МИНУЛИЙ ЧАС ДІЄСЛОВА. МАЙБУТНІЙ ЧАС ДІЄСЛОВА.

МИНУЛИЙ ЧАС ДІЄСЛОВА. МАЙБУТНІЙ ЧАС ДІЄСЛОВА.

ДОКОНАНИЙ І НЕДОКОНАНИЙ ВИД ДІЄСЛОВА

 

 

Дієслово − це самостійна nчастина мови, яка означає дію або стан предмета і відповідає на питання що робити? що зробити?

 

Початковою формою дієслова є nнеозначена форма (інфінітив), яка закінчується на -ти: читати, писати, працювати.

 

В українській мові є три часи nдієслова: теперішній, минулий і майбутній.

 

n

Теперішній час означає дію, яка відбувається постійно або в момент мовлення. Наприклад: Я ходжу в університет кожного дня.                       Я йду в університет.

 

Теперішній час дієслова

 

 

Завдання 1. Прочитайте

 

я пишу – I write/am writing, я пишу

ти пишеш – you write/are writing n(familiar you), ты пишешь

він, вона, воно пише – she nwrites/is writing, он, она, оно пишет

ми пишемо – we write/are writing, мы пишем  

ви пишете – you write/are writing (formal nand plural you), вы пишете

вони пишуть – they write/are writing, они пишут

 

я стою – I stand/am standing, я стою

ти стоїш – you stand/are standing n(familiar you), ты стоишь

він, вона, воно стоїть – she stands/is standing, он, она, оно стоит

ми стоїмо – we stand/are standing, мы стоим

ви стоїте – you stand/are standing (formal nand plural you), вы стоите

вони стоять – they stand/are standing, они стоят

 

я дивлюся – I watch/am watching, я смотрю

ти дивишся – you watch /are watching, ты смотришь

він, вона, воно дивиться – she watches/is watching, он, она, оно nсмотрит

ми дивимося – we watch/are watching, мы смотрим

ви дивитеся – you watch/are watching, вы смотрите

вони дивляться – they watch/are watching, они смотрят

 

Завдання 2. Запишіть дієслова за зразком / Write down the verbs according to the example.

Зразок: сідати (я, ти): я сідаю, ти сідаєш.

 

1. Замовляти (я, він, ми, вони).

2. Сідати (ти, вона, ми, ви).

3. Хотіти (я, він, ви, вони).

4. Йти (ти, я, ми, вони).

 

Завдання n3. Запишіть речення, дієслова в дужках поставте у формі теперішнього часу / Write down the sentences, form the Present Tense of the verbs in brackets.

Зразок: Що вона (робити)? – Що вона робить?

 

1. Що вона (писати)?

2. Що ви (дивитися)?

3. Що він (читати)?

4. Кого він (любити)?

5. Що ми (їсти)?

6. Кого вони (слухати)?

 

Завдання 4. Поставте дієслова у формі теперішнього часу / Form the Present Tense of nthe verbs in brackets.

 

1. Ми (ходити) у магазин. 2. Я n(вчитися) у Тернопільському державному медичному університеті. 3. Вона (їхати) nу тролейбусі. 4. Вони (їсти) печиво. 5. Він (гуляти) у парку. 6. Воно (пити) nмолоко.

 

 

Минулий час дієслова

 

 

Зміна дієслова бути в минулому часі

 

 

Завдання 5. Запишіть дієслова у формі минулого часу

 

Зразок: він писати – він писав.

 

Вона (стояти), ми (гуляти), вони n(читати), він (дивитися), воно (ходити), ти (падати), ви (говорити), він n(сидіти), я (спати).

 

Завдання 6. Прочитайте текст. Усі дієслова напишіть у формі минулого часу

 

Ахмед – мій друг. Він вивчає nукраїнську мову. Ахмед часто відвідує заняття і працює в читальному залі. Після nзанять він виконує домашні завдання. Він добре читає, пише і розмовляє українською мовою. Я дуже nрадий, що в мене такий друг.

 

Завдання 7. Поставте дієслова у формі жіночого роду минулого часу

 

Говорити з другом, дивитися nфільм, їсти морозиво, писати листа, ходити на виставку, прибирати у кімнаті, складати речі, фарбувати nволосся, читати цікавий журнал.

 

Завдання 8. Поставте дієслова у формі чоловічого роду минулого часу

 

Писати листа, думати про батьків, їхати до Києва, зустріти друга, співати пісню, працювати у читальному залі, слухати музику, готуватися до заняття, плавати у басейні.

 

*Завдання 9. Розкажіть про свій вчорашній день. Що Ви робили вчора?

 

1. Я вчора …(відвідувати, працювати, відпочивати)…

2. Зранку я (ходити, їхати, бути, nбігати) …

3. Після занять я (обідати, їсти) n…

4. Потім я (гуляти, читати, nслухати)…

5. Увечері я (готувати, читати, nвиконувати, дивитися)…

 

 

В українській мові розрізняють форми майбутнього часу доконаного і nнедоконаного виду.

Дієслова доконаного nвиду мають просту форму майбутнього часу: що зроблю?– прочитаю, розкажу, принесу.

 

Проста форма майбутнього часу дієслів доконаного виду

 

 

Дієслова недоконаного nвиду мають дві форми майбутнього часу: складну і складену – писатиму, nбуду писати.

 

 

Порівняйте!

 

 

Дієвідмінювання дієслів майбутнього часу

 

 

Завдання 10. nПрочитайте

 

 

я буду говорити – I will speak, я буду говорить

ти будеш говорити – you will speak, ты будешь говорить

він, вона, воно буде говорити – she will speak, он, она, оно будет говорить

ми будемо говорити – we will speak, мы будем говорить

ви будете говорити – you will speak, вы будете говорить

вони будуть говорити – they will speak, они будут говорить

 

я говоритиму – I will speak, я буду говорить

ти говоритимеш –you will nspeak, ты будешь говорить

він, вона, nвоно говоритиме – she will speak, он, она, оно будет говорить

ми говоритимемо – we will nspeak, мы будем говорить

ви говоритимете – you will speak, вы будете говорить

вони говоритимуть – they will speak, они будут говорить

Завдання 11. напишіть дієслова у різних формах майбутнього часу

Гуляти, читати, писати, їсти, nходити, стояти, питати, сидіти, прибирати, хотіти.

 

Завдання 12. nНапишіть речення, вживаючи дієслова минулого і майбутнього часів

 

1. Мій батько працює в лікарні. 2. Галина відвідує nуроки англійської мови. 3. Вони вчаться в університеті. 4. Бабуся готує обід. 5. Таня прибирає в nкімнаті. 6. Ми говоримо українською мовою. 7. Іван читає книжку. 8. Стоматолог лікує зуби. 9. nТерапевт вимірює тиск. 10. Окуліст перевіряє зір. 11. Ірина – медсестра.

 

Дієслова доконаного виду утворюються:

1) за допомогою префіксів про-, при-, nна-, ви-, по-, з- (-с)

Наприклад:

читати (книжку) – прочитати (книжку)

готувати (обід) – приготувати (обід)

писати (лист) – написати (лист)

нести (стільці) – винести (стільці)

дарувати (квіти) – подарувати (квіти)

носити  – зносити

питати – спитати

2) за допомогою суфіксів –и-, -а-:

Наприклад:

виконувати (завдання) – виконати (завдання)

відвідувати (музей) – відвідали (музей)

3) шляхом зміни слів:

Наприклад:

говорити – сказати

брати – взяти

 

Завдання 13. Спишіть і запам’ятайте слова і фрази

 

 

Завдання 14. Подані слова поставте відповідно до питань що робити? що зробити?

Зразок: Що робити?                    Що зробити?

писати                            написати.

 

Летіти, лікувати, вилікувати, піднімати, розповісти, відпочивати, сказати, подарувати, йти, приїхати, давати, дати, летів, везуть, бігати, прийти.

 

Завдання 15. Запишіть дієслова, nутворіть видову пару

Зразок: їхати – приїхати.

 

їхати

 

приїхати

 

Думати, працювати, говорити, мити, піднімати, nчистити, малювати, бігти, летіти, друкувати.

 

Завдання 16. Прочитайте текст

 

 

Нервова система

Роботою органів керує нервова nсистема. Вона є  мережею нервів, яка зв’язує найвіддаленіші nкуточки організму з центром управління – мозком. Мозок одержує інформацію від nорганів чуття – очей, вух, носа, язика і шкіри – у вигляді слабких перших nімпульсів. Ці органи помічають, що відбувається навколо. У відповідь мозок nпосилає команди м’язам, як вони повинні скорочуватись, щоб здійснити потрібний nрух. Крім того, саме мозок є вмістилищем думок, почуттів, переживань і nспогадів.

(З енциклопедії)

 

 

Прочитайте тексти. Перекладіть незнайому лексику.

 

 

Вовчок Марко

 

(1833—1907)

 

 

Народилася nМарко Вовчок (літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської) 10 (22) nгрудня 1833р. в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у nзбіднілій дворянській сім’ї. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові.

 

На nформуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебування в інтелігентних nсім’ях родичів, зокрема батьків Д. І. Писарєва (пізніше — видатного критика й nблизького друга письменниці). В салоні її тітки К. П. Мардовіної в Орлі nзбиралися відомі письменники й фольклористи. Там Марія познайомилася з nмайбутнім своїм чоловіком, українським фольклористом і етнографом О. В. nМарковичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності nКирило-Мефодіївського товариства. Проживаючи в 1851 — 1858 рр. у Чернігові, nКиєві, Немирові на Вінниччині, Марія Олександрівна досконало вивчила життя, nкультуру, мову українського народу. Пізніше у Петербурзі (1859) вона вже як nавтор збірки “Народні оповідання” потрапляє в коло таких літераторів, як Т. nШевченко, І. Тургенев, М. Некрасов, О. Плещеев, О. Писемський, польський поет і nдраматург Едуард Желіговський. По-дружньому прийняв письменницю також гурток nукраїнських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці nВ. Білозерський, М. Костомаров, а також П. Куліш, який ще до того редагував і nвидавав її твори.

 

Під час nперебування в 1859 — 1867 рр. за кордоном (Німеччина, Швейцарія, Італія і nпереважно Франція) Марко Вовчок зустрічається з Д. Менделєєвим, О. Бородіним, nІ. Сєченовим. При сприянні І. Тургенева відбулося її знайомство з О. Герценом, nЛ. Толстим, Жюлем Верном.

 

Особливу nроль у формуванні ідейно-естетичних поглядів Марка Вовчка відіграв М. nДобролюбов. Зустрічалася Марко Вовчок з чеськими письменниками — Й. Фрічем, Я. nНерудою, була близькою до кола польських літераторів і революційних емігрантів. nПисьменниця бере участь у розповсюдженні в Росії революційних видань Герцена, nорганізовує для “Колокола” матеріали політично-викривального характеру.

 

Після nповернення з-за кордону Марко Вовчок зближується з видавцями “Отечественных nзаписок” М. Некрасовим, М. Салтиковим-Щедріним, Г. Єлисеєвим, веде в цьому nжурналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої оригінальні твори й nпереклади.

 

Збірка nперших творів Марка Вовчка, написаних у немирівський період життя, вийшла в nПетербурзі під назвою “Народні оповідання” (1857). У Немирові написані nбільшість її перших оповідань російською мовою (збірка “Рассказы из народного nрусского быта”, 1859), повість “Інститутка”, що її письменниця почала 1858р. в nНемирові, а завершувала наступного року в Петербурзі. Незважаючи на те що до nпершої збірки “Народних оповідань” увійшло одинадцять невеликих творів (серед nних оповідання “Сестра”, “Козачка, “Чумак”, “Одарка”, “Сон”, “Панська воля”, n“Викуп”), вона справила велике враження на літературно-громадську думку. nНайвищого мистецького рівня досягає Марко Вовчок у зображенні трагічної долі nжінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві була найбільш гнобленою, nприниженою й безправною істотою. Цей образ посідає центральне місце в обох nкнижках “Народних оповідань”, а також у “Рассказах из народного русского быта”, n“Інститутці”.

 

У перші роки nпроживання за кордоном закінчені оповідання “Ледащиця”, “Пройдисвіт”, написане nоповідання “Два сини” (1861). Період перебування за кордоном особливо nхарактерний тим, що Марко Вовчок як український прозаїк розробляє жанри nпсихологічної повісті (“Три долі”) й оповідання (“Павло Чорнокрил”, “Не до nпари”), історичної повісті та оповідання для дітей (“Кармелюк”, “Невільничка”, n“Маруся”), створює жанр соціально-побутової казки (“Дев’ять братів і десята nсестриця Галя”), Частина цих творів увійшла до другої збірки “Народних nоповідань” (Петербург, 1862). Активно виступає письменниця в жанрі повісті nросійською мовою: “Жили да были три сестры”, “Червонный король”, “Тюлевая nбаба”, “Глухой городок”. Ряд оповідань і казок, написаних французькою мовою, nМарко Вовчок друкує в паризькому “Журналі виховання і розваги” П.-Ж. Сталя n(Етцеля). На матеріалі французької дійсності письменниця створює художні nнариси, об’єднані назвами “Листи з Парижа” (львівський журнал “Мета”, 1863) і n“Отрывки писем из Парижа” (“Санкт-Петербургские ведомости”, 1864 — 1866).

 

У 1867 — n1878 рр. найяскравіше виявився талант письменниці як російського романіста. Нею nстворено або завершено російські романи “Живая душа”, “Записки причетника”, “В nглуши”, а також повісті “Теплое гнездышко”, “Сельская идиллия” (опубліковані в n“Отечественных записках”), перекладено російською мовою багато творів з nфранцузької, англійської, німецької, польської літератур, зокрема п’ятнадцять nроманів Жюля Верна. Виступає Марко Вовчок і як критик (цикл “Мрачные картины”), nредактор петербурзького журналу “Переводы лучших иностранных писателей” (до nучасті в журналі вона залучає багато жінок-перекладачок).

 

Марко Вовчок nзбагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного оповідання n(“Козачка”, “Одарка”, “Горпина”, “Ледащиця”, “Два сини”), баладного оповідання n(“Чари”, “Максим Гримач”, “Данило Гурч”), соціальної повісті (“Інститутка”), nпсихологічного оповідання й повісті (“Павло Чорнокрил”, “Три долі”), соціальної nказки (“Дев’ять братів і десята сестриця Галя”), художнього нарису (“Листи з nПарижа”).

 

Історичні nповісти та оповідання для дітей “Кармелюк”, “Невільничка”, “Маруся” ще за життя nМарка Вовчка здобули широку популярність. Повість “Маруся”, наприклад, була nперекладена кількома європейськими мовами. В переробленому П.-Ж. Сталем вигляді nвона стала улюбленою дитячою книжкою у Франції, відзначена премією французької nакадемії і рекомендована міністерством освіти Франції для шкільних бібліотек. nНайвизначніша історична повість-казка Марка Вовчка “Кармелюк” написана в 1862 — n1863 рр.

 

У nнемирівський період, у час великого творчого піднесення, Марко Вовчок поряд з nукраїнськими творами пише оповідання російською мовою — “Надежа”, “Маша”, n“Катерина”, “Саша”, “Купеческая дочка”, “Игрушечка”, які ввійшли до збірки n“Рассказы из народного русского быта”. У творчості російською мовою Марко nВовчок виявила себе майстром і великих прозових жанрів, автором проблемних nроманів та повістей (“Червонный король” (1860), “Тюлевая баба” (1861), “Жили да nбыли три сестры” (пізніша назва — “Три сестры”, 1861), “Глухой городок” (1862), n“Живая душа” (1868), “Записки причетника” (1869 — 1870), “Теплое гнездышко” n(1873), “В глуши” (1875), “Отдых в деревне” (1876 — 1899)).

 

З творчістю Марка nВовчка зростає міжнародна роль української літератури. За свідченням Петка nТодорова, проза письменниці у 60 — 70-х рр. XIX ст. мала вирішальний вплив на nрозвиток болгарської белетристики. Твори Марка Вовчка за її життя, починаючи з n1859р., з’являються в чеських, болгарських, польських, сербських, словенських nперекладах, виходять у Франції, Англії, Німеччині, Італії та інших європейських nкраїнах.

 

 

Козачка

Автор – nМарко  Вовчок

 

І

Жив у нас у nселі козак Хмара; багатир був! Що було в його поля, худоби, що всякого добра! nНе дав йому Господь діточок купочки, уродилась дівчинка одна одним, як сонечко nв небі. Випестили її, викохали хорошу й чепурну, і на розум добрий навчили. Уже nшістнадцятий годок минає Олесі, вже й свати почали в хату навертатись. Старі дякують nза ласку, частують, а дочки не змовляють: «Ще нехай погуляє, то буде чим nдівування згадати. Ще не час голівку молоденьку на господарстві клопотати; nнехай погуляє дівчиною».

 

А що вже nженихів було, Боже мій милий! Де вона пройде, то як рій гуде! Та й дівчина ж nбула! Велична, хороша, до всякого привітна й ласкава, і заговорить, і nзасміється, і пожартує; а де вже помітила що незвичайне, то так погляне, наче nхолодною водою зіллє, і одійде собі геть.

 

Жила в nбатька-матері, не знаючи горя, ані лиха. Сказано, як молоде, то й гадок не має; nтільки й думки, як би погулять весело. Да вже як там хороше й розкішно не nжилося, треба було й їй свого лиха одбути. Занедужала перше мати: таки вже nстаренька була; похиріла неділь зо дві та й переставилась. За ненькою й батько nпомер з нудьги та з жалю за вірним подружжям, що з нею молодий вік ізвікував.

 

Осталась nОлеся сиротою. Плакала-плакала, та треба було привикати. Добрі люди її не nзабували: то стара тітка прийде, розважить, то дівчата прибіжать, нащебечуть, а nколи то й за собою витягнуть. Дождали осені. Свати й не переводяться в Олесиній nхаті: одні за двері, другі на поріг. А вона все дякує та одмовляється то тим, nто сим.

– Чому не nйдеш заміж, Олесю? – питає стара тітка. – Женихів у тебе, хвалить Бога, як nцвіту в городі; хоч греблю гати. Чого б то тобі гордувати? Парубки ж у нас – як nорлята: жваві, молоді. І старече серце радується, поглядаючи на їх, а щоб то nмолоде дівоче німіло й до жодного не хибнуло, – я вже й не знаю, який се nтеперечки світ настав.

– nТітко-сердечко! нехай я ще погуляю!

– Пора, nпора, моя дитино! Послухай старечої сувори. Самій тобі веселенько, а вдвох із nлюбим чоловіком іще веселіше буде. А що хазяйствечком будеш клопотатись, того nне бійся: робитимеш не для кого, як для себе; любо буде й поклопотатись. Ти, nдякувати Господові, не кріпачка: твоя праця не загине дурно.

– Не nкріпачка! Нібито вже як кріпачка, то й світ зав’язаний! Живуть же люди.

– Живуть, nОлесю, та таке їх і життя!

– Як пани nдобрі, то й людям добре.

– Та що з nтого, що пани добрі? Які ще паненята будуть! Та й добрим треба годити, і в nдобрих загорюєш для себе хіба три ступні землі на домовину, а в лихих… то nнехай Господь не доводить і чути!.. Годі й згадувати таке!.. Послухайся, Олесю, nта й на весіллі погуляймо! А що вже мені втішно та мило буде, як пощастить тебе nГосподь сім’єю, що коло тебе діточки, як бджілочки коло повного

квіту, nзагудуть!

– Я ще nпогуляю дівчиною, тіточко! – та й годі.

 

 

II

Аж ось шле nсвати Іван Золотаренко. Олеся пошанувала любих гостей і рушники подавала.

 

А сей Іван nЗолотаренко та був кріпак. Такий-то виходився хороший, моторний, і не пізнати nйого, що в гіркому кріпацтві зріс.

 

Догадались nтоді вже всі, кого Олеся дожидала, та так і забурчало по селу, мов у джерелі: n«Як то можна! та де се видано! та хто таке чув, щоб вільна козачка за кріпака nоддавалась!»

 

Почула стара nтітка та й вдарилась об поли руками:

– Бодай же я nне дождала таке чути! Дитино моя, Олесю! схаменись! Та як би жив був твій nбатько або мати, краще б вони тебе в глибокій криниці затопили! Та їх і nкісточки струснуться в землі з великого жаху та жалю! Що се ти задумала? Та се nтобі якісь чари давано!

 

Так то вже nвмовляє стара Олесю, і просить, і плаче.

– Ні вже, nтіточко моя люба, – говорить Олеся, – нічого не поможеться: буду за Йваном!

 

Стара до nПетра Шостозуба. Нема, поїхав у ярмарок. Лихо!.. А той Петро Шостозуб та був nперший чоловік у громаді, – вже старезний такий, Боже! як молоко, білий.

 

До Андрія nҐонти – нема. До Михайла Дідича – нема: усі в ярмарку.

– Ой лиха nмоя година та нещаслива! Кинусь хоч до Опанаса Бобрика!

 

Сей дома nбув. Лежить у садку під грушею, люльку пихкає. Побачивши Олесину тітку: n«Здорові, – каже, – були й Богу милі! Чи не на пожарину біжите?»

– Нехай вам nБог помагає, пане Опанасе! прийшла до вас за радою. Порадьте мене: несподіване nлихо спостигло! Зберіть раду!

– Оце! щоб nто для жінок раду скликати! Вже б то й громада була як синиця без глузду! nЗберіться самі, та яка всіх перекричить, тої і правда буде.

– Ой пане nОпанасе! се не жіночі примхи: велике нещастя нам сталось!

 

Та й nоповістила йому все чисто. Нащо вже веселий, нежурбливий, та й він заклопотався nсим випадком.

– Еге! – nкаже, – що то дурне дівча, сказано вже! Коли й вимага якого лиха, то не другому nкому, тільки собі власне.

– Ходіть, nпане Опанасе; може, вона вас послухає. А не послухає, то звелимо послухати! Ось nі шапка, рушаймо!

 

Ідуть, а на nвсіх улицях люди так і снують, аж не потовпляться, і все до Олесиної хати, – і nстарі, й молоді, і малі навіть собі біжать. Всі вмовляють та просять:

– Не йди за nкріпака, не йди! ЯК ТАКОГО ХОДУ, ТО ЛУЧЧЕ З МОСТУ ТА В ВОДУ!

 

А парубки nоступили хату.

– Не дамо nдівчини, – гукають, – не дамо! Нехай вільна козачка не закріпощається людям на nсміх, а своєму селу на сором!

 

Та що не nвмовляли Олесі, нічого не помоглось. Тільки гірш дівчину засмутили. Слухаючи їх nщирої й розсудливої ради, хоч і одмовляла їм, що не вповає ані на худобу, бо nмає й сама, ані на вільність: «Що, – каже, – по тому, що буде вільний, коли не nбуде любий?» – а проте сльози так з очей і ринуть.

– Тебе, nдівчино, як я бачу, й за рік не переговориш, а за два не переслухаєш, – каже nОпанас Бобрик. – Сказано: жіноцький розум на що добре здатний? От любий, любий, nта й годі! А любого того які обсіли, на се не вважаєш? Та що я маю слова дурно nтратить! Вона й не слухає! Бувайте ж здорові, та, НЕ ПИТАЮЧИ БРОДУ, НЕ СУНЬТЕСЬ nУ ВОДУ, БО ВТОПИТЕСЬ!

Се nзговоривши, потяг старий до своєї господи, під грушу.

 

Далі й люди nпочали розходитись. Осталась в Олесиній хаті тільки стара тітка плачуча.

 

 

III

Вже й ніч nземлю обіймає; зійшов місяць і вдарив ясним промінням по білих хатах. Олеся, nсмутна й неспокійна, одчиняє віконце, дивиться: парубки обсіли кружалом її nхату; інші гомонять, а декотрі понурі сидять і голів не зводять. Подивилась nОлеся, подумала, зачинила віконце і вийшла, а тітка за нею.

 

Стала Олеся nна високому порозі та словами промовляє до козаків:

– Панове nмолодці! – каже, – змалечку зазнаю, що ви були у всякому ділі звичайні й nобачні; не сподівалась я од вас, козаків, таку собі наругу мати! Що ви мене, як nвороги, стережете, в неславу сироту вводите! Коли б із рівним змагались, а то з nбезпомощним дівчам!.. Не заживете собі на

сьому слави, nпанове!

– Не nсподівались і ми, Олександро, – озвавсь, висту¬аючи, огрядний, високий парубок, n– не сподівались, щоб старого Хмари дочка та з кріпаком пойнялася!

– Коли наші nпарубки тобі не до любові, було сказати, – почав другий, козак гарний, як nіскра, – ми б тобі знайшли самі; усю Вкраїну виїздили, та знайшли б!

– Шкода nшукати, коли мені Бог уже послав такого, що й до любові, й до пари. Яка мені nдоля судилась, така й буде, не жалкуватиму ні на кого. Хоч і рік стерегтимете nмене, я на другий оддамся таки не за кого іншого, як за Йвана Золотаренка. nРозходьтесь, панове козаченьки, прошу я вас просьбою, не засмутіть гірше мене, nмолодої! Послухайте моєї тітки, її старечої та розсудливої мови!

– nРозходьтесь, соколи мої ясні! – промовляє стара плачучи. – Вже нашому лиху nнічого, мабуть, не вдієш! Попуст Божий, діти!

Парубки nпогомоніли-погомоніли та й розійшлись.

 

А nЗолотаренкові старости собі розгнівались.

– Сього не nчутно й зроду в добрих людей, – кажуть, – подавали рушники, змовились, – чи nгодиться ж розраджувати? Козаки, а звичаю не знаєте! Ми хоч і кріпаки, та за nсебе вступимось!

– Хто ж і nпорадить сироту, – одказують старі козачки, – як не ми? Се б нам од Бога гріх nбув великий, коли б її не одговоряли од сього лиха. Не послухала – Господь із nнею! Буде гірко каятись нерозумна дівчина, тоді згадає нас!

 

 

IV

Уранці йде nОлеся дружок збирати. Куди не вступить, усюди одмовляють, інші аж плачуть. nКоторих дівчат то матері й не пустили в дружки, которі й самі не пішли, а які і nйдуть, то все зітхаючи та жалуючи Олесі: «Не веселий дівич-вечір у нашої nмолодої!»

 

От і nповінчались; ходять по селу та на весілля запрошують. А тут проти їх саме їдуть nлюди – з ярмарку вертаються. І Петро Шостозуб, і Андрій Ґонта, і Михайло Дідич, nі ще скільки людей. Петро з сивою паровицею рушає попереду. Се був дід дуже nстарий, білий, а проте чуйний, високий і прямий, як явор; очі йому блискучі, як nзорі; іде собі покволом та й питає стрічного чоловіка:

– А що се за nвесілля в нас скоїлось?

– А се, – nкаже той, – покійного Хмари дочка повінчалась із Іваном Золотаренком.

– Із nЗолотаренком? та який же то Золотаренко?

– Кріпак, nпане Петре, от Сухомлинського пана підданий.

 

Засмутився nстарий Шостозуб, дуже засмутився, і не сказав нічого, а другі так і покрикнули nз жалю та з досади.

 

Тут молоді nпорівнялись; треба було вже перше всього привітати їх, як Бог велів. Вони nпоклонились, на весілля просять.

 

Петро підняв nвисоку шапку.

– Боже вам nпомагай! – рече. – Нехай Господь щастить долею, шастям і здоров’ям!

 

Молоді nдякують.

– Просимо ж, nдобродію шановний, на весілля!

– Ні, молода nкнягине, не піду до тебе на весілля: не подобна річ мені, старому, по весіллях nгуляти. Дякую за ласку!

 

А Ґонта nАндрій, чоловік добрячий, тихий був, і каже молодому:

– Ой Іване, nІване Золотаренку! що ти зробив, мій друже! Хіба в тебе розум дівочий, що nвповав на теперішнії часи, а що буде послі, не подумав єси та й запропастив і nдівчину, і все її плем’я! Тим-то, кажуть, сирота: вільно і втопитись.

 

Та й похитав nсивою головою.

– А чому ж nна весіллі не погуляти! – озвавсь Опанас Бобрик, узявшись у боки. – Жаль, та не nвернеться! Хоч погуляймо!

– Стара nнеобачна голово! – каже Петро, – схаменись! Ти б приступив гуляти й там, де nдобрі люди сумують і плачуть вельми!

– Та що ж, nпане-брате! Плачеш-плачеш та й чхнеш!

– Не nзвичайно жартувати, пане Опанасе, – гукнули всі разом, – коли таке діється! Ти nсвою сиву голову пошануй, коли не шануєш козацтва!

– А нуте nлиш, годі вам! От справді, розгримались, як на дурного! Не йти, то й не йти, і nне піду; а дочка козача, треба б і танців козачих; та з вами не зговориш – nшкода!

 

Молоді nстоять і очей не зведуть.

– Нехай же nГосподь дає долю добру і талан. Щоб були здорові, як вода, а багаті, як земля! nІ вік вам довгий, і розум добрий, красні молодята!

Поклонились nстарі та й рушили собі до домівок; а молоді своєю дорогою пішли.

 

Засмутились nголуб’ята. Ізглянулись між собою: він поблід на лиці, в неї очиці отяжіли nслізьми – і пригорнулись одно до одного.

– Кохання nмоє! – озвався він стиха, – така в мене думка, що я тобі світ зав’язав!

– Милий мій, nмоє подружжя дороге! – одповідає Олеся, – що нам Бог дасть, те й буде! аби в nпарі з тобою вік звікувати!

 

 

V

Другого дня nпішли панам поклонитись. Не почула Олеся ні привіту, ні совіту, ані любого та nвеселого погляду не побачила. Пани такі якісь сердиті, а горді – аж nнадимаються. «Будь покірна, – наказують, – та до роботи панської щира!» І nчудно, і сумно було Олесі таке слухати! А далі й страшно стало. Се справдішня nневольниця вона буде!.. І марно її літа молодії перейдуть! Марно пишная краса nзов’яне в щоденній тяжкій роботі – у неволі!..

 

Ідуть до nгосподи улицею, – як же глухо та сумно по селу, Боже милий! Спом’янула Олеся: nбуло, вона в своєму селі йде – той привітає, другий на здоров’я спитає, nдекотрий пожартує, інший стане та свій смуток-жаль повістить; і старі гомонять, nі молоді, й дітвора бубонить. Було тільки сонця краєчок засвітить, уже й бряк, nі дзвяк по селу, рух, стук – живий люд! А тут хто й стрінеться – понурий, nнеговіркий, печаловитий.

 

Свекруха nрада Олесі, як рідній дитині, не знає де її посадити, як пожалувати; та все не nрозвеселить вона Олесиного серденька. Була стара вже, до того ж змучена тяжкою nпрацею та недостатками; то й веселої мови од неї не почула молода невістка. То nрозкаже яку пригоду людську, то на своє безщастя плачеться, тільки й добрить, nщо той світ, ніби вже в сьому пишному, красному світові нема ні добра, ні nкраси, ані правди.

 

Коли б хоч з nчоловіком словечко перемовити, так не вирве й годинки вільної: то те він робить, nто те, то йде, то їде, як гість додому навертає.

 

Та що далі, nто все гірше. Почав пан хату одмагати: десь прикупив сім’ю людей, то треба було nхати. «Ти, – каже Золотаренкові, – йди у двір; у тебе невелика сім’я, а схочеш, nто й сам собі збудуєш: ти багату взяв».

 

Перетягли їх nу двір, а тут Бог дав дитинку, хлопчик народився. Пригорнула Олеся синятко до nсерця, облили її дрібнії сльози. «Сину мій! дитя моє кохане! погуляв би ти в nсвіті, полюбував красу і пишність світову, дознав би втіхи й розкоші сьогосвітньої, nта гіркая твоя неволя буде! Ще в сповиточку загримають тебе, змалечу nзастукають, – не розів’єшся, дорогий мій квіте, ізв’янеш у зеленочку!»

 

 

VI

Живе Олеся nрік, і другий, і третій, і четвертий. Благословив господь діточками: три сини – nяк три соколи. А що попомучилась вона, що сліз повипивала над ними, – Мати nБожа! Сказано, у дитини заболить пучка, а в матері серце. Іде на панщину, nмусить їх кидать, а дітки – одно не говорить, друге не ходить, а третє не вміє nсидіти, – дрібненькі, догледіти нікому, бо стару свекруху того ж таки року, як nОлеся оддалась, поховали. Пересумує день у роботі, увечері біжить – що там мої nдіточки, як? А серце мре, непевна вона, чи діток застане живих і здорових. Хіба nтаке не бувало, що в одної жінки разом два сини втопились, граючись коло ставу nна березі?

 

Підросли nдіти, збулась сього клопоту, так друге лихо приспіло: то пан Семенка, то паничі nЙвася шпирують – не догодив, то пані гримає на Тишка – біг коло неї, не nвклонився. Що дня божого діточки її, як бубон, збиті. А хоч коли й мине день nбез карності, все неспокійно, все серце смутиться, все горя та лиха nсподівається.

 

Тільки що nдіти літ стали доходити, що вже матері і втіха, і поміч, позабирали їх до nпокоїв. З того часу не було веселої минути, ані спокійного спання Олесі: і nвдень і вночі перед очима чорнявії хлопченята, потомлені, поблідлі, nпривиджуються: самі в покою сидять мовчки, без гуку, без гомону, без забавок, nтихенько; аби поворушились, аби словечко між собою заговорили, зараз пани й nгримнуть: «Що там за гомін! Ось я навчу вас тихо сидіти!» Сполохнуться nголуб’яточка та й стихнуть.

 

Що дня nбожого умивається Олеся дрібними сльозами: «діточки мої! квіти мої! пов’яли ви nв зеленочку!»

 

Яке було nдобро, продали, а гроші розкотились. Чи мало ж на таку сім’ю треба? А пані не дає nнічого, та ще й гнівається. «Ти, – каже, – повинна своє мати: ти багатого nбатька, є всього доволі! Коли тобі жалко дітей, то зодягай сама, а в мене й без nвас багато розходу».

 

Чоловік з nнудьги зовсім занепав здоров’ям, отупів якось, нічого йому не страшно, не nбоязко, не болізно стало; а перво з великого жалю так, було, й обмирає. Не один nраз Олеся благає його, було, слізьми пожалувати діток, не губити їх, як він у nвеликому горі, не пам’ятаючи себе, стрімголов, було, кидається з хати, блідий, nочі блищать, такий, що й подивитись на його страшно, – та любими словами, nласкою і вгамує його, що було обійме її й діток, до себе пригорне та й nрозіллється слізьми.

 

 

VII

Якось nгорювали вкупі, коли знеобачка лихо наринулось, та щонайтяжче: став пан у nдорогу ладитись, аж у Москву, і Йвана Золотаренка за собою брав. І не nпросились, бо такий жорстокий був, немилосердний, що дурно й голову було nклонити.

– Діти мої! n– прощається Іван, – прощайте, соколи мої ясні! Шануйте матір, любітесь із nсобою, нікого не кривдіть… прощайте, діточки мої любії! Жінко моя кохана! не nпоминай лихом мене, безщасного, що втопив тебе в безодню та й покидаю. nОділлються мені твої сльози!

 

Олеся й не nплаче, стоїть біла, як хустка, не зведе очей з Івана, не випускає його із своїх nрук. А тут пан кричить: «Хутко, хутко!» Пригорнув Іван до серця Олесю востаннє nта й побіг. Тоді Олеся, як до пам’яті прийшла, схопилась – уже нема, далеко; nтільки пил слідом клубочиться, а коло неї діти плачуть.

– Діти мої! n– скрикнула, – діти мої! тепер нема в вас жодного оборонця, нема помагача, nсамі-самісінькі зостались у світі!

 

І справді, nбуло хоч гляне в любії очі, щире слово почує, пригорнеться до його, посумують nукупі, все було легше, як мала коло себе прихильну душу, вірне серце; а то nзосталась, як та билина в полі! В селі хоч і не без добрих людей, та кожний із nсвоєю напастю змагається, свою біду оплакує. Звісно вже, панському не те, то nдруге, а допече; то ніколи чужим лихом бідкатись. Хіба стара тітка прибіжить. nВже стара така, зморщена, як сухе яблучко, а все тупає та гомонить, – то хіба nвона приплететься та поплаче з Олесею, поблагословить її діточок.

 

Так-то nпроживає Олеся, працюючи без спочинку, без утоми; так і рік цілий минув, як nодна година. Все на панщині, в роботі. Пані така, що й одпочити не дасть: роби nта й роби! Де вони на роботі, і вона туди вийде, і столичок за нею винесуть; nсяде та все картами розкидає: се вже у неї перва була забавка. Сидить, тільки nочима поводить та вигукує: «Робіть діло! робіть! не лінуйтеся!»

 

Якось-то nвирвалась Олеся, пішла до тітки одвідати стару в недузі; а того дня був у селі nярмарок. Бачила Олеся своїх подружок: які ж то молодиці стали! Так-то убрані nгарно, а пишняться, як повні рожі, і чоловіки коло їх, і діточки: которе nкоником грається, которе орішками пересипає, а більшенькі новими чобітьми nрипають і весело кожному в вічі поглядають. Олеся стоїть у старій свитині, nстоїть сама-одна, розлучено її з чоловіком, діточки її стомили ніженьки, nзаклопотали головочку, годячи панському плем’ю, як лихій болячці. Нема в їх ні nзабавок, ані іграшок дитячих, нема й одежинки про святий празник; і мати nвернеться – нічого не принесе, щоб їх звеселити, щоб утішити своїх діток! nТакі-то думки взяли Олесю; а до неї підійде то Ганна, то Мотря, то Явдоха, все nзнайомі, ще дівчатами гуляли; і говорять до неї привітно, і про діток nрозпитують; та бубличка їм дає, друга маківничка.

– Спасибі, nспасибі, – вимовляє Олеся, обливаючись сльозами. – Як ви мене не забули, то nнехай вас Бог не забуде!

 

 

VIII

Минув і nдругий рік – од чоловіка нема вісток, як у воду впав. Сумувала Олеся, сумувала, nта надумала до панії йти, бо їй частенько листи шлють.

 

Ввійшла до nпокою; пані сидить і гадає на картах, не помітила її приходу. Глянула Олеся nколо себе: се той самий покой з дзиґарями, де вона була молодою, убрана, nуквітчана, сама – як квіточка свіжа, а теперечки?.. Боже мій милий! Чи се ж nвона? Стоїть якась постара, замучена молодиця, печаловита, боязлива… Усе nзгадалося Олесі: «Пропав мій вік молоденький!»

 

Кланяється:

– Пані nмилостива! будьте ласкаві, скажіть мені, що мій чоловік на чужині, як проживає?

– Боже мій, n– скрикнула пані, – збавила мені усе гадання! Бодай ти добра не діждала! Чого в nвічі лізеш? Чого тобі треба?

– Маєте од nпана листи… що там мій чоловік, Іван?

– Яка nрозумна! Хіба це панові нічого більш і писати, як про твого чоловіка, га? Що nвін? та як він? Служить, та й годі!

– Чи привик, nпані милостива, чи здоровий?

 

Ввійшли nпаничі, слухають та й оскиряються, а пані аж зареготала.

– Та що ти nсобі думаєш! – покрикнула на Олесю, – пан буде мені писати, чи здоровий твій nчоловік! Мабуть, ти п’яна або зроду така навіжена. Йди собі геть, іди! Виженіть nїї!

 

Паничі nкинулись обоє та й випхнули її за двері.

«Вже не nпобачу Йвана і не почую про його, – думає Олеся. – У нещасливу годину позналися nй покохалися!»

 

Коли так неділь nу дві або в три прийшов лист од Івана. «Чи живі, чи здорові, – пише, – діти мої nлюбії, і ти, жінко кохана? А я то все хворію; вже б і помер, та зміцняє мене nнадія вас побачити і свою рідну Вкраїну. Як то ви живете-проживаєте? Шануйте nматір, коханії сини мої, любітеся щиро! Нехай Господь вас усіх благословить! nНічого мені вам гостинця послати: хоч я й ходжу у срібних ґудзиках, а проте nнічого не маю. Часом пан у гостині сидить, то я голодати мушу, як не нагодують nдобрі люди. Що й казати! КОМУ НЕ БУЛО ДОБРА ЗМАЛКУ, НЕ БУДЕ Й ДО ОСТАНКУ!»

 

– Таке й nтобі щастя, як мені, Іване мій! – каже Олеся, плачучи. – Коли б же я була nписьменна, я б до тебе безконечником листи писала, щодня посилала, а теперечки nкомусь треба поклонитись та попросити. Чи напише ж так сумно й щиро, як моє nсерденько чує?

 

Пішла до nдяка просити.

– Добре, – nкаже дяк, – я напишу, а що мені за те буде?

 

Глянула вона nна його: червоний такий, пикатий, веселий; мабуть, гуляти любить і горілку nвживає: нема надії, щоб поцінно взяв.

– А що ви, nдобродію, схочете? – питає.

– А що я nхочу? Даси два золотих і кварту горілки?

– Добродію! nбудьте ж ласкаві…

– То йди до nінших, а нас не руш!

– Пишіть, nпишіть уже, Господь із вами! Він нашого листа дожидає…

 

Почала nказати, а дяк пише. Більш вона сліз вилила, як словами промовила, та так-то nсумує бідна, що дяк тільки головою трясе, а далі й каже:

– Чуєте, nмолодице! Дасте мені дві двадцятки і кварту горілки?

– Ой nдобродію! та будьте ж милостиві, треба ще писати… іще не все я проказала.

– Я напишу, nнапишу… годі… а ти не принось двох двадцяток, не треба!

– Як же, nдобродію? Що ж ви візьмете?

– Нічого! – nкрикнув дяк ніби з досади, та зараз стих і каже: – Скінчу, та ходім вип’ємо по nчарці з горя та з лиха.

– Дякую за nвашу ласку, добродію, а пити не хочу. Нехай Мати Божа дає вам і долю добру, і nздоров’я! Спасибі вам.

– Та давай nуже, молодице, я твій лист по почті пущу. Де тобі справлятись!

– А що треба nза се дати?

– Нічого. nЛюди знакомі, то й так візьмуть.

 

IX

Послав дяк nдо Йвана лист, та невідомо, чи бідолаха його бачив, бо хутко прийшла звістка од nпана, що Йван помер. Та ще писав, щоб слали до його старшого панича і якого там nхлопця услугувати. А меншого панича звелів на столицю виправляти.

 

Почався nклопіт у дворі, збирають паничів у дорогу. Стали й слуг їм вибирати. Якраз напали nна Золотаренків. Казали Олександру покликати. Тільки тоді й згадали про неї, а nто ніхто й не спом’янув, яку їй Господь велику тугу послав.

 

Прийшла nвона; пані й каже:

– Збирай nсинів у дорогу, з паничами поїдуть.

 

А вона nстоїть, дивиться панії в вічі, наче не розуміє; тільки зблідла як крейда.

Пані nрозсердилась:

– Що ти, nглуха, – кричить, – чи німа?..

 

Упала nнещаслива, не зможе й словечка вимовити, тільки руки здіймає ридаючи.

 

Як nрозлютується пані, як накинеться на неї!

– Та я тобі nй те, й те зроблю!

 

Так-то вже nнапустилась пані, неначе вона яку велику шкоду вчинила – свою рідну дитину nпожалувала, що вже сам Господь звелів своїх діток жалувати, а її зганили, й nобідили, і з покоїв вигнали! Що чуло її серце змучене, ніхто того не знав, nніхто й не спитав.

 

Треба синів nна чужину зряжати. Чи вернуться вони стару неньку поховати, чи, може, як їх nбатенько, самі там поляжуть, що й голівки ніхто не оплаче! А може, зледащіють nїї діточки, її соколи ясні, що тепер виряджає хороших, добрих і щирих, а nдоведеться, може, таких побачити, що бодай не діждати нікому! Хто їх порадить? nХто на розум добрий навчить? А тут ще недостатки та нужда гіркая, що ні з чим і nвирядити: ні сорочечки, ні одежинки годящої. Що було, останнє яке добро, – nпродала, діток наділила і на смерть собі нічого не оставила.

 

Востаннє nспочили сини, а вона пильнує, а вона пильнує цілу ніч над ними, тихо та гірко nплачучи. Останню нічку ночують! Скільки-то часу мине, поки вона знов побачить nлюбих хлоп’ят, та чи ще коли побачить!

 

От уже й nсонечко сходить… дзвякнув дзвінок… Веде Олександра діток, обливаючись nсльозами, та все тільки благословляє їх та хрестить…

– Паничики! n– промовила до паничів, кланяючись у землю, – будьте милостиві до моїх хлопців!

 

А паничі й nодвернулись.

– Мати Божа! n– крикнула Олександра, ридаючи, – я тобі своїх діток уручаю!.. Сини мої, сини nмої… – та й ввалилась, як трава на гостру косу.

 

 

X

Коли кому nвік нещасливий, то й довгий, кажуть; так і Олександрі: прогорювала ще скільки nліт сама з малим Тишком. Про старших синів і чутки нема; може, що й пишуть nпаничі, так пані не каже.

 

Пані тим nчасом село продала та переїхала у місто жити. За нею й Олександра мусила їхати, nі там ще скільки людей. Якби хто знав або схотів її наставить, то вона вдовою nбула б ізнов на волі, некріпачка; та що вже тепер по тій волі!

 

Олександра nтак занепала здоров’ям, що й робити нездужає, а пані гнівається: «Дурно, – nкаже, – хліб мій їси!» А далі так уже розлютувалась: «Іди собі, – каже, – куди nхочеш. Коли ти робити не здужаєш, то й їсти не проси. Йди собі з двора й хлопця nбери!»

 

Вийшла nОлександра з панського подвір’я і Тишка за собою вивела. «О, – каже, – панське nдворище! бодай нічого доброго зроду-віку в тебе не вступило!»

 

Пішла nнайматься; та щось із тиждень попід тином ночувала, поки собі місто знайшла в nякогось коваля. А сей коваль такий, що хоч би й паном йому бути, лихий та nсварливий, Господи милосердний! І жінку лає, і дочку; а як сп’янчиться, то всі nвікном утікають: зараз битись! Та ще й кричить:

– А чому nмені жінку не бити або кого іншого? треба всіх бити, бо й мене бито!

– Хіба я nтому винна? – плаче жінка.

– А як же не nвинна? одно за одного мусить одвічати!

Отакого nковаля викували!

 

Коли б хто nпобачив: несе, було, на гору відра з водою стара, убога жінка, а за нею nчорнявий обшарпаний хлопчик скаче, – чи пізнав би хто Олександру, багату nкозачку, пишну дівчину?

 

Не послужила nй місяця – занедужала; жене коваль з хати. Куди йти? Поплелась у панський двір; nтільки що в браму вступає, а пані й стрічає її лихими словами:

– Що, – nкаже, – згодувала собі синка злодія! Обкрав твій Семенко панича! Та підожди nлишень, підожди! А ти чого прийшла? Нездужаєш? Женіть її з двора, женіть!..

 

Вивели nОлександру з подвір’я та й кинули під тином без помочі, саму із малим Тишком. nПлаче біднесенький хлопчик, плаче!

– Боже ж мій nмилий! мій Семенко злодій!.. Ой Семеночку, Семеночку! дитино моя добра й щира! nЯково-то мені чути таке про тебе!.. Батько ж тобі наказував… Синку ж мій nнещасливий! спом’яни свою неньку стару!..

 

А Тишко, не nрозуміючи, обійма її та все вмовляє:

– Не журіться, nмамо, не плачте, Семенко вернеться. І Семенко, і Йвась, обоє приїдуть…

Та вмовляючи nненьку, й заснув коло неї.

 

 

XI

Благословилося nна світ; прокинувсь Тишко та й пішов просити… Дивиться Олександра, як її nдитина рученята простягає до людей; як хто копієчку дасть, хто бублика, інший nчорняву головку погладить, а інший одіпхне – все бачить Олександра.

 

Коли ось nпідійшов якийсь муж до неї та й питає, чого тут лежить, чия вона. Розпитався nпро все. «Ходім, – каже, – до мене, поки одужаєш», – і провів її до своєї nгосподи з Тишком.

 

Він жив собі nз ненькою вкупі; удовець був і дитиночку мав маленьку, дочку. Вони міські були, nміщани, і заможні – всього було досхочу. А що вже добрячі, то нічого й казати! nЗа тиждень Тишко налився, як червоне яблучко, так і качається по дворі. nОлександра то не натішиться – одужала, помолодшала.

– Наймись у nнас дитини доглядати, – кажуть їй, а вона й душею радіє. Найнялась. Живе в їх nтихо й спокійно; усе б добре, та думки про Семенка її сушать…

– Е-е, – nкаже хазяїн, – чого журитись? Може, ще не така біда, як ти думаєш. Розпитайся, nде він служить. Як у панича, то, має бути, панич простив.

 

Увечері nнишком, щоб пані не побачила, пішла Олександра й розпитала двірських людей.

– Тільки й nчули, – кажуть, – що дуже твого Семенка катували, а таки зоставив панич при nсобі його,

– А що? – nпитає хазяїн.

– Та добрі nвісті, паночку, – каже Олександра, плачучи, – кращих не почую.

– Годі nплакати, небого! Паничі не вікуватимуть та чужині, приїдуть, і синів побачиш. nТа придбай їм що небудь, щоб дякували матері.

 

А вона вже й nскриньку купила, пошила калиточку та все складає туди гроші. «Се моїм діточкам nбуде!» – думає.

 

Прийде nхазяїн з торгу, то, було, й кличе:

 

– А йди nлишень, небого! ось тобі новенький карбованець, поміняймось на старого.

 

Біжить Олександра, nміняється, дякує йому, Боже як! та радіє, як та мала дитина. Полюбує новенькими nгрошима, що так аж сяють, і сховає знов діточкам.

 

Треба nхазяїну кудись далеко на хутір виїздити; кличе Олександру з собою. Та як би то nпані пустила!

 

Їде до nпанії, щоб бумагу їй дала; а пані:

– Не хочу я, nне дам тобі бумаги і їхати не пущу. Ти повинна мені платити. Скільки береш?

– Два рублі nв місяць, пані.

– То й плати nмені два рублі в місяць, так пущу.

– Треба ж nмені зодягнутись самій і хлопця зодягнути.

– А мені треба nще й більш од тебе. Ти яку-небудь свитину накинеш та й байдуже, а нам треба nжити по-людськи. Як не даси двох рублів, то й не пущу!

 

І не nпустила.

– Дай уже їй nдва рублі, – каже хазяїн, – а ми тебе ие обідимо.

 

Так пані вже nкаже:

– Хочу три nрублі, та, може, й за три ще не одпущу.

 

Уже й сам nхазяїн ходив, просив.

– Не хочу та nй не хочу!

 

Сам і поїхав nна хутір.

– Бодай, – nкаже, – таких і не знати, й не бачити, як твоя пані.

 

 

XII

Знов забрала nв двір Олександру. Тишка взяла до покоїв, а до матері, було, й не пустить, хіба nнишком прибіжить на годинку.

 

Вже тяжко nнездужала бідна Олександра; лежала сама, і води нікому подать; лежала й смерті nдожидала. Не було нікого коло неї, тільки старий недужий ключар панський сидів nу хаті.

– Братіку nмій ласкавий! – промовила Олеся, – покличте Тишка, нехай я поблагословлю свою nдитину: уже мені Господь смерть посилає…

– Нема nвашого Тишка, сестро: я бачив, за панією поїхав.

– Нехай же nйого Мати Божа поблагословить! – зговорила плачучи. – Дитя моє кохане!.. Діти nмої, діти! Є вас, ЯК ЦВІТУ, ПО ВСЬОМУ СВІТУ, тільки вас коло матері нема nпотомлені віка звести! Викохала я вас лихим людям на поталу… Де ж ви, мої nголуб’ятка! мої соколи ясні?

 

Якось старий nключар змігся та людей закликав. Увійшли люди в хату. Вона глянула:

– Підведіть nмене, добрі люди!

Підвели її; nзняла вона з себе калиточку в шиї та й дала їм:

– Се моїм nдіткам… шість карбованців… оддайте… Хто має божу душу, навчайте мого nТишка на все добре!.. Не обіжайте бідного сироту (а слізьми так і nзрошається)… будьте до його милостиві!.. Смерть мене постигає саму… nВикохала собі трьох синів милих, як трьох голубів сивих… та нема й одного nколо мене… Сини мої! діти мої!..

 

Та як жила nплачучи, так і вмерла плачучи.

 

А пані така, nщо й поховати добре не хотіла, не то пом’янути. Двірські люди самі й поховали, nі пом’янули нещасливу.

 

 

Інститутка

 

(уривки із повісті)

Автор – nМарко Вовчок

 

 

І

 

Героїня nоповіданні, Устина, розповідає, що зроду вона вдалася веселою. Навіть якщо nбили, то бува заплаче, а потім роздумається — і знов сміється.

Коли сироті nвиповнилося десять років, її віддали у двір до пані. Стара пані була тихенька, nледве ходила, а коли говорила, то було важко зрозуміти, що вона каже; вночі ж nлежала та все охала. Жили при ній спокійно, тільки стара нікуди не пускала з nдвору, хіба вже на свято до церкви.

Аж ось nприйшов лист, в якому онука пані, що навчалася в Києві в інституті, писала, щоб nприїжджали забирати її додому.

«Мати Божа! nУвесь будинок зворухнувся: білити, мити, прибирати!.. Панночки сподіваємось! nПанночка буде!»

Стара пані nнемов одужала, стала ходити, виглядати у кожне віконце. Дівчат посилала за село nвиглядати панночку. Яке це було щастя — відчути себе на волі і спокійно дихати!

 

II

 

«Дождали nпанночки, приїхала… І що ж то за хороша з лиця була! І в кого вона така nвродилася! Здається, і не змалювати такої кралі!..» Стара пані не могла на неї nнадивитися, усе цілувала та милувала.

Посадила nїсти та, пропонуючи онучці різні напої та наїдки, розпитувала, як їй жилося в nКиєві.

А панночка nодказала: «Добре вам, бабуню, було тут жити на волі, а що я витерпіла за тим nученням!.. І не нагадуйте мені його ніколи!»

Онучка nрозповіла, як нудно було їй вчитися, а з усіх предметів вона уподобала тільки nте, що вважала за потрібне: танці, музику і французьку мову.

Стара пані зауважила, nщо вчили погано, а гроші брали хороші. Панночка заспівала своїм срібним nголосочком, а потім попросила зовсім розчулену бабусю купити їй модних гарних nубрань. Стара пообіцяла виконати її прохання:

— Ти в мене nбудеш царівна над панночками!

 

III

 

Стара пані nпідвела панночку до дівчат, щоб вона вибрала собі одну з них до послуг. Та nвибрала Устину. Дівчата зажурились, побоюючись за подругу, бо панночка була nдуже непривітна.

Устина nзаспокоїла їх, кажучи, що від долі не втечеш, а втім, як воно буде, ще nневідомо. Сама ж дівчина задумалась.

 

IV

 

І Увечері nУстину покликали розбирати панночку. Зайшовши до неї, вона побачила, що nпанночка стоїть перед дзеркалом і все з себе зриває. Вона сердито запитала nдівчину, де та бігала, і поки Устина її розбирала, весь час нетерпляче nпокрикувала на неї.

Потім nкинулась на ліжко, наказала роззувати, а дізнавшись, що її нова служниця не nвміє завивати волосся, скрикнула: «Яка ж вона дурна!» — і відіслала геть.

Прийшла nУстина від панночки, а дівчата стали запитувати, яка ж вона. Устина сказала їм nпро себе, що дурна, бо не вміє «кіс ізвивати».

 

V

 

Другого дня nпанночка проснулась рано—ранесенько, прибралась, обійшла все подвір’я, садок і nстала питати свою бабусю, коли вже вони поїдуть у гості або коли гостей до себе nзапросять.

Стала стара nпані готуватися до гостей. Дістала зі скринь оксамити та шовки, стали країти та nприміряти на панночку. А вона така радісна та весела, і все бігає до дзеркала nта любується.

Бувало, nсидять вони разом зі старою та говорять про те, як панночку віддадуть за князя nчи за графа. Панночка зітхала, що й досі в них нікого не було, а стара пані nсказала їй, щоб зачекала, бо невдовзі «наїде такого, що й не потовплються».

 

VI

 

Нарешті nгості з’явились. Одні з двору, а другі у двір. Челядь пані клопоталась з ранку nдо вечора, вслуговуючи цим панам. А пани весело гуляли: реготалися, танцювали, nїли, пили.

Паничі все nбіля панночки увивались. Всіх паничів вона добре приймала, для кожного nзнаходила ласкаве слово. І так їздили вони кожного дня. Чи вона їм вже так сподобалась, nчи просто не було більше чим розважатись.

 

VII

 

Потроху nпанночка усе переводила на свій лад — життя і господарство.

Бабусі своїй nнаказала нічого не робити, не плести, бо ще подумають, ніби вона прислужниця.

Убрала її в nчепчик з рябенькими стрічками і посадовила в крісло серед кімнати. Приїдуть nгості — стара пані мусить їх вітати.

«Стара вже nсвітом нудить, а панночка втішається:

— Як славно, nбабусечко, як славно, як у нас велично та пишно!»

 

VIII

 

Дівчат всіх nпосадила гаптувати і сама стала їх вчити. І все перевіряла, чи вони шиють. З nкожним днем панночка ставала сердитішою.

Устина nчимало від неї натерпілась: усе панночці не до вподоби; вона бідну служницю і nщипає, і штирхає, і шпильками коле, і водою зливає.

Одного для nчекали полкових (офіцерів) з міста. Підмели двір, у будинку прибрали. Устині nтреба було зачісувати панночку, і вона ніяк не могла їй догодити. Била її nпанночка, лаяла, обіцяла на шматки розірвати, а потім схопила за шию і трохи не nзадушила. Дівчина знепритомніла і впала біля яблуні. Коли прийшла до тями, nпобачила навколо себе білих, як крейда, дівчат. Панночка одкинулась на nстільчику й плаче, а стара пані щосили лає Устину: як вона насмілилась nрозгнівати панночку.

Дівчата nзанесли Устину в хату і стали оплакувати свою гірку долю.

 

IX

 

Цілу весну nнапували Устину теплим молоком, поки вона одужала. Усіх погнали на панщину. У nхаті було прохолодно й тихо.

Увечері nприходили з панщини втомлені люди, інколи хто-небудь співав сумної пісні.

Дівчата, nзайшовши до Устини, розповідали, що діялось надворі: то одну зі служниць били, nто іншу, і кожна чекала своєї черги.

Казали, що nпанночка запитувала й про Устину: «Чому не йде до свого діла? Що вона ніжиться, nмов пані з Басані?»

 

X

 

Одного ранку nУстину покликали до панночки. Ледве дійшла вона до будинку. А на порозі її nзустріла панночка.

— Чого се ти nніжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобі таку кару вимислю, nщо ти й не бачила й не чула…

І вона стала nкричати так, що страшно було на неї дивитись.

Тільки щось nбуло їй не так, відразу бігла до старої пані і говорила, що її не слухають, не nшанують, та ще й плачуть. Після цього й стара стала всіх лаяти та карати.

 

XI

 

Трохи nспокійніше ставало тільки тоді, коли приїжджали паничі. Панночка виходила до nних така привітна й мила, що не пізнати. Вони за нею упадали, а вона між ними nмов перепеличка звивалась.

Спочатку nстара пані тішилась своїми гостями, потім їй це набридло, бо почали вони між nсобою сваритися. Аж під осінь паничі зникли, бо прийшла « панноччина доля ».

 

XII

 

Почав щодня nвчащати до панночки полковий лікар. Він був тихий, привітний, навіть і на nпанича не схожий. Раніше панночка вже чула про нього: приїжджі панночки казали, nщо цей красень дуже гордий і на жодну з них не хоче й дивитися.

Панночка nвмовила стару пані запросити лікаря до них через полкових, які часто бували в nмаєтку. Полкові обіцяли привезти лікаря.

 

ХІІІ

 

Чекаючи nгостей, панночка гарно вбралась. А стара все бурчала, що не потрібна їм така n«голь», та панночка наче цих слів не чула. Приїхали полкові без лікаря, nсказали, він дякував за ласку, але не мав часу прибути, бо в нього було багато nхворих.

Того ж тижня nзахворіла панночка, охає, стогне. Стара злякалась, послала по лікаря. Панночка nприбралась якнайкраще і стала чекати лікаря в ліжку.

Приїхав, nподивився, розпитав. Сказав, що завтра знову навідається. А коли стара пані nзапитала панночку: «Що, як лікар? Показався як?», то та відповіла: «Гордий,— nкаже,— такий, як пан вельможний… І що він собі думає!»

Лікував—лікував nїї лікар та й закохався, покохала його і панночка. Паничі почули про це і nзникли.

А панночка nстала просити бабусю:

«Як ви мені, nбабюсю, на перешкоді станете — умру!.. І не гомоніть! Не одмовляйте! nЗмилуйтеся!»

Стара тільки nохала.

 

XIV

 

Панське nподвір’я спустіло. Панночка нікого не лає, не б’є, сидить та думає. Тільки nсонечко підійметься, лікар вже й під’їжджає до двору. Цілий день просиджував nбіля неї.

От уже nсватає він панночку. Стара стала журитися.

— Я ж nсподівалася тебе за князя дати, за багача, за вельможного!

Але панночка nвідповідала, що якби він був багатий, то вона б вже давно за нього вийшла. nНікого кращого для неї не було й не буде.

Стала nпанночка сумувати, і коли це помітив молодий, сказала тому, що боїться nлюдського глумління з їхньої вбогості, якщо вони поберуться.

Та й nзаплакала. Він намагався її заспокоїти, а потім обоє почали журитись.

 

XV

 

Любила вона nйого, мабуть, та якось не по-людськи. Вихвалялась перед іншими панночками своєю nвладою над закоханим в неї лікарем, комизилась, трохи не знущалась з нього. А nвін терпів усі її примхи, догоджав їй, перепрошував, благав, ледь не плакав.

Стара пані nтим часом напитала, що в онуччиного нареченого є хутір не дуже далеко за nмістом, який дістався йому у спадок від бездітної тітки. Панночка дуже зраділа nцій звістці.

«Стріла його nвеселенька, привітала любо, а він радіє. Не знає, що то вітають не його,— nхуторець вітають!»

 

XVI

 

На Різдво nвідбулися заручини. Багато гостей наїхало. Панночка була дуже весела, а він nходив і очей з неї не зводив. Гуляли до самого ранку.

Як тільки nнаречений і гості пішли з двору, панночка стала плакати і нарікати на свою n«сирітську долю».

Стара почала nзаспокоювати онуку, пообіцявши віддати їй все своє майно. Панночка відразу nзаспокоїлась і кинулась цілувати бабусю та дякувати їй.

Коли приїхав nнаречений, вона радісно повідомила його, що бабуся дає їм Дубці. Він спокійно nвислухав цю новину і сказав тільки, що коли вона радіє, то й він рад.

 

XVII

 

Повеселіла nпанночка, стала готувати свій посаг, сама до всього бралась. Навезли з міста nшевців, кравців, панночка усе купує та складає. Не було покою і слугам: n«…кому, каже, весілля, а курці — смерть!»

На весілля nпанів наїхало, що гуло у будинку, як у вулику. Цікаві панночки розглядали посаг nі дивувалися з усього. Ледве вже їх всіх збулися.

 

XVIII

 

За такими nклопотами Устині не вдалося попрощатись як слід зі своїми подругами. Тільки nвстигла обійняти старих і малих.

Молодий nприїхав на четверику вороних коней. Візником був плечистий вусатий чоловік.

Пани сіли у nвізок, а Устину посадили ззаду. Візок рушив, надворі був сильний мороз, верби nстояли в інії. Дівчата вибігали на вулицю, прощаючись з Устиною. Коні бігли nшвидко, зникло село, і розкинулась перед дівчиною «безлюдная дороженька».

 

XIX

 

Незабаром nприїхали до міста. Пан звелів зупинити коней коло заїзного двору і повів молоду nу кімнати. Про Устину забули. Аж ось хтось до неї гукнув: «Гей, хорошая, nвродливая!» Дівчина здригнулась, а потім пізнала візника. Він був чорнявий, а nзуби мав білі—білі, як сметана. Назар (так звали візника) запросив Устину разом nпообідати, та вона побоялась піти без дозволу пані.

 

XX

 

Довго nдовелося сидіти Устині, поки вийшли пани. Пан глянув на Устину і сказав, щоб nпішла обідати. Але пані не хотіла чекати. Пан доказував, що дівчина змерзла і nголодна, а пані одказала: «…вони до цього звичені». Пан розгубився та, трохи nпосперечавшись з дружиною, змушений був сісти біля неї у візок. Довго вони nрозмовляли між собою, а ще довше потім мовчали.

 

XXI

 

У сутінки nдоїхали до хутора. У хатах де-не—де світилось. Під’їхали до будинку. На рундуці nстояли люди із світлом і хлібом святим. Вони поклонилися і вітали молодих.

Але пані не nподобалась така зустріч. Вона вихопила у когось із рук свічку і прожогом nкинулась у двері. Люди відскочили від тих дверей, нічого панові й не одмовили.

Пан nзасмучений пішов у дім.

Кімнати були nневеликі, але гарні й чисті. Пані почала плакати та дорікати чоловікові, що в nнього люди запанібрата зі своїм паном, всміхалися до неї, трохи не кинулись її nобнімати. Вона ридала, а чоловік її заспокоював.

— Гляди ж,— nкаже пані,— як ти не будеш по—моєму робити ,то я вмру!

—  Буду, серденько, буду!

 

XXII

 

Устина nпройшла по всіх кімнатах, роздивлялась, але нікого не побачила. Дівчина вийшла nна рундук, стала дивитись на зорі, коли хтось до неї привітався: «Здорова була, nдівчинонько!» Устина оглянулась і побачила високого парубка, який стояв і nвсміхався. Потім спитав, чому вона тут стоїть, мабуть, не знає, куди йти. nУстина відповіла, що якби не знала, то в нього спитала, швидко попрощалась і nпішла до будинку. У відповідь вона почула:

— Бувай nздорова, серденько!

 

XXIII

 

Пани ходили nпо покоях, а молода у кожний куток заглядала і все намагалась по-своєму nвлаштувати. Чоловік їй не суперечив. Потім пан гукнув бабу, яка була в нього nприслугою, але та чомусь забарилась. От пані і стала йому дорікати: мовляв, які nвони в нього порозпушувані. Потім покликала Устину, але дівчина відразу nз’явилася, бо була у сусідній кімнаті.

 

XXIV

 

Тут до nкімнати тихенько увійшла старенька бабуся, аж до землі згорблена; на її nзморщеному обличчі ясніли тільки чорні очі. Вона вклонилась пані і спитала nпана, чого йому треба.

Пані аж з nмісця зірвалась, побачивши таку сміливість. Бабуся спокійно відповіла панові, nякий спитав, де вона була,— пояснила, що допомагала готувати вечерю. Пан, nпобоюючись гніву дружини, все ж не наважився налаяти стару служницю і тільки nзапитав, чи готова вечеря. Бабуся одказала, що готова. Але пані відмовилась nвечеряти і вибігла з кімнати, грюкнувши дверима. Пан сказав, що й він не буде nвечеряти, і суворо наказав старій, щоб йому не доводилось її шукати. Втім вона nтак спокійно одмовила «Добре, паночку!», що він відразу вгамувався.

Бабуся nвклонилась і пішла собі.

 

XXV

 

Пан ходив по nкімнаті, а за стіною плакала пані. «Чого вона плаче?» — сумно промовив він до nсебе. Потім пішов до неї, цілував, вмовляв чималу годину, поки перестала. nВечеряти вона все ж таки відмовилась, бо їй не сподобались слуги пана. На її nдумку, вони поводились із ним, немов родичі.

 

XXVI

 

Сиділа nУстина в дівочій і думала про те, як тепер дівчатам добре живеться без її nпанії. А самій було дуже сумно, бо опинилась у чужій стороні.

Аж ось хтось nпостукав у вікно. Вона попричиняла всі двері, щоб пани не почули, і спитала:

— А хто се nтут?

— Я, nдівчино—горличко.

Устина nсказала, що, мабуть, віконце переплутали, але парубок відповів, що він не помилився. nВідхилилась Устина від вікна, бо боялась, що пани їх почують, а парубок знову: n«Дівчино! Дівчино!»

Тут хтось nпідійшов і спитав, чому це Прокіп стоїть попідвіконню і не йде вечеряти.

 

XXVII

 

Хтось зайшов nу сіни, це була бабуся. Вона ласкаво запросила Устину вечеряти. Дівчина nподякувала і сказала, що піде спитає пані, чи звелить вона іти.

Пани сиділи nукупці і говорили між собою веселенько. Коли Устина увійшла, пані сказала:

—  Чого сунешся?

Дівчина nпопросила дозволу піти повечеряти. Пані відказала:

— Іди собі — nвечеряй!

 

XXVIII

 

Пішла Устина nчерез двір із бабусею. Увійшли в хату, аза столом побачила Назара чорнявого і nжінку його. У печі палав вогонь. На полицях сто-

яли миски — nзелені, червоні, жовті, наче каміння дороге. Усе таке було чисте, прибране, nвеселе.

Запросили до nстолу. Дівчина сіла, озирнулась і побачила, що з кутка на неї задивився той nпарубок.

Дуже славна nбула молодиця Назарова. Звали її Катрею, була вона білявенька, мала голубі очі, nа сама кругленька і свіжа, як яблучко. Вона встигала і коло столу, і коло печі, nі дитину колихати. Катря поставила на стіл галушки.

Назар nморгнув на Устину.

—  Не гріх тому добре повечеряти, хто не обідав!

 

XXIX

 

Чомусь Катря nбула сумна. А Назар сидів та пустував, поблискуючи своїми білими зубами.

Бабуся почала nдопитуватись у дівчини, чи давно служить при молодій панії, а молодичка nсказала, що пані дуже гарна. Стали розказувати про те, який їхній пан хороший, nнікого ніколи не скривдив. Люди хотіли, щоб і пані була такою. Сподівались на nБога.

Молодичка nзапитала:

— Дівчино! nЛиха наша пані молода?

— Недобра!

—  Господи милосердний! — крикнула.— Чуло моє nсерце, чуло!.. Дитино моя! — кинулась до колиски, схилилась над дитиною:— Чи nтого ж я сподівалась, йдучи вільна за панського! Вона вже й оком своїм нас nпожерла!

Катря гірко nзаплакала. Чоловік її заспокоював:

— Чого nлякатись? Треба перш роздивитись.

Парубок nсидів за столом і нічого не говорив, тільки поглядав на Устину.

 

XXX

 

Повечерявши, nпобігла Устина в будинок і почула:

—  На добраніч, дівчино!

—  На добраніч вам! — одказала та й ускочила в nсіни.

Зайшла до nкімнати, а серденько так і б’ється. Стала думати, чому це до неї отой парубок nчіпляється. А який же він хороший! Невідомо, чого душа її бажала: щоб парубок nпід вікном з’явився, чи щоб не приходив.

 

XXXI

 

Минули nтиждень, місяць, півроку. Ніби в хуторі тихо, спокійно. Але якби хто поглянув, nто побачив, що люди прокидались і лягали плачучи. Всі тяжко працювали, всім nмолода пані знайшла «роботу тяжку», «лихо пекуче». Навіть каліки та малі діти в nнеї не гуляли. І все це супроводжувалося таким доріканням та гордуванням, що nбудь—яка справа здавалась каторгою.

Пані була nначе стоока, скрізь все бачила. А коли погляне на кого, то здається, що серце nрукою здавило.

Пани—сусіди nусе її вихваляли, яка вона гарна господиня, яка розумна.

Люди nспочатку надіялись на пана, а потім побачили, що надія ця марна.

«Сказано: nдобрий пан, не б’є, не лає, та нічим і не дбає. Як почне пані обмирати, та nстогнати, та в крик викрикувати, то він руки й ноги її вицілує, і наче і сам nлюдей лає:— А щоб вас! а бодай вас!., от уморять мені друга!»

Назар назвав nпана квачем і зареготав на всю хату. Катря ж дитину візьме на руки і nплаче—плаче.

Прокіп теж nдуже журився. Усе про щось думав із Устиною вже не жартував. Але одного разу nвзяв дівчину за руку, пригорнув і поцілував.

 

XXXII

 

Усі nзмарніли, зів’яли, тільки бабуся не змінилася. Як на неї не кричала пані, вона nходила спокійна, навіть велична.

Людям жилося nсумно, не чути було сміху, голосу людського. У двір ніхто не приходив, хіба що nза ділом.

Якось Устина nбігла з вечері, аж тут перед нею з’явився Прокіп і почав допитуватись, чи nлюбить вона його. Потім обійняв дівчину, приголубив, поцілував, і все лихо nзабулось. Зайшла до будинку, а пані каже: «Чого се так розчервонілась, наче хто nвибив? Чи, може, що вкрала?!»

 

XXXIII

 

З того часу nУстина і Прокіп стали щовечора зустрічатись, бо вдень можна було тільки nпоглянути одне на одного і розійтись.

—  На лихо ви покохались! — каже, було, Катря. А nбабуся говорила:

— Коли вже nпокохала, нехай кохає: то їй судьба така судилася.

 

XXXIV

 

Пані ставала nдедалі лютіша та зліша. Як тільки Устина трохи спізниться чи забариться, одразу nпочинає її лаяти. Спочатку дівчина через це тяжко тужила, а потім все їй стало nбайдуже. Мовчки поплаче, витре сльози і знов весела. Нікому не скаржилась, nзнаючи, що ніхто не допоможе. Прокіп ходив, «наче ніч темна».

Раптом nзанедужала дитина у Катрі, а молодиці треба було і їсти зварити, і на городі nупоратись. Бабуся їй в усьому допомагала, дитину до неї виносила, щоб Катрі nбуло легше. Жінка все хотіла догодити тій пані. Якось заснула вона біля nколиски, прокинулася — до дитини, а дитина вже мертва. Дуже побивалася Катря за nдитиною. Назар намагався заспокоїти її, та і сам став невеселий. Після цього nКатря зовсім занедужала. «Не то щоб робити, вже й по світу ходить нездужає».

Пані почала nдорікати, що вона нічого не робить, і загрожувати їй, а жінка одказала: «Тепер nя вже не боюсь вас! Хоч мене живцем із’їжте тепер!»

 

XXXV

 

Пані погнала nКатрю на панщину. Пан нишком дав їй карбованця, та Катря його не взяла, і гроші nвпали на землю. Ніхто до них не доторкнувся, поки пані побачила і взяла, nдорікаючи панові, що це, певно, він «гроші сіє». Пан нічого не одказав, тільки nпочервонів.

Катря не nсхотіла на світі жити. Щось із нею зробилось після наруги. Бігала по гаях, по nболотах, шукаючи своєї дитини, а потім і втопилась.

Пан nзажурився, а пані його переконала, що Катря була навіжена. Після цього обидва nзаспокоїлись.

 

XXXVI

 

Пани з міста nпривезли москаля за куховара. А він був якийсь чудний. Зварить панам їсти, сам nпообідає, ляже на лаві та свистить, а потім заспіває тоненьким голоском. Іноді nспитає, чи бито, а тоді додасть: «На те служба!»

Назар теж nзмінився. Жартував, але вже не так.

Пані кухаря nдуже хвалила, бо він перед нею стояв, вистромившись як стріла. Кланявся їй nнизенько і йшов собі на лавку. Устині говорив, щоб не горювала: на те вона й nслужба.

Одного разу nПрокіп не витерпів і сказав:

— Воли в nярмі, та йті ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду nтерпіла і не озвалась! Не така в мене вдача! — Я так: або вирятуйся, або nпропади!

—  А в мене така знов удача: утечи! — зареготав nНазар.— Мандрівочка — рідна тіточка.

Москаль nскрикнув, що коли спіймають, лихо буде. Назар з ним не погодився: можуть і не nспіймати.

 

XXXVII

 

Померла стара nпані. їй дуже не хотілося вмирати, вона все святе письмо читала та молитви, nсвічки ставила. Одного разу дівчинка не догледіла, і погасла свічка, так її за nце висікли:

— Ти, nгрішнице, і моєму спасінню шкодиш!

 

XXXVIII

 

Молода пані nдуже сумувала і плакала за старою. Вона стала доказувати чоловікові, що її nтепер обдеруть як липку, а надії на нього у неї немає. «Ти мені не придбаєш, nхіба рознесеш і те, що маємо… Хазяйнуй, доглядай усього, а найперва річ — не nпсуй мені людей». Пан сказав, що все зробить, як їй забажається. Пані хотіла, nщоб коли народиться дитина, кумом у них був тільки полковник. Пан згодився. Та nЇЇ докори і нарікання довели його до того, що він заплакав. Пані стала nцілувати, втішати чоловіка. Сказала, що любить його і досі, але ж треба не nтільки сидіти вкупці, а й хазяйнувати.

Уранці пан nпоїхав до полковника, щоб просити його бути у них кумом.

 

XXXIX

 

Народився у nпанії син. На хрестини наїхало багато гостей. Приїхав і кум— полковник. «Сам nогрядний, кругловидий, червоний, усе вуса закручує правицею, а лівою шаблю nпридержує та плечима все напинається вгору».

Устина nвийшла до Прокопа, аж ось іде веселий пан. Прокіп підійшов до нього і каже:

—  Пане, оддайте за мене дівчину!

— Добре, nбери, Прокопе. Я не бороню. Повінчайтесь, та й живіть собі любенько.

— А пані? — nкаже Прокіп.

Пан наказав, nщоб взялись за руки і йшли за ним. Зайшли до кімнати, де було повно гостей. nПані глянула на Прокопа з Устиною і відвернулась.

Прокіп став nкланятися, просити її. Пан сказав, що вже дав згоду на одруження, і просив її nтакож не боронити:

— Дав нам nГосподь щастя,— нехай і вони щасливі будуть!

Пані все nмовчала і кусала губи. Допомогло тільки втручання полковника та інших гостей, nякі всі визнали, що пара дуже хороша і треба їх одружити. Пані змушена була nзгодитись.

Прокіп з nУстиною вийшли за поріг і кинулися похапцем вінчатися, поки пані їх не nрозлучила. Дуже вона потом гнівалась на пана і сварилась на Устину. Та ту це не nзасмучувало, бо в неї був Прокіп.

 

XL

 

Устина nзалишилась при панії. А вона все їй дорікала, глузливо запитуючи, чи покращало nу заміжжі. Коли сходилися удвох із чоловіком, забувалось усе лихо. Але Прокіп nставав дедалі хмурнішим. Устина доводила йому, що разом їм буде легше біду nперебути. Він погоджувався з нею і усміхався, а вона відчувала себе щасливою, nякщо вдавалося розговорити і розважити коханого.

 

XLІ

 

Так жили до nосені.

Одного дня nтрусили в садку яблука. Прокіп був на яблуні, а Устина з бабусею збирали в nкоші. Бабуся притомилась і сіла відпочити. Аж ось побачили дітвору, яка стояла nпід тином. Бабуся дала по яблуку кожному хлопчикові. Зненацька з’явилась пані і nгримнула на бабусю:

— Ти, nмужичко, моє добро крадеш!.. Злодійка!

—  Я — злодійка?! — вимовила стара… Зблідла, nяк хустка, і очі їй засяли, і сльози покотились.

Бабуся nвиправдовувалась тим, що пан ніколи не боронив пригощати дітей і сам обділяв nяблуками, адже «Бог для всіх родить». І хіба пані мало того, що вони назбирали?

Від цих слів nпані ще більше розлютилась. Вона вчепилась старій у плече, штовхала її, а потім nщосили вдарила по обличчю.

Бабуся nзахиталась. Устина кинулась до неї, а пані вчепилась їй у коси. Прокіп гримнув nна пані: «Годі, пані, годі!» — і схопив її за руки. Вона почала несамовито nкричати, позбігалися люди, прибіг і сам пан. Слухаючи крики і скарги дружини, nпан теж ошаленів і кинувся до Прокопа. Але той понуро озвався:

—  Не підходьте, пане, не підходьте! Пані nзаверещала:

— У москалі nйого, у москалі!.. Тепер і притому городі; зараз і вези його! Пан наказав nзв’язати Прокопу руки.

Той не nпручався, сам руки простяг, навіть всміхнувся. А Назар гукнув до Устини:

—  Чого злякалась? Чого плачеш? Гірше не буде!.. nОт чи буде краще,— не знаю…

 

XLII

 

Прокопа nповели в хату, куди прийшла і Устина. Він сказав дружині, що вона тепер буде nвільна, а на волі ніяке лихо не страшне. Під’їхав візок, повели Прокопа. Устина nсіла до нього на візок, в чім була, і їх повезли до міста. Бабуся благословила nобох. Добре, що пані не побачила, а то б не пустила. Приїхали в місто, nзупинились біля високого будинку. Повели Прокопа до прийому. Назар сидів поруч nі заспокоював Устину. Розважав її, а самого, видно, вже ніхто не міг розважити.

Нарешті nвивели Прокопа. «Серце в Устини замерло, а він був веселий, як на Великдень…»

 

XLIII

 

Залишилась nУстина з чоловіком у місті. Доручили навчати Прокопа військовій науці одному nмоскалеві. Підійшли вони до нього, вклонились і дали трохи грошей. Пішла за nмісто погуляти, а чоловік все запитував Устину, чи добре вона почувається, чи nвідчуває, що вже вільна душа.

Знайшли nхату, що наймалась. А щоб було чим за неї платити, вирішила Устина піти поденно nпрацювати, бо не було в них грошей, та й всі її речі залишилися у панів. nДомовилися з хазяйкою поденно сплачувати їй за хату і перебрались до неї.

 

XLIV

 

Хазяйка була nстаренька, але привітна і дуже говірка удовиця. Все розповідала, ідо сама nзалишилась, як билинка в полі. Коли молоді сиділи любенько удвох, то вона nплакала і над ними. Боялась тільки дядька—москаля, який було зайде та гримне на nнеї.

Рано—вранці nйшла Устина на поденщину. Поверталася пізно. В руці тримала гроші і тому весела nпоспішала додому.

На дорозі nзустрічав її чоловік, любо брав за руку і лагідно запитував, чи дуже втомилась.

 

XLV

 

Якось сиділи nвони з чоловіком увечері. Коли хтось у двері постукав. Це був Назар, який втік nвід панів. Зайшов, привітався. Москаль став крутитись і поглядати на двері, але nНазар, помітивши це, сказав, щоб він не цурався і не пробував його піймати, бо nце однаково, як ловити вітра в полі.

На запитання nУстини, що там у них на хуторі, Назар відповів:

— На вибір nдають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь. Сказав, що бабуся живе nтихенько, кланялась їм.

Хазяйка nзапросила до вечері, і Назар поставив на столі пляшку горілки. Вечеряли, nрозмовляли, а дядько все пив та й пив, поки на стіл схилився. Згодом подивився nна молоде подружжя і сказав:

—  Ой ви, молодята, молодята! Недовго житимете nвкупці!.. Та годі, не журіться!.. Пожили, порозкошували — і буде з вас. Бува й nтаке, що з сповиточку ласки—добра не знаєш — вік вікуєш під палкою… Отак nживи! Без роду, без плем’я, без привіту, без совіту — на всіх розкошах!

Москаль пив nгорілку, сміявся, а в самого сльози котились. Потім упав на лавку і заснув.

Назар став nпрощатися і дав Прокопові п’ять карбованців, сказав, що це братерські, а не nпанські гроші — ними не зажуришся.

Назар пішов nвід них, кажучи: «Тепер я вільний хоч на півроку, з собаками не піймають».

Тільки його nй бачили.

 

XLVI

 

Життя було nнелегке, але любе. Устина і Прокіп легко зітхнули, робили, що хотіли, нікого не nбоялись. Устина раділа з того, що заробляла гроші на себе.

Настала nвесна. Пройшла чутка: москалі виходять у похід. Прокіп заспокоював дружину, nдоводив їй, що вони розлучаються не навіки — він повернеться, і обоє будуть nвільні. Пішли молодята в хутір прощатись. Панів вдома не було, зустріла їх одна nбабуся. Устина обіймала її, як матір рідну, плачучи через те, що стара nзалишається в цьому пеклі.

Поблагословила nвона їх обох, мов дітей рідних. Попрощалися і пішли, довго ще обертаючись. nБабуся стояла на порозі, а навкруги було тихо, сонячно й ясно.

 

XLVII

 

Провела nУстина чоловіка аж до Києва. У Києві залишилась служити, а Прокіп із військом nпішов кудись на Литву.

Чоловік nнаказував Устині не плакати.

Пройшло сім nроків, а молодиця дожидається коханого. Люди казали їй, що у селі всі люди nживі. Про Назара нічого не чути. Устина служить і заробляє. Часом засумує, та nяк згадає, що вільна, так на душі полегшає.

Свого nчоловіка Устина не забуває ні на хвилину і все його згадує, як він її із пекла nвизволив.

«Він чоловік nмій і добродій мій. Поздоров його Мати Божа: я вільна! І ходжу, і говорю, і nдивлюсь — байдуже мені, що й є ті пани у світі!»

 

 

  XXXV

      Прогнала пані Катрю з двора на панщину: nне вважила й на її чоловіка-візнику.

      Пан, нишком од панії, дав їй карбованця nгрошей, та не взяла Катря; він положив їй на плече, – скинула з себе, наче nжабу, ті гроші. Як упав же той карбованець на муріг, – і заліг там, аж зчорнів; nніхто не доторкнувся. Та вже сама пані, походжаючи по двору, вздріла і зняла.

      – Се, певно, ти гроші сієш? – каже на nпана. – Ой, боже мій, боже мій!

      Пан nна те нічого не одказав, тільки зчервонів дуже.

      А Катря не схотіла на світі жити. Щось їй nприключилось після тої наруги. Бігала по гаях, по болотах, шукаючи своєї nдитини, а далі якось і втопилась бідолашна.

      Пан дуже зажурився; а пані:

      – nЧого тобі смутитись не знать чим? Хіба ж ти не помітив по ній, що вона й здавну nнавіжена була! І очі якісь страшні, і заговорить, то все не путнє…

      – І справді, – вхопився пан за те слово, n- не повно в неї ума було!

      Навіжена та й навіжена… Нащо й краще! nПорадились поміж собою такеньки та й спокійненькі собі…

      

      XXXVI

      Згодили якось москаля з міста за nкуховара. То ж бо й був чудний! Як зварить панам їсти, сам пообідає, то ляже на nлаві та все свище, та свище, та свище, та раптом як співоне! – nдзвінко-тоненько, помісь півень кукурікає. Сьому байдуже було наше лихо; nтільки, було, спитає: “Сьогодні бито? – та й додасть: – Іначий і не можна: nна те служба!”

      Назар уже не той став, уже й він якось nпоник, а все жартує:

      – nКоли б мені хоч один день хто послужив, довіку б згадував!

      Пані того куховара дуже хвалить, що nтакий, мовляв, чоловік він хороший, так мене поважає! А він, було, як стоїть nперед панією, то мов стріла вистромиться, руки спустить, очі второпигь на неї: n”Ловив я рябе порося; втекло рябе порося у бур’яни; то я до чорного nпоросяти; вловив чорне порося, ошпарив чорне порося, спік чорне порося…” nТакеньки усе чисто одбубонів і дожидає, що пані йому одкаже; сам тільки очима nлуп-луп!..

      А пані йому раз по раз:

      – Добре! Добре! Усе добре!.. Тільки ти nгляди в мене, – не розледащій між моїми вовкодухами.

      – Ніколи того не всмію, ваше nвисокоблагородіе!,, Вклониться їй низько, вправо, вліво ногами човг! Та і з nхати, та на лаву – і знов свище.

      – nБодай вас! – кажу йому якось. – Коли вже ви перестанете того свисту! Тут горе, nтут напасть, муки живії, а ви…

      – Не горюй, не горюй, дівко! На те вона nслужба називається. Он бач, скільки в мене зубів зосталось… На службі nвтеряв!.. Був у нас копитан… ух!

      Та тільки ухнув.

      – А ти що думала? Як у світі жити? Як nслужити? Як вислужитись? Тебе б’ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти nстій, не моргни!.. І! Крий, боже!

      Зговоривши теє, знов свистіти! А Прокіп з nсерця аж люльку об землю гепнув.

      – Воли в ярмі, та й ті ревуть, а то щоб nдуша християнська всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась! – гримнув nна москаля, аж той свистати перестав. Дивиться на його, як козел на нові nворота. – Не така в мене вдача! – каже Прокіп. -Я так: або вирятуйся, або nпропади!

      – А в мене така знов удача: утечи! – nзареготав Назар. – Мандрівочка-рідна тіточка.

      – Піймають! – скрикнув москаль, nсхопившись. – Піймають – пропав!

      Що там у кого було на серці, а всі nзасміялись.

      – Нe кожний копитан швидкий удасться, – nкаже Назар, – інший побіжить, та й спіткнеться. А ти ось що лучче скажи: куди nвтікати?.. Од якої втік, таку й здибав. Із дранки та вберешся в переперанку… n’

      Та все пани, та все дуки… – заспівав, nяк у дзвін ударив.

      

      XXXVII

      У рік стара пані вмерла. Не хотілось дуже nїй умирати! Усе молитви, святе письмо читала, по церквах молебні правила; nсвічки перед богами невгасимі палали. Якось дівчинка не допильнувала, та nпогасла свічечка, – веліла дівчинку ту висікти: “Ти, грішнице, і моєму nспасінню шкодиш!”

      

      XXXVIII

      Наша пані журилась і плакала за старою nдуже.

      – Вже тепереньки сама я в світі nзосталась! Обдеруть мене тепереньки, як тую липку! Моє око всього не догледить; nа на тебе, – каже панові, – яка мені надія? Ти мені не придбаєш, хіба рознесеш nі те, що маємо. Ти й не думаєш, що хутко вже нам бог дитину дасть. Для дитини, nколи не для мене, схаменись, мій друже! Хазяйнуй, доглядай усього, а найперва nріч – не псуй мені людей.

      – Що се ти, любко, бог з тобою! Отеє знов nусім турбуєшся! Та я все зроблю, що хочеш, усе! Такеньки, було, вмовляє її. nОдного разу хотів він її розважити та й каже:

      – Годі тобі, голубко, клопотатись. Ось nпослухай лишень, що я тобі скажу: я вже кума пригласив.

      – Кого ж ти просив? – перехопила його nпані.

      – Свого товариша. Такий славний чоловік, nдобрий.

      – Боже мій! Я одразу догадалась!.. nЗапросив якесь убожество!.. Та я не хочу сього й чути! Не буде сього! Не буде!

      А сама у плач ревний.

      – Серденько, не плач! – благає пан, – nсерденько, занедужаєш!. Не буде того кума; я його перепрошу, та й кінець. Скажи nтільки мені, кого ти хочеш, того й завітаю.

      – Полковника треба прохати, – от кого!

      – Полковника, то й полковника. Завтра й nпоїду до його. Ну, ізбач мені, любонько, що я тебе засмутив!

      -Ото-то й єсть, що ти мене зовсім не nжалуєш: усе меііе журиш!

      – Голубко моя! – промовив пан стиха, – nпожалуй і ти мене. Ти, знай, сердишся, кричиш, сваришся; а я сподівався…

      Та як заридає!

      Пані до його:

      – Чого се ти, чого?

      За руки його хоче брати; а він затуливсь nобома та ридає-ридає!.. Ледве вже його розговорила, і цілувала вже, і обнімала, nнасилу стишився.

      – Та скажи ж мені, чого се ти заплакав? nНу, скажи! – просить його.

      – І сам не знаю, моя любо, – одказує пан, nніби всміхаючись, – так чогось… Нездужаю трохи. Ти об сьому не думай, а nнасмійсь мені, що я, наче маленький, розплакався.

      А сам зітхнув.

      – Ти, може, думаєш, що я вже тебе не nлюблю? – говорить пані.

      – Ні, любиш.

      – Люблю та ще й як!.. А вкупці не можна nраз у раз сидіти: треба господарювати, моє серце!

      Та й поцілувала його.

      Уранці поїхав пан і полковника завітав у nкуми.

      

      XXXIX

      Народився син у панії. Що тих гостей nнаїхало на хрестини! Обід справили бучний. Кум-полковник вкотив у двір сивими nкіньми, побрязкуючи, подзвякуючи бубонцями. Сам огрядний, кругловидий, nчервоний, усе вуса закручує правицею, а лівою шаблю придержує та плечима все nнапинається вгору.

      Я рада, що мені трошки вільніше, – nвибігла до Прокопа, – стою, розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся nпан, – веселий такий, як ще був за свого женихання з панією.

      – Чого се ви тут стоїте обойко? Що розмовляєте? n- сміється.

      А Прокіп йому:

      – Пане, оддайте за мене дівчину!

      – Добре, бери. Прокопе! Я не бороню. nПовінчайтесь, та й живіть собі любенько.

      – А пані? – каже Прокіп.

      Пан зітхнув і задумався, а далі й каже:

      – Ідіть за мною! Візьми її за руку, nПрокопе!

      Сам пішов у кімнати, а Прокіп веде мене nза ним, стпскаючи мою руку.

       – Любо! – сказав пан, – я оце до тебе nмолодих привів. Чи вподобаєш?

      А тут у кімнаті панів, паній!.. І nполковник поміж усіма, неначе той індик переяславський, походжає та все потроху nпирхає.

      Наша сидить у кріслечку. Зирнула на нас і nодвернулась. Усміх веселий простиг, гнівно на пана згляне й питає:

      – Що се таке?

      Прокіп кланяється, просить.

      – Я вже позволив, – каже пан, – не борони nй ти, моя кохана. Дав нам господь щастя, – нехай і вони щасливі будуть!

      Пані все мовчить та уста гризе. А nполковник і вирветься, й загуде, як на трубі:

      – До пари, бісові діти, до пари! Обоє nхороші! Треба їх звінчати, кумо моя мила. Хочеш заміж, дівко? – питає мене, та nщо хоче моргнути, то й очі заплющить: не моргне, вже несила – випив повно.

      Усі пани за ним підхопили:

      – Одружіть їх, одружіть! Чуєте: кум ваш, nполковник, говорить, що до пари…

      Тоді вже й пані:

      -Та нехай собі!

      Ми й незчулися, як за поріг переступили. nКинулись духом і, не справивши нічогісінько, похапцем звінчалися, щоб ще не nрозлучила нас пані.

      Дуже вона гнівалась на пана:

      -Як ти мене підвів! – дорікає. – Я сього nне можу тобі подарувати, як ти мене підвів!

      – А тобі, – свариться на мене, – тобі nбуде!

      “Нехай уже буде що буде, – думаю, – nта вже ми побралися!” Велико тішить мене, що тепер озватись до його можна nпри людях, глянути на його, що вже – мій!

      

      XL

      Я зосталась при панії, як і була. Ще гірш nнадо мною коверзує вона, ще гірш варить з мене воду та все примовляє:

      – А що? Яково тобі у замужжі? Покращало?

      Як не заговорить чоловік, як не пожалує, nто часом так прийде, що приміг би – крізь землю пішов. А зійдуся з ним, – nвесело й любо; усе лихо забуду. Тільки чоловік мій куди далі, то все хмурніший nходить, аж мені серце болить.

      – Чи ти вже мене не любиш, Прокопе?

      Він пригорне мене та подивиться в вічі nтак-то любо, що чую, наче в мене крила виростають.

      – А чого ж усе смутний, Прокопе?.. От ми nвже тепереньки вкупці навіки.

      – О, моє серденько! Тяжко було без тебе, nа з тобою ще тяжче… Яково-то сподіватись щогодинки в бога – догани тобі та nмуки!.. А боронити – несила… Важко, Усте!

      – Як-небудь і зо мною біду перебудемо, nПрокопе. Як на мене, то все удвійзі легш.

      – А може, й справді так,рибонько!

      Та й усміхнеться і пожалує мене.

      Так-то вже я радію, як розговорю його, nрозважу!

      

      XLI

      Жили ми такеньки з бідою та з журбою до nосені. Тут і зчинилось…

      Одного дня трусили в садку яблука в коші, nа чоловік мій струшує та все з яблуні на мене поглядає то з-за тії гілки, то nз-за тії. Трохи вже й притомилась бабуся, – сіла одпочити.

      – От уже й літечко красне минулося! – nпромовила, – сонечко ще світить, та вже не гріє.

      Сеє кажучи, роздивляється навкруги.

      – Устино-голубко! Адже ото неначе дітвора nз-за ліси визирає? – питає мене.

      Я гляну – аж справді коло тину купка nдіток.

      – А що, дітки? – питає бабуся, – Чого nприйшли, мої соколята?

      Малі мовчать та тільки оком закидають у nкоші з яблуками.

      – Ходіть лишень ближче, хлопченята: я по nяблучку вам дам! – каже на їх бабуся.

      Дітвора так і сипнула в гад. Обступили nстару, як горобці горобину, а стара обділя їх, а стара обділя… Загуготіло, nзагомоніло коло нас: звісно, діти. Коли се зненацька як гримне пані:

      – А то що?

      Перелякались діти. Которі в плач, а хто в nноги, – тільки залопотіло. І в мене серце заколотилось. Бабуся спокійненько nодповіщає:

      – Се, – каже, – я по яблучку діткам дала.

      – Ти дала? Ти сміла? – заверещить nпані(сама аж труситься). – Ти, мужичко, моє добро крадеш!.. Злодійко!

      – Я – злодійка!? – вимовила стара… nЗблідла, як хустка, і очі їй засяли, і сльози покотились.

      – Більш красти не будеш! – кричить пані. n- Я тебе давненько пристерігаю, – аж от коли піймалась… Панські яблука nроздавати!

      – Не крала я зроду-віку мого, пані, – nодмовляе стара вже спокійно, тільки голос її дзвенить. – Пан ніколи не боронив, nсам дітей обділяв. Бог для всіх родить. Подивіться, чи для вашої ж душі мало?

      – Мовчи! – писнула пані, наскакуючи.

      Хруснули віти. З-за зеленого листя nвизирає мій чоловік, та такий у його погляд страшний! Я тільки очима його nблагаю.

      – Злодійка! Злодійка! – картає пані nбабусю, вкогтившись їй у плече, і соває стару, і штовхає.

      – Не по правді мене обмовляєте! Я не nзлодійка, пані! Я вік ізвікувала чесно, пані!

      – Ти ще зо мною заходиш?

      Та зо всього маху, як сокирою, стару по nобличчю!

      Захиталась стара: я кинулась до неї; пані n- до мене; мій чоловік – до панії.

      – Спасибі, моя дитино, – промовляє до nмене бабуся, – Не турбуйся, не гніви панії.

      А пані вже вчепилась у мої коси.

      – Годі, пані, годі! – гримнув чоловік, nсхопивши її за обидві руки. – Цього вже не буде! Годі!

      А пані у гніву, у диві великому, тільки nвикрикує:

      – Що? Як? Га?

      Схаменувшись трохи, до Прокопа. А той nсвоє:

      – Ні, годі!

      Тоді вона у крик. Назбігалися люди, nдивляться. Пан що було в його духу пригнався.

      – Що се?

      Мій чоловік випустив тоді панію з рук.

      – От твої щирії душі! – ледве промовила nпані. – Дякую тобі!.. Та чого ж ти мовчиш? – скрикнула ще голосніш. – Мені мало nрук не вломили, а ти мовчиш!

      – Що се поробилось? – питає пан на всі nсторони у великій тривозі.

      Пані й почала: і обікрала її стара, і всі nхотіли її душі, – такого вже наковчила! Сама і хлипає, і кричить, і клене, що nвже і пан розлютувався. Як кинеться до мого чоловіка.

      – Розбишака!

      – Не підходьте, пане, не підходьте! – nозвався мій понуро.

      – Е, бачу, – каже пан, – тобі тут місця nмало. Постой же: розбишатимешся у москалях – скільки хотя!

      Пані аж верещить-

      – У москалі його, у москалі!.. Тепер і nприйом у городі; зараз і вези його!

      – Візьміть його! – крикнув пан на людей. n- Зв’яжіть йому руки!

      Прокіп не пручався, сам руки простиг, ще nй всміхнувся. А Назар під той гук до мене:

      – Чого злякалась? Чого плачеш? Гірше не nбуде!.. От чи буде краще, – не знаю…

      

      XLII

      Повели Прокопа в хату. Сторожа стоїть nколо дверей. На дворі візок запрягають, Назар запрягає коні під пана. Довго nдумав мій чоловік, – далі каже:

      – Устино! Сядь коло мене!

      – Що ти починив, мій голубе! Що ти nсподіяв! – говорю йому.

      – А що я сподіяв? Будеш вільна, – от що! nБудеш вільна, Устино!

      – Воля, – кажу, – та без тебе! Так мені nгірко стало!..

      – Воля! – покрикне він, – воля!.. Та на nволі і лихо і напасть – ніщо не страшне. На волі я гори потоплю! Акріпаку хоч nяк щаститься, усе добро на лихо стане.

      Аж ось заторохтів на дворі візок. Повели nПрокопа. Я, в чім була, схопилась до його на візок. Стара мене благословляє і nйого:

      – Нехай вам мати божа допомагає, діти! – nА сльози тихі так і біжать з очей ласкавих.

      Помчали нас. Як то ще пані не схаменулась nпро мене, наставляючи на дорогу пана: не пустила б!

      Їдем мовчки, побравшись за руки. Я не nплачу, не журюся, тільки серце моє колотиться, серце моє трепечеться…

      Під’їжджаємо до міста. Пан закурів коло nнас і випередив. В’їхали в місто. Хутко проторохтіли улицями. Коло високого nбудинку стали.

      Випустив Прокіп мою руку:

      – Усте, не журися.

      Повели його до прийому. Я на рундуці nсіла, як на гробовищі.

      – Не вдавайсь у тугу, – каже Назар. – Біс nбіду перебуде: одна мине – десять буде.

      А сам почав уже сивим волосом, як nсніжком, присипатись; розважає мене, а самого, видно вже, що ніхто не розважить.

      Коли виводять мого чоловіка… Боже мій, nсвіте мій! Серце в мене замерло; а він веселий, як на Великдень…

      

      XLIII

      Зосталась я з чоловіком у місті. nПеребігла година тая швидко, як свята іскра спахнула, та довіку не забуду!

      Зараз мого чоловіка приручили дядькові, nмоскалеві істньому, ізучатись військової науки. Дядько був станом високий, очі nчорні; волосся і вус, як щетина, пужаться; ходить прямо; говорить гучно; nповодиться гордо.

      От ми йому кланяємось, а він нічого; nтільки понуро оглядає Прокопа. Дає йому Прокіп гроші:

      – Вибачайте, дядьку, що мало: кріпак не nбагацько розгорює.

      Дядько кашлянув, плюнув:

      – Ходім!

      – Ходім на місто, дружино моя, погуляймо! n- каже мені Прокіп. Та й пішли. Ходимо улицями і заулками, гуляємо собі, а він nпитає:

      – А що, Устино, чи ти чуєшся, що вже ти nвільна душа?

      Та й сміється, заглядаючи мені в вічі.

      Хоч як було мені невпокійно, хоч як nтужило моє серденько, а й я всміхнулась і ніби чогось раділа.

      nНабрела я й хатку таку, що наймалась, а грошей нема. Та й добути звідки? nПродати нічого. Я поїхала – нічого не взяла. Та й не великі скарби були там у nмене: кілька сорочок, та спідниць дві, та ще там якась юпочка та кожушаночка. nНе до того мені було тоді, щоб те забирати, а послі вже пані не оддала. От я й nнадумала собі: “Піду я поденно робити!” Порадились із Прокопом та й nвдались до хазяйки, що хату наймала. Своє лихо оповістили, питаємо, чи буде її nрада на те, щоб ми поденно за хату їй сплачували.

      – nДобре, – каже, – будуть гроші, оддаватимете поденно, а не будуть, то я й nпідожду вам.

      Ми й перебрались до неї в хату.

      

      XLIV

      Хазяйка наша була удовиця старенька, nпривітна й ласкава, а що говірка! Розказує та й розказує, та все про своє лихо, nщо весь рід їх звівся, що сама вона в світі зосталась, як билина в полі. Зітхає nраз у раз, частенько, було, й сплакне. Та й за нами чимало вона сліз вилила: nяк, було, сидимо з чоловіком укупці та говоримо, вона й почне плакати та nпримовляти, що – ось ми молоденькі, ось ми і хороші – нівроку: жити б та жити nта людей собою веселити… Прикладає та й плаче. Ми вже її вмовляємо! Хіба тоді nущухне, як надійде дядько та гримне на неї: знов баба кисне!

      А вона його боялась дуже, що такий він: ані nдо його заговорити, ані його спитати.

      – Що се за чоловік у світі! – каже, було, nстара. – Який же він грізний та неласкавий – нехай бог боронить! Чи він ніколи nроду не мав, чи що такеє? Бог його знає!

      Рано-ранісінько схоплюся; біжу на поденщину. nПовертаюся пізно. В руці в мене зароблені гроші. Весело поспішаюсь додому.

      Ще на дорозі стріне мене чоловік; любо та nміцно стисне за руку і спитає тихенько:

      – Чи добре натомилась, Усте?

      

      XLV

      От якось сидимо ввечері: москаль на лаві nз люлькою, хазяйка коло віконця, а ми з Прокопом оддалік. Сидимо мовчки всі; nколи у двері хтось – стук-стук; а далі: – Здорові були! – гукнуло щось за nдверима.

      Се ж Назар!

      Увійшов і стоїть перед нами, стелю nпідпираючи: люлька в зубах; і сивизна, ти б казав, у густі кучері поховалась.

      – Хазяйці і всім нехай бог помагає!

      – Спасибі! Милості вашої просимо! – вітає nйого стара.

      – Звідки се ти взявся, Назаре? – питає nПрокіп. – От наче з землі вийшов!

      – Я звідти, – каже, – звідки добрі люди nмандрівки виглядають.

      Дядько поворушивсь, – поглядає на двері.

      – А чого се крутишся, пане москалю? Однії nвіри, – не цурайся.

      Дядько все дивиться на вікна, на двері.

      – Овва, який же баский! Чи не вітра в nполі хочеш піймати?.. Да ти й сам, бачу, степовик… От же й не пробуй – не nпіймаєш. А лучче дай мені люльки запалити… Як же вам ведеться тут? – питає nнас. – Почому в місті молодиці моторні та гарні? – моргає на мене.

      – А в вас там як? – питаю в його.

      – nЯк?! На вибір дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь.

      – Ох, мені лишечко! Годино моя! – nзажурилась хазяйка. ‘

      Дядько тільки вуса покрутнув.

      – А стара? – питаю.

      -Живе. Стара все перетерпить. Кланяється nвам. Питаю за себе, що там пані казала.

      – Еге! Було за вас обох панові на nгорішки: “Через твій, – каже, – розпуск двох робітників утеряли! Хто ж nдурнем зостався?” – се все пані; а я скажу: дурень не дурень, а, стоячи nперед нею, на розумного й трошки не походив.

      Хазяйка тим часом вечеряти просить. А nНазар достав із-за пазухи пляшку горілки і поставив на столі.

      – Вип’ємо, – каже, – по повній, бо наш nвік недовгий!.. Бувайте здорові, в кого чорні брови!

      А дядько:

      – Що се, – каже, – за горілка? Лучче води nнапитись, як такої горілки!

      – Коли хто схоче, то нап’ється й води, – nозвавсь Назар.

      – Горілочка, здається, добра, – каже nхазяйка.

      – Бодай тому шинкареві таке життя добре! n- одгримнувсь дядько. А проте випив іще, іще й іще. Вип’є і сплюне, налає і nзнов вип’є.

      Стара дивується та головою хитає, а далі nвже не стерпіла:

      – Що ж ви так її гудите?

      – Не твоє діло, бабо! – гукнув дядько. – nДля приятелів п’ємо всяку.

      – Та на здоров’ячко ж!

      – Знайте нашу московську добрість! – nдодав Назар. Вечеряємо, говоримо; а дядько п’є та й п’є, та й п’є. Зблід на nлиці й на стіл схилився. Дивиться на нас із чоловіком та й каже:

      – Ой ви, молодята, молодята! Недовго nжитимете вкупці… Та годі, не журіться!.. Пожили, порозкошували – і буде з nвас. Бува й таке, що з сповиточку ласки-добра не знаєш, – вік звікуєш під nпалкою… Отак живи!.. Без роду, без плем’я, без привіту, без совіту, – на всіх nрозкошах!

      А стара тоді до його:

      – А де ж ваш рід, дядечку? Звідки ви nсамі?

      – З кантоністів! – одказав похмуро nмоскаль. – 3 тих, коли чули, що нас у холеру поменшало. Роду нема, не знав і не nзнаю.

      – А матуся ваша?

      – Казав: не знаю!.. Чого дурпо nрозпитувати?

      – Отакеньки і я тепер безрідна! – каже nхазяйка хлипаючи.

      – Іще й вона між люди! – гукнув москаль. n- Що твоє лихо!.. Плюнуть! Он лихо, то лихо: що нікого тобі згадати, ніхто й nтебе не згадає; нікуди піти й ніде зостатись. Усі тобі чужі, і все, усе чуже: і nхата, і люди, і одежа… Степовик! -мовляв (до Назара)… – Так, брате! Мене з nстенів узято… Ну, і славні, мабуть, тії степи були!.. Дай, бабо, горілки! nВип’ємо до дна, бо на дні молодії дні!

      А в самого сльози котяться-котяться. І nсміється він разом, і горілку п’є… Далі вже як упав па лаву, так і заснув.

      – Ну, по сій же мові та будьмо здорові! – nкаже Назар. – Прощай, Прокопе-брате!.. Та ось трохи не забув. Приніс я тобі nгрошенят крихту: п’ять карбованців. Поживай здоров!

      – Спасибі, брате! Не знаю, коли вже я nприможуся тобі вернути.

      – Гай-га! Аби живі були! Се не панські nгроші – братерські: ними не зажуришся. Я собі зароблю: тепер я вільний хоч на nпівроку; з собаками не піймають.

      Та й пішов, попрощавшись. Тільки його й nбачили.

      

      XLVI

      Господи милий! Яке ж то життя тоді наше nбуло! Хоч і з бідою, хоч і з лихом, а таке ж то любе, таке благодатне! Легко nзітхнути, весело глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу і nпоговорю, – нікого не боюся; робитиму чи ні, – ніхто мене не присилує, ніхто не nзайме. Чуюся на душі й на тілі, що й я живу.

      Коли так навесні чутка: москалі виходять nу поход!

      – Неправда сьому! – вмовляю себе; а серце nмоє одразу почуло, що правда. А тут і наказ: у поход, у поход лагодитись!

      Прокіп мене розважає, доводить мені, що nсе лихо дочасне, що повернусь, каже, – будемо вільні.

      – Так, так! – кажу, – так, мін голубе!

      А серце моє болить, сльози ринуть.

      Вже й день походу намічений. Пішли ми в nхутір попрощатись. Панів не було дома; тільки бабуся сама на господарстві. nБабусечко ж моя люба! А я її здалеку па вздвір’ї пізнала, а пізнавши, nзаплакала. Душею живою вона тільки жива була. Прибіжу до неї, обіймаю, як матір nрідну.

      – Чого ти плачеш, моя голубко? – питає nмене стиха.

      – Оце ви тут зостаєтесь, у сьому пеклі!

      – Та вже ж тут, пташко. Тут я родилась, nтут я хрестилась, тут сиротіла… тут і вмру, моя дитино.

      – Та до смерті терпітимете?

      – І терпітиму, пташко.

      Поблагословила вона пас, як дітей рідних, nобділила, чим ма.’іп. Попрощалися ми, пішли… Та й не раз, не два обертались, nдивились. На порозі стоїть бабуся; навкруги тиша;

      скрізь ясно; з поля вітерець віє; з гаїв nхолодок дише; десь-то вода гучить; а високо над усім грає-сіяє вишнє проміняєте nсонечко…

      

      XLVII

      Провела я чоловіка аж до Києва. У Києві nслужити зосталась, а він з військом кудись далеко на Литву пішов.

      – Не суши себе слізьми, серденько! – nприказував. – Я вернусь… сподіваюся. Сподівайся й ти. Дожидай мене!

      Дожидаю… Що яка ти, служба, довга! Уже nсім год, як він пішов. Чи то ж побачу коли?.. У своєму селі не була. Перечула nчерез люди, що всі живі. Ведеться так, як і перш велося. Бабуся живе, терпить, nа про Назара нема й чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копійка? Кров’ю nобкипіла! Та інколи й мені так легко, так-то вже весело стане, як подумаю, що nаби схотіла, – зараз і покинути ту службу вільно. Подумаю такеньки – і року nдобуду. Якось розважить мене, підможе мене та думка, що вільно мені, що не nзв’язані руки мої. “Це лихо дочасне, не вічне!” – думаю.

      То як же мені свого чоловіка забути хоч nна хвилинку? Він мене з пекла, з кормиги визволив!.. Та мене й бог забуде! Він nчоловік мій, і добродій мій. Поздоров його, мати божа: я вільна! І ходжу, і nговорю, і дивлюсь – байдуже мені, що й є ті пани у світі!

 

Завдання 17. Випишіть із тексту дієслова. Визначте час.

 

*Завдання 18. Із поданими дієслівами складіть речення

 

Ходити, сміятися, пити, переходити, плакати, спати, nготувати, оглядати, nлікувати, виробляти, вимірювати.

 

 

Тестові завдання

 

1. Вкажіть рядок, у якому є дієслово.

A.   nсонце;

B.   nчитати;

C.   nдобрий;

D.   nхірург;

E.    nчервона.

2. Вкажіть рядок, у якому є дієслово.

A.   nписати;

B.   nстоматолог;

C.   nолівець;

D.   nстаранний;

E.    nфармацевт.

3. Вкажіть рядок, у якому всі дієслова nвжиті в неозначеній формі.

A.   nспочивати, митися, митимусь, nчитати;

B.   nйти, спішити, посміхнутися, nпроспівана;

C.   nсіяти, засіяти, засіяно, висіяти;

D.   nспати, сидіти, висидіти, бігти;

E.    nпрагнути, прагнутиму, принести, nприносити.

4. Вкажіть рядок, у якому всі дієслова вжиті в неозначеній формі.

A.   nстояти, журитися, сміятися, nстати;

B.   nрозквітати, розквітнути, nрозквітнули, розквітну;

C.   nдостигати, молодіти, старіти, nстарітиму;

D.   nлюбити, розлюбити, бажати, бажано;

E.    nпрагнути, прагнутиму, принести, nприносити.

5. Вкажіть рядок, у якому дієслово nвжито у теперішньому часі.

A.   nстояла;

B.   nбуду спати;

C.   nпишу;

D.   nскладала;

E.    nбігала.

6. Вкажіть рядок, у якому  дієслово вжито у теперішньому часі.

A.   nстою;

B.   nбуду писати;

C.   nговорила;

D.   nскладала;

E.    nноситиму.

7. Вкажіть рядок, у якому всі дієслова nвжито у минулому часі.

A.   nвін повечеряв, вона повечеряла, вони повечеряли;

B.   nя говорив, ти говорила, ми nговоритимемо;

C.   nвін лікував, вони лікували, ми nбудемо лікувати;

D.   nвін купував, вона купуватиме, nвони купують;

E.    nвін лікував, вона буде лікувати, nми будемо лікувати.

8. Вкажіть рядок, у якому всі дієслова вжито у минулому часі.

A.   nвін писав, вона писала, вони nписали;

B.   nвін готував, вона готуватиме, nвони будуть готувати;

C.   nвін розумів, вона розуміла, вони nрозуміють;

D.   nвін сидів, вона сиділа, вони nбудуть сидіти;

E.    nвін повечеряла, вони повечеряли, nвін буде лікувати.

9. Вкажіть рядок, у якому є дієслово nнедоконаного виду.

A.   nнамалював;

B.   nпоїв;

C.   nподивився;

D.   nнаписав;

E.    nмалювати.

10. Вкажіть рядок, у якому всі дієслова nдоконаного виду.

A.   nзапросити, взяти, дати;

B.   nбрати, взяти, дати;

C.   nдарувати, подарувати, думати;

D.   nговорити, сказати, подивитися;

E.    nготувати, приготувати, сказати.

11. Вкажіть рядок, у якому дієслово вжито в майбутньому nчасі.

A.   nбуду носити;

B.   nнесу;

C.   nносить;

D.   nносив;

E.    nносили.

12. Вкажіть рядок, у якому дієслово вжито у майбутньому часі.

A.   nмию;

B.   nмила;

C.   nмили;

D.   nмиє;

E.    nмитимуть.