МОДУЛЬ 1 ЗАГАЛЬНА ПАТОЛОГІЯ

ВПЛИВ ПОРУШЕНЬ ЦЕНТРАЛЬНОЇ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ НА РЕАКТИВНІСТЬ ОРГАНІЗМУ.

ВПЛИВ ФАКТОРІВ ЗОВНІШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА НА РЕАКТИВНІСТЬ ОРГАНІЗМУ.

ЗАХИСНІ МЕХАНІЗМИ РЕАКТИВНОСТІ. 

СИСТЕМА МОНОНУКЛЕАРНИХ ФАГОЦИТІВ.

РОЛЬ ФАГОЦИТІВ В ПАТОЛОГІЇ. ПОРУШЕННЯ ФАГОЦИТОЗУ

 

ВПЛИВ ПОРУШЕНЬ ЦЕНТРАЛЬНОЇ НЕРВОВОЇ  СИСТЕМИ НА РЕАКТИВНІСТЬ ОРГАНІЗМУ

Проблема реактивності займала чільне місце у плідній багатогранній науковій діяльності академіка М.М. Сиротиніна – видатного вченого. Його перу належать фундаментальні праці, присвячені проблемі реактивності (1952-1981). Він перший вивчав реактивність у тісному зв’язку з резистентністю. «Під реактивністю організму звичайно розуміють його властивість реагувати певним чином на дію довкілля. Резистентність організму – це стійкість до дії патогенних факторів. Обидва терміни відображають основні властивості живого організму і взаємопов’язані» (М.М. Сиротинін, 1966). М.М. Сиротинін розглядав реактивність як форму зміни життєдіяльності цілого організму в оточуючому його середовищі у відповідь на дію різних факторів. Він виділив види реактивності, описав пасивну і активну резистентність, первинну і вторинну її форми. Особливістю наукового мислення М.М. Сиротиніна було прагнення до широких узагальнюючих висновків з обов’язковим безпосереднім виходом у практичну медицину. Великого значення він надавав індивідуальній реактивності. «Вивчити реактивність, вміти керувати нею, щоб успішно боротися з хворобами – ось одне з основних завдань теоретичної і практичної медицини. Пізнати індивідуальну реактивність…» – так визначив він завдання цієї проблеми. Саме стан індивідуальної реактивності значною мірою обумовлює можливість виникнення хвороби, особливості її перебігу і завершення. Засвоєння студентами цього розділу курсу патологічної фізіології має велике практичне значення. Правильне розуміння проблеми реактивності і резистентності відіграє велику роль у формуванні клінічного мислення лікаря. Наукова діяльність кафедри впродовж 40 років її існування тісно пов’язана із з’ясуванням ролі реактивності організму в розвитку патології ендокринної, серцево-судинної, травної систем, а також такого розповсюдженого патологічного процесу як гіпоксія.

Розділ «Реактивність організму і її роль в патології» вивчають після оволодіння таким поняттям, як хвороба і причини, що її викликають. Засвоївши, що хвороба виникає тоді, коли під впливом зовнішніх або внутрішніх патогенних факторів порушується гомеостаз в організмі, порушується взаємодія між організмом і середовищем, що його оточує. Ця взаємодія може порушуватись у процесі життя індивіда або десь на рівні його предків, коли фактори довкілля викликали мутації, зміни генетичного коду, «дефекти власних програм» (М.Амосов). Яку ж роль відіграє сам організм, його властивості у виникненні і розвитку хвороби? Чи пасивного свідка, чи активного учасника цієї драми?

 

ПОНЯТТЯ ПРО РЕАКТИВНІСТЬ ТА РЕЗИСТЕНТНІСТЬ

Під реактивністю розуміють властивість організму реагувати певним чином на дію оточуючого середовища (М.М. Сиротинін).

Реактивність – це широке фізіологічне поняття. Воно відображає властивість організму, як цілого відповідати змінами життєдіяльності на впливи навколишнього середовища (А.Д. Адо). Ці зміни життєдіяльності можуть бути дуже різноманітними, як в кількісному, так і в якісному відношенні. Всі вони носять пристосувальний характер. Реактивність притаманна усякому живому організму. Вона формувалась у процесі еволюції, як у філогенезі, так і в онтогенезі. У вченні про реактивність велику роль зіграли порівняльно патологічні дослідження І.І. Мечнікова в галузі запалення та імунітету, роботи О.О. Богомольця, котрий пов’язував реактивність із конституцією, М.М. Сиротиніна, який розглядав поняття про реактивність разом із поняттям резистентності (reactio – протидія; resisteo – опір). Резистентність – опірність, стійкість організму до дії патогенних подразників. Обидва терміни тісно взаємопов’язані і відображають властивості живого організму. Резистентність – більш вузьке поняття, ніж peaктивність. М.М. Сиротинін описав такі форми резистентності: активну, що виникає в результаті адаптації до пошкоджуючого фактора, пасивну, обумовлену анатомо-фізіологічними особливостями організму – будовою щільних покривів черепах, комах тощо. Активна здійснюється завдяки захисним, пристосувальним механізмам. Окрім того, він розрізняв первинну – спадкову резистентність і вторинну – набуту, або змінену. Наприклад, підвищення стійкості до гіпоксії в результаті акліматизації до високогір’я. Неспецифічна резистентність – це опірність до багатьох факторів; специфічна – до дії одного якого-небудь агента.

Види реактивності. Розрізняють видову (біологічну) і індивідуальну реактивність.

Видова реактивність визначається спадковими анатомічними і фізіологічними особливостями представників певного виду. Вона направлена на збереження виду в цілому, у відповідь на різноманітні впливи зовнішнього середовища представники виду відповідають зміною життєдіяльності захисно-пристосувального характеру. Наприклад, сезонні зміни життєдіяльності тварин (анабіоз, зимова сплячка), сезонні міграції риб і птахів, пов’язані зі змінами довкілля і розмноженням. На основі видової реактивності формується реактивність групи індивідів у межах виду, а також кожного окремого індивіда (А.Д.Адо).

Індивідуальна реактивність залежить від віку, статі, спадковості, конституції, функціонального стану регуляторних систем даного індивіда, а також від впливу факторів середовища, в якому живе організм.

В постнатальному періоді реактивність і резистентність змінюються впродовж життя. Деякі хвороби притаманні переважно дітям, наприклад рахіт, скарлатина, краснуха та інші дитячі інфекції, у дітей часто – кишкові хвороби, диспепсії. Вони гірше, ніж у дорослі пристосовуються до значних коливань температури середовища. Зате в дитячому віці підвищена резистентність до гіпоксії. Найкраща реактивність і резистентність у людей зрілого віку. У старих резистентність знижена; збільшується частота захворювання злоякісними пухлинами, атеросклерозом; в’яло протікає запалення. Гарячка, у них підвищена чутливість до гнійних захворювань, грипу і пневмоній. Механізми змін реактивності при старінні детально вивчені академіком В.В. Фролькісом. Глибокий їх аналіз дозволив йому дійти висновку, що зміни у фізіологічних системах старіючої людини нагадують такі, котрі розвиваються при стресі. Це уявлення лягло в основу розробленої ним гіпотези «стрес-вік-синдром». Слід звернути увагу на прояви патологічної реактивності, що проявляються передчасним старіння (прогерія) у вигляді синдрому Вернера та Гатчінсона-Гілфорда.

Вигляд дитини 2-х років і 6 місяців з прогерією.

 

Як під час стресу, так і в старості в крові збільшується концентрація адренокортикотропного гормону, кортикостерону, адреналіну, знижується рівень лютеїнізуючого гормону, тироксину, тестостерону, інсулінова активність, розвивається імунодепресія, спостерігається атрофія тиміко-лімфатичної системи, активуються процеси ПОЛ, виникають ушкодження міокарда, шлунка, кишечнику, спостерігається зниження резистентності до інфекції і інших пошкоджуючих факторів. Одні порушення за стрес-вік-синдрому мають адаптаційне значення, інші – сприяють дезадаптації. Залежність реактивності від статі пов’язана з анатомічними і фізіологічними відмінностями. У жіночому організмі реактивність змінюється в зв’язку з менструальним циклом, вагітністю, клімактеричним періодом. Резистентність жінок до гіпоксії, голодування, крововтрати, радіального прискорення вища, ніж у чоловіків. Середня тривалість життя жінок більша.

 

 

Синдром Гатчінсона-Гілфорда

 

  

Синдром Вернера – варіанти прогерії (передчасного старіння)

 

Конституція

Чи індивідуальні властивості незмінні? Ні, вони змінні і залежать від цілої низки акторів. Окремих індивідів можна об’єднати в групи за певними ознаками. Наприклад, групи крові, типи вищої нервової діяльності та інші показники допомагають розробити характеристику групової реактивності. Прикладом такої реактивності може служити конституція організму – сукупність функціональних і морфологічних особливостей, які склалися на певній спадковій основі під впливом факторів зовнішнього середовища і визначають його реактивність. «Сплав успадкованого і набутого» (І.П. Павлов). Хоча кожний людський організм неповторний, але спроби класифікувати рід Ноmо sapiens за будовою тіла, темпераментом та іншими його властивостями робились ще в сивій давнині за часів Гіппократа. Цьому генію ми зобов’язані тим, що серед величезної кількості людських індивідуумів він зміг угледіти і виділити кілька характерних типів. Він без сумніву був родоначальником вчення про конституцію і треба дивуватися силі його розуму, який зміг виділити основні типи конституцій, що зберігають своє значення і понині. В залежності від стану гуморального середовища Гіппократ розрізняв хорошу і погану, сильну і слабку, суху і вологу конституції. За темпераментом він поділив людей на холериків (легко збудливих), меланхоліків (замкнутих, нетовариських), флегматиків (спокійних, малорухливих) і сангвініків (енергійних, рухливих). Гіппократ підкреслював, що стан здоров’я людини залежить, як від особливостей будови і функції організму, так і від способу життя, а також, що від конституції залежить схильність до певних хвороб. Тобто, ще за часів Гіппократа вважали, що індивідуальні риси людини визначають її реакцію на дію зовнішніх подразників, обумовлюють особливості розвитку хвороби, а це вимагало від лікаря індивідуального підходу до лікування кожного хворого. Згодом було розроблено велику кількість класифікацій конституційних типів за морфологічними ознаками.

 

Типи конституцій за Сіго: дихальний (A), травний (B), м’язовий (C), церебральний(D);

 

Типи конституцій за Кречмером: астенічний (A), атлетичний (B) і пікнічний (C).

 

Потім поряд із особливостями будови тіла почали враховувати і функціональні властивості, що виявилось більш прогресивним у класифікації конституцій. Наприклад, за М.В. Чорноруцьким виділяють астенічний, нормостенічний та гіперстенічний типи.

астенічний

 

нормостенічний

 

гіперстенічний

 

О.О. Богомолець в основу своєї класифікації поклав особливості сполучної тканини, якій він надавав особливого значення у функціонуванні організму: «Стан здоров’я або хвороба організму великою мірою визначається функціональним станом його сполучної тканини». Він розробив вчення про фізіологічну систему сполучної тканини (активної мезенхіми), встановив, що вона виконує в організмі пластичну, захисну, трофічну і бар’єрну функції. Сполучна тканина в типах конституцій за О.О.Богомольцем: 1) астенічна – ніжна; 2) фіброзна – щільна, волокниста; 3) пастозна – набрякла, пухка; 4) ліпоматозна – багато жирової тканини.

Отже, конституційні особливості організму відіграють велику роль у розвитку патологічних процесів. Вони повинні враховуватись у діагностиці і терапії.

Темперамент – динамічна характеристика психічних процесів і поведінки людини, що виявляється в їх швидкості, мінливості, інтенсивності та інших характеристиках. Темперамент характеризує динамічність особистості, але не характеризує її переконань, поглядів, інтересів, не є показником цінності особистості, не визначає її можливості (не слід змішувати властивості темпераменту з властивостями характеру чи здібностями). Можна виділити наступні основні компоненти, що визначають темперамент.

Загальна активність психічної діяльності та поведінки людини виражається в різному ступені прагнення активно діяти, опановувати й перетворювати оточуючу дійсність, виявляти себе в різноманітній діяльності. Вираження загальної активності в різних людей різна. Можна відзначити такі крайнощі: з одного боку, млявість, інертність, пасивність, а з іншого – велика енергія, активність, пристрасність і стрімкість у діяльності. Між цими двома полюсами знаходяться представники різних темпераментів.

Рухова, або моторна, активність, показує стан активності рухового й мовленнєвого апарату. Виражається в швидкості, силі, різкості, інтенсивності м’язових рухів і мовлення людини, його зовнішньої рухливості (чи навпаки, стриманості), балакучості (чи мовчазності).

Емоційна активність виражається в емоційній вразливості (чутливість до емоційних впливів), імпульсивності, емоційній рухливості (швидкість зміни емоційних станів, їх початку й припинення). Темперамент проявляється в діяльності, поведінці, вчинках людини та має зовнішнє вираження. За зовнішніми сталими ознаками можна до певного ступеню судити про деякі властивості темпераменту. Давньогрецький лікар Гіппократ, який жив у 5 столітті до н.е., описав чотири темпераменти, які отримали такі назви: сангвінічний темперамент, флегматичний темперамент, холеричний темперамент, меланхолійний темперамент. Він описав основні типи темпераментів, дав їм характеристики, проте пов’язував темперамент не з властивостями нервової системи, а з співвідношенням різних рідин в організмі: крові, лімфи та жовчі. Першу класифікацію темпераментів запропонував Гален, і вона у відносно малозміненому вигляді дійшла до наших днів. Останнє з відомих її описів, яке використовується і в сучасній психології, належить німецькому філософу І. Канту. І. Кант поділяв темпераменти людини (прояви темпераменту можна помітити й у вищих тварин) на два типи: темпераменти почуття і темпераменти діяльності.

Відсутність необхідних знань не дозволяло дати тоді справді наукову основу вчення про темпераменти, і лише дослідження вищої нервової діяльності тварин і людини, проведені І.П. Павловим, встановили, що фізіологічною основою темпераменту є поєднання основних властивостей нервових процесів.

Природа подбала про те, щоб всі люди, що проживають на землі, були відмінні один від одного. Ці відмінності виявляються практично у всьому, у тому числі в особистісних характеристиках людини. Особистість кожної людини неповторна й індивідуальна у всіх її проявах.

Тим не менше, не можна стверджувати про те, що людина народжується вже сформованою особистістю – це не так. Нею вона стає поступово. Але в той же час, до того, як людина стане особистістю, у неї спостерігається індивідуальні особливості психіки. Ці особливості психіки дуже консервативні, стійкі. Це означає, що психіка дитини не схожа на гладкий лист, на якому можна малювати будь-які візерунки, і що в процесі виховання і навчання дитини, необхідно спиратися на наявні у нього від народження властивості. Ці властивості у всіх різні. Спостерігаючи за поведінкою людей, за тим, як вони працюють, навчаються й відпочивають, як реагують на зовнішні впливи, як переживають радощі й прикрощі, ми, безсумнівно, звертаємо увагу на великі індивідуальні їхні відмінності. Одні швидкі, рвучкі, крикливі – інші, навпаки, повільні, спокійні, незворушні. Слід зазначити, що ці відмінності стосуються не змісту особистості, а деяких зовнішніх проявів.  Саме ця сторона особистості і характеризує поняття «темперамент».

Темперамент (від латинського “temperamentum” – належне співвідношення частин) – характеристика індивіда з боку динамічних особливостей його психічної діяльності, тобто темпу, ритму, інтенсивності окремих психічних процесів і станів. У структурі темпераменту можна виділити три головні компоненти:

 – загальну активність індивіда;

 – його рухові прояви;

 – його емоційність.

Загальна психічна активність індивіда характеризує «динамічні» особливості особистості, її тенденції до самовираження, ефективному освоєнню і перетворенню зовнішньої дійсності. Ступені активності розподіляються від млявості, інертності до граничної енергійності, стрімкості дій. Руховий, або моторний, компонент визначається його значенням як засоби, за допомогою якого актуалізується внутрішня динаміка психічних станів.

Серед динамічних якостей рухового компонента варто виділити швидкість, силу, різкість, ритм, амплітуду і ряд інших ознак м’язового руху (частина з них відноситься і до мовної моториці).

Третій компонент темпераменту – емоційність, характеризує особливості виникнення, протікання і припинення різноманітних почуттів, афектів і настроїв. Основні моменти емоційності – вразливість, імпульсивність, емоційна лабільність. Вразливість виражає ступінь афективної сприйнятливості суб’єкта, імпульсивність – швидкість, з якою емоція стає спонукальною силою вчинків і дій, емоційна лабільність – швидкість, з якою даний емоційний стан припиняється або змінюється іншим. У історії вчення про темперамент можна виділити три основні системи поглядів на фактори, що обумовлюють його прояви в поведінці. Найдавнішими з них є гуморальні теорії, що пов’язують темперамент з властивостями тих або інших рідких середовищ організму, наприклад у вченні Гіппократа – з співвідношенням між чотирма рідинами, циркулюючими в людському організмі, – кров’ю, жовчю, чорною жовчю і слизом (лімфою, флегмою). Гіпотетичне переважання цих рідин в організмі і дало назви основним типам темпераменту:

 1) сангвінік;

 2) холерик;

 3) меланхолік;

 4) флегматик.

 У новий час психологічна характеристика цих типів темпераменту була систематизована І. Кантом:

 – сангвінічний тип відрізняється швидкою зміною емоцій при малій їх глибині силі;

 – холеричний – запалом, запальністю, імпульсивністю вчинків;

 – меланхолійний – глибиною і тривалістю переживань;

 – флегматичний – повільністю, спокоєм і слабкістю зовнішнього вираження почуттів.

Однак у своїх тлумаченнях Кант допустив змішання рис темпераменту і характеру. Органічною основою темпераменту Кант вважав якісні особливості крові. Близько до гуморальним теоріям темпераменту стоїть ідея П.Ф. Лесгафта про те, що в основі проявів темпераменту в кінцевому рахунку лежать властивості системи кровообігу. Спроба розробити морфологічну теорію темпераменту належить німецькому психопатологу Е. Кречмеру (1888-1964), який визначав темперамент через основні конституційні типи статури. Наприклад, астенічний тип конституції, що характеризується довгою і вузькою грудною кліткою, довгими кінцівками, довгастим обличчям, слабкою мускулатурою, відповідає, по Кречмеру, шизоїдному (шизотимічному) темпераменту, якому властиві особливості, що розташовуються в основному уздовж «психоестетичної» шкали, – від надмірної вразливості, ефективності і дратівливості до бездушної холодності, «дерев’яної» байдужості; шизоидам притаманні замкнутість у внутрішній світ, невідповідність реакцій зовнішнім стимулам, контрасти між судомною рвучкістю і скутістю дій. Пікничному типу, що характеризується широкими грудьми, кремезною фігурою, круглою головою, виступаючим животом, відповідає, по Кречмеру, циклоїдному (циклотимічному) темпераменту, індивідуальні особливості якого розташовуються уздовж «дієтичної» шкали, тобто від постійно підвищеного, веселого настрою у маніакальних суб’єктів до постійно зниженого, сумного і похмурого стану духу у депресивних індивідів; циклоїдам властиві відповідність реакцій стимулам, відкритість, вміння злитися з навколишнім середовищем, природність, м’якість і заокругленість рухів. Кречмер перебільшував роль конституційних особливостей як чинників психічного розвитку особистості. У концепції американського психолога У. Шелдона виділяється три основних типи соматичної конституції (“соматотипу”):

 – ендоморфний;

 – мезоморфних;

 – ектоморфний.

Для ендоморфного типу характерні м’якість і округлість зовнішнього вигляду, слабкий розвиток кісткової і мускульної систем; йому відповідає вісцеротонічний темперамент з любов’ю до комфорту, чуттєвими стремліннями, розслабленням і повільними реакціями. Мезоморфний тип відрізняється жорсткістю і незграбністю вигляду, переважанням кістково-м’язової системи, атлетичністю і силою; з ним пов’язаний соматотонічний темперамент з любов’ю до пригод, схильністю до ризику, жаданням мʼязових дій, активністю, сміливістю, агресивністю. Ектоморфному типу конституції властиві витонченість і крихкість тілесного вигляду, відсутність вираженої мускулатури; цьому соматотипу відповідає церебротонічний темперамент, характеризується малою товариськістю, загальмованістю, схильністю до відокремлення і самотності, підвищеною реактивністю. Як і Кречмер, Шелдон проводить думку про фатальність соматичної обумовленості найрізноманітніших психічних рис особистості, в тому числі таких, які цілком визначаються умовами виховання і соціальним середовищем. Основним недоліком гуморальних і морфологічних теорій є те, що вони приймають як першопричини проявів темпераменту в поведінці так і системи організму, які не володіють необхідними для цього властивостями. Теоретичне та експериментальне обгрунтування провідної ролі центрів нервової системи в динамічних особливостях поведінки вперше дав І.П. Павлов, який виділив три основні властивості нервової системи:

 – силу;

 – врівноваженість;

 – рухливість збуджувального і гальмівного процесів.

З ряду можливих поєднань цих властивостей Павлов виділив чотири комбінації у вигляді чотирьох типів вищої нервової діяльності; прояви їх у поведінці Павлов поставив у прямий зв’язок з античною класифікацією темпераменту. Сильний, врівноважений і рухливий тип нервової системи розглядався ним, як відповідний темперамент сангвініка; інертний – темперамент флегматика; сильний, неврівноважений – темперамент холерика; слабкий – темперамент меланхоліка.

При оцінці цієї типології треба мати на увазі, що вона була побудована стосовно вищої нервової діяльності тварин і безпосередньо до людини не повинна утотожнюватись без істотних застережень. Але багато психологів (Б.М. Теплов, В.Д. Небиліцін, В.С. Мерлін та ін) відзначають, що на сучасному етапі розвитку науки зробити остаточні висновки щодо числа основних типів нервової системи, так само як і числа типових темпераментів, ще не є можливим. Як показують дослідження, сама структура властивостей нервової системи як нейрофізіологічних вимірювань темпераменту на багато складніша, ніж це уявлялося раніше, а число основних комбінацій цих властивостей, мабуть, набагато більше, ніж передбачалося Павловим.

Але необхідно розуміти, що не завжди властивий конкретній людині темперамент, може проявлятися зовні. Як правило, люди, існуючи в певному суспільстві, змушені пристосовуватися до його норм поведінки. На практиці буває так, що меланхолік, незалежно від особливостей його темпераменту, змушений працювати енергійно і швидко, якщо має місце певний інтерес (заробітна плата, можливість отримання премії тощо). Властивості темпераменту найбільш стійкі і постійні в порівнянні з іншими психічними особливостями людини. Різні властивості темпераменту закономірно пов’язані між собою, утворюючи певну організацію, структуру, що характеризує тип темпераменту.

Поняття та нейрофізіологічні основи темпераменту. Згідно з ученням І.П. Павлова, індивідуальні особливості поведінки, динаміка перебігу психічної діяльності залежать від індивідуальних відмінностей у діяльності нервової системи. Основою ж індивідуальних відмінностей нервової діяльності є прояв і співвідношення властивостей двох основних нервових процесів – збудження і гальмування.

 Були встановлені три властивості процесів збудження і гальмування:

 1) сила процесів збудження та гальмування,

 2) врівноваженість процесів збудження і гальмування,

 3) рухливість (змінюваність) процесів збудження і гальмування.

 

Сила нервових процесів виявляється в здатності нервових клітин переносити тривале або короткочасне, але дуже концентроване збудження і гальмування. Це визначає працездатність (витривалість) нервової клітини. Слабкість нервових процесів характеризується нездатністю нервових клітин витримувати тривале і концентроване збудження і гальмування. При дії дуже сильних подразників нервові клітини швидко переходять в стан охоронного гальмування. Таким чином, у слабкої нервової системи нервові клітини відрізняються низькою працездатністю, їх енергія швидко виснажується. Зате слабка нервова система має велику чутливість: навіть на слабкі подразники вона дає відповідну реакцію. Важливою властивістю вищої нервової діяльності є врівноваженість нервових процесів, тобто пропорційне співвідношення порушення і гальмування. У деяких людей ці два процеси взаємно врівноважуються, а в інших цього рівноваги немає: переважає або процес гальмування або збудження. Одне з основних властивостей вищої нервової діяльності – рухливість нервових процесів. Рухливість нервової системи характеризується швидкістю зміни процесів збудження і гальмування, швидкістю виникнення і припинення їх (коли цього вимагають умови життя), швидкістю руху нервових процесів (іррадіації і концентрації), швидкістю появи нервового процесу у відповідь на роздратування, швидкістю утворення нових умовних зв’язків, вироблення та динамічного стереотипу.

 Комбінації зазначених властивостей нервових процесів збудження і гальмування були покладені в основу визначення типу вищої нервової діяльності. Залежно від поєднання сили, рухливості і врівноваженості процесів збудження і гальмування розрізняють чотири основні типи вищої нервової діяльності.

Слабкий тип. Представники слабкого типу нервової системи не можуть витримувати сильні, тривалі і концентровані подразники. Слабкими є процеси гальмування і збудження. При дії сильних подразників затримується вироблення умовних рефлексів. Поряд з цим відзначається висока чутливість (тобто низький поріг) на дії подразників.

Сильний врівноважений тип. Представники сильної нервової системи, характеризуються неврівноваженістю основних нервових процесів – переважанням процесів збудження над процесами гальмування.

Сильний врівноважений рухливий тип. Процеси гальмування і збудження урівноважені, але швидкість, рухливість їх, швидка змінюваність нервових процесів ведуть до відносної нестійкості нервових зв’язків.

Сильний врівноважений інертний тип. Сильні й урівноважені нервові процеси відрізняються малою рухливістю. Представники цього типу зовні завжди спокійні, рівні, важко збудливі. Тип вищої нервової діяльності відноситься до природних, це вроджена властивість нервової системи. На даній фізіологічній основі можуть утворитися різні системи умовних зв’язків, тобто в процесі життя ці умовні зв’язку будуть по різному формуватися в різних людей: у цьому і буде проявлятися тип вищої нервової діяльності. Темперамент і є проявом типу вищої нервової діяльності. Особливості психічної діяльності, що визначають вчинки, поведінку, звички, інтереси, знання, формуються в процесі індивідуального життя людини, в процесі виховання. Тип вищої нервової діяльності надає своєрідність поведінки людини, накладає характерний відбиток на весь вигляд людини, визначає рухливість психічних процесів, їх стійкість, але не визначає ні поведінки, ні вчинків людини, і переконань, ні моральних устоїв.

Чотири типи темпераменту (за Гіппократом)

Меланхолік – людина зі слабкою нервовою системою, що володіє підвищеною чутливістю навіть до слабких подразників, а сильний подразник вже може викликати «зрив», «стопор», розгубленість, «стрес кролика», тому в стресових ситуаціях (іспит, змагання, небезпека і т. п.) можуть погіршитися результати діяльності меланхоліка порівняно зі спокійною звичною ситуацією. Підвищена чутливість призводить до швидкого стомлення і зниження працездатності (потрібно більш тривалий відпочинок). Незначний привід може викликати образу, сльози. Настрій дуже мінливий, але звичайно меланхолік намагається приховати, не виявляти зовні свої почуття, не розповідає про свої переживання, хоча дуже схильний віддаватися переживанням, часто сумний, пригнічений, невпевнений у собі, тривожний, у нього можуть виникнути невротичні розлади. Проте, володіючи високою чутливістю нервової системи, вони часто мають виражені художні і інтелектуальні здібності.

Сангвінік – людина із сильною, врівноваженою, рухливою нервовою системою, має велику швидкість реакції, її вчинки обмірковані, вона життєрадісна, завдяки чому її характеризує висока опірність труднощам життя. Рухливість її нервової системи обумовлює мінливість почуттів, уподобань, інтересів, поглядів, високу пристосовність до нових умов. Це товариська людина, легко сходиться з новими людьми і тому в неї широке коло знайомств, хоча вона і не відрізняється постійністю в спілкуванні і прихильності. Вона продуктивний діяч, але лише тоді, коли є багато цікавих справ, тобто при постійному збудженні, у противному випадку така людина стає нудною, млявою, відволікається. У стресовій ситуації виявляє «реакцію лева», тобто активно, обдумано захищає себе, бореться за нормалізацію обстановки.

Флегматик – людина з сильною, урівноваженою, але інертною нервовою системою, внаслідок чого реагує повільно, неговірка, емоції виявляються уповільнено (важко розсердити, розвеселити); має високу працездатність, добре чинить опір сильним і тривалим подразникам, труднощам, але не здатна швидко реагувати в несподіваних нових ситуаціях. Міцно запам’ятовує все засвоєне, не здатна відмовитися від вироблених навичок і стереотипів, не любить міняти звички, розпорядок життя, роботу, друзів, важко і повільно пристосовується до нових умов. Настрій стабільний, рівний. При серйозних неприємностях флегматик залишається зовні спокійним.

Холерик – це людина, нервова система якої визначається переважанням збудження над гальмуванням, внаслідок чого вона реагує дуже швидко, часто необдумано, не встигає себе загальмувати, стримати, виявляє нетерпіння, поривчастість, різкість рухів, запальність, нестриманість. Неврівноваженість її нервової системи визначає циклічність у зміні її активності і бадьорості: захопившись якою-небудь справою, вона пристрасно з повною віддачею працює, але сил їй вистачає ненадовго, і, як тільки вони виснажуються, вона допрацьовується до того, що їй вже несила. З’являється роздратований стан, поганий настрій, занепад сил і млявість “все падає з рук” Чергування позитивних циклів підйому настрою й енергійності з негативними циклами спаду, депресії обумовлює нерівність поведінки і самопочуття, її підвищену схильність до появи невротичних зривів і конфліктів з людьми.

Кожен з представлених типів темпераменту сам по собі не є ні добрим, ні поганим (якщо не пов’язувати темперамент і характер). Проявляючись у динамічних особливостях психіки та поведінки людини, кожен тип темпераменту може мати достоїнства і недоліки. Люди сангвінічного темпераменту мають швидку реакцію, легко і швидко пристосовуються до мінливих умов життя, мають підвищену працездатність, особливо в початковий період роботи, але до кінця знижують працездатність через швидку стомлюваності і падіння інтересу. Навпаки, ті, кому властивий темперамент меланхолійного типу, відрізняються повільним входженням в роботу, але зате й більшою витримкою. Їх працездатність зазвичай вища у середині або до кінця роботи, а не на початку. У цілому ж продуктивність і якість роботи у сангвініків і меланхоліків приблизно однакові, а відмінності стосуються в основному тільки динаміки роботи в різні її періоди. Холеричний темперамент має той, хто може зосередити значні зусилля в короткий проміжок часу. Зате при тривалій роботі людині з таким темпераментом не завжди вистачає витримки. Флегматики, навпаки, не в змозі швидко зібратися і сконцентрувати зусилля, але замість цього мають цінну здатністю довго і наполегливо працювати, домагаючись поставленої мети. Тип темпераменту людини необхідно приймати до уваги там, де робота ставить особливі вимоги до вказаних динамічних особливостей діяльності.

Класифікація темпераментів Гіппократа відноситься до гуморальних теорій. Пізніше ця лінія була запропонована німецьким філософом І. Кантом, який теж вважав природною основою темпераменту особливості крові.

«Темперамент – загальна характеристика кожної окремої людини, основна характеристика її нервової системи, а ця остання кладе ту чи іншу печатку на всю діяльність кожного індивідуума».

Безумовно у людини в різних ситуаціях можуть виявлятися риси різних темпераментів. Але поведінка представників різних темпераментів в однакових умовах буде дуже відрізнятися. Найбільш яскравий приклад різниці темпераментів показаний в романі Дюми «Три мушкетери». Тут Дартаньян – типовий холерик, Атос – флегматик, Портос – сангвінік, Араміс – меланхолік.

 

ДІАТЕЗ.

 Діатез – аномалія конституції людини, що характеризується схильністю організму до деяких захворювань, наприклад, до прояву алергії при ексудативному діатезі, до кровотеч – при геморагічному діатезі.

Види діатезу:

·        Нервово-артритичний діатез характеризується схильністю до ожиріння, цукрового діабету, подагри і артритів, що обумовлено в основному порушеннями обміну сечової кислоти і нагромадженням в організмі пуринів (продуктів її розпаду) і, меншою мірою, – порушеннями ліпідного і вуглеводного обмінів. Доведено, що ця форма діатезу може передаватися у спадок.

·        Лімфатико-гіпопластичний діатез характеризується стійким збільшенням практично всіх лімфатичних вузлів і вилочкової залози, порушеннями функції ендокринної системи (зниження функції надниркових залоз), схильністю до частих інфекційних захворювань і алергічних реакцій. У формуванні цього діатезу вирішальне значення мають інфекційні захворювання, перенесені майбутньою мамою, і інші ускладнення вагітності, що призводять до внутрішньоутробної гіпоксії.

·        Астенічний – адинамія, лабільність судинних реакцій, опущення внутрішіх органів.

·        Ексудативно-катаральний (ЕКД), або, частіше, – алергічний діатез – захворювання, властиве дітям раннього віку.

 У хворих дітей спостерігається підвищена чутливість і вразливість бар’єрних тканин (шкіри, слизових оболонок), знижена опірність до інфекцій, затяжний перебіг запальних процесів і розвиток алергічних реакцій. Саме цей вид діатезу настільки поширений, що часто сам термін “діатез” вважають його повним синонімом. Ексудативно-катаральний діатез (ЕКД) (алергічний діатез): алергічний діатез проявляється в тих чи інших формах приблизно у 30 – 60 % дітей перших 2 років життя. Для 75 – 90 % цих малюків він є лише епізодом, і тільки у небагатьох згодом можуть розвинутися алергічні захворювання. У дітей першого року життя знижена захисна функція кишечника. Справа в тому, що в цьому віці виробляється ще недостатньо травних ферментів, захисних антитіл і підвищена проникність кишкової стінки. Сукупність цих вікових особливостей шлунково – кишкового тракту малюків призводить до того, що недорозщеплені харчові компоненти, в першу чергу білки, легко всмоктуються в кров’яне русло. Ці великі уламки молекул мають вираженими антигенними властивостями, тобто запускають ланцюг алергічних реакцій. Будь-яка алергічна реакція починається з вироблення особливих антитіл, що відносяться до класу імуноглобулінів Е (IgE). Контакт алергену з цими антитілами призводить до виділення гістаміну – речовини, що викликає розширення судин, набряк тканин, свербіж і т.д. У дітей перших років життя вивільнення гістаміну з клітин крові може бути викликано не тільки антитілами IgE, а й багатьма іншими речовинами і навіть дією зовнішніх факторів (наприклад, охолодженням). Крім того, чутливість тканин грудних дітей до гістаміну значно вище, ніж у більш дорослих, а інактивація (знешкодження) його помітно знижена. Зі сказаного зрозуміло, чому невірно ставити знак рівності між алергічним діатезом і типовою алергічною реакцією: якщо в основі алергії лежить саме перекручена реакція імунної системи (вироблення антитіл до речовин, які насправді безпечні і в нормі не повинні стимулювати імунну відповідь), то при алергічному діатезі основну роль у розвитку алергічної реакції грають вікові особливості шлунково – кишкового тракту і гістаміну чутливості. Прояви типовою алергії та алергічного діатезу можуть бути схожі, але вони мають різний механізм розвитку. Відповідно, різним повинен бути і підхід до вирішення проблеми. Лише у 1/3 дітей з алергічним діатезом відзначається підвищений рівень IgE в крові. Саме тому прояви діатезу залежать від дози одержуваних алергенів: тільки порівняно велика кількість з’їдених продуктів призводить до розвитку шкірних реакцій, серед яких найбільш часто спостерігаються прояви атопічного дерматиту. У деяких випадках незначні кількості алергену призводять до важких алергічних реакцій. Ризик розвитку атопічного дерматиту підвищується при спадковій схильності до алергічних реакцій, а також якщо майбутня мама вживає в їжу велику кількість алергенів (наприклад, цитрусових, полуниці та ін), особливо в останньому триместрі вагітності. Появі перших ознак атопічного дерматиту сприяє вживання в їжу білків коров’ячого молока (зазвичай при введенні сумішей), а також яєць, цитрусових, полуниці, суниці, вівсяної та інших каш. Слід підкреслити, що яйця, полуниця, суниця, цитрусові, банани, шоколад самі викликають викид гістаміну, минаючи стадію вироблення антитіл. Якщо малюк знаходиться на грудному вигодовуванні, то діатез може проявитися як наслідок вживання матір’ю, яка годує цих продуктів. Найчастішими проявами атопічного дерматиту є почервоніння, сухість та лущення щік (почервоніння може зменшуватися або повністю зникати при виході на холод, а потім поновлюватися).

З раннього віку у таких малюків можуть відзначатися загальна сухість шкіри, довго не зникаючі попрілості у складках шкіри, особливо в області промежини і сідниць. На волосистій частині голови в тім’яній області формується “молочна кірочка”, або гнейс (лусочки, які склеюються секретом сальних залоз). Можуть розвиватися різні висипи, строфулюс (сверблячі вузлики, наповнені прозорим вмістом), мокнучі вогнища. Таким дітям властиві також “географічний” язик (мовою є наліт, покреслений різноманітними лініями), затяжні кон’юнктивіти, риніти. ГРВІ у них зазвичай протікає з обструктивним синдромом або з хибним крупом, спостерігаються анемія, нестійкі випорожнення. Маса тіла часто наростає нерівномірно, може бути надмірною. Перебіг атопічного дерматиту хвилеподібний, загострення частіше пов’язані з дієтичними погрішностями, але можуть бути обумовлені і метеорологічними чинниками, і супутніми захворюваннями, дисбактеріозом, проведенням щеплень. До кінця другого року життя прояви атопічного дерматиту зазвичай пом’якшуються і поступово зникають, але у 10 – 25 % дітей можуть розвинутися алергічні захворювання: бронхіальна астма, сінна лихоманка. Саме тому вкрай важливо допомогти маленькому організму пережити цей період з мінімальним ризиком і вибратися з цього стану. Недотримання заходів профілактики призводить до перенапруження всіх систем, може сприяти остаточному зриву механізмів захисту і вилитися в серйозне захворювання (наприклад, бронхіальну астму або атопічний дерматит).

Чи можна лікувати діатез? Оскільки алергени в переважній більшості мають харчове походження, то лікування діатезу у малюків починають з налагодження раціонального харчування. Тут доречно підкреслити, наскільки важливо для крихітки грудне вигодовування. По-перше, білки жіночого молока на 100 % позбавлені алергічних властивостей, вони легко розщеплюються ферментами малюка, по-друге, грудне молоко містить багато секреторного імуноглобуліну А, що захищає слизову кишечника від великих молекул алергенів, по-третє, молоко має у своєму складі ферменти для перетравлення власних компонентів і, нарешті, це найкраща профілактика дисбактеріозу. Дітям, які перебувають на змішаному і штучному вигодовуванні, слід максимально скоротити надходження білка коров’ячого молока. Необхідно стежити, щоб використовувані суміші були адаптованими, до 1/3-1/2 добового раціону можуть становити кисломолочні суміші. Якщо ж навіть таке вигодовування викликає алергічні реакції, слід перевести дитину на суміші, приготовані на основі сої (на жаль, алергія на білок коров’ячого молока в 20 – 30 % випадків супроводжується і реакцією на соєвий білок), або на основі гідролізатів білка. Далі, при введенні каш і овочевого пюре, їх слід готувати не на молоці, а на основі підходящої малюкові суміші або овочевого відвару, а для пиття використовувати кефір (з 7 місяців), йогурт (з 8 місяців), інші кисломолочні продукти. З дієти малюка і матері-годувальниці виключаються облігатні алергени, а також продукти, індивідуально викликають алергічні реакції (крім того, годуючим мамам не слід перевантажувати свій раціон продуктами з свіжого молока – краще замінити їх кисломолочними). Доведено, що стан дітей з алергічним діатезом погіршується при надмірному вживанні вуглеводів. Цукор в харчуванні варто замінювати фруктозою (у співвідношенні 1 до 0,3, оскільки фруктоза солодша). Малюкам, що знаходиться на штучному вигодовуванні, прикорм варто вводити трохи раніше звичайного (приблизно з 4,5 місяців), при цьому починати потрібно з овочевого пюре. Каші варто вводити не раніше 6 – 6,5 місяців (при цьому необхідно виключити вівсяну і манну). Якщо малюк знаходиться на грудному вигодовуванні, то прикорм повинен вводитися пізніше звичайного, тобто приблизно з півроку. Іноді дітям з харчовою алергією призначаються медикаментозні препарати. Це насамперед стосується вітамінотерапії. У період загострення алергічних реакцій проводять короткі курси різних антигістамінних препаратів. Хочеться нагадати, що призначати лікування повинен лікар, який спостерігає дитину і знає динаміку його захворювання. Щеплення дітям з ексудативно-катаральним діатезом проводяться тільки після медичної підготовки, що знижує ймовірність появи алергічної реакції (для цієї мети використовують антигістамінні препарати), і тільки через 1 місяць після останнього загострення процесу. Дуже важливий правильний догляд за ураженою шкірою. При сухості шкіри хороший ефект дають ванни з пшеничними висівками, засоби дитячої лікувальної косметики (молочко, крем) з зволожуючими шкіру компонентами. Попрілості змащують спеціальними кремами з високим вмістом окису цинку (“Десітін”) або протизапальних речовин (“Драполен”). При вираженому мокненні у ванну можна додавати відвар дубової кори. Також застосовуються вологі пов’язки з міцним чаєм, 1%-ним розчином фукорцину або метиленової сині, ефективні бовтанки з тальком і окисом цинку. Відвари ромашки володіють універсальною протизапальною і загоюючою дією, але слід пам’ятати, що тривале застосування трав може викликати алергічну реакцію і формування полінозу. При використанні будь-яких ліків необхідно стежити, щоб їх компоненти не викликали у малюка алергії. На закінчення хочеться додати, що при діатезі, який ще не є хвороба, головна роль належить профілактиці, яка вже є лікування.

 

Говорячи про конституцію організму, необхідно дати уявлення про діатез – аномалію конституції, яка характеризується ненормальною реакцією організму на фізіологічні і патологічні подразники.

Вивчаючи конституцію, необхідно враховувати біологічні ритми організму. Як і інші конституційні ознаки, біоритми визначають реактивність організму і повинні прийматись до уваги при вивченні патогенезу хвороби. «Практична важливість індивідуального підходу до організму не вимагає пояснень, – писав академік О.О. Богомолець – тільки йдучи цим шляхом, можна створити не тільки раціональну терапію, але й індивідуальну і громадську профілактику. Вибір професії, умови побуту повинні визначатися конституційним типом індивідуума». У цій своїй науковій праці (1926 р.) О.О. Богомолець особливо підкреслював, що конституційною особливістю організму можна визнавати тільки таку, яка накладає відбиток на весь організм, як на морфологію, так і на індивідуальний характер його фізіологічних реакцій. О.О. Богомолець критикував погляди Тандлера: «Конституція – це соматичний фатум індивідуума». Він надавав великого значення у формуванні конституції крім успадкованих ознак дії зовнішнього середовища і закликав вивчати в експерименті вплив індивідуальності на розвиток хвороби. Значний вклад у проблему вивчення механізмів індивідуальної реактивності тварин одного віку, статі, виду внесли дослідження проф. В.Я. Березовського і його співробітників, які використавши тест на опірність до гіпоксії, виділили із загальної популяції різних видів твapин (мушки-дрозофіли, миші, щурі, кролі) високо-, середньо- і низькостійких до гіпоксії особин. Повторні дослідження через регулярні проміжки часу підтвердили належність цих тварин до тієї чи іншої групи, що свідчило про вроджену генетичну детермінованість різної стійкості до гіпоксії. Науковцями нашої кафедри було встановлено, що ця резистентність у значній мірі залежить як від стану нервових регуляторних процесів, так і від метаболізму в тканинах, особливо в головному мозку і міокарді. Саме ці органи, внаслідок високої активності обмінних процесів, найбільш чутливі до нестачі кисню. На нашій кафедрі впродовж багатьох років проводились досліди з метою поглибленого вивчення механізмів різної вродженої резистентності тварин до гіпоксії. Досліджували білих щурів-самців масою 160-200 г, які знаходились на звичайному харчовому раціоні віварію. Для виключення випадкових і сезонних впливів усі тварини перебували в однакових умовах і поступали в дослід в одну і ту ж пору року. Для визначення різної вродженої стійкості до гіпоксії застосували методику В.Я. Березовського (1978), яка ґрунтується на визначенні часу виживання тварин у барокамері, де знижували парціальний тиск кисню до 30 мм рт.ст., що еквівалентне висоті 12000 м над рівнем моря. Час від моменту створення даних умов до появи агональних судом або другого агонального вдиху визначали як час виживання. Після цього поступово нормалізували тиск в барокамері. Час виживання свідчив про індивідуальну стійкість кожної тварини до нестачі кисню. Індивідуальні випробування на стійкість до гіпоксії виконували двічі з інтервалом у два тижні. Для подальшого дослідження тварин брали не раніше, ніж через 14 днів з останнього випробування в барокамері. Після кожного «підняття» в барокамері щурів поділяли на три групи: високо- (ВГ), середньо:- (СГ) і низькостійких (НГ) до гіпоксії. Для цього від середнього арифметичного значення (М) часу виживання всіх тварин, взятих в дослід, шукали відхилення, що дорівнювали 30 %. Особин, час виживання яких був більший, ніж М + 33 %, відносили до ВГ, менший ніж М – 33 % до НГ. Для дослідів брали тварин, які двічі підтверджували належність до однієї з цих груп. СГ в дослід не брали. В усіх серіях дослідів порівнювали ВГ і НГ тварин. Звичайно кількість ВГ становила 13-17 %, а НГ – 15-20 %.

Індивідуальна реактивність організму здійснюється і підтримується специфічними і неспецифічними механізмами. Специфічні механізми формують імунологічну реактивність. Провідну роль у неспецифічних механізмах реактивності відіграють регуляторні системи – нервова і ендокринна. Дослідженнями І.П. Павлова та його школи встановлено значення різних відділів центральної нервової системи в реактивності і резистентності організму. Наприклад, ослаблення функції кори (при експериментальних неврозах, сильних травмах і перенапруженнях нервової системи) викликає порушення реактивності, при якому і слабий і сильний подразник дають однаковий ефект, або у відповідь на слабкий подразник виникає сильна реакція і навпаки. В дослідах, які виконують студенти на нашій кафедрі, у тварин в стані наркозу підвищується резистентність організму до гіпоксії, а збудження нервової системи введенням кофеїну, навпаки, знижує цю резистентність. У зв’язку з цим слід відмітити великий вплив психічної травми, важких переживань на виникнення і перебіг хвороби, наприклад, порушення функції щитовидної залози (тиреотоксикоз – базедова хвороба), підвищення артеріального тиску (гіпертонічна хвороба). Американські вчені Фрідман і Розенман виділили два основних типи поведінки людей: типи А і Б. Тип А – хронічне нетерпіння, агресивні реакції, поспіх. Особи типу Б – розслаблені, не напружені, спокійні. Реактивність організму багато в чому залежить від емоційних реакцій людини. Дослідники відмітили, що серед осіб типу А частіше виникала ішемічна хвороба серця, інфаркт міокарда. Це приклад ролі нервової системи в реактивності. Ще Абу Алі Ібн Сіна (Авіценна), розглядаючи причини хвороб, вказував на необхідність у першу чергу бадьорого настрою, а Амбруаз Паре говорив, що виживають звичайно ті, хто хоче жити. Нервова система формує реактивність на всіх ділянках: в ініціальних ланках, в нервових провідниках, у спинному і довгастому мозку. В підкорковій області і в корі великих півкуль (М.М. Сиротинін). Стан нервової системи впливає на здатність організму відповідати комплексом реакцій на різноманiтнi дії зовнішнього середовища і змінює резистентність до них. Так, тварини в стані зимової сплячки значно краще переносять кисневе голодування. Це пояснюється не тільки сильним гальмуванням центральної нервової системи, але і зниженням реактивності внаслідок пригнічення функції ендокринних залоз, головним чином щитовидної залози, і у зв’язку із зниженням обміну речовин. Відомо, що реактивність багато в чому визначається станом вегетативної нервової системи (Л.А. Орбелі). Дослідженнями науковців нашої кафедри встановлено, що характерною рисою дії холінергічного відділу на серце є зниження чутливості міокарда до кардіотоксичної дії адреналіну і до гіпоксії, яка є основним елементом його пошкоджуючого впливу. Нашими дослідами (О.О. Маркова) встановлена закономірна перебудова в процесі кисневого голодування адренергічної і холінергічної систем регуляції, між якими в умовах гомеостазу існує динамічна рівновага, що забезпечує оптимальні умови функціонування організму. Зокрема відмічено, якщо збудження симпатоадреналової системи на самому початку розвитку кисневої недостатності є фізіологічною захисною реакцією, то в подальшому надмірне нагромадження катехоламінів несприятливо діє на резистентність до гіпоксії. Тоді, як вторинна захисна реакція, уже на ранніх етапах розвитку кисневого голодування починає знижуватись чутливість тканин до адренергічних впливів і підвищуватись чутливість до холінергічних впливів.

 

Механізми реактивності

Роль ендокринної системи в реактивності. В умовах, котрі вимагають від організму швидкого напруження і реагування, провідну роль відіграє збудження симпатоадреналової системи. Американський вчений Уолтер Кеннон надавай великого значення цій системі швидкого реагування, яка створює в організмі умови для «боротьби або втечі» і наводив приклад картини зустрічі собаки з котом. Він назвав адреналін «аварійним гормоном». У науковій школі академіка Л.А. Орбелі було створено вчення про адаптаційно трофічну функцію симпатичної нервової системи, і її роль у захисно пристосувальних реакціях. Канадський патолог Ганс Сельє розробив концепцію про «стрес» – неспецифічну реакцію організму на дію будь-яких подразників (стресорів). Згідно цій концепції провідна роль у неспецифічній резистентності організму належить гіпоталамо-гіпофізарно-наднирниковій системі (ГГНС). Ця система здійснює загальний адаптаційний синдром (ЗАС) – сукупність неспецифічних пристосувальних реакцій організму на дію стресора. На думку Сельє, концепція «стрес» (напруження) значною мірою розшифровує дещо розпливчасте поняття реактивності і резистентності, допомагає прояснити природу цих понять, підводить під них морфологічну базу. Для стрес-реакції характерна морфологічна тріада: гіпертрофія кори наднирників, інволюція тиміко-лімфатичного апарату, геморагічні виразки слизової шлунково-кишкового тракту.

Загальний адаптаційний синдром протікає у вигляді 3-х стадій:

1. Реакція мобілізації (тривоги) з фазами шоку і протишоку.

2. Стадія резистентності.

3. Стадія виснаження.

Реакція тривоги означає негайну мобілізацію захисних сил організму в результаті збудження ГГНС, посилення секреції кортиколіберину, АКТГ і кортикостероїдів. У стадії резистентності спостерігається гіпертрофія кори наднирників, виділення великої кількості гормонів. Якщо продовжує тривало діяти сильний стресор, резистентність зберегтись не може, адаптація втрачена, наступає виснаження. Наслідки стресу залежать від сили і тривалості дії стресора, а також від потенціальних можливостей захисних сил організму. Видалення наднирників знижує резистентність до гіпоксії, а попереднє введення АКТГ підвищує її.  Гіпофункція щитовидної залози підвищує резистентність до гіпоксії в зв’язку зі зниженням обміну речовин і споживання кисню; гіперфункція – навпаки, знижує її. Зниження функції острівцевоro апарату підшлункової залози при цукровому діабеті веде до зменшення резистентності організму – (в’яле загоєння ран, гнійничкові ураження шкіри).

 

ВПЛИВ ФАКТОРІВ ЗОВНІШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА НА РЕАКТИВНІСТЬ ОРГАНІЗМУ.

Bплив факторів зовнішнього середовища на реактивність. Індивідуальні властивості організму можуть змінюватись під впливом зовнішнього середовища. Реактивність тісно пов’язана з екологією – поведінкою людини в оточуючому середовищі. Для людини – це біологічне, географічне і соціальне середовище. Сюди належить величезна кількість різноманітних факторів, котрі, в залежності від характеру їх дії, можуть чинити сприятливий або несприятливий вплив на резистентність організму, підвищуючи або знижуючи її. Деякі з них, змінюючи реактивність, можуть сприяти розвитку хвороби, або, навпаки, запобігати її виникненню. Як ми вже вказували вище, реактивність значно залежить від функціонального стану нервової системи, на який, в свою чергу, великий вплив чинить зовнішнє і внутрішнє середовище. Шкідливі звички (куріння, алкоголізм, наркоманія) порушують діяльність мозку. Інтенсифікація трудової діяльності людини супроводжується значними психоемоційними перевантаженнями, що веде до зниження резистентності організму і розвитку низки найбільш розповсюджених захворювань, зокрема патології системи кровообігу. Заходи спрямовані на нормалізацію функціонального стану центральної нервової: системи, включають в себе здоровий спосіб життя, відмову від шкідливих звичок. Здоровий психоемоційний клімат у колективі, аутогенне тренування, фізичні вправи, загартування, боротьба з курінням і зловживанням алкоголем можуть нормалізувати роботу центральної нервової системи і суттєво підвищувати неспецифічну резистентність організму. Значний вплив на реактивність організму чинить харчування. Одностороннє, нераціональне харчування і різні види голодування ослаблюють реакцію організму до дії патогенних агентів. Гіповітамінози знижують опірність організму до інфекцій. Білкове голодування також знижує стійкість до інфекцій. Постійні токсичні впливи (алкоголь, нікотин, загазованість повітря у містах промисловими викидами, вихлопними газами автомобілів, які містять чадний газ, ртуть, свинець тощо) знижують резистентність організму. Різкі зміни погоди, пора року і клімат також визначають стан реактивності і резистентності. Наприклад, низька температура може порізному впливати на реактивність. Переохолодження, застуда підвищують чутливість до інфекційних хвороб (грип, пневмонія). В той самий час, гіпотермія використовується в медицині як засіб підвищення резистентноcтi організму до гіпоксії при операціях на серці і головному мозку. Променева енергія: сонячні промені в малих дозах підвищують резистентність організму до інфекцій, у більших – знижують її. Тривала дія рентгенівських і гама-променів чинить негативний вплив на реактивність. Нині населення України і інших країн відчуває на собі наслідки радіаційної катастрофи, яка сталася в результаті вибуху 4-го блоку Чорнобильської АЕС 26 квітня 1986 року. Це була найбільша промислова катастрофа за масштабами і за своїми наслідками для людства і живої природи. Виявилось, що тривалий вплив іонізуючої радіації на організм людини навіть у невеликих сумарних дозах становить певну небезпеку для здоров’я, бо супроводжується зниженням резистентності до різних інфекційних та інших патогенних впливів внаслідок ослаблення імунітету, активації ПОЛ і хронічного стресового стану.

        

Рис. Червоний кістковий мозок здорової і опроміненої людини

 

Ці зміни призвели до зростання захворюваності серед контингентів радіаційного ризику, зокрема, до збільшення новоутворів щитовидної залози, особливо у дітей, патології системи кровотворення. В той же час дослідження А.І. Алексєєва, І.Л. Поповича і співавт. (1996 рік) показали, що за допомогою комплексу засобів природного походження – антиоксидантів, адаптогенних препаратів, харчових добавок, лікувальних мінеральних вод можна ефективно боротися з негативними наслідками тривалого низько інтенсивного опромінення, добиватися підвищення резистентності організму і нормалізації стану здоровʼя людей, які потерпіли в результаті Чорнобильської аварії. У практичній діяльності лікарям необхідно чітко уявляти механізми позитивного впливу па організм сприятливих факторів зовнішнього середовища, котрі підвищують його резистентність. Водночас слід вміло обмежувати дію несприятливих факторів довкілля, які знижують опірність організму. Велику роль відіграють профілактичні засоби, покликані підвищувати резистентність організму: загартування, раціональне, збалансоване харчування, масові заняття фізкультурою – профілактика гіпокінезії. Для покращення здоров’я населення великий вплив повинні здійснювати заходи уряду, спрямовані на охорону навколишнього середовища то оздоровлення екологічної ситуації. Закінчуючи викладання основних уявлень про реактивність організму, треба відзначити, що вона може бути фізіологічною і патологічною. Фізіологічна неспецифічна реактивність проявляється неспецифічними пристосувальними реакціями на дію факторів зовнішнього середовища, в результаті чого зберігається гомеостаз організму. Патологічна – виявляється за умов дії на організм сильних патогенних подразників, котрі обмежують адаптацію. Вона якісно змінена, відрізняється від фізіологічної незвичайною формою реагування. А.Д. Адо вказує, що патологічна (хворобливо змінена) реактивність виникає за умов дії на організм патогенних факторів середовища. Вона характеризується зниженням пристосувальних реакцій хворіючого або видужуючого організму. Прикладами неспeцифічної патологічної реактивності А.Д. Адо наводить реактивність при епілепсії, шокових станах і наркозі. Судорожні приступи експериментальної травматичної епілепсії супроводжуються різкими змінами вищої нервової діяльності, безумовно-рефлекторної діяльності, спостерігається пригнічення сухожилкових судинних та інших рефлексів, розвиток паралічів, парезів, розлади чутливості. Дія нapкотиків на організм також змінює реактивність. Глибокий наркоз гальмує фагоцитарну активність лейкоцитів, тощо.

 Значення захисних систем та бар’єрних пристосувань. У механізмах реактивності і резистентності організму, збереженні його гомеостазу, велику роль відіграє складна система бар’єрів, які оберігають організм від несприятливих впливів навколишнього середовища. Розрізняють зовнішні і внутрішні бар’єри. Першим зовнішнім бар’єром є шкіра. Вона покрита багатошаровим ороговіваючим епітелієм, який є механічною перепоною для більшості мікробів. Поступове злущення поверхневого шару сприяє видаленню бактерій. Чистій шкірі притаманні бактерицидні властивості по відношенню до багатьох патогенних мікробів, наприклад, кишкової і черевнотифозної палички, гемолітичного стрептококу. Бактерицидність залежить також від кислотності поту, складу секрету сальних залоз, виділення антисептично діючих продуктів обміну речовин, наприклад, деяких ліпідів. Велику роль у захисній функції шкіри відіграє її іннервація: порушення останньої змінює чутливість шкіри, підвищує її проникливість, порушує в ній обмін речовин, що веде до зниження її опірності. Слизові оболонки, що вистилають кон’юнктиву, носоглотку, дихальні, травні і сечостатеві шляхи, завдяки своїй слабкій проникності, перешкоджають проникнення мікробів. Цьому сприяє і секрет залоз слизових оболонок, який механічно видаляє чужорідні часточки у тому числі і мікробів. Слизові оболонки дихальних шляхів вкриті миготливим епітелієм, війки яких коливаються в бік носоглотки і видаляють пил і мікроби. Велике значення мають захисні рухові рефлекси – кашель, чихання, затримка дихання. У секретах слизових оболонок містяться бактерицидні речовини, наприклад лізоцим, який ферментативним шляхом розчиняє деякі види мікробів, імуноглобуліни тощо.

Шлунковий сік має значну стерилізуючу дію, наприклад, вбиває холерного вібріона, послаблює дію дифтерійного токсину. Деякі бактерицидні властивості має і кишковий сік. Захисна функція слизової кишечнику пояснюється також наявністю постійної флори, наприклад кишкової палички, яка є антагоністом черевнотифозної і дизентерійної паличок, стрептокока і стафілокока. Бар’єрна функція слизових оболонок регулюється нервовою системою. Захисний руховий рефлекс – блювота. До зовнішніх бар’єрів належить печінка – складна біохімічна лабораторія, в якій знешкоджуються отруйні речовини, які пройшли через кишкову стінку в кров. Сюди належать також селезінка, лімфатичні вузли та інші органи, які містять клітини системи мононуклеарнux фагоцитів (СМФ).

 

 

ЗАХИСНІ МЕХАНІЗМИ РЕАКТИВНОСТІ.

СИСТЕМА МОНОНУКЛЕАРНИХ ФАГОЦИТІВ.

РОЛЬ ФАГОЦИТІВ В ПАТОЛОГІЇ.  ПОРУШЕННЯ ФАГОЦИТОЗУ.

За визначенням ВООЗ (1973), СМФ включає промоноцити і їх попередників, які знаходяться в кістковому мозку, моноцити периферичної крові і тканинні макрофаги. Це система клітин, об’єднаних спільністю функцій (високоактивний фагоцитоз), походження (стовбурові клітини кісткового мозку), структури (мононуклеари). СМФ є найбільш древньою системою неспецифічного захисту (макрофаги відіграють важливу роль в імунологічній реактивності). Зародження вчення про СМФ пов’язане з порівняльно-біологічними дослідженнями І.І. Мечнікова, котрий вперше спостерігав і описав процес фагоцитозу.

Процес фагоцитозу, тобто поглинання сторонньої речовини клітками-фагоцитами, протікає в 4 стадії:

1) активація фагоцита і його наближення до об’єкта (хемотаксис);

2) стадія адгезії — прилипання фагоцита до об’єкта;

3) поглинання об’єкта з утворенням фагосоми;

4) утворення фаголізосоми і перетравлювання об’єкту за допомогою ферментів.

Фагоцити — рухливі клітини і можуть переміщатися в напрямку до об’єкта. Рух фагоцита до об’єкта називається хемотаксисом. Як правило, фагоцити «перетравлюють» захоплені чужорідні агенти, тоді говорять про завершений фагоцитоз. Але не завжди фагоцитоз закінчується перетравлюванням — такий фагоцитоз називається незавершеним. Причини, що обумовлюють незавершений фагоцитоз:

1) деякі мікроорганізми придушують злиття фага і лізосоми;

2) деякі мікроорганізми виділяють речовини, що нейтралізують дію рибосомальних ферментів;

3) деякі мікроорганізми можуть виходити з фагосоми;

4) деякі бактерії мають стійкість до лізосомальних ферментів (гонокок, стафілокок, палички туберкульозу і лепри).

Мечніков класифікував фагоцити як «макрофаги» і «мікрофаги». Обидва типи фагоцитів відіграють важливу роль у захисті організму, оскільки вони не тільки поглинають, але і швидко вбивають і перетравлюють більшість патогенних мікроорганізмів. І.І. Мечніков визнавав наявність близької спорідненості між мононуклеарними клітинами крові, селезінки, лімфовузлів, кісткового мозку і мікрофагами, що знаходяться поза цими органами, наприклад, у сполучній тканині. Це, спонукало його об’єднати їх у «макрофагальну систему» (1892). У подальшому Ашоф (1924) розвинув цю ідею і згрупував кілька типів клітин в систему, яку назвав ретикулоендотеліальною (РЕС). Але в світлі сучасних наукових даних з’ясувалось, що клітини, об’єднані Ашофом у систему РЕС, багато в чому відрізняються між собою і, в першу чергу, неоднаковою фагоцитарною активністю. Отже, в СМФ включені клітини із спорідненою морфологією, функцією і походженням. Ця класифікація найбільш послідовна. В основу її покладений термін «мононуклеарний фагоцит», запропонований в 1892 р. І.І. Мечніковим.

 

 

Від моноцитів і тканинних макрофагів відрізняють факультативні «непрофесійні макрофаги» _— фібробласти, ендотеліальні і ретикулярні клітини. Вони володіють низькою фагоцитарною активністю, яка не залежить від імуноглобулінів і комплементу, бо на їх мембранах, мабуть, немає відповідних рецепторів для фіксації цих речовин. В систему мононуклеарних фагоцитів не входять також дендритні макрофаги селезінки і лімфатичних вузлів.

 

Розрізняють чотири стадії фагоцитозу:

Перша стадія — стадія зближення. Фагоцит зближується з об’єктом фагоцитозу, що може бути результатом випадкового зіткнення в рідкому середовищі. Але головним механізмом зближення, мабуть, є хемотаксис — направлене пересування фагоцита по відношенню до об’єкту фагоцитозу. Активне пересування виразно спостерігається за наявності опорної поверхні клітини. Подібною поверхнею в природних умовах служить тканина.

Про активний характер хемотаксиса свідчить втрата клітиною енергії, витрачання АТФ (гліколітичні отрути блокують пересування клітини). Введення в певні клітини АТФ в концентрації, близькій до концентрації її в цитоплазмі, в два рази прискорює рухи цитоплазми. Енергія використовується клітиною головним чином на зміну фізико-хімічного стану клітинної оболонки і прилеглої до неї ектоплазми, що знаходиться в стані гелю (плазмогеля). Між фагоцитом і об’єктом фагоцитозу в рідкому середовищі встановлюється градієнт концентрації речовини, витікаючої з об’єкту і діючого на мембрану фагоцита. При цьому плазмогель переходить в плазмозоль. На протилежній стороні клітини відбувається скорочення плазмогеля, що приводить до проштовхування ендоплазми в «тунель» розрідженого плазмозоля. Утворюється випинання оболонки, але при певному ступені розтягування мембрани прилегла ектоплазма знову переходить в гель. Цикл повторюється, і клітина рухається у просторі.

Згідно іншому уявленню про механізм руху, плазмогель скорочується не в задній частині клітини, а на її передньому кінці в ділянках, прилеглих до плазмозолю. Ендоплазма здавлюється і зрештою переміщається в зону з пониженою пружністю. Є дані про те, що клітини можуть переміщатися обома способами.

Вважають, що в основі переходу ектоплазми з одного фазового стану в інше лежить зміна конфігурації білкових молекул, причому розгортання поліпептидних ланцюжків призводить до утворення гелю, а розрідження відбувається в результаті згортання поліпептидних ланцюжків і переходу білків в глобулярні форми.

Скоротлива здатність плазмогеля пояснюється, існуванням в рухомих клітинах білка, схожого з актоміозином. Цей білок здатний скорочуватися в присутності АТФ.

Переміщення цитоплазми випинання клітинної оболонки, що утворюються в результаті, мають спочатку вид довгих тонких ниток (псевдоподій). Раніше велике значення в утворенні псевдоподій і механізмів хемотаксису надавали зміні поверхневого натягу мембрани. Проте виявилося, що хемотаксис неможливий при порушенні здатності ектоплазми міняти свій фазовий стан не дивлячись на зниження поверхневого натягу в середовищі, що оточує фагоцит. Таким чином, зниження поверхневого натягу є, можливо, одним з пускових чинників, але не основним механізмом хемотаксису.

Розрізняють хемотаксис позитивний (рух фагоцита до об’єкту фагоцитозу) і негативний (рух фагоцита від об’єкту фагоцитозу). Для формування імунітету важливо знати, що позитивний хемотаксис викликається мікробами і мікробними продуктами. Фагоцити переміщаються також до ділянки пошкодження тканин тварини, причому особливо сильні хемотропні продукти утворюються при контакті пошкоджених клітин з плазмою крові. Вважають, що ці продукти утворюються під дією ферментів крові, компонентів системи комплементу. Продукти розпаду білків – поліпептиди більш  хемотропні, ніж крупноколоїдні білки.

Хемотропність речовини не обов’язково передбачає активне його поглинання фагоцитом. Яєчний жовток стимулює рух макрофагів, але поглинається слабо. Туберкульозні палички, навпаки, володіють слабкою хемотропністю, але фагоцитуються активніше. Частинки туші, енергійно захоплювані фагоцитами, зовсім не хемотропні, оскільки не містять розчинних компонентів. Для направленого пересування вимагається, щоб в рідкому середовищі між об’єктом фагоцитозу і фагоцитом встановився градієнт концентрації хемотропної речовини, витікаючої з фагоцитуючої частинки.

Негативний хемотаксис викликається хініном і рядом інших речовин.

Швидкість пересування в звичайних умовах найвища у нейтрофілів – 40-50 мкм/хв, еозинофілів – 1,5-9, лімфоцитів – до 30 мкм/хв.

Друга стадія – стадія прилипання. Торкнувшися об’єкту, фагоцит прикріплюється до нього. Лейкоцити, що прилипнули у вогнищі запалення до стінки судини, не відриваються навіть при великій швидкості кровотоку. В механізмі прилипання велику роль грає поверхневий заряд фагоцита. І.Г. Савченко в 1910 р. знайшов, що за відсутності електролітів в середовищі фагоцитоз не відбувається. Поверхня фагоцитів заряджена негативно. Тому краща адгезія спостерігається, якщо об’єкти фагоцитозу заряджені позитивно; гірше захоплюються негативно заряджені частинки. Цим, зокрема, пояснюють погане фагоцитування пухлинних клітин, що мають негативний заряд, схожий по величині із зарядом лейкоцитів. Проте, фагоцитоз негативно заряджених частинок є, що свідчить про існування різних механізмів прилипання. Так, у ряді фагоцитарних клітин на поверхні мембран знайдені мукополісахариди, сприяючі прилипанню. Прилипанню сприяє також зменшення в’язкості цитоплазми фагоцита і обволікання об’єкту фагоцитозу сироватковими білками, особливо імунними глобулінами, в чому полягає ефект опсонізації, тобто полегшення і інтенсифікації фагоцитозу при попередній дії на об’єкт антитіл.

Третя стадія — стадія поглинання. Об’єкт фагоцитозу може переміщатися двома способами. В одному випадку оболонка фагоцита в місці контакту з об’єктом втягується і об’єкт, прикріплений до цієї ділянки оболонки, втягується в клітину, а вільні краї мембрани стуляються над об’єктом. Утворюється відособлена від зовнішньої мембрани і від навколишньої цитоплазми вакуоль, що містить фагоцитовану частинку. Стінкою вакуолі є ділянка інвагінованої зовнішньої мембрани. Так само макрофаги легень поглинають вугільний пил і еритроцити.

Другий механізм поглинання – утворення псевдоподій, які обволікають об’єкт фагоцитозу і стуляються над ним так, що, як і в першому випадку, фагоцитована частинка виявляється вкладеною у вакуоль всередині клітини. За допомогою псевдоподій макрофаги поглинають мікробів. Мабуть, багато фагоцитів здатні поглинати об’єкт обома способами.

Процеси, що лежать в основі стадії поглинання, аналогічні як при хемотаксисі. Змінюється фазовий стан ектоплазми, що обумовлює зниження пружності мембрани в місці контакту з поглинальним об’єктом. Завдяки скоротливим властивостям оболонки фагоцита, відбувається переміщення цитоплазми і втягування або обволікання об’єкту, оточуюча об’єкт мембрана на цій стадії не порушується, але в ній відбуваються складні молекулярні процеси перебудови. Про це свідчить збільшення включення радіоактивного фосфору в ліпоїди клітини, у тому числі в ліпоїди оболонки.

Четверта стадія – стадія внутріклітинного травлення. До вакуолі, що містить фагоцитований об’єкт (фагосоми), приєднуються лізосоми і неактивні ферменти, що містяться в них, активуючись, виливаються у вакуоли. Утворюється травна вакуоль. В ній встановлюється рН близько 5,0, що близьке до оптимуму ферментів лізосом. Лізосоми містяться у фагоцитуючих клітинах у великій кількості. В лізосомах є широкий спектр ферментів, у тому числі розщеплюючі біологічні макромолекули рибонуклеази, протеази, амілази, ліпази. Фагоцити відрізняються один від одного набором ферментів. В нейтрофілах знайдені дезоксирибонуклеаза, рибонуклеаза, пептидази (карбоксиполіпептидаза, дипептидаза, амінополіпептидаза), ліпаза, амілази, бетаглюкуронидаза, кисла і лужна фосфатази, мальтаза, сахараза, пероксидаза, лізоцим. На відміну від нейтрофілів, макрофаги містять більше ліполітичних ферментів і естерази. Кількість гідролаз в макрофагах легенів в 3-5 разів вища, ніж в макрофагах перитонеального ексудату і моноцитах крові.

Енергетичне забезпечення фагоцитозу. Фагоцитоз супроводжується вираженою зміною вуглеводного обміну клітини. Підвищується споживання глюкози. Посилюється гліколіз і нагромаджується молочна кислота. Для більшості фагоцитів – це головне джерело енергії, оскільки вони є факультативними анаеробами. Спостерігається певна залежність між інтенсивністю фагоцитозу і диханням. Споживання кисню при поглинанні кожним нейтрофілом двох-трьох мікробів підвищується на 10-20 %, а при фагоцитуванні більшої кількості мікробів споживання кисню може подвоїтися. Все ж таки процес фагоцитозу в більшості випадків не порушується при отруєнні ціанистими солями та іншими блокаторами дихання. Навпаки, гліколітичні отрути (йодацетат, фторид натрію) значно гальмують фагоцитоз.

Виключення із загального правила представляють макрофаги легенів, які не здатні фагоцитувати в анаеробних умовах. Фагосоми, в яких здійснюється внутрішньоклітинне перетравлювання об’єктів фагоцитозу, є тимчасовими функціональними субклітинними органелами. Залежно від результатів внутріклітинного перетравлювання, розрізняють фагоцитоз завершений (повне руйнування об’єкту) і незавершений. При незавершеному фагоцитозі, наприклад при поглинанні гонококів в неімунізованому організмі, мікроби можуть залишитися життєздатними, поруйнувати фагоцит і навіть використати його як середовище розмноження.

Частинки, які не можуть бути перетравлені фагоцитами, тривалий час залишаються в клітинах, де обволікаються тонкою мукополісахаридною плівкою. Після загибелі клітини такі частинки піддаються повторному фагоцитозу або виводяться органами виділень. На відміну від вугілля, наприклад, частинки кремнію не нешкідливі для клітини. Сполуки кремнію приводять до порушення мембрани лізосом і активні ферменти фагосоми контактують з цитоплазмою клітини. Фагоцит гине. В цьому випадку, як правило, продукти розпаду фагоцита разом з частинками кремнію фагоцитируются повторно, що у свою чергу приводить до загибелі чергової клітини. Розвивається важке захворювання – силікоз.

В звичайних умовах частина продуктів після перетравлення може бути виділена фагоцитом в оточуюче середовище. Цей процес називається екструзією і по механізму схожий з фазою поглинання, але відбувається у зворотному напрямі. Всі процеси поглинання клітиною називають також ендоцитозом, а процеси виділення – екзоцитозом.

Піноцитоз і ультрамікрофагоцитоз. Використання мікрокінозйомки призвело до відкриття піноцитозу. Було помічено, що в культурі тканини макрофагів ділянки мембрани окремих клітин постійно втягуються в цитоплазму і відокремлюються разом з невеликою кількістю рідини, що омиває клітину. Вакуолі мають дуже невеликі розміри, а весь процес захоплення рідини створює враження, що клітини ніби п’ють рідину з навколишнього середовища. Процес був названий піноцитозом (від грец. «піно» – п’ю). За допомогою електронного мікроскопа встановили, що піноцитоз спостерігається в більшості клітин високорозвинутих організмів і навіть в нервових клітинах. Таким чином, піноцитоз має загальнобіологічне значення.

Піноцитоз викликається багатьма речовинами, в першу чергу білками, амінокислотами і розчинами солей. Різні білки піноцитуються по-різному. Піноцитоз рибонуклеази відбувається інтенсивно, а дезоксирибонуклеаза не піноцитується. Піноцитоз викликається тільки розчинами електролітів. Нейтральна глюкоза, а також нуклеїнові кислоти не піноцитуються. Проте, якщо ці речовини містяться в середовищі, де відбувається піноцитоз або фагоцитоз, вони можуть також потрапити в клітину. Глюкоза, наприклад, захоплюється разом з фагоцитуючою частинкою або з піноцитуючою речовиною.

Піноцитоз відбувається дуже швидко – через 5 хв вже можна знайти поглинену речовину у вакуолях. Діаметр піноцитозних пухирців – від декількох мікрометрів до 10 нанометрів. Ендотеліальні клітини транспортують речовини через свою цитоплазму таким чином, що на одній поверхні ендотеліальної клітини піноцитозні пухирці утворюються, а на іншій – їх вміст звільняється, потрапляючи на базальну мембрану. При цьому речовини у вакуолях не зазнають змін. В інших випадках піноцитарні вакуолі, як і при утворенні фагосоми, зливаються з лізосомами і вміст піноцитозних пухирців перетравлюється.

Проміжне місце між фагоцитозом і піноцитозом займають рофеоцитоз і атроцитоз – ультрамікрофагоцитоз. Атроцитоз – поглинання мілкодисперсних колоїдних частинок, зокрема фарбників. Рофеоцитоз – поглинання ще більш мілкодисперсних, практично крупномолекулярних суспензій (наприклад, поглинання еритробластами молекул ферритину).

Не дивлячись на деяку зовнішню відмінність, за сучасними уявленнями природа і механізм ультрамікрофагоцитозу, фагоцитозу і піноцитозу схожі.

Регуляція фагоцитозу. В цілісному організмі фагоцити володіють відомою автономністю. Автономність фагоцитів виявляється в тому, що фагоцитоз здійснюється і зовні організму. Це має велике значення, оскільки фагоцити здатні функціонувати там, де інші клітини гинуть, наприклад не всій поверхні слиових, в ділянках пошкодженої тканини. Фагоцитоз відбувається в широкому інтервалі рН – від 6,5 до 8.

 

До чинників, стимулюючих фагоцитоз, в першу чергу відносяться продукти пошкодження власних тканин організму. Макрофаги починають in vitro поглинати еритроцити власного організму, якщо кров якийсь час знаходилася зовні організму.

Серед продуктів руйнування важливу роль грають внутрішньоклітинні білки, у тому числі ферменти, а також поліпептиди, амінокислоти, аміни, аденілова кислота, електроліти, що звільняються. Особливо сильні стимулятори фагоцитозу з’являються в пошкодженій тканині після контакту її з плазмою крові, що містить різноманітні ферменти, зокрема протеолітичні. При цьому, мабуть, утворюється велика кількість біологічно активних з’єднань, зокрема гістамін, стимулюючий фагоцитоз.

Виражена стимуляція фагоцитозу і перехід до завершеного фагоцитозу спостерігається при опсонизації мікробів і клітин імунними глобулінами крові у присутності комплементу.

Ряд гормонів, зокрема статеві гормони і тироксин, стимулюють фагоцитоз, а дефіцит їх, рівно як і дефіцит вітамінів, пригнічує його. Глюкокортикоїди пригнічують фагоцитоз і сприяють його незавершеності. Медіатори нервової системи впливають на фагоцитоз по-різному: адреналін в певних дозах стимулює, а ацетилхолін пригнічує процес.

Інтенсивність фагоцитозу пропорційна температурі навколишнього середовища. Підвищення температури тіла стимулює фагоцитоз.

Порушення фагоцитозу можливе в наступних випадках: при пригніченні активності фагоцитів, порушенні їх утворення, а також при спадковій патології фагоцитів.

Пригнічення фагоцитозу може відбуватися під дією згаданих гормонів і медіаторів, а також при дефіциті ряду гормонів, вітамінів і електролітів. Порушення фагоцитозу може бути викликано дією гліколітичних отрут – монойодацетату та ін. Ряд мікробних токсинів, здатний пригнічувати фагоцитоз або окремі його етапи, що приводить до незавершеного фагоцитозу.

Порушення утворення фагоцитів, зокрема регенерації лейкоцитів, відбувається під дією інгібіторів синтезу нуклеїнових кислот та інших чинників, що порушують клітинний розподіл (наприклад, при радіоактивному опромінюванні); можлива також спадкова нейтропенія.

Фагоцитарна активність лейкоцитів і кількість ряду ферментів в них різко знижена при лейкозі. Крім того, порушення фагоцитозу через первинні зміни лейкоцитів спостерігається при спадковому захворюванні Чедіака-Хігаші, при якому зернистість лейкоцитів є аномально крупною, а фагоцитоз звичайно незавершений. Порушенням фагоцитозу супроводжується конституційна гіперсегментація ядер лейкоцитів, а також хвороба Альдера – спадкове порушення метаболізму полісахаридів в лейкоцитах.

 

Попередники макрофагів (Мф) походять від поліпотентної стовбурової клітини. Самою незрілою клітиною СМФ у кістковому мозку є промоноцит. Ця клітина здатна до розмноження; при поділі вона перетворюється у L. моноцити. Загальна кількість моноцитів (Мн) крові включає циркулюючий пул і пристінковий, причому останній в 3 рази перевищує перший. Саме з нього йде процес еміграції моноцитів із кров’яного русла. Показано, що 50 % всіх моноцитів з крові щура за 2-3 доби переходить у тканини. Моноцити, котрі попали у відповідне тканинне мікрооточення, диференціюються в органо- і тканинноспецифічні макрофаги підшкірного жирового шару, печінки, легень, мікроглії та ін. Після міграції в тканини макрофаги живуть більше 60 діб, а, за деякими даними, можуть навіть жити роками. Виявлена секреція тканинними макрофагів продуктів, що стимулюють проліферацію і диференціювання клітин-попередників макрофагів, що свідчить про існування системи позитивної саморегуляції моноцитопоезу, яка функціонує за принципом зворотного зв’язку. Фактори, котрі впливають на продукцію моноцитів, можуть виділятися лімфоцитами, фібробластами, ендотеліоцитами. Поряд із шляхами саморегуляції моноцитопоезу, існує і центральна регуляція, що здійснюється нейрогуморальними механізмами. Дослідження П.Ф. Здродовського і його школи підтвердили важливу регуляторну роль гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової системи. Тканинні макрофаги знайдені в різних органах (наприклад, у печінці, селезінці, лімфатичних вузлах, легенях, кістковому мозку, кістковій тканині і нервовій системі), у сполучній тканині і в серозних порожнинах. Функція цих клітин полягає у видаленні з крові, лімфи і тканин різних частинок, наприклад мікроорганізмів або загиблих клітин, які поглинаються фагоцитами. Цей процес неспецифічний, тому що на поглинання мікроскопічних часток впливають як внутрішні, так і зовнішні фактори. Проте, активна взаємодія цих клітин з лімфоцитами сприяє активації імунної системи та специфічних механізмів захисту організму.

Після поглинання часток відбувається перенесення ферментів до фагоцитуючої вакуолі для розщеплення поглинутого матеріалу. Отже, функціональними критеріями включення макрофагів, моноцитів в єдину систему, є активний фагоцитоз і піноцитоз. Це пояснюється наявністю на поверхні плазматичної мембрани макрофагів і моноцитів численних рецепторів, котрі приймають участь у процесах адгезії, ендоцитозу, сприйняття регуляторних (в тому числі і гормональних впливів). Найбільш вивчені рецептори для Ig, фракцій комплементу, лімфокінів. Висока активність фагоцитозу пояснюється саме цими особливостями будови зовнішньої клітинної плазматичної мембрани. Фагоцитоз, обумовлений імуноглобулінами з участю і без участі комплементу, названий імунним фагоцитозом. Для клітин СМФ характерна також висока активність метаболічних процесів, завдяки наявності лізосомного апарату (первинні і вторинні лізосоми з широким спектром активних лізосомних ферментів). Нині описана патологія системи макрофагів , яка може бути генетично обумовленою, так і набутою. Найчастіше дефекти СМФ стосуються окремих метаболічних систем або функцій макрофагів (І.С. Фрейдлін, 1984). Недостатність активності цієї системи в значній кількості випадків є наслідком генетичних дефектів і виникає через патологію ферментних систем. Описані дефекти мієлопероксидази, глюкозо-6-фосфатдегідрогенази, ферментів глютатіонової системи, лізосомних гідролаз. 3 ферментативними дефектами асоційовані функціональні: дефект продукції Н₂О₂ веде до зниження бактерицидності, недостатність лізосомальних ферментів – до нагромадження в клітинах неперетравлених продуктів. Набуті дефекти СМФ найчастіше стосуються локомоторних функцій клітин, що забезпечують мобілізацію макрофагів у вогнище запалення (інфекції), фагоцитарну активність або їх бактерицидність. Набуті дефекти СМФ можуть бути наслідком первинних порушень обміну (при діабеті, ожирінні, атеросклерозі, уремії), злоякісних новоутворів, різних інтоксикацій або результатом дії інфекційних агентів, їх компонентів і продуктів, а також медикаментів. Крім клітин СМФ здатність здійснювати фагоцитоз притаманна і мікрофагам – гранулоцитам (нейтрофіли, еозинофіли, базофіли) крові.

Поряд із зовнішніми бар’єрами в організмі сформовані і діють внутрішні бар’єри, через які здійснюється обмін між кров’ю і внутрішнім середовищем органів, тканин і клітин. Ці бар’єри, названі академіком Л.С. Штерн гістогематичними (тканина – кров), складні фізіологічні механізми, які регулюють перехід із крові в тканинну рідину речовин, необхідних для дихання, живлення, росту і оновлення клітин. Одночасно вони сприяють видаленню із мікросередовища проміжних продуктів обміну. Наявність цих бар’єрів дозволяє зрозуміти, чому деякі отруйні речовини, бактерії, які випадково потрапили або штучно введені в організм, а також продукти порушеного обміну речовин, які є в крові, пошкоджують одні органи і не зачіпають інших. Тому що бар’єри проникливі вибірково, вони пропускають у тканинну рідину тільки певні речовини. Якщо, наприклад, ввести в кров яку-небудь фарбуючу речовину, то інтенсивність забарвлення різних органів буде різна, а в деякі фарба не проходить зовсім. Стан бар’єру в значній мірі визначає діяльність будь-якого органу, а чітка і безперебійна робота всієї бар’єрної системи організму сприяє збереженню гомеостазу в цілому. Вони не тільки захищають від шкідливих речовин, але і регулюють надходження в органи необхідних для їх живлення і обміну складових часток крові (білків, жирів, вуглеводів, солей, мікроелементів тощо).

 

Рис. Взаємодія макрофага з лімфоцитом (електронна мікроскопія)

 

Із врахуванням місця розташування бар’єри поділяються на гемато-енцефалічний (ГЕБ – між кров’ю і мозком), гемато-офтальмічний (між кров’ю і тканинами ока), гемато-лабіринтний (між кров’ю і лімфою лабіринтів), плацентарний (між органами матері і плода), гемато-тестикулярний та інші. Всі вони відрізняються один від одного своїми фізіологічними властивостями, будовою. Перша лінія оборони – стінка капілярів. У різних органах клітини, з якої вона побудована, відрізняються формою, величиною ядра, здатністю фарбуватись тими чи іншими фарбами, наявністю витончених, тобто найбільш проникливих ділянок в стінках, кількістю найдрібніших міхурців, що захоплюють деякі речовини крові. В сукупності всі ці особливості визначають одну із головних властивостей капілярів – вибірковість і ступінь проникливості для різних речовин. Стінка капілярів – основна, але не єдина ланка бар’єра. Захисні властивості має сполучна тканина, яка покриває судини і проникає в органи. В бар’єри входять також елементи системи мононуклеарних фагоцитів, оболонка клітин і навіть внутрішньоклітинні бар’єри, які оточують найбільш важливі і складні утвори клітини. Найбільш міцно і складно організованими бар’єрами оточена центральна нервова система і органи розмноження. Для головного і спинного мозку постійність внутрішнього середовища має виключно важливе значення. Нервові клітини більше, ніж будь які інші, чутливі до коливань його складу і властивостей. Від стану ГЕБ залежить як постачання і живлення мозку, так і реакція нервових клітин на хімічні подразнення, на кожне, навіть незначне зрушення у складі оточуючої рідини. Миттєво реагуючи на потреби мозку, бар’єр своєчасно пристосовується до умов і зовнішнього і внутрішнього середовища організму, які змінюються. Можна стверджувати, що розумова діяльність, настрій, пам’ять, здоровʼя і хвороба нерідко пов’язані із станом ГЕБ. Цікаво і те, що в різних ділянках мозку проникливість бар’єра неоднакова. У мозку існують навіть безбар’єрні зони, куди проникають усі введені в кров речовини. Особливо високопроникний бар’єр в центральних утворах вегетативної нервової системи – в ділянці гіпоталамуса. Для його безпомилкової і безперервної роботи потрібна повна і своєчасна інформація про всі, навіть зовсім незначні зміни складу крові. Будь-яка затримка інформації може обернутися непоправною шкодою для організму. Тканинні елементи ГЕБ – ендотелій мозкових судин, базальна мембрана (яка є основною речовиною сполучної тканини), глія, оболонки мозку. Вони можуть затримувати і навіть руйнувати за допомогою ферментних систем різні речовини, знешкоджувати їх, окислювати, перетворювати в неактивні, зв’язані з білком, форми, а потім сприяти переходу їх у кров.

Структурні особливості ГЕБ:

а) між ендотеліальними клітинами мозкових судин немає щілин;

б) гліальні клітини покривають всю зовнішню поверхню капіляра;

в) базальна мембрана суцільна і дуже щільна.

Гемато-енцефалічний бар’єр здійснює захист нейронів від різного роду шкідливих агентів. Суть бар’єру полягає у тому, що зв’язок нервових клітин з гемокапілярами здійснюється за допомогою плазматичних астроцитів, які однією своєю частиною (ніжкою) контактують з нейроном, а іншою – з гемокапіляром. Таким чином, нейрони повністю ізольовані від гемокапілярів астроцитами.

 Схема будови гематоенцефалічного бар’єру.

1 – ендотелій гемокапіляра;

2 – базальна мембрана;

3 – астроцит;

4 – контакт відростків астроцитів на гемокапілярі;

5 – тіло нейрона;

6 – відтростки нейронів;

7- олігодендрогліоцит.

 

У багатьох випадках захисна функція ГЕБ приносить організму величезну допомогу, рятуючи від захворювань, а іноді і від загибелі. Однак, як це не парадоксально, ця непроникливість ГЕБ в окремих випадках може сприяти хворобі, заважати лікуванню. Так, ГЕБ не пропускає в мозок антитіла, затримує лікувальні сироватки, стає на шляху багатьох високоефективних фармакологічних препаратів. Проникність бар’єра підвищується при високій температурі тіла. На цьому засноване застосування піротерапії – підвищення температури тіла за допомогою пірогенів і введення лікарських препаратів на фоні високої температури тіла для лікування нервових хвороб, особливо нейроінфекцій. Захисна функція бар’єрів залежить від нервових і гуморальних впливів, стану зовнішнього і внутрішнього середовища. Особливий вплив на ГЕБ має алкоголь. У початковій стадії алкоголізму проникність бар’єра різко підвищується, в мозок потрапляють речовини, які звичайно затримуються бар’єром, і здійснюють отруйний вплив на ЦНС. Через деякий час проникність бар’єра починає знижуватись. Він стає ніби щільнішим. У стадії хронічного алкоголізму постачання мозку необхідними поживними речовинами катастрофічно знижується. Розвиваються алкогольні психози, деградація особистості, передчасне одряхління. Алкоголь легко проникає і через бар’єри статевих залоз, через плацентарний бар’єр. Він пошкоджує клітини статевих залоз, отруює плід. Проникність бар’єрів значно залежить від віку. В дослідах проф. О.О. Маркової електрокортикальна реакція на внутрішньовенне введення 2,5 мкг/кг ацетилхоліну відзначалась лише у 29 % дослідів над дорослими щурами і у 78 % випадків щурят віком 4-5 тижнів. Крім того, тривалість цих реакцій у дорослих була більш короткою, ніж у тварин раннього віку. Це можна пояснити підвищеною проникністю ГЕБ у молодих тварин. Н.І. Гращенков і Г.І. Кассиль відзначали, що завдяки високій проникності ГЕБ у ранньому дитячому віці хімреактивні формації головного мозку дітей легше і швидше, ніж у дорослих, реагують на зрушення у складі і властивостях внутрішнього середовища організму. На проникність бар’єрів впливає не тільки висока температура тіла, але і різке переохолодження, голодування, тривале безсоння, дія ультрафіолетового і рентгенівського проміння тощо. Проникність бар’єрів змінюється за умов розвитку патологічних процесів.

Останнім часом великого значення в підтримці неспецифічної резистентності організму надають особливому класу ефекторних клітин, яким притаманна спонтанна висока цитотоксичність проти різних мішенеподібних клітин. У 1974-75 роках американський вчений Херберман описав явище лізису пухлинних клітин несенсибілізованими лімфоцитами, які були названі природними кілерними клітинами (natural killer cells – NK). За своєю будовою вони є мононуклеарними, належать до великих грануловмісних лімфоцитів (ВГЛ). ВГЛ – великі клітини діаметром 10-16 мм з відносно великим цитоплазмо-ядерним відношенням порівняно з середніми і малими лімфоцитами. У них ексцентрично розташоване ниркоподібне ядро, бліда цитоплазма, азурофільні гранули темно вишневого кольору і рідкі великі вакуолі. Клітини з такою морфологією були відкриті ще у 1912 р. Паппенгеймом, котрий назвав їх «лейкоцитоподібними лімфоцитами», але тільки у 80-х роках встановлені їх функції. Вони швидко (впродовж кількох хвилин-годин) виявляють літичну здатність проти різних типів пухлинних і не пухлинних клітин. Описана важлива роль NK у природній протипухлинній резистентності і захисті від вірусних інфекцій. NK знищують клітини-мішені без попередньої сенсибілізації на відміну від Т-кілерів, для яких потрібна попередня сенсибілізація, лише після цього вони проявляють антитіло залежну клітинну цитотоксичність. Нині протипухлинну резистентність розглядають як частину загальної системи неспецифічної резистентності організму, в котрій особливо важливу роль відіграють натуральні кілери і макрофаги. Важливо, що реактивність організму полягає в його здатності відповідати на різноманітні впливи навколишнього середовища реакціями пристосувального характеру. І.П. Павлов говорив: «Життя – це безперервне пристосування». Гомеостаз організму зберігається завдяки його здатності пристосовуватись, адаптуватися до умов існування, що постійно змінюються. Рудольф Вірхов надавав великого значення пристосувальним реакціям організму, які називав акомодаційними. У 1869 р. у промові на зібранні дослідників природи в Інсбруку Р. Вірхов обрисував проблему «акомодаційної здатності» людського організму, яка дозволяє йому звикнути до зовсім ненормальних умов. Він говорив: «Ця відома і чудова акомодаційна здатність ставить масштаб, встановлює межі хвороби. Хвороба починається в той момент, коли регуляторні механізми тіла виявляється вже недостатніми, щоб усунути порушення».

Клітинні механізми реактивності. У розвитку більшості адаптаційних реакцій організму можна виділити 2 етапи: початковий етап негайної, але недосконалої адаптації і наступний етап досконалої, довготривалої адаптації. Негайний етап виникає безпосередньо після початку дії подразника і може реалізуватись на основі готових раніше сформованих фізіологічних механізмів. Довготривалий етап адаптації виникає поступово в результаті тривалої або багаторазової дії на організм факторів довкілля. У результаті поступового кількісного накопичення будь-яких змін організм набуває нову якість – з неадаптованого перетворюється в адаптований. Ф.З. Меєрсон (1975) розробив гіпотезу про загальні внутрішньоклітинні механізми саморегуляції, їх роль у процесах адаптації. Загальним механізмом довготривалої адаптації до великого навантаження є взаємозв’язок між функцією і генетичним апаратом клітини. Збільшення функції органів і систем закономірно веде за собою активацію синтезу нуклеїнових кислот і білка в клітинах цих органів і систем. Ця активація призводить до формування структурних змін, котрі принципово збільшують потужність систем, відповідальних за адаптацію. За Ф.З. Меєрсоном, це і складає основу переходу від негайної адаптації до довготривалої – вирішальний фактор структурного базису довготривалої адаптації «системний структурний слід». Взаємозв’язок між функцією і генетичним апаратом клітини є двостороннім. Прямий зв’язок полягає втому, що генетичний апарат забезпечує синтез білка – «робить структури», а структури «роблять» функцію.

Зворотній зв’язок полягає в тому, що кількість функції, яка виконується одиницею маси органа (інтенсивність функціонування структур – ІФС) відіграє важливу роль в регуляції активності генетичного апарату клітини (див. схему). На схемі показано, що різні фактори середовища, діючи різними шляхами, ведуть до одного і того ж зсуву – дефіциту АТФ і збільшення потенціалу фосфорилювання (ПФ = АДФ-АМФ-Фн-Кр/АТФ-КФ) У клітинах, відповідальних за адаптацію функціональних систем. Ця нестача енергії супроводжується добре відомими порушеннями поведінки у неадаптованих людей і тварин – втомою при навантаженнях, оціпенінням на холоді, зрушеннями роботи мозку на висоті тощо. Одночасно цей зсув стає сигналом, котрий активує генетичний апарат клітини.

Активація генетичного апарату, як показано на схемі, викликає першочергово біосинтез мембран мітохондрій, що збільшує потужність системи синтезу АТФ. Потім іде загальна активація біосинтезу і будівництва всіх клітинних структур, і тоді ріст клітин веде до росту органу і зниження інтенсивності функціонування структур. Цей зсув означає зниження споживання АТФ на одиницю маси тканини. В результаті цих зрушень нестача АТФ усувається і розвивається стійка адаптація до значних навантажень, гіпоксії і холоду. Ця гіпотеза Ф.З. Меєрсона передбачає, що адаптація організму до основних факторів середовища відбувається з використанням одного і того ж засобу, а саме активації утворення мітохондрій і збільшення потужності системи окисного ресинтезу АТФ на одиницю маси клітини. на думку автора, така реакція генетичного апарату клітини складає необхідну фундаментальну ланку адаптації організму до зовнішнього середовища.

Гуморальні фактори реактивності. Захисну роль в організмі виконують і біологічно активні речовини. Сюди належить система комплементу, котра складається із сироваткових білків С_l-С₉, які активуються під впливом комплексу антиген-антитіло. Тут треба відмітити, що система комплементу, як і система фагоцитозу, функціонально пов’язані з імунною системою, тобто поряд із неспецифічними захисними реакціями вони беруть участь і у високоспецифічних реакціях імунітету. Активуючись під впливом комплексу антиген-антитіло, комплемент стає активним, набуває властивості естераз і протеаз, руйнує оболонки клітин і мікроорганізмів, активує фагоцитоз і біологічно активні речовини. До гуморальних належать і такі захисні фактopи, які надходять у порожнину рота, де міститься багато мікроорганізмів. Це антибактеріальні ферменти: лізоцим, PHK-аза, ДНК-аза, пероксидаза, джерелами яких є слина та мігруючі лейкоцити. Останнім часом для більш поглибленого розуміння механізмів нейрогуморальної регуляції все більшого значення надають так званим модуляторним гуморальним системам, функція яких полягає в обмеженні або потенціюванні різних ланок регуляції, що в найбільш яскравій формі проявляється під час стресорних впливів, коли ці системи можуть обмежити надмірну стрес-реакцію організму і захистити серце, судини, печінку, шлунок та інші органи від пошкоджуючої дії надлишку речовин, які виділяються при стресі: гормонів, медіаторів і, в першу чергу, масивних доз катехоламінів. Ці модуляторні системи, названі «стрес-лімітуючими» (Ф.З. Меєрсон), умовно розділені на «центральні», які реалізують свій модуляторний ефект переважно на рівні центральної нервової системи, і «локальні», що здійснюють модулюючий вплив переважно на рівні ефекторних органів. До центральних – відносять ГАМК-ергічну, опіоїдергічну, дофамінергічну, серотонінергічну системи головного мозку, систему бензодіазепінових рецепторів тощо. Важливе місце серед локальних стрес-лімітуючих систем, котрі здійснюють свій модулюючий вплив переважно на рівні клітин ефекторних органів, займає система простагландинів (ПГ). ПГ належать до групи ейкозаноїдів – низькомолекулярних сполук, похідних арахідонової кислоти. Їм притаманна здатність обмежувати надмірну активацію адренергічної ланки стрес-реакції та її пошкоджуючі ефекти, здійснюючи вазодилятаторну, протитромбозну, а також і пряму цитопротекторну дію. Доведено, що збільшення функціональної потужності системи простагландинів є фактором підвищення резистентності організму до пошкоджуючих впливів. Враховуючи, що однією з основних ланок патогенезу пошкоджень серця за умов емоційно-больового стресу, а також при введенні великих доз катехоламінів або їх синтетичних аналогів є надмірна активація процесів перекисного окислення ліпідів (ПОЛ), у нашій лабораторії Ю.М. Цяпа (1987) виконав експериментальне дослідження на білих нелінійних щурах-самцях масою 180-250 г з метою вивчення впливу ПГЕ₂ на функціонально-морфологічні зміни міокарда і активність ПОЛ за умов розвитку адреналінової міокардіодистрофії, викликаної внутрішньом’язовим введенням 0.1% розчину адреналіну хлориду в дозі 1.5 мг/кг. Досліди проводили через 1 год і 1 добу після введення адреналіну, що за даними літератури відповідає початку і повному розвитку адреналінової міокардіодистрофії. ПГЕ₂ вводили внутрішньом’язово за 15 хв до адреналіну в дозі 0.8 мг/кг. Використовували синтетичний препарат ПГЕ₂ – простенон, синтезований у секторі чистих речовин АН Естонії (проф. Ю.Е Ліллє), який на відміну від природних ПГ здійснює тривалий ефект, що створювало сприятливі умови для здійснення його кардіопротекторного ефекту. Досліди показали, що попереднє введення щурам ПГЕ₂ за 15 хв до ін’єкції адреналіну попереджувало надмірну активацію ПОЛ у міокарді, викликану адреналіном, і зменшувало пошкодження міокарда, про що свідчило зниження смертності  тварин. Ф.З. Меєрсон відмічає, що адаптаційна активація стрес-лімітуючих систем захищає організм не тільки від стресорних ситуацій, але має ще і сильний перехресний ефект: підвищує опірність до холоду, ішемічних пошкоджень, іонізуючої радіації тощо. До локальних стрес-лімітуючих систем належить і система антиоксидантів, яка ефективно функціонує як в робочих органах, так і в мозку.