Засоби, що впливають на систему крові. Гормональні препарати. Антисептики

Засоби, що впливають на систему крові

Лікарські речовини, які використовуються для зміни процесу зсідання крові, можуть діяти на різних етапах, це:

а) агрегація тромбоцитів;

б) утворення фібринового згустку;

в) фібриноліз; та стимуляція кровотворення.

Система гемокоагуляції, або зсідання (згортання) крові, виконує дуже важливу роль: вона попереджує крововтрату при травмах. При порушенні цілісності кровоносних судин негайно спрацьовує процес утворення тромбу. Він починається із спазму судини і агрегації тромбоцитів у місці пошкодження. З’єднуючись між собою, тромбоцити утворюють тромбоцитарну “пробку”. Природним фактором, який викликає спазм судин і агрегацію тромбоцитів, є тромбоксан А₂, який синтезується в цих клітинах крові. Але ця “пробка” ненадійно перекриває пошкоджені судини. Тому вона підсилюється нитками фібрину, які утворюються завдяки підвищенню зсідання крові. Тромб, що утворився, закриває просвіт судини, у зв’язку з чим кровотеча припиняється. Механізм стимулюючої дії тромбоксану А₂ на агрегацію тромбоцитів досить складний. Тут важливе значення має вплив його на тромбоксанові рецептори, індукція фосфоліпази С, що призводить до утворення ряду біологічно активних речовин, зокрема інозитолу 1,4,5 – трифосфату, диацилгліцеролу тощо. Підвищується вміст Са²⁺ в тромбоцитах. Крім того, стимулюється агрегація тромбоцитів під впливом колагену судинної стінки, тромбіну, адренозиндифосфату, серотоніну, простагліндину Е₂, катехоламінів.

Отже, процес згортання крові, кінцевим результатам якого є утворення кров’яного згустка, – це каскад послідовних ферментативних реакцій, які забезпечуються специфічними факторами згортання. До них належать: фактор І (фібріноген), фактор ІІ (протромбін), фактор ІІІ (тканинний тромбопластин), фактор ІV (іони кальцію), фактор V (проакцелерин), фактор VІ (акцелератор-глобулін) фактор V (іони кальцію), фактор V (проакцелерин), фактор VІ (акцелератор-глобулін) фактор VІІ (проконвертин), фактор VІІІ (антигемофільний глобулін А, фактор Віллебранда), фактор ІХ (антигемофільний глобулін В, фактор Кристмаса), фактор Х (фактор Стюарта-Провера), фактор ХІ (фактор Розенталя, або плазмовий попередник тромбопластину), фактор ХІІ (фактор Хегемана) і фактор ХІІІ (фібринстабілізуючий фактор). Схематично цей каскад реакцій представлений на малюнку.

Крім системи зсідання крові, в організмі функціонує біологічна система, яка, навпаки, перешкоджає тромбоутворенню. Зокрема, в ендотелії кровоносних судин виробляється речовина простациклін, яка попереджує агрегацію прикріплення тромбоцитів і таким чином не допускає появи внутрішньосудинних тромбів. Він пригнічує також адгезію (прикріплення) тромбоцитів до ендотелію судин, сприяє зменшенню вмісту Са2+ в тромбоцитах. Аналогічну дію проявляє також простагландин Е1, гепарин, аденозинмонофосфат, метилксантини, антагоністи серотоніну та ін. Поряд з цим, існує також система, яка забезпечує розчинення тих тромбів, які утворилися. Ця система названа фібринолітичною. Вона функціонує завдяки фібринолізину (плазміну).

 

Класифікація.

1. Коагулянти (кровоспинні засоби).

2. Антикоагулянти.

3. Засоби, що впливають на фібриноліз.

4. Засоби, що гальмують агрегацію тромбоцитів.

5. Засоби, що стимулюють еритропоез.

6. Засоби, що стимулюють лейкопоез.

Лікарські речовини, які змінюють функцію тромбоцитів

Тромбоз судин починається з адгезії, агрегації тромбоцитів і завершується утворенням фібрину. В результаті адгезії тромбоцитів до пошкодженої судинної стінки вивільняється АДФ, який викликає агрегацію тромбоцитів.

У зв’язку з цим речовини, які порушують агрегацію тромбоцитів, можуть служити засобами для запобігання утворення тромбів. Застосовують для лікування тромбозів.

Відомо, що кислота ацетилсаліцилова, дипіридамол порушують процес агрегації тромбоцитів і можуть бути використані для профілактики і лікування внутрішньо-судинного зсідання крові.

Класифікація препаратів, які впливають на зсідання крові

1 . Антиагрегантні засоби (лікарські речовини, які зменшують агрегацію тромбоцитів)

а) Інгібітори циклооксигенази (кислота ацетилсаліцилова, індометацин);

б) Інгібітори тромбоксансинтетази (дазоксибен);

в) Простацикліни, синтетичні аналоги (ілопрост, тапростен);

г) Інгібітори фосфодіестераз (дипіридамол, трентал, папаверин, продектин);

д) альфа-адрено- і серотоніноблокатори (бівалін);

е) блокатори кальцієвих каналів (верапаміл).

2. Антикоагулянти :

А. Прямої дії (гепарин, кальципарин, еноксипарин, фраксипарин, гірудин, гепариноїди, цитрат натрію).

Б. Непрямої дії – речовини, які пригнічують синтез протромбіну і проконвертину в печінці:

а) похідні кумарину (неодикумарин, дикумарин, синкумар);

б) похідні індандіону – фенілін.

3.Фібринолітичні засоби:

а) Прямої дії (фібринолізин);

б) Непрямої дії (стрептокіназа, стрептодеказа, урокіназа) .

4.Гемостатичні засоби (коагулянти):

а) Засоби, які діють специфічно і підсилюють агрегацію тромбоцитів (етамзилат, добезилат-кальцію, андроксон, серотонін). Фактори зсідання крові (фібриноген); препарати вітаміну К – фітоменадіон, вікасол; препарати кальцію. Антифібринолітичні засоби (кислота амінокапронова, амбен, контрикал, трасилол). Антигепаринові засоби (полібрен, протаміну сульфат);

б) Препарати місцевої дії (тромбін);

в) Препарати неспецифічної і резорбтивної дії (препарати кальцію, вітаміни групи В і С, глюкокортикоїди).

Засоби, які впливають на агрегацію тромбицитів

Пусковим механізмом процесу зсідання крові є пошкодження тромбоцитів, або стінки судин. Молекулярний процес пускового механізму відбувається внаслідок збільшення перекисного окислення ліпідів мембран тромбоцитів і ендотелію, які запускаються найрізноманітнішими причинами.

Зменшують утворення тромбоксану А 2 речовини, які знижують агрегацію тромбоцитів (кислота ацетилсаліцилова), яка блокує ЦОГ. Блокування ЦОГ приводить до порушення синтезу циклічних ендопероксидів та їх метаболітів – тромбоксану і простацикліну. Дія кислоти ацетилсаліцилової залежить від віку і дози. Так, у молодих людей малі дози подовжують, а великі дози не впливають на час кровотечі, тоді як у старших людей всі дози ацетилсаліцилової кислоти подовжують час кровотечі.

Гальмують агрегацію тромбоцитів також верапаміл, дипіридамол (курантил), індометацин, нітрати, антиоксиданти.

Принцип антиагрегантної дії простацикліну. Простациклін є антагоністом тромбоксану А 2, гальмує агрегацію тромбоцитів, утворення тромбоксану А 2, сприяє накопиченню цАМФ, який розширює судини і, таким чином, запобігає умовам запуску процесу зсідання крові.

Дипіридамол , агтуран, пентоксифілін блокують тромбоцитарний фермент фосфодіестеразу і значно підвищує вміст у тромбоцитах цАМФ. Крім того, дипіридамол посилює дію аденозину, який гальмує агрегацію тромбоцитів.

Агрегацію тромбоцитів гальмують також кислота нікотинова, фібрати, нітрати, бета-адрноблокатори, антагоністи кальцію.

Антикоагулянти

Антикоагулянти прямої дії – гепарин і його аналоги взаємодіють з компонентами згортання крові. Діють як в організму (in vivo) так і поза організмом (in vitro). Гепарин природна речовина, яка у комплексі з ліпопротеїдами знаходиться у тучних клітинах печінки і легень. Гепарин забезпечує рідкий стан крові у непошкодженій судинній системі. Являє собою мукополісахарид, містить велику кількість естерифікованої сірчаної кислоти, яка забезпечує йому електровід’ємний заряд.

Антикоагулянтна активність гепарину обумовлена сильним від’ємним зарядом, завдяки якому утворюються комплекси з позитивно зарядженими протеїдами, в тому числі з тими, що беруть участь у системі зсідання крові.

Фармакологічні властивості гепарину

Гепарин – це натуральний компонент крові. Відкритий в 1916 році студентом-медиком McLean. Введений у медичну практику в 30-40 роках ХХ століття. Отримують його із слизової оболонки кишечника свиней та легенів великої рогатої худоби. В організмі синтезується тучними клітинами. Як лікарський препарат являє собою неоднорідну суміш мукополісахаридних ланцюгів в сполуці з білком. Молекулярна маса окремих інгредієнтів складає від 3000 до 30000 дальтон.

Гепарин блокує зсідання крові, як у організмі, так і поза організмом (у пробірці). Можливо гепарин діє на всі три стадії процесу коагуляції. У крові гепарин взаємодіє з ко-фактором – антитромбіном – порушує перетворення фібриногену в фібрин. Крім того, гепарин пригнічує фактори, які активують перехід протромбіну у тромбін. У великих дозах гальмує агрегацію тромбоцитів. Подібно до гепарину діє гірудин.

Його ефект зумовлений прямим впливом на систему зсідання крові. Гепарин стримує агреацію тромбоцитів через взаємодію з антитромбіном ІІІ (мал.). Він є натуральним інгібітором факторів згортання крові родини сироваткових протеаз, зокрема, фактора Ха (Стюарта-Провера), тромбіну (ІІа), а також факторів ІХа (Крістмаса), ХІа (Розенталя), ХІІа (Хагемана), причому, тромбін є найбільш чутливим до його інгібуючої дії. Відповідну роль в антикоагуляційному ефекті гепарину відіграє також його здатність збільшувати продукцію інгібітора тканиного фактору і підсилювати фібриноліз шляхом стимуляції утворення інактиватора плазміногену.

 

Після введення гепарину у вену пригнічення зсідання крові настає негайно і ця дія продовжується 4-5 год,  а при підшкірному, введенні – відповідно через 40-60 хв і продовжується 8-12 год. При підшкірному, особливо  внутрішньом’язовому, введенні препарату можуть виникати гематоми, тому такі уведення не рекомендуються. Найбільш доцільним є внутрішньовенне введення гепарину через кожні 4-6 год в дозах 75-100 ОД/кг при постійному лабораторному контролі. Для профілактики гепарин уводиться підшкірно в невеликих дозах – по 5000 ОД кожні 8-12 год.

Інактивується у печінці.

Крім основної, антикоагулянтної, дії, гепарин знижує вміст у крові ліпідів. У хворих з набряками підвищує екскрецію з сечею іонів натрію, хлоридів і води. Втрата іонів натрію супроводжується затримкою іонів калію.

 

В 70-х роках ХХ століття було встановлено, що низькомолекулярні фракції, які отримані із звичайного гепарину шляхом хімічної або ферментативної деполімеризації, також являють собою неоднорідну суміш полісахаридних ланцюгів різної довжини з середньою молекулярною масою 4000-6500 дальтон. Перші фармакологічні дослідження показали, що поряд із втратою молекулярної маси гепарини прогресивно втрачають свої антикоагулянтні властивості, але в повній мірі зберігіють антитромботичний потенціал. Такі низькомолекулярні препарати мають перевагу перед нефракціонованим гепарином в біодоступності, фармакокінетиці, фармакологічних властивостях. Доказана їх перевага, безпечність і ефективність в попередженні і лікуванні венозного тромбозу і емболії. Тому в останні роки нефракційний гепарин почали активно замінювати на препарати, які містять гепарин низької молекулярної маси.

 Низькомолекулярні гепарини – дальтепарин, еноксапарин, кальципарин, ревіпарин, тинзапарин, фраксипарин. Встановлено, що при зменшенні молекулярної маси фракцій гепарину зростає їх здатність ін активувати фактор Ха (протромбркіназа) і зменшує інгібування тромбіну. Порівняно з гепарином низькомолекулярні гепарини мають меншу активність, але більш ефективно запобігають утворенню тромбів. Максимальна терапевтична концентрація розвивається через 1,5 години і триває до 10 годин.

Низькомолекулярні гепарини менш токсичні. Вони лише в незначній кількості зв’язуються з білками на поверхні тромбоцитів і з їх 4-м фактором, що обумовлює мінімальний ризик тромбоцитопенії. Цей факт, як і відсутність впливу на судинну проникність, створює поредумови для профілактики геморагічних ускладнень. Якщо вони і появляються, то використовувати протамін мало перспективно; тоді вдаються до введення свіжозамороженої плазми. Низькомолекулярні гепарини рідше, ніж нефракційний препарат, викликають остеопороз.

 

Побічні ефекти : алергічні реакції (кропивниця, риніт, тромбоцитопенічна пурпура), кровотечі.

При передозуванні гепарином застосовують антагоніст гепарину – протаміну сульфат, вводять внутрішньовенно. Протаміну сульфат має основні властивості і несе на собі позитивні заряди. Взаємодіє з негативними зарядами гепарину інактивує їх, приводить до утворення нерозчинного комплексу.

Для попередження зсідання крові при її консервації використовуються розчини натрію гідроцитрату (по 10 мл 4-5 % розчину на 100 мл донорської крові). Цей препарат зв’язує іони Са⁺⁺, тому запобігає перетворенню протромбіну в тромбін. Механізм його дії полягає у зв’язуванні іонів кальцію при утворенні кальцію цитрату. Іони кальцію необхідні для перетворення протромбіну в тромбін.

Антикоагулянти непрямої дії .

До антикоагулянтів належать також деякі препарати рослинного та синтетичного походження, зокрема неодикумарин, сінкумар, фенілін та ін. Вони є антикоагулянтами непрямої дії, бо протидіють утворенню деяких факторів коагуляції, зокрема протромбіну, проконвертину, антигемофільного глобуліну В (фактора Кристмаса) і фактора Стюарта-Провера.

На відміну від гепарину, дія непрямих антикоагулянтів розвивається повільно проявляється тільки in vivo. Зокрема, дія неодикумарину досягає максимального рівня лише через 12-30 год, синкумару і феніліну – через 24-48 год. Продовжується вона біля 3-4 діб.

 На відміну від гепарину, похідні кумарину позбавлені антикоагулянтної активності в умовах поза організмом. Терапевтична дія кумаринів залежить від властивості подовжувати протромбіновий час шляхом пригнічення синтезу факторів протромбінового комплексу завдяки антагонізму з вітаміном К.

Антикоагулянти для прийому всередину зменшують частоту спонтанного метастазування злоякісних пухлин. Всмоктуються кумарини із кишечника по-різному. Неодикумарин у шлунково-кишковому тракті всмоктується добре; неодикумарин, синкумар, фенілін – повільно, у плазмі крові зв’язуються з білками крові.

Порівняльна характеристика швидкості та тривалості дії антикоагулянтів

Препарати	Швидкість дії	Тривалість дії
Гепарин	5 – 10 хвилин	4 години
Кальципарин	5 – 10 хвилин	5 годин
Гірудин	2 – 3 хвилини	5 годин
Неодикумарин	18 годин	3 дні
Синкумар	24 години	3 дні
Дикумарин	36 годин	5 днів
Фенілін	72 години	8-10 днів

Побічні ефекти : гематурія, кровотечі із шлунково-кишкового тракту, анорексія, блювання, проноси.

До речовин, які взаємодіють із антикоагулянтами і можуть змінити реакцію організму, належать: кислота ацетилсаліцилова, бутадіон – викликають кровотечі у хворих, що отримують антикоагулянти.

Барбітурати, хлоралгідрат, мепротан, галоперидол, дифенін – стимулюють активність мікросомальних ферментів печінки. Комбіноване застосування з антикоагулянтами приводить до зниження антикоагулянтної дії.

Застосування: антикоагулянти застосовують при тромбозах, інфаркті міокарда, ревматичних захворювання серця.

Фібринолітичні засоби

Процес фібринолізу відбувається таким чином: плазміноген переходить у плазмін, який сприяє розщепленню фібрину і розчиненню згустку.

До фібринолітиків належать: стрептокіназа, стрептодеказа, урокіназа, фібринолізин.

Фібринолітики каталізують процес переходу профібринолізину (плазміногену) у фібринолізин (плазмін). Плазмін є активним протеолітичним ферментом, який розчиняє фібрин.

Стрептодеказа – препарат стрептокінази довготривалої дії підвищує фібринолітичну дію на 48 – 72 години. Стрептодеказа ефективна при свіжих тромбах (до 3-х днів). Вводять внутрішньовенно. Ефект розвивається через декілька годин.

Побічні ефекти стрептодекази: підвищення температури тіла, алергічні реакції.

Урокіназа – фермент, який отримують із сечі людей. Є сильним активатором плазміногену. На відміну від стрептоліази, не має пірогенної дії. Вводять внутрішньовенно.

Фібринолізин(плазмін) належить до неспецифічних протеолітичних ферментів, тому може впливати і на інші протеїди, а не тільки на фібрин.

Актилізе – рекомбінантний препарат тканинного активатора профібринолізину виробляється в ендотеліоцитах, запускає зовнішній шлях активації фібринолізу. Виділяється у кров під дією травми, катехоламінів.

Інгібітори фібринолізу (антифібринолітичні засоби)

В організмі людини (у крові) є профібринолізин – білок, який під впливом фібринокіназ, що утворюються в тканинах і клітинах крові, переходить у протеолітичий фермент фібринолізин, котрий розчиняє фібрин.  До інгібіторів фібринолізу належать пантрипін, гордокс, які отримують із підшлункової залози, а трасилол – із легень тварин препарати тканинних інгібіторів протеаз.

Амінокапронова та транексамова кислота механізм дії інгібіторів фібринолізу гальмують перетворення профібринолізину у фібринолізин за рахунок пригнічення активатора цього процесу, а також має пряму пригнічувальну дію на фібринолізин. Добре всмоктується у шлунково-кишковому тракті, при цьому ефект настає через 2 – 3 години і триває до 8 годин. При внутрішньовенному введенні ефект розвивається через 1 годину і триває до 5 годин. Транексамова кислота більш активна і діє довше ніж амінокапронова.

Застосовують антифібринолітичні засоби при афібриногенемічних кровотечах, гострому панкреатиті.

Лікарські речовини, які сприяють зупинці кровотеч (коагулянти, гемостатики)

Коагулянти місцевої дії – при кровотечах із дрібних судин – застосовують тромбін, отримують із плазми крові людини у формі зневоднених плівок, що служать механічним бар’єром і утримують тромбін на місці аплікації.

Коагулянти системної дії – вітамін К – необхідний для біосинтезу протромбіну і проконвертину. В організмі людини, зокрема в шлунково-кишковому тракті вітамін К синтезується мікрофлорою кишечника. Крім того, він надходить в організм з їжею. Багато вітаміну містять шпинат, кропива, деревій, щавель та інші рослини. Вітамін „К” належить до жиророзчинних вітамінів. Препарат вітаміну К – фітоменадіон. Застосовують всередину у вигляді олійного розчину в капсулах.

Вікасол – синтетичний аналог природного вітаміну К 3. Після введення внутрішньом’язово ефект настає через 12 – 18 годин. Застосовують при кровотечах.

Для підвищення зсідання крові застосовують також препарати лікарських рослин, які містять вітаміни К. До таких рослин належать: листя кропиви (Urtica), екстракт водяного перцю (Polygonum hydropiper), екстракт калини (Viburnum), настоянка лагохілусу (Lagochilus), настій кукурудзяних приймочок (Stigmata maydis) та інші рослини.

Коагулянти системної дії застосовують при кровотечах у зв’язку з гіпопротромбінемією, при передозуванні антикоагулянтами непрямої дії.

Побічні ефекти : підвищене зсідання крові, небезпечність утворення тромбів.

Антагоністами антикоагулянтів непрямої дії є препарати кумаринового ряду (неодикумарин, дикумарин, фенілін, синкумар).

 Лікарські речовини, які впливають на кровотворення

Засоби, що регулюють кровотворення, поділяються на:

1. Засоби, які впливають на еритропоез.

Стимулятори еритропоезу:

а) Засоби для лікування гіпохромних анемій (заліза закису сульфат, заліза лактат, ферковен, ферум-лек, фербітол, фероплекс, коамід);

б) Засоби для лікування гіперхромних анемій (ціанокобаламін, оксикобаламін, кобабамід, кислота фолієва).

2. Засоби, які впливають на лейкопоез.

а). Стимулятори лейкопоезу (натрію нуклеїнат, пентоксил, метилурацил, етаден).

б). Засоби, які пригнічують лейкопоез (меркаптопурин, метотрексат, міелосан, допан, новембіхін).

Стан організму, при якому знижується властивість крові переносити кисень, називається анемією.

Основною функцією еритроцитів є перенесення кисню від легень до органів і тканин, що забезпечується наявністю в них гемоглобіну. Нестача еритроцитів і (або) гемоглобіну в них називається анемією, а різке збільшення їх – еритремією (поліцитемією).

При анеміях порушується постачання тканин киснем. Основними типами анемій є залізодефіцитна і В₁₂-дефіцитна (мегалобластна). В основі залізодефіцитної анемії лежить нестача заліза в організмі. В₁₂-дефіцитна анемія розвивається внаслідок порушення всмоктування ціанокобаламіну і дефіциту фолієвої кислоти.

Властивість крові до транспорту кисню визначається вмістом у еритроцитах гемоглобіну, тому зниження рівня гемоглобіну в крові і зменшення числа еритроцитів є ознакою анемії.

Еритропоез стимулюють різні фактори: дефіцит кисню, кислота аскорбінова, гормон росту, тироксин та інші. У нирках продукується глюкопротеїд – еритропоетин, який бере участь у еритропоезі. Дефіцит різних харчових факторів, таких як залізо, ціанокобаламін, фолієва кислота, порушують процес еритропоезу, що приводить до розвитку анемії.

Розрізняють такі види анемій:

1. Анемії, що розвиваються внаслідок недостатнього надходження з їжею необхідних для кровотворення факторів (залізо, кислота фолієва, ціанокобаламін, кислота аскорбінова, піридоксин та інші).

2. Анемії, що розвиваються внаслідок втрати крові (кровотечі-менорагії, кровотечі шлунково-кишкового тракту).

3. Анемії, що розвиваються внаслідок підсиленого руйнування еритроцитів (аутоімунна, гемолітична, серповидно-клітинна анемія).

4. Анемії невизначеного генезу.

Гіпохромні (залізодефіцитні) анемії

Основну роль із стимуляторів еритропоезу при гіпохромних анеміях відіграє залізо. В організмі міститься до 5 г заліза, основна частина його – у гемоглобіні.

Метаболізм заліза

Залізодефіцитна анемія є наслідком недостатнього синтезу гемоглобіну, для якого залізо є необхідним елементом. Загальний рівень заліза в організмі залежить від маси тіла і рівня гемоглобіну. В організмі залізо перебуває в основному у формі гема і входить до складу гемоглобіну і міоглобіну, а також до цитохромоксидази та інших ферментів у зв’язаній з білком формі без утворення гему. Як депо заліза виступають феритин і гемосидерин, а також транспортний іон, зв’язаний з трансферином.

Схематичне зображення молекули гемоглобіну

Всмоктування заліза

Залізо, як правило надходить в організм з продуктами харчування. Слід зазначити, що кількість заліза в організмі залежить як від вмісту його у продуктах, так і від всмоктування. Залізо із продуктів тваринного походження всмоктується краще. Багато заліза містять овочі (банани, шпинат, горох, боби та інші), яєчний жовток, м’ясо, печінка.

Всмоктується залізо в дванадцятипалій і проксимальному відділі тонкої кишки, а при залізодефіцитній анемії – і в більш дистальних відділах її, причому в незначній кількості: у здорових дорослих людей – 0,5-1 мг/день, у хворих на гіпохромну анемію – 1-2 мг/день, у жінок при вагітності -3-4 мг/день. І це при вмісті заліза в денному раціоні  біля 10-15 мг. Лімітує цей процес об’єм механізму активного транспорту заліза, який здійснюється в слизовій оболонці вказаних ділянок кишечника. Заліза зв’язується з наявним тут білком апоферитином у вигляді комплексу феритину. Цей комплекс постійно залишається в слизовій кишечника як депо заліза і як фактор, який забезпечує передачу його в сироватку крові для взаємодії з b₁-глобуліном (трансферином). У вигляді комплексу феротрансферину залізо поступає в органи депонування – печінку, селезінку і кістковий мозок, де також знаходиться у вигляді феритину чи гемосидерину. В міру використання його в червоному кістковому мозку для синтезу гемоглобіну залізо тією ж транспортною системою доставляється  з депо до місця дозрівання еритроцитів.

Отже, інтенсивність всмоктування заліза в кишковому тракті лімітується ступінню насичення ним тих білків, які приймають участь в його транспорті і депонуванні, тобто апоферитину слизової оболонки кишечника, трансферину плазми крові і апоферитину тканинних депо. При насиченні цих білків залізом абсорбція його в кишечнику припиняється. Звідси стає зрозумілим, що ліквідація дефіциту заліза при гіпохромній анемії можлива лише при тривалому лікуванні, упродовж 3 міс і більше. Із загальної кількості заліза, яке поступило в організм, біля 70 % використовується для синтезу гемоглобіну, 10 % входить до складу міоглобіна, біля 1 % – цитохрому і інших ферментів, майже 10-20 %

На всмоктування заліза впливають різні фактори.

1. Для того, щоб всмоктатись, іон заліза у людини повинен відновитись у двовалентне (із окисного у закисне). Відновлення заліза починається у шлунку і закінчується в кишечнику. Іонізація заліза, яке надходить з їжею, відбувається у шлунку під впливом хлористоводневої кислоти при рН менше 5,0.

2. Як правило всмоктується тільки 5 – 10% заліза від загальної кількості того, що надійшло з їжею.

3. Відновлювальні агенти, які є в їжі, такі як кислота аскорбінова, сукцинат, сульфгідрильні групи амінокислот і білків, перетворюють окисне залізо у закисне, що сприяє його абсорбції.

4. Продукти, які містять мало фосфору, сприяють підвищенню всмоктування заліза.

5. Антацидні засоби (алюмінію і магнію гідроокис, окис магнію) зменшують всмоктування заліза.

Механізм всмоктування заліза

Залізо абсорбується через крайові клітини, які вистеляють слизову оболонку кишечника. Всмоктування залежить як від форми заліза, так і від абсолютної кількості.

Залізо, всмоктане у закисній формі у тонкому кишечнику, у кишечних ворсинках, переходить у фосфат окису заліза. Це комплексне залізо з’єднується з апоферитином у ворсинчастому епітелію з утворенням феритину. Всмоктування заліза залежить від кількості апоферитину. Якщо апоферитин повністю насичений до утворення феритину, то всмоктування припиняється. Таким чином, у здорових людей організм захищений від надлишку всмоктування іонів заліза. При низькому його вмісті у сироватці крові й аноксії, внаслідок анемії збільшується розпад ферменту, що супроводжується збільшенням кількості апоферитину з прискоренням всмоктування заліза.

Пасивна абсорбція шляхом дифузії через кишечні ворсинки, у комплексі з амінокислотами (гліцин, серин). Цей механізм функціонує при надходженні заліза у дозах, які перевищують його вміст у продуктах.

Транспорт заліза. Після всмоктування залізо циркулює в крові у зв’язаному з бета-глобулінами стані, або з сидерофіліном, основним транспортним агентом для заліза від місця всмоктування і депонування до зони утилізації. Щоденна потреба організму людини у залізі – 35 мг.

Депонування заліза . Біля 30% загального вмісту заліза в організмі перебуває в депо. Ця кількість заліза є життєво необхідною, оскільки залізодефіцитні анемії не виявляються до тих пір, поки повністю не використане депоноване залізо. Залізо, депонуєтьcя переважно у формі феритину і гемосидерину в кістковому мозку, печінці, селезінці та інших органах, які мають ретикулоендотеліальну структуру. Вміст заліза складає 20 – 35%, у вигляді окису.

Залізо стимулює синтез феритину. Концентрація останнього в нормі прямо зв’язана з запасами заліза. У нормі 1 мкг/л феритину в сироватці крові відповідає 8 мг депонованого заліза.

Екскреція заліза . За добу із організму виділяється біля 1 мг заліза. Фізіологічні втрати заліза з калом, сечею і злущеним епітелієм кишечника становить у дітей 0,1-0,3 мг/добу, підлітків – 0,5-1, дорослих – 1-1,5 мг/добу; у жінок із збереженим менструальним циклом – до 2,5 – 3 мг/добу. До 45-річного віку вміст заліза складає у середньому 35 мг/кг, у чоловіків – 50 мг/кг. Після менопаузи показники обміну заліза у людей обох статей вирівнюються.

Якщо порушено всмоктування заліза у кишечнику, то використовують препарати для парентерального введення (ферковен, ферум-лек). Крім того, застосовують коамід, в якому є кобальт. Кобальт стимулює еритропоез і сприяє засвоєнню заліза.

За хімічною будовою сполуки заліза умовно ділять на дві групи:

а) прості, легкоіонізуючі солі – фероцени, або мегалоорганічні сполуки, хелатні сполуки;

б) складні – полінуклеарні гідроксильні сполуки-компплекси (табл.).

Препарати простих солей застосовуються тільки перорально, а хелатні сполуки та полінуклеарні гідроксильні комплекси – внутрішньом’язово і внутрішньовенно. У лікуванні залізодефіцитної анемії доцільніше використовувати солі двохлатного заліза через їх кращу біодоступність. Перевага надається препаратом з високим вмістом заліза та таким, які містять аскорбінову, янтарну, фумарову, кислоту, амінокислоти, мукопротеазу тощо. Препарати групи фероценів мають обмежене застосування, оскільки, незважаючи на добру засвоюваність, вони мають здатність депонуватися в жировій тканині, що недоцільно. Хелатні сполуки заліза малотоксичні, але вони мають короткий період напівввиведення, а полінуклеарні гідроксильні комплекси заліза неможливо застосувати перорально. Їх призначають тільки внутрішньом’язево чи внутрішньовенно.

Застосовування: Препарати заліза призначають з профілактичною метою вагітним жінкам, грудним дітям, жінкам при надмірних менструаціях. З лікувальною метою – хворим залізодефіцитною анемією.

Після прийому препаратів заліза всередину рівень гемоглобіну, як правило, досягає нормальних величин через 1 – 3 місяці. Кількість ретикулоцитів у крові збільшується уже через 5 – 7 днів.

Реакція на лікування препаратами заліза всередину вважається задовільною, якщо рівень гемоглобіну підвищується на 1% за день і на 10% (10 г/л) за 3 тижні.

 

Перші ознаки позитивної дії препаратів заліза при пероральному лікуванні гіпохромної анемії появляються через декілька днів у вигляді ретикулоцитозу. Через 2-4 тижні відмічається збільшення гемоглобіну в крові (на 1 г/л за добу).

Тривалість лікування залізодефіцитної анемії цими препаратами визначається показниками нормалізації периферичної крові і вмісту сироваткового заліза. Так, якщо нормалізація складу периферичної крові завершується протягом 1-2 міс (вміст гемоглобіну у чоловіків, – 140-180 г/л, у жінок -120-140 г/л) – лікування продовжується ще один місяць, звичайно в менших дозах – 60-80 мг елементарного заліза на добу. Якщо причину тривалої кровотечі усунути не вдається – призначають підтримувальну терапію: протягом тижня щоденно по 20-40 мг елементарного заліза; після кожної 3-4 тижневої перерви – повторно упродовж тижня.

Побічні ефекти препаратів заліза: подразнення слизової оболонки шлунково-кишкового тракту. Це пояснюється здатністю препаратів заліза легко дисоціювати з утворенням вільних іонів заліза, які мають здатність денатурувати білки мікроворсинок слизової оболонки травного тракту. Настає подразнення і запалення. Залізо може викликати закреп через зв’язування сірководню в кишечнику. Можлива і діарея, коли внаслідок взаємодії заліза з сірководнем утворюється сирчисте залізо – сполука, яка подразнює стінку кишки. Може з’явитись металевий присмак у роті, як і темне забарвлення калу. Такі побічні реакції частіше проявляються у пацієнтів на захворювання ШКТ та в осіб похилого віку.

Препарати двохвалентного заліза можуть ушкоджувати мембранні структури, спричинняти вивільнення і активацію біологічно активних речовин, мікросомних ферментів у зв’язку з їх прооксидантними властивостями і здатністю ініціювати вільнорадикальні реакції. Внаслідок цього настає ушкодження органів і тканин. Тому для попередження таких ускладнень до складу деяких залізовмісних препаратів уводять речовини з антиоксидантною дією та стимулятори абсорбції заліза.

Останім часом з’явились препарати, які містять залізо в мікродіалізних гранулах або специфічні матриці. Це сприяє поступовому вивільненню заліза з препарату, забезпечує добре всмоктування та засвоєння, наприклад, ферро-градумент.

Ускладненнями парентерального введення відповідних препаратів є флебіти, потемніння шкіри у місцях ін’єкцій, абсцеси, алергічні реакції – кропив’янка, пропасниця, артралгія, інколи анафілактичний шок.

Мегалобластична (гіперхромна, перніциозна) анемія

Захворювання проявляється наявністю попередників еритроцитів – мегалобластів. При мегалобластичному кровотворенні виявляється дефіцит ціанокобаламіну і фолієвої кислоти.

Ціанокобаламін . Фізіологічна роль ціанокобаламіну і кислоти фолієвої. Ціанокобаламін і кислота фолієва відіграють важливу роль у синтезі нуклеопротеїдів. Ціанокобаламін синтезується мікрофлорою кишечника людини. Багато ціанокобаламіну міститься у продуктах: м’ясо, печінка, нирки, молоко, риба. Добова потреба ціанокобаламіну складає біля 1 мкг на добу.

Всмоктування ціанокобаламіну . У харчових продуктах ціанокобаламін перебуває у зв’язаній формі і метаболічно інертній, поки не вивільниться при обробці в процесі приготування їжі або протеолізу в шлунку чи в кишечнику. Ціанокобаламін може всмоктуватись тільки в присутності внутрішнього фактора, який виробляється парієтальними клітинами слизової оболонки шлунку. При перніциозній анемії всмоктується незначна кількість ціанокобаламіну, або взагалі не всмоктується при гастректомії, коли відсутній внутрішній фактор Кастла.

Вважають, що в людини внутрішній фактор (мукополісахарид або глікопротеїд) продукується у фундальній частині шлунка.

Для зв’язування комплексу внутрішнього фактора і ціанокобаламіну з рецепторами тонкого кишечника необхідна присутність іонів кальцію.

Дефіцит вітаміну В₁₂ виникає через порушення його засвоєння. З продуктів харчування (особливо м’яса, печінки, яєць, молочних продуктів) всмоктування його можливе лише при наявності в шлунку гастромукопротеїну, який секретується парієтальними клітинами слизової оболонки цього органа. У комплексі з ним вітамін В₁₂ досягає дистальних відділів сліпої кишки, де резорбується через високоспецифічний рецепторно-транспортний механізм. Отже, дефіцит вітаміну В₁₂ не виникає при нормальному функціонуванні шлунка і дистальних відділів сліпої кишки. За таких умов із наявної кількості вітаміну В₁₂ в добовій дієті (5-30 мкг) може абсорбуватися 1-5 мкг при потребі 2 мкг. Значна кількість цього вітаміну депонується в печінці (в середньому 3000-5000 мкг). Тому при раптовому припиненні поступлення його в організм, наприклад, тотальній резекції шлунка, рецедив мегалобластичної анемії виникає лише через 5 років.

Дефіцит вітаміну В_12, як і фолієвої кислоти, перш за все, призводить до пригнічення синтезу ДНК. Це проявляється гальмуванням мітозу, патологічного дозрівання і функціювання клітин крові, виникнення гіперхромної анемії. Може розвинутись також панцитопенія – захворювання, при якому спотворюється не тільки еритропоез, але й пригнічується дозрівання лейкоцитів і тромбоцитів.

На відміну від вітаміну В₁₂, фолієва кислота із харчових продуктів (печінки, нирок, зелених овочів) всмоктується вільно і повністю в проксимальному відділі порожньої кишки (біля 50-200 мкг/добу при вагітності – 300-400 мкг/добу). Добова потреба- 200-400 мкг/добу). В печінці і інших органах депонується біля 5-20 мг фолатів. Цієї кількості вистачає на 1-6 міс нормального кровотворення, після чого може розвинутись дефіцит фолатів. Фолієва кислота входить до складу кофакторів, які використовуються для забезпечення синтезу ДНК. В організмі під спливом фолатретактази вона перетворюється в тетрагідро фолінієву кислоту, тобто активну форму вітаміну.

Провокують виникнення дефіциту фолієвої кислоти деякі протисудомні засоби (дифенін), оральні контрацептиви, ізоніазид тощо, бо вони можуть порушувати абсорбцію її в ШКТ. Дефіцит фолієвої кислоти проявляється у вигляді макроцитарної анемії.

Вітамін В₁₂ і кислота фолієва застосовуються для лікування лише тих захворювань, які супроводжуються їх дефіцитом, перш за все, мегалобластичної анемії. Так як дефіцит вітаміну В₁₂ обумовлений порушенням його всмоктування в КШТ, ефективним може бути лише його парентеральне примінення. В свою чергу, у зв’язку з добрим всмоктуванням кислоти фолієвої вдаватися до парентерального застосування її недоцільно.

Транспорт і депонування ціанокобаламіну . Всмоктаний ціанокобаламін транспортується з сироваткою у зв’язаній формі. Основним місцем депонування ціанокобаламіну є печінка, селезінка, нирки.

Метаболізмціанокобаламіну . Сам по собі ціанокобаламін не активний в організмі людини. Після всмоктування в різних тканинах під впливом клітинних ферментів він перетворюється у кофермент, який має високу біологічну активність.

Призначають ціанокобаламін для лікування мегалобластичних (гіперхромних) анемій в дозах 30 – 50 мкг, при захворюваннях нервової системи (травми, неврити) – в дозах 200 – 500 мкг.

Оксикобаламін . Після введення ефект розвивається повільно, більшою мірою зв’язується з білками крові і тривалість дії довша.

Кислота фолієва в організмі перетворюється у фолінієву, яка і володіє фізіологічною активністю. Застосовують при аліментарних і лікарських макроцитарних анеміях у комплексі з ціанокобаламіном.

З профілактичною метою кислоту фолієву призначають всередину по 0,02-0,05 мг щоденно, а з лікувальною метою – до 5 мг на добу протягом 20-30 днів. Кислота фолієва  призначається разом із ціанокобаламіном при гіперхромній анемії. Ізольоване її застосування при цій патології не проводиться, оскільки в такій дозі наростають патологічні зміни з боку спинного мозку. Для лікування мегалобластичної анемії і відновлення депо фолатів досить призначати препарат в добовій дозі 1-2 мг, щоденно. Вже на першій неділі лікування відмічається збільшення рівня гемоглобіну в крові. Повна корекція анемії встановлюється протягом 1-2 місяців.

Кислота фолієва приймає участь не лише в синтезі ДНК, але й амінокислот (метионіну, серину та ін.), пуринових і пірімідинових сполук, в обміні холіну тощо.

Для лікування еритремії (поліцитемії) використовуються іміфос, радіоактивні ізотопи фосфору (³²Р) тощо. Ці препарати пригнічують кровотворну функцію кісткового мозку, що призводить до зменшення кількості еритроцитів у крові, усунення клінічних проявів захворювання.

Стимулятори лейкопоезу

Це лікарські речовини, які стимулюють лейкопоез і застосовуються для лікування агранулоцитозу та гранулоцитопенії.

До стимуляторів лейкопоезу належать: натрію нуклеїнат, пентоксил, цистаміну дигідрохлорид, батилол, тезан.

Лейкопенії можуть бути наслідком безконтрольного лікування сульфаніламідами, протизапальними засобами (похідні піразолону – амідопірин, бутадіон), антитиреоїдними і протипухлинними засобами, аміназином, левоміцетином.

Пентоксил стимулює ріст клітин, посилює фагоцитарну активність лейкоцитів, має протизапальну дію.

Натрію нуклеїнат стимулює лейкопоез і збільшує кількість зернистих лейкоцитів.

Цистамін і батилол призначають для профілактики лейкопеній при променевій терапії.

Ефективними засобами при багатьох формах лейкопенії є препарати білків і пептидів, що регулюють лейкопоез (колонієстимулюючі фактори) – пекомбінантний гранулоцитарний колонієстимулюючий фактор – молграмостин (лейкомакс) і рекомбінантний людський гранулоцитарний колонієстимулюючий фактор – філграмостин (нейпроген).

Молграмостин виробляється Т-лімфоцитами, ендотеліоцитами, фібробластами, макрофагами – стимулює проліферацію і диференціацію гранулоцитів і моноцитів. Є ко-фактором еритропоетин. Вводять внутрішньовенно.

Застосовують при пригніченні лейкопоезу, зумовленому протипухлинними засобами, апластичній анемії, при пересадці кісткового мозку.

Філграмостин виробляється фібробластами, ендотеліоцитами, стимулює проліферацію і диференціацію попередників гранулоцитів і активність (хемотаксичну і фагоцитарну) дозрілих нейтрофілів. Вводять внутрішньовенно та підшкірно.

Застосування пригнічення лейкопоезу, зумовленому протипухлинними засобами, апластичній анемії, при пересадці кісткового мозку.

 

ПРЕПАРАТИ ПЕПТИДНИХ ГОРМОНІВ, ЇХ АНАЛОГІВ І АНТАГОНІСТІВ

Гормони – хімічні посередники, які виділяються безпосередньо у русло крові спеціалізованими клітинами у відповідь на специфічні сигнали, доставляються кров’ю до тканин-мішеней, де викликають специфічну біологічну чи фізіологічну активність. Гормони діють не на всі клітини, а лише на клітини-мішені, що містять специфічні білки-рецептори, які зв’язують молекули гормонів із високою вибірковістю. Рецептори локалізовані у плазматичній мембрані клітин або їх цитоплазми чи ядрі. Кількість рецепторів у клітині не постійна і регулюється або кількістю власного гормону, або дією іншого гормону. Проте, вони є тільки проміжною ланкою в загальній регуляції обмінних процесів, які здійснюються під впливом ЦНС. Регуляція синтезу та виділення у кров гормонів залозами внутрішньої секреції здійснюється тропними гормонами гіпофіза. Гіпофіз перебуває у тісному взаємозв’язку з гіпоталамусом – вегетативним центром головного мозку.

За хімічною будовою гормональні препарати поділяються на:

1. Препарати білкової та пептидної будови (препарати гормонів гіпоталамусу, гіпофізу, прищитовидної і підшлункової залоз).

2. Препарати амінокислотної будови (гормонопрепарати щитовидної залози); гормони мозкової частини надниркових залоз (катехоламіни); інші нейромедіатори з властивостями гістогормонів (серотонін, дофамін, гістамін).

3. Гормонопрепарати стероїдної будови (препарати гормонів кори наднирників і статевих залоз).

4. Біорегулятори – похідні арахідонової кислоти (ейкозаноїди): простагландини, простацикліни, тромбоксани, лейкотрієни.

За біологічними функціями гормони ділять на такі групи:

1. Гормони, що регулюють обмін вуглеводів, жирів, амінокислот (адреналін, глюкагон, інсулін, глюкокортикоїди).

2. Гормони, що регулюють водно-сольовий обмін (альдостерон, вазопресин, ангіотензин).

3. Гормони, що регулюють обмін кальцію і фосфатів (кальцитонін, паратгормон).

4. Гормони, що відповідають за репродуктивну функцію організму (андрогени, естрогени, прогестени, гонадотропні гормони).

5. Гормони, що регулюють функції периферичних ендокринних залоз (гормони гіпоталамуса, тропні гормони гіпофіза).

Мішені дії гормонів.

Реалізація фізіологічного ефекту гормонів та інших біорегуляторів здійснюється в клітинах (тканинах, органах)-мішенях.

Мішені (клітини, тканини, органи), або гормонокомпетентні структури – чутливі до гормону біоструктури, які вибірково відповідають на взаємодію з гормоном специфічною фізіологічною та біохімічною реакцією; відповідно до ступеня впливу гормону на їх біологічні властивості виділяють гормонозалежні та гормононезалежні клітини.

Прикладами гормонозалежних структур є тканини периферичних ендокринних залоз (щитовидна, кора надниркових залоз) відносно дії тропних гормонів гіпофізу (ТТГ та АКТГ відповідно) або клітини жіночої та чоловічої сфери щодо присутності та ефектів відповідних статевих гормонів. Гормоночутливими є клітини органів, які реагують на дію інсуліну, котрий контролює в них обмін глюкози, ліпідів та амінокислот (клітини м’язів, жирової тканини, лімфоїдної системи).

Здатність клітин (тканин) – мішеней специфічним чином реагувати на певний гормон визначається наявністю рецепторних молекул, що з’єднуються з гормоном або хімічно близькими до нього сполуками. З іншого боку взаємодія з рецептором відбувається за рахунок певного домену молекули гормону – “активного центру”, що за молекулярною будовою, конформацією є комплементарним відповідному сайту рецептора.

Механізми дії пептидних гормонів та біогенних амінів.

Гормони здійснюють свої ефекти відносно контролю метаболічних процесів у клітинах-мішенях шляхом комплексування із специфічними рецепторами – білковими молекулами, які взаємодіють з біорегулятором з утворенням ліганд-сигналу у відповідну, генетично запрограмовану для даного типу клітин, реакцію ефекторних систем.

Залежно від локалізації рецептора, взаємодії з гормоном та механізму реалізації сигналу гормони поділяються на такі групи.

1. Гормони, які не проникають всередину клітини і взаємодіють з рецепторами, локалізованими в плазматичних мембранах клітин:

а) взаємодія гормону на поверхні мембрани з рецептором;

б) передача сигналу з рецептора через трансформуючі білки-трансдуктори (G-білки);

в) утворення внутрішньоклітинних сигнальних молекул – вторинних посередників (циклічні нуклеотиди цАМФ, цГМФ, іони кальцію та інші);

г) взаємодія вторинних посередників з ферментними білками з включенням ефекторних систем клітин (розвиток клітинної біохімічної реакції на стимул гормонів).

2. Гормони, які взаємодіють з внутрішньоклітинними цитозольними рецепторами (стероїдні гормони та гормони щитовидної залози).

Рецепторами для фізіологічно активних речовин – гормонів, біорегуляторів можуть бути:

а) рецептори І-го класу – іонотропні рецептори які в результаті взаємодії з фізіологічно активними речовинами сприяють відкриттю іонних каналів на мембрані і генерують розвиток надзвичайно швидких іонних струмів (Сa ++, Na +, K +,Cl -). Фізіологічними лігандами для іонотропних рецепторів, які локалізовані в синапсах нейронів і в нервово-м’язових пластинках є адреналін, ацетилхолін та ін.

б) рецептори ІІ-го класу – метаботропні, які після взаємодії з фізіологічно активними речовинами призводять до активації біохімічних ефекторних систем клітини через трансдукуючий G-білок. При цьому реакція ефекторних систем відбувається повільно. Фізіологічними лігандами рецепторів ІІ-го класу є гормони і біорегулятори, а також М-холінорецептори нейромедіатору ацетилхоліну.

Білки-трансдуктори – G-білки – внутрішньомембранні білки, які сприймають хімічний сигнал від рецептора, модифікованого за рахунок взаємодії з гормоном або медіатором, змінюючи функціональну активність ефекторних систем клітин.

Виділяють такі типи G-білків:

G с-білки (стимулюючі), які активують аденілатциклазу, фермент, що утворює вторинний посередник – цАМФ;

G i-білки, які інгібують аденілатциклазу;

G ф-білки, які активують фосфоліпазу С – фермент, котрий спричиняє активацію фосфоінозитидного циклу – ферментної системи, що приводить до збільшення концентрації іонів Са ++ за рахунок вивільнення його з внутрішньоклітинних депо.

Вторинні месенджери .

Сигнал на подальше включення каскаду біохімічних реакцій передається вторинними посередниками, або месенджерами (посланець, вісник). Це біомолекули, які передають інформацію від гормону (первинного месенджеру) на ефекторні системи клітин.

До вторинних месенджерів належать: циклічні нуклеотиди – циклічний аденозинмонофосфат і циклічний гуанозинмонофосфат.

Гормонопрепарати застосовуються при гіпофункції ендокринних залоз.

При гіперфункції ендокринних залоз використовують антагоністи гормонів.

Гормони гіпоталамуса, що регулюють виділення гормонів гіпофізом.

Тиреотропін – рилізінг гормон представляє собою трипептид, надзвичайно активний. Препарат – рифатироїн. Застосовується для диференціальної діагностики первинного, вторинного і третинного гіпотиреозу.

Гонадотропін – рилізінг гормон. Введення препарату приводить до овуляції.

Соматотропін – гормон росту.

Соматостатин – гормон, який пригнічує вивільнення гіпофізом соматотропіну. Синтетичні аналоги соматостатину – октреотид, ланреотид. Рифатироїн стимулює вивільнення тиреотропного гормону.

Кортикотропін-рилізінг-гормон (кортиколіберин) викликає швидке накопичення цАМФ у клітинах гіпофіза. Застосовують для діагностики – гіпофізарної та гіпоталамічної недостатності кортикотропіну.

 

 

Люліберини – стимулюють синтез і секрецію лютеїнізуючого та фолікулостимулюючого гормонів, підвищують чутливість гонадотрофів передньої долі гіпофізу до власної дії. Синтезовано препарати і агоністи – госерелін (золадекс), нафарелін (синарел).

 Короткочасне застосування стимулює секрецію гонадотропінів (застосовують для лікування безпліддя та стимуляції сперматогенезу). Тривале застосування на початку стимулює, а потім через 20 – 30 днів знижує секрецію гонадотропінів. Після відміни застосування препарату секреція гонадотропінів відновлюється.

Гормонопрепарати гіпофіза .

Гіпофіз є проміжною ланкою нервової регуляції усіх видів обміну речовин. Забезпечує гуморальну передачу рефлекторних впливів на функцію надниркових, статевих, щитовидної та інших ендокринних залоз.

Виділяють три долі гіпофіза – передню, середню і задню.

Горомонопрепарати передньої долі гіпофіза

Передня доля гіпофіза виділяє у кров соматотропний, тиреотропний, лактотропний, гонадотропний, кортикотропний гормони.

Виділення кортикотропіну гіпофізом регулюється рівнем кортикостероїдів та адреналіну у крові, а також імпульсами кори головного мозку у гіпоталамус. Підвищення виділення кортикотропіну із передньої долі гіпофіза настає в результаті включення нервово-рефлекторних механізмів при станах ”напруження” – стресу, викликаного впливом сильних подразників. Кортикотропін є фізіологічним стимулятором кори наднирників, викликає підвищення та виділення у кров глюкокортикоїдних гормонів. При цьому зменшується кількість аскорбінової кислоти та холестерину у наднирниках.

Виявляє різнобічну дію на обмін речовин, запальні та алергічні процеси, пригнічує активність гіалуронідази, ріст лімфоїдної тканини, виявляє катаболічну дію на білковий обмін, підвищує утворення вуглеводів із жирів та білків, сприяє підвищенню вмісту глікогену в печінці. Кортикотропін покращує увагу, короткочасну пам’ять. Застосовується кортикотропін як засіб, що стимулює активність кори наднирників при хворобі Аддісона, ревматизмі, бронхіальній астмі та інших алергічних захворюваннях. Після внутрішньо-м’язового введення кортикотропіну ефект розвивається через 20 – 30 хвилин і триває 6 – 8 годин. Соматотропний гормон стимулює ріст та розвиток організму, змінює обмін вуглеводів, пригнічує процеси окислення цукру та перетворення його у глікоген. Діабетогенна дія соматотропного гормону є результатом пригнічення активності ферменту гексокінази, який каталізує перефосфорилювання АТФ і глюкози та перетворення у глюкозо-6-фосфат.

Тиреотропний гормон стимулює синтез та виділення гормонів щитовидної залози, а утворення тиреотропного гормону регулюється вмістом у крові тироксину та трийодтироніну. Гонадотропні гормони – фолікулостимулюючий та лютеїнізуючий. Лютеїнізуючий гормон стимулює розвиток жовтого тіла. Фолікулостимулюючий гормон стимулює дозрівання фолікулів у жінок та посилює сперматогенез у чоловіків. Гонадотропні гормони виробляються у великій кількості плацентою, надходять у кров і виділяються сечею. Із сечі вагітних жінок отримують хоріогонічний гонадотропін. За активностю хоріогонічного гормону в сечі ставлять діагноз про вагітность. Введення сечі вагітних жінок нестатевозрілим мишам по 0,2 мл на протязі 2-х днів викликає швидкий ранній розвиток статевих залоз, що застосовується як діагностична проба на вагітність (реакція Цондека-Ашгейма). Інша проба на вагітність проводиться на озерних жабах-самцях по виявленню у них у клоаці сперматозоїдів після одноразового введення сечі вагітних жінок. У цьому випадку діагноз про вагітність можна поставити уже через 18 годин (реакція Галлі-Манніні).

Гонадотропін сироватковий близький за механізмом дії до фолікулостимулюючого гормону. Застосовується при аменореї, дисменореї у жінок, олігоспермії у чоловіків.

Лактогенний гормон стимулює вироблення молока після родів, розвиток жовтого тіла та утворення в ньому прогестерону. Цей гормон є синергістом токоферолу.

Препарати

Соматотропін (гормон росту) — синтезується ацидофільними клітинами аденогіпофіза. Це білок, який має 191 амінокислотний залишок. Для соматотропі-ну властива видова специфічність. Для медичного застосування випускається соматотропін людини для ін’єкцій у вигляді ліофілізованого порошку.

Соматомедин (фактор росту інсуліноподібний) має механізм дії, подібний до інсуліну: знижує вміст цАМФ, індукованого в жирових клітинах і лімфоцитах адреналіном, у печінці — простагландином Е2, в хондроцитах — паратирином. Підвищуючи окиснення глюкози, соматотропін через соматомедин бере участь в енергозабезпеченні внутрішньоклітинних процесів.

Показання: гіпофізарний нанізм, низький зріст, не пов’язаний з дефіцитом гормону у дорослих, остеопороз у дорослих.

Протипоказання: злоякісні новоутвори.

Побічна дія: алергічні реакції, легка анорексія, дратливість, головний біль.

З гіпоталамуса виділено і синтезовано неврогормон соматостатин, який пригнічує інкрецію соматотропіну. При акромегалії він малоефективний, діє короткочасно з недостатньою вибірковістю дії (пригнічує також інкрецію інсуліну та глюкагону), руйнується при ентеральному введенні. Випускається синтетичний аналог соматостатину — октреотид (сандостатин), який діє триваліше, ніж соматостатин (Т _/2 100 хв). Зараз при акромегалії використовують також дофамінергічні засоби, наприклад бромкриптин, які пригнічують надмірну продукцію соматотропіну.

Тиротропін — це складний білок глікопротеїд, який продукується базофіль-ними ендокриноцитами аденогіпофіза, а саме тиротрофними ендокриноцитами. Його біосинтез індукується тироліберином, а біологічна дія полягає в активізації біосинтезу і секреції тироїдних гормонів. Передня частка гіпофіза продукує також гонадотропіни (фолітропін, лютропін і пролактин), які специфічної статевої активності не мають.

Як препарат з фолікулостимулюючою активністю використовують гонадотропін менопаузний, виділений із сечі жінок у менопаузі. Препарат призначають у випадках недостатності розвитку фолі­кулів, недостатності естрогенів, а також гіпогонадизму гіпоталамо-гіпофізарного генезу у чоловіків. Вводять внутрішньо-м’язово раз на добу до настання ефекту.

Побічна дія: збільшення яєчників, виникнення болю внизу живота, значне підвищення екскреції естрогенів з сечею. У таких випадках введення препарату слід відмінити.

Як препарат з лютеїнізуючою дією використовують гонадотропін хоріоніч-ний (хоріогонін), який отримують із сечі вагітних жінок. Жінкам призначають пре­парат при порушеннях менструального циклу, безплідді, чоловікам — у випадках гіпогеніталізму, статевого інфантилізму, крипторхізму, а також для діагностики первинного і вторинного гіпогонадизму. Показання: доброякісні пухлини молочної залози, ендометріоз, гінекомастія, маткові кровотечі.

Протипоказання: запальні захворювання, пухлини органів статевої системи.

Побічна дія: алергічні реакції, надмірне збільшення яєчників і яєчок.

Для зменшення секрецій гонадотропних гормонів гіпофіза застосовують синтетичний препарат даназол (данол). Дія його зворотна: знижує функцію яєчників, викликає атрофію ендометрію.

Пролактин — має білкову структуру. Складається із 198 залишків амінокислот, які синтезуються ацидофільними клітинами аденогіпофіза. Як препарат пролакти-ну використовують лактин, який отримують з гіпофіза великої рогатої худоби. Призначають при недостатній лактації в післяпологовому періоді. Вводять внутріш-ньом’язово. Препарат протипоказаний особам, схильним до алергічних реакцій.

Меланотропін — продукується про­міжною частиною аденогіпофіза, поліпшує гостроту зору, адаптацію до темноти, що зумовлено його стимулюючим впливом на фоторецептори сітківки.

Як препарат застосовують інтермедин (отримують з гіпофіза забійної худоби). Використовують в офтальмології у випадках ушкодження сітківки, пігментного ретиніту, гемералопії тощо. Частіше препарат вводять закапуванням у порожнину кон’юнктиви, інколи шляхом субкон’юнктивальних ін’єкцій або методом електрофорезу.

Гормонопрепарати задньої долі гіпофіза

Задня доля гіпофіза є місцем депонування гормонів – окситоцину та антидіуретичного гормону (вазопресину). Сумарний препарат задньої долі гіпофіза – пітуітрин (отримують шляхом витяжки із задньої долі гіпофізу худоби). Окситоцин (очищений від баластних речовин та вазопресину препарат), підвищує скоротливу активність матки. Чутливість матки до окситоцину залежить від функціонального стану, вона найбільш чутлива під кінець вагітності. Під час вагітності чутливість міометрію до окситоцину знижена за рахунок підвищення вмісту в організмі вагітної жінки кількості прогестенів, які зменшують чутливість матки до окситоцину. Синергістом прогестенів під час вагітності – вітамін Е (токоферол), а також фенотерол – бета 2- адреноміметик. У терапевтичних дозах викликає ритмічні скорочення матки і тільки у великих дозах – тонічні скорочення. Дія окситоцину розвивається через 2 – 3 хвилини і триває до 1 години після внутрішньовенного введення.

Механізм дії окситоцину на міометрій полягає у підвищенні проникливості клітинних мембран для іонів калію (при цьому зменшується потенціал дії), сенсибілізує матку до ацетилхоліну і цим самим підвищує її збудливість, а також підвищення концентрації естрогенів сприяє сенсибілізації мускулатури матки до окситоцину. Аскорбінова кислота посилює дію естрогенів до окситоцину, що сприяє розвитку скорочень мускулатури матки, необхідних для родорозрішення. Виділенню окситоцину сприяють рефлекторні стимули (біль, подразнення сосків).

Застосовується окситоцин для підсилення скорочень міометрію при слабості родової діяльності (терапевтичні дози внутрішньовенно крапельно) і для зупинки післяпологових маткових кровотеч (великі дози в шийку матки).

Вазопресин звужує артеріоли та капіляри, викликає стійке підвищення артеріального тиску. Цей ефект не змінюється адренолітиками, що свідчить про безпосередню дію вазопресину на стінки судин. Введення великих доз порушує коронарний рух крові, послаблює роботу серця, знижує поглинання кисню міокардом. Підвищує тонус сечового міхура, кишечника, жовчного міхура, сприяє виходу жовчі у дванадцятипалу кишку. Вазопресин покращує довготривалу пам’ять, сприяє фіксафції інформації у пам’яті (консолідація пам’яті) і покращує відтворення її. На водний обмін має антидіуретичну дію за рахунок того, що підвищує активність муколітичного ферменту гіалуронідази, яка підвищує проникливість міжклітинної речовини стінки канальців нирок. У зв’язку з цим підсилюється реабсорбція води. Застосовується при нецукровому діабеті, нічному нетриманні сечі (енурез).

Пітуітрин – сумарний препарат задньої долі гіпофізу має властивості окситоцину і вазопресину.

Дезаміноокситоцин – синтетичний аналог окситоцину, стійкий до ферментів шлунково-кишкового тракту. Застосовують всередину.

 

 

Гормонопрепарати середньої долі гіпофіза

Середня доля гіпофіза містить меланофорний гормон – інтермедин, який стимулює активність колбочок та паличок сітківки ока, підвищує гостроту зору, покращує адаптацію до темноти.

Гормонопрепарати щитовидної залози

У паренхімі щитовидної залози утворюється йодтиреоглобулін, до складу якого входять йодовмісні кислоти, які володіють гормональною активністю (трийодтиронін; тетрайодтиронін – тироксин).

 

Для біосинтезу гормонів щитовидної залози необхідний йод, який надходить з водою і їжею у вигляді йодидів і накопичується в щитовидній залозі. Функція щитовидної залози регулюється тиреотропним гормоном передньої долі гіпофіза, який підвищує швидкість акумуляції йоду в щитовидній залозі, йодування амінокислот та вихід у кров гормонів. З іншого боку, вироблення тиреотропного гормону залежить від вмісту у крові тироксину та трийодтироніну. Чим менше цих гормонів у крові, тим більше виробляється тиреотропного гормону.

Якщо в організм надходить мало йоду, як це спостерігається у деяких гірських місцевостях, то знижується і вироблення гормонів щитовидної залози. Це викликає підсилену продукцію тиреотропного гормону, під впливом якого щитовидна залоза буде заповнюватись великою кількістю колоїду, бідного гормонами, що призводить до розвитку зоба.

При недостатній функції щитовидної залози може розвиватися мікседема у дорослих, а у дітей – кретинізм. При цьому порушується функція різних систем організму, знижується обмін речовин.

Гормони щитовидної залози стимулюють процеси росту та розвитку молодого організму, підвищують чутливість тканин до адреналіну та збудливості нервової системи. Діють на вегетативні центри, внаслідок чого підвищується артеріальний тиск, прискорюється плин крові в мозку, нирках, прискорюється ритм серцевої діяльності. Залежно від дози та тривалості застосування тиреоїдні гормони підсилюють анаболічні процеси, або викликають явище катаболізму. Під впливом великих доз препаратів підсилюється розпад білків, вуглеводів та жирів. У зв’язку з цим збільшується кількість азотистих продуктів у сечі, а також зменшується кількість глікогену в печінці та м’язах, збільшується вміст цукру в крові. Тироксин активує фермент інсуліназу і тому на деяких етапах обміну може бути антагоністом інсуліну. В результаті дії на обмін жирів у крові зменшується кількість жирних кислот та холестерину. Гормони щитовидної залози активують фермент гексокіназу, аденозинфосфатазу, а також тіолові ферменти, підвищують реакційну властивість сульфгідрильних та сульфідних груп білка. Тиреоїдні гормони пригнічують канальцеву реабсорбцію води, підтримують діурез. При цьому підвищується виділення іонів натрію, кальцію та хлоридів. При зниженому обміні речовин та легких формах ожиріння використовують гормональні препарати – тиреоїдин та чистий гормон трийодтиронін.

Тиреоїдин представляє собою висушену та обезжирену щитовидну залозу рогатої худоби, до його складу входить левотироксин і ліотиронін (трийодтиронін). Погано всмоктується у шлунково-кишковому тракті. Латентний період дії тироксину при прийомі всередину у вигляді тиреоїдину складає 24 – 48 годин. Максимальна дія 6 – 8 годин. Після відміни препарату обмін речовин повертається до нормального рівня через 50 – 70 днів.

При застосуванні трийодтироніну, він легко проникає через клітинні мембрани, швидко всмоктується, транспортується білками крові у вільному виді. Ефект розвивається через 3 – 8 годин і триває 48 годин.

Тиреокомб – комбінований препарат, який містить 10 мкг ліотироніну, 70 мкг левотироксину і 150 мкг йодиду калію.

Тиреотом – таблетки, які містять 40 мг ліотироніну і 120 мкг левотироксину.

Застосування : гіпотиреоз, мікседема, кретинізм, ендемічний та спорадичний зоб.

Антитиреоїдні препарати

Лікарські речовини, які пригнічують синтез та специфічну дію гормонів щитовидної залози.

За механізмом дії виділяють такі групи препаратів.

1. Препарати, які пригнічують синтез тиреоїдних гормонів у щитовидній залозі (мерказоліл – тіамазол; дийодтирозин).

2. Препарати, які пригнічують продукцію тиреотропного гормону передньої долі гіпофіза (йод, дийодтирозин, бетазин).

 

3. Препарати, які порушують поглинання йоду щитовидною залозою (калію перхлорат).

Механізм дії мерказолілу (тіамазолу) – прискорює виведення йодидів із щитовидної залози, запобігає йодуванню тироксину та синтезу гормонів щитовидної залози. Пригнічує активність ферменту пероксидази, внаслідок чого порушується окислення йодидів в атомарний йод.

Дийодтирозин гальмує продукцію тиреотропного гормону передньої долі гіпофіза. Такими ж властивостями і механізмом дії володіє бетазин.

Карбімазол і мерказоліл – гальмують периферичне перетворення Т 4 і Т 3. менш токсичні і за активністю перевершують метилтіоурацил.і пропілтіоурацил.

Механізм дії калію перхлорату : порушує активне поглинання йоду щитовидною залозою і запобігає синтезу гормонів.

Побічні ефекти антитиреоїдних препаратів: порушення функції печінки, лейкопенія, тромбоцитопенія, агранулоцитоз.

Препарати, які містять йод . Малі дози йоду – “мікройод” – гальмують утворення тиреотропного гормону у передній долі гіпофіза і таким чином порушують біосинтез гормонів у щитовидній залозі, а також сприяють утриманню гормонів у білковому комплексі. Під впливом “мікройоду” зменшуються розміри щитовидної залози та її васкуляризація. Малі дозі йоду застосовують в основному при підготовці хворого до операції після попереднього лікування метилтіоурацилом.

Гормони, які впливають на обмін кальцію та фосфору

У прищитовидних залозах виділяється паратгормон – препарат паратиреоідин (отримують шляхом витяжки із прищитовидних залоз худоби), який регулює обмін кальцію і фосфору. При недостатній кількості цього гормону різко знижується рівень іонізованого кальцію у крові, відбувається підвищення в ній неорганічного фосфору. Внаслідок цього в дорослих розвиваються тетанічні корчі, а в дітей – спазмофілія.

Механізм дії паратгормону : стимулює всмоктування кальцію слизовою оболонкою кишечника, при допомозі ергокальциферолу, а також відбувається мобілізація іонів кальцію із кісток. Максимальний ефект після введення препарату настає через 12 – 18 годин і триває до 24 годин.

Кальцитонін (тирокальцитонін) виробляється спеціальними клітинами щитовидної залози. Бере участь у регуляції обміну кальцію. Пригнічує процес декальцифікації кісток, сприяє відкладанню кальцію у кістках. Є антагоністом паратиреоідину.

Гормонопрепарати підшлункової залози

У підшлунковій залозі бета-клітини острівців Лангерганса виробляють інсулін. Недостатня секреція інсуліну призводить до розвитку цукрового діабету. В основі захворювання лежить порушення вуглеводного обміну: зниження активності ферменту гексокінази, що забезпечує фосфорилювання та засвоєння глюкози тканинами, знижує проникливість клітинних мембран тканин для глюкози та засвоєння її клітинами. При цьому підвищується розпад глікогену в печінці й утворення цукру із білків та жирів їжі. В результаті цих зрушень виникає гіперглікемія, глюкозурія, кетонемія, кетонурія.

Цукровий діабет – захворювання ендокринної системи, яке характеризується порушенням усіх видів обміну речовин, і в першу чергу вуглеводного. Цукровий діабет може розвиватися і у випадку, коли інсулін виробляється в достатній кількості, але він швидко інактивується інсуліназою.

 

Для лікування цукрового діабету використовують такі групи лікарських засобів:

І. Інсуліни.

ІІ. Похідні сульфанілсечовини.

ІІІ. Інгібітори альфаглюкозидази.

ІV. Препарати, що підвищують чутливість тканин до інсуліну.

V. Препарати рослинного походження.

Медикаментозне лікування хворих на цукровий діабет у першу чергу залежить від типу цукрового діабету і біля 30% у випадках з інсулін незалежною формою захворювання, служить пацієнтам для контролю свого самопочуття.

Гормональними антагоністами інсуліну є кортикотропін, тиреоїдин, глюкокортикоїди, адреналін, естрогени, глюкагон.

Механізм дії інсуліну полягає у гальмуючому впливі контрінсулярних гормонів передньої долі гіпофіза та глюкокортикоїдів на фермент гексокіназу, активність якої пригнічується цими гормонами. Відновлюється властивість гексокінази каталізувати реакцію перефосфорилювання глюкози з АТФ, в результаті чого утворюється речовина глюкозо-6-фосфат, підвищує проникливість клітинних мембран для глюкози і згорання її у циклі Кребса. Інсулін отримують із тканини підшлункової залози рогатої худоби, шляхом витяжки.

Препарати інсуліну .

Засоби замісної терапії (препарати інсуліну).

1. Препарати короткочасної дії – людські біосинтетичні монокомпонентні (актрапід, фармасулін-людський біосинтетичний [ДНК] рекомбінантний інсулін виробництва “Фармак” Київ).

2. Пролонгованої дії – високоочищені монокомпонентні свинячі (мікстард, монотард, ультратард, протазан, протамін-цинк інсулін, інсулін-семиленте).

Препарати замісної терапії в залежності від тривалості дії поділяють:

1. Препарати швидкої і короткочасної дії – до 8 годин (інсулін, актрапід).

2. Препарати середньої тривалості дії – до 24 годин (інсулін-ленте, інсулін-семиленте).

3. Препарати повільної і тривалої дії – до 40 годин (інсулін-ультраленте, суінсулін-ультралонг, протамін-цинк інсулін).

Швидкість і тривалість дії інсулінів

Інсуліни вітчизняного виробництва.

Препарати свинячих монокомпонентних нейтральних інсулінів:

Монодар – нейтральний розчин для ін’єкцій короткої дії, забезпечує швидке та значне зниження рівня цукру крові, ефект настає через 30 хв і досягає максимуму через 1 – 2 год. після підшкірного введення препарату. Тривалість дії 5 – 7 год.

Монодар Б – нейтральна суспензія для ін’єкцій, що містить 100% кристалічний протамін-інсулін. Препарат середньої тривалості дії, забезпечує поступове зниження цукру крові, що починається через 1 год. і досягає максимуму через 4 – 6 год. після підшкірного введення препарату. Тривалість терапевтичної дії 12 – 20 год.

Монодар К 15 – нейтральна суспензія для ін’єкцій, що містить 15% інсуліну в розчині та 85% кристалічного протамін-інсуліну. Препарат середньої тривалості дії, забезпечує зниження цукру крові, що починається через 45 хв після підшкірного введення препарату. Тривалість дії 14 – 18 год.

Монодар К 30 – нейтральна суспензія для ін’єкцій, що містить 30% інсуліну в розчині та 70% кристалічного протамін-інсуліну. Препарат середньої тривалості дії, забезпечує поступове зниження рівня цукру крові, що починається через 30 – 45 хв і досягає максимуму через 1 – 3 год. Тривалість дії 12 – 16 год.

Монодар К 50 – нейтральна суспензія для ін’єкцій, що містить 50% інсуліну в розчині та 50% кристалічного протамін-інсуліну. Препарат середньої тривалості дії, забезпечує швидке зниження рівня цукру, та подовжене утримання цукровознижуючого ефекту. Дія препарату починається через 30 хв і досягає максимуму через 1 – 3 год після підшкірного введення препарату. Тривалість дії 6 – 10 год.

МК Суінсулін-лонг – нейтральна суспензія для ін’єкцій, що містить кристалічний та аморфний цинк-інсулін у співвідношенні 7:3. Препарат середньої тривалості дії, забезпечує поступове зниження цукру крові, що починається через 1 1,5 год, посилюється через 5 – 7 год, досягає максимуму через 12 – 16 год. Тривалість дії протягом 24 год.

МК Суінсулін-ультралонг – нейтральна суспензія для ін’єкцій, що містить 100% кристалічний цинк-інсулін. Препарат тривалої дії, забезпечує поступове зниження рівня цукру через 8 – 10 год. Дія препарату досягає максимуму через 12 – 18 год і утримується протягом 30 – 36 год.

Препарати нейтральних інсулінів людини:

Хумодар Р – інсулін людини напівсинтетичний – нейтральний розчин для ін’єкцій короткої дії, забезпечує швидке та значне зниження рівня цукру крові, ефект настає через 30 хв і досягає максимуму через 1 – 2 год після підшкірного введення препарату. Тривалість дії 5 – 7 год.

Хумодар Б – інсулін людини напівсинтетичний – нейтральна суспензія для ін’єкцій, що містить 100% кристалічний протамін-інсулін. Препарат середньої тривалості дії, забезпечує поступове зниження рівня цукру крові, ефект починається через 1 год і досягає максимуму через 4 – 6 год. Тривалість дії 12 – 20 год.

Хумодар К 15 – нейтральна суспензія для ін’єкцій, що містить 15% інсуліну в розчині та 85% кристалічного протамін-інсуліну. Препарат середньої тривалості дії, забезпечує зниження рівням цукру крові через 30 – 45 хв і досягає максимуму через 1,5–3 год після підшкірного введення препарату. Тривалість дії 12 – 18 год.

Хумодар К 25 – нейтральна суспензія для ін’єкцій, що містить 25% інсуліну в розчині та 75% кристалічного протамін-інсуліну. Препарат середньої тривалості дії, забезпечує зниження рівня цукру крові, що починається через 30 – 45 хв і досягає максимуму через 1 – 3 год після ін’єкції. Тривалість дії протягом 12 – 16 год.

Хумодар К 50 – напівсинтетичний – нейтральна суспензія для ін’єкцій, що містить 50% інсуліну в розчині та 50% кристалічного протамін-інсуліну. Препарат середньої тривалості дії, забезпечує швидке зниження рівня цукру крові, та подовження утримання цукровознижуючого ефекту. Ефект настає через 30 хв і досягає максимуму через 1 – 3 год після введення препарату. Тривалість дії протягом 6 – 10 год.

Синтетичні цукрознижувальні препарати

При цукровому діабеті ІІ типу для спеціальної терапії використовують антидіабетичні (гіпоглікемічні) пероральні засоби слідуючих груп:

 

1. Похідні сульфанілсечовини : 1-го покоління(букарбан, хлорпропамід-адебіт; карбутамід, толбутамід, толазамід, ацетоксамід, цикламід, хлорцикламід) – препарати середньої тривалості дії – до 24 год; 2-го покоління(глібенкламід-манініл; глюренорм-гліквідон; гліпізид, гліклазид-діабетон) – тривалість дії до 60 годин; 3-го покоління (амарил).

Амарил(глімепирид), пероральний гіпоглікемічний препарат, який належить до класу сульфаніламідів нового 3-го покоління. Амарил володіє цілим рядом переваг порівняно з традиційними похідними сульфанілсечовини, як всі інші препарати сульфонілсечовини закриває АТФ-залежні К +-канали бета-клітин з допомогою зв’язуючого білка, що супроводжується деполяризацією мембрани, відкриттям Са ++-каналів і надходження іонів кальцію. Підвищення внутрішньоклітинної концентрації Са ++ стимулює секрецію інсуліну й активує другий тип калієвих каналів, які відкриваються і викликають реполяризацію. Це, в свою чергу, супроводжується закриттям Са ++-каналів, деполяризацією на початку нового циклу секреції інсуліну. Застосування амарилу дає можливість призначати його в менших дозах, забезпечує швидкий початок дії, і проявляє позитивний ефект на обмін ліпідів. Стимулює активніше виділення інсуліну клітинами підшлункової залози. Застосовують 1 раз на добу.

2. Бігуаніди (глібутид – буформін, метформін – гліформін) – тривалої дії до 60 годин.

3. Препарати інших груп (ізодибут, акарбоза – глюкобай).

4. Препарати рослинного походження [лушпиння квасолі, листя яфини, козлятник лікарський (Galega), ялівець, овес посівний та інші].

 

Класифікація залежно від типу дії:

1. Засоби, які стимулюють вивільнення ендогенного інсуліну (похідні сульфанілсечовини – букарбан, адебіт та інші).

2. Засоби, які сприяють надходженню глюкози у тканини і підвищують гліколіз (бігуаніди).

3. Засоби, які пригнічують всмоктування глюкози у тонкому кишечнику (інгібітори альфа-глюкозидази – акарбоза, воглібоза, міглітол).

Механізм дії похідних сульфанілсечовини полягає у стимуляції бета-клітин підшлункової залози і підсилення вивільнення ними інсуліну. Це єдиний клас гіпоглікемічних засобів, що мають власний рецептор на плазматичній мембрані, при зв’язуванні з яким закриваються АТФ-чутливі К +-канали з наступною деполяризацією мембрани та екзоцитозу інсуліну. Стимулюючи секрецію інсуліну, вони не впливають на синтез гормону.

Заслуговує уваги гліклазиди (діабетон, діамікрон), які сприяють зниженню вмісту холестерину, тригліцеридів, нормалізують вміст вільних радикалів, сприяють синтезу простагландинів (у вигляді збільшення вмісту судинорозширювального простацикліну і зниження рівня судинозвужувального тромбоксану), зменшують адгезію тромбоцитів.

Механізм дії похідних гуанідину – сприяють поглинанню глюкози м’язами. У м’язах накопичується молочна кислота за рахунок стимуляції анаеробного гліколізу. Пригнічують гліконеогенез. Підвищують ліполіз. Затримують всмоктування глюкози у кишечнику. У шлунково-кишковому тракті всмоктуються добре. Ефект розвивається через 4 – 6 годин і триває 14 годин.

Побічні ефекти: лейкопенія, агранулоцитоз.

Глюренорм, глібенкламід та інші похідні сульфанілсечовини 2-го покоління діють на бета-клітини підшлункової залози, стимулюють виділення інсуліну.

Застосовують при цукровому діабеті у хворих середнього і похилого віку, в тих випадках, коли збережена активність бета-клітин підшлункової залози і дієти недостатньо для забезпечення нормального обміну вуглеводів.

Мінідіап (гліпізид) – препарат середньої швидкості дії, при прийомі всередину ефект настає через 30 хвилин. Забезпечує своєчасний контроль гіперглікемії, яка з’являється після прийому їжі. Застосовують при цукровому діабеті дорослих.

Акарбоза, воглібоза, міглітол пригнічують активність ферменту альфа-глюкозидази, затримують всмоктування вуглеводів у кишечнику. Максимальна активність акарбози та міглітолу спостерігається при їх застосуванні в дозі 100 мг три рази на добу. Основним побічним ефектом альфа-глюкозидазних інгібіторів є гастроінтестинальний ефект. На сьогодні інгібітори альфа-глюкозидази є препаратами першого вибору у хворих на інсулін-незалежний цукровий діабет.

Препарати, що підвищують чутливість периферичних тканин до інсуліну – піоглітазон, роглітазон (розліт). Ізодибут пригнічує біологічну активність ферменту альдозоредуктази, цим самим сприяє нормалізації обміну глюкози. Знижуючи активність альдозоредуктази, препарат блокує перетворення глюкози в сорбітол, зменшує накопичення останнього в клітинах і, особливо, в клітинній стінці. Буформін, метформін знижують вміст глюкози у крові, пригнічують її надходження і прискорюють гліколіз, покращують чутливість тканин до інсуліну і, такими чином, зменшують інсулінорезистентність, сприяють поглинанню глюкози м’язовими тканинами.

Застосовують при цукровому діабеті ІІ типу (інсулінзалежний), що супроводжується ожирінням і гіперліпопротеїнемією.

Антиоксиданти – одним з патофізіологічних механізмів, який відіграє важливу роль у розвитку ендотеліальних дисфункцій, є підвищене утворення кисеньвмісних радикалів, що виникає внаслідок ауто окислення глюкози, неферментного глікозилювання та гіпоксії. Дисбаланс між продукцією та утилізацією вищезазначених радикалів призводить до розвитку “ оксидативного стресу ” . Клінічні дослідження з використанням антиоксидантів дають обнадійливі дані, щодо комплексного їх застосування з іншими цукровознижуючими препарати в лікуванні цукрового діабету.

Цукровознижуючі засоби рослинного походження:

 

ПРЕПАРАТИ СТЕРОЇДНИХ ГОРМОНІВ, ЇХ АНАЛОГІВ І АНТАГОНІСТІВ

В залежності від місця продукції стероїдні гормонопрепарати поділяються на:

1 . Препарати гормонів кори надниркових залоз та їх синтетичні аналоги:

а) Гормонопрепарати з глюкокортикоїдною активністю(гідрокортизон, кортизон та їх синтетичні аналоги);

 б) Гормонопрепарати з мінералокортикоїдною активністю (альдостерон, дезоксикортикостерону ацетат).

 2. Препарати статевих гормонів .

 А) препарати жіночих статевих гормонів:

 а) Гормонопрепарати фолікулів (природні – естрадіолу дипропіонат, естрон; напівсинтетичний – етинілестрадіол-мікрофолін; синтетичний препарат – синестрол) та їх антагоністи – антиестрогени (кломіфенцитрат або клостильбегіт);

б) Гормонопрепарати жовтого тіла (оксипрогестерону капроат, прогестерон) та їх антагоністи – антигестагени – Ru-486);

в) Контрацептивні засоби(комбіновані естроген-гестагенні препарати і засоби, які містять мікродози гестагенів).

 Б) Препарати чоловічих статевих залоз :

 Андрогени (тестостерон, тестостерону пропіонат, тестостерону енантат, тестенат, метилтестостерон) та їх антагоністи – антиандрогени (флутамід, ципротерон, фінастерид).

3. Анаболічні засоби .

а). Стероїдні анаболічні засоби (феноболін, ретаболіл, метандростенолон).

б). Нестероїдні анаболічні засоби (калію оротат, кобабамід, карнітину хлорид, пентоксил, метилурацил).

 Усі стероїдні гормони за хімічною будовою мають спільним те, що синтезуються з одного продукту – холестерину і в своїй основі містять пергідрофенантреновий цикл.

Шляхом подальших хімічних перетворень відбувається диференціація гормонів за специфічною активностю. Встановлена залежність фармакологічної дії від хімічної структури стероїдів.

 Під впливом ферментів печінки змінюється хімічна структура стероїдів, характер їх біологічної активності та тривалості ефекту. Тривалість ефекту стероїдних препаратів пояснюється також властивістю їх адсорбуватись на білкових структурах клітин-органів, чутливих до вказаних гормонів. В абсорбції стероїдів велику роль відіграють SH-групи ферментних білків.  Властивість зв’язуватись із специфічними рецепторами клітин є суттєвою особливістю динаміки гормональних речовин в організмі. За своєю природою та хімічною будовою рецепторні утворення клітин є специфічними цитоплазматичними та ядровими протеїнами.

 Специфічність гормонів залежить від фізико-хімічних властивостей ядрового рецепторного білка диференційованої клітини. Статеві гормони, володіючи тропністю фізіологічної дії, впливають на метаболічні процеси чутливих до них органів, а також на функціональний стан генетичного апарату.  

Дія стероїдів на клітини чутливих до них органів відбувається у три етапи.

1. Гормон концентрується на мембранних структурах клітин та субклітинних утворень із зміною їх проникливості.

2. Проникнення молекул стероїду крізь мембрану всередину клітини та зв’язок його із специфічним цитоплазматичним рецепторним білком.

 3. Проникнення всередину клітинного ядра.  Стероїдні гормони проникають у ядро у вигляді комплексної сполуки з білками цитоплазми. Ядерні рецептори акумулюють гормон у ядрі та підготовляють реалізацію гормонального ефекту на генетичному рівні (стимуляція синтезу РНК).

 У клітинах печінки також є рецепторні білки для зв’язування глюкокортикоїдів. Ядра та мітохондрії клітин печінки більш інтенсивно поглинають гідрокортизон та інші глюкокортикоїди, а розчинна фракція клітини найбільш інтенсивно їх метаболізує. Глюкокортикоїди, на відміну від андрогенів, естрогенів та альдостерону, не мають вираженої тропності фізіологічної дії. Особливістю їх впливу є те, що вони мають широкий спектр дії, включаються в метаболізм багатьох органів і систем (мозок, печінка, нирки, м’язи, шкіра та інші).

 

ГОРМОНОПРЕПАРАТИ НАДНИРКОВИХ ЗАЛОЗ

 Препарати з глюкокортикоїдною активністю. Глюкокортикоїдні гормони та їх синтетичні аналоги становлять значний інтерес для клінічної практики щодо їх протизапальної, протиалергічної дії. Вони втручаються в обмінні процеси, змінюють обмін вуглеводів, білків, жирів та мінеральний обмін.

Вплив на обмін вуглеводів залежить від дози, тривалості введення та стану функції підшлункової залози. Під впливом глюкокортикоїдів підвищується синтез глікогену та відкладання його у печінці, м’язах. Великі дози препаратів при тривалому введенні гальмують активність ферменту гексокінази і цим самим порушують фосфорилювання глюкози. При цьому розвивається гіперглікемія, глюкозурія, порушується утворення енергії, частина вуглеводів переходить у жири. Продукти неповного окислення пригнічують функцію бета-клітин інсулярного апарату підшлункової залози, що може призвести до “стероїдного діабету”.  Білковий обмін у різних тканинах змінюється не однаково. У м’язах та лімфатичній тканині при тривалому введенні відмічається катаболічна дія, підвищується розпад білків, активуються процеси дезамінування амінокислот, що сприяє утворенню вуглеводів, знижує синтез амінокислот та проникнення їх у клітини.  Разом із тим у печінці, нирках, кишечнику білковий обмін змінюється за типом анаболізму: підвищується синтез амінокислот, білків. Під впливом глюкокортикоїдів пригнічується лімфопоез та продукція антитіл. Глюкокортикоїди впливають на електролітний обмін: сприяють виділенню із організму іонів кальцію, калію і посилюють реабсорбцію натрію, хлоридів та води в ниркових канальцях. Глюкокортикоїди гальмують запальний процес та алергічні реакції. Затримують розвиток сполучної, ретикулоендотеліальної, лімфоїдної тканини, зменшують кількість тучних клітин, гальмують грануляцію і загоювання ран. Пригнічують синтез інтерферону, що приводить до зниження захисних сил організму (імунодепресивна дія). Синтетичні глюкокортикоїди (преднізолон, дексаметазон, триамцинолон) мають більш виражену протизапальну, десенсибілізуючу дію, активніше впливають на обмін речовин, трофіку, значно слабше – на мінеральний обмін. Дексаметазон є найбільш активним і довготривалим препаратом. Деякі глюкокортикоїди застосовуються місцево (синалар, локакортен, флуцинар, фторокорт та інші). Механізм протишокової дії полягає у зростанні концентрації катехоламінів у тканинах, посилення скорочення міокарда. Механізм протизапальної та протиалергічної дії полягає у пригніченні формування та розвитку лімфоїдноретикулярних плазматичних, клітин у кістковому мозку.

 Глюкокортикоїди стабілізують мембрани клітин та субклітинних структур, знижують проникливість та підвищують резистентність капілярів, впливають на клітинний та хімічний склад тканин. Пригнічують ріст фібробластів. Знижується активність гіалуронідази, синтез мукополісахаридів сполучної тканини зменшується.

 Використовують глюкокортикоїди при аутоімунних захворюваннях (ревматизм), шоку, інтоксикації, алергічних реакціях. При тривалому застосуванні пригнічується виділення гормонів передньої долі гіпофіза (кортикотропіну, гонадотропних та тиреотропних гормонів). Тому, глюкокортикоїди потрібно призначати та відміняти поступово, змінюючи дозу.

Побічні ефекти : глюкокортикоїди при тривалому застосуванні можуть викликати сповільнення процесів регенерації, погіршення протікання виразкової хвороби шлунка та дванадцятипалої кишки. Вони сприяють утворенню виразок (ульцерогенна дія). Внаслідок затримки води і натрію виникають набряки, збільшується маса тіла, підвищується артеріальний тиск, ожиріння, гіперглікемія. З боку ЦНС – ейфорія, безсоння, психози. З боку крові підвищується зсідання крові і утворення тромбів. Тривале застосування приводить до остеопорозів, ламкості кісток (патологічні переломи).

 За тривалістю дії глюкокортикоїди діляться на такі групи.

1. Препарати короткочасної дії (тривалість ефекту 6 – 8 годин) – гідрокортизон, кортизон.

 2. Препарати середньої тривалості дії (12 – 36 годин) – преднізолон, триамцинолон.

3. Препарати тривалої дії (36 – 72 години) – дексаметазон, беклометазон.

Для місцевого застосування використовують мазі і креми, які містять глюкокортикоїди. Застосовують при екземах, нейродермітах.  Препарати з мінералокортикоїдною активністю . Найбільш активним гормоном цієї групи є альдостерон і препарат дезоксикортикостерону ацетат. Під впливом цих речовин затримуються іони натрію в організмі. При цьому підвищується реактивність симпатичної нервової системи, тонус гладкої мускулатури артеріол підвищується, що приводить до підвищення артеріального тиску (гіпертензії).  При тривалому застосуванні великих доз мінералокортикоїдів проявляються пригнічення функції ЦНС, явища енцефалопатії. Для клінічної практики мають велике значення антагоністи альдостерону (спіронолактон), які використовуються як сечогінні засоби.

 

ГОРМОНОПРЕПАРАТИ СТАТЕВИХ ЗАЛОЗ

Препарати чоловічих статевих гормонів – (Андрогени)

 

Чоловічі статеві гормони (тестостерон) забезпечують статевий розвиток, а також розвиток вторинних статевих ознак у чоловіків, стимулюють сперматогенез. У малих дозах стимулюють секрецію гонадотропних гормонів гіпофіза, у великих дозах – гальмують. У жінок пригнічують гонадотропну функцію гіпофіза, лактацію, функцію фолікулярного апарату яєчників, викликають атрофію ендометрію, явища маскулінізації.

Андрогени проявляють анаболічний вплив на білковий та мінеральний обмін: підсилюють синтез білків, зменшують їх розпад, знижують виділення іонів – кальцію, калію, фосфору, натрію та води. У малих дозах андрогени прискорюють ріст та розвиток молодого організму, збільшують м’язову силу, розширюють периферичні судини. У великих дозах – затримують ріст скелету. Андрогени не мають видової специфічності. Анаболічна дія андрогенів проявляється незалежно від статі та віку за всіх патологічних станів, зв’язаних із розпадом білків.

Механізм дії андрогенів . Частина гормону метаболізується з утворенням неактивної речовини. Активна частина гормону у вигляді андростенолону вступає в комплексну сполуку з рецепторним специфічним білком цитоплазми клітини статевих залоз, що забезпечує транспорт його в ядро та взаємодію з ядерним хроматином. Специфічність андрогенів залежить від фізико-хімічних властивостей ядерного рецепторного білка диференційованої клітини. Під впливом гормону підвищується синтез усіх видів РНК у рибосомах, стимулюються клітинні ферменти та включення амінокислот у білки. Застосування . При порушеннях функції статевих залоз, інфантилізмі, імпотенції, чоловічому клімаксі з судинними порушеннями, а також при патологічних станах, зв’язаних із порушенням білкового, фосфорно-кальцієвого обміну.  У жінок застосовують при дисфункціональних маткових кровотечах, при раку молочної залози та яєчників.  Протипоказання . У чоловіків – рак простати та пізні стадії гіпертрофії простати; у жінок – молодий вік.

 Побічні ефекти : набряки, гіперкальціемія, у жінок – порушення менструального циклу, явища маскулінізації (огрубіння голосу, ріст волосся за чоловічим типом, підвищення статевої збудливості, атрофія молочних залоз).

А н т и а н д р о г е н и – лікарські речовини, які здатні пригнічувати біосинтез, секрецію і транспорт чоловічих статевих гормонів або послаблювати їх дію. Їх ділять на такі групи.

 1.Стероїдні – (прогестерон, ципротерон; естрогени; спіронолактон).

2.Нестероїдні – (флутамід, бікалутамід (калумід), циметидин).

 За механізмом дії розрізняють .

 1.Блокатори андрогенових рецепторів (ципротерону ацетат – андрокур; флутамід).

Ципротерону ацетат

2.Інгібітори 5-альфа-редуктази, які пригнічують перетворення тестостерону у дигідротестостерон (фінастерид – проскар, простерід).

 Ципротерон похідне прогестерону. Конкуруючи за рецептори, чутливі до тестостерону, у периферичних мішенях пригнічують сперматогенез. Після відміни препарату сперматогенез відновлюється через 4 місяці. Блокуючи андрогенні рецептори у ЦНС, знижують статевий потяг, і може розвинутись імпотенція. Крім андрогенної, дії ципротерон володіє деякою гестагенною активністю, що може бути причиною зниження продукції гонадотропних гормонів, а значить, зниження продукції андрогенів чоловічими статевими залозами. Застосовують при гіперсексуалізмі у чоловіків. Ніфтолід – засіб функціональної діагностики стану гіпоталамо-гіпофізарно-тестикулярної системи. Запобігає прояви біологічних ефектів чоловічих статевих гормонів в андроген чутливих органах. Фармакологічні властивості препарату обумовлені конкурентною блокадою взаємодії андрогенів з їх клітинними рецепторами. Завдяки зв’язування з клітинними рецепторами андрогенів у гіпоталамусі та гіпофізі переривають від’ємний зворотний зв’язок між сім’яникам і гіпоталамо-гіпофізарною системою. У результаті розгальмовується секреція гонадотропних гормонів, що приводить до зростання вмісту їх у крові і сечі, а також тестостерону – у плазмі крові. Призначають як засіб диференціальної діагностики чоловічого гіпогонадизму. Призначають 3 рази на день на протязі 3-х днів з дослідженням добової екскреції лютеотропіну і сумарних гонадотропінів до і на фоні 5-го дня прийому препарату. Флутамід гальмує транспорт зв’язування дигідротестостерону в ядрах клітин органу-мішені (пердміхурової залози), що затримує ріст пухлини простати. Застосовують для паліативного лікування раку простати. Призначають всередину по 1 таблетці 3 рази на деньУ кишечнику всмоктується добре, метаболізується в печінці. Тривалість дії – 24 години. Призначають 1 раз на день. Виділяється нирками і кишечником.

 Застосування – лікування доброякісної гіперплазії простати. Препарат зменшує розміри простати і покращує процес сечовиділення. На функцію статевих залоз і лібідо не впливає.

 

Анаболічні засоби

 Лікарські речовини, які стимулюють синтез білка.

 1.Стероїдні анаболічні засоби(метандростенолон, феноболін, ретаболіл, нандролон).

 2.Нестероїдні анаболічні засоби(калію оротат, карнітину хлорид, кобабамід, ціанокобаламін, натрію нуклеїнат).

Стероїдні анаболічні засоби є похідними тестостерону та андростендіолу, вони проявляють виражену анаболічну активність і слабку андрогенну дію. Наприклад, метандростенолон за андрогенними властивостями у 100 разів менш активний, ніж тестостерон.  Анаболічні стероїдні засоби підвищують синтез білка , нуклеїнових кислот (РНК, ДНК), стимулюють активність цитохромних та інших ферментів, викликають затримку азоту. В сироватці крові підвищується вміст альбумінів та альфа-глобулінів і знижується кількість гама-глобулінів. У серцевому м’язі збільшується кількість актоміозину та контрактину. Енергією синтетичні процеси забезпечуються за рахунок підвищеного використання жирів. Під впливом анаболіків розвивається еритроїдна гіперплазія кісткового мозку, збільшується кількість еритроцитів у периферичній крові.

Обмін вуглеводів . Анаболічні засоби викликають гіпоглікемію, стимулюють функцію бета-клітин острівцевого апарату підшлункової залози, підвищують виділення інсуліну, відкладення глікогену в печінці і м’язах.

 Мінеральний обмін . Анаболічні препарати сприяють затримці в організмі кальцію, калію, фосфору, натрію, води, сірки, а також фіксації кальцію у кістках.

 Обмін жирів . Під впливом анаболічних стероїдів зменшується вміст холестерину та фосфоліпідів, змінюється кількість альфа- і бета-ліпопротеїдів у сироватці крові.  Анаболічні стероїди попереджають атрофію кори наднирників при довготривалому застосуванні кортикостероїдів. У великих дозах пригнічують гонадотропну функцію гіпофіза.  Застосування . Порушення обміну білків, кістковий катаболізм, виразкова хвороба шлунка та дванадцятипалої кишки, слабе загоювання ран, ускладнення при лікуванні кортикостероїдами.  Побічні ефекти. Порушення обміну речовин. При тривалому застосуванні великих доз може бути затримка росту, порушення менструального циклу, явища маскулінізації, набряки, порушення функції печінки, підвищення артеріального тиску.

 Протипоказання до застосування: вагітність, період лактації, рак простати.

 

Нестероїдні анаболічні засоби

 Анаболічною дією володіють також нестероїдні засоби: кобабамід, карнітину хлорид та інші, які беруть участь у синтезі вуглеводів, білків, жирів, нуклеїнових кислот. Калію оротат входить до складу нуклеїнових кислот. Ефективний у комплексному лікуванні з іншими анаболічними засобами.

 Застосовують при гіпотрофіях. Курс лікування – 30 днів.

 

Антисептичні і дезинфікуючі засоби

Антисептика – напрямок у медицині із знешкодження патогенних мікроорганізмів у рані, патологічному вогнищі, організмі в цілому – зародилась у першій половині ХІХ століття, тобто значно раніше ніж була відкрита роль мікробів у розвитку інфекційних, вірусних і паразитарних захворювань. Росіянин  О.П. Нелюбін запропонував використання хлорного вапна для дезинфекції, а мадярський лікар І. Земмельвейс у 1847 році застосував його для обробки рук медичного персоналу з метою профілактики післяпологового сепсису. В 1865 році англійський хірург Д. Лістер ввів у медичну практику карболову кислоту (фенол) для лікування ран, дезинфекції приміщень і перев’язувальних матеріалів. Це сприяло різкому зменшенню кількості гнійних ускладнень у хірургічній практиці.Наукове обгрунтування антисептики стало можливим лише в кінці ХІХ – на початку ХХ століття, коли завдяки розвитку мікробіології, була встановлена роль мікроорганізмів у виникненні інфекційних захворювань. Значний внесок у розвиток цього наукового напрямку зроблений такими всесвітньо відомими вченими, як Л. Пастер, І.І. Мечников, П. Кох та ін. Антисептичну дію проявляють також деякі антибіотики, особливо, граміцидин, мікроцид і геліоміцин, а також препарати рослинного походження – новоіманін, хлорофіліпт, настойка календули та ін.

До антисептичних засобів ставиться ряд вимог. Вони повинні мати високу протимікробну активність відносно всіх збудників інфекційних, вірусних і паразитарних захворювань, мати невисоку токсичність для людей і тварин, не пошкоджувати шкіру і слизові оболонки, бути дешевими, не мати запаху і властивостей барвників. Бажано, щоб ці засоби діяли швидко і тривало зберігали свою активність у середовищах з високим вмістом білка, ексудату чи різних волокон. Антисептики не повинні псувати предмети, що підлягають дезинфекції. Однак жоден із існуючих дезинфікуючих і антисептичних засобів повністю не відповідає цим вимогам. Їх протимікробна активність визначається так званим феноловим коефіцієнтом (відношення концентрації фенола до концентрації досліджуваного антисептика).У наш час в медичній практиці використовується багато дезинфікуючих і антисептичних засобів. В основу їх класифікації покладена хімічна будова:

а) група галогенів та галогеновмісних сполук (хлорне вапно, хлорамін Б, хлоргексидин, розчин йоду спиртовий, розчин Люголя, іодонат);

б) антисептики ароматичного ряду (фенол, крезол, резорцин, іхтіол);

в) антисептики аліфатичного ряду (спирт етиловий, формальдегід);

г) група барвників (діамантовий зелений, етакридину лактат, метиленовий синій);

д) окисники (перекис водню, калію перманганат);

е) похідні нітрофурану (фурацилін);

з) детергенти (мило, церигель, етоній, декаметоксин);

ж) кислоти і луги (кислота борна, розчин аміаку);

к) солі важких металів (ртуті дихлорид, срібла нітрат, протаргол, цинку сульфат тощо).

 

Галогени і галогеновмісні засоби

Протимікробну дію проявляють лише ті препарати, які містять вільний елемент, зокрема йод у спиртовому розчині чи розчині Люголя, або вільний хлор, що вивільняється з  хлорного вапна, хлораміну Б чи хлоргекседину. Сполуки, до складу яких входять галогени у зв’язаному стані, але вони не вивільняються, наприклад, калію йодид, натрію хлорид тощо, протимікробних властивостей не мають.

Механізм протимікробної дії галогенів полягає в денатурації білків протоплазми мікробних клітин шляхом взаємодії з аміногрупами цих білків. Атоми хлору чи йоду витісняють із цих груп водень. Денатурований таким чином білок втрачає свої властивості. В присутності органічних речовин їх протимікробний ефект значно зменшується

Хлор – дуже активний бактерицидний елемент. Він проявляє протимікробну дію у формі недисоційованої хлорної кислоти (HOCl), яка утворюється при розчиненні хлора у воді при нейтральному чи кислому значеннях рН. В медичній практиці використовуються хлорвіддаючі препарати – хлорне вапно,  хлорамін Б і хлоргексидин.

Хлорне вапно – типовий дезинфікуючий засіб, з якого легко вивільняється активний хлор. Його протимікробна дія проявляється дуже швидко, але вона недовготривала. Для виготовлення розчинів використовуються лише ті порції хлорного вапна, в яких міститься не менше 32 % вільного хлору.

У вигляді 0,2-0,5 % свіжовиготовлених розчинів хлорне вапно використовують для дезинфекції приміщень, білизни, виділень інфекційних хворих (гною, харкотиння, сечі, фекаліїв). Такі розчини не слід застосовувати для знезараження металічних інструментів, оскільки вони  викликають корозію металу.

Хлорамін Б  – препарат, що містить 25-29  % активного хлору. З нього цей елемент відщеплюється повільніше, тому засіб діє триваліше. Розчини хлораміну застосовують для промивання очей, дезинфекції рук, спринцювань (0,25-0,5 %), для обробки гнійних ран  і опіків, гнійничкових захворювань шкіри (0,5-2 %), для дезинфекції приміщень (жилих і лікарняних, дитячих та шкільних, місць загального користування), предметів догляду за хворими і неметалічних інструментів, виділень хворих (1-5 %) тощо. Хлорамін широко використовується для стерилізації води. 4-8 мг його в змозі простерілізувати 1 л води протягом 15-60 хв, якщо вона не містить значної кількості органічних речовин. Хлорамін Б має здатність знищувати неприємні запахи (дезодоруючі властивості).

Хлоргексидину біглюконат – бісдигуанідиновий дезинфікуючий і антисептичний засіб. Він здатний пошкоджувати плазматичну мембрану мікроорганізмів, особливо грамнегативних. Має бактерицидні властивості відносно грампозитивних і грамнегативних штамів патогенних мікроорганізмів, найпростіших, грибів. Не впливає на мікобактерії і спори.

Очищає і обезмікроблює шкіру, не пошкоджуючи її. Застосовується для обробки рук оперуючого медичного персоналу, операційного поля, післяопераційних ран, опікових поверхонь, а також при гнійно-септичних процесах (промивання ран, сечового міхура тощо), для дезинфекції термометрів, приладів і лікарняного обладнання. 0,1 % водним розчином цього антисептика користуються для загальної дезинфекції приміщень, санітарного транспорту й обладнання.

Для індивідуальної профілактики венеричних захворювань використовується 0,05 % розчин. Знезаражування операційного поля (змащування шкіри двічі з інтервалом 2 хв), миття рук (2-3 хв) і швидка (2 хв) стерилізація інструментів проводиться 0,5 % спиртовим розчином. Для цього вихідний 20 % розчин хлоргексидину розводять 70 % етиловим спиртом у співвідношенні 1:40. Для повільної стерилізації інструментів використовується 0,02 % водний розчин, як і для промивання очей, рота сечового міхура, порожнин тіла тощо. 0,2 % розчин хлоргекседину біглюконату гальмує утворення зубного нальоту і виявився ефективним в лікуванні гінгівітів.

Може входити до складу комбінованих препаратів

При обробці рук медичних працівників розчином хлоргекседину можлива поява недовготривалої сухості і свербежу шкіри. Препарат протипоказаний при схильності до алергічних реакціях і при дерматитах! Не слід використовувати його для промивання порожнин тіла і в очних краплях, як і поєднувати з препаратами йоду.

Йод – також дуже активний бактерицидний елемент. Розчин його у співвідношенні 1:20000 викликає загибель вегетативних  форм бактерій за 1 хв, а спор – за 15 хв. В медичній практиці використовується у вигляді спиртових розчинів, в розчині калію іодиду, полівінілпірролідону тощо.

Розчин йоду спиртовий  – це 5 % водно-спиртовий розчин. Містить йоду – 5 г, калію йодиду – 2 г, води і спирту етилового 95 % порівну до 100 мл. Широко використовується як антисептик для обробки операційного поля, країв рани, рук хірурга. Характерна наявність сильної подразнювальної дії, тому він може викликати хімічні опіки шкіри. У зв’язку з цим повторно використовувати його потрібно з обережністю. Як антисептичний, подразнювальний і відволікальний засіб його застосовують також при запальних і інших захворюваннях шкіри, міозиті, невралгії тощо. Йод частково всмоктується із шкіри в кров, тому може проявляти резорбтивну дію, особливо в дітей.

Цей препарат у хворих з підвищеною індивідуальною чутливістю до йоду може викликати дерматит. Запобігти його можна шляхом швидкої обробки шкіри етиловим спиртом безпосередньо після змазування розчином йоду.

Замінником розчину йоду спиртового для знезараження операційного поля є йодонат. Це водний розчин поверхнево активної речовини в поєднанні з йодом, якого в препараті 4,5 %. Знезараження шкіри операційного поля проводиться шляхом двократного змащування 1 % розчином. Для цього вихідний розчин йодонату розбавляють в 4,5 рази стерильною або кип’яченою водою. Перед накладанням на шкіру швів краї рани змащуються цим розчином ще раз.

Розчин Люголя  – це розчин йоду у водному розчині калію йодиду. Його склад: йоду – 1 частина, калію йодиду – 2 частини і води – 17 частин. Використовують зовнішньо, головним чином для змащування слизової оболонки глотки і гортані.

Різновидом цього препарату є розчин Люголя з гліцерином. Він дещо менше подразнює слизові оболонки.

 

Антисептики ароматичного ряду

До цієї групи антисептиків належать фенол, крезол, тимол, резорцин, іхтіол, березовий дьоготь та ін. Їх висока протимікробна активність зумовлена властивістю легко проникати через мембрани мікробів і  викликати денатурацію білків протоплазми. Зв’язок фенольних сполук із білками нетривалий, тому одна молекула їх може послідовно прореагувати з декількома молекулам білка. У зв’язку з цим протимікробна активність ароматичних сполук суттєво не зменшується в білковому середовищі.

Фенол, або кислота карболова. Як протимікробний засіб в 3-5 % розчинах застосовується для дезинфекції меблів, предметів домашнього вжитку, лікарняної білизни, виділень хворих, для зберігання хірургічних інструментів тощо. В 0,25-1 % розчинах використовується інколи при захворюваннях шкіри, які супроводжуються сверблячкою, а в 0,1 – 0,5 % розчинах – для консервування деяких лікарських засобів, сироваток, суппозиторіїв.

Місцево розчини фенолу можуть подразнювати шкіру і слизові оболонки. Це подразнення з часом змінюється на знечулення, оніміння.

Фенол легко всмоктується слизовими оболонками і навіть непошкодженою шкірою, що може призвести до важкої інтоксикації, яка супроводжується коротко-тривалим збудженням ЦНС, пригніченням дихання і серцевої діяльності, пониженням температури тіла, ураженням паренхіматозних органів.

Резорцин по протимікробній активності поступається фенолу. В малих концентраціях проявляє кератопластичну дію, у великих -подразнює шкіру і викликає кератолітичний ефект. Використовується для лікування  екземи, себореї, грибкових уражень у вигляді 2-5 % водних і спиртових розчинів і 5-20 % мазей.

Близький до резорцину є дьоготь березовий (Pix liquida Betulae), який отримують шляхом сухої перегонки березової кори. Він містить фенол і його похідні, смоли тощо. Йому притаманні антимікробні, кератопластичні, кератолітичні і подразнювальні властивості. Застосовують зовнішньо для лікування шкірних захворювань у вигляді 10-30 % мазей і лініментів. Входить до складу лінімента бальзамічного по Вишневському (Linimentun balsamicum Wisknevsky), який використовується при лікуванні ран і мазі Вількінсона (Unguentum Wilkinsoni), яка призначається при корості і грибкових захворюваннях шкіри.

Іхтіол – препарат, до складу якого входять ароматичні й гідроароматичні сполуки, а також сірка. Отримують шляхом сухої перегонки деяких видів сланцевого вапняку. За антимікробною дією він поступається фенолу. Має протизапальну, слабку анестезуючу і антисептичну дію. Ці властивості використовуються в лікуванні екземи, бешихи, лишаїв, фурункульозу (5-30 % мазі, 5-10 % водно-спиртові розчини). При параметритах і сальпінгітах призначається в свічках по 0,1-0,2 г.

 

Засоби аліфатичного ряду

До цієї групи антисептичних засобів належать спирт етиловий і формальдегід.

Спирт етиловий – це засіб, протимікробна дія якого полягає в здатності забирати воду  і викликати денатурацію білків протоплазми мікроорганізмів. На спорові форми не впливає. Бактерицидна дія починає проявлятися вже в розчині з концентрацією  20 %. Із її збільшенням цей ефект зростає. Але в білковому середовищі високі концентрації спирту утворюють щільні білкові конгломерати, в середині яких можуть знаходитись живі мікроорганізми. Тому на практиці, наприклад, для знезаражування шкіри, доцільніше використовувати 70 % спирт, тому що в такій концентрації він добре проникає в глибину шкіри, в протоки сальних і потових залоз, забезпечує високий антисептичний ефект в найближчі хвилини. За силою протимікробної дії 70 % спирт етиловий прирівнюється до 3 % розчину фенолу або 0,1 % розчину ртуті дихлориду.

Як протимікробний засіб спирт етиловий застосовується для обробки рук медичного персоналу і операційного поля (70 %), стерилізації хірургічних інструментів (90-95 %) тощо. Нерідко він використовується в поєднанні з іншими протимікробними засобами (йодом, фурациліном, метиленовим синім, діамантовим зеленим та ін.) у вигляді розчинів.

Розчин формальдегіду, або формалін, – розчин, який містить 36,5-37,5 % формальдегіду. Впливає не тільки на вегетативні, але й на спорові форми бактерій. Механізм протимікробної дії полягає в дегідратації білків протоплазми збудників інфекційних захворювань, що призводить до їх загибелі. Цим пояснюється також різке подразнення формальдегідом шкіри і слизових оболонок. Шкіра стає щільною і сухою, тому що він віднімає воду від поверхневих шарів епітелію. При цьому різко зменшується секреція потових залоз, навіть під впливом розчину 0,5-1 % концентрації.

Препарат застосовують як дезинфікуючий і дезодоруючий засіб для миття рук, обробки шкіри при підвищеній пітливості (0,5-1 % розчин), для дезинфекції неметалічних інструментів (0,5 % розчин).

При вдиханні формальдегіду настає сльозотеча, кашель, задишка, психомоторне збудження. При оральному отруєнні виникає печія і біль у роті, за грудиною і в епігастральній ділянці, блювання з кров’ю, спрага, втрачається свідомість, з’являється ціаноз, може розвинутись кома.

Програма надання термінової допомоги потерпілим починається з евакуації їх із небезпечної зони, інгаляції водяною парою, зволоженим киснем, промивання шлунка 2-3 % розчином амонію хлориду, ацетату чи карбонату. Усередину необхідно ввести 2-3 столові ложки вугілля активованого і 100 мл 30 % розчину магнію сульфату. При тяжких отруєннях формальдегідом необхідно провести форсований діурез, ввести під шкіру 1 мл 0,1 % розчину атропіну сульфату і 1 мл 2 % розчину промедолу, усередину – таблетку кодеїну або етилморфіну.

 

Група барвників

Барвники – це група забарвлених протимікробних засобів з відносно невисокою токсичністю. Чутливість різних штамів патогенних мікроорганізмів до цих препаратів різна. Найбільш чутливими до них є грампозитивні бактерії і коки. В білковому середовищі (кров, гній) їх протимікробна активність різко падає.

Діамантовий зелений  – найбільш активний антисептик з групи барвників. У вигляді 1-2 % спиртових чи водних розчинів використовується для обробки шкіри у зв’язку з наявністю подряпин, екскоріацій, для знезараження операційного поля. Використовується також при лікуванні піодермій, блефаритів тощо.

Метиленовий синій у вигляді 1-3 % спиртових розчинів застосовують при опіках, піодермії, фолікулітах, а у водному розчині 1:5000 – при циститах, уретритах, для промивання порожнин тіла. Інколи його призначають усередину для лікування циститів, уретритів та інших інфекційних захворювань сечових шляхів (дорослим по 0,1 г 3-4 рази на день). Виділяючись із сечею, препарат забарвлює її в синій колір. Ампульний розчин метиленового синього вводять у вену при отруєнні синильною кислотою чи її солями (ціанідами). При цьому метиленовий синій перетворює гемоглобін у метгемоглобін, який зв’язує ціаніди в нетоксичний комплекс (ціанметгемоглобін).

Етакридину лактат – протимікробний препарат, що застосовується, головним чином, при лікуванні кокових інфекцій. Препарат малотоксичний, не подразнює тканини. Механізм протимікробної дії обумовлений здатністю катіону цього барвника витісняти водень із сполук, які визначають життєдіяльність мікроорганізмів, з утворенням тяжкорозчинних комплексів.

Як зовнішній профілактичний і лікувальний засіб, етакридину лактат використовується в хірургії, гінекології, урології, офтальмології, отоларингології, дерматології. Для обробки і лікування свіжих і інфікованих ран користуються водними розчинами (1:2000-1:5000), для промивання плевральної і черевної порожнин, сечового міхура (1:2000 – 1:1000), у вигляді примочок і тампонів при фурункулах, карбункулах і абсцесах (1:2000–1:1000), а також в краплях для очей і носа (1:1000) тощо. В дерматології застосовують 2,5 % присипки, 1-3 % мазі, 5-10 % пасти. Інколи призначається усередину при колітах і ентероколітах (в таблетках).

 

Окисники

Ці засоби при контакті з тканинами організму розпадаються з виділенням молекулярного (перекис водню) або атомарного (калію перманганат) кисню.

2Н₂О₂  ®  2Н₂О + О₂

2КМnО₄ + Н₂О® 2КОН + 2МnО₂ + 3О_.

Розпад перекису водню  (Н₂О₂) відбувається під впливом ферменту каталази, а калію перманганату (КМnО₄) – в присутності органічних речовин. Завдяки виділенню кисню ці середники здатні окислювати органічні сполуки, зокрема білки протоплазми мікроорганізмів, і таким чином сприяти їх загибелі. Це особливо характерно для калію перманганату, який розпадається з виділенням атомарного кисню, що характеризується  високою окислювальною активністю.

Калію перманганат  – фіолетові кристали, які утворюють темнофіолетові розчини. Вони здібні фарбувати тканини і одяг в коричневий колір. Розчини 1:10000 викликають загибель багатьох видів мікроорганізмів протягом 1 год. Крім протимікробної дії, має дезодоруючі властивості, а його розчини, залежно від концентрації, викликають в’яжучий, подразнювальний чи припікаючий ефекти.

Як антисептичний засіб калію перманганат використовують у водних розчинах для промивання ран (0,1-0,5 %), для полоскання рота і горла (0,01-0,1%), для спринцювання і промивання в гінекологічній і урологічній практиці. Для обробки опікових поверхонь на шкірі цей препарат застосовують у більш концентрованих розчинах (2-5 %). При цьому проявляється не тільки його антисептична дія, але й в’яжучі властивості, що сприяє підсушуванню опікової поверхні і створенню на ній захисної плівки. Остання захищає ушкоджені місця від подразнення і таким чином зменшує відчуття болю. Використовують також для лікування мокнучих дерматитів.

Розчин калію перманганату (0,02-0,1 %) використовують також для промивання шлунка при гострих отруєннях речовинами, що легко окислюються і втрачають токсичність, зокрема препаратами опію (морфіном, кодеїном), фосфором тощо.

Розчин перекису водню – прозора безбарвна рідина. Швидко розкладається на світлі, при нагріванні, під впливом різних сполук. Містить біля 3 % перекису водню. Отримують його шляхом розбавлення водою концентрованого розчину перекису водню (пергідролю).

При контакті розчину перекису водню з тканинами виділяється велика кількість піни, яка сприяє очищенню, наприклад, гнійної рани від сторонніх часточок і мертвих тканин, згустків крові, мікроорганізмів тощо. Сприяє також зупинці капілярної кровотечі. В тканини не проникає.

Використовують розчин перекису водню для полоскання при запальних процесах рота і горла (стоматити, ангіна), для очистки і лікування забруднених і гнійних ран, зупинки носових кровотеч тощо.

 

Похідні нітрофурану

Похідним нітрофурану властива висока протимікробна активність і відносно низька токсичність для людей. Тому вони використовуються не тільки як антисептики, але й хіміотерапевтичні засоби (стор.). Препарати цієї групи проявляють згубну дію на грампозитивні і грамнегативні патогенні мікроорганізми, а також на деякі великі віруси, трихомонади, лямблії.

Фурацилін – це препарат, який використовують місцево для лікування і профілактики гнійно-запальних процесів і перорально для лікування бацилярної дизентерії.

При зовнішньому застосуванні фурацилін не подразнює тканини і сприяє процесам грануляції і загоєння ран. Як антисептик розчин фурациліну в концентрації 1:5000 використовують для лікування гнійних ран, пролежнів, опіків, зрошуючи їх поверхню і накладаючи вологі пов’язки. При остеомієліті після оперативного втручання порожнину в кістці промивають розчином фурациліну і також накладають вологу пов’язку. При наявності емпієми плеври спочатку відсмоктують гній, а потім вводять у порожнину 20-100 мл фурациліну (1:5000). Ним промивають гайморову порожнину, використовують як очні краплі при кон’юктивітах та інших захворюваннях очей. Спиртові розчини фурациліну (1:1500) застосовують як вушні краплі при хронічних гнійних отитах, фурункулі зовнішнього слухового проходу тощо. 0,2 % фурацилінова мазь застосовується при блефаритах.

 

Детергенти

Детергенти (лат. detergeo – прати, чистити) – це синтетичні сполуки, які характеризуються високою поверхневою активністю і, у зв’язку з цим, миючими, дезинфікуючими і розчиняючими властивостями. Вони здатні розчиняти білки, ліпоїди, кератиноїди, викликати дисоціацію білкових комплексів, інактивувати віруси і бактерійні токсини. Все це сприяє їх потужному бактерицидному ефекту.

Механізм дії детергентів грунтується на їх здатності різко порушувати поверхневий натяг, в результаті чого значно зростає проникність оболонки мікроорганізмів, дезорганізується обмін речовин, що призводить до їх загибелі.

Детергенти використовують для лікування гнійних ран, трихомонадного кольпіту, обробки рук медичного персоналу, стерилізації інструментів, дезинфекції медичної апаратури.

До детергентів належать мило (господарське, зелене тощо) і деякі синтетичні сполуки (цуригель, етоній, декаметоксин тощо).

Мила – це натрієві чи калієві солі деяких жирних кислот. Вони мають різний хімічний склад і неоднакові властивості. В побуті і медичній практиці використовуються лише ті мила, розчини яких мають рН біля 7,0, тобто близьку до рН шкіри (5,5-6,5). Такі мила не подразнюють шкіру, але при частому використанні можуть викликати сухість її.

Як поверхнево-активні сполуки більшість видів мила має здатність очищувати шкіру від забруднень, поверхневих виділень, мікроорганізмів і епітелію, який відокремлюється. Для підвищення протимікробної дії до їх складу вводяться деякі дезинфікуючі засоби (феноли, карбаніліди, хлоргекседин тощо).

Гсподарське мило використовують для прання білизни, миття посуду, тіла і рук, вологого прибирання і дезинфекції, у  вогнищі кишкових і крапельних інфекцій – у вигляді 2 % мильного або мильносодового розчину. Ці розчини використовують гарячими (40-60 ^оС), тому що за цієї умови бактерицидні властивості мила значно зростають. Господарське мило, як і інші, сприяє розчиненню деяких дезинфікуючих засобів, вони є добрими емульгаторами, тому їх нерідко використовують у поєднанні з такими препаратами. Мило зелене, мило калійне – темно-бура або зеленувата маса із слабким мильним запахом. Розчиняється в 4-х частинах холодної води або спирту, в 2-х частинах гарячої води. Отримують шляхом омилення жирних рослинних олій розчином КОН. Сприяє механічному очищенню шкіри, внаслідок чого з неї, як і предметів, що підлягають обробці, видаляється до 60-90 % мікрофлори. Має бактерицидні властивості, які наростають з підвищенням температури.

Мило зелене не подразнює шкіру навіть при тривалому використанні, розм’якшує епідерміс. Використовується для очищення шкіри, виготовлення мильного спирту, входить до складу мазі Вількінсона.

Церигель – комбінований препарат, до складу якого входить полівінілбутираль (1 г), цетилпіридинія хлорид (0,2 г) і спирт етиловий 96 % (до 100 мл). Має протимікробні і плівкоутворюючі властивості. Не подразнює шкіру і позбавлений токсичності. Використовується зовнішньо переважно для підготовки рук медперсонала перед хірургічним втручанням. Для цього 3-4 г рідини циригелю наносять на суху шкіру рук і старанно розтирають так, щоби вона покрила всю поверхню кистів до нижньої третини передпліч. Руки висушують протягом 2-3 хв, широко розставивши напівзігнуті пальці.

Етоній – 1,2-етилен-біс-(N-диметил-корбдецил-оксиметил)-амонія дихлорид, проявляє бактеріостатичну і бактерицидну дію, ефективний при стрептококовій, стафілококовій і іншій інфекціях. Має місцевоанестезуючі властивості, стимулює заживлення ран. Застосовується зовнішньо для лікування трофічних гнійних виразок, тріщин сосків, прямої кишки, сверблячих дерматозів, стоматитів, виразок рогівки, отитів тощо. Для цього використовують 0,02-1 % розчини і 0,5-2 % мазі, 7 % пломбіровочну пасту.

Декаметоксин – 1,10 (декаметилен-біо N, N-диметил-метоксикарбонілметил)-алюмінію дихлорид – ефективний протимікробний і протигрибковий засіб; стимулює репаративні процеси. Використовується для лікування мікозних уражень шкіри, запальних процесів слизових оболонок (циститів, отитів, кон’юктивітів, парадонтозу, стоматиту, гінгівіту, виразкового коліту, проктиту тощо), обробки рук і операційного поля, шовного матеріала і інструментів.

Для лікування мікозних захворювань шкіри використовуються розчини декаметоксину в концентрації 0,01-0,05 % для промивання чи примочок, промивання сечового міхура – 0,03 %, в клізмі по 50-100 мл 0,025 % водного розчину, в очних і вушних краплях – 0,02 % розчин; для обробки рук і операційного поля – 0,025 % розчин, шовного матеріала і інструментів 0,1 % спиртовий розчин.

Препарат може викликати висипку на шкірі, сверблячку, печію, а при ендобронхіальному введенні – почуття печії за грудиною. Протипоказано застосування декаметоксину при індивідуальній непереносимості препарату і вірусних захворюваннях шкіри і слизових оболонок.

Побічні реакції у процесі використання детергентів виникають рідко, переважно у вигляді алергічного дерматиту, інколи фотосенсибілізації. Їх не можна використовувати в комбінації з препаратами йоду.

 

Список рекомендованої літератури

 1.         Скакун М.П., Посохова К.А. Фармакологія. Підручник. – Тернопіль: Укрмедкнига, 2003. – 740 с.

2.         Чекман І.С., Горчакова Н.О., Казак Л.І. Фармакологія. Підручник для студентів медичних факультетів. Видання 2-ге – Вінниця: Нова книга, 2011. – 784 с.

3.         Харкевич Д.А. Фармакология. Учебник для студентов высших медицинских учебных заведений. – Москва, 2006 – 670 с.

 

1.     http://www.youtube.com/watch?v=mut1VYu9tzk&feature=related

2.     http://www.youtube.com/watch?v=fjjEiVeYRNg&feature=related

3.     http://www.youtube.com/watch?v=–bZUeb83uU&feature=related

4.     http://www.youtube.com/watch?v=6zEiH7X1Jz4&NR=1

5.     http://www.youtube.com/watch?v=8W0UzjmSPWc&feature=related

6.     http://www.youtube.com/watch?v=gGrDAGN5pC0&feature=related

7.     http://www.youtube.com/watch?v=WXOBJEXxNEo&feature=related

8.     http://www.youtube.com/watch?v=gGrDAGN5pC0&feature=fvw

9.       http://www.youtube.com/watch?v=Lt0BjNwF6IU&feature=related

10.  http://www.youtube.com/watch?v=kUiEEski4Aw&feature=related