. Цей nетап завер­шується попереднім ознайомленням з системою показників, що всебічно nхарактеризують діяльність підприємства.

Другий етап передбачає окремі nуточнення плану робіт, розробленого на першому етапі. У відповідності з nуточненим планом здійснюється збір інформації, формується інформаційна база. nЗібрана інформація систематизується, перевіряється на достовірність, певним nчином групується, класифікується.

Третій етап аналітичної роботи, nякий є по суті основним етапом, передбачає обробку первинної інформації у nвідповідності з методикою економічного аналізу. На цьому етапі перевіряється ступінь nвиконання плану (зобов’язань), оцінюється динаміка основних показників, nзіставляється досягнутий результат з витратами, виявляються і оцінюються nрезерви виробництва, розраховується ефективність ви­користання трудових і nматеріальних ресурсів.

Четвертий етап передбачає nпроведення підсумкової оцінки результатів аналізу. На цьому етапі результати nроботи оформляються у вигляді аналітичних записок, таблиць, графіків, діаграм.

П’ятий етап — розробка заходів щодо nусунення недоліків, ефективного використання поточних і перспективних резервів nвиробництва. Всі матеріали аналітичної роботи передаються керівництву nпідприємства для вироблення і реалізації управлінських рішень, в яких повинні nприймати участь і представники групи аналітиків.

Одним із розділів економічного аналізу є аналіз nділової активності підприємства.

Стійкий фінансовий стан підприємства в ринкових nумовах значною мірою обумовлюється його діловою активністю.

Ділова активність підприємства проявляється через nрозширення ринків збуту продукції, підтримання ділової репутації (іміджу), nвихід на ринок праці і капіталу тощо.

Ділова активність оцінюється системою показників n(коефіцієнтів), які характеризують найважливіші сторони діяльності nпідприємства.

Досліджуючи динаміку абсолютних показників, nнеобхідно виявити, на скільки вона відповідає їх оптимальному співвідношенню, nяке дістало назву «золоте правило економіки підприємства»:

Т_рп > Т_рв > nТ_ра > 100%,

де Трп, Трв, Тра — темп зростання відповідно nприбутку, виручки від реалізації, активів.

Перше співвідношення показує, що випередження темпу nзростання прибутку в порівнянні з темпом зростання обсягу реалізації свідчить nпро зниження собівартості продукції, як основного чинника збільшення прибутку.

Якщо темпи зростання прибутку і обсягу продажів nбільші темпів зростання активів, то це свідчить про ефективність використання nостанніх.

Ділову активність підприємства характеризують nпоказники ефективності використання робочої сили, основних виробничих фондів, nоборотного капіталу, фінансових ресурсів тощо. В системі охорони здоров’я nнайчастіше визначають обіг ліжка, зайнятість ліжка і т д

Показники оборотності для оцінки ділової активності nє:

1. Коефіцієнт оборотності активів — відображена nшвидкість обороту сукупного капіталу, або скільки грошових одиниць реалізованої nпродукції припадає на одну грошову одиницю активів

Зворотна величина — коефіцієнт завантаження показує nскільки за звітний період витрачено грошових одиниць активу на одну гро­шову nодиницю реалізованої продукції.

Коефіцієнт оборотності оборотних активів показує nскільки, грошових одиниць продукції приносить кожна одиниця оборотних активів:

Швидкість обороту активів багато в чому залежить від nорганічної будови капіталу (співвідношення основного і оборотного капіталу). nЧим більше частка основного капіталу в загальній його сумі, тим по­вільніше він nобертається, і навпаки, зі збільшенням питомої ваги обо­ротних активів nприскорюється загальна оборотність капіталу (активів).

3. Коефіцієнт оборотності виробничих запасів — nвідображає число оборотів запасів і дозволяє виявити резерви зростання вироб­ництва nпродукції. Зниження цього показника характеризує відносне зростання nтоварно-матеріальних запасів, що негативно впливає на фінансовий стан nпідприємства.

Невід’ємною частиною економічного аналізу є аналіз nприбутковості капіталу.

Нарівні з оборотністю капіталу ефективність його nвикористання характеризує також прибутковість (рентабельність).

Одним із головних завдань економічного аналізу, а nвідповідно і управління в конкурентному ринковому середовищі є виявлення nзагрози банкрутства і розробка контр­заходів, спрямованих на подолання на nпідприємстві негативних тен­денцій.

Для прогнозування банкрутства у світовій практиці nвикористовується система моделей, розроблених західними спеціалістами, зокрема: nмодель Альмана, Ліса, Спрінгейта, Конана і Гольдера.

Крім зазначених вище моделей, для оцінки можливого nбанкрутства рекомендується скористатись такою формулою:

К_б = зобов’язання /підсумок балансу

де Кб — коефіцієнт банкрутства.

Якщо ж К_б > 0,5, то підприємство nзнаходиться на грані банкрутства.

В процесі аналізу трудових ресурсів вирішуються такі завдання:

—                 nаналіз nзабезпеченості підприємства і його підрозділів робочою силою, її склад, стан, nрух, професійний рівень;

—                 nаналіз nвикористання робочого часу;

—                 nоцінка nтрудомісткості продукції;

—                 nаналіз nрівня виконання норм виробітку;

—                 nоцінка nрівня продуктивності праці, фактори її росту;

—                 nвиявлення nрезервів зростання продуктивності праці;

—                 nоцінка nвпливу трудових факторів на обсяг виробництва про­дукції;

—                 nаналіз nскладу і структури фонду оплати праці;

—                 nоцінка nспіввідношення між темпом зростання продуктивності праці і nтемпом зростання середньої заробітної плати.

—                 nКоефіцієнт заміщення робочої сили є відношення кількості пра­цівників, що прийняті за nдосліджуваний період, до кількості праців­ників, що звільнені за цей же період.

—                 nКоефіцієнт постійності (стабільності) кадрів визначається як відношення числа працівників, які були в списках nпротягом всього досліджуваного періоду на кількість працівників за списком на nпо­чаток цього періоду.

4.1.3. Аналіз використання робочого часу

—                 nРаціональне використання робочої сили nбагато в чому залежить від економного і ефективного використання робочого часу. nАналіз використання робочого часу проводиться за даними статистичної звітності n— форма №3-ПВ «Звіт про використання робочого часу» (піврічна). В додатку до nстатистичної звітності для більш поглибле­ного дослідження використання nробочого часу залучають матеріали фотографії і самофотографії робочого дня, nхронометражу, вибіркових спостережень тощо

 

Продуктивність праці вимірюється у:

—                 nнатуральних вимірниках — nвикористовується для підпри­ємств з однорідною продукцією, тобто там, де nвиробляється один вид продукції або близьких за споживчою вартістю різ­нойменних nвидів продукції;

—                 nтрудових вимірниках — використовується nдля оцінки трудо­місткості окремих видів продукції;

—                 nвартісних — найпоширеніші, придатні для nоцінки продуктив­ності праці на будь-якому підприємстві.

Використання вартісних вимірників nпродуктивності праці перед­бачає оцінку обсягу продукції за різні періоди у nпорівнянних цінах.

Виробіток як показник nпродуктивності праці визначається за формулою:

Хірургічна активність функція лікаря тощо

де W — продуктивність праці (середній виробіток);

Q — обсяг виготовленої nпродукції;

Т — витрати часу на nвиробництво продукції.

Зворотною характеристикою nсереднього виробітку є трудомісткість:

^t _ Q                                                         (4.10)

де t — трудомісткість продукції — витрати робочого часу на виготов­лення одиниці продукції.

4.1.5 Аналіз фонду заробітної плати

Фонд оплати праці штатних nпрацівників складається із:

—                 nфонду основної заробітної плати;

—                 nфонду додаткової заробітної плати;

—                 nінших заохочувальних та компенсаційних nвиплат.

Основна заробітна плата — це nвинагорода за виконану роботу

відповідно до встановлених норм праці n(норми часу, виробітку, об­слуговування, посадові обов’язки). Вона nвстановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів), відрядних розцінок для nробітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата — це nвинагорода за працю понад уста­новлені норми, за трудові успіхи та nвинахідливість і особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, nгарантійні та компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, nпов’язані з ви­конанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні nвиплати включають випла­ти у формі винагород за підсумками роботи за рік; nпремії за спеці­альними положеннями і системами; компенсаційні та інші грошові nі матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законо­давства, або nякі проводяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Склад витрат на оплату праці nформується із великої кількості елементів. Тому при загальному аналізі доцільно nвивчати найбільш суттєві елементи, які складають основу фонду оплати праці. При nте­матичному аналізі коло елементів можна розширити.

В процесі аналізу слід прийняти до nуваги номінальну і реальну заробітну плату.

Номінальна заробітна плата — це сума коштів, отриманих пра­цівником за виконану роботу протягом nрозрахункового періоду (день, місяць, рік).

Реальна заробітна плата — це кількість товарів і послуг, які мож­на придбати за отриману n(номінальну) заробітну плату. Це по суті купівельна спроможність номінальної nзаробітної плати. Реальна за­робітна плата залежить від номінальної, а також nвід цін на товари і послуги.

Щоб отримати nреальну заробітну плату, необхідно номінальну заробітну плату поділити на nіндекс цін на товари і послуги.                                                                              

При сучасному високому технічному nрівні промислового вироб­ництва величина і прогресивність основних виробничих nфондів, їх технічний стан значною мірою визначають потенційні можливості nпромислового виробництва, його потужність.

З цього твердження випливає потреба nв аналізі забезпеченості ви­робництва основними фондами, їх технічного стану і nвикористання, а також оцінку їх впливу на зростання обсягу продукції і nвиконання плану виробництва.

Основними nзавданнями аналізу є:

— забезпеченість nосновними фондами підприємства і його струк­турних підрозділів — відповідність nвеличини, складу і техніч­ного рівня фондів потребам в них;

—                 nвиконання завдання зі зростання і nоновлення основних фон­дів;

—                 nтехнічний стан основних фондів;

—                 nступінь використання основних фондів і nфакторів, що вплива­ють на її рівень;

—                 nоцінка ступеня використання виробничої nпотужності, площ та устаткування;

—                 nстан невиробничих основних фондів — nзміни в забезпеченос­ті працівників житлом, дитячими установами, поліклініками, nспортивними спорудами тощо.

У відповідності nз цими завданнями аналіз основних фондів про­водиться в таких напрямках:

—                 nструктура основних фондів;

—                 nнаявність стан і рух основних фондів;

—                 nвикористання основних фондів, виробничих nпотужностей, площ і обладнання;

—                 nрезерви збільшення випуску продукції та nпідвищення рівня інших показників за рахунок кращого використання засобів nпраці.

—                 nОсновні фонди діляться на виробничі і nневиробничі. Виробничі основні фонди — це матеріальні блага тривалого nвикористання, які беруть участь у виробничому процесі.

—                 nНевиробничі основні фонди — це nматеріальні блага тривалого вико­ристання, які не беруть участі у процесі nвиробництва, і є об’єктами сус­пільного і особистого використання (фонди nкомунального і житлового господарства, установи освіти, медицини, науки, nкультури, мистецтва).

—                 nОсновні виробничі фонди в свою чергу nділяться на основні вироб­ничі фонди основного виду діяльності і виробничі nосновні фонди інших галузей. Так, для промисловості до інших галузей nвідноситься: будівни­цтво, сільське господарство, торгівля і суспільне nхарчування, транспорт, заготівельні організації, інформаційно-обчислювальне nобслуговування.

—                 nВиробничі основні фонди діляться на nокремі групи, зокрема: а) земельні ділянки; б) капітальні витрати на поліпшення nземель; в) будинки, споруди та передавальні пристрої; г) машини та вироб­ниче nобладнання; д) транспортні засоби; е) інструменти, прилади, інвентар (меблі); nж) робоча і продуктивна худоба; и) багаторічні на­садження; к) інші основні nзасоби.

—                 nЗа ступенем участі різних елементів nосновних фондів у виробни­чому процесі їх ділять на активну і пасивну частини.

—                 nДо активної частини (знаряддя праці) nвідносять виробничі і си­лові машини і устаткування, а також вимірювальні та nрегулювальні прилади, виробничі інструменти, транспортні засоби.

—                 nДо пасивної частини (умови праці) nналежать основні фонди, які за­безпечують нормальні умови процесу виробництва n(будівлі, споруди, виробничий та господарський інвентар, інші види основних nфондів).

—                 nНа основі складу основних фондів слід nоцінити їх структуру — пи­тому вагу окремих груп у загальній вартості. Аналіз nструктури осно­вних фондів в динаміці дозволяє оцінити зміни, що відбуваються nпро­тягом певного періоду та визначити доцільність цих змін (табл. 4.9)

4.2.4. Аналіз використання устаткування

Устаткування — це найактивніша nчастина основних виробничих фондів, за допомогою якої працівник, діючи на nпредмети праці, ство­рює суспільно необхідні продукти.

Розрізняють наявне, встановлене, nневстановлене устаткування.

Наявне — це устаткування, яке nзнаходиться на балансі основної діяльності підприємства і внесене в його nінвентарні книги.

Встановлене — це устаткування, що nзакріплене на фундаменті.

В складі встановленого устаткування nрозрізняють фактично пра­цююче; простійне — що не працює з різних причин, nвключаючи поза­планові ремонти і очікування ремонтів, резервне.

Невстановлене — це устаткування, яке nне змонтоване на фунда­менті (робочому місці).

Для характеристики участі nустаткування у виробничому процесі розраховують такі показники:

—                 nкоефіцієнт використання наявного nустаткування

К = Кількість діючого устаткування _; (4 n47) ^н Кількість наявного устаткування

—                 nкоефіцієнт використання встановленого nустаткування

Кількість діючого устаткування              (4 48)

Кількість встановленого устаткування

Підвищення ефективності nвикористання устаткування досягається екстенсивним шляхом (за використаним nчасом) і інтенсивним шляхом (за потужністю).

4.3. Аналіз матеріальних ресурсів

4.3.1. Завдання і напрямки аналізу

Нормальне функціонування nвиробництва вимагає повноцінного забезпечення підприємства матеріальними nресурсами.

Згідно з П(С)БО № 9, п. 6 матеріальними nресурсами треба вважати запаси предметів праці, які nвключають сировину, основні матеріали, комплектуючі вироби та інші матеріали, nщо призначені для виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг, nобслуговування виробництва та адміністративних потреб, і наявність яких є nнеобхідною умовою ритмічної роботи підприємства.

Враховуючи, що в більшості галузей nматеріального виробництва матеріальні ресурси займають найбільшу частку у nвитратах на вироб­ництво, їх необхідно постійно поповнювати.

Звідси основним завданням nматеріально-технічного постачання (МТП) є безперебійне і комплексне nзабезпечення підприємства ма­теріальними ресурсами для виконання виробничої nпрограми з міні­мальними витратами. В ході аналізу забезпеченості і nвикористання матеріальних ресурсів слід розглядати:

—                 nвідповідність плану постачання вимогам nвиробництва;

—                 nорганізаційні форми і види постачання;

—                 nвиконання плану поставок матеріальних nресурсів (джерела, терміни, види тощо);

—                 nзабезпеченість підприємства nматеріальними ресурсами;

—                 nвплив забезпеченості ресурсами на nвиконання виробничої програми;

—                 nвплив факторів на матеріалоємність nпродукції;

—                 nефективність використання матеріальних nресурсів;

—                 nвикористання відходів виробництва;

—                 nстан і динаміка виробничих запасів;

—                 nрезерви зниження матеріалоємності nпродукції за рахунок по­кращення використання матеріалів;

—                 nпрямі зв’язки підприємства з nпостачальниками і питому вагу матеріальних ресурсів, які надходять по прямих nпоставках, до загального обсягу їх надходження.

Вивчають своєчасність укладання nдоговорів на поставку матері­альних ресурсів з уточненням умов поставок.

5. АНАЛІЗ СОБІВАРТОСТІ ПРОДУКЦІЇ ТА ВИТРАТИ НА nВИРОБНИЦТВО

5.1. Зміст, завдання, напрямки, інформаційне nзабезпечення аналізу собівартості продукції

В системі показників, які nхарактеризують ефективність виробни­цтва і посилення його інтенсифікації, одне nіз провідних місць нале­жить собівартості продукції.

Собівартість є вартісна категорія, яка в грошовій формі відобра­жає витрати nпідприємства на виробництво і реалізацію продукції.

Зниження nсобівартості продукції, при інших рівних умовах, сприяє збільшенню прибутку, а отже, nпідвищенню ефективності ви­робництва. Це досягається шляхом економії затрат nпраці, матеріалів, сировини, енергетичних ресурсів, кращого використання nобладнан­ня і потужності, зростання обсягу виробництва, скорочення різних nвтрат, ліквідації непродуктивних витрат.

В ринковій nекономіці, де ціни формуються під впливом гострої конкурентної боротьби, із nсукупності факторів, що визначають кон­курентоспроможність підприємства, чільне nмісце належить витратам на виробництво. Зниження витрат в таких умовах стає nледь не голо­вним джерелом збільшенням прибутку.

Розрізняють індивідуальну nсобівартість — затрати на виробни­цтво тільки одного nвиробу; загальну (повну) собівартість всієї ви­готовленої nпродукції — загальну суму затрат, що приходиться на ви­готовлення продукції nпевного обсягу і складу; середня собівартість, яка визначається діленням загальної суми затрат на кількість оди­ниць nоднорідної продукції.

За обсягом nзатрат, що входять в собівартість продукції, остання ділиться на виробничу, яка включає витрати, що пов’язані тільки з виробництвом продукції, і повну, що складається із витрат на вироб­ництво і позавиробничі витрати, які nпов’язані з реалізацією продукції (витрати на збут).

Визначення nвеличини затрат на одиницю продукції (робіт, по­слуг) називається калькуляцією nсобівартості.

—                 nпродукції;

—                 nвиявлення і дослідження причин відхилень nвід планового за­вдання;

—                 nвивчення структури і динаміки витрат за nелементами і кальку­ляційними статтями;

—                 nоцінка впливу окремих факторів на рівень nсобівартості про­дукції;

—                 nвиявлення і мобілізація резервів nзниження собівартості про­дукції.

—                 nЗалежно від поставлених завдань nвипливають різні напрямки аналізу собівартості продукції і витрат на nвиробництво:

—                 nузагальнюючий аналіз собівартості nпродукції;

—                 nаналіз собівартості окремих видів nпродукції (калькуляцій);

—                 nаналіз витрат на одну гривню продукції;

—                 nаналіз прямих матеріальних і трудових nвитрат;

—                 nаналіз комплексних витрат;

—                 nаналіз накладних витрат.

Для проведення аналізу собівартості продукції і витрат nна ви­робництво формується інформаційна база на основі планової собі­вартості nпродукції; нормативів споживання матеріальних і трудових ресурсів; цін на nресурси і продукцію; первинні документи; рахунки бухгалтерського обліку; nстатистична звітність ф. № 5-с «Звіт про ви­трати на виробництво продукції n(робіт, послуг)»; фінансова звітність ф. № 2 «Звіт про фінансові результати»; nматеріали ревізій, спеціаль­них обстежень та ін

Залежно від способу віднесення nвитрат на собівартість окремих виробів їх поділяють на прямі і nнепрямі.

Прямими вважаються витрати, nякі можна безпосередньо віднести на собівартість одиниці продукції. До таких nвитрат переважно відно­сяться однорідні витрати.

До непрямих відносяться витрати, які переносяться на собівар­тість одиниці продукції nопосередкованим шляхом, наприклад, пропо­рційно будь-якому виду прямих витрат.

На практиці непрямі витрати nпереносять на собівартість продук­ції пропорційно основній заробітній платі nвиробничих працівників.

Водночас варто зауважити, що nвисловлене вище твердження не є абсолютним положенням. Так, у монопродуктових nгалузях, тобто підприємствах, які виробляють один вид продукції, всі витрати nпря­мі, а в комплексних галузях, тобто таких, де із одного і того ж виду nсировини одержують декілька видів продукції, всі витрати є комп­лексними.

Залежно від змін обсягу продукції nвсі витрати поділяються на змінні (умовно-змінні) і постійні (умовно-постійні).

Змінні витрати зростають або nзнижуються залежно від зростання або зниження обсягу продукції (витрати на nсировину і матеріали, па­ливо і енергію на технологічні цілі, заробітна плата nвиробничих пра­цівників). Такі витрати змінюються майже пропорційно зміні nобсягу виробництва.

Постійні витрати не залежать або мало залежать nвід обсягу про­дукції, наприклад, орендна плата, заробітна плата nадміністративного персоналу тощо.

6.7. Аналіз рентабельності

Як і кожен абсолютний показник nрозмір прибутку не завжди ха­рактеризує ефективність діяльності підприємства. nТому, щоб оцінити ефективність роботи підприємства, одержаний прибуток nнеобхідно співвідносити зі здійсненими витратами — поточними (собівартість nпродукції) і авансованими (активи або частини їх).

Співвідношення прибутку із nзазначеними вище затратами являє собою рентабельність.

Рентабельність можна визначати як відношення певного nпри­бутку до показника, рентабельність якого розраховується.

Рентабельність характеризує рівень nприбутковості; він більшою мірою, аніж прибуток характеризує кінцеві результати nдіяльності підприємства. Рентабельність дозволяє зіставити ефективність робо­ти nрізних підприємств, прибутковість різних видів продукції тощо.

Рентабельність оцінюється, nзазвичай, у відсотках, а у деяких ви­падках і у коефіцієнтах.

Існує значна кількість показників nрентабельності.

У даному розділі розглядаються nпоказники рентабельності, що пов’язані з виробництвом і реалізацією продукції. nПоказники рента­бельності, що характеризують використання капіталу, будуть nрозгля­нуті у наступному розділі.

При розрахунках показників рентабельності, зв’язаних nз виробництвом і реалізацією продукції, як прибуток повинен використову­ватися nприбуток від виробництва або реалізації продукції, оскільки лише він nхарактеризує виробничу діяльність підприємства.

 

Методика визначення медичної, nсоціальної та економічної ефективності діяльності закладів охорони здоров’я

Здоров’я є найбільшим природним благом людини. Ще nдревні римляни зауважували: “Valetudo magnum bonum est!” Людини – істота nсуспільна, і стан її здоров’я залежить не лише від природних чинників, а й від nсуспільних умов життя. В сучасному світі вони є не лише особистими благами nкожної людини, а й величезною суспільною цінністю, надзвичайно важливою і в nсоціальному, і в економічному плані. Здоров’я нації, народу – інтегрований nпоказник його суспільного розвитку.

Здоров’я, в силу прямого свого зв’язку з якістю nжиття, є першочерговим фактором, який визначає людський розвиток, разом із тим nвоно є одним із результатів розвитку. Таким чином, визначення здоров’я не можна nзводитися лише до відсутності захворювання: здоров’я, як сказано в преамбулі nСтатуту Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я, це „стан повного фізичного, nдушевного і соціального благополуччя, яке дозволяє людям вести соціальне і nекономічне продуктивне життя”. З цього випливає, що розвиток охорони здоров’я – nневід’ємна складова частина національного розвитку, і його головні цілі повинні nспівпадати з цілями цього розвитку.

Саме тому в багатьох розвинених державах світу право nна життя та охорону здоров’я визнають за громадянами і закріплюють в nКонституціях і в поточному законодавстві.

Отож, базовою основою для визначення основних nзавдань державної політики у сфері охорони здоров’я і напрямів їх реалізації nстає загальний аналіз стану охорони здоров’я населення в Україні, який у комплексі nохоплює такі його характеристики: результативні – стан захворюваності, nекономічну оцінку тягаря хвороб; ресурсні – фінансову та матеріальну базу nохорони здоров’я.

Саме через ці характеристики проявляють nбезпосередній зв’язок медичних та економічних аспектів охорони здоров’я через nвплив на стан трудових ресурсів і, у кінцевому підсумку, – ефективність nсуспільної діяльності у сфері охорони здоров’я.

Здоров’я населення характеризується системою nстатистичних показників, які відображають здатність суспільства (регіону) до nвідтворення населення в конкретних соціально-економічних умовах, які nпередбачають відтворення і відповідної якості населення.

         В nостанні 10 – 15 років з посиленням процесів глобалізації економічних та nсоціальних інститутів виникла проблема визначення прийнятих у міжнародній nпрактиці характеристик і норм здоров’я.

Показник умовного здоров’я (питома частка осіб, nвизнаних умовно здоровими в загальній кількості населення) у 1990р. в Україні nстановив 62.6%, в 2003р. – 34.2, а в 2009 – 24,3% що майже удвічі менший.

За інтегральним показником стану здоров’я – nтривалістю життя – серед  країн СНД nУкраїна посідає передостаннє (перед Молдовою) місце. Загалом стан здоров’я населення nУкраїни можна оцінити як дуже низький, хоч і дуже залежний як від nіндивідуальних, так соціальних характеристик. Перелічені чинники ще раз nпідкреслюють охорона здоров’я – це національна проблема.

З одного боку, соціальні та економічні досягнення nсприяють покращенню здоров’я населення, хоча не завжди такий взаємозв’язок nпроглядається. З іншого, здоров’я населення – це чинник відтворення трудового nпотенціалу та людського капіталу, що є рушійною силою розвитку продуктивних сил nсуспільства. Такі чинники, як скажімо старіння населення, поширення гострих і nхронічних захворювань, інвалідність населення тощо, негативно впливають на nекономічний розвиток країни.

Основною структурою, зацікавленою nв збереженні і зміцненні здоров’я населення є держава, яка визначає основні nстратегічні напрями, включно із створенням ефективного законодавчого поля у nвирішенні проблем здоров’я нації. Функціональний ланцюжок ланок охорони nздоров’я: зміцнення здоров’я – профілактика захворювань – діагностика – nлікування – реабілітація розглядається як цілісна система, в якій ослаблення nоднієї ланки підсилює напругу в інших, за обов’язкової зорієнтованості на nкінцевий результат – здоров’я і тривалість життя.

Провідною тезою політики ВООЗ у ХХІ столітті є nзапровадження багатогалузевої відповідальності за здоров’я населення. Під nідеологією здоров’я можна розуміти, по-перше, те, яку вагу здоров’я як nсуспільна цінність має в свідомості людей, в політиці державного управління та nрізних галузях діяльності, по-друге, наскільки важливістю індивідуального і nгромадського здоров’я просякнуті різні форми суспільної свідомості –  політика, мораль, право, освіта, мистецтво, nзасоби масової інформації тощо. В Україні як демократичній державі метою nдержавотворення, всіх економічних і соціальних реформ, що проводяться останнім nчасом, є поліпшення умов і рівня життя населення, зокрема, в такій його якісній nінтегральній характеристиці, як можливість прожити довге життя, зберігаючи nдобре здоров’я. Останній показник внесено в перелік складових національної безпеки nУкраїни як держави.

В Україні відбувається не лише значне зниження рівня nздоров’я населення, але й зниження його реальної життєвої цінності. Аналогічний nпроцес в економіці, якому притаманне підвищення цін і знецінення грошей, тобто nпадіння платоспроможності населення, називається інфляцією. Проекція явища на nгалузь охорони здоров’я дозволяє констатувати, що в Україні спостерігається nпрактично знецінення такої важливої категорії суспільства як здоров’я нації.

Всесвітньою організацією nохорони здоров’я визначено чотири категорії узагальнених результатів, які nхарактеризують стан справ у державі в плані охорони здоров’я, це,

по-перше, показники, які nвідносяться до політики охорони здоров’я,

по-друге, — соціальні та nекономічні показники,

по-третє, — показники nзабезпечення медико-соціальною допомогою

останнє — показники стану nздоров’я населення

З огляду на це в охороні nздоров’я можна виокремити три види її ефективності: соціальну, медичну та nекономічну.

Якщо галузь охорони здоров’я розглядати через призму nгалузі народного господарства, то однією з основних її завдань є визначення nефективності її діяльності з метою отримання максимального економічного ефекту nпри мінімальних матеріальних, трудових і фінансових витратах.

Говорити про ефективність nне можна, не уяснивши поняття результативності. Результативність, зовнішня nефективність. Це відношення досягнутого результату до максимально можливого, заснованих nна використанні останніх досягнень науки.

Ефективність, nвнутрішня ефективність, економічність. Найбільш раціональне використання nресурсів, тобто найменша вартість медичної допомоги без зниження її nрезультативності.

Оптимальність – оптимальне nспіввідношення витрат на охорону здоров’я й отриманих результатів у покращанні nздоров’я.

Прийнятність – відповідність nнаданої медичної допомоги чеканням, побажанням і надіям пацієнтів.

Законність – відповідність nсоціальним перевагам, вираженим в етичних принципах, законах, нормах і nправилах.

Справедливість – відповідність nпринципу, який визначає, що є обґрунтованим при розподілі медичної допомоги та nпільг серед населення.

Змінні витрати – це витрати, що nзмінюються пропорційно зміні об’єму медичних послуг, що надаються. Наприклад, nпри збільшенні кількості пролікованих хворих в стаціонарі пропорційно nзбільшуються витрати на медикаменти, харчування, лабораторні та функціональні nдослідження тощо.

Постійні витрати – це витрати, що залишаються nнезмінними на певному короткочасному проміжку при збільшенні чи зменшенні nоб’єму платних послуг.

Наприклад, незалежно від кількості пролікованих в nстаціонарі хворих, витрати на опалення приміщення, водопостачання, оплату nприродного газу, амортизаційні відрахування залишаються постійними.

Змішані витрати – складаються з постійної та змінної nчастини. Наприклад, витрати на електроенергію в одній частині можуть бути nпостійними (освітлення службових приміщень), а в іншій – змінними (витрати nелектроенергії пов’язані з роботою медичного обладнання). Оплата праці медичного nпрацівника може мати постійну та змінну складові. Погодинна оплата не залежить nвід об’єму виконаної роботи і є постійною складовою, а доплата по коефіцієнту nтрудової участі  належить до змінних nвитрат.

Поріг рентабельності – об’єм виручки, при якому nнадходження від платних послуг покривають постійні та змінні витрати, але ще не nдають прибутку.

Запас фінансової міцності – це величина, на яку фактичний n(або запланований) обсяг реалізації медичних послуг перевищує поріг nрентабельності. Він відображає величину можливого зниження обсягу медичних nпослуг без ризику зазнати збитків.

Соціальна nефективність полягає у підвищенні суспільної ролі охорони здоров’я, пов’язаної nбезпосередньо з підвищенням рівня здоров’я та якості медичної допомоги, а nвиявляється конкретно у зменшенні негативних показників здоров’я населення, у nвигляді захворюваності, інвалідності, смертності та підвищення позитивних nпоказників, у вигляді фізичного розвитку, народжуваності, підвищення середньої nтривалості життя тощо.

Медична nефективність полягає в оцінці результативності різних способів діагностики, nлікувальних процедур, у тому числі лікарських засобів, а також профілактики nзахворювань. Вона виражається у показниках якості та ефективності роботи nзакладів охорони здоров’я, шляхом оптимального використання медичного nобладнання, трудових і фінансових ресурсів тощо.

Економічна nефективність полягає у визначенні зменшення або збільшення витрат щодо nрезультатів медикаментозного забезпечення, надання медичної допомоги тощо. nСеред фахівців-організаторів галузі вважається, що пріоритетною для охорони nздоров’я є оцінка соціальної та медичної ефективності. Проблема економічної nефективності розглядається в основному з точки зору ефективності використання nресурсів, наприклад, до і після впровадження інновацій у конкретний вид nдіяльності галузі охорони здоров’я. Але з нашої точки зору, саме економічна nефективність слугує стрижнем соціальної та медичної ефективності.

Основою економічної ефективності є витрати.

Загальні економічні втрати, які несе суспільство в nзв’язку із захворюванням, діляться на прямі розходи і непрямі економічні nвтрати. До прямих розходів відносяться затрати на лікарняну і позалікарняну nдопомогу, санітарно-епідеміологічне обслуговування, розходи на придбання nмедикаментів в аптеках (включаючи безплатний відпуск лікарств в ряді категорій nамбулаторних хворих), а також на наукові дослідження і підготовку, nспеціалізацію і удосконалення медичних кадрів та інших спеціалістів охорони nздоров’я. До прямих розходів відносяться також розходи по соціальному nстрахуванню і соціальному забезпеченню.

До непрямих економічних втрат відносять втрати у nзв’язку із зниженням продуктивності праці, недовипущеної продукції і nнаціонального доходу на рівні народного господарства в результаті зниження або nвтрати працездатності, інвалідності або передчасної смерті активно або nпотенційно зайнятих в галузях матеріального виробництва, а також втрати, nвиражені зменшенням виробленого об’єму нематеріальних благ і праці nобслуговування, які створюються в невиробничій сфері.

Розвиток життєздатності є функцією широкого спектру nгалузей народного господарства і є одним із напрямків економічного росту та nдинаміки добробуту, а матеріальні умови відтворення здоров’я населення – як nінвестиції в „людський капітал”. У цьому зв’язку витрати на „вітальний” бік nкапіталу життєздатності людей приймають форму інвестицій в покращення здоров’я nнаселення, а віддача від них приймає форму додаткового доходу, що здобувається nпротягом більш здорового життя.

Економічний потенціал здоров’я є однією із nстворюючих субстанцій, а все, що сприяє його відтворенню, відбувається в рамках nрозвитку виробничих сил та виробничих відносин. У цьому процесі охорона nздоров’я перетворюється у таку галузь народного господарства, без якої nнеможливе існування людини – як основного виробника матеріальних благ. Суть nохорони здоров’я у виробництві полягає у відтворенні та збереженні виробничих nсил.

Оскільки ринок зумовлює розвиток розподілу праці, nприродно, що тільки частина робітників зайнята виробництвом матеріальних благ. nДля задоволення своїх духовних і матеріальних потреб ця частина робітників nповинна споживати працю осіб, зайнятих у галузях невиробничої сфери. Охорона nздоров’я – це галузь народного господарства, що складається з цілого ряду nпідгалузей, виробництва та спеціалізації, котрі об’єднані рішенням одного nфункціонального завдання – охорони та зміцнення суспільного та індивідуального nздоров’я. Частіше за все потреби народжуються з виробництва або зі стану речей, nкотрі ґрунтуються на виробництві. Мета виробництва та засоби її досягнення nвказують на об’єктивні потреби суспільства у розвитку та вдосконаленні охорони nздоров’я, оскільки зміцнення економічного потенціалу суспільства, розвиток і nвдосконалення суспільного виробництва можливі тільки при наявності здорових nробітників. Задоволення потреб членів суспільства у медичних послугах nреалізується у процесі створення матеріальної, технічної та наукової бази nохорони здоров’я, вдосконалення і розвитку усіх її ланок. Зростання nефективності суспільного виробництва є умовою досягнення мети не тільки для nматеріального виробництва, але і для охорони здоров’я. Існує взаємозв’язок економіка n– ефективність суспільного виробництва – розвиток охорони здоров’я – nвідтворення населення.

В умовах економічної кризи на Україні різко знизився nрівень державних гарантій навіть за мінімальним стандартом надання медичної nдопомоги. Населення повинно оплачувати зростаючу вартість медичних послуг, nздебільшого по каналах тіньової економіки. Економічне благополуччя є елементом nвартості життя, а для працюючого найманого персоналу – елементом вартості nробочої сили. То чи відповідає ситуація, що склалася в охороні здоров’я, nвимогам розширеного відтворення робочої сили? Для простого відтворення nвимагається все більший обсяг медичного обслуговування. Останній, однак, nзнижується, а динаміка, тобто компонент рівня життя, що зв’язаний з охороною nздоров’я, негативний. Отже, в суспільстві не створюються ті передумови ринку nпраці, що пов’язані з формуванням ресурсів для відтворення робочої сили. Робоча nсила як товар не одержує адекватної оцінки. Механізм реалізації в охороні nздоров’я приводиться разом із системою економічних законів, зокрема з законом nвартості робочої сили. Даний закон визначає межі можливості робітника. Якщо nтільки сума життєвих засобів і послуг, яку споживає робітник, менша від nоб’єктивно обумовленого обсягу необхідного продукту, продуктивність його праці nвиявляться нижчою від суспільно нормальної в такій же мірі. А це означає, що nйого трудові зусилля виявляються нижчими від суспільно необхідних. В цьому nзв’язку інвестиції в потенціал здоров’я робітника, як і в охорону здоров’я, є nважливим компонентом відтворення робочої сили.

Найважливіший показник в охороні nздоров’я – це рівень взаємозв’язку між здоров’ям людей і виробництвом суспільно nкорисного продукту. Охорона здоров’я споживає економічні ресурси і забезпечує nкінцевий корисний ефект здоров’я.

Показник народногосподарської ефективності охорони nздоров’я намагаються представити формулою, чисельник, якої виражав би приріст nнаціонального доходу за рахунок охорони здоров’я, а знаменник – видатки на nохорону здоров’я. При цьому не враховується залежність здоров’я населення від nкомплексу соціально-економічних чинників, а після цього вже – від рівня nспоживання медичних послуг. Поняття ефективності медичної допомоги неправильно nспівставляти з відповідними показниками в сфері матеріального виробництва. При nдокладанні самої висококваліфікованої праці спеціалістів в медицині можуть бути nрезультати без змін, стан здоров’я людини – „нульовий” і навіть „негативний” nмедичний ефект, тоді як здавалося, що зроблено все можливе і неможливе – nкінцевий результат песимістичний.

Якщо будь-яка галузь матеріального виробництва може nбути в цілому охарактеризована як галузь, де створюються засоби виробництва і nпредмети споживання, а сам процес праці включає в себе такі моменти, як засоби nпраці, предмети праці і сама праця, то в охороні здоров’я в якості об’єкту nдіяльності виступає людина і праця у вигляді послуги. В зв’язку з тим в охороні nздоров’я ефективність розглядається в трьох аспектах: медичному, соціальному та nекономічному. Тільки поєднання економічних чинників з чинниками медичними і nсоціальними дозволяє найбільш повно виявити особливості виміру ефективності nохорони здоров’я як галузі не виробничої сфери.

Під медичною ефективністю nрозуміють ступінь досягнення поставлених у профілактиці, діагностиці і nлікуванні захворювань з урахуванням критеріїв якості, адекватності і nрезультативності.

І якщо медична ефективність nхарактеризується показником поліпшення здоров’я кожного конкретного індивіда nвід початку захворювання до повного видужання, то соціальна ефективність – nзниження абсолютних і відносних показників лікувально-профілактичних заходів, nзростання якості і культури медичних послуг та ін. Медична і соціальна nефективність – це два споріднені поняття , котрі відрізняються ззовні, але є nвиразом однієї ідеї.

Інтерес до проблем економічної оцінки медичної nдопомоги, наприклад, різноманітних засобів, лікування і обстеження зумовлений nдекількома чинниками.

по-перше, появою альтернативних засобів лікування nодного і того ж самого захворювання;

по-друге, появою нових дорогих медичних технологій і nпідвищенням вартості медичних послуг;

по-третє, обмеженістю грошових засобів, що nвитрачаються на охорону здоров’я.

Крім того, потреба в економічній оцінці медичних nвтручань зумовлена появою ринку медичних товарів та послуг, які вимагають nрозширених витрат на охорону здоров’я. На нинішній час накопичений певний nдосвід визначення впливу економічної ефективності різноманітних програм і форм nмедичної допомоги на відтворення робочої сили. Виділяють декілька напрямків. nПерше – вивчення економічних збитків, що викликані захворюваністю з тимчасовою nвтратою працездатності населення, а також економічною ефективністю ліквідації nокремих захворювань. Так, пропонувалося визначити ефективність охорони здоров’я nзаощадженням праці, вираженому у збереженні людино-років і абсолютному прирості nнаціонального доходу. На основі такого підходу були підраховані економічні nвтрати при ангіні, хронічному тонзиліті та інших захворювань.

Завдання оптимального використання ресурсів охорони nздоров’я зумовлює необхідність економічної оцінки результативності їхнього nвикористання.

В основу другого напрямку покладено вивчення nефективності медичного втручання. Складність даної задачі визначається nрізноманітними підходами до визначення критеріїв ефективності того або іншого nвтручання. Такими критеріями можуть бути збільшення тривалості життя, nполіпшення її якості, економія фінансових засобів, а також отримання прямої nекономічної ефективності. В зв’язку з тим існує декілька методик аналізу nмедичних втручань: аналіз мінімізації вартості, вартісний аналіз ефективності, nі ін.

Під аналізом мінімізації вартості розуміється такий nпідхід до оцінки ефективності альтернативних засобів лікування і обстеження, nпри якому більш економічно ефективним визначається той засіб, що дозволяє nзберегти фінансові ресурси. Так, на основі використання цього засобу було nпоказано, що застосування антибіотикопрофілактики за допомогою більш дорогих nпрепаратів при абдомінальній гістеректомії дозволяє зекономити 102$ на одного nхворого, а при трансвагінальній гістеректомії – 492$ на одного хворого за nрахунок зниження витрат на лікування післяопераційних інфекційних ускладнень. В nтісному зв’язку поняттям мімізації вартості медичного втручання знаходиться і nпоняття „динамічність”, під яким розуміється отримання найбільшого ефекту nмедичної допомоги з найменшими на неї витратами.

При проведенні вартісного аналізу ефективності nмедичного втручання під економічною ефективністю розуміють отримання додаткових nпереваг за рахунок окремих засобів. Згідно цього критерію, одне втручання буде nбільш економічно ефективним у порівнянні з іншим, якщо:

         а) nзажадає менших грошових засобів, але при цьому по меншій мірі є таким же nефективним;

         б) є nбільш ефективнішим, але більш дорогим, при цьому його додаткові переваги nвиправдовують додаткові витрати;

         в) є nменш ефективним, але і менш дорогим, при цьому додаткові переваги втручання, не nвиправдовують додаткових витрат.

Метою розрахунків при вартісному аналізі nефективності є отримання співвідношення „вартість – ефективність”, висловленого nв формі додаткової грошової суми, яку необхідно витратити для отримання nдодаткового привілею, висловленого в одному врятованому житті на рік.

Разом з тим економічна оцінка nмедичного втручання за допомогою вартісного аналізу ефективності має певні nобмеження. Вони пов’язані з тим, що часто вимагається комплексна оцінка nефективності лікування і, відповідно, є потреба враховувати його вплив не nтільки на тривалість, але і на якість життя, що зумовлене станом здоров’я.

Для подолання цих обмежень був розроблений засіб, що nдозволить проводити економічну оцінку медичних втручань і котра суміщає дані nпро витрачені засоби з даними про тривалість життя і її якість. Розробка даного nзасобу заснована на теорії утилітарності, що описує спосіб прийняття рішень в nумовах невизначеності. Ключовим моментом способу є вибір заздалегідь nвстановлених утилітарних показників, що у кількісній формі відбивають зумовлену nстаном здоров’я населення якість життя при різноманітних станах, або nзахворюваннях. Звичайно показники розташовуються в порядку зменшення якості nжиття від повного здоров’я (1.00) до смерті (0.00), наприклад симптоми nменопаузи – 0.99; помірно виражена стенокардія – 0.70; важка стенокардія – n0.55; перебування на стаціонарному лікуванні – 0.33 і т.д. Перевагами даного nспособу є не тільки багатопланове врахування наслідків захворювання і nлікування, але і можливість вибору пацієнтом і лікарем найбільш прийнятного в nконкретній ситуації якості життя з наступним співвідношенням його з можливими nфінансовими ресурсами. Важливою проблемою залишається вивчення резервів nекономічної ефективності використання робочої сили за рахунок тривалості nактивного періоду життя, скорочення витрат робочого часу і підвищення дієздатності. nЦей зиск може бути отриманий, наприклад, за рахунок зменшення витрат nпродуктивності праці. Так, результати досліджень, проведених на промислових nпідприємствах, свідчать, що щорічні втрати по причині захворюваності складають nвід 40 до 60 тис. робочих днів, що призводить до збитків від 1.2 до 2.2 млн. nгрн. в рік. Виявлений коефіцієнт кореляції (0.42+0.22) вказує на наявність nзв’язку між зниженням захворюваності в промислових робітників і збільшенням nобсягу випуску промислової продукції. Хоча цей спосіб оцінки економічної nефективності отримав широке розповсюдження в галузях промисловості, транспорту, nбудівництва, тим не менше, його застосування щодо економічної оцінки медичних nвтручань викликає великий сумнів, оскільки оцінка будується тільки в грошових nодиницях.

Ключовим моментом способу є вибір заздалегідь nвстановлених утилітарних показників, що у кількісній формі відбивають зумовлену nстаном здоров’я населення якість життя при різноманітних станах, або nзахворюваннях.

Необхідність економічної оцінки медичних втручань nзростає, оскільки ринок медичних послуг істотно відрізняється від звичайного nринку, де попит і пропозиція регулюються ціновими механізмами. В зв’язку з nобмеженими можливостями застосування вартісного механізму суспільство змушене nприбігати до розподілу засобів на охорону здоров’я. В цих умовах дані nекономічної оцінки ефективності конкретної медичної програми служать основним nджерелом інформації при прийнятті управлінських рішень.

Відомо, що ефективність використання ресурсів nвизначається зіставленням досягнутих результатів з ресурсами, витраченими на їх nдосягнення. Практичне визначення ефективності системи охорони здоров’я та nокремих її елементів має свої особливості. Вони обумовлені, з одного боку, специфікою nспоживчих вартостей, що створюються в цій галузі, з іншого – ступенем розвитку nринкових відносин у цій галузі.

Система охорони nздоров’я бере участь у створенні валового внутрішнього продукту; факт надання nсьогодні населенню широкого спектру платних медичних послуг потребує nвикористання таких загальновідомих показників, як рентабельність, фондовіддача, nпродуктивність праці, матеріаломісткість тощо.

Як правило, nрезультати діяльності сфери охорони здоров’я не мають речової форми, яка nпіддається безпосередньому обліку в натуральних одиниця. Здоров’я має споживчу nвартість, але не має мінової вартості, тому не існує ринку здоров’я, предметом nторгівлі є послуги з охорони здоров’я. Попит на охорону здоров’я – це попит nпохідний, зумовлений бажанням споживача успішно жити, працювати, споживати. nВідмічається ще одна особливість: в умовах ринку максимальна корисність nдосягається тоді, коли вибір учасників здійснюється за умов повної nпоінформованості. Хворий же такої поінформованості немає, і тому повністю залежить nвід продавця – тобто лікаря.

Проблему визначення ефективності охорони здоров’я слід розглядати з таких nпозицій:

·                     nЕфективність nохорони здоров’я як соціальної системи, яка сприяє розвитку nекономіки країни шляхом збільшення або збереження трудових ресурсів і nпідвищення їх якості;

·                     nЕфективність nокремих заходів (проектів, програм) щодо зниження чи nзапобігання захворюваності, планування сім’ї, поліпшення довкілля та ін.;

·                     nЕфективність nвикористання ресурсів системи.

При вивченні ефективності охорони здоров’я слід визначити відповідні nкритерії та систему показників. Нагадаємо, що критерії – це принцип оцінки nефективності, а показник – модель кількісної характеристики явища. Критерієм nефективності системи охорони здоров’я населення може бути збільшення тривалості nжиття. Основними узагальнюючими аспектами здоров’я вважаються очікувана nтривалість життя та його якість.

Серед показників ефективності охорони здоров’я доцільно виділяти такі, що nхарактеризують зовнішній ефект (соціальний та економічний) і внутрішній (медичний). nПри цьому розуміють, що перший відображає вплив медичних послуг на суспільне nвиробництво та умови життя людей, другий – характеризує результати діяльності nмедичних установ самої галузі.

Таблиця

Схема аналізу ефективності системи охорони здоров’я

 

За nостанні роки економіка охорони здоров’я зазнала докорінних змін. Економіка вивчає nпрояви економічних законів в охороні nздоров´я, побічний вплив охорони здоров´я на виробництво шляхом nвідтворення робочої сили, а також економічні аспекти використання nматерільно-кадрових ресурсів охорони здоров´я.

Для nспеціалістів, які займаються проблемами соціальної медицини, економічні знання стали тепер вкрай потрібними. Запровадження nринкових відносин в Україні підштовхнули nпошук і розвиток різноманітних економічних прийомів і методів управління охороною здоров’я, зробили nактуальною проблему вйбчєніія медичної, соціальної і економічної ефективності надання nмедичної допомоги усім верствам населення. Важлива роль у nрозв’язанні цих завдань належить економічній nтеорії. При її вивченні слід відмовитися від думки, що медична діяльність має унікальні особливості і тому не підлягає закономірностям nзагально­економічних nзаконів, правилам, методам і прийомам управління нею. Безпе­речно, nекономіка охорони здоров’я має свою особливу специфіку та завдання, потребує ґрунтовної адаптації до існуючих надбань nекономічної теорії. Але багато базових категорій як економіки охорони nздоров’я, так і економіки інших галузей за nформою співпадають.

Реформа економіки і nсоціальної сфери в нашій країні обумовлює певні зміни системи охорони здоров’я. nКонцепція її розвитку в умовах ринкової економіки чітко орієнтує суспільство на nсприйняття медицини не тільки як моральної, nюридичної, а насамперед як соціально-економічної категорії, заснова­ної на адекватному економічному забезпеченні nвідповідно до обсягу і якості фактично виконаних медичних послуг.

У nперспективі цивілізовані ринкові відносини в охороні здоров’я повинні стати nреальним економічним суб’єктом у загальній інфраструктурі економіки України.

Економічний nаспект охорони здоров’я слід розглядати як елемент суспільного виробництва. Поряд із цим у суспільстві створюються умови nдля виникнення і розвитку в галузі nринкових відносин.

Про об’єктивний характер необхідності їх розвитку у nвітчизняній системі охорони nздоров’я свідчать:

• nусвідомлення населенням економічної обумовленості свого здоров’я;

•  комерціалізація охорони здоров’я;

•  збільшення обсягу платних медичних послуг;

•  розвиток маркетингових операцій;

• впровадження nрізноманітних форм підприємництва тощо.

Перспектива nвпровадження на державному рівні системи медичного страху­вання створює реальну основу формування різноманітного nконкурентного середовища в охороні здоров’я.

Для nуспішного просування реформ надзвичайно важливе nзначення має оволодіння nосновами економіки охорони здоров’я nпрактичних виробників ме­дичних послуг – медичних nфахівців різних профілів та рівнів (лікарі, медичні сестри і т.д.), студентів nвищих та середніх медичних навчальних закладів.

Змінюється nекономічне середовище медичних працівників і насамперед ключової фігури – практикуючого лікаря, який може бути:

• nнайманим робітником у державній установі або медичному підприємстві;

• nкооператором, орендарем, акціонером, фахівцем, що займається індивіду­альною приватною медичною практикою;

• nпоєднувати ці й інші форми господарської діяльності.

Особливості nсоціалістичної і ринкової моделі охорони здоров’я

Про необхідність забезпечити nекономічну ефективність системи охорони здоров’я  в радянських умовах ніколи не йшлося. За nвченням марксизму-ленінізму охорона здоров’я вартості не створювала, вона не nбула складовою частиною валового національного продукту (ВНП), а тому nвідносилась до так званої невиробничої сфери. Тут зраз слід  наголосити, що в умовах ринкової економіки, nяку прагнемо побудувати, медична послуга розглядається як товар, вона є nскладовою частиною ВНП, її виробництво і реалізація підлягає дії економічних nзаконів ринку. Отож кошти на охорону здоров’я в радянських умовах виділялися не nзгідно з економічною доцільністю, чи точніше необхідністю, а з якихось ідейних nміркувань, були проявом піклування партії й уряду про народ. Якщо відкинути nпишномовну аргументацію, реальність була такою, що ці кошти, незважаючи на nабсолютне зростання, у відносному обчисленні (щодо ВНП) невпинно зменшувались і nніколи не становили 6,5% ВНП, тобто не досягли nпоказника, який Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) вважає межею, nнижче від якої охорона здоров’я є нежиттєздатною. Для порівняння, усі nтак звані цивілізовані країни щодо витрат на охорону здоров’я вкладаються в nдіапазон: 6,5 (Великобританія) – 15%(США). Це треба мати на увазі, бо дехто nсьогоднішню економічну скруту в українській охороні здоров’я пов’язує з nнезалежністю, в той час як вона була її постійною хронічною хворобою.

Однак суть неефективності nукраїнської охорони здоров’я яка й досі непорушно дотримується радянських засад nорганізації, полягає у повному нехтуванні економічними законами щодо nвиробництва медичної послуги як товару.

Економічна nнаука поділяє витрати виробництва на постійні і змінні. До постійних у медицині слід віднести nприміщення, їх амортизацію, страхові внески. До змінних n– робочу силу, обладнання, медикаменти, засоби зв’язку, транспорт, банківські nпослуги тощо. Визначальними є змінні витрати. Основні принципи визначення та nобчислення змінних витрат ґрунтуються на концепції граничної продуктивності nзмінних факторів виробництва і законів її поступового зменшення, внаслідок чого nпоступово збільшуються граничні витрати. Суть концепції полягає в тому, що nвиробництво медичної послуг має забезпечити її найвищу вартість при заданих nвитратах, бо вартість визначає якість і ефективність товару.

Якість і nефективність медичної послуги – це її вартість. Чим вона вища, тим вищою є якість nі ефективність послуги і навпаки.

У радянських умовах nпослуговувались не цими міркуваннями, а нарощуванням числа медичних кадрів, nлікарняних ліжок, які були плановими показниками розвитку медичної допомоги. Саме nза цими показниками радянська медицина зайняла перше місце світі, й саме з їх nдопомогою обґрунтовувався її передовий характер.

Стрімке нарощування кількості кадрів і ліжок тягло за собою два nекономічні наслідки. По-перше, постійно зростала частка витрат на заробітну nплату медичних працівників у загальному обсязі витрат. Вона сягнула 60% цих nвитрат. Тобто лише 40% витрачалося на все інше – обладнання, медикаменти. nТранспорт, зв’язок тощо. Закономірним стало невпинне відставання в nзабезпеченості медичних закладів новітнім медичним обладнанням та nме6дикаментами. По-друге, пересічна заробітна плата медичних працівників була nзначно нижчою у порівнянні з іншими галузями народного господарства, і цей nрозрив також постійно зростав. Згадаймо: водій автобуса отримував 280-300 крб. nна місяць, а рядовий лікар – 100-120.

Така система медичної допомоги nмогла продукувати лише дешевенькі, а отже низькі за якістю й ефективністю nмедичні послуги. В основі відставання колишньої радянської і теперішньої nукраїнської охорони здоров’я від світових зразків лежить низька вартість nпересічної медичної послуги. Саме тому пересічному українському хворому не nдоступна операція на серці з приводу аортокоронарного шунтування (потреба в nтаких операціях в Україні щорічно становить близько 50 тисяч, робиться їх nблизько 200), пересадка органів і систем, лікування лейкозів, допомога при nхронічній нирковій недостатності тощо. При величезній кількості лікарів, у тому nчислі й з науковими ступенями, наші хворі можуть отримати допомогу в цих та інших nскладних випадках лише за кордоном.

Було взято стратегічний курс на тотальну спеціалізацію. Спеціалізація дала nновий могутній поштовх зростанню кількості кадрів і ліжок. Адже на місце лікаря nзагальної практики приходили терапевт, педіатр, акушер-гінеколог, потім на nмісце терапевта – кардіолог, гастроентеролог, нефролог, гематолог, пуль монолог nі т.д. вважалось, що чим вужчою буде сфера зацікавлень лікаря, тим глибше він в nній орієнтуватиметься. Незважаючи на зростання числа випускників медичних nнавчальних закладів, поспіти за спеціалізацією вони не могли. Так у вісімдесяті nроки в систему медичної допомоги України було влито додатково 70 тисяч лікарів, nзабезпеченість ними збільшилась на третину, а „дефіцит” лікарів зростав. Якщо в n1980 р. кожна п’ята посада лікаря в медичних закладах була вакантною, то в 1992 nр. – кожна четверта.

Спеціалізація nпривела не до підвищення якості й ефективності, а до зворотного результату. Відставання nвід світових зразків поглиблювалось. Чому? Тому, що спеціалізація призвела до колосального nзростання числа медичних послуг, що їх продукувала система, а вартість nпересічної медичної послуги в умовах обмеженого фінансування невпинно nзменшувалась.

То що ж робити українській nохороні здоров’я, що зайшла у безвихідь? Нинішню nсистему слід розділити на три частини або підсистеми: державну, громадську, nприватну. Про підсистему, яку здатна утримувати держава, йшлося вище. nВона буде надавати громадянам України так званий гарантований обсяг медичної nдопомоги. Усі, кого не задовольнить ця підсистема (медичні працівники, nпацієнти), зможуть одні реалізувати себе, а інші отримати допомогу в nгромадських і приватних медичних закладах.

Виникне конкуренція між цими частинами (а без конкуренції немає ринку), nз’явиться можливість вільного вибору лікаря, що є священним правом громадянина nдемократичного світу. Держава має взяти під жорсткий контроль (адже nцивілізований ринок тим і відрізняється від дикого, що в ньому високою є nрегулятивна роль держави) підготовку кадрів і ціноутворення медичної допомоги. nНеважко спрогнозувати, що за цих умов значна частина медичних працівників не nвитримає конкуренції й муситиме шукати собі інших занять. Саме ця значна nчастина вкупі з відносно не меншою частиною провідників, яким легше волати про nбрак коштів в охороні здоров’я, ніж якісно її перебудовувати, і є тим гальмом, nщо було і поки залишається нездоланним.

Напрямки реорганізації української медичної nдопомоги

 

Економіка охорони nздоров’я вивчає дію законів ринку в системі медичної допомоги та вплив охорони nздоров’я на основний фактор виробництва — робочу силу.

Економічний nмеханізм сучасної ринкової економіки являє собою сукуп­ність суспільних відносин, заснованих на:

• повній nвідносній виробничій і економічній відособленості виробників різноманітних товарів і послуг;

* nрівноправності усіх видів власності;

* nвільному ціноутворенні і конкуренції;

* nреальній взаємодії економічних законів ринку: закону вартості, конку­ренції, попиту і пропозиції, закону прибутку та ін.

Охорона здоров’я як система nдержавних, громадських та індивідуальних заходів та засобів не має чітко nокреслених контурів, єдиного управління тощо. На одному полюсі цієї системи – nзакони, які приймає держава на охорону здоров’я своїх громадян, на іншому – nповедінка самих громадян, від чого в не меншій мірі залежить їхнє здоров’я. nДослідити цю систему з позицій ринкових законів поки що важко; ця проблема не nлише економічна, а й політична, соціально-психологічна, тощо.

Інша справа – система медичної nдопомоги як складова частина охорони здоров’я. Це окрема галузь народного nгосподарства, має чітко окреслені контури, зовнішні і внутрішні зв’язки, nструктурно-функціональні характеристики, об’єкт і суб’єкт управління. Саме тому nу визначенні економіки охорони здоров’я, як науки, вивчення дії законів ринку nслід обмежити системою медичної допомоги. Що стосується впливу на здоров’я та nвідтворення робочої сили, як основного фактора виробництва, то тут мова повинна nйти про охорону здоров’я загалом, оскільки цей вплив є комплексний, тут усі nскладові системи охорони здоров’я діють у нерозривному і постійному зв’язку.

Єдиного визначення поняття ринку nнемає. Дослідники ринкової системи не бачать потреби у встановленні фізичної nсутності поняття ринку. Визначається, що суть поняття ринку передбачає nбудь-який характер діяльності, де наявні процеси купівлі і продажу і де nвступають в силу закони ринкової економіки.

Поняття ринкової економіки охоплює економічну систему, за якої процес nприйняття рішень щодо виробництва і розподілу ресурсів ґрунтується на основі nцін, створених шляхом добровільного обміну між виробниками, покупцями, nробітниками і власниками інших чинників виробництва. Прийняття рішень в умовах nекономічних стосунків такого характеру провадиться децентралізовано. Ринкова nсистема передбачає також рівноправне існування різних форм власності — nприватної, громадської, державної.

Основні закономірності ринкової системи зводяться до кількох найважливіших nаспектів:

– по-перше, визначення основних принципів nфункціонування окремо взятих ринків та їхнього взаємозв’язку;

– по-друге, встановлення динамічного розвитку nосновних елементів ринкової системи – об’єктів і обсягів виробництва, засобів nвиробництва, суб’єктів споживання результатів виробництва;

–        nпо-третє, визначення регулюючої ролі nдержави;

–        nчетвертий аспект nпередбачає досягнення найвищого рівня національного добробуту.

Ринкова система розглядає як nрівноцінні поняття «товар» і «послуга». Вартість товару як і вартість споживання nпослуг в рівній мірі є складовими валового національного продукту (ВНП) або nвалового національного доходу (ВНД).

Екстраполюючи закони обігу nпродукції та доходів в умовах ринку на систему медичної допомоги, можна nспрощено уявити їх таким чином.

Медичні заклади та медпрацівники, nщо займаються громадською або приватною практикою, надають медичні послуги, nоплачуються вони посередницькими організаціями у вигляді страхових фірм (яким nдержава, підприємства або громадяни передають ці кошти шляхом медичного nстрахування) або безпосередньо державою та громадянами. Держава отримує доходи nу вигляді податків, які вона збирає від підприємств та окремих громадян n(сімей). В свою чергу, доходи громадян (сімей) складаються із заробітної nплатні, що її платять підприємства, яким вони продають свою робочу силу, та nінших джерел (дивіденди, дотації, пенсії, тощо). Громадяни (сім’ї) отримують nмедичні послуги безпосередньо від медичних закладів (медпрацівників) або через nпосередницькі організації. Держава та підприємства постачають медичним закладам nфактори медичної допомоги, передовсім працівників, обладнання та медикаменти nчерез відповідний ринок, де визначається їхня вартість.

Економічні nаспекти функціонування медичної допомоги в умовах ринку умовно можна розділити на два рівні: макро- n(державний та регіональний), та мікро- (пацієнт, медпрацівник, медичний заклад, nоб’єднані медичні заклади).

На макрорівні визначається обсяг асигнувань, які nдержава має виділити на медичну допомогу, та їхня частка, що йде на nмікрорівень; створення пільг та заохочень для залучення додаткових коштів з nбоку промислових підприємств та окремих громадян; надання інвестицій у розвиток nфакторів медичної допомоги; розробка методології та методики ціноутворення в nсистемі медичної допомоги; встановлення співвідношення факторів медичної nдопомоги, оцінка з економічних позицій організаційних систем медичної допомоги.

На мікрорівні досліджуються процеси nфункціонування ринку медичних послуг, певні економічні пропорції в межах nмедичного закладу, зокрема співвідношення факторів медичних послуг, nспіввідношення заробітної платні та інших видатків на медичну допомогу, nціноутворення, зміни рівня попиту людності на медичні послуги, тощо. Основною nметою на цьому рівні є задоволення оптимальної потреби людей в медичній nдопомозі залежно від суспільних можливостей і власних духовних потреб і nцінностей.

Охорона здоров’я nмає соціальну, медичну й економічну nефективність.

Соціальна ефективність охорони nздоров´я означає на скільки здоровоохорона як система задовольняє людину в nздоров´ї. ЇЇ критерії: демографічні показники, середня тривалість життя, nнароджуваність, смертність, природній приріст.

Соціальна ефективність охорони nздоров’я полягає у тій ролі, яку вона відіграє у досягненні основної цілі, якої nпрагне людина – довголітті, активній життєдіяльності, високій якості життя. nЯкщо людина здорова, її шанси на реалізацію її потенційних можливостей є nнайвищими, вона може досягти усього бажаного. Звісно, що здорові члени nсуспільства найбільшою мірою можуть сприяти його соціально-економічному nпрогресу, що благотворно позначається на перспективах розвитку цього nсуспільства. Критеріями соціальної ефективності охорони здоров’я є смертність і nпересічна тривалість очікуваного життя. Чим нижчою є смертність і вищою nтривалість життя людей, тим ефективніша соціальна функція охорони здоров’я.

Медична ефективність nздоровоохорони означає який позитивний вплив на здоров´я людини мають nспецифічні медичні заходи: лікувальні, профілактичні, тощо. Критерії: показники nзахворюваності, частота загострення хвороб, ускладнення.

Медична ефективність охорони nздоров’я полягає у применшенні захворюваності людей та наслідків хвороб. Вона nобумовлюється позитивною дією спеціальних медичних заходів, спрямованих на nдосягнення цієї мети. Отже зниження захворюваності людей та рецидивів і nускладнень хвороб є показником медичної ефективності охорони здоров’я.

Економічна nефективність здоровоохорони – опосередкований вплив, який охорона nздоров´я спричиняє на відновлення робочої сили. Якщо знижується nзахворюваність, смертність, це побічно впливає на зростання виробництва. nЕкономічна ефективність охорони здоров´я підпорядкована соціальній та nмедичній ефективності.

Економічна ефективність охорони nздоров’я полягає у досягненні економічного ефекту та додатковому виробництві національного nпродукту через відтворення і зміцнення здоров’я основного фактору виробництва – nробочої сили.

Припустимо через здійснення nвідповідних оздоровчих та лікувальних заходів досягнуто зменшення смертності nпрацівників, знижено їхню захворюваність, попереджено значну частину ускладнень nхвороб. Це матиме такі економічні наслідки:

–        nвироблення додаткового продукту за той час, на який nподовжено життя людей та зниженню їхньої захворюваності;

–        nзменшення витрат на соціальне страхування та соціальне nзабезпечення через зниження тимчасової та стійкої втрати працездатності;

–        nдосягнення економії витрат на медичне обслуговування за nрахунок зменшення потреби в ньому.

Отже, зниження nсмертності і захворюваності людей приносить не лише соціальний і медичний, а й nекономічний ефект. Він вимірюється різницею між збитками, які наносять nсмертність і захворюваність до проведення профілактичних і лікувальних заходів nі після  їхнього проведення.

Велике економічне значення має раціональне використання матеріальних ресурсів nсистеми медичної допомоги, передовсім праці медичних працівників та nвикористання ліжкового фонду. Медичні працівники є основним фактором nвиробництва медичних послуг як товару. Існують нормативи трудових затрат nмедичних працівників – число хворих, яке має прийняти лікар чи фельдшер на nамбулаторному прийомі, число хворих, яким щодня має надаватись стаціонарна nдопомога, нормативи обстеження і лікування хворих. Ці нормативи розроблені на nпідставі спеціальних наукових досліджень та їхній апробації на практиці. Нормативи nперіодично переглядаються. Отже є змога співставляти фактичну роботу фельдшера nчи лікаря з нормативною і визначати т.з. функцію nмедичного працівника.

Якщо функція не виконується n(менше 100%), це призводить до прямих економічних втрат, адже витрати на nзаробітну платню медичних працівників, комунальні послуги, на обладнання та nінвентар при цьому не зменшуються. Якщо функція значно перевиконується, це теж nнедоцільно, оскільки позначається на якості медичної допомоги і свідчить про nнеобхідність перегляду нормативів. Отже слід прагнути до 100%-ого виконання nфункції, яка призводить до найбільшого економічного і медичного ефекту.

Основні кошти (більше 70%) йдуть nна утримання стаціонарної допомоги. При цьому важливо, щоб ліжка в стаціонарі nбули постійно зайняті хворими, тобто виконували свою функцію. Функція ліжка або його середня зайнятість nвизначається так:

Частка від ділення має складати n340 днів за рік. Це оптимальний показник. Різниця (365-340) у днях цебто 25 днів n– це ті дні, коли ліжко обертається цебто одного хворого змінює інший. Якщо nліжко працює менше 340 днів, тобто не зайняте хворим, лікарня має прямі nекономічні втрати, оскільки усі кошти, окрім асигнувань на медикаментозне nлікування і харчування хворим, все одно витрачаються. Якщо ліжко працює більше n340 днів за рік, це теж погано, бо є свідченням скупченості хворих і nневідповідності їхнього наявного числа потребі. Це негативно позначається на nякості обслуговування хворих. В такому випадку слід уточнити потребу населення nв лікарняних ліжках.

Визначимо потребу в ліжках для nадміністративного сільського району, що має 80 тис. жителів.

Л_с = 80 000 х 20 х 15 n/ 340 х 100 = 706  ліжок

П = 20 % – теперішній відсоток nвідбору людей на госпіталізацію, С = 15 днів – середня тривалість перебування nодного хворого в стаціонарі.

Отже для оптимального nзабезпечення населення цього району в стаціонарній допомозі потрібно 706 ліжок.

Ринок – це спосіб nрозподілу праці. Для раціональної організації виробництва необхідне його планування. nЦе стосується і медичної допомоги. План n– це передбачення майбутнього і обґрунтування шляхів його досягнення.

В умовах ринку nмедичні заклади набувають значно більшої самостійності, ніж за умов nадміністративно-командної системи управління.

Діловий план є документом, який nнацілює керівництво закладу на досягнення конкретних стратегічних цілей щодо nподальшого поліпшення медичної допомоги людям.

Спочатку пишеться вступ. У вступі nвизначається зміст плану, основні завдання, шляхи їхнього здійснення, основна nфінансова інформація і очікувані результати.

Далі описується історія закладу: nумови виникнення, основні етапи пройденого шляху, пояснення, чому заклад став nтаким, яким є тепер.

Наступний розділ ділового плану – nхарактеристика використання стаціонарних і амбулаторних медичних послуг. При nцьому має бути проаналізовано достовірність статистичних даних щодо діяльності nмедичного закладу, виявлено вузькі місця і по можливості вказано шляхи їхнього nусунення.

Далі дається аналіз району nобслуговування медичного закладу, характеристика населення та інших закладів, nрозміщених в районі обслуговування. Тут дається детальний опис демографічній nситуації в районі обслуговування: їхній потребі в медичних послугах та nрозподілу цих послуг між даним закладом та іншими закладами, розміщеними на nтериторії обслуговування. Суттєву роль має детальна характеристика фінансових nможливостей закладу, а саме очікуваних бюджетних асигнувань і поступлень коштів nіз інших джерел, передовсім шляхом страхування самого населення. Важливо в цьому nрозділі плану визначитись із ціною на медичні послуги, прагнучи досягти nнайвищих результатів за найнижчих можливих витрат.

Наступний розділ плану – nміркування щодо реконструкції (оновлення) медичного закладу. Реконструкція має бути nфінансово обґрунтована.

Далі йде економічний аналіз: nспівставлення ціни на медичні послуги з можливими фінансовими витратами nзакладу.

Наступний розділ плану – nстратегічні напрямки і маркетинг. Це дуже важливий розділ плану.

Досі йшлося здебільшого про nсучасний стан закладу, тепер слід заглянути в його майбутнє, обґрунтувати nможливі стратегічні напрямки розвитку. Цей розділ, в свою чергу, складається із nтаких підрозділів:

–        nрозвиток стратегічних спрямувань. Тут проводиться аналіз nз метою встановлення пріоритетності різних цілей, визначаються можливості, nпередовсім фінансові, їхнього досягнення, визначаються сильні і слабкі сторони nінших закладів в районі обслуговування, координується послідовність досягнення nцілей, намічаються заходи щодо роботи із населенням;

–        nплан маркетингу. Тут йдеться про вибір послуг та окремих nпрограм, можливість їхнього виконання з боку медичного персрсоналу, визначення nцін на окремі медичні послуги та інші можливі зміни в процесі реалізації плану, nреклама або широка розгорнута кампанія серед населення щодо необхідності nкористування сучасними медичними послугами;

–        nвиконання плану маркетингу. Він реалізується через окремі nцілеспрямовані кампанії, наприклад, надання акушерської допомоги, швидкої nдопомоги, надання послуг хворим на цукровий діабет тощо. Має здійснюватись nпостійний патронаж за здійсненням цілеспрямованих кампаній.

Наступний розділ плану – nфінансові прогнози. Тут дається детальний список фінансових передбачень і nпрогнозів стосовно використання послуг, можливі ризики, перепони і шляхи nїхнього подолання.

Далі йде план дій закладу. nРозписується детальний план конкретних заходів, які має здійснити медичний nзаклад, термін їхнього виконання і особи, відповідальні за це виконання. Цей nрозділ плану має щоквартально переглядатись, корегуватись і оновлюватись, nвраховуючи поточний хід виконання.

В кінці до ділового плану nдодаються додатки – конкретні розрахунки, пояснення, довідковий матеріал тощо.

Досі складання ділових планів не nстало поширеною практикою в діяльності медичних закладів. Планування поки що nобмежується складанням фінансового плану або бюджету, який ґрунтується на трьох nдокументах: тарифікації, штатному розписі і кошторисі доходів і видатків.

Тарифікація – це документ, nу якому зафіксовано штатні одиниці закладу і розписано їхні оклади, цебто ту nзарплату, яку отримує кожен працівник згідно його кваліфікації, категорії, nзайманої посади, стану роботи тощо.

Штатний розпис – це документ, nякий відображає розподіл числа лікарів, середнього, молодшого і іншого nперсоналу у відповідності з чисельністю населення, яке проживає на території nдіяльності закладу.

Кошторис – це бюджет, nрозписаний по окремим статтям. Це основний плановий фінансовий документ. nСпочатку складається його проект на підставі виконання плану попереднього року, nзмін у тарифікації та штатному розпису.

Кожен медичний заклад надсилає nпроект свого кошторису у четвертому кварталі поточного року в територіальний nорган управління охороною здоров’я (в сільському районі – головному лікарю nцентральної районної лікарні, у місті – управлінню охорони здоров’я). Там nскладається загальний бюджет медичних закладів міста (району), який nспрямовується в міське (районне) фінансове управління. Звідти зведений бюджет nнаправляється в обласне фінансове управління, а зведений бюджет області – в nМіністерство фінансів України. Останнє розглядає ці бюджети, складає державний nбюджет і після його затвердження Верховною Радою спрямовує до областей nконтрольні цифри, які відповідно проходять увесь зворотній шлях аж до медичного nзакладу. Бюджети медичних закладів затверджують сесії районних (міських) рад nнародних депутатів.

Доходи бюджетів медичних закладів nформуються із двох джерел: грошей, nвиділених міським (районним) бюджетом, nі спеціального фонду за рахунок додаткових коштів, які медичний заклад заробляє nсамостійно. Згідно “Закону України про nмісцеве самоврядування” кожен медичний заклад отримав змогу заробити додаткові nкошти шляхом заснування на своїй базі кооперативів, малих підприємств, nакціонерних товариств, ТзОВів, окремих підприємств тощо. Діяльність усіх цих nпідрозділів законодавчо обумовлена і заклад має діяти в межах чинного nзаконодавства.

Доходи бюджету nрозписуються за такими рахунками кошторису:

1.     nрахунок для заробітної плати. На нього переказуються nкошти для виплачування плати працівникам і нарахування на заробітну плату:

а) збір на обов’язкове державне пенсійне страхування (забезпечення);

б) збір на обов’язкове соціальне страхування;

2.           nпоточний рахунок, який акумулює кошти для витрат на nгосподарські, комунальні, медикаментні потреби та ін.

3.     nрахунок для спеціальних коштів (орендна плата, платні nпослуги).

4.     nсуми за дорученнями (на цьому рахунку акумулюються nспонсорські і благодійні внески). Витрачання коштів за цим рахунком проводиться nна основі “Положення закладу”. “Положення” затверджується кожного року і являє nсобою документ, який визначає на які саме статті видатків використовуватимуться nкошти з даного рахунку. Як правило, заклад має можливість використання цих nгрошей на всі статті (на зарплату, харчування, медикаменти, ремонт тощо).

5.     nчорнобильський рахунок. Кошти на нього виділяються nбезпосередньо з державного бюджету для працівників закладу, які брали участь в nліквідації аварії на ЧАЕС.

Видаткова частина nкошторису включає такі основні пункти:

1) поточні nвидатки:

а) оплата праці nпрацівників бюджетних установ;

б) нарахування nна заробітну плату;

в) придбання nпредметів постачання і матеріалів, утримання бюджетних установ;

г) оплата комунальних nпослуг, енергоносіїв та ін.;

2) капітальні nвидатки:

а) капітальне nбудівництво (придбання);

б) капітальний nремонт, реконструкція;

в) придбання nобладнання і предметів довгострокового використання та ін.;

3) нерозподілені nвидатки;

4) кредитування з nвирахуванням погашення;

5) платежі до nбюджету:

а) податки та nобов’язкові платежі (крім податку на прибуток та податку на додану вартість);

б) податок на nприбуток;

в) податок на додану вартість.

Слід зазначити, nщо кошти, виділені на зарплату, витрачаються лише з даною метою. Керівник не nмає права розпоряджатись ними в інших цілях.

Тепер належне nфінансування отримує фактично лише один пункт видаткової частини кошторису, а nсаме, поточні видатки, серед яких оплата праці працівників та оплата nкомунальних послуг та енергоносіїв. Гроші на інші видатки виділяються nнедостатньо, а на капітальні видатки (капітальне будівництво, ремонт, nреконструкція, придбання обладнання) не виділяється взагалі. Тому це змушує nкерівника шукати додаткові кошти і збільшувати спеціальний фонд.