МИСТЕЦТВО СПІЛКУВАННЯ В МЕДИЧНІЙ ПРАКТИЦІ. ЕМПАТІЯ. ОСНОВИ СЕСТРИНСЬКОЇ ПСИХОТЕРАПІЇ.

МИСТЕЦТВО СПІЛКУВАННЯ В МЕДИЧНІЙ ПРАКТИЦІ. ЕМПАТІЯ. ОСНОВИ СЕСТРИНСЬКОЇ ПСИХОТЕРАПІЇ.

Ставлення медичної сестри до колег та інших людей, так чи інакше пов’язаних із хворим:

1. Медсестра співпрацює з колегами й іншими людьми, виходячи з потреб хворого.

2. Медсестра поважає погляди і компетентність колег та інших людей, які беруть участь у догляді за хворим.

3. Медсестра прислухається до думки колег та інших людей і радиться з ними.

4. Медсестра задіює до прийняття рішень родичів і близьких недієздатного хворого.

5. Медсестра готова тимчасово брати на себе обов’язки колеги на його прохання.

6. Медсестра, яка не бажає брати участь у відповідних видах діяльності, виходячи із принципових поглядів, знаходить собі заміну серед колег.

7. Медсестра, яка бачить у діях колег чи інших спеціалістів небезпеку для здоров’я хворого, вживає заходів стосовно його захисту.

8. Медсестра підтримує колег та інших осіб, які постраждали від поведінки хворого.

9. Медсестра об’єднує дії інших осіб для здійснення догляду за хворим.

 Ставлення медичної сестри до суспільства

1. Медсестра підтримує заходи та дії представників професії щодо створення і покращання умов професійної діяльності.

2. Медсестра займає активну позицію, сигналізуючи про порушення гігієнічних вимог, і усуває фактори, які загрожують здоров’ю людей.

3. Медсестра відповідає за використання матеріальних цінностей і засобів, що знаходяться в її розпорядженні.

4. Медсестра приймає умови праці, які відповідають цінностям її професії.

5. У разі страйку медсестра продовжує здійснювати догляд за хворими, не завдаючи шкоди їхньому здоров’ю.

Завжди підтримуйте авторитет своїх колег, ні за яких обставин не критикуйте перед хворим їх дії. При післяін’єкційному тромбуванні вен, ранніх ознаках загрози пролежнів, незначних опіках від гірчичників чи грілки тощо не акцентуйте увагу хворих на бездарності, неуважності й непрофесіоналізмі своїх колег. Нерідко у цьому винні не вони, а особливості організму. Проте необхідно негайно повідомити лікуючого лікаря, щоб вчасно усунути наслідки і попередити повторення цих небажаних явищ.

Медична сестра працює в колективі. Одним з її професійних обов’язків є дотримання норм субординації. Сестра повинна виконувати всі вказівки лікаря і, разом з тим, повідомляти йому результати свого спостереження за хворим. Адже вона більше часу спілкується з хворим і може помітити те, чого лікар на обході не бачить, бо пацієнт не скаржиться йому або сам не звертає уваги на деякі особливості свого захворювання. У цьому відношенні сестра є не лише виконавцем призначень лікаря, але й “шостим органом сприймання” лікаря. Лікар і медична сестра виконують спільну роботу, спрямовану на покращання здоров’я хворого. Медична сестра повинна дбати про свій авторитет і підтримувати авторитет лікаря. Згідно з субординацією, санітари підпорядковуються медсестрам. Медична сестра повинна особистим прикладом вчити молодший медперсонал дотримуватись норм деонтології.

Робота медиків здебільшого має колективний характер. Кожен член колективу вкладає свою працю і душу в успіх загальної справи. Ось чому медична деонтологія і психологія приділяють велику увагу морально-психологічному клімату в колективі. Взаємовідносини в колективі перебувають у прямій залежності від спілкування і психологічної сумісності окремих його членів. Цей фактор нерідко є вирішальним у міжособистісних стосунках. Ось чому питанню спілкування і психологічної сумісності необхідно приділяти належну увагу. Лише на здоровій психологічній основі в колективі існує сприятливий мікроклімат, при якому члени колективу працюють у спокійній і доброзичливій атмосфері, поважають один одного. Якщо медики будуть постійно нервувати на роботі, потрапляти під вплив різних негативних емоцій і стресів, ефективність лікувального процесу суттєво знизиться.

Особистість. Під особистістю розуміється сукупність усіх психічних якостей людини, що визначають її індивідуальну та соціальну сутність. Важливе значення для характеристики особистості, крім характеру, має спрямованість людини, особливості її потреб, інтересів та ідеалів, а також її здібності й обдарованість. Потреба є відображенням у свідомості людини нужди в чомусь. Саме потреби спонукають людину до дії, примушують її прагнути до певного об’єкта або діяльності. Нужди (в харчуванні, темпі, безпеці, продовженні роду і под.) є уродженими і мало змінюються протягом життя, хоч є, звичайно, вікові особливості. Потреби ж активно виробляються під впливом навколишніх, передусім соціальних, умов, причому важливу роль відіграє і самовиховання потреб. Нужди у різних людей приблизно однакові, але потреби різні й у кожної людини вони своєрідні. Одним подобається гостра їжа, іншим – солодка. Одні люблять м’ясні страви, інші – овочеві. І це залежить не стільки від фізіологічних особливостей даної людини, скільки від того, в якому середовищі вона росла, якою їжею звикла харчуватись. Якщо взяти потребу в одежі, то вона є і матеріальною, і духовною. Адже при виборі одягу люди керуються не лише нуждою в підтримці комфортної температури тіла, але і естетичними та моральними факторами. Одні надають перевагу зручному одягу, інші – лише яскравому, деякі – обов’язково модному. Як і почуття, духовні потреби поділяються на моральні, естетичні та інтелектуальні. Це пояснюється тим, що почуття виникають при задоволенні або незадоволенні тих чи інших духовних потреб. Моральними є потреби в певних взаємовідносинах з іншими людьми, суспільством. У різних людей вони неоднакові. В одних сильно виражена потреба у спілкуванні, в інших ні. В одних виробляється потреба керувати людьми, інші схильні підкорятись. Майбутньому медику важливо виробити у себе потребу допомагати людям, співчувати їм. При неправильному вихованні можуть розвинутись ганебні моральні потреби (потреба зневажати людей, приносити їм страждання, жити за їх рахунок). Естетичними є потреби сприймати красиве і гармонійне в природі, творах мистецтва і взаємовідносинах між людьми. їх недорозвиток негативно впливає на виробничу діяльність людини. Особливо погано, коли естетичні потреби не розвинені у медиків. Тоді вони не будуть прагнути прикрасити життя хворих, не використовуватимуть естетичні впливи як ефективний лікувальний засіб. Інтелектуальними є потреби в пізнанні нового, виконанні завдань, розкритті таємниць. їх розвиток викликає у людини прагнення до наукового пізнання сутності явищ, стимулює спостережливість, розвиває логічне мислення. Інтереси. Направленість особистості виявляється також в її інтересах. Інтерес полягає в спрямованості на певні об’єкти, прагненні їх пізнати, оволодіти ними. Спрямованість особистості характеризується тим, які за змістом інтереси переважають у неї, наскільки вони є суспільно важливими, як у них поєднуються суспільне й індивідуальне. Важливу роль в її характеристиці відіграють також широта інтересів, поєднання певного центрального інтересу, яким передусім живе особистість, з іншими її інтересами, а також глибина, стійкість і дієвість інтересів. Наявність таких інтересів, що виявляються в різноманітній діяльності особистості, збагачує її психічне життя, урізноманітнює його, підносить суспільну цінність людини. Відсутність цих інтересів звужує коло зв’язків людини з навколишнім середовищем, іншими людьми, збіднює їх життєвий процес. Люди з дрібними, поверховими інтересами “порожні”, у них немає життєвих цілей, які б їх захоплювали, в часи дозвілля вони нудяться, шукаючи способи, що допомогли б їм “якось убити час”.

Життєві цілі та ідеали особистості. Поруч з потребами та інтересами особистості важливу роль у характеристиці її спрямованості відіграють життєві цілі, які вона ставить перед собою, ідеали, якими керується. Життєві цілі людини тісно пов’язані з її потребами та інтересами. Без цього зв’язку вони втратили б своє життєве значення. Разом із тим, чим більше людина усвідомлює свої життєві цілі, чим чіткіше вони оформляються в неї, тим більше вони починають впливати на формування її потреб та інтересів. Із життєвими цілями особистості тісно пов’язані її ідеали. Ідеал – усе те, до чого прагне особистість, яка формується, ким вона хоче стати в майбутньому, якими якостями бажає володіти. Ідеал – це образ людини, що служить для даної особистості зразком життя. Ідеал людей теж формується під впливом суспільних умов життя. Вони мають конкретно-історичний характер. У цьому легко переконатися, порівнявши, наприклад, ідеали юнаків і дівчат у дореволюційній Росії з ідеалами юнаків нашого часу.

Переконання особистості. Спрямованість особистості характеризується і її переконаннями. Переконання – це певні знання, правильності й життєвій важливості яких людина глибоко переконана і які спонукають її до дії. Сила і твердість переконань спираються не тільки на логічну обгрунтованість цих знань, всебічну їх продуманість, а й на розуміння їх життєвої важливості, життєвого смислу, стверджених досвідом людини. Серед переконань особистості особливо важливе значення мають моральні переконання, які скеровують її суспільну поведінку. Це є поняття про відносини людей, їх вчинки та якості, про норми і правила поведінки, в істинності й важливості яких особистість глибоко пересвідчилася, які вона прийняла, пережила, з якими зжилася. Усвідомлення їх стає для неї керівництвом в її стосунках з іншими людьми, дотримання їх переживається нею як обов’язок, виконання якого є справою честі й вищого морального задоволення. У моральних переконаннях, як і інших переконаннях людини, суспільне та особисте нерозривно поєднуються. Однією із суттєвих рис людської особистості є її здібності. Це стійкі властивості людини, що виявляються в її навчальній, виробничій та іншій діяльності та є необхідною умовою її успіху. Кожна людина здібна до певної діяльності. Поза діяльністю цю властивість людини не можна розпізнати, описати й охарактеризувати. Ми судимо про здібності людей за їх роботою, за ходом і результатами їх діяльності. Здібною до певної галузі діяльності (наприклад, технічної, музикальної, наукової і т. д.) називаємо ту людину, яка легко освоює цю діяльність, швидко оволодіває необхідними для неї знаннями, вміннями і навичками, успішно справляється з вимогами, які ставить до неї тачи інша галузь суспільної практики, і розгортає в ній свою творчу працю на користь суспільства. Здібності людини виявляються в тому, як вона використовує наявні у неї і набуває нові знання, вміння і навички, необхідні для виконання тих завдань, що їх ставить перед нею життя. Здібності є необхідною умовою успішного їх набування. Природжені передумови до розвитку здібностей часто називають задатками. Під останніми розуміють природні можливості розвитку здібностей. Матеріальною їх основою є передусім будова мозку людини, кори його великих півкуль і її функціональні властивості. Індивідуальна своєрідність задатків кожної людини і є тим, що ми називаємо її обдарованістю. Кожна людина має певну обдарованість, тобто від природи вона наділена певними потенціями до розвитку своїх здібностей. Ці потенції бувають неоднаковими в різних людей. У житті обдарованими називають тих індивідуумів, які виділяються своїми добрими задатками до розвитку загальних або спеціальних здібностей. Природні можливості необхідні для розвитку здібностей людини. Індивідуальні їх особливості у кожної людини полягають у тому, якими темпами розвиваються її здібності, як швидко вона оволодіває знаннями і вміннями в тій чи іншій галузі діяльності й починає виявляти в ній власну творчість і оригінальність. Для розвитку здібностей потрібні відповідні суспільні умови, взаємодія  індивідуума з його середовищем, різностороння його діяльність.

Вирішення конфлікту

Хоча лікарі можуть мати різні види конфліктів з іншими лікарями і надавачами медичних послуг, наприклад, через діловодство або винагороди, акцент буде зроблено на конфліктах з приводу піклування про пацієнта. В ідеалі медичне рішення має відображати згоду між пацієнтом, лікарем і всіма іншими особами, які беруть участь у піклування про пацієнта. Разом з тим, невизначеність і різноманітність точок зору може призвести до розбіжностей з приводу мети піклування та засобів досягнення цієї мети. Обмежені ресурси охорони здоров’я та орґанізаційної політики можуть також утруднювати досягнення консенсусу. Розбіжності серед надавачів медичної допомоги про мету піклування та лікування або засоби досягнення цієї мети повинні бути уточнені та вирішені членами команди медичної допомоги таким чином, щоб не поставити під загрозу їх відносини з пацієнтом. Розбіжності між надавачами медичної допомоги та адміністраторами у зв’язку з розподілом ресурсів повинні бути вирішені в межах об’єкта чи установи і не обговорюватися в присутності пацієнта.

Оскільки обидва види конфліктів мають етичну природу, для їхнього вирішення може бути корисною порада клінічного комітету з етики або консультанта з етики.

Наступні керівні вказівки можуть бути корисними для вирішення таких конфліктів:

• Конфлікт має бути вирішеним у неформальному порядку, якщо це можливо, наприклад, шляхом прямих переговорів між незгідними особами, переходячи до більш формальної процедури тільки тоді, коли неформальні заходи були неуспішними.

• Думки всіх, хто прямо залучений повинні бути встановлені і дані поважні міркування.

• Інформований вибір пацієнтом або уповноваженим замісним приймальником рішень стосовно лікування повинен бути головним міркуванням при вирішенні спорів.

• Якщо спір про те, який вибір пацієнту повинен бути наданий, ширший ряд варіантів, звичайно, є кращим, ніж вужчий. Якщо найкраще лікування не доступне через обмеженість ресурсів, пацієнт, звичайно, повинен бути поінформований про це.

• Якщо, після розумного зусилля, угоду або компроміс не може бути досягнено на основі діалоґу, повинні прийматися рішення особи з правом чи відповідальністю його прийняття. Якщо неясно чи спірно, хто має право чи відповідальність приймати рішення, слід шукати посередництва, арбітражу або судового розгляду.

Якщо надавачі медичної допомоги не можуть підтримати рішення, яке переважає, в порядку професійного судження або особистої моралі, вони повинні мати можливість відмовитися від участі у виконанні цього рішення, будучи впевненими, що особа, яка отримує допомогу, не має ризику шкоди або позбавлення допомоги.

Психологічні аспекти спілкування медсестри з пацієнтом

Професія медичного працівника відноситься до типу професій «людина-людина», тому провідна діяльність побудована на безпосередньому спілкуванні медичного працівника з пацієнтом. Так як медичний працівник є суб’єктом, що організовує та керує процесом лікування, то в нього повинен бути певний набір особистісних якостей таких як вміння співчувати, бути справедливим, любити людину, поважати її гідність, мати такі етичні категорії, як обов’язок, совість, вміти розуміти людей. Всі ці характеристики особистості медичного працівника ґрунтується на знаннях у галузі психології. Без цих знань, якими повинен володіти медичний працівник, неможливо ефективно здійснювати процес лікування пацієнта.

Психологія лікування полягає не тільки в тому, щоб надати комплекс лікувальних послуг, а й у безпосередньому спілкуванні з пацієнтом. Тому медичний працівник повинен знати механізми спілкування з пацієнтом, тут на допомогу прийде знання основ психології спілкування. Безумовно, що в житті трапляються такі медичні працівники, які не вивчали психологію, але достеменно володіють навичками ефективного спілкування з пацієнтом. Це можна пояснити таким чином, що в таких медичних працівників добре розвинена інтуїція, завдяки своїм особистим морально-етичним якостям. Однак, виходячи з цього, не можна сказати, що для спілкування з пацієнтами досить воло діти тільки інтуїцією або досвідом. Крім цього, медичному працівникові потрібна ще і спеціальна підготовка.

Щоб стати медичним працівником, треба бути бездоганною людиною. Треба не тільки вміти дотримуватися таких етичних категорій, як обов’язок, совість, справедливість, любов до людини, а й розуміти людей, мати знання в галузі психології. Без цього не може бути і мови про ефективність деонтологічного впливу на пацієнта.

Нерідко виникає питання, чи потрібно взагалі займатися вивченням психології спілкування з пацієнтом, адже серед медичних працівників трапляються дійсні майстри своєї справи, хоча вони і не вивчали ніколи психології. Дійсно, серед медичних працівників є вроджені психологи, що стали головним чином інтуїтивно, завдяки своїм особистим морально-етичним якостям. Однак з цього аж ніяк не випливає, що для спілкування з хворими досить володіти тільки інтуїцією або досвідом. Крім цього, медичному працівникові потрібна ще й спеціальна підготовка.

Відомо, що професія медсестри має певні психологічні особливості. Медичний працівник не може догматично дотримуватися визначених постулатів і вказівок, не тільки з погляду на характер протікання захворювання, а й з погляду психологічних та інших факторів і причин його виникнення. Перед медсестрою щораз виникає багато нетипових завдань, для рішення яких необхідне самостійне мислення й уміння передбачати наслідки своїх дій.

Психологізація праці медичних працівників пов’язана також з індивідуальними особливостями як пацієнтів, так і медсестри, з її особистими якостями, досвідом, авторитетом. Ті самі прийоми деонтологічного впливу, що ефективні в одного медичного працівника, можуть бути зовсім неприйнятні або мало прийиятні для іншого. У цьому й полягає один з найважливіших психологічних аспектів діяльності медсестри. Насправді на цю працю здатний не кожний, тому при виборі професії медсестри важлива професійна орієнтація.

Основні комунікативні вміння та навички, які необхідні в практичній діяльності медика:

• вміння проводити бесіду з пацієнтом;

• вміння керувати своїми психічними станами і переборювати психологічні бар’єри;

• достатнє розуміння індивідуально-психологічних особливостей пацієнтів і вміння їх враховувати;

• вміння проникати у внутрішній світ пацієнта;

• вміння проявляти співчуття (емпатію) пацієнтові щодо його захворювання;

• вміння вислухати і дати пораду пацієнту;

• вміння аналізувати усі компоненти своєї діяльності і себе як особистість та індивідуальність.

Особливості вивчення психологічних основ медичного спілкування полягають у тому, щоб уміти переборювати ці труднощі, а саме: вміння пізнати пацієнта і себе, скласти психологічний портрет пацієнта, вміння психологічно грамотно спілкуватися та ін. Медсестра повинен володіти позитивною установкою до особистості пацієнта, визнання його цінності без упереджень, зайвої критичності.

Правила спілкування медичного працівника з пацієнтом, що дозволить оптимізувати процес лікування:

1. Зустрічати пацієнта бадьорим, впевненим, енергійним.

2. Загальне почуття в початковий період спілкування з пацієнтом бадьоре, продуктивне, впевнене.

3. Присутній комунікативний настрій: яскраво виражена готовність до спілкування.

4. З пацієнтом створюється відповідний позитивний емоційний настрій.

5. Здійснювати органічне керування власним самопочуттям у проведені бесіди з пацієнтом (рівний емоційний настрій, здатність до керування самопочуттям, незважаючи на несприятливі обставини, тощо).

6. Домагатися продуктивності спілкування.

7. Мова повинна бути не перенасичена медичними термінами.

8. Міміка виразна, емоційно доцільна, тобто повинна відповідати емоційному настрою пацієнта.

Медик повинен вміти грати як актор, причому не тільки ззовні. Вираз обличчя має бути доброзичливий не лише для того, щоб настроїтися на хороший лад, а й змінювати прийоми поведінки. Тому не можна ходити перед пацієнтами з похмурим, нудьгуючим обличчям навіть тоді, коли настрій поганий. Якщо ж все-таки поганий настрій не покидає вас, слід змусити себе посміхнутися, утримати кілька хвилин посмішку і подумати про щось приємне.

Крім того, що медичний працівник має володіти своїм внутрішнім станом, він повинен вміти контролювати своє тіло, яке виразно відбиває внутрішній стан, думки, почуття. Елементами зовнішньої техніки є вербальні (мовні) та невербальні засоби. Саме через них виявляються наміри, саме їх «читають» і розуміють пацієнти.

Медик у своїй професійній діяльності повинен досягнути вершини майстерності спілкування, а саме — володіння власним тілом і вмінням вплинути на пацієнта силою свого тіла. Тут на допомогу може прийти біомеханіка — наука по формуванню координації моторної поведінки, умінню володіти своїм тілом, яку розробив чеський театральний режисер В. Мейєрхольд. Остаточне її завдання — підпорядкувати свою моторну поведінку вираженню певного впливу на пацієнта, зробити його автоматичним, перетворити на досконалу техніку спілкування, на внутрішню потребу.

Типи комунікабельності людей

У процесі комунікації люди проявляють по-різному. У психології спілкування виділяються основні типи комунікабельності людей, які розрізняються залежно від переваги таких мовленнєвих характеристик:

• домінантність;

• мобільність;

•ригідність;

• інтровертність.

Домінантний співрозмовник намагається заволодіти ініціативою у мовленнєвій комунікації, не любить, щоб його перебивали. Він досить часто буває різким, глузливим, говорить трошки голосніше, ніж інші.

Щоб досягти мети спілкування, особливо в діловій сфері, не рекомендується перехоплювати в домінантного партнера ініціативу, перебивати, використовувати вирази мовленнєвого тиску («Досить!» «Замовкни!» та ін.). Слід застосувати стратегію «мовленнєвого вимотування». Дочекавшись паузи, швидко й чітко сформулювати свої інтереси. Вступ у бесіду через паузу не виглядає зовнішньо як перехоплювання ініціативи, хоча по суті і є таким. З кожною паузою ваша позиція стає все чіткішою, домінантний співрозмовник змушений вже з нею рахуватися та якось оцінювати. Ви добилися головного — вас уважно слухають.

Мобільний співрозмовник не відчуває ніяких труднощів у мовленнєвій комунікації. Він легко входить у розмову, говорить багато, охоче, іноді цікаво, часто перестрибує з теми на тему, не розгублюється в незнайомій компанії.

Це один з кращих типів для побутового спілкування. Однак у діловій сфері постійне бажання мобільного співрозмовника змінювати тему знижує ефективність мовленнєвої комунікації. Тому слід через резюме, питання, висновки повертати його до теми. Інакше можна із задоволенням проговорити весь день і розійтися без з’ясування навіть основних моментів теми.

Ригідний співрозмовник відчуває труднощі звичайно при вступі у мовленнєву комунікацію. Коли ж етап вступу позаду, ригідний співрозмовник чітко формулює свою позицію, є логічним, розсудливим. Цей тип найбільше підходить для плідного ділового спілкування.

Щоб мовленнєва комунікація з ригідним партнером була продуктивною, його слід «розігріти». У даному випадку не рекомендується одразу переходити до предмета мовленнєвої комунікації, найкраще розширити вступну частину, поговорити на абстрактну тему, створити ситуацію етикетного спілкування.

Якщо з мобільним партнером ви почнете мовленнєвий контакт з розмови на абстрактну тему, то дуже швидко гірко пошкодуєте про це. Але якщо з ригідним партнером ви перейдете до теми без вступу, то спочатку на ваші запитання будете отримувати відповіді «можливо», «треба подумати» та ін.

Інтровертований співрозмовник не намагається заволодіти ініціативою і готовий віддати її без особливих заперечень. Він досить часто сором’язливий, скромний, схильний принижувати свої можливості, не любить розмов на інтимні теми. Різкі, грубі фрази можуть вибити його з колії, а присутність під час бесіди сторонніх (особливо незнайомих) осіб помітно сковує його.

Для того щоб мовленнєвий контакт з інтровертним партнером проходив нормально, слід постійно вербально (через схвальні слова етикету) та невербально (поглядом, кивком голови) показувати, що ви поважаєте його як цікавого співрозмовника, цінуєте його висловлювання. Не слід перебивати інтроверта, спростовувати його доводи без мотивації — мовленнєвий контакт може раптово й надовго перерватись.

Кожний тип спілкування чимось цікавий, але незнання особливостей будь-якого з них може привести до негативних наслідків. Звичайно, далеко не завжди ми маємо справу з абсолютним проявом у людини того чи іншого типу мовленнєвої комунікації, але завжди один з названих типів буде визначальним.

Невпевненим у собі людям також часто бракує основних комунікативних умінь і навичок. До таких навичок належать переказ і вербалізація.

Переказ — це повторення раціонального змісту того, що вимовляється своїми словами. Це одна з найпростіших форм зворотного зв’язку, що дозволяє повністю зрозуміти висловлення так, як його вкладає той, що говорить.

Вербалізація — це повторення тим, хто слухає емоційного змісту висловлення, яке подає той, хто говорить своїми словами. Якщо ми чуємо під час розмови, що нашого партнера переповнюють почуття, і ми не допоможемо йому виражати їх відкрито, він перейде на загальноприйнятого, ховаючи почуття. Завдяки вербалізації в партнера по спілкуванню з’являється можливість думати про власні проблеми далі; стан речей стає емоційним; співрозмовник розкривається далі.

Слухання та говоріння

Необхідною умовою правильного розуміння співрозмовника є уміння слухати та говорити, тобто вміння подавати інформацію.

Слухання

Це психологічний компонент вербальної комунікації, метод декодування і сприймання інформації.

Вміння слухати має першочергове значення в людському спілкуванні. Статистичні дані говорять, що із загальної кількості часу, який використовується для контактів па роботі і вдома, 9 % часу ми пишемо, 16 — читаємо, 30% — говоримо, 45 % — слухаємо (точніше кажучи, мали б слухати).

Слухаючи, реципієнт розкриває смисл інформації, яка отримана від комунікатора. Він розуміє смисл повідомлення під час декодування. При цьому яскраво виявляється значення ситуації спільної діяльності, усвідомлення якої включене у процес декодування. Без цієї ситуації неможливо розкрити смисл повідомлення.

Властивість слухання як особистісна якість притаманна не всім людям. Ми не слухаємо співрозмовника з різних причин: через брак часу, контраст емоційного стану реципієнта зі змістом слів комунікатора тощо. Психологічні процеси, позначені поняттями «слухати» і «чути», суттєво відрізняються. Слухати означає напружувати орган слуху, а чути – – напружувати мозок, концентруючи увагу на словах партнера. Саме тому слухаючи можна не чути, оскільки свідомість у цей час зайнята іншими проблемами, думками, інформацією. Крім того, багато людей чують лише те, що хочуть почути. Тому комунікатор повинен враховувати, що його інформація сприймається суб’єктивно. Ефективне слухання передбачає правильне розуміння слів і почуттів мовця, зосередження на обговорюваній проблемі. Воно забезпечує усвідомлення і розв’язання партнерами по спілкуванню обговорюваної проблеми, створення спільного інформаційного поля, спільного смислу, налагодження відвертих стосунків, взаєморозуміння.

Є вислів «слухати всім тілом» (коли інформація цікава, співрозмовник несвідомо повертається до партнера, встановлює з ним візуальний контакт, намагається «всім тілом» продемонструвати свою зацікавленість). Таке вміння слухати — це сприймання інформації, за якого реципієнт виражає заохочувальне ставлення до того, хто говорить, своєрідно стимулюючи спілкування, стримується від зайвих зауважень, сприяє обміну інформацією. Якщо співрозмовник у процесі діалогу замовк, це ще не означає, що він слухає. Адже слухання є процесом, що передбачає концентрацію уваги. Уточнюючи, оцінюючи, аналізуючи інформацію під час діалогу, людина більше уваги приділяє своїм справам, ніж тому, що їй говорять. Особливо це виявляється в ситуаціях конфліктного спілкування. У процесі діалогу вона частіше переймається тим, чи зрозумів її співрозмовник, ніж тим, наскільки їй зрозумілі його слова, позиція. Таке слухання деформує процес спілкування.

Зважаючи на поведінку учасників комунікативного процесу, розрізняють нерефлексивне, рефлексивне, критичне та емпатійие слухання.

Ознака нерефлексивного слухання полягає в мінімальному втручанні в мову співрозмовника (умовно-пасивне слухання). Під час нерефлексивного слухання можуть виявлятися підтримка, схвалення, розуміння за допомогою лаконічних відповідей, що допомагають продовжити бесіду (репліки «так», «розумію» тощо). Ефективне воно в ситуаціях, коли співрозмовник висловлює своє ставлення до події, прагне обговорити актуальні питання, відчуває себе скривдженим або вирішує важливу проблему. Таке слухання ефективне, коли співрозмовнику важко викласти свої проблеми, необхідно тримати під контролем емоції у спілкуванні з особою, яка обіймає високу посаду. Недоцільне воно в ситуаціях, коли співрозмовник не зацікавлений у розмові або коли його намагання слухати і зрозуміти сприймається як згода, співучасть.

Рефлексивне слухання має на меті регулярне використання зворотного зв’язку для досягнення більшої точності в розумінні партнера.

Критичне слухання вимагає від учасника спілкування спочатку аналізу повідомлення, потім — його розуміння. Таке слухання прийнятне під час ділової наради, конференції, дискусії, на яких обговорюються проблеми, думки, ідеї, що стосуються нових проектів, досвіду та ін. Однак у процесі повідомлення нової інформації, наприклад на лекції, критичне слухання непродуктивне, оскільки відторгнення інформації не дає змоги почерпнути з неї цінне.

Емпатійне слухання передбачає, що учасник спілкування приділяє більше уваги «зчитуванню» почуттів, а не слів. Воно буває ефективним, якщо комунікатор викликає у співрозмовника (реципієнта) позитивні емоції (радість, сподівання на краще, впевненість у собі та ін.), та неефективним, якщо провокує негативні емоції (страх, тривогу, розчарування тощо).

Словесне узгодження дій комунікатора і реципієнта передбачає прийняття ними комунікативних ролей іншого (комунікатор – реципієнта, і навіть – комунікатора). Це залежить від їхнього спільного включення у загальний контекст комунікативної діяльності.

При експресивному спілкуванні доречні прийоми нерефлексивного слухання, або уміння уважно мовчати, не втручаючись у мову співрозмовника. Адже він і без того емоційний, збуджений і має труднощі при формулюванні своїх думок. Необхідно також виразити своє розуміння і схвалення його поведінки.

Коли ж мета спілкування — врегулювання конфлікту незамінними прийомами слухання, які засновані на співпереживанні або розумінні почуттів іншої людини, важливо дати зрозуміти співрозмовникові, що ви розумієте його почуття.

Але яка не була б мета спілкування, стверджує відомий вчений Іствуд Атватер, завжди корисно знати технічні прийоми ефективного слухання і вміти невимушено користуватися ними. Ось головні з них.

1. Проаналізуйте свої звички щодо слухання, сильні і слабкі сторони, характер помилок, що допускаються. Чи не занадто швидко ви оцінюєте людей? Чи часто перебиваєте співрозмовника? Які перешкоди спілкування характерні для ваших відповідей? Які з них найчастіше повторюються? Знання своїх звичок— це перший крок до їхнього удосконалення.

2. Не уникайте відповідальності при спілкуванні. Вона спільна, оскільки в ній беруть участь двоє, причому виступають у ролі слухачів почергово. Вмійте показати співрозмовникові, що ви дійсно слухаєте і розумієте його. Цього можна досягнути уточнюючими запитаннями, активними емоціями. Як може партнер довідатися, що його зрозуміли, якщо йому не сказати про це?

3. Будьте уважні. Вмійте підтримувати, з ким говорите, візуальний контакт, але без настирливості або пильного погляду (що інколи приймається як ворожість). Стежте, щоб ваші пози і жести свідчили: ви його слухаєте. Пам’ятайте, що він хоче спілкуватися з уважною, живою людиною.

4. Вмійте зосереджуватися на тому, що говорить учасник діалогу. Це вимагає свідомих зусиль, оскільки зосереджена увага утримується недовго (менш однієї хвилини). Намагайтеся до мінімуму звести ситуаційні перешкоди (телевізор, телефон). Не допускайте «блукання» думок.

5. Прагніть зрозуміти не тільки зміст слів, а й почуття співбесідника. Пам’ятайте, що люди передають свої думки і почуття «закодованими», відповідно до прийнятих соціальних норм.

6. Вмійте бути спостережливими. Стежте за немовними сигналами розмови (оскільки на емоції приходиться велика частина спілкування) і виразом людини: як дивиться на вас, як підтримує контакт, як сидить або їсть, як поводиться під час розмови. Відповідають немовні сигнали співрозмовника його мові чи суперечать;

7. Дотримуйтеся схвальної реакції стосовно того, хто виражає свою думку. Ваше схвалення допомагає точніше виразити її. Будь-яка негативна реакція з вашого боку викликає в того, з ким ви спілкуєтеся, захисну реакцію, почуття непевності, настороженість.

8. Прислухайтеся до самого себе. Ваша заклопотаність та емоційна неврівноваженість заважають слухати партнера. Якщо його мова і поведінка зачіпають ваші почуття, постарайтеся виразити їх: це прояснить ситуацію, усуне перешкоди в діалозі.

9. Пам’ятайте, що інколи мета, з якою звертаються, — це одержати від вас що-небудь реальне, або змінити вашу думку, або змусити вас зробити що-небудь. У цьому випадку дія — краща відповідь співрозмовникові.

Удосконалюючи своє вміння слухати, основну увагу варто приділити засвоєнню цих рекомендацій. Однак пам’ятайте про найбільш поширені помилки, яких не слід допускати.

Отже, слухаючи співрозмовника:

1. Не приймайте мовчання за увагу — людина може бути просто занурена у власні думки.

2. Не робіть вигляду, що слухаєте. Це даремно: відсутність інтересу і нудьга неминуче проявляться у жестах. Краще вже зізнатися, що в даний момент вислухати досить уважно ви не можете, звернувшись, наприклад, на зайнятість.

3. Не перебивайте без потреби. Інколи ми робимо це не усвідомлено, до речі, керівники частіше перебивають підлеглих, ніж навпаки. Якщо ж для уточнення суті справи вам все ж необхідно перебити того, хто говорить, допоможіть йому відновити перерваний хід думок

4. Не робіть поспішних висновків. Кожен не усвідомлено схильний судити, оцінювати і схвалювати або не схвалювати те, про що говориться. Але саме такі суб’єктивні оцінки змушують співрозмовника зайняти оборонну позицію. Пам’ятайте, що такі оцінки — бар’єр для змістовного спілкування.

5. Не давайте «спіймати» себе в суперечці. Коли ви думкою не погоджуєтеся про що говориться, то, як правило, припиняєте слухати і чекаєте своєї черги висловитися. А якщо починаєте сперечатися, то настільки захоплюєтеся обґрунтуванням своєї точки зору, що часом не чуєте партнера. Вислухайте його до кінця, щоб зрозуміти, з чим саме ви не згодні, а вже після цього викладайте свою точку зору.

6. Не задавайте занадто багато запитань. Можна уточнити сказане, але «закриті» питання, що вимагають відповіді типу «так» або «ні», необхідно зводити до мінімуму. Надмірно велика кількість запитань придушує співрозмовника, віднімає в нього ініціативу і ставить часом в оборонну позицію.

7. Ніколи не говоріть: «Я добре розумію ваші почуття». Така заява інколи служить для виправдання спроб (до речі, безуспішних) переконати співрозмовника в тому, що ви слухаєте. В дійсності довідатися, що саме почуває співрозмовник, дуже важко.

8. Не виявляйте зайвої чутливості до емоційної сторони мови. Слухаючи схвильовану людину, будьте стримані, інакше пропустите зміст розмови. Будьте насторожі до емоційно заряджених слів і виразів (щоб вони не вибили вас з колії), сприймайте тільки зміст, який вони несуть.

9. Не давайте поради, якщо вас про це не просять. Якщо ж її дійсно просять, уточніть, чого саме співрозмовник хоче насправді.

10. Не прикривайтеся слуханням як захистом. Пасивні, невпевнені в собі люди іноді використовують його як можливість уникнути спілкування і самовираження. Вони не тільки не говорять, але насправді і не слухають.

Говоріння

Ще одним з найважливіших компонентів спілкування як обміном інформацією є говоріння, тобто вміння промовляти, виголошувати інформацію, будувати речення.

Культуру говорити досліджує спеціальна наука — риторика (теорія красномовства). Ритор, оратор має визначити сукупність комунікативних якостей, які є необхідними для досягнення бажаного успіху під час виступу. Серед цих якостей, передусім, слід назвати три: знання предмета мовлення; володіння навичками публічного мовлення; престиж оратора.

Емпатія

Цей механізм, реалізуючись як емоційний відгук на проблеми іншого, тісно пов’язаний з ідентифікацією. Емпатія с основною павичкою, яка набувається у процесі соціалізації і передбачає здатність приймати соціальні ролі й установки інших, уявляти себе у соціальній позиції іншого і передбачати його реакції.

Емпатія (співпереживання, співчуття) — намагання осягнути емоційний стан іншої людини; психічні процеси, який дає змогу зрозуміти переживання іншої людини (механізм пізнання); дія індивіда, що допомагає йому по-особливому вибудувати спілкування (особливий вид уваги до іншої людини); здібність, властивість, здатність проникати в психічний стан іншої людини (характеристика людини, тобто емпатійність).

Схильність до емпатії зростає при набутті життєвого досвіду, а також серед схожих між собою людей. Рівень емпатії залежить від здатності індивіда уявити, як одна подія сприйматиметься різними людьми, визнання права на існування різних точок зору. Схильна до емпатії людина терпима до вираження емоцій іншими людьми; глибоко вникає в суб’єктивний внутрішній світ співрозмовника, не розкриваючи при цьому власного настрою і світу; готова адаптувати своє сприймання до сприймання іншої людини задля кращого розуміння того, що з нею відбувається.

Проявами емпатії є співпереживання – переживання індивідом тих самих емоційних станів, почуттів, які відчуває інший, і співчуття — емоційне сприйняття негараздів іншого безвідносно до власного стану і дій.

Для пацієнта дуже важливо, щоб сестра зрозуміла його й розділила його почуття. Саме це дає йому відчуття полегшення. Тому, коли медсестра проводить бесіди з пацієнтом, характер яких в ідеалі повинен бути терапевтичним (наприклад, при підготовці до операції, до якої-небудь процедурою, прийняття важливого рішення), для неї в першу чергу повинна бути важлива не стільки інформація, яку пацієнт повідомляє , скільки почуття, які він переживає із цього приводу. Ось чому медсестрі так необхідний навик емпатичних слухання, тобто такого, при якому вона здатна в якійсь мірі відчувати ті ж почуття, що і пацієнт, і, подібно до дзеркала, відображати їх, щоб він почав краще розуміти себе. В якості прикладів емпатичних слухання можна навести такі ситуації:

Пацієнт: «Завтра операція, а я ніяк не зберу себе в кулак».

Сестра: «Вас це засмучує?»

Пацієнт: «Взагалі-то так. Я вважав себе сильною людиною. “

Сестра: «І тепер вас засмучує те, що ви опинилися не таким …»

Пацієнт: «Та ні. Просто дивно, що я ніколи не замислювався над подібними речами … »

Сестра: «А тепер Ви не знаєте, як до всього цьому ставитися …»

Пацієнт: «Ось саме. Тим більше, що я завжди вчив своїх синів бути сильними, а тут сам виявився … »

Пацієнтка: «Після того, як мені ампутували молочну залозу, я відчуваю себе нікому не потрібною …»

Сестра: «Ви відчуваєте, що оточуючі тепер стануть менше спілкуватися з вами?»

Пацієнтка: «Та ні, мене не хвилює думка оточуючих … (Пауза). Взагалі-то, звичайно, хвилює, але не всіх … »

Сестра: «Вас хвилює, як до цього поставляться ваші близькі?»

Пацієнтка: «Та знаю я, як вони поставляться … (Пауза), Вони навіть не провідали мене жодного разу .. »

Сестра: «І ви на них образились …»

Пацієнтка: «А ви як думали, звичайно! … (Пауза).,. Хоча я сама їх ніколи не відвідую … »

Уявити собі емоційне життя пацієнта може медсестра, що володіє розвиненою здатністю до переживання і співпереживання, тобто що має досить високий рівень емпатії – розуміння емоційного стану іншої людини, співпереживання, проникнення в його суб’єктивний світ. Слід розрізняти жалість («мені шкода вас»), симпатію («я співчуваю вам») і емпатію («я – з вами»).

«Оцінка емпатії виявилася тісно пов’язаної з такими характеристиками хорошого лікаря, як професійне мистецтво, теплота, доброзичливість, надійність, досвідченість, сила, щирість і ін» Таким чином, терапевтичний ефект залежить від того, якою мірою пацієнт відчуває себе об’єктом турботи, чуйності і розуміння, тобто від емпатичного зв’язку з медичним працівником.

Багато авторів вважають емпатію генетично детермінованим властивістю, посиленим або ослабленим життєвим досвідом індивіда. Існують різні тренінгові методи, що підвищують здатність до емпатії і вміння більш ефективно застосовувати її в спілкуванні з пацієнтом. В умовах дефіциту часу необхідно розвивати«професійну емпатію», що дозволяє сестрі на основі «читання» експресивних елементів поведінки пацієнта проникати в його емоційний стан, а потім усім своїм виглядом і висловлюваннями показувати йому, що його почуття зрозумілі.

Основи сестринської психотерапії

На сьогодні не викликає сумніву, що не менше половини хворих, які лікуються з приводу соматоневрологічних захворювань, насправді мають різноманітні психосоматичні порушення. Певного поширення серед соматичних хворих (як і в усьому суспільстві) набувають постстресові стани, зловживання спиртними напоями, алкоголізм, токсикоманії, наркоманії, неврози, сексуальні проблеми тощо. Таким чином, елементи психіатрії і наркології все більше застосовують у повсякденній практиці загальної медицини. Отже, оволодіти належною сучасною базою знань і умінь із психолого-психіатричних дисциплін необхідно також і майбутнім медичним сестрам, які будуть працювати у медичних закладах будь-якого соматичного профілю.

У медичній практиці феномен гіпноїдності використовується при проведенні прямої й опосередкованої раціональної психотерапії, де велике значення мають особистість і авторитет медика, який здатний викликати стан своєрідної “зачарованості” у хворого чи пацієнта. Медична сестра завжди повинна пам’ятати, що особистість медика має надзвичайний вплив на психіку хворого, внутрішню картину хвороби. Адекватна дія на хворого через його гіпноїдність приносить користь, необережне використання цього феномена зумовлює появу ятрогеній.

Для медиків особливо важливими є питання, пов’язані зі сприйманням болю. Тут є ще багато незрозумілого. Досі нез’ясованим залишається питання про наявність особливих больових рецепторів. Більшість дослідників дійшла висновку, що є спеціальні рецептори болю і провідники больової чутливості. Про це свідчать і клінічні спостереження. Є хвороби, при яких зберігається відчуття дотику, але зникає відчуття болю. Проте не слід вважати таких людей щасливими. Біль – це сигнал про небезпеку. Відсутність цього сигналу призводить до того, що у таких хворих можуть виникнути опіки і важкі поранення. Медична сестра повинна про це пам’ятати. Прикладаючи до тіла таких хворих грілку, потрібно вжити всіх належних заходів, спрямованих на профілактику опіків. Не всякий біль є необхідним. Сильний може викликати шок. Хронічний послаблює захисні реакції. Звідси зрозуміла потреба в знеболюванні.

Потрібно відмітити, що сприймання болю відзначається особливою суб’єктивністю. При сильному емоційному збудженні біль притупляється. Поранений солдат іде в атаку, не звертаючи уваги на біль. Разом із тим очікування болю посилює больове сприймання. Медична сестра повинна про це пам’ятати і не затягувати виконання болючих маніпуляцій.

Потрібно чутливо реагувати на скарги хворого, старатись відволікати його увагу від болю, зайняти пацієнта важливою для нього діяльністю, навіяти більш спокійне ставлення до болю.

У багатьох астенізованих хворих (без ознак виключення свідомості) пороги відчуття і сприймання знижуються, і більшість звичайних за силою подразників вони переносять погано. У повоєнні роки в багатьох лікувальних закладах було упроваджено так званий лікувально-охоронний режим, що полягав у проведенні ряду заходів, спрямованих на продовження сну хворих. Але потім з’ясувалось що таке штучне усунення природних подразників погано впливає на психіку і фізичний стан пацієнтів. У зв’язку з розвитком космонавтики вчені почали досліджувати дію сенсорної ізоляції на психіку людини. Виявилось, що повна сенсорна ізоляція шкідливо впливає на психіку і може викликати експериментальний психоз.

Згідно із законом Йеркса-Додсона, організм прагне підтримати оптимальний рівень активації, який дозволяє йому функціонувати найбільш ефективно. Цей рівень залежить від фізіологічного стану конкретної людини в конкретний час. Таким чином, певні люди потребують більш сильного припливу стимулів, ніж інші, які здатні переносити їх лише в обмеженій кількості. Ця потреба в стимулах змінюється також залежно від психічного стану людини. Оптимальний рівень активності під час сну чи задумливості суттєво відрізняється від рівня активності людини, яка знаходиться у творчому запалі.

Захворювання знижує рівень активності хворих і вимагає певних обмежень подразників, але надмірне виключення їх негативно вплине на психічний і фізичний стан хворого. У зв’язку з цим склались традиції “золотої середини”. Неприємних подразників повинно бути якнайменше. Бажана дія позитивних подразників незначної інтенсивності (тиха музика, читання відволікальної літератури, посильна культтерапія тощо). Медична сестра повинна усвідомити, що надокучати хворому надто частими відвідуваннями так само шкідливо, як і залишати його на тривалий час одного (“щоб він спокійно відпочив”). У першому випадку в пацієнта може розвинутись тривожна думка, що він дуже хворий, а йому про це не говорять, а в іншому, що на нього “всі махнули рукою” у зв’язку з безнадійністю стану.

Якщо хворий довго знаходиться у лікарні, яка нібито стала його другим домом, він розучується самостійно існувати поза нею. Взагалі він розуміє, що повинен робити, вміє себе поводити вдома і в суспільстві, проте навички повноцінного життя поза лікарнею значно знижені. Такий стан людини називають госпіталізмом. Медична сестра повинна про це пам’ятати й осмислено планувати та проводити всі належні заходи, спрямовані на профілактику госпіталізму і реабілітацію хворих.

Емоційна пам’ять полягає в запам’ятовуванні й відтворенні людиною своїх емоцій і почуттів. Як і рухова, вона також дуже стійка. Думка, предмет, подія, які емоційно вразили людину, можуть з першого ж разу надовго залишитись у пам’яті. Емоційна пам’ять особливо розвинена у дітей. Погано пригадуючи події вчорашнього дня, дитина яскраво пригадує події сильно емоційно забарвлені. Якщо хвору дитину, яка починає вередувати, лякати на шталт: “Поводь себе чемно, бо прийде медик чи медсестра і зробить тобі укол!” – у неї здебільшого розвинеться негативна установка на медиків.

Медична сестра повинна оберігати психічний стан і емоції хворих. Якщо є необхідність провести неприємну для споглядання маніпуляцію, тим більше, коли у загальній палаті знаходиться важкий або агонізуючий хворий, його потрібно перевести в окрему палату чи бодай відгородити від інших переносною ширмою. Споглядання деяких ситуацій, які для медичної сестри є звичайною буденною справою, для багатьох хворих – душевні тортури, стрес, а емоційна пам’ять дуже міцна і важко (здебільшого лише формально) корегується логікою.

Практичні поради

1. Уважно спостерігайте за мімікою, пантомімікою, поглядом, силою і тембром голосу хворих. Навчіться визначати їх емоційний стан.

2. Навчіться розпізнавати психологічні маски страху.

3. Відволікайте хворого від важких думок і переживань. Старайтесь викликати якнайбільше стенічних та позитивних емоцій і всіляко боріться з астенічними емоціями.

4. Навчіться регулювати свій емоційний стан. Виховуйте й удосконалюйте в собі моральні почуття і вищі емоції.

5. Навчіться розрізняти нестриманість хворих, зумовлену астенізацією нервової системи, та їх невихованість. Адекватно корегуйте поведінку таких пацієнтів.

6. Виробляйте і розвивайте у собі здатність до емпатії та потребу в ній. Навчіться відчувати емоційний стан хворого і співпереживати з ним.

7. Будьте тактовним, оцінюючи душевний стан хворого. Смійтесь разом із ним, коли це доречно, але ніколи – над ним.

8. Якщо у хворого розвинувся неадекватний емоційний стан, який впливає на діагностично-лікувальний процес і заважає іншим хворим (страх, депресія, дисфорія тощо), про це необхідно повідомити медика. Медики повинні враховувати особливості темпераменту і складу особистості при спілкуванні з хворими та їх родичами. Потрібно пам’ятати, що для сангвініків і холериків характерною є екстравертованість, тобто їх реакції і діяльність залежать переважно від дії зовнішніх чинників, які викликають певне враження в даний момент, для флегматиків і меланхоліків – інтровертованість, тобто їх діяльність значною мірою визначається уявленнями і думками, пов’язаними з минулим і майбутнім. Ось чому сангвінік і холерик відразу зреагують на ваше зауваження, а флегматик і, особливо, меланхолік зовні можуть не дати помітної реакції, але довго будуть це зауваження переживати.

Хвороба і сфери психіки

Будь-яка хвороба тією чи іншою мірою змінює життєдіяльність організму, а отже, впливає на фізичний і психічний стан людини. У свою чергу, зміна функціонування психіки призводить до видозміни певних проявів захворювання. Тобто чітко проявляються взаємовпливи хвороби та психіки. Простежимо основні з них стосовно кожної сфери психічної діяльності.

Хвороба, відчуття і сприймання

Наявність хвороби змінює психологічні компоненти відчуття і сприймання. Передусім змінюються поріг відчуття і вибірковість сприймання. Хвора людина починає насторожено прислухатись до своїх відчуттів, звертає увагу на ті відчуття, яких раніше не помічала. Усвідомлення хвороби змінює осмислення й емоційне забарвлення відчуттів. Одна справа, коли людина просто відчуває голодний біль у шлунку, не знаючи його причини, а інша справа, коли вона дізналась, що в неї є виразкова хвороба шлунка. Той самий біль сприймається й усвідомлюється зовсім по-іншому. Будь-яка хвороба призводить до загальної астенізації організму. Внаслідок цього поріг відчуття знижується і звичайні подразники стають надсильними (гіперестезія). З цієї причини хворі не переносять яскравого світла, шуму, запахів, перепадів атмосферного тиску і температури тощо. При важких станах, що супроводжуються оглушенням, може розвинутись загальна гіпестезія і звичайні подразники хворий не буде сприймати. Ураження одних аналізаторів індукує компенсаторну функцію інших. Так, відомо, що у сліпих значно покращується діяльність слухових, дотикових і кінестетичних аналізаторів. Інколи у таких людей розвивається “шосте відчуття бар’єра” і вони досить добре долають перешкоди. Дідро описав сліпого, який точно відмічав початок сонячного затемнення, яке зрячі люди могли зафіксувати лише за допомогою спеціального обладнання. З історії відомо, що Демокріт і Діодор свідомо себе осліпили, щоб не розсіювати свою увагу на тому, що відбувається навколо, а поглиблено вивчати сутність явищ. Отже, сенсорна депривація змінює сам процес осмислення. Зниження слуху нерідко призводить до розвитку підвищеної підозрілості, недовіри. Якщо така людина бачить, що інші люди про щось говорять, то запідозрює, що вони обговорюють її, щось задумують проти неї. Інколи може навіть розвинутись маячення переслідування, що вимагає допомоги психіатра. Біль змінює емоційний стан людини. Так, різкий біль у ділянці серця здатний викликати панічний страх смерті, боязнь перед рухом. Нерідко такого хворого заспокоїти словами неможливо. Скільки разів у нього буває серцевий напад, стільки разів він суб’єктивно “помирає”.

Між сприйманням, усвідомленням, емоціями і хворобою є прямий та зворотний зв’язок. Наприклад, підвищення артеріального тиску викликає відчуття головного болю. Усвідомлення людиною факту, що в неї високий артеріальний тиск, спричиняє емоцію страху перед можливою гіпертонічною хворобою та її вірогідними наслідками. Ці тривожні переживання посилюють спазми судин і сприяють ще більшому підвищенню артеріального тиску. Замикається дефектне коло: підвищений артеріальний тиск викликає тривогу і страх, а негативні емоції підтримують і навіть посилюють артеріальну гіпертензію. Сприймання тривалого сильного болю викликає складні переживання зміни внутрішнього комфорту із страхом і тривогою за своє здоров’я. Потім у астенізованої людини розвивається озлоблення, до якого приєднується депресія, яка пізніше переростає у відчай. Як результат у хворого розвивається своєрідна апатія, при якій коло інтересів звужується лише навколо проблеми болю. Топіка болю не завжди збігається з локалізацією патологічного процесу. Прикладом цього може бути біль або гіперестезія в зонах Захар’їна-Геда. Медик повинен пояснити хворому причину атипового болю і необхідність лікувати захворювання, яке викликало біль. Наприклад, у жінки загострився аднексит, а вона відчуває біль у стегні й вважає, що у неї радикуліт. Якщо їй не пояснити сутність больового синдрому, жінка може подумати, що невропатолог просто не уважний або не компетентний і не хоче її серйозно обстежити, а тому “відфутболює” до гінеколога. Психологічне сприймання болю або інших неприємних відчуттів не завжди корелює з вираженням органічного ураження. Вивчаючи особливості больового синдрому при остеохондрозі та інших ураженнях хребта, Йорес встановив психологічний феномен, згідно з яким інтенсивність болю здебільшого прямо пропорційна функціональним порушенням і обернено пропорційна органічним змінам (винятком є метастатичний та ішемічний біль при онкологічних захворюваннях та інфаркті міокарда). Психологічне сприймання фізичного дефекту не завжди збігається із ступенем його небезпеки. Наприклад, спотворюючий рубець на обличчі дівчини або молодої жінки, який не шкодить здоров’ю, приносить багато душевних мук. Це ж саме стосується плоскостопості, яка не дозволяє дівчині носити модельне взуття на високих каблуках. Вимушене мовчання, зумовлене загостренням хронічного ларингіту, суб’єктивно важко переноситься жінками. Психологами встановлено: якщо жінка нічим не зайнята і вимушена систематично мовчати більше 20 хвилин, у неї може розвинутись невротичний стан. Таким чином, хвороба змінює кількісні та якісні характеристики сфери відчуття і сприймання. Між відчуттям і сприйманням – з однієї сторони і хворобою – з іншої існує прямий і зворотний зв’язок. Хвороба змінює відчуття і сприймання, а змінена перцепція впливає на перебіг захворювання. Порушення відчуття і сприймання залежить не лише від анатомо-фізіологічних змін, викликаних хворобою, але і від стану психіки. Медик повинен завжди про це пам’ятати. Хвороба змінює практично всі характеристики уваги, передусім суттєво змінює якість життя і спектр інтересів. Хворий мимоволі починає фіксувати увагу і думки навколо захворювання, його можливих наслідків, свого матеріального стану, ставлення, медиків, родичів і співробітників, своєї перспективи відносно подальшого життя і роботи тощо. Таким чином, увага хворого нерідко розсіюється, а якісні характеристики (концентрація, стійкість, переключення) змінюються.

Здорова людина в зоні активної уваги утримує в середньому 7 (від 5 до 9) об’єктів. Внаслідок астенізації, викликаної хворобою, об’єм уваги зменшується. А тому хвора людина не завжди здатна чітко сконцентруватись на інструкціях медика. Отже, у цих випадках медику потрібно дати хворому інструкції у письмовому вигляді. З іншої сторони, у більшості хворих різко загострюється одностороння увага до явищ і процесів, пов’язаних із хворобою і лікуванням. Хворі практично інтуїтивно відчувають ступінь компетентності та якість уваги медика (чи ця увага щира, чи лише “награна”). Вони “прислухаються” до найменших змін у стані свого здоров’я, до різноманітних відчуттів, на які раніше не звертали уваги. У деяких хворих розвивається надмірна прихованість уваги до певних проявів хвороби, що звичайно погіршує якість життя і звужує об’єм соціальних зв’язків. Надмірна фіксація уваги на неприємних відчуттях і страх перед можливим захворюванням можуть стати причиною егогенії, тобто самонавіювання хвороби. Егогенія частіше розвивається у людей з тривожно-помисловими рисами характеру, образним типом сприймання і гіпертрофованою уявою. Інколи вона виникає у студентів-медиків, які теоретично вивчають симптоми захворювань, але не мають практичного досвіду медицинської діяльності. Надмірна одностороння увага може зумовлювати односторонність сприймання та осмислення ситуації. Так, в одному з московських медичних вузів було проведено такий експеримент. Студентам різних курсів після вивчення певних дисциплін демонстрували відомий портрет Мони Лізи і просили висловити свою думку щодо стану здоров’я цієї молодої жінки. Студенти, які вивчили ожиріння, відмітили у неї явну схильність до повноти. Частина студентів, яка склала залік з ендокринології, виявила ознаки гіпертрофії щитоподібної залози. А деякі студенти, які вивчили психіатрію, запідозрили, що її “незрозуміла і блаженна посмішка” може свідчити про інтелектуальну недорозвинутість Мони Лізи. Якщо хворі з тривожно-помисловими рисами характеру фіксують і концентрують свою увагу на найменших змінах свого стану, то хворі гіпертимного складу характеру не звертають увагу не лише на початкові прояви хвороби, але і на явні ознаки її. Внаслідок цього лікуватись починають пізно, коли хвороба значно вплинула на організм і здоров’я.

Хвороба і пам’ять

Хвороба впливає на сферу пам’яті. Виснажлива хвороба послаблює всі процеси пам’яті (фіксацію, утримання і відтворення). Якщо немає органічного ураження мозку, це явище є тимчасовим і має функціональний характер. Внаслідок погіршення якості пам’яті та зменшення її об’єму у деяких хворих з’являється думка, що у них склероз головного мозку і їх пам’ять не відновиться. У такому випадку медик повинен пояснити хворому, що ці явища тимчасові й після одужання пам’ять відновиться. Він не повинен забувати, що астенізованим хворим із послабленою пам’яттю й увагою потрібно кілька разів повторити інструкцію, а основні положення краще записати. Ні в якому разі медик не повинен ображатись на хворого за те, що він неуважно його слухав або не запам’ятав необхідну інформацію. З іншої сторони, він не повинен загострювати увагу хворого на несуттєвих неприємностях, пов’язаних з хворобою. Проте у багатьох хворих недуга викликає односторонню вибіркову гіпермнезію (посилення пам’яті). Вони пригадують, у кого з родичів або знайомих відмічались такі симптоми захворювання, яке лікування їм було призначено і чим закінчилось захворювання. Причому здебільшого пригадуються неприємні або навіть трагічні факти. Медик повинен пам’ятати про особливості змін пам’яті, викликаних недугою, і відволікати увагу хворого від неприємних спогадів та асоціацій, пов’язаних із захворюванням.

Хвороба та мислення, інтелект

Більшість хворих намагається осмислити причини, сутність і наслідки свого захворювання. Цей процес осмислення залежить від інтелектуального рівня хворого, його обізнаності в питаннях медицини, його емоційного стану й установки щодо співпраці з медиками. Передусім осмисленню підлягає сутність хвороби. Одна справа, коли у хворого сезонне гостре респіраторне захворювання, а інша – коли інфаркт міокарда чи цукровий діабет. У хворих художнього типу з багатою уявою недуга може змінити стиль мислення і воно набуває характеру афективного. У цьому випадку в процесі осмислення на перший план виступає не логіка, а емоції (передусім тривога, страх і депресія). Для того щоб хворий зрозумів пояснення медика щодо сутності його недуги, потрібно зняти емоційне напруження за допомогою психотерапії, а при необхідності – фармакологічних засобів. Недуга привносить у свідомість людини багато проблем і, дуже часто, відчуття невпевненості. Хворий ставить собі багато запитань:

– Хто буде оплачувати лікування?

– Скільки коштуватиме курс лікування чи операція?

– Хто буде турбуватись про мене під час хвороби?

– Хто буде турбуватись про сім’ю?

– Чи не стану я інвалідом?

– Чи збережеться за мною місце роботи?

– Чи не розпадеться сім’я?

– Чи говорить мені медик правду?

– Чи достатня кваліфікація лікаря?

У хворого виникає безліч таких запитань, які він осмислює сам, обговорює з родичами, сусідами по палаті, медиком-куратором, медичним персоналом. Інтереси хворого звужуються навколо проблем, пов’язаних із захворюванням. Нерідко хворий не може знайти однозначної відповіді на якесь запитання чи низку запитань. У таких випадках він постійно думає про те, що для нього є найбільш важливим. Вдень хворий має змогу певною мірою відволіктись від цих думок, бо переключає свою увагу на медиків, лікування, контакти з людьми, які його оточують. Але вночі він залишається наодинці зі своїми думками і переживаннями. Ці думки, страхи, тривога не дають йому змоги заснути, знесилюють хворого, підточують здоров’я. Медики повинні спрямувати думки хворого у правильному руслі, корисному для нього. Потрібно добитись, щоб хворий вночі спав, а не мучився душевно, щоб вдень він проявляв зацікавленість і активність у лікувальному процесі, а не “копався” у своїх неприємних переживаннях і думках. У деякої частини хворих недуга супроводжується напливом настирливих і надцінних думок, які домінують у свідомості й з’являються у людини поза її волею. Як правило, ці думки мають виражене емоційне забарвлення. їх зміст може бути різним: кардіофобія (страх перед серцевим нападом), канцерофобія (страх, що у людини злоякісне захворювання), танатофобія (страх раптової смерті), ніктофобія (страх ночі), сифіло- і снідофобія, страхи, що хворий внаслідок своїх переживань може втратити розум тощо. Медик повинен встановити наявність таких думок, тому що вони вимагають втручання психіатра. Зневажливе ставлення до таких станів може призвести до суїцидальних дій хворого.

Таким чином, хвороба змінює зміст, форму та якість мислення. Разом із тим, змінене мислення може впливати на перебіг хвороби, видозмінювати її симптоматику. Наприклад, афективне мислення в істероїдних особистостей викликає істероформну симптоматику функціонального характеру (відчуття клубка в горлі, функціональні кардіалгії, напади психогенної ядухи, істеричні паралічі й парези тощо). Своєрідні установки і забобони хворого також можуть погіршити його стан. Наприклад, багато хворих вважає, що при нападі болю, зумовленого радикулітом, потрібно вигрівати місце ураження. Насправді, внаслідок дії тепла корінці нервів розбухають, ще більше ущемлюються, що посилює больовий синдром і навіть викликає некроз частини нервових волокон. У деяких хворих є установка на те, що всі ліки є отрутою і їх не слід приймати. Через свої забобонні уявлення частина хворих старається лікуватись не в медиків, а в різного роду цілителів, знахарів або звичайних шарлатанів. Медики повинні вміти вчасно з’ясувати сутність негативних установок і шкідливих забобонів, щоб вжити адекватних і ефективних заходів коригувального характеру. Спілкуючись із хворим і пояснюючи йому сутність захворювання та необхідність лікування, медик повинен враховувати ступінь інтелекту пацієнта, його кругозір, рівень медичної обізнаності й спрямованість установки щодо лікування. Зрозуміло, що система пояснень хворому з вищою освітою і широким кругозором повинна відрізнятись від стилю просвітньої роботи з неграмотним хворим. Трафаретний “середній” рівень інформації може образити високоосвіченого інтелігента, який може запідозрити, що його вважають недостатньо грамотним. Але цей же рівень може бути недосяжним для усвідомлення неграмотною чи розумово недорозвиненою людиною. Медик повинен говорити зрозуміло, переконливо, уникаючи специфічних термінів. Завжди необхідно підкреслювати шанобливе ставлення до гідності хворого. Недопустимо насміхатись над його необізнаністю чи забобонами. Навпаки, дуже корисно вислухати і зрозуміти причину помилкових суджень, тоді їх буде набагато легше коригувати. Якщо хворий відчує зневажливе ставлення до себе, він здебільшого “замкнеться” у собі, формально слухатиме медика, але залишиться при своїй думці. Діалог із таким хворим нагадуватиме спілкування “німого з глухим” і буде безплідним або навіть шкідливим для пацієнта. Низький рівень інтелекту може негативно впливати на перебіг захворювання, що зумовлено неадекватним ставленням до недуги, неспроможністю усвідомлено дотримуватись вимог режиму і лікування. Проте не завжди низький рівень інтелекту перешкоджає лікувальному процесу. Здебільшого люди з таким інтелектом мають високий рівень гіпноїдності. Ось чому вони легко піддаються психотерапії. Причому, чим незрозуміліше, містичніше і нахабніше діятиме індуктор, тим, як правило, кращим буде результат. Саме цим і користуються різного роду провидці, «диво- цілителі» й шарлатани. Молитва, замовлення, магічний ритуал і театральні паси, голос і погляд викликають цілющий ефект, який стосується лише функціональних змін. Медик при проведенні психотерапії повинен враховувати рівень інтелекту хворого, його установку і ступінь навіюваності. Проте завжди необхідно поважати особистість хворого і не втрачати свою гідність. Таким чином, хвороба має прямий і зворотний зв’язок з мисленням та інтелектом хворого. Медичні працівники у своїй професійній діяльності повинні враховувати всі можливі нюанси цих взаємовідносин.

ЕМПАТІЯ ТА ВИГОРАННЯ

   Інтенсифікація життя, соціально-економічні зміни, які відбуваються сьогодні у світі, висувають до працівників більш складні умови, що безумовно впливає на їх психологічний стан, провокує виникнення емоційного напруження, розвиток значної кількості професійних стресів. Одним з найважчих наслідків довготривалого професійного стресу є синдром “професійного вигорання” .

   Термін “професійне вигорання” (англ. – “burnout”) введено американським психіатром Х.Дж. Фрейденбергером у 1974 році. Фрейденбергер ввів це поняття для характеристики психічного стану здорових людей, які інтенсивно спілкуються з клієнтами, пацієнтами, постійно перебувають в емоційно навантаженій атмосфері при наданні професійної допомоги. Це люди, які працюють у системі “людина –людина”

   Жертвою вигорання може стати будь-який працівник. Це пов’язано з тим, що різноманітні стресори присутні або можуть з’явитися на роботі в кожній з організацій. Синдром вигорання розвивається як наслідок комбінації організаційних, професійних стресів і особистих чинників. Внесок тієї або іншої складової в динаміку його розвитку різний .

   Спочатку до осіб, потенційно схильних до вигорання, відносили соціальних працівників, лікарів і адвокатів. Вигорання даних фахівців пояснювалося специфічними особливостями так званих “допомагаючих професій”. До теперішнього часу істотно розширилася не тільки кількість симптомів професійного вигорання, але і збільшився перелік професій, схильних до такої небезпеки. Даний список поповнили вчителі, поліцейські, політики, торговий персонал і менеджери. В результаті “з плати за співучасть” синдром професійного вигорання перетворився на “хворобу” працівників соціальних або комунікативних професій. Специфіка роботи людей даних професій відрізняється тим, що існує велика кількість ситуацій з високою емоційною насиченістю і когнітивною складністю міжособового спілкування, а це вимагає від фахівця значного особистого внеску у встановлення довірчих відносин і уміння управляти емоційною напруженістю ділового спілкування.

Значна кількість питань, пов’язаних з дослідженням проблеми вигорання, присвячено вивченню емпатії. Оскільки людина завжди спілкується як особистість, то вона сприймається іншою людиною -партнером спілкування – як особистість. Враження, які виникають при цьому, відіграють важливу регулятивну роль у процесі спілкування. По-перше, тому, що пізнаючи іншого, формується й сам індивід, а, по-друге, міра точності “прочитання” іншої людини впливає на успіх організації з нею узгоджених спільних дій. Також професійна діяльність залежить від здатності особистості формувати певні адекватні ситуації й необхідні психічні стани, від уміння розуміти себе та інших.

Розглядаючи емпатію як стрижневе поняття емоційного компонента комунікативної здатності, що є фактором професійної готовності фахівця до практичної діяльності, роблячи акцент на основних формах емпатії – співчуття, співпереживання, уміння ставити себе на місце іншого, здатність емоційно відгукуватися на переживання інших людей, сприйняття іншої людини, проникнення в її внутрішній світ, розуміння її переживань, а також думок і почуттів, можна говорити про актуальність цього напряму в дослідженнях, присвячених професійному вигоранню. У сучасній психології емпатію прийнято трактувати або як здатність розуміти світ переживань іншої людини, або як здатність залучатися до емоційного життя іншого, розділяючи його переживання. Аналізуючи існуючі визначення емпатії, можна виділити чотири, які найчастіше зустрічаються:

   – Розуміння відчуттів, потреб іншого.

   – Чуттєве проникнення в подію, об’єкт мистецтва, природу.

   – Афектний зв’язок з іншим, розділення стану іншого або групи.

Термін емпатія введений науковцем Э. Тітченером, який узагальнив в ньому близькі за змістом ідеї про симпатію. Існує широкий діапазон проявів емпатії. На одному полюсі цього континууму знаходиться позиція суб’єктивного включення професіонала в світ відчуттів співбесідника. Важливе не тільки знання емоційного стану співбесідника, але і певною мірою переживання його відчуттів. Таку емпатію, засновану на механізмах ідентифікації і проекції, називають афектною, або емоційною емпатією. Інший полюс займає позиція більш відвернутого, об’єктивного розуміння професіоналом переживань співбесідника без значного емоційного залучення. Якщо в основі розвитку емпатії лежать інтелектуальні процеси (наприклад, аналогія), то вона визначається як когнітивна емпатія. Під час використання прогнозів емоційних реакцій співбесідника прояви емпатії відносяться до предикативної емпатії .

Клієнт-центрированні психотерапевти розширили уявлення про емпатію поняттям “точної емпатії”, яке містить більше, ніж тільки здібність психотерапевта до проникнення у внутрішній світ пацієнта. “Точна емпатія” включає здатність зрозуміти актуальні відчуття і вербальне уміння передати це розуміння ясною для пацієнта мовою. Емпатія входить в ширше коло особових характеристик психотерапевта, що відбиваються в його спілкуванні з пацієнтом. Оцінка емпатії виявилася тісно пов’язаною з такими характеристиками психотерапевта, як професійне мистецтво, теплота, доброзичливість, надійність, життєвий досвід, сила, щирість та ін. Емпатичне розуміння не є результатом інтелектуальних зусиль. Емпатія психотерапевта залежить від доступності і багатства його власного досвіду, точності сприйняття, уміння налаштуватися, слухаючи пацієнта, на одну емоційну хвилю з ним.

Емпатія – генетично детермінована властивість, посилена або ослаблена життєвим досвідом індивіда. Мистецтво використання емпатії полягає в оптимальній синхронізації намірів психотерапевта і очікуваного ефекту. Можливе помилкове застосування емпатії. Сюди відносяться “емпатична сліпота”:

   – неусвідомлюване неприйняття психотерапевтом тих відчуттів, яких він уникає в самому собі;

   – неконтрольоване використання емпатії (яскравий приклад цього явища ми можемо розглянути в художній літературі в образі князя Мішкіна в “Ідіотові” Ф.М.Достоєвського);

   – маніпулятивне застосування емпатії (коли вона виступає у вигляді прихованого переконання, умовляння, навіювання).

Володіти емпатією – означає сприймати суб’єктивний світ, що охоплює весь комплекс відчуттів, сприймань і спогадів іншого, доступних свідомості в даний момент, сприймати правильно, з властивими емоційними компонентами і значеннями, немовби той, що сприймає сам був цією іншою людиною. Це означає – відчувати біль або задоволення іншого так, як відчуває він сам, і відноситися, як він сам, до причин, які їх зумовили, але при цьому ні на хвилину не забувати про те, що це “немовби”. Якщо ця умова втрачається, то даний стан стає станом ідентифікації.

Ідентифікація буквально позначає ототожнення себе з іншим, один з найпростіших способів розуміння іншої людини – уподібнення себе йому. Існує тісний зв’язок між цими близькими за змістом явищами. Описово емпатія також визначається як особливий спосіб розуміння іншої людини. Тільки тут мається на увазі не раціональне осмислення проблем іншої людини, а, швидше, прагнення емоційно відгукнутися на його проблеми. Емпатія протистоїть розумінню в строгому сенсі цього слова, термін використовується в даному випадку лише метафорично: емпатія є афектне розуміння. Емоційна її природа виявляється якраз в тому, що ситуація іншої людини, партнера по спілкуванню, не стільки “продумується”, скільки “відчується”.

Механізм емпатії в певних рисах схожий з механізмом ідентифікації: в обох випадках присутнє уміння поставити себе на місце іншого, поглянути на речі з його точки зору. Проте поглянути на речі з чиєїсь точки зору не обов’язково означає ототожнити себе з цією людиною. Якщо я ототожнюю себе з кимось, це означає, що я будую свою поведінку так, як будує його цей інший. Якщо ж я проявляю до нього емпатію, я просто беру до уваги лінію його поведінки (відношуся до неї співчутливо), але свою власну можу будувати зовсім по іншому. І в тому і в іншому випадку в наявності буде “врахування” поведінки іншої людини, але результат наших сумісних дій буде різним: одна справа -зрозуміти партнера по спілкуванню, вставши на його позицію, діючи з неї, інша справа – зрозуміти його, врахувавши його точку зору, навіть співчуваючи їй, але діючи по-своєму.

Емпатичний спосіб спілкування з іншою особою має декілька граней. Він має на увазі входження в особистий світ іншого і перебування в нім, “як вдома”. Такий спосіб спілкування включає постійну чутливість до змінних переживань іншого – до страху, або гніву, або зворушеності, або утруднення, одним словом, до всього, що відчуває він або вона. Це означає тимчасове життя іншим життям, делікатне перебування в ньому без оцінювання і засудження. Це означає уловлювання того, що інший сам ледве усвідомлює. Але при цьому відсутні спроби розкрити абсолютно неусвідомлювані відчуття, оскільки вони можуть виявитися такими, що травмують. Це включає вираження ваших вражень про внутрішній світ іншого, коли ви дивитеся свіжим і спокійним поглядом на ті його елементи, які хвилюють або лякають вашого співбесідника. Мається на увазі часте звертання до іншого для перевірки своїх вражень і уважне прислухання до отримуваних відповідей. Ви довірена особа для іншого. Указуючи на можливі сенси переживань іншого, ви допомагаєте йому переживати більш повно і конструктивно.

У будь-яких взаєминах люди певною мірою проникають один в одного, тобто емпатійно взаємодіють. У кожній людині від природи закладені ці здібності, але не у кожного вони розвиваються, розкриваються до кінця. Тільки та людина, яка здатна проникнутися цінностями іншого, поринути в його світ, зможе зрозуміти іншого, знайти з ним контакт та взаєморозуміння.

Розвиток емпатійності суб’єкта визначається його емпатійними відносинами. Рівень розвитку ціннісно-смислової сфери особистості зумовлює специфіку становлення її емпатійних відносин. Вищі рівні таких відносин передбачають сформованість альтруїстичних якостей особистості та відповідну до них поведінку. Розвинута емпатійність -ключовий фактор успіху в діяльності, що вимагає відчуття внутрішнього світу партнера зі взаємодії. Професійно-свідоме прагнення до надання допомоги та підтримки іншій людини реалізується у психотерапевтичному процесі.

Саме в гуманістичному напрямку психології ретельно розглядаються проблеми емпатії людини. Зокрема в теорії К. Роджерса терапія розглядається як активна взаємодія між двома людьми. При цьому акцент ставиться на саморозвиткові через власний досвід і досвід  іншої людини. Теорія стверджує, що кожна людина має прагнення до росту, розвитку, до самоактуалізації й до самокерівництва. Людина досягає самовдосконалення за умови, якщо з боку оточення вона відчуває емпатію, повагу. Якщо ці умови порушуються, то клієнт не лише не може розвиватися, а й погіршується його стан. Отже, емпатію вчений розглядає як процес, спрямований на сприйняття внутрішнього світу іншої людини, де зберігаються усі емоційні та смислові відтінки.

У зв’язку з цим, можна розглядати емпатію у контексті професійного становлення особистості, яка знаходить свою реалізацію у системі відносин “людина – людина”. Розвинута емпатія – важливий чинник соціально-психологічної адаптації та досягнення успіху у тих видах діяльності, які вимагають від фахівця відчувати партнера зі спілкування.
   Аналізуючи дослідження з проблеми зв’язку емпатії і вигорання, привертають увагу деякі розбіжності щодо впливу емпатії на процес професійного вигорання. Н. Водопьянова в своїх роботах указує, що “спроможність чуттєвого проникнення і співпереживання виступає як деякий буфер, що перешкоджає вигоранню. Зокрема, при дослідженні лікарів-хірургів і медичних сестер хірургічного відділення були отримані негативні кореляції між рівнем емпатійних здібностей і показниками вигорання”. Чим вище рівень емпатії, тим менше схильності занижувати значущість результатів своєї діяльності, більше впевненості в самоефективності. Це пояснюється, вірогідно, тим, що тонке розуміння переживань інших людей протистоїть дегуманізації міжособистісних відносин, а емоційне співпереживання – це певне емоційне “підживлення” або деякий додатковий ресурс для “горіння без згасання”. Клієнт-центрований підхід (за К.Роджерсом) припускає ряд принципів взаємодії з клієнтом: істинність, безумовне ухвалення і емпатійне розуміння. Даний підхід може розглядатися як стрижньовий для профілактики феномена вигорання у психологів-консультантів, особливо за чинником попередження деперсоналізації (деморалізації) відносин до клієнтів.

Е.П. Ільїн в своїх роботах указує на три основні чинники, що грають істотну роль в “професійному вигоранні”:

   – особовий;

   – ролевий;

   – організаційний.

В особовому чиннику дослідник в першу чергу вказує на емпатію. Щоденне “входження” в особистий світ іншого, постійна чутливість до змінних переживань іншого, все це може спровокувати “вигорання” і, як наслідок, психічні ресурси людини не відновлюються до наступного робочого дня.

Т.В. Форманюк, описуючи групи змінних, що роблять вплив на розвиток синдрому “вигорання” в професіях типу “людина – людина”, в групі особових чинників поряд зі схильністю до інтроверсії (низької соціальної активності і адаптованості, спрямованості інтересів на явища внутрішнього світу), реактивністю (динамічною характеристикою темпераменту, що виявляється в силі і швидкості емоційного реагування), реакцією на стрес (поведінкою і переживанням особи, що збільшують ризик коронарних захворювань) вказує на високий рівень емпатії (здатності осягати емоційні стани інших людей, розуміти світ їх душевних переживань, співчувати) та інші індивідуальні особливості людини .

Дослідники Г.С. Абрамова, Ю.А. Юдчиц підкреслюють, що “згорають” спочатку не байдужі до своєї роботи, і не ті, хто в професійній діяльності реалізують модус соціальних досягнень або володіння, а, навпаки, професіонали, для яких діяльність спочатку значуща, свідомо вибрана, представляє собою відоме емоційне відношення, орієнтацію на інших людей, тобто реалізація модусу служіння. “Співчуваючий, такий, що захоплюється лікар-ідеаліст, орієнтований на інших, при недостатньому зв’язку з реальністю, невмінні оцінювати критично несприятливі чинники, низькій стійкості до стресорів медичних професій (біль, страждання, хвороба і смерть) може стати носієм швидко прогресуючого синдрому емоційного вигорання, що, у свою чергу, призводить до професійного вигорання”.

Так само зустрічаються і протилежні думки, що не “високий рівень емпатії”, а, навпаки, “низький ступінь емпатії” і “авторитаризм” у поєднанні з фанатичною відданістю справі і реакцією на стрес, агресивністю і апатією (смутком) при неможливості досягти в короткий термін бажаних результатів може ініціювати виникнення симптомів “вигорання” .

Отже, можна зробити висновки, що ключову роль в синдромі “вигорання” мають емоційно ускладненні або напружені відносини в системі “людина – людина” (відносини між лікарем, що лікує, і важкими хворими, керівником і підлеглими в конфліктних ситуаціях або при несприятливому психологічному кліматі в трудовому колективі). Найяскравіше синдром “вигорання” виявляється у випадках, обтяження комунікації емоційною насиченістю або когнітивною складністю.

Основні психологічні компоненти спілкування.

 Основними мотивами, які спонукають хворих і пацієнтів до спілкування з медиками є усвідомлена або підсвідома потреба у пораді, втісі, заспокоєнні, консультації, потребі соціального спілкування і, нарешті, природній потребі “виговоритись” і тим самим полегшити свій душевний стан. Медики використовують спілкування як могутній засіб впливу на моральний і психічний стан хворих та їх родичів, який є  невід’ємною частиною успішного лікування.

Основними компонентами спілкування є: почуття присутності, уміння слухати, сприймати, проявляти турботу, розкриватись самому, приймати чужі погляди, співпереживати, бути щирим і поважати співрозмовника.

Почуття присутності означає щирий інтерес до співрозмовника. Коли людина сприймає інформацію співрозмовника лише на слух, (без інтересу), цю ситуацію можна порівняти з диктуванням своїх думок на магнітофонний запис. Іншими словами почуття присутності повинен  викликати психологічно зворотній зв’язок між співрозмовниками. 

Уміння слухати означає концентрацію своєї уваги на словах, думках і почуттях інших людей під час розмови з ними. Уміння слухати – це активні свідомі зусилля по виробленню почуття присутності, а не просто пасивне сприймання інформації. Цей компонент спілкування вимагає чуйності, розуміння і утримання від якихось суджень і установок по відношенню до співрозмовника. Уміння слухати, окрім простого розуміння смислу слів вимагає концентрації уваги , неупередженість і щирого зацікавлення тим, про що йдеться в розмові. Уміння слухати полегшує розпізнавання потреб пацієнта, його турбот.

Прояви турботливості про іншу людину означає надання йому допомоги. Для налагодження турботливих  взаємовідносин між людьми спілкування повинно характеризуватись розумінням, терпінням, чесністю, щирістю, довірою і мужністю.

Розкриття” – це процес відкриття свого “я” іншій людині, це є взаємний двохсторонній процес. Не можна повністю сприйняти іншу людину, не розкрившись їй самому. Під час бесіди хворий повинен повністю розкритись. Саморозкриття є обов’язковою умовою для спілкування і здійснення психотерапії. А щоб добитись саморозкриття зі сторони хворого потрібно і самому бути відкритим. 

Повноцінне спілкування вимагає  поваги до світогляду і точки зору іншої людини. Ніколи не можна ігнорувати співрозмовника як особистість.

Співпереживання, або емпатія – це здатність поставити себе на місце співрозмовника, щоб сприйняти його таким, яким він бачить і почуває себе. Це є обов’язковим  компонентом почуття присутності. Емпатія – це уважне вислуховування співрозмовника і чуттєве сприймання його думок і почуттів, а також уміння оцінити їх пряме і приховане значення.  Співпереживання має вирішальне значення для установлення і налагодження довірливих міжособистісних відносин, для повноцінного душевного контакту.

Щирість є необхідною умовою для налагодження довіри. Вона означає, що людина чесно ділиться своїми думками, почуттями і досвідом з іншою людиною. Щирість є передумовою вільного і відкритого спілкування.

Повага – це сприйняття співрозмовника як достойну людину, навіть незважаючи на її недоліки. Усвідомлення хворого, що його поважають,  є необхідним для підтримки здоров’я.

Особливості спілкування людей з різними типами психологічної конституції.

“Домінантний співрозмовник”. В розмову вступає рішуче, без вагань, не переймаючись питанням “чи не буде це нав’язливим?”. Проте, якщо хтось звертається до нього, він не відчуває себе змушеним відповідати. Йому притаманна підсвідома риса “відповідати чи не відповідати – це моє недоторкане право. Але мені повинні відповідати всі!”.

 Це людина тверда і напориста. Домінант легко перебиває співрозмовника, але не дає перебити себе. Якщо він щось пояснює, то вважає свої слова кінцевою істиною і не цікавиться, чи вірно його зрозуміли. Домінанту дуже важко визнати свою неправоту, навіть коли вона очевидна. Він рішучий, йому легко закінчити розмову на півслові. Домінант буде таємно поважати співрозмовника, якщо він проявить витримку і не піддасться його впливу. Ділова суперечка двох домінантів нерідко переростає у ворожнечу.

Нерозумні і самозакохані домінанти часто невиносимі. Але в певних умовах вони можуть бути цінними людьми: вони вміють приймати рішення, настирливо і вперто проводять їх у життя і беруть на себе відповідальність за свої рішення і дії.

Правила спілкування з домінантною людиною:

1.Дайте йому можливість проявити свою домінантність.

2. Спокійно тримайтесь належної точки зору, але не висміюйте його “силові прийоми”.

3. В розмові опирайтесь на факти, переводьте розмову у ділове русло.

”Недомінантний співрозмовник” є повною протилежністю щойно описаному типу. Найчастіше ця людина відчуває себе прохачем. Вони надто делікатні, ніколи не перебивають співрозмовника, але терпеливо зносять, коли перебивають їх. Внаслідок своєї нерішучості вони нерідко дають збити себе з толку і приходять до висновку, що вони неправі. Сварка її лякає. Лише у випадку мирної спокійної ділової розмови така людина поступово смілішає, рішається перебити і починає настоювати на своєму. Але коли ця людина помітить, що співрозмовнику нічим заперечити, вона мимоволі сама шукає аргументи в користь співрозмовника і цим делікатно затушовує свою правоту в дискусії.

Правила спілкування з недомінантним співрозмовником:

1.Недомінантна людина вимагає підбадьорювання, краще не словами  а поглядом, мімікою, жестами. Інакше існує ризик не отримувати важливу і цінну інформацію, яку ця людина бажає донести співрозмовнику.

2. На недомінанта дуже добре діє похвала, але не лицемірство, яке він часто відчуває майже інтуїтивно.

3. При спілкуванні з недомінантним співрозмовником необхідно терпеливо чекати, поки він розкриється.

“Мобільний співрозмовник” – дуже легко переключається на спілкування від інших своїх справ. Спілкування – це його стихія. В розмову він включається  швидко і з задоволенням. Мова його швидка, інколи навіть занадто, пантомімка метушлива. “Мобіл” схильний підганяти співрозмовника до негайної відповіді, він не переносить пауз на роздуми, а поглядом або жестом”підганяє” співрозмовника. Стиль його мові і письма є недбалими. Він пропускає слова і не закінчує думку, так як переконаний, що його і так зрозуміють. Сенс висловленого для нього є набагато важливішим від словесного оформлення.

Правила спілкування з мобільним співрозмовником:

1.Передусім необхідно вкластись в його темп, навіть коли це навіть спочатку зменшить продуктивність спілкування.

2. Подалі поступово сповільнюйте швидкість і темп його реплік, цим самим приведете партнера до більшої зібраності у спілкуванні.

3. Встановивши задовільний темп  бесіди, повертайтесь до того, що залишилось мало зрозумілим, уточніть деталі.

4. Якщо ви не проявите такої ініціативи, взаєморозуміння може не відбутись і ви розійдетесь розчарованими, виносячи кожні безпідставні судження про розумові здібності партнера. 

“Ригідний співрозмовник” – йому потрібен певний час щоб включитись в розмову. Спочатку він вивчає співбесідника і вже потім грунтовно поступово включається у поважну розмову. Слухає співрозмовника уважно. Говорить повільно, вдумливо, думку висловлює детально, інколи занадто; фрази конструює якомога зрозуміліше, підбирає точні слова, в пошуках таких слів стає “тягучим”, “тупцює” на місці. Нерідко вдалий вираз повторить один-два рази. Не любить, щоб його перебивали, але і сам не перебиває співрозмовника.

Він прагне ясності в усьому, прагне триматись однієї лінії, не любить приблизних версій. Коли головне уже обговорено і зроблені спільні висновки, він продовжує вдаватись в деталі. Одна непридатна деталь, виявлена ним, зводить нанівець уже прийняте спільне рішення, так що потрібно починати тему спочатку.

   Правила спілкування з ригідним співрозмовником:

1.Передусім необхідно налаштуватись на тривалу розмову і запастись терпінням.

2. Потрібно запланувати реальний час розмови – вона буде тривалою.

3. Необхідно терпеливо вичекати, доки він “включиться в розмову”.

4.Не перебивати співрозмовника.

5. Не реагувати на повторні вирази і надмірну деталізацію.

6. Не міняти теми розмови.

7. Вибрати головну тему розмови, триматись однієї лінії і не висловлювати різні версії.

8.Терпеливо і з вдячністю перенести тривалий ритуал закінчення розмови і висловлення резюме.

“Екстраверт” – дуже схильний до спілкування, як до форми діяльності. Спілкування – це його стихія. Без співрозмовників і без спілкування він нудьгує. Потреба в спілкуванні у нього наявна практично постійно, незалежно від душевного стану. Якщо легко на душі, то тягне з ким-небудь поспілкуватись; коли важко, то  потрібно кому-небудь вилити своє горе. Йому потрібен передусім хто-небудь, ніж хтось конкретний, хоча, звичайно, він як і всі, віддає перевагу одним співрозмовникам перед іншими. Але якщо такого близького співрозмовника немає, він  може звернутись до людини, яка не є в близьких стосунках з ним. В його уяві власне “Я” і “Я” іншої людини дуже подібні. Він не може усвідомити, що хтось його може не зрозуміти. В такому випадку він переконаний “Може, але не хоче”. Сам він також щиро переконаний у своїй здібності розуміти кожного. Коли виявляється, що він помилився, екстраверту здається, що просто-напростопартнер щось “темнить”, приховує тощо. Екстраверт не може зрозуміти, як це інша людина не бажає спілкуватись. В такому випадку він трактує позицію партнера як ворожу або образливу і, як правило, кидається за недоречними поясненнями: що трапилось? Що не так? Хто і чим образив?.

Правила спілкування з екстравертом.

1. Підкреслити свою увагу до екстраверта.

2. Бажано не обговорювати серйозні, а тим більше інтимні проблеми.

3. Пам’ятайте, що він схильний поширювати плітки, причому без злого умислу.

4. Не звертайте уваги на можливу показову ексцентричність.

5. Не звертайте уваги на елементи панібратства і намагання “залізти в душу”.

6. При діловій розмові тримайтесь основної лінії розмови, не вдавайтесь до дрібниць.

“Інтраверт”. Він здебільшого перебуває у своєму внутрішньому світі. Він надає перевагу спілкуванню з самим собою у думках і йому важко приступити до зовнішньої комунікації. Він переконаний, що більшість людей його не розуміють, а тому немає сенсу з ними спілкуватись. Асоціативний світ інтраверта химерний і складний. Йому важко підібрати адекватні слова і вирази, які відображали б його погляди. А  контроль за своїми словами призводить до зворотнього ефекту, він нерідко говорить зовсім не те, що думає, вірніше, не передає точно свої думки. При творчій обдарованості інтраверт здатний продукувати нестандартні знахідки: нетривіальну поезію, випереджаючий час наукові ідеї, новації в малярстві, музиці. Якщо ж немає творчої обдарованості, він все одно залишається людиною незвичайною і тому багатьом (особливо екстравертам) – здається, що він з явними дивацтвами.

Його пригнічують контакти і він віддає перевагу своїм книжкам, інструментам, колекціям, філософським заняттям. Він не здатний розділити радощі і горе з іншими, а переживає їх у собі. Для спілкування він вибирає всього 2-3-х співрозмовників (звичайно подібних до себе), якщо йому пощастить знайти їх. Він мовчун, а якщо висловлюється, то дуже нечітка, або всупереч прийнятою думкою. Звернутись до незнайомого для нього важка проблема.

Правила спілкування з інтраветром:

1. Необхідно проявляти підвищену делікатність.

2. Бажано розмовляти з ним наодинці.

3. Не звертати увагу на можливі дивацтва.

4. Терпеливо вислуховувати його до кінця.

5. Сприймати суть інформації, а не форму і стиль викладу.

6. Проявляти терпіння в ході спілкування.

7. Не проявляти надмірну теплоту і фамільярність.

8. Не “прив’язувати” до себе того, хто вам потрібен на певний час. Інтроверт, який “прив’язується” стає надокучливим.

9. Уникати загального обговорення інтроверта на зборах.

10.Не залучати активно до вечорів і походів та до роботи в комісіях.

Невербальні прояви агресивності, впевненості і невпевненості в собі.

Роль особистісного простору у спілкуванні.

Особистісний простір – це суб’єктивне відчуття відстані навколо людини, порушення якої іншою викликає негативні емоції і почуття внутрішнього протесту.  Внутрішній протест виявляється у появі відчуття дискомфорту, незадоволення “фамільярністю” порушника сфери особистісного простору, підвищення психічної збудливості, бажання припинити спілкування, або перейти на “різкіший” тон розмови. Здебільшого людина в такій ситуації підсвідомо робить крок назад і цим самим відновлює необхідну дистанцію. Порушник особистісного простору нерідко відразу ж викликає у іншої людини негативну установочну реакцію, спрямовану проти себе.

Прийнято виділяти чотири види комунікативної дистанції між людьми:

1. Публічна дистанція (від 4 до 7,5 м – використовується при виступах перед різноманітними аудиторіями);

2. Соціальна відстань (від 1,2 до 4 м – є бажаною при спілкуванні з чужими людьми і при офіційних зверненнях);

3.  Персональна відстань (в середньому 1 м, інколи зменшується до 45 см – використовується при буденному спілкуванні із знайомими людьми);

4. Близька (інтимна )відстань – ближче 45 см.

Як відомо, частина хворих, які лікуються стаціонарно, вимушені перебувати в багатомісних палатах, де їх особиста територія обмежена ліжком і тумбочкою, а особистий простір часто порушують інші люди (сусіди по палаті, їх відвідувачі, обслуговуючий  медперсонал). Тривале, спільне перебування в  таких умов може викликати стресовий стан дискомфорту, ступінь якого прийнято оцінювати за  п’ятибальною системою:

1. Природна цікавість до нового сусіда замінюється байдужим ставленням до нього. Людина старається не помічати сусіда.

2. Людина мимоволі починає звертати увагу  на його дії, але емоційні переживання при цьому відсутні.

3. Дії сусіда викликають пильну увагу і настороженість. Якщо приходиться увійти в особистий простір сусіда, виникає почуття неприємності і дратівливості.

4. Дії сусіда (або свої у його присутності) викликають неприємне відчуття внутрішньої напруженості. Людина старається уникати зорового контакту з сусідом.

5. Важко утриматись (інколи неможливо), щоб не зробити різкого зауваження сусіду за його “некоректні” дії.  Відчуває ж надто сильне емоційне напруження, коли приходиться “вторгатись” на особисту територію сусіда. Людина не хоче бачити і спілкуватись з сусідом, старається відвернутись, щось читати, або зайнятись якоюсь справою, що є маскою бажання; яке можна висловити: “Мої очі би тебе не бачили…”

У здорових людей такий стан виникає при тривалих ситуаціях, які по впливу на нервово-психологічний стан наближаються до екстремальних (сумісний політ космонавтів, тривалі експерименти в ізольованій камері, перебування в переповнених слідчих ізоляторах, військових казармах тощо).  У лікарнях перебувають хворі люди з астенізованою психікою. Ось чому у них явища обмеження особистого простору виражені значно в більшій мірі, ніж у здорових

Коли хворий спілкується з медиком, величина особистісного простору змінюється в межах “медик – хворий”. Сусіди по палаті є ніби лишніми у цьому суб’єктивному просторі. Хворому важко бути щирим, відкритим і природнім, коли в палаті є “лишні” спостерігачі. Медична сестра  повинна це розуміти і створювати всі умови для спілкування в більш інтимній обстановці (маніпуляції і процедури проводити в окремих кабінетах, при потребі попросити лишніх вийти тощо).

Інколи молодший медичний персонал безцеремонно “наводить порядок” у тумбочках хворих з його особистими речами, медикаментами і продуктами харчування.  Це гнітюче впливає на психіку хворих. Якщо дійсно необхідно допомогти в цьому плані хворому, потрібно це зробити тактовно. Медична сестра повинна стежити за діями молодшого медичного персоналу.

Таким чином, медики в своїй повсякденній  практичній діяльності повинні пам’ятати про існування феномена, що носить назву “особистісний простір”, що дають можливість значно підвищити ефективність спілкування.

Прямі методи погашення конфлікту.

Для будь-якої групи конфлікт між двома або декількома її членами є перешкодою до нормального спілкування і спільної праці. Тим, хто сперечається, це здається їх “особистою справою”, хоч в дійсності стосується всіх.  Виникає необхідність погашення конфлікту. Бажано, бодай би “перемир’я” ворогуючих, причому на основі такого компромісу між ними, який би, по-перше, не йшов всупереч з загальними етичними нормами, а, по-друге, не принижував людську гідність двох сторін. Місія примирення конфліктуючих звичайно лежить на старшому (за становищем, або за віком) – на викладачеві, керівникові, суспільному лідері. Широко розповсюджені такі прямі методи погашення конфлікту.

1.Керівник почергово запрошує до себе ворогуючих і просить кожного викласти суть і причини сутички. При цьому він припиняє будь-яку спробу однієї людини робити наклеп на іншу і вимагає лише факти, а не емоції. “Все погане, що ви хотіли сказати про Ганну Іванівну, треба говорити їй самій, а не поза очі. Я вам пізніше дам таку можливість”. Як тільки керівник, незалежно від суджень самих конфліктуючих, приходить до певного рішення, він викликає обох, просить їх в його присутності виказати все, що вони вважають потрібним, перериває, коли виникає між ними яка-небудь суперечка і висловлює своє рішення. Воно може бути на користь одного або не на користь жодного з них, в будь-якому випадку керівник повинен вести себе прямо, по діловому  опиратись на авторитет, етичні традиції і офіційні постанови, які існують  у суспільстві. Його рішення повинно служити сигналом: інцидент вичерпаний і повертатися до нього – значить забирати час і енергію в зайнятих людей.

2.Можна пропонувати конфліктуючим висловити свої претензії один до одного при групі, на зборах. Наступні рішення керівник приймає на основі виступу учасників зборів з даного питання.

Якщо конфлікт, не дивлячись на вказані заходи, не втихає, керівник звертається до санкцій по відношенню до конфліктуючих (одного з них або обох): від повторних критичних зауважень (один на один або при групі) до адміністративних стягнень.

3.Якщо і це не допомагає, керівник шукає шлях, який би міг розвести конфліктуючих (по різних робочих місцях).

Здебільшого   під впливом прямих заходів погашення самокритичні і принципові: учасники конфлікту міняли чи пом’якшували свої ворожі настрої один  до одного, допомагаючи тим самим колективу повернутися до здорової “психологічної атмосфери” спільної діяльності. Проте бувають і зворотні випадки, коли прямий тиск керівника або групи на ворогуючих людей тільки “поглиблюють” їх взаємну суперечку.  Говорячи словами медика, хвороба не виліковується, а переходить в хронічну форму. Тому більш ефективним буде непрямий метод погашення конфлікту. Найбільш багата прийомами непрямих методів “сімейна” психотерапія і психокорекція: діяльність з налагодження   внутрішньо сімейних відносин.

Непрямі методи погашення конфлікту

Принцип “виходу почуттів”.

За  спостереженнями   одного із видатних сучасних психотерапевтів К. Роджерса, якщо людині дати без перешкод виразити свої негативні емоції, то поступово вони “самі собою” змінюються позитивними. Дійсно, коли спеціаліст з сімейної психотерапії надає жінці, яка знаходиться в нього на прийомі, можливість виказати все про свого чоловіка, навіть найбільш різкі судження, які образливі і несправедливі, то після цього монологу, який може тривати годину і більше, жінка, як правило, передихнувши, говорить:  “Взагалі-то він може бути кращий, у нього є непогані якості”. Реалізація цього принципу вимагає від психолога професійного терпіння і здібності емоційно підтримувати співбесідника.

Принцип “емоційного заміщення”

Людину, яка звертається до вас із скаргами на свого колегу, треба розглядати як страждаючу особу. Хоч вам зовсім ясно, що справді постраждалим є не він, а саме його колега. І чим більше він неправий, тим активніше вигороджує себе перед особистою совістю в якості “мученика” і “жертви”. З стражданнями треба рахуватись навіть тоді, коли він неправий. Показавши, що ви рахуєтесь з цим, ви  полегшуєте душевний стан співрозмовника.

Принцип “авторитетного третього”

Примирлива,  добра думка одного з противників про другого може  бути переданою лише через третю особу, авторитетну для обох. Цю людину психологу потрібно підшукати, проінструктувати і “підіслати” до когось з двох ворогуючих з дуже  делікатною місією.

Принцип “оголення агресії”.

Психолог навмисне надає ворогуючим можливість виразити свою неприязнь один до одного. На людях це потрібно робити виключно в замаскованому вигляді: можна “зіштовхнути” конфліктуючих у спортивній боротьбі, диспуті, грі, трудових змаганнях.

Пряма форма “оголення агресії” реалізується таким шляхом: психолог  спонукає партнерів до конфлікту в його присутності і достатньо довгий час не припиняє сварки. А це, як правило, при третій особі не досягає таких крайностей, щоб прийшлось розбороняти ворогуючих. Коли вони виговорили саме “наболіле”, психолог відпускає їх і продовжує роботу.

Принцип “примусового вислуховування опонента”.

Психолог спонукує конфліктуючих сперечатись в його присутності, а потім зупиняє суперечку і подає наступну інструкцію: “Кожен із вас перед тим як відповісти опоненту,  повинен точно повторити останню репліку”. Звичайно, що вони не в змозі  правильно відтворити репліку один одного, оскільки кожний чує в основному себе, а ображаючому приписує тон і слова, яких в дійсності не було (можна використати магнітофон). Це зменшує взаємну неповагу і сприяє росту самокритики.

Принцип “обміну позицій”.

Психолог зупиняє суперечку, яка проходить на очах, просить ворогуючих помінятися місцями. Просто, щоб Коля уявив, що він Толя, а Толя щоб уявив, що він Коля, і від імені Колі виразив Толі своє звинувачення, яке прийде в голову “(Аналогічно Колі)”. Цей прийом спонукає конфліктуючих подивитись на суперечку очима опонента. Описаного прийому інколи буває достатньо, щоб в рамках “сімейної” психотерапії примирити на місяці (і навіть на роки) конфліктуюче подружжя.

Принцип “розширення духовного горизонту”.

Конфліктуючі сперечаються в присутності психолога, який тим часом протоколює сварку (бажано використання магнітофону). Потім сварка зупиняється і запис відтворюється. Як правило, ворогуючі знічені почутим, оскільки починають розуміти, що вели себе некоректно. Потім психолог детально розбирає суперечку і вказує на недобросовісність і егоїзм. Бесіда закінчується закликом орієнтуватися  на високі цінності і цілі.

Основні правила спілкування за Карнегі:

Проявляйте справжній інтерес до людей.

Посміхайтесь.

Пам’ятайте, що для людини звук його імені – найсолодший і найважливіший в людській мові.

Будьте добрим слухачем. Заохочуйте інших розповідати про себе.

Ведіть розмову в колі інтересів вашого співрозмовника.

Дайте людям відчути їх значимість і робіть це щиро.

Психологічний захист визначається як нормальний механізм, направлений на попередження розладів поведінки не тільки в рамках конфліктів між свідомістю і несвідомим, але і між різними емоційно забарвленими установками. Розглянемо деякі найпоширеніші визначення психологічного захисту. Він визначається як: психічна діяльність, направлена на спонтанне зживання наслідків психічної травми (В.Ф.Бассин, В.Е. Рожнов); окремі випадки відношення особи хворого до травматичної ситуації або хвороби, що уразила його (В.М.Башциков); способи переробки інформації в мозку блокуючої загрожуючої інформації (И.В.Тонконогий); механізм адаптивної перебудови сприйняття і оцінки, виступаючої у випадках, коли особа не може адекватно оцінити відчуття турботи, викликане внутрішнім або зовнішнім конфліктом, і не може справитися із стресом (В.А.Ташликов); механізми, що підтримують цілісність свідомості (В.С.Ротенберг); механізм компенсації психічної недостатності (В.М.Воловік, В.Д.Вид); пасивно-оборонні форми реагування в патогенній життєвій ситуації (Р.А.Зачепицький).

Ця особлива психічна активність реалізується у формі специфічних прийомів переробки інформації, які можуть оберігати особу від сорому і втрати самоповаги в умовах мотиваційного конфлікту. Психологічний захист виявляється в тенденції людини зберігати звичну думку про себе, відторгаючи і спотворюючи інформацію, розцінювану як несприятливу і руйнуючу первинні уявлення про себе і інших. Захисні механізми починають діяти, коли досягнення мети нормальним способом неможливе або коли людина вважає, що воно неможливе. Важливо підкреслити, що це не способи досягнення бажаної мети, а способи організації часткової і тимчасової душевної рівноваги з тим, щоб зібрати сили для реального подолання труднощів, тобто вирішення конфлікту відповідними вчинками. В цьому випадку люди по різному реагують на свої внутрішні труднощі. Одні, заперечуючи їх існування, пригнічують схильності, які доставляють їм незручності, і відкидають деякі свої бажання як нереальні і неможливі. Пристосування в цьому випадку досягається за рахунок зміни сприйняття. Спочатку, людина заперечує те, що не бажано, але поступово може звикнути до такої орієнтації, дійсно забути хворобливі сигнали і діяти так, як нібито їх не існувало. Інші люди долають конфлікти, намагаючись маніпулювати турбуючими їх об’єктами, прагнучи оволодіти подіями і змінити їх в потрібному напрямі. Треті знаходять вихід в самовиправданні і поблажливості до своїх потягів, а четверті вдаються до різних форм самообману. Особам з особливо жорсткою системою принципів поведінки було б особливо важко і часом неможливо діяти в різноманітному і мінливому середовищі, якби захисні механізми не оберігали їх психіку. До механізмів психологічного захисту відносять звичайно заперечення, витіснення, проекцію, ідентифікацію, раціоналізацію, включення, заміщення, відчуження та інші. Заперечення зводиться до того, що інформація, яка турбує і може привести до конфлікту, не сприймається. Мається на увазі конфлікт, що виникає при появі мотивів, що суперечать основним установкам особи, або інформації, яка загрожує самозбереженню, престижу, самооцінці. Витіснення — самий універсальний спосіб уникнення внутрішнього конфлікту шляхом активного виключення з свідомості неприйнятного мотиву або неприємної інформації. Витіснення є несвідомим психологічним актом, при якому неприйнятна інформація або мотив відкидаються цензурою на порозі свідомості. Проекція — несвідоме перенесення власних почуттів, бажань і потягів, в яких людина не хоче собі признатися, розуміючи їх соціальну неприйнятність, на іншу людину. Коли людина по відношенню до когось проявила агресію, у неї нерідко виникає тенденція знизити привабливі якості  потерпілого.  Ідентифікація – несвідоме перенесення на себе відчуттів і якостей, властивих іншій людині і не доступних, але бажаних для себе. Раціоналізація – псевдорозумне пояснення людиною своїх бажань, вчинків, насправді викликаних причинами, визнання яких загрожувало б втратою самоповаги.  Зокрема, вона пов’язана із спробою знизити цінність недосяжного. Раціоналізація, використовується людиною в тих особливих випадках, коли вона, боячись усвідомити ситуацію, намагається приховати від себе той факт, що в своїх діях спонукає мотивами, що знаходяться в конфлікті з її власними етичними стандартами.

Близьким до раціоналізації способом психологічного захисту є включення, при якому також переоцінюється значущість травмуючого чинника. Для цього використовується нова глобальна система цінностей, куди колишня система входить як частина, і тоді відносна значущість травмуючого чинника знижується на фоні інших, більш могутніх.  Прикладом захисту по типу включення може бути катарсис – полегшення внутрішнього конфлікту при співпереживанні. Якщо людина спостерігає і співпереживає драматичній ситуації інших людей, істотно більш обтяжливі і травмуючі, ніж ті, які турбують її саму, вона починає дивитися на свої біди по-іншому, оцінюючи їх в порівнянні з чужими. Заміщення – перенесення дії, направленої на недоступний об’єкт, на дію з доступним об’єктом, що пояснює феномени опору.

 

Використана література:

1. Основи загальної і медичної психології/За ред. І.С. Вітенка і О.С. Чабана. – Тернопіль: Укрмедкнига, 2003. – 344 с.

2. Біоетика / Переклад з італійської В.Й. Шовкун: Підручник.- Львів: Видавництво ЛОБФ “Медицина і право“ , 2007, 672с.

3. Біомедична етика (під ред. В. И. Покровского і Ю.М.Лопухина). М., «Медицина», 2002., з. 121-138.

4. Кулініченко В.І., Пустовіт С.В. Біоетика, як етична концепція // Науковий світ. К. №5-6., с. 16-18, 20-22.