Морфологічні і функціональні особливості шкіри та її похідних у дітей. Особливості будови підшкірної клітковини. Семіотика захворювань шкіри і уражень підшкірної клітковини.
Анатомо-фізіологічні особливості кістово – м ’язової системи у дітей. Семіотика уражень і захворювань кістково – м ’язової системи
План.
1. Актуальність теми.
2. Будова шкіри у дітей, особливості будови дитячого скелету, шляхи розвитку кістки.
3. Морфологічні та гістологічні особливості шкіри, функціональні особливості шкіри у дітей.
4. Особливості функцій шкіри в новонароджених, особливості додатків шкіри.
5. Особливості кісткової та м′язової систем у дітей
6. Методика дослідження шкіри, кісткової та м‘язової систем.
7. Морфологічні особливості підшкірної жирової основи.
8. Функціоанльні особливості підшкірної жирової основи.
9. Методика дослідження підшкірної жирової основи в дітей.
10. Семіотика ураження шкіри, кісткової та м‘язової систем, підшкірної жирової основи в дітей.
11. Особливості догляду за хворими.
Актуальність
Шкіра відіграє важливу фізіологічну роль в організмі дитини. Через неї проходить тісний безпосередній зв’язок з навколишнім середовищем, вона є своєрідним індикатором віку внутрішньоутробного розвитку, а також патологічних змін окремих органів та систем і організму в цілому.
Шкірні покриви та слизові оболонки дітей грудного та раннього віку відрізняються підвищеною чутливістю, легкою ранимістю. Вони можуть служити вхідними воротами для інфекцій і розвитку тяжких захворювань.
Вміння виявити і правильно оцінити зміни зі сторони шкіри і видимих слизових оболонок має велике значення у встановленні діагнозу захворювань та порушень функціонування різних органів та систем.
Будова шкіри.
Шкіра складається з двох основних шарів: зовнішнього – епітелію або епідермісу, що походить з ектодерми, і сполучнотканного або дерми, який походить з мезодерми. Під дермою знаходиться гіподерма, сполучена з нижчележачими глибокими фасціями і в ряді місць переходить в підшкірну жирову основу.
Епідерміс є багатошаровим плоским епітелієм. Товщина епідермісу у новонароджених і дітей раннього віку на різних ділянках тіла коливається від 0,035 до 0,25 мм, на долонях, підошвах і подушечках пальців вона більша (у дорослих 0,25-0,36 мм), найтонша на обличчі та в природніх складках. Епідерміс складається з п’яти шарів: базального (росткового), шиповидного, зернистого, блискучого і рогового. Дерма (власне шкіра) складається з сосочкового і ретикулярного шарів. Із всіх шарів епідермісу найбільші особливості у дітей мають базальний, зернистий і роговий.
Загальні особливості шкіри в дітей.
В епідермісі немає кровоносних судин. Зовнішні шари епідермісу безперервно і дуже швидко роговіють, висихають і відпадають, замінюючись нижчележачими клітинами. Неороговіла частина епітелію містить близько 70% води, а роговий шар – 10%. Роговий шар у воді або при великій вологості може поглинати воду, однак, у звичайних умовах він затримує випаровування води з епідермісу. Це найбільш товстий шар епідермісу, який складається з порожнистих лусочок. Основний матеріал лусочок – кератин. Роговий шар в дітей тонкий і складається з 2-3 рядів слабо зв’язаних між собою, які постійно злущуються. Структура клітин більш рихла, ніж у дорослих, містить більше води, що створює враження більшої товщини.
Зернистий шар у дітей виражений слабо, чим пояснюється значна прозорість шкіри новонароджених і дітей перших місяців життя, а також її рожевий колір. У новонароджених і дітей грудного віку скрізь прозорий роговий шар і слабо помітний шипуватий видно колір крові в капілярах. В клітинах зернистого шару у новонародженої дитини відсутній кератогіалін (речовина, яка надає біле забарвлення шкірі).
В базальному або ростковому шарі проходить інтенсивне розмноження клітин прямим і, головним чином, непрямим поділом, переважно вночі і зранку. Базальний шар у новонароджених добре виражений і представлений двома видами клітин: базальними та меланоцитами. Внаслідок недостатнього утворення меланіну в новонароджених дітей шкіра спочатку більш світла. Епідерміс поновлюється за 32-36 днів. В ньому проходить вуглеводний обмін і є невелика кількість глікогену, що розщеплюється ферментами. Ороговіння знаходиться у прямій залежності від вмісту вітамінів в їжі. Наприклад, при авітамінозі А ростковий шар розвивається нормально, але ороговіння не відбувається. Вітамін D підвищує стійкість шкіри до ультрафіолетового проміння.
Основна перепонка (мембрана), яка розділяє епідерміс і дерму, у новонароджених дітей недостатньо розвинута, дуже ніжна, рихла, результатом цього морфологічного недорозвитку є слабкий зв’язок між епідермою і власне шкірою. Межа між епідермісом і дермою нерівна, що пояснює виникнення епідермолізу (пухирів).
Недостатня кількість еластичних, сполучнотканних і м’язових волокон. Добре виражена капілярна сітка, яка знаходиться в сосочковому шарі дерми, а отже багате кровонаповнення. Поверхня шкіри покрита секретом, з рН 6,3 – 5,8 (близьке до нейтрального), протягом 1-го місяця життя рН знижується до 3,8, одночасно зростає бактерицидність шкіри. Сальні залози добре функціонують вже у новонароджених: на шкірі кінчика і крил носа, а іноді і на прилеглих ділянках шкіри щік помітні жовтувато-білі цятки (milia) – надлишкове накопичення секрету в шкірних сальних залозах.
Дерма має переважно клітинну структуру(у дорослих – волокниста). До 6 років гістологічна структура дерми наближається до структури дорослого.
Потові залози протягом перших 3-4 місяців виявляють деяку функціональну недостатність.
Недостатність місцевого імунітету, недосконалість місцевої терморегуляції приводять до легкої ранимості шкіри, схильності до мацерації, легкого інфікування і своєрідності протікання шкірних захворювань у дітей, особливо раннього віку. Шкіра в дітей багата водою, при народженні вона покрита досить товстим шаром сироподібної змазки сірувато-білого кольору (vernix caseosa), яка складається з жиру, злущених елементів епідермісу, містить багато холестерину, глікоген і елеідин. На дотик шкіра здорової новонародженої дитини бархатисто-м’яка, з доброю еластичністю на всій поверхні, особливо на плечовому поясі та спині, може бути покритою м’яким пушком (lanugo). Шкіра – індикатор віку внутрішньоутробного розвитку. Так, шкірні борозни на підошвах з’являються на 32-34 тижні в верхній частині підошви і йдуть поперечно. Біля 37 тижня борозни займають біля двох третин стопи, переважно в верхніх відділах. До 40 тижнів вся стопа покреслена борознами.
Пушкове волосся (lanugo) з 20 тижнів внутрішньоутробного розвитку покриває все тіло плода. Приблизно з 33 тижнів воно поступово починає зникати: спочатку з обличчя, потім з тулуба і кінцівок. До 40 тижнів пушкове волосся залишається тільки в ділянці лопаток, а до 42 тижнів зникає повністю. Соски і ареоли грудних залоз починають виступати над шкірою з 34 – го тижня внутрішньоутробного розвитку, а з 36 – го тижня можна прощупати вузлики залозистої тканини (1-2 мм), розміри яких швидко збільшуються (на 37 – 38 тижні -4 мм, на 40-му –7-10 мм). Залозиста тканина залишається доступною для пальпації до 3-х тижневого віку.
Особливості функції шкіри у новонароджених.
У новонароджених дітей захисна функція недосконала, бактерицидана низька, терморегуляторна недостатня, дихальна, депонуюча, резорбційна, рецепторна, обмінна добре виражені, ферментативна недостатня, екскреторна функція також виражена недостатньо через пізній (з 3-4 місяців) початок функціонування потових залоз, буферна (бактерицидна) розвинута слабо, пігментоутворююча функція не сформована, синтез вітаміну Д та інших біологічно активних речовин послаблений, секреторна функція підвищена (холестерину – сальними залозами, сполук кальцію і фосфору – потовими).
Методика дослідження шкіри.
Методика дослідження включає збирання скарг, анамнезу захворювання і життя, об’єктивне обстеження (огляд, пальпація), при необхідності – додаткові лабораторно-інструментальні дослідження. При об’єктивному дослідженні шкіри звертають увагу на зміну її забарвлення, властивостей волосся, нігтів, капілярів, чутливості, вологості, наявність висипки, свербежу.
Ретельне обстеження і адекватна оцінка змін зі сторони шкірних покривів та слизових оболонок дозволяє лікарю-педіатру діагностувати цілий ряд інфекційних і неінфекційних захворювань. Шкіра обстежується при загальному огляді хворого, а також при оцінці вогнищевих відхилень від норми. Найкраще оцінювати шкіру у повністю роздягненої дитини.
Зміни кольору шкіри: блідість може спостерігатися при анемії, патології нирок, гострому болі. Блідість шкіри у здорових дітей спостерігається при конституційній гіпопігментації загального покриву або при глибокому розміщенні сітки шкірних капілярів, надлишковому відкладанні в шкірі жиру, спазмі судин шкіри. Почервоніння шкіри може бути фізіологічним і патологічним. У новонароджених фізіологічна гіперемія шкіри пов’язана з значним діаметром шкірних капілярів, дуже тонким епідермісом і транзиторною гіпереритремією. Почервоніння спостерігається після впливу тепла, УФО, при вживанні судинорозширяючих засобів, в результаті хвилювання, крику, збудження. При поліцитемії внаслідок значного збільшення кількості еритроцитів і вмісту Hb шкіра стає синьо-багровою.
Жовтушне забарвлення шкіри може з’являтися у здорових дітей при вживанні в їжу надмірної кількості овочів і фруктів, що містять барвні речовини (морква, помідори, апельсини, мандарини). Таку жовтяницю називають каротиновою, бо в шкірі відкладається каротин (переважно на обличчі, долонях, підошвах). Слизові оболонки і сеча при цьому зберігають нормальний колір. Жовтушність (іктеричність) є характерною ознакою ряду захворювань: при гепатитах, атрезії жовчних протоків, гемолітичній анемії, кон’югаційних жовтяницях.
Дифузне жовтушне забарвлення шкіри виявляється при ряді захворювань: жовтяниці, сепсисі, лістеріозі, інфекційному мононуклеозі, гемолітичній анемії.
Накопичення в шкірі білірубіну і солей жовчних кислот викликає зуд, тому при обстеженні дитини з інтенсивною жовтяницею нерідко можна помітити розчухи на шкірі. Якщо іктеричність виникає внаслідок цирозу печінки, то окрім розчухів на шкірі і слизових оболонках виявляють геморагії, синці. У таких хворих бувають кровотечі з носа, шлунка, кишок.
Пігментація шкіри залежить від стану залоз внутрішньої секреції (гіпофізу, надниркових залоз, щитовидної, статевих). Посилене утворення та інтенсивне відкладання меланіну в шкірі проходить під дією сонячних, ультрафіолетових, рентгенівських променів, при деяких ендокринних хворобах (адіссонова хвороба, хронічний гіпертіреоїдизм, гіпопітуітаризм). Захворювання, що характеризуються підвищеним відкладанням меланіну в шкірі називають меланозом шкіри.
Синюшність кінчиків пальців, мочок вух, слизової оболонки губ спостерігається при патології серцево-судинної системи. При загальному ціаноі слід думати про гострі розлади дихання. Поверхневі вени виявляють при рахіті, гідроцефалії, портальній гіпертензії.
Підвищена вологість шкірних покривів спостерігається при грипі, туберкульозній інтоксикації, бруцельозі, малярії, пневмонії в період розпалу захворювання.
Сухість шкіри характерна для гіповітамінозу, кахексії, гіпотіреозі, діабеті.
Надлишкова „рослинність” на обмежених ділянках шкіри притаманна туберкульозу спини і кінцівок, ексудативному діатезу у вигляді гребінцевого росту волосся.
При значному зневодненні організму, яке спостерігається при гіпотрофії, нецукровому діабеті, ряді кишкових інфекцій виявляється зниження або втрата еластичності шкіри.
Висипання – це локальне місцеве запалення епідермісу і дерми із змінами кольору і набряком шкіри як прояв реакції на збудника захворювання або його токсичні продукти.
При виявленні висипань слід враховувати переважаюче розміщення елементів висипки, їх кількість, розміри окремих елементів, форму, краї переважаючих елементів висипань. Висипка може рівномірно покривати всю шкіру (рідко), може бути в ділянці природніх складок, гомілково-ступневих суглобів, розгинальних поверхонь рук, ніг і т.д.
Кількість елементів висипки може бути від поодиноких, коли можна точно вказати їх кількість, до великої кількості (не підлягати підрахунку).
Форма висипки: кругла або овальна, неправильна (зірчаста або павутиноподібна). Краї елементів висипки можуть бути чіткими або нечіткими.
За кольором висипання бувають рожевими, червоними, темно-червоними.
Розрізняють первинні елементи висипань, які утворюються в гострому періоді захворювання, і вторинні.
Розеола – блідо – рожева пляма діаметром 1-5 мм круглої або овальної форми, що не підвищується над поверхнею шкіри. При розтягуванні шкіри розеола безслідно зникає. Такі елементи спостерігаються при черевному і висипному тифі, паратифах, скарлатині.
Пляма (macula) відрізняється від розеоли розмірами: при дрібноплямистих висипаннях їх діаметр складає 5-10 мм, при крупноплямистих – 11-20 мм, бувають неправильної форми і є постійним симптомом краснухи, кору, медикаментозної алергії.
Еритема – це великі ділянки (більше 20 мм) гіперемованої шкіри неправильної форми. Найчастіше зустрічається при бешисі.
Папула (papula) – обмежене, злегшка підвищене над рівнем шкіри утворення з плоскою або куполоподібною поверхнею. Утворюється в результаті ексудації і місцевої інфільтрації шкіри клітинними елементами, розміром від 1 до 20 мм. В залежності від розмірів розрізняють міліарні (просовидні) папули (1-2 мм в діаметрі), лентикулярні (lenticula – сочевиця) папули до 5 мм в діаметрі і нумулярні (numma – монета) папули розміром 10-20 мм в діаметрі. Папули великих розмірів (більше 20 мм) називаються бляшками. Папули залишають після себе пігментацію, лущення. Зустрічаються ці елементи при кору, краснусі, геморагічному васкуліті та ін.
Горбик (tuberculum) -обмежений, щільний, безпорожнинний елемент, що виступає над поверхнею шкіри і утворюється в результаті запальної інфільтрації глибоких шарів дерми. Клінічно подібний до папули, але при ощупуванні в глибині шкіри виявляється ущільнення. При зворотньому розвитку підлягає некрозу з розвиткорм виразки, а згодом рубця або рубчика. Такі висипання характерні для туберкульозного вовчка, лепри, грибкових уражень шкіри.
Вузол (nodus) – щільне, виступаюче над рівнем шкіри (або ж знаходиться в її товщині), утворення розміром 10 мм і більше. Утворюється при скупченні клітинного інфільтрату в підшкірній клітковині і власне дермі. В процесі еволюції може перетворюватись у виразку і рубцюватись. Великі синьо-червоні вузли, болючі при пальпації, називаються вузловатою еритемою. Такі (незапалені) вузли зустрічаться при новоутвореннях шкіри (фібромах, ліпомах).
Піхур (urtica) -гострозапальний елемент, що виникає в результаті обмеженого набряку сосочкового шару шкіри, підвищується над поверхнею шкіри, має округлу форму, розмірами 20 мм і більше. Цей елемент швидко еволюціонує, не залишаючи після себе сліду. Поява піхура супроводжується свербіжем. Уртикарні висипання характерні для алерго-дерматозів.
Піхурець (vesicula) – поверхневе, дещо виступаюче на поверхнею шкіри, наповнене серозною або кров’яностою рідиною, утворення розміром 1-5 мм, яке в процесі еволюції може підсихати з утворенням прозорої або бурої кірочки, при розриві оголюється обмежена мокнуча ерозія. Після відпадання кірочки залишається тимчасова гіперпігментація (чи депігментація) або зникає безслідно. При накопиченні в піхурці лейкоцитів (приєднання інфекції) він перетворюється в гнійничок (пустулу). Пустула може утворюватись і первинно, найчастіше в ділянці волосяних фолікулів. Піхурець є характерним елементом везикульозного лишая, екземи, вітряної та натуральної віспи.
Міхур (bulla ) – елемент, подібний до піхурця, але значно перевищує його розміри (3-15 мм і більше). Розміщується у верхніх шарах епідермісу і під ним, наповнений серозним, кров’янистим або гнійним вмістом. Може спадатись, утворюючи кірки. Після себе залишає нестійку пігментацію.Виникає при опіках, гострому дерматиті, герпетиформному дерматиті Дюринга.
Нерідко на шкірі може виявлятись кілька первинних або поєднання первинних і вторинних елементів.
Вторинні елементи висипань.
Лусочка (squama ) – скупчення відторгуваних рогових пластинок епідермісу. Лусочки можуть бути різної величини: від 1 до 5 мм (пластинчате лущення).найдрібніше; більше 5 мм (листовидне лущення). За кольором вони бувають жовтуваті або сіруваті. Рясне дрібне лущення створює враження припудреності шкіри. Поява лусочок спостерігається після корової, скарлатинозної висипок, при псоріазі, себореї.
Кірка (crusta ) – вторинний елемент, який утворюється в результаті висихання ексудатуц піхурів, пустул, піхурців, міхурів, що виділяються з мокнучих поверхонь. Кірки можуть бути серозними (прозорі або сіруваті), гнійними (жовті), кров’янистими (бурі). Кірки, які спостерігаються на щроках у дітей з ексудативно-катаральним діатезом носять назву молочного струпа.
Виразка (ulcus ) -це вторинний елемент висипань, що характеризується наявністю глибокого дефекта шкіри, що іноді досягає нижчележачих органів. Утворюється в результаті розпаду первинних елементів висипки при розладах лімфо- і кровообігу, травмах, трофічних порушеннях.
Рубець (cicatrix ) – це вторинний елемент висипань, який являє собою грубоволокнисту сполучну тканину, що виповнює глибокий дефект шкіри, який виник після виразки. Свіжі рубці мають червоний колір, який згодом блідне.
При описуванні елементів висипань на шкірі слід дотримуватись певних правил:
1. Встановти час появи, локалізацію;
2. Вказати розмір елементів та їх кількість;
3. Описати форму та колір;
4. Вказати всі частини тіла, на яких є висипка;
5. Вказати на переважаючу локалізацію висипки.
Після огляду приступають до пальпаторного обстеження шкіри. Пальпація повинна бути поверхневою, проводити її слід обережно, не викликаючи больових відчуттів у дитини, особливо у місцях локалізації запалених інфільтратів. Руки лікаря повинні бути чистими, теплими і сухими. Необхідно слідкувати за мімікою дитини, розмовою відволікати її увагу від обстеження.
Пальпаторно визначають товщину, еластичність, вологість і температуру шкіри. Еластичність шкіри досліджують на тильній поверхні китиці, над ребрами, в ліктьовому згині, на животі, на внутрішній поверхні нижньої третини передпліччя шляхом захоплення шкіри в складку і спорстереження за швидкістю розправлення складки після відняття пальців руки дослідника.
Вологість шкіри визначається шляхом погладжування шкіри пальцями лікаря на симетричних ділянках тіла: грудях, тулубі, пахвинних складках, на долонях, підошвах, а у дітей раннього віку – на потилиці.
Пальпаторно досліджують температуру шкіри, можливе місцеве підвищення або зниження. Підвищення температури шкіри може спостерігатися при запальному ураженні суглоба (над ним), зниження – при спазмі судин, ураженні центральної і периферичної нервової систем.
Для визначення стану кровоносних судин застосовують дослідження симптомів джгута, щипка, молоточкового симптому.
При перевірці симптому джгута (Кончаловського-Румпеля-Лееде) резиновий джгут накладають на середню третину плеча з силою, що припиняє венозний відтік, не припиняючи артеріальний (пульс на артеріальній артерії повинен прощупуватися).Після 3-5 хвилин уважно оглядають шкіру в місці тиску вліктьовому згині і на передпліччі. При підвищеній ламкості з’являється петехіальна висипка . Патологічною вважається поява більше 4-5 петехіальних елементів.
При перевірці симптому щипка захоплюють шкірну складку (без підшкірного жирового шару), краще на передній або боковій поверхні грудей великим і вказівним пальцями обох рук (віддаль між пальцями правої і лівої рук приблизно 2-3 мм) і зміщують її частини впоперек довжини складки в протилежні сторони. Поява на місці щипка крововиливів свідчить про позитивний симптом.
Молоточковий симптом перевіряється шляхом постукування помірної сили, що не викликає больових відчуттів у дитини, перкусійним молоточком в ділянці груднини. При появі на шкірі над грудниною геморагій симптом вважається позитивним.
До додаткових методів дослідження шкіри відносять визначення дермографізму. Дослідження дермографізму проводять шляхом проведення зверху вниз кінчиком вказівного пальця правої руки або рукояткою молоточка по шкірі грудей і живота. Через деякий час на місці механічного подразнення з’являється біла або червона смуга. Відмічають вид дермографізму (білий чи червоний), швидкість його появи, зникнення, розміри (розлитий або нерозлитий).
Кістки. Скелет людини має той же план будови, що і скелет вищих тварин, але цілий ряд особливостей скелету людини визначається здатністю пересуватися на двох кінцівках, високим розвитком рук, головного мозку і т.д. Скелет людини складається з 206 кісток: 85 парних і 36 непарних.
В період внутрішньоутробного розвитку скелет складається з хрящової тканини. Точки окостеніння з’являються на 7-8-й тиждень розвитку ембріона. У новонароджених всі діафізи трубчастих кісток окостенілі.
При зниженні остеобластичної активності кісткової тканини порушуються процеси кальцифікації кісткової тканини, виникає спадкове захворювання скелета з домінантним типом передачі – недосконалий остеогенез, що характеризується частими множинними переломами.
Внаслідок аномалії енхондрального окостеніння у зв¢язку з безладним розташуванням клітин росткового хряща розвивається системне спадкове захворювання скелета – хондродистрофія, що характеризується вкороченням кінцівок, переважно за рахунок проксимальних відділів і має домінантний тип успадкування.
Після народження процес окостеніння продовжується. Терміни появи точок окостеніння різні для різніх кісток. Для кожної кістки ці терміни відносно постійні, тому за ними можна оцінювати розвиток скелету у дітей і вік дитини.
Дитячий скелет відрізняється від скелету дорослої людини розмірами, пропорціями, будовою і хімічним складом.
Розвиток скелету у дітей у значній мірі визначає розвиток тіла. Наприклад, мускулатура розвивається повільніше, ніж росте скелет.
Існує два шляхи розвитку кістки: первинним і вторинним окостенінням. При первинному окостенінні кістки розвиваються безпосередньо з мезенхіми. Це кістки склепіння черепа, обличчя і частково ключиця. Але більшість кісток скелету спочатку закладаються у вигляді щільних мезенхімальних утворень, які мають риси майбутніх кісток, а згодом замінються хрящами, які стають кістками. Це вторинне окостеніння.
Вторинне окостеніння в свою чергу також проходить двома шляхами: енхондральним – коли вогнища окостеніння з’являються всередині хряща, і перихондральним – коли окостеніння починається з його поверхні.
Ззовні кісткова речовина утворюється остеобластами окістя. Всередині хряща виникає ядро окостеніння, хрящ розсмоктується і змінюється кісткою. Кістка по мірі її росту розсмоктується зсередини особливими клітинами остеокластами, а ззовні проходять накладання кісткової речовини. Ріст кістки в довжину проходить за рахунок утворення кісткової речовини в хрящах, які розташовані між епіфізом і діафізом, а ці хрящі поступово зсуваються у сторону епіфіза.
Для здійснення складного процесу формування кістки необхідне повноцінне як в якісному так і в кількісному відношенні харчування. Їжа дитини повинна містити в достатній кількості солі Р і Са, без яких неможливий процес звапнення, а також необхідну кількість вітамінів. Так. Недостаток вітаміну А викликає звуження судин окістя і пов’язаний з цим розлад харчування кісткової тканини. В результаті цього кістка перестає рости. При недостатності вітаміну С не формуються кісткові пластинки. При недостатності вітаміну Д порушується кальцій – фосфорний обмін, виникає рахіт, що супроводжується порушенням формування кісткової тканини.
Первинні ядра окостеніння з’являються у період внутрішньоутробного розвитку, вторинні – після народження дитини. Всього за час розвитку в скелеті людини формується 806 ядер окостеніння.
Тільки в черепі майже всі ядра окостеніння з’являються у внутрішньоутробному періоді розвитку. В усіх інших частинах скелету число вторинних ядер більше ніж первинних. У дорослих число кісток значно менше ніж у дітей. Так, у дітей підліткового віку кількість кісток – 356, а у дорослих – 206. Отже, і після 14 років проходить зростання кісток
Розвиток хребта. Хребці розвиваються з хрящової тканини, яка з віком зменшується.
Хребет новонародженої дитини прямий, з невеликою опуклістю дозару. Згини, властиві дорослим (шийший лордоз, грудний кіфоз, попереково-крижовий лордоз) зʼявляються по мірі розвитку статичних функцій.
Розрізняють 4 етапи розвитку епіфізів хребців:
1) до 8 років – хрящовий епіфіз;
2) від 9 до 13 років – його звапнення;
3) від 14 до 17 років – кістковий епіфіз;
4) злиття епіфізу з тілом хребця.
5) З 3 до 15 років розміри нижніх поперекових хребців збільшуються інтенсивніше, ніж верхніх грудних, що зумовлено збільшенням маси тіла, його тиском на нищерозташовані хрубці.
Рухомість хребта у дітей значно більша, ніж у дорослих, особливо у віці 7-9 років, що залежить від відносно більшої величини міжхребцевих дисків і їх більшої пружності. Розвиток міжхребцевих дисків проходить тривало і закінчується до 17-20 років.
Хребет після народження набуває 4 фізіологічних згини. З підніманням голови в 6-7 тижнів проходить згин допереду – лордоз в шийному відділі. До 6 місяців в результаті сидіння утворюються згини дозаду – кіфози в грудному і поперековому відділах. Спочатку згини утримуються м’язами. А згодом – зв’язковим апаратом, хрящами і кістками хребців. До 3-4 років ці згини поступово збільшуються після стояння, хотьби, під дією сили тяжіння і роботи м’язів.
Шийний лордоз, грудний кіфоз остаточно утворюються до 7 років, а поперековий – до 12 років.
Поперековий лордоз остаточно утворюється до періоду статевої зрілості. Підняття надмірних тяжкостей збільшує його.
У дорослих перший згин хребта – шийний помірний лордоз утворений всіма шийними і верхніми грудними хребцями; найбільша випуклість припадає на 5-6-й шийні хребці. П-й згин – сильнийгрудний кіфоз; найбільша випуклість приходиться на 6-7-й грудні хребці. Ш-й згин – сильний поперековий лордоз – утворений останніми грудними і всіма поперековими хребцями. ІV-й згин – сильний крижово-копчиковий згин – сильний кіфоз.
Завдяки пружним рухам хребта змінюється величина його згинів, наприклад при стрибках. Внаслідок зміни його згинів і висоти міжхребцевих дисків змінюється довжина хребта з віком і на протязі дня. На протязі доби ріст коливається в межах 1 см, а іноді 2-2,5 см, і навіть 4-6 см. В положенні лежачи довжина тіла людини більша на 2-3 см, ніж в положенні стоячи.
У дітей причиною ненормального згину хребта нерідко є рахіт, у школярів грудний кіфоз ненормально збільшується при тривалому зігнутому положенні хребта і слабості спинних м’язів. Шкільні кіфози виникають в результаті невідкладності росту тіла збільшенню міцності кісток хребта.
Кіфоз посилюється у дітей при згинанні тіла, хотьбі, роботі за станком і неправильній посадці за партою або столом, в тому випадку, коли вони низькі або високе сидіння. Якщо парта або стіл високі, а сидіння низько, то розвивається ненормальний лордоз.
Викривлення хребта в сторону – сколіоз, нерідко з’являється у школярів результаті тривалого нерухомого сидіння за партою або столом і неправильною косою посадкою, частіше всього при писанні. Розрізняють дві основні форми сколіозу: грудну і поперекову.
Грудна форма викликає різні порушення функцій серця і легень. Вона відрізняється найбільш вираженою схильністю до прогресування. Поперекова форма менше порушує функції серцево-судинної і дихальної систем, повільно прогресує і часто зупиняється на ранніх стадіях розвитку деформації хребта. Утворенню сколіозу сприяє рахіт і слабість м’язів. Тому для нормального розвитку хребта і постави у школярів велике значення мають правильна постава при хотьбі, правильне положення тулуба при роботі, правильно сконструйована парта і робочий стіл і правильна, найменш втомлива посадка за ними. Центр важкості тулуба повинен бути між тілами ІХ і Х грудних хребців. Велике значення для виправлення хребта мають спеціальні фізичні і спортивні вправи. Особливо в молодому віці. Діти з цікавістю беруть участь в іграх, лікувальній гімнастиці, що мають корегуюче значення.
Розвиток грудної клітки. Ребра розвиваються з мезенхіми, що перетворюється в хрящ на 2-му місяці внутрішньоутробного життя. Їх окостеніння починається на 5-8 тижні, а грудини – на 6-му місяці. Ядра окостеніння в головці і горбику з’являються у верхніх 10 ребрах в 5-6 років, а в останніх 2-х в 15 років. Злиття частин ребра завершується до 18-25 років. Основні форми грудної клітки: конічна, циліндрична і плоска.
Форма грудної клітки значно змінюється з віком. В перші роки життя вона у більшості випадків має форму конуса з основою, повернутою вниз. До 2,5-3 років грудна клітка росте з ростом тіла, тому її довжина відповідає грудному відділу хребта. Пізніше ріст тіла випереджає ріст грудної клітки, яка стає відносно короткою. Окружність грудної клітки в перші 3 роки збільшується більше, ніж довжина тулуба, а пізніше відстає від неї. Після 3-х років в верхній частині грудної клітки починає переважати поперечний діаметр, і вона поступово змінює конусоподібну форму на характерну людську. З віком, у хлопчиків до 7-8 років, у дівчаток набагато раніше, вона набуває форму конуса з основою, повернутою вверх, т.б. поперечний діаметр верхньої частини зростає. Грудна клітка набуває таку ж форму, як у дорослих до 12-13 років, але має менші розміри. Статеві відмінності в формі грудної клітки проявляються приблизно з 15 років.
В рості окружності грудної клітки також спостерігаються статеві відмінності. Окружність грудної клітки у хлопчиків з 8 до 10 років збільшується на 1-2 см в рік. А до періоду статевого дозрівання, з 11 років – на 2-5 см. Величина окружності грудної клітки переважає над половиною величина росту у дівчаток до 7-8 років. А у хлопчиків – до 9-10; і з цього віку ½ росту більша від окружності грудної клітки. У хлопчиків з 11 років її приріст менший, ніж у дівчаток.
Чим більше розвинута грудна мускулатура, тим краще розвинута грудна клітка, особливо після систематичних вправ в греблі, плаванні і ін. При цих сприятливих умовах життя окружність грудної клітки у дітей 12-15 років більша, ніж при несприятливих на 7-8 см. У дітей при тривалій роботі, що супроводжується стискуванням грудної клітки, і при неправильній посадці за партою і опорі на неї грудьми може виникнути деформація грудної клітки, що порушує розвиток серця, крупних судин, легень.
Терміни окостеніння кісток рук повинні враховуватися при навчанні дітей трудовим рухам і фізичним вправам, а також письму і малюванню. Наприклад, гімнастика подовжує кисть. Діти не повинні виконувати фізичних вправ, трудових рухів, які порушують нормальний процес окостеніння.
М ’язова система:
В організмі людини нараховується біля 600 скелетних м’язів. Всі рухи людини в оточуючому світі проводяться рефлекторним скороченням певних груп скелетних м’язів, що забезпечують виконання трудових рухів, фізичних вправ і функцію мови.
Розумовий і фізичний розвиток, ріст і формування організму дітей зумовлені їх м’язевою діяльністю, якій належить провідна роль в розвитку нервової системи, скелету, м’язевої системи і внутрішніх органів.
М’язи, прикріплюючись до кісток при скороченні переміщають їх відносно одна одної, що забезпечує рух. М’язи виконують опорну функцію, підтримують певне положення тіла. Захисна функція м’язів проявляється в тому, що вони входять в склад стінок. Що обмежують порожнини тіла і захищають внутрішні органи.
М’язові стінки не є жорсткою структурою і забезпечують можливість змін об’єму порожнини.
В процесі онтогенезу м’язи стимулюють дозрівання ЦНС. Це має особливо велике значення в період ембріогенезу, коли організм, що розвивається, знаходиться в умовах обмеженої кількості подразнень. При рухах плода подразнюються рецептори м’язів і імпульси від них, направляючись в ЦНС, сприяють росту і диференціюванню її клітин. Стимулюючі впливи двобічні: ЦНС направляє ріст і розвиток м’язів, а активність м’язів є фактором. Що впливає на формування структури і функції нервової системи.
В результаті тренування удосконалюються рухові якості, швидкість руху може зрости в 1,5-2 рази, сила – в 1,5-3 рази, витривалість – в кілька разів. Удосконалення вегетативних функцій проявляється в тому, що хвилинний об’єм серця добре тренованої людини зростає під час інтенсивної роботи в 6-8 разів, поглинання кисню під час роботи – в 15-25 разів, об’єм легеневої вентиляції під час роботи – в 20-25 разів і т.д.
Фізичні вправи підвищують імунітет до захворювань і стійкість організму до несприятливих факторів життя. Вони підвищують фізичну і розумову працездатність як безпосередньо після них на протязі декількох годин, так і в наступні дні, якщо вони виконуються систематично.
Отже, відповідна віку праця і фізичні вправи, що проводяться в гігієнічних умовах, сприяють фізичному розвитку дітей.
Розвиток м’язів скелета. У внутрішньоутробному житті м’язові волокна формуються гетерохронно. Спочатку диференціюються м’язи язика, губ, діафрагми, міжреберні і спинні; в кінцівках – спочатку м’язи рук; а згодом ніг. В кожній кінцівці спочатку проксимальні відділи, а потім – дистальні. М’язи ембріонів містять менше більків і більше води (до 80 %). Після народження ріст і розвиток різних м’язів також проходить нерівномірно. Швидше і більше починають розвиватися ті м’язи, які забезпечують рухові функції, що мають істотне значення для життя (беруть участь в диханні, ссанні, схопленні предметів, необхідних для харчування і т.д.)
Новонароджений має всі скелетні м’язи, але їх вага в 37 разів менша, ніж у дорослого. Ріст і формування скелетних м’язів проходить до 20-25 років, впливаючи на ріст і формування скелету.
До 1-го року більше розвинуті м’язи тазу, стегон, ніг. В руці, плечовому поясі, починаючи з 2-х років, проксимальні м’язи значно товстіші за дистальні, поверхневі товстіші за глибокі. В ранньому дитинстві м’язи тулуба розвиваються значно швидше м’язів рук і ніг. Прискорений розвиток кисті проходить в 6-7 років, коли дитина здійснює легку роботу, починає привчатися до письма. Розвиток згиначів випереджає розвиток розгиначів.
Зміна тонусу м’язів. Деякі м’язи (кистей рук і згиначів стегон) напружені в ранньому дитячому віці дуже сильно. Цей тонус м’язів викликається рефлекторно подразненням їх рецепторів і з віком зменшується.
Розвиток координації рухів. Після народження руки некоординовані, безладні і здійснюються безперервно. Перші координовані рухи – дихання і крик. Перший крик викликається рефлекторно. Одне з перших координованих рухів – ссання. Доторкання будь-яким предметом до губ і передньої частини язика викликає ссання, а погл погладжування щоки збоку від рота – поворот від голови в сторону подразнення.
Індивідуальні особливості положення тіла називаються поставою. В основному вона формується до 6-7 років. У кожної людини постава змінюється в залежності від будови скелета, стану нервової системи, тонусу і розвитку м’язів. Розрізняють дуже хорошу, середню і погану поставу або нормальну, сутулу, плоску, плоско-ввігнуту і кругло-ввігнуту.
Оцінку м’язової сили проводять за п’ятибальною системою.
Повна відсутність активних рухів – 0.
Наявність мінімальних рухів, але неможливість подолати силу важкості кінцівки – 1 бал.
Здатність подолати не тільки важкість кінцівки, але і легкий опір досліджуючого – 2 бали.
Здатність при виконанні певного руху подолати достатній опір досліджуючого – 3 бали.
Незначне зниження м’язової сили – 4 бали
Збереження рухової функції м’язів – 5 балів.
Серед інструментальних методів дослідження м’язової системи використовують визначення механічної і електричної збудливості, міографію.
Методи дослідження:
І. Опитування.
П. Огляд проводиться з пальпацією: семіотика пораження кісток; м¢язів; порушення тонусу м¢язів пов¢язане з розладами електролітного балансу.
Ш. Дослідження активних і пасивних рухів, сили м¢язів, м¢язового тонусу.
ІV. Додаткові методи обстеження: 1) визначення Са, лужної фосфатази в сироватці крові;
2) Rg – логічне обстеження кісток.
3) Електроміографія, визначення порогу електрозбудливості, специфічних біохімічних показників крові (креатинін, креатин, ферменти), сечі (креатинурія), антитіл до гладкої мускулатури, біопсію м¢язів з морфологічним дослідженням.
4) Динамометрія, хронаксиметрія.
