Морально етичні основи сестринської справи

МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ТА ЗАКОНОДАВЧІ ЗАСАДИ МЕДСЕСТРИНСТВА В УКРАЇНІ.

ЕТИЧНИЙ КОДЕКС МЕДИЧНОЇ СЕСТРИ УКРАЇНИ.

МОРАЛЬНА ТА ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ МЕДИЧНОЇ СЕСТРИ ПЕРЕД СУСПІЛЬСТВОМ. ГАРАНТІЇ ТА ЗАХИСТ ЗАКОННИХ ПРАВ МЕДИЧНОЇ СЕСТРИ.

МЕДИЧНА БІОЕТИКА, ДЕОНТОЛОГІЯ: ПРЕДМЕТ, МЕТА І ЗАВДАННЯ.

ЕТИКО-ДЕОНТОЛОГІЧНІ КОДЕКСИ ПРОФЕСІЇ МЕДИЧНОЇ СЕСТРИ.

МОРАЛЬНІ ЯКОСТІ МЕДИЧНОГО ПРАЦІВНИКА.

 

Сьогодні в суспільстві все більше утверджується думка, що XXI століття буде століттям гуманізації науки. Система медико-біологічних знань і досліджень, об’єктом яких є людина, що, здавалося б, само по собі забезпечує їх гуманістичну орієнтацію, як це не парадоксально, не є винятком. Навпаки – в цій галузі випробовується особливо гостра потреба в гуманістичному осмисленні процесів, що відбуваються, і тому тут аналіз взаємодії природного і гуманістичного знання набуває першорядне значення. «Людство потребує поєднання біології та гуманістичного знання, з якого належить викувати науку виживання і з її допомогою встановити систему пріоритетів », – писав В.Р. Поттер, один з родоначальників біоетики.

Виникнення і розвиток біоетики як нового наукового напрямку стало своєрідною відповіддю на цей заклик. В.Р. Поттер визначив її як «міст в майбутнє», маючи на увазі, що тільки формування нового стилю мислення, в якому пріоритетними будуть цінності виживання, здатне забезпечити людству збереження життя і можливість майбутнього. Тому завданням біоетики стало: сформулювати нові етичні постулати, висунути їх перед науковою спільнотою, допомогти повніше усвідомити моральні проблеми, з якими стикаються лікарі та медики-дослідники.

Виникнення біоетики в 60-х рр.. ХХ ст. пов’язано з низкою обставин.

1. З’являється необхідність і потреба осмислення і моральної оцінки досліджень у сфері біології та медицини, які бурхливо розвиваються. Їх досягнення – грандіозні зміни в технічному і технологічному переозброєнні медицини, кардинальні зрушення у медико-клінічній практиці, успіхи генної інженерії, поява найновіших біотехнологій, можливості трансплантології і тривалого підтримання життя вмираючого пацієнта – виразно продемонстрували небезпеку ставлення до людини тільки як до об’єкта спостереження, експериментування та маніпулювання. Виникла актуальною необхідність вдосконалення і переосмислення етико-гуманістичних чинників у професійній діяльності медиків і біологів.

2. В умовах гуманізації суспільної моралі збільшується увага до прав людини. Фундаментальною проблемою сучасної біомедицини стає захист прав людини при зустрічі її – вимушеній або добровільній – з медико-біологічними впливами і маніпуляціями. Турбота про життя і здоров’я починає розглядатися як право кожної людини, а не пріоритетне право обмеженого кола осіб (медиків і біологів), які раніше вважали це своїм корпоративним професійним привілеєм.

3. Відбувається процес трансформації традиційної етики взагалі і медичної етики зокрема. Потреба у більш адекватній моделі взаємовідносин «дійових осіб» у галузі біології та медицини, заснованої на сучасних гуманістичних і демократичних цінностях, спричинила появу не тільки біоетики, а й екологічної етики, а потім і біомедичної етики, які поєднують у собі гуманістичне і природниче знання.

Біоетика з’являється на фоні медичної етики (а точніше – медичної деонтології), яка діяла впродовж тисячоліть і давно визначила свою нішу в системі загальномедичних та етичних знань. Питання полягало, здавалося б, лише в розподілі сфер їх впливу, але ситуація ускладнилася тим, що в науковий обіг вводиться ще одне поняття – біомедична етика (БМЕ), яку відразу ж стали ототожнювати з біо-та медичною етикою, практично не розмежовуючи цих понять. Одночасно з виникненням цих напрямів і незалежно від них в етиці формується ще одне нове поняття і напрям – екологічна етика – як відповідь на екологічну катастрофу, що загрожує світу, і пов’язану з нею проблему виживання всього живого. Поява цих галузей етики виявляється в руслі тенденцій сучасної практико-орієнтованої прикладної етики і відповідає всім її вимогам, а можливість розділити їх «сфери впливу» дозволяє наступним чином визначити їх сутність, статус та ієрархію:

• екологічна етика – предметом якої виступають найбільш фундаментальні принципи і проблеми моральних взаємних відносин у тріаді «Людина – Природа – Суспільство », де всі учасники розглядаються як автономні моральні суб’єкти, і вся Природа включається в коло турбот, уваги і взаємності; ціннісно-світоглядною основою екоетики виступають відмова від «егоцентризму» і усвідомлення морального ставлення до природи – живої і неживої;

• біоетика – сукупність моральних норм із різним ступенем систематизації, раціоналізації, композиції та інституційної підтримки, орієнтована на вироблення і встановлення в практиці біо-та медичних досліджень морального ставлення до Життя взагалі і до будь-чого Живого, на турботу про права біоса на основі швейцарського принципу благоговіння перед життям;

• біомедична етика – прикладна етика, основна особливість якої полягає в конкретизації загальнолюдських моральних норм і принципів стосовно певним ситуаціям, для окремих груп людей, з урахуванням специфіки їх діяльності (лікувальної або дослідницької); полем діяльності БМП є моральне ставлення суспільства в цілому і професіоналів – медиків та біологів – до людини, її життю, здоров’ю, смерті – як у процесі лікування, так і в ході проведених за його участю досліджень; це галузь знання, предметом якої виступають практичні моральні проблеми, що мають прикордонний і відкритий характер;

• медична етика – професійна етика, конкретизує загальні моральні вимоги стосовно своєрідності професії і займається нормами і правилами професійної поведінки; її особливостями є, по-перше, «Санкціонування» конкретної професії як особливої місії, «священнодійства» – служіння в професії лікаря, зведення її до рівня етичних норм, по-друге, виявлення і санкціонування в ній таких особливостей і ситуацій, в яких іноді потрібно відступити від загальних моральних заповідей, «виправдати» ці відступи, кваліфікуючи їх як «неминуче зло», і в той же час мінімізувати їх. Медична етика включає традиційні установки медичної деонтології, але не зводиться до неї, а піднімається на новий рівень осмислення етичних проблем, що виникають в ході медичних маніпуляцій і відносин у системі «лікар-хворий».

Таким чином, функціональні відмінності цих етик полягають у тому, що екоетика стає універсальною етикою людської діяльності, виконуючи функцію методологічного підстави інших етик. Біоетика регулює відношення людини до життя взагалі, орієнтуючи його на захист прав всього живого, в той час як біомедична етика висуває на перший план захист життя і здоров’я людини, а медична етика встановлює норми відносин у медицині між взаємодіючими суб’єктами – лікарем і пацієнтом. При цьому вони не в якому разі не повинні розглядатися як рядоположення. Між цими видами етик існує складний взаємозв’язок. Так, біоетика тісно пов’язана з екологічною етикою. Екоетика передбачає новий тип громадського моральної свідомості – енвайронментальний, що синтезує глобальне бачення світу зі справді гуманістичними цінностями. Такий підхід знаходить конкретний прояв у двох основних принципах – екоцентризмі і біоцентризмі, об’єднаних загальним предметом – ставленням людини і природи, що і є базисом як для екоетики, так і біоетики. Не розглядаючи тут їх складні внутрішні відносини і відмінності, виявимо їх єдність, спільність, підстави «співпраці». На теоретичному рівні можливість подібного підходу визначається моральними принципами, цінностями і імперативами, однаково «пронизують» їх сфери взаємодії та виступаючими регулятивами біоетики, екоетики і суспільної моралі в цілому.

Загальним і, безумовно, чільним принципом виступає тут принцип «Благоговіння перед життям» А. Швейцера, що вимагає від людини «ставитися з благоговінням до кожної живої істоти і поважати його як власне життя ». Цей принцип передбачає любов, самопожертву, співчуття і прагнення допомогти будь-якій живій істоті. Моральною людина є «тільки тоді, коли він кориться внутрішньому спонуканню допомагати будь життя, яким він може допомогти, і утримується від того, щоб заподіяти живому яку небудь шкоду »(А. Швейцер), коли він виявляє рівне благоговіння як по відношенню до власного життя, так і по відношенню до будь-якої іншої.

Іншим загальним принципом біо-та екоетики виступає принцип суб’єкт-суб’єктних відносин людини і природи. Він витісняє традиційні відносини, в яких природа і Інша Жива (тварина, людський ембріон, неправомочна осіба) виступають як об’єкт, і замінює їх принципово іншими, необхідними для встановлення рівноправного діалогу людини і природи. Етико-методологічним підгрунтям даного принципу виступає орієнтація на взаємодію людини з Іншим Живим як з іншим суб’єктом, що володіє власними правами (правом на життя, на позбавлення від страждань та ін.) Цей принцип передбачає необхідність враховувати однакову вразливість і людини, і природного середовища; вимагає не допускати перевищення їх «меж міцності »; не вступати в протиріччя з природними закономірностями; мінімізувати «Старі» принципи корисності, доцільності та використання тварин, замінюючи їх новими гуманістичними принципами самоцінності Живого.

Особливо тісний взаємозв’язок існує між біоетикою та біомедичної етикою.

Обумовлена вона, перш за все, тим, що сьогодні багато досліджень і дії фахівців в сферах і біології, і медицини, зачіпають безпосередні життєві інтереси людини. Тому потрібно моральна визначеність щодо феноменів життя і смерті – все, що входить в проблемне поле та біоетики, і БМП. Разом з тим, смисловим ядром БМП, своєрідною призмою, через яку визначається етичний зміст і медичних маніпуляцій, і біологічних досліджень, є медична практика, виходить за рамки біоетики. Крім того, якщо на рівні БМП можливі й навіть необхідні взаємовиключні точки зору, «відкриті» проблеми, плюралізм думок і навіть відсутність згоди на нормативному рівні, то біоетика прагне до визначеності і нормативності. При цьому, якщо рішення «відкритих» проблем БМП здійснюється, як правило, на індивідуальному рівні, шляхом особистого вибору, то їх реалізація в сфері біоетики переходить на рівень інституційної, публічної значимості і повинна залежати від рішення не тільки професіоналів, а й усього суспільства. Разом з тим за своїм цілям, завданням і проблемам, за суб’єктами діяльності (в обох випадках їм частіше за все є лікар або медик-дослідник), а головне – по об’єкту своєї «турботи» біоетика і БМП настільки близькі один одному, що має сенс розглядати їх в єдиному контексті як комплементарні, взаємодоповнюючі.

Маючи багато спільного з екоетики і БМП, біоетика відрізняється від традиційної медичної етики, в тому числі і деонтології. Вона включає в себе коло проблем, виходять за рамки останніх: наприклад, проблеми трансплантації, суїциду, психічної “норми” і патології та ряд інших «відкритих» проблем. Крім того, вона вирішує свої питання не на вузько спеціальною, корпоративною, а на більш широкої науковій та соціальній основі. Сьогодні вона стає найважливішою етичною складовою не тільки медицини і охорони здоров’я, а й соціальної роботи, діяльності екологічних, науково-дослідних, освітніх і громадських центрів і організацій. Біоетика розширює межі корпоративної свідомості медиків, біологів, філософів, політиків і соціологів, дозволяє долати вузькі рамки буденності аж до осмислення глобальних проблем людства, стаючи світоглядною підставою всіх видів діяльності людей.

По відношенню до біомедичної і традиційної медичної етики біоетика має особливий статус: вона «охоплює» їх собою і, будучи ширше і глибше їх, тягнеться за їх межі. Це обумовлено низкою її принципових особливостей:

• вона носить універсальний і глобальний характер;

• її приписи нормативними;

• вона відрізняється публічністю;

• її характерною рисою на сучасному етапі є інституційно.

В умовах сучасної гуманістичної парадигми саме біоетика забезпечує вирішення протиріччя між антропоцентризмом «старого» світогляду, який робив людину винятковим центром світобудови, і новим, «не-антропоцентричним» підходом, які піклуються про Життя і Живому у всіх їх проявах. Таким чином, біоетика з одного боку, стає глобальною біоетикою (В.Р. Поттер), з іншого – основою сучасної гуманологіі (Г.Л. Тульчинський), відкриваючи нову «пост-людяність» – людяність більш високого рівня, що виявляє здатність особистості до турботи про життя і правах всього Живого на до-, не-і недо-людському рівні, що виводить людяність за межі людського як біологічного виду. Іншими словами, біоетика виробляє нові моральні норми поведінки особистості як в «людських», так і в «Нелюдських» ситуаціях, орієнтує людину на відмову від власного антропоегоїзму і вчать його проявляти Любов, Повага і Відповідальність по відношенню до всього природного світу. Саме біоетичні концепції припускають оптимальне співвідношення інтересів людства і всієї іншої біосфери – «Іншого Живого», при якому, впливаючи на об’єкти живої природи, використовуючи їх у своїх цілях, людина зобов’язанна враховувати їхні можливості та інтереси. Таким чином, в рамках біоетики корінна зміна морально-етичного ставлення до природи полягає в тому, що гуманізм людини повинен виявлятися в ставленні до неї в тій же мірі, як і в міжособистісних відносинах, і щодо його до самого себе. Виявляється воно в прагнення зрозуміти Живе, аж до взаємопроникнення в його відчування і переживання. Для такого спів-почуття, спів-страждання необхідно, щоб будь- живе, в тому числі і «нелюдський суб’єкт», визнавалося джерелом відносин, рівним суб’єкту людському. Це, в свою чергу, вимагає перегляду проблеми моральних цінностей: адже в цьому випадку повинна визнаватися незалежність і внутрішня самоцінність природних феноменів «для себе», незалежно від їх цінності для людини і його потреб. Тому людина не має права вирішувати з позиції користі і доцільності питання про цінності або право на життя того чи іншого Живого (людини, тварини або людського ембріона). Його обов’язок – дбати про права біоса, проявляючи широкий «Людський» підхід, що передбачає перегляд традиційних етичних принципів і формування нових.

Одним з таких нових підходів, що визначають ставлення людини до природи як «Іншому Живому», є розуміння ним своєї сутності як частини природи. Цей внутрішній чинник єдності і взаємодії людини і природи обумовлений, перш все, природної (біологічної) сутністю самої людини, що свого часу і наштовхнуло його на думку використовувати для вивчення власної природи інші тварини системи.

Разом з тим саме ця обставина вимагає від нас визнавати пріоритетним, природним правом, визначальним всі інші права та моральні цінності, право на життя – не тільки людини, а й інших природних систем. Саме воно попереджає про небезпеки, загальної та для всієї природи, і для людини – небезпеки зайво активного втручання людини в природу, наприклад, такого, як вторгнення генної інженерії в природу людини та інших живих істот і рослин.

Концептуальна модель біоетики будується на основі виявлення її сутності, змісту та кола проблем, що входять в поле її «турботи». Але перш відзначимо ряд її особливостей.

1. Методологічною основою біоетики є: по-перше, ті загальнолюдські моральні цінності, які вироблені соціумом, складають базис всієї його життєдіяльності і знаходять свою специфіку в сфері біології та медицини по-друге, фундаментальні положення та принципи глобальної біоетики та екологічної етики, які виступають у цій зв’язці як моральні регулятиви відносин людини і навколишнього середовища в цілому.

2. Біоетика, як вже зазначалося – нове міждисциплінарний науковий напрям, об’єднує медико-біологічне знання і загальнолюдські моральні цінності. Міждисциплінарність біоетики проявляється в постійному розширенні її проблемного поля завдяки включенню в нього моральних, філософських, правових компонентів; біоетика об’єднує найрізноманітніші системи цінностей: біологічні (фізичне існування, здоров’я, свобода від болю), соціальні (рівні права на гідну якість життя і отримання всіх видів медичних послуг), екологічні (усвідомлення самоцінності природи, її унікальності), особистісні (безпека, самоповага) і ін.

3. Особливий статус біоетики визначається «відкритим», «прикордонним» характером її проблем. З одного боку, це залежить від невирішеності (або принципово не рішучої) багатьох її проблем, особливо, коли мова йде про право людини на життя або смерть, які кожен раз вимагають від медиків – лікарів і дослідників – приватних, ситуативних рішень і, відповідно, індивідуального морального вибору і особистої відповідальності. З іншого – вони створюють певний прецедент, що дозволяє біоетики, незважаючи на ситуативність, зберігати свою універсальність і глобальність.

На вивченні цих особливостей і механізму їх практичного застосування та базується концептуальна модель біоетики. Її зміст складають такі етичні аспекти:

• нормативний, в рамках якого досліджуються специфіка і «працездатність» загальнолюдських моральних цінностей у клінічній медицині та біомедичних дослідженнях;

• ситуативний, що обгрунтовує необхідність морального вибору і прийняття рішень в різних ситуаціях і казуси (прерогатива БМП в рамках біоетики);

• експериментальний, що передбачає поширення моральних принципів на біомедичні дослідження та їх етичну експертизу – так звані стандартні операціональні процедури – СОП;

• деонтологічниий, що регулює функції і принципи поведінки лікаря під взаєминах по вертикалі (у системі «лікар-хворий») і по горизонталі (у системі «лікар-лікар »);

• інституційний, пов’язаний з необхідністю вирішення соціальних та професійних проблем охорони здоров’я та роллю біоетичних комітетів як спеціальних інститутів в цьому процесі.

Визначення цих аспектів дозволяє окреслити контури проблемного поля – виявити коло проблем біоетики, причому виявляється не один, а кілька «кіл», які, переплітаючись і взаємодоповнюючи один одного, визначають її зміст. Основними проблемними колами є наступні:

• модифікація традиційних моральних принципів і цінностей у професійній діяльності медичних працівників та біологів – нормативно-етичний коло;

• моральні колізії в конкретних ситуаціях – казуси, що виникають в процесі біомедичних досліджень і лікування хворих – ситуативний коло;

• «нові» міжособистісні відносини в системі вертикальних і горизонтальних зв’язків у сфері сучасної медицини – деонтологічне коло.

Перше коло проблем біоетики – нормативно-етичний – пов’язаний з необхідністю простежити, як можуть і повинні проявляти себе в медичній діяльності або біологічних дослідженнях – на теоретичному і практичному рівнях – загальнолюдські моральні цінності та принципи, як регулюють вони норми поведінки лікаря і дослідника, виступаючи основою «стратегії і тактики» їх професійного вибору. Тут, в свою чергу, виділяються два етичних аспекти.

1. Однозначне виявлення сутності та критеріїв Життя і Смерті людини як вищих базових цінностей. До сьогоднішнього дня немає єдності в їх розумінні, що трагічно позначається на долі людей, що чекають, наприклад, пересадки донорських органів від померлих людей. Вирішення цього завдання, яке повинно стати справою сукупних зусиль медиків, філософів, етиків, юристів, представників релігійних конфесій, дасть можливість визначитися у вирішенні питання про право людини на гідне життя і право на гідну смерть. А це, в свою чергу, виступає необхідною підставою практичної діяльності трансплантологів, реаніматологів, акушерів-гінекологів та інших фахівців. Особливо актуальною є проблема кордону життя і смерті. Сьогодні величезна кількість філософських, юридичних, медичних робіт присвячується так званому праву людини на смерть, пов’язаному з «прикордонними ситуаціями» його життя.

2. Проблема активного включення в клінічну та дослідницьку практики в як керівництво до дії таких вищих загальнолюдських моральних цінностей, як Добро і Зло, Страждання і Співчуття, Борг і Совість, Честь і Гідність, Свобода і Відповідальність. З одного боку, у сучасних медиків, особливо молодих, вони стали втрачати свій престиж і значимість, які їм необхідно повернути. З іншого – заломлені крізь призму професійної діяльності, ці цінності знаходять особливу специфіку, що часто призводить до кардинального неузгодженості їх сприйняття та оцінки між «звичайними» людьми (пацієнтами) і професійними медиками. Складність полягає в тому, що тут ми стикаємося з феноменом, який не звичний для мислення «природничників», але є атрибутом морально-етичних суджень: це їх суб’єктивність і відносність. Особливо наочно це видно на прикладах добра і зла, виявили в сфері медицини свою нерозривну зв’язок; страждання і співчуття, що демонструють іноді неминучість і навіть корисність першого і сумнівне значення і небезпека другого; свободи, що дає медику і біологу-досліднику право на ризик, а тому і на помилку, але і накладає на них високу відповідальність.

Більшість проблем, пов’язаних з особливостями прояву вищих моральних цінностей в медицині, носять «відкритий» характер, оскільки вони ставлять і дослідника, і пацієнта перед вибором, який не є однозначним і простим і може бути однаково болісним для обох сторін. Разом з тим наявність і необхідність вибору породжує і певне протиріччя: варіативність вибору входить у конфлікт з вимогами нормативної регуляції, яка, навпаки, передбачає однозначність рішення, особливо якщо мова йде про правового регулювання.

Друге коло проблем біоетики – ситуативний – пов’язаний зі специфікою, розвитком і сучасними досягненнями медицини, які проявляються кожен раз в конкретних, неповторних випадках і позначаються на людську долю. Однією з особливостей біоетики як раз і є те, що вона сконцентрована переважно на аналізі цих окремих випадків – медичних казусів, які зачіпають життя і здоров’я людини, і покликана виявити та проаналізувати моральні боку конкретних ситуацій.

Численність і варіативність подібних ситуацій і породжує так звані «Відкриті» питання. До їх числа відносяться: Так, біоетика тісно пов’язана з екологічною етикою. Екоетика передбачає новий тип громадського моральної свідомості – енвайронментальний, що синтезує глобальне бачення світу зі справді гуманістичними цінностями. Такий підхід знаходить конкретне прояв у двох основних принципах – екоцентризмі і біоцентризмі, об’єднаних загальним предметом – ставленням людини і природи, що і є базисом як для екоетики, так і біоетики. Не розглядаючи тут їх складні внутрішні відносини і відмінності, виявимо їх єдність, спільність, підстави «співпраці». На теоретичному рівні можливість подібного підходу визначається моральними принципами, цінностями і імперативами, однаково «пронизують» їх сфери взаємодії та виступаючими регулятивами біоетики, екоетики і суспільної моралі в цілому.

Загальним і, безумовно, чільним принципом виступає тут принцип «Благоговіння перед життям» А. Швейцера, що вимагає від людини «ставитися з благоговінням до кожній живій істоті і поважати його як власне життя ». Цей принцип передбачає любов, самопожертва, співчуття і прагнення допомогти будь-якій живій істоті. Моральним людина є «тільки тоді, коли він кориться внутрішньому спонуканню допомагати будь життя, яким він може допомогти, і утримується від того, щоб заподіяти живому небудь шкоду »(А. Швейцер), коли він виявляє рівне благоговіння як по відношенню до власного життя, так і по відношенню до будь-якої іншої.

Іншим загальним принципом біо-та екоетики виступає принцип суб’єкт-суб’єктних відносин людини і природи. Він витісняє традиційні відносини, в яких природа і Інша Живе (тварина, людський ембріон, неправомочний осіб) виступають як об’єкт, і замінює їх принципово іншими, необхідними для встановлення рівноправного діалогу людини і природи. Етико-методологічним підгрунтям даного принципу виступає орієнтація на взаємодію людини з Іншим Живим як з іншим суб’єктом, що володіє власними правами (правом на життя, на позбавлення від страждань та ін.) Цей принцип передбачає необхідність враховувати однакову вразливість і людини, і природного середовища; вимагає не допускати перевищення їх «меж міцності »; не вступати в протиріччя з природними закономірностями; мінімізувати «Старі» принципи корисності, доцільності та використання тварин, замінюючи їх новими гуманістичними принципами самоцінності Живого.

В умовах сучасної гуманістичної парадигми саме біоетика забезпечує вирішення протиріччя між антропоцентризмом «старого» світогляду, який робив людину винятковим центром світобудови, і новим, «неантропоцентричним» підходом, які піклуються про Життя і Живому у всіх їх проявах. Таким чином, біоетика з одного боку, стає глобальною біоетикою (В.Р. Поттер), з іншого – основою сучасної гуманології (Г.Л. Тульчинський), відкриваючи нову «пост-людяність» – людяність більш високого рівня, що виявляє здатність особистості до турботи про життя і правах всього Живого на до-, не-і недолюдському рівні, що виводить людяність за межі людського як біологічного виду. Іншими словами, біоетика виробляє нові моральні норми поведінки особистості як в «людських», так і в «Нелюдських» ситуаціях, орієнтує людину на відмову від власного антропоегоїзма і вчать його проявляти Любов, Повагу і Відповідальність по відношенню  до всього природного світу. Саме біоетичні концепції припускають оптимальне співвідношення інтересів людства і всієї іншої біосфери – «Іншого Живого», при якому, впливаючи на об’єкти живої природи, використовуючи їх у своїх цілях, людина зобов’язана враховувати їхні можливості та інтереси. Таким чином, в рамках біоетики корінне зміна морально-етичного ставлення до природи полягає в тому, що гуманізм людини повинен виявлятися в ставленні до неї в тій же мірі, як і в міжособистісних відносинах, і щодо його до самого себе.

Виявляється воно в прагнення зрозуміти Живе, аж до взаємопроникнення в його відчування і переживання. Для такого спів-почуття, спів-страждання необхідно, щоб будь-Живе, в тому числі і «нелюдський суб’єкт», визнавалося джерелом відносин, рівним суб’єкту людському. Це, в свою чергу, вимагає перегляду проблеми моральних цінностей: адже в цьому випадку повинна визнаватися незалежність і внутрішня самоцінність природних феноменів «для себе», незалежно від їх цінності для людини і його потреб. Тому людина не має права вирішувати з позиції користі і доцільності питання про цінності або право на життя того чи іншого Живого (людини, тварини або людського ембріона). Його обов’язок – дбати про права біоса, проявляючи широкий «Людський» підхід, що передбачає перегляд традиційних етичних принципів і формування нових. Одним з таких нових підходів, що визначають ставлення людини до природи як «Іншому Живому», є розуміння ним своєї сутності як частини природи. Цей внутрішній чинник єдності і взаємодії людини і природи обумовлений, перш все, природної (біологічної) сутністю самої людини, що свого часу і наштовхнуло його на думку використовувати для вивчення власної природи інші тварини системи.

Разом з тим саме ця обставина вимагає від нас визнавати пріоритетним, природним правом, визначальним всі інші права та моральні цінності, право на життя – не тільки людини, а й інших природних систем. Саме воно попереджає про небезпеку, загальної та для всієї природи, і для людини – небезпеки зайво активного втручання людини в природу, наприклад, такого, як вторгнення генної інженерії в природу людини та інших живих істот і рослин.

Міжнародна громадськість і науково-медичне співтовариство веде постійну роботу в цьому напрямку. Про це свідчатьетичні принципи біомедичних досліджень, розроблені Нюрнберзьким кодексом(1947), Гельсінкської декларації (1964), Міжнародної Конвенції Ради Європи «Про правалюдини в біомедицині »(1997), Загальної Декларації ЮНЕСКО про біоетику та права людини (2005) та ін У число основних вони включають такі принципи біоетики, як принцип автономії особистості, інформованої згоди, конфіденційності.

У медичному науковому співтоваристві також розробляються і обговорюються принципи біоетики, які можна визнати універсальними. Серед таких називають, перш все, повагу автономії особистості (її права на самовизначення) і прагнення до забезпечення блага пацієнта, що базуються на фундаментальних демократичних цінностях – солідарності, співучасті, співчутті, ідеї коммунікалістичнихх інтересів (Б. Дженнінгс).

«Класичні» принципи біоетики, запропоновані Т. Бічампом і Дж. Чілдресом (США) – так звані «Джорджтаунський мантри» – включають в себе також повагу автономії особистості, справедливість, неспричинення зла, орієнтацію на благо (роби добро). Основні етичні принципи європейської біоетики та біоправа (або «принципи Кемпа» – по імені координатора і автора концептуальних ідей) – в якості основоположних також включають в себе автономію, гідність, цілісність і уразливість людської особистості.

Особливістю вирішення сучасних біоетичних проблем виступає плюралістичність і неоднозначність підходів, які можна охарактеризувати наступним чином:

• пиінципалістський, що орієнтує медика на рефлексію з приводу вищих моральних цінностей та біоетичних принципів, що забезпечують Благо пацієнта;

• казуїстичний, пов’язаний не тільки з «вічними» етичними проблемами, але і з

конкретними ситуаціями, викликаними бурхливим розвитком біотехнологій, генної інженерії та т.п. і варіативністю ситуацій у сучасній медицині, він базується на беззастережне визнання Автономії пацієнта;

• інституційно-організаційний, заснований на міждисциплінарному підході, відповідний постмодерністської епохи «керованої етики» і найбільше «Стурбований» дотриманням принципу справедливості.

Один з провідних фахівців Росії в галузі біоетики Б.Г. Юдін вважає, що саме пріоритет цих підходів визначає відмінність подальших шляхів розвитку біоетики в Європі та Америці. Незважаючи на те, що принципалізм виникає в США, сьогодні він більше поширений в Західній Європі. У Північній Америці в даний час активно розробляється більш «приземлений» – казуїстичний підхід, націлений на вироблення конкретних правил і рекомендацій щодо прийняття рішень у конкретних ситуаціях лікування та біомедичних досліджень, а також на їх інституційно-організаційне забезпечення. Це знайшло своє втілення в пильній увазі і в Європі, і в Америці до організації та діяльності біоетичних комітетів. Особливістю вітчизняної біоетики є поєднаний – інтегративний похід, що вимагає об’єднання в діяльності лікаря і дослідника всіх цих підходів і відповідає духовним традиціям східноєвропейських культур і велінням часу.

Універсальні етичні принципи можуть бути умовно поділені на суб’єктні та об’єктні. Основою принципів так званого суб’єкт-суб’єктного ряду виступає симетрія – рівність і незалежність партнерів, активна роль пацієнта і його право на самовизначення в процесі лікування чи обстеження, іншими словами – визнання автономності, незалежності особистості. Тому основні універсальні принципи цього ряду – принципи автономії і поваги гідності особистості, в свою чергу, передбачають дотримання таких принципів, як інформованість пацієнта, добровільність прийняття ним рішення і конфіденційність у відносинах лікаря і пацієнта. (Останні можуть нести в собі різний зміст, що відображає специфіку регіональних походів до прав людини, національних традицій і цінностей).

Автономія особистості – принцип, заснований на єдності прав лікаря і пацієнта, передбачає їх взаємний діалог, при якому право вибору і відповідальність не зосереджуються цілком у руках лікаря, а розподіляються між ним і пацієнтом.

Згідно з цим принципом, прийняття надійного в етичному відношенні медичного рішення засноване на взаємній повазі лікаря і хворого і їх активному спільному участі в цьому процесі, що вимагає компетентності, інформованості пацієнта і добровільності прийняття рішення. Етичним підставою принципу автономії особистості виступає визнання її незалежності і права на самовизначення. Таким чином, повага автономії відноситься, насамперед, до особистості, що володіє можливістю і правом розпоряджатися своїм життям і здоров’ям, аж до свідомої відмови від лікування, навіть якщо це рішення буде коштувати їй життя.

Гідність – в широкому етичному контексті – самоцінність, якою володіє кожна людина по праву свого народження, оскільки він людина. Гідність проявляється в самоповагу, внутрішньої впевненості особистості у власній цінності, її опорі спробам посягнути на свою індивідуальність і незалежність. Всі люди, і пацієнти в тому числі, незалежно від їх соціального статусу, психічного та фізичного стану та поведінки мають рівні права на визнання і повагу власної гідності. В біоетики цей принцип охоплює навіть ширше коло, ніж принцип автономності, який передбачає усвідомлену дієздатність і самостійність особистості. Повага ж людської гідності пов’язано не тільки з наявністю усвідомлення і почуття свого гідності (їх може і не бути), але і з такими ситуацій, коли людина не в стані висловити свою волю, коли в силу свого фізичного або психічного розладу він не здатний до автономних дій, коли мова йде не про людську особистість, а про людській істоті. Це, наприклад, ситуації вегетативного існування, важкі форми геріатричного стану, експерименти з ембріоном людини та ін Принципи автономії і поваги гідності особистості тісно пов’язані з іншим основоположним принципом біоетики – поінформованим згодою.

Інформована згода – принцип, що вимагає дотримання права пацієнта знати всю правду про стан свого здоров’я, про існуючі способи лікування його захворювання і ризик, пов’язаний з кожним з них. В автономній моделі взаємовідносин цей принцип – не жест доброї волі чи бажання лікаря, це його обов’язок; відповідно отримання інформації стає правом пацієнта. Інформована згода – це комунікативний діалог лікаря і пацієнта, який передбачає дотримання ряду етичних та процесуальних норм: облік психічного стану, рівня культури, національних і релігійних особливостей пацієнта, тактовність лікаря або дослідника, його моральні якості, здатність забезпечити розуміння інформації пацієнтом. Правильне інформування про стан здоров’я і його прогнозі дає пацієнтові можливість самостійно і гідно розпорядитися своїм правом на життя, забезпечуючи йому свободу добровільного вибору.

Добровільність – ще один принцип біоетики, пов’язаний з автономією пацієнта.

Це повага свободи волевиявлення особистості, що передбачає самостійне прийняття нею рішення або згоди на медичні маніпуляції або дослідження при умови інформованості та відсутності зовнішнього примусу – не тільки фізичного або морального тиску, а й залежно будь-якого роду. У свою чергу, добровільність і відсутність залежності приводять до вимоги і очікування взаємної довіри між лікарем і пацієнтом, який проявляється в принципі конфіденційності і строгому дотриманні лікарської таємниці, які традиційно відносяться до галузі медичної деонтології, але набувають сьогодні нового звучання.

Принципи автономії особистості, інформованої згоди, добровільності – це принципи суб’єкт-суб’єктного порядку, що передбачають рівність і незалежність партнерів, активну роль пацієнта і його право на самовизначення в процесі лікування або обстеження. У міру розвитку медицини і залучення в біомедичні дослідження та маніпуляції все більшого числа людей, між ними і професіоналами-медиками особливу роль починають грати принципи суб’єкт-об’єктного ряду, які передбачають турботу суспільства і медиків – лікарів і дослідників про дотримання етичних вимог по відношенню до пацієнтів, що потрапляють в залежність від них. Особливе місце в цій зв’язці займають принципи цілісності та вразливості, висунуті європейськими біоетики.

Ці принципи безпосередньо пов’язані з повагою гідності особистості і зачіпають як фізичну, так і психічну сторони життєдіяльності індивіда. Цілісність – це те, що забезпечує тотожність особистості самій собі, її самоідентифікацію, і тому не повинно піддаватися маніпуляціям або руйнування. Вона пов’язана з «життєвою історією» індивіда, яка створюється пам’яттю про найбільш важливі події власного життя та інтерпретацією життєвого досвіду. Іншими словами, цілісність особистості – це її унікальність, індивідуальність і неповторність. До жаль, деякі медичні втручання, мають благу мету відновити здоров’я людини, поліпшити його стан, часто бувають пов’язані з порушенням цілісності. Необхідність захищати психофізичну цілісність людини, мінімізувати її порушення вимагає розробки етичних і правових норм, відносяться, зокрема, до генетичних маніпуляцій і втручанням в генетичну структуру індивіда, до проблеми використання органів, тканин в процесі їх трансплантації та т.п.

Уразливість як принцип біоетики слід розуміти у двох сенсах. По-перше, як характеристику будь-якого живої істоти, кожної окремої життя, за своєю природою кінцевої і крихкою. У цьому сенсі уразливість як загальна характеристика життя може мати більш широке значення, ніж тільки біоетичні. Вона може стати сполучною ланкою між соціально і морально відчуженими в суспільстві людьми, об’єднавши їх в пошуках подолання власної вразливості. Певною мірою весь прогрес в області медицини і біології може розглядатися як боротьба з людською вразливістю, викликана прагненням мінімізувати її. При цьому вразливість – у тому числі смертність і кінцівку – оптимістично розцінюється як якесь обставина, яка може і має бути подолано. Друге розуміння уразливості (вужче) відноситься до окремим людським групам і популяціям (бідним, малограмотним, дітям, ув’язненим, інвалідам тощо). У цьому сенсі цей принцип стає основою особливої турботи, відповідальності, емпатії по відношенню до іншого, більш слабкому і залежному.

Для своєї реалізації він вимагає дотримання ще одного принципу біоетики – принципу справедливості.

Справедливість – принцип, в основі якого лежить уявлення про рівноправ’я, зрівнює права кожної людини на єдині стартові можливості і дає кожному однакові шанси на гідне життя. Справедливість передбачає реалізацію соціальної програми, відповідно до якої забезпечується рівний доступ усіх верств і груп населення до суспільних благ, в тому числі отримання біомедичних послуг, доступність фармакологічних засобів, захист при проведенні біомедичних досліджень найбільш уразливих верств населення. Однак рівноправність аж ніяк не те ж саме, що рівність. Люди рівні у своїх правах, але не рівні у своїх можливостях, здібностях, інтересах, потребах. Тому спеціальна роль відводиться в біоетики захист прав найбільш вразливих верств населення. Крім того, відповідно до принципу справедливості, користь для пацієнта завжди повинна перевищувати науковий чи громадський інтерес.

Останнім часом все більш обговорюваним в біоетики стає принцип обережності, регулюючий прийняття рішень і здійснення дослідницької і клінічної діяльності, коли наслідки її невизначені і викликають побоювання в силу непередбачуваності або несприятливого розвитку ситуації. Принцип обережності грунтується на вимозі «не нашкодь» і почутті відповідальності  тих, хто приймає рішення, робить прогнози і здійснює медичну діяльність. Він обумовлений високим ступенем ризику в медицині і передбачає необхідність обережного ставлення лікаря до проблеми вибору цілей і засобів, щоб уникнути або зменшити морально неприйнятний збиток. Під ним розуміється те, що може загрожувати життю або здоров’ю людей; або бути серйозним і практично непоправних; або наноситися без належної уваги до прав тих, кому заподіюється. Принцип обережності включає також внутрішню захист лікаря від самого себе – власних аморальних вчинків, і від сваволі інших (наприклад, адміністрації або звинувачень з боку родичів хворого).

Зведення воєдино і порівняння американської та західноєвропейської моделей біоетичних принципів демонструє, перш за все, їх концептуальну єдність і, отже, «працездатність» в будь-яких умовах. З іншого боку, простежується і певна різниця. Американська модель орієнтована, в основному, на індивідуальне взаємодія лікаря і пацієнта, у той час як європейська носить більш «соціологізований» характер. У європейській біоетики фундаментальні моральні принципи розглядаються як норми захисту особи в державі, що вимагає більш широкого соціального контексту справедливості, відповідальності та солідарності. В Білорусі концепція біоетики будується на універсальних принципах – і «американських», і «Європейських» – але крен робиться в бік їх соціологізації.

Специфіка вищих моральних цінностей в біоетики

До числа вищих моральних цінностей, найбільш значущих в медичній практиці та мають свою специфіку в біоетики, відносяться добро і зло, страждання і співчуття, __ помилки, а також обов’язок і честь лікаря і гідність пацієнта.

Добро і Зло є універсальними етичними характеристиками і критеріями розмежування морального і аморального в будь поведінкової діяльності людини. Ласкаво є все, що спрямоване на творення, збереження і зміцнення блага; Зло є знищення, руйнування блага. Особливого значення набувають вони в медицині, від якої багато в чому залежить не тільки збереження, але і якість життя людей. Лікарі, медичні сестри, фармацевтичні працівники вже в силу своєї професії націлені на Добро. Не випадково всі професійні медичні кодекси і клятви, що визначають ідеали, мотиви і дії лікаря, містять в собі норми добра: Святість життя, Благоговіння перед життям, «Не нашкодь »,« Не убий ». Ними повинен, перш за все, керуватися медик при визначенні стратегії і тактики лікування або дослідження. Ці норми самі по собі є добро і націлені на добро. Здавалося б, їх дотримання автоматично вирішує проблему Добра і Зла. Однак моральні колізії медицини тут тільки починаються.

Як стверджував Сократ, ніхто свідомо зла не творить: його роблять через незнання. Але якщо порушив основну заповідь медицини «Не нашкодь» – створив зло, не бажаючи того, не спеціально, а по «незнання», чи виправдовує це Зло? І яке це незнання: незнання самої медицини (яка дійсно сьогодні ще багато чого не знає і не вміє) або власне невігластво лікаря? Часто фразою «медицина тут безсила» некомпетентні, недостатньо професійні лікарі прикривають своє особисте безсилля і чиниться ними зло. Медицина вже знає, може, вміє, а лікар не чув, не читав, не знає, як і раніше залишається на рівні застарілих підручників, та й їх-то пам’ятає досить смутно.

Або: що означає біблійне, загальнолюдське «Не убий» в медицині, коли, незважаючи на дії лікаря або навіть в їх результаті настає смерть хворого? Це «вбивство»? І якщо так, то чи завжди це «вбивство» – зло? А якщо це допомога хворому в припиненні його страждань?

Але чи має лікар юридичне і моральне право на подібну «допомогу»? Або інша традиційна медико-морально-релігійна проблема: аборт – це вбивство? Це порушення заповіді «не убий»? І як вирішити тут проблему добра і зла, особливо якщо мова йде про плід з заздалегідь відомими аномаліями розвитку? Як бачимо, проблема Добра і Зла в біоетики націлює на неоднозначні рішення в конкретних ситуаціях, які ускладнюються тим обставиною, що в реальному житті немає абсолютного Добра і абсолютного Зла. Кожна дія лікаря може в тій чи іншій мірі нести в собі і те, і інше. Завдання лікаря – зуміти виявити цю ступінь і мінімізувати Зло, максимально творячи Добро.

Конкретним проявом Добра і Зла в медицині виступають Страждання і Співчуття, взаємодоповнюючі один одного. Глибоко помиляються ті, хто вважає, що медична професія виробляє особливу душевну стійкість, несприйнятливість до чужого болю і страждання. І у лікарів, якими б мужніми вони не здавалися, є межа – межа витримки і терпіння, визначається його ставленням до страждання і здатністю до співчуття.

Страждання – емоційний стан людини, що породжується труднощами, перевищують його фізичні, душевні і духовні можливості; фізична або моральна мука, біль. В етиці воно розглядається як школа життя, тому що 1) вчить правді і справедливості, 2) очищає душу, заспокоюючи совість, 3) облагороджує людину, будучи джерелом моральних цінностей; 4) загартовує волю, витримку, наполегливість.

Страждання буває пов’язано з особистими установками людини, викликане спогадами або передбаченням умов, за яких воно виникало або повинна виникнути. Але якими б не були причини страждання, безумовно, одне: «Будь-яке страждання і хвороба вносять в духовний світ людини такі зміни, які змінюють часом гармонію особистості, а також характер ставлення до самого себе, до всього навколишнього »(Г.І. Россалімо). Це ситуація, в якій людина відчуває себе самотнім, які потерпіли поразку. Будучи не в змозі подолати труднощі самостійно, страждає людина потребує підтримки. Тим більше в такій підтримки потребує хвора людина. Саме це змушує його звернутися до лікаря, в якому хворий бачить, перш за все, людину, здатну допомогти йому звільнитися від страждання. В цьому і полягає основне призначення лікаря. Тому лікар не може змиритися зі стражданнями хворого і звикнути до них. Він повинен знати, які причини страждання, як воно виявляється і як допомогти пацієнтові подолати його.

Однак страждання – це ще показник і симптом хвороби, тому лікар повинен бути обережний в прагненні полегшити страждання хворого. Існує кореляція між стражданням і болем: біль відчуває тіло, а страждання – особистість; біль не обов’язково тягне за собою страждання; страждання людина може відчувати і без болю, біль супроводжується стражданням, коли вона нестерпна, не припиняється, вселяє страх або відраза; біль переборна, якщо вона має сенс; відчуває страждання не тільки той, хто відчуває біль, але і співпереживати йому. Тому, прагнучи полегшити страждання хворого, лікар не повинен робити це самоціллю, домагаючись полегшення будь-яку ціну (Наприклад, ціною освіти згодом у хворого наркотичної залежності).

Моральний орієнтир лікаря щодо до страждання хворого дає співчуття, допомагаючи йому знаходити «золоту середину», проявляти необхідну гнучкість, полегшуючи або зберігаючи страждання. Для лікаря це елемент його професіоналізму. Співчуття – жалість, співчуття, що викликаються нещастям, горем, стражданням іншої людини, поєднане з бажанням допомогти йому. Спів-страждання як здатність страждати разом з іншим, співчувати, співпереживати, співчувати йому – невід’ємне якість лікаря, в основі якого лежить високорозвинена емоційно-почуттєва сторона особистості. Однак існує точка зору, що співчуття «заважає» лікаря: перешкоджає моментального прийняття рішення, змушує його вагатися, втрачати дорогоцінний час в екстремальних ситуаціях, відволікає на емоційні переживання замість того, щоб сконцентрувати всі сили на раціонально-розумове аналізі ходу хвороби, стратегії і тактики її подолання, пошуках оптимальної методики лікування. Моральна цінність співчуття визначається ступенем його дієвості. Формами прояву співчуття виступають: підтримка словом і ділом, благодійність, вміння прощати. Разом з тим існує, як писав С. Цвейг, «співчуття малодушне і сентиментальне, … нетерпіння серця, поспішає скоріше позбутися від обтяжливого відчуття при вигляді чужого нещастя; це не співчуття, а лише інстинктивне бажання захистити свій спокій від страждань ближнього … Лікарю повинно бути властиво співчуття істинне, яке вимагає дій, а не сентиментів, знає, чого хоче, і сповнений рішучості, страждаючи і співчуваючи, зробити все, що в людських силах ».

Найбільш дієвою формою співчуття хворому з боку медичних працівників виступає милосердя – загальнолюдська цінність, прояв людського в людину, «сердолюбство, готовність робити добро кожному, любов на ділі» (Вол. Даль). В медичній практиці це найбільш «практична» форма співчуття хворому, «Співчуття дією». Разом з тим будь-яка дія при певних умовах може привести до протилежних результатів. Якщо, проявляючи милосердя, постійно звільняти хворого від подолання труднощів, то, ввійшовши в роль страждальця, він не захоче з неї виходити. Йому сподобається, що за ним доглядають, проявляють увагу. Хворий стає примхливим і пасивним, не бере активної участі в лікуванні, не включає внутрішні резерви свого організму, не орієнтує себе на подолання хвороби. В медичній практиці, де лікарі, медсестри, фармацевтичні працівники часто мають справу з інвалідами, важкохворими, немічними, старими, роль милосердя особливо велика.

Наприклад, поняття милосердя лягло в основу назви однієї з медичних професій – «Сестра милосердя». В історії медицини можна знайти чимало прикладів, коли лікарі були зачинателями добрих справ, проявляючи тим самим любов до людей, вірність принципам гуманізму і милосердя. Не випадково на могильному камені чудового російського лікаря-гуманіста XIX в. Ф. І. Гааза був написаний девіз його життя: «Поспішайте робити добро».

Величезну роль відіграє і емпатія, що виявляється в співчутті, співпереживанні хворому з боку медичних працівників. Емпатія – це здатність емоційно відгукуватися на переживання іншого, в чому особливо потребують хворі. Уважно вислуховуючи хворого, співчуваючи йому, лікар, сестра дають йому можливість висловитися і тим самим полегшити його душевний стан. Найбільш високий рівень емпатії, що вимагає великої самовіддачі – співучасть, вміння «взяти біль пацієнта на себе» і допомогти йому дією.

Особливе місце в біоетики займають Свобода і Відповідальність в діяльності лікаря. Свобода – філософсько-етичне поняття, що виражає здатність людини до морального самовизначення, моральної автономії, інтелектуально-моральному волевиявленню; поведінка, яка залежить від власних дій, свідомості і волі індивіда.

Моральна свобода передбачає перетворення моральних вимог у внутрішні потреби, переконання людини. Індивід вільний, якщо він здатний свідомо приймати рішення, враховувати наслідки власної поведінки і керувати ним. В діяльності лікаря свобода виявляється в його умінні: 1) робити усвідомлений моральний вибір дій і вчинків, у тому числі застосовувати (або відкривати) нові наукові методи, наукові знання в медицині, 2) давати своїм діям і вчинкам моральну оцінку,3) передбачити їх наслідки, 4) здійснювати розумний контроль над своєю поведінкою, почуттями, пристрастями, бажаннями. В біоетики поняття свобода конкретизується через такі поняття, як «свобода прийняття рішення», «свобода дій», «свобода вибору» і виступає в тісному взаємозв’язку з морально-правовою відповідальністю суб’єкта, приймає рішення в конкретній біомедичної ситуації.

Формою прояву свободи лікаря виступає в медицині моральний вибір, вимагає від нього рішучості, змушує переходити від роздумів і сумнівів до дій. Разом з тим, навіть роблячи правильний вибір, лікар повинен керуватися складною діалектикою мети і засобів, наприклад: чи виправдовує мораль досягнення такого блага, як здоров’я, будь-якими засобами. При розгляді відносини «мета-засоби» в медицині часто упускаються з виду, по-перше, неоднозначність залежності в системі «Лікувальна дія – терапевтичний ефект», по-друге, моральні аспекти цього відносини. Так, твердження «все, що веде до здоров’я, не повинно відхилятися медициною», не містить в собі помилки, але не містить і істини, тому що треба ще переконатися, що якийсь конкретний фактор впливу дійсно лікує хвороби і зміцнює здоров’я.

Широко поширене інше спрощене уявлення: «все, що сприяє здоров’ю, має застосовуватися в медицині ». Звідси всього лише крок до судження: «Мета виправдовує засоби », яке, будь воно прийнято в медицині, стане прикривати будь невігластво, в тому числі знахарство і шарлатанство.

Даючи клятву нести людям добро, лікар практично вже зробив свій вибір. З одного боку, відповідно до власним світоглядом він сам визначає свої подальші дії: «Будь-коли допомагати кожному хворому, незалежно від його соціального походження, віросповідання і національності ». З іншого – відповідно до моральними вимогами суспільства, він буде діяти більш відповідально. Сьогодні категорія свободи зазнає переосмислення – у напрямку від свободи споживчої («свободи від») до свободи творчої («свободу для»). Сучасні біомедичні дослідження та маніпуляції дозволяють людині в певній мірі досягти «свободи від». Він звільняється від природних форм залежно від зовнішнього світу, може задовольняти свої зростаючі потреби: збільшувати активний період життя, звільнятися від раніше невиліковних хвороб, змінювати зовнішність, стать, здійснювати особистий вибір – мати чи не мати дітей і т.д. Але, відділяючись від природного єства і підносячись над світом, людина часом потрапляє у все більшу залежність від сучасних технічних засобів. Разом з тим тільки в своїй органічній цілісності, творінні самого себе людина наближається до свободи творчої – «свободу для себе».

У багатьох медико-етичних кодексах XX в. особливо підкреслюється, що лікар у своїх рішеннях повинен мати професійну незалежність і свободу. Свобода лікаря забезпечена гуманістичними принципами, яким підкоряється його діяльність; обмежена рівнем розвитку медицини і знань лікаря, технічним оснащенням, наявністю лікарських засобів, а також зовнішніми обставинами: економічними можливостями суспільства, політичним режимом, соціальним чи національним нерівністю, рівнем культури населення. Крім того, свобода лікаря обмежена імовірнісним характером наукового знання в медицині: конкретні наукові істини містять в собі момент відносності, що призводить до необхідності робити важкий моральний вибір. При цьому свобода дій лікаря нерозривно пов’язана з його правами: на що він має право? Виявляється, на дуже небагато. Дії його регламентовані і обмежені клятвою Гіппократа, застарілими методиками, інструкціями, наказами, розпорядженнями – від МОЗ до головлікаря своєї лікарні.

Разом з тим об’єктивна логіка така, що автономія, суверенність особистості лікаря, його моральна свобода врівноважуються відповідальністю, яка проявляється як зворотна сторона вільно прийнятого рішення, як природний наслідок свободи вибору. Моральна відповідальність – це вміння, здатність і готовність думати про наслідки своїх дій і нести відповідь за них. Для лікаря вона визначається дотриманням їм основоположних принципів медичної етики, насамперед, принципу «Не нашкодь». Види відповідальності визначаються тим, перед ким (чим) і за що лікар несеїї. Виділяються: 1) відповідальність лікаря перед самим собою: роблячи вибір, він «вибирає себе », своє життя, своє місце у професії і тому несе за них відповідальність, 2) відповідальність лікаря як професіонала за життя і здоров’я пацієнтів, за свої конкретні дії і вчинки перед ними, особливо якщо зачіпаються їхні інтереси; тут моральна відповідальність може збігатися з правової та адміністративної відповідальністю, зокрема, якщо мова йде про лікарську помилку або ризик (Диференціація понять «нещасний випадок» або «лікарська помилка» для юридичних органів самостійного значення не має), 3) відповідальність людини перед світом і людством, що вимагає особливої самовключення людини в систему природних і соціальних зв’язків, їх усвідомлення (наприклад, при проведенні досліджень по створенню нових біотехнологій). Міра моральної відповідальності залежить 1) від ступеня самостійності здійснюється дії, однак наявність примусу не знімає відповідальності з особи, 2) від значущості вчиненого діяння для доль інших людей; 3) від масштабів прийнятих рішень: чи йде мова про долю окремої людини або про долях людського генофонду, 4) від впливовості, авторитету, суспільного положення або посади особи, яка приймає рішення (вони різні, наприклад, у Міністра охорони здоров’я або лікаря сільській лікарні). При цьому свобода і відповідальність знаходяться в прямій залежності: чим ширше простір свободи, тим більше відповідальність лікаря, пов’язана з дотриманням ним основних моральних принципів.

Лікар не тільки має право на свободу, він «приречений» на свободу дій. Виявляється це, зокрема, у праві на ризик, який присутній в діяльності лікаря практично постійно. Обумовлено це тим, що природа захворювання за своїм змістом завжди багатше знань медицини про неї. Лікарський ризик – це необхідність прийняття рішення та здійснення усвідомленого відповідального вибору в екстремальних лікувальних або дослідницьких ситуаціях. Ризик може бути: 1) оперативним – пов’язаним з професійними навичками і досвідченістю / недосвідченістю лікаря; в цьому випадку він відображає рівень знань і можливостей медицини, 2) етичним – відображає область міжособистісних відносин лікаря з хворими, з їх близькими, самооцінку лікарем своїх можливостей і здібностей, 3) розрахованим – у випадку, коли методи діагностичного або лікувального впливу ретельно проаналізовані і лікар вибирає той метод, який пов’язаний з меншим ризиком і більшою ефективністю медичного втручання. «Етичний ризик» зводиться до мінімуму, якщо пацієнт гранично об’єктивно поінформований про дійсний і можливий ризик при проведенні медичних маніпуляцій для його життя і якщо скорочений до мінімуму «оперативний ризик ». Поняття ризику близько, але не тотожне поняттю «небезпека», яке характеризує об’єктивну життєву ситуацію саму по собі; поняття ризику відображає суб’єктивне ставлення лікаря до небезпечної життєвої ситуації.

Оцінка ризику в клінічній практиці і ставлення до нього лікаря – найважливіший аспект проблеми морального вибору в сучасній медицині. У випадках, коли психічне, соматичне або вікове стан пацієнта не дозволяє лікарю зібрати більш повну інформацію про причини, обставини захворювання, обтяженість організму пацієнта спадковістю, дії лікаря можуть приймати «довільний», випадковий характер, і можливість ризику збільшується. Тому вибір оптимальних рішень в клінічній медицині все більше вимагає обліку, оцінки ступеня ризику, що супроводжує застосування сучасних методів лікування. Традиційно проблема ризику найбільш тісно пов’язана з хірургією: «оперативний ризик», який, на жаль, супроводжується певним відсотком смертності, існує при будь хірургічної операції. Сьогодні є тенденція поширення хірургічних методів лікування на багато різновидів патології, які раніше вважалися терапевтичними. Така тенденція, пов’язана з одночасним зростанням ризику при операціях, навіть отримала назву хірургічної агресії. І тепер небажаний ризик, що супроводжував раніше в основному хірургічне втручання, є і в терапевтичних областях, представники яких ще не звикли до відповідної «пильності». Так, велику тривогу викликає зростання ускладнень медикаментозного лікування – ятрогений. Нові питання виникають і у зв’язку з високим ризиком деяких сучасних діагностичних методик дослідження. Тому, відступаючи в деяких випадках від букви заповіді «Не нашкодь!”, біоетика підтверджує значення її духу і протистоїть підвищеної ризикованості методів лікування на сучасному етапі. Як конкретне деонтологічні вказівку норма «Не нашкодь!” «Санкціонує» ризик діагностичного або лікувального впливу тільки в тому випадку, коли він добре розрахований – «розрахований ризик», і лікар вибирає той з двох конкуруючих методів, який пов’язаний з меншим ризиком, або взагалі відмовляється від втручання. Що стосується таких «агресивних» методів лікування, як застосування імунодепресантів в трансплантології, хіміотерапії і променевої терапії в онкології, тетурама в наркології, то з етичної точки зору ризик від їх наслідків не є несподіваним і тому теж може вважатися «розрахованим».

Проблема ризику тісно пов’язана з проблемою новаторства в медицині, коли ризик особливо важко розрахувати. Дерзання, перевага більшого ризику в ім’я більшого блага – Без цього не може бути наукової творчості і прогресу. Проте лікаря-новатора кожен його сміливий крок, пов’язаний з першим застосуванням принципово нового засобу лікування, дається нелегко і супроводжується болісними роздумами, які ніхто не може полегшити або взяти на себе. Це справжнє моральне самотність. Драматизм, притаманний лікуванню, досягає тут свого апогею. Не випадково після невдачі однієї з новаторських операцій і смерті пацієнтки на операційному столі герой повісті відомого хірурга Н.М. Амосова каже собі: «В останній раз, більше не буду. Нехай вмирають без мене ».

Разом з тим право лікаря на ризик часто породжує так звані «лікарські помилки »і ставить питання про« право на помилку »і відповідальності за неї. В біоетики проблема співвідношення лікарської помилки і моральної відповідальності лікаря базується на ряді положень: 1) причини лікарських помилок полягають в надзвичайній складності об’єкта, з яким мають справу медики, в різко збільшеної активності сучасних методів лікування та діагностики, в прогресуючій спеціалізації медицини, тому лікарські помилки часто не залежать від особистості лікаря, 2) аналіз і вивчення лікарських помилок, їх реєстрація та систематизація повинні бути підставою для розвитку науково-медичної думки; 3) необхідно чітко диференціювати незнання і невігластво, що не завжди легко: невігластво лікаря має вести до його дискваліфікації, незнання може бути результатом «Добросовісної помилки», 4) причинний зв’язок між діями (або бездіяльністю) лікаря і погіршенням здоров’я або навіть смертю хворого не означає ще віновності врача: це може бути і нещасний випадок; 5) якщо в моральному плані лікарські помилки можуть бути вибачливо в силу об’єктивних чи суб’єктивних обставин – обмежених, неоптимальних умов діяльності лікаря, виключної складності самої лікарської професії, то в юридично-правовому відношенні акцент зазвичай робиться на винність лікаря і, отже, його відповідальність.

Етична норма лікаря – бути непримиренним до професійних помилок. Тому, по-перше, біоетика вимагає щоразу давати оцінку власної лікарської помилку: навіть якщо вона не тягне за собою кримінальної відповідальності, лікар не звільняється від моральної відповідальності, по-друге, відношення до професійних помилок колег повинно бути прямим і безстороннім. Причому таке принципове ставлення в одних випадках має відігравати роль «звинувачення», виконуючи справедливу караючу функцію; в інших – небайдужа і компетентна позиція колег повинна грати роль «захисту»: адже іноді лікар сам потребує морально-психологічної реабілітації.

Поняттю «лікарська помилка» за своїм змістом близько поняття «нещасний випадок ». У клінічному сенсі вони означають різновиди несприятливих результатів лікування, неправильного лікування, в морально-етичному і те, і інше – поразка лікаря в боротьбі за життя і здоров’я довірив йому пацієнта і, звичайно, нещастя хворого, його близьких. Тому наявність в медичній практиці лікарських помилок і нещасних випадків як неминучих явищ, супутніх лікуванню, ні в якій мірі не повинно означати «Права лікаря на помилку». Подібне право могло б породжувати професійну несумлінність, за якою стоять зазвичай неправильні діагнози захворювань, недооцінка хірургічного ризику, запізніле оперативне втручання та ін. Теза про «Право лікаря на помилку» неспроможний і з логічної, і з світоглядної точки зору.

З точки зору логіки: не можна суще видавати за належне; професійні помилки лікарів – «прикрий шлюб», вони трапляються в силу неконтрольованих лікарем обставин, а не «по праву». З точки зору світоглядної: якщо професійна діяльність лікаря свідомо орієнтується на помилки, вона втрачає свою гуманістичну природу.

Ідея «права на помилку» деморалізує лікарів, тому з позиції біоетики ставлення до професійним помилок повинно бути непримиренним. Свобода і відповідальність в діяльності лікаря найтіснішим чином пов’язані з його ставленням до свого професійного обов’язку, зумовленого цінністю здоров’я та життя людей. Вимоги лікарської моралі завжди носили явно виражений категорично-імперативний характер. Тому іноді всю медичну етику позначають терміном медична деонтологія (від лат. deon – борг), підкреслюючи тим самим значення професійного лікарського обов’язку – найтіснішого переплетення обов’язків лікаря по відношенню до хворого, колегам і суспільству в цілому. Лікарський обов’язок полягає у виконанні лікарем всіх вимог, пов’язаних з його роботою та досягненням головної мети – успіху в лікувальній діяльності та оздоровленні хворого, в незалежності від умов і часу надання медичної допомоги, від стану лікаря та його ставлення до особистості хворого. Лікар повинен бути завжди готовий надати медичну допомогу, індивідуально і вдумливо підходити до кожного хворого, бути уважним і турботливим, виявляти при цьому максимум творчої активності. Виконання лікарського обов’язку пов’язане з низкою етичних проблем. По-перше, лікар повинен чітко усвідомлювати, у чому конкретно полягає його обов’язок як лікаря і людини; в разі розбіжності спробувати поєднати ці «борги», керуючись не тільки моральним кодексом, а й власною совістю. По-друге, професійний лікарський борг категорично забороняє проведення науково необгрунтованих експериментів на живих людях (в тому числі над ув’язненими, безнадійно хворими, розумово неповноцінними) навіть за їх згодою. По-третє, нові, науково обгрунтовані, але ще не допущені до загального застосування методи діагностики, профілактики, лікування та лікарські кошти можуть застосовуватися лікарем по відношенню до хворого лише при дотриманні основних принципів біоетики; їх недотримання при апробації, випробування нового медичного методу чи засобу, не пов’язаного з лікуванням хворого, або несе в собі занадто великий ризик, робить експеримент неправомірним і аморальним. В-четверте, борг лікаря – приходити на допомогу перш за все тим, хто її потребує першу чергу, незалежно від її соціального походження. Перевагу власного інтересу або бажання уникнути неспокою і ризику – це порушення морально-етичного боргу лікаря. Незалежно від причини такий вчинок визнається аморальним і неприпустимим для лікаря.

Вищим проявом професійного обов’язку лікаря є дотримання ним принципу гуманізму, сумлінне виконання ним своїх обов’язків по відношенню до хворому. Пряме порушення професійного боргу – черстве, формальне ставлення лікаря до хворої людини, оскільки віра хворого в успіх лікування, довіра його до медичному персоналу грають часто не меншу роль в одужанні, ніж застосування новітніх ліків та обладнання. Академік В.М. Бехтерєв підкреслював, що якщо хворому після розмови з лікарем не стає легше, це – не лікар. Лікар покликаний психотерапевтичними методами – словом підбадьорення, розради, заспокоєння, чуйним ставленням – тактовно й уміло мобілізувати фізичні і душевні сили хворого на боротьбу з його хворобою.

Професійний борг і людська совість визначають в біоетики ставлення до таких понять, як честь і гідність. В їх основі лежить слідування загальнолюдським моральним цінностям, порядність, культура та інтелігентність лікаря, його професіоналізм і заслужені їм шану і повагу. Честь, як і гідність – етичні оціночні категорії, які відображають моральну цінність особистості і являють собою суспільну та індивідуальну оцінку моральних якостей і вчинків людини. Честь виступає необхідною умовою виконання лікарем свого професійного обов’язку. Як моральний феномен вона є зовнішнє суспільне визнання вчинків людини, її заслуг, що виявляється в шануванні, авторитеті, слави.

Тому почуття честі, внутрішньо притаманне лікаря як особистості, пов’язане з прагненням домогтися високої оцінки з боку оточуючих, похвали, популярності. Честь – це те, що людина повинна завойовувати, домагатися в процесі своєї життєдіяльності.

Професійна честь віддається лікаря відповідно до оцінки, яку отримують його якості як людини і як представника медичної професії, що виконує свій борг.

Разом з тим підтримку честі й гідності лікаря багато в чому залежить не тільки від нього самого, а й від умов, які надає йому держава (оснащення сучасним обладнанням, фармацевтичними засобами, забезпечення робочого місця, підвищення кваліфікації, гідного матеріального винагороди його праці).

Аморально, якщо праця лікаря не оцінюється в суспільстві відповідним чином, якщо лікар не може виписати журнали, купити книги і т.д. Крім економічних факторів, в підтримці і захисті честі лікаря велику роль відіграють фактори соціальні та юридичні.

Незахищеність лікаря і його дій законом призводить часто до відкритості медиків не тільки для критики, а й для прямих звинувачень мало не в злочинах. За відсутності законів, які повинні чітко прописувати права і обов’язки лікаря при трансплантації, реанімації, евтаназії, аборті, лікарі часто бувають змушені відстоювати свою честь не завжди моральним корпоративним способом: об’єднуючись, захищаючи «свого» від «чужих».

При цьому «корпоративна захист» нерідко відстоює не тільки невинного, а й винуватого лікаря, дійсно заплямував честь професії.

Повага гідності грає в біоетики особливу роль, виступаючи одним з її універсальних принципів. Керуючись ним, лікар зобов’язаний шанобливо ставитися до гідності кожного пацієнта, незалежно від його становища, особистісних якостей, стану здоров’я. Святість життя і цінність особистості – головне, що лежить в основі повага гідності будь-якого пацієнта. Абсолютно неприпустимо принижувати гідність пацієнта, бо, принижуючи гідність іншого, ти принижуєш власну людську гідність.

Крім того, в медицині слід мати на увазі складну взаємодію гідності людини з болем і стражданнями. Існує дві протилежні точки зору на вплив болю і страждання на людську гідність. Перша: сильні біль і страждання позбавляють людини гідності; саме тому іноді смерть краще життя в нестерпних фізичних або душевних муках. Друга: у тому, як людина поводиться перед лицем страждань, виявляється його сутність; тому бажання жити всупереч болю та стражданню не применшують, а зміцнюють людську гідність.

Сьогодні повага людської гідності пов’язано і з новими підходами до проблеми вмирання, зокрема, до проблеми «вмирання з гідністю». Людина все частіше йде з життя не вдома, не в колі рідних і близьких, а в лікарні, де процес вмирання жорстко регламентується персоналом клініки і уявленнями, загальноприйнятими у медичній практиці. Будучи до цього вільним у виборі того, як йому слід розпорядитися своєю життям, в її фінальної стадії він виявляється невільним, а іноді і повністю позбавленим права голосу, вимушеним приймати той стиль поведінки, який вважається обов’язковим у громадській думці. Разом з тим вмирання з гідністю повинна включати в себе і повагу особистої унікальності людини, його світоглядних, етіческіх2й, релігійних або атеїстичних поглядів і переконань, його національної приналежності. Спроби вирішити проблему «вмирання з гідністю» робляться сьогодні з двох протилежних сторін: впровадження хоспісного руху та відстоювання права людини на евтаназію.

Психологічні аспекти медичної етики і деонтології

В процесі багатовікової медичної практики склались особливі норми взаємовідносин між хворими і медиками завдяки особливостям професії, яка дозволяє глибоко вникати в людське життя, в його біологічні і соціальні сторони. Ці норми і принципи стали основою для формування медичної етики і деонтології.

Термін “деонтологія” походить від грецьких слів “деон” – обов’язок і “логос” – учення. Медична деонтологія – це вчення і практичне втілення морально-етичних принципів професійної діяльності медиків, спрямованої на створення максимально сприятливих умов для ефективного лікування хворих і профілактики захворювань.

Іншими словами, медична деонтологія – це вчення про обов’язок медика, сукупність етичних норм, яких він повинен дотримуватись при виконанні своїх професійних обов’язків. Термін “деонтологія” вперше впровадив англійський філософ І. Бентам у 1834 р. Проте дане поняття розглядалось ним з позицій вивчення засобів і методів отримання особистої вигоди від певної професії. Ще в часи Київської Русі при монастирях організовувались притулки для надання безплатного догляду за каліками і немічними. У ХІХ ст. в ряді земських губерній царської Росії діяли лікарські суди честі, на яких розбирались випадки негуманної поведінки лікарів щодо хворих. У 1903 р. Спілка уманських лікарів розробила і запровадила до виконання кодекс під назвою “Лікарська етика”. Основні засади сучасної вітчизняної медичної деонтології розробив М. Петров у середині ХХ ст. Ці питання постійно знаходяться в центрі уваги медичної громадськості. Корінні зміни суспільного буття, швидкий прогрес у науці й техніці постійно ставлять як перед медициною в цілому, так і перед медичною деонтологією нові завдання відносно вдосконалення знань і умінь, пов’язаних із сучасними технологіями лікувально-профілактичної діяльності медиків.

Основними завданнями медичної деонтології є:

1) вивчення принципів поведінки медичного персоналу, спрямованих на досягнення максимальної ефективності лікування хворих і профілактики захворювань;

2) аналіз взаємовідносин між медиком і хворим та його родичами, а також між медичними працівниками в колективі;

3) попередження і виключення несприятливих факторів у медичній діяльності та усунення шкідливих наслідків неякісної медичної роботи.

Медична деонтологія спирається на етику – вчення про мораль, взаємини між людьми й обов’язки, які випливають із цих взаємин. Проте між медичною етикою і деонтологією є певна відмінність. Якщо норми медичної етики є спільними для всіх медиків, то деонтологічні правила мають свої специфічні відмінності. Так, деонтологічні правила поведінки медичної сестри дитячої лікарні відрізняються від правил поведінки медика психіатричної клініки. Деонтологія не може дати рекомендації на всі випадки діяльності медика, вона дає їх для типових ситуацій. Знання деонтологічних правил спрямоване на виховання у медиків здатності до самостійного морально-етичного орієнтування у виборі стилю поведінки залежно від конкретних умов. Суттєвою особливістю медичної деонтології є її тісний зв’язок із загальною і медичною психологією. Значною мірою це зумовлено тим, що “психологія лікувального процесу полягає в тому, що при ньому проходить не лише зустріч з пацієнтом (це має місце і у ветеринарії), але і спілкування з ним, виникає бажання обох бути зрозумілими один одному” (А. Білібін).

Для того, щоб стати повноцінним медиком, потрібно не лише дотримуватись таких категорій, як високий професіоналізм, обов’язок, совість, любов до хворого, але і розуміти людей, володіти достатніми знаннями в галузі психології, керувати власними психічними процесами. Без цього не може бути і мови про ефективний вплив на хворого.

Медична деонтологія – це наука не лише про високе покликання медика, а і про те, якою повинна бути особистість медика, якими якостями вона повинна володіти. Під етикою розуміють науку про суть, закони виникнен­ня, розвиток і функції моралі, про відносини між людьми і обов’язки, які випливають з цих відносин. Вперше термін «етика» застосував Арістотель, який розумів її як філософію моральної поведінки людей.

Медична етика вийшла з надр загальної етики і її слід розглядати як специфічний прояв загальної етики. Медична етика — це вчення про роль моральних засад у діяльності, медичних працівників, про їх високогуманне ставлення до людини як необхідну умову успішного лікування хворого.

Науку про професійний обов’язок медичних працівників щодо хворих і здорових людей називають деонтологією.

Деонтологія — це вчення про принципи поведінки медпрацівників з метою забезпечення максимальної користі для хворого. Основою деонтології є адміністративно-регламенту­ючі форми (накази, інструкції) норм поведінки медпраців­ників, їх професійних обов’язків і організації лікувально-діагностичного процесу. Суть деонтології можна викласти такими словами: «До хворого треба ставитись так, як ти хотів би, щоб ставились до тебе».

Після закінчення вищих медичних навчальних закладів молоді лікарі дають клятву Гіппократа. Клятва вимагає від лікаря бути завжди готовим надати медичну допомогу хво­рому. В медичних училищах випускники дають Урочисту обіцянку, яка певною мірою відображає зміст присяги лікаря.

Для того щоб створити умови для дотримання правил деонтології, побудови найсприятливіших взаємин з хворими, лікарі і середні медичні працівники повинні чітко уявляти весь комплекс переживань хворого, пов’язаних з хворобою. Звичайно, крім власне переживань, тобто емоційних порушень, у кожного хворого є також певні уявлення про хворобу, різні думки — судження і висновки, пов’язані з нею. Крім того, хворому притаманні й такі психологічні процеси, як боротьба мотивів, прийняття рішення, прагнення до певної мети, тобто явища, що відносяться до вольової сфери.

Внутрішня картина хвороби — це сукупність не лише емоційних порушень, але й певних процесів інтелектуального та вольового порядку, пов’язаних зі свідомістю, переживан­ням і ставленням до хвороби.

Спрощено структуру внутрішньої картини хвороби можна представити таким чином. Основним і первинним компо­нентом цієї структури є емоційна реакція хворого на факт захворювання. З часом ці емоційні порушення ускладнюються за рахунок недостатності інформації, а також взаємовпливів пацієнтів. Виникають стани страху, тривоги, депресії. Мислення хворого базуються не на логічних зако­номірностях, а на емоційній значимості тих чи інших фактів. Проблеми хвороби займають у ньому непропорційно велике місце, відтісняючи інші проблеми (робота, сім’я, суспільна діяльність). Деякі положення і висновки набувають значення надцінних ідей, які важко піддаються корекції. У людей зі слабкою волею захворювання може призвести до стану па­сивності, депресії. У людей з сильною волею спостерігається прийняття і впровадження в життя рішень, спрямованих як на боротьбу з хворобою та раціональне пристосування до життя, так і на розвиток надцінних і маячних ідей.

Концепція хвороби — це теорія, яка розглядає всі аспекти захворювання: причини, механізми розвитку, клінічні про­яви та їх значення для хворого, прогноз, можливість і ефективність лікування. Зауважимо, що концепція хвороби, створена лікарем, опирається на дані всебічних клінічних досліджень і багатий досвід медицини, тоді як концепція хворого являє собою спотворене розуміння захворювання. Починаючи лікування хворого, медичний персонал повинен з’ясу­вати, в чому полягає концепція хвороби пацієнта і поступово коригувати її, щоб хворий дійшов правильного розуміння свого захворювання і своїх перспектив.

Адекватне ставлення до свого захворювання (здоров’я) — це визнання пацієнтом факту захворювання (рівня здоров’я) із врахуванням медичного висновку, співпраця пацієнта з лікарем і медичною сестрою.

Сірійський лікар Абуль Фарадж, який жив у XIII ст., звертаючись до хворого, говорив: «Нас троє — ти, хвороба і я. Якщо ти будеш з хворобою, вас буде двоє і я залишусь один — ви мене переможете. Якщо ти будеш зі мною, нас буде двоє, хвороба буде одна — ми її переможемо».

Завдання медичного персоналу полягає в тому, щоб створити у хворого розумне ставлення до хвороби, яке забез­печить найкраще дотримання лікувального режиму і проведення лікування в цілому.

Хворий і медичний персонал повинні підтримувати постійний контакт. Для цього визначають мету лікування і його перспективи. Щоб поставити перед хворим певну мету, слід враховувати його особистісні якості і стан вольових процесів. Необхідно всю поведінку хворого підкорити досягненню конкретної мети лікування. Певну роль тут можуть відіграти хворі, які одужують.

Другим психологічним моментом є підтримання надії на успіх лікування. Емоційне обнадіювання має поєднуватись з поясненням хворому основних типів перебігу захворюван­ня. Це застереже хворого від розчарувань у лікуванні при можливому погіршенні його стану. Пацієнт знатиме, що деяке загострення захворювання закономірне, передбачене лікарем і що воно не стане на перешкоді сприятливого перебігу хвороби.

Наведемо варіанти неадекватного ставлення пацієнта до захворювання або стану свого здоров’я: 1) негативне — ігнорування факту Хвороби, впливу факторів ризику, стану передхвороби; 2) зверхнє — недооцінка важкості хвороби, факторів ризику, передхвороби; 3) поринання в хворобу, передхворобу; 4) іпохондричне ставлення — безпідставний страх за здоров’я і життя (при неврозах); 5) утилітарне — одержання певної вигоди від хвороби, матеріальної чи мо­ральної.

Негативний вплив на психіку, емоції і поведінку хворого може справляти лікарняна обстановка, особливо якщо в лікувальному закладі порушуються гігієнічний та ліку­вально-охоронний режими, не дотримуються норми медичної етики й естетики. За таких умов можливе погіршення не лише психічного й емоційного, але й фізичного стану хво­рого, загострення його хвороби. Негативний вплив лікарняної обстановки на здоров’я пацієнта, особливо за умов непра­вильної організації його утримання, визначає поняття «госпіталізм».

Ріст санітарної культури населення вносить ще один ас­пект у взаємини хворого та медичного персоналу. Пацієнт з різних джерел може отримати відомості про свою хворобу, що нерідко дезінформують його, стають причиною сумнівів щодо правильності лікування. Часто таке «медичне» мислен­ня у пацієнтів спостерігається вже в ході обстеження, при ранніх проявах хвороби, коли хворий стурбований змінами самопочуття і стає схильним до помилкових трактувань свого стану» Цьому сприяють побоювання, з якими людина йде на прийом до лікаря, елементи недовіри до можливостей медицини, а іноді й страху. Такі згубні самовпливи хворого у зв’язку з хворобою або певним станом здоров’я називають егогеніями.

Під час госпіталізації хворих слід враховувати проблему сумісності пацієнтів. Ягротогенія — це взаємний вплив пацієнтів, який може бути позитивним або негативним. До хворих з відхиленнями в поведінці має бути особливе став­лення не лише з боку медичного персоналу, а й пацієнтів.

Порушити психологічний спокій хворого може також ятрогенія — патологічний стан, зумовлений необережними висловлюваннями чи діями медичних працівників. Відпо­відаючи на запитання хворих про ті чи інші прояви хвороби, медична сестра повинна продумати, чи не спричиняться її відповіді до марних переживань хворого, чи не призведуть вони до фобії, тобто страху захворіти на ту чи іншу хворобу (наприклад, канцерофобії — страху захворіти на рак, кардіофобії — страху мати захворювання серця тощо). Не можна зловживати в присутності хворого професійними, особливо жаргонними термінами і висловами, які можуть травмувати психіку хворого (неврастенік, істерик, ревматик, артерії твердуваті, склерозовані, аорта дуже ущільнена та ін.).

Документи, які відображають результати лабораторних та інструментальних досліджень, повинні бути недоступними для хворого. Їх не потрібно обговорювати з хворим, оскільки не виключено, що лікар вже інформував хворого про них, а інтерпретація цих даних медичною сестрою може бути дещо іншою — це породить сумніви і недовіру до лікаря і може стати причиною фобій — непереборних нав’язливих страхів.

Однією з форм ятрогенії є так звана німа ятрогенія — вона виникає як наслідок бездіяльності або неуваги персо­налу до хворого, нероз’яснення йому діагнозу (тоді він отри­мує спотворену інформацію з інших джерел).

Для встановлення контакту між хворим і медичною сестрою важливе значення має її особистість. Медична сестра може любити свою професію, прекрасно володіти навичками, однак якщо вона через особливості свого характеру часте конфліктує з хворими, її професійні якості не можуть бути повністю реалізовані. Буває, що часті психоемоційні пере­вантаження у процесі професійної діяльності, а також деякі особливості психічної індивідуальності призводять до того, що її характер змінюється, деформується. Проявляються такі негативні риси, як байдужість, грубість, дратівливість при контакті з хворими, а іноді — пригніченість від безсилля, особливо при лікуванні важко хворих пацієнтів.

Тому медичній сестрі слід оберігати себе від професійної деформації, а також намагатись зберегти душевну рівновагу пацієнта, утвердити в ньому позицію на одужання.

Міжнародна рада сестер — це перша у світі професійна організація жінок. У ній активно працювали медичні сестри США, Англії, Канади й інших країн. У 1934 році Міжнародна рада сестер разом із Лігою Червоного Хреста організували Міжнародний Фонд імені Флоренс Найтінгейл. Мета його — сприяння справі підготовки й розвитку руху медичних сестер. У 1971 році Міжнародною радою сестер було вирішено відзначати 12 травня як Міжнародний день медичної сестри. Хоч офіційне затвердження цього свята відбулося лише в 1971 році, фактично ж воно святкується вже понад сто років. Насправді день медичної сестри відзначається з моменту об’єднання сестер милосердя зі 141 країни в професійну суспільну організацію, назва якої вже згадувалася — Міжнародна рада медичних сестер.

Всесвітній день медичних сестер за рішенням Міжнародної організації Червоного Хреста відзначається на честь англійської медсестри Флоренс Найтінгейл (12.05.1820-13.08.1910), у день її народження. Під час Кримської війни Флоренс Найтінгейл організувала в Туреччині догляд за пораненими солдатами союзників. Саме в ті часи сформувався стійкий стереотип: медсестра — це санітарка, яка виносить з поля бою поранених або стоїть біля операційного столу. Пізніше вона стала засновником перших курсів сестер милосердя в Англії. Кожні два роки Міжнародний Червоний Хрест вручає 50 медалей імені Флоренс Найтінгейл — найвищу нагороду за особливі заслуги для медичних сестер. У Китаї медсестер називають « янголами в білому».

VIDEO

Етико-деонтологічні кодекси професії медичної сестри.

Визначення сестринської справи були дані основоположниками сестринства, професійними сестринськими організаціями.

В історичному аспекті перше наукове визначення сестринської справи дала відома всьому світові медична сестра Флоренс Найтінгейл. У 1859 році в своїх “Нотатках про догляд” вона визначила сестринську справу, як “дію з використання навколишнього середовища з метою більш швидкого видужання пацієнта”. При цьому мета сестринського догляду була визначена так: “створити для пацієнта сприятливі умови для активізації його особистих сил”. Під цими умовами Ф. Найтінгейл мала на увазі чистоту, свіже повітря, правильне харчування. Вона вважала, що догляд за хворими та догляд за здоровими — це дві важливі, але різні сфери медсестринської діяльності:

·                догляд за здоровими — це “підтримка у людини такого стану, при якому хвороба не розвивається”;

·                догляд за хворими — це “допомога людині, яка страждає від хвороби, жити найбільш повноцінним життям, приносити задоволення”.

Закони сестринської діяльності такі ж, як і закони здоров’я.

За словами Ф. Найтінгейл, “догляд за хворими — це таке ж мистецтво, як живопис та скульптура. Це найвище з мистецтв, але що означає працювати над каменем чи полотном порівняно з працею над живим людським організмом! Мистецтво догляду — це найвище з мистецтв. Тому найстрашніша небезпека, яка йому загрожує, — це небезпека перетворитись у звичайне ремесло…”

Називаючи сестринську справу мистецтвом, вона вважала, що це мистецтво вимагає “організації, практичної та наукової підготовки”.

Одне із кращих визначень сестринської справи належить американській медичній сестрі, викладачу та досліднику Вірджинії Хендерсон. Міжнародна Рада медичних сестер у 1958 році звернулася до неї з проханням дати своє визначення сестринської справи.

У 1966 році вийшла з друку книга В. Хендерсон “Природа медсестринства: визначення, шляхи впровадження у практику, наукові дослідження та освіта”. У книзі автор дає основні прин­ципи діяльності медсестри з догляду за пацієнтами. Книга була перекладена на 25 мов світу. І досі вона використовується багатьма медичними сестрами.

B. Хендерсон стверджує: “Унікальним завданням медичної сестри є надання допомоги людині, хворій чи здоровій, у здійсненні тих дій по відношенню до її здоров’я, видужання чи спокійної смерті, які ця людина виконала б сама, маючи необхідні сили, знання та волю…”

Сестра — це “ноги безногого”, “очі сліпого”, опора дитині, джерело знань та впевненості для молодої матері, вуста тих, хто дуже слабкий, щоб говорити…”

Природа сестринства (сестринської справи) складна, і спроби дати йому визначення продовжувалися.

C. Фагін (1978) запропонувала визначити сестринство, як “підтримку і збереження здоров’я, профілактику захворювань, турботу про людину під час гострої фази захворювання та підчас реабілітації (відновлення) здоров’я.”

І. Орландо (1961) розглядала сестринство, як “надання допомоги, яка може знадобитися пацієнту для задоволення своїх потреб, що означає створення максимально можливого фізич­ного і психічного комфорту”.

М. Роджерс (1970) описувала сестринство, як мистецтво і науку одночасно.

Вона вказувала на існування унікальної бази знань, “яка ви­никла з наукових досліджень і логічного аналізу” і може бути перенесена у практику сестринства.

На нараді національних представників Міжнародної Ради сестер (Нова Зеландія, 1987) одноголосно було прийнято таке формулювання: “Сестринська справа є складовою частиною системи охорони здоров’я і включає в себе діяльність зі зміцнення здоров’я, профілактики захворювань, надання психосоціальної допомоги з догляду особам, які мають фізичні та психічні захворювання, а також непрацездатним всіх вікових груп. Ця допомога надається медичними сестрами як в лікувальних, так і в інших установах, а також вдома, повсюди, де є в ній потреба”.

Ще Ф. Найтінгейл у своїх наукових працях стверджувала, що “за своєю суттю сестринська справа як професія відрізняється від лікарської діяльності і потребує спеціальних, відмінних від лікарських знань”.

У чому ж відмінність сестринської справи від діяльності лікаря? Адже увага медсестри і лікаря зосереджується на пацієнтові.

Лікувальна справа полягає в тому, що всі знання та практичні дії лікаря спрямовуються на виявлення патофізіологічних змін в організмі людини, виявлення хвороби та її лікування.

Але хвороба ставить водночас перед хворим та його роди­ною, колективом, в якому працює або навчається пацієнт, ряд питань та проблем, які не вирішуються лікарем. Наприклад, лікарі врятували життя людині, яка постраждала внаслідок важкої черепно-мозкової травми, але не змогли через тяжкість травми і пошкодження зорових нервів зберегти зір пацієнту. Отже, і виникає у хворого та його родини безліч проблем.

У цьому випадку пацієнту допоможе вирішити проблеми саме медсестра:

·                вона допоможе пацієнту і його родині психологічно адаптуватися до ситуації, яка виникла;

·        вона навчить пацієнта самодогляду та елементам самогігієни;

·                вона допоможе людині знайти своє місце в суспільному  житті тощо.

Отже, сестринська справа орієнтована не на хворобу, а на цілісну людину або групу людей (сім’я, колектив, суспільство). Вона спрямована на вирішення проблем зі здоров’ям, які виникають у людей у зв’язку з хворобою або з іншими змінами у здоров’ї”.

Мета сестринської справи добре визначена в навчальних матеріалах з сестринської справи “Лемон” (проект Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я, Європейське регіональне бюро, 1996).

Згідно з цими матеріалами метою сестринської справи є:

1. Допомога людині у визначенні та досягненні фізичного, розумового, соціального здоров’я і благополуччя у тісному зв’язку із соціальним та екологічним оточенням людини. У цьому проявляється холістичний (цілісний) підхід до пацієнта як до біопсихосоціальної істоти.

2.      Сприяння зміцненню та збереженню здоров’я.

3.      Максимальна участь самої людини в піклуванні про своє здоров’я.

4.      Попередження (профілактика) порушень стану здоров’я пацієнта.

5.      Полегшення або зведення до мінімуму негативної дії слабкого здоров’я чи хвороби на особистість.

6.      Задоволення потреб людей у фізичній, емоційній або соціальній підтримці у випадку хвороби, нездужання чи смерті.

1.2. Принципи догляду за пацієнтами

Основними загальновизнаними принципами догляду за пацієнтами є такі 6 принципів:

1.      Безпека — створення безпечного навколишнього середовища для пацієнта з метою попередження травм, опіків, різних пошкоджень тощо.

2.      Конфіденційність — захист прав пацієнта, збереження таємниці при оглядах, сестринських втручаннях тощо.

3.      Повага, підтримка  почуття гідності — захист прав пацієнта.

4.      Спілкування — доглядаючи пацієнта, медсестра повинна вміти спілкуватися з пацієнтом.

5.      Незалежність — заохочення пацієнта з боку медсестри бу­ти максимально незалежним (виконувати самодогляд).

6.      Інфекційна безпека — медсестра повинна постійно про­водити заходи щодо попередження виникнення та розповсюдження інфекції.

Функції медичної сестри

У навчальних матеріалах із сестринської справи “Лемон” (Європейське Регіональне Бюро ВООЗ, 1996) визначені 4 основні функції медичної сестри в сучасному суспільстві:

1.     Перша функція включає здійснення сестринського догляду та керівництво ним або заходи профілактики, лікування, реабілітації (відновлення) чи підтримки людини, сім’ї, групи людей.

2.     Друга функція полягає у навчанні пацієнтів збереженню та відновленню здоров’я.

3.     Третя функція передбачає ефективне виконання ролі члена медико-санітарної бригади, центральною фігурою якої є пацієнт.

4.     Четверта функція полягає у розвитку сестринської практики через критичне мислення та наукові дослідження.

Виконуючи ці основні функції, медичні сестри повинні використовувати прийняті і доцільні стандарти:

·        Культурні;

·        Етичні;

·        Професійні.

Більшість країн світу виділяють три напрямки методів надання догляду:

1.      Самообслуговування або самодогляд.

2.      Догляд шляхом опіки.

3.      Професійний медсестринський догляд.

Таким чином, медичні сестри при наданні сестринського догляду повинні визначити:

·        осіб, які здатні самі піклуватися про себе (самодогляд);

·        осіб, які потребують опіки;

·        осіб, яким потрібна професійна медсестринська допомога.

З розвитком сестринської справи як науки виявилось, що вивчення функцій медсестер та їх обов’язків не можна ототожнювати з вивченням сестринської справи. Дослідження сестринської справи перетворилися з вивчення обов’язків медсестри у вивчення пацієнтів, які потребують сестринського догляду.

Об’єктами медсестринського догляду можуть бути:

·        Індивідуум (особа, пацієнт);

·        Сім’я (родина, в якій живе пацієнт);

·        Суспільство, до якого належить пацієнт (індивідуум).

Філософія сестринської справи

Для надання пацієнту якісного догляду медична сестра повинна бути добре ознайомлена з таким поняттям, як філософія сестринської справи.

Філософія (з грецької — “любов до мудрості”) — це форма духовної діяльності людини, яка направлена на вирішення пи­тань світогляду людини, її погляду взагалі на світ та на місце людини в ньому. Тобто, філософія — це те, про що думає лю­дина, у що вона вірить, як вона сприймає життя, як вона оцінює свою роль у суспільстві.

Філософія сестринської справи відображає світогляд медсестри, тобто її погляд:

·        на медсестринську діяльність;

·        на сестринську справу;

·        на пацієнта;

·        на сестринський персонал.

У центрі цієї філософії, цього світогляду медсестри стоїть людина: хвора, здорова чи помираюча; людина, яка має:

·        біологічні потреби;

·        психологічні потреби;

·        соціальні потреби;

·        духовні потреби;

·        право на активне, гармонійне життя та розвиток;

·                право на отримання сестринських послуг незалежно від віросповідання та соціального стану.

Ця філософія заснована на загальнолюдських принципах етики та моралі. Найбільша увага приділяється відношенню ме­дичної сестри до пацієнта як до особистості. Основними принципами філософії сестринської справи є повага до життя, гідності та прав пацієнта. Недаремно у вищенаведених загальноприйнятих принципах догляду за пацієнтами виділений окремим пунктом принцип — “повага до людини, підтримка почуття гідності”. Права пацієнта відображені в “Декларації про захист прав пацієнтів в Європі”.

Філософія сестринської справи дає визначення сестринським обов’язкам, меті та особистим якостям медичної сестри.

Філософія сестринської справи встановлює:

1. Етичні обов’язки медичної сестри:

говорити правду; робити добрі справи; не завдавати своїми діями шкоди; поважати права пацієнта, у тому числі право на незалежність;

поважати зобов’язання колег по роботі; тримати слово; бути відданою сестринській справі.

2. Етичні цінності, котрі визначають мету, до якої йде сестра:

професіоналізм;

·        здоров’я;

·        здорове навколишнє середовище;

·        незалежність;

·        людська гідність;

·        турбота (догляд).

Особисті моральні якості медичної сестри:

·      знання;

·          вміння;

·          співчуття;

·          милосердя;

·          терпіння;

·          цілеспрямованість.

Однією із складових філософії є етичний кодекс сестер — це етичні принципи, які сформульовані представниками сестринської професії для своїх колег у кожній країні. Кодекс відображає основні принципи поведінки та оцінку дій сестри, основну мету, обов’язки, цінності професії медичної сестри. Кодекс складає систему світогляду, завдяки якій сестра може приймати рішення, які відповідають етичним нормам, виконувати обов’язки перед суспільством, перед колегами та перед своєю професією.

Асоціація медичних сестер України створила та прийняла в1999 році на І з’їзді медичних сестер України свій Етичний Кодекс.

Медсестринство, окрім своєї філософи, ще базується на чотирьох основних великих концепціях або сферах поняття сестринської справи:

1.    Концепція — людина як особистість.

2.    Концепція — навколишнє середовище.

3.    Концепція — здоров’я.

4.    Концепція — сестринська справа, медсестринство.

Перша велика концепція — людина як особистість. Ця концепція у широкому значенні стосується всіх людей. Але в багатьох медсестринських теоріях концепція людини означає погляд на неї як на істоту біологічну, психологічну, соціальну, духовну. Ці компоненти складають єдине ціле людини, пацієнта (цілісний, холістичний підхід). Вони характерні для всіх людей, але індивідуальні для кожного із нас, — отож вони і відображають особистість кожної людини.

Друга велика концепція — навколишнє середовище, оточення пацієнта, яке, звичайно включає всі зовнішні фактори впливу на людину. Навколишнє середовище завжди впливало на життєдіяльність людини, на що вказувала Ф. Найтінгейл, як на суттєвий фактор у попередженні захворювань та підтримці здоров’я.

Навколишнє середовище поділяють на:

·                фізичне, яке включає географічні положення, клімат, якість повітря, води тощо;

·                соціальне, котре відіграє величезну роль у формуванні особистості пацієнта, з яким медсестрі доведеться працювати (сім’я, школа, друзі, знайомі, колеги по роботі тощо);

·                культурне, в яке входить поведінка людини, її взаємовідно відносини з іншими людьми (мова, традиції, звичаї, вірування, манери спілкування тощо).

Кожен індивідуум (пацієнт) має багато різних відповідних реакцій свого організму на зміни зовнішніх факторів навколишнього середовища.

Ця концепція навколишнього середовища включає індивідуальні психологічні, інтелектуальні та міжособові аспекти, які можуть впливати на реакцію людини на навколишнє середовище.

У залежності від навколишнього середовища, в якому виріс, живе та працює пацієнт, медичній сестрі необхідно будувати з ним свої взаємовідносини. Якщо вони будуть доброзичливими, це приведе до успіху медичну сестру та пацієнта в наданні догляду.

Третя велика концепція — здоров’я. Вона мінлива в залежності від різних життєвих етапів розвитку людини та інших факторів.

Дослідження визначення поняття здоров’я розглядалося багатьма вченими, зокрема О. Глозманом (1936), який класифікував їх. Так, перша група визначень була узагальнена у вигляді формули: “Здоров’я як рівновага, а хвороба — порушення рівноваги”; друга група: “Здоров’я як норма, а хвороба як відхилення від неї”; наступна група була узагальнена: “Здоров’я як гармонія, а хвороба — порушення її”.

П. Пак визначає здоров’я як стан, коли функції фізіологічних систем забезпечують повноцінне існування організму в даних умовах життя. Здоров’я — це перш за все життя, за якого людина виконує всі функції за даних конкретних соціальних обставин життя. У 1947 році ВООЗ визначила поняття здоров’я, як стан повного фізичного, психічного та соціального благополуччя, а не просто як відсутність захворювань.

Здоров’я тісно пов’язане з адаптацією (пристосуванням) людини до зовнішніх та внутрішніх стресорів. Шляхом пристосування людина протягом свого життя розкриває максимальні особисті потенційні можливості.

Здоров’я — це мета, до якої завжди повинна прагнути людина. Це поняття включає вміння піклуватися про себе, воно забезпечує відчуття цілісності організму та навколишнього середовища, вміння долати стреси шляхом адаптації.

Четверта велика концепція — це медсестринство, сестринська справа. Вона є центральною в усіх медсестринських теоріях. Визначення медсестринства включає функції медсестри та її роль при взаємодії з пацієнтом.

Дії медсестри спрямовані на вивчення реакцій організму пацієнта на хворобу, на емоційну підтримку, допомогу та догляд за пацієнтами при фізичних вадах, при проведенні гігієнічних процедур тощо. Медсестри також вчать пацієнтів, як підтримувати своє здоров’я протягом всього життя, вчать профілактиці захворювань та загострень вже існуючих хвороб.

Ще Ф. Найтінгейл наголошувала, що сестринська справа — це найдавніше мистецтво, яке концентрується на турботі про пацієнта. Мистецтво та наука тісно поєднуються в медсестринстві.

Наприклад: при накладанні пов’язки пацієнту медичній сестрі необхідні не тільки знання правил та вимог до накладання пов’язки (який буде використовуватися перев’язувальний матеріал, вид пов’язки), що говорить про наукову сторону праці медсестри. Але водночас медична сестра повинна накласти пов’язку красиво, акуратно, тобто з естетичним смаком. Вона повинна поговорити з пацієнтом (відрекомендуватися, пояснити мету та хід процедури, отримати згоду пацієнта, навчити його, як поводитися з пов’язкою вдома, і т.п.). Це все є прояв мистецтва турботи про пацієнта.

Подані вище визначення сестринської справи — лише зразки багатьох описів медсестринства. Підводячи підсумок, можна визначити медсестринство, як науку та мистецтво одночасно, які гармонійно розвиваються.

Медсестринству властива своя система знань, яка грунтується на науковій теорії і спрямована на здоров’я і благополуччя пацієнта.

Медична сестра у своїй роботі стикається з психологічними, духовними, соціальними і фізичними аспектами пацієнта як особистості, а не тільки з діагнозом пацієнта. Іншими словами, коло інтересів медсестри охоплює реакції людини на взаємодію з навколишнім середовищем, оточенням. Ці реакції потрапляють під вплив минулого досвіду людини, стану навколишнього середовища, соціальних, економічних факторів, динаміки сімейних відносин.

Медсестринство, сестринська справа — це мистецтво турботи про пацієнта під час хвороби і допомога пацієнту в досягненні максимального потенціалу здоров’я протягом усього життя.

Відомий вислів: “Медицина — стовбур дерева, а її спеціальності — окремі гілки. Але коли гілка сягає розмірів цілого дерева, то вона здобуває право на самостійне існування”. Ця гілка — сестринська справа, що виділяється із системи медичної освіти в окрему медсестринську науку.

Етичний Кодекс медичної сестри України

Прийнятий на І з’їзді медичних сестер України, м. Чернівці, 1999 рік

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА ДО ЕТИЧНОГО КОДЕКСУ МЕДИЧНОЇ СЕСТРИ УКРАЇНИ ЕТИЧНИЙ КОДЕКС МЕДИЧНОЇ СЕСТРИ УКРАЇНИ ЧАСТИНА 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

ЧАСТИНА 2. МЕДИЧНА СЕСТРА І ПАЦІЄНТ

Стаття 1. Медична сестра як особистість

Стаття 2. Медична сестра і право пацієнта на якісну медичну допомогу

Стаття 3. Професійна компетентність — головна умова сестринської діяльності

Стаття 4. Повага прав пацієнта, гуманне відношення до пацієнта

Стаття 5. Шанування людської гідності, потреб та цінностей пацієнта

Стаття 6. Перш за все — не нашкодь

Стаття 7. Медична сестра і право пацієнта на інформацію

Стаття 8. Медична сестра і право пацієнта на згоду щодо медичного втручання або відмови від нього

Стаття 9. Обов’язок зберігати професійну таємницю

Стаття 10. Медична сестра та помираючий хворий

Стаття 11. Медична сестра, як учасник наукових досліджень і навчального процесу

ЧАСТИНА 3. МЕДИЧНА СЕСТРА ТА її ПРОФЕСІЯ

Стаття 12. Повага до своєї професії

Стаття 13. Медична сестра і колеги

Стаття 14. Медична сестра та сумнівна медична практика

ЧАСТИНА 4. МЕДИЧНА СЕСТРА ТА СУСПІЛЬСТВО

Стаття 15. Моральна та правова відповідальність медичної сестри перед суспільством

Стаття 16. Підтримка сестринської справи

Стаття 17. Гарантії і захист законних прав медичної сестри

ЧАСТИНА 5. ПРОФЕСІЙНІ МЕДСЕСТРИНСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ

Стаття 18. Відповідальність професійних мед сестринських організацій

Стаття 19. Взаємозв’язок та співробітництво між професійними медсестринськими організаціями

ЧАСТИНА 6. ДІЯ ЕТИЧНОГО КОДЕКСУ МЕДИЧНОЇ СЕСТРИ

УКРАЇНИ. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЙОГО ПОРУШЕННЯ

ТА ПОРЯДОК ЙОГО ПЕРЕГЛЯДУ

Стаття 20. Дія Етичного Кодексу

Стаття 21. Відповідальність за порушення Етичного Кодексу

Стаття 22. Перегляд та тлумачення Етичного Кодексу

ПЕРЕДМОВА

Світова громадськість у всі часи надавала морально-етичному фактору в медицині великого значення. Видатні представники медичної професії завжди наголошували на гуманній сутності медицини, вимагали милосердя, чесного і самовідданого виконання медиками своїх професійних обов’язків згідно покликання і совісті.

У XX столітті сестринська діяльність формується у самостійну професію з власними функціональними обов’язками, методами та засобами їх виконання, які були закладені ще відомою сестринською клятвою Флоренс Найтінгейл. Ці функції вимагають конкретизації загальних моральних принципів і цінностей відповідно до умов праці медичних сестер.

Медсестра, яка починає працювати, керуючись моральними нормами поведінки, зобов’язується поліпшувати, підтримувати та відновлювати здоров’я, полегшувати страждання пацієнтів та запобігати хворобам.

Як громадянин, медсестра продовжує бути пов’язана моральними та законними нормами, які поділяються усіма іншими членами суспільства. Як особистість, медсестра має право вибирати спосіб життя відповідно до власних цінностей, особистої етики до тих пір, поки ці цінності не втратять якість догляду за пацієнтами.

Медсестри в клінічній практиці, освіті, адмініструванні та дослідженні поділяють загальну мету у підтриманні компетентної медичної допомоги та поліпшенні практики за хворими. Цей Кодекс має на меті забезпечити справедливий та відповідальний догляд за хворими, поважаючи незалежність та права пацієнта. Для тих, хто тільки починає прямувати в цій професії, цей Кодекс визначає основні моральні зобов’язання по догляду за пацієнтами і може служити джерелом для освіти та роздумів; для тих, хто має цю професію, Кодекс також служить основою для самооцінки та уважного перегляду своїх дій. Для тих, хто не належить до цієї професії, Кодекс може стати еталоном сподівань морально-етичної поведінки медсестер. Кодекс професійної етики медичних сестер України буде відігравати провідну роль для медсестер, які зустрічаються з етичними проблемами. Вірне розуміння цього документу при­веде до полегшення у вирішенні ситуацій при виконанні етичних проблем та буде сприяти запобіганню етичним порушенням.

Слід відзначити, що багато проблем або ситуацій, які вбачаються як етичні по своїй природі, — є насамперед проблемами непорозуміння, недостатком довіри або спробами вирішувати проблеми потаємно. Таким чином, існує необхідність відокремити етичні проблеми від проблем іншого виду. Кодекс включає різні етичні елементи. В ньому вживаються такі терміни: медсестрі “слід” або медсестра “повинна” для того, щоб відмітити різницю у моральних значеннях цих тверджень. Так, при вирішенні різних етичних ситуацій термін “слід” — означає віддати моральну перевагу в той час, як термін “повинна” означає — зобов’язана.

Кодекс професійної етики медичних сестер України складе­ний з урахуванням нових ідей, процесу формування медсестринської освіти в Україні. В Кодексі знайшли відображення ті особливості сучасної медицини, які пов’язані з науково-технічним прогресом (трансплантація органів, психофармакологія, медична генетика і втручання в репродуктивну сферу людини тощо). Отже, виник новий напрямок — біоетика, з яким медичні сестри ще мало обізнані.

Враховуючи безпосередньо ту важливу роль морально-етичних принципів, норм і цінностей у виконанні медичними сестрами своїх професійних обов’язків, непересічне значення етичних норм у стандартах якості роботи медичних сестер, а також гуманну функцію етичних норм у вирішенні проблем, пов’язаних з впровадженням сучасних наукових технологій у медсестринську практику, — вводиться в дію цей Кодекс професійної етики медичних сестер України.

У запропонованому Кодексі професійної етики медичних сестер України були використані наступні матеріали і документи:

ДОДАТОК №1

1.   Настанови, клятви; присяги та праці з історії світової медицини.

2.   Сучасні етико-нормативні документи міжнародних медичних організацій: Статус Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я (1946), Лісабонська Декларація про права пацієнта (1981, 1995), Європейський Кодекс медичної етики (1987), Венеціанська Декларація з медичної освіти (1991), Етичний Кодекс професійної етики Міжнародної Ради медсестер (1973), Етичний Кодекс Асоціації медичних сестер Канади (1997).

ЕТИЧНИЙ КОДЕКС МЕДИЧНОЇ СЕСТРИ УКРАЇНИ

Медичні сестри України приймають даний Етичний Кодекс, враховуючи велике значення морально-етичних норм в охороні здоров’я населення, важливу роль медичної сестри, як представника однієї із самих масових медичних професій в суспільстві, а також керуючись сучасними етико-нормативними документами міжнародних медичних організацій.

ЧАСТИНА 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

В житті і діяльності медичної сестри органічно поєднуються: високий професіоналізм, гуманність та милосердя, глибоке поняття громадського значення своєї роботи, комплексний всебічний догляд за пацієнтами і полегшення їх страждань, відновлення здоров’я і реабілітація, сприяння зміцненню здоров’я і попередженню захворювань, готовність цілком віддати себе обраній професії, навіть в самих тяжких умовах. Етичний Кодекс висвітлює моральний рівень медичної сестри, її світогляд, покликаний підвищувати престиж і авторитет сестринської професії в суспільстві, сприяти розвитку сестринської справи в Україні.

ЧАСТИНА 2. МЕДИЧНА СЕСТРА І ПАЦІЄНТ

СТАТТЯ 1. Медична сестра як особистість

Особистість медичної сестри — це органічний сплав високих моральних якостей, загальної освіченості, професійної ерудиції та майстерності. Медична сестра оберігає людське життя, починаючи з зачаття і ніколи, навіть під загрозою, не повинна використовувати медичні знання в збиток нормам гуманності. Етичною основою медичної сестри є гуманізм та милосердя, повага до невід’ємних прав людини і громадянина. Відновлення і покращання здоров’я пацієнта є для медичної сестри найвищою винагородою за її працю. У своїй діяльності медичні сестри України повинні керуватися міжнародними деклараціями про права людини, Конституцією і законами України, загальнолюдськими моральними цінностями, принципами і нормами професійної етики та духовними надбаннями нашої національної культури.

СТАТТЯ 2. Медична сестра і право пацієнта на якісну медичну допомогу

Кожна людина, яка звертається за медичною допомогою, має право не тільки на своєчасну і висококваліфіковану медичну допомогу, але й на чуйне, уважне відношення до себе медичної сестри, на її доброзичливість, правдивість, чесність, терпіння, безкорисливість, старанність і охайність. Щоб виправдати довіру своїх пацієнтів, медична сестра повинна працювати якісно, згідно професійним стандартам. Медична сестра в міру своєї компетенції повинна надавати невідкладну допомогу пацієнтам, хто б він не був: чоловік, жінка, дитина, стара людина, немовля чи той, хто помирає. Медична сестра несе моральну відповідальність за свою діяльність перед пацієнтом, колегами, суспільством.

СТАТТЯ 3. Професійна компетентність — головна умова сестринської діяльності

Медична сестра повинна завжди виконувати свої обов’язки професійно, згідно стандартам діяльності медичної сестри, визначеним Міністерством охорони здоров’я України. До професійних вимог належить: творче відношення до своїх обов’язків, уміння швидко орієнтуватися в інформації, вибрати з неї найнеобхідніше, безперервно удосконалювати свої спеціальні знання та навички, підвищувати свій культурний рівень. Медична сестра повинна бути компетентною у відношенні моральних і юридичних прав пацієнта. Медична сестра підтримує самі високі стандарти у сфері сестринської практики з урахуванням реальних ситуацій, керуючись вимогами законодавства України, принципами професійної етики. Медична сестра несе персональну відповідальність за виконання своїх професійних обов’язків.

СТАТТЯ 4. Повага прав пацієнта, гуманне відношення до пацієнта

Співчуття та повага до життя пацієнта є невід’ємною рисою в професії медичної сестри. Медична сестра повинна поважати права пацієнта на полегшення страждань, не має права сприяти самогубству хворого. Медична сестра повинна діяти в рамках своєї компетентності, щоб захистити права пацієнта, які були проголошені ВООЗ та Всесвітньою медичною асоціацією. Пацієнт має право на зручності у різному плані, які гарантують таємницю його індивідуальних особливостей при оглядах, діагностичних та лікувальних процедурах. Присутніми можуть бути тільки особи, необхідні для проведення медичних втручань. У виняткових і особливих ситуаціях діагностичні і лікувальні процедури, операційні втручання при невідкладному стані пацієнта можуть бути проведені всупереч волі уповноважених осіб. Медична сестра у таких випадках повинна керуватися невід’ємними правами людини, законами України та найвищими інтересами пацієнта.

СТАТТЯ 5. Шанування людської гідності, потреб та цінностей пацієнта

У роботі та поведінці медична сестра має бути взірцем високої культури, ввічливості, скромності та акуратності. Стосунки з пацієнтами мають бути такими, щоб максимально оберігати психіку хворого: чуйно та уважно ставитися до хворого, стримувати себе в різних ситуаціях, бути коректною при звертанні до пацієнта. Медична сестра не повинна принижувати гідність пацієнта при виконанні маніпуляцій. Медична сестра повинна поважати особисту гідність пацієнта, ставитись з повагою до його індивідуальних потреб і цінностей. Такі фактори, як раса пацієнта, релігійні погляди або відсутність таких, етнічне походження, соціальний або сімейний статус, сексуальна орієнтація, вік або стан здоров’я не повинні впливати на якісний медичний догляд. Медична сестра не має права втручатися без відома і волі пацієнта в його особисте життя, за виключенням тих випадків, коли це пов’язано виключно з професійною необхідністю. Сподівання та стиль життя пацієнта повинні бути відомі медсестрі для створення індивідуальних програм медсестринського догляду, які б співпадали з психологічними, соціальними, культурними, духовними та фізіологічними інтересами пацієнта.

СТАТТЯ 6. Перш за все — не нашкодь

Медична сестра постійно повинна пам’ятати виконання найдавнішого етичного принципу медицини: “передусім — не нашкодь!”, проявляючи максимальну уважність і обережність під час сестринських втручань і виконання медичних призначень. Виконуючи втручання, які можуть негативно вплинути на пацієнта, медична сестра повинна передбачити міри безпеки та профілактичні заходи по запобіганню ускладнень.

СТАТТЯ 7. Медична сестра і право пацієнта на інформацію

Медична сестра повинна поважати права пацієнта на отримання інформації про стан його здоров’я, про можливий ризик та переваги передбачуваних методів діагностики, лікування. Враховуючи те, що повідомлення про хворобу належить лікарю, медична сестра має моральне право інформувати пацієнта тільки після узгодження з лікарем, як член медичної бригади, обслуговуючий даного пацієнта. Медична сестра має право приховати від пацієнта професійну інформацію тільки в тому разі, якщо вона впевнена, що ця інформація нанесе йому серйозне ушкодження. Медична сестра повинна дотримуватися безпосереднього контакту з хворим. Говорячи про стан здоров’я пацієнту, необхідно дотримуватися такту і повної обережності. Медична сестра повинна вибирати варіанти пом’якшеного повідомлення про зміни в перебігу хвороби. Медична сестра повинна бути правдивою і чесною, поважати право пацієнта на отримання інформації про стан його здоров’я.

СТАТТЯ 8. Медична сестра і право пацієнта на згоду щодо медичного втручання або відмови від нього

Медична сестра повинна поважати право пацієнта чи його представника (коли вона має справу з дитиною або недієздатним психічно хворим) погоджуватись на медичне втручання або відмовитися від нього. Медична сестра повинна бути впевнена, що пацієнт погоджується або відмовляється добровільно та свідомо. Моральний і професійний обов’язок медичної сестри в міру своєї кваліфікованості роз’яснити пацієнту наслідки відмови від медичного втручання. Відмова пацієнта не повинна негативно впливати на відношення до нього медичних працівників. Пацієнт має право відмовитися від участі у науково-дослідній діяльності медичної сестри, а також у навчальних програмах медичних закладів. Для медичного втручання щодо неповнолітніх або недієздатних пацієнтів треба мати попередню згоду юридично уповноважених осіб (батьки, родичі, опікуни, адвокати).

СТАТТЯ 9. Обов’язок зберігати професійну таємницю

Медична таємниця має моральний та юридичний аспект. Медичні сестри не мають права розповсюджувати відомі їм при виконанні професійних обов’язків відомості про хворобу, інтимні та сімейні сторони життя пацієнта. За розповсюдження професійної таємниці медична сестра несе моральну та юридичну відповідальність. Медична сестра має право розкрити конфіденційну інформацію про пацієнта іншій особі тільки за зго­ди пацієнта. Всі відомості про пацієнта, що пов’язані із станом його здоров’я або особистого характеру зберігаються у таємниці, навіть після смерті пацієнта, якщо це не загрожує іншим людям. Вся інформація пацієнта повинна бути надійно захищена від сторонніх осіб Це стосується і біологічних матеріалів, взятих для лабораторних аналізів чи наукових досліджень організму пацієнта.

СТАТТЯ 10. Медична сестра та помираючий хворий

Медична сестра повинна володіти знаннями, уміннями та навичками в обсязі паліативної допомоги, що дає змогу помираючому полегшити страждання. Медична сестра повинна надати помираючому і його сім’ї психологічну підтримку. Пацієнт має право на гідну людині смерть, право на застосування всіх сучасних засобів, що зменшують передсмертні страждання, право скористатися морально-психологічною підтримкою сім’ї, родичів, друзів, співробітників, а також духовного служителя будь-якої релігійної віри. Евтаназія, тобто акт навмисного припинення життя пацієнта, зроблена по волі самого пацієнта чи на прохання його близьких, вважається неетичною. Медична сестра повинна з повагою відноситись до померлого пацієнта. При обробці тіла слід враховувати релігійні та культурні традиції. Медсестра зобов’язана поважати права громадян відносно патолого-анатомічних розтинів.

СТАТТЯ 11. Медична сестра як учасник наукових досліджень і навчального процесу

В справі самовдосконалення медичної сестри велике значення має участь медсестри в дослідницькій роботі, вивчення наукової, довідкової медичної літератури. Медична сестра повинна творчо підходити до своїх обов’язків, вміти швидко зорієнтуватися в великій кількості інформації, вибрати з неї головне та необхідне. В дослідницькій роботі з участю людини як об’єкта медична сестра повинна слідувати міжнародним документам по медичній етиці і законодавству України. Інтереси пацієнта як особистості для медичної сестри повинні бути вище інтересів суспільства та науки. Беручи участь в наукових дослідженнях, медична сестра повинна особливо захищати тих пацієнтів, які самі не в змозі про себе потурбуватися в зв’язку з тяжким станом, або якщо цей пацієнт — дитина.

ЧАСТИНА 3. МЕДИЧНА СЕСТРІ І її ПРОФЕСІЯ

СТАТТЯ 12. Повага до своєї професії

Професійний обов’язок медичної сестри щодо хворого, його родичів та колег по роботі — це комплекс дій, спрямованих на одужання хворого, а також поведінка медичної сестри в конкретній ситуації, які виникають у медичній практиці. Медична сестра повинна постійно контролювати свої дії, бути пунктуальною, дотримуватись правил особистої гігієни, підтримувати авторитет і репутацію своєї професії. Медична сестра повинна мати відповідну психологічну підготовку, вміти керувати собою і конкретними ситуаціями в практичній діяльності. Право і обов’язок медичної сестри — відстоювати свою моральну, економічну і професійну незалежність. Медична сестра несе особисту моральну відповідальність за впровадження, підтримання та покращання професійних стандартів сестринської справи. Інтимні стосунки з пацієнтом засуджуються медичною етикою. Поведінка медичної сестри не повинна бути прикладом негативного ставлення до свого здоров”я.

СТАТТЯ 13. Медична сестра і колеги

Медична сестра повинна поважати своїх вчителів. Для медсестри однією з необхідних умов є культура спілкування в колективі. Медична сестра повинна поважати колег, зважати на їх погляди, знання, досвід, переконання, бути уважною, чуйною, делікатною, справедливою у стосунках з своїми колегами. Медична сестра повинна допомагати колегам по професії в міру своїх знань і навичок. Високий професіоналізм медичної сестри є важливим моральним фактором товариських колегіальних взаємовідносин медичної сестри і лікаря. Медична сестра повинна точно і кваліфіковано проводити призначені лікарем сестринські втручання. Медична сестра повинна підтримувати авторитет колег серед пацієнтів та населення. У тих випадках, коли медична сестра стає свідком неправомірних чи помилкових дій колег, вона повинна стати на захист інтересів пацієнта шляхом зауваження, попередження, звернення до авторитетних спеціалістів і керівника медичного закладу. Медична сестра повинна поважати давню традицію своєї професії — надавати медичну допомогу колегам безвідплатно.

СТАТТЯ 14. Медична сестра та сумнівна медична практика

Медична сестра повинна знати правові норми, регулюючі сестринську справу, систему охорони здоров’я, дозволені законодавством методи лікування. Медична сестра повинна захищати інтереси пацієнта та суспільства, якщо вона виявила нелегальну, неетичну та некомпетентну медичну практику. В цьому разі медична сестра має право звернутись за підтримкою в державні органи охорони здоров’я, Асоціацію медичних сестер України.

ЧАСТИНА 4. МЕДИЧНА СЕСТРА ТА СУСПІЛЬСТВО

СТАТТЯ 15. Моральна та правова відповідальність медичної сестри перед суспільством

Медичній сестрі довіряють турботу про здоров’я і життя громадян. Суспільство вимагає, щоб медичні сестри чесно ставились до цієї почесної і важливої справи, з почуттям високої відповідальності виконували свій обов’язок, підвищували свої професійні знання. Медична сестра зобов’язана відповідати за всі упущення, які сталися внаслідок недбайливості, злочинної байдужості, умисного зловживання. Моральний обов’язок медичної сестри піклуватися про доступність і високу якість сестринської допомоги населенню. Медична сестра повинна брати активну участь в медико-санітарній освіті населення. Медична сестра повинна допомагати в удосконаленні методів боротьби з хворобами, попереджувати пацієнтів, органи влади та суспільство в цілому про екологічну небезпеку, вносити свій вагомий вклад в організацію рятувальних служб.

СТАТТЯ 16. Підтримка сестринської справи

Моральний обов’язок медичної сестри є всебічне сприяння розвитку реформи сестринської справи в Україні. Медична сестра повинна підтримувати незалежність, цілісність сестринської справи, її автономію, привертати увагу суспільства та засобів масової інформації до потреб, досягнень та недоліків сестринської справи. Медична сестра повинна захищати суспільство від невірної інформації про сестринську справу. Самореклама несумісна з медичною етикою.

СТАТТЯ 17. Гарантії і захист законних прав медичної сестри

Медична сестра має право законного захисту почуття власної гідності, фізичної незайманості і право на допомогу при виконанні своїх професійних обов’язків як в мирний, так і в військовий час. Рівень життя медичної сестри повинен відповідати статуту її професії. Розмір гонорару, визначений приватно практикуючою сестрою, повинен відповідати об’єму та якості наданої медсестринської допомоги, ступенем її компетентності з врахуванням особливих обставин в кожному конкретному випадку.

Безвідплатна допомога пацієнтам з тяжким матеріальним становищем етично схвалюється. Медичних сестер не можна змушувати працювати в несприятливих умовах. Забезпечення умов професійної діяльності медичних сестер повинно відповідати вимогам охорони праці.

ЧАСТИНА 5 ПРОФЕСІЙНІ МЕДСЕСТРИНСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ

СТАТТЯ 18. Відповідальність професійних медсестринських організацій

Професійні медсестринські організації відповідають за роз’яснення та підтримання етичної поведінки медичної сестри. Виконання цих завдань потребує того, щоб професійні медсестринські організації залишались чутливими до прав, потреб та законних інтересів пацієнтів та медсестер.

СТАТТЯ 19. Взаємозв’язок та співробітництво між професійними медсестринськими організаціями

Асоціація медсестер України може створювати по всій Україні свої осередки. Встановлення зв’язку та співробітництва між Асоціацією медсестер України, її територіальними філіями (осередками) та іншими організаціями медсестер є невід’ємним кроком в напрямку забезпечення етичної поведінки медичних сестер.

Діяльність професійних осередків Асоціації медсестер повинна в усі часи відображати первинну турботу про якісний догляд за пацієнтом.

ЧАСТИНА 0. ДІЯ ЕТИЧНОГО КОДЕКСУ МЕДИЧНОЇ СЕСТРИ УКРАЇНИ. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЙОГО ПОРУШЕННЯ ТА ПОРЯДОК ЙОГО ПЕРЕГЛЯДУ

СТАТТЯ 20. Дія Етичного Кодексу

Вимоги Кодексу обов’язкові для усіх медичних сестер України. Лікарі та медичні сестри, які викладають в медичних училищах, коледжах та на медсестринських факультетах медичних вузів, повинні ознайомити студентів з Етичним Кодексом медичних сестер України. Лікарі та медичні сестри, які викладають в навчальних закладах, своєю поведінкою повинні подавати приклад студентам.

СТАТТЯ 21. Відповідальність за порушення Етичного Кодексу

Медичні сестри несуть відповідальність за порушення Етичного Кодексу медичної сестри України. За порушення етичних норм Кодексу до членів Асоціації медичних сестер України можуть бути застосовані наступні стягнення:

1)    зауваження;

2)    попередження про неповну професійну ВІДПОВІДНІСТЬ;

3)    припинення членства в Асоціації на строк до 1 року;

4)    повідомлення в місцеві та центральні керівні органи охорони здоров’я про факти порушення Етичного Кодексу.

СТАТТЯ 22. Перегляд та тлумачення Етичного Кодексу

Зміна обставин потребує постійного перегляду цього Кодексу. Додатки до Кодексу можуть бути необхідними для того, щоб знайти шлях у вирішенні особливої ситуації.

Право перегляду Етичного Кодексу медичних сестер України та тлумачення його окремих положень належить Міністерству охорони здоров’я України по узгодженню з Асоціацією медичних сестер України.

Клятва Флоренс Найтінгейл

Перед Богом і перед обличчям зібрання я урочисто обіцяю вести життя, сповнене чистотою, і чесно виконувати свої професійні обов’язки.

Я буду утримуватись від усього отруйного та шкідливого і ніколи свідомо не використаю і не призначу ліків, які можуть завдати шкоди.

Я зроблю все, що у моїх силах, щоб підтримувати і підвищувати рівень моєї професії Я буду зберігати у таємниці всю особисту інформацію, яка опиниться у моєму розпорядженні під час роботи з пацієнтами та їх родичами.

Я буду віддано допомагати лікарю в його роботі і присвячу себе невтомному піклуванню про благополуччя всіх доручених моїй турботі.

Етичний Кодекс професійної етики Міжнародної Ради Медсестер.

На медсестру покладені чотири основні обов’язки: зберігати здоров’я, запобігати захворюванням, відновлювати здоров’я та полегшувати страждання.

Потреба в роботі медсестри універсальна. Сестринська справа передбачає повагу до життя, гідності і прав людини. Вона не має обмежень за національними або расовими ознаками, за ознаками віросповідання, кольору шкіри, віку, статі, політичного або соціального стану.

Медсестри надають медичну допомогу окремим особам, сім’ям і спільнотам та координують свою діяльність з роботою інших груп.

МЕДСЕСТРА І ПАЦІЄНТИ

Основну відповідальність медсестра несе перед тими, хто має потребу в її допомозі. Надаючи допомогу, медсестра намагається створити атмосферу чемного відношення до цінностей, звичаїв і духовних переконань пацієнтів. Медсестра зберігає отриману конфіденційну особисту інформацію і ділиться нею з великою обережністю.

МЕДСЕСТРА І ПРАКТИКА

На медсестрі лежить особиста відповідальність за здійснення сестринської справи на практиці і за постійне удосконалення кваліфікації. Медсестра намагається виконувати роботу на самому високому рівні, можливому в даній ситуації. Медсестра приймає виважені рішення про особисту компетенцію, даючи і беручи на себе доручення. Виконуючи професійні обов’язки, медсестра повинна постійно вести себе так, щоб не підірвати довіру до професії.

МЕДСЕСТРА І СУСПІЛЬСТВО

Медсестра, як і інші громадяни, несе відповідальність за здійснення і підтримку заходів, спрямованих на задоволення суспільних запитів в галузі охорони здоров’я.

МЕДСЕСТРА І СПІВРОБІТНИКИ

Медсестра підтримує стосунки співробітництва з іншими медсестрами і з тими, з ким їй доводиться працювати в інших галузях. Медсестра приймає необхідні заходи для безпеки пацієнта, якщо його стану існує загроза з боку працівників або інших людей.

МЕДСЕСТРА І її ПРОФЕСІЯ

Медсестра виконує головну роль у визначенні і втіленні бажа­них стандартів сестринської практики і спеціальної освіти. Медсестра бере активну участь в розвитку професійних знань. Медсес­тра, працюючи в професійній організації, бере участь в розробці і забезпеченні справедливих соціальних і економічних умов праці.

1.4. Міжнародний Кодекс Медичної Етики

Прийнятий 5-ою Генеральною Всесвітньою Медичною асоціацією (Лондон, Великобританія, жовтень 1949 p.), доповнений 22-ою Всесвітньою Медичною Асамблеєю (Сідней, Австралія, серпень 1968 р.) і 35-ою Всесвітньою Медичною Асамб­леєю (Венеція, жовтень 1983 p.).

1.5. Декларація про захист прав пацієнтів в Європі (основні положення)

Прийнята в 1994 році Європейським Регіональним Бюро Всесвітньої Організації Охорони Здоров ‘я

1. Права людини та цінності в області охорони здоров’я

1.1. Кожен має право на повагу до його особистості як людини.

1.2. Кожен має право на фізичну та психічну недоторканість.

1.3. Кожен має право на повагу до його приватного життя.

1.4. Кожен має право на особисту мораль, культурні цінності, повагу до релігійних та філософських переконань.

2. Інформація

2.1. Інформація про діяльність служб охорони здоров’я має бути доступною кожному.

2.2. Пацієнти мають право на повну інформованість стосовно їхнього стану здоров’я, запропонованих медичних процедур з можливим ризиком та користю кожної процедури, а також стосовно діагнозу, прогнозу та мети лікування.

2.3. Інформація може бути прихована від пацієнта тільки тоді, коли вона може завдати серйозної шкоди.

2.4. При надходженні в заклад охорони здоров’я пацієнт має право отримати відомості про професійний статус осіб, які надають медичну допомогу, здійснюють догляд за ним, та про правила, яких він повинен дотримуватись під час свого лікування.

2.5. Пацієнту повинна надаватися можливість звертатись із запитом та отримувати письмовий короткий виклад його діагнозу, лікування та догляду при виписці із лікувального закладу.

3. Згода

3.1.Усвідомлена згода пацієнта є передумовою будь-якого медичного втручання.

3.2.Пацієнт має право відмовитись від медичного втручання, але слід йому пояснити значення цієї відмови.

3.3.Коли медичне втручання термінове, воно може бути здійснене без згоди особи.

3.4.Усвідомлена згода пацієнта необхідна для участі його при навчанні клінічній практиці.

3.5.Усвідомлена згода пацієнта є передумовою для участі його в наукових дослідженнях.

4. Нерозголошення та зберігання таємниць

4.1.Вся інформація у відношенні до стану здоров’я пацієнта, медичних обставин, діагнозу, прогнозу, лікування повинна зберігатись у таємниці, навіть після смерті хворого.

4.2.Пацієнт має право ознайомитись із медичними матеріалами та записами стосовно його діагнозу, лікування та догляду і отримати копії цих документів.

4.3.Пацієнт має право вимагати виправлення, закреслення, по яснення особистих та медичних даних, які є неточними, неповними, не відповідають сьогоденню чи не мають відно­шення до діагнозу, мети лікування та догляду.

4.4.Пацієнти, які госпіталізовані в заклади охорони здоров’я, мають право на гарантію збереження таємниці, особливо, коли особи, які надають медичну допомогу, пропонують їм індивідуальний догляд та лікування.

5. Догляд та лікування

5.1. Кожен має право отримати таку медичну допомогу, яка відповідала б його потребам в охороні здоров’я, включаючи профілактичну допомогу та заходи зі зміцнення здоров’я. Медичні послуги повинні бути доступні всім однаковою мірою без встановлення розмежування.

5.2. Пацієнти мають право на високоякісну та водночас гуманну по відношенню до особи медичну допомогу.

5.3. Пацієнти мають право вибирати та змінювати свого лікаря чи іншу особу, яка надає медичну допомогу, або медичний заклад при умові, що це вкладається в рамки діючої системи охорони здоров’я.

5.4. Пацієнти мають право на сестринську допомогу, яка надається людині, її родичам, друзям чи знайомим. Це дозволяє пацієнтам, інвалідам знаходитись вдома та економити свої кошти. Незважаючи на те, що в такому разі професійна допомога не потрібна, сестри можуть запрошуватись час від часу для поради чи консультацій з приводу догляду. Цей вид заохочує до турботливих взаємовідносин між людьми в суспільстві.

Повага та захист прав пацієнта

Права пацієнта та їх забезпечення

Перелік наказів Міністерства охорони здоров’я України, які регламентують діяльність медичної сестри терапевтичного відділення.

Наказ №120 – СНІД; наказ № 415 – додаток до наказу про СПІД

№ 408 – профілактика вірусного гепатиту

№ 720 – асептика, антисептика

СанПіН 5179-90 – санітарно-гігієнічні стандарти

ГСТ 42-21-2-85 – галузевий стандарт

№ 288 – внутрішньолікарняна інфекція

№ 654 – негайне повідомлення (особо небезпечні інфекції)

№ 334 – утилізація одноразового матеріалу

№ 245 – споживання спирту

№ 344 – отруйні та сильнодіючі речовини

№ 747 – витрата засобів медичного призначення

№ 349 – утилізація медичних засобів.

Структура і функції терапевтичного стаціонару

Терапевтичне відділення – одне із  функціональних підрозділів лікарні, в якому проводиться консервативне лікування хворих з різними захворюваннями внутрішніх органів. Сучасні терапевтичні відділення здебільшого диференційовані, тобто мають вузькоспеціалізований профіль.

Поряд з загальнотерапевтичними існує мережа спеціалізованих відділень – кардіологічні, гастроентерологічні, пульмонологічні та ін.

В структуру загального або спеціалізованого терапевтичного відділення входять палати для розміщення хворих, ординаторська, кабінет старшої медичної сестри, пост палатної медсестри, маніпуляційна, процедурні кабінети, їдальня, ванна, кімната з душем, санвузол.

Інтер’єр відділення повинен мати відповідне художньо-естетичне оформлення – доцільне розміщення художніх картин, фото шпалер із зображеннями пейзажів, натюрмортів витриманих у спокійній кольоровій гамі. Допускається вирощування невеликої кількості кімнатних рослин. На стінах повинна бути розміщена інформація для хворих: розклад дня, санітарно-гігієнічний режим, профілактичні поради.

Структура та функції приймального відділення.

До функцій приймального відділення входить прийом, реєстрація, санітарно-гігієнічна обробка, транспортування хворих у профільне відділення. Також здійснюється первинне медичне обстеження хворих і надання невідкладної медичної допомоги, заповнюється відповідна медична документація.

Централізований тип використовується у багатопрофільних неінфекційних лікарнях, коли приймальне відділення розміщується на території лікарні у окремому, ізольованому від інших відділень корпусі.

Децентралізований тип – відділення, які формуються у структурі кожного профільного відділення лікарні.

До складу прийомного відділення входять кабінети прийому і реєстрації хворих, кабінет лікаря, ізолятор, санпропускник, процедурний кабінет.

У реєстраційному кабінеті – прийом і реєстрація хворих, заповнення медичної документації.

У оглядових кабінетах – лікарняний огляд, антропометричні дослідження, надання невідкладної допомоги.

У санпропускнику – загальна та спеціальна санітарна обробка хворих перед їх транспортування до стаціонару.

Основні обов’язки медичної сестри основних підрозділів терапевтичного стаціонару.

1.  Своєчасне і кваліфіковане виконання лікарських призначень.

2.  Забезпечення заходів загального догляду за хворими: контроль лікарняного, санітарно-гігієнічного та лікувально-охоронного режимів.

3.  Виконання спеціальних маніпуляцій і процедур згідно з призначенням лікаря і за терміновими показаннями – роздача ліків, проведення ін’єкцій, застосування банок, гірчичників, компресів, постановка газовідвідної трубки, очисної та сифонної клізми, кало- і сечоприймача, промивання шлунку, катетеризація сечового міхура.

4.  Термометрія та її реєстрація.

5.  Забезпечення дієтичним харчуванням хворих, контроль продуктових передач, оформлення порціонника на дієтичне харчування.

6.  Підготовка хворих до інструментально- діагностичних і рентгенологічних досліджень.

7.  Годування важкохворих через рот або гастростому.

8.  Збирання фізіологічних та патологічних виділень (сеча, кал, харкотиння, блювотні маси), а також нашарувань на слизових оболонках, для лабораторних досліджень.

9.  Участь і контроль у здійснені заходів особистої гігієни хворих, переміна натільної білизни, гігієна постелі, місць і об’єктів загального користування – санітарні вузли, маніпуляційні.

10.                     Участь у транспортування важкохворих у відділення та в процедурні і діагностичні кабінети.

11.                    Визначення стану здоров’я хворого за допомогою дослідження пульсу, дихання, АТ, реакції зіниць на світло, рогівкового рефлексу. Надання, у разі потреби, невідкладної допомоги.

12.                    Діагностика ознак клінічної смерті і проведення реанімаційних заходів – штучного дихання та непрямого масажу серця.

13.                    Участь в обходах лікаря, реєстрація його призначень, виписка медикаментів.

14.                    Ведення медичної документації.

15.                    Санітарно-освітня робота.

Основні правила зберігання медикаментозних препаратів та інструментарію.

Існує чітко регламентований порядок забезпечення ліками хворого, він складається із кількох послідовних етапів:

1.  призначення лікарем хворому необхідних ліків.

2.  запис лікарем в історію хвороби і в лист лікарських призначень з визначенням доз і методів їх застосування.

3.  заповнення палатною (постовою) медсестрою замовлення на необхідні ліки і передача його старший медсестрі відділення.

4.  формування загального замовлення по відділенню і відправлення його старшою медсестрою до аптеки та отримання відповідних ліків.

5.  отримання ліків постовою медсестрою від старшої медсестри.

6.  доставка палатною медсестрою ліків хворому.

В залежності від фармакологічних особливостей ліків, на посту вони зберігаються у різних умовах.

Лікарські засоби з обмеженим терміном придатності (мікстури, настої, відвари, вакцини, очні краплі) зберігають у холодильнику.

Медсестра повинна стежити за терміном зберігання ліків. Вона повинна перевіряти аптечні етикетки, на яких зазначені терміни зберігання кожного ліку.

–      настої і відвари зберігаються у холодильнику до 3-х діб

–      мікстури – до 5-ти діб

–      очні краплі – до 3-х діб

–      розчин пеніциліну для ін’єкцій – до 1 доби

–      стерильні розчини у флаконах – до 10 діб

–      таблетовані та порошкоподібні форми – у спец. шафах на відповідних полицях

–      ампульні препарати – в металічних шафах з маркіруванням за їх механізмом дії на організм.

Для зберігання отруйних та наркотичних засобів (група А) та сильнодіючих препаратів (група Б) використовують спеціальні шафи, які мають відповідні відділи. На внутрішній частині дверцят, які повинні закриватися на ключ, розміщують перелік препаратів, які знаходяться у шафі. Ключ знаходиться у постової медсестри і передається по зміні під розписку. Також передаються дані стосовно кількості використаних і невикористаних наркотичних ті сильнодіючих засобів – на посту ведеться книга обліку цих речовин, яка повинна бути прошнурованою і пронумерованою. Книгу підписує головний лікар і скріплює печаткою лікувальної установи.

Моральні якості медичного працівника:

1. Морально-вольові – співчуття, доброзичливість, совість, щирість, оптимізм, чесність, самовідданість, працелюбність, терпіння, ввічливість, уважність, ніжність, лагідність, мужність, рішучість, скромність, принциповість, почуття власної гідності, ініціативність, дисциплінованість, вимогливість до себе та інших.

2. Естетичні – акуратність, охайність, потяг до краси, непримирення до огидного і “сірості” в побуті, прагнення покращити умови, в яких перебуває хворий.

3.Інтелектуально-пізнавальні – ерудованість, спостережливість, логічність, прагнення пізнати сутність явища, систематичне підвищення рівня професійних знань і кваліфікації, вміння бути уважним співрозмовником, комунікабельним у спілкуванні з пацієнтами та їх родичами, здатність осмислювати отриману інформацію з виділенням головного й ефективно використовувати її в лікувально-профілактичному процесі. Вищевказані позитивні якості прикрашають кожну людину, але що стосується медика, то це його професійні якості. Так, слюсар чи тракторист може проявити ніжність і ласку, в основному, в позаслужбовій обстановці, а для медичної сестри це невід’ємні службові якості.

Зупинимось на найважливіших рисах особистості медика. Передусім він повинен бути спостережливим. Люди суттєво відрізняються між собою щодо спрямованості спостережливості. Одні добре помічають усе, що належить до неживих предметів, інші краще бачать особливості внутрішнього світу людини, її душевний  стан, переживання, потреби, надії, страхи тощо. Для професійної діяльності медика необхідно розвивати в собі обидва види спостережливості, він повинен помічати, що відбувається в душі людини, розуміти її внутрішній стан, відгадувати думки. Принципи медичної деонтології вимагають, щоб дані спостереження за хворим були глибоко осмисленими і стали переконливими. Таким чином, важливим психологічним принципом медичної деонтології є єдність професійної спостережливості, усвідомлення сутності явища і переконання у своїй правоті.

Суттєвим психологічним аспектом медичної деонтології є емоційне “зафарбування” отриманої й осмисленої інформації. Медичний працівник повинен відчувати біль і переживання іншої людини як свої власні. Це допоможе зрозуміти стан хворого і розділити з ним його переживання, що має велике значення для хворого. Адже для будь-якої людини дуже важливо, щоб її зрозуміли.

Важливою особливістю професії медика є гуманізм. Він випливає із самої сутності професії, бо не можна любити професію медика, не люблячи людину.

Однією з головних моральних якостей медика є милосердя. Хворий вбачає в медичній сестрі помічника лікаря і ставить особливі вимоги саме до особистості медичної сестри, шукає в ній передусім риси доброти, співчуття, милосердя. Ось чому був абсолютно правим відомий російський хірург М. Петров, який стверджував, що медичних сестер потрібно вибирати серед жінок, у душі яких горить вогонь безкорисливої любові до своєї справи і людей. Сутність цієї професії – це повсякчасне втілення милосердя.

Гуманізм і милосердя базуються на доброті. Медична деонтологія вимагає від медика бути добрим до хворих, його родичів і близьких. Проте бути добрим не означає бути “добреньким”. Якщо медична сестра бачить, що хворий порушує необхідний режим або відвідувачі провокують пацієнта на його порушення, потрібно тактовно, але рішуче заборонити такі дії. Інакше такого роду “доброта” може призвести до погіршення стану хворого.

Доброта, гуманізм і милосердя медика повинні органічно поєднуватись з рішучістю і принциповістю, делікатністю і тактовністю. Делікатність і тактовність є проявом внутрішньої інтелігентності людини, яка досягається вихованням. Виховання – це не лише гарні манери, це поняття більш глибоке. Виховання передусім формує внутрішню інтелігентність людини, що включає повагу до людей, уміння встановити з ними контакти.

Інтелігентність визначається не тільки рівнем освіти, а передусім вихованням. Медична сестра за будь-яких умов повинна проявляти самовідданість і чесність у роботі. Совість – це “внутрішній суддя” вчинків людини. Моральний критерій совісті тісно пов’язаний з розумінням людиною сутності добра і зла, обов’язку та іншими моральними категоріями. Значення совісті в роботі медика є надзвичайно великим. Як би добре не був поставлений контроль, неможливо прослідкувати за кожним кроком медичної сестри. Лише совість і почуття обов’язку не дозволять халатно ставитись до своїх обов’язків.

Скромність і акуратність повинні бути і в стилі поведінки, і в зовнішньому вигляді сестри. Надмірний “шик” в одязі та косметиці мимовільно викликає у хворих запитання: “Невже вона, так зайнята собою, буде турбуватись про нас?” Але, дивлячись на недбало одягнену, нечепурну сестру, вони також думають: “Якщо вона і про себе не турбується, то як буде допомагати нам?” Відповідний стиль одягу і поведінки створює належний імідж медика, який повинен психотерапевтично діяти на хворого і допомагати його одужанню.

Ввічливість і увага відносно хворого – це не лише правила етикету. Неввічливе, а тим більше презирливе чи огидливе ставлення до хворого, фамільярність травмують його психіку, що негативно впливає на перебіг недуги.

Невід’ємною частиною діяльності медика є оптимізм. Медику доводиться брати участь у лікуванні дуже важких хворих. Необхідно всіляко переконувати їх у сприятливому результаті. А для цього потрібно самому бути оптимістом, вірити в успіх і різними засобами добиватись його.

Мужність – це властивість не боятись труднощів у роботі, не ухилятись від відповідальності. Мужність повинна поєднуватись з рішучістю. Інколи в медичній практиці доводиться ризикувати. Але частка ризику повинна бути адекватною обставинам. У лікувальній роботі ризик дозволений лише в межах наявних знань і досвіду. Його не можна допускати за рахунок здоров’я і життя хворих.

У професії медичної сестри важливу роль відіграє її власне психічне здоров’я. Сестри з неврівноваженою психікою не можуть належним чином переносити всі психоемоційні навантаження, пов’язані з професією, що вимагає розвинутої здатності до пристосування. При виконанні службових обов’язків медична сестра завжди повинна проявляти високий професіоналізм і адекватну тактовну поведінку, яка відповідає конкретним обставинам. Лише та сестра по-справжньому розумітиме хворих і буде ефективним цілителем, яка сама є здоровою й уміє слідкувати за власним здоров’ям.

Основними правилами медичної деонтології є:

1. Єдність знань принципів медичної деонтології і застосування їх у практичній діяльності.

Помічайте і сприймайте все, що відбувається з хворим. Вислуховуючи хворого, необхідно дати йому можливість виговоритись, це найкраще розкриває суттєві сторони внутрішньої картини його захворювання і душевний стан, а також викликає ефект катарсису, тобто душевного полегшення. Разом із тим, говорити хворому потрібно лише те, що можна і доцільно йому знати. Забороняється розголошувати медичну таємницю.

За будь-яких обставин хворого необхідно морально підтримувати, вселяти й укріплювати його віру у видужання. Після спілкування з хворим йому повинно стати краще. Не повідомляйте хворому про свої побоювання. Завжди демонструйте свою впевненість. У роботі із хворим демонструйте впевненість у своїх діях і виборі тактики, не проявляйте вагання. Сумніви та нерішучість викликають стан недовіри хворого. Слід пам’ятати, що сумніви і нерішучість передаються частіше не словами, а невербальними засобами спілкування (поза, міміка, жести, сила і тембр голосу, погляд тощо). Завжди потрібно володіти собою і контролювати свій емоційний стан при проведенні маніпуляцій (внутрішньовенних ін’єкцій, зондування та ін). Якщо хворий відчує сумніви і нерішучість медсестри, він, здебільшого, не зможе спокійно переносити процедури, що суттєво підвищить ризик невдачі.

2. Завжди підтримуйте авторитет своїх колег, ні за яких обставин не критикуйте перед хворим їх дії.

При після ін’єкційному тромбуванні вен, ранніх ознаках загрози пролежнів, незначних опіках від гірчичників чи грілки тощо не акцентуйте увагу хворих на бездарності, неуважності й непрофесіоналізмі своїх колег. Нерідко у цьому винні не вони, а особливості організму. Проте необхідно негайно повідомити лікуючого лікаря, щоб вчасно усунути наслідки і попередити повторення цих небажаних явищ.

Медична сестра працює в колективі. Одним з її професійних обов’язків є дотримання норм субординації. Сестра повинна виконувати всі вказівки лікаря і, разом з тим, повідомляти йому результати свого спостереження за хворим. Адже вона більше часу спілкується з хворим і може помітити те, чого лікар на обході не бачить, бо пацієнт не скаржиться йому або сам не звертає уваги на деякі особливості свого захворювання. У цьому відношенні сестра є не лише виконавцем призначень лікаря, але й “шостим органом сприймання” лікаря.

Лікар і медична сестра виконують спільну роботу, спрямовану на покращання здоров’я хворого. Медична сестра повинна дбати про свій авторитет і підтримувати авторитет лікаря. Згідно з субординацією, санітари підпорядковуються медсестрам. Медична сестра повинна особистим прикладом вчити молодший медперсонал дотримуватись норм деонтології.

3. Спілкування з хворим є могутнім засобом психологічного впливу на його стан. При захворюванні потреба у душевному підбадьорливому спілкуванні здебільшого зростає, лише у важких випадках спілкування обтяжує хворого і він уникає його. Необхідно уважно слухати хворого, відповідати на його запитання або коментувати його думки чітко, переконливо і професійно. У цьому випадку потрібно дотримуватись принципу “Слово – срібло, мовчання – золото, а слухання – діамант” (І. Харді). Хворі насторожено сприймають слова і невербальні засоби спілкування медиків. Кожне слово, жест, погляд медичної сестри по-різному тлумачиться хворим, що залежить від особливостей його характеру, фізичного і психічного стану, установки і ступеня медичної обізнаності.

Тому завжди потрібно пам’ятати про можливість ятрогенії, тобто погіршення стану хворого, зумовленого необережною інформацією чи дією. Необхідно пам’ятати, що внаслідок самої недуги у значної кількості хворих мають місце прояви псевдоятрогенних переживань. Псевдоятрогенія – це уявне перебільшення неприємностей, пов’язаних із хворобою. У цьому відношенні необережно сказане слово може різко погіршити його стан, “рана, нанесена ножем, загоїться, а спричинена словом – ніколи”. Негативний вплив на хворого, викликаний неправильним стилем роботи медичної сестри, особливостями її особистості, нетактовністю, називають “сороригенними психічними шкідливостями”. Якщо негативну ятрогенну дію на хворого частіше чинять лікарі (їх слова для хворого більш авторитетні), то сороригенний вплив більш характерний для діяльності медичної сестри. Щоб розрядити обстановку і підбадьорити хворого, інколи варто тактовно пожартувати, внести в розмову доцільну дозу гумору. Проте потрібно знати, що не всі хворі (особливо важкі) сприймають жарти. Навіть коли хворий сприймає гумор, потрібно завжди дотримуватись принципу: “Сміятись разом із хворим, але ніколи не сміятись над ним”. Почуття міри особливо стосується порад. Медична сестра значно більше часу проводить з хворими. Природно, що вони нерідко звертаються до неї з проханням дати певну пораду. Сестра може висловити свій власний погляд, але при найменших сумнівах потрібно рекомендувати хворому звернутись до лікаря. Особливого такту і делікатності потребують випадки, коли хворий просить поради, яка стосується сім’ї та побуту особистого життя. В особистому житті людина повинна розібратись сама.

4. Існують певний порядок і режим для хворого, а не хворий для порядку і режиму. Загальні засади встановленого режиму і порядку повинні виконуватись. Але не можна допускати надмірного формалізму. Якщо хворий внаслідок якоїсь причини не спав практично всю ніч і заснув під ранок, недоцільно будити його о 6 год для вимірювання температури. Якщо пацієнту призначено снодійний засіб, а він заснув без нього, то безглуздо будити його, щоб дати прийняти снодійний препарат. У будь-якій роботі потрібно проявляти здоровий глузд, а не “голий” формалізм. Це один з головних принципів медичної деонтології.

5. У медичних працівників мають місце прояви професійної деформації, викликані характером професії. Спочатку ці зміни незначні, але потім вони стають невід’ємною частиною характеру і стилю поведінки людини. Медична сестра постійно бачить страждання людей. З часом вона може до них звикнути і не звертати на них увагу. Наприклад, у загальній палаті помирає хворий. Медична сестра звикає до проявів агонії, а на інших хворих це справляє надто гнітюче враження. Такого хворого необхідно помістити в окрему палату, або хоча б відгородити його ширмою.

Для медичної сестри виконання будь-яких маніпуляцій і процедур є звичною справою. А для хворих значна їх кількість є дуже неприємними (наприклад, дуоденальне зондування). Очікування неприємності здебільшого суб’єктивно переноситься важче, ніж сама неприємність. Ось чому, відповідно до одного з принципів медичної деонтології, неприємні процедури і маніпуляції бажано виконувати якнайшвидше після призначення лікаря, щоб скоротити хворому час очікування. При виконанні будь-якого призначення медична сестра повинна чітко уявити себе або своїх близьких на місці хворого. Це дійовий засіб профілактики проявів професійної деформації. Потрібно постійно виражати почуття емпатії – сприймати, розуміти і співпереживати стан іншої людини, що є необхідною професійною рисою медика.

6. В усьому дотримуйтесь розумної міри. Медична сестра повинна завжди бути приязною з хворими. Але важливо, щоб ця приязнь не переходила у фамільярність, уважність до хворих у настирливість і стурбованість. Або, навпаки, приділяти більше уваги хворим, які її дійсно потребують. Інакше з’являється думка, що вони нікому не потрібні, або їх стан безнадійний, а тому ніхто на них уваги не звертає. Медик не має права демонструвати, що стан хворого безнадійний. Яким би у нього не був душевний стан, на роботі він повинен бути врівноваженим, бадьорим, логічним і рішучим.

Важливо, щоб медична сестра інтуїтивно відчувала душевний стан хворого й адекватно діяла на нього за допомогою “масок”. В одній ситуації потрібно продемонструвати турботливість і ласку, в інших – суворість і рішучість. Користуватись “масками”, які визначають стиль поведінки, в кожному конкретному випадку потрібно адекватно, щиро, але надмірно не переграючи роль лагідної, податливої особи чи неприступного суворого охоронця порядку.

7. Передусім будьте Людиною. Життєвим девізом медичної сестри є :“Бути Людиною серед людей” (М. Пирогов). Людяність і людські стосунки є обов’язковими компонентами психологічного портрету медика. Перш за все потрібно, за будь-яких обставин, бути саме Людиною, відтак – медиком, а потім фахівцем (старшою, операційною, перев’язувальною, маніпуляційною, змінною, постовою медсестрою тощо). Будь-яка спеціальність, а особливо медика, – це, насамперед, реалізація внутрішнього потягу та здібностей, що потенціюють ся набутими знаннями й уміннями та високою моральністю. М едик повинен служити хворим людям і медицині, а не дбати передусім про матеріальні вигоди, гонорари, хабарі. Мірилом людяності людини є її совість.

8. Будьте психологом, розумійте психологію хворого. Ставтесь до нього саме як до хворої людини, в якої психіка змінена недугою. Дотримання принципів медичної деонтології вимагає знань основ загальної та медичної психології. Необхідно чітко уявляти і розуміти, що психічний стан хворого змінений внаслідок переживання ним свого захворювання, яке є індивідуальним для кожного хворого.

Наприклад, деяких недосвідчених медсестер може виводити із стану внутрішньої рівноваги те, що хворий вередує, вимагає підвищеної уваги, ласки, що його нерідко потрібно вмовляти, що він вночі боїться залишитись наодинці, демонструє свій егоїзм тощо. Крім цього, хвороба астенізує нервову систему, що супроводжується тимчасовим функціональним псевдорегресом психіки з переважанням примітивних емоційно-поведінкових реакцій нижчого порядку. Необхідно це все глибоко усвідомити, сприймати як реальність і бути до цього морально готовим. Потрібно розуміти, що дані прояви згладжуються в міру одужання хворих, підтримувати віру хворого в успіх лікування, відволікати його увагу від примх і підбадьорювати. У випадках, коли ступінь проявів примх не відповідає дійсному стану недуги і хворий починає зловживати своїм становищем, необхідно його делікатно, але твердо і рішуче поставити на належне місце.

9. Любіть і поважайте всіх хворих, але ставтесь до них індивідуально. Професія медика передбачає безумовну любов і повагу до всіх хворих. Проте стан різних хворих є неоднаковим. Крім цього, різними є характери хворих і особливості внутрішньої картини їх недуги. Неоднакові прояви цих факторів вимагають індивідуального підходу до хворих. Наприклад, перш за все, потрібно приділити більше уваги важкохворим незалежно від особливостей їх характеру. Потім необхідно обслужити всіх інших хворих з відносно врівноваженою психікою. Дотримуйтесь різних стилів поведінки, адекватних реальній обстановці, але завжди виконуйте загальні принципи медичної деонтології.

Медична деонтологія не може давати рекомендації щодо поведінки на всі випадки медичної діяльності. Кожен конкретний випадок вимагає різного підходу, що досягається адекватною оцінкою ситуації, гнучкістю підходів, тактовністю, спостережливістю та інтуїцією. Проте у будь-якому випадку необхідно неухильно дотримуватись загальних принципів медичної деонтології і займатись своєю діяльністю в межах її основних засад.

Людині, яка присвятила своє життя медицині, потрібно бути твердо переконаною, що лікують не тільки таблетки, ін’єкції і медичні процедури, а й медики із своїм стилем ставлення до хворих і своїх обов’язків за допомогою сучасних методів лікування. Дотримання основних засад медичної деонтології є морально-етичною базою успішної медичної діяльності. Сутність їх в основному полягає в трьох головних вимогах до медиків, а саме:

1. Мати загострену потребу володіти і керуватись у своїй діяльності комплексом якостей, які називають людяністю.

2. Бути патріотом медицини та її кращих традицій.

3. Бути висококваліфікованим професіоналом, який постійно підвищує рівень своєї майстерності.

До недавнього часу медичну сестру розглядали як пасивного виконавця рішень лікаря, як його помічника, але не як партнера в лікуванні хворих і наданні їм допомоги. Більшість країн світу відчуває гостру нестачу сестринського персоналу в психіатричній службі. Внаслідок цього медична сестра переважно виконує свої обов’язки механічно. Робота сестер у наших умовах обмежується роздаванням медикаментів, виконанням ін’єкцій, вимірюванням температури тіла, організацією консультацій і спостереженням за станом хворого та технікою безпеки. Це здійснюється, в основному, на належному професійному рівні, але медична сестра виконує свої функціональні обов’язки автоматично, а на особистість хворого звертає недостатньо уваги. Такий підхід не дає можливості встановити належний контакт між сестрою і хворим, тому що основою стає її робота, а не сам пацієнт, на якого цю роботу потрібно спрямувати.

Згідно з положенням соціальної, виробничої і медичної психології,медична сестра може якісно обслужити індивідуально не більше восьми хворих, а реальне навантаження на неї, зокрема в психіатричних стаціонарах, є значно більшим. Природно, що в таких випадках стосунки між медичною сестрою і хворими є переважно офіційними і формальними. А вищеописані умови і стиль роботи медичних сестер призводять до різного виду напруженості, непорозумінь, сутичок і скарг зі сторони хворих та їх родичів. Психологічний вплив медсестри на хворого за таких умов є мінімальним або навіть викликає зворотний ефект “психологічного протесту” проти надання формальної медичної допомоги.

Наявні програми підготовки медичних сестер традиційно акцентовані на оволодіння базою даних, які стосуються передусім біології, основ медицини і технічної сторони сестринської справи. Підручники і навчальні програми для медичних сестер існували у вигляді скорочених лікарських варіантів. Соціальним і поведінковим наукам у підготовці медичних сестер приділялось недостатньо уваги.

Ми стали свідками процесу демократизації всіх сфер суспільного життя, в тому числі й психіатрії. Започатковано правові взаємовідносини пацієнта з медичними працівниками. Сучасна медична або клінічна психологія почала звертати увагу на особистість хворого, сприймати пацієнта як громадянина, який має свої інтереси і законні права. Переорієнтація служби на ділове і психологічне партнерство з хворими призвела до необхідності переосмислити роль медичної сестри в системі надання їм медичної і соціальної допомоги.

Незважаючи на те, що універсальної моделі мед сестринської допомоги у сфері охорони здоров’я поки що не існує, сутність її, в основному, полягає у визначенні, сформульованому Міжнародною радою медичних сестер: “Медсестринська допомога полягає в тому, щоб сприяти здоров’ю, попереджати хвороби, забезпечувати догляд за фізичними або психічними хворими і непрацездатними людьми будь-якого віку в усіх лікувальних і інших громадських закладах. Предметом особливої уваги медсестри повинна бути реакція окремої людини, сім’ї або групи людей на дійсно існуючі або можливі порушення здоров’я. Унікальна функція медсестри в її догляді за здоровими або хворими людьми полягає в тому, щоб правильно оцінити їх реакцію на стан свого здоров’я і допомогти у діях, що призводять до здоров’я, видужання або достойної смерті”.

Згідно з положеннями Американської асоціації медичних сестер (1980), основне завдання середнього медичного персоналу – “це діагностика і корекція реакцій людини у відповідь на наявні або можливі проблеми, пов’язані з її здоров’ям”. Дане визначення ставить у центр уваги саме реакцію особистості на проблеми, пов’язані зі здоров’ям. Отже, головною метою практичної роботи медичної сестри є допомога хворим впоратись із своїми проблемами, а ще краще – попередити їх. У центрі практичної діяльності медичної сестри, яка працює з хворими, є їх психологічні проблеми, пов’язані із захворюваннями. Таким чином, одними з основних завдань медичних сестер, які обслуговують хворих, є психотерапія і налагодження відповідного догляду за ними. В їх межах медична сестра повинна займатися такими видами діяльності:

– допомагати хворому чітко визначати проблеми, які негативно впливають на його здатність функціонувати як незалежна особистість;

– навчати хворого і допомагати йому зберігати й удосконалювати власні можливості та резерви, а також пристосовуватись до нових умов життя, пов’язаних із захворюванням;

– брати участь у розробці й впровадженні в практику заходів, спрямованих на попередження та усунення ознак госпіталізму у хворих, пом’якшувати оцінювання навколишньої обстановки, змінювати жорсткий обмежувальний лікарняний режим на більш вільний (“домашній”), створюючи умови для відпочинку і розвиваючи гуманні взаємовідносини з хворими для покращання лікувального ефекту;

– брати участь у розробці й виконанні індивідуальних програм активної реабілітації та соціальної терапії хворих;

– здійснювати самостійну медичну практику в плані догляду і підтримувальної терапії хворим із стабілізованими хронічними захворюваннями, які знаходяться у будинках-інтернатах системи соціальної допомоги;

– проводити необхідне навчання та інструктаж молодшого медичного персоналу, організовувати його роботу і керувати ним;

– в межах своєї компетенції обстежувати хворого й оцінювати його стан із встановленням ситуаційного сестринського діагнозу і подальшим проведенням обгрунтованих заходів на сестринському рівні;

– виконувати призначення лікаря і, при необхідності, надавати невідкладну долікарську допомогу;

– виявляти ранні ознаки погіршення стану хворих, які знаходяться на стаціонарному лікуванні, включаючи небезпеку автоагресії, погіршення соматичного стану і можливість загрози для здоров’я та життя, стежити за виконанням вимог техніки безпеки;

– дільнична медсестра налагоджує і підтримує ділові стосунки із сімейними лікарями і родичами хворого та допомагає їм набувати необхідних навичок з догляду за пацієнтами, в яких розвинулось захворювання;

– дільнична медсестра веде активне спостереження за виписаними із стаціонару хворими, стежить за належним проведенням підтримувальної і протирецидивної терапії, а про появу ранніх ознак можливого загострення хронічного захворювання повідомляє дільничного або сімейного лікаря;

– частина медсестер, які мають необхідні знання, уміння та досвід,а також покликання і схильність до викладацької діяльності, готує себе до можливого в майбутньому виконання навчально-методичної роботи на медсестринських факультетах вузів і в медичних училищах.

Виконуючи ці завдання, медична сестра бере на себе роль друга, експерта, вчителя, порадника і сторонника хворого. Медичні сестри проводять із хворими більше часу, ніж лікарі й обслуговуючий персонал. Ефективність догляду за хворими прямо пропорційна тому, наскільки медичні сестри поділяють повсякденні життєві потреби і переживання хворих. Отже, медичні сестри займають особливе становище в системі, яка забезпечує лікувальний процес у тому плані, що вони першими дізнаються про прагнення і потреби хворих та реагують на них. Поряд з набуванням технічних навичок, необхідних для надання ефективної допомоги хворим, головним у діяльності медичної сестри завжди є акцент на здатності її сприймати і розуміти особистість і почуття хворого, його проблеми і труднощі. На основі цього розуміння потрібно створювати специфічні взаємовідносини, які будуть спрямовані на покращання статусу хворих.

Кожна людина має свій індивідуальний набір вольових якостей, від яких залежить не лише засвоєння навичок, але й вчинки особистості. Основними якостями особистості є рішучість і сміливість, витримка і самовладання, наполегливість і терпіння.

Рішучість – це вольова якість, яка забезпечує приймання і виконання рішення без зайвих вагань. Нерішучі люди схильні сумніватись у тому, чи правильно прийняли рішення та вибрали спосіб його виконання, а тому часто не доводять справу до кінця.

Важливою складовою частиною особистості є сміливість, тобто готовність людини йти на виправданий ризик і брати на себе відповідальність за ризикований вчинок.

Витримка і самовладання виявляються в умінні стримувати свої почуття і гальмувати імпульсивні дії, які заважають досягти поставленої мету.

Наполегливість – це одна з найважливіших якостей особистості, яка полягає в здатності довести справу до кінця, незважаючи на обставини, невдачі й перешкоди. Не слід наполегливість плутати з впертістю. Вона визначається установкою і зниженням критичної оцінки реальних обставин. Впертість здебільшого спрямована на утвердження свого авторитету, передусім у власних очах, коли людина хоче продемонструвати свою самостійність без достатніх на те підстав.

Терпіння є складовою частиною наполегливості. Ця вольова якість забезпечує вміння миритись з об’єктивними труднощами і спокійно їх переборювати на шляху до мети. Не слід терпіння плутати з пасивним підкоренням, яке є характерною рисою безвольної несамостійної людини.

Становлення людини як особистості й особистості медика відбувається лише за умови виховування і розвитку в себе необхідних вольових якостей. Медична сестра повинна активно робити добро і, разом із тим, бути принциповою. Бути доброю не означає бути “добренькою” і йти на поводу у хворих. “Добренькою” можна бути від душевної ліні і несамостійності. Сестра, яка не робить зауваження хворому, який порушує лікувальний режим, може мотивувати це тим, що не хоче засмучувати пацієнта і тим принести йому зло. Але порушення режиму є ще більшим злом. Так само не є добрим і медик, який закриває очі на недоліки в роботі й поведінці співпрацівників.

Щоб відстояти свою позицію в цих ситуаціях, потрібно бути принциповим, самостійним і сміливим. Медики стоять на сторожі здоров’я хворих, які нерідко бувають немічними. їм часто доводиться виконувати неприємні обов’язки, особливо при наданні допомоги неохайним хворим. Яким би не був контроль, неможливо прослідкувати за кожним кроком медичної сестри. Саме воля, совість і самодисципліна не дозволять медику халатно ставитись до своїх обов’язків. Медичні працівники завжди високо цінували свою професійну честь і гідність. Адже без поваги до медика є неможливою психотерапевтична дія на хворого, а без цього інші методи лікування будуть неефективними. Потрібно завжди добиватись цієї поваги.

Дехто вважає, що вони зберігають свою гідність, коли з погордою ставляться до хворих і їх родичів. Проте заслужити повагу можна лише чесною працею, яка неможлива без належних вольових якостей. На жаль, у деякої частини населення зустрічається нешанобливе ставлення до відповідальної, благородної і, нерідко, важкої роботи медиків. Тут також необхідно бути твердим і принциповим. Поряд із цим, шануючи себе, медик зобов’язаний виховувати в собі належні професійні й вольові якості, без яких успішна діяльність буде неможливою.

Характером називають сукупність найбільш істотних рис особистості, які визначають її вольові якості, а також найтиповіші способи ставлення до людей, до своєї діяльності й до самої себе та основний тип нервово-психічного реагування в різноманітних ситуаціях. Характер формується на базі темпераменту, але ці поняття не є тотожними:

1) темперамент визначає в основному, динамічну сторону нервово-психічних процесів, а характер – їх спрямованість;

2) темперамент у чистому вигляді можна визначити у дітей, а характер – у більш зрілому віці;

3) темперамент здебільшого проявляється при звичайних обставинах, а найбільш суттєві риси характеру при критичних і екстремальних (коли і меланхолік здатний на героїчний вчинок);

4) на відміну від темпераменту і співвідношення сигнальних систем, які залежать, в основному, від уродженого фактора, характер здебільшого визначається впливом виховання, навчання, соціального середовища, в якому перебуває особистість, стосунками в сім’ї, колективі. Необхідними рисами характеру медика є поміркованість, принциповість, мужність, скромність, доброзичливість, суворість і, особливо, емпатія, емоційне співпереживання.

Для медичного працівника емпатія – це показник професійної придатності. Крім виявлення й усунення причини захворювання, медик повинен уміти активно втрутитись у психічний стан хворого, надаючи належну допомогу. Авторитет у хворих мають ті медичні працівники, в яких висока професійна підготовка поєднується з розвиненим почуттям обов’язку, моральними і душевними характерологічними якостями. Практично всі хворі, оцінюючи особистість медика, вважають ставлення до себе найважливішим і надають перевагу таким якостям, як комунікабельність, співпереживання (емпатію), уважність, співчуття, чесність і принциповість.

Не всі хворі розуміють доцільність тих чи інших лікувальних і діагностичних процедур, але всі вони відчувають потребу в емпатії, теплих словах, душевній підтримці. Людина не завжди об’єктивно оцінює свій характер. Люди, що оточують, так само не завжди відразу можуть правильно оцінити інших.

Так, звичайну сором’язливість і нерішучість, коли зніяковілій людині важко встановити контакт, можна трактувати як гордість, зарозумілість і замкнутість. В. Гюго вважав, що у кожної людини є три характери: той, який вона сама собі приписує, той, що їй приписують інші, й нарешті, той, який має насправді. Одна і та ж людина в різних ситуаціях поводить себе по-різному. Такі різні стилі поведінки визначаються тим, що людина в процесі набування життєвого досвіду в різних ситуаціях виконує різні ролі й виробляє для цього так звані маски характеру.

Наприклад, керівник підрозділу на своєму робочому місці одягає маску саме керівника і демонструє силу волі, рішучість, вимогливість, принциповість тощо. На прийомі у свого начальника він використовує іншу маску: дисциплінованість, почуття субординації, послушність, уміння догодити настрою начальника і под. У колі сім’ї ця людина – люблячий чоловік своєї дружини, турботливий батько своїх дітей, взірцевий сім’янин. Під час відпочинку з друзями він “заводій”, душа компанії, цікавий співрозмовник і под. Зріла особистість у різних ситуаціях повинна поводити себе по-різному, відповідно до реальних обставин.

Іншими словами, людина повинна виробляти в собі багато масок характеру й уміти ними адекватно користуватись. Якщо людина в різних ситуаціях поводить себе однаково, це свідчить про так звану ригідність характеру, їй важко буде адаптуватись у суспільстві. Коли людина користується масками лише для забезпечення своїх потреб і нічого не робить для інших, вона є егоїстичним лицеміром, і люди рано чи пізно це зрозуміють. Якщо людина використовує всі свої душевні якості лише на благо інших і мало дбає про себе – це просто незрозуміла людина. Маски характеру зрілої особистості повинні служити і самій людині, і тим, хто її оточує.

Спеціальність медика вимагає виробляти в собі певні риси актора, щоб адекватно грати свою роль на роботі й у житті. Медична сестра повинна диференційовано себе поводити при спілкуванні з лікарями, молодшим медичним персоналом, хворими з різними характерами, відвідувачами та ін. Крім масок характеру, кожен має основні, стержневі якості, які найбільше характеризують людину і, в основному, визначають стиль її поведінки і самого життя. Наприклад, один рішучий, а інший поступливий, цей скупий, а той щедрий тощо. Проте найбільш суттєвою рисою особистості є порядність або непорядність.

Усі психічні процеси і діяльність людини значною мірою визначаються рівнями порядності й совісті. Наприклад, порядна людина нещастя іншої людини буде сприймати, осмислювати, емоційно переживати і чинити не так, як непорядна і безсовісна. Звідси зрозуміло, що, користуючись адекватно обставинам відповідною маскою характеру, медична сестра повинна завжди залишатись глибоко порядною, добросовісною особистістю з добре розвиненим почуттям емпатії. Найзручнішими є описові позначення характеру за найбільш вираженими його рисами. Це широко застосовують у практичному житті, літературі, медицині.

Для прикладу наведемо деякі з них: егоїстичний, альтруїстичний, егоцентричний (може носити маску альтруїста, але з особистих мотивів), замкнутий, товариський, владний, покровительський, педантичний, впертий, рішучий, нерішучий, мрійливий, практичний, захоплений, байдужий, аморальний (брехуни, шахраї, авантюристи, донжуани), діяльний (активний), лінивий (пасивний), запальний, спокійний, істеричний (егоцентризм, хизування, фантазування, підвищені емоційність і навіюваність), тривожно-помисловий (підозріливість, нав’язливі страхи, потяги) та ін. Медичні працівники повинні вміти правильно оцінювати головні риси характеру хворих, щоб підібрати адекватний стиль спілкування з ними, а також самооцінювати свій характер і виховувати професійні, моральні і вольові якості, необхідні для надання допомоги хворим.

Психологія медичного працівника

Основні мотиви вибору професії медика:

1. Частина молоді вибирає медицину в результаті свідомої зацікавленості цим предметом на основі попереднього потягу до біологічних наук.

2. Значну роль відіграють професійні традиції сім’ї (сімейні династії). Саме ця група майбутніх медичних працівників найбільш глибоко і всесторонньо усвідомлює всю відповідальність і труднощі, пов’язані з вибраною професією.

3. Незначна частина молодих людей вибирає цю професію тому, що вони самі перенесли серйозну хворобу або спостерігали її у своїх близьких і вирішили присвятити своє життя хворим за покликанням. Саме цей контингент найбільш відданий своїй професії.

4. Деякі молоді люди стають медиками тому, що мають належні передумови для навчання (добрі здібності, достатній рівень інтелекту), але не мають певного таланту в іншій галузі (художника, музиканта, архітектора, математика тощо).

5. Незначна частина молоді вирішує здобути медичну освіту для того, щоб отримати будь-який фах і “зайняти час” після закінчення загальноосвітньої школи. Чи будуть у майбутньому працювати за фахом, вони особливо не задумуються. Здебільшого такі студенти навчаються посередньо, природної потреби у ґрунтовному засвоєнні фахових знань і практичних навичок у них немає.

Вибираючи професію медика, молода людина повинна усвідомити важливість свого вибору і майбутні наслідки для себе та хворих людей, яким вона повинна буде допомагати. Необхідно самокритично оцінити мотиви, які спонукають іти у медицину, і свої психологічні якості. Якщо у молодої людини немає внутрішнього потягу до медичної діяльності або її психічний склад не відповідає належним потребам, такій людині у медицині робити нічого. Вона зіпсує своє життя або його частину (потім доведеться перекваліфіковуватись), може нашкодити хворим людям та “заплямувати” медицину, а отже, й інших медиків.

Вимоги до особистості медичної сестри

1. Молода людина, яка вирішила присвятити себе медицині, повинна усвідомити, що професія медика покладає на неї обов’язок стати в майбутньому духівником, учителем і цілителем хворих та немічних людей, а також їх родичів і близьких. Медична сестра, яка під час виконання своїх професійних обов’язків найбільше контактує із хворим і його родичами, повинна вміти професійно і делікатно підтримувати належний душевний стан пацієнта та його близьких, а також своїми словами, інструкціями і, що важливо, діями й особистим прикладом постійно вчити хворих і їх родичів боротись з недугами, дотримуватись вимог режиму, впроваджувати в життя принципи реабілітації, реадаптації і профілактики. І, нарешті, вона повинна стати цілителем хворих, а не механічним виконавцем призначень лікаря. Медична сестра повинна завжди пам’ятати, що лікують не медикаменти і маніпуляції, а саме медики як особистості, які за допомогою медикаментів, маніпуляцій, оперативних втручань відіграють головну роль у лікувальному процесі.

2. Однією з найважливіших складових особистості медичної сестри є внутрішня потреба допомогти хворим, немічним, калікам, а також їх родичам і близьким. Без наявності цієї внутрішньої потреби вона не стане духівником, учителем і цілителем, а у кращому випадку буде “людиною у футлярі”, ”живим роботом”, що автоматично виконує призначення і вказівки лікаря.

3. Якісне й осмислене виконання медичною сестрою своїх професійних обов’язків передбачає високий професіоналізм, складовими частинами якого є глибокі знання, вміння і володіння практичними навичками. Під час навчання в училищі або на сестринському факультеті вузу майбутні медичні сестри здобувають лише базову освіту. Після отримання сестринської освіти необхідно вдосконалювати свої знання і вміння протягом усієї своєї професійної діяльності. Медицина як наука і практика постійно розвивається та ускладнюється, постійно з’являються нові методи діагностики і лікування, а тому медична сестра повинна йти в ногу з часом і новими вимогами. Медик, який не дбає про постійне підвищення свого професійного рівня, обов’язково відстає від життя.

4. Високий професіоналізм медичної сестри органічно включає в себе дисциплінованість і організованість. її робота пов’язана з великим навантаженням. Необхідно своєчасно та якісно виконувати безліч призначень лікаря, приділяти хворим належну увагу. Саме такі якості особистості, як дисциплінованість і організованість допомагають медичній сестрі впоратись із своїми обов’язками.

5. Високий професіоналізм у поєднанні з дисциплінованістю й організованістю повинен органічно поєднуватись із душевністю, емпатією і ввічливістю. Важливо, щоб належні задатки цих душевних якостей були уродженими, імітація їх рано чи пізно обов’язково виявиться. Проте медична сестра не повинна надіятись лише на уроджені задатки цих якостей, їх необхідно постійно розвивати й удосконалювати. їй потрібно пам’ятати, що між емоціями, які виникають до об’єкта, і діями щодо нього завжди є взаємозв’язок. Психологи встановили, що ми любимо того, кому робимо добро, і ненавидимо того, кому робимо зло. Отже, душевність, співпереживання, ввічливість та інші чесноти необхідно постійно розвивати й активно ними користуватись.

6. Високий професіоналізм “омертвіє”, якщо не буде поєднуватись з умінням належного ділового і, разом із тим, душевного спілкування з хворими та їх родичами. Уміння розпочати мовне і невербальне спілкування, вислухати хворого, підбадьорити його, посилити надію на сприятливий вихід із ситуації є не від’ємною частиною професіограми медичної сестри. Пігулка, яку медична сестра подасть із підбадьорливою посмішкою, подіє значно краще, ніж коли її тицьнуть хворому з холодним або, ще гірше, презирливим поглядом. Медична сестра завжди повинна пам’ятати, що тепле, підбадьорливе слово діє не менше, а, нерідко, більше, ніж призначені ліки.

7. Медична сестра є членом медичного колективу і контактує з хворими. Усі люди мають різний характер, а нервова система хворих ще й виснажена недугою. Ось чому під час виконання медичною сестрою професійних обов’язків інколи можуть виникати конфлікти з хворими. Уміння вдало розрядити обстановку, не допустити і своєчасно погасити конфлікт є невід’ємною складовою професіограми медичної сестри. За цих умов медичній сестрі потрібно проявити, з однієї сторони, делікатність і душевність, а з іншої – принциповість і рішучість. У будь-якій ситуації вона повинна продемонструвати вихованість, витримку, повагу до опонента і самоповагу. Медична сестра не повинна надмірно реагувати на примхи і несуттєві зауваження хворого, які свідчать про астенізацію його нервової системи, але, разом із тим, їй необхідно вміти відстояти свою гідність, пам’ятаючи, що вона як медик є духівником, учителем і цілителем, а не безсловесним і безправним попихачем.

8. Важливою складовою частиною професіограми медичної сестри є володіння принципами медичної етики, деонтології, психогігієни і психопрофілактики.

9. Мають велике значення довіра хворого до медика і психологічна сторона взаємостосунків. Кваліфікація медика є лише інструментом, застосування якого з більшим або меншим ефектом залежить від інших сторін особистості працівника.

10. Для прояву довіри велике значення має перше враження, яке необхідно підтримувати. Тут важливе не лише вербальне, а і, більшою мірою, невербальне спілкування (відповідна міміка, жестикуляція, тон голосу). Відіграє свою роль і зовнішній вигляд: якщо хворий бачить медика неохайним, або невиспаним тощо, то віра в нього знижується. Хворий підсвідомо розуміє: якщо людина не турбується про себе, то вона не може турбуватись і про інших.

11. Внутрішня культура, етика і тактовність медика. Наприклад,бувають ситуації, коли можна проявити почуття гумору, але без тіні іронії і цинізму, згідно з принципом: “Сміятись разом із хворим, але ніколи над ним”. Потрібно пам’ятати, що є хворі, які не переносять гумору навіть з добрими намірами і розуміють його як неповагу та приниження.

12. Почуття відповідальності. Приймаючи кожного разу серйозне рішення, медик повинен уявити і критично оцінити його результати для здоров’я і життя хворого.

13. Гармонійність особистості медика. Врівноваженість і самоконтроль. Медик повинен бути особистістю: спостерігати за реакцією на свою поведінку безпосередньо (за розмовою, оцінкою міміки, жестів хворих) і опосередковано, коли поведінку оцінюють колеги (з боку видніше).

14. Турбота про своє добре ім’я. Медичний працівник втрачає авторитет, коли створюється враження, що він є тим, кого називають “поганою або важкою людиною”. Наприклад, зверхня поведінка, недоречна іронія, підлабузництво до начальства, несприймання критики, пустослів’я, злорадство, ігнорування пораддосвідчених колег.

Ілюзії і деілюзії

Молодь часто схильна до ілюзій і переоцінки своїх можливостей. Як і більшість людей, медики-початківці, як правило, вважають медицину всесильною. На практиці вони переживають деілюзію – розчарування. Сучасна медицина може успішно лікувати лише гострі патологічні стани, а не вилікувати всіх людей на всіх етапах хвороби. Проте гіпертрофія деілюзії є шкідливою. Медики перестають бачити хворих, а лише фіксують випадки з практики. Лікарі з надмірною самооцінкою лідерів починають переживати, що вони не можуть зробити вирішальний особистий внесок в умовах колективної роботи (бригада реанімаційного відділення, етапне лікування інфаркту міокарда і под.). У деяких молодих медиків при невдачах опускаються руки. Певна їх частина звикається з тим, що вони “не боги”, і тоді перестають критично самооцінювати, чи все можливе зробили для хворого. У деяких молодих медиків розвиваються підвищені незадоволення та нервозність відносно хворих, а також колег, вони викликають у людей антипатію, псують собі та іншим життя.

Професійна психічна деформація

Кожна професія як може сприяти розвитку людини й удосконалювати її особисті якості на користь суспільства, так і деформувати душевні якості людини. Схильність до професійної деформації особливо часто спостерігається

у представників певних професій, які володіють малоконтрольованою і важко обмеженою владою. Від рішень і волі цих людей залежать гідність та існування, здоров’я і навіть життя інших людей, як це буває у вчителів, суддів, працівників правоохоронних органів, а також у лікарів і медичних працівників. Медик володіє певною владою над хворим, отже, у нього також є високий ризик щодо розвитку психічної деформації. Владу належить використовувати лише з доброю метою. До кожної спеціальності потрібно адаптуватись. Майбутні медики повинні адаптуватись до нових незвичних умов, які іншим не під силу (робота з трупами і трупним матеріалом, вигляд крові, тяжких травм, травматичних операцій, спостереження за стражданнями і смертю хворих, експерименти на тваринах і под.). При цьому важливо не втратити душевних якостей. Адже професійна деформація розвивається, як правило, поступово і непомітно саме на етапі професійної адаптації. Спочатку студенти досить емоційно переживають стикання з вищезгаданими факторами, які невіддільні від отримання медичної освіти. Потім вони звикають, поступово розвиваються емоційна гіпестезія і навіть байдужість. Не можна проявляти неповагу до покійників і трупного матеріалу, а також проводити експерименти на тваринах без глибокої анестезії і заради лише однієї цікавості. Проявом професійної деформації є і поведінка, і вислови медичних працівників. Якщо під впливом звички значною мірою проявляється черствість відносно хворих, то такі медики складають враження бездушних і навіть цинічних людей. Наприклад, лікар і медична сестра не вважають за потрібне відгородити хоча б ширмою хворого, який помирає, в багатомісній палаті. Медичним сестрам і лікарям не заважають великі палати. У них інколи легше впоратись з роботою, бо хворі самі спостерігають один за одним і допомагають один одному більше, ніж у малих палатах. Але цей стан може травмувати психіку хворих. Вондречек афористично описує: “Страшно перебувати у палаті, де один їсть, другий стогне, третій справляє дефекацію, а четвертий помирає”. Деякі хворі до цього швидко звикають. Але вислів Ф. Достоєвського “Людина – це істота, яка до всього звикає” не можна бездушно застосовувати в житті. Коли є найменша можливість, необхідно усунути психотравмуючу ситуацію. Усе, що пов’язано з професійною деформацією, має психологічне значення. Причиною її є не погані наміри або бажання шкодити хворому. Це не садизм, а погана неусвідомлена звичка, яка виробилась упродовж тривалого часу. Вона проявляється у своєрідному професійному жаргоні. Наприклад, розмова, коли один медик, який іде додому, “передає” своїх хворих іншому: “Що у тебе тут є?” Чотири шлунки, три жовчних міхури й один камінь у нирці”. Інколи деформація проявляється у вигляді професійного захоплення патологією. Наприклад, вислів професора: “Погляньте, колеги, яка прекрасна сифілітична виразка!” або рентгенолога: “Я вже давно не бачив таку чудову каверну!”. Інертність професійної деформації значною мірою утримується внаслідок історичної традиції професії медика і його становища в суспільстві. У минулому лікар був не лише цілителем, учителем, духівником, але також і магом-чарівником і володарем. Це положення на сьогодні дещо видозмінилось, але у своїй сутності залишилось. Раніше людей буквально зачаровували знахарі, відьмаки, цілителі, провидці долі. Зараз їх також зачаровують можливості сучасного прогресу в галузі медичної апаратури, технологій, нових “модних” препаратів, особливо ефектні рекламні повідомлення в телепередачах і пресі. Проте, чим менше глядач або читач розуміє фактичну сторону цього процесу, тим більше його хвилює зовнішня “магічна” сторона. Магічний наліт, підсвідоме відчуття влади над людиною, яка шукала і дотепер шукає у лікарів останнього захисту, залишили в психології медичних працівників пережитки, які інколи мають навіть кастовий характер. Адже психологами встановлено, що у більшості людей є неусвідомлений потяг до влади над іншими людьми. Такі медики ставляться до хворих зневажливо, а інколи навіть не помічають їх, або ставляться, як до речей. У поведінці й жестах цих лікарів видно явну демонстративну відсутність інтересу до хворого, особливо як до особистості, до людини. Інколи вони навіть ігнорують хворого і є брутальними відносно нього. Деякі медики бажають створити собі авторитет і роблять вигляд або підкреслюють, що вони страшенно зайняті: “Вас багато, а я один”. Проте потрібно відмітити, що такий суворий і гордовитий тип поведінки інколи може спричиняти мобілізувальну і навіть терапевтичну дію на простих та примітивних хворих, які вбачають в особі медика майже бога. Цей метод свідомо або підсвідомо використовує більшість шарлатанів. Але така поведінка медика викликає у багатьох хворих відразу і недовір’я. Ось чому потрібно стежити за тим, щоб підсвідома професійна психічна деформація, яка безконтрольно розвивається, не стала одним із факторів негативного психологічного впливу на хворих.

Основні психологічні типи медичних сестер

Психологи виділяють такі основні типи медичних сестер:

1. Сестра-рутинер. Цей тип існував тоді, коли медична сестра механічно виконувала призначення лікаря. Доручення такі медичні сестри виконують дуже точно і скрупульозно. Проте вони за лікарськими призначеннями не бачать хворого, працюють, немов автомати, а самого догляду насправді немає. Автоматично виконуючи лікарські призначення, медичні сестри можуть здійснювати нелогічні вчинки, які межують з абсурдом. Наприклад, ретельно виконуючи призначення лікуючого лікаря, вони здатні розбудити хворого для того, щоб він прийняв снодійний препарат. На жаль, такий тип медсестер найбільш часто зустрічається серед середніх медичних працівників.

2. Сестра, яка “грає заучену роль”. Такі медичні сестри поводять себе із хворими, немов би актори. В їхній поведінці та вчинках відчуваються нещирість, показність і награність. Це, здебільшого, заважає формуванню належного контакту між ними і хворими. Нерідко вони настирливі, хочуть продемонструвати свою благодійність, проявляючи при цьому неабиякі “артистичні” здібності, але добиваються зворотного ефекту, коли хворого стомлює або дратує надмірна настирливість.

3. “Чоловікоподібна” медична сестра. Відрізняється сильною волею. Для неї характерні рішучість у словах і діях, наполегливість, пунктуальність, обурення з приводу найменшого безладу. Стиль її поведінки визначається глибоким переконанням, що хворий існує для підтримання порядку у відділенні, а не порядок у лікарні для того, щоб допомогти хворому. Така рішуча особистість здатна стати прекрасним організатором, хорошим педагогом (виконувати обов’язки старшої зміни, старшої або головної сестри). Про цих медичних сестер нерідко говорять: “Строга, але справедлива”. Проте при нестачі культури й освіти або низькому рівні розвитку така медична сестра є надто ригідною, прямолінійною, може бути брутальною і навіть агресивною стосовно хворих.

4. Тип “спеціаліста”. Ці медичні сестри виконують спеціальну роботу завдяки особливим властивостям особистості. Вони є прекрасними масажистками, лаборантками, друкарками тощо. Нерідко ці особи є акцентуйовані за епілептоїдним або шизоїдними типом. Вони можуть бути фанатиками своєї вузької діяльності.

5. Медичні сестри “материнського типу”. Вони проявляють найбільшу душевність при догляді за хворими, є дуже рухливими, лагідними і легко налагоджують емпатичні взаємовідносини з ними. До пацієнтів ставляться, як до рідних дітей. Турбота про хворих для таких медсестер – невід’ємна умова життя. Вона є щирою, без тіні награності, що моментально вловлюється хворими. Ці медичні сестри практично ніколи не вступають у конфлікти, одна їх поява нерідко згладжує напружену обстановку. В медицину вони йдуть за покликанням душі.

6. “Нервова сестра”. Це емоційно лабільна особистість, схильна до невротичних реакцій. Вона часто перебуває у стані надмірного психічного напруження, яке проявляється роздратованістю, брутальністю, запальністю, що шкідливо впливають на хворих. Нерідко її міміка, погляд і голос відображають похмурий настрій, образу на всіх. Інколи така медична сестра відрізняється підвищеною помисливістю з тривожністю і схильністю до іпохондрії. Вона боїться заразитись від хворих інфекційними захворюваннями, екземою тощо. Свою роботу не любить, нерідко зловживає бюлетнями непрацездатності. Такій медичній сестрі небажано працювати з хворими. Для неї більше підходить робота в архіві, дієтсестри, лаборанта тощо.

Вищеописані типи медичних сестер є, здебільшого, орієнтувальними. У реальному житті частіше зустрічаються змішані типи, які включають риси різних типів сестер. Переважно негативні риси можна відкорегувати, що залежить від вихователів медичних сестер (викладачів, завідувача відділу, лікуючих лікарів, старшої медичної сестри). Будь-яка робота формує не лише професійні знання й уміння, але і всю особистість у цілому. Хороша медична сестра відчуває постійну потребу не тільки у постійному поповненні своїх знань, але і у розвитку своєї особистості.

Медична сестра має усвідомлювати свою відповідальність за життя хворого, однак це почуття не повинне переходити в сентиментальність, яка стане на заваді зібраності, активності у боротьбі за здоров’я, а нерідко й життя хворого.

Однією з основних рис характеру медичної сестри має бути чесність. Ні в якому разі не можна приховувати допущені помилки. М.І. Пирогов говорив з цього приводу:

«Необхідно мати мужність обнародувати свої помилки, щоб застерегти від них інших працівників».

Медична сестра повинна сумлінно виконувати свої обов’язки щодо роздачі лікарських препаратів і здійснення маніпуляцій. Вона зобов’язана бути завжди зібраною, спокійною і врівноваженою, не допускати нервозності і метушні в роботі. При погіршенні стану хворого не можна допускати паніки і розгубленості. В таких випадках дії медсестри повинні бути чіткими та впевненими. Слід пам’ятати» що неуважність у роботі, сторонні розмови під час обслугову­вання хворих, а також відлюдність, зарозумілість підривають авторитет медичної сестри. Кваліфіковане, чітке, своєчасне і старанне виконання призначень і процедур зміцнюють віру хворого в успіх лікування. Істотне значення для створення сприятливої атмосфери в лікувальному закладі має зовнішній вигляд медичного персоналу. Акуратна, в білосніжному ха­латі, з прибраним під шапочку волоссям, медична сестра викликає довір’я хворого. І навпаки, зім’ятий чи забруднений халат, недоглянуті руки, надлишок прикрас і косметики, подразливі запахи несприятливо впливають на хворого.

Важливим обов’язком медичної сестри є збереження професійної таємниці, якщо вона не зачіпає інтересів суспільства або хворого. Медичні сестри не мають права розголошувати і обговорювати відомості про хворобу та інтимне життя хворого, які вони отримали під час виконання професійних обов’язків. Медичним сестрам не треба брати на себе функції, які віднесені до лікарської компетенції, роз’яснювати хворим або їхнім родичам характер захворювання, інтерпретувати результати лабораторних, інструментальних та рентгенологічних досліджень. Вони можуть говорити лише про загальний стан хворого. Увага і делікатність з боку медичної сестри до хворих не повинні виходити за межі розумного. Звертатися до хворих треба зі строгою ніжністю, не допускати кокетства та нав’язливості»

Недопустимо у присутності хворих обговорювати або критикувати професійний рівень і призначення лікарів. Це підриває не лише авторитет лікаря, але й віру хворого в успіх лікування.

Для формування особистості медика важливе значення має рівень загального культурного розвитку, знайомство з літературою, мистецтвом, уміння організувати своє самовиховання» Соціально-психологічною основою ефективного етико-деонтологічного виховання є такі моральні риси, як співпереживання та милосердя. Вони мають стати внутрішньою духовною потребою, моральним кредо людини, яка їх виражає повсякденними вчинками та діями.

До питань етики належать також і медичні помилки, які слід відрізняти від злочинних дій, що караються законом. Професійні помилки можуть бути пов’язані з недостатнім рівнем знань, відсутністю досвіду, недосконалими методами дослідження. Їх слід розглядати й аналізувати в колективі, щоб не повторювати більше.

 ФОРМУВАННЯ МЕДИЧНОГО КОЛЕКТИВУ ТА ЙОГО ВПЛИВ НА ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ. ВЗАЄМОВІДНОСИНИ МЕДИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ РІЗНИХ ЛАНОК.

ЕТИКА ВЗАЄМИН У МЕДИЧНОМУ КОЛЕКТИВІ.

Для середнього медичного працівника культура спілкування зі співробітниками в колективі — одна із необхідних умов високої ефективності праці, морального задоволення від нього.

Успіх лікування хворого, догляд за ним багато в чому визначається змістом і формою ділових взаємин середніх медичних працівників один з одним, лікарями, санітарками, керівниками установи.

Фельдшеру, акушерці, медичній сестрі, санітару легше працювати в дружному колективі зі здоровим психологічним кліматом, високою трудовою дисципліною, загальним прагненням виконувати службовий обов’язок із максимальною віддачею сил, знань, досвіду.

Соціологи і психологи встановили пряму залежність між моральним кліматом у колективі і продуктивністю праці, плинністю кадрів.У гарному колективі робота створюється завдяки прагненню кожного допомогти іншому, виявити увагу до товариша по роботі, розділити з ним усі радісні та прикрі моменти життя. І навпаки, якщо колектив конфліктує через постійні непорозуміння у взаєминах між його членами інтриг, сварок, неповаги один до одного, знижується ефективність праці колективу в цілому, якість роботи окремих співробітників. У такому колективі неприємно працювати, з’являється бажання залишити роботу. Ненормальна обстановка в колективі іноді зв’язана з хворобливим самолюбством окремих його членів, з небажанням прислухатися до корисних рад і в той же час із грубими помилками в роботі, порушенням трудової дисципліни. Таке поводження частіше пояснюється низькою культурою людини, її невихованістю, а часом є прикриттям ліні.

На жаль, у деяких медичних колективах ще не зжиті випадки брутальності, хамства, безцеремонності. Таким шляхом деякі люди прагнуть до самоствердження. Звичайно, терпіти подібну «іржу», що роз’їдає нерідко гарний колектив, неприпустимо. Порушники порядку, порушники морально-психологічного клімату в колективі повинні одержувати одностайну відсіч, а якщо це не допомагає, їх необхідно ізолювати від колективу.

Є таке слово «колеги». Колегами називають товаришів по роботі чи праці навчанню, людей, об’єднаних спільністю ділових інтересів. Колегіальність — це устремління людей вирішувати всі питання спільно на принципах взаємоповаги і взаємодопомоги. Бути колегами — це значить дотримувати принципу взаємодопомоги, а не взаємного всепрощення і покривання, взаємно збагачувати коло друга знаннями, умінням, досвідом, щиросердечною щирістю і красою, і в той же час не прощати друг дружу егоїзму, користолюбства, байдужості, недбалості в роботі, професійного неуцтва і всього іншого, що заважає людині нормально жити і працювати.

Молодому фельдшеру, що починає чи акушерці медичній сестрі, що робить перші кроки, особливо необхідна свідомість того, що є поруч людину, на який можна обпертися у важку хвилину, одержати від нього допомогу, і раду. Спочатку своєї діяльності практично кожен медик відчуває недолік необхідних знань, умінь, навичок. Обов’язок більш досвідчених колег — допомогти своїм молодим товаришам за професією і роботою, підбадьорити їх, уселити впевненість, оптимізм, направити по правильному шляху.

Людині легко і просто працювати в колективі, якщо він уміє поважати інших, з довірою і доброзичливістю відноситися до колег. А. П. Чехов у своєму щоденнику писав: «Яку насолоду поважати людини». Поважати інших — це значить вважатися з їхньою думкою і переконаннями, інтересами і нестатками, тобто бути уважним і чуйної до навколишнього людям, ввічливим і делікатний скромним і справедливої.

Цінність людської особистості визначається і тим, наскільки людина здатна поважати самого себе. В.Г.Бєлінський затверджував: якщо людина поважає власне достоїнство, він ніколи не піде на угоду з власною совістю. Така людина не поставить особисті інтереси вище інтересів колективу і суспільства, не стане егоїстом і підлабузником, ошуканцем і кар’єристом, не буде прагнути жити за рахунок інших, перекладати свої обов’язки на колег.

Поважне відношення медичних працівників один до одного виявляється насамперед у формі звертання. Не припустимою фамільярністю з боку лікаря виявляємо звертання до сестер, акушеркам, санітаркам по імені.

Нормою здорових взаємин медичних працівників один з одним є дбайливе відношення до авторитету — своєму і товаришів. Зовсім справедливий думка, що пацієнт і його родичі своє відношення медицині нерідко будують на основі спостережень за взаєминами між медичними працівниками.

Субординація в роботі лікаря і медичної сестри необхідна, але вона нічого загального не має з зарозумілим; відношенням одного вищого працівника до працівника рангом нижче. Разом з тим ще зустрічаються лікарі, частіше молоді, котрі поводяться з медичною сестрою некоректно, фамільярно.

Робота в колективі, великому чи малому, сприяє розвитку в медичного працівника суспільної свідомості, учить його бути принциповим, непримиренним до недоліків у роботі, створює умови для колегіального (а виходить, і найбільш правильного) рішення складних питань профілактики, діагностики і лікування хворих. Саме в колективі кожен працівник може учитися глибоко осмислювати суспільне значення своєї повсякденної діяльності, краще зрозуміти її роль у державному масштабі. В інтересах хворого нерідко необхідно колективне обговорення його стану і додаток спільних зусиль цілої групи медичних працівників. Якщо в медичного працівника виникають сумніву, непевність у правильності заходів щодо надання хворим допомоги, варто відкинути чи самовпевненість помилкову соромливість і звернутися за порадою до колег, насамперед до більш досвідчених і знаючих, і з їхньою допомогою перебороти виниклі труднощі. Поспішні і необдумані вчинки медичного працівника, ігнорування їм принципу колегіального підходу до рішення складних питань медичної практики можуть заподіяти хворим непоправну шкоду. У боротьбі з недоліками в роботі не останнє місце займає товариська, здорова критика. Нетерпиме відношення до критики в середовищі медичних працівників свідчить про слабість виховної роботи в колективі. Тільки низьким рівнем суспільної свідомості, невимогливістю до себе можна пояснити поводження деяких лікарів і середніх медичних працівників, що сприймають критику як особисту образу. Однак у присутності хворих критика на адресу будь-якого медичного працівника неприпустима. Якщо медичний працівник уміє переборювати свої слабості, самокритичний, то і справедливій критиці на його адресу з боку колег сприймається їм не як особиста образа, а як необхідна допомога. Товариська критика змушує ретельно проаналізувати причини дефектів у своїй роботі, відмітити шлях їхнього усунення, зробити визначені висновки, підсилити самоконтроль. Критика — не єдина і не основна форма допомоги колег один одному. Починаючий працівник має потребу в співчутливому відношенні старших і більш досвідчених товаришів по роботі, у їхній допомозі. Підвищення ділового рівня середнього медичного працівника повинне бути постійною турботою лікаря. Після обходу лікар повинний розповісти сестрі про зміни в стані хворих, дати їй пояснення до призначень, при необхідності звернути увагу медичної сестри на деякі об’єктивні і суб’єктивні зрушення в стані хворого, які варто врахувати при підготовці і під час проведення діагностичних і лікувальних процедур.

Підвищенню ділової кваліфікації сестри сприяє участь (хоча б періодичне) у лікарських обходах. Медичні сестри з великим стажем роботи звичайно з почуттям подяки згадують лікарів, що не тільки вимогливі, але і чуйні до їхніх запитів і нестатків, допомагають підвищити професійний рівень, ділову кваліфікацію в широкому змісті слова. Боргом кожного лікаря і медичної сестри є взаємне збагачення накопиченим досвідом, підсумками своїх спостережень і міркувань. Лікар може навчити фельдшера, чи акушерку медичну сестру, але нерідко і середній медичний працівник поділяється з лікарем своїм досвідом. Дійсно, молодий лікар може перейняти в досвідченого чи фельдшера сестри не тільки методику виконання якої-небудь діагностичної чи лікувальної процедури, але і здатність умовити, переконати хворого прийняти ліки, погодитися на зондування і т.д. Лікар одержує від медичної сестри необхідну інформацію про зміни в стані хворого, про його реакцію на лікування, тому що сестра постійно знаходиться в постелі хворого, безпосередньо здійснює відхід за ним, виконує терапевтичні процедури. Якщо лікар виявляє цікавість до цієї інформації, заохочує прагнення медичної сестри помічати навіть найменші зрушення в стані хворого, учить цьому сестру, підвищується ефективність лікування. Медична сестра зобов’язана інформувати лікаря про відмовлення хворого від чи ліків процедури, про неможливість виконати яке-небудь призначення, про необхідність заміни одних ліків іншими і т.д. Якщо лікар не знає про раптове погіршення стану хворого (наприклад, під час нічного чергування), про скарги хворого й інших важливих ознак динаміки захворювання, він може припуститися діагностичної помилки, недооцінити вагу стану хворого, призначити неправильне лікування. Отже, однією з найважливіших умов ефективного лікування є єдність дій лікуючого лікаря і палатної сестри. Це стосується лікарів і сестер, що працюють на лікарській ділянці, у санаторії і т. д.

У дитячих, терапевтичних, хірургічних і інших відділеннях завжди є важко хворі, що потребують цілодобової уваги лікаря і медичної сестри. Стан хворих із захворюваннями серця, бронхіальною астмою й ін. може раптово погіршитися, іноді виникає загроза життю хворого. Якщо стан хворого погіршилося в нічний час, медична сестра зобов’язана негайно викликати до хворого чергового лікаря. На жаль, деякі лікарі під час чергування вночі лягають спати, а чергові сестри соромляться їх будити. Намагаючись у такій ситуації допомогти хворим самостійно, медична сестра може допустити велику, іноді фатальну помилку. Медична сестра (навіть досвідчена) ні в якому разі не повинна самостійно вирішувати, які ввести ліки. Щоб полегшити стан хворого (наприклад, наркотичний засіб під час приступу болю). Зрозуміло, це правило не поширюється на випадки, коли медична сестра може і повинна до приходу лікаря по терміновому виклику надати невідкладну допомогу: зробити масаж серця при його зупинці, зробити штучну вентиляцію легень ручним способом, почати інгаляції кисню, відсмоктати слиз з верхніх дихальних шляхів і т.д. Одним зі шляхів підвищення діловий кваліфікація є всебічний і глибокий аналіз професійних помилок, причому в одних випадках, якщо вони є серйозними і повчальними для інших, розбір варто проводити колективно, в інші — в індивідуальному порядку. Ясно одне: викорінювання помилок можливо тільки при активному їхньому виявленні. Від професійних помилок варто відрізняти недбалість у роботі, байдужне, бездушне відношення до хворого, професійну некомпетентність, за які провинений несе адміністративну чи судову відповідальність. Свідоме порушення професійної дисципліни, грубі погрішності в роботі, що виникають через несумлінний до неї відносини працівника, заслуговують самого суворого осуду товаришів. Права й обов’язки медичної сестри чітко визначені офіційними інструкціями. Медсестра не повинна брати на себе функції лікаря: подавати відомості хворим і їхній близької про характер захворювання, його результаті, трактувати результати лабораторних, інструментальних і інших досліджень. Вона може подавати інформацію тільки про загальний стан хворих. Рівною мірою сказане відноситься і до діяльності акушерки. Зокрема, вона не має права робити аборт. Незаконне лікування, у тому числі і зроблений акушеркою аборт, у нашій країні розглядається як карний злочин і карається по всій строгості українським законом.

Однією з важливих умов гарного психологічного клімату в медичному колективі, ефективності його діяльності є згуртованість і взаєморозуміння всіх співробітників незалежно від займаної посади, Зімкненню колективу сприяють вечора відпочинку, спортивні змагання і т.д. Однак це нічого загального не має з розважальними заходами на території лікувальних установ, так ще з розпиванням алкогольних напоїв. Проведення в лікувальній установі, особливо в стаціонарі, урочистих зборів, концертів, інших святкових заходів, що супроводжуються голосною музикою, співом, гучними оплесками, недоречно а часом абсолютно неприпустимо, якщо поруч знаходяться важкохворі й умираючі.

Такт і безтактність в стосунках медичних працівників

Можливі відносини між медпрацівниками і пацієнтами.

Американський лікар і етика Роберт Віч описав чотири моделі взаємовідносин медичних пра­цівників і пацієнтів.

Батьківська, патерналістська (від лат. pater – батько) мо­дель характеризується тим, що медичний персонал ставиться до пацієнтів так, як батьки ставляться до своїх дітей. Тобто лікар або медична сестра самі визначають, у чому полягає благо пацієнта, в основному приймають важливі для пацієнта рішення і беруть, відповідно, велику частину відповідальності при цьому на себе. “Свята неправда” як приховування правди про діагноз від самого хворого і застосування “плацебо” (від лат. рlасео – подобатися), тобто фармакологічно нейтрального засобу, що видається за ефективнодіючі ліки – найбільш яскраві приклади батьківського ставлення до пацієнтів.

Інженерна модель характеризується тим, що лікар або медична сестра зводять свою роль до того, щоб виявляти і відновлювати якісь функції, усувати злами в організмі пацієнта. Міжособистий аспект взаємовідносин медичного персоналу і пацієнтів тут цілком або майже цілком ігнорується. Ця мо­дель може домінувати в кабінетах (відділеннях) рентгенологічного обстеження, функціональної діагностики, у роботі з хворими в несвідомому стані в реанімаційних відділеннях.

Колегіальна модель характеризується повною взаємною довірою медичного персоналу і пацієнтів. Прямуючи до спільної мети, лікар і медична сестра стають “друзями” хворого. Сам Р. Віч вважає, що така модель суперечить соціальному реаліз­му. Думаємо, що в цілому це правильно, але не можна забувати і про винятки. Наприклад, у випадках деяких хронічних захворювань пацієнт повинен бути підготовлений не тільки до грамотної оцінки свого стану (рівня артеріального тиску, вмісту цукру в крові або сечі), але і до відповідних заходів самодопо­моги, наприклад, у кризових ситуаціях.

Контрактна модель у рідкісних випадках може виглядати як юридичне оформлений договір із пацієнтом (наприклад, як “Заява-зобов’язання донора сперми”). Значно ж частіше між медичним персоналом і пацієнтом встановлюється ніби неписа­на угода, відповідно якої лікар і медична сестра не просто вважають здоров’я хворого пріоритетною метою своєї фахової діяльності, але враховують також ситуації, коли сам пацієнт інакше розуміє це для себе, ніж медичні працівники. Наприк­лад, хвора на рак молочної залози відмовляється від рекомендованої їй лікарем радикальної операції з косметичних міркувань. По Р. Вічу, ця контрактна модель допускає послідовну повагу прав пацієнта.

Місце етики в роботі медичного працівника, поняття медичного такту

У сучасній медицині область етичних питань позначається різноманітними термінами: “лікарська етика”, “медична етика”, “медична деонтологія”, “біоетика”, “біомедична етика”, “сестринська етика”. Пояснення значення цих термінів можна дати, лише хоча б коротко виклавши історію їхнього виникнення.

Ще за 1500 років до н.е. лікарі Древньої Індії давали фа­хову клятву. Для європейської медицини велике значення має етика старогрецького лікаря Гіппократа (460-370 рр. до н.е.), особливо його знаменита “Клятва”. Основні положення фахової медичної етики Гіппократа такі:

1) повага до життя (“Я не дам нікому, хто просить в мене, смертельного засобу і не покажу шляху для здійснення поді­бного задуму, точно так само я не вручу ніякій жінці абортивного пессарія”);

2) заборона на заподіяння шкоди хворому (“Я направлю режим хворих до їхньої вигоди, утримуючись від заподіяння всякої шкоди і кривди”);

3) повага до особистості хворого (“У який би будинок я не ввійшов, я ввійду туди тільки для користі хворого, я буду далекий від усього навмисного, несправедливого і згубного, особливо від любовних справ із жінками і чоловіками, вільними і рабами”);

4) лікарська таємниця (“Що б при лікуванні, а також і без лікування я не побачив або не почув стосовно життя людського із того, чого не варто розголошувати, я замовкну про це, вважаючи подібні речі таємницею”);

5) повага до професії (“Клянуся поважати того, хто навчив мене лікарському мистецтву, нарівні з батьками . Чисто і непорочно буду я проводити своє життя і своє мистецтво”).

Етичним питанням медицини приділяли пильну увагу багато корифеїв медицини.

Все майже 50-літнє життя в Росії німецького лікаря (ревного католика) Ф.І.Гааза (1780-1853), відомого своїм девізом “Поспішайте робити добро”, – це справжній приклад моральної геніальності в людській історії. Не випадково в 1994 р. було підняте питання про офіційну канонізацію римсько-католиць­кою церквою “святого доктора”. Головний урок медичної етики, залишений нам доктором Гаазом, який протягом чверті сторіччя був головним лікарем московських тюрем, полягає в тому, що і ув’язнені мають право на гуманне ставлення і якісне медичне обслуговування. У грудні 1982 р. Генеральна Асамблея ООН офіційно схвалила “Принципи медичної етики”, що зробили такий підхід до ув’язнених нормою міжнародного права. Особлива роль М. І. Пирогова (1810-1881) у формуванні самостійної сестринської професії нам відома. В роки Кримської війни, коли М. І. Пирогов керував діяльністю прибулих у розташування російської армії сестер милосердя, він вважав, що важливою функцією останніх є, зокрема, здійснення догляду за пацієнтами і передсмертна розрада поранених і хворих.

Частиною сестринської етики є деонтологія. Цей термін вперше вжитий Кантом, походить від грецького слова “deontos” – борг, належне – та “logos” – навчання і визначає принципи поводження медичного персоналу, спрямовані винятково на максимальне підвищення ефективності лікування і усунення шкідливих наслідків неповноцінної медичної роботи.

У наші дні вживаються обидва терміни – і “медична ети­ка”, і “медична деонтологія”. Етика була частиною філософії, мислення поетів, коли, наприклад, говориться “католицька” або “протестантська медична етика”, це підкреслює вихідний світоглядний (у даному випадку – релігійний) аспект, обов’язковий для лікарів і медичних сестер етичний принцип, норму і стандарт. Поняття медичної деонтології відбивають саме ці конкретні норми і стандарти.

Початок сучасного етапу медичної етики пов’язаний з Другою світовою війною. Після війни світ дізнався про злочини фашистської антимедицини – “акціях евтаназії”, недобровільних медичних експериментах на військовополонених і т.д. У 1947 р. у вироку американського трибуналу нацистським лікарям був сформульований “Нюрнберзький кодекс” – свого роду етична абетка проведення медичних експериментів на людях. У цьому ж 1947р. виникла Всесвітня медична асоціація (ВМА) – міжнародна урядова організація лікарів, яка прийняла в 1948 р. “Женевську декларацію”, що є сучасним аналогом “Клятви Гіппократа”, а в 1949 р. – “Міжнародний кодекс медичної ети­ки”. Протягом півстоліття ВМА прийняла десятки етичних нор­мативних документів, які, по суті справи, і становлять сучасний зміст медичної етики, відображеної у вигляді строго сформульованих норм (Декларацій, Заяв і т.д.).

Велика кількість нормативних документів з питань медичної етики зумовлена тим, що, по-перше, сучасний науково-технічний прогрес супроводжується в медицині появою цілком нових етичних проблем (наприклад, у трансплантології), по-друге, надання медичної допомоги в останні 20-30 років усе частіше розглядається під кутом зору гарантій, захисту прав людини. Протягом останньої чверті ХХ ст. у медицині сформувалася Нова етика, в основу якої покладено “права пацієнта”. Спочатку в США, а потім і в інших країнах для її визначення навіть стали вживати новий термін “біоетика”.

Біоетику іноді визначають як вивчення етичних аспектів проблемних ситуацій у сучасній медицині – штучного запліднення, аборту, стерилізації, нового визначення смерті людини (смерть мозку), евтаназії, трансплантації органів, медико-генетичного консультування, надання психіатричної допомоги і т.д. Важливо підкреслити, що в біоетичних дослідженнях беруть участь, крім спеціалістів-медиків, також філософи, богослови, юристи, соціологи і т.д. Тобто біоетика – це міждисциплінарна область сучасних наукових досліджень. Особливу гостроту багатьом біоетичним публікаціям надає, ніби постійно присутня у них суперечка із самим Гіппократом (наприклад, із проблем евтаназії або штучного аборту).

Ще одне стисле визначення біоетики може бути таким – це дослідження проблеми прав людини в сучасній медицині. Оскільки захист, гарантії прав людини – це не тільки теоретичне питання, але і практичне, в міру розвитку біоетики йде процес її інституціоналізації, тобто формування особливих суспільних установ, покликаних забезпечити захист прав людини в умовах сучасної медицини. Мова йде насамперед про етичні комітети, які здійснюють контрольні, консультативні функції при проведенні сучасних медико-біологічних досліджень, аналіз конкретних морально-етичних колізій, що виникають у сучасній клінічній практиці і т.д.

Основними принципами медичної етики є:

– принцип гуманності, поваги людської гідності особистості;

– принцип поваги моральної автономії особистості;

– принцип благодійності;

– принцип справедливості.

Права пацієнтів та важливість їх тактовного дотримання зі сторони медичного персоналу

Пацієнти мають право на повну інформацію про своє здоров’я, про всі аспекти запропонованих або проведених медичних втручань.

У Законі спеціально підкреслюється, що пацієнт має право на інформацію про ризик, який супроводжує медичне втручання і про наявні в арсеналі сучасної медицини альтернативні підходи. Тут говориться, що пацієнт має право на знайомство з медичною документацією, що відображає його здоров’я, а також на надання йому копій медичних документів (якщо це не зачіпає ще чиїсь інтереси).

Інформація може бути прихована від пацієнта тільки у виняткових випадках, коли є обґрунтована причина вважати, що ця інформація, не виключаючи якого-небудь позитивного результату, нанесе пацієнту серйозної шкоди.

При поступленні в заклади охорони здоров’я пацієнт повинен одержати відомості про особу і професійний статус осіб, які надають медичну допомогу, доглядають за ним, та про правила заведеного порядку, які він буде виконувати під час свого перебування і лікування.

Кожен пацієнт має право отримати таку медичну допомогу, яка б відповідала його потребам. Пацієнт має право вибирати і міняти свого особистого лікаря або іншу особу, яка на­дає допомогу, або медичний заклад.

Пацієнт має право відмовитися чи проявляти вагання щодо медичного втручання. Коли пацієнт нездатний висловити свою волю, а медичне втручання потрібно провести терміново, можна допустити, що пацієнт згоден на його проведення, за винятком випадків, коли очевидно із поперднього волевияву, що в даній ситуації згоди не було б одержано.

З часів Гіппократа медичні працівники давали обіцянку берегти таємниці, довірені їм хворими. Авіценна говорив: “Оберігай таємницю від усіх, які розпитують, полонянка твоя – твоя таємниця, якщо ти зберіг її, і ти бранець її, якщо вона розкрита”.

У “Женевській декларації” ВМА (1948, 1968, 1983, 1994 pp.) говориться: “урочисто клянуся . берегти довірені мені таємниці, навіть після смерті пацієнта”.

З етичної точки зору поняття “медична таємниця” є: по-перше, підтвердженням принципу поваги до пацієнта, поваги його людської гідності, його законних прав, його особливого права на конфіденційність; по-друге, поширенням принципу неспричинення шкоди на всі сторони життєдіяльності, способу життя пацієнта, його добробуту, якому може завдати шкоди розголошення медичним працівником конфіденційної фахової інформації. На жаль, розголошення фахових таємниць часто відбувається через балакучість медиків. Тому вже зі студентських років майбутні медичні працівники повинні привчити себе до особливої моральної дисципліни в поводженні з фаховою інформацією. Це така ж важлива фахова риса, як і наукова підготовка і мануальна техніка. Висловлюючись старомодно про медичного працівника, який допустив розголошення фахової таємниці, варто говорити як про клятвопорушника.

Питання про фахову медичну таємницю не тільки етичне, але і юридичне.

Розглянемо ще один аспект сучасних взаємовідносин лікаря і хворого — дізнаватися й говорити правду. Внутрішня цензура, суспільна думка і соціальні табу накладають обмеження на все, що людина хоче повідомити і здатна вислухати в повсякденному житті. Отже, ці умовності дозволяють повідомляти лише часткову правду. Медицина — це сфера, якій дозволено обговорювати найінтимніші секрети хворих, і лікар має право чекати на них відвертої відповіді. Вище було сказано, як внутрішня цензура І соціальні обмеження впливають на можливості лікаря збирати анамнез у хворого. А тому, у свою чергу, буває ще важче сказати самому собі правду про своє самопочуття або про причини хвороби.

Як дізнатися правду від хворого? Довірливі взаємини лікаря з хворим забезпечать такий рівень “відкритості”, коли хворий може зізнатися щодо своїх істинних відчуттів та мотивів поведінки. Якщо ж він що-небудь приховує, то лікар зазвичай може це помітити: коли слова не відповідають невербальним сигналам і об’єктивним даним.

Водночас хворі також мають право почути правду від лікаря.

Це одна із складних, болісних тем лікарської етики. Вона розробляється головним чином самими медиками й називається медичною деонтологією.

Оскільки медична етика в різних країнах формується під сильним впливом національно-культурних традицій, не існує однозначної відповіді на запитання: чи слід говорити хворому правду про його стан, неминучість трагічного результату і т. ін.

Оскільки у колишньому тоталітарному суспільстві безплатна медицина була найважливішим аргументом на користь соціалізму, то відповідно на таких засадах і формувалася психологія людей: медицина може все, і лікарі зобов’язані докласти всіх зусиль, щоб вилікувати хворого, незважаючи на труднощі, а якщо це необхідно, то й на власні Інтереси.

А тому в суспільстві було прийнято вважати, що лікар не повинен говорити хворому про його страшну недугу, неминучість смерті. Навпаки, лікар зобов’язаний усіляко підтримувати надію на видужання, щоб не додавати до фізичних страждань людини ще й страждання моральні.

Такі самі методологічні підходи до проблеми відвертості лікаря й пацієнта залишились і в перехідний період розвитку нашої держави. І клінічна практика — підтвердження цьому: найбільше скарг у різні інстанції надходить у випадках, коли лікарі надто вже відверті з хворими та з їхніми близькими родичами.

Допомагати хворому дивитися правді у вічі, але не втрачати надії на краще — одне із найважчих і найважливіших завдань.

Погані новини повідомляти важко. Головне тут — визначитись, яку частину правди сказати хворому за одне відвідування. Зазвичай реакція й запитання хворих дають зрозуміти, яку правду вони хочуть почути. Й дають у малих дозах, хоча в деяких західних країнах намагаються з часом повідомити хворим усю правду.

Нарешті, звернімо увагу на такий момент: говорити правду вважається звичним для хворого стосовно лікаря і навпаки. Однак важливіше для лікаря — це сказати правду самому собі, тобто зізнатись у своїх недоліках і визначити свої можливості. Уміння встановлювати межі можливого й ефективно розподіляти свої сили дуже важливе для лікаря.

У деяких західних країнах, навпаки, лікар зобов’язаний повідомити пацієнтові всю правду про стан його здоров’я, в тому числі й про можливість загибелі та час, який, Імовірно, ще проживе хворий. Він у цей час може завершити всі свої земні справи: розпорядитися спадщиною, сплатити борги, подбати про сім’ю, приготуватися до неминучого, виконавши релігійні обряди, якщо це віруючий, і т. ін.

Перш ніж призначати хворому лікування, потрібно запитати себе: “А чи зміг би я собі призначати таке лікування у разі схожого захворювання?” І коли отримаєте позитивну відповідь, тоді з полегшенням можете призначати лікування.

Лікар, який повідомляє хворому необхідну правду, повинен дати і надію.

Ставлення медичної сестри до колег та інших людей, так чи інакше пов’язаних із хворим:

1. Медсестра співпрацює з колегами й іншими людьми, виходячи з потреб хворого.

2. Медсестра поважає погляди і компетентність колег та інших людей, які беруть участь у догляді за хворим.

3. Медсестра прислухається до думки колег та інших людей і радиться з ними.

4. Медсестра задіює до прийняття рішень родичів і близьких недієздатного хворого.

5. Медсестра готова тимчасово брати на себе обов’язки колеги на його прохання.

6. Медсестра, яка не бажає брати участь у відповідних видах діяльності, виходячи із принципових поглядів, знаходить собі заміну серед колег.

7. Медсестра, яка бачить у діях колег чи інших спеціалістів небезпеку для здоров’я хворого, вживає заходів стосовно його захисту.

8. Медсестра підтримує колег та інших осіб, які постраждали від поведінки хворого.

9. Медсестра об’єднує дії інших осіб для здійснення догляду за хворим.

 

Ставлення медичної сестри до суспільства

1. Медсестра підтримує заходи та дії представників професії щодо створення і покращання умов професійної діяльності.

2. Медсестра займає активну позицію, сигналізуючи про порушення гігієнічних вимог, і усуває фактори, які загрожують здоров’ю людей.

3. Медсестра відповідає за використання матеріальних цінностей і засобів, що знаходяться в її розпорядженні.

4. Медсестра приймає умови праці, які відповідають цінностям її професії.

5. У разі страйку медсестра продовжує здійснювати догляд за хворими, не завдаючи шкоди їхньому здоров’ю.

Завжди підтримуйте авторитет своїх колег, ні за яких обставин не критикуйте перед хворим їх дії. При післяін’єкційному тромбуванні вен, ранніх ознаках загрози пролежнів, незначних опіках від гірчичників чи грілки тощо не акцентуйте увагу хворих на бездарності, неуважності й непрофесіоналізмі своїх колег. Нерідко у цьому винні не вони, а особливості організму. Проте необхідно негайно повідомити лікуючого лікаря, щоб вчасно усунути наслідки і попередити повторення цих небажаних явищ.

Медична сестра працює в колективі. Одним з її професійних обов’язків є дотримання норм субординації. Сестра повинна виконувати всі вказівки лікаря і, разом з тим, повідомляти йому результати свого спостереження за хворим. Адже вона більше часу спілкується з хворим і може помітити те, чого лікар на обході не бачить, бо пацієнт не скаржиться йому або сам не звертає уваги на деякі особливості свого захворювання. У цьому відношенні сестра є не лише виконавцем призначень лікаря, але й “шостим органом сприймання” лікаря. Лікар і медична сестра виконують спільну роботу, спрямовану на покращання здоров’я хворого. Медична сестра повинна дбати про свій авторитет і підтримувати авторитет лікаря. Згідно з субординацією, санітари підпорядковуються медсестрам. Медична сестра повинна особистим прикладом вчити молодший медперсонал дотримуватись норм деонтології.

Робота медиків здебільшого має колективний характер. Кожен член колективу вкладає свою працю і душу в успіх загальної справи. Ось чому медична деонтологія і психологія приділяють велику увагу морально-психологічному клімату в колективі. Взаємовідносини в колективі перебувають у прямій залежності від спілкування і психологічної сумісності окремих його членів. Цей фактор нерідко є вирішальним у міжособистісних стосунках. Ось чому питанню спілкування і психологічної сумісності необхідно приділяти належну увагу. Лише на здоровій психологічній основі в колективі існує сприятливий мікроклімат, при якому члени колективу працюють у спокійній і доброзичливій атмосфері, поважають один одного. Якщо медики будуть постійно нервувати на роботі, потрапляти під вплив різних негативних емоцій і стресів, ефективність лікувального процесу суттєво знизиться.

Особистість. Під особистістю розуміється сукупність усіх психічних якостей людини, що визначають її індивідуальну та соціальну сутність. Важливе значення для характеристики особистості, крім характеру, має спрямованість людини, особливості її потреб, інтересів та ідеалів, а також її здібності й обдарованість. Потреба є відображенням у свідомості людини нужди в чомусь. Саме потреби спонукають людину до дії, примушують її прагнути до певного об’єкта або діяльності. Нужди (в харчуванні, темпі, безпеці, продовженні роду і под.) є уродженими і мало змінюються протягом життя, хоч є, звичайно, вікові особливості. Потреби ж активно виробляються під впливом навколишніх, передусім соціальних, умов, причому важливу роль відіграє і самовиховання потреб. Нужди у різних людей приблизно однакові, але потреби різні й у кожної людини вони своєрідні. Одним подобається гостра їжа, іншим – солодка. Одні люблять м’ясні страви, інші – овочеві. І це залежить не стільки від фізіологічних особливостей даної людини, скільки від того, в якому середовищі вона росла, якою їжею звикла харчуватись. Якщо взяти потребу в одежі, то вона є і матеріальною, і духовною. Адже при виборі одягу люди керуються не лише нуждою в підтримці комфортної температури тіла, але і естетичними та моральними факторами. Одні надають перевагу зручному одягу, інші – лише яскравому, деякі – обов’язково модному. Як і почуття, духовні потреби поділяються на моральні, естетичні та інтелектуальні. Це пояснюється тим, що почуття виникають при задоволенні або незадоволенні тих чи інших духовних потреб. Моральними є потреби в певних взаємовідносинах з іншими людьми, суспільством. У різних людей вони неоднакові. В одних сильно виражена потреба у спілкуванні, в інших ні. В одних виробляється потреба керувати людьми, інші схильні підкорятись. Майбутньому медику важливо виробити у себе потребу допомагати людям, співчувати їм. При неправильному вихованні можуть розвинутись ганебні моральні потреби (потреба зневажати людей, приносити їм страждання, жити за їх рахунок). Естетичними є потреби сприймати красиве і гармонійне в природі, творах мистецтва і взаємовідносинах між людьми. їх недорозвиток негативно впливає на виробничу діяльність людини. Особливо погано, коли естетичні потреби не розвинені у медиків. Тоді вони не будуть прагнути прикрасити життя хворих, не використовуватимуть естетичні впливи як ефективний лікувальний засіб. Інтелектуальними є потреби в пізнанні нового, виконанні завдань, розкритті таємниць. їх розвиток викликає у людини прагнення до наукового пізнання сутності явищ, стимулює спостережливість, розвиває логічне мислення. Інтереси. Направленість особистості виявляється також в її інтересах. Інтерес полягає в спрямованості на певні об’єкти, прагненні їх пізнати, оволодіти ними. Спрямованість особистості характеризується тим, які за змістом інтереси переважають у неї, наскільки вони є суспільно важливими, як у них поєднуються суспільне й індивідуальне. Важливу роль в її характеристиці відіграють також широта інтересів, поєднання певного центрального інтересу, яким передусім живе особистість, з іншими її інтересами, а також глибина, стійкість і дієвість інтересів. Наявність таких інтересів, що виявляються в різноманітній діяльності особистості, збагачує її психічне життя, урізноманітнює його, підносить суспільну цінність людини. Відсутність цих інтересів звужує коло зв’язків людини з навколишнім середовищем, іншими людьми, збіднює їх життєвий процес. Люди з дрібними, поверховими інтересами “порожні”, у них немає життєвих цілей, які б їх захоплювали, в часи дозвілля вони нудяться, шукаючи способи, що допомогли б їм “якось убити час”.

Життєві цілі та ідеали особистості. Поруч з потребами та інтересами особистості важливу роль у характеристиці її спрямованості відіграють життєві цілі, які вона ставить перед собою, ідеали, якими керується. Життєві цілі людини тісно пов’язані з її потребами та інтересами. Без цього зв’язку вони втратили б своє життєве значення. Разом із тим, чим більше людина усвідомлює свої життєві цілі, чим чіткіше вони оформляються в неї, тим більше вони починають впливати на формування її потреб та інтересів. Із життєвими цілями особистості тісно пов’язані її ідеали. Ідеал – усе те, до чого прагне особистість, яка формується, ким вона хоче стати в майбутньому, якими якостями бажає володіти. Ідеал – це образ людини, що служить для даної особистості зразком життя. Ідеал людей теж формується під впливом суспільних умов життя. Вони мають конкретно-історичний характер. У цьому легко переконатися, порівнявши, наприклад, ідеали юнаків і дівчат у дореволюційній Росії з ідеалами юнаків нашого часу.

Переконання особистості. Спрямованість особистості характеризується і її переконаннями. Переконання – це певні знання, правильності й життєвій важливості яких людина глибоко переконана і які спонукають її до дії. Сила і твердість переконань спираються не тільки на логічну обгрунтованість цих знань, всебічну їх продуманість, а й на розуміння їх життєвої важливості, життєвого смислу, стверджених досвідом людини. Серед переконань особистості особливо важливе значення мають моральні переконання, які скеровують її суспільну поведінку. Це є поняття про відносини людей, їх вчинки та якості, про норми і правила поведінки, в істинності й важливості яких особистість глибоко пересвідчилася, які вона прийняла, пережила, з якими зжилася. Усвідомлення їх стає для неї керівництвом в її стосунках з іншими людьми, дотримання їх переживається нею як обов’язок, виконання якого є справою честі й вищого морального задоволення. У моральних переконаннях, як і інших переконаннях людини, суспільне та особисте нерозривно поєднуються. Однією із суттєвих рис людської особистості є її здібності. Це стійкі властивості людини, що виявляються в її навчальній, виробничій та іншій діяльності та є необхідною умовою її успіху. Кожна людина здібна до певної діяльності. Поза діяльністю цю властивість людини не можна розпізнати, описати й охарактеризувати. Ми судимо про здібності людей за їх роботою, за ходом і результатами їх діяльності. Здібною до певної галузі діяльності (наприклад, технічної, музикальної, наукової і т. д.) називаємо ту людину, яка легко освоює цю діяльність, швидко оволодіває необхідними для неї знаннями, вміннями і навичками, успішно справляється з вимогами, які ставить до неї та чи інша галузь суспільної практики, і розгортає в ній свою творчу працю на користь суспільства. Здібності людини виявляються в тому, як вона використовує наявні у неї і набуває нові знання, вміння і навички, необхідні для виконання тих завдань, що їх ставить перед нею життя. Здібності є необхідною умовою успішного їх набування. Природжені передумови до розвитку здібностей часто називають задатками. Під останніми розуміють природні можливості розвитку здібностей. Матеріальною їх основою є передусім будова мозку людини, кори його великих півкуль і її функціональні властивості. Індивідуальна своєрідність задатків кожної людини і є тим, що ми називаємо її обдарованістю. Кожна людина має певну обдарованість, тобто від природи вона наділена певними потенціями до розвитку своїх здібностей. Ці потенції бувають неоднаковими в різних людей. У житті обдарованими називають тих індивідуумів, які виділяються своїми добрими задатками до розвитку загальних або спеціальних здібностей. Природні можливості необхідні для розвитку здібностей людини. Індивідуальні їх особливості у кожної людини полягають у тому, якими темпами розвиваються її здібності, як швидко вона оволодіває знаннями і вміннями в тій чи іншій галузі діяльності й починає виявляти в ній власну творчість і оригінальність. Для розвитку здібностей потрібні відповідні суспільні умови, взаємодія  індивідуума з його середовищем, різностороння його діяльність.

Критерії зрілості особистості

Одна з головних якостей особистості в основному визначається рівнем і гармонійністю розвитку всіх сфер психіки, можливістю адаптації до всього, що відбувається навколо, здатністю досягти реальних результатів у своїй діяльності, а також рівнем об’єктивної самооцінки. Ось деякі основні показники, згідно з якими можна відрізнити зрілу особистість від незрілої:

1. Незріла особистість намагається змінити інших людей, пристосувати їх до себе. Зріла прагне змінити перш за все себе і переходить на гармонійну саморегуляцію у взаємовідносинах.

2. При конфліктах незріла особистість говорить: “Наді мною знущались”. Зріла самокритично оцінює: “Я сам дозволив познущатись над собою”.

3. Незріла особистість понад усе намагається змінити обставини, зріла – пристосуватись до них і в кожному мінусі побачити частинку позитивного.

4. Незріла особистість часто знає, але не вміє. Зріла не лише знає, але й уміє. Ось чому незріла особистість в основному критикує, а зріла робить справу (хоч інколи при цьому мовчить або злиться).

5. Незріла особистість намагається влаштувати перш за все своє особисте життя, а потім береться за справи. У результаті не влаштовується ні те, ні інше і така людина потрапляє в залежність від інших людей. Зріла особистість спочатку вирішує свої справи й отримує незалежність. Особисте життя влаштовується само по собі на основі саморегуляції.

6. Потреби зрілої особистості випливають із потенційних можливостей, з її успіхів і справ. Незріла особистість, не роблячи справи, копіює потреби зрілої особистості, збільшує їх кількість, не рахуючись із своїми реальними потенційними можливостями (згадайте потреби дорослих дітей, які “сидять на шиї” у своїх старіючих батьків).

7. Незріла особистість думає про результати, а зріла про справу, а результат приходить після її завершення.

8. Незріла особистість хоче більше, ніж має, заслуговує і може. Вона не оцінює критично свої можливості, здійснює нераціональні вчинки і в результаті нерідко втрачає те, що має. Зріла особистість задоволена тим, що в неї є, і виконує розумні дії, щоб додати до того, що має.

9. Незріла особистість хоче, щоб її справи вирішив хтось. Зріла робить це сама.

10. Незріла особистість надіється, зріла діє.

11. Незріла особистість намагається управляти іншими людьми, зріла управляє собою. (Не плутати поняття “управляти” і “керувати”).

12. Незріла особистість – це “декорація, яка бажає стати фігурою”. Зріла особистість – це фігура, що не задумується, як вона виглядає в очах інших.

13. Незріла особистість спочатку приймає рішення, а потім підганяє факти під вибране наперед рішення (звідси підозрілість незрілої особистості). Зріла перш за все збирає факти, а потім на їх основі приймає рішення (звідси відкритість зрілої особистості).

14. Незріла особистість хоче зайняти високе положення, не займаючись самовдосконаленням. Зріла турбується про самовдосконалення, особистісний ріст. Високе положення приходить само по собі внаслідок чесного і наполегливого виконання своєї роботи та реалізації своїх можливостей.

Якщо підсумувати все вищесказане, то стає зрозумілим відомий вислів вітчизняного психолога С. Рубінштейна:

Особистість – це те, що людина хоче (її нужди і потреби), що людина може (її здібності і можливості) і що вона собою являє (її спрямованість, характер і ступінь зрілості).

Лікарі належать до професії, яка традиційно функціонує у вкрай ієрархічній формі, як всередині, так і зовні. Всередині існують три ієрархії, які переплітаються: перша полягає в різниці між спеціальностями, з яких деякі розглядаються більш престижними і краще оплачуваними, ніж інші; друга знаходиться в межах спеціальності, зумовлена тим, що науковці є більш впливовими, ніж лікарі приватної або державної практики; третя стосується піклування про конкретних пацієнтів, коли головний допомогонадавач знаходиться на вершині ієрархії а інші лікарі, навіть з великим стажем і/або навичками, служать просто як консультанти, допоки пацієнт не переходить під їхнє піклування. Зовні лікарі традиційно були на вершині ієрархії допомогонадавачів, вище медсестер та інших медичних фахівців. йно

Зі швидким зростанням наукових знань та їх клінічного застосування медицина стає дедалі складнішою. Індивідуальні лікарі не можуть бути експертами в усіх хворобах своїх пацієнтів і потенційного їх лікування, і потребують допомоги інших спеціалізованих лікарів і кваліфікованих працівників охорони здоров’я, таких як медсестри, фармацевти, фізіотерапевти, лаборанти, соціальні працівники і багато інших. Лікарям треба знати, як отримати доступ до спеціалістів відповідної кваліфікації, яких їхні пацієнти потребують, і якої їм самим бракує. Як обговорювалось у другому розділі, лікарський патерналізм був підірваний поступово зростаючим визнанням права пацієнтів приймати свої власні медичні рішення. Як результат, спільна модель прийняття рішень замінила авторитарну модель, яка була характерна для традиційного лікарського патерналізму. Те саме відбувається у відносинах між лікарями та іншими працівниками охорони здоров’я. Останні дедалі частіше не бажають слідувати вказівкам лікарів, не знаючи причин, які стоять за цимивказівками. Вони вбачають у собі професіоналів з конкретною етичною відповідальністю відносно пацієнтів; якщо їхнє сприйняття цієї відповідальності конфліктує з вказівками лікаря, вони відчувають, що мусять запитати або навіть оскаржити ці вказівки. Якщо у відповідності до ієрархічної моделі влади ніколи не було ніяких сумнівів проте, хто відповідальний і хто повинен переважати, коли стався конфлікт, кооперативна модель може призвести до суперечок щодо належного піклування про хворого. Удосконалення, такі, як ці, змінили «правила гри» у взаєминах лікарів з їхніми медичними колеґами та іншими фахівцями охорони здоров’я. У продовженні цього розділу будуть з’ясовані деякі проблемні аспекти цих відносин і пропонуватимуться шляхи їх вирішення.

Стосунки з колеґами-лікарями, викладачами та студентами

Як члени лікарської професії, лікарі традиційно очікується, розглядають один одного більше як членів родини, ніж як незнайомих чи навіть як друзів. Женевська декларація Світового Лікарського Товариства (WMA) включає обіцянку: «Мої колеґи будуть моїми сестрами і братами». Тлумачення цієї вимоги відрізняється в різних країнах і з плином часу. Наприклад, там де плата за послуги була головною або єдиною формою винагороди для лікарів, існувала сильна традиція «професійної ввічливості» згідно з якою лікарі не платили своїм колеґам за медичне звернення. Ця традиція зникає у країнах, де є можливим третьостороннє відшкодування. Окрім позитивних вимог лікувати своїх колеґ з повагою і працювати спільно для максимального піклування про пацієнтів, Міжнародний кодекс лікарської етики Світового Лікарського Товариства (WMA) містить два обмеження взаємовідносин між лікарями: оплачування або отримання будь-якої плати чи будь-якої іншої винагороди виключно для забезпечення направлення пацієнта; і переманювання хворих від колеґ. Третє зобов’язання – повідомляти про неетичну або некомпетентну поведінку колеґ – обговорюється нижче. У Гіппократовій традиції лікарської етики лікарі зобов’язані особливо поважати своїх вчителів. Женевська декларація гласить це так: «Я віддам моїм вчителям повагу і подяку, які їм належать». Хоча лікарська освіта сьогодення включає багато взаємодій учнів та викладачів, на відміну від взаємини один на один колишніх часів, це, як і раніше, залежить від доброї волі і самовідданості практикуючих лікарів, які часто не отримують винагороди за свою викладацьку діяльність. Студенти-медики та інші медичні слухачі зобов’язані борг подяки своїм вчителям, без яких лікарська освіта була б скорочена до самоінструктування.

Зі свого боку, вчителі повинні ставитися до своїх учнів з повагою і служити гарним прикладом у поводженні з пацієнтами. Так звана «прихована навчальна проґрама» лікарської освіти, тобто стандарти поведінки показувані практикуючими лікарями, є набагато більш впливовими, ніж явний навчальний курс лікарської етики, і якщо існує конфлікт між вимогами етики та відносинами і поведінкою вчителів, студенти-медики, більшою мірою слідуватимуть прикладові своїх учителів. Учителі мають особливе зобов’язання не вимагати від студентів участі в неетичних практиках. Прикладами таких практик, що було повідомлено в медичних часописах, є залучення студентів-медиків до отримання згоди пацієнта на лікування в ситуаціях, коли це повинні робити достатньо кваліфіковані медичні фахівці, до виконання обстеження тазу у анестезованих або новопомерлих пацієнтів без згоди, а також до виконання несанкціонованих процедур, які, хоч і незначні (наприклад, I-V вставки), не належать на думку деяких студентів до їхньої компетенції. З огляду на нерівний баланс влади між студентами та вчителями і, як наслідок, небажання студентів допитатися чи відмовитися від таких розпоряджень, учителям необхідно впевнитись, що вони не вимагають студентів діяти неетично. У багатьох лікарських навчальних закладах існує клас представників або медичних студентських товариств, які, крім інших функцій, можуть піднімати тривогу з приводу етичних проблем в лікарській освіті. Студенти, які стривожені етичними аспектами їхньої освіти, повинні мати доступ до таких механізмів, де вони можуть підняти тривогу без необхідності бути сприйнятими, як «свистодуї», так само, як і доступ до відповідної підтримки, у разі необхідності взяти питання до більш формального процесу. Очікується, що, зі свого боку, студенти-медики покажуть високі стандарти етичної поведінки, необхідної для майбутніх лікарів. Вони повинні ставитися до інших студентів колеґіально і бути готовими запропонувати допомогу, коли це буде необхідно, включаючи поради щодо виправлення становища у зв’язку з непрофесійною поведінкою. Вони також повинні повністю брати участь у розподілених проєктах і обов’язках, таких як навчальні призначення (дослідницькі завдання) та чергування.

Сповіщення про небезпечну або неетичну практику

Медицина традиційно пишалася своїм статусом самоврядної професії. В обмін на привілеї надані їй суспільством та довіру її членам з боку пацієнтів, лікарська професія встановила високі стандарти поведінки для своїх членів та дисциплінарні процедури для розслідування звинувачень у негідній поведінці, і, якщо необхідно, для покарання злочинців. Ця система самореґулювання часто не діяла і в останні роки були зроблені кроки, щоб ця професія стала більш підзвітною, зокрема через призначення немедиків до реґулюючих орґанів. Основною вимогою до самореґулювання, однак, є щира підтримка з боку лікарів його принципів і їхня готовність визначати і долати небезпечну і неетичну практику.

Цей обов’язок повідомляти про некомпетентність, порушення чи проступки своїх колеґ підкреслено в кодексі лікарської етики. Наприклад, Міжнародний Кодекс Лікарської Етики Світового Лікарського Товариства (WMA) твердить, що: «Лікар повинен прагнути виявити недоліки в характері або компетенції лікарів, а також тих, хто займається шахрайством чи обманом». Однак, здійснення цього принципу рідко є легким. З одного боку, лікар може спокуситися напасти на репутацію колеґи з негідних особистих мотивів, таких, як заздрість, або у відповідь на образу, відчуту з боку колеґ. Лікар може також неохоче повідомляти про неправильну поведінку колеґи через дружбу або симпатії («там, але по милості Божій я йду»). Наслідки такого оповіщення можуть бути дуже згубними для того, хто повідомляє, включаючи майже напевно ворожість з боку обвинуваченого та, можливо, інших колеґ. Незважаючи на ці недоліки, сповіщення про порушення є професійним обов’язком лікарів. Вони не тільки відповідають за підтримання хорошої репутації професії, але й часто є єдиними, хто визначає некомпетентність, порушення чи проступки. Тим не менш, повідомлення колеґ в дисциплінарну владу, звичайно, повинно бути останнім засобом після того, як інші альтернативи були спробувані і визнані недостатніми. Першим кроком можна було б звернутися до колеґи і сказати, що вивважаєте його або її поведінку небезпечною або неетичною. Якщо питання можна вирішити на цьому рівні, може не бути необхідності йти далі. Якщо ні, то наступним кроком могло би бути обговорення цього питання з керівником вашим і/або порушника і залишити вирішення про подальші дії на цю особу. Якщо ця тактика не є здійснимою або успішною, тоді може виявитися необхідним прийняти заключний етап інформування дисциплінарної влади.

ник Стосунки з іншими спеціалістами охорони здоров‘я

Другий розділ про стосунки з пацієнтами починається з обговорення значної важливості поваги та рівного лікування у стосунках лікаря і пацієнта. Принципи, викладені в цій дискусії, рівною мірою поширюються на стосунки зі співробітниками. Зокрема, заборона на дискримінацію на такому ґрунті, як «вік,хвороба або інвалідність, віросповідання, етнічне походження, стать, національність, політичне переконання, раса, сексуальна орієнтація або соціальне положення чи будь-якого іншого чинника» (Женевська Декларація Світового Лікарського Товариства (WMA)) застосовується у відносинах з усіма тими, з ким лікарі взаємодіють у піклуванні про хворих та професійній діяльності загалом. Недискримінація є пасивною характеристикою стосунків. Повага – це щось більш активне і позитивне. Що стосується інших надавачів медичної допомоги, незалежно від того, чи це лікарі, медсестри, допоміжні медичні працівники і т.д., це тягне за собою визнання їхніх навичок та досвіду, оскільки вони можуть зробити внесок у турботу про хворих. Всі надавачі медичної допомоги не однакові з точки зору їхньої освіти і професійної підготовки, але вони є часткою базової людської рівності, як і такого ж відношення до благополуччя пацієнтів.

Як і з пацієнтами, проте, існує законне підґрунтя для відмови розпочати або припинити стосунки з іншим надавачем медичної допомоги. Воно включає відсутність впевненості в здібностях або чесності іншої особи і серйозні особисті зіткнення.

Відрізняти ці мотиви від менш вартих вимагає значної етичної чутливості з боку лікаря.

Співробітництво

Медицина одночасно високо індивідуалістична, і високо співробітницька професія. З одного боку, лікарі досить власницькі щодо «своїх» пацієнтів. Це стверджується з хорошої причини, бо особисті стосунки лікаря і пацієнта є найкращим засобом пізнання пацієнта і безперервності піклування, що є оптимальним для профілактики і лікування захворювань. Затримування пацієнтів також благо для лікаря, щонайменше, фінансово. У той же час, як описано вище, медицина дуже складна і спеціалізована, що вимагає тісної співпраці між лікарями-практиками з різними, але взаємодоповнюючими, знаннями і навичками.

Це протиріччя між індивідуалізмом та співробітництвом було постійно обговорюваною темою в лікарській етиці. Ослаблення лікарського патерналізму супроводжувалося втратою віри, що лікарі володіють «своїми» пацієнтами. Традиційне право пацієнтів запитати іншу думку було розширене до включення доступу до інших надавачів медичної допомоги, які можуть бути більше спроможними задовольнити їхні потреби. Відповідно до Декларації про права пацієнта Світового Лікарського Товариства (WMA), «Лікар зобов’язаний співпрацювати у координації медично показаної допомоги з іншими надавачами медичної допомоги в лікуванні пацієнта». Проте, як зазначалося вище, лікарі не одержують прибуток від цієї співпраці шляхом розподілу винагороди.

Ці обмеження на лікарське «володіння» хворими повинно бути протипоставлене іншим заходам, які призначені для забезпечення чільної ролі відносин пацієнта і лікаря. Наприклад, пацієнт, який лікується більш ніж одним лікарем, що є звичайним випадком у лікарні, повинен, де це можливо, мати одного лікаря координуючого допомогу, який може інформувати пацієнта про його чи її загальний проґрес і допомагати пацієнтові приймати рішення. Хоча відносини між лікарями реґулюються зазвичай добре сформульованими та зрозумілими правилами, відносини між лікарями та іншими фахівцями охорони здоров’я знаходяться у стані постійної зміни, і існують значні розбіжності з приводу того, якими повинні бути їхні ролі. Як зазначалося вище, багато медсестер, фармацевтів, фізіотерапевтів та інших фахівців вважають себе більш компетентними у своїй галузі піклування про пацієнтів, ніж лікарі, і не видно причин, чому вони не повинні розглядатися на рівні з лікарями. Вони виступають за командний підхід до допомоги пацієнтові, у якому поглядам усіх допомогонадавачів приділяється рівна увага, і вони вважають себе підзвітними перед пацієнтом, а не перед лікарем. Багато лікарів, з іншого боку, вважають, що навіть якщо командний підхід буде прийнятий, то має бути одна відповідальна особа, і лікарі найкраще підходять для цієї ролі з урахуванням їхньої освіти та досвіду.

Хоча деякі лікарі можуть протистояти викликам їхній традиційній, майже абсолютній, владі, здається певним, що їхня роль буде змінюватися у відповідь на претензії як пацієнтів, так і інших надавачів медичної допомоги щодо більшої участі у прийнятті медичних рішень. Лікарі повинні бути в змозі обґрунтувати свої рекомендації іншим і переконати їх прийняти ці рекомендації. На додаток до цих спілкувальних навичок, лікарям треба бути здатними вирішувати конфлікти, що виникатимуть серед різних учасників піклування про пацієнта.

Особливий виклик для співробітництва у найкращих інтересах пацієнтів виникає в результаті їхнього звернення до традиційних або альтернативних надавачів медичних послуг («цілителів»). Це особи, з якими консультується більша частина населення в Африці та Азії, і попит на яких зростає в Європі та Америці. Хоча деякі вважають ці два підходи, як доповнюючі, у багатьох випадках можуть конфліктувати. Оскільки деякі з традиційних та альтернативних втручань мають терапевтичний ефект і мають попит у пацієнтів, лікарі повинні вивчити шляхи співпраці з їхніми практикувальниками. Як це можна здійснити, буде варіюватися в різних країнах по-різному залежно також і від виду практикувальника. В усіх таких взаємодіях благополуччя пацієнта повинно бути головним.

Вирішення конфлікту

Хоча лікарі можуть мати різні види конфліктів з іншими лікарями і надавачами медичних послуг, наприклад, через діловодство або винагороди, акцент буде зроблено на конфліктах з приводу піклування про пацієнта. В ідеалі медичне рішення має відображати згоду між пацієнтом, лікарем і всіма іншими особами, які беруть участь у піклування про пацієнта. Разом з тим, невизначеність і різноманітність точок зору може призвести до розбіжностей з приводу мети піклування та засобів досягнення цієї мети. Обмежені ресурси охорони здоров’я та орґанізаційної політики можуть також утруднювати досягнення консенсусу. Розбіжності серед надавачів медичної допомоги про мету піклування та лікування або засоби досягнення цієї мети повинні бути уточнені та вирішені членами команди медичної допомоги таким чином, щоб не поставити під загрозу їх відносини з пацієнтом. Розбіжності між надавачами медичної допомоги та адміністраторами у зв’язку з розподілом ресурсів повинні бути вирішені в межах об’єкта чи установи і не обговорюватися в присутності пацієнта.

Оскільки обидва види конфліктів мають етичну природу, для їхнього вирішення може бути корисною порада клінічного комітету з етики або консультанта з етики.

Наступні керівні вказівки можуть бути корисними для вирішення таких конфліктів:

• Конфлікт має бути вирішеним у неформальному порядку, якщо це можливо, наприклад, шляхом прямих переговорів між незгідними особами, переходячи до більш формальної процедури тільки тоді, коли неформальні заходи були неуспішними.

• Думки всіх, хто прямо залучений повинні бути встановлені і дані поважні міркування.

• Інформований вибір пацієнтом або уповноваженим замісним приймальником рішень стосовно лікування повинен бути головним міркуванням при вирішенні спорів.

• Якщо спір про те, який вибір пацієнту повинен бути наданий, ширший ряд варіантів, звичайно, є кращим, ніж вужчий. Якщо найкраще лікування не доступне через обмеженість ресурсів, пацієнт, звичайно, повинен бути поінформований про це.

• Якщо, після розумного зусилля, угоду або компроміс не може бути досягнено на основі діалоґу, повинні прийматися рішення особи з правом чи відповідальністю його прийняття. Якщо неясно чи спірно, хто має право чи відповідальність приймати рішення, слід шукати посередництва, арбітражу або судового розгляду.

Якщо надавачі медичної допомоги не можуть підтримати рішення, яке переважає, в порядку професійного судження або особистої моралі, вони повинні мати можливість відмовитися від участі у виконанні цього рішення, будучи впевненими, що особа, яка отримує допомогу, не має ризику шкоди або позбавлення допомоги.

Особливості спілкуваня медсестри у медичному колективі

Комунікативні навички і психологічна освіта потрібні медсестрі на всіх етапах сестринського процесу. Сестринський процес – це певний спосiб мислення i дiй по вiдношенню до основних об’єктiв сестринської справи – людей, довкiлля, здоров’я. Цей метод органiзацii i надання сестринської допомоги включає в себе пацiєнта i сестру як взаємодiючих осiб.

 

 

 

 

Важливим обов’язком медичної сестри є збереження професійної таємниці, якщо вона не зачіпає інтересів суспільства або хворого. Ще Гіппократ говорив: «Оточи хворого любов’ю і розумною утіхою, а головне — залиши його в незнанні того, що на нього чекає і особливо — що йому загрожує».

Медичні сестри не мають права розголошувати і обговорювати відомості про хворобу та інтимне життя хворого, які вони отримали під час виконання професійних обов’язків. Медичним сестрам не треба брати на себе функції, які віднесені до лікарської компетенції, роз’яснювати хворим або їхнім родичам характер захворювання, інтерпретувати результати лабораторних, інструментальних та рентгенологічних досліджень. Вони можуть говорити лише про загальний стан хворого. Увага і делікатність з боку медичної сестри до хворих не повинні виходити за межі розумного. Звертатися до хворих треба зі строгою ніжністю, не допускати кокетства та нав’язливості.

Недопустимо у присутності хворих обговорювати або критикувати професійний рівень і призначення лікарів. Це підриває не лише авторитет лікаря, але й віру хворого в успіх лікування.

Для формування особистості медика важливе значення має рівень загального культурного розвитку, знайомство з літературою, мистецтвом, уміння організувати своє самовиховання. Соціально-психологічною основою ефективного етико-деонтологічного виховання є такі моральні риси, як співпереживання та милосердя. Вони мають стати внутрішньою духовною потребою, моральним кредо людини, яка їх виражає повсякденними вчинками та діями.

До питань етики належать також і медичні помилки, які слід відрізняти від злочинних дій, що караються законом. Професійні помилки можуть бути пов’язані з недостатнім рівнем знань, відсутністю досвіду, недосконалими методами дослідження, їх слід розглядати й аналізувати в колективі, щоб не повторювати більше.

Службові взаємини палатної медичної сестри складаються зі взаємин із співробітниками, хворими та родичами. Передусім культура службових взаємин у колективі базується на високій трудовій дисципліні, товариській взаємодопомозі, ввічливості та доброзичливому ставленні до людей. Проявами добрих взаємин між медсестрами є постійна готовність допомогти колезі в скрутних ситуаціях, що можуть виникнути при виконанні різних процедур.

Психологічний клімат у медичному колективі — це не просто сума особистих якостей його співробітників. Він утворюється внаслідок взаємин між членами колективу. Джерелом складних взаємин у деяких медичних колективах часто є відсутність у колективі творчої роботи по спрямуванню зусиль його членів на виконання основного завдання — боротьби за здоров’я хворого. Висока культура взаємин палатних сестер — це вимогливість кожної сестри до себе, вміння тактовно та у доброзичливій формі звернути увагу своїх колег на їхні недоліки в роботі, а також без образ сприйняти справедливі зауваження щодо своєї особи. Самовпевненість і зарозумілість у роботі медичних працівників неприпустимі, в інтересах хворого треба виявляти максимум такту і самодисципліни.

На особливу увагу заслуговують взаємини палатної сестри з молодшим медичним персоналом. Палатна сестра по відношенню до санітарки є не лише товаришем по роботі, але й керівником, учителем і наставником. Свої розпорядження сестра повинна робити у ввічливій формі, без проявів роздратування чи зарозумілості. Однак при виконанні службових обов’язків не слід встановлювати й фамільярних стосунків. Палатна сестра зобов’язана систематично контролювати виконання молодшим персоналом її розпоряджень. У присутності хворих чи їхніх родичів не слід робити санітаркам зауваження. Звертатися до санітарки, особливо старшої за віком, треба по імені та по-батькові. У розмовах про санітарку з хворими або їхніми родичами краще називати її нянею. Молоді медичні сестри, які недавно закінчили училище, володіють певним обсягом знань, але не мають досвіду роботи, можуть багато чого повчитися у досвідчених санітарок, які добре вміють виконувати різні процедури по догляду за хворими. І все-таки, навчаючись у санітарок, палатна сестра повинна завжди бути старшою на посту, коректно вимагати від молодшого медперсоналу виконання їхніх службових обов’язків.

Основу взаємин медичної сестри і лікаря складає субординація, тобто система службового підпорядкування молодшого за посадою старшому. Одержавши від лікаря розпорядження, медсестра повинна ретельно їх виконувати. Про труднощі, що можуть виникнути при виконанні призначень, необхідно доповісти палатному лікарю, якщо він відсутній, — завідуючому відділенням, а у вечірній час — черговому лікарю. Якщо у медсестри виникли сумніви щодо доцільності якогось призначення або вона вважає його шкідливим чи небезпечним для хворого, вона зобов’язана не в присутності хворих повідомити про свої сумніви лікарю, який зробив це призначення, і виконати його лише після того, як лікар підтвердить своє рішення. Якщо медична сестра і після підтвердження лікарем призначення продовжує вагатися щодо його доцільності, вона зобов’язана доповісти про це завідуючому відділенням. При обході палат черговим лікарем або відвідуванні хворого лікарем-консультантом палатна сестра зобов’язана створити сприятливі умови для їхньої роботи.

Медична сестра (навіть досвідчена) ні в якому разі не повинна самостійно вирішувати, які ввести ліки. Щоб полегшити стан хворого (наприклад, наркотичний засіб під час приступу болю). Зрозуміло, це правило не поширюється на випадки, коли медична сестра може і повинна до приходу лікаря по терміновому виклику надати невідкладну допомогу: зробити масаж серця при його зупинці, зробити штучну вентиляцію легень ручним способом, почати інгаляції кисню, відсмоктати слиз з верхніх дихальних шляхів і т.д.

Одним зі шляхів підвищення діловий кваліфікація є всебічний і глибокий аналіз професійних помилок, причому в одних випадках, якщо вони є серйозними і повчальними для інших, розбір варто проводити колективно, в інші — в індивідуальному порядку. Ясно одне: викорінювання помилок можливо тільки при активному їхньому виявленні.

Від професійних помилок варто відрізняти недбалість у роботі, байдужне, бездушне відношення до хворого, професійну некомпетентність, за які провинений несе адміністративну чи судову відповідальність. Свідоме порушення професійної дисципліни, грубі погрішності в роботі, що виникають через несумлінний до неї відносини працівника, заслуговують самого суворого осуду товаришів.

Права й обов’язки медичної сестри чітко визначені офіційними інструкціями. Медсестра не повинна брати на себе функції лікаря: подавати відомості хворим і їхній близької про характер захворювання, його результаті, трактувати результати лабораторних, інструментальних і інших досліджень. Вона може подавати інформацію тільки про загальний стан хворих.

Рівною мірою сказане відноситься і до діяльності акушерки. Зокрема, вона не має права робити аборт. Незаконне лікування, у тому числі і зроблений акушеркою аборт, у нашій країні розглядається як карний злочин і карається по всій строгості українським законом.

Однією з важливих умов гарного психологічного клімату в медичному колективі, ефективності його діяльності є згуртованість і взаєморозуміння всіх співробітників незалежно від займаної посади, Зімкненню колективу сприяють вечора відпочинку, спортивні змагання і т.д. Однак це нічого загального не має з розважальними заходами на території лікувальних установ, так ще з розпиванням алкогольних напоїв. Проведення в лікувальній установі, особливо в стаціонарі, урочистих зборів, концертів, інших святкових заходів, що супроводжуються голосною музикою, співом, гучними оплесками, недоречно а часом абсолютно неприпустимо, якщо поруч знаходяться важкохворі й умираючі.

Для середнього медичного працівника культура спілкування зі співробітниками в колективі — одне з необхідні умов високої ефективності праці, морального задоволення від нього.

Успіх лікування хворого, догляд за ним багато в чому визначається змістом і формою ділових взаємин середніх медичних працівників один з одним, лікарями, санітарками, керівниками установи.

Фельдшеру, акушерці, медичній сестрі, санітару легше працювати в дружному і споєному колективі зі здоровим психологічним кліматом, високою трудовою дисципліною, загальним прагненням виконувати службовий борг із максимальною віддачею сил, знань, досвіду. Соціологи і психологи установили пряму залежність між моральним кліматом у колективі і продуктивністю праці, плинністю кадрів.

У гарному колективі робота створюється завдяки прагненню кожного допомогти іншому, виявити увагу до товариша по роботі, розділити з ним усі приємні і радісне, лиха і негоди.

Навпаки, якщо колектив конфліктує через постійні непорозуміння у взаєминах між його членами інтриг, сварок, неповаги один до одного, знижується ефективність праці колективу в цілому, якість роботи окремих співробітників. У такому колективі неприємно працювати, з’являється бажання залишити роботу. Конфліктна обстановка в колективі іноді пов’язана з хворобливим самолюбством окремих його членів, з небажанням прислухатися до корисних рад і в той же час із грубими помилками в роботі, порушенням трудової дисципліни.

Таке поводження частіше пояснюється низькою культурою людини, її невихованістю, а часом є прикриттям ліні і небажання трудитися на повну силу, з повною віддачею своїх можливостей. На жаль, у деяких медичних колективах ще не зжиті випадки брутальності, хамства, безцеремонності. Таким шляхом деякі люди прагнуть до самоствердження. Звичайно, терпіти подібну «іржу», що роз’їдає нерідко гарний колектив, неприпустимо. Порушники порядку, порушники морально-психологічного клімату в колективі повинні одержувати одностайну відсіч, а якщо це не допомагає, їх необхідно ізолювати від колективу.

Колегіальність — це устремління людей вирішувати всі питання спільно на принципах взаємоповаги і взаємодопомоги. Колегами називають товаришів по роботі чи праці навчанню, людей, об’єднаних спільністю ділових інтересів. Бути колегами — це значить дотримувати принципу взаємодопомоги, а не взаємного всепрощення і покривання, взаємно збагачувати коло друга знаннями, умінням, досвідом, щиросердечною щирістю і красою, і в той же час не прощати друг дружу егоїзму, користолюбства, байдужості, недбалості в роботі, професійного неуцтва і всього іншого, що заважає людині нормально жити і працювати.

Молодому фельдшеру, що починає чи акушерці медичній сестрі, що робить перші кроки, особливо необхідна свідомість того, що є поруч людину, на який можна обпертися у важку хвилину, одержати від нього допомогу, і раду. Спочатку своєї діяльності практично кожен медик відчуває недолік необхідних знань, умінь, навичок. Обов’язок більш досвідчених колег — допомогти своїм молодим товаришам за професією і роботою, підбадьорити їх, уселити впевненість, оптимізм, направити по правильному шляху.

Людині легко і просто працювати в колективі, якщо він уміє поважати інших, з довірою і доброзичливістю відноситися до колег. А. П. Чехов у своєму щоденнику писав: «Яку насолоду поважати людини». Поважати інших — це значить вважатися з їхньою думкою і переконаннями, інтересами і нестатками, тобто бути уважним і чуйної до навколишнього людям, ввічливим і делікатний скромним і справедливої. Цінність людської особистості визначається і тим, наскільки людина здатна поважати самого себе. В.Г.Бєлінський затверджував: якщо людина поважає власне достоїнство, він ніколи не піде на угоду з власною совістю. Така людина не поставить особисті інтереси вище інтересів колективу і суспільства, не стане егоїстом і підлабузником, ошуканцем і кар’єристом, не буде прагнути жити за рахунок інших, перекладати свої обов’язки на колег.

Поважне відношення медичних працівників один до одного виявляється насамперед у формі звертання. Не припустимою фамільярністю з боку лікаря виявляємо звертання до сестер, акушеркам, санітаркам по імені.

Нормою здорових взаємин медичних працівників один з одним є дбайливе відношення до авторитету — своєму і товаришів. Зовсім справедливий думка, що пацієнт і його родичі своє відношення медицині нерідко будують на основі спостережень за взаєминами між медичними працівниками.

Субординація в роботі лікаря і медичної сестри необхідна, але вона нічого загального не має з зарозумілим; відношенням одного вищого працівника до працівника рангом нижче. Разом з тим ще зустрічаються лікарі, частіше молоді, котрі поводяться з медичною сестрою некоректно, фамільярно.

Робота в колективі, великому чи малому, сприяє розвитку в медичного працівника суспільної свідомості, учить його бути принциповим, непримиренним до недоліків у роботі, створює умови для колегіального (а виходить, і найбільш правильного) рішення складних питань профілактики, діагностики і лікування хворих. Саме в колективі кожен працівник може учитися глибоко осмислювати суспільне значення своєї повсякденної діяльності, краще зрозуміти її роль у державному масштабі.

В інтересах хворого нерідко необхідно колективне обговорення його стану і додаток спільних зусиль цілої групи медичних працівників. Якщо в медичного працівника виникають сумніву, непевність у правильності заходів щодо надання хворим допомоги, варто відкинути чи самовпевненість помилкову соромливість і звернутися за порадою до колег, насамперед до більш досвідчених і знаючих, і з їхньою допомогою перебороти виниклі труднощі.

Поспішні і необдумані вчинки медичного працівника, ігнорування їм принципу колегіального підходу до рішення складних питань медичної практики можуть заподіяти хворим непоправну шкоду.

У боротьбі з недоліками в роботі не останнє місце займає товариська, здорова критика. Нетерпиме відношення до критики в середовищі медичних працівників свідчить про слабість виховної роботи в колективі. Тільки низьким рівнем суспільної свідомості, невимогливістю до себе можна пояснити поводження деяких лікарів і середніх медичних працівників, що сприймають критику як особисту образу. Однак у присутності хворих критика на адресу будь-якого медичного працівника неприпустима. Якщо медичний працівник уміє переборювати свої слабості, самокритичний, то і справедливій критиці на його адресу з боку колег сприймається їм не як особиста образа, а як необхідна допомога. Товариська критика змушує ретельно проаналізувати причини дефектів у своїй роботі, відмітити шлях їхнього усунення, зробити визначені висновки, підсилити самоконтроль.

Критика — не єдина і не основна форма допомоги колег один одному. Починаючий працівник має потребу в співчутливому відношенні старших і більш досвідчених товаришів по роботі, у їхній допомозі.

Підвищення ділового рівня середнього медичного працівника повинне бути постійною турботою лікаря. Після обходу лікар повинний розповісти сестрі про зміни в стані хворих, дати їй пояснення до призначень, при необхідності звернути увагу медичної сестри на деякі об’єктивні і суб’єктивні зрушення в стані хворого, які варто врахувати при підготовці і під час проведення діагностичних і лікувальних процедур.

Підвищенню ділової кваліфікації сестри сприяє участь (хоча б періодичне) у лікарських обходах.

Медичні сестри з великим стажем роботи звичайно з почуттям подяки згадують лікарів, що не тільки вимогливі, але і чуйні до їхніх запитів і нестатків, допомагають підвищити професійний рівень, ділову кваліфікацію в широкому змісті слова.

Обов’язком кожного лікаря і медичної сестри є взаємне збагачення накопиченим досвідом, підсумками своїх спостережень і міркувань. Лікар може навчити фельдшера, чи акушерку медичну сестру, але нерідко і середній медичний працівник поділяється з лікарем своїм досвідом. Дійсно, молодий лікар може перейняти в досвідченого чи фельдшера сестри не тільки методику виконання якої-небудь діагностичної чи лікувальної процедури, але і здатність умовити, переконати хворого прийняти ліки, погодитися на зондування і т.д.

Лікар одержує від медичної сестри необхідну інформацію про зміни в стані хворого, про його реакцію на лікування, тому що сестра постійно знаходиться в постелі хворого, безпосередньо здійснює відхід за ним, виконує терапевтичні процедури. Якщо лікар виявляє цікавість до цієї інформації, заохочує прагнення медичної сестри помічати навіть найменші зрушення в стані хворого, учить цьому сестру, підвищується ефективність лікування.Медична сестра зобов’язана інформувати лікаря про відмовлення хворого від чи ліків процедури, про неможливість виконати яке-небудь призначення, про необхідність заміни одних ліків іншими і т.д.Якщо лікар не знає про раптове погіршення стану хворого (наприклад, під час нічного чергування), про скарги хворого й інших важливих ознак динаміки захворювання, він може припуститися діагностичної помилки, недооцінити вагу стану хворого, призначити неправильне лікування. Отже, однією з найважливіших умов ефективного лікування є єдність дій лікуючого лікаря і палатної сестри. Це стосується лікарів і сестер, що працюють на лікарській ділянці, у санаторії і т. д.У дитячих, терапевтичних, хірургічних і інших відділеннях завжди є важко хворі, що потребують цілодобової уваги лікаря і медичної сестри. Стан хворих із захворюваннями серця, бронхіальною астмою й ін. може раптово погіршитися, іноді виникає загроза життю хворого. Якщо стан хворого погіршилося в нічний час, медична сестра зобов’язана негайно викликати до хворого чергового лікаря. На жаль, деякі лікарі під час чергування вночі лягають спати, а чергові сестри соромляться їх будити. Намагаючись у такій ситуації допомогти хворим самостійно, медична сестра може допустити велику, іноді фатальну помилку.Для середнього медичного працівника культура спілкування зі співробітниками в колективі — одне з необхідні умов високої ефективності праці, морального задоволення від нього.Успіх лікування хворого, догляд за ним багато в чому визначається змістом і формою ділових взаємин середніх медичних працівників один з одним, лікарями, санітарками, керівниками установи.

БІОЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ЖИТТЯ, ВМИРАННЯ,РЕАНІМАЦІЇ ТА СМЕРТІ.

ЕВТАНАЗІЯ, ВИЗНАЧЕННЯ, ВИДИ ТА ЇХ БІОЕТИЧНАОЦІНКА.

 

Великої душевності й такту в поєднанні з високим професіоналізмом вимагає проведення психотерапевтичних заходів при роботі з хворими, в яких недуга суттєво обмежує звичайні можливості або тривалість їх життя. Якщо недуга обмежує звичний стиль життя хворого, необхідно спрямувати свою діяльність на заходи, які повинні перебудувати особистісні орієнтири хворого, примирити його з об’єктивним положенням речей і самого хворого із собою.

Важливо, щоб хворий не панікував, а свою життєву енергію спрямовував не на протест заради самого протесту, а на збереження і тренування залишкових функцій та можливостей організму. Хвороби є різні, в тому числі й невиліковні. Людина – єдина істота, яка усвідомлює неминучість смерті. Закінчити свій життєвий шлях вона повинна гідно. Неможливо дати уніфікований рецепт поведінки медиків щодо тактики при обслуговуванні невиліковного або помираючого хворого, але в кожному окремому випадку найважливішим є великий такт. Не можна затьмарювати останній період життя людини. Так, біля хворого, який перебуває навіть у безсвідомому стані, не повинні звучати образливі слова. Глибина втрати свідомості може змінюватись і хворий сприймає те, що біля нього говорять. У цих та інших випадках потрібно діяти за принципом або молитовним зверненням:«Боже, дай мені Розум і Душевний спокій прийняти те, що я не в силі змінити, Мужність — змінити те, що я можу, Мудрість — відрізнит и одне від одного.»

У лікарнях слід приділяти велику увагу питанню про розміщення в палаті хворого, який помирає. Часто смерть справляє гнітюче враження на інших хворих, вона несе небезпеку “психічної інфекції”. Тривала агонія людини, яка помирає нерідко є психотравмою навіть для найбільш сильних духом сусідів по палаті, й, безумовно, важкою травмою для хворих з невротичними рисами характеру. Тому дуже важливо вчасно ізолювати її. Віруючий хворий має право на сповідь священику перед смертю. Проте поява священика у палаті може викликати тривогу, страх і паніку серед інших хворих. Бажано створити інтимну обстановку спілкування між священиком і хворим. Поряд із звичайними знеболювальними засобами для полегшення тривоги, страху або агонії використовують сучасні психотропні препарати.

Проблема смерті тісно пов΄язана з проблемою сенсу людського існування. Що таке життя? У чому полягає його цінність? Варто чи ні продовжувати свій життєвий шлях, чи варто зупинитися й самому визначити межу? Не дивлячись на те, що сучасна медицина здатна врятувати життя пацієнтам з такими захворюваннями, з якими ще кілька десятків років тому вони мали б померти, все ж лікарі досить часто стикаються з проблемами, що потребують прийняття складних рішень, як наприклад припинення лікування та застосування евтаназії. Статистика по захворюванням на рак сьогодні просто жахлива: в багатьох випадках медицина є абсолютно безсилою. Якщо рак виявили на останніх стадіях, то стан хворого безнадійний. У таких випадках швидко погіршується не тільки фізичний, але й психічний стан людини. У цьому контексті постають питання про існування так званого «права на смерть» та про доцільність вбивства в ім’я співчуття. Що ж краще: швидка, але легка безболісна смерть чи довге вмирання в муках? Фрідріх Ніцше, розглядаючи цю проблему, ще понад сто років тому зазначив: «существует право, по которому мы можем отнять у человека жизнь, но нет права, по которому мы могли бы отнять у него смерть; это есть только жестокость».

Проблема евтаназії, «гарної смерті» (від грецьких слів «еu» – гарно і «thanatos» – смерть) актуальна і в наш час. Цей термін означає свідому дію (або відмову від дій), що призводить до швидкої безболісної смерті безнадійно хворої людини з метою припинення її страждань. Розрізняють евтаназії активну («допомогти померти») і пасивну («дати померти»). Під пасивною евтаназією мається на увазі припинення усіх видів підтримуючої терапії, що застосовується для підтримки життя пацієнта. Активна евтаназії є результатом застосування спеціальних засобів.

До сих пір постають питання, на які немає однозначних відповідей: про умови законності евтаназії та про її моральне обґрунтування. У наш час підвищений інтерес до зазначеної проблеми пояснюється тим, що вона має чітко окреслене емоційне забарвлення, оскільки містить у собі питання про цінність життя та смерті людини. Грецьке походження слова «euthanasia» служить підтвердженням того, що ця проблема обговорювалась здавна у етиці. Зокрема, Гіппократ виступав проти евтаназії, а Платон, Арістотель та Сократ вважали, що загибель слабких та безпорадних шляхом «легкої смерті» є доцільною і навіть корисною. Християнство, іудаїзм та іслам наклали табу на евтаназію, а у буддизмі відмова від життя вважається доцільною і є різновидом релігійного обряду.

З точки зору християнства, евтаназія є абсолютно неприпустимою. Вона є порушенням Закону Божого. У Бога існує свій план стосовно кожної людини і це є Божественним Провидінням. Якщо людина вторгається в цей план, це означає, що вона хоче привласнити собі роль Бога і тим самим посягає на його владу. Християнин має смиренно сприймати все, що посилає йому Небесний Отець. Евтаназія ж оскверняє усе святе, вона оскверняє і життя, і смерть, відкидає самого Бога.

На сьогоднішній день евтаназія легалізована у Нідерландах, штаті Ориган (США), Північній провінції Австралії та у Бельгії. За визначенням Нідерландського законодавства, евтаназією називається всяка дія, яка спрямована на те, щоб покласти кінець життю тієї або іншої людини, йдучи назустріч її власному бажанню, та виконана незацікавленою особою.

Проблема суїциду неоднозначна. Існує безліч протилежних поглядів на її розв΄язання. У більшості стран активна евтаназія є незаконною. Проте виникають періодично спроби узаконити її на юридичному рівні. У 1935 році у США було організоване «Товариство Евтаназії», що виступало за легалізацію евтаназії. Також на початку ХХ ст. у Німеччині психіатр Гохе та доктор Бінбінг намагалися обґрунтувати необхідність евтаназії як своєрідного засобу винищення «неповноцінних» з метою принесення користі нації та людству в цілому. У списки «неповноцінних» потрапили психічнохворі та люди, що страждають на важкі хронічні захворювання. Фашистська держава через кілька десятиліть реалізувала їх плани. Ідеологія фашизму перейшла від «евтаназії з милосердя» до «евтаназії за ідеологічним спрямуванням», що призвело до массового винищення «неповноцінних народів». Саме в цьому світова спільнота і вбачає головну загрозу активної евтаназії.

Філософський аспект явища евтаназії є недостатньо проясненим сучасними дослідниками. Проблема евтаназії знаходиться у площині багатьох наук, таких як медицина, біоетика, релігія, філософія та юриспунденція. Біоетика на сучасному етапі визнає за кожною людиною право на унікальність свого життя і своєї смерті. Проте біоетичне світосприймання схоже з християнським: на першому плані в ньому виступає повага до життя, співчуття та милосердне ставлення до людини. Багато філософів, що намагалися розібратися у людській природі, так або інакше зверталися й до цієї проблеми.

У проблемних питаннях життя та смерті акцент все-таки ставиться на життя: треба захищати життя, а не смерть. У «клятві Гіппократа» йдеться про те, що працівник медицини не дасть (навіть за вимогою хворого) смертельного засобу та не вкаже шлях до скоєння самогубства. Опоненти евтаназії впевнені у священності людського життя і в тому, що ніколи не буде схваленим припинення життя навіть за бажанням пацієнта.

Що стосується проблеми евтаназії в Україні, то законодавство нашої держави трактує евтаназію як зловмисне вбивство. Самогубство не є злочином, але надавання допомоги при скоєнні самогубства, а також навмисне прискорення смерті (невиліковно хворих людей) передбачає відповідальність за ст.115  Кримінального Кодексу.

Евтаназія – серйозна проблема сучасності. Однозначної відповіді стосовно впровадження евтаназії не дала до сих пір жодна наука. Противники евтаназії стверджують, що небажання жити не може автоматично тлумачитися як бажання вмерти, а страх перед точно встановленою датою смерті може перетворити останні години вмираючого на суцільний жах. Також досі невирішене питання, хто саме повинен здійснювати евтаназію й не визначена єдина медична технологія (наприклад, неоднаковість дози для різних людей). А головні питання – як позначиться на духовному розвитку суспільства широке використання евтаназії та як виключити можливість зловживання евтаназією?

На наш погляд, питання про доцільність евтаназії перш за все повинна вирішувати для себе кожна людина, шукаючи сенс власного життя і смерті.

Німеччині примусова евтаназія взагалі була зведена в ранг державної політики. Щодо права людини на гідну смерть існують різні уявлення й відповідно різні моральні оцінки цього права. Одні дослідники вважають “гідною” тільки природну смерть без втручання ззовні. Їх опоненти, навпаки, вважають, що головна ознака достойної смерті – збереження честі та гідності особистості, тому смерть може мати й “неприродний характер”, більше того, виступати в ролі милосердного вбивства. Прибічники евтаназії, хоча б у формі припинення лікування, вважають її допустимою, керуючись такими міркуваннями: – медичним – смерть як останній засіб припинення страждань хворого; – турботою хворого про своїх близьких – “не бажаю їх обтяжувати собою”;- егоїстичним мотивом хворого – бажанням “вмерти гідно”;- біологічним – необхідність знищення неповноцінних людей через загрозу виродження людини як біологічного виду (внаслідок накопичення патологічних генів у популяції);

 – принципом доцільності – припинення довгих і безрезультатних заходів щодо підтримання життя безнадійно хворих, щоб використовувати апаратуру для реанімації хворих з меншим об’ємом уражень;

 – економічними – лікування і підтримка життя більшості невиліковних хворих потребує застосування дорогих приладів та ліків.

Супротивники евтаназії наводять інші переконливі аргументи. Насамперед це наявність релігійних моральних настанов – “не убий” і “любов до ближнього заради Бога” (самоочищення й шлях до порятунку через турботу про тяжко хворих людей). Також обґрунтовують тим, що медицині відомі рідкісні випадки самовиліковування від раку, та і самий розвиток медицини – суть боротьба зі смертю й стражданням (пошук нових засобів і методів лікування). До того ж супротивники евтаназії вважають, що за активної соціальної позиції суспільства можлива практично повна реабілітація інвалідів з будь-яким ступенем обмеження можливостей, що дає змогу повернути людину до життя як особистість. Більшість дослідників ґрунтують своє негативне ставлення до евтаназії принципами традиційної медичної практики (в клятві Гіппократа сказано: “Я не дам нікому… смертельного засобу й не вкажу шляху до такої цілі…”.

Евтаназія наразі може бути пасивною та активною. Перша означає припинення всіх видів підтримуючої терапії, які могли б бути ефективними для підтримки життя пацієнта. У випадку активної евтаназії смерть добровільно або примусово викликається застосуванням спеціальних засобів.

Евтаназія – серйозна проблема сучасної біоетики, для розгляду якої потрібне врахування всіх “ca” і “проти”. Ситуація евтаназії є відображенням споконвічного конфлікту між нормативною та ситуаційною етикою. З одного боку, принцип нормативності потребує поваги до унікальності життя будь-якого пацієнта, а з іншого – сувора правда життя закликає до економії людських сил та ресурсів. Перша заснована на іудейсько-християнській етиці, друга – на цінностях утилітаризму й комунізму. Синтез цих цінностей знаходить відображення в громадській етичній парадигмі, з притаманним їй акцентом на індивідуальному моральному рішенні й принципі автономності й унікальності особистості, пріоритеті прав пацієнта, в тому числі права на гідну смерть.

Уперше евтаназія набула законності в 1994 р. в американському штаті Орегон. На даний час евтаназія у формі асистованого суїциду легалізована в Нідерландах (2001 р.), у Австралії (1997 р.), в ряді штатів Америки, в Бельгії (2001 р.). В інших країнах, незважаючи на статистичні дані про існування широкої практики нелегальної евтаназії, будь-які форми останньої офіційно визнаються злочином, а дане питання в юридичному відношенні залишається відкритим. Кримінальний кодекс багатьох країн прирівнює евтаназію до вбивства людини. У деяких країнах, таких як Італія або Україна, незважаючи на заборону евтаназії, життєпідтримуюче забезпечення хворого, який перебуває в комі, може бути відключене за рішенням близьких родичів або на підставі медичних показань. У багатьох країнах (Італія, Данія, Франція й ін.) існують громадські організації як прибічників, так і супротивників легалізації евтаназії.

На сьогодні евтаназія поки що не може використовуватися в повсякденній практиці як суспільна (медична) система дій з ряду причин – психологічних, медичних, соціальних, законодавчих, етичних. Тому що небажання жити не може автоматично тлумачитися як бажання вмерти, а страх перед точно встановленою датою смерті може перетворити останні години вмираючого на суцільний жах. Тому що досі невирішене питання, хто саме повинен здійснювати евтаназію й не визначена єдина медична технологія (наприклад, неоднаковість дози для різних людей). А головні питання – як позначиться на духовному розвитку суспільства широке використання евтаназії та як виключити можливість зловживання евтаназією? Адже ми пам’ятаємо випадок з сумнозвісним американським лікарем Дж. Кеворкяном (відомим ще як “лікар Смерть”), який “допоміг” більш як 100 хворим піти в інший світ.

Отже, суперечки між супротивниками та прибічниками евтаназії тривають. “Примирення сторін не буде доти, доки соціум не вирішить, ким є людина стосовно власного життя – власником чи сторожем. Якщо власником, то людина вільна робити так, як їй забажається, якщо сторожем, то якийсь час вона може “награбовувати” майно, але потім справжній власник (Бог) може й суворо спитати”.

Право на смерть в контексті сучасної біоетики постає як захист й збереження достоїнства і вільного виявлення волі автономної особистості, які з етичного погляду не менш важливі за психофізіологічний аналіз причин смерті. Біоетика визнає за кожною людиною право (й особисту відповідальність) на унікальність як свого життя, так і своєї смерті. Водночас головною світоглядною передумовою біоетики, що збігається з християнським світосприйняттям, досі зостається повага до життя будь-якої живої істоти, співчуття та милосердне ставлення до людини. Єдиного, універсального рішення з цього питання бути не може, тому що пошук сенсу життя та смерті – довгий і суто особистий для кожної людини шлях. “Людина – це не тільки тіло або психофізична цілісність, а й особлива духовно-тілесна реальність, особистість. Не тільки життя, а й смерть для неї – це постійне утвердження свободи свого духу і виявлення особливого неповторного духотілесного світу” вбий”. Закріплена нормами права можливість евтаназії може безпосередньо вплинути на суспільну свідомість, оскільки з точки зору суспільної психології, усе узаконене вважається таким, що заохочується державою. Евтаназія, як форма медичної практики, може спричинити деморалізуючу дію на величезну масу хворих (тоді як благають про штучну смерть значно менше з них) і на медперсонал (навіщо боротися за життя хворого до кінця, краще без “турбот”, “клопоту” забезпечити йому лагідну смерть). Практика евтаназії небезпечна також діагностичними помилками. Немає впевненості, що ідея евтаназії має під собою чіткі науково-клінічні і організаційно-медичної гарантії своєї істинності. Узаконення евтаназії може викликати можливість зловживань з боку медперсоналу, криміналізації медицини в цьому питанні. І, насамкінець, рішення про евтаназію, попри те, що здійснюється особою усвідомлено, однак може бути поспішним і незваженим. Більше того, в стані хвороби практично не уникнути вад волі – помилок, примусового волевиявлення внаслідок зовнішніх впливів (насильства, погроз, шантажу, умовлянь тощо).

У звичайному стані кожна людина хоче жити довго і щасливо, відкидаючи думки про смерть. Та й смерть не така вже й страшна, якщо міркувати за Епікуром, який заспокоював живих тим, що коли вони існують, то смерті ще немає, а коли вона приходить, то їх уже немає. Але одна справа померти природно, з почуттям виконаного перед усім світом обов’язку або ж коли трагічний випадок враз обірве життя, і зовсім інша – це умирання внаслідок тяжкої невиліковної мученицької хвороби.

Проблема евтаназії у сучасних дискусіях торкається саме тих людей, хто страждає внаслідок невиліковних хвороб.

Російські і вітчизняні автори, висловлюючись за евтаназію спираються, як на першоджерело, на погляди А.Ф. Коні, який ще у 20-х роках минулого століття визнавав допустимість евтаназії у виключних випадках, коли є такі умови як: свідоме і стійке прохання хворого; неможливість полегшити страждання хворого відомими засобами; точна, безсумнівна доведеність неможливості врятувати життя, що встановлена колегією лікарів при обов’язковій одностайності; попередження органів прокуратури. На сьогодні принципово нових аргументів щодо умов за яких можлива б була евтаназія не висувається, а лише дещо ширше вони трактуються: ознайомлення хворого з діагнозом з поясненням можливих наслідків цієї хвороби; прийняття колегією лікарів-спеціалістів у цій галузі одностайного рішення про те, що подальша підтримка життя хворого не дасть позитивних результатів; наявність висновків науково-дослідного інституту щодо неможливості лікування цієї хвороби іншими засобами на момент звернення та перспективи наукових розробок у цій галузі охорони здоров’я; прохання хворого позбавити його від страждань, висловлене у письмовій формі й засвідчене головним лікарем медичного закладу або нотаріусом; згода батьків, родичів хворого.

Одночасно ці положення піддаються серйозній критиці противниками евтаназії, які доводять її неприпустимість ні з моральної, ні з юридичної точки зору, тому, що, по-перше, ніхто не може позбавити людину життя, яке повинне підтримуватися в усіх випадках до природного кінця; по-друге, завжди не виключена помилка у прогнозі стану хворого (та й як собі можна уявити практично усю цю процедуру, коли мова буде йти не про одного, а сотні чи тисячі пацієнтів); по-третє, можливе зловживання евтаназією з боку лікаря чи інших суб’єктів (гарно “задокументувати” справу завжди можна); по-четверте, згода, чи письмова згода на легку смерть не має ніякої сили, оскільки може бути вирвана у людини у несвідомому і навіть свідомому стані.

Саме тому патетичні заклики типу “евтаназія, яка застосовується в декількох країнах світу (Нідерланди, Бельгія, штат Орегон в США), як виключення, неминуче повинна стати коли-небудь загальноприйнятою системою у медичній практиці освіченого суспільства”, змушують замислитися, чи є відповідні екзистенційні підстави для таких припущень і, тим більше, для реальної практики? Адже де-факто евтаназія набирає обертів, незважаючи на те, що, наприклад, Європейський суд з прав людини у Стразбурзі вважає справедливою заборону на евтаназію у національних законодавствах, комісія з прав людини ООН вважає, що процес евтаназії, який розгортається, призведе до “баналізації” добровільної смерті, перетворить евтаназію у буденне явище.

Звичайно ж проблема евтаназії, в першу чергу, торкається тих невиліковно хворих, хто в муках очікує смерті. Однак моральний бік цієї проблеми грунтовно зачіпає ще десятки, а можливо й сотні тисяч людей – політиків і правників, які повинні прийняти відповідні закони, а згідно з ними й конкретні юридичні рішення на евтаназію конкретної особи; близьких і рідних цієї особи, які повинні погодитися з достроковою смертю свого родича; і, звичайно, лікарів, які, по-перше, повинні прийняти вірне, безпомилково-професійне рішення щодо стану хворого, а, по-друге, виконати процедуру спричинення смерті.

Таким чином, у процесі евтаназії бере участь, як мінімум, чотири категорії людей: безпосередньо хворі, які просять про легку смерть, політики-правники, родичі і лікарі. Проте всі вони мають однакове право – право на вільний вибір, а швидше на свавільне рішення: одні – жити чи не жити; другі – надавати чи не надавати законне право на дострокове припинення життя; треті -давати чи не Давати згоду на неприродну смерть близької людини; четверті – про можливість чи неможливість полегшити страждання хворого відомими засобами, про безсумнівну доказовість неможливості врятувати життя, про той чи інший “легкий” набір лікарських засобів здійснення евтаназії і, насамкінець, про те, чи бажає той чи інший конкретний лікар (чи лікарі) здійснити цю процедуру.

Давайте детальніше розглянемо ці позиції з точки зору свободи і свавілля. Перша. Чи може тяжко хвора людина вільно вибрати між життям і смертю? Існує пафосний аргумент, що мов благоговіння перед життям, як вищою земною цінністю, не повинно позбавляти індивіда його природного особистого права на вільне самовизначення: як жити і як вмерти.

Так, дійсно, людину вільну не можна примусити жити. Це залежить від її сваволі виключно. Але щодо вільного самовизначення і природного права, тут є суперечності. Справа в тому, що природне право і вільне самовизначення різного роду феномени – одне притаманне людині від народження, інше набувається в соціальній практиці. У природі усе детерміновано, природа не наділила жодну живу істоту інстинктом до смерті, але дала їй чудову програму виживання. Окремі випадки самоліквідації у тварин і птахів пов’язані з конкретними збоями в інстинкті виживання. При цьому наголос ставиться на самоліквідації. Природа не вважає доцільним наділяти живих істот інстинктом “допомоги” іншим живим істотам в самоліквідації за певних умов. Отже, питання спричинення дострокової смерті у людей це суто соціальне явище. Ні у фізичному, ні у біологічному світах воно не спостерігається. Так що природну сферу залишаємо, проблема евтаназії лежитьцілком у площині сфери моральної. Однак перший урок засвоюємо – спричинення дострокової смерті самому собі явище протиприродне.

Тепер щодо вільного самовизначення. Поняття “вільне” означає діалектичну єдність “свободи від…” і “свободи для…” Але чи є у тяжко хворої людини “свобода від…”? Ні, її немає. Прийняті нею рішення причинно зумовлені. Вона діє не вільно, а за необхідністю. Такими причинами є: фізичні страждання; переживання про те, що близьким і рідним через неї потрібно нести матеріальні і моральні збитки; образа за те, що так прикро доводиться в кінці життя, глибока депресія, неможливість однозначної оцінки у співчутті до неї оточуючих і багато інших подібних факторів.

Самовизначення теж не може бути тотожним свободі, хоча і є одним з абстрактно-загальних визначень свободи, підкреслюємо “одним з …”. Самовизначення передбачає, що хтось сам за себе визначає, сам за себе вирішує, зумовлює свої цілі. Проте все це може відбуватися під дією як внутрішніх, так і зовнішніх чинників, а в нашому випадку нікого не потрібно переконувати, що тут діють зовнішні обставини. Під дією внутрішніх причин людина не благала б у когось своєї смерті, вона б це зробила самостійно, бо найважчою формою самовизначення є самообмеження, а крайньою -самозаперечення. Але ці дві форми самовизначення не даються людині само собою. Такою здатністю наділені люди загартовані як фізично так і духовно. Тож такі люди не благають, а швидше діють самостійно.

Вище сказане свідчить про неможливість доведення факту добровільного вибору.

Друга. Не менш гостро стоїть питання про свавілля політиків. Так, є неначе позитивні факти правового вирішення питання евтаназії” у Бельгії і Нідерландах, де вже десятки людей “скористалися” законним правом на легку смерть. Проте як поставитись до історичних фактів масового знищення дітей з вадами в античній Спарті, хворих проказою в Азії, хворих чумою у Франції чи державної політики фашистської Німеччини, спрямованої на “очищення” “вищої раси”. Помилкою було б думати, що все в минулому. Чого, наприклад, варті рекомендації політиків сучасних США щодо зменшення перенаселення в деяких африканських чи азіатських країнах? А хто гарантує, що в умовах бідності і незабезпеченості медицини конкретно в Україні привабливими для політиків не стануть такі “добрі” і головне “високоморальні” заходи як умертвіння хворих на рак, СНІД, недоглянутих одиноких престарілих хворих людей в ім’я забезпечення нормального життя “здорової” частини суспільства? Якби подібних або інших ризиків не було, то мабуть, законодавець не вніс би, до Цивільного кодексу такий елемент як “заборона позбавлення життя фізичної особи”, з якого б боку цей елемент не розглядався.

Третє. У яких умовах повної несвободи можуть опинитися родичі тяжко хворої людини, що прохає про евтаназію? Вони змушені будуть проханням цієї людини, дією закону приймати в будь-якому випадку не вільне, а свавільно-зле рішення: або взяти на себе частину відповідальності за спричинення смерті і потім з цим все своє життя жити, або взяти на себе гріх в такий спосіб позбавити себе зайвого клопоту і матеріальних витрат (хто-небудь досліджував, який відсоток у родинах де є такі хворі складає проблема бажання будь-якими шляхами звільнитися від такого тягаря? Можемо тільки здогадуватися, що не малий).

Четверте. Лікарям, між тим, само собою, з доброго дива пропонується взяти на себе головну місію – процедуру умертвіння, тобто ката. Лікував-лікував, а тепер убий! Знову йдеться про замах на свободу – тепер уже лікаря. Ситуація вимальовується такою. Є закон, що дозволяє евтаназію, отже, кожний бажаючий, хто підпадає під дію цього закону має право! (бо ж це закон!). Родичі хворого теж мають право на підтримку своєї близької людини. Прокурор, перевіривши усі відповідності процедури, дає конкретний припис на евтаназію. Тепер слово за останнім в ланцюгу – лікарем. Однак він теж має право не бути катом. Виникає знову суперечність між правом і свободою. То ж чи не краще відкинути всі ці правові процедури і довіритися свавіллю, сваволі, власній волі конкретних хворих і конкретних лікарів – і тоді ніяких колізій?! Дивними є спроби переконати спільноту, що повитуха і кат суть одна річ. Чомусь у найжахливіші часи, як давнини так і сучасності за навіть найгучніших злочинів проти людини чи людства, хоча б формально, але участь “судді” і “ката” завжди розділялась, розрізнялась, виокремлювалась. Тепер пропонується виховати, виростити, сформувати чергову надлюдину професійного ґатунку -надлікаря! Бо тільки такому під силу допомогти людині народитися, все життя підтримувати їй здоров’я, а в разі чого-небудь не передбаченого холоднокровно (зате “легко” і “приємно”) відправити її у потойбічний світ

Таким чином, евтаназія – це складне соціальне явище, у якому така багатоманітність суперечностей і неузгодженостей, залежностей і випадковостей, що його ніяк не можна втиснути у вузькі рамки права чи медицини, воно за своєю природою торкається свободи волі людини.

Досліджуване явище є свавіллям. Тому єдина можливість забезпечити свободу і права тяжко хворої людини – це всіляка допомога їй (збоку держави, закону, родичів і лікарів) стійко і найлегше дочекатися своєї природної кончини. Якщо ж суспільство прагне виявити милосердя гуманність до тяжко хворих своїх громадян, то нехай воно подбає, щоб держава постійно забезпечувала лікарні та лікарів найсучаснішими засобами підтримки життя і позбавлення страждань пацієнтів. Сьогодні ж, як це не парадоксально звучить, суспільство вимагає від держави “вжити заходів” тепер і негайно, бо комусь одному чи декільком це так необхідно. За такої нагоди держава може розв’язати дуже багато своїх “гострих” проблем.

Проблеми евтаназії в контексті біоетики

У цілому можна зазначити, що в європейській парадигмі смерті як і раніше панує антитеза, запропонована ще Сократом: смерть або подібна до сну без сновидінь (смерть як ніщо), або смерть – це перехід у інший світ, інший стан, уже не пов’язаний із земним існуванням. Європейська мораль випробувала всі спроби “технізації й медикалізації” смерті, що знайшло відображення в установці непримиренної боротьби з нею, негативному емоційному ставленні до ритуалу поховання мертвих, у стигматизації всіх форм “неприродної смерті”, а також усього того, що може її викликати – суїциду, катувань, хвороб, тілесних і психофізичних аномалій та ін.

Останнім часом людство все частіше потрапляє в ситуації, де перестає передбачати та контролювати наслідки своїх досягнень. В умовах швидкого поширення новітніх технологій, які радикально змінюють не тільки життєдіяльність, а й саму природу людини, виникає потреба в розробці оновленої системи моральних і духовних орієнтирів людства. Цією оновленою системою, на думку автора, може виступити біоетика – один із напрямів сучасної етичної думки, об’єктом якої виступає життя як феномен, а предметом – вивчення системи умов, за яких можливе збереження і розвиток життя на землі.

Виникнення біоетики було зумовлене посиленням уваги до прав людини за умов активного створення нових медичних технологій, що породжують велику кількість проблем, які потребують розв’язання як з погляду права, так і з моралі. Крім того, формування біоетики було спричинене величезними змінами в медичній практиці, які стали можливі завдяки успіхам генної інженерії, трансплантології, появі обладнання для штучної підтримки життя пацієнта й накопиченню відповідних практичних та теоретичних знань. Усі ці процеси загострили моральні питання, що постали перед лікарем та пацієнтом. Чи існують межі надання медичної допомоги, в підтримці життя смертельно хворої людини? З якого саме моменту настає смерть? Чи припустима евтаназія?

Біоетика підкреслює міждисциплінарний комплексний характер проблеми співвідношення життя й смерті й залучає для її дослідження різні галузі людського пізнання: медицину, біологію, екологію, філософію, психологію, соціологію, культурологію тощо. Сучасна біоетика переглядає як негативне ставлення до смерті і вмирання, так і варіанти необґрунтованого абстрактно-оптимістичного ставлення до життя, без урахування психологічних,тілесних, соціальних вимірів та якостей останнього. Здебільшого це пов’язано з новим поясненням смерті як біомедичного феномену.

У сучасній біології й медицині знаходять втілення всі особливості раціонального ставлення до смерті, що виникло ще в XVIII ст. Саме тоді смерть проходить шлях нового осмислення як універсального соціокультурного явища. Смерть постає вже не тільки як межа або кінцевий пункт, а й як явище життя, що має певний простір, як особлива чуттєво-тілесна реальність. Французький філософ М.Фуко у своїй книзі “Народження клініки” показав, як завдяки новому ставленню до хвороби у Європі виникає такий соціальний інститут, як клініка.

Клініка стає місцем зустрічі людини і хвороби, хворого і лікаря, життя та смерті “Саме тоді, коли смерть була епістемологічно інтегрована в медичний досвід, – підкреслює М.Фуко, – хвороба змогла відділитися від контрприроди й знайти плоть у живій плоті індивідів. Й можливо, у цілому досвід індивідуальності сучасної культури пов’язаний з досвідом смерті.

Збільшення кількості лікарень та клінік привело до відокремлення людини від безпосереднього спостереження за процесом вмирання та смерті. Як наслідок, людина позбулася можливості переживання трагічних, але очищуючих моментів, які наповнюють життя змістом. Окрім досвіду, який можна набути як свідок смерті близьких нам людей, ми маємо і неявні знання про це явище, які зберігаються в глибинах нашої підсвідомості, – це так званий інстинкт смерті. Існування такого інстинкту стало очевидним при аналізі схильності до саморуйнування у хворих, що страждають на депресію, випадків самогубства й покалічення при певних психічних розладах, непереборній потребі в стражданні й безпричинній деструктивності, притаманних людській психіці.

Ідея існування інстинкту смерті не раз висловлювалася у процесі розвитку культури. І.І. Мечніков, наприклад, вважав, що такий інстинкт пробуджується тільки у помираючої людини при досягненні нормальної, “не патологічної старості”. С.Шпільрейн показала, що прагнення до смерті є невід’ємною сутністю прагнення людини до життя та до продовження цього життя в іншому. Інстинкт збереження виду за своєю сутністю амбівалентний, тому що потребує для свого здійснення руйнування старого тією самою мірою, як і створення нового. З.Фрейд спочатку вважав прагнення до смерті агресією, наслідком неповного задоволення інстинкту статевого потягу. Однак пізніше він виділив ці агресивні спонукання в окремий інстинкт – інстинкт смерті – танатос. К.Юнг вважав, що знання про наближення смерті є формою колективного підсвідомого. С.Гроф провів ряд експериментів за допомогою особливих дихальних вправ і ЛСД. Ці експерименти виявили, що всі піддослідні мали подібні видіння, які свідчили про наявність у людини особливих знань біологічного циклу “народження – смерть”.

Наявність інстинкту смерті, підсвідоме знання про неминучість кінця будь-якого людського життя дає змогу пояснити готовність людини (особливо, у разі невиліковної хвороби, тяжкого стресу) відмовитися від боротьби за життя та прийняти смерть як позбавлення від страждань.

Що ж таке смерть – прояв вродженого інстинкту, трансперсональних рівнів психіки чи явище духовного життя особистості?

Доволі тривалий час (аж до середини ХІХ ст.) констатацією смерті займалися не лікарі, а священики або наймані люди. Але з часом представники медичної професії отримують право, а потім і обов’язок констатування смерті. Одночасно з цим виникає проблема встановлення власне моменту смерті, яка була досить складною в усі часи. Упродовж тисячоліть на практиці як критерії смерті використовувались зупинка серцевої діяльності, припинення дихання, відсутність чутливості тощо. Недосконалість цих уявлень щодо природи смерті полягала в тому, що відсутність функцій окремих органів ототожнювалась зі смертю всього організму.

У 1965 р. учасники колоквіуму щодо сутності життя й смерті, який відбувся у Марселі, здійснили спробу внести ясність у питання критеріїв смерті. Ними, зокрема, було виділено два стани вмирання: тривала кома (coma prolonge) і незворотна кома (coma depasse). Перша – позначає такий стан, за якого вегетативні функції організму збережені. Тривала кома може або регресувати до незворотної, або поступитися місцем нормалізації стану хворого. У другому випадку визнається безповоротна втрата вищих регулюючих функцій мозку, а стан діагностується як “смерть мозку”, що прирівнюється до смерті людини. Новий критерій “смерть мозку” був прийнятий і затверджений на засіданні ВООЗ і ЮНЕСКО (Женева, 1968 р.). Безсумнівно, його поява була зумовлена значною мірою розвитком новітніх біомедичних технологій у трансплантології, реаніматології, анестезіології, медичній діагностиці й ін. “Смерть як медичний й психологічний феномен з урахуванням особливостей нового критерію постає як процес, що складається з двох стадій: вже здійсненої події – власне смерті (death) й передуючої їй, проміжною між життям та смертю стадії вмирання (dying)”.

Вперше таке розділення запропонувала в своїй праці “Про смерть та вмирання” Е.Кублер-Росс. Вона звернула увагу дослідників на проблему існування нового духовного виміру – простору особливих страхів та таємних хвилювань людини, яка перебуває на порозі смерті.

Нині в суспільстві активно обговорюється новий ідеал гідної смерті людини, смерті безболісної й “легкої”, смерті як порятунку від страждань, смерті-евтаназії. Священне мистецтво вмирання, якому навчали релігія й численні філософські системи минулого, в наші дні починає асоціюватися з такими поняттями, як автономія, свобода й гідність людської особистості. А сама смерть людини ототожнюється зі “смертю мозку” – припиненням вищих його функцій. Факт втрати смертю традиційного, сакрального місця у свідомості людства починає впливати на всю сучасну культуру.

На сьогодні можна говорити про різні форми евтаназії. Перша – евтаназія як настання легкої смерті, що настає природним шляхом або за допомогою спеціальних заходів. Друга – добровільна евтаназія (“милосердне вбивство”), тобто за допомогою спеціальних дій лікаря з обов’язковою згодою самого пацієнта (який усвідомлює своє бажання) спричинення “легкої” смерті останньому, задля припинення страждань. Третя – примусова евтаназія, яка здійснюється за рішенням родичів чи суспільних інститутів з допомогою заходів, які призводять до “легкої” смерті людини.

ВМИРАННЯ ЧИ ЕВТАНАЗІЯ

Боляче і нестерпно бачити, як страждають вмираючі. Сучасна людина розучився переносити біль стоїчно, а людство в цілому багато в чому втратило уміння терпіти.

При цьому сьогодні люди страждають від онкологічних захворювань набагато більше і багато страшніше, ніж в минулому. Як не парадоксально, але пов’язано це з тим, що за останні десятиліття в боротьбі з раком досягнуть безсумнівний прогрес.

Прогрес, який привів до того, що тепер людина не гине, як це було раніше, на ранніх стадіях свого захворювання і навіть в тих випадках, коли лікування не призводить до одужання або ремісії, дотягує до того моменту в розвитку хвороби, який в минулому був принципово недосяжний.

У той страшний момент, коли метастази уражають весь її організм, людина зіштовхується з позамежним виснаженням і страшними болями. Раніше до цієї стадії розвитку хвороби доживали одиниці, тепер це стало долею більшості хворих раком.

В результаті евтаназія стає все більш частим вирішенням “проблеми болю», впоратися з якою виявляються не в змозі ні самі хворі, ні їхні родичі, ні лікарі. З боку це здається дивовижним, але фахівці, що практикують евтаназію, одержують від родичів своїх пацієнтів вдячні листи, на захист евтаназії виступають і самі хворі, нескінченно утомлені та виснажені.

Відшліфовується юридична сторона питання, розробляються методи, при яких хворий сам пускає в хід механізм евтаназії. Нарешті, удосконалюється психіатрична експертиза, бо людина, що приймає рішення про добровільний відхід з життя, повинна бути адекватною. Загалом, евтаназія цивілізовано осмислюється на рівні сучасної культури.

Все частіше мовиться про те, що людина повинна мати можливість скористатися «правом на смерть» у разі смертельної хвороби, яка все одно призведе до неминучої загибелі через два чи три тижні.

У той же час противники евтаназії: лікарі, письменники, юристи, духовенство, віруючі й атеїсти – не утомлюються повторювати, що сучасна цивілізація йде по шляху виправдання самогубства, що «допомога в здійсненні самогубства” (саме так кваліфікується той спосіб введення хворому дози снодійного, приводить до безболісної смерті, який практикується в даний час Джеком Геворкяном) – неприпустима.

Звертає на себе увагу, що противники евтаназії здебільшого говорять гранично жорстко, агресивно і з роздратуванням, виявляє їхню внутрішню слабість. Мало того, в їх позиції виявляється визначений парадокс. Віруючі супротивники евтаназії, як правило, підкреслюють, що, заборонена Церквою, ця аморальна практика повинна бути в будь-яких її формах заборонена і законом, тобто з мови віри переходять на мову держави і права.

Hаоборот, невіруючі і, здавалося б, не звиклі апелювати до Бога і Його авторитету, не наполягаючи на законі і не кваліфікуючи практику евтаназії як злочин, згадують про слово «гріх», яке взагалі зазвичай не входить в їх лексикон, закликають подивитися на евтаназію в духовному вимірі і побачити в ній саме гріх, а не щось інше.

І те, і інше цілком зрозуміло. Віруючий розуміє: його слова про те, що життя кожного належить не йому самому, а Богу, людина, яка не вірить в Бога “всім серцем своїм», – не почує. Розуміє він і інше: умирання ракового хворого настільки важко і страшно, що всякому, хто на власні очі зіткнувся з його муками, ясно, що смерть у даному випадку – благо.

Коли священик з екрана телевізора говорить, що «з християнської точки зору евтаназія – гріховне діяння і Церква може покарати за цей гріх», – йому не вірять. У ньому бачать інквізитора, який готовий покарати й умираючого, і навіть мертвого. Такий священик, можливо, здасться глядачеві правильно мислячим, але безсердечною людиною, до якої застосовні слова митрополита Антонія, який сказав одного разу, розмірковуючи про обов’язки священика перед обличчям смерті його парафіянина: «Hе треба робити вигляд, що, якщо ти священик, ти розумієш те, чого ніколи сам не відчував ».

Коли хто-небудь починає міркувати про евтаназію і її неприпустимість, ні однієї ночі не просидівши біля ліжка вмираючого і не знаючи по своєму власному досвіду, що таке цей біль, то він виглядає не тільки непереконливо, але якось аморально.

Hаоборот, прихильниками евтаназії, як правило, є люди м’які, що усвідомлять, наскільки дивовижний жах болю, чи просто знають, що це таке, по досвіду щоденної роботи. Люди, в яких неможливо побачити злочинців прагнуть якомога швидше позбутися від хворого.

Серед них стає все більше тих, хто не вважає себе атеїстами і говорить, що в евтаназії немає нічого богопротивного. У такому способі відходу з життя, говорять «віруючі» апологети евтаназії, люди страждають лише з тієї причини, що їх життя вже було штучно продовжене лікарями, без втручання яких вони б померли багато раніше.

Hевіруючі противники евтаназії апелюють до Бога, тому що в рамках тієї системи координат, в якій вони звичайно живуть і діють, самогубство не вважається чимось аморальним, а вопрінімается як природне рішення, коли немає іншого виходу з життєвого тупика.

Але як бути з евтаназією? Людина відчуває, що вона чомусь неприпустима, але не може зрозуміти, чому. Атеїст або агностик починає говорити мовою священика, що виходить украй непереконливо, а тому доводиться бути різким. Ось чому противники евтаназії здаються агресивними. Ось чому вони іноді роблять для легітимізації “добровільної смерті» в суспільній свідомості більше, ніж самі переконані апологети евтаназії.

Hе випадково Іоанн Павло II закликав побачити в евтаназії не просто практику, яка повинна бути відкинута, але «драматичний виклик, кинутий усім людям доброї волі, щоб вони негайно мобілізувалися”.

«Що зробити, щоб дійсно допомогти людям нашого часу усвідомити нелюдський характер деяких аспектів пануючої культури?» – Запитує Папа і сам відповідає на своє питання: необхідно навчитися не тільки думати, але і відчувати по-християнськи. Проблема полягає не в евтаназії як такої і навіть не в жаху тих болів, які мучать помираючих, але в тому, що ми кидаємо наших хворих, вважаючи, що не можемо їм нічим допомогти.

Саме про це задовго до опублікованої в 1994 році декларації бельгійських єпископів, присвяченій темі хвороби і смерті, заговорив митрополит Антоній Сурожський. З його точки зору немає нічого страшнішого, ніж самотність хворого. Самотність, яке вже за життя кидає його в небуття. Вмираюча людина, що знаходиться, як нам здається, в несвідомому стані, як підкреслює владика, потребує нашої присутності. Він потребує того, щоб з ним говорили, навіть якщо він не чує; щоб поруч з ним мовчали, але тільки не кидали його одного.

«Умійте мовчати, – каже митрополит Антоній, – нехай балаканина відступить, дасть місце глибокому, зібраному, повному справжньої людської дбайливості мовчанню. Візьміть хворого за руку і скажіть спокійно: я радий побути з тобою. І замовкніть, будьте з ним, не споруджуйте між вами цілий світ незначних слів чи поверхневих емоцій ».

Завдання здорової людини полягає в тому, щоб розділити з умираючим його біль, а в якихось випадках узяти цей біль на себе. Це непросто, бо тут необхідні і чисто фізичні сили, і серце.

Hам простіше жахатися стану хворого, в крайньому випадку шкодувати його, але не бути з ним поруч, а саме це необхідно. Лікар, що цілком природно, бачить у хворій людині пацієнта, якому він повинен допомогти виходячи зі своїх професійних можливостей – зробити перев’язку, ін’єкцію або прийняти рішення про те, як ефективніше зняти напад та інше.

Священик приходить до вмираючого, щоб вислухати його сповідь чи причастити. Нарешті, родичі прибігають, щоб помити його чи нагодувати. Але завдання полягає і в іншому – бути поруч із хворим, спілкуватися з ним від серця до серця, побачити в ньому не хворого, а людину. Саме цього найчастіше не робить ніхто. А тому знаходиться інший вихід – евтаназія.

Трагедія сучасного суспільства полягає в тому, що в хворому перестають бачити людину, з якою можна спілкуватися на рівних. Hа нього починають дивитися як на нещасливого, якого треба шкодувати, опікувати, оберігати від новин, щоб хворий не хвилювався, але при цьому забувають про головне – про його внутрішній світ і його особистості.

Якби ми більше вникали в те, чим живе умираючий, питання про евтаназію відпало б саме собою, бо нам стало б ясно, що саме в останні дні життя людина переживає хоча дуже страшний, але дивний час. Сенс останніх днів життя, коли людина, за висловом святої Терези з Лізьє, подібно залізничному локомотиву наближається до кінцевої станції, полягає в тому, що людина переживає в цей момент величезний духовний ріст. Доростає до повноти розкриття свого «я».

Коли в людини залишається зовсім небагато часу на землі, коли сили зникають з кожним днем, а фізичні страждання збільшуються, він на очах стає іншим, парадоксально виростаючи зі своїх слабостей і переборюючи ту стелю, яким він, здавалося, вже назавжди був обмежений у своєму розвитку .Hе дати людині пережити ці дні – неприпустимо.

Дивно багато дають ці дні і тим, хто залишається з хворим один на один, проводить з ним час – у розмовах чи мовчки, але завжди доторкаючись до серцевини буття. Це страшно, але необхідно. Біда сьогоднішньої цивілізації полягає в тому, що в більшості випадків наші рідні і друзі, а потім і ми самі вмираємо в лікарні, в ізоляції від реальності, далеко від рідних і друзів. В страшному самоті лікарні.

Сьогодні людина вмирає непочутим. Саме тому ми і протиставляємо ідеям Джека Геворкяна, який вважає, що евтаназія рятує умираючого від страшного кінця, не живий і унікальний досвід спілкування йдуть, а жорстке і беззмістовне “не можна”. То «не можна», за яким не стоїть нічого, крім упевненого у своїй правоті егоїзму людини, який вважає себе християнином.

 

Проблеми евтаназії в біоетичному контексті

У статті аналізуються поняття “життя” та “cмерть” як фундаментальні філософські категорії, що відіграють важливу роль в побудові сучасної біоетики. Явище евтаназії є продуктом суперечливого переплетіння їх сутнісного змісту. Метою статті є системний аналіз суперечливих проблем евтаназії в контексті біоетики.

Останнім часом людство все частіше потрапляє в ситуації, де перестає передбачати та контролювати наслідки своїх досягнень. В умовах швидкого поширення новітніх технологій, які радикально змінюють не тільки життєдіяльність, а й саму природу людини, виникає потреба в розробці оновленої системи моральних і духовних орієнтирів людства. Цією оновленою системою, на думку автора, може бути «біоетика» – один із напрямів сучасної етичної думки, об’єктом якої є життя як феномен, а предметом – вивчення системи умов, за яких можливе збереження і розвиток життя на землі.

Виникнення біоетики було зумовлене посиленням уваги до прав людини за умов активного створення нових медичних технологій, що породжують велику кількість проблем, які потребують розв’язання як з погляду права, так і з моралі. Крім того, формування біоетики було спричинене величезними змінами в медичній практиці, які стали можливі завдяки успіхам генної інженерії, трансплантології, появі обладнання для штучної підтримки життя пацієнта й накопиченню відповідних практичних і теоретичних знань. Усі ці процеси загострили моральні питання, що постали перед лікарем та пацієнтом. Чи існують межі надання медичної допомоги в підтримці життя смертельно хворої людини? З якого саме моменту настає смерть? Чи припустима евтаназія? Як називати лікаря, який застосовує евтаназію?

Біоетика підкреслює міждисциплінарний комплексний характер проблеми співвідношення життя й смерті й залучає до її дослідження різні галузі людського пізнання: медицину, біологію, екологію, філософію, психологію, соціологію, культурологію тощо. Сучасна біоетика переглядає як негативне ставлення до смерті та вмирання, так і варіанти необґрунтованого абстрактно-оптимістичного ставлення до життя без урахування психологічних, тілесних, соціальних вимірів та якостей останнього. Це здебільшого пов’язано з новим поясненням смерті як біомедичного феномена.

Увага до медицини кінця життя – одна з ознак XX століття. Незважаючи на довге офіційне несприйняття, вона існує, чим і спричинює багато суперечностей. Смерть для багатьох – джерело страху. Більшість людей не хоче думати про неї. Людина фактично ігнорує смерть і живе так, начебто підсвідомо вірить у своє безсмертя.

Наявність інстинкту смерті, підсвідоме знання про неминучість кінця будь-якого людського життя дає змогу пояснити готовність людини (особливо у разі невиліковної хвороби, тяжкого стресу) відмовитися від боротьби за життя та прийняти смерть як позбавлення від страждань. Що ж таке смерть – прояв уродженого інстинкту, трансперсональних рівнів психіки чи явище духовного життя особистості?

Досить тривалий час (до сер. ХІХ ст.) констатацією смерті займалися не лікарі, а священики або наймані люди. Але із часом представники медичної професії отримують право, а потім і обов’язок, констатування смерті. Одночасно з цим виникає проблема встановлення власне моменту смерті, яка була досить складною в усі часи. Упродовж тисячоліть на практиці використовувались такі критерії смерті: зупинка серцевої діяльності, припинення дихання, відсутність чутливості тощо. Недосконалість цих уявлень щодо природи смерті полягала в тому, що відсутність функцій окремих органів ототожнювалась із смертю всього організму.

Новий критерій «смерть мозку» був прийнятий і затверджений на засіданні ВООЗ і ЮНЕСКО (Женева, 1968 р.). Безсумнівно, його поява була зумовлена значною мірою розвитком новітніх біомедичних технологій у трансплантології, реаніматології, анестезіології, медичній діагностиці та ін. «Смерть як медичний й психологічний феномен з урахуванням особливостей нового критерію постає як процес, що складається з двох стадій: вже здійсненої події – власне смерті (death) й, передуючої їй, проміжною між життям та смертю стадії вмирання (dying)».

Нині в суспільстві активно обговорюється новий ідеал гідної смерті людини, смерті безболісної й “легкої”, Смерті як порятунку від страждань, – евтаназії. Священне мистецтво вмирання, якого навчали релігія й численні філософські системи минулого, в наші дні починає асоціюватися з такими біоетичними поняттями, як «автономія», «свобода» й «гідність» людської особистості. А сама смерть людини ототожнюється із «смертю мозку» – припиненням вищих його функцій. Факт втрати «смертю» традиційного, сакрального місця у свідомості людства починає впливати на всю сучасну культуру.

Ставлення до уразливих груп населення в українському суспільстві (літніх людей, інвалідів, людей з психічними, онкологічними захворюваннями, ВІЛ інфікованих та ін.) характеризується певними упередженнями, що не дозволяють розглянути унікальність такої людини. Такі упередження дістали назву «стигми» – відмітки сорому або ганьби. Сьогоднішні стигми – це не фізичні, а соціальні знаки-мітки. Смерть стає непристойною і незручною, як і траур, який уважають за краще приховувати. Відомий французький філософ-постмодерніст Ж. Бодрияр у зв´язку з цим відзначає, що вся сучасна культура є суцільним зусиллям із відокремлення життя від смерті. У науці відміна смерті стає фантазмом істини, у медицині – фантазмом фізичного здоров´я. У результаті зникає природна амбівалентність життя і смерті. Смерть, позбавлена символічного обміну з живими, поселяється в самому житті і починає руйнувати й отруювати життя сучасної людини зсередини.

Стандартизація і медикалізація смерті та вмирання, скасування колишніх символічних уявлень про ці феномени приводить до соціальної дискримінації вмираючих і мертвих. Хвора і вмираюча людина зникає з життєвого простору своїх близьких набагато раніше, ніж помирає. А метою медицини стає усунення смерті у першу чергу як причини розпаду фізичного тіла. Унаслідок цього медики починають ставитися до хворого тільки як до фізичного тіла.

Постає питання, чи може медицина обмежуватися тільки намаганням витягти людину з пазурів смерті, чи ж у будь-якому разі слід мати на увазі ще якісь ширші категорії добра для цієї людини, які б включали уникнення страждання? Біоетичний підхід до страждання має бути сформульований по- різному. «По-перше, ми не повинні втрачати з поля зору самобутній етос страждання та співстраждання. По-друге, висувається принципова для біоетики проблема осмислення стратегії уникнення людських страждань або їх мінімізації. Нарешті, по-третє, тут, як і в інших випадках, очевидно, не може бути якихось загальних універсальних настанов, але потрібно зважувати на людську реальність страждання при осмисленні конкретних випадків, яких життя дає нам безліч».

Термін «евтаназія» (з грец. eu – «добре» і thanatos – «смерть»), що буквально в перекладі означає добра, блага смерть. У сучасному розумінні цей термін означає свідому дію чи відмову від дій, що приводить до швидкої і безболісної смерті безнадійно хворої людини з метою припинення її страждань. На сьогодні можна говорити про різні форми евтаназії. Перша – добровільна евтаназія (“милосердне вбивство”), тобто за допомогою спеціальних дій лікаря з обов’язковою згодою самого пацієнта (який усвідомлює своє бажання) спричинення “легкої” смерті задля припинення страждань. Друга – примусова евтаназія, яка здійснюється за рішенням родичів чи суспільних інститутів за допомогою заходів, які приводять до “легкої” смерті людини.

Евтаназія може бути пасивною та активною. Перша означає припинення всіх видів підтримуючої терапії, які могли б бути ефективними для підтримки життя пацієнта. У випадку активної евтаназії смерть добровільно або примусово викликається застосуванням спеціальних засобів.

Уперше евтаназія набула законності в 1994 р. в американському штаті Орегон. Ідея евтаназії для більшості українських людей незнайома, тому що для нашої країни це нова концепція. Якщо ж говорити про лікарів, то вивчення ставлення до активної і пасивної евтаназії у країнах Європи (Італія, Іспанія, Німеччина, Франція, Бельгія, Нідерланди) засвідчило, що 79-94% спеціалістів виступають за пасивну евтаназію і проти застосування технічних засобів для продовження життя у випадку необоротних змін, 59-64% професіоналів – за застосування активної евтаназії при смерті головного мозку. Однак є випадки коли безнадійно хворий сам висловлює бажання не жити. Близько 40% медиків проти застосування активної евтаназії. Мабуть, у недалекому майбутньому нам доведеться не тільки обговорювати ці проблеми, але й розробляти відповідні законодавчі акти.

Проте в деяких країнах (Італія, Україна), незважаючи на заборону евтаназії, життєпідтримуюче забезпечення хворого, який перебуває в комі, може бути відключене за рішенням близьких родичів або на підставі медичних показань. У багатьох країнах (Італія, Данія, Франція тощо) існують громадські організації як прибічників, так і супротивників легалізації евтаназії.

Прихильники цієї медичної діяльності вважають, що право померти має бути розцінене як одне з фундаментальних прав людини, а продовження страждань безнадійно хворих не може вважатися актом співчуття. Вони вважають, що головна ознака достойної смерті – збереження честі та гідності особистості, тому смерть може мати й «неприродний характер», більше того виконувати роль милосердного вбивства.

Право на смерть в контексті сучасної біоетики постає як захист і збереження гідності та волевиявлення автономної особистості, які з етичного погляду не менш важливі, ніж психофізіологічний аналіз причин смерті. Біоетика визнає за кожною людиною право (й особисту відповідальність) на унікальність як свого життя, так і своєї смерті. Водночас головною світоглядною передумовою біоетики, що збігається з християнським світосприйняттям, досі залишається повага до життя будь-якої живої істоти, співчуття та милосердного ставлення до людини. Єдиного, універсального рішення з цього питання бути не може, тому що пошук сенсу життя та смерті – довгий і суто особистий для кожної людини шлях. “Людина – це не тільки тіло або психофізична цілісність, а й особлива духовно-тілесна реальність, особистість. Не тільки життя, а й смерть для неї – це постійне утвердження свободи свого духу і виявлення особливого неповторного духотілесного світу”.

Супротивники евтаназії вважають «гідною» тільки природну смерть без втручання ззовні. І наводять такі переконливі аргументи. По-перше, наявність релігійних моральних настанов: «Не убий», «Любов до ближнього заради Бога» (самоочищення й шлях до порятунку через турботу про тяжко хворих людей). «Моральна норма «Не убий» вища будь-яких практичних та прагматичних установ людини. Близькість до смерті підвищує цінність життя». По-друге, медицині відомі рідкісні випадки самовиліковування від раку, та й розвиток медицини – це боротьба із смертю та стражданням (пошук нових засобів і методів лікування).

До того ж опоненти евтаназії вважають, що за активної соціальної позиції суспільства можлива практично повна реабілітація інвалідів з будь-яким ступенем обмеження можливостей, що дає змогу повернути людину до життя як особистості. Більшість дослідників обґрунтовують своє негативне ставлення до евтаназії принципами традиційної медичної практики. Наприклад, у клятві Гіппократа сказано: «Я не дам нікому… смертельного засобу й не вкажу шляху до такої мети…».

Отже, суперечки між супротивниками та прибічниками евтаназії тривають. «Примирення сторін не буде доти, доки соціум не вирішить, ким є людина щодо власного життя – власником чи сторожем. Якщо власником, то людина вільна робити так, як їй забажається, якщо сторожем, то якийсь час вона може «награбовувати» майно, але потім справжній власник (Бог) може й суворо спитати».

На сьогодні евтаназія поки що не може використовуватися в повсякденній практиці як суспільна (медична) система дій з ряду причин – психологічних, медичних, соціальних, законодавчих, етичних. Оскільки небажання жити не може автоматично тлумачитися як бажання вмерти, а страх перед точно встановленою датою смерті може перетворити останні години вмираючого на суцільний жах. Оскільки невирішені головні питання: Хто саме повинен здійснювати евтаназію ? Як визначити єдину медичну технологію? Як позначиться на духовному розвитку суспільства широке використання евтаназії? Як виключити можливість зловживання евтаназією?

На думку автора, вбивство, навіть із співчуття, не сумісне з поняттям «милосердя». Також воно суперечить положенням лікарського обов’язку, оскільки є вчинком, спрямованим на шкоду хворому. Проте, не применшуючи значення цих принципів, доводиться визнати, що проблема евтаназії існує. З одного боку, надати людині право вибору краще, ніж залишити її у безвиході, а з другого – не можна не врахувати того, що легалізація евтаназії залишає забагато місця для помилок і свідомих зловживань.

Проблеми евтаназії в контексті біоетики

“Життя” та “cмерть” є фундаментальними філософськими категоріями, які відіграють важливу роль в побудовах сучасної біологічної етики. Явище евтаназії є продуктом суперечливого переплетення їх сутнісного змісту. Філософський аспект цього явища є недостатньо проясненим сучасними дослідниками, тому метою публікації є системний аналіз суперечливих проблем евтаназії в сучасних медичних практиках.

Смерть, як і життя, універсальна, вона присутня скрізь. Тому зрозуміло, що людство упродовж усього свого існування не могло бути байдужим до осмислення феномену смерті в контексті свого соціокультурного розвитку. Бажання розкрити таїнство смерті втілилось у народних традиціях, фольклорі, мистецтві, літературі, релігії та філософії.

У філософії смертність людини розглядається не стільки як природний, скільки як соціальний феномен, що потребує раціонального осмислення та сприйняття. Вже реконструкція захоронень неандертальців свідчить про присутність у них уявлень щодо незакінченності людського існування зі смертю. Це уявлення древніх пізніше привело до появи поняття безсмертної безтілесної душі. За допомогою безсмертя людство намагалося звільнитися від страху перед неминучістю смерті.

У повсякденному житті, в релігійній, філософській та науковій літературі поняття безсмертя набуває дещо різного змісту. Наприклад, воно може розумітися як реінкарнація або перевтілення душ, чи як продовження людського життя в нащадках; як досягнення вічної неминущої якості життя, або як розчинення певної безособистісної психічної сутності в духовному субстраті Бога. Так чи інакше, незважаючи на різні тлумачення, безсмертя невідривно пов’язане з прагненням людини будь-яким чином подолати тимчасовість свого існування.

Спроби осмислення феномена безсмертя душі знаходимо ще в одкровеннях Гермеса Трисмегиста, який жив у Стародавньому Єгипті (близько ІV тис. – 130–60 рр. до Р.Х.). Він відкрив метод здобуття людиною безсмертя й розвинув ідею про існування єдиного Бога. Давньогрецька міфологія починає тлумачити безсмертя не тільки як властивість, що суто притаманна богам, а й як нагороду, яку боги дарують героям. Звичайні ж люди помирають, їх тіла перетворюються на порох, а душі приречені вічно блукати в підземному царстві у вигляді безпомічних духів.

Зороастризм Давнього Сходу теж визнає безсмертя душі, зокрема те, що тоді як умирає тіло, душа переходить в інше життя, – не гине, а існує вічно. За зороастризмом, людина є безсмертний дух, який просувається щаблями послідовного розвитку до того часу, поки цей дух не досягне усвідомлення абсолютного буття й не з’єднається з Нескінченним Ахура Маздою – єдиним Творцем.

У стародавній Індії смерть була своєрідними воротами, через які відбувається повернення до життя, перевтілення душі з одного тіла в інше. Згідно з індійською традицією світ розвивається за своїми космічними законами (дхарма), які, однак, знаходяться в нерозривному зв’язку з законами, що керують долями людей (карма). Поняттями дхарми і карми пройнята вся давньоіндійська філософія. Повнота ж усіх подій, що охоплюють як закони Всесвіту, так і долю останньої людини на землі, постає в коловороті колеса Сансари. Тому народження і смерть – лише етапи духовного існування й передумова подальшого розвитку Душі людини, частина її дійсного життя. Вища ж мета людини – звільнення від мирського існування, тобто припинення руху “колеса”.

У філософських вченнях античності безсмертя тлумачилось як природний стан єдиної субстанції, що наділена космічним розумом. Однією із спроб подолати страх смерті й надати їй філософського змісту було вчення Сократа, який мислив смерть як відокремлення вічної душі від смертного тіла. Обґрунтування метафізичного принципу безсмертя людської душі здійснив Платон, учень Сократа. У своєму діалозі “Федон” Платон стверджував, що душа безпочаткова і безсмертна. Арістотель же вважав, що в людині безсмертним є тільки її розум, який після смерті зливається з вселенським розумом. Смерть в Арістотеля – лише протилежність життя.

Вчення Сократа, Платона та Арістотеля про безсмертя душі дещо пом’якшували трагізм смерті та буття людини. На противагу їм Епікур і Лукрецій Кар відкидали вчення про безсмертя душі. Вони намагалися у свій спосіб звільнити людину від страху перед смертю та загробним життям. Епікур стверджував, що смерть неможливо відчути тому, що зі смертю душа людини розпадається на атоми. У Лукреція Кара смерть притаманна не тільки всіляким істотам, а й самому життю, Всесвіту в цілому. Тому не потрібно боятися природності смерті.

Під іншим кутом розглядали феномен смерті римські стоїки. Сенека вважав страх смерті зворотним боком життя і, на його думку, лише людська гідність здатна подолати цей страх. Для світогляду Марка Аврелія характерним є відчуття безпомічності та незначущості людського життя: тому потрібно лише чекати смерті (злиття людського духу з безсмертним світовим розумом). Взагалі стоїцизм виходив з того, що потрібно боятися не смерті, а недоброчесного життя.

Прагнення подолати відчуття безвихідності та конечності земного буття сприяли виникненню релігійних та філософських вчень з ідеями безсмертності душі, спасіння та воскресіння.

Розвиток науки зумовив переворот у системі цінностей людини. Результатом зміни свідомості на початку Нового часу стає природничонаукове мислення, яке спирається на матеріальні, здебільшого фізичні зв’язки в природі. З часом все більше стираються межі між природними сферами, між поняттями тіла, життя, душі, духу. Але обмеження лише матеріальними процесами, на які традиційно спирається природознавство, не робить переконливими спроби розв’язання проблеми смерті. Адже духовно-душевні зв’язки, які, власне, і роблять для нас смерть проблемою, залишаються за межами аналізу цієї складної проблеми.

У цілому можна зазначити, що в європейській парадигмі смерті як і раніше панує антитеза, запропонована ще Сократом: смерть або подібна до сну без сновидінь (смерть як ніщо), або смерть – це перехід у інший світ, інший стан, уже не пов’язаний із земним існуванням. Європейська мораль випробувала всі спроби “технізації й медикалізації” смерті, що знайшло відображення в установці непримиренної боротьби з нею, негативному емоційному ставленні до ритуалу поховання мертвих, у стигматизації всіх форм “неприродної смерті”, а також усього того, що може її викликати – суїциду, катувань, хвороб, тілесних і психофізичних аномалій та ін.

Останнім часом людство все частіше потрапляє в ситуації, де перестає передбачати та контролювати наслідки своїх досягнень. В умовах швидкого поширення новітніх технологій, які радикально змінюють не тільки життєдіяльність, а й саму природу людини, виникає потреба в розробці оновленої системи моральних і духовних орієнтирів людства. Цією оновленою системою, на думку автора, може виступити біоетика – один із напрямів сучасної етичної думки, об’єктом якої виступає життя як феномен, а предметом – вивчення системи умов, за яких можливе збереження і розвиток життя на землі.

Виникнення біоетики було зумовлене посиленням уваги до прав людини за умов активного створення нових медичних технологій, що породжують велику кількість проблем, які потребують розв’язання як з погляду права, так і з моралі. Крім того, формування біоетики було спричинене величезними змінами в медичній практиці, які стали можливі завдяки успіхам генної інженерії, трансплантології, появі обладнання для штучної підтримки життя пацієнта й накопиченню відповідних практичних та теоретичних знань. Усі ці процеси загострили моральні питання, що постали перед лікарем та пацієнтом. Чи існують межі надання медичної допомоги, в підтримці життя смертельно хворої людини? З якого саме моменту настає смерть? Чи припустима евтаназія?

Біоетика підкреслює міждисциплінарний комплексний характер проблеми співвідношення життя й смерті й залучає для її дослідження різні галузі людського пізнання: медицину, біологію, екологію, філософію, психологію, соціологію, культурологію тощо. Сучасна біоетика переглядає як негативне ставлення до смерті і вмирання, так і варіанти необґрунтованого абстрактно-оптимістичного ставлення до життя, без урахування психологічних, тілесних, соціальних вимірів та якостей останнього. Здебільшого це пов’язано з новим поясненням смерті як біомедичного феномену.

У сучасній біології й медицині знаходять втілення всі особливості раціонального ставлення до смерті, що виникло ще в XVIII ст. Саме тоді смерть проходить шлях нового осмислення як універсального соціокультурного явища. Смерть постає вже не тільки як межа або кінцевий пункт, а й як явище життя, що має певний простір, як особлива чуттєво-тілесна реальність. Французький філософ М.Фуко у своїй книзі “Народження клініки” показав, як завдяки новому ставленню до хвороби у Європі виникає такий соціальний інститут, як клініка.

Клініка стає місцем зустрічі людини і хвороби, хворого і лікаря, життя та смерті “Саме тоді, коли смерть була епістемологічно інтегрована в медичний досвід, — підкреслює М.Фуко, — хвороба змогла відділитися від контрприроди й знайти плоть у живій плоті індивідів. … Й можливо, у цілому досвід індивідуальності сучасної культури пов’язаний з досвідом смерті.

Збільшення кількості лікарень та клінік привело до відокремлення людини від безпосереднього спостереження за процесом вмирання та смерті. Як наслідок, людина позбулася можливості переживання трагічних, але очищуючих моментів, які наповнюють життя змістом. Окрім досвіду, який можна набути як свідок смерті близьких нам людей, ми маємо і неявні знання про це явище, які зберігаються в глибинах нашої підсвідомості, – це так званий інстинкт смерті. Існування такого інстинкту стало очевидним при аналізі схильності до саморуйнування у хворих, що страждають на депресію, випадків самогубства й покалічення при певних психічних розладах, непереборній потребі в стражданні й безпричинній деструктивності, притаманних людській психіці. Ідея існування інстинкту смерті не раз висловлювалася у процесі розвитку культури. І.І. Мечніков, наприклад, вважав, що такий інстинкт пробуджується тільки у помираючої людини при досягненні нормальної, “не патологічної старості”. С.Шпільрейн показала, що прагнення до смерті є невід’ємною сутністю прагнення людини до життя та до продовження цього життя в іншому. Інстинкт збереження виду за своєю сутністю амбівалентний, тому що потребує для свого здійснення руйнування старого тією самою мірою, як і створення нового. З.Фрейд спочатку вважав прагнення до смерті агресією, наслідком неповного задоволення інстинкту статевого потягу. Однак пізніше він виділив ці агресивні спонукання в окремий інстинкт – інстинкт смерті – танатос. К.Юнг вважав, що знання про наближення смерті є формою колективного підсвідомого. С.Гроф провів ряд експериментів за допомогою особливих дихальних вправ і ЛСД. Ці експерименти виявили, що всі піддослідні мали подібні видіння, які свідчили про наявність у людини особливих знань біологічного циклу “народження – смерть”.

Наявність інстинкту смерті, підсвідоме знання про неминучість кінця будь-якого людського життя дає змогу пояснити готовність людини (особливо, у разі невиліковної хвороби, тяжкого стресу) відмовитися від боротьби за життя та прийняти смерть як позбавлення від страждань.

Що ж таке смерть – прояв вродженого інстинкту, трансперсональних рівнів психіки чи явище духовного життя особистості?

Доволі тривалий час (аж до середини ХІХ ст.) констатацією смерті займалися не лікарі, а священики або наймані люди. Але з часом представники медичної професії отримують право, а потім і обов’язок констатування смерті. Одночасно з цим виникає проблема встановлення власне моменту смерті, яка була досить складною в усі часи. Упродовж тисячоліть на практиці як критерії смерті використовувались зупинка серцевої діяльності, припинення дихання, відсутність чутливості тощо. Недосконалість цих уявлень щодо природи смерті полягала в тому, що відсутність функцій окремих органів ототожнювалась зі смертю всього організму.

У 1965 р. учасники колоквіуму щодо сутності життя й смерті, який відбувся у Марселі, здійснили спробу внести ясність у питання критеріїв смерті. Ними, зокрема, було виділено два стани вмирання: тривала кома (coma prolonge) і незворотна кома (coma depasse). Перша – позначає такий стан, за якого вегетативні функції організму збережені. Тривала кома може або регресувати до незворотної, або поступитися місцем нормалізації стану хворого. У другому випадку визнається безповоротна втрата вищих регулюючих функцій мозку, а стан діагностується як “смерть мозку”, що прирівнюється до смерті людини. Новий критерій “смерть мозку” був прийнятий і затверджений на засіданні ВООЗ і ЮНЕСКО (Женева, 1968 р.). Безсумнівно, його поява була зумовлена значною мірою розвитком новітніх біомедичних технологій у трансплантології, реаніматології, анестезіології, медичній діагностиці й ін. “Смерть як медичний й психологічний феномен з урахуванням особливостей нового критерію постає як процес, що складається з двох стадій: вже здійсненої події — власне смерті (death) й передуючої їй, проміжною між життям та смертю стадії вмирання (dying)”.

Вперше таке розділення запропонувала в своїй праці “Про смерть та вмирання” Е.Кублер-Росс. Вона звернула увагу дослідників на проблему існування нового духовного виміру – простору особливих страхів та таємних хвилювань людини, яка перебуває на порозі смерті.

Нині в суспільстві активно обговорюється новий ідеал гідної смерті людини, смерті безболісної й “легкої”, смерті як порятунку від страждань, смерті-евтаназії. Священне мистецтво вмирання, якому навчали релігія й численні філософські системи минулого, в наші дні починає асоціюватися з такими поняттями, як автономія, свобода й гідність людської особистості. А сама смерть людини ототожнюється зі “смертю мозку” – припиненням вищих його функцій. Факт втрати смертю традиційного, сакрального місця у свідомості людства починає впливати на всю сучасну культуру.

Термін “евтаназія” походить від грецьких слів eu – “добре” і thanatos – “смерть”, буквально – добра, блага смерть. У сучасному розумінні цей термін означає свідому дію чи відмову від дій, що призводить до швидкої і безболісної (хоча не завжди) смерті безнадійно хворої людини з метою припинення її страждань. На сьогодні можна говорити про різні форми евтаназії. Перша – евтаназія як настання легкої смерті, що настає природним шляхом або за допомогою спеціальних заходів. Друга – добровільна евтаназія (“милосердне вбивство”), тобто за допомогою спеціальних дій лікаря з обов’язковою згодою самого пацієнта (який усвідомлює своє бажання) спричинення “легкої” смерті останньому, задля припинення страждань. Третя – примусова евтаназія, яка здійснюється за рішенням родичів чи суспільних інститутів з допомогою заходів, які призводять до “легкої” смерті людини.

В історії людства існує чимало прикладів примусової евтаназії. Ще спартанці скидали зі скелі слабких немовлят, щоб поліпшити свій рід. У ХІV ст. за допомогою евтаназії Тамерлан знищував прокажених. В нацистській Німеччині примусова евтаназія взагалі була зведена в ранг державної політики.

Щодо права людини на гідну смерть існують різні уявлення й відповідно різні моральні оцінки цього права. Одні дослідники вважають “гідною” тільки природну смерть без втручання ззовні. Їх опоненти, навпаки, вважають, що головна ознака достойної смерті – збереження честі та гідності особистості, тому смерть може мати й “неприродний характер”, більше того, виступати в ролі милосердного вбивства. Прибічники евтаназії, хоча б у формі припинення лікування, вважають її допустимою, керуючись такими міркуваннями:

– медичним – смерть як останній засіб припинення страждань хворого;

– турботою хворого про своїх близьких – “не бажаю їх обтяжувати собою”;

– егоїстичним мотивом хворого – бажанням “вмерти гідно”;– біологічним – необхідність знищення неповноцінних людей через загрозу виродження людини як біологічного виду (внаслідок накопичення патологічних генів у популяції);

– принципом доцільності – припинення довгих і безрезультатних заходів щодо підтримання життя безнадійно хворих, щоб використовувати апаратуру для реанімації хворих з меншим об’ємом уражень;

– економічними – лікування і підтримка життя більшості невиліковних хворих потребує застосування дорогих приладів та ліків.

Супротивники евтаназії наводять інші переконливі аргументи. Насамперед це наявність релігійних моральних настанов – “не убий” і “любов до ближнього заради Бога” (самоочищення й шлях до порятунку через турботу про тяжко хворих людей). Також обґрунтовують тим, що медицині відомі рідкісні випадки самовиліковування від раку, та і самий розвиток медицини – суть боротьба зі смертю й стражданням (пошук нових засобів і методів лікування). До того ж супротивники евтаназії вважають, що за активної соціальної позиції суспільства можлива практично повна реабілітація інвалідів з будь-яким ступенем обмеження можливостей, що дає змогу повернути людину до життя як особистість. Більшість дослідників ґрунтують своє негативне ставлення до евтаназії принципами традиційної медичної практики (в клятві Гіппократа сказано: “Я не дам нікому… смертельного засобу й не вкажу шляху до такої цілі…”.

Евтаназія наразі може бути пасивною та активною. Перша означає припинення всіх видів підтримуючої терапії, які могли б бути ефективними для підтримки життя пацієнта. У випадку активної евтаназії смерть добровільно або примусово викликається застосуванням спеціальних засобів.

Евтаназія – серйозна проблема сучасної біоетики, для розгляду якої потрібне врахування всіх “ca” і “проти”. Ситуація евтаназії є відображенням споконвічного конфлікту між нормативною та ситуаційною етикою. З одного боку, принцип нормативності потребує поваги до унікальності життя будь-якого пацієнта, а з іншого – сувора правда життя закликає до економії людських сил та ресурсів. Перша заснована на іудейсько-християнській етиці, друга – на цінностях утилітаризму й комунізму. Синтез цих цінностей знаходить відображення в громадській етичній парадигмі, з притаманним їй акцентом на індивідуальному моральному рішенні й принципі автономності й унікальності особистості, пріоритеті прав пацієнта, в тому числі права на гідну смерть.

Уперше евтаназія набула законності в 1994 р. в американському штаті Орегон. На даний час евтаназія у формі асистованого суїциду легалізована в Нідерландах (2001 р.), у Австралії (1997 р.), в ряді штатів Америки, в Бельгії (2001 р.). В інших країнах, незважаючи на статистичні дані про існування широкої практики нелегальної евтаназії, будь-які форми останньої офіційно визнаються злочином, а дане питання в юридичному відношенні залишається відкритим. Кримінальний кодекс багатьох країн прирівнює евтаназію до вбивства людини. У деяких країнах, таких як Італія або Україна, незважаючи на заборону евтаназії, життєпідтримуюче забезпечення хворого, який перебуває в комі, може бути відключене за рішенням близьких родичів або на підставі медичних показань. У багатьох країнах (Італія, Данія, Франція й ін.) існують громадські організації як прибічників, так і супротивників легалізації евтаназії.

На сьогодні евтаназія поки що не може використовуватися в повсякденній практиці як суспільна (медична) система дій з ряду причин – психологічних, медичних, соціальних, законодавчих, етичних. Тому що небажання жити не може автоматично тлумачитися як бажання вмерти, а страх перед точно встановленою датою смерті може перетворити останні години вмираючого на суцільний жах. Тому що досі невирішене питання, хто саме повинен здійснювати евтаназію й не визначена єдина медична технологія (наприклад, неоднаковість дози для різних людей). А головні питання – як позначиться на духовному розвитку суспільства широке використання евтаназії та як виключити можливість зловживання евтаназією? Адже ми пам’ятаємо випадок з сумнозвісним американським лікарем Дж. Кеворкяном (відомим ще як “лікар Смерть”), який “допоміг” більш як 100 хворим піти в інший світ.

Отже, суперечки між супротивниками та прибічниками евтаназії тривають. “Примирення сторін не буде доти, доки соціум не вирішить, ким є людина стосовно власного життя – власником чи сторожем. Якщо власником, то людина вільна робити так, як їй забажається, якщо сторожем, то якийсь час вона може “награбовувати” майно, але потім справжній власник (Бог) може й суворо спитати”.

Право на смерть в контексті сучасної біоетики постає як захист й збереження достоїнства і свободного виявлення волі автономної особистості, які з етичного погляду не менш важливі за психофізіологічний аналіз причин смерті. Біоетика визнає за кожною людиною право (й особисту відповідальність) на унікальність як свого життя, так і своєї смерті. Водночас головною світоглядною передумовою біоетики, що збігається з християнським світосприйняттям, досі зостається повага до життя будь-якої живої істоти, співчуття та милосердне ставлення до людини. Єдиного, універсального рішення з цього питання бути не може, тому що пошук сенсу життя та смерті – довгий і суто особистий для кожної людини шлях. “Людина – це не тільки тіло або психофізична цілісність, а й особлива духовно-тілесна реальність, особистість. Не тільки життя, а й смерть для неї – це постійне утвердження свободи свого духу і виявлення особливого неповторного духотілесного світу”.

Евтаназія. релігійний аспект

Боляче і нестерпно бачити, як страждають умираючі. Сучасна людина розівчилася переносити біль стоїчно, а людство в цілому багато в чому втратило уміння терпіти. При чому сьогодні люди страждають від онкологічних захворювань набагато більше і багато страшніше, ніж у минулому. Як не парадоксально, але зв’язано це з тим, що за останні десятиліття в боротьбі з раком досягнуть безсумнівний прогрес. Прогрес привів до того, що тепер людина не гине, як це було раніш, на ранніх стадіях свого захворювання, але навіть у тих випадках, коли лікування не приведе до чи видужання вона досягає до того моменту в розвитку хвороби, що у минулому був принципово недосяжним.У той страшний момент, коли метастази уражають весь її організм, людина зіштовхується з позамежним виснаженням і страшними болями.

Раніше до цієї стадії розвитку хвороби доживали одиниці, тепер це стало долею більшості хворих раком. У результаті евтаназія стає усе більш частим вирішенням “проблеми болю”, справитися з якою виявляються не в змозі ні самі хворі, ні їхні родичі, ні лікарі. З боку це здається дивовижним, але фахівці, що практикують евтаназію, одержують від родичів своїх пацієнтів вдячні листи, у захист евтаназії виступають і самі хворі, що нескінченно утомилися і є украй виснажені. Відшліфовується юридична сторона питання, розробляються методи, при яких хворий сам пускає в хід механізм евтаназії. Нарешті, удосконалюється психіатрична експертиза, тому що людина котра приймає рішення про добровільний відхід з життя, повинна бути адекватний. Загалом, евтаназія цивілізовано осмислюється на рівні сучасної культури.

Усі частіше говориться про те, що людина повинна мати можливість скористатися “правом на смерть” у випадку смертельної хвороби, що усе рівно неминуча загибель прийде через два чи три тижні. У той же час противники евтаназії: лікарі, письменники, юристи, духівництво, віручі та атеїсти – не утомлюються повторювати, що сучасна цивілізація йде по шляху виправдання самогубства,і що “допомога в здійсненні самогубства” (саме так кваліфікується той спосіб уведення хворим дози снодійного, що приводить до безболісної смерті, що практикується в даний час Джеком Геворкяном) – неприпустима. Звертає на себе увагу той факт, що противники евтаназії здебільшого говорять гранично жорстко, агресивно і з роздратуванням, а це виявляє їхню внутрішню слабість. Мало того, у їхній позиції виявляється визначений парадокс.

Віруючі супротивники евтаназії, як правило, підкреслюють, що заборонена Церквою ця аморальна практика повинна бути в будь-яких її формах заборонена і законом, тобто з мови віри переходять на мову держави і права. Невіруючі ж навпаки, хоч і не звикли апелювати до Бога і Його авторитету, не наполягаючи на законі і не кваліфікуючи практику евтаназії як злочин, згадують про слово “гріх”, що узагалі звичайно не входить у їхній лексикон, закликають подивитися на евтаназію в духовному вимірі і побачити в ній не гріх, а щось інше.

І те, і інше цілком зрозуміло. Віруючий розуміє: його слова про те, що життя кожного належить не йому самому, а Богу, людина, що не вірить у Бога “усім серцем своїм”, – не почує. Розуміє він і інше: умирання ракового хворого настільки важке і страшне, що всякому, хто лицем до лиця зштовхнувся з його стражданнями ясно, що смерть у даному випадку – благо. Коли священик з екрана телевізора говорить, що “із християнської точки зору евтаназія – гріховне діяння і Церква може покарати за цей гріх”, – йому не вірять. У ньому бачать інквізитора, що готовий покарати й умираючого, і навіть мертвого. Такий священик, можливо, покажеться глядачу правильно мислячим, але безсердечною людиною, до якого застосовні слова митрополита Антонія, що говорив один раз, міркуючи про обов’язки священика перед обличчям смерті його парафіянина: “Не треба робити вигляд, що якщо ти священик, ти розумієш те, чого ніколи сам не пробував”. Коли хто-небудь починає міркувати про евтаназію і її неприпустимість, ні однієї ночі не просидівши біля постелі умираючого і не знаючи по своєму власному досвіді, що таке цей біль, то він виглядає не тільки непереконливо, але якось аморально. Навпаки, прихильниками евтаназії як правило є люди м’які, що усвідомлять, наскільки дивовижний жах болю, чи просто знаючі, що це таке, по досвіду щоденної роботи. Люди, у яких неможливо побачити злочинців прагнуть якомога швидше позбутися від хворого.

Серед них стає усе більше тих, хто не вважає себе атеїстами і говорить, що в евтаназії немає нічого богопротивного. У такому способі відходу з життя, говорять “віруючі” апологети евтаназії, люди страждають лише з тієї причини, що їхнє життя вже було штучно продовжене лікарями, без втручання яких вони б умерли багато раніше. Невіруючі супротивники евтаназії апелюють до Бога, тому що в рамках тієї системи координат, у якій вони звичайно живуть і діють, самогубство не вважається чимось аморальним, а сприймається як природне рішення, коли немає іншого виходу з життєвої пастки.

Але як бути з евтаназією? Людина почуває, що вона в чомусь неправа, але не може зрозуміти в чому. Чи атеїст агностик коли починає говорити мовою священика, що дійсно виходить украй непереконливо, а тому приходиться бути різким. От чому супротивники евтаназії здаються агресивними. От чому вони іноді роблять для легітимізації “добровільної смерті” у суспільній свідомості більше, ніж самі переконані апологети евтаназії.

Не випадково Іоанн Павло II закликав побачити в евтаназії не просто практику, що повинна бути відкинута, але “драматичний виклик, кинутий усім людям доброї волі, щоб вони негайно мобілізувалися”. “Що зробити, щоб дійсно допомогти людям нашого часу усвідомити нелюдський характер деяких аспектів пануючої культури?” – запитує Папа і сам відповідає на своє питання: необхідно навчитися не тільки думати, але і відчувати по-християнськи. Проблема полягає не в евтаназії як такій, і навіть не в жаху тих болів, що мучать помираючих, але в тім, що ми кидаємо наших хворих, вважаючи, що не можемо їм нічим допомогти. Саме про це задовго до опублікованої в 1994 році декларації бельгійських єпископів, присвяченій темі хвороби і смерті, заговорив митрополит Антоній Сурожський. З його погляду немає нічого страшнішого ніж самотність хворого.

Самотність, що уже при житті кидає його в небуття. Умираюча людина, що знаходиться, як нам здається, у несвідомому стані, має потребу в нашій присутності. Вона має потребу в тому, щоб з нею говорили, навіть якщо і він не чує; щоб поруч з ним мовчали, але тільки не кидали його одного. “Умійте мовчати, – говорить митрополит Антоній, – нехай балаканина відступить, дасть місце глибокому, зібраному, повному справжньої людської дбайливості мовчанню. Візьміть хворого за руку і скажіть спокійно: я рад побути з тобою. І помовчіть, будьте з ним, не споруджуйте між вами цілий світ незначних слів чи поверхневих емоцій”.

Завдання здорової людини полягає в тім, щоб розділити з умираючим його біль, ав якихось випадках узяти цей біль на себе. Це непросто, тому що тут необхідні і чисто фізичні сили, і серце. Нам простіше жахатися стану хворого, у крайньому випадку шкодувати його, але не бути з ним поруч, а саме це найбільш необхідно. Лікар, що є цілком природнім, бачить у хворій людині пацієнта, якому він повинен допомогти виходячи зі своїх професійних можливостей – зробити перев’язку чи ін’єкцію, прийняти рішення про те, як ефективніше зняти приступ та інше. Священик приходить до умираючого, щоб вислухати його сповідь чи причастити. Нарешті, родичі прибігають, щоб помити його чи нагодувати. Але завдання полягає й в іншому – бути поруч із хворим, спілкуватися з ним від серця до серця, побачити в ньому не хворого, а людину.

Саме цього найчастіше не робить ніхто. А тому знаходиться інший вихід – евтаназія. Трагедія сучасного суспільства полягає в тому, що в хворому перестають бачити людину, з якою можна спілкуватися на рівних. На нього починають дивитися як на нещасливого, котрого треба шкодувати, опікувати, оберігати від новин, щоб хворий не хвилювався, але при цьому забувають про головний – про його внутрішній світ і його особистість. Якби ми більше б вникали в те, чим живе умираючий, питання про евтаназію відпала би сама собою тому, що нам стало б зрозуміло, що саме в останні дні життя людина переживає хоча дуже страшний, але дивний час. Зміст останніх днів життя, коли людина, за виразом католицької святої Терези з Лизьє, подібно залізничному локомотиву наближається до кінцевої станції полягає в тім, що людина переживає в цей момент величезний духовний ріст. Доростає до повноти розкриття свого “я”. Коли в людини залишається зовсім небагато часу на землі, коли сили зникають з кожним днем, а фізичні страждання збільшуються, він на очах стає іншим, парадоксально виростаючи зі своїх слабостей і переборюючи ту стіну, якою він, здавалося, уже назавжди був обмежений у своєму розвитку. Не дати людині пережити ці дні – неприпустимо.

Дивовижно багато дають ці дні і тим, хто залишається з хворим один на один, проводить з ним час – у розмовах чи у мовчанні, але завжди доторкаючись до серцевини буття. Це страшно, але необхідно. Лихо сьогоднішньої цивілізації полягає в тім, що в більшості випадків наші рідні і друзі, а потім і ми самі вмираємо в лікарні, в ізоляції від реальності, далеко від рідних і друзів. У страшній самітності лікарні. Сьогодні людина вмирає непочутою. Саме тому ми і протиставляємо ідеям Джека Геворкяна котрий вважає, що евтаназія рятує умираючого від страшного кінця, не живий і унікальний досвід спілкування, а тверде і беззмістовне “не можна”. Те “не можна”, за яким не стоїть нічого, крім упевненого у своїй правоті егоїзму людини, яка вважає себе християнином.

Біоетика як форма захисту богоподібного достоїнства і свободи особистості

Напевне, кожен з нас, якщо і не задумувався, то по крайній мірі хоч раз та й звертав увагу на те, що з розвитком у всіх сферах сучасної техніки, сучасних засобів масового знищення, сучасних засобів масової комунікації, мас-медіа, людський розум так пристосувався до проблеми смерті, що вона перероджується просто на просто злоякісне прогресування, і шкідливо діє на людину та людство в цілому, породжуючи хворобливий потяг до смерті. І це не дивно, адже досить часто у найрізноманітніших формах, переважно на екранах телебачення (художні фільми, різні репортажі, новини) доводиться зустрічатися з цим питанням, яке робиться нашою буденністю. І, попри все це, ми не помічаємо, а частіше й забуваємо про те, що людська психіка має одну важливу властивість, вона може адаптуватись до багатьох, в тому числі навіть найжахливіших речей. Поставлена перед фактом повсякденності смерті, та й, навіть її банальності, людина не зауважує, як перестає цінувати саме життя. Людину здавна переслідують запитання – навіщо воно, це життя, яким воно повинно бути і чому? Загальною думкою останнім часом є те, що, як мінімум, життя повинно бути “щасливим”. А “щасливе” в свою чергу асоціюється з накопиченням матеріальних благ та задоволеннями, яке подається як єдина мета, до якої повинна прагнути людина. Але чи насправді таким примітивізмом окреслюються рамки нашого життя, що подається нам секулярним світобаченням, як егоцентричне задоволення своїх потреб, чи воно має інший зміст пов’язаний з жертовною любов’ю на подобу Святої Трійці?

Глибокі роздуми про людину та її особистісне буття приводять до висновку, що її не можна сприймати тільки в матеріальних категоріях, тобто як надзвичайно складне поєднання біологічних та фізіологічних функцій. В основі людської особистості лежить духовне начало, яке і водночас зумовлюється надприродним відношенням людини до Бога. Святий Максим Сповідник писав: “Якщо бажаєш знайти шлях, що веде до життя, то шукай його в тому Шляху, який говорить: “Я є путь, і істина, і життя” (Ін. 14: 6)”. “Бо життя – це реальність, встановлена не сліпою стихією, сенс його в тій великій меті, яка одвічно зумовлена Богом”. Християнство – це релігія, яка дає людині можливість єднання з Джерелом життя і спасає життя. Від чого ж спасається життя Великим Спасителем, Який вказує Шлях Життя? Які результати спасіння життя? Відповідь проста – це спасіння життя від смерті. “Ось, я сьогодні запропонував тобі життя і добро, смерть і зло… У свідки перед вами прикликаю сьогодні небо і землю: життя і смерть запропонував я тобі, благословення і прокляття. Обери життя, щоб жив ти і нащадки твої” (Втор. 30: 15, 19). “Я є воскресіння і життя; хто вірує в Мене, якщо і помре, оживе. І кожен, хто живе і вірує в Мене, не помре повік” (Ін. 11, 25 – 26). В християнстві проходить переоцінка життя: життя – не тимчасовий індивідуальний стан, а вічне явище. В. Н. Лосский пише: “ …Справа Христа – реальність фізична, і слід навіть сказати біологічна. На хресті смерть поглинається Життям”. Христос, “смертю смерть подолав”, воскресінням Своїм “відкриває дивну можливість – можливість освячення самої смерті; відтепер смерть не глухий кут, а двері в Царство”. Митрополит Антоній Сурожський, сам у минулому лікар, вважає, що треба звертати увагу на те, що повинна проходити підготовка людини до смерті. При цьому він наставляє: “Готуйте вмираючих не до смерті, а до вічного життя”. Проблема життя і смерті – основна проблема християнської свідомості, рішення якої визначає Христове Воскресіння. “Життя б’є джерелом з гробу, воно явлене смертю Христа і в самій Його смерті”.

Отже православне християнство бачить сенс життя у вічному житті в Бозі, яке інакше зветься спасіння. А це в свою чергу означає, по-перше, переконання в тому, що Бог є, і що Він є не тільки джерелом буття, а й самим буттям, в Якому лише можливе благо буття всього існуючого, можливе повноцінне осягнення Істини і пізнання створеного світу в його істоті. По-друге, – передбачає розуміння, що справжнє (земне) життя є не самодостатньою цінністю, але необхідною умовою, перехідною формою буття особистості для досягнення нею досконалого життя в Бозі. Тому християнській свідомості протиприродний атеїстичний заклик: “Вір, людино, тебе чекає вічна смерть!” – Оскільки в ній не залишається самого головного – Життя, в якому полягає і здійснюється сенс.

Таке вчення Православної Церкви відносно нашого життя і призначення, яке ґрунтується на джерелах Божественного Одкровення – Священного Писання і Священного Передання. І тому наш християнський світогляд повинен бути спрямований поза земне життя, який сприймає людей не як біологічних істот, а як творінь, покликаних стати «богами по благодаті» у перспективі морального вдосконалення у Дусі Святому. Бо життя це дійсно безцінний дар Божий, яким наділена людська особистість, яка покликана «до почесті вишнього покликання Божого в Христі Ісусі» (Флп.3,14), тобто до досягнення досконалості і причастя Божого єства. Але людина часто не готова приймати таке життя, яке власне і робить з неї людину, як особистісну істоту. А можливо і готова, та глобалізаційний процес настільки маніпулює її життям, що вона, ще й через свою слабкість, не спроможна здійснити належний крок. А ще й попри все це людська гординя (зокрема у сфері наукового знання) говорить, що людина здатна розпорядитися дарованим їй життям на свій розсуд. І тому не дивно, що неправильне розуміння свого призначення і цінності власного життя та своєї особистості, перетворює людину на технічний матеріал чи біомасу для “лабораторій” сучасної науки, що передбачає посягання на особистісну гідність людини як образу Божого та на її Творця. І єдиним захисником людини від перетворення її на “піддослідного кролика” є православ’я, а на сучасному етапі розвитку науки можна окремо виділити християнську біоетику. Цим терміном людський лексикон поповнився зовсім недавно, йому передували роздуми на тему цінності людського життя, які, як вже було сказано супроводжували християнство.

Тематичний обсяг цієї проблематики у значній мірі збільшився завдяки швидкому прогресу біомедичних наук, який ознаменував особливо другу половину XX ст. Розшифрування геному людини, генна терапія, клонування тварин, можливість клонування людини, штучна зміна статі, екстракорпоральне запліднення, лікування з використанням ембріональної тканини, евтаназія, трансплантація органів, застосування трансгенних рослин для харчових цілей – це неповний перелік нових проблем, які потребують усвідомлення або правильніше сказати переусвідомлення у християнському світі з біоетичних позицій. І це в свою чергу дало поштовх до виникнення у кінці сімдесятих років минулого століття нової галузі етики, названої біоетикою. За енциклопедичним визначенням «Біоетика (біомедична етика; від грец. Βίος – життя і ἠθικός – те що стосується моралі, ἦθος – мораль), – це область міждисциплінарного знання про межі допустимого втручання в процеси життя і смерті людини за допомогою новітніх біомедичних технологій». Один з авторів і популяризаторів нової дисципліни онколог Ван Ренсселер Поттер так говорить про новий термін: «Я вибрав корінь bio для символізації біологічного знання, науки про живі системи, і ethics для символізації пізнання системи людських цінностей».

Інший основоположник біоетики акушер Андре Хеллегерс розглядав молоду науку як, «дисципліну, здатну синтезувати медичні та етичні пізнання». Нова наукова дисципліна, якою є біоетика, була і залишається спробою відповіді мислячого людства на питання, що виникають в результаті взаємодії окремої людської особистості чи соціальних груп з досягненнями науковотехнічного прогресу в галузі біології та медицини. В сьогоднішній час особливого розвитку набула медична біоетика яка є найбільш розвиненим в теоретичному відношенні напрямом біоетики. Але при розгляді і аналізі цього напрямку в медицині ми бачимо що вона переслідує інші цінності в питанні людської особистості. Оскільки головна ідея медичної біоетики полягає в тому, що загальнолюдські цінності не розглядаються окремо від біологічних фактів – адже для неї людина є всього на всього частиною природи, якій необхідна здорова їжа, свіже повітря, чиста вода, дикі куточки природи, вона не може існувати без тварин, без лісів, річок і ґрунту, які є не тільки екологічними ресурсами, але і головною умовою виживання людства. Сьогодні зарубіжні і вітчизняні дослідники у області медичної біоетики, теорії і етики медицини, активно обговорюють важливу для розвитку медичної теорії і практики проблему: яка етика повинна прийти на зміну етиці Гіппократа? Очевидно, що сьогодні традиційні медична етика і деонтологія, заснована на ученні Гіппократа – “не нашкодь”, починають здавати свої передові позиції, оскільки не відповідають потребам встановлення нової системи взаємин медика і пацієнта, фахівця і суспільства, медичного співтовариства і системи охорони здоров’я в умовах інтенсивного використання новітніх біомедичних технологій. Існує гостра необхідність трансформації колишніх уявлень і створення не тільки нової медичної етики, але такої етики, яка мала б внутрішній потенціал для свого розвитку і була заснована не на одному, а на декількох принципах. А ось в християнстві питання біоетики мають глибоке відношення до моральних проблем, і будь-яка їх оцінка чітко ґрунтується на вченні Церкви про походження, цінність, характер, мету і кінцеве призначення людського життя.

Вчення Церкви про святість, про створення людини за «образом і подобою Божою» (Бут. 1, 26), про шлюб і народження дітей дає можливість зробити моральну оцінку біоетичним проблемам, що погоджується з виявленою нам у Одкровенні волею Божою. І саме в Православ’ї біомедична етика розглядається в рамках морального богослов’я як одна з форм захисту богоподібного достоїнства і свободи особистості. Християнство в православнобогословській традиції так дає відповідь на питання відносно розуміння особистості, та її духовного призначення. Святитель Григорій Богослов наповнює поняття особистості, говорячи про неї як про унікальну, неповторну, розумну, досконалу і самостійно існуючої одиничність.

Особистість, за вченням святих отців, у жодному разі не можна ототожнювати з душею. Особистість – це спосіб існування, який пронизує і робить особистісним все єство. Це інтегруючий принцип, що створює єдність всіх планів, що дає їм буття. Зокрема, саме особистість спричиняє єдність душі і тіла людини, подібно до того як особистість Спасителя з’єднує Божество і людство. Коли тіло одухотворяється а душа переживає тілесне. Особистість у цьому сенсі актуалізується, виходячи за межі самої себе, взаємодіє з Іншим. Людина розкриває і являє себе у співвідношенні з іншими особистостями, але справжню глибину і своє вище призначення вона реалізує у причетності до Божественної Особи. Отже «Християнська православна антропологія вбачає справжню гідність людини не в її самостійній цінності як центру світу, але в розкритті в ній образу та подоби Божої, в її уподібненні Творцю на шляху духовного зростання». За словами голови Медико-етичної Ради Православної Церкви в Америці прот. Іоанна Брека, біоетика «повинна усвідомлюватись і розвиватись як богословська дисципліна». Біоетика ставить собі за мету захист суспільної моралі і Божого дару – життя – від людського свавілля і беззаконня, визначає умови, які необхідні для того, щоб кожна віруюча людина могла пройти і завершити своє життя згідно християнського вчення. Вона виявляє і встановлює чіткі кордони медичним втручанням, коли постає лікарська необхідність людським діям, які претендують «поставити себе на місце Бога, за своїм уподобанням змінюючи і «покращуючи» Його творіння» Християнська біоетика не тільки захищає достоїнство і права пацієнта, але й відстоює пріоритет моральних норм для лікаря щодо різного роду приписів, що спонукають його до аморальних дій. В якості богословської дисципліни біоетика розмірковує про істинні цінності людського життя і способи, завдяки яким біомедичні технології можуть послужити головній його цілі – особистісній участі в особистісному житті Триєдиного Божества. В цій перспективі біоетика постає як функція християнського морального богослів’я, і найважливіше її завдання розпізнати і актуалізувати умови, необхідні кожному християнину для того, щоб життя його було у відповідності до прохання в Бога “християнського кінця життя нашого безболісного, бездоганного, мирного…”. Етичні проблеми які виникли в наш час пов’язані з останніми досягненнями біомедичних технологій. Біоетика розглядає роль сексуальності і моральність різних форм сексуальної поведінки, питання про те, в який саме момент зароджується людське життя, дається моральна оцінка таких практик як аборт, штучне запліднення генна інженерія, евтаназія, кремація.

Кінець двадцятого, початок двадцять першого століття ознаменований розвитком так званої “сексуальної революції”. З 60-их років радикально трансформується погляд на сімейну і статеву етику. У сфері законодавства держав Заходу спостерігається лібералізація у сфері моралі. Традиційні уявлення про сім’ю раптом виявилися застарілими і поступилися місцем іншим, більш “прогресивним”, що ґрунтуються на ліберальних світоглядних нормах. Підривається ідея материнства, порушується теза про одноразовість і непорушність шлюбного союзу. В результаті проголошений принцип “вільної любові”, що допускає можливість статевих відносин поза шлюбом, необмежену кількість статевих партнерів, право на зраду, право на дошлюбне статеве життя, право подружніх пар на розлучення. В основі такої “сексуальної революції” лежить принцип задоволення статевого потягу, що є явним вираженням того, що відбувається руйнування людини як особистості, образу Божого, і перетворення її на індивідуум, який не здатен керувати своєю природою, а навпаки слідує її гедоністичним забаганкам. Тому не дивно, що у закладах, які займаються реєстрацією актів цивільного стану більше роботи у тих, хто працює у відділеннях де розриваються документально і юридично подружні відносини, аніж у тих хто їх реєструє. Православна біоетика якраз намагається дати відсіч і вступити у боротьбу з вже вкоріненими наслідками сексуальної революції. Вже за пів століття бачимо як негативно відображається гедоністичний принцип статевого задоволення на демографічній ситуації, що переростає у кризу. Як зазначає американський політик Патрік Б’юкенен в книзі “Смерть Заходу” людина – це вже вид, що вимирає.

Одним з проявів егоїстичного відношення до статевого життя та причиною кризи є легалізація одностатевих шлюбів та інших статевих збочень. У суспільну свідомість вкорінюється позитивний погляд на “одностатеву любов”, проте Церква завжди протистоїть спробам показати гріховну тенденцію як норму і виступає проти будь-яких видів популяризації гомосексуалізму (ХІІ , 9). Тому в наш час Церква не повинна мовчати, а засвідчити богооткровенну істину про те, хто ми і як ми покликані відноситися один до одного. Далі важливою дискусійною проблемою нашого часу у зв’язку з останніми даними еволюційної ембріології є питання про зачаття і початок людського життя. Вводиться новий термін “преембріон”, який на думку деяких вчених відмінний від ембріона. Преембріон визначається як маса недиференційованих клітин, що існує з моменту виникнення одноклітинної зиготи до створення первинної смужки на третьому тижні вагітності. Вчені цієї теорії не вважають преембріон людською особистістю і відповідно це дає зелене світло тим, хто практикує аборти та штучне запліднення. Проте Православна Церква і її антропологія говорячи про святість і священність людського життя вимагає, щоб людська особистість визнавалася такою з моменту зачаття, незважаючи на дані сучасної ембріології. Друге правило Василія Великого говорить, що “та, що навмисно погубила в утробі плід, підлягає осудженню смертовбивства. Тонкого розрізнення плоду сформованого, або ще не сформованого, у нас немає. Бо тут належить покарати не тільки за те, що мало народитися, але і за те, що створила загрозу для самої себе: оскільки жінки, від таких замахів дуже часто помирають. До цього додається і погублення плоду, як друге убивство, від тих, що насмілилися на це свідомо. Втім, належить не до смерті накладати на них покаяння, але приймати їх у спілкування, після того, як мине десять років; лікування ж вимірюється не роками, але способом покаяння”. Така позиція Православної Церкви це не просто консерватизм, просто незаперечним є той факт, що людська душа, дарована Богом, є в людині з самого початку її зачаття – в момент, коли пронуклеуси сперматозоїд і яйцеклітина зливаються, створюючи зиготу і дають початок новій неповторній особистості. Тому марні будь-які спроби довести допустимість аборту, штучного запліднення і експериментів з ембріональним матеріалом. Людська особистість починається з моменту запліднення і з цього часу потребує повноцінної поваги і усестороннього захисту. Однією з важких і гострих проблем сучасності є проблема аборту. Православна Церква з часів апостольських боролася зі штучним перериванням вагітності. Церква завжди визнавала, що людина як особистість отримує свій початок з моменту зачаття і тому аборт рівносильний вбивству, навмисному перериванню людського життя, нехтуючи повністю інтересами жертви. Єдиною основою, що може послужити до звершення аборту вважається загроза життю матері.

У постановах Ювілейного Помісного Собору УПЦ КП, що відбувся 9-10 січня 2001 року та у його декларації “Церква і світ на початку третього тисячоліття” знаходимо певну оцінку тих проблем, що стали предметом вивчення біоетики, а саме: проблеми клонування, евтаназії та трансплантації органів. Зокрема зазначається, що “клонування”, тобто отримання генетичних копій тварин, яким займаються вчені, що відкинули Бога-Творця і поставили себе на Його місце, порушило питання про можливість клонування людей. Цей намір вчених викликає протест у всьому світі, бо клонування може стати руйнацією людства. Клонування відкриває можливість маніпуляцій з генною складовою особистості і може сприяти подальшому її знищенню (ІХ , 1). Людина не може претендувати на роль Творця всесвіту. Клонування є викликом Богу і створеній Ним за Своїм образом і подобою людині, невід’ємною частиною якої є свобода і індивідуальність особи. Свого часу найвищий ангел Денниця уявив себе богом і став дияволом (ІХ ,3). Питання евтаназії, тобто так званої “легкої смерті” не менш болюче. Ми живемо в час коли з засобів масової інформації тільки і чуємо про смерть трагедії, особливо смерть раптову. Багато хто сприймає останню позитивно і вважає, що якщо вона відбулася безболісно, або у сні то ще краще. Хоча православна думка полягає в тому, що людині перед відходом потрібен час для покаяння, примирення з ближнім, а особливо причастя Тіла і Крові Христових. Церква не може визнати морально – допустимою спробу легалізувати евтаназію стосовно безнадійно хворих людей, навіть за їхнім бажанням. Церква оцінює це як вбивство, або самогубство (Х,1).

Що стосується проблеми трансплантації органів, то попри корисність даної теорії і практики, оскільки це дозволяє надати допомогу багатьом хворим, а іноді і безнадійно хворим, є ряд моральних проблем пов’язаних з цим що становлять загрозу для суспільства. Ситуація складається так, що органи людини стали предметом купівлі-продажу, а це в свою чергу загрожує її здоров’ю і життю. В наш час не рідко трансплантація загрожує життю невинної людини, без її згоди, що є морально неприпустимим. “Церква вважає, що органи людини не можуть бути предметом купівлі-продажу. Пересадка органів живого донора може бути у випадках добровільного самопожертвування заради спасіння іншої людини. В такому випадку згода на експлантацію (вилучення органу) стає виявом любові і співстраждання” (XІ, 2). Біоетика, яка виникла як реакція на технологічний прогрес в медицині, з самих початків зосередилася на біологічних і медичних проблемах філософського звучання з наміром запропонувати глибоке і разом з тим адекватніше їх висвітлення і вирішення. Нам лише треба сьогодні докласти зусиль, щоб у світі, який гине від моральної байдужості і безпросвітного егоцентризму, дати свідчення якою є воля Божа про нього, присвятити себе служінню, яке полягає в принесенні Богу суперечливих проблем і моральних дилем біоетики разом з людьми що ними живуть чи безпосередньо пов’язані. Треба щоб кожна наша думка і рішення стосовно цих суперечливих питань співпадали з Божим Промислом і служили для вічної слави. “Нам треба бути світлом для світу і сіллю землі, підтримувати християнську мораль у суспільстві, духовно відроджувати людей. Якщо ми не будемо в першу чергу піклуватися про мораль і духовність у своєму середовищі, то перетворимося на сіль, яка втратила свої властивості” – говорить Святійший Патріарх Філарет .

Так чи інакше варто зазначити, що проблема евтаназії знаходить відгук на державному рівні. Першою країною, що легалізувала вбивство як милосердя, стала Швейцарія у 1941 р. На сьогодні в деяких країнах світу, зокрема в Бельгії, Нідерландах, Швейцарії, Австралії, Франції,окремих штатах США тощо, евтаназія дозволена в різній формі, проте значного поширення вона не отримує. У деяких країнах законом передбачено покарання за допомогу в добровільній відмові від життя (Ірландія, Італія, Норвегія, Угорщина).

В Україні евтаназію заборонено законом. Стаття 52 Основ законодавства про охорону здоров’я України передбачає, що медичні працівники зобов’язані надавати допомогу у повному обсязі хворому, який знаходиться у критичному для життя стані. П. 2 ст. 52 забороняє пасивну евтаназію, а п. З ст. 52 забороняє й активну евтаназію, де зазначається, що медичним працівникам “забороняється здійснення еутаназії – навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань”. Однак і в українському суспільстві відбуваються помітні зрушення з цього приводу. У результаті опиту, проведеного Інститутом Горшеніна у жовтні 2011 року серед 1000 респондентів у різних регіонах України, було виявлено, що категорично проти безболісної смерті виступають 37,1 % опитаних, а підтримують її у тій чи іншій формі або ситуації близько 62 %. Для порівняння:  у 2007 році кількість людей, які були категорично проти евтаназії, складала 57 %.

Таким чином, на сьогоднішній день до руху на підтримку евтаназії приєднується все більше людей. Уже визнається існування такої соціальної проблеми, і цілком можливо, що ми стоїмо на порозі значних змін у ставленні до евтаназії. Безсумнівним є те, що розв’язання проблеми евтаназії вимагає, насамперед, вироблення активної моральної свідомості в суспільстві.

Проблема державного забезпечення права людини на застосування евтаназії

Із кожним роком, що минає після прийняття Основного Закону, постають нові проблеми у царині вітчизняної конституційної теорії і практики. Водночас і сьогодні Конституцію України нерідко оцінюють з огляду на демократичність її змісту, досконалість тексту тощо. Подібні характеристики не є плідними з огляду на потреби соціуму, їх абсолютизація може спричинити фактичну підміну задекларованого зовнішнього і внутрішнього вибору будь-якого характеру.

Можливості реалізації певного вибору залежатимуть від конституційної еволюції, яка має бути адекватною об’єктивним, а не вигаданим, суспільним потребам. Заради узгодження Основного Закону України із суспільними сподіваннями потрібно, зокрема, визначити та по можливості врахувати „координати” у світовому конституційному вимірі.

Сучасний стан речей, коли розвиток медичної апаратури поряд із зосередженням медицини на своєму природному завданні – збереженні життя – дозволяє забезпечувати невизначено довге функціонування тих чи інших органів або систем людського організму, а також суттєве загальне старіння населення та складні суспільно-політичні процеси, які відбуваються сьогодні в Україні, потребують розгляду цієї проблеми саме сьогодні, у період становлення національної правової системи.

Світова спільнота у більшості випадків, розглядає евтаназію як навмисне прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого із метою припинення його страждань. Грецьке походження слова вказує на те, що джерела дискусії сягають у давнину. Термін «евтаназія» було запропоновано у XVI ст. відомим англійським філософом Ф. Беконом для позначення «легкої» безболісної смерті. Новий імпульс проблема одержала під час та після Першої світової війни у працях німецьких психіатрів і криміналістів. У 1918–1922 рр. у Німеччині вийшла низка книжок і брошур, у яких обґрунтовувалось моральне та юридичне право на припинення життя невиліковно хворих, душевнохворих та інших осіб, ціна життя яких, за словами Карла Біндінга, опускалась «нижче нуля».

З юридичної точки зору можна навести таке визначення евтаназії: це – навмисні дії або бездіяльність медичного працівника, здійснювані відповідно до явно і недвозначно вираженого прохання інформованого хворого або його законного представника із метою припинення фізичних і психічних страждань хворого, що знаходиться у стані, який загрожує життю, у результаті яких настає його смерть.

У залежності від поведінки медичного працівника розрізняють евтаназію пасивну та активну.

У випадку пасивної евтаназії медичний працівник не вчиняє тих дій, які могли б продовжити життя хворого, тобто пасивно санкціонує умирання, часом пов’язане із сильними фізичними і щиросердечними стражданнями пацієнта. У випадку активної евтаназії медичний працівник вчиняє визначені дії за заздалегідь прийнятим рішенням, які прискорюють смерть хворого.

У залежності від можливості хворого висловити свою волю евтаназія буває добровільною і недобровільною.

Добровільною є евтаназія, яка здійснюється за недвозначним проханням хворого, висловленим безпосередньо перед смертю, або за попередньо висловленою ним згодою. Недобровільна евтаназія здійснюється без безпосередньої згоди хворого, хоча це не означає, що вона у даному випадку суперечить його волі, – просто він через хворобу не може висловити свою волю, і не робить цього заздалегідь.

Сьогодні питання щодо можливості застосування евтаназії залишається відкритим. На даний момент евтаназія визнається на найвищому законодавчому (конституційному) рівні тільки Конституцією Нідерландів. Так, ще в 1993 р. уряд Нідерландів ухвалив постанову, відповідно до якої лікаря, котрий допоміг невиліковно хворому пацієнту накласти на себе руки, не можна переслідувати за, обвинуваченням у вбивстві. У результаті наступного року в країні було зареєстровано 2216 випадків евтаназії.

Це – страшна цифра, особливо якщо припустити, що деякі із цих людей могли вижити. У чому ж причина такого кардинального рішення як прохання смерті, адже щоб прийняти його, необхідно насамперед перебороти власний внутрішній страх…

Евтаназія в зарубіжних країнах

Звернемося до цифр. У 1990 р. пацієнти просили про евтаназію із таких причин: втрата відчуття власної гідності – 57% випадків, біль – 46%, недостойне помирання – 46%, залежність від оточення – 33%, утома від життя – 23%. Лише в 10 із 187 випадків біль було наведено єдиною причиною.

Ці результати перекликаються з даними інших досліджень, також проведених у Нідерландах, відповідно до яких біль був найважливішою причиною лише у 5% випадків. Виявилося, що пацієнти, які звикли терпіти біль, меншою мірою прагнуть евтаназії, ніж пацієнти, які страждають від депресії. На прикладі Нідерландів є очевидним, що головними причинами прохання про евтаназію є втрата відчуття власної гідності та недостойний людини процес вмирання, які пацієнти вважає абсолютно неприйнятним.

В Англії передумов для закріплення евтаназії на законодавчому рівні не помічається. Після довгих обговорень було прийнято закон про безумовну заборону будь-якої евтаназії, але пасивна евтаназія використовується на практиці британськими медиками як у випадках із новонародженими, так і з людьми похилого віку. У березні 2002 р. у Великобританії виник прецедент, коли пацієнткою було виграно судовий процес про дозвіл застосувати відносно неї процедуру евтаназії, що було вкрай негативно оцінено британськими медиками.

У Фінляндії та Швеції пасивна евтаназія не вважається протизаконною, проте підставою для її застосування є вільне і свідоме волевиявлення пацієнта, причому аналогічні прохання навіть від найближчих родичів визнаються юридично недійсними.

Перший у світі Закон „Про право людини на смерть” було прийнято у 1977 р. у штаті Каліфорнія (США). Згідно із ним невиліковно хворі люди можуть оформити документ, у якому висловлюють своє бажання на вимкнення реанімаційної апаратури. І хоча його формулювання далеке від досконалості, оскільки покладає виконання процесу умертвіння фактично на третю особу (що може суперечити її моральним принципам та професійній етиці), приклади свідчать, що громадськість у зарубіжних країнах поступово приймає ідею пасивної евтаназії.

Утім більшість авторів висловлює інші погляди. Найбільш відомим з них є американський філософ Дж. Рейгелс, який стверджує, що коли хворий у свідомості, він розуміє, що смерть є невідворотною, і більше не може виносити страшний біль, він може просити лікаря прискорити настання смерті. Останній може погодитись, проте, лише за рахунок припинення лікування (пасивна евтаназія). У результаті страждання хворого збільшаться, хоча і будуть менш тривалими. У такій ситуації, на думку автора, смертельна ін’єкція буде гуманнішою, оскільки одразу припинить страждання.

Однак, якщо розглядати цю позицію із юридичної точки зору, лікар, який робить смертельну ін’єкцію, фактично викликає настання смерті від отруєння, а не від невиліковної хвороби. Отже, у цьому випадку він учиняє умисне вбивство. Припинення лікування, хоча і викличе смерть безпосередньо від невиліковної хвороби, також підлягає кримінально-правовій оцінці.

Перспективи закріплення евтаназії на законодавчому рівні в Україні

Що стосується України, то існує різка перевага суспільної думки на користь затятих опонентів евтаназії. Однак, для того, щоб реально оцінити таке явище, необхідно підходити до цієї проблеми як до сукупності позитивних і негативних нюансів, які складають її сутність. Сучасний стан охорони здоров’я у нашій країні не є втішним та заспокійливим для нас, її громадян. Проте, як казав Леонід Кравчук: „Маємо те, що маємо”.

Відсутність належних умов для хворих, низька заробітна плата медичного персоналу, недостатнє матеріальне забезпечення медичних закладів спонукають населення звертатись за допомогою здебільшого у крайніх випадках, коли буває надто пізно, або через відсутність чи то ліків, чи то коштів, немає можливості допомогти хворому.

Отже, можна дійти висновку, що сьогодні, з огляду на світовий та вітчизняний досвід, законодавчо врегулювати в Україні процес обмеженої евтаназії, яка не суперечила б чинному та перспективному законодавству, а також не зачіпала професійного гуманізму та етики медичних працівників, неможливо.

Процес евтаназії потребує дотримання суворої процедури її виконання, а саме:

1.    Процес може застосовуватись тільки до повнолітніх дієздатних осіб, які є невиліковно хворими у термінальній стадії хвороби, що підтверджується письмовим висновком консиліуму лікарів відповідно акредитованого закладу охорони здоров’я чи наукової установи, висловленим одностайно;

2.    Невиліковний хворий має перебувати у свідомості, бути об’єктивно поінформований своїм лікуючим лікарем (ст. 34 Основ законодавства України про охорону здоров’я) про діагноз та можливі результати лікування і добровільно, свідомо дійти рішення про необхідність прийняття смерті через нестерпність страждань, про що він подає письмову заяву (за наявності родичів – за погодженням з ними) для розгляду в суді;

3.    Заява підлягає негайному розгляду в судовому засіданні лише колегіальним складом суду з метою забезпечення критичної оцінки поданої заяви;

4.    Ухвала суду, прийнята одностайно, протягом доби має бути доведена до відома невиліковно хворого та його лікуючого лікаря;

5.    Лікар зобов’язаний продовжити вживання всіх необхідних заходів для максимально можливого знеболення перебігу хвороби – аж до настання невідворотної смерті невиліковно хворого;

6.    Порушення лікуючим лікарем обов’язку знеболення має тягнути застосування кримінальної відповідальності.

Отже, право людини на евтаназію має як позитивні, так і негативні сторони. Що стосується позитивних сторін застосування евтаназії, до них можна віднести забезпечення з її допомогою права людини на самостійне розпорядження своїм життям, а також гуманність, яка дозволяє не терпіти нестерпні страждання. Крім того, високої позитивної оцінки заслуговує повага до волі людини, що бажає своїм відходом із життя зняти моральний і фінансовий тягар із близьких людей.

Однак контраргументи опонентів застосування евтаназії є не менш обґрунтованими.

По-перше, суспільство існує для людини, а не навпаки.

По-друге, евтаназія паралізувала б науковий прогрес у тому значенні, що якщо позбавлення життя важко і невиліковно хворих буде дозволено законодавцем, те медичному персоналові не доведеться відшукувати нові методи полегшення страждання хворого, ученим-біологам і генетикам не доведеться винаходити нові засоби боротьби з раком, СНІДом та іншими тяжкими хворобами. Легалізація евтаназії направлятиме лікарів на те, щоб переривати страждання пацієнта за допомогою смертельної ін’єкції або відключення апарата, що підтримує функції людського організму.

По-третє, легалізація евтаназії призвела б до неприпустимого тиску щодо деяких інвалідів, престарілих і невиліковно хворих осіб, які б хотіли ще пожити, але водночас не хочуть бути “марним і тяжким тягарем” для суспільства.

По-четверте, критерій невиліковності важко визначити, тоді як можна чекати від науки зцілення від серйозних хвороб і зменшення страждань хворих.

По-п’яте, складно буде встановити добровільність ухвалення рішення. Однак навіть у тому випадку, коли добровільна згода пацієнта є очевидною, необхідно враховувати, що психологічний стан людини, яка знаходиться на грані життя і смерті, є недостатньо вивченим. Важко спрогнозувати, чи не відмовиться він від свого бажання піти з життя і чи не вирішить продовжити  його навіть у стражданнях в останній момент процедури евтаназії. Адже завжди існує ймовірність того, що хворий, який висловив прохання про евтаназію, може переглянути своє рішення, тоді коли розпочата процедура позбавлення життя уже викличе незворотні зміни у його організмі.

Тривожним фактом є також те, що процедура евтаназії, яка вимагає для свого здійснення висловлену у визначеній формі згоду пацієнта на відхід із життя, може полегшити вчинення злочинів шляхом застосування фізичного або психологічного тиску на пацієнта, підкупу медичного персоналу, зловживання посадовим положенням, шахрайства тощо.

На думку автора, легалізація евтаназії лише збільшить кількість проблем, пов’язаних із цим явищем.

До них можна віднести: 1) проблему правильності постановки діагнозу і прогнозу подальшого розвитку захворювання; 2) проблему одержання згоди пацієнта, що знаходиться в коматозному, несвідомому і тому подібних станах; 3) проблему встановлення і доведення добровільності відходу з життя; 4) медико-етичні проблеми і багато інші.

Підбиваючи підсумки, зазначимо, що прийняттю законодавчих рішень має передувати вивчення суспільної думки, позицій представників різних соціальних груп. Навіть, якщо не брати до уваги морально-етичні та релігійні аспекти евтаназії, що мають вагоме значення, і виходити з існуючої в нашій країні правової ситуації, варто визнати, що надання евтаназії правомірного, легального характеру призведе до виникнення цілої низки негативних наслідків, про які було сказано вище.

У сьогоднішніх умовах евтаназія може перетворитися на засіб умертвіння самотніх старих, дітей-інвалідів, осіб, які хворіють на невиліковні хвороби і на лікування яких бракує коштів тощо.

Отже, врегулювання права на достойну смерть як одного з природних прав людини має наблизити національну правову систему до найкращих світових зразків без втрати суто вітчизняних здобутків.

Європейська «культура евтаназії», або Про сучасні «технології гуманізму»

Проблема евтаназії — добровільного відходу з життя безнадійно хворих за допомогою лікарів — поки що здається дуже екзотичною для того, щоб всерйоз обговорюватися в Україні. Мабуть, ні медики, ні масова свідомість ще не готові до цього. Однак в умовах високорозвиненої системи охорони здоров’я виявляється, за цією проблемою криється цілий вузол моральних і, як це не блюзнірськи звучить, економічних суперечностей. Очевидно стаття, яка пропонується нижче, буде цікавою і українському читачеві. Бо не вічно ж вітчизняні лікарі та пацієнти балансуватимуть між ностальгією за «загальною і безкоштовною» і пошуком форми виживання в умовах недорозвиненого ринку.

Сучасна технологія уможливила значне продовження людського життя, але вона принесла з собою і безліч практичних та моральних проблем. Збільшення тривалості життя коштує недешево, по-перше, через те, що технологія сама по собі може виявитися високовартісною, а, по-друге, тому, що у багатьох випадках вона є дуже трудомісткою у тих країнах, де ціна робочої сили висока.

У капіталістичних країнах високий прейскурант цін на ці нові методи збільшення тривалості життя означає, що нижчий і навіть середній клас не завжди зможе ними скористатися. Виходячи з міркувань гуманності і моралі, необхідно належним чином звернутися до цього питання. Критики вільного ринку, занепокоєні проблемою неможливості продовжити життя людей лише внаслідок їхніх низьких прибутків, звертаються до досвіду північноєвропейських країн загального добробуту, оскільки ті не використовують цінової системи при розподілі послуг охорони здоров’я.

Та досвід країн загального добробуту з продовження життя створює власні проблеми, які можуть виявитися серйознішими від існуючих у суспільствах більш орієнтованих на ринок. Зіткнувшись із проблемою роздутого фіскального дефіциту, сучасні країни загального добробуту знову занепокоїлися проблемою надмірних витрат і намагаються зекономити на застосуванні високовартісних технологій збільшення тривалості життя. Навіть більше, політика, що дозволяє припинення життя за сприяння медичного персоналу, привела до того, що «культура евтаназії» почала завойовувати позиції у деяких країнах Північної Європи. Технології продовження життя дедалі більше виходять з моди, а припинення життя хворих людей возводиться у ранг турботи і навіть акту гуманності.

Перетин економічних міркувань і «культури евтаназії» найвиразніше відчутний у Голландії. Думки людей з приводу етичності евтаназії як явища можуть бути різними. Однак негативним побічним продуктом політики, яка дозволяє лікарям практикувати евтаназію, є розмивання табу на припинення людського життя. Внаслідок цього ідея припинення життя пацієнта «заради його власного блага» лише за згодою родини, а не самого пацієнта (а іноді навіть і без згоди родини), зустрічає все менше опору, і така практика поступово починає прийматися суспільством.

Згідно з даними NRC Handelsblad, солідної голландської газети, у Голландії щорічно відбувається 10 000 випадків лікарського припинення життя пацієнта «з гуманних міркувань», хоч залишається неясним, наскільки багато таких «припинень» відбувається без згоди пацієнта або його родини. Мабуть, голландські лікарі просто дозволяють своїм пацієнтам умирати по старому, замість того, щоб використати новітні лікувальні технології для продовження їхнього життя.

Таку «культуру евтаназії» підкріплюють економічні міркування. Відмовившись від призначення ціни на лікування, голландці позбавили лікарів країни спонукальних мотивів для збільшення тривалості життя. На відміну від лікарів системи охорони здоров’я, орієнтованої на отримання прибутку, голландські лікарі не можуть «заробити» ні на продовженні життя пацієнта, ні на тому, щоб проінформувати його і його родину про різні можливості продовження життя, які випливають з новітніх досягнень медичної науки.

Дійсно, оскільки витрати на продовження життя пацієнтів похилого віку можуть виявитися дуже високими, то у країнах загального добробуту економічні мотиви ведуть до протилежного напрямку. Політика збалансованого бюджету жорстко вимагає від лікарів у державних лікарнях і клініках зниження витрат. Таким чином, економічні міркування не можуть не зіграти важливої ролі при прийнятті медичного рішення про життя або смерть, хоч лікарі у країнах загального добробуту визнають це з неохотою.

Відрізняється медицина країн загального добробуту від держав, більше орієнтованих на ринок, у тому, що пацієнти і їхні сім’ї часто майже не мають права голосу при прийнятті ключових медичних рішень, які можуть кардинальним чином вплинути на їхнє життя. У Голландії пацієнти фактично беззахисні проти нової «культури евтаназії». «Безкоштовна» охорона здоров’я по суті позбавила їх права приймати рішення. Лікарі — не боги, але вони дедалі частіше відіграють роль богів, відмовляючи пацієнтам і їх родинам у застосуванні методик, що продовжують життя, у яких ті мають потребу і за які навіть готові платити. У Голландії не існує приватної медицини. Єдиним виходом для незадоволених пацієнтів є або рішення покинути країну, або звернутися до суду.

Тому перед європейськими державами загального добробуту стоїть серйозна дилема. Ніхто не сумнівається у тому, що Голландія витрачає багато грошей на турботу про людей похилого віку. Якби їй довелося більшою мірою застосувати існуючі технології продовження життя, то це створило б значний додатковий тиск на бюджет системи охорони здоров’я і, можливо, навіть привело б до кризи дефіциту бюджету. З іншого боку, недостатнє використання методів продовження життя викликає моральну кризу, оскільки хворі постійно умертвляються лікарями, які мають надто багато повноважень при розв’язанні питань життя і смерті.

Ця дилема має одне просте рішення. Голландці повинні дозволити приватну медицину, яка б співіснувала із державною медициною, як це не так давно зробили англійці. При такій так званій «змішаній» системі пацієнти мали б більше прав при прийнятті рішень про життя і смерть, а лікарі — менше. Хворий міг би приватним чином отримати лікування, яке б продовжувало життя, у чому йому відмовляла державна система. Це було б дуже непогано. Запровадження приватної медицини навіть змогло б знизити навантаження на державний бюджет охорони здоров’я.

Критики ринкової системи охорони здоров’я стверджують, що такі зміни відкинули б суспільство назад до тих недобрих часів, коли люди мали нерівний доступ до медичного обслуговування всіх видів, а не тільки до цих нових технологій продовження життя. Однак ці критики забувають про те, що система охорони здоров’я у країнах загального добробуту практикує підступну форму нерівності, приховану від стороннього погляду. У країнах загального добробуту особисті контакти є майже єдиним способом отримати привілейований догляд. «Свої люди» отримують те, у чому мають потребу, інші ж занесені до списку очікування. Враховуючи те, що йдеться про вибір між життям і смертю, правильне рішення видається очевидним.

 Мистецтво спілкування в медичній практиці.

Емпатія. Основи сестринської психотерапії. Особливості і проблеми застосування медичної етики та деонтології у роботі з пацієнтами різного віку.

 

Фахівці з організації роботи медсестер вважають, що питома вага часу, призначеного для догляду за хворими і виконання лікарських призначень, у структурі загального робочого часу медичної сестри стаціонарної служби повинна становити 20 %, а основний час (80 % ) необхідно приділяти налагодженню психологічного клімату, основою якого є належне спілкування з хворими. Таким чином, робоче місце медичної сестри переміщається з фіксованого поста на постійне індивідуальне спілкування з хворими на всіх етапах діагностично-лікувально-реабілітаційного процесу. Це, у свою чергу, ставить питання про підвищення рівня та якості психолого-психіатричних знань медичної сестри. Без належних знань і умінь медична сестра не буде користуватись авторитетом серед хворих та інших медичних працівників.

Поняття про спілкування

Традиційне спілкування передбачає взаємозв’язок трьох його сторін: комунікативної, інтерактивної і перцептивної, які в реальній дійсності, звичайно, не реалізуються ізольовано. Комунікативна функція спілкування полягає в обміні інформацією, у даному випадку між медсестрою і пацієнтом, інтерактивна полягає в організації взаємодії між комунікаторами, перцептивна (лат, perceptio – сприйняття) – у спілкуванні як процесі сприйняття партнерами одне одного та встановлення певного рівня взаєморозуміння.

Комунікативна сторона професійного спілкування медсестри з пацієнтом. Мета медсестри – виробити певну точку зору на тимчасові й потенційні проблеми пацієнта. Комунікативної сторону спілкування властиві наявність:

·     Зворотного зв’язку;

·     Комунікативних бар’єрів;

·     Комунікативного впливу;

·     Вербального і невербального рівнів передачі інформації.

У контексті спілкування медсестри і пацієнта зворотний зв’язок – це реакція пацієнта на поведінку медсестри. Зворотній зв’язок покликана допомогти медсестрі зрозуміти, як вона сама, її поведінку та інформація, подана нею інформація сприймаються і оцінюються пацієнтом.

Під час діалогу медсестра і пацієнт постійно змінюються комунікативними ролями «говорить» і «слухача». Тому медсестра також висловлює свою реакцію – прямо або побічно. У першому випадку інформація, що надходить від медсестри («говорить»), у відкритій формі містить реакцію на поведінку пацієнта («слухача»): «Я не зможу відповісти на ваше запитання», « Я не вітаю порушення вами режиму »,« Я з працею розумію, про що зараз йде мова»і т.д.; реакція може також виявлятися жестами та іншими елементами невербальної комунікації. Такий зворотній зв’язок забезпечує адекватне розуміння її пацієнтом і створює умови для ефективного спілкування.

Непрямий зворотний зв’язок – це завуальована форма передачі партнеру інформації. Для цього використовуються риторичні запитання на кшталт «Ви дійсно так вважаєте?», «І це допоможе?» Іронічні зауваження на кшталт: «Так … У нас тепер всі знають, як треба лікувати », вербальні і невербальні реакції і т.д. У даному випадку «слухає» повинен сам здогадуватися, що саме хотів сказати йому «говорить», і які насправді його реакція і його ставлення. Природно, здогадки не завжди виявляються вірними, що значно ускладнює процес спілкування.

Виступаючи в ролі «слухача», медсестра повинна по можливості недвозначно реагувати на слова і поведінка пацієнта. У скрутних випадках краще сказати: «Це не входить в мою компетенцію, треба порадитися з лікарем, старшою медсестрою».

Якщо пацієнт надає медсестрі інформацію, не піддається однозначному тлумаченню, вона зобов’язана поставити уточнюючі питання.

Відомо, що спонтанний прийом сигналів зворотного зв’язку неповний і інтерпретується через власну систему координат. Ми вважаємо, що система координат медсестри детермінується її професійною роллю і грунтується в більшості випадків на безоціночному позитивному ставленні до пацієнта. Говорячи про більшість випадків, ми маємо на увазі що іноді медсестра може поведінково оцінювати некоректне, з її точки зору, поведінка пацієнта, наприклад, кілька фамільярне.

З іншого боку, торкаючись феномену зворотного зв’язку, не можна не помітити, що подібна поведінка пацієнта, можливо, є відповіддю на поведінку медсестри, яке дозволило йому вести себе подібним чином.

У процесі спілкування постає проблема не стільки обміну інформацією, скільки її адекватного розуміння. Від чого воно залежить?

По-перше, форма і зміст повідомлення істотно пов’язані з особистими особливостями «говорить», його уявленнями про «слухача» і ставленням до нього і до ситуації, в якій відбувається спілкування. По-друге, всяке повідомлення трансформується під впливом особливостей особистості «слухача», його ставлення до автора повідомлення, тексту, ситуації. Так, одні й ті ж слова, почуті пацієнтом з вуст лікаря, медсестри, сусіда по палаті, родича, можуть викликати у нього різні реакції. Зауваження лікаря, швидше за все, буде вислухано з належною увагою, а зауваження сусіда – з роздратуванням. Одну й ту ж інформацію різні люди можуть сприймати зовсім по-різному залежно від виховання, особливостей особистості і навіть політичних пристрастей. Одне і те ж висловлювання медсестри один пацієнт сприйме як справедливе зауваження, а інший – як «вічну причіпку».

Адекватне сприйняття інформації залежить також від наявності або відсутності в процесі спілкування комунікативних бар’єрів. У даному випадку можна говорити як про існування у пацієнтів психологічного захисту від інформації про стан здоров’я і про прогнози в цьому відношенні, так і про можливі перешкоди на шляху адекватного сприйняття інформації в медсестри. М. Р. Битянова (1994) виділяє бар’єри фонетичний, семантичний, стилістичний, логічний, соціально-культурний та бар’єри відносин.

Фонетичний бар’єр може виникати, коли медсестра і пацієнт говорять швидко й невиразно або на різних мовах і діалектах, мають дефекти мови та дикції.

Семантичний (смисловий) бар’єр пов’язаний з проблемою жаргонів, властивих людям певних вікових груп, професій або соціального стану (наприклад, мову підлітків, наркоманів, моряків, хакерів, жителів віддалених місцевостей і т.д.). Зняття такого бар’єру – актуальна проблема для представників медичної професії, оскільки від його подолання залежить успішність терапевтичного контакту. Тому у медсестри повинні бути навички засвоєння чужих семантичних систем. Особливо це важливо, на наш погляд, для організації ефективного спілкування з підлітками. З іншого боку, буває, що медпрацівник сам провокує виникнення смислового бар’єру у пацієнта, без потреби використовуючи професійні терміни. Надалі це може привести до розвитку патологічних реакцій внаслідок несприятливого сестринського впливу на психіку пацієнта.

Виникнення стилістичного бар’єру можливо при невідповідності мови медсестри ситуації спілкування, наприклад при її фамільярно поведінці, коли вона всіх пацієнтів старше певного віку називає «бабуля» і «дідусь», не враховує психологічних особливостей людей і їх психологічного стану (зміна свідомості внаслідок захворювання або прийому лікарських препаратів).

Коли медсестра проводить психопрофілактичні бесіди з пацієнтами перед усілякими втручаннями. навчає їх навичкам прийому лікарських препаратів, використанню апаратури, знайомить з різними методиками здорового способу життя, може виникнути бар’єр логічного нерозуміння, тобто логіка міркувань медсестри може бути або занадто складна для пацієнта, або здаватися йому невірної або непереконливою. Логіка доказів пацієнта також може бути помилковою з точки зору сестри. Шляхи виходу з цих нерівнозначних ситуацій, природно, різні, про що піде мова нижче.

Причиною  виникнення соціально-культурних бар’єрів може виступати сприйняття пацієнта як особи певної професії, певної національності, статі, віку, соціального статусу. Медсестра повинна бути готова до виникнення цього бар’єру, до того що для певної частини хворих її авторитет недостатній; особливо це актуально для молодих медсестер.

У процесі спілкування медсестри і пацієнта можуть виникати і бар’єри відносин. Мова йде про негативні емоції, які викликає людина, причому причину цього часто важко усвідомити, про формування до нього негативного ставлення, яке поширюється і на передану їм інформацію («Навіщо ви слухаєте цю Марію Іванівну? Хіба вона може щось путнє сказати? “).

Розглядаючи сутність психологічного бар’єру, не можна не помітити, що будь-який з них – це перш за все захист, яку вибудовує пацієнт на шляху пропонованої йому інформації. Наприклад, уявімо собі завзятого курця, який відчув себе погано і звернулася за порадою до свого друга, професійному медику. Друг, оцінивши стан його здоров’я, заявляє про необхідність кинути палити, наводячи наступний аргумент: «У тебе стає жорстким дихання, і серце не те».

Якщо людина не хоче витрачати зусилля і розлучатися зі стійкою звичкою, як він може захиститися від настільки неприємної і травмує інформації? Є кілька психологічних бар’єрів, які використовуються з цією метою. Перший шлях – спотворення такої інформації, підвищена увага до всіх суперечить їй фактами: «Сьогодні я відчуваю себе значно краще, серце спокійно – це було тимчасове явище» або: «У цій замітці йдеться про те, що куріння допомагає впоратися зі стресом». Другий шлях – зниження авторитетності джерела інформації: «Звичайно, він лікар, але вже багато років як займається гастроентерології. Багато він розуміє в серцевих хворобах! »Нарешті, третя можливість – захист через нерозуміння;« Знав би він, що таке дійсно погане дихання! Ось у мого сусіда, наприклад! І нічого, курить ».

Будь-яка надходить до «слухає» інформація несе в собі той чи інший елемент впливу на його поведінку, думки, установки з метою їх часткового або повного зміни. Прийнято виділяти два типи комунікативного впливу – авторитарний і діалогічний, що розрізняються характером психологічної установки, що виникає у «говорить» по відношенню до «слухає». У більшості випадків установка не усвідомлюється автором повідомлення, проте визначає стиль його комунікативного впливу. У разі авторитарного впливу це – позиція «зверху», у разі діалогічного – «поруч». Як медсестра, так і пацієнт можуть займати в діалозі позиції «зверху», «поруч», «знизу» – це залежить від типу лікувальної установи, взаємовідносин медичного персоналу між собою, індивідуальних особливостей, що спілкуються.

У разі рівноправної установки обидва партнера сприймаються як активні учасники комунікативного процесу, що мають право відстоювати або формувати в процесі спілкування власну думку.

При авторитарному впливі «говорить» передбачає підлегле становище «слухача», сприймає його як пасивний об’єкт впливу, без урахування його особливостей. Наприклад, медсестра в даному випадку вважає, що пацієнт повинен дослухатися й некритично вбирати інформацію, що у пацієнта немає стійкого думки з певного питання, а якщо і є, він може змінити його в потрібному медсестрі напрямку.

Маніпулювання пацієнтом у процесі передачі інформації, з одного боку, суперечить принципам і етичним нормам. Етичному кодексу медичної сестри Росії, «Основ законодавства РФ про здоров’я громадян», але, з іншого боку, є основною формою впливу на пацієнта в наших лікувально-профілактичних установах.

Це пов’язано з традиційною моделлю взаємовідносин медичних працівників з пацієнтами в нашій країні, незнанням законодавчих актів і небажанням основної маси працюючих медсестер впроваджувати їх у практику Проведений у 1998-2000 рр.. опитування 146 мед сестер, які навчалися на курсах підвищення кваліфікації, показав, що жодна з них не чула про існування Етичного кодексу медичної сестри Росії.

Так яким же чином медсестра може прагнути до досягнення взаєморозуміння в бесіді з пацієнтом? Зокрема, дослідження Susan E. Brennan показують, що лексичний консенсус, або lexical entrainment (поняття запропоновано S. Brennan) досягається, якщо мовець використовує в бесіді ті патерни, застосування яких під час попередніх зустрічей допомагало знайти спільну мову, навіть якщо в даному випадку можна було висловити свою думку набагато простіше і ясніше.

У даному контексті особливого значення набуває перша зустріч медсестри з пацієнтом, результат якої залежить від її установки на досягнення взаєморозуміння. Саме прийнятий медсестрою при першій зустрічі стиль спілкування надалі визначить конструктивність спілкування в цілому.

Спілкування відіграє важливу роль у житті й діяльності кожної людини. Завдяки спілкуванню утворюються товариства людей, в яких налагоджується взаємодія і виробляються соціальні норми поведінки.

Знання сутності спілкування, його закономірностей, функцій, взаємного обміну і проблем є підґрунтям для реалізації та поліпшення стосунків з іншими людьми і задоволення вищих потреб особистості. Без спілкування особистість не може повноцінно розвиватися.

Спілкування — це процес встановлення і розвитку контактів між людьми, який породжується потребами спільної діяльності і містить обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття та розуміння іншої людини.

На думку відомого філософа Григорія Сковороди, людина, спілкуючись, реалізує свої природні обдаровання, які можна реалізувати тільки через освіту та самопізнання. Пізнати в собі справжню людину — в цьому щастя, а корінь нещастя — в неправильному розумінні своїх здібностей, самого себе.

У процесі спілкування можна виділити такі аспекти: зміст, мета і засоби.

Зміст спілкування — інформація, яка в міжособистісних контактах передається від однієї людини до іншої. Це можуть бути відомості про внутрішній (емоційний) стан співрозмовника, про середовище, наукові та побутові знання, навички та уміння, про саму людину (її зовнішній вигляд, особливості характеру, манера поведінки тощо).

Зміст спілкування реалізується за допомогою вербального і невербального спілкування.

Мета спілкування — це обмін думками, інформацією та індивідуальним досвідом.

Засоби спілкування — шляхи передачі інформації. Інформація може передаватися за допомогою органів чуття, мови та інших знакових систем.

Вербальне (словесне) спілкування є одним із основних засобів людського спілкування, яке відбувається за допомогою мови (усної чи письмової). Володіючи мовою, люди обмінюються думками, розуміють одне одного і взаємодіють.

Невербальне спілкування відбувається мимовільно, за допомогою міміки, жестів, поз, інтонації. Невербальні засоби передавання інформації людина засвоює раніше, ніж вербальні. Прикладом може бути спілкування з немовлям, коли воно реагує на жести, вираз обличчя, інтонацію дорослих. Для розуміння невербальнихзасобів спілкування необхідне спеціальне навчання.

Основними компонентами спілкування є:

–суб’єкти спілкування;

–засоби спілкування;

– потреби, мотивація та мета спілкування;

– способи взаємодії, взаємовпливу;

– результати спілкування.

Спілкування, як соціальне явище, охоплює всі сфери суспільного буття та діяльності людей і може бути охарактеризоване за різними параметрами, мати різні види і форми залежно від контингенту учасників, тривалості стосунків, ступеня опосередкування, завершеності, бажаності.

Без спілкування, як особливого різновиду діяльності, неможливий розвиток людини як особистості, як суб’єкта діяльності, як індивідуальності. Воно задовольняє потребу людини в контакті з іншими людьми. Зміст і форми спілкування впливають на розвиток тих чи інших якостей індивіда.

Спілкування розвиває в людині вольові якості в тому випадку, коли ситуації спілкування привчають людину до зібраності, наполегливості, рішучості, сміливості тощо.

Спілкування має велике значення у формуванні людської психіки, інтелекту, розвитку і становленні її культурної поведінки. Завдяки спілкуванню людина розширює загальний світогляд, мислення, сприймання, розвивається як особистість. Ставлення та стосунки, які наповнюють спілкування, надають йому своєрідності, певного емоційного забарвлення. Існує безліч тем для спілкування людей. Чим більше їх, чим ширше коло спілкування особистості, тим багатша сама особистість, оскільки у процесі спілкування відбувається моральне та інтелектуальне збагачення людини, виявляються симпатії та антипатії, розкривається справжня значущість однієї людини для іншої.

Таким чином, без спілкування людина не здатна не лише психологічно розвиватися, але й просто забезпечувати своє існування.

Функції спілкування

Спілкування — це багатоплановий процес, який виконує цілу низку функцій. Функціональні можливості спілкування реалізуються на різних рівнях, залежать від ситуацій, змісту і мети спілкування.

Функції спілкування (від лат. йіпсгіо — виконання, здійснення) – це ролі й завдання, які воно виконує в процесі життєдіяльності особистості.

Класифікація функцій спілкування за С. Д. Максименком

Більшість класифікацій функцій спілкування пов’язана з обміном інформацією, взаємодією та сприйняттям людьми одне одного. В. А. Семиченко характеризує спілкування як головну умову виживання, навчання, виховання та розвитку особистості. Вона виділяє такі функції спілкування:

·     контактна — встановлення комунікації як виявлення взаємної готовності прийняти та передати інформацію;

·     інформаційна — обмін інформацією;

·     спонукальна — стимул, спрямування активності на виконання певних дій;

·     координаційна — взаємна орієнтація на узгодження дій для спільної діяльності;

·     розуміння — адекватне сприйняття і розуміння стилю поведінки, взаєморозуміння;

·     амотивна — цілеспрямоване викликання необхідних емоцій, обмін емоціями, зміна у партнерів емоційних станів;

·     встановлення відносин — усвідомлення та фіксація свого місця в системі;

·     здійснення впливу – зміна стану, поведінки; ціннісно-мотиваційної сфери, особистісно-смислових утворень; намірів, настанов, думок, рішень, потреб, дій, оцінок.

Функції спілкування (за Б. Ломовим):

·     інформаційно-комунікативна (полягає в будь-якому обміні інформацією);

·     регуляційно-комунікативна (регуляція поведінки й спільної діяльності у процесі взаємодії). Завдяки спілкуванню людина здійснює регуляцію не лише власної поведінки, а й поведінки інших людей і реагує на їхні дії, тобто відбувається процес взаємного налагодження дій;

·     афективно-комунікативна (регуляція емоційної сфери людини). Вона характеризує емоційну сферу людини, в якій виявляється ставлення індивіда до навколишнього середовища, в тому числі й соціального.

Функції спілкування (за С. Д. Максименком):

·     комунікативна — це різні форми та засоби обміну і передавання інформації, завдяки яким стають можливими збагачення дій та взаєморозуміння людей (зв’язок .людини зі світом в усіх формах діяльності). Вона здійснюється за допомогою мови, є необхідною умовою наступності і розвитку, соціального та наукового прогресу людства, індивідуального розвитку особистості. Обмін інформацією, що відбувається між людьми в різних видах діяльності, забезпечується комунікативною функцією спілкування. Контакти між людьми не обмежуються лише потребами передавання інформації.

·     інтерактивна – взаємодія між індивідуумами, а саме обмін не тільки знаннями, ідеями, а також впливом, взаємними намаганнями, діями тощо;

·     перцептивна – процес сприйняття партнерами один одного, їх взаємного пізнання як основи для взаєморозуміння.

Перцептивні вміння та навички виявляються в здатностях визначати контекст зустрічі, розуміти настрій партнера за його вербальною та невербальною поведінкою, враховувати «психологічні ефекти» сприйняття під час аналізу комунікативної ситуації. Це пов’язано із сприйняттям зовнішнього вигляду, дій, вчинків людини та їх тлумаченням.

Бесіда з пацієнтом не повинна обмежуватися лише збиранням скарг і даних, анамнезу про розвиток захворювання — вона обов’язково повинна забезпечити дослідження проблеми пацієнта. Він далеко не завжди звертається до медсестри в разі появи симптомів захворювання чи нездужання. Медпрацівник повинен розібратися, що є основним мотивом візиту до нього пацієнта, а в основі цього лежить вміння спілкуватися, тобто володіти не лише теоретичними аспектами спілкування, а й прикладними, які необхідні в практичній діяльності медсестри.

Психологічні аспекти спілкування медсестри з пацієнтом

Професія медичного працівника відноситься до типу професій «людина-людина», тому провідна діяльність побудована на безпосередньому спілкуванні медичного працівника з пацієнтом. Так як медичний працівник є суб’єктом, що організовує та керує процесом лікування, то в нього повинен бути певний набір особистісних якостей таких як вміння співчувати, бути справедливим, любити людину, поважати її гідність, мати такі етичні категорії, як обов’язок, совість, вміти розуміти людей. Всі ці характеристики особистості медичного працівника ґрунтується на знаннях у галузі психології. Без цих знань, якими повинен володіти медичний працівник, неможливо ефективно здійснювати процес лікування пацієнта.

Психологія лікування полягає не тільки в тому, щоб надати комплекс лікувальних послуг, а й у безпосередньому спілкуванні з пацієнтом. Тому медичний працівник повинен знати механізми спілкування з пацієнтом, тут на допомогу прийде знання основ психології спілкування. Безумовно, що в житті трапляються такі медичні працівники, які не вивчали психологію, але достеменно володіють навичками ефективного спілкування з пацієнтом. Це можна пояснити таким чином, що в таких медичних працівників добре розвинена інтуїція, завдяки своїм особистим морально-етичним якостям. Однак, виходячи з цього, не можна сказати, що для спілкування з пацієнтами досить воло діти тільки інтуїцією або досвідом. Крім цього, медичному працівникові потрібна ще і спеціальна підготовка.

Щоб стати медичним працівником, треба бути бездоганною людиною. Треба не тільки вміти дотримуватися таких етичних категорій, як обов’язок, совість, справедливість, любов до людини, а й розуміти людей, мати знання в галузі психології. Без цього не може бути і мови про ефективність деонтологічного впливу на пацієнта.

Нерідко виникає питання, чи потрібно взагалі займатися вивченням психології спілкування з пацієнтом, адже серед медичних працівників трапляються дійсні майстри своєї справи, хоча вони і не вивчали ніколи психології. Дійсно, серед медичних працівників є вроджені психологи, що стали головним чином інтуїтивно, завдяки своїм особистим морально-етичним якостям. Однак з цього аж ніяк не випливає, що для спілкування з хворими досить володіти тільки інтуїцією або досвідом. Крім цього, медичному працівникові потрібна ще й спеціальна підготовка.

Відомо, що професія медсестри має певні психологічні особливості. Медичний працівник не може догматично дотримуватися визначених постулатів і вказівок, не тільки з погляду на характер протікання захворювання, а й з погляду психологічних та інших факторів і причин його виникнення. Перед медсестрою щораз виникає багато нетипових завдань, для рішення яких необхідне самостійне мислення й уміння передбачати наслідки своїх дій.

Психологізація праці медичних працівників пов’язана також з індивідуальними особливостями як пацієнтів, так і медсестри, з її особистими якостями, досвідом, авторитетом. Ті самі прийоми деонтологічного впливу, що ефективні в одного медичного працівника, можуть бути зовсім неприйнятні або мало прийиятні для іншого. У цьому й полягає один з найважливіших психологічних аспектів діяльності медсестри. Насправді на цю працю здатний не кожний, тому при виборі професії медсестри важлива професійна орієнтація.

Основні комунікативні вміння та навички, які необхідні в практичній діяльності медика:

• вміння проводити бесіду з пацієнтом;

• вміння керувати своїми психічними станами і переборювати психологічні бар’єри;

• достатнє розуміння індивідуально-психологічних особливостей пацієнтів і вміння їх враховувати;

• вміння проникати у внутрішній світ пацієнта;

• вміння проявляти співчуття (емпатію) пацієнтові щодо його захворювання;

• вміння вислухати і дати пораду пацієнту;

• вміння аналізувати усі компоненти своєї діяльності і себе як особистість та індивідуальність.

Особливості вивчення психологічних основ медичного спілкування полягають у тому, щоб уміти переборювати ці труднощі, а саме: вміння пізнати пацієнта і себе, скласти психологічний портрет пацієнта, вміння психологічно грамотно спілкуватися та ін. Медсестра повинен володіти позитивною установкою до особистості пацієнта, визнання його цінності без упереджень, зайвої критичності.

Правила спілкування медичного працівника з пацієнтом, що дозволить оптимізувати процес лікування:

1. Зустрічати пацієнта бадьорим, впевненим, енергійним.

2. Загальне почуття в початковий період спілкування з пацієнтом бадьоре, продуктивне, впевнене.

3. Присутній комунікативний настрій: яскраво виражена готовність до спілкування.

4. З пацієнтом створюється відповідний позитивний емоційний настрій.

5. Здійснювати органічне керування власним самопочуттям у проведені бесіди з пацієнтом (рівний емоційний настрій, здатність до керування самопочуттям, незважаючи на несприятливі обставини, тощо).

6. Домагатися продуктивності спілкування.

7. Мова повинна бути не перенасичена медичними термінами.

8. Міміка виразна, емоційно доцільна, тобто повинна відповідати емоційному настрою пацієнта.

Медик повинен вміти грати як актор, причому не тільки ззовні. Вираз обличчя має бути доброзичливий не лише для того, щоб настроїтися на хороший лад, а й змінювати прийоми поведінки. Тому не можна ходити перед пацієнтами з похмурим, нудьгуючим обличчям навіть тоді, коли настрій поганий. Якщо ж все-таки поганий настрій не покидає вас, слід змусити себе посміхнутися, утримати кілька хвилин посмішку і подумати про щось приємне.

Крім того, що медичний працівник має володіти своїм внутрішнім станом, він повинен вміти контролювати своє тіло, яке виразно відбиває внутрішній стан, думки, почуття. Елементами зовнішньої техніки є вербальні (мовні) та невербальні засоби. Саме через них виявляються наміри, саме їх «читають» і розуміють пацієнти.

Медик у своїй професійній діяльності повинен досягнути вершини майстерності спілкування, а саме — володіння власним тілом і вмінням вплинути на пацієнта силою свого тіла. Тут на допомогу може прийти біомеханіка — наука по формуванню координації моторної поведінки, умінню володіти своїм тілом, яку розробив чеський театральний режисер В. Мейєрхольд. Остаточне її завдання — підпорядкувати свою моторну поведінку вираженню певного впливу на пацієнта, зробити його автоматичним, перетворити на досконалу техніку спілкування, на внутрішню потребу.

Особливості особистості пацієнта

До особистісних характеристик пацієнта входять такі якості: темперамент, характер, здібності, інтелект та ін. Усі ці групи властивостей медик повинен враховувати при встановленні психологічного контакту з пацієнтом.

На прийом до приходять різні пацієнти. Медичний працівник інколи не здогадується про його особистість і як наслідок може бути не підготовлений до зустрічі з ним. Підсвідомо медсестра завжди налаштовується на образ «ідеального пацієнта». Цим терміном інколи називають таких пацієнтів, які свідомо прийшли вилікуватися від хвороби, в них відсутні сумніви в своїх силах та вміннях медика, готовність виконувати будь-які призначення, вміння коротко висловлювати свої проблеми та скарги, мала поінформованість в медичних термінах.

Описано най ілюзорнішу картину ставлення пацієнта до медика і до самого процесу лікування. Але, як показує практика, відсоток таких пацієнтів невеликий і медик безпосередньо стикається з різними пацієнтами, з проявами їхніх різних характерів, що безумовно, створює певні бар’єри в лікуванні. Тому потрібно враховувати всі особливості особистості пацієнта для ефективного формування контакту з ним.

Пацієнти за своїми особистісними характеристиками бувають різні. Розглянемо їх.

Пацієнти-екстернали звернені більше до зовнішнього світу, який їх оточує, вони комунікабельні, у них є широке коло друзів, знайомств, висока збудливість і імпульсивність поведінки. У своїх недугах і хворобах здатні звинувачувати зовнішні обставини, свою долю, випадок. Такі пацієнти зазвичай проявляють агресію і гнів як до медичного працівника, так і до інших пацієнтів. Основна тактика, яку варто застосовувати, є встановлення насамперед емоційного контакту з такими пацієнтами, а лише потім переходити до інформаційного аспекту бесіди.

Протилежним до попереднього типу є пацієнти-інтернали. Для них більший інтерес відіграє їхній внутрішній світ, їхнє переживання, а зовнішнє оточення є чимось несуттєвим. Такі пацієнти «замкнені в собі», некомунікабельні, їм ніколи не буває сумно із собою, важко адаптуються до перемін зовнішнього оточення, схильні до самоаналізу, переважає недовірливо-скептичний тип спілкування. Для інтерналів немає дрібниць у їх здоров’ї. Провину за втрачене здоров’я вони покладають лише на себе і відповідальність за події в своєму житті покладають лише на себе. Такі пацієнти надзвичайно відповідальні, виконавчі, вимогливі як до себе, так і до медичного працівника. Тому медик під час роботи з такими пацієнтами повинен усі питання обговорювати максимально детально, інакше в пацієнта може виникнути почуття тривоги. Не потрібно економити на часі, проводячи консультацію, тому що темп мислення інтерналів буває сповільненим. Треба змиритися з цим і бути терплячим, врівноваженим. У даному випадку тактика з пацієнтом повинна бути протилежна до попередньо наведеної, а саме: контакт з таким пацієнтом починати з нейтрального, інформаційного контакту, а вже потім формувати позитивне емоційне ставлення до медицини.

Є деякі передумови для створення визначених взаємин між медичним працівником і пацієнтом, які діють ще перед тим, як вони вступлять у безпосередній контакт. Варто брати до уваги, що пацієнт, який приходить до медика, як правило, знає про нього більше, ніж медичний працівник про пацієнта. Має значення також репутація охорони здоров’я взагалі і медичної установи, куди приходить пацієнт. Напруженість, невдоволення і гнів пацієнта, що був змушений добиратися незручним транспортом і довго чекати в приймальні, поки дійде його черга, нерідко є механізмом генералізації афекту, що неадекватно проявився при зустрічі з медичним працівником, який не має поняття про причини цього афекту.

Важко поєднати в роботі медика необхідну дбайливість і розважливість з необхідною рішучістю, холоднокровністю, оптимізмом, із критичним відношенням і скромністю. Бувають ситуації, коли недоречно виявляти почуття гумору без тіні іронії і цинізму, за принципом: «Сміятися разом із пацієнтом, але ніколи — над пацієнтом». Однак деякі пацієнти не переносять гумору навіть з добрим наміром і розуміють його як неповагу і приниження їх достоїнства.

Врівноважена особистість медичного працівника є для пацієнта комплексом гармонійних зовнішніх стимулів, вплив яких бере участь у його видужанні. Медична сестра повинна виховувати і формувати свою особистість, по-перше, спостерігаючи за реакцією над своєю поведінкою безпосередньо (по розмові, оцінці міміки, жестів хворого), і, по-друге, побічно, коли про погляд на свою поведінку довідається від своїх колег. Сам колега також може допомогти своїм колегам направити їхню поведінку.

Є факти, коли люди з неврівноваженими, невпевненими і розсіяними манерами поступово гармонізували свою поведінку стосовно інших як шляхом власних зусиль, так і за допомогою інших. Звичайно, це вимагає визначених зусиль, визначеного критичного відношення до себе і необхідної міри інтелігентності, що для медика повинно бути саме собою зрозумілим.

Практично психологічна проблема виникає в тих випадках, коли медик помітить, що взаємини між ним і пацієнтом розвиваються несприятливо. Тоді не залишається нічого іншого, як поводитися стримано, терпляче, не піддаватися на провокації, не провокувати самому і намагатися спокоєм і розумінням поступово завоювати довіру хворого. У такий спосіб створюємо коректний досвід, тобто негативні прояви пацієнта слід коригувати за допомогою власних позитивних проявів, наприклад, терплячістю, тактом і толерантністю. І, навпаки, стереотипна, дотепер, на жаль, нерідко стихійна, «природна» реакція – злістю на злість, іронією на іронію, безпорадністю на безпорадність, депресією на депресію — підсилює «гріховне» і проблематичне ставлення пацієнта і можливості конфліктів, непорозумінь зростають. Таку поведінку можна охарактеризувати виразом: «підливати олію у вогонь». При цьому саме така «природна» реакція є даремною витратою часу, у той час як протилежний підхід, тобто приймати хворого таким, який він є, заощаджує час медичної сестри і пацієнта.

Не менш важливим аспектом у професійній діяльності є знання і врахування поширеної клінічної класифікації типів пацієнтів і типів медичних працівників. Ця класифікація виведена в результаті тривалих спостережень за поведінкою. Ознайомимося з клінічною класифікацією типів пацієнтів.

Тривожний пацієнт. Поведінка таких пацієнтів відзначається підвищеною тривогою, яка нічим не обґрунтована. Дуже часто такі пацієнти мають тривожний тип особистості. Вони боягузливі, покірні, невпевнені в собі, при проведенні діагностичних та лікувальних процедур можуть втрачати свідомість, виникають різні вегетосудинні реакції. У спілкуванні з таким типом пацієнтів медик повинен звертатися за допомогою медичного психолога, який зніме емоційне напруження та тривогу, що сприятиме ефективному процесу лікування.

Недовірливий пацієнт. Поведінка такого пацієнта відрізняється підвищеною недовірою до медицини.

Такі пацієнти до процесу лікування ставляться скептично, з обережністю. Перш ніж погодитися, сто раз обдумають, а потім почнуть виконувати його рекомендації. Якщо медик вчасно відрізнить підозрілість від можливої психопатії, то йому варто перш за все починати лікування, переборовши бар’єри недовіри і відчуженості пацієнта.

Показний пацієнт. Такого типу пацієнт намагається щоб на нього звернули увагу як медики, так і інші пацієнти. Постійно має потребу у визнанні того, що він дійсно хворий, що він відчуває нестерпні муки. Пацієнт показує, що він вимагає особливої уваги до своєї особистості, перебільшує описи своїх скарг. Під час роботи з таким пацієнтом медик повинен надати пацієнтові певну частку визнання його «героїзму», стійкості його характеру.

Депресивний хворий. Такий хворий пригнічений, ізольований від оточуючих, відмовляється від розмови з іншими пацієнтами і персоналом, погано розкриває свій внутрішній світ. Він настроєний вкрай песимістично, тому що втратив віру в успіх лікування і видужання. Ефективною порадою для медика є його оптимізм, віра в одужання пацієнта, які мають для нього велике значення; варто залучати його до догляду за іншими пацієнтами, виконання ним нескладних доручень.

Невротичний пацієнт. Цей тип пацієнта надмірно уважний до свого здоров’я, цікавиться аналізами всіх лабораторних досліджень, необгрунтовано припускає наявність в себе найрізноманітніших захворювань, читає спеціальну літературу. При спілкуванні з таким пацієнтом головне — дотримуватися дистанції, тобто «не йти на повідку в пацієнта», методами переконання та навіювання пояснювати важливість процесу лікування, який призначений лікарем, його ефективності.

Для розвитку вміння спілкуватися з пацієнтом, зокрема психотерапевтичного підходу до нього, будь-якому медику необхідно мати відомості про свій фаховий тип поведінки.

Розібратися в особливостях своїх комунікативних можливостей, допомогти побачити себе «очима пацієнта», дає класифікація особистості медиків за І. Харді (1973).

Медик-робот. Для його діяльності найхарактернішим є механічне виконання своїх обов’язків. Ці медичні працівники ретельні, добре технічно кваліфіковані, акуратно виконують усі доручення. Проте, працюючи чітко за інструкцією, вони не вкладають у свою роботу психологічного змісту. Такий медик працює як автомат, пацієнта він сприймає як необхідний додаток до інструкції з його обслуговування, їхні взаємовідносини з хворими позбавлені емоційного співчуття і співпереживання. Вони роблять усе, випускаючи з поля зору одне — хворого. Саме такий медик спроможний розбудити хворого, який спить, щоб у призначений час дати йому снодійне.

Медик-солдат. Цей тип добре поданий у популярних кінокомедіях. Пацієнти вже здалеку по ході або гучному голосі дізнаються про нього, швидко намагаються впорядкувати свої тумбочки і ліжка. Він рішучий, безкомпромісний, наполегливий, миттєво реагує на найменші порушення «дисципліни». При недостатній культурі, освіті, невисокому рівні інтелектуального розвитку такий негнучкий «вольовий» медик може бути грубий і навіть агресивний з пацієнтами. У сприятливих випадках, якщо він розумний, освічений, з таким рішучим характером може стати хорошим вихователем для молодих колег.

Медик материнського типу («мати» і «медик»). Він переносить на роботу з хворими свої теплі сімейні стосунки або компенсує в роботі їх відсутність. Робота з хворими, турбота про них для нього невід’ємна умова життя. Він добре володіє емпатією, спроможністю до співпереживання.

Медик-експерт. Це медик – – вузький спеціаліст. Завдяки високій потребі у фаховому визнанні виявляє особливу допитливість у визначеній сфері фахової діяльності і пишається значимістю у своїй галузі. За фаховою порадою до них не соромляться звертатися молоді початківці. Іноді люди цього типу стають фанатами своєї вузької діяльності, виключаючи всі інші інтереси із свого поля зору, нічим не цікавляться, крім роботи.

«Нервовий медик». Цей тип непрофесійної поведінки не повинен бути в лікувальній установі і свідчить про неякісний фаховий підбір кадрів, про помилки в роботі адміністрації. Емоційно нестійкий, запальний, дратівливий, він постійно дає невротичні реакції, схильний до обговорення особистих проблем і може стати серйозною перешкодою в роботі медичного закладу. «Нервовий медик» — це або патологічна особистість, або людина, яка страждає неврозом. Такі люди часто самі потребують серйозної психотерапевтичної допомоги і є професійно непридатними для роботи з хворими.

Медик, який належить до вище перерахованих типів, ще не сформувався або вже сформувався як особистість, така його поведінка відзначається неприродністю. Неприродність у спілкуванні заважає йому встановити контакти з людьми, тому такий медик повинен сам чітко визначити свої фахові цілі, виробити адекватний стиль спілкування з пацієнтом.

Таким чином, якщо в діяльності медичного працівника основний принцип «пацієнт насамперед», то планування і проведення лікувальної практики неможливе без вміння провести опитування, сформулювати проблеми, спланувати заходи і провести навчання пацієнта навичкам самодогляду, а для цього медики повинні безперервно вчитись і вдосконалюватися не лише у професійній підготовці, а й у психологічних основах до лікувальної діяльності.

Бар’єри, які інколи можуть виникати при взаємодії медичного працівника з пацієнтом, спричинюють чимало конфліктів.

Суть конфліктів у системі медичний працівник — пацієнт полягає в зіткненні думок, поглядів, ідей, інтересів, точок зору і очікувань учасників взаємодії.

Л. Коузер розподіляє конфлікти на реалістичні (предметні) і нереалістичні (безпредметні).

Реалістичні конфлікти спричинені незадоволенням вимог і очікувань учасників, а також несправедливим, на їхню думку, розподілом яких-небудь обов’язків, переваг і спрямовані на досягнення конкретних результатів.

Нереалістичні конфлікти мають на меті відкрите вираження негативних емоцій, що нагромадилися, образ ворожості, коли гостра конфліктна взаємодія стає не засобом досягнення конкретного результату, а самоціллю.

Перший тип конфлікту часто пов’язаний з розбіжністю очікувань пацієнта з реальністю. Приводом може бути невідповідне уявлення про належну поведінку медичного персоналу (брутальність, нечемність), проведення процедур (нерегулярність, непунктуальність, недбалість), санітарно-гігієнічні умови перебування в стаціонарі (бруд, шум, запах), неправильну діагностику або неправильне призначення терапії. Другий конфлікт нерідко зумовлений упередженим ставленням пацієнта до медичної служби в цілому або до окремого медичного працівника зокрема.

Важливою стороною взаємодії медичного працівника і пацієнта є етика і деонтологія — навчання про моральні основи поведінки людини, в тому числі в умовах діагностичної і лікувальної взаємодії. Крім них, найважливішими вважаються проблеми: лікарської таємниці,, евтаназії, повідомлення пацієнтові правильного діагнозу його захворювання, патерналізму, реконструкції особистості при психотерапії та ін.

Кваліфікація медичного працівника містить у собі, як мінімум, дві якості. По-перше, це рівень знань і навичок, якими володіє він; по-друге, використання їм у професійній діяльності моральних принципів. Ні в якій іншій спеціальності немає такої взаємозумовленості етичних і професійних якостей людини.

Завдання медика зводиться в скеровуванні розмови в потрібне русло, уточненні, деталізації скарг. До прийомів, котрі дозволяють правильно будувати розмову з пацієнтом для отримання найбільшої інформації, відносяться: заохочення, рефлексія, пояснення, співпереживання, конфронтація, інтерпретація і з’ясування переживань пацієнта.

Заохочення. Цей прийом полягає в тому, що медик своєю мімікою, поведінкою, словами спонукає пацієнта повідомити більше, не конкретизуючи сказане.

Рефлексія. Повторюючи слова, сказані хворим, медик спонукаєте його повідомити додаткові подробиці.

Пояснення. Інколи слова пацієнта і асоціації, які описуються ним, носять неконкретний характер. І якщо медику складно зрозуміти їхню суть, він може попросити пацієнта їх уточнити.

Співпереживання. Медик словами, мімікою, поведінкою (може запропонувати пацієнтові води, подати хустинку, якщо він плаче) повинен виражати своє співчуття хворому, його проблемам. Якщо під час бесіди з медиком пацієнт викладає інформацію, котра його збентежує, котру він приховує від інших, медику слід поводитися так, щоб пацієнт зміг відчути себе спокійніше і продовжити бесіду. Ця інформація інколи може відіграти вирішальну роль у розумінні причини захворювання і плануванні лікування.

Конфронтація (протиставлення). Якщо розповідь пацієнта чи оцінка ним своїх скарг непослідовні, то медик звертає на це увагу, виділяє і уточнює ці моменти.

Інтерпретація (тлумачення). Медик робить висновки зі слів пацієнта, щоб уточнити, чи правильно він його зрозумів.

З’ясування переживань пацієнта. Крім з’ясування конкретних скарг пацієнта, можна уточнити, як він ставиться до того, чи іншого симптому або події. Якщо пацієнт відчує, що ви цікавитеся його почуттями так само, як і фактами, то він зможе повідомити корисну додаткову інформацію.

Співчуття, співпереживання, терпимість – ці якості медика, як правило, оцінюються пацієнтом на одному рівні чи вище, ніж професійні.

Голосові характеристики мови

Важливе значення для спілкування має якість голосу (тембр, висоту, тональність, голосність), інтонації, темп мови, фразові і логічні наголоси.

Темп мови може бути дуже повільний, швидкий, дуже швидкий. Від темпу мови може залежати те, як тебе слухатимуть оточуючі. «Порожне слово сиплеться, як горох з решета, — насичене слово повертається повільно, наче куля, наповнена ртуттю», — так говорив про темп мови відомий режисер К.С. Станіславський.

Норман Міллср і його колеги з університету Північної Каліфорнії виявили, що відчуття правдивості зростає, коли людина говорить швидко. Жителі Лос-Анджелеса і його околиць, що слухали записи мов на тему «Небезпека вживання кави», оцінювали тих, хто говорив швидко (близько 190 слів за хвилину), як більш об’єктивних, інтелігентних і ерудованих, ніж ті, які говорили повільно (близько 110 слів за хвилину). Вони також вважали швидко вимовлені повідомлення більш переконливими.

Виявилося, що значимим фактором є саме темп мови. Коли рекламу прискорювали на 25 %, слухачі розуміли її, як і раніше, добре й оцінювали того, хто говорить як більш інтелігентного і щирого, а саме повідомлення вважали цікавішим. Фактично нормальна швидкість мови в 140 або 150 слів за хвилину може бути майже подвоєна, перш ніж почне знижуватися її розуміння слухачами. Джон Ф. Кеннеді, відомий як винятково ефективний оратор, іноді прискорювався до 300 слів за хвилину. Для американців швидка мова не дає слухачеві часу зробити ефективних висновків, вона також відкидає будь-які небажані думки.

Важливо вміти говорити не дуже швидко, але й не дуже повільно, щоб усім було зрозуміло. Однак у деяких випадках краще говорити повільно (якщо потрібно щось пояснити або якщо розмовляєш з людиною, яка не дуже добре знає твою мову, та ін.) або швидко (якщо ти або твій співрозмовник квапиться).

Тон мови — це забарвлення голосу, з яким вимовляються слова, що допомагає людині краще передати свої думки і почуття. Тон може навіть змінити зміст мови, додати йому протилежного змісту. Спробуйте, наприклад, вимовити слова «так» і «ні» різним тоном (весело, смутно, здивовано, зі злістю) і ви самі відчуєте різницю.

Не менше значення мають і різні вкраплювання в мову — паузи, покахикування, сміх, плач та ін. Голоси розрізняються за властивістю впливати на інші. Тому розрізняють голоси непоказні, звичайні, які не приваблюють нашої уваги. Є голоси, що відразу привертають нашу увагу, надовго запам’ятовуються.

Голос також є виразником наших почуттів. За голосністю мова достатньо змінюється: від дуже тихої, тихої, тихішої, ніж звичайно, до голосної, дуже голосної, до лементу. Коли людина говорить дуже голосно або дуже тихо, слухати неприємно — погано чути і важко зрозуміти. Однак бувають ситуації, коли потрібно говорити дуже тихо (якщо в будинку хтось працює, хворіє або відпочиває; в установах культури: в музеї, під час концерту, в театрі та ін.) або дуже голосно (якщо потрібна допомога, хтось заблудився, виступає перед великою аудиторією тощо).

У звичайній обстановці потрібно говорити з нормальною гучністю, щоб вас усі добре чули. Так, спокійний і солідний голос знімає напруження і збуджує інтерес, а «напружена», швидка і голосна мова може сприйматися як ознака агресивності. Тихим голосом звичайно розмовляють люди боязкі, невпевнені в собі. Погане враження залишає людина, що явно декламує в ході розмови раніше завчені фрази. До таких оточуючі відносяться з недовірою.

 

Е. Холл виділив чотири зони міжособистісного спілкування.

Зона інтимного спілкування (від півметра до безпосереднього тілесного контакту). На такій відстані спілкуються знайомі, батьки з дітьми, дуже близькі люди. Крім найближчих, у цю зону допускаються медики, медсестри, перукарі та інші спеціалісти, професія яких потребує безпосереднього тілесного контакту з клієнтом. Намагаючись у спілкуванні з кимось увійти в цю зону, ви тим самим натякаєте на те, що хотіли б вважати його другом.

Зона особистого спілкування (0,5-1,5 м). Межі цієї зони різні для різних культур. Як правило, на такій дистанції спілкуються добре знайомі один одному люди. Ця відстань дає їм змогу торкатись один одного, потиснути один одному руку, похлопати по плечу. Більшість людей вважають цю зону своїм особистим простором і не схильні впускати в неї сторонніх людей. Наприклад, коли ви сидите в кафе, де є вільні місця, і новий відвідувач підсідає до вас, то ви почуватиметеся незручно. Або інший приклад. В переповненому транспорті люди уникають візуального контакту один з одним, намагаються дивитись у вікно або на стіну, щоб таким чином витримувати межі особистого простору.

Зона формального спілкування (1,5-3 м). На такій дистанції ведуть ділові, а також випадкові і малозначимі розмови. Існує вислів «витримати дистанцію», за допомогою якої описують відносини начальника і підлеглого.

Зона публічного спілкування (понад 3 м). Простір, що відділяє людину від оратора в залі, є зоною публічного спілкування. В такій ситуації коментарі, інтимні жести не є дотепними (наприклад, потиснути руку лекторові, похлопати по плечах).

Отже, основними завданнями невербального спілкування можна вважати такі:

-створення і підтримка психологічного контакту, регуляція процесу спілкування;

-додавання нових значимих відтінків словесному тексту, правильне тлумачення слів;

– вираз емоцій, оцінок, ролей, змісту ситуації.

Зробимо короткий висновок сказаному. Людина в процесі спілкування використовує два види засобів: вербальні та невербальні. На перший погляд здається, що більше відсотків при передачі інформації припадає на вербальне спілкування, але хочемо зазначити, що близько 70 % ми спілкуємося невербальними засобами і 30 % — вербальними, або словесними. Отже, більше про людину може сказати не її слово, а її тіло, зважуючи на їх конгруентність.

У психологічній науці поняття конгруентність – термін, який означає відповідність між вербальними та невербальними чинниками повідомлення, узгодженість усіх його складових частин, продиктовані прагненням «підлаштуватися» під співбесідника, знайти з ним контакт.

 

 

 

Усім відомо, щоб отримати чітку і правильну відповідь, треба вміти правильно поставити запитання. Вміння ставити запитання — це ціле мистецтво, якому кожен з нас вчиться протягом усього життя.

Спілкуватися нам доводиться дуже багато, з різними людьми і в різних ситуаціях. Це спілкування:

• з близькими, друзями і родичами;

• з підлеглими і керівниками;

• з незнайомими і малознайомими людьми та ін.

У кожному з варіантів спілкування ми отримуємо інформацію завдяки не лише бажанню кожного що-небудь про себе розповісти, а й завдяки умінню ставити запитання. На ділових переговорах ви ставите запитання, щоб отримати ділову інформацію. Коли розмовляєте з близькими людьми, то залежно від мети бесіди ви будете ставити різні запитання для отримання інформації особистого характеру.

Основні стилі спілкування

Стиль спілкування суттєво впливає на поведінку людини під час її взаємодії з іншими людьми. Конкретний вибір стилю спілкування визначається такими факторами: особисті якості людини, її світогляд та соціальний статус у певному суспільстві, характеристиками цього суспільства. Якщо виходити з того, що стиль спілкування визначається більшою готовністю людини до комунікації в тій чи іншій ситуації, то можна говорити про три основні стилі: авторитарний, демократичний, ліберальний, ритуальний, маніпулятивний та гуманістичний. Ритуальний стиль зумовлюється міжгруповими ситуаціями; авторитарний, демократичний, ліберальний, маніпулятивний — діловими; гуманістичний — міжособистісними.

Стиль спілкування слід розглядати в цьому ракурсі як схильність до певного виду спілкування, направленість, готовність до нього, що проявляється в тому, як людина підходить до вирішення більшості ситуацій. Однак якийсь один стиль не повністю визначає спілкування людини, вона може спілкуватись і в будь-якому іншому, «чужому» стилі. Так, якщо у спілкуванні людині привалює маніпулятивний стиль, це зовсім не означає, що її спілкування з близьким другом також буде діловим.

Ритуальне спілкування. Головним завданням партнерів у цьому стилі є підтримка зв’язку із соціумом, підкріплення уявлення про себе як про члена суспільства. При цьому важливим є те, що партнер у ритуальному спілкуванні є немовби необхідним атрибутом виконання ритуалу. У реальному житті існує велика кількість ритуалів, іноді дуже різних ситуацій, у яких кожний бере участь як «маска» із заздалегідь визначеними якостями. Ці ритуали вимагають від учасників тільки одного — знання правил гри. Наприклад, ми вітаємося із знайомими та малознайомими людьми, говоримо про погоду, сміємося, скаржимося на побутові труднощі — це все елементи ритуального спілкування.

Маніпулятивне спілкування. Це спілкування, при якому до партнера відносяться як до засобу досягнення зовнішніх по відношенню до нього цілей. У маніпулятивному спілкуванні своєму співрозмовникові демонструється лише те, що допоможе досягненню мети. У цьому виді спілкуванні ми, по суті, «підсовуємо» партнеру стереотип, який ми вважаємо найбільш вигідним у даний момент, навіть якщо в обох партнерів свої цілі з приводу зміни точки зору співрозмовника. Переможе той, хто виявиться найбільш винахідливим маніпулятором, тобто той, хто краще знає партнера, краще розуміє цілі, краще володіє технікою спілкування.

Не слід з цього робити висновок, що маніпуляція є негативним явищем. Велика кількість професійних завдань передбачає саме маніпулятивие спілкування. По суті будь-яке навчання (суб’єкту необхідно дати нові знання про світ), переконання, управління завжди включає в себе маніпулятивне спілкування. Саме тому ефективність цих процесів багато в чому залежить від ступеня володіння законами і технікою маніпулятивиого спілкування.

З типовими ознаками маніпулятивиого спілкування, техніками його запобігання ознайомимося в наступних розділах.

Гуманістичне спілкування. Це найбільшою мірою особисте спілкування, що дає змогу задовольнити такі людські потреби, як розуміння, співчуття, співпереживання. Ні ритуальне, ні маніпулятивне спілкування не можуть упоратися з цією проблемою.

Цілі гуманістичного спілкування із самого початку не закріплюються і не плануються. Специфічною особливістю цього спілкування є те, що очікуваним результатом його є не підтримка соціальних зв’язків, як у ритуальному спілкуванні, не зміна точки зору партнера, як у маніпулятивному, а спільна зміна уявлень обох партнерів, що визначається глибиною спілкування. Приклад гуманістичного спілкування: інтимне, довірливе, педагогічне, спілкування медика та пацієнта, психотерапевтичне та ін.

Авторитарне спілкування. Це влада одного в процесі спілкування. Одноосібне ухвалення рішення, накази, вказівки. Люди, що сповідують авторитарний стиль взаємодії, мають догматичне мислення, за якого тільки одна думка (переважно керівника) правильна, а всі інші помилкові. Ініціатива інших людей не заохочується.

Демократичне спілкування. Для нього властиве колегіальне прийняття рішень, заохочення активності учасників комунікативного процесу, поінформованість усіх про вирішувану проблему, способи виконання завдань, досягнення цілей. Врахування інтересів, потреб, бажань учасників комунікативного процесу.

Ліберальне спілкування. Ліберал, або поступливий, у спілкуванні «пливе за течією», часто вдається до вмовляння співрозмовника, малоініціативний у спілкуванні.

Типи комунікабельності людей

У процесі комунікації люди проявляють по-різному. У психології спілкування виділяються основні типи комунікабельності людей, які розрізняються залежно від переваги таких мовленнєвих характеристик:

• домінантність;

• мобільність;

•ригідність;

• інтровертність.

Домінантний співрозмовник намагається заволодіти ініціативою у мовленнєвій комунікації, не любить, щоб його перебивали. Він досить часто буває різким, глузливим, говорить трошки голосніше, ніж інші.

Щоб досягти мети спілкування, особливо в діловій сфері, не рекомендується перехоплювати в домінантного партнера ініціативу, перебивати, використовувати вирази мовленнєвого тиску («Досить!» «Замовкни!» та ін.). Слід застосувати стратегію «мовленнєвого вимотування». Дочекавшись паузи, швидко й чітко сформулювати свої інтереси. Вступ у бесіду через паузу не виглядає зовнішньо як перехоплювання ініціативи, хоча по суті і є таким. З кожною паузою ваша позиція стає все чіткішою, домінантний співрозмовник змушений вже з нею рахуватися та якось оцінювати. Ви добилися головного — вас уважно слухають.

Мобільний співрозмовник не відчуває ніяких труднощів у мовленнєвій комунікації. Він легко входить у розмову, говорить багато, охоче, іноді цікаво, часто перестрибує з теми на тему, не розгублюється в незнайомій компанії.

Це один з кращих типів для побутового спілкування. Однак у діловій сфері постійне бажання мобільного співрозмовника змінювати тему знижує ефективність мовленнєвої комунікації. Тому слід через резюме, питання, висновки повертати його до теми. Інакше можна із задоволенням проговорити весь день і розійтися без з’ясування навіть основних моментів теми.

Ригідний співрозмовник відчуває труднощі звичайно при вступі у мовленнєву комунікацію. Коли ж етап вступу позаду, ригідний співрозмовник чітко формулює свою позицію, є логічним, розсудливим. Цей тип найбільше підходить для плідного ділового спілкування.

Щоб мовленнєва комунікація з ригідним партнером була продуктивною, його слід «розігріти». У даному випадку не рекомендується одразу переходити до предмета мовленнєвої комунікації, найкраще розширити вступну частину, поговорити на абстрактну тему, створити ситуацію етикетного спілкування.

Якщо з мобільним партнером ви почнете мовленнєвий контакт з розмови на абстрактну тему, то дуже швидко гірко пошкодуєте про це. Але якщо з ригідним партнером ви перейдете до теми без вступу, то спочатку на ваші запитання будете отримувати відповіді «можливо», «треба подумати» та ін.

Інтровертований співрозмовник не намагається заволодіти ініціативою і готовий віддати її без особливих заперечень. Він досить часто сором’язливий, скромний, схильний принижувати свої можливості, не любить розмов на інтимні теми. Різкі, грубі фрази можуть вибити його з колії, а присутність під час бесіди сторонніх (особливо незнайомих) осіб помітно сковує його.

Для того щоб мовленнєвий контакт з інтровертним партнером проходив нормально, слід постійно вербально (через схвальні слова етикету) та невербально (поглядом, кивком голови) показувати, що ви поважаєте його як цікавого співрозмовника, цінуєте його висловлювання. Не слід перебивати інтроверта, спростовувати його доводи без мотивації — мовленнєвий контакт може раптово й надовго перерватись.

Кожний тип спілкування чимось цікавий, але незнання особливостей будь-якого з них може привести до негативних наслідків. Звичайно, далеко не завжди ми маємо справу з абсолютним проявом у людини того чи іншого типу мовленнєвої комунікації, але завжди один з названих типів буде визначальним.

Невпевненим у собі людям також часто бракує основних комунікативних умінь і навичок. До таких навичок належать переказ і вербалізація.

Переказ — це повторення раціонального змісту того, що вимовляється своїми словами. Це одна з найпростіших форм зворотного зв’язку, що дозволяє повністю зрозуміти висловлення так, як його вкладає той, що говорить.

Вербалізація — це повторення тим, хто слухає емоційного змісту висловлення, яке подає той, хто говорить своїми словами. Якщо ми чуємо під час розмови, що нашого партнера переповнюють почуття, і ми не допоможемо йому виражати їх відкрито, він перейде на загальноприйнятого, ховаючи почуття. Завдяки вербалізації в партнера по спілкуванню з’являється можливість думати про власні проблеми далі; стан речей стає емоційним; співрозмовник розкривається далі.

Слухання та говоріння

Необхідною умовою правильного розуміння співрозмовника є уміння слухати та говорити, тобто вміння подавати інформацію.

Слухання

Це психологічний компонент вербальної комунікації, метод декодування і сприймання інформації.

Вміння слухати має першочергове значення в людському спілкуванні. Статистичні дані говорять, що із загальної кількості часу, який використовується для контактів па роботі і вдома, 9 % часу ми пишемо, 16 — читаємо, 30% — говоримо, 45 % — слухаємо (точніше кажучи, мали б слухати).

Слухаючи, реципієнт розкриває смисл інформації, яка отримана від комунікатора. Він розуміє смисл повідомлення під час декодування. При цьому яскраво виявляється значення ситуації спільної діяльності, усвідомлення якої включене у процес декодування. Без цієї ситуації неможливо розкрити смисл повідомлення.

Властивість слухання як особистісна якість притаманна не всім людям. Ми не слухаємо співрозмовника з різних причин: через брак часу, контраст емоційного стану реципієнта зі змістом слів комунікатора тощо. Психологічні процеси, позначені поняттями «слухати» і «чути», суттєво відрізняються. Слухати означає напружувати орган слуху, а чути – – напружувати мозок, концентруючи увагу на словах партнера. Саме тому слухаючи можна не чути, оскільки свідомість у цей час зайнята іншими проблемами, думками, інформацією. Крім того, багато людей чують лише те, що хочуть почути. Тому комунікатор повинен враховувати, що його інформація сприймається суб’єктивно. Ефективне слухання передбачає правильне розуміння слів і почуттів мовця, зосередження на обговорюваній проблемі. Воно забезпечує усвідомлення і розв’язання партнерами по спілкуванню обговорюваної проблеми, створення спільного інформаційного поля, спільного смислу, налагодження відвертих стосунків, взаєморозуміння.

Є вислів «слухати всім тілом» (коли інформація цікава, співрозмовник несвідомо повертається до партнера, встановлює з ним візуальний контакт, намагається «всім тілом» продемонструвати свою зацікавленість). Таке вміння слухати — це сприймання інформації, за якого реципієнт виражає заохочувальне ставлення до того, хто говорить, своєрідно стимулюючи спілкування, стримується від зайвих зауважень, сприяє обміну інформацією. Якщо співрозмовник у процесі діалогу замовк, це ще не означає, що він слухає. Адже слухання є процесом, що передбачає концентрацію уваги. Уточнюючи, оцінюючи, аналізуючи інформацію під час діалогу, людина більше уваги приділяє своїм справам, ніж тому, що їй говорять. Особливо це виявляється в ситуаціях конфліктного спілкування. У процесі діалогу вона частіше переймається тим, чи зрозумів її співрозмовник, ніж тим, наскільки їй зрозумілі його слова, позиція. Таке слухання деформує процес спілкування.

Зважаючи на поведінку учасників комунікативного процесу, розрізняють нерефлексивне, рефлексивне, критичне та емпатійие слухання.

Ознака нерефлексивного слухання полягає в мінімальному втручанні в мову співрозмовника (умовно-пасивне слухання). Під час нерефлексивного слухання можуть виявлятися підтримка, схвалення, розуміння за допомогою лаконічних відповідей, що допомагають продовжити бесіду (репліки «так», «розумію» тощо). Ефективне воно в ситуаціях, коли співрозмовник висловлює своє ставлення до події, прагне обговорити актуальні питання, відчуває себе скривдженим або вирішує важливу проблему. Таке слухання ефективне, коли співрозмовнику важко викласти свої проблеми, необхідно тримати під контролем емоції у спілкуванні з особою, яка обіймає високу посаду. Недоцільне воно в ситуаціях, коли співрозмовник не зацікавлений у розмові або коли його намагання слухати і зрозуміти сприймається як згода, співучасть.

Рефлексивне слухання має на меті регулярне використання зворотного зв’язку для досягнення більшої точності в розумінні партнера.

Критичне слухання вимагає від учасника спілкування спочатку аналізу повідомлення, потім — його розуміння. Таке слухання прийнятне під час ділової наради, конференції, дискусії, на яких обговорюються проблеми, думки, ідеї, що стосуються нових проектів, досвіду та ін. Однак у процесі повідомлення нової інформації, наприклад на лекції, критичне слухання непродуктивне, оскільки відторгнення інформації не дає змоги почерпнути з неї цінне.

Емпатійне слухання передбачає, що учасник спілкування приділяє більше уваги «зчитуванню» почуттів, а не слів. Воно буває ефективним, якщо комунікатор викликає у співрозмовника (реципієнта) позитивні емоції (радість, сподівання на краще, впевненість у собі та ін.), та неефективним, якщо провокує негативні емоції (страх, тривогу, розчарування тощо).

Словесне узгодження дій комунікатора і реципієнта передбачає прийняття ними комунікативних ролей іншого (комунікатор – реципієнта, і навіть – комунікатора). Це залежить від їхнього спільного включення у загальний контекст комунікативної діяльності.

При експресивному спілкуванні доречні прийоми нерефлексивного слухання, або уміння уважно мовчати, не втручаючись у мову співрозмовника. Адже він і без того емоційний, збуджений і має труднощі при формулюванні своїх думок. Необхідно також виразити своє розуміння і схвалення його поведінки.

Коли ж мета спілкування — врегулювання конфлікту незамінними прийомами слухання, які засновані на співпереживанні або розумінні почуттів іншої людини, важливо дати зрозуміти співрозмовникові, що ви розумієте його почуття.

Але яка не була б мета спілкування, стверджує відомий вчений Іствуд Атватер, завжди корисно знати технічні прийоми ефективного слухання і вміти невимушено користуватися ними. Ось головні з них.

1. Проаналізуйте свої звички щодо слухання, сильні і слабкі сторони, характер помилок, що допускаються. Чи не занадто швидко ви оцінюєте людей? Чи часто перебиваєте співрозмовника? Які перешкоди спілкування характерні для ваших відповідей? Які з них найчастіше повторюються? Знання своїх звичок— це перший крок до їхнього удосконалення.

2. Не уникайте відповідальності при спілкуванні. Вона спільна, оскільки в ній беруть участь двоє, причому виступають у ролі слухачів почергово. Вмійте показати співрозмовникові, що ви дійсно слухаєте і розумієте його. Цього можна досягнути уточнюючими запитаннями, активними емоціями. Як може партнер довідатися, що його зрозуміли, якщо йому не сказати про це?

3. Будьте уважні. Вмійте підтримувати, з ким говорите, візуальний контакт, але без настирливості або пильного погляду (що інколи приймається як ворожість). Стежте, щоб ваші пози і жести свідчили: ви його слухаєте. Пам’ятайте, що він хоче спілкуватися з уважною, живою людиною.

4. Вмійте зосереджуватися на тому, що говорить учасник діалогу. Це вимагає свідомих зусиль, оскільки зосереджена увага утримується недовго (менш однієї хвилини). Намагайтеся до мінімуму звести ситуаційні перешкоди (телевізор, телефон). Не допускайте «блукання» думок.

5. Прагніть зрозуміти не тільки зміст слів, а й почуття співбесідника. Пам’ятайте, що люди передають свої думки і почуття «закодованими», відповідно до прийнятих соціальних норм.

6. Вмійте бути спостережливими. Стежте за немовними сигналами розмови (оскільки на емоції приходиться велика частина спілкування) і виразом людини: як дивиться на вас, як підтримує контакт, як сидить або їсть, як поводиться під час розмови. Відповідають немовні сигнали співрозмовника його мові чи суперечать;

7. Дотримуйтеся схвальної реакції стосовно того, хто виражає свою думку. Ваше схвалення допомагає точніше виразити її. Будь-яка негативна реакція з вашого боку викликає в того, з ким ви спілкуєтеся, захисну реакцію, почуття непевності, настороженість.

8. Прислухайтеся до самого себе. Ваша заклопотаність та емоційна неврівноваженість заважають слухати партнера. Якщо його мова і поведінка зачіпають ваші почуття, постарайтеся виразити їх: це прояснить ситуацію, усуне перешкоди в діалозі.

9. Пам’ятайте, що інколи мета, з якою звертаються, — це одержати від вас що-небудь реальне, або змінити вашу думку, або змусити вас зробити що-небудь. У цьому випадку дія — краща відповідь співрозмовникові.

Удосконалюючи своє вміння слухати, основну увагу варто приділити засвоєнню цих рекомендацій. Однак пам’ятайте про найбільш поширені помилки, яких не слід допускати.

Отже, слухаючи співрозмовника:

1. Не приймайте мовчання за увагу — людина може бути просто занурена у власні думки.

2. Не робіть вигляду, що слухаєте. Це даремно: відсутність інтересу і нудьга неминуче проявляться у жестах. Краще вже зізнатися, що в даний момент вислухати досить уважно ви не можете, звернувшись, наприклад, на зайнятість.

3. Не перебивайте без потреби. Інколи ми робимо це не усвідомлено, до речі, керівники частіше перебивають підлеглих, ніж навпаки. Якщо ж для уточнення суті справи вам все ж необхідно перебити того, хто говорить, допоможіть йому відновити перерваний хід думок

4. Не робіть поспішних висновків. Кожен не усвідомлено схильний судити, оцінювати і схвалювати або не схвалювати те, про що говориться. Але саме такі суб’єктивні оцінки змушують співрозмовника зайняти оборонну позицію. Пам’ятайте, що такі оцінки — бар’єр для змістовного спілкування.

5. Не давайте «спіймати» себе в суперечці. Коли ви думкою не погоджуєтеся про що говориться, то, як правило, припиняєте слухати і чекаєте своєї черги висловитися. А якщо починаєте сперечатися, то настільки захоплюєтеся обґрунтуванням своєї точки зору, що часом не чуєте партнера. Вислухайте його до кінця, щоб зрозуміти, з чим саме ви не згодні, а вже після цього викладайте свою точку зору.

6. Не задавайте занадто багато запитань. Можна уточнити сказане, але «закриті» питання, що вимагають відповіді типу «так» або «ні», необхідно зводити до мінімуму. Надмірно велика кількість запитань придушує співрозмовника, віднімає в нього ініціативу і ставить часом в оборонну позицію.

7. Ніколи не говоріть: «Я добре розумію ваші почуття». Така заява інколи служить для виправдання спроб (до речі, безуспішних) переконати співрозмовника в тому, що ви слухаєте. В дійсності довідатися, що саме почуває співрозмовник, дуже важко.

8. Не виявляйте зайвої чутливості до емоційної сторони мови. Слухаючи схвильовану людину, будьте стримані, інакше пропустите зміст розмови. Будьте насторожі до емоційно заряджених слів і виразів (щоб вони не вибили вас з колії), сприймайте тільки зміст, який вони несуть.

9. Не давайте поради, якщо вас про це не просять. Якщо ж її дійсно просять, уточніть, чого саме співрозмовник хоче насправді.

10. Не прикривайтеся слуханням як захистом. Пасивні, невпевнені в собі люди іноді використовують його як можливість уникнути спілкування і самовираження. Вони не тільки не говорять, але насправді і не слухають.

Говоріння

Ще одним з найважливіших компонентів спілкування як обміном інформацією є говоріння, тобто вміння промовляти, виголошувати інформацію, будувати речення.

Культуру говорити досліджує спеціальна наука — риторика (теорія красномовства). Ритор, оратор має визначити сукупність комунікативних якостей, які є необхідними для досягнення бажаного успіху під час виступу. Серед цих якостей, передусім, слід назвати три: знання предмета мовлення; володіння навичками публічного мовлення; престиж оратора.

Емпатія

Цей механізм, реалізуючись як емоційний відгук на проблеми іншого, тісно пов’язаний з ідентифікацією. Емпатія с основною павичкою, яка набувається у процесі соціалізації і передбачає здатність приймати соціальні ролі й установки інших, уявляти себе у соціальній позиції іншого і передбачати його реакції.

Емпатія (співпереживання, співчуття) — намагання осягнути емоційний стан іншої людини; психічні процеси, який дає змогу зрозуміти переживання іншої людини (механізм пізнання); дія індивіда, що допомагає йому по-особливому вибудувати спілкування (особливий вид уваги до іншої людини); здібність, властивість, здатність проникати в психічний стан іншої людини (характеристика людини, тобто емпатійність).

Схильність до емпатії зростає при набутті життєвого досвіду, а також серед схожих між собою людей. Рівень емпатії залежить від здатності індивіда уявити, як одна подія сприйматиметься різними людьми, визнання права на існування різних точок зору. Схильна до емпатії людина терпима до вираження емоцій іншими людьми; глибоко вникає в суб’єктивний внутрішній світ співрозмовника, не розкриваючи при цьому власного настрою і світу; готова адаптувати своє сприймання до сприймання іншої людини задля кращого розуміння того, що з нею відбувається.

Проявами емпатії є співпереживання – переживання індивідом тих самих емоційних станів, почуттів, які відчуває інший, і співчуття — емоційне сприйняття негараздів іншого безвідносно до власного стану і дій.

Для пацієнта дуже важливо, щоб сестра зрозуміла його й розділила його почуття. Саме це дає йому відчуття полегшення. Тому, коли медсестра проводить бесіди з пацієнтом, характер яких в ідеалі повинен бути терапевтичним (наприклад, при підготовці до операції, до якої-небудь процедурою, прийняття важливого рішення), для неї в першу чергу повинна бути важлива не стільки інформація, яку пацієнт повідомляє , скільки почуття, які він переживає із цього приводу. Ось чому медсестрі так необхідний навик емпатичних слухання, тобто такого, при якому вона здатна в якійсь мірі відчувати ті ж почуття, що і пацієнт, і, подібно до дзеркала, відображати їх, щоб він почав краще розуміти себе. В якості прикладів емпатичних слухання можна навести такі ситуації:

Пацієнт: «Завтра операція, а я ніяк не зберу себе в кулак».

Сестра: «Вас це засмучує?»

Пацієнт: «Взагалі-то так. Я вважав себе сильною людиною. “

Сестра: «І тепер вас засмучує те, що ви опинилися не таким …»

Пацієнт: «Та ні. Просто дивно, що я ніколи не замислювався над подібними речами … »

Сестра: «А тепер Ви не знаєте, як до всього цьому ставитися …»

Пацієнт: «Ось саме. Тим більше, що я завжди вчив своїх синів бути сильними, а тут сам виявився … »

Пацієнтка: «Після того, як мені ампутували молочну залозу, я відчуваю себе нікому не потрібною …»

Сестра: «Ви відчуваєте, що оточуючі тепер стануть менше спілкуватися з вами?»

Пацієнтка: «Та ні, мене не хвилює думка оточуючих … (Пауза). Взагалі-то, звичайно, хвилює, але не всіх … »

Сестра: «Вас хвилює, як до цього поставляться ваші близькі?»

Пацієнтка: «Та знаю я, як вони поставляться … (Пауза), Вони навіть не провідали мене жодного разу .. »

Сестра: «І ви на них образились …»

Пацієнтка: «А ви як думали, звичайно! … (Пауза).,. Хоча я сама їх ніколи не відвідую … »

Уявити собі емоційне життя пацієнта може медсестра, що володіє розвиненою здатністю до переживання і співпереживання, тобто що має досить високий рівень емпатії – розуміння емоційного стану іншої людини, співпереживання, проникнення в його суб’єктивний світ. Слід розрізняти жалість («мені шкода вас»), симпатію («я співчуваю вам») і емпатію («я – з вами»).

«Оцінка емпатії виявилася тісно пов’язаної з такими характеристиками хорошого лікаря, як професійне мистецтво, теплота, доброзичливість, надійність, досвідченість, сила, щирість і ін» Таким чином, терапевтичний ефект залежить від того, якою мірою пацієнт відчуває себе об’єктом турботи, чуйності і розуміння, тобто від емпатичного зв’язку з медичним працівником.

Багато авторів вважають емпатію генетично детермінованим властивістю, посиленим або ослабленим життєвим досвідом індивіда. Існують різні тренінгові методи, що підвищують здатність до емпатії і вміння більш ефективно застосовувати її в спілкуванні з пацієнтом. В умовах дефіциту часу необхідно розвивати «професійну емпатію», що дозволяє сестрі на основі «читання» експресивних елементів поведінки пацієнта проникати в його емоційний стан, а потім усім своїм виглядом і висловлюваннями показувати йому, що його почуття зрозумілі.

Основи сестринської психотерапії

На сьогодні не викликає сумніву, що не менше половини хворих, які лікуються з приводу соматоневрологічних захворювань, насправді мають різноманітні психосоматичні порушення. Певного поширення серед соматичних хворих (як і в усьому суспільстві) набувають постстресові стани, зловживання спиртними напоями, алкоголізм, токсикоманії, наркоманії, неврози, сексуальні проблеми тощо. Таким чином, елементи психіатрії і наркології все більше застосовують у повсякденній практиці загальної медицини. Отже, оволодіти належною сучасною базою знань і умінь із психолого-психіатричних дисциплін необхідно також і майбутнім медичним сестрам, які будуть працювати у медичних закладах будь-якого соматичного профілю.

У медичній практиці феномен гіпноїдності використовується при проведенні прямої й опосередкованої раціональної психотерапії, де велике значення мають особистість і авторитет медика, який здатний викликати стан своєрідної “зачарованості” у хворого чи пацієнта. Медична сестра завжди повинна пам’ятати, що особистість медика має надзвичайний вплив на психіку хворого, внутрішню картину хвороби. Адекватна дія на хворого через його гіпноїдність приносить користь, необережне використання цього феномена зумовлює появу ятрогеній.

Для медиків особливо важливими є питання, пов’язані зі сприйманням болю. Тут є ще багато незрозумілого. Досі нез’ясованим залишається питання про наявність особливих больових рецепторів. Більшість дослідників дійшла висновку, що є спеціальні рецептори болю і провідники больової чутливості. Про це свідчать і клінічні спостереження. Є хвороби, при яких зберігається відчуття дотику, але зникає відчуття болю. Проте не слід вважати таких людей щасливими. Біль – це сигнал про небезпеку. Відсутність цього сигналу призводить до того, що у таких хворих можуть виникнути опіки і важкі поранення. Медична сестра повинна про це пам’ятати. Прикладаючи до тіла таких хворих грілку, потрібно вжити всіх належних заходів, спрямованих на профілактику опіків. Не всякий біль є необхідним. Сильний може викликати шок. Хронічний послаблює захисні реакції. Звідси зрозуміла потреба в знеболюванні.

Потрібно відмітити, що сприймання болю відзначається особливою суб’єктивністю. При сильному емоційному збудженні біль притупляється. Поранений солдат іде в атаку, не звертаючи уваги на біль. Разом із тим очікування болю посилює больове сприймання. Медична сестра повинна про це пам’ятати і не затягувати виконання болючих маніпуляцій.

Потрібно чутливо реагувати на скарги хворого, старатись відволікати його увагу від болю, зайняти пацієнта важливою для нього діяльністю, навіяти більш спокійне ставлення до болю.

У багатьох астенізованих хворих (без ознак виключення свідомості) пороги відчуття і сприймання знижуються, і більшість звичайних за силою подразників вони переносять погано. У повоєнні роки в багатьох лікувальних закладах було упроваджено так званий лікувально-охоронний режим, що полягав у проведенні ряду заходів, спрямованих на продовження сну хворих. Але потім з’ясувалось що таке штучне усунення природних подразників погано впливає на психіку і фізичний стан пацієнтів. У зв’язку з розвитком космонавтики вчені почали досліджувати дію сенсорної ізоляції на психіку людини. Виявилось, що повна сенсорна ізоляція шкідливо впливає на психіку і може викликати експериментальний психоз.

Згідно із законом Йеркса-Додсона, організм прагне підтримати оптимальний рівень активації, який дозволяє йому функціонувати найбільш ефективно. Цей рівень залежить від фізіологічного стану конкретної людини в конкретний час. Таким чином, певні люди потребують більш сильного припливу стимулів, ніж інші, які здатні переносити їх лише в обмеженій кількості. Ця потреба в стимулах змінюється також залежно від психічного стану людини. Оптимальний рівень активності під час сну чи задумливості суттєво відрізняється від рівня активності людини, яка знаходиться у творчому запалі.

Захворювання знижує рівень активності хворих і вимагає певних обмежень подразників, але надмірне виключення їх негативно вплине на психічний і фізичний стан хворого. У зв’язку з цим склались традиції “золотої середини”. Неприємних подразників повинно бути якнайменше. Бажана дія позитивних подразників незначної інтенсивності (тиха музика, читання відволікальної літератури, посильна культтерапія тощо). Медична сестра повинна усвідомити, що надокучати хворому надто частими відвідуваннями так само шкідливо, як і залишати його на тривалий час одного (“щоб він спокійно відпочив”). У першому випадку в пацієнта може розвинутись тривожна думка, що він дуже хворий, а йому про це не говорять, а в іншому, що на нього “всі махнули рукою” у зв’язку з безнадійністю стану.

Якщо хворий довго знаходиться у лікарні, яка нібито стала його другим домом, він розучується самостійно існувати поза нею. Взагалі він розуміє, що повинен робити, вміє себе поводити вдома і в суспільстві, проте навички повноцінного життя поза лікарнею значно знижені. Такий стан людини називають госпіталізмом. Медична сестра повинна про це пам’ятати й осмислено планувати та проводити всі належні заходи, спрямовані на профілактику госпіталізму і реабілітацію хворих.

Емоційна пам’ять полягає в запам’ятовуванні й відтворенні людиною своїх емоцій і почуттів. Як і рухова, вона також дуже стійка. Думка, предмет, подія, які емоційно вразили людину, можуть з першого ж разу надовго залишитись у пам’яті. Емоційна пам’ять особливо розвинена у дітей. Погано пригадуючи події вчорашнього дня, дитина яскраво пригадує події сильно емоційно забарвлені. Якщо хвору дитину, яка починає вередувати, лякати на шталт: “Поводь себе чемно, бо прийде медик чи медсестра і зробить тобі укол!” – у неї здебільшого розвинеться негативна установка на медиків.

Медична сестра повинна оберігати психічний стан і емоції хворих. Якщо є необхідність провести неприємну для споглядання маніпуляцію, тим більше, коли у загальній палаті знаходиться важкий або агонізуючий хворий, його потрібно перевести в окрему палату чи бодай відгородити від інших переносною ширмою. Споглядання деяких ситуацій, які для медичної сестри є звичайною буденною справою, для багатьох хворих – душевні тортури, стрес, а емоційна пам’ять дуже міцна і важко (здебільшого лише формально) корегується логікою.

Практичні поради

1. Уважно спостерігайте за мімікою, пантомімікою, поглядом, силою і тембром голосу хворих. Навчіться визначати їх емоційний стан.

2. Навчіться розпізнавати психологічні маски страху.

3. Відволікайте хворого від важких думок і переживань. Старайтесь викликати якнайбільше стенічних та позитивних емоцій і всіляко боріться з астенічними емоціями.

4. Навчіться регулювати свій емоційний стан. Виховуйте й удосконалюйте в собі моральні почуття і вищі емоції.

5. Навчіться розрізняти нестриманість хворих, зумовлену астенізацією нервової системи, та їх невихованість. Адекватно корегуйте поведінку таких пацієнтів.

6. Виробляйте і розвивайте у собі здатність до емпатії та потребу в ній. Навчіться відчувати емоційний стан хворого і співпереживати з ним.

7. Будьте тактовним, оцінюючи душевний стан хворого. Смійтесь разом із ним, коли це доречно, але ніколи – над ним.

8. Якщо у хворого розвинувся неадекватний емоційний стан, який впливає на діагностично-лікувальний процес і заважає іншим хворим (страх, депресія, дисфорія тощо), про це необхідно повідомити медика. Медики повинні враховувати особливості темпераменту і складу особистості при спілкуванні з хворими та їх родичами. Потрібно пам’ятати, що для сангвініків і холериків характерною є екстравертованість, тобто їх реакції і діяльність залежать переважно від дії зовнішніх чинників, які викликають певне враження в даний момент, для флегматиків і меланхоліків – інтровертованість, тобто їх діяльність значною мірою визначається уявленнями і думками, пов’язаними з минулим і майбутнім. Ось чому сангвінік і холерик відразу зреагують на ваше зауваження, а флегматик і, особливо, меланхолік зовні можуть не дати помітної реакції, але довго будуть це зауваження переживати.

Хвороба і сфери психіки

Будь-яка хвороба тією чи іншою мірою змінює життєдіяльність організму, а отже, впливає на фізичний і психічний стан людини. У свою чергу, зміна функціонування психіки призводить до видозміни певних проявів захворювання. Тобто чітко проявляються взаємовпливи хвороби та психіки. Простежимо основні з них стосовно кожної сфери психічної діяльності.

Хвороба, відчуття і сприймання

Наявність хвороби змінює психологічні компоненти відчуття і сприймання. Передусім змінюються поріг відчуття і вибірковість сприймання. Хвора людина починає насторожено прислухатись до своїх відчуттів, звертає увагу на ті відчуття, яких раніше не помічала. Усвідомлення хвороби змінює осмислення й емоційне забарвлення відчуттів. Одна справа, коли людина просто відчуває голодний біль у шлунку, не знаючи його причини, а інша справа, коли вона дізналась, що в неї є виразкова хвороба шлунка. Той самий біль сприймається й усвідомлюється зовсім по-іншому. Будь-яка хвороба призводить до загальної астенізації організму. Внаслідок цього поріг відчуття знижується і звичайні подразники стають надсильними (гіперестезія). З цієї причини хворі не переносять яскравого світла, шуму, запахів, перепадів атмосферного тиску і температури тощо. При важких станах, що супроводжуються оглушенням, може розвинутись загальна гіпестезія і звичайні подразники хворий не буде сприймати. Ураження одних аналізаторів індукує компенсаторну функцію інших. Так, відомо, що у сліпих значно покращується діяльність слухових, дотикових і кінестетичних аналізаторів. Інколи у таких людей розвивається “шосте відчуття бар’єра” і вони досить добре долають перешкоди. Дідро описав сліпого, який точно відмічав початок сонячного затемнення, яке зрячі люди могли зафіксувати лише за допомогою спеціального обладнання. З історії відомо, що Демокріт і Діодор свідомо себе осліпили, щоб не розсіювати свою увагу на тому, що відбувається навколо, а поглиблено вивчати сутність явищ. Отже, сенсорна депривація змінює сам процес осмислення. Зниження слуху нерідко призводить до розвитку підвищеної підозрілості, недовіри. Якщо така людина бачить, що інші люди про щось говорять, то запідозрює, що вони обговорюють її, щось задумують проти неї. Інколи може навіть розвинутись маячення переслідування, що вимагає допомоги психіатра. Біль змінює емоційний стан людини. Так, різкий біль у ділянці серця здатний викликати панічний страх смерті, боязнь перед рухом. Нерідко такого хворого заспокоїти словами неможливо. Скільки разів у нього буває серцевий напад, стільки разів він суб’єктивно “помирає”. Між сприйманням, усвідомленням, емоціями і хворобою є прямий та зворотний зв’язок. Наприклад, підвищення артеріального тиску викликає відчуття головного болю. Усвідомлення людиною факту, що в неї високий артеріальний тиск, спричиняє емоцію страху перед можливою гіпертонічною хворобою та її вірогідними наслідками. Ці тривожні переживання посилюють спазми судин і сприяють ще більшому підвищенню артеріального тиску. Замикається дефектне коло: підвищений артеріальний тиск викликає тривогу і страх, а негативні емоції підтримують і навіть посилюють артеріальну гіпертензію. Сприймання тривалого сильного болю викликає складні переживання зміни внутрішнього комфорту із страхом і тривогою за своє здоров’я. Потім у астенізованої людини розвивається озлоблення, до якого приєднується депресія, яка пізніше переростає у відчай. Як результат у хворого розвивається своєрідна апатія, при якій коло інтересів звужується лише навколо проблеми болю. Топіка болю не завжди збігається з локалізацією патологічного процесу. Прикладом цього може бути біль або гіперестезія в зонах Захар’їна-Геда. Медик повинен пояснити хворому причину атипового болю і необхідність лікувати захворювання, яке викликало біль. Наприклад, у жінки загострився аднексит, а вона відчуває біль у стегні й вважає, що у неї радикуліт. Якщо їй не пояснити сутність больового синдрому, жінка може подумати, що невропатолог просто не уважний або не компетентний і не хоче її серйозно обстежити, а тому “відфутболює” до гінеколога. Психологічне сприймання болю або інших неприємних відчуттів не завжди корелює з вираженням органічного ураження. Вивчаючи особливості больового синдрому при остеохондрозі та інших ураженнях хребта, Йорес встановив психологічний феномен, згідно з яким інтенсивність болю здебільшого прямо пропорційна функціональним порушенням і обернено пропорційна органічним змінам (винятком є метастатичний та ішемічний біль при онкологічних захворюваннях та інфаркті міокарда). Психологічне сприймання фізичного дефекту не завжди збігається із ступенем його небезпеки. Наприклад, спотворюючий рубець на обличчі дівчини або молодої жінки, який не шкодить здоров’ю, приносить багато душевних мук. Це ж саме стосується плоскостопості, яка не дозволяє дівчині носити модельне взуття на високих каблуках. Вимушене мовчання, зумовлене загостренням хронічного ларингіту, суб’єктивно важко переноситься жінками. Психологами встановлено: якщо жінка нічим не зайнята і вимушена систематично мовчати більше 20 хвилин, у неї може розвинутись невротичний стан. Таким чином, хвороба змінює кількісні та якісні характеристики сфери відчуття і сприймання. Між відчуттям і сприйманням – з однієї сторони і хворобою – з іншої існує прямий і зворотний зв’язок. Хвороба змінює відчуття і сприймання, а змінена перцепція впливає на перебіг захворювання. Порушення відчуття і сприймання залежить не лише від анатомо-фізіологічних змін, викликаних хворобою, але і від стану психіки. Медик повинен завжди про це пам’ятати. Хвороба змінює практично всі характеристики уваги, передусім суттєво змінює якість життя і спектр інтересів. Хворий мимоволі починає фіксувати увагу і думки навколо захворювання, його можливих наслідків, свого матеріального стану, ставлення, медиків, родичів і співробітників, своєї перспективи відносно подальшого життя і роботи тощо. Таким чином, увага хворого нерідко розсіюється, а якісні характеристики (концентрація, стійкість, переключення) змінюються. Здорова людина в зоні активної уваги утримує в середньому 7 (від 5 до 9) об’єктів. Внаслідок астенізації, викликаної хворобою, об’єм уваги зменшується. А тому хвора людина не завжди здатна чітко сконцентруватись на інструкціях медика. Отже, у цих випадках медику потрібно дати хворому інструкції у письмовому вигляді. З іншої сторони, у більшості хворих різко загострюється одностороння увага до явищ і процесів, пов’язаних із хворобою і лікуванням. Хворі практично інтуїтивно відчувають ступінь компетентності та якість уваги медика (чи ця увага щира, чи лише “награна”). Вони “прислухаються” до найменших змін у стані свого здоров’я, до різноманітних відчуттів, на які раніше не звертали уваги. У деяких хворих розвивається надмірна прихованість уваги до певних проявів хвороби, що звичайно погіршує якість життя і звужує об’єм соціальних зв’язків. Надмірна фіксація уваги на неприємних відчуттях і страх перед можливим захворюванням можуть стати причиною егогенії, тобто самонавіювання хвороби. Егогенія частіше розвивається у людей з тривожно-помисловими рисами характеру, образним типом сприймання і гіпертрофованою уявою. Інколи вона виникає у студентів-медиків, які теоретично вивчають симптоми захворювань, але не мають практичного досвіду медицинської діяльності. Надмірна одностороння увага може зумовлювати односторонність сприймання та осмислення ситуації. Так, в одному з московських медичних вузів було проведено такий експеримент. Студентам різних курсів після вивчення певних дисциплін демонстрували відомий портрет Мони Лізи і просили висловити свою думку щодо стану здоров’я цієї молодої жінки. Студенти, які вивчили ожиріння, відмітили у неї явну схильність до повноти. Частина студентів, яка склала залік з ендокринології, виявила ознаки гіпертрофії щитоподібної залози. А деякі студенти, які вивчили психіатрію, запідозрили, що її “незрозуміла і блаженна посмішка” може свідчити про інтелектуальну недорозвинутість Мони Лізи. Якщо хворі з тривожно-помисловими рисами характеру фіксують і концентрують свою увагу на найменших змінах свого стану, то хворі гіпертимного складу характеру не звертають увагу не лише на початкові прояви хвороби, але і на явні ознаки її. Внаслідок цього лікуватись починають пізно, коли хвороба значно вплинула на організм і здоров’я.

Хвороба і пам’ять

Хвороба впливає на сферу пам’яті. Виснажлива хвороба послаблює всі процеси пам’яті (фіксацію, утримання і відтворення). Якщо немає органічного ураження мозку, це явище є тимчасовим і має функціональний характер. Внаслідок погіршення якості пам’яті та зменшення її об’єму у деяких хворих з’являється думка, що у них склероз головного мозку і їх пам’ять не відновиться. У такому випадку медик повинен пояснити хворому, що ці явища тимчасові й після одужання пам’ять відновиться. Він не повинен забувати, що астенізованим хворим із послабленою пам’яттю й увагою потрібно кілька разів повторити інструкцію, а основні положення краще записати. Ні в якому разі медик не повинен ображатись на хворого за те, що він неуважно його слухав або не запам’ятав необхідну інформацію. З іншої сторони, він не повинен загострювати увагу хворого на несуттєвих неприємностях, пов’язаних з хворобою. Проте у багатьох хворих недуга викликає односторонню вибіркову гіпермнезію (посилення пам’яті). Вони пригадують, у кого з родичів або знайомих відмічались такі симптоми захворювання, яке лікування їм було призначено і чим закінчилось захворювання. Причому здебільшого пригадуються неприємні або навіть трагічні факти. Медик повинен пам’ятати про особливості змін пам’яті, викликаних недугою, і відволікати увагу хворого від неприємних спогадів та асоціацій, пов’язаних із захворюванням.

Хвороба та мислення, інтелект

Більшість хворих намагається осмислити причини, сутність і наслідки свого захворювання. Цей процес осмислення залежить від інтелектуального рівня хворого, його обізнаності в питаннях медицини, його емоційного стану й установки щодо співпраці з медиками. Передусім осмисленню підлягає сутність хвороби. Одна справа, коли у хворого сезонне гостре респіраторне захворювання, а інша – коли інфаркт міокарда чи цукровий діабет. У хворих художнього типу з багатою уявою недуга може змінити стиль мислення і воно набуває характеру афективного. У цьому випадку в процесі осмислення на перший план виступає не логіка, а емоції (передусім тривога, страх і депресія). Для того щоб хворий зрозумів пояснення медика щодо сутності його недуги, потрібно зняти емоційне напруження за допомогою психотерапії, а при необхідності – фармакологічних засобів. Недуга привносить у свідомість людини багато проблем і, дуже часто, відчуття невпевненості. Хворий ставить собі багато запитань:

– Хто буде оплачувати лікування?

– Скільки коштуватиме курс лікування чи операція?

– Хто буде турбуватись про мене під час хвороби?

– Хто буде турбуватись про сім’ю?

– Чи не стану я інвалідом?

– Чи збережеться за мною місце роботи?

– Чи не розпадеться сім’я?

– Чи говорить мені медик правду?

– Чи достатня кваліфікація лікаря?

У хворого виникає безліч таких запитань, які він осмислює сам, обговорює з родичами, сусідами по палаті, медиком-куратором, медичним персоналом. Інтереси хворого звужуються навколо проблем, пов’язаних із захворюванням. Нерідко хворий не може знайти однозначної відповіді на якесь запитання чи низку запитань. У таких випадках він постійно думає про те, що для нього є найбільш важливим. Вдень хворий має змогу певною мірою відволіктись від цих думок, бо переключає свою увагу на медиків, лікування, контакти з людьми, які його оточують. Але вночі він залишається наодинці зі своїми думками і переживаннями. Ці думки, страхи, тривога не дають йому змоги заснути, знесилюють хворого, підточують здоров’я. Медики повинні спрямувати думки хворого у правильному руслі, корисному для нього. Потрібно добитись, щоб хворий вночі спав, а не мучився душевно, щоб вдень він проявляв зацікавленість і активність у лікувальному процесі, а не “копався” у своїх неприємних переживаннях і думках. У деякої частини хворих недуга супроводжується напливом настирливих і надцінних думок, які домінують у свідомості й з’являються у людини поза її волею. Як правило, ці думки мають виражене емоційне забарвлення. їх зміст може бути різним: кардіофобія (страх перед серцевим нападом), канцерофобія (страх, що у людини злоякісне захворювання), танатофобія (страх раптової смерті), ніктофобія (страх ночі), сифіло- і снідофобія, страхи, що хворий внаслідок своїх переживань може втратити розум тощо. Медик повинен встановити наявність таких думок, тому

що вони вимагають втручання психіатра. Зневажливе ставлення

до таких станів може призвести до суїцидальних дій хворого.

Таким чином, хвороба змінює зміст, форму та якість мислення. Разом із тим, змінене мислення може впливати на перебіг хвороби, видозмінювати її симптоматику. Наприклад, афективне мислення в істероїдних особистостей викликає істероформну симптоматику функціонального характеру (відчуття клубка в горлі, функціональні кардіалгії, напади психогенної ядухи, істеричні паралічі й парези тощо). Своєрідні установки і забобони хворого також можуть погіршити його стан. Наприклад, багато хворих вважає, що при нападі болю, зумовленого радикулітом, потрібно вигрівати місце ураження. Насправді, внаслідок дії тепла корінці нервів розбухають, ще більше ущемлюються, що посилює больовий синдром і навіть викликає некроз частини нервових волокон. У деяких хворих є установка на те, що всі ліки є отрутою і їх не слід приймати. Через свої забобонні уявлення частина хворих старається лікуватись не в медиків, а в різного роду цілителів, знахарів або звичайних шарлатанів. Медики повинні вміти вчасно з’ясувати сутність негативних установок і шкідливих забобонів, щоб вжити адекватних і ефективних заходів коригувального характеру. Спілкуючись із хворим і пояснюючи йому сутність захворювання та необхідність лікування, медик повинен враховувати ступінь інтелекту пацієнта, його кругозір, рівень медичної обізнаності й спрямованість установки щодо лікування. Зрозуміло, що система пояснень хворому з вищою освітою і широким кругозором повинна відрізнятись від стилю просвітньої роботи з неграмотним хворим. Трафаретний “середній” рівень інформації може образити високоосвіченого інтелігента, який може запідозрити, що його вважають недостатньо грамотним. Але цей же рівень може бути недосяжним для усвідомлення неграмотною чи розумово недорозвиненою людиною. Медик повинен говорити зрозуміло, переконливо, уникаючи специфічних термінів. Завжди необхідно підкреслювати шанобливе ставлення до гідності хворого. Недопустимо насміхатись над його необізнаністю чи забобонами. Навпаки, дуже корисно вислухати і зрозуміти причину помилкових суджень, тоді їх буде набагато легше коригувати. Якщо хворий відчує зневажливе ставлення до себе, він здебільшого “замкнеться” у собі, формально слухатиме медика, але залишиться при своїй думці. Діалог із таким хворим нагадуватиме спілкування “німого з глухим” і буде безплідним або навіть шкідливим для пацієнта. Низький рівень інтелекту може негативно впливати на перебіг захворювання, що зумовлено неадекватним ставленням до недуги, неспроможністю усвідомлено дотримуватись вимог режиму і лікування. Проте не завжди низький рівень інтелекту перешкоджає лікувальному процесу. Здебільшого люди з таким інтелектом мають високий рівень гіпноїдності. Ось чому вони легко піддаються психотерапії. Причому, чим незрозуміліше, містичніше і нахабніше діятиме індуктор, тим, як правило, кращим буде результат. Саме цим і користуються різного роду провидці, «диво- цілителі» й шарлатани. Молитва, замовлення, магічний ритуал і театральні паси, голос і погляд викликають цілющий ефект, який стосується лише функціональних змін. Медик при проведенні психотерапії повинен враховувати рівень інтелекту хворого, його установку і ступінь навіюваності. Проте завжди необхідно поважати особистість хворого і не втрачати свою гідність. Таким чином, хвороба має прямий і зворотний зв’язок з мисленням та інтелектом хворого. Медичні працівники у своїй професійній діяльності повинні враховувати всі можливі нюанси цих взаємовідносин.

Психологічні основи спілкування

Людина передусім є соціальною істотою. У своїй діяльності вона завжди взаємодіє з іншими людьми. А ця взаємодія неможлива без спілкування.

Спілкування – це форма взаємозв’язку людей у про цесі спільної життєдіяльності. Потреба здорової людини у спілкуванні є дуже великою. Це одна з її уроджених потреб. Лише психічно хворі відмовляються від живого безпосереднього спілкування з іншими людьми, але і вони спілкуються самі із собою за рахунок патологічної фантазії. У минулому люди були більш комунікабельними, ніж тепер. Існує кілька факторів, які сприяють зниженню рівня спілкування. Важливими є такі:

1. Фактор особистісної автономії. Люди все більше і більше віддаляються від суспільства, стають більш егоїстичними, дотримуються принципу: “Моя хата з краю, я нічого не знаю”.

2. Фактор урбанізації. Технічний прогрес зменшує потребу людей один в одному. Не потрібно разом копати колодязь, щоб була вода, разом викорчовувати ліс, щоб була земля, под. Крім цього, у великому місті існує надлишок вимушених контактів (поїздки в транспорті, покупки в магазинах і на ринках, контакти на роботі тощо). Людина стомлюється від надлишку контактів,хоче побути наодинці.

3. Фактор масової комунікації. Раніше всі новини люди передавали особисто один одному. Тепер усю важливу інформацію можна отримати за допомогою радіо- і телепередач, газет, журналів тощо. Люди не потребують шукати реального співрозмовника.

4. Фактор наживи й удавання. Реалії життя примушують людей користуватись “масками” для спілкування, щоб отримати певні вигоди. Щире людське спілкування часто відходить на задній план. Широко розпропаговані принципи Д. Карнегі, незважаючи на практичну цінність, розраховані передусім на отримання особистої вигоди.

5. Фактор дегуманізації життя. Реалії життя останнім часом дегуманізуюче впливають на людину. Жорстоке ставлення до тих, хто тебе оточує, і навіть своїх близьких стає своєрідною нормою. Пенсіонера і працездатного безробітного пригноблює безгрошів’я. Багатії “ховають” себе і свої сім’ї за охоронців, яким не довіряють. Люди стараються уникати неформального спілкування, бо бояться за свій добробут і життя.

Мова і спілкування

Дія вищезгаданих факторів призводить до розвитку своєрідного “синдрому дискомунікації”, який має чотири основні варіанти: 1) прагнення до спілкування з неможливістю знайти душевного співрозмовника (почуття “самотності серед людей”); 2) потяг до контакту з нездатністю налагодити його навіть при наявності співрозмовників (“комунікативна безпорадність”); 3) прагнення до спілкування переважно з метою розрядити накопичену агресивність (“конфліктне спілкування”); 4) згасання потягу до контактів (“стомлення від спілкування”, непереносимість спілкування, замкнутість). Перераховані варіанти можуть утворювати і змішані форми. Медик повинен розуміти душевний стан хворого, усвідомити причину можливої дискомунікації або надмірного, настирливого потягу до спілкування, щоб грамотно і тактовно включити комунікацію в індивідуальний комплекс лікувально-профілактичних заходів.

Основні психологічні компоненти спілкування

Основними мотивами, які спонукають хворих і пацієнтів до спілкування з медиками, є усвідомлена або підсвідома потреба у пораді, заспокоєнні, консультації, соціальному спілкуванні й, нарешті, природна потреба виговоритись і тим самим полегшити свій душевний стан. Медики використовують спілкування як могутній засіб впливу на моральний і психічний стан хворих та їх родичів, який є невід’ємною частиною успішного лікування.

Основними компонентами спілкування є: почуття присутності, вміння слухати, сприймати, проявляти турботу, розкриватись самому, приймати чужі погляди, співпереживати, бути щирим і поважати співрозмовника.

Почуття присутності означає щирий інтерес до співрозмовника. Коли людина сприймає інформацію співрозмовника лише на слух (без інтересу), цю ситуацію можна порівняти з диктуванням своїх думок на магнітофонну касету. Іншими словами, почуття присутності повинен викликати психологічно зворотний зв’язок між співрозмовниками.

Уміння слухати означає концентрацію своєї уваги на словах, думках і почуттях інших людей під час розмови з ними. Уміння слухати – це активні свідомі зусилля щодо вироблення почуття присутності, а не просто пасивне сприймання інформації. Цей компонент спілкування вимагає чуйності, розуміння й у тримання від якихось суджень і установок відносно співрозмовника. Уміння слухати, окрім простого розуміння смислу слів, вимагає концентрації уваги, неупередженості й щирого зацікавлення тим, про що йдеться в розмові. Воно полегшує розпізнавання потреб пацієнта, його турбот.

Проявити турботу про іншу людину означає надати їй допомогу. Для налагодження турботливих взаємовідносин між людьми спілкування повинно характеризуватись розумінням, терпінням, чесністю, щирістю, довірою і мужністю.

Розкриття – це процес відкриття свого “Я” іншій людині, взаємний двосторонній процес. Не можна повністю сприйняти іншу людину, не розкрившись їй самому. Під час бесіди хворий повинен повністю розкритись. Саморозкриття є обов’язковою умовою для спілкування і здійснення психотерапії. А щоб добитись саморозкриття зі сторони хворого, потрібно і самому бути відкритим.

Повноцінне спілкування вимагає поваги до світогляду і точки зору іншої людини. Ніколи не можна ігнорувати співрозмовника як особистість.

Співпереживання, або емпатія, – це здатність поставити себе на місце співрозмовника, щоб сприйняти його таким, яким він бачить і почуває себе. Воно є обов’язковим компонентом почуття присутності. Емпатія – це уважне вислуховування співрозмовника і чуттєве сприймання його думок і почуттів, а також уміння оцінити їх пряме і приховане значення. Співпереживання має вирішальне значення для встановлення і налагодження довірливих міжособистісних відносин, повноцінного душевного контакту.

Щирість є необхідною умовою для того, щоб викликати довіру. Вона означає, що людина чесно ділиться своїми думками, почуттями і досвідом з іншою людиною. Щирість є передумовою вільного і відкритого спілкування.

Повага – це сприймання співрозмовника як достойної людини незважаючи на її недоліки. Усвідомлення хворого, що його поважають, є необхідним для підтримки здоров’я.

Особливості спілкування людей з різними типами психологічної конституції

Домінантний співрозмовник. У розмову втручається рішуче, без вагань, не переймаючись запитанням: “Чи не буде це нав’язливим?”. Проте, якщо хтось звертається до нього, він не відчуває себе змушеним відповідати. Йому притаманна підсвідома риса: “Відповідати чи не відповідати – це моє недоторкане право. Але мені повинні відповідати всі!”. Домінант особливо гостро і майже інтуїтивно схоплює прикмети зовнішнього вигляду, поведінки і стилю розмови, на основі яких робить висновок щодо схильності співрозмовника піддатись чи ні його впливу. А він завжди настроєний обов’язково вплинути на іншу людину, підкорити її собі. Це в домінанта виходить мимовільно, але саме таку позицію співрозмовник відчуває за його осанкою, мімікою, поглядом, голосом. Це людина тверда і напориста. Домінант легко перебиває співрозмовника, але не дає перебити себе. Якщо він щось пояснює, то вважає свої слова кінцевою істиною і не цікавиться, чи правильно його зрозуміли. Домінанту дуже важко визнати свою неправоту, навіть коли вона очевидна. Він рішучий, йому легко закінчити розмову на півслові. Домінант буде таємно поважати співрозмовника, якщо він проявить витримку і не піддасться його впливу. Ділова суперечка двох домінантів нерідко переростає у ворожнечу. Нерозумні й самозакохані домінанти часто нестерпні. Але в певних умовах вони можуть бути цінними людьми: вміють приймати рішення, настирливо і вперто втілюють їх у життя та беруть на себе відповідальність за свої рішення і дії.

Правила спілкування з домінантною людиною:

1. Дайте їй можливість проявити свою домінантність.

2. Спокійно тримайтесь належної точки зору, але не висміюйте її “силові прийоми”.

3. У розмові спирайтесь на факти, переводьте розмову в ділове русло.

Недомінантний співрозмовник. Є повною протилежністю вищеописаному типу. Найчастіше ця людина відчуває себе прохачем. Вона надто делікатна, ніколи не перебиває співрозмовника, але терпеливо зносить, коли перебивають її. Внаслідок своєї нерішучості нерідко дає збити себе з пантелику і робить висновок, що не має рації. Сварка її лякає. Лише у випадку мирної спокійної ділової розмови така людина поступово стає сміливішою, наважується перебити і починає настоювати на своєму. Але коли помітить, що співрозмовнику нічим заперечити, вона мимоволі сама шукає аргументи на його користь і цим делікатно затушовує свою правоту в дискусії.

Правила спілкування з недомінантним співрозмовником:

1. Недомінантна людина вимагає підбадьорювання, краще не словами, а поглядом, мімікою, жестами. Інакше існує ризик не отримати важливу і цінну інформацію, яку вона бажає донести співрозмовнику.

2. На недомінанта дуже добре діє похвала, але не лицемірство, яке він часто відчуває майже інтуїтивно.

3. При спілкуванні з недомінантним співрозмовником необхідно терпляче чекати, поки він розкриється.

Мобільний співрозмовник. Дуже легко переключається на спілкування, відволікаючись від своїх справ. Спілкування – це його стихія. У розмову він включається швидко та із задоволенням. Мова його швидка, інколи навіть занадто, пантоміміка метушлива. “Мобіл” схильний вимагати від співрозмовника негайної відповіді, він не переносить пауз на роздуми, а поглядом або жестом”підганяє” співрозмовника. Стиль його мови і письма є недбалим. Мобільний співрозмовник пропускає слова і не закінчує думку, оскільки переконаний, що його і так зрозуміють. Сенс висловленого для нього є набагато важливішим від словесного оформлення. Більш-менш тривалу розмову на одну і ту ж тему він не переносить. Схильний відволікатись на інші думки або асоціації, доречно розповідає дотепний анекдот або випадок з життя, що робить розмову більш живою і цікавою. Якщо співрозмовник вирішує з ним якусь проблему, він моментально висуває багато версій, відкидає одні й замінює їх іншими. Мобільний співрозмовник – це генератор свіжих ідей. Розпрощатись з ним так само легко, як і розговоритись, він практично байдужий та невибагливий до форм і ритуалів закінчення спілкування і тут же з повною готовністю переходить до своєї справи.

Правила спілкування з мобільним співрозмовником:

1. Передусім необхідно вкластись у його темп, навіть коли це спочатку зменшить продуктивність спілкування.

2. Надалі поступово сповільнюйте швидкість і темп його реплік, цим самим партнер стане більш зібраним у спілкуванні.

3. Встановивши задовільний темп бесіди, повертайтесь до малозрозумілого, уточніть деталі.

4. Якщо не проявите такої ініціативи, взаєморозуміння може не відбутись і ви розійдетесь розчарованими, висуваючи кожен безпідставні судження про розумові здібності партнера.

Ригідний співрозмовник. Йому потрібен певний час, щоб включитись у розмову. Спочатку він вивчає співрозмовника, а вже потім грунтовно поступово включається у поважну розмову. Слухає співрозмовника уважно. Говорить повільно, серйозно, думку висловлює детально, інколи занадто, фрази будує якомога зрозуміліше, підбирає точні слова, в пошуках таких слів стає “неквапливим”, тупцює на місці. Нерідко вдалий вислів повторює один-два рази. Не любить, щоб його перебивали, але і сам не перебиває співрозмовника. Ригідний співрозмовник прагне ясності в усьому, тримається однієї лінії, йому не подобаються приблизні версії. Коли головне вже обговорено і зроблено спільні висновки, він продовжує вдаватись у деталі. Одна непридатна деталь, виявлена ним, зводить нанівець уже прийняте спільне рішення, так що потрібно починати тему спочатку. У разі сварки він не виходить із себе досить довго і запальність співрозмовника спочатку смішить його. Але у сварці переконати таку людину своїми аргументами дуже важко. Спілкування з ним певною мірою втомлює співрозмовника. Розпрощатися з такою людиною відразу неможливо. Він намагається в кінці розмови поставити всі крапки над “і”, зафіксувати подібність і відмінність у підходах, зробити висновки і сформулювати зобов’язання свої і співрозмовника, які виходять із спілкування. Йому здається, що манера швидко, а тим більше недбало прощатись є ознакою невихованості. Після закінчення діалогу він схильний “прокручувати” в голові розмову, яка відбулася.

Правила спілкування з ригідним співрозмовником:

1. Передусім необхідно налаштуватись на тривалу розмову і запастись терпінням.

2. Заплануйте реальний час розмови – вона буде тривалою.

3. Терпляче вичекайте, доки він включиться в розмову.

4. Не перебивайте співрозмовника.

5. Не реагуйте на повторні вислови і надмірну деталізацію.

6. Не змінюйте теми розмови.

7. Вибирайте головну тему розмови, тримайтесь однієї лінії і не висловлюйте різні версії.

8. Терпляче і з вдячністю переносьте тривалий ритуал закінчення розмови і висловлення резюме.

Екстраверт. Дуже схильний до спілкування як до форми діяльності. Спілкування – це його стихія. Без співрозмовників і спілкування він нудьгує. Потреба в спілкуванні у нього наявна практично постійно незалежно від душевного стану (якщо легко на душі, то тягне з ким-небудь поспілкуватись, коли важко, то потрібно комусь вилити своє горе). Екстраверту потрібен передусім хто-небудь, ніж хтось конкретний, хоча, звичайно, він, як і всі, віддає перевагу одним співрозмовникам над іншими. Але якщо такого близького співрозмовника немає, може звернутись до людини, яка не є в близьких стосунках з ним. В уяві екстраверта власне “Я” та “Я” іншої людини дуже подібні. Він не може усвідомити, що хтось його не розуміє. У такому випадку екстраверт переконаний: “Може, але не хоче”. Він також щиро переконаний у своїй здатності розуміти кожного. Коли виявляється, що екстраверт помилився, йому здається, що партнер просто щось приховує тощо. Екстраверт не може зрозуміти, як це інша людина не бажає спілкуватись. У такому випадку він трактує позицію партнера як ворожу або образливу і, як правило, ставить недоречні запитання: “Що трапилось? Що не так? Хто і чим образив?”. При вербальному контакті екстраверт передусім оцінює партнера з точки зору його комунікабельності чи некомунікабельності. Від рівня комунікабельності залежить ставлення до співрозмовника. Усе, що екстраверту зрозуміло про партнера, він сприймає співчутливо. У нього розвинена емпатія, він імпонує безпосередньою теплотою, готовністю допомогти. Проте дружелюбність екстраверта поверхнева і не дуже стійка. Тривале спілкування з однією і тією ж особою обтяжує його, йому потрібна різноманітність. Про людину, з якою, здається, екстраверта зв’язує дружба, він за її плечима може сказати неприємне, але без зла (так, до слова). Він допитливий, перш за все до життя людей. Отримує задоволення, коли трохи розпустить плітки. Проте охоче допоможе людині, про яку вчора говорив неприємне або з насмішкою. Він уважний до присутніх, їх мови, одягу і вчинків, але свідомо і підсвідомо хоче такої ж уваги і до себе. Любить привертати до себе увагу. Для цього використовує оригінальні висловлювання й манеру одягатись. Якщо екстраверт не дуже домінантний, то розпочинати з ним розмову і вести її легко. Йому подобається демонструвати свою симпатію партнеру, він природно будує і перебудовує діалог так, що розмова з ним має приємний характер, прагне розійтись із співрозмовником з почуттям теплоти, приязні й взаєморозуміння. У разі сварки екстраверт не злопам’ятний. Завтра він буде радий спілкуватись з тим, з ким вчора посварився.

Правила спілкування з екстравертом:

1. Підкреслюйте свою увагу до екстраверта.

2. Бажано не обговорювати з ним серйозні, а тим більше інтимні проблеми.

3. Пам’ятайте, що він схильний поширювати плітки, причому без злого умислу.

4. Не звертайте уваги на можливу показову ексцентричність.

5. Не звертайте уваги на елементи панібратства і намагання “залізти в душу”.

6. При діловій розмові тримайтесь основної лінії розмови, не вдавайтесь до дрібниць.

Інтроверт. Він здебільшого перебуває у своєму внутрішньому світі. Віддає перевагу спілкуванню із самим собою у думках, і йому важко приступити до зовнішньої комунікації. Переконаний, що більшість людей його не розуміє, а тому немає сенсу з ними спілкуватись. Асоціативний світ інтроверта химерний і складний. Йому важко підібрати адекватні слова і вирази, які відображали б його погляди. А контроль за своїми словами призводить до зворотнього ефекту, він нерідко говорить зовсім не те, що думає, тобто не передає точно свої думки. При творчій обдарованості інтроверт здатний продукувати нестандартні знахідки: нетривіальну поезію, наукові ідеї, що випереджають час, новації в малярстві, музиці. Якщо ж немає творчої обдарованості, він все одно залишається людиною незвичайною, тому багатьом (особливо екстравертам) здається, що він з явними дивацтвами. Інтроверта пригнічують контакти, тому віддає перевагу своїм книжкам, інструментам, колекціям, філософським заняттям. Він не здатний розділити радощі й горе з іншими, а переживає їх у собі. Для спілкування вибирає всього 2-3-х співрозмовників (звичайно подібних до себе), якщо йому пощастить знайти їх. Він мовчун, а якщо висловлюється, то дуже нечітко або всупереч прийнятим думкам. Звернутись до незнайомого для нього важка проблема. Він розуміє, що відрізняється від більшості людей. У нього є схильність пристрасно тлумачити чужі вчинки і з недовірою ставитись до людей, які оточують. Звичайну теплоту сприймає насторожено, а поверхневі знаки симпатії його дратують. Проте, якщо він комусь щиро повірив і прив’язався, то це серйозно і надовго. Інтроверт не любить щоденних зустрічей і розмов на особисті теми. Вступати з ним в діалог і підтримувати розмову дуже важко. Якщо він ще й ригідний “домінант”, то для більшості ця людина важка і несимпатична.

Правила спілкування з інтровертом:

1. Проявляйте підвищену делікатність.

2. Розмовляйте з ним наодинці.

3. Не звертайте уваги на можливі дивацтва.

4. Терпляче вислуховуйте його до кінця.

5. Сприймайте суть інформації, а не форму і стиль викладу.

6. Проявляйте терпіння в ході спілкування.

7. Не проявляйте надмірної теплоти і фамільярності.

8. Не “прив’язуйте” до себе того, хто вам потрібен на певний час. Інтроверт, який “прив’язується”, стає надокучливим.

9. Уникайте загального обговорення інтроверта на зборах.

10. Не залучайте його активно до вечорів і походів та до роботи

в комісіях.

Особливості спілкування медичної сестри з хворим

Раніше вважалось загальноприйнятим вимагати від медичної сестри механічного виконання призначень медика. Проте реалії медичної практики довели, що сестринський догляд і надання допомоги не можуть зводитись лише до слідкування за дотриманням пацієнтами режиму, роздачі ліків і виконання маніпуляцій та процедур. Медична сестра контактує з живими людьми, причому людьми хворими, які потребують не лише таблеток, ін’єкцій і крапельниць, але, передусім, людського турботливого ставлення до них. Однією з природних потреб людини є потреба у спілкуванні, а саме медична сестра найбільше часу контактує з хворими. Проте нерідко ці контакти обмежуються лише виконанням призначень. Якщо хворий намагається завести якусь розмову, що не стосується призначень, особливо емоційного характеру, медична сестра часто обриває її або переходить на іншу тему. А пацієнти повинні сприйматись нею не лише як об’єкт виконання призначень, а як особистості й хворі люди із своєю індивідуальною психікою і потребами. На ставлення пацієнта до того, хто доглядає за ним, значною мірою впливає перше враження від спілкування. Хворий відразу бачить, чи слухають його, чи він має право на власну думку, чому буде приділятись головна увага – лише догляду за ним (тобто орієнтація медиків лише на недугу пацієнта) чи його сприйматимуть у цілому як людину, що потребує не лише медичної допомоги, але й чуйного ставлення до себе.

У формуванні першого враження велике значення мають різні деталі, передусім зовнішній вигляд медичної сестри, а саме: підкреслена акуратність, відповідний стан робочого одягу, зачіска, стан рук і нігтів тощо. У хворого може скластися негативне ставлення до медика ще до того, як він вимовить перше слово, якщо його зовнішній вигляд є неналежним. Коли медик вперше зустрічається з хворим, він повинен щиро привітатись з ним і назвати себе. Під час спілкування необхідно дотримуватись дистанції, яка визначається межами особистого простору і ступенем доцільної інтимності комунікації.

При спілкуванні з хворим слід дотримуватись таких принципів:

1. Створіть конфіденційну і довірливу обстановку. Всю увагу сконцентруйте на співрозмовнику. Усуньте відволікаючі фактори (не розмовляйте по телефону, не читайте, не думайте про інші речі, не грайтесь різними предметами тощо).

2. Дивіться на хворого, демонструйте, що вас цікавить його розмова. Сидіть розслаблено, обличчям до співрозмовника. Не бійтесь зустрітись своїм поглядом з його очима, не відводьте очей на тривалий час.

3. Уважно вислуховуйте співрозмовника до кінця. Не перебивайте, дайте йому можливість сказати все, що він хоче, а потім уточніть необхідні деталі. Постарайтесь зрозуміти співрозмовника навіть тоді, коли його погляди відрізняються від ваших. Сприймайте те, що позиція співрозмовника і ваша не збігається, як нормальне явище. У розмові шукайте істину і шлях для розв’язання питання, а не привід для демонстрації вашої правоти.

4. Старайтесь уловити основну тему або ідею, яка повторюється під час розмови. Сконцентруйтесь на цій темі, яка здебільшого визначається домінантою. Прагніть вникнути в суть проблеми.

5. Вслухайтесь у те, як подається суть проблеми. Звертайте увагу не лише на те, що говорить людина, але і на те, як вона це робить. Особливо уважно слідкуйте за емоційними реакціями і почуттями співрозмовника під час бесіди.

6. Врахуйте, що ми більш позитивно реагуємо на думки тих людей, хто нам подобається, ніж тих, кого недолюблюємо або до кого байдужі. Усунувши цю суб’єктивну реакцію, ви зможете об’єктивніше сприйняти й осмислити те, про що йдеться у розмові.

7. Старайтесь уловити і те, про що співрозмовник не бажає говорити, коли він замовкає або змінює тему бесіди. Нерідко саме за цим можна дізнатись про людину та її позицію більше, ніж за самою розмовою. Не торкайтесь цих делікатних тем без крайньої необхідності.

8. Контролюйте свої емоції при розмові. Уникайте сильних емоцій, які можуть заважати вам уважно слухати і розуміти співрозмовника. Виключайте прояви афективної логіки. Не будьте амбіційними. Не вирішуйте проблеми за допомогою силового тиску на співрозмовника.

9. Поважайте особистість і гідність співрозмовника. Проявляйте терпіння і витримку при розмові з ним. У діловій суперечці не переходьте на сварку. Попереджуйте конфлікти.

10. Будьте обережні з інтерпретацією отриманої інформації або свого враження. Старайтесь спиратись на факти, а не на емоції.

11. Співпереживайте із співрозмовником, але акцентуйте увагу на сприймання і розуміння його, а не на своє рішення. Кінцеве рішення, що стосується вашого співрозмовника, повинен прийняти він сам. Якщо ви пропонуєте якесь конструктивне рішення, то постарайтесь, щоб воно задовольняло обидві сторони.

12. Не демонструйте свою виняткову компетентність у питанні, що обговорюється. Уникайте вживання малозрозумілих термінів і професійного жаргону. Будьте скромними і не дозволяйте зазіхати на вашу гідність.

13. Свою позицію висловлюйте конкретно, не говоріть ухильно або так, щоб вас зрозуміли двозначно. Описуючи складну ситуацію, дуже легко перейти до узагальнення і відхилитись від теми. Бути конкретним – означає не виходити за межі ситуації. Інколи ми використовуємо такі вирази, як “люди вважаю т ь .” або “загальноприйнято”, замість того, щоб говорити від свого імені. Чітко викладайте саме свою позицію.

14. Доцільно і тактовно застосовуйте паузи в розмові й періоди мовчання. Мовчання є також одним із проявів комунікації, воно може передати багато душевних станів, коли слова не допоможуть або є недоречними.

15. Проявляйте теплоту і почуття присутності.

Проявами теплоти є: посмішка, лагідний тон голосу, доторкування до співрозмовника, відкрита поза (не напружувати м’язи, не схрещувати руки і ноги, не стискати щелепи, не наморщувати чоло тощо).

Для кращого проявлення почуття присутності:

1) знаходьтеся на рівні очей співрозмовника;

2) підтримуйте добрий, але не настирливий контакт очима, проте не надто пильно вдивляйтесь в обличчя;

3) використовуйте відповідну позу тіла для демонстрації прояву інтересу до того, що вам говорять (наприклад, нахиліться до співрозмовника);

4) кивками голови і мімікою обличчя показуйте, що вас цікавить розмова;

5) уважно слідкуйте за смислом невербальних повідомлень (погляд, міміка, пантоміміка, тембр голосу, експресивні прояви емоцій тощо).

16. Дотримуйтесь принципу самоствердження.

Самоствердження включає впевненість у собі, вміння відстояти свої погляди, позицію і законні права, не порушуючи прав інших:

1) говоріть “ні”, коли це необхідно;

2) вимагайте того, що ви хочете;

3) висловлюйте свою думку;

4) ідіть на конфронтацію, якщо це необхідно;

5) не плутайте впевненість з агресивністю.

Роль особистісного простору в спілкуванні

Особистісний простір – це суб’єктивне відчуття відстані навколо людини, порушення якої іншою людиною викликає Внутрішній протест полягає у появі відчуття дискомфорту, незадоволення фамільярністю порушника сфери особистісного простору, підвищення психічної збудливості, бажання припинити спілкування або перейти на “різкіший” тон розмови. Здебільшого людина в такій ситуації підсвідомо робить крок назад і цим самим відновлює необхідну дистанцію. Порушник особистісного простору нерідко відразу ж викликає в іншої людини негативну установчу реакцію, спрямовану проти себе. Частину просторового середовища людина природно вважає своєю власністю, якою може розпоряджатися й охороняти від чужих зазіхань. Цим персоналізованим простором, або ”власною персональною територією”, можуть бути житло, конкретне місце у цьому житлі, робоче місце людини, ліжко і тумбочка у гуртожитку тощо. Це так звана “первинна особистісна територія”. Крім цього, психологи розпізнають “вторинну територію”, якою людина “за звичкою” або “за традицією” намагається користуватись, але не контролює надто безапеляційно (місце в лекційній залі, бібліотеці, на пляжі тощо). Персональна територія й особистісний простір необхідні для встановлення межі між “собою” та “іншими” і виконують функцію регуляції міжособистісних відносин. Прийнято виділяти чотири види комунікативної дистанції між

людьми:

1. Публічна дистанція (від 4 до 7,5 м – використовується при виступах перед різноманітними аудиторіями).

2. Соціальна відстань (від 1,2 до 4 м – є бажаною при спілкуванні з чужими людьми і при офіційних зверненнях). негативні емоції і почуття внутрішнього протесту.

3. Персональна відстань (у середньому 1 м, інколи зменшується до 45 см – використовується при буденному спілкуванні із знайомими людьми).

4. Близька (інтимна) відстань (близько 45 см). Перебування на близькій відстані може бути ситуаційним (поїздка в громадському транспорті, відвідування лекцій, мітингів тощо) і є нормальним явищем в умовах сімейного життя, а також при виконанні професійних обов’язків (робота медиків, перукарів, косметологів та ін.). Проте навіть короткотривале перебування в стані ситуаційної близькості (наприклад, у переповненому ліфті) викликає в людей відчуття дискомфорту. Щоб зменшити його, вони здебільшого стають боком один до одного, оберігають від контакту певні частини тіла, уникають зорового спілкування. Межами персональної відстані є 45-120 см. Вона не є строго постійною і залежить від психологічної близькості з людиною та установкою на її сприймання. Для особи, яка знаходиться з людиною в теплих і дружніх взаємостосунках, ця відстань зменшується, а для незнайомих або небажаних – збільшується. Звичайно ця відстань дорівнює довжині витягнутої руки (приблизно 1 м). Відомо, що діти і підлітки мають менші, ніж дорослі, зони особистісного простору. Разом із тим, встановлено, що молоді  організми, які ростуть в умовах надмірної скупченості, затримуються у своєму розвитку. Потомство скупчених щурів було менш активним, ніж контрольні тварини. За одних і тих же умов індивідууми із зонами більшого особистісного простору гірше переносять скупчення, ніж люди з меншим особистісним простором. Як відомо, деякі хворі, які лікуються стаціонарно, вимушені перебувати в багатомісних палатах, де їх особиста територія обмежена ліжком і тумбочкою, а особистісний простір часто порушують інші люди (сусіди по палаті, їх відвідувачі, обслуговуючий медперсонал). Тривале спільне перебування в таких умовах може викликати стресовий стан дискомфорту, ступінь якого прийнято оцінювати за п’ятибальною системою:

1. Природна цікавість до нового сусіда замінюється байдужим ставленням до нього. Людина старається не помічати сусіда.

2. Людина мимоволі починає звертати увагу на його дії, але емоційні переживання при цьому відсутні.

3. Дії сусіда викликають пильну увагу і настороженість. Якщо доводиться ввійти в його особистісний простір, виникає почуття неприємності й дратівливості.

4. Дії сусіда (або свої у його присутності) викликають неприємне відчуття внутрішньої напруженості. Людина старається уникати зорового контакту із сусідом.

5. Важко утриматись (інколи неможливо), щоб не зробити різкого зауваження сусіду за його некоректні дії. Надто сильне емоційне напруження, коли доводиться “вторгнутись” на особисту територію сусіда. Людина не хоче бачити сусіда і спілкуватись з ним, старається відвернутись, щось читати або зайнятись якоюсь справою, що є маскою бажання, яке можна висловити так: “Очі б мої тебе не бачили .”.

У здорових людей такий стан виникає при тривалих ситуаціях, які за впливом на нервово-психологічний стан наближаються до екстремальних (сумісний політ космонавтів, тривалі експерименти в ізольованій камері, перебування в переповнених слідчих ізоляторах, військових казармах тощо). У лікарнях перебувають хворі з астенізованою психікою. Ось чому в них явища обмеження особистісного простору виражені більшою мірою, ніж у здорових. Коли хворий спілкується з медиком, величина особистісного простору змінюється в межах “медик – хворий”. Сусіди по палаті є ніби зайвими у цьому суб’єктивному просторі. Хворому важко бути щирим, відкритим і природним, коли в палаті є спостерігачі. Медична сестра повинна це розуміти і створювати всі умови для спілкування в більш інтимній обстановці (маніпуляції і процедури проводити в окремих кабінетах, при потребі попросити сторонніх вийти тощо).

Інколи молодший медичний персонал безцеремонно “наводить порядок” у тумбочках хворих з їх особистими речами, медикаментами і продуктами харчування. Це гнітюче впливає на психіку пацієнтів. Якщо дійсно необхідно допомогти хворому, потрібно зробити це тактовно. Медична сестра повинна стежити за діями молодшого медичного персоналу. Отже, медики у своїй повсякденній практичній діяльності повинні пам’ятати про існування такого феномена, як особистісний простір, що дає можливість значно підвищити ефективність спілкування.

Основи психологічної корекції спілкування

Міжособистісні конфлікти, напевне, не усуваються з життя, як і розгул стихії: повінь, землетруси, тайфуни, виверження вулканів. Навіть ідеальні умови життя людей не завжди усувають ці явища. Майже кожен об’єкт людських домагань – людина, неживий предмет, престиж, благоустрій – стає приводом до суперечностей декількох або багатьох людей. Суперечність легко і непомітно переростає у ворожнечу. Конфлікти потрібно вміти попереджувати і розв’язувати. Де “жало” конфлікту? Це запитання слід ставити собі перед будь-якою спробою втручання в міжособистісний конфлікт (конфлікт між двома-трьома людьми або який охоплює цілу групу). Конфлікти, які найбільш важко піддаються розв’язанню, пов’язані з поділом загального об’єкта домагань. Спір про матеріальні блага, становище лідера, визнання своєї популярності інколи призводить до суперечності, подібної до “любовного трикутника”. Якщо “жало” конфлікту саме в цьому, завдання психолога – відвернути пряму образу гідності тих, хто конфліктує, прав або інтересів один одного. Суперництво повинно залишатись чесним – такий мотив психологічного впливу на людей, які конфліктують. Нерідко ворожнеча двох грунтується на вже здійсненій образі одним із них іншого, до того ж образі суто психологічній, так що власне цим, а не суперництвом, пояснюється стійкість конфлікту.

Часто виявляється не стільки образа гідності, скільки амбіція одного з тих, хто конфліктує, і суб’єкт висловлює примітивні реакції. Пом’якшення чи усунення таких реакцій вимагає вмілого і терпеливого втручання зі сторони психолога. Немає нічого більш помилкового, ніж сказати людині в очі (до того ж у присутності інших), що її реакції примітивні. “Лобові” дії тут призводять лише до загострення міжособистісного конфлікту. Джерелом конфлікту часто є не підтвердження рольових очікувань, запропонованих один одному партнерами спілкування. “Жало” конфлікту може полягати й у відносній психологічній несумісності людей, вимушених під впливом обставин щоденно контактувати один з одним. Так, виражений екстраверт часто відкрито висміює інтроверта, який уявляється йому хитрою, зарозумілою або злою людиною, а ригідний суб’єкт виявляє свою неприязнь до мобільного як до “балаболки”. Домінант ворогує з іншим домінантом, або пробує підкорити собі домінанта, який теж не визнає його зверхності. У такій ситуації вихідне розходження характерів легко “обростає” взаємними образами, що базуються на приниженні гідності (або амбіції) тих, хто конфліктує. Психологічне втручання в конфлікт тут дуже важливе, оскільки людина повинна зрозуміти і прийняти індивідуальні відмінності у характерах і навчитись поважати тих, хто не подібний на неї саму.

Зважившись на втручання в конфлікт, педагог або психолог ніби піднімається над тими, хто конфліктує, і схильний розглядати їх як фігури в шаховій партії. Ця позиція принципово помилкова: “третій” при зіткненні двох, у свою чергу, вступає в складні міжособистісні відносини з обома і, будучи сам особистістю зі своїм специфічним характером, не може претендувати на повну об’єктивність. У більшості випадків він все ж таки схиляється до того, хто йому ближчий за психологічним складом, соціальними і ціннісними орієнтаціями тощо. Цей момент необхідно зі всією прямотою обговорити. В інших випадках розумно поступитись роллю арбітра в конфлікті комусь іншому, коли ви самі не повністю спромоглись на пошук компромісу між тими, хто конфліктує. Взагалі, для ефективного психологічного втручання в напружені міжособистісні стосунки необхідна впевненість у двох речах. По-перше, в тому, що ви здатні тверезо аналізувати свої особисті конфлікти, піднімаючись над самим собою. По-друге, в тому, що ви дуже вмілий, досвідчений співрозмовник і “майстер спілкування”. Щоб набути такої майстерності, потрібна велика робота над собою, а ще краще – спеціальний тренінг у складі групи, керованої кваліфікованим психологом.

Рекомендовано ряд проб, які покажуть, наскільки ви вмілий і вдумливий партнер у різних видах конфліктів. Якщо та або інша проба дається важко, її треба багаторазово повторювати, тепер вже як вправу. Закінчувати такого роду тренінг можна лише після того, як зникне специфічне відчуття “мені це важко”.

Проба перша. В якому б настрої ви не прокинулись, затримайтесь поглядом на своєму обличчі в дзеркалі й зробіть гримасу, яка може вас розсмішити. Якщо це не виходить, майте на увазі, що люди можуть сприймати вас як гордовитого і навіть злого суб’єкта. Вам здебільшого не вдається спілкування на ігровому

рівні.

Проба друга. Розмістіть два дзеркала так, щоб побачити себе у профіль. Примусьте себе не сутулитись, не випинати підборіддя, потримайте рот відкритим, погляд зробіть розсіяним. Постарайтесь прийняти себе в цьому “непарадному” вигляді. Якщо це важко зробити, то не виключено, що ви не вмієте реалістично оцінювати, яким вас бачить інша людина. Ви віддаєте перевагу обманювати себе, тому самі нерідко стаєте жертвою обману.

Проба третя. Перебуваючи в транспорті, ненароком придивіться до чийогось обличчя. Постарайтесь зробити так, щоб ваш інтерес до людини залишився для неї непомітним. Якщо не виходить, то у вас, напевно, дуже настирливий, неделікатний погляд, а це обмежує можливості комунікацї. Саме ненастирливе вивчення іншого поглядом повинно стати вашою вправою (треба відразу ж відвести очі, якщо вас помітили). Але це ще попередня проба. Головна полягає ось у чому. Намагайтесь уявити обличчя цієї людини смішним, сумним, несмішним, гнівним, зляканим, повним ніжності. Той, кому не вдається це зробити, ймовірно, не повністю розуміє зміну почуттів і намірів на обличчі своїх співрозмовників.

Проба четверта. При випадковій сварці (наприклад, у переповненому транспорті) треба примусити себе, незважаючи на те, на чиєму боці правда, спокійно сказати “винуватий” або “вибачте”, а потім замовкнути, як би не принижував вас партнер по суперечці. Розглядайте потилицю людини, яка стоїть попереду, стелю, краєвид за вікном. З точки зору людей, які вас оточують, той, хто мовчить, поводить себе достойніше, ніж той, хто кричить, так що “публіка” безперечно стане на вашу сторону. Не можете стриматися? Отже, ви або занадто домінантні, або дуже нервові. Те й інше – завада в спілкуванні. Поставте за мету виховати в собі в таких випадках холоднокровність і витримку.

Проба п’ята. Випробуйте своє вміння жартувати в напруженій обстановці. Тому, хто в транспорті навалюється на вас корпусом, скажіть з посмішкою: “Я дивлюсь, автобуси якісь дуже тісні стали виробляти”. Інтонацію цієї репліки і свою міміку при її проголошенні потрібно попередньо прорепетирувати перед дзеркалом. Проба має зворотний зв’язок, якщо тон взято правильний, тоді партнер, як правило, схоплює жарт. Якщо репліка не вдалась або партнер настроєний особливо агресивно, виникає ситуація, описана в четвертій пробі. Цю ситуацію ви можете використовувати для тренування витримки.

Проба шоста. Помітивши літню людину або жінку з дитиною, яким, як і вам, немає де сісти в переповненому транспорті, нахиліться до молодого пасажира, який сидить поблизу, скажіть зниженим тоном: “Зверніть увагу – його (її) треба було б посадити.” На повчальний і вимогливий тон цих слів партнер, найімовірніше, дасть негативну реакцію (навіть якщо він, взагалі, людина, яка співчуває іншим), тому ваша репліка повинна бути добре відпрацьована. Якщо вас не послухали, це означає, що ви зловживали “батьківською” позицією або, навпаки, були занадто “лагідні”. Інколи це є проявом невихованості партнера, на що не варто звертати увагу.

Прямі методи погашення конфлікту

Для будь-якої групи конфлікт між двома або декількома її членами є перешкодою до нормального спілкування і спільної праці. Тим, хто сперечається, це здається їх особистою справою, хоча насправді стосується всіх. Виникає необхідність у погашенні конфлікту. Бажане бодай би “перемир’я ”ворогуючих, причому на основі такого компромісу між ними, який би, по-перше, не йшов всупереч із загальними етичними нормами, а, по-друге, не принижував людську гідність двох сторін. Місія примирення тих, хто конфліктує, звичайно лежить на старшому (за становищем або віком) – викладачеві, керівникові, суспільному лідері. Найбільш розповсюджені такі прямі методи погашення конфлікту:

1. Керівник по черзі запрошує до себе тих, хто ворогує, і просить кожного викласти суть і причини сутички. При цьому він припиняє будь-яку спробу однієї людини зводити наклеп на іншу і вимагає лише факти, а не емоції. (“Усе погане, що ви хотіли сказати про Ганну Іванівну, треба говорити їй самій, а не поза очі. Я вам пізніше дам таку можливість”). Як тільки керівник, незалежно від суджень самих людей, які конфліктують, приймає певне рішення, він викликає обох, просить їх у його присутності сказати все, що вони вважають за потрібне, перериває, коли між ними виникає яка-небудь суперечка, і висловлює своє рішення. Воно може бути на користь одного або не на користь жодного з них, у будь-якому випадку керівник повинен поводити себе прямо, по-діловому, спиратись на авторитет, етичні традиції й офіційні постанови, які існують у суспільстві. Його рішення повинно бути сигналом про те, що інцидент вичерпано і повертатися до нього означає забирати час і енергію в зайнятих людей.

2. Можна пропонувати людям, які конфліктують, висловити свої претензії один одному при групі, на зборах. Наступні рішення керівник приймає на основі виступу учасників зборів з даного питання. Якщо конфлікт, незважаючи на вказані заходи, не втихає, керівник вдається до санкцій відносно сторін, які конфліктують (однієї з них або обох): від повторних критичних зауважень (один на один або при групі) до адміністративних стягнень.

3. Якщо і це не допомагає, керівник шукає шлях, який би міг розвести людей, які конфліктують (по різних робочих місцях). Здебільшого під впливом прямих заходів погашення конфлікту результати бувають позитивними: учасники конфлікту змінюють чи пом’якшують свої ворожі настрої один до одного, допомагаючи тим самим колективу повернутися до здорової “психологічної атмосфери” спільної діяльності. Проте бувають і зворотні випадки, коли прямий тиск керівника або групи на людей, які ворогують тільки “поглиблюють” їх взаємну суперечку. Говорячи словами медика, хвороба не виліковується, а переходить у хронічну форму. Тому більш ефективним буде непрямий метод погашення конфлікту. Найбагатша на прийоми непрямих методів сімейна психотерапія і психокорекція: діяльність з налагодження внутрішньосімейних відносин.

Основи сестринської психотерапії

Психологічні основи психотерапії

Будь-яка діяльність медичної сестри повинна органічно включати в себе елементи психотерапії. Уже сам зовнішній вигляд і робоча форма можуть мобілізувати і підбадьорити хворого, а можуть пригнітити його стан. Якщо медсестра не слідкує за своїм зовнішнім виглядом, у хворого мимоволі з’являється увідомлений або підсвідомий сумнів чи сприймання стосовно належного догляду за ним, що є складовою частиною відповідної установки на лікування і очікування його результату.

Спокійний, впевнений і тактовний стиль поведінки, грамотна мова без професійного жаргону, лагідне ставлення позитивно впливають на гіпноїдність хворого, навіюють впевненість, що йому приділять належну увагу і він не стане тягарем для медиків. Високий професіоналізм у темпі та якості виконання роботи медичної сестри позитивно впливає на душевний стан хворого, укріплює його віру в дієвість усіх ланок медичної допомоги. І, навпаки, поспішність або безтолкова метушливість, надто виражена млявість (стиль діяльності, який принято характеризувати словами “спить на ходу”), відволікання від дій і маніпуляцій породжують усвідомлену або підсвідому невпевненість і тривогу за ефективність лікувального процесу. Велике психотерапевтичне значення, а поряд із цим психогігієнічне і психопрофілактичне, має забезпечення у лікарнях охоронного режиму, що передбачає спокійну обстановку, мінімальне подразнення психіки хворого, забезпечення міцного і достатнього для повноцінного відпочинку сну. Тиша у палатах та відділенні, уважне, лагідне ставлення до хворого, підтримка віри у можливість видужання або покращання його стану, контроль за відвідуванням хворого людьми, які можуть його збентежити або стомити тривалими і частими візитами, – ось основні умови створення охоронного режиму в лікувальних закладах. Таким чином, уся робота медичної сестри, починаючи з вимірювання

температури і закінчуючи складними процедурами і маніпуляціями, містить елементи психотерапії.

Крім загальнотерапевтичного впливу, медична сестра повинна володіти певними методами спеціальних психотерапевтичних прийомів і бути достатньою мірою ознайомленою з механізмом їх дії на психічний і загальний стан хворого. Усі медики передусім повинні вміти користуватись раціональною психотерапією. Психотерапевтичну бесіду потрібно спрямувати на роз’яснення хворому його хворобливих відчуттів і переживань, на чуттєвість його захворювання. Хворі повинні знати, що є органічні ураження і функціональні прояви. Згідно з феноменом Йореса, інтенсивність суб’єктивно неприємної симптоматики в основному залежить саме від функціональних розладів, які не є небезпечними для життя. Якщо у хворого має місце органічне ураження якогось органа чи системи, потрібно допомогти йому об’єктивно сприйняти своє дійсне положення, але не перетворювати факт захворювання в трагедію, не панікувати, а підтримувати на належному рівні і постійно трактувати залишкові можливості. Для того щоб ефективно провести психотерапевтичну бесіду, медична сестра сама повинна достатньою мірою орієнтуватись у сутності патології хворого.

Як приклад, що ілюструє сутність, клінічну картину й особливості раціональної психотерапії, наводимо основні тези психотерапевтичної (раціональної) бесіди медичної сестри при наявності у пацієнтки клімактеричного синдрому.

Сутність клімактеричного синдрому. Клімактеричний період – це фізіологічний період у житті жінки, який характеризується поступовим припиненням менструальної функції і гормональної активності яєчників на тлі загальної перебудови організму. Клімакс у жінок звичайно настає у віці 45-55 років і триває від кількох місяців до кількох років. Приблизно у половини жінок він перебігає без особливих небажаних явищ, які потребують лікування, проте майже у половині випадків цей період ускладнюється своєрідним клінічним симптомокомплексом – клімактеричним синдромом.

Характерні ознаки клімактеричного синдрому. В його клінічній картині переважають вегетативно-судинні порушення у вигляді припливів жару, пітливості, запаморочень, шуму у вухах, серцебиття, болю в ділянці серця, почервоніння шкіри шиї, голови і рук. Інколи виникає пітливість без припливів жару, причому настільки інтенсивна, що піт стікає струминками.

В інших випадках розвивається короткотривалий озноб. Пульс і артеріальний тиск стають нестійкими. Підвищується чутливість шкіри, з’являється сверблячка в ділянці статевих органів. Нерідко з’являється вибірковий потяг до вживання певних продуктів, відмічається підвищена чутливість до зміни температури повітря, перепадів атмосферного тиску. Для клімактеричного синдрому характерним є розвиток остеопорозу, що зумовлює підвищений ризик переломів кісток і ураження великих суглобів з вираженим больовим синдромом.

Порушення психіки при клімактеричному синдромі. Клімактеричному синдрому властива наявність непсихотичних розладів психіки, що нерідко визначає клінічну картину захворювання. У жінок відмічаються утруднене засинання, поганий сон, безсоння з напливом тривожних думок і відчуття внутрішнього неспокою. Хворі стають надмірно подразливими, прискіпливими, вередливими, конфліктними, плаксивими і незадоволеними тим, що відбувається навколо. їх настрій постійно змінюється: напади веселощів, сентиментальності замінюються відчуттям туги (часто немотивованої) із втратою інтересу до всього, почуттям спустошення, безперспективності й безсилля. Періоди нормальної, а інколи і підвищеної працездатності можуть чергуватись зі станом важкої втоми, неможливістю зібратись, сконцентрувати увагу і виконувати звичайну роботу. Характерними для патологічного клімактеричного синдрому є розвиток ожиріння, остеопороз (декальцинація кісток) і пошкодження крупних суглобів.

Мінімальний об’єм обстеження. Медична сестра повинна знати діагностичні ознаки клімактеричного синдрому, методи об’єктивного дослідження й особливості догляду за такими пацієнтами. План обстеження, крім загальноприйнятих, методик, передбачає визначення вмісту кальцію і фосфору в крові, цитологічну картину вагінальних мазків, консультацію гінеколога, невропатолога та психіатра.

Типова картина раціональної психотерапії. Медична сестра повинна знати елементи психотерапії і використовувати їх у своїй роботі. Психотерапія відіграє значну роль у лікуванні пацієнтів з клімактеричним синдромом. Із самого початку необхідно роз’яснити жінці сутність змін, які відбуваються в організмі під час перехідного періоду. Жінці потрібно знати, що розлади, які її турбують, є природними, мають тимчасовий характер і після того як організм пристосується до нових умов, зникнуть або суттєво послабшають. Потрібно переконати її в тому, що клімактеричні прояви не є результатом органічного глибокого ураження органів та систем, а мають тимчасовий функціональний характер і є безпечними для здоров’я. Багато жінок сприймають клімакс як закінчення повноцінного життя і початок старості. Завдання психотерапії – зняти негативні емоції, переконати жінку в тому, що менопазуа не означає закінчення активного життя і припинення інтимних відносин. Навпаки, припинення менструацій гарантує безпечне сексуальне життя без ризику вагітності. Відповідний режим, проведення гігієнічних заходів, виконання рекомендацій медиків допоможуть жінці зберегти працездатність, здоров’я і повноцінний образ життя.

За механізмом впливу на психіку людини прийнято виділяти два основних види психотерапії – пряму й опосередковану. При адекватному застосуванні цих методів вони потенціюють один одного, що значною мірою підвищує ефективність комплексної психотерапії. Як приклад можна навести принцип розміщення хворих по палатах. Передусім медична сестра повинна прийняти хворого, якого госпіталізували у відділлення, познайомитись з ним, пояснити права й обов’язки, з’ясувати його діагноз і вселити в нього віру у видужання або покращання стану за умови активної участі пацієнта в лікувальному процесі (останнє є одним із видів прямої раціональної психотерапії). Після цієї бесіди хворого направляють у палату.

Бажано помістити його у палату, де лежить інший хворий з таким же діагнозом, у якого відмічається добрий ефект від лікування (він закінчує курс лікування і незабаром буде виписаний із лікарні). Безпосереднє контактування із хворим, який видужує вселить віру новоприбулого хворого у позитивний ефект лікування (це приклад опосередкованої психотерапії). У будь-якому випадку новоприбулого хворого бажано помістити у палату, де перебуває інший хворий з вираженими рисами “позитивного лідера” (вольовий, рішучий, впевнений у собі оптиміст, який сам твердо вірить у своє видужання й індукує свою впевненість тим, хто його оточує). Якщо у відділення госпіталізують хворого з явними рисами “негативного лідера” (песиміст, який твердо переконаний у неефективності лікування, або надто вередлива особа, якій неможливо догодити), то його краще помістити в окрему палату, щоб він не міг негативно впливати на стан іншого хворого (це елемент психопрофілактики). Як видно з наведених вище прикладів, комплексна психотерапія повинна органічно включати в себе активуючий ефект. Медична сестра повинна уміти застосовувати різноманітні методи впливу на психічний і фізичний стани хворого, що поєднують активуючий і відволікаючий ефекти (гігієна й оздоровча гімнастика, диференційована праце- і культтерапія, стимулювальні фізпроцедури тощо).

Основним видом психотерапії, який найчастіше застосовує медична сестра у своїй практиці, є проведення цілеспрямованих бесід із хворими. Медична сестра більше, ніж медик, проводить часу з хворими і цей фактор повинна раціонально використовувати. Проте потрібно завжди пам’ятати, що слово є дійовим засобом впливу на психіку і загальний стан хворого, а тому користуватись ним потрібно вміло.

При проведенні бесід психотерапевтичного спрямування необхідно усвідомлено застосовувати деякі основні психологічні фактори.

Фактор “краю ” (“межі”). Психологами встановлено, що найкраще і найміцніше запам’ятовується інформація, яка передається в першу й, особливо, останню чергу. Отже, психотерапевтичну бесіду необхідно закінчувати основною думкою.

Фактор повторення. Важливу інформацію потрібно повторювати два-три рази в різних аспектах. Частіше повторення може викликати підсвідомий ефект “протидії”.

Фактор гіпноїдності. Кожний хворий має свій індивідуальний ступінь навіюваності, внаслідок якої певна частина інформації сприймається мимовільно і без належної критики. Посилюють гіпноїдність авторитет медика і відповідний стиль спілкування. Медична сестра повинна дбати про свій авторитет та імідж, а також про авторитет лікуючого медикя. Потрібно пам’ятати про “авторитет друкованого слова”. Медична сестра при можливості повинна давати читати хворим популярну літературу і статті з часописів, що мають пізнавальний і рекомендаційний характер щодо недуги, яка є у хворого.

Фактор “сповіді”. Він непересічний, полегшує й душевний стан хворого, задовольняє (“вгамовує”) природну потребу людини “виговорити” те, що її турбує. Медична сестра має більше часу для неформального спілкування з хворим, ніж лікуючий медик (особливо в другій половині дня, коли медикі закінчили свою роботу, а медсестри виконали більшу частину призначень і маніпуляцій). Вислуховувати хворого потрібно в спокійній, бажано інтимній обстановці, виражаючи свою співчутливість, розуміння й емпатію. Після того як медична сестра вислухає його, бажано дати оптимістичну настанову психокоригувального характеру. Віруючі хворі можуть полегшити свій душевний стан, висповідавшись священикові, або у молитовних звертаннях. Медична сестра повинна поважати релігійні почуття віруючих, але розвінчувати забобони і навколомедичне шарлатанство.

Фактор пори доби. Психологами і психотерапевтами встановлено, що ступінь гіпноїдності значно підвищується у вечірній час і, особливо, перед сном. Крім цього, під час сну отримана інформація переробляється і міцно засвоюється людиною. Тому вечірня пора є найоптимальнішою для застосування більшості методів психотерапії, зокрема для проведення психотерапевтичних бесід.

Фактор присутності сторонніх. Відверті бесіди з хворим потрібно проводити в інтимній обстановці. Під час нападу істерії у хворих з істероїдними рисами поведінки сторонні люди по винні вийти з палати, бо метушня і “співчуття” затягують тривалість нападу. І, навпаки, бажано, щоб біля хворого з психоастенічними рисами характеру якомога довше був “позитивний лідер”. Дійовими методами психотерапії, які можна успішно застосовувати у практичній діяльності медсестер, є нервово-м’язова релаксація (НМР), вольова регуляція дихання й автотренінг.

Необхідно, щоб психотерапія була спрямована на конкретну мету. Наприклад, комплексні психотерапевтичні заходи при лікуванні психічних захворювань повинні сприяти виконанню таких завдань:

1. Встановлення належного контакту з медиками, позитивне ставлення до діагностичних і лікувальних заходів та обстановки лікувального закладу.

2. Підтримка навичок самообслуговування і надання допомоги медичному персоналу у обслуговуванні інших хворих.

3. Активне читання хворим художньої літератури і часописів, прослуховування радіопередач, перегляд телепрограм, зацікавлення пацієнтів настільними іграми, музикою, піснями, вишивкою, малюванням, виготовленням художніх виробів тощо.

4. Перебудова емоційної установки до конфліктів, усвідомлення факту захворювання і необхідності тривалого лікування, зміцнення віри у видужання або покращання стану.

5. Відновлення контакту з членами сім’ї, побутової і професійної працездатності.

6. Ліквідація окремих хворобливих проявів за допомогою психотерапевтичних заходів.

Слід зазначити, що недуга впливає не лише на самого хворого, а і на психічний стан членів його сім’ї і близьких. Тому комплексна психотерапія обов’язково повинна в себе органічно включати і сімейну психотерапію.

Необхідно, щоб медична сестра орієнтувалась у тому, чи можна взагалі дозволити відвідування хворого, кого можна пускати до нього, а кого не бажано, скільки часу виділити на побачення, щоб не втомлювати пацієнта. Близькі й члени сім’ї повинні знати про стан хворого і бути інструктованими щодо передач і бажаної спрямованості бесіди з ним.

Родичі і близькі хворого повинні отримати від медиків необхідний мінімум знань щодо особливості внутрішньої картини недуги у конкретного хворого. Якщо у пацієнта з’явились ознаки психопатизації, потрібно пояснити родичам сутність цих проявів, переконати в їх коротко тривалості, не акцентування їх уваги на тимчасовій своєрідній реакції хворого, обумовленій його недугою. Одним із важливих завдань сімейної психотерапії повинна бути профілактика психічної залежності родичів, про що йшлося  при вивченні медичної психології.

З методик психотерапії рекомендують такі:

Арттерапія (А Т ). Метод спирається на ідею З. Фройда про те, що внутрішнє “Я” може бути виражене у візуальній формі за допомогою спонтанного малюнка, ліплення, живопису. Арттерапію використовують для: звільнення від конфліктів і сильних переживань, пришвидшення творчого процесу, як додаток для інтерпретації і діагностики (тест фантастичної тварини і дерева), дисциплінуючу і контролюючу “силу”, засіб розвитку уваги до почуттів.

АТ – це реалізація дійової уяви, а не прояв художнього таланту.

Підкреслюється роль сублімації – непрямого задоволення антисоціальних імпульсів (наприклад, дитячі малюнки на тему війни).

Акцент робиться на вільних асоціаціях і самостійному усвідомленні значення своєї роботи.

Варіант: групова АТ – групова фреска, загальний груповий портрет, образ. Членів групи стимулюють довіряти своєму власному сприйманню і вивчати свої твори як самостійно, так і за допомогою інших членів групи. Група танцю вальної терапії (Т Т ). Розвиток координації і плавності рухів. Танець демократичний.

Особливості і проблеми застосування медичної етики та деонтології у роботі з пацієнтами різного віку.

Лікування багатьох хвороб неможливе без врахування соціальних за своєю природою відносин людини з навколишнім мікросередовищем. Це потребує від медпрацівника вміння будувати довірливі стосунки з пацієнтом (терапевтична взаємодія). Кожен пацієнт прагне зустріти в особі медпрацівника уважного слухача, старанного спостерігача, а також людину, яка володіє комунікативними вміннями.

Професійна підготовка медсестри має свої особливості.

1. Медсестра працює з усіма віковими категоріями пацієнтів, що потребує від неї додаткових знань з психології спілкування;

2. Медсестра, обслуговуючи всіх членів сім’ї, мимоволі буває поінформована про внутрішньосімейиі проблеми і повинна бути готовою дати кваліфіковану пораду щодо вирішення конфліктних ситуацій, соціальних проблем.

Основні види спілкування

У житті кожної людини існує величезна кількість і різноманітність ситуацій спілкування, які виконують вищевказані функції і класифікуються за різними ознаками.

Класифікація видів спілкування:

1. Залежно від контингенту:

·     міжособистісне спілкування – це процес взаємодії між людьми, під час якого відбувається сприйняття, взаємовплив на співрозмовника, виявляються психологічні особливості кожного індивіда. Цей вид спілкування забезпечує потреби людей у соціальних контактах та емоційних стосунках;

·     особистісно-групове спілкування — процес взаємодії окремої особистості та групи людей;

·     міжгрупове спілкування передбачає участь двох або більше груп, кожна з яких має власну позицію та цілі;

·     опосередковане спілкування здійснюється за допомогою третіх осіб, телефону, комп’ютера або інших технічних засобів.

2. Залежно від засобів спілкування:

·     пряме спілкування – полягає в особистісних контактах і безпосередньому сприйманні один одного;

·     непряме спілкування – відбувається через посередників, якими можуть виступати інші люди.

3. Залежно від спрямування:

·     ділове спілкування – це спілкування на офіційному рівні, яке забезпечує досягнення конкретних цілей виробничого характеру;

·     особистісне спілкування – зосереджене на проблемах, що складають внутрішній світ людей.

4. За змістом спілкування може бути;

·     когнітивне – це обмін знаннями (наприклад, під час навчального процесу);

·     кондиційне – це обмін психічними та фізіологічними станами, тобто певний вплив на психічні стани іншого (наприклад, бажання зіпсувати настрій партнеру);

·     мотиваційне – спрямоване на передачу іншому співрозмовнику певних установок або готовність діяти певним чином;

·     діяльнісне – це обмін діями, навичками, вміннями тощо.

Стилі спілкування

Індивідуальність людини у взаємодії з іншими реалізується і через стиль спілкування. Найяскравіше стиль спілкування виявляється у ділових партнерів, керівника і підлеглого.

Стиль спілкування — це індивідуальна система способів та прийомів, які використовує співрозмовник під час стосунків з іншими людьми.

 

Стилі спілкування (за К. Левіним)

У кожної людини складаються певні стереотипи взаємодії з іншими, які й визначають її стиль спілкування, залежать від індивідуальних якостей особистості. Стиль спілкування тісно пов’язаний з психологічними особливостями особистості. Він не є природженою якістю, а формується і змінюється в процесі взаємодії, зумовлений культурними цінностями найближчого середовища, традиціями, усталеними нормами поведінки, отже, його можна коригувати й розвивати.

Виділяють авторитарний, демократичний і ліберальний стилі спілкування (за класифікацією Курта Левіна).

Авторитарний стиль. За такого стилю спілкування співрозмовник сам вирішує всі питання життєдіяльності, визначає кожну конкретну мету, виходячи лише з власних установок, суворо контролює виконання будь-якого завдання і суб’єктивно оцінює досягнуті результати. Головними формами взаємодії такого стилю спілкування є наказ, вказівка, інструкція, догана, чітка мова, короткі розпорядження.

Ліберальний (поблажливий, анархічний) стиль. Такий стиль спілкування характеризується невтручанням, відсутністю елементів схвалення чи догани, в основі якого лежить байдужість і незацікавленість проблемами, наслідком чого є втрата поваги і контролю оточуючих.

Демократичний стиль. Такий стиль орієнтований на розвиток активності співрозмовників, залучення кожного до вирішення спільних завдань. Цей стиль ґрунтується на повазі і довірі. Демократичний стиль —найбільш сприятливий спосіб організації співробітництва в колективі. Під час використання цього стилю основними способами взаємодії є заохочення, порада, інформування, координація.

Ефективність стилів спілкування залежить від ситуацій, що виникають у процес спілкування, та необхідності миттєвої орієнтації в них. Маючи індивідуальний стиль спілкування, кожна особистість може застосовувати різні засоби спілкування залежно від ситуації та психологічного стану на момент комунікативної взаємодії.

С. Д. Максименко наводить схему спілкування та виокремлює засоби, функції та різновиди.

 

Схема засобів, функцій та різновидів спілкування

Роль спілкування у формуванні і задоволенні соціальних потреб людини

На ґрунті потреби в спілкуванні – першої соціальної потреби дитини — виникають усі інші соціальні потреби:

1) потреба в емоційному контакті, дружбі, любові – проявляється у прагненні бути в спілкуванні з іншими людьми, взаємодіти з оточуючими, давати комусь допомогу і підтримку і приймати її від іншого;

2) соціальна підтримка – це почуття, що тебе підтримують інші. Соціальна підтримка – це емоційна підтримка (впевненість у тому, що про тебе хтось турбується, любить і піклується); оціночна підтримка (соціальне порівняння і відповідь па запитання, чи правильно я ставлюсь до того чи іншого явища); інформаційна підтримка (інформація про те, як сприймати явища); отримання конкретної дієвої допомоги.

Одним з найбільш явних і очевидних ознак дефіциту спілкування є самотність. Самотність – це сукупність емоцій, які виникли у відповідь па відчутий дефіцит у кількості і якості соціальних зв’язків. Незалучення в різні взаємовідносини не тільки призводить до самотності, а може мати серйозні наслідки для здоров’я людини.

Самотність може проявлятися як відчай (панічний жах, немічність, відчуття покинутості); депресія (почуття горя, пригніченості, спустошеності, жалості до себе і відчуженості); нестерпна нудьга (почуття недосконалості, нетерпіння, нудьги, неможливість зосередитись); нелюбов до себе (відчуття власної непривабливості, нерозумності і постійне відчуття безпеки).

3) приязнь до іншої людини, потяг до неї – позитивні почуття по відношенню до іншого індивіда, прагнення перебувати в його товаристві. У багатьох випадках люди не вибирають свідомо яку-небудь компанію. Наприклад, переїжджаючи на нове місце проживання, як правило, ніхто не знає заздалегідь, які будуть сусіди. Проте опинившись в одному просторі, люди дуже часто налагоджують стосунки, які можуть перерости в дружбу. Існують дослідження, які показують, що просторова близькість і потяг до спілкування сприяють виникненню приязні;

4) дружба – форма міжособистісної взаємодії, яка характеризується вибірковими стосунками, взаємною прихильністю учасників спілкування, високим рівнем задоволеності міжособистісними контактами, взаємними очікуваннями позитивних почуттів. Характеризується щирістю стосунків, відкритістю почуттів, взаємним інтересом до справ іншого, активною взаємодопомогою, максимальною відвертістю, взаєморозумінням, задоволенням від взаємин;

5) любов — інтимні почуття людей, які супроводжуються емоціями ніжності, захоплення, ревнощів, взаєморозуміння, взаємопідтримкою, задоволенням від взаємного спілкування. Закохана людина виявляє стійкі почуття (за психологічною природою вони суттєво відрізняються від дружніх почуттів), які фізіологічно, емоційно і морально засвідчують її бажання всіма своїми особистісно-значущими рисами бути представленою в життєдіяльності іншого, спонукати його до відповідних реакцій і потреб.

Усі ці потреби не є вродженими. Вони як соціальні потреби складаються, як правило, в дитинстві, ранній юності, формуючи характер і накладаючись на відповідні задатки.

Сформулюємо специфічні особливості процесу спілкування:

1. Наявність відносин двох людей, кожний з яких є активним учасником спілкування. При цьому взаємне інформування припускає налагодження спільної діяльності.

2. Специфіка людського обміну інформацією полягає в тому, що люди прагнуть при цьому виробити загальний зміст, знайти спільні інтереси. Це можливо лише за умови, що інформація не тільки прийнята, а й зрозуміла, осмислена. З цієї причини успішне спілкування можливе за умов  спільної діяльності і пізнання.

3. Можливість взаємного впливу партнерів один на одного за допомогою системи знаків. Іншими словами, обмін інформацією в цьому випадку припускає вплив на поведінку партнера і зміну станів учасників спілкування.

4. Можливість виникнення комунікативних бар’єрів.

Зважаючи на мету спілкування, розрізняють функції, які реалізуються в будь-якому процесі взаємодії і забезпечують досягнення в ньому певних цілей (Л. Карпенко):

• контактна. Передбачає встановлення контакту як стану взаємної готовності до прийому і передавання повідомлення та підтримання взаємозв’язку під час взаємодії;

• інформаційна. Полягає в обміні повідомленнями (інформацією, думками, рішеннями, задумами);

• спонукальна. Стимулювання активності партнера по спілкуванню, що спрямовує його на виконання дій;

• координаційна. Взаємне орієнтування і узгодження дій для організації спільної діяльності;

• розуміння. Адекватне сприймання і розуміння сутності повідомлення, а також партнерами один одного;

• емотивна. Реалізується через стимулювання у партнера по спілкуванню потрібних емоційних переживань і станів, у зміні за його допомогою власних переживань і станів;

• встановлення відносин. Полягає в усвідомленні і фіксуванні людиною свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних та інших зв’язків;

• здійснення впливу. Наслідками її дії є зміна стану, поведінки, особистості партнера.

Інформація може бути двох типів: спонукальна і констатуюча. Спонукальна інформація виявляється у формі наказу, поради або прохання. Вона має викликати, стимулювати якусь дію. Спонукальна інформація припускає активізацію (коли слухаючий починає діяти в заданому напрямі); заборону небажаних видів діяльності і неузгодженість або порушення деяких форм поведінки. Іноді та сама інформація викликає різне до неї ставлення. І якщо вчитель повідомляє, що до закінчення контрольної роботи залишилося 5 хв, то для тих хлопців, що добре вчаться, це є сигналом дописувати швидше (активізація), для тих, хто розмовляв, очікуючи можливості списати, — припинення бесіди, а ті, хто зовсім нічого не знав, розуміє, що вже все одно нічого не встигне і відкладає ручку вбік.

Інформація, що констатує (констатуюча інформація), виявляється у формі повідомлення і не припускає безпосередньої зміни поведінки. Ми щодня слухаємо новини по радіо або телебаченню, але це не означає, що в нашій поведінці щось змінюється. Для того щоб обмін інформацією відбувся, співрозмовники повинні розуміти один одного, говорити однією мовою.

Засоби спілкування

Спілкування людини підтримується певними засобами. Свої почуття, думки людина здатна виражати й закріплювати в словах і жестах, створюючи певний комунікативний простір, у якому об’єднуються, співіснують її внутрішній світ і світ зовнішній, об’єктивний. Такими засобами, які людина використовує в своєму спілкуванні, є вербальні (словесні) і невербальні засоби (міміка, пантоміміка, виражальні рухи тіла).

Вербальні засоби спілкування. Вербальна комунікація здійснюється за допомогою мови (мовлення). Провідна роль належить усному мовленню, за допомогою якого відбувається передавання інформації іншим людям. Правильність мови свідчить про рівень культури та освіти особистості, зміст — про розум та моральні якості, а характер інтонацій говорить нам про емоційність та настрій людини.

Для більш глибокого і повноцінного розуміння процесів, що відбуваються під час обміну інформацією, фахівцеві фармацевтичної галузі необхідні знання психологічних особливостей вербального спілкування. До них відносять говоріння і слухання, які відбуваються в процесі комунікативної діяльності.

У сучасних умовах провідним є мовне спілкування або вербальна комунікація, що реалізується за допомогою мовлення. Л. Виготський, вивчаючи особливості спілкування між людьми, писав: «Спілкування, не опосередковане мовою чи якоюсь іншою системою знаків або засобів, як воно спостерігається серед тварин, робить можливим спілкування лише найбільш примітивного типу та в найбільш обмежених розмірах. Щоб передати якесь переживання чи зміст свідомості іншій людині, немає іншого шляху, крім віднесення цього змісту до певного класу, до певної групи явищ, а це потребує узагальнення. Таким чином, вищі, властиві людині форми психологічного спілкування можливі лише завдяки тому, що людина за допомогою мислення узагальнено відображає дійсність».

Мова — це засіб для спілкування, мислення, передання і засвоєння життєвого досвіду особистості. Вона складається зі слів, правил їх вимови і написання.

Мова, як засіб спілкування, пов’язує людину з різними поколіннями, народами. Доки існує мова, доти живе народ. У кожного народу своя мова, яка супроводжується певними правилами і культурою її використання та застосування в процесі комунікативних зв’язків.

Мова — засіб обміну інформацією у всіх суспільно важливих сферах комунікації: політиці, науці, фармації, виробництві і діловій сфері тощо. Мовлення є інструментом спілкування, воно може визначати і змінювати характер взаємодії.

Мова в діяльності фахівців фармацевтичної галузі виступає як носій інформації і як засіб впливу на інших людей. Саме тому мова повинна бути виразною, логічною, грамотною, оскільки всі ці її якості безпосередньо впливають на особистість іншої людини, її думки, настрій, поведінку тощо.

Мовлення кожної людини відрізняється вимовою, структурою речень, виразністю та іншими характеристиками. У спілкуванні людина використовує незначну частину мовного багатства (приблизно 10-20 тисяч слів). За стилем виділяють мовлення: побутове; художнє; ділове; наукове.

Стилі мовлення:

• побутовий стиль мовлення притаманний повсякденному спілкуванню;

• художній стиль мовлення застосовується в літературних творах (проза, поезія тощо);

• діловий стиль мовлення використовують в офіційному спілкуванні (доповіді, документи тощо);

• науковий стиль мовлення характерний для наукової діяльності.

Функції мови. Мова є знаряддям мислення та інтелектуальної діяльності. Вона забезпечує орієнтування особистості в умовах завдання, вироблення та виконання плану дій, порівняння одержаного результату з накресленою метою. Засобами мовлення фахівець фармації ефективно вирішує різноманітні професійні завдання або здійснює функції професійного спілкування: інформує, налагоджує контакти з відвідувачами аптек, виражає почуття, впливає, спонукає, самостверджується тощо. Плідне використання можливостей мовлення є результативним засобом вирішення різноманітних проблем, які виникають перед провізором у процесі професійної діяльності.

Види та форми мови. Рівень володіння мовою, багатство та культура мовного висловлювання визначає можливість та ефективність спілкування кожної конкретної особистості. Спостерігаючи за мовою людини, можна визначити місце її проживання, етнічну та соціальну належність, рівень розвитку й освіти особистості.

Види мови:

Розмовна мова – мова, яку ми використовуємо в повсякденному спілкуванні. Вона не завжди відповідає загальноприйнятим нормам, може містити діалектні та жаргонні вирази, що використовуються в певній місцевості або представниками певної професії чи виду діяльності.

Літературна мова — це мова, яка відповідає певним нормам і є свідченням мовної культури.

Штучна мова – це мова глухонімих, азбука Морзе, шифри та ін. До штучних мов належать також комп’ютерні мови, завдяки яким здійснюється спілкування людини з комп’ютером та у мережі Internet.

Усна мова — це різновид мовлення, що сприймається іншими співрозмовниками на слух. Ця форма реалізації мови здійснюється за допомогою звуків, являє собою процес говоріння і є первинною формою існування мови. На противагу письмовій, усна мова економніша. Вона впливає на взаємовідносини, на формування суспільної думки і порівняно вільна у виборі слів, інтонацій. Правильне усне мовлення може забезпечити швидкість взаєморозуміння між співрозмовниками.

Письмова мова — це мова, зафіксована на папері за допомогою спеціальних графічних знаків. Письмова мова розрахована на зорове сприйняття, вона здійснюється у формі писання й читання написаного. Письмова мова в порівнянні з усною має певні психологічні особливості: вона звернута до відсутнього співрозмовника і здійснюється без контакту з ним.

Голосові характеристики мови. Важливе значення для спілкування має якість голосу (тембр, висоту, тональність, голосність), інтонації, темп мови, фразові і логічні наголоси.

Темп мови може бути дуже повільний, швидкий, дуже швидкий. Від темпу мови може залежати те, як тебе слухатимуть оточуючі. «Порожне слово сиплеться, як горох з решета, — насичене слово повертається повільно, наче куля, наповнена ртуттю», — так говорив про темп мови відомий режисер К.С. Станіславський.

Норман Міллер і його колеги з університету Північної Каліфорнії виявили, що відчуття правдивості зростає, коли людина говорить швидко. Жителі Лос-Анджелеса і його околиць, що слухали записи мов на тему «Небезпека вживання кави», оцінювали тих, хто говорив швидко (близько 190 слів за хвилину), як більш об’єктивних, інтелігентних і ерудованих, ніж ті, які говорили повільно (близько 110 слів за хвилину). Вони також вважали швидко вимовлені повідомлення більш переконливими.

Виявилося, що значимим фактором є саме темп мови. Коли рекламу прискорювали на 25 %, слухачі розуміли її, як і раніше, добре й оцінювали того, хто говорить як більш інтелігентного і щирого, а саме повідомлення вважали цікавішим. Фактично нормальна швидкість мови в 140 або 150 слів за хвилину може бути майже подвоєна, перш ніж почне знижуватися її розуміння слухачами. Джон Ф. Кеннеді, відомий як винятково ефективний оратор, іноді прискорювався до 300 слів за хвилину. Для американців швидка мова не дає слухачеві часу зробити ефективних висновків, вона також відкидає будь-які небажані думки.

Важливо вміти говорити не дуже швидко, але й не дуже повільно, щоб усім було зрозуміло. Однак у деяких випадках краще говорити повільно (якщо потрібно щось пояснити або якщо розмовляєш з людиною, яка не дуже добре знає твою мову, та ін.) або швидко (якщо ти або твій співрозмовник квапиться).

Тон мови — це забарвлення голосу, з яким вимовляються слова, що допомагає людині краще передати свої думки і почуття. Тон може навіть змінити зміст мови, додати йому протилежного змісту. Спробуйте, наприклад, вимовити слова «так» і «ні» різним тоном (весело, смутно, здивовано, зі злістю) і ви самі відчуєте різницю.

Не менше значення мають і різні вкраплювання в мову — паузи, покахикування, сміх, плач та ін. Голоси розрізняються за властивістю впливати на інші. Тому розрізняють голоси непоказні, звичайні, які не приваблюють нашої уваги. Є голоси, що відразу привертають нашу увагу, надовго запам’ятовуються.

Голос також є виразником наших почуттів. За голосністю мова достатньо змінюється: від дуже тихої, тихої, тихішої, ніж звичайно, до голосної, дуже голосної, до лементу. Коли людина говорить дуже голосно або дуже тихо, слухати неприємно — погано чути і важко зрозуміти. Однак бувають ситуації, коли потрібно говорити дуже тихо (якщо в будинку хтось працює, хворіє або відпочиває; в установах культури: в музеї, під час концерту, в театрі та ін.) або дуже голосно (якщо потрібна допомога, хтось заблудився, виступає перед великою аудиторією тощо).

У звичайній обстановці потрібно говорити з нормальною гучністю, щоб вас усі добре чули. Так, спокійний і солідний голос знімає напруження і збуджує інтерес, а «напружена», швидка і голосна мова може сприйматися як ознака агресивності. Тихим голосом звичайно розмовляють люди боязкі, невпевнені в собі. Погане враження залишає людина, що явно декламує в ході розмови раніше завчені фрази. До таких оточуючі відносяться з недовірою.

Вербальна комунікація використовує як знакову систему мову найбільш універсальний засіб людського спілкування, який забезпечує змістовний аспект взаємодії і взаєморозуміння в процесі спільної діяльності. Точність розуміння слухачем змісту висловлювання може стати очевидною для комунікатора лише тоді, коли відбудеться зміна «комунікативних ролей», тобто коли реципієнт стане комунікатором і своїм висловлюванням дасть знати про те, як він розкрив зміст інформації.

Спілкування вербальними засобами є не що інше як використання живого слова в передачі інформації. Лише людині притаманно вербалізувати свої почуття, емоції, поведінку через слово, що доводить її до найвищого ступеня розвитку порівняно з іншими представниками тваринного світу. Мова є явищем не тільки лінгвістичним, а й психологічним, естетичним і суспільним, вона охоплює всі сфери суспільного життя: науку, освіту, мистецтво та ін.

У суспільстві виокремилися різні види мови.

1. Внутрішня мова — це мова для себе. Наприклад, розв’язуючи математичну задачу, ви думаєте, але ваших думок ніхто не чує. Відмітною рисою такого виду мови є те, що її не чують інші люди, і вона зрозуміла лише одній людині — вам.

2. Зовнішня мова — її ще називають усною, тобто та, яку чує людина, що перебуває поряд з вами. Це різновид мовлення, яке сприймається співрозмовниками на слух. Вона вважається економною, тобто потребує менше слів.

3. Діалогічна або розмовна мова — мова щоденного вжитку, включає в себе діалектні та жаргонні вирази, що використовуються в певній місцевості або представниками певної професії чи виду діяльності.

4. Монологічна мова — промовляється однією людиною при звертанні до іншої. Прикладами монологу можуть бути пояснення вчителя, відповідь учня, диктора та ін. Монологічна мова складна за своєю будовою: вона триває досить довго, не перебивається репліками інших та потребує попередньої підготовки.

5. Літературна мова — мова, що відповідає певним нормам і є свідченням мовної культури.

6. Штучні мови: азбука Морзе, мова глухонімих, шифри, комп’ютерні мови (завдяки яким відбувається спілкування людини з комп’ютером).

7. Письмова мова дає змогу спілкуватися з представниками минулих та майбутніх поколінь.

Говоріння. Ще одним з найважливіших компонентів спілкування як обміном інформацією є говоріння, тобто вміння промовляти, виголошувати інформацію, будувати речення.

Культуру говорити досліджує спеціальна наука — риторика (теорія красномовства). Ритор, оратор має визначити сукупність комунікативних якостей, які є необхідними для досягнення бажаного успіху під час виступу. Серед цих якостей, передусім, слід назвати три: знання предмета мовлення; володіння навичками публічного мовлення; престиж оратора.

Глибоке знання предмета виступу — це необхідна умова успішної публічного промови. Не можна перекопати аудиторію в тому, чого сам досконало не вивчив, у чому сам не переконаний до кінця. Для оратора знання предмета мовлення виражається в глибокому поєднанні високої загальної ерудиції в галузі теорії з ретельною підготовкою до кожного публічного виступу. Треба мати на увазі, що, крім безсумнівної об’єктивної значимості для досягнення ефективності мовлення, відмінне знання теми має ще й безпосередній психологічний вплив на самого оратора, допомагаючи успішно боротися з професійним захворюванням, яке риторики усіх країн світу називають хворобою аудиторії. Хвороба ця уражає багатьох ораторів, і не тільки початківців. Не раз симптоми цієї хвороби на собі відчував кожний: нескладне мовлення, голос, який зривається, тремтіння в колінах, виступаючий холодний піт, пересихаюче горло, намагання кудись сховати руки, які зненацька здаються такими великими, що на них усі звертають увагу.

Головним і безпомилковим засобом проти згаданої хвороби є, передусім, тверде знання теми і відмінне володіння матеріалом. Імпровізація є вищою формою ораторського мистецтва. Імпровізаційна промова, як правило, більш емоційна, більш енергійна, вона сильніше впливає на слухачів. Сам факт імпровізації піднімає авторитет оратора, сприяє його успіху. Особливо важлива імпровізація у відповідях на запитання, в полеміці, короткому виступі з доповіддю, в обговореннях. Від промовця в даному випадку вимагається велика винахідливість та ерудиція. Ідеальною ораторською промовою є промова, яка настільки добре підготовлена, що здається невимушеною, і аудиторія сприймає її як імпровізацію. Цього, безумовно, слід добиватись. Однак чистою імпровізацією захоплюватися не треба, тому що, віддавшись натхненню, оратор може упустити суттєве і навіть важливе. Більше того, він може висловити неточне або помилкове положення, необережно обмовитись, віддаючи тим самим перевагу в руки недоброзичливців. Це особливо важливо, якщо події відбуваються в умовах полеміки, суперечки, де опоненти чіпляються до кожного слова і фрази. Тому треба максимально відточувати кожну фразу і формулювання.

Підведемо короткий підсумок відносно першої якості оратора: бездоганне знання матеріалу — надійний фундамент, на якому ґрунтується уся споруда публічного мовлення.

Що ж потрібно для того, щоб побудувати цю споруду? Для цього, передусім, потрібні павички мовлення – друга важлива якість оратора, що визначає успіх його публічного виступу. Відповісти на запитання про зміст павичок мовлення — це означає перерахувати усі основні елементи риторики, тобто вміння підібрати матеріал, організувати промову, проголосити її з трибуни, відреагувати на поведінку слухачів.

В усних видах комунікації, в тому числі й у публічному мовленні, особистість комунікатора проявляється не тільки в самій інформації, а й у його голосі. Такі риси особистості оратора, як невпевненість, сором’язливість, делікатність, переконаність, інтелігентність, як і інші якості характеру, обов’язково знаходять відображення і в його мовленні. Цікаво, що голос в усьому багатстві тону, тембру, висоти, інтонації дає можливість створити досить точне уявлення не тільки про духовні, а й фізичні якості його володаря.

Але, крім змісту мовлення і голосу, оратор мас й інші можливості особистого впливу на аудиторію. Він з’являється перед нею в усій своїй фізичній сутності, використовуючи такі міцні засоби впливу, як жести, міміку, усю свою чарівність. Справа в тому, що аудиторія часто складає враження про оратора з моменту його появи на трибуні. Іноді своєю зухвалістю, безсоромністю, намаганням показати свою перевагу перед слухачами він відштовхує аудиторію. Ритор, який виходить на трибуну в зім’ятому костюмі, непоголений, з гребінцем, що стирчить з кишені або бутербродом у руці, демонструє свою неповагу до аудиторії. На слухачів це справляє негативне враження. Від того, як ритор стоїть, як тримається на трибуні, залежить багато. Бувають випадки, коли оратор ще не встиг піднятись на трибуну, але вже говорить. Його не цікавить, чи слухають його, чи ні, чи чують його останні ряди.

У риториці існує спеціальне правило: на початку промови завжди повинна бути витримана пауза. Існують й інші паузи, які свідомо чи несвідомо використовуються оратором під час проголошення промови, але ця пауза особлива. Після того, як оратор піднявся на трибуну, він дає можливість аудиторії 5—10 секунд придивитись до нього, і в той же час сам встановлює з нею контакт. Так, пробігаючи очима по аудиторії, він дає зрозуміти, що з повагою ставиться до неї. Важко погодитися з точкою зору деяких спеціалістів у галузі риторики, які стверджують, що у випадку хвилювання або ускладнення під час виступу треба знайти в аудиторії людину, яка з більшою увагою на тебе дивиться та слухає, і увесь час дивитися на неї. Це погано, тому що таким чином ви демонструєте свою зневагу до аудиторії і, крім того, людина, до якої ви постійно звертаєтесь, може збентежитися. Не кращою є й ситуація, коли ритор через короткозорість зосереджується лише на тексті, згинається у три погибелі і читає з паперу, не цікавлячись реакцією аудиторії. Більшість людей у процесі спілкування зосереджують свою увагу на обличчі мовця і, головним чином, на його очах. І це не випадково. Міміка є найважливішим засобом емоційного впливу оратора на аудиторію. Ось чому натхненне обличчя оратора – – чудовий стимулятор емоцій аудиторії. Міміка, пози, рухи, жести — важливі иевербальні комунікативні елементи, що допомагають встановити та утримувати контакт оратора з аудиторією.

Так само, як і слова-паразити, фрази-паразити, що міцно в’їлися в нашу усну пропаганду, на жаль, мають місце і жести-паразити. Риторика різних країн по-різному називає ораторів, які мають постійні жести-паразити. Від жестів-паразитів, таких як рубати рукою повітря, або увесь час водити рукою, слід позбавлятись. Особливо неприємне враження на слухачів справляють жести людини, яка весь час смикає краватку, застібує або розстібує ґудзик, «обіймає» трибуну і та ін.

Враховуючи той факт, що оратор мас значний арсенал засобів впливу на аудиторію, слід підкреслити й необхідність набути відповідний діапазон мовленнєвих навичок. Не треба забувати, що він є не тільки автором повідомлення як журналіст чи автор газетної статті, а й виконавцем свого твору. Промовець сам готує доповідь, пише її і з нею виступає. Не тільки вміння вільно підготувати промову, а й уміння вільно триматися на трибуні, бездоганно володіти голосом, жестом, мімікою, і безпомилково реагувати на поведінку аудиторії — такими є об’єктивні вимоги до ритора, який намагається справити бажаний вплив на аудиторію. Скутість, невпевненість, найменша фальш у поведінці, помилки у вимові — все це негайно помічається аудиторією, неминуче знижує результат найкращої промови. Тільки той оратор зможе досягти успіху й донести до аудиторії полум’яне слово, який навчиться бездоганно володіти усією сукупністю різноманітних навичок публічної промови.

У ставленні слухачів до ритора існує ще одна важлива властивість, що об’єктивно сприяє успіху виступу,— це авторитет ритора, його престиж у конкретній аудиторії, соціальний статус, його професія, заслуги тощо. Кожний, хто використовує живе слово у своїй діяльності, в управлінні людьми, повинен намагатися здобути власний авторитет, що ґрунтується на глибокому знанні предмета, вмінні володіти аудиторією, шанобливому став ленні до неї. Авторитет і довіра належать до категорій, які важко досягаються, дуже легко втрачаються і практично не поновлюються.

Невербальні засоби спілкування. Паралельно з мовою, як засобом спілкування, за допомогою слова широко використовуються немовні засоби: жести, міміка, інтонація, паузи, манери, зовнішність. Кожен з цих невербальних елементів спілкування може допомогти нам переконатися в правильності сказаного або ж, навпаки, поставити сказане під сумнівів. Особливістю невербальної мови є те, що її виявлення обумовлене нашою підсвідомістю.

Невербальне спілкування – це процес взаємодії між людьми, що реалізується за допомогою знакових систем (міміки, жестів, пантоміміки, простору, кольору, одягу тощо).

Спілкування, як живий процес безпосередньої взаємодії суб’єктів, закономірно виявляє емоції тих, хто спілкується, утворюючи невербальний аспект обміну інформацією. Засоби невербальної комунікації, як «мова почуттів», є продуктом суспільного розвитку людей, вони значно посилюють смисловий ефект вербальної комунікації, а за певних обставин можуть її замінювати. Відомо, наприклад, що мовчання іноді буває красномовнішим, ніж слова, а обмінюючись поглядами, люди можуть збагнути зміст інформації, який не вкладається в адекватні категорії вербального висловлювання.

Невербальні засоби спілкування доповнюють вербальну мову, характеризують емоційні стани партнерів зі спілкування, створюють психологічний контакт між партнерами. Мистецтво спілкування передбачає бездоганне володіння як письмовою і усною мовою, так і вмінням правильно встановлювати оптимальне співвідношення вербальної і невербальної мови для кожної ситуації спілкування.

У різних народів невербальні знаки мають неоднакове значення. Наприклад, хитання головою з боку в бік для українця означає «ні», а для болгарина — «так». Зазвичай у спілкуванні лю ди досягають точного розуміння невербальних знаків, коли пов’язують його з конкретною ситуацією, а також із соціальним станом і культурним рівнем конкретного співрозмовника.

Спілкуючись, люди по-різному реагують на невербальні сигнали: одні — чутливі до них, інші — нічого не знають про їх значення. У процесі спілкування від 60% до 80% комунікації здійснюється за рахунок невербальних засобів.

Радість і недовіра звичайно передаються високим голосом, гнів і страх — також досить високим голосом, але в більш широкому діапазоні тональності, сили і висоти звуків. Горе, сум, втому передають м’яким і приглушеним голосом.

Швидкість розмови також відображають почуття:

• швидка бесіда — переживання і стривоженість;

• повільна бесіда — пригнічений настрій, горе, зарозумілість чи стомленість.

Види рукостискання:

• домінуюче (рука зверху, долоні розвернуті вниз);

• покірне (рука знизу, долоні розвернуті уверх);

• рівноправне.

Поплескування по плечу можливе за умов близьких стосунків, одного соціального положення партнерів по спілкуванню.

Кінесичні особливості невербального спілкування (жести, пози, міміка)

Велике значення в процесі спілкування приділяється емоціям, позам та міміці співрозмовників. Завдяки ним ми можемо зрозуміти ставлення оточуючих до інформації, яку вони отримують.

Кінесика – це спосіб комунікації за допомогою рухів тіла і жестів.

До невербальних способів комунікації входять жести і пози. Жести зумовлені будовою людського тіла, вони необхідні в тих випадках, коли неможливе спілкування за допомогою мови, наприклад, через мовний бар’єр або проблеми зі слухом.

Коли людина відчуває тривогу, їй властиві швидкі, неспокійні рухи рук і ніг, тремтіння рук. Пригнічена людина рухається дуже повільно, немов кожен рух дається їй надзвичайно складно.

Жести

Жест – це рух тіла, який передає певний психічний стан особистості в процесі спілкування.

Характерні жести

Жестикуляція містить у собі всі жести рук та тіла, а також деякі інші дії, що несуть у собі певне змістовне навантаження. У практиці взаємодії виділяють жести, що відображають внутрішній стан людини, її ставлення до співрозмовника та до інформації, яку він отримує.

Емоційні реакції в процесі комунікації дозволяють робити висновок про темперамент людини, який виявляється у швидкості реакції на отриману інформацію; риси характеру людини, ступінь її впевненості в собі, скутість чи розкутість, обережність чи поривчастість; культурні норми, засвоєні людиною протягом життя.

Жести відкритості свідчать про щирість і бажання говорити відверто. До цієї групи знаків належать жести «розкриті руки» і «розстібання піджака».

Жест «розкриті руки» полягає в тому, що співрозмовник простягає вперед у ваш бік свої руки долонями догори. Цей жест особливо часто спостерігається у дітей. Коли діти пишаються своїми досягненнями, вони відкрито показують свої руки. Коли ж діти відчувають свою провину, вони ховають руки або за спину, або в кишені.

Жест- «розстібання піджака» також є знаком відкритості. Відкриті люди, які дружньо до нас ставляться, часто розстібають і навіть знімають піджак у нашій присутності.

Найкращий спосіб дізнатися, чи відвертий і чесний з вами у цей момент співрозмовник — це спостерігати за положенням його долонь. Коли людина відверта з вами, звичайно розкриває перед співрозмовником долоні цілком або частково. Цей жест абсолютно несвідомий і підказує, що співрозмовник говорить зараз правду.

Жести підозрілості і потайливості свідчать про недовіру до співрозмовника, сумнів у правоті, про бажання щось приховати. У цих випадках співрозмовник машинально потирає чоло, скроні, підборіддя, прагне прикрити обличчя руками. Але найчастіше він намагається не дивитися на вас, відводячи погляд убік.

Жести і пози захисту є знаком того, що співрозмовник відчуває небезпеку або погрозу. Найбільш розповсюдженим жестом цієї групи знаків є руки, схрещені на грудях. Просте схрещування рук є універсальним жестом, що означає не лише оборонний чи негативний стан співрозмовника, але й просто спокій і впевненість. Це буває тоді, коли атмосфера бесіди не має конфліктного характеру.

Жести міркування й оцінки відбивають стан замисленості і прагнення знайти рішення проблеми. Замислений вираз обличчя супроводжується жестом «рука біля щоки». Цей жест свідчить про те, що вашого співрозмовника щось зацікавило.

Коли співрозмовник підносить руку до обличчя, спираючись підборіддям на долоню, а вказівний палець витягує уздовж щоки (інші пальці знаходяться нижче рота) — це є свідченням того, що він критично сприймає інформацію.

Якщо під час бесіди ваш співрозмовник опускає повіки, то це сигнал про те, що ви для нього стали нецікаві чи просто набридли, чи ж він відчуває свою перевагу над вами.

У тому випадку, коли співрозмовник хоче швидше закінчити бесіду, він непомітно повертається убік дверей, при цьому його ноги звертаються до виходу. Поворот тіла і положення ніг вказують на те, що йому дуже хочеться піти. Показником такого бажання є також жест, коли співрозмовник знімає окуляри і демонстративно відкладає їх убік. У цій ситуації він прагне чимось зацікавити співрозмовника або дати йому можливість піти.

Жестом упевнених у собі людей з почуттям переваги над іншими є й жест «закладання рук за голову».

Жести незгоди виявляються внаслідок стримування своєї думки. Збирання неіснуючих ворсинок з костюма є одним з таких жестів. Це найбільш популярний жест несхвалення. Коли співрозмовник постійно збирає ворсинки з одягу, це є ознакою того, що йому не подобається усе, що тут говориться, навіть якщо на словах він з усім згодний.

Кожен жест подібний одному слову, а слово може мати кілька різних значень. Спостережлива людина може прочитати ці невербальні пропозиції, порівняти їх зі словесними пропозиціями і зробити для себе певні висновки.

Швидкість деяких жестів залежить від віку людини. З віком жести людей стають менш помітними і більш завуальованими, тому завжди складніше зчитати інформацію людини старшого віку, ніж молодої.

Наприклад, якщо дитина скаже неправду своїм батькам, то відразу ж після цього вона прикриє своїми руками рота, це підказує батькам, що дитина сказала неправду. Жест прикривання рукою рота стає більш витонченим у дорослому віці, коли людина бреше, її рука ухиляється від рота і народжується інший жест — дотик до носа.

Щоб почувати себе більш впевнено і стати привабливим для співрозмовника, необхідно навчитися використовувати відкриті та позитивні жести. Для розуміння невербальних елементів спілкування необхідне, як правило, спеціальне навчання.

Міміка. Дослідження мімічного вираження емоцій почалися більше 100 років тому. Однією з перших була робота Ч. Дарвіна «Вира ження емоцій у людини й у тварини» (1872 р.). Гіпотеза Дарвіна полягала в тому, що мімічні рухи утворилися з корисних дій, тобто те, що зараз є мімічним вираженням емоцій раніше було реакцією з певним пристосувальним значенням. Дарвін стверджує, що мімічні реакції є уродженими і знаходяться в тісному взаємозв’язку з видом тварин.

До міміки належать всі зміни, які можна спостерігати на обличчі людини під час спілкування: риси обличчя, контакт очей та спрямування погляду. З одного боку, міміка зумовлена природними факторами відображення емоцій на обличчі людини, до яких належать страх, радість, біль, а з іншого — соціальними нормами стосунків між людьми. Завдяки міміці підвищується емоційна значущість інформації.

Міміка відповідає характерові мовлення, взаємин: схвалення, осуд, невдоволення, радість, байдужість, захоплення. Широкий діапазон почуттів співрозмовників виражають посмішка, вираз очей, рухи брів тощо.

Чинники, що впливають на формування мімічного вираження елюцій:

• уроджені мімічні рухи, що відповідають певним емоційним станам;

• завчені засоби прояву почуттів, що підлягають довільному контролю;

• індивідуальні особливості мімічних рухів, що властиві тільки певній особистості.

Саме обличчя співрозмовника завжди притягує наш погляд. Вираз обличчя забезпечує постійний зворотний зв’язок: по ньому ми можемо судити зрозуміла нас людина чи ні.

Міміка та жести у процесі вербального спілкування дають можливість посилювати смислові наголоси інформації, емоційний ефект від усвідомлення її значущості. Знання мови жестів і рухів дозволяє не лише краще розуміти співрозмовника, а й попередити його про те, чи слід змінити свою поведінку для досягнення потрібного результату.

Знання мови жестів і рухів дозволяє не лише краще розуміти співрозмовника, а й передбачати, яке враження справило на нього почуте ще до того, як він висловиться з цього приводу.

Трапляється, що ваше повідомлення сприймається неправильно з тієї простої причини, що воно супроводжується «суперечними» рухами, позами. Адже вони — як слова в мові. їхня точність, відповідність тому, що ми хочемо виразити, дозволяє зрозуміти, як це сприйнято (із схваленням або вороже), відкриті слухачі чи замкнені, зайняті самоконтролем чи нудьгують. «Безсловесний» зворотний зв’язок може попередити, як потрібно змінити свою поведінку, щоб досягти потрібного результату.

До цих засобів належать такі, які не є основними в передачі інформації, а є лише додатковими, підсилюючими спілкування. Мова иевербального спілкування є мовою жестів, міміки, пантоміміки, тобто мовою тіла, що виражає почуття, емоції людини. Людина використовує для підсилення аудіального ефекту найрізноманітніші рухи (жести, експресія обличчя, пози, інтонаційно-ритмічні особливості голосу, дотик), які виражають її психічні стани, її ставлення до партнера, до ситуації спілкування загалом.

Виразні рухи тіла та інтерпретація невербальної поведінки залежать від віку, особистісних особливостей людей, а також від ситуації спілкування, комунікативних завдань і комунікативних установок.

Емоційні жести. Наше мовлення дуже часто буває емоційним. Хвилювання, радість, захоплення, ненависть, смуток, прикрість, непорозуміння, розгубленість, збентеженість – – усе це проявляється не тільки в підборі слів, в інтонації, а й у жестах. Жести, що передають різні відтінки почуттів, називаються емоційними. Деякі з них закріплені у стійких сполученнях, оскільки такі жести стали загальио-значущими. Наприклад: бити себе у груди, стукнути кулаком по столу, повернутися спиною, знизати плечима, розвести руками, вказати на двері тощо.

Вказівні жести

Скажіть, чи можна виконати накази: «Відкрийте те вікно», «Цю книгу не бери, візьми ось ту», якщо вони промовляються без жестів? Відповідь буде одна: «Не можна!». У таких випадках вимагається вказівний жест. За допомогою цього жесту мовець виділяє якийсь предмет з ряду однорідних, вказує місце (поряд, зверзу, там), підкреслює порядок руху (по черзі, через одного). Вказати можна поглядом, кивком голови, рукою, поворотом тіла тощо. Деякі вказівні жести умовні. Вказівний жест рекомендується використовувати у виняткових обставинах, коли є предмет (або наочний посібник), на який можна вказувати.

Зображувальні жести

Давайте проведемо експеримент. Запитайте того, хто знаходиться поряд з вами або близько від вас: «Що являють совою кручені сходи і брижі на воді?». У відповідь почуєте: «Це сходи ось такі (робиться обертальний рух правою рукою по вертикалі). А брижі — такі (хвилеподібний рух рукою по горизонталі)». Зображувальні жести застосовуються у випадках: •якщо не вистачає слів, щоб повністю передати уявлення;

• якщо одних слів недостатньо з якихось причин (підвищена емоційність мовця, не володіння собою, незібраність, знервованість, невпевненість у тому, що адресат усе розуміє);

• якщо необхідно підсилити враження і вплинути на слухача додатково та наочно.

Однак, користуючись зображувальними жестами, слід дотримуватись почуття міри: не можна мову слів підміняти жестами.

Символічні жести

Безумовно, ви бували в театрі, на концерті, дивилися виступи акторів по телебаченню. Згадайте, як вони жестикулюють, завершуючи виступ, прощаючись з аудиторією. Найбільш вживаний жест — уклін як символ вдячності за теплий прийом, за оплески. Або, стоячи на авансцені, актор широко розводить руки в сторони, немовби обіймає тих, хто сидить у залі. Використовується ще такий жест: руку (руки) притискають до грудей і низько вклоняються. Цей жест символізує щиросердне ставлення, любов актора до глядачів.

Інший приклад. Передача КВК. Ведучий Олександр Масляков представляє суддів. Один, коли його називають, встає, повертається обличчям до залу, робить кивок головою; інший підіймає обидві руки вгору, з’єднує долоні і похитує руками; третій вклоняється, четвертий привітно махає рукою.

Кожен жест, який людина використовує при невербальному спілкуванні, має свою інтерпретацію. Розглянемо їх.

Відкритість

У цій групі жестів можна виділити такі:

— розкриття рук долонями догори — жест щирості і відкритості. Він може супроводжуватися прикладанням долонь до грудей або підняття плечей. Наприклад, коли діти пишаються своїми досягненнями, вони відкрито показують руки, і навпаки, коли почувають свою провину, ховають їх у кишені або за спину;

— піджак, який розстібають, — так роблять люди відкриті і дружні до вас. Наприклад, відзначено, що коли ділові переговори успішні, спостерігається така жестова група: сидячі учасники розстібають піджаки, розпрямляють ноги, пересуваються на край стільця, ближче до столу, що відокремлює їх від співрозмовника.

Захист

До цієї групи відносимо жести, якими ми реагуємо на можливі конфліктні ситуації:

— руки, схрещені на грудях, — співрозмовник прийняв захисну позицію. Тому якщо ми бачимо такий жест, необхідно переглянути те, що робимо або говоримо, тому що партнер починає втікати від обговорення.

Оцінка

Ці жести мають відношення до задушевності і мрійності:

— жест «рука в щоці» означає, що людина занурена в роздуми;

— жест критичної оцінки (рука піднесена до обличчя, підборіддя спирається па долоню, вказівний палець витягається уздовж щоки, інші — нижче рота) означає, що людина злегка скептично ставиться до того, що відбувається в даний момент (позиція «почекаємо-подивимося»);

— нахилена голова свідчить про зацікавленість, увагу. Тому можна оцінювати, наскільки добре сприймається те, що ви говорите;

— почісування підборіддя виражає зайнятість процесом ухвалення рішення (позиція типу «добре, давайте подумаємо»);

— маніпулювання окулярами (протирає скло, бере в рот дужку окулярів та ін.) має місце у випадках, коли співрозмовникові потрібен час для обмірковування перед тим, як зробити більш рішучий опір, вимагаючи пояснень або ставлячи запитання («пауза для міркування»);

—походжування сигналізує про вирішення складної проблеми. З тим, хто походжує, не варто починати розмову: це може порушити хід його думок і перешкодити угоді;

— пощипування перенісся (звичайно поєднується із закриттям очей) говорить про глибоку зосередженість і напружені міркувань.

Підозра і прихованість

— жест «рука прикриває рот» перед або під час висловлювання — людина хоче сховати свою позицію з питання, яке обговорюється;

— погляд убік означає недовіру;

— ноги (або все тіло), повернуті до виходу, — свідчення бажання закінчити зустріч, бесіду або те, що відбувається. Якщо більшість слухачів в аудиторії або на нараді приймають таку позу — це сигнал про необхідність завершити захід;

—потягування або легке потирання носа (звичайно вказівним пальцем) — знак сумніву. Цей жест часто використовують оратори, коли вони не впевнені, як підійти до предмета розмови, або сумніваються в реакції слухачів.

«Домінантність — підпорядкованість»

— коли хтось міцно потискує вам руку і повертає її так, що долоня лежить поверх вашої, він намагається виразити фізичну перевагу;

— якщо ж простягують руку для вітання долонею догори, то демонструють готовність прийняти підлеглу роль;

— коли людина стоїть поруч із сидячої, нависаючи над нею, це змушує почувати себе незахищеним і сприймається як перевага;

— рука партнера при розмові недбало засунута в кишеню піджака, а великий палець знаходиться зовні — це виражає його впевненість у перевазі над вами.

Якщо ж зустрічаються два чоловіки, що звикли приймати таке положення, то вони звичайно утримуються від цього жесту на знак поваги одне до одного.

Контакт очей

Ще однією специфічною знаковою системою, що використовується в комунікативному процесі, є «контакт очей». Дослідження в цій галузі тісно пов’язані із загально психологічними дослідженнями в галузі зорового сприйняття — руху очей. У соціально-психологічних дослідженнях вивчається частота обміну поглядами, «тривалість» їх, зміна статики і динаміки погляду, уникання його та ін. Контакт очима не обмежується інтимним спілкуванням. Знаки, що подаються рухами очей, включаються в ширший діапазон ситуацій спілкування. Є роботи про роль візуального спілкування для дитини, зокрема виявлено, що для дитини властиво фіксувати увагу насамперед на обличчі людини. Експеримент, який був проведений з дитиною та дорослим, показав, що найжвавіше дитина реагує на два горизонтально розташованих круги, тобто очі. Це явище має значення в роботі медиків, роботі педагогів, а також людей, що мають відношення до проблем керівництва. Як і інші невербальні засоби, контакт очима доповнює вербальну комунікацію, тобто повідомляє про готовність підтримати комунікацію або перервати її.

Переклад емоцій «мовою тіла»

Розмова телефоном. Дослідження показують, що телефонні переговори займають від 4-27 % робочого часу керівників, фахівців і службовців. При цьому телефон є одним з основних технічних подразників на службі. Вміння користуватися цим засобом зв’язку в тому й полягає, щоб максимально використовувати надані ним можливості і разом з тим звести до мінімуму вплив на діяльність. Культурі телефонного спілкування (насамперед, у ділових розмовах) можна і потрібно вчитися, оскільки вона є невід’ємним елементом ділових якостей людини.

Наводимо деякі соціально-психологічні рекомендації з використання телефону в професійній діяльності.

1. При виконанні термінової, що не терпить зволікання роботи: а) не знімайте трубку зовсім; б) зніміть її відразу ж і чемно скажіть: «Будьте люб’язні, подзвоніть мені тоді-то. Я зайнятий терміновою справою».

2. Якщо апарат один і він стоїть у загальній кімнаті, де працюють кілька співробітників, то найбільш правильним буде по черзі встановлювати його на кожен робочий стіл. Це розподіляє «тягар спілкування» і знімає нервозність у кімнаті при кожному дзвінку.

3. Багато людей підвищують голос кожен раз, коли погано чують співрозмовника, тим самим відволікаючи від роботи інших. У таких випадках треба попросити абонента говорити голосніше і запитати, як він чує вас.

4. При знятті трубки з телефону, що задзвонив, замінюйте нейтральні відкликання типу «Так», «Алло», «Слухаю» більш інформативними:

«Іванов», «Відділ кадрів», «Завод «Прилад»». Це усуває помилки і плутанину, а виходить, заощаджує час. Крім того, поєднання відповіді з представленням задає діловий тон усій розмові.

5. Якщо викликають співробітника, який відсутній, рекомендується не обмежуватися простою констатацією факту: «Його немає», а дати відповідь приблизно такого типу: «Його немає. Буде тоді-то. Може йому що-небудь передати?». І якщо вас дійсно про це попросять, не покладайтеся на пам’ять, відразу зафіксуйте прохання і покладіть записку на стіл колезі.

6. Записуйте потрібні телефони з обов’язковою вказівкою прізвища, імені і по батькові, установи або тієї конкретної справи, з приводу якої до неї телефонують. При цьому дотримуйте наступних правил.

7. Для відповідальних телефонних переговорів (міжміських, з керівництвом та ін.) варто попередньо скласти перелік запитань, щоб при хвилюванні не випустити важливі моменти.

8. Намагайтеся дзвонити своєму абоненту в другій половині дня, не збивайте його з робочого ритму, коли вій з найбільшим успіхом вирішує свої головні завдання.

9. Етика телефонного спілкування передбачає завжди називати себе, перш ніж почати розмову, навіть якщо ви розраховуєте, що вас впізнають.

10. Усі розмови варто вести доброзичливим тоном. Якщо навіть відповідь точна і повна, але дана у грубій, нетактовній формі, це завдає шкоди авторитету і працівника, і організації, яку він представляє, негативно позначається на суті справи.

11. Якщо у вас є секретар, доручайте йому пам’ятати про коло осіб і організацій, з якими вас варто з’єднати у визначений час. Крім того, він повинен знати характер запитань, що входять у компетенцію керівника й інших працівників організації, і направляти абонента до відповідного співробітника.

12. Запис телефонограм прискорюється і стає безпомилковим, якщо до телефону підключений диктофон.

Різновиди міжособистісних контактів

При міжособистісній взаємодії обставини підштовхують кожну людину до багатьох інших індивідів. Відповідно до своїх потреб та інтересів людина відбирає серед численної кількості інших людей тих, з якими вона потім вступає у взаємодію. Цей тип зв’язків, що є дуже коротеньким за своїм терміном, називається контактом. Можна виділити різні види контактів: просторові, контакти обміну, контакти зацікавленості.

Просторові контакти. Для того щоб взаємодіяти з іншими людьми, кожен індивід повинен визначити їх у певному просторі (де вони, скільки їх). Це просторове визначення є первинним моментом, від якого залежить подальша поведінка людини і її майбутні соціальні взаємозв’язки. Кожна людина щодня зустрічається з іншими людьми в транспорті, на вулиці, спортивному майданчику, не задумуючись над тим, хто саме перебуває в цих місцях поряд з ним, однак кожен індивід пам’ятає про існування інших. Це виражається у зміні поведінки в присутності інших. Наприклад, дівчинка, яка тільки що веселилась у себе вдома, виходячи на вулицю, надає собі серйозного вигляду, бо вона знає, що на вулиці присутні інші люди.

Отже, просторовий контакт є первинним і необхідним кільцем у формуванні соціальних взаємодій.

Контакти зацікавленості, їх сутність полягає у виборі соціального об’єкту, який має певні цінності або риси, що відповідають потребам даного індивіда. Вступаючи в просторовий контакт, людина виділяє зі всіх соціальних об’єктів,, що просторово сприймаються, певного індивіда, з яким вона пов’язує позитивні або негативні емоції, тобто того, хто має риси або властивості, які відповідають її інтересам. Цей індивід може зацікавити, наприклад, своєю незвичайною зовнішністю, чи наявністю у неї цінної для вас інформації, або виявленням фізичної сили, гумору або, навпаки, неввічливістю, нерозсудливістю. Людина порівнює індивіда, якого виділила, із собою, намагаючись свідомо чи несвідомо визначити причину своєї зацікавленості. Такий контакт може бути двостороннім або одностороннім, очним або заочним, викликати негативні або позитивні емоції.

Психологічним механізмом виникнення подюиого контакту є мотив як спонукання до діяльності, що пов’язано із задоволенням потреби. Кожна особа має набір мотивів відносно різних сторін оточуючої її діяльності. Ці мотиви є продуктом попереднього досвіду і існуючих у даний час потреб. Мотиви пов’язані між собою і становлять мотиваційну структуру особистості. В основному вони потенційні, тобто до певного часу не виявляються у поведінці людини. Однак у якийсь момент відбувається з’єднання потреби особистості з якимось об’єктом навколишнього середовища. Мотив, що відповідає цій потребі, актуалізується, і виникає інтерес— форма виявлення потреби, що забезпечує спрямованість особистості на усвідомлення цілей діяльності.

Контакти обміну. Контакти обміну являють собою специфічний вид соціальних взаємозв’язків, у яких індивіди обмінюються цінностями, не маючи прагнення змінити поведінку інших людей. Це означає, що в ході таких короткочасних спорадичних обмінів увага індивіда концентрується на самому предметі обміну, а не на іншому індивіді, який вступає в обмін. Щодня людина має багато контактів обміну: купує квитки в транспорті, обмінюється репліками з пасажирами метро, запитує, як знайти такий-то заклад та іи. У більшості випадків у здійсненні контактів обміну людина зовсім не звертає уваги на індивідів, з якими вступає в контакт, її цікавить лише об’єкт обміну. Як приклад розвитку і удосконалення контактів обміну Я. Щепанський наводить приклад з купівлею газети. Спочатку у індивіда виникає на підставі певної потреби просторове бачення газетного кіоску, потім з’являється конкретний інтерес, пов’язаний з продажем газети і з продавцем, після чого відбувається обмін газети на гроші. Контакти розвиваються на базі однієї підстави — потреби у придбанні газети. Саме цей предмет є центральним у появі інтересу і наступного контакту обміну. Контакти обміну, що повторюються, можуть сприяти виникненню більш складних соціальних взаємозв’язків, які вже будуть повернені на людину, а не на об’єкт обміну. Наприклад, можуть виникнути дружні стосунки з продавцем.

Вплив спілкування на розвиток особистості

Без спілкування не може відбуватися повноцінний розвиток людини ні як особистості, ні як індивідуальності, ні як професіонала. Можна назвати низку найважливіших чинників, які роблять спілкування необхідною складовою в розвитку особистості. Особистість у контексті спілкування реалізується на таких рівнях:

1. Спілкування – взаємовплив. Становлення та розвиток особистості за таких умов є результатом психологічного впливу одного суб’єкта на іншого у процесі взаємодії, діалогу. Спілкуючись, люди передають одне одному знання про навколишню дійсність, вміння та навички, необхідні для здійснення певного виду діяльності. У ході спілкування відбувається активізація внутрішніх особливостей і станів особистості й актуалізація складових її комунікативного потенціалу.

2. Спілкування – діяльність. Залучення професійного досвіду до практики спілкування, реалізації діяльнісної сутності спілкування, в якому особистість є його учасником, унікальною і неповторною індивідуальністю, суб’єктом діяльності. Спілкування є неодмінною передумовою розвитку в майбутнього провізора комплексу якостей, компетентностей і здібностей, які роблять його фахівцем, здатним взаємодіяти, розуміти і впливати в процесі професійної комунікативної діяльності (розвиток перцептивно-рефлексивних властивостей та емоційно-емпатійних можливостей).

3. Спілкування – обмін інформацією. Становлення особистості відбувається у процесі реалізації її комунікативних здібностей, якостей, умінь, комунікативної програми поведінки. У ході спілкування відбувається обмін цінностями, нормами, інформацією, необхідними людині для її повноцінного становлення в соціумі. Спілкування розширює загальний світогляд людини та сприяє розвитку психічних утворень, необхідних їй для життєдіяльності.

4. Спілкування – сприймання людьми одне одного. На цьому рівні виникає взаєморозуміння (непорозуміння) між запасниками спілкування.

5. Спілкування – міжособистісні відносини. Розвиток статусно-рольових характеристик індивіда, прояв соціально-психологічних стереотипів його поведінки, взаємовідносин у колективі, вміння враховувати позиції співрозмовника.

Індивідуальність — це поєднання психічних особливостей людини, що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей.

Індивідуальність виявляється в темпераменті, характері, звичках, інтересах, в особливостях пізнавальних процесів: сприйманні, пам’яті, оригінальності мислення, уяві; у здібностях, своєрідності почуттів, вольовій сфері чи одразу в усіх сферах психічної діяльності. Індивідуально-психологічні чинники сприяють особливостям міжособистісного спілкування.

Оригінальність інтелекту, наприклад, розкривається у здатності бачити те, чого не помічають інші, в особливостях засвоєння інформації, тобто в умінні ставити і вирішувати проблеми. Своєрідність почуттів полягає в надмірному розвитку одного з них (наприклад, інтелектуального чи морального), у силі волі, надзвичайній мужності або витримці. Оригінальність може виявитися у своєрідному поєднанні властивостей конкретної людини, яка надає особливого колориту їі поведінці та діям. Прикладом є кожен з нас, такий несхожий на інших.

У структурі особистості розрізняють типове та індивідуальне.

Типове характеризує особистість узагалі: її свідомість, активність, розумові та емоційно-вольові прояви тощо.

Індивідуальне – це те, що характеризує окрему людину: її фізичні та психологічні особливості, спрямованість, здібності, риси характеру.

Фізичні індивідуальні особливості — це конституція організму, його фізіологічні процеси. У кожному окремому організмі ці процеси відбуваються своєрідно, хоча у них є багато спільного для всіх людей, що зумовлюється походженням і розвитком людини.

Психічні індивідуальні особливості виявляються в різній швидкості реакцій, порогах чутливості, у властивостях уваги, пам’яті, спостережливості, кмітливості та інтересах.

Індивідуально-психологічні особливості – неповторна своєрідність особливостей людини. До них відносять спадкові та природжені біологічні особливості будови та функцій організму (швидкість реакції, активність, імпульсивність, нестриманість тощо).

Взаємодія як організація діяльності

Соціальна взаємодія як організація діяльності між людьми складається з таких елементів: діюча особистість, потреба в активізації поведінки, ціль діяльності, метод діяльності, інша діюча особа, на яку спрямована дія, результат діяльності. Крім того, елементом організації діяльності є також зовнішнє оточення діючої особи або ситуація. Як відомо, будь-який діючий індивід не знаходиться в ізоляції. Його оточує матеріальний, речовий світ, соціальне середовище (групова взаємодія), культурне середовище (норми і цінності суспільства). Сукупність речових, соціальних і культурних умов становить ситуацію, яка виражається в умовах дії і засобах дії. Жоден індивід не здійснює діяльності без врахування ситуації. Ситуація входить у систему соціальної взаємодії через орієнтацію індивідів. Розрізняють оціночну і мотиваційну орієнтацію індивіда на ситуацію.

Це означає, що кожен діючий індивід повинен оцінити своє оточення (інших діючих індивідів, умови і засоби навколишнього середовища) і за допомогою мотивації внести корективи в ціль і методи здійснення соціальної взаємодії.

Механізм соціальної взаємодії. Соціальна взаємодія, на відміну від імпульсивних, рефлексивних дій, ніколи не відбувається миттєво. До її здійснення у свідомості діючої особи повинна виникнути досить стійка спонука до активності. Так, спонука здійснення дій називається мотивацією. Мотивація в аспекті розглядання її як елемента організації соціальної взаємодії — це сила, що штовхає індивіда до здійснення певних дій. Отже, механізм соціальної взаємодії складається з потреби, мотивації і самої дії. Цей механізм можна представити у вигляді такої формули:

Потреба + Мотив + Інтерес = Взаємодія

Будь-яка соціальна дія починається з виникнення в індивіда потреби, яка надає йому певної спрямованості: це можуть бути, наприклад, фізичні потреби (в їжі, сні та ін.), потреби в безпеці, спілкуванні, досягненні певного статусу, самоствердженні та ін. Потреба співвідноситься індивідом з об’єктами (суб’єктами) зовнішнього середовища, актуалізуючи строго визначені мотиви. Соціальний об’єкт у поєднанні з мотивом, який актуалізується, викликає інтерес. Поступовий розвиток інтересу приводить до появи в індивіда мети щодо конкретних соціальних об’єктів. Момент появи її означає усвідомлення індивідом ситуації і можливість подальшого розвитку суб’єктивної активності, яка далі приводить до формування мотиваційної установки, яка означає потенційну готовність до здійснення соціальної дії.

Свідченням важливості інтерактивної сторони спілкування є поява в історії психології інтерактивного напряму, який розглядає взаємодію як вихідний пункт будь-якого соціально-психологічного аналізу.

Види взаємодії.

Традиційно види взаємодії поділяють на дві групи: співробітництво і суперництво.

Співробітництво. Воно передбачає такі дії, які сприяють організації спільної діяльності, забезпечують її успішність, узгодженість, ефективність. Цей вид взаємодії позначають також поняттями «кооперація», «згода», «пристосування», «асоціація».

Суперництво. Цю групу утворюють дії, які певною мірою розхитують спільну діяльність, створюють перепони на шляху до порозуміння, їх позначають також поняттями «конкуренція», «конфлікт», «опозиція», «дисоціація».

Ця класифікація в основі має дихотомічний поділ видів взаємодій. Інша — кількісний аспект, тобто орієнтується на кількість суб’єктів, які беруть участь у взаємодії. Згідно з нею розрізняють взаємодію між групами, між особистістю та групою, між двома особистостями (діада).

Психологічний вплив

При соціальній взаємодії відбувається своєрідний процес і результат зміни одним індивідом поведінки, установок, намірів, уявлень іншого індивіда. Вплив може бути спрямованим (ставиться мета досягнення певного результату) і опосередкованим (відповідно).

Психологічний вплив — застосування у міжособистісній взаємодії винятково психологічних засобів з метою впливу на стан, думки, почуття, дії, іншої людини.

До видів психологічного впливу передусім належать переконання, зараження, навіювання, наслідування, мода, чутки.

Переконання. Як спосіб психологічного впливу, переконання спрямоване на зняття своєрідних фільтрів на шляху інформації до свідомості і почуттів людини. Його використовують для перетворення інформації, котра повідомляється, на систему установок і принципів індивіда.

Переконання — метод свідомого та організованого впливу на психіку індивіда через звернення до його критичного судження.

Здійснюючись у процесі комунікативної взаємодії, переконання забезпечує сприйняття і включення нових відомостей у систему поглядів людини. Засноване воно на свідомому ставленні індивіда до інформації, на її аналізі й оцінці. Сприятливими умовами для переконання є дискусія, групова полеміка, суперечка, оскільки сформована під час їх перебігу думка набагато глибша, ніж та, що виникла за пасивного сприймання інформації.

Зараження. Наймасовіший спосіб інтеграції групової діяльності виникає за значного скупчення людей — на стадіонах, у концертних залах, на карнавалах, мітингах тощо. Однією з його ознак є стихійність.

Зараження — психологічний вплив на особистість у процесі спілкування і взаємодії, який передає певні настрої, спонуки не через свідомість та інтелект, а через емоційну сферу.

Психічне зараження здійснюється через передачу емоційного стану від однієї особи до іншої на несвідомому рівні. Свідомість за таких умов різко звужується, майже зникає критичність до подій, інформації, що надходить з різних джерел. Психологія тлумачить зараження як неусвідомлювану, мимовільну схильність людини до певних психічних станів. Відбувається зараження через передавання психічного настрою, наділеного великим емоційним зарядом. Воно є одночасно продуктом впливу на інших енергетики психічного стану індивіда чи групи, а також здатністю людини до сприймання, співпереживання цього стану, співучасті.

Навіювання, в сучасних умовах застосовується досить часто, одночасно може бути одним із небезпечних інструментів маніпуляції поведінкою людини, оскільки діє на її свідомість і підсвідомість.

Навіювання, або сугестія, – метод вплину на психіку людини, пов’язаний з істотним зниженням її критичності до інформації, що надходить, відсутністю прагнення перевірити Ті достовірність, необмеженою довірою до її джерел.

Ефективним навіювання буде лише тоді, коли виникатиме ефект довіри. Джерел навіювання досить багато. Ними можуть бути знайомі і незнайомі люди, засоби масової інформації, реклама та ін. Навіювання спрямоване не до логіки індивіда, його здатності мислити, аналізувати, оцінювати, а до його готовності сприйняти розпорядження, наказ, пораду і відповідно до них діяти. При цьому велике значення мають індивідуальні особливості людини, на котру спрямований вплив: здатність критично мислити, самостійно приймати рішення, твердість переконань, стать, вік, емоційний стан тощо. Важливим чинником, що зумовлює ефективність навіювання, с авторитет, уміння і навички, статус, вольові якості сугестора (джерела впливу), його впевнені манери, категоричний тон, виразна інтонація.

Свідомо застосовують його в медицині (гіпноз, психотерапія). Водночас навіювання може мати і негативний вплив, ставши інструментом безвідповідальної маніпуляції свідомістю індивіда, групи.

Формами навіювання можуть бути: гетеросугестія (вплив з боку) і аутосугестія (самонавіювання). Самонавіювання належить до свідомого саморегулювання, навіювання собі певних уявлень, почуттів, емоцій.

Наслідування. Найпоширеніша форма поведінки людини у міжособистісній взаємодії. Це процес орієнтації на певний приклад, взірець, повторення і відтворення однією людиною дій, вчинків, жестів, манер, інтонацій іншої людини, копіювання рис її характеру та стилю життя. Саме через наслідування здійснюється процес соціалізації особистості, реалізуючись через навчання і виховання. Особливе значення воно має в розвитку дитини. Тому більшість науково-прикладних досліджень з цієї проблематики здійснюється в дитячій, віковій і педагогічній психології. У дорослої людини наслідування є побічним способом засвоєння навколишнього світу, її психологічні механізми наслідування значно складніші, ніж у дитини та підлітка, оскільки спрацьовує критичність особистості. Наслідування в дорослому віці є елементом навчання певним видам професійної діяльності (спорт, мистецтво). Проте його не можна розглядати як односпрямоваиий рух інформації, зразків поведінки від індуктора (комунікатора) до реципієнта. Завжди існує (іноді мінімальний) зворотний процес — від реципієнта до індуктора.

Мода — це форма стандартизованої масової поведінки людей, що виникає стихійно під впливом настроїв, смаків, захоплень, які домінують у суспільстві.

Мода поєднує багато суперечливих тенденцій та механізмів соціально-психологічного спілкування: ідентифікацію та негативізм, уніфікацію та персоналізацію, наслідування та протиставлення. До її особливостей належить те, що вона виявляється в усіх сферах суспільного життя, економіці, політиці, мистецтві, побуті, спорті тощо.

Мода дуже тісно пов’язана зі смаками та звичаями людей. З першими її зближують змінність та рухливість з другими — повторюваність та усталеність.

Для моди характерна динамічність, постійне прагнення до швидкоплинності, новизни і водночас вона консервативна. Щось заперечуючи, відкидаючи старе, мода разом з тим претендує на роль зразка, еталона. Інакше кажучи, мода— це часткова, зовнішня зміна культурних форм поведінки і уподобань людини.

Чутки. Коли люди стикаються з чимось незрозумілим, але, на їх думку, важливим, вони завжди намагаються знайти відповідну інформацію, в якій було б необхідне роз’яснення. Чутка — це повідомлення, що надходить від однієї або більше осіб, про нічим не підтверджені події. Як правило, вони стосуються важливих для певної соціальної групи чи людини явищ, затор кують актуальні для них потреби та інтереси. Очікування одержати задоволення в інформації є головним мотивом сприймання і відтворення почутого (чутки).

Стереотипізація

Стереотипізація — формування враження про людину на основі вироблених стереотипів; приписування знайомих рис з метою прискорення чи полегшення міжособистісного спілкування.

Оцінні стереотипи являють собою сукупність якостей, котрі людина приписує іншій людині. Формування стійких образів соціального об’єкта (людини, групи, події, явища тощо) відбувається непомітно для індивіда. Можливо, у зв’язку з недостатньою усвідомленістю стереотипи утверджуються як стійкі еталони, владарюючи над людьми. Формуються вони як наслідок недостатньої поінформованості, результат узагальнення особистістю власного досвіду, доповненого відомостями, отриманими з книг, кінофільмів, висловлюваннями інших людей. Стереотип допомагає швидко і досить надійно спрощувати, оформлювати у певні категорії та еталони соціальне оточення людини, легше його розуміти і прогнозувати. Когнітивиою основою стереотипізації є такі операції, як селекція, обмеження, категоризація соціальної інформації. Мотиваційну основу цього механізму становлять процеси оцінної поляризації на користь своєї групи, що вселяють індивіду почуття належності та захищеності.

Зазвичай вони формуються з недостатньої поінформованості про об’єкт сприймання, стереотипи можуть виконувати консервативну, іноді реакційну роль, формуючи неправильні уявлення про людей, деформуючи процес міжособистісного розуміння і взаємодії. Під час пізнання людьми одне одного стереотипізація здатна спричинити спрощення і скорочення цього процесу. В такому разі стереотипи не обов’язково виконують оцінну роль. Стереотипізація породжує упередження у сприйманні іншої людини. Якщо судження про іншу людину вибудовується на основі попереднього негативного досвіду, то нове сприймання представника тієї самої групи буде також неприязним.

Стереотипи формуються буденною свідомістю, тому вони часто бувають не тільки сумнівними, а й помилковими. Перевірити істинність чи хибність стереотипу можна лише в процесі аналізу конкретної ситуації.

Каузальна атрибуція. Вивчення каузальної атрибуції допомагає пізнанню механізмів взаєморозуміння, процесів інтерпретації суб’єктом міжособистісного сприймання причин і мотивів поведінки інших людей.

Каузальна (причинна) атрибуція (приписування) – інтерпретація необхідної суб’єкту інформації шляхом приписування партнеру по взаємодії можливих почуттів, причин і мотивів поведінки.

Ми інколи, не знаючи, чи знаючи недостатньо справжні причини поведінки іншого індивіда, починаємо приписувати одне одному невластиві їм причини, зразки поведінки, загальні характеристики. Це явище називається фундаментальною помилкою атрибуції.

ЛІТЕРАТУРА

1.                Деонтологія в медицині Под ред. Б. В. Петровського. – М., 1988. – Т. 2. – С. 390.

2.                Міжнародний кодекс медичної етики / / Лікар. – 1994. – № 4. – С. 47.

3.                Фаулер М. Етика та сестринська справа. – М., 1994.

4.                Харді І. Лікар, сестра, хворий. Под ред. М.В. Коркіною. – М., 1981.

5.                Матвєєв В. Ф. Основи медичної психології, етики і деонтології. – М., 1984.

6.                Корвасарскій Б. Д. Психотерапевтична енциклопедія.- СПб., 1998.

7.                Бойко Ю.П. та ін. Елементи психотерапії в общесоматической поліклініці./ / Медична сестра. – 2000. – № 2.

8.                Купріянова Г. Г. Етика медсестри психіатричного закладу.// Медична сестра. – 2000. – № 3.

9.                Яровинський М. Я. Медичний працівник і пацієнт.// Медична допомога. – 1996. – № 3.

10.           Островська І. В. Медсестра і пацієнт: спілкування для обміну корисною інформацією./ /Медична сестра. – 2000. – № 4.

11.           Островська І. В. Вербальний спосіб спілкування.// Медична сестра. – 2001. – № 7.

12.           Остапенко О. Л. Деонтологія медичної сестри при проведенні деяких діагностичних маніпуляцій./ / Медична сестра. – 1994. – № 1.

13.           Клименко Є. А. Моральний образ і культура медсестри./ / Медична сестра. – 1965. – № 12.

14.           Астраханский В.И. Вопросы такта в медицине. – М., 1989.

15.           Медична деонтологія / За ред. Хомутова В.І. – Харків, 1999.Назар П. С., Віденський Ю. Г., Грандо О. А. Основи медичної етики.— К.: Здоров’я, 2002.— 344с.

16.           Фуко М. Рождение клиники. – М., 1998.

17.           Вековшинина С.В., Кулиниченко В.Л. Биоэтика. Начала и основания. – К., 2002.

18.           Гиппократ. Этика и общая медицина. – СПб., 2001.

19.           Бобров О.Е., Сластенко Е.Ф. Проблема жизни и смерти. Эвтаназия: убийство или милосердие? // Новости медицины и фармации. – 2004. – № 19–20 (159 – 160).

20.           Матеріали III-го Архиєпархіального Собору Львівської Архиєпархії Української Греко-Католицької Церкви

21.           Аронов Г.Е. надежда для безнадежных // Проблемы медицины. – 2000. – №3(17). – с.58-59.

22.           Бобров О.Е., Сластенко Е.Ф. Проблема жизни и смерти. Эвтаназия: убийство или милосердие? // Новости медицины и фармации. – 2004. – №19-20(159-160).

23.           Гиппократ. Этика и общая медицина. – СПб., 2001.

24.           Морозов А.Ю. Філософсьео-етичний аналіз феномену смерті в контексті проблеми сенсу життя// Мультиверсум. Філософський альманах. – К.: Центр духовної культури. – 2004. – №44.

25.           Уголовный кодекс Украины. – «Відомості Верховної Ради України. Офіційне видання». – № 25-26. –  (19 червня 2001 року).

26.           Цомко-Пестрєрєва О.О. Проблеми евтаназії в контексті білетики // Мультиверсум. Філософський альманах. – К.: Центр духовної культури. – 2005. – №51.

27.           Этическая мысль: Науч.-публицист. чтения/ Редкол.: А.А. Гусейнов и др. – М.: Политиздат, 1990. – 480 с.

28.           Бодрияр Ж. Символический обмен и смерть. – М.: Добрсовет, 2000. – 389 с.

29.           Вековшина С.В., Кулиниченко В.Л. Биоэтика: начала и основания. – К.: Сфера, 2002. – 152 с.

30.           Гиппократ. Этика и общая медицина / Пер. с древнегреч. В. Руднева. – М.: Мир книги, 2007. – 336 с.

31.           Гуревич П.С. Философско-антропологические истолкования жизни // Жизнь – как ценность. – М.: ИФ РАН, 2000. – С. 184-200.

32.           Запорожан В. Біоетика у сучасній медицині // Вісник НАН України. – 2002. – № 1. – С. 16-25.

33.           Имянитов Н.С. Объективные смыслы жизни и существования // Вопросы философии. – 2006. – № 7. – С. 84-94.

34.           Малахов В. Уникнення страждання як проблема біоетики / Біоетика в Україні: стан і перспективи розвитку (круглий стіл) // Філософська думка. – 1999. – № 3. – С. 136-139.

35.           Шенкао М.А. Смерть как социокультурный феномен. – М.: Старклайт, 2003. – 320 с.

36.           Фуко М. Рождение клиники. – М., 1998.

37.           Вековшинина С. В., Кулиниченко В. Л. Биоэтика. Начала и основания. – К., 2002.

38.           Гиппократ. Этика и общая медицина. – СПб., 2001.

39.           Бобров О. Е., Сластенко Е. Ф. Проблема жизни и смерти. Эвтаназия: убийство или милосердие? // Новости медицины и фармации. – 2004. – № 19–20 (159 – 160).

40.           Фуко М. Рождение клиники. – М., 1998.

41.           Вековшинина С.В., Кулиниченко В.Л. Биоэтика. Начала и основания. – К., 2002.

42.           Гиппократ. Этика и общая медицина. – СПб., 2001.

43.           Бобров О.Е., Сластенко Е.Ф. Проблема жизни и смерти. Эвтаназия: убийство или милосердие? // Новости медицины и фармации. – 2004. – № 19–20 (159 – 160).

44.           Матеріали III-го Архиєпархіального Собору Львівської Архиєпархії Української Греко-Католицької Церкви “Ісус Христос – джерело відродження українського народу” Львів-Рудно Львівська Архиєпархіальна Семінарія Святого Духа

45.           Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту. Переклад Патріарха Філарета (Денисенка). – К.: Видання Київської Патріархії УПЦ КП, 2004. – 1415 с.

46.           Брек Иоан., прот. Священный дар жизни. – М., 2004. – 398 с.

47.           Григорий Богослов.,свт., Творения: В 2 т. – СПб., 1994. – Т.1. – 680 с.

48.           Йоан Зізіулас. Буття як спілкування. К.: Дух і літера, 2005. – 270 с.

49.           Иларион (Алфеев), еп. Православное свидетельство в современном мире. – СПб.: Изд-во Олега Абышко, 2006. – 416 с.

50.           Козлов.М.,прот., 400 вопросов и ответов о вере, церкви и христианской жизни. – Издание Сретенского монастыря, 2006. – 400 с.

51.           Книга правил святих апостолів, Вселенських і Помісних Соборів, і святих отців. – К., 2008. – 368с.

52.           Лосский В. Н. Очерк мистического богословия Восточной Церкви. – Догматическое богословие. – К., 2007. – 504 с.

53.           Максим Исповедник., св., Творения. Кн.1. – М., 1993.

54.           Митрополит Антоний Сурожский. О медицинской этике //Независимый психиатpический жуpнал. Исцеление тела и спасение души //Человек. 1995. № 5.

55.           Мелина Л. Биоэтика. – Париж, 1998. – 389 с.

56.           О вере и нравственности по учению Православной Церкви. – М., 1991. – 368 с. Осипов А. И. Святые как знак исполнения Божия обетования человеку //Русское возрождение. 1995. № 62.

57.           Основы Социальной концепции Русской Православной Церкви. – М.: Начало, 2000. – 124 с.

58.           Обухов М., свящ. Аборт // Православная энциклопедия. – Т.1. – М., 2000. – С. 46-48.

59.           Православная энциклопедия. T.V, M. 2002. – 696 с.

60.           Сгречча Э., Тамбоне В. Биоэтика. – М.: Библейско-Богословский институт Св. Апостола Андрея. М.,2002. – 413 с.

61.           Силуянова И.В. Биоэтика в России. Ценности и законы. – М., 2001. – 192 с.

62.           Служебник. – К.: Видавничий відділ УПЦ КП, 1999. – 484 с.

63.           Ювілейний Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату 9-10 січня 2001 року (документи і матеріали). – К., 2001. – 60 с.

64.           Патріарх Філарет. Проповіді, промови, послання, доповіді, інтерв’ю.- Т.7.- К.: Видавничий відділ УПЦ КП, 2007. – 800с.

65.           Бобров О. Е. Проблема жизни и смерти. Эвтаназия: убийство или милосердие? / Бобров О. Е., Сластенко Е. Ф. // Новости медицины и фармации. – 2004. – № 19–20. – С. 159–160.

66.           Euthanasia: National and European perspectives. – Council of Europe, 2004. – 195 p. Акопов В. И. Этические, правовые и медицинские проблемы эвтаназии / В. И Акопов // Медицинское право и этика. – 2000. – № 1. – С. 47–55.

67.           Капинус О. С.Эвтаназия как социально-правовое явление : монография / О. С. Капинус. – М. : Буквоед, 2006. – С. 26–31.

68.           Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 4. – С. 26. 6. УНІАН – здоров’я. – Третина українців – за смертну страту і евтаназію

69.           Вітенко І.С.Загальна та медична психологія. – Київ : Здоров’я, 1994 –296 с.

70.           Філоненко М. М. Психологія спілкування. – К: Центр учбової літератури, 2008.- 224с.

71.           Кайдалова Л. Г., Пляка Л. В. Психологія спілкування: навчальний посібник.- Х.: НФаУ, 2011.- 132с.

72.           ПашковаА.В.Практикум по психологи общения: Упражнения и задачи. – М., 2008. 20 с.

73.           [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://health.unian.net/ukr/detail/225245.