Спірохети. Мікробіологічна діагностика спірохетозів.
Рикетсії, хламідії, мікоплазми. Мікробіологічна діагностика рикетсіозів, хламідіозів, мікоплазмозів.
Спірохети
До родин Spirochetaceae і Leptospiraceae входять сапрофіти і патогенні види бактерій. До сапрофітів належать Spirochaeta і Cristispira, що є крупними клітинами розміром 200—500 мкм із загостреними або тупими кінцями; деякі з них мають крипти (хвилясті гребені). Патогенні спірохети живуть на мертвих субстратах, у забруднених водоймах, у кишечнику холоднокровних тварин; у природних умовах живуть і непатогенні лептоспіри. За Романовським — Гімзою ці бактерії забарвлюються у синій колір.
До патогенних спірохет належать три роди: Treponema, Borrelia, Leptospira.
Основні патогенні представники родини Spirochetaceae
Рід |
Вид |
Підвид |
Захворювання |
Treponema |
T.pallidum T.pallidum T. pallidum T.сarateum T.Vincentii |
pallidum endemicum pertenue |
Сифіліс Беджель Фрамбезія Пінта Ангіна Венсана-Плаута |
Borellia |
B.recurrentis B.caucasica, B.duttoni, B.persica та ін |
|
Епідемічний (вошивий) поворотний тиф Ендемічний (кліщовий) поворотний тиф |
B.burgdorferi |
|
Хвороба Лайма |
|
Leptospira |
L. Icterohaemo–rrhagiae |
|
Лептоспіроз |
Схема будови спірохет
Збудник сифілісу та інших трепонематозів
Treponema pallidum відкрили в 1905 р. Ф. Шаудін і Е. Гофман. Стара назва збудника — бліда спірохета — зумовлена тим, що мікроорганізм погано забарвлюється аніліновими барвниками.
Сифіліс – хронічна інфекційна венерична хвороба людини, що має циклічний прогресуючий перебіг, уражає шкіру, слизові оболонки, внутрішні органи і нервову систему. Збудником захворювання є Treponema pallidum.
Морфологія. Бліда трепонема у темному полі зору має вигляд злегка блискучої тонкої ніжної спіралі з крутими рівномірними округлими первинними завитками. Рухи її плавні, часом вона згинається під кутом. Та особливо характерні для неї маятникоподібні коливання.
Збудник сифілісу необхідно відрізняти від Treponema refringens (що колонізує зовнішні статеві органи), яка товстіша, грубіша, з нерівномірними крупнішими завитками і має активні безладні рухи, але не згинається. Трепонеми фузоспірохетозного симбіозу відрізняються тонким рисунком, пологими завитками і безладним рухом.
При мікроскопії бліді трепонеми мають ніжно-рожевий колір (за Романовським-Гімзою), а інші види трепонем забарвлюються в синій або синьо-фіолетовий колір.
Можна використовувати і метод сріблення за Морозовим. Трепонеми повністю зберігають свої морфологічні особливості і виглядають під мікроскопом коричневими або майже чорними. Але посріблені препарати довго не зберігаються. Останнім часом методи фарбування трепонем застосовують рідко.
При електронній мікроскопії поздовжніх і поперечних ультратонких зрізів збудника сифілісу добре видно тришарову зовнішню мембрану, під якою розташовані базальні темному полі мікроскопа, тіла; до них прикріплені ниткоподібні утвори—фібрили діаметром 17 нм. На кожному кінці клітини є по три фібрили. У цитоплазмі бактерій є рибосоми, вакуоля нуклеоїду і мезосоми. Розмножуються бактерії поперечним діленням.
Під впливом факторів зовнішнього середовища і лікарських засобів трепонеми в ряді випадків згортаються в клубки, утворюючи цисти, покриті непроникною муциноподібною оболонкою. Цисти можуть тривалий час бути в організмі хворого в латентному стані, за сприятливих умов вони перетворюються в зерна, а потім у типові спіралеподібні трепонеми. Цистоутворення — одна~з форм захисту трепонем, яка дає змогу їм протистояти дії лікарських засобів, що призначаються хворим на сифіліс. Бліді трепонеми можуть утворювати L-форми. Цисти і L-форми трепонем більш стійкі до дії факторів зовнішнього і внутрішнього середовищ.
Якщо розпочато лікування сифілісу хіміопрепаратами, виявити збудник у патологічних матеріалах навіть за допомогою темного поля зору практично не вдається. При отриманні негативного аналізу його необхідно повторити.
T. pallidum (у темному полі зору)
Культивування. Бліда трепонема – дуже вибаглива до середовищ. Розвивається при температурі 37 С в анаеробних умовах в середовищах, що містять ниркову або мозгову тканину. Тривале культивування трепонем приводить до втрати ними вірулентності.
Антигенна структура.Серологічні варіанти блідої трепонеми не виявлено.Містить полісахаридний, ліпідний, і протеїновий комплекси, з дуже складними антигенними властивостями.
Патогенез захворювання. Джерелом інфекції є хвора людина. Захворювання передаеться при прямому контакті ( у 99,0% статевим шляхом), можлива передача інфекції через плаценту.
Сифіліс класифікують на первинний, вторинний, третинний, прихований, вісцеральний і сифіліс нервової системи (прогресивний параліч, сухотка спинного мозку).
Час від зараження |
Початок 2-10 тижнів |
Первинний сифіліс 1-3 місяці |
Вторинний сифіліс 2-6 тижнів |
Прихований сифіліс 3-30 років |
Третинний і четвертинний сифіліс |
Провідні ознаки |
Первинний шанкр в місці проникнення |
Збільшення лімфатичних вузлів. |
Висипка на шкірі та слизових оболонках. |
|
Нейросифіліс Кардіоваскулярний сифіліс Прогресуючі деструктивні процеси |
Первинний сифіліс розвивається після інкубаційного періоду тривалістю від 2 тижнів до 3 місяців (звичайно 21—24 дні). Характеризується утворенням первинної сифіломи — твердого інфільтрату з поверхневою ерозією або виразкою на місці проникнення трепонеми. При цьому збільшуються і стають твердими регіонарні лімфатичні вузли — розвивається сифілітичний лімфаденіт. Тривалість першої стадії захворювання близько 6 тижнів. Первинний сифіліс поділяють на серонегативний, серопозитивний і прихований, природжений.
При вторинному періоді з’являються висипи на шкірі і слизових оболонках, розвиваються специфічні процеси у внутрішніх органах, у кістковій, периферичній і центральній нервовій системі. Тривалість цього періоду 2—3 роки, іноді більше. Вторинний сифіліс може бути свіжим, рецидивним і прихованим.
При третинному сифілісі в шкірі, підшкірній клітковині, внутрішніх органах і т. д. утворюються папули, горбки, гуми, або гумозні інфільтрати, здатні до розпаду. Цей період триває кілька років. Третинний сифіліс також може бути в активній і прихованій формах.
Твердий шанкр
Клінічні прояви сифілісу.
Лабораторна діагностика. Методи лабораторної діагностики трьох основних періодів розвитку сифілісу мають свої особливості. У ранній період хвороби матеріалом для лабораторної діагностики служить виділення з твердого шанкру (Рис.2, 3), пунктат із лімфатичних вузлів, зіскоби з розеол, сифілід тощо. При вторинному і третинному періодах досліджують сироватку крові і ліквор.
У зв’язку з тим, що виділення чистих культур трепонем у звичайних бактеріологічних лабораторіях неможливе, під час первинного періоду хвороби (рідко пізніше) проводять бактеріоскопічний метод діагностики. Починаючи з вторинного періоду, використовують, в основному, серологічні методи.
Бактеріоскопічне дослідження. Перед взяттям патологічного матеріалу спочатку сифілітичну виразку протирають ватним тампоном, для видалення сального нальоту і контамінуючої мікрофлори. Потім дно твердого шанкру подразнюють скальпелем чи металевою лопаточкою або енергійно здавлюють виразку з боків пальцями в гумовій рукавичці до виділення ранового ескудату. При невеликій кількості прозорої рідини її можна внести у краплю 0,85 % розчину хлориду натрію. При неможливості взяти матеріал із дна шанкру (фімоз, рубцювання виразки тощо) проводять пункцію регіонарних лімфатичних вузлів.
Краплю рідини з виразки або пунктату наносять на тонке предметне скло (1,1-
При діагностиці ротового сифілісу бліду трепонему слід диференціювати і від зубних трепонем, особливо T. dentium, а також від T. buccalis. Першу з них взагалі важко відрізнити від сифілітичної. Вона, правда, коротша, має 4-8 гострих завитків, маятникоподібний рух відсутній. T. buccalis товстіша, має грубі первинні завитки і безладний рух.
1 2
Твердий шанкр на слизових 1, і яснах 2 рота
При будь-яких сумнівах потрібно враховувати, що всі сапрофітні трепонеми, на відміну від блідої, добре фаруються аніліновим барвниками. Вони не проникають у лімфатичні вузли, тому дослідження пунктатів мають більшу діагностичну цінність. Виявлення у пунктаті лімфатичних вузлів типових трепонем беззаперечно підтверджує діагноз сифілісу.
Отже темнопольне дослідження надавленої краплі є найкращим методом виявлення збудника сифілісу. Його переваги полягають у тому, що матеріал досліджується швидко, а морфологія трепонем у живому стані найбільш характерна. Тушові мазки за методом Буррі тепер не використовують.
В разі неможливості провести дослідження в темному полі зору можна використати різні методи фарбування. Бліда трепонема погано сприймає анілінові барвники. Із багатьох запропонованих способів забарвлення кращі результати отримують при використанні фарбування за Романовським-Гімзою. Виготовлені мазки фіксують метиловим спиртом або в суміші Никифорова. Чіткіші результати отримують тоді, коли фарбу Романовського-Гімзи наливають під препарат. Для цього в чашку Петрі кладуть обломки сірників, на них вміщують предметне скло мазком донизу і наливають барвник до тих пір, поки він змочить мазок. Час забарвлення при цьому подвоюють.
Серологічна діагностика сифілісу. При проведенні серологічних реакцій тепер використовують такі уніфіковані в Україні методи досліджень: реакції зв’язування комплементу (РЗК), імунофлуоресценції (РІФ), іммобілізації трепонем (РІТ), мікрореакцію преципітації (МПР) та імуноферментний аналіз (ІФА).
Впродовж багатьох років основною й найбільш поширеною реакцією вважалась реакція зв’язування комплементу або реакція Вассермана (РВ, RW). Для її постановки викоритсовують сироватку крові хворого на сифіліс і спинномозкову рідину при ураженні нервової системи.
Методика постановки реакції Вассермана не відрізняється від техніки проведення РЗК. Різниця лише в тім, що для РВ використовують не лише специфічний трепонемний, а й неспецифічний кардіоліпіновий антиген.
Взяття 5-10 мл крові з ліктьової вени проводять натщесерце або не раніше 6 год після прийому їжі. Не можна брати кров у хворих з підвищеною температурою, після вживання алкоголю і жирної їжі, у вагітних жінок за 10 днів до пологів і породіль. Добуту з крові сироватку прогрівають при температурі 56 0С протягом 30 хв для інактивації власного комплементу. РВ обов’язково ставлять із двома антигенами: специфічним і неспецефічним.
Специфічний ультраозвучений трепонемний антиген готують із культур блідих трепонем (штам Рейтера), вирощених у пробірках і підданих дії ультразвуку. Його випускають у вигляді ліофільно висушеного порошка. Неспецифічний кардіоліпіновий антиген готують шляхом спиртового екстрагування ліпідів із бичачого серця і очищення від баластових сумішей, розфасовують в ампули по 2 мл. Для введення антигену в РВ його титрують згідно даної інструкції. Безпосереньо перед постановкою РВ прроводять титрування комплементу і гемолітичної сироватки за такою ж схемою, як і в РЗК. Реакцію Вассермана ставлять як якісним, так і кількісним методом. Якісну реакцію проводять у трьох пробірках із двома антигенами за звичайною схемою (табл. 2).
Таблиця 2.
Схема постановки якісної реакції Вассермана
Компоненти, мл |
Номер пробірки |
||||
1 |
2 |
3 (контр.) |
|||
Інактивована сироватка хворого 1:5 |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
||
Антиген трепонемний в робочій дозі |
0,25 |
– |
– |
||
Антиген кардіоліпіновий в робочій дозі |
– |
0,25 |
– |
||
Ізотонічний розчин хлориду натрію |
– |
– |
0,25 |
||
Комплемент у робочому титрі |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
||
Струсити, поставити на 45 хв у термостат при 37 0С |
|||||
Гемолітична система |
0,5 |
0,5 |
0,5 |
||
Струсити, поставити на 45-60 хв у термостат при 37 0С |
|||||
|
|
|
|
|
|
Результати реакції оцінюють за 4-х плюсовою системою: позитивна реакція – коли є повна або значна затримка гемолізу (4+, 3+); слабкопозитивна реакція – часткова затримка гемолізу (2+); сумнівна реакція – незначна затримка гемолізу (1+). В разі виникнення повного гемолізу РВ вважають негативною.
Кожну сироватку, що дала позитивну якісну реакцію, необхідно дослідити і кількісним методом з послідовним її розведенням від 1:10 до 1:640 (табл.3).
Таблиця 3.
Схема кількісного методу реакції Вассермана
Компоненти, мл
|
Номер пробірки |
|||||||
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
6 |
7 |
8 |
|
Ізотонічний розчин хлориду натрію |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
Сироватка хворого, 1:5, інактивована |
0,25® |
® |
® |
® |
® |
® |
¯ |
– |
Розведення сироватки |
1:10 |
1:20 |
1:40 |
1:80 |
1:160 |
1:320 |
1:640 |
– |
Кардіоліпіновий антиген у робочій дозі |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
Комплемент у робочому титрі |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
Експозиція в термостаті 45 хв при 37 0С |
||||||||
Гемолітична система |
0,50 |
0,50 |
0,50 |
0,50 |
0,50 |
0,50 |
0,50 |
0,50 |
Експозиція в термостаті 60 хв при 37 0С |
||||||||
Можливий результат |
4+ |
4+ |
4+ |
3+ |
– |
– |
– |
– |
У даному випадку титр сироватки 1:80 |
За титр досліджуваної сироватки (титр реагінів) приймають те максимальне її розведення, при якому настає повна (4+) або значна (3+) затримка гемолізу. Кількісний метод постановки РВ має важливе значення для оцінки ефективності лікування сифілісу. Швидке зниження титру реагінів указує на успішту терапію. Якщо ж титр сироватки довго не знижується, це свідчить про відсутність ефективності застосованих препаратів і необхідність змінити тактику лікування.
РЗК.
При підозрі на серонегативний первинний сифіліс або прихованний, третинний чи вроджений, рекомендують ставити реакцію Вассермана на холоді за тією ж схемою. В разі підозріння на нейросифіліс РВ проводять із спинномозковою рідиною, яку не інактивують, так як вона не містить власного комплементу. В реакцію вводять нерозведений ліквор і в розведеннях 1:2 і 1:5.
Реакція Вассермана стає позитивною через 2-3 тижні після появи твердого шанкру. При вторинному сифілісі вона випадає позитивною в 100 % випадків, у третинному – в 75 %.
Окрім того, в комплексі серологічних реакцій (КСР) як скринінг-тест використовують мікрореакцію преципітації з плазмою крові або інактивованою сироваткою.
Мікрореакцію преципітації ставлять із кардіоліпідовим анттигеном. Принцип реакції полягає в тому, що при додаванні до плазми або сироватки крові хворого на сифіліс емульсії кардіоліпінового антигена утворюється преципітат (комплекс антиген-антитіло), який осідає у вигляді пластівців білого кольору. Користуються такою методикою: у лунку пластини вносять піпеткою три краплі плазми (або інактивованої сироватки), потім додають одну краплю емульсії стандартного кардіоліпінового антигена. Компоненти реакції змішують струшуванням пластини протягом 5 хв, після чого додають три краплі 0,9 % розчину хлориду натрію і залишають при кімнатній температурі ще на 5 хв. Обов’язково ставлять контроль із слабкопозитивною сироваткою крові. Результати оцінюють неозброєним оком над штучним джерелом освітлення. При появі в лунці великих пластівців реакцію вважають позитивною (4+, 3+), середніх і дрібних – як слабкопозитивну (2+, 1+). При негативному результаті преципітат не утворюється.
Мікрореакцію преципітації можна проводити і кількісним методом для встановлення титру преципітуючих антитіл і оцінки на цій основі ефективності лікування. Більш високі титри МРП получають з плазмою, ніж із сироваткою. За кордоном аналогом МРП із сироваткою хворого є VDRL (Veneral disease research laboratory), а з плазмою – RPR (Rapid plasma reagin).
Реакція імунофлуоресценції (РІФ). До групи специфічних реакцій, які широко вживаються для серологічної діагностики сифілісу, відноситься непряма реакція імунофлуоресценції. Як антиген в ній використовують завись патогенних блідих трепонем штаму Нікольса із паренхіми яєчок кролика на 7-ий день після зараження. Реакцію ставлять у двох модифікаціях: РІФ-АБС і РІФ-200. У першому варіанті використовують сорбент антитіл (сонікат) – ультраозвучений трепонемний антиген для РЗК. Його випускає Каунаське підприємство з виробництва бактерійних препаратів (Литва). При варіанті РІФ-200 сироватку хворого розводять у 200 разів з метою зняти вплив групових протитрепонемних антитіл.
РІФ.
Постановку РІФ-АБС проводять на тонких, добре знежириних предметних скельцях. На зворотньому боці скелець склорізом позначено 10 кружечків, діаметром
При позитивній реакції бліді трепонеми випромінюють золотаво-зелене сяйво, при негативній – не світяться.
Техніка постановки РІФ-200 така сама, як і РІФ-АБС, тільки сироватку крові хворого попередньо розводять у 200 разів фосфатним буфером. При проведенні реакції імунофлуоресценції з спинномозковою рідиною хворого на сифіліс нервової системи викоритсовують РІФ-ц і РІФ-10, тобто ліквор вводять у реакцію неінактивованим і нерозведеним, або розведеним 1:10.
Реакція іммунобілізації блідих трепонем (РІТ) основана на феномені втрати їх рухливості у присутності іммобілізуючих протитрепонемних антитіл сироватки хворого і комплементу в умовах анаеробіозу. Як антиген в реакції використовують завись блідих трепонем із тестикулярної тканини кролика, зараженого лабораторним штамом Нікольса. Завись розводять стерильним 0,85% розчином хлориду натрію так, щоб у полі зору було 10-15 спірохет.
Для проведення реакції в стерильній пробірці змішують 0,05 мл сироватки крові хворого, 0,35 мл антигена і 0,15 мл комплементу. Дослід супроводжують контролями сироватки, антигена і комплементу. Пробірки вміщують в анаеростат, створюють анаробні умови і витримують у термостаті 18-20 год при температурі 35 0С. Потім із кожної пробірки готують препарат надавленої краплі, підраховують не менше 25 трепонем і відмічають скільки з них рухливих і скільки нерухливих. Відсоток специфічної іммобілізації блідих трепонем підраховують за такою формулою:
Х= 100,
де Х – відсоток іммобілізації, А – число рухливих трепонем в контрольній пробірці, В – число рухливих трепонем у дослідній пробірці. Реакція вважається позитивною, коли відсоток іммобілізації становить 50 і більше слабкопозитивною – від 30 до 50, сумнівною – від 20 до 30 і негативною – від 0 до 20.
Приклад позитивної РІТ ( Табл. 4 )
Таблиця 4
Постановка реакції іммобілізації трепонем (мікроанаеростатна методика)
Компоненти, мл |
Номер пробірки |
||||||
Дослід |
Контроль компонентів |
||||||
1 (дослідна) |
2 (контрольна) |
1
|
2 |
3 |
4 |
5 |
|
Досліджувана сироватка |
0,05 |
0,05 |
– |
– |
– |
– |
– |
Комплемент активний |
0,15 |
– |
0,15 |
0,15 |
0,15 |
– |
– |
Комплемент інактивований |
– |
0,15 |
– |
– |
– |
0,15 |
– |
Антиген |
0,35 |
0,35 |
0,35 |
0,35 |
0,35 |
0,35 |
0,35 |
Позитивна сироватка |
– |
– |
0,05 |
0,05 |
– |
– |
– |
Негативна сироватка |
– |
– |
– |
– |
0,05 |
0,05 |
– |
У практичних лабораторіях використовують більш простий меланжерний метод РІТ за М.М. Овчинниковим. Анаеробні умови досліду створюються вміщенням реагуючої суміші (сироватки, антиген, комплемент) у меланжер, обидва кінці якого закривають гумовим кільцем. Меланжерна методика дозволяє обходитись без складного обладнання та апаратури для створення анаеробіозу, але дає такі результати, які не поступаються класичній мікроанаеростатній методиці.
Реакції іммобілізації трепонем та імунофлуоресценції вважають найбільш специфічними в серологічній діагностиці сифілісу. І все ж таки, РІТ, незважаючи на її специфічність, не рекомендують для використання в широкій практиці із-за трудомісткості постановки.
Імуноферментний аналіз (ІФА) проводять як із кадріоліпіновим антигеном (неспецифічна, відбіркова реакція), так і з трепонемним (специфічна реакція), яка підтверджує діагноз сифілісу.
Принцип непрямого методу ІФА полягає в тому, що до антигена, адсорбованого на твердій фазі в лунках планшети, вносять досліджувану сироватку. Якщо вона містить антитіла проти трепонем, утворюється комплекс антиген-антитіло (І фаза). Після відмивання незв’язаних неспецифічних антитіл у лунки вносять антиглобулінову сироватку, кон’юговану з ферментом (частіше всього з пероксидазою хріну). Кон’югат міцно приєднується до комплексу антиген-антитіло (ІІ фаза).
Після відмивання незв’язаного кон’югату в лунки додають забарвлюючий субстрат ОФД – ортофенілендіамін (ІІІ фаза). Пероксидазну реакцію зупиняють, додаючи сірчану кислоту. Для контролю ставлять такі ж проби з позитивного та завідомо негативною сироватками.
Облік результатів аналізу проводять за допомогою фотометра, який визначає оптичну густину в двохвильовому режимі (492 нм і 620 нм). Для постановки реакції ензиммічених антитіл, окрім фотометра, потрібні одно- та восьмиканальні автоматичні піпетки з поліпропіленовим наконечником і відповідні набори діагностичних тест-систем.
Метод ІФА знаходить широке використання в серологічній діагностиці сифілісу. Він однаково ефективний для виявлення хвороби в інкубаційному періоді (через 1-2 тижні після інфікування), при клінічних проявах хвороби і скритих її формах. Дуже часто ІФА використовують при скринінгових обстеженнях населення, особливо на станціях переливання крові.
У лабораторній практиці інколи застосовують також реакцію імунного прилипання (РІП) та реакцію непрямої гемаглютинації (РНГА). Перша з них основана на тому, що патогенні тестикулярні трепонеми штама Нікольса при змішуванні з сироваткою хворого в присутності комплементу і еритроцитів людини прилипають до поверхні червоних кров’яних тілець. РНГА досить широко використовується для діагностики сифілісу завдяки своїй методичній простоті. Вона стає позитивною вже через три тижні після зараження. Позитивний результат реакції залишається впродовж років після видужання. Аналогом цієї реакції за кордоном є ТРНА (Treponema pallidum haemoagglutination).
Імунітет при сифілісі відсутній. При попаданні в організм трепонеми, реагує в першу чергу клітинна ланка імунітету, що зумовлює утворення гранулеми і фіксацію трепонем. В результаті перенесеної інфекції виробляється два види антитіл: неспецифічні і специфічні. Неспецифічні антитіла (Ig M, IgA), специфічні антитіла виробляються під впливом протеїнових антигенів (Ig G).
Можливі вторинне зараження і розвиток захворювання в осіб, які перенесли сифіліс.
Для сифілісу характерний стан інфекційної алергії, що виявляєься внутрішньошкірною пробою, введенням люетину, виготовленого з культур блідої трепонеми або з уражених тканин. Зниження реактивності буває в період первинного сифілісу (твердий шанкер); підвищення її спостерігається в пізні періоди і характеризується глибокими змінами в органах і тканинах хворого.
Ендемічні побутові трепонематози
В ряді країн Африки, Південної Америки, Азії зустрічаються хронічні трепонематози – фрамбезія, пінта, беджель, – які передаються переважно побутовим шляхом.
Фрамбезія (тропічна гранулема) – захворювання, що має хронічний рецидивуючий характер, характеризується ураженням шкіри, слизових оболонок, кісток і суглобів, частіше зустрічається у дітей і підлітків, що проживають у країнах із вологим тропічним кліматом. Збудником хвороби є Treponеma pertenue, яка за своїми морфологічними, тінкторіальними і культуральними властивостями подібна до блідої трепонеми.
Матеріалом для лабораторної діагностики фрамбезії служать виділення або біоптати з папул і папілом (фрамбезидів) а також пунктати лімфатичних вузлів, які досліджують методом надавленої краплі в темному полі зору. У свіжих папулах за цим методом трепонеми фрамбезії виявляють у 80-100 % випадків. Однак відрізнити їх від блідої трепонеми в темному полі зору а також за допомогою сріблення чи інших методів забарвлення практично неможливо. На відміну від T. pallidum збудник фрамбезії зникає з регіонарних лімфатичних вузлів зразу ж після загоювання фрамбезном.
Серологічна діагностика захворювання основана на виявленні антитіл у сироватці крові за допомогою реакції Вассермана, мікропреципітації, іммобілізації трепонем, РІФ, РНГА, ІФА.
Пінта (карате, плямиста хвороба) – первинно-хронічний генералізований трепонематоз, що характеризується появою на шкірі поодиноких а пізніше множинних плям червоного або синьо-фіолетового кольору і гіперкаратозу. На ураженних ділянках настає депігментація типу вітілого. Пізніше виникає поліаденіт, ураження кісток, внутрішніх органів і нервової системи. Частіше хворіють темношкірі люди всіх вікових категорій. Збудник – Treponema carateum. У морфологічному, культуральному і антигенному відношенні вона подібна до блідої та інших видів трепонем. При експериментальному зараженні кроликів, гвінейських свинок і хом’ячків у них не виникає специфічних уражень шкіри.
Для лабораторної діагностики карате від хворих беруть зіскоби або біоптати уражених ділянок шкіри і сироватку крові.
Бактеріоскопічна діагностика грунтується на виявленні трепонем у досліджуваному матеріалі за допомогою темнопольного мікроскопа а також при забарвленні мазків за Романовським-Гімзою.
Для серологічної діагностики пінти цілком придатні всі методи виявлення антитіл у сироватці крові, які використовують при розпізнаванні сифілісу. Особливо це стосується таких реакцій як РЗК, РІФ, РІТ, РНГА, ІФА та ін. Оскільки T. carateum дуже подібна до збудників сифілісу і фрамбезії, діагностична цінність серологічних реакцій невелика і використання їх для диференціації вказаних захворювань важливого значення не має.
Беджель (ендемічний сифіліс) – хронічний генералізований трепонематоз, широко розповсюджений в Африці, Турції, Індії, Пакистані, Австралії і на Балканах. Захворювання характеризується висипанням на шкірі й слизових оболонках, які нагадують ураження при вторинному сифілісі. Через 1-3 роки появляються ураження підшкірної клітковини, кісток і суглобів, подібні до гумозного сифілісу. Але уражень внутрішніх органів, серцево-судинної й нервової системи не спостерігається. Основний спосіб передачі хвороби – контактний, через шкірні покриви.
Збудником беджелю є Treponeme endemicum (T. bejel). За морфологічними і біологічними властивостями вона не візрізняється від блідої трепонеми. Ряд авторів розглядають її як різновид T. pallidum, а захворювання – як окрему форму сифілісу. Але при беджелі ніколи не розвивається первинна сифілома (твердий шанкр).
Матеріал для лабораторного дослідження – зіскоби з елементів висипу, пунктати лімфатичних вузлів, біоптати гумових уражень, сироватка крові.
Методика бактеріоскопічної діагностики (виготовлення надавленої краплі і дослідження її в темному полі зору, забарвлення мазків за Романовським-Гімзою, сріблення за Левадіті чи Морозовим) така сама, як і при сифілісі.
Для проведення серологічних досліджень у хворих на беджель придатні всі ті реакції, що використовуються при сифілісі, але антитіла виявляють у значно нижчих титрах. Тому діагностику захворювання в більшості випадків проводять на основі клінічних симптомів.
Збудники лептоспірозу
Лептоспіроз (водна гарячка) – гостра зоонозна природно-вогнищева інфекційна хвороба, що викликається лептоспірами і супроводжується гарячкою, ураженнями нирок, печінки, серцево-судинної і нервової систем, у тяжких випадках жовтяницею і геморагіями.
Всі патогенні лептоспіри об’єднанні в один вид Leptospira interrogans, а сапрофітні – в L. biflexa. Тепер відомо понад 200 сероварів лептоспір, які складають 38 серогруп. На території України виділяють 13 сероварів, з яких захворювання найчастіше викликають Leptospira incterohaemorrhagiaе,
L. grippotyphosa, L. hebdomadis, L. canicova, L.
Морфологія. Лептоспіри — мікроорганізми з 12—18 дрібними первинними завитками, які щільно прилягають один до одного. Нагадують пружину з загнутими і стовщеними кінцями. На кінцях лептоспір є вторинні завитки, що надають їм S– або С-подібної форми. Є також безгачкові штами лептоспір. Довжина лептоспір 7—14 (іноді 20—ЗО) мкм, товщина 0,06—0,15 (0,25—0,3) мкм. Вони рухливі, роблять обертові й поступальні рухи.
При електронно-мікроскопічному дослідженні структури лептоспір доведено, що вони складаються з осьової нитки, цитоплазматичного циліндра, рівномірно закрученого навколо ригідної осьової нитки, поперечних кілець і багатошарової оболонки. Вважають, що осьова нитка складається із двох відрізків, які зближуються в центральній частині лептоспіри. На поверхні цитоплазматичного циліндра при спеціальній обробці виявляють мікрофібрили, цитоплазма дрібно-гранулярна, у старих культурах є вакуолі. Нуклеоїд розташований ексцентрично, має тонкі, безладно розташовані фібрили ДНК.
Морфологічно патогенні і сапрофітні лептоспіри не відрізняються одні від одних, вони різняться лише за складом клітинних жирних /кислот: у патогенних видів більш високий рівень олеїнової, у сапрофітних штамів —міристинової кислоти.
Лептоспіри грамнегативні, за Романовським — Гімзою забарвлюються у блідо-рожевий колір. їх можна виявити за методом Буррі або сріблення за Морозовим. Лептоспіри слабко заломляють світло.
Під впливом живильного середовища, підвищеної температури і при тривалому культивуванні можуть з’являтися атипові форми лептоспір.
Морфологія лептоспір
Культивування. Лептоспіри — хемоорганотрофи, облігатні аероби, ростуть при температурі 28—29 °С у рідких і напіврідких живильних середовищах (безсироваткове середовище Ферворта — Вольірата ін.).
Ріст лептоспір на рідких живильних середовищах виявляється на 7—10-ту добу, і його виявляють при перегляді краплини середовища у темному полі: середовище не каламутніє.
Лептоспіри розмножуються і на густих живильних середовищах, що містять сироватку крові кроля (10 %), суміш Зеренсена, 1 % агар і дистильовану воду. Колонії з’являються на 4—8-му добу.
Ферментативні властивості лептоспір достовірно не визначені; можливо, ферменти містяться в кількості, що важко виявляється у звичайній діагностичній практиці.
Антигенна структура. До патогенних лептоспір (L. interrogans) входять 19 серогруп і понад 200 сероварів: в нашій країні трапляється 20 сероварів, що належать до 13 серогруп.
Токсиноутворення. Лептоспіри не продукують екзотоксин. Токсичні речовини є тільки в живих лептоспірах, які паразитують в організмі людини і тварин.
Резистентність. У воді лептоспіри виживають 5—10 діб, у грунті — 2 доби. В харчових продуктах (молоко, вершкове масло, хліб та ін.) життєздатність лептоспір не перевищує кількох годин. Лептоспіри довго зберігаються при низькій температурі (мінус 70 — мінус 90 °С), дуже чутливі до висихання, дії кислот, при температурі 56 °С гинуть через ЗО хв. Швидко розчиняються у жовчних кислотах.
Патогенез захворювання. Резервуаром і джерелом збудника в природі є дикі гризуни (миші, полівки, ондатри) та домашні тварини (свині, корови, кози, коні, собаки). Зараження людей проходить через воду, контаміному сечею хворих тварин та носіїв, або при догляді за хворою худобою.
Інкубаційний період триває 5—6 діб і характеризується високою температурою тіла, загальною слабкістю, сильними головним і м’язовим болями та гіперемією обличчя. Жовтяниця буває приблизно у 10 % хворих.
Велике значення в патогенезі лептоспірозу має стан бактеріемії, яка розвивається з перших днів захворювання. Наприкінці першого тижня лептоспіри концентруються в печінці, селезінці, лімфатичних вузлах, кістковому мозку. Під впливом токсичних речовин, що утворюються в результаті розпаду лептоспір, розвиваються паренхіматозне і жирове переродження печінки, виникають вогнищеві крововили в селезінці і явища геморагічного нефриту. За останні 20 років у ряді країн летальність від лептоспірозу збільшилась до 4,3— 14,8 %.
Імунітет. В результаті перенесеного захворювання виникає стійкий специфічний імунітет, механізм якого пов’язаний з наявністю антитіл. Антитіла з’являються на кінець 5—6-ї доби захворювання, досягають до 3—4-го тижня високих титрів (1 : 10 000 — 1 : 100 000) і можуть зберігатися кілька років, що дає змогу ставити діагноз ретроспективно
Для лабораторної діагностики лептоспірозу використовують мікроскопічний, бактеріологічний, біологічний і серологічний методи дослідження.
Від хворого беруть кров, сечу, бронхоальвеолярні змиви, спинномозкову рідину (при наявності менінгеальних симптомів); від трупів – кров, ліквор, гомогенати внутрішніх органів. За епідеміологічними показаннями досліджують воду, харчові продукти, гризунів на лептоспіроносійство, сечу домашніх тварин.
У перші дні захворювання, коли є гарячковий період, для посіву, постановки біопроби і первинної бактеріоскопії беруть кров; на 10-16 день хвороби – сечу і ліквор; на 5-15 день – досліджують сироватку крові на виявлення протилептоспірозних антитіл. Виділення чистих культур і зараження тварин проводять у режимних лабораторіях, куди матеріали доставляють із великими предосторогами спеціальним нарочним. У звичайних мікробіологічних лабораторіях проводять лише бактеріоскопічні й серологічні дослідження.
Мікроскопічний метод. Лептоспіри погано забарвлюються аніліновими фарбами, тому досліджують живі мікроорганізми в препаратах “надавленої краплі” за допомогою темнопольного мікроскопа з використанням сухого об’єктива (40 х). Венозну кров в об’ємі 2 мл змішують із 2-ма мл 2 % розчину цитрату натрію. Отриману плазму центрифугують 30 хв при 3000 об/хв. Сечу, спинномозкову рідину і завись паранхіматозних органів центрифугують протягом 2-х год при 4000 об/хв. Пастерівською піпеткою або бактеріологічною петлею наносять краплю осаду на тонке предметне скло (1-
При мікроскопії виявляють тонкі рухливі лептоспіри з багатьма дрібними завитками і характерними заворотами на кінцях, що надає їм вигляду літери S . Щоб запобігти діагностичних помилок, необхідно пам’ятати, що деякі артефакти (нитки фібрину, оболонки еритроцитів), які нагадують лептоспіри, не мають самостійного руху. Виявити збудників лептоспірозу за допомогою мікроскопії можна лише у свіжому досліджуваному матеріалі.
Чутливість бактеріоскопічного методу – 106 клітин/мл. Кількість мікроорганізмів у крові хворих під час лептоспіремії не перевищує 104-106 клітин/мл, тому діагностична цінність цього методу недостатня для виявлення збудників на ранніх стадіях хвороби. Надійніші результати дає метод імунофлуоресценції з використанням специфічних люмінесцентних сироваток.
Якщо неможливо застосувати метод прямої мікроскопії нативних матеріалів, можна вдатися до забарвлення фіксованих мазків за Романовським-Гімзою або негативного контрастування конго червоним. Однак після такої обробки морфологія лептоспір змінюється, що може привести до помилкових оцінок.
Бактеріологічний метод. Класичний метод виділення чистих культур лептоспір потребує складних живильних середовищ і багато часу – до 1-2-х місяців. Використовують рідкі середовища Фервольта-Вольфа, Уленгута, Терських, основним компонентом яких є інактивована кроляча сироватка.
Кров, сечу, спинномозкову рідину сіють по 10-20 крапель у 3-5 пробірок із середовищем. Посіви інкубують при температурі 28-30 0С. Лептоспіри розмножуються дуже повільно і не викликають помутніння середовища. Тому для виявлення їх росту через 7-10 днів інкубації з кожної пробірки виготовляють препарат “надавленої краплі” і мікроскопують у темному полі. Якщо ріст лептоспір не виявляють, посіви продовжують вирощувати в термостаті й мікроскопують через кожні 7-10 днів. При відсутності росту протягом 3-х місяців видають негативний результат.
При виявленні лептоспір у будь-якій пробірці необхідно зробити пересів на свіже середовище для збереження культури з метою її ідентифікації.
Встановлення виду і серовару лептоспір проводять за допомогою реакції аглютинації і лізису з типовими діагностичними сироватками. Частота виділення культур коливається від 29 до 48 %.
Сучасна методика полімеразної ланцюгової реакції (ПЛР), яка грунтується на високій специфічності множення in vitro послідовності селективної ДНК, виявляє лептоспір у перші дні хвороби, навіть якщо їх кількість незначна (1-10 клітин/мл). Постановка ПЛР із застосуванням довільних праймерів дозволяє диференціювати збудників на внутрішньовидовому і субсероварному рівнях. Для ідентифікації лептоспір за цією методикою потрібно всього 10-12 год. Особливо показана реакція для виявлення збудників в сечі. ПЛР виявилась позитивною в 94,4 % випадків.
Лептоспіри в досліджуваному матеріалі можна виявити за допомогою методу прямого імуноферментного аналізу. Тепер для ІФА розроблено і впроваджено в практику високоефективний родоспецифічний діагностикум – пероксидазний анти – Pаtos 1-кон’югат. Чутливість методу – 1,5104 клітин/мл. Результат видають через 24 год від початку дослідження.
Біологічний метод. У випадках забруднення досліджуваного матеріалу сторонньою мікрофлорою (сеча, вода, грунт, харчові продукти тощо) проводять зараження гвінейських свинок і золотистих хом’ячків. Матеріал уводять внутрішньоочеревинно або в скарифіковану шкіру подушечок задніх лапок. До L. іcterohaemorrhagiaе особливо чутливі гвінейські свинки. Через 5-7 днів після зараження у них виникає гарячка, жовтяничне забарвлення склер і слизових оболонок, крововиливи в органи і тканини. Лептоспіри виявляють у нирках, печінці, легенях методом темнопольної мікроскопії.
Для зараження другими сероварами лептоспір найбільш придатні золотисті хом’ячки, яким матеріал вводять підшкірно, внутрішньошкірно, в черевну порожнину або у вену. Після загибелі тварин від них виділяють чисту культуру та ідентифікують її за допомогою реакції аглютинації і лізису.
При відсутності золотистих хом’ячків заражають молодих цуценят, у яких розвивається хронічних процес, що триває декілька місяців. Лептоспіри легко виявити в сечі тварин.
Серологічні дослідження. У практичних лабораторіях найчастіше застосовують реакцію мікроаглютинації і лізису лептоспір (РМАЛ). Для її постановки використовують живі культури лептоспір 5-12-денного вирощування зі щільністю 50-100 клітин у полі зору. Лептоспіри повинні рухатись без спонтанної аглютинації. Для постановки РМАЛ рекомендовані ВООЗ стандартні культури 13 серогруп, окрім того беруть і діагностичні штами українського походження. Реакцію ставлять в аглютинаційних пробірках або в лунках планшет за стандартною методикою (табл. 5).
Облік реакції аглютинації проводять шляхом виготовлення з кожної пробірки препарату “надавленої краплі” й дослідженні її під мікроскопом у темному полі зору. При цьому слід розрізняти феномени лізису і аглютнації, які настають одночасно. Лізис характеризується набряком, зернистісю лептоспір і втратою рухливості. Зернисті лептоспіри склеюються по 3-8 особин, які тут же розпадаються на окремі зерна, які пізніше лізуються повністю. Лізис відбувається в перших пробірках із меншими розведеннями сироватки. Феномен аглютинації виглядає в полі зору як утворення клубків (“павучків”), тобто склеювання лептоспір між собою. Він спостерігається в наступних пробірках із більшими розведеннями сироватки. Діагностичний титр реакції становить 1:100 і більше для лізису, 1:400-1:1600 і більше для аглютинації. Реакцію необхідно ставити повторно методом парних сироваток для визначення наростання титру антитіл.
Таблиця 5.
Схема постановки реакції аглютинації і лізису лептоспір
Компоненти, мл |
Номер пробірки |
||||||
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
6 |
7 (контр.) |
|
Ізотонічний розчин хлориду натрію |
0,2 |
0,2 |
0,2 |
0,2 |
0,2 |
0,2 |
0,2 |
Сироватка хворого 1:25 |
0,2 ® |
® |
® |
® |
® |
¯ |
– |
Розведення сироватки |
1:50 |
1:100 |
1:200 |
1:400 |
1:800 |
1:1600 |
– |
Культура живих лептоспір |
0,2 |
0,2 |
0,2 |
0,2 |
0,2 |
0,2 |
0,2 |
Експозиція 60 хв при 37 0С або при 25 0С |
Для визначення специфічних антитіл використовують також хімічно стабільні мікрокапсули з адсорбованими на еритроцитах барана антигенами лептоспір. Показники мікрокапсульного аглютинаційного тесту у 5-8 разів вищі, ніж в РМАЛ. Антитіла за допомогою цього високоспецифічного тесту можна виявити на 1-3-й дні хвороби.
Почали широко використовувати і реакцію непрямої гемаглютинації з відповідними родоспецифічними і серогрупоспецифічними еритроцитарними діагностикумами.
Останнім часом запропоновано реакцію латекс-аглютинації з ліпополісахаридним стандартним латексним Ротопа-діагностикумом.
Більш чутливий метод непрямого імуноферментного аналізу. За його допомогою протилептоспірозні антитіла в діагностичному титрі виявляються на 5-й день хвороби. Виготовлені діагностичні тест-системи для визначення антитіл, де як фермент використані пеніциліназа або каталаза, які мають перевагу порівняно з пероксидазою хрону.
Можна використати як скринінг на антитіла до багатьох сероварів лептоспір метод зустрічного імуноелектрофорезу.
Для визначення протилептоспірозних антитіл застосовують і РЗК. Вона високоспецифічна, чутлива, антитіла в ній виявляються раніше, ніж в реакції мікроаглютинації і лізису. Антигеном в РЗК є метанолові екстракти з
L. interrogans, сероварів icterohaemorrhagiae, canicola та L. biflexa.
Лікування. Хворим на лептоспіроз призначають пеніцилін, тетрацикліни, протилептоспірозний глобулін і дезинтоксикаційні засоби (глюкоза, препарати крові).
Профілактика визначається характером лептоспірозного вогнища. У природному вогнищі лептоспірозу, де захворювання людей пов’язані з роботою в заражених водоймах або з використанням інфікованої вЗди для пиття і господарсько-побутових потреб, слід не допускати контактів людей із зараженою водою (заборона купання, використання для пиття і побутових потреб некип’яченої води та ін.). Для ліквідації природних вогнищ лептоспірозу застосовують осушення боліт та інші меліоративні заходи. У сільських вогнищах лептоспірозу здійснюють оздоровлення тварин (виявлення, ізоляція і лікування хворих тварин, вакцинація, запровадження карантину та ін.).
У міських вогнищах лептоспірозу як профілактичні заходи застосовують дератизацію і захищають харчові продукти від пацюків. Осіб, які працюють у вогнищах інфекції, піддають вакцинації. Лепто-спірозна вакцина, що застосовується нині, є зависсю вбитих нагріванням лептоспір кількох серологічних груп.
Збудники бореліозів
До бореліозів відноситься ряд самостійних нозологічних форм захворювання, що викликаються спірохетами роду Borrelia: поворотний тиф, кліщова поворотна гарячка і хвороба Лайма.
Залежно від характеру перенощиків виділяють епідемічний поворотний тиф, що передається вошами, й ендемічний, при якому перено-щиками є кліщі.
Збудники поворотного тифу — борелії (Borrelia) відрізняються від трепонем наявністю крупних пологих нерівномірних завитків, кількість яких коливається від 3 до 10 (див. рис. 4, а). Епідемічний поворотний тиф спричиняється В. recurrentis. Збудником еіНдемічного (кліщового) поворотного тифу можуть бути різні види патогенних борелій — В. duttoni, В. persica, В. caucasica, В. latyschewi та ін.
Збудник епідемічного поворотного шафу відкритий О. Обермайєром у 1868 р.
Поворотний тиф (епідемічний, вошивий) – гостра трансмісивна рецидивуюча інфекційна хвороба, яку викликає Borrelia recurrentis; характеризується загальною інтоксикацією, поворотною гарячкою, ураженнями печінки, селезінки, мозкових оболонок та інших органів. При високій вошивості серед населення може мати епідемічне розповсюдження. Переносчиком хвороби є воші: Pediculus vestimenti, P. сapitis.
Морфологія. Борелії епідемічного поворотного тифу — В. recurrentis — тонкі спіралеподібні мікроорганізми завдовжки 8—18 мкм і завширшки 0,3—0,6 мкм, мають 3—8 завитків; кінці борелій загострені (рис. 91). Борелії епідемічного поворотного тифу рухливі, грамнегативні, забарвлюються за методом Романовського — Гімзи в синьо-фіолетовий колір. Мікроструктура їх така сама, як і лептоспір. У старих культурах борелій утворюються цистоподібні форми у вигляді згорнутого цитоплазматичного циліндра.
Культивування. Збудник вирощують в анаеробних умовах на живильних середовищах з рН 7,2—7,4, що містять сироватку крові, шматочки тканин або органів, і в курячих ембріонах. Кров хворого (1—2 краплини) висівають у живильні середовища, заливають вазеліновим маслом і вміщують в термостат при температурі 37 °С. Культури борелій зберігають свої вірулентні властивості протягом кількох років.
Borrelia recurrentis (за Романовським- Гімзою)
Резистентність. При кімнатній температурі в рідких середовищах (у запаяних скляних трубках) збудник поворотного тифу зберігається 14 діб, при заморожуванні — 8, при температурі 0 °С — 3 доби. Від дії температури 45—48 °С збудник гине протягом ЗО хв.
Патогенез захворювання в людини. У 1874 р. Г. Н. Мінх, а в 1881 р. , I.
Збудник поворотного тифу розмножується в тканинах лімфоїдно-макрофагальної системи. На кінець інкубаційного періоду він проникає у великій кількості в кров, де під впливом ЇЇ бактерицидних речовин частково гине. Ендотоксин, що утворюється, зумовлює ураження центральної нервової системи, розвиток токсикозу, гарячки, функціональних порушень, дистрофії органів і тканин. Ендотоксин уражує кровоносну систему, сприяє розвиткові інфарктів і некрозів у селезінці і печінці.
Під впливом антитіл і внаслідок навантаження борелій тромбоцитами виникають складні агрегати, які затримуються в капілярах внутрішніх органів. Під дією лізинів і фагоцитів збудники руйнуються. Борелії, що містяться в глибоких тканинах і центральній нервовій системі, внаслідок варіабельності генів набувають стійкості до нового середовища свого життя і змінюються в антигенному відношенні, в результаті чого на них не діють антитіла, що утворились при першому приступі. Розмноження нового різновиду борелій зумовлює чергові приступи захворювання, кількість яких коливається від 3 до 5; вони тривають доти, поки організм не знешкодить усі раси збудника.
Захворювання характеризується високою температурою тіла (39— 40 °С), нудотою, блюванням, збільшенням селезінки. При першому приступі гарячка тримається 6—7 діб, потім температура тіла різко спадає, настає період апірексії або ремісії протягом 5—7 діб. Тривалість кожного наступного приступу зменшується, а період апірексії подовжується.
Імунітет нестійкий і нетривалий, характеризується наявністю антитіл (аглютиніни, лізини, тромбоцитобарини, які спричиняють феномен навантаження Рікенберга — Брусіна).
Основний метод лабораторної діагностики поворотного тифу – мікроскопічне дослідження крові хворого в препараті товстої краплі і звичайному мазку. Для диференціації вошивого і кліщового поворотних тифів використовують біологічну пробу на гвінейських свинках.
Бактеріоскопічне дослідження. У хворого беруть кров із пальця під час приступу гарячки до початку або в перерві антибіотикотерапії, виготовляють препарат товстої краплі й мазок. У період ремісії можна брати для дослядженя кістковий мазок. Висушену товсту краплю не фіксують а безпосередньо забарвлюють за методом Романовського-Гімзи. Можна також фарбувати метиленовим синім або фуксином. На товсту краплю наносять барвник Романовського спочатку на 5 хв для того щоб пройшов гемоліз, потім його замінюють на свіжий і витримують ще 40 хв. Препарат обережно промивають водою, висушують і мікроскопують під імерсійним об’єктивом.
Якщо в товстій краплі знаходяться великі скупчення борелій, їх важко відрізнити від ниток фібрину. В таких випадках забарвлюють звичайний мазок крові, який перед цим обов’язково фіксують етанолом або сумішшю Никифорова. При мікроскопії мазка досить чітко видно борелії з їх характерними нерівномірними вторинними завитками. Якщо в товстій краплі борелії не виявлено, мазок не досліджують.
Збудник поворотного тифу легко виявляють за допомогою методу висячої краплі в темному полі зору, де борелії розпізнають за їх безладним рухом. Можна виготовляти з крові і тушеві препарати за Буррі, при мікроскопуванні яких борелії виглядають як сріблясті нитки на темному полі.
У період апірексії за допомогою мікроскопічних методів виявити борелії не вдається. В таких випадках вживають метод збагачення. У хворого беруть 8-10 мл крові, получають сироватку, яку центрифугують протягом 60 хв при 3-4-х тис. об/хв. Із осаду виготовляють надавлену краплю, яку досліджують у темному полі. З осаду можна виготовляти мазки, які забарвлюють за Романовським-Гімзою або фуксином Пфейфера.
Бактеріологічне дослідження. Культури борелій можна виділити від хворого шляхом посіву досліджуваного матеріалу на рідкі живильні середовища з кров’ю, сироваткою, шматочками тканин і вирощування в анаеробних умовах при температурі 28-30 0С. Ще краще вдається виростити їх на хоріоналантоїсній оболонці курячих ембріонів або шляхом зараження платяних вошей. Однак виділення культур борелій на живильних середовищах малоефективно. Практичні лабораторії цими методами не користуються.
Біологічний метод. Як додатковий метод діагностики епідемічного поворотного тифу застосовують зараження кров’ю хворих молодих білих щурів або білих мишей. Останнім вводять 0,5 мл крові внутрішньоочеревинно, а білим щурам – 3-5 мл. Через 2-4 дні у заражених тварин досліджують кров із хвостових вен, де борелії виявляють мікроскопічним методом. Гвінейські свинки нечутливі до B. recurrentis, але чутливі до збудників кліщових борелій.
Серологічне дослідження. Поворотний епідемічний тиф супроводжується наростанням антитіл у високих титрах, але у зв’язку з постійною зміною специфічності поверхневих антигенів із кожним наступним гарячковим приступом серологічні реакції не набули широкого застосування.
Інколи використовували імунологічну реакцію Рікенберга-Брусіна. Це реакція навантаження борелій тромбоцитами. Сироватку крові хворого змішували з цитратною плазмою крові гвінейських свинок в однакових об’ємах. До цієї суміші додавали культуру борелій, ретельно перемішували, інкубували 15 хв у термостаті а потім виготовляли препарат “надавленої краплі” й досліджували в темному полі зору з імерсійним об’єктивом. У присутності специфічних антитіл тромбоцити гвінейської свинки обліпляли тіла борелій і останні переставали рухатись.
Отже, виявлення борелій методом товстої краплі та звичайних мазків крові в період приступу гарячки є швидким і вирішальним методом лабораторної діагностики епідемічного поворотного тифу.
Лікування полягає у призначенні антибіотиків — пеніциліну, левоміцетину, еритроміцину, напівсинтетичних препаратів тетрацикліну.
Профілактика. Захворюваність на поворотний тиф набирає епідемічного характеру в періоди народного лиха (війна, голод).
Підвищення матеріального і культурного рівня життя населення, здійснення протиепідемічних заходів, своєчасна діагностика захворювання, госпіталізація хворих, медичний нагляд за вогнищами обумовили ліквідацію епідемічного поворотного тифу в нашій країні.
Ендемічний поворотний тиф (поворотна кліщова гарячка) – трансмісівна рецидивуюча інфекційна хвороба, яка викликається бореліями і передається кліщами. В залежності від резервуару, географічного регіону і перенощика розрізняють біля 20 самостійних нозологічних форм ендемічного поворотного тифу, кожна з яких має свого збудника. Найчастіше ці захворювання викликають Borrelia caucasica, B. persica, B. duttoni, B. hispаnica, B. hermsii, B. latyschewii та ін. Вони є своєрідними ековарами збудника хвороби. Морфологія. Борелії ендемічного поворотного тифу схожі на збудників епідемічного поворотного тифу.
Культивування проводять у середовищі Гельтцера, яке складається з нагрітої до 56—58 °С сироватки крові кроля і однакового об’єму ізотонічного розчину натрію хлориду з шматочками зсілого білка курячого яйця.
Антигенна структура. Відомо кілька варіантів борелій, патогенних для людини і тварин. Диференціація їх за серологічними властивостями та морфологічними ознаками неможлива; більш результативний у цьому відношенні біологічний метод.
Резистентність. У збудників ендемічного поворотного тифу резистентність майже така сама, як і в борелій епідемічного поворотного тифу.
Клінічна картина цих захворювань теж подібна. Люди заражуються при укусі кліщів. Останні паразитують на хворих гризунах і тваринах носіях, заражуються від них бореліями і самі стають джерелом збудника в природі. Патогенез захворювання у людини. За патогенезом і клінічною картиною захворювання схоже на епідемічний поворотний тиф. Трапляється захворюваність на ендемічний поворотний тиф у Середній Азії, Закавказзі, на Північному Кавказі, в Казахстані, Херсонській області. Найчастіше виникає в теплу пору року, переважно навесні.
Біотопом кліщів є нори, тріщини в грунті, печери, сміття глинобитних будівель, сараїв, гроти, в яких збудник циркулює від диких ссавців до кліщів і навпаки. Кліщі паразитують на гризунах, які стають джерелом інфекції.
Проникнення борелій у яйцепроводи і яйця кліщів зумовлює можливість трансоваріальної передачі збудника. Зараженість кліща зберігається протягом усього його життя (понад 10 років). Людина зара-жується при укусі кліща. На місці укусу утворюється папула (первинний афект).
Захворювання характеризується приступами гарячки тривалістю 1—2 доби; кількість приступів може бути 5—7—9 і більше.тривалість ремісій — від кількох годин до 6—8 діб.
Лабораторна діагностика. Матеріалом для мікробіологічної діагностики ендемічного поворотного тифу служить кров хворих. Для виявлення борелій проводять бактеріоскопію товстої краплі і звичайних тонких мазків крові, забарвлених за Романовським-Гімзою, метиленовим синім чи фуксином. Необхідно пам’ятати, що при цьому захворюванні спірохемія досить помірна або навіть слабка (1-2 борелії в декількох краплях), але вона має місце і в міжприступні періоди. Суттєва морфологічна особливість борелій ендемічного поворотного тифу та, що при дослідженні їх у темному полі зору вони мають два контури, а B. recurrentis – один.
Досить суттєву допомогу при розпізнаванні ендемічного поворотного тифу може надати зараження гвінейських свинок. Кров хворого в кількості 3-5 мл уводять у черевну порожнину, або 1-2 краплі – у кон’юктиву ока чи слизову оболонку носа. Через 3-5 діб у крові і паренхіматозних органах тварин мікроскопічно виявляють велику кількість борелій. Біологічна проба одночасно дозволяє диференціювати вошивий і кліщовий поворотні тифи. B. recurrentis для гвінейських свинок непатогенна.
При внутрішньоочеревинному зараженні білих мишей борелії виявляють у крові через 48 год.
Імунітет. У населення ендемічних районів імунітет виникає в ранньому дитинстві, про що свідчить виявлення антитіл у сироватці крові місцевих жителів. Хворіють головним чином приїжджі.
Лікування. Хворим призначають ампіцилін, левоміцетин, напівсинтетичні препарати тетрацикліну.
Профілактика полягає у здійсненні заходів для знищення кліщів і гризунів, ранній діагностиці захворювання, госпіталізації хворих і додержанні особистої профілактики (захист людей від нападу кліщів).
Бореліоз Лайма, хвороба Лайма (хронічна мігруюча еритема, лаймобореліоз) – хронічна або рецидивуюча трансмісивна природно-вогнищева інфекція, що вражає нервову, серцево-судинну системи, шкіру й суглоби, супроводжується гарячкою, ознобом, головним болем. У половини захворілих спостерігаються вторинні висипи.
Збудник хвороби Лайма (Borrelia burgdorferi) виділений із крові> шкіри і спинномозкової рідини людей у 1982 р. у США. Борелії грамнегативні, довжина їх ЗО мкм, діаметр 0,18—0,25 мкм; мають 7 завитків.
Мігруюча еритема при хворобі Лайма
Хвороба передається через укуси іксодових кліщів, що паразитують на диких і домашніх тваринах, поширена у США, у багатьох країнах Європи, в Австралії, Африці, Китаї, Японії і в нашій країні.
Серед борелій, що викликають хворобу Лайма, на основі аналізу їх ДНК останнім часом ідентифіковані три самостійні види: Borrelia burgdorferi, B. garinii, B. afzelii. Всі вони можуть довгий час персистувати в організмі людини.
Патогенез захворюваня. У перебігу захворювання виділяють три стадії. У першій стадії через 2—30 діб після укусу кліщем Ixodes dammini на тілі хворої людини з’являється мігруюча еритема, настають почуття втомленості, гарячка, озноб, головний біль, біль у спині. У 25—50 % хворих спостерігаються вторинні висипи. У другій стадії бувають неврологічні розлади і мігруючий біль у кістках і м’язах, іноді — порушення діяльності серця тривалістю від 3 діб до 6 тижнів. На третій стадії захворювання у 60 % хворих виникає артрит, що триває кілька тижнів; найбільш уразливі колінні суглоби.
В усіх стадіях захворювання є ознаки ураження нервової системи: головний біль, біль у ділянці шиї, сонливість, провали пам’яті, швидка зміна настрою.
Мікробіологічна діагностка. Борелії, що викликають хворобу Лайма, дуже вибагливі до живильних середовищ та умов культивування. Лише останнім часом створене середовище BSK–II, придатне для їх вирощування та виділення в чистій культурі.
Матеріалом для лабораторного дослідження служить ескудат із уражень шкіри, спинномозкова рідина, кров. У зв’язку з відсутністю борелій у периферичній крові виділити гемокультуру практично не вдається. Але вже є спроби виділити та ідентифікувати чисті культури збудників з уражень шкіри і ліквора. Частіше вияляють борелій у цих же матеріалах мікроскопічним методом за допомогою темного поля або в забарвлених азаур-еозином мазках. B. burgdorferi є однією з найкрупніших борелій.
Для виявлення борелій в тканинах і рідинах організму використовують полімеразну ланцюгову реакцію. Вже розроблені і впроваджені в практику спеціфічні тест-системи для цієї реакції.
І все ж основу лабораторної діагностики лаймобореліозу складають серологічні реакції. Зокрема досить широко викоритсовують реакцію непрямої імунофлуоресценції та імуноферментний аналіз із специфічним антигеном, адсорбованим на лунках полістиролових планшет. Великі перспективи має широке впровадження методу вестерн блоту, за допомогою якого можна виявити антитіла до унікального білка B. burgdorferi.
Мікрореакція преципітації та її закордоний аналог VDRL при хворобі Лайма завжди негативні.
Лікування проводять антибіотиками (пеніцилін, тетрациклін, еритроміцин, цефалоспорин), під впливом яких настає тимчасове загострення — реакція Яриша — Герксгеймера, що виникає в результаті з’єднання антигенів борелій, антитіл і комплементу.
Профілактика полягає в додержанні заходів обережності в ендемічних районах, де є перенощики збудника — іксодові кліщі. Найбільша активність кліщів буває у червні — вересні. У цей період особливо важливо забезпечити захист дітей від укусу кліщами.
Рикетсії
Група гострих трансмісивних інфекційних хвороб, що викликаються рикетсіями, отримала загальну назву рикетсіози. Ці захворювання характеризуються гарячкою, генералізованим ваксулітом, висипанням на шкірі, ураженням центральної нервової системи. Розрізняють антропонозні й зоонозні рикетсіози.
Патогенні рикетсії належать до родини Rickettsiaceае і поділені на три роди: Rickettsia, Coxiella, Rochalima. Залежно від біологічних властивостей збудників, клінічної картини хвороб та їх епідеміологічних особливостей виділяють 5 груп рикетсіозів: група висипного тифу, гарячка цуцугамуші, група кліщових плямистих гарячок, пневморикетсіоз (Ку-гарячка) і пароксизмальний рикетсіоз (волинська, п’ятиденна гарячка). Всі види рикетсій адаптовані до існування в організмі вошей, бліх і кліщів, які є перенощиками захворювань.
Морфологія. Рикетсії (Rickettsia) – це поліморфні мікроорганізми, живуть і розмножуються тільки в клітинах (цитоплазмі і ядрі) тканин тварин, людини й перенощиків. Рикетсії не утворюють спор і капсул, нерухомі, добре забарвлюються за Романовським – Гімзою, Цілем – Нільсеном, грамнегативні.
Rickettsia prowazekii.
За допомогою електронної мікроскопії і цитохімічних досліджень у рикетсій виявлено наявність нуклеоїду, внутрішньої оболонки (6 нм) і зовнішньої, що складається із трьох шарів. У цитоплазмі рикетсій виявлено гранули типу рибосом величиною 20—70 нм і вакуоле-подібні структури діаметром 6-8 нм.
Рикетсії розмножуються діленням кокоподібних і паличкоподібних форм з утворенням гомогенних популяцій, а також в результаті дроблення ниткоподібних форм з наступним розвитком кокоподібних і паличкоподібних утворів.
Морфологiчні типи рикетсiй за Здродовським:
1 – кокоподібні; 2 – паличкоподібні; 3 – бацилярні; 4 – ниткоподібні.
Епідемічний висипний тиф
Збудником висипного тифу є Rickettsia prowazekii. Захворювання характеризується раптовим початком, високою температурою, сильною інтоксикацією, ураженням прекапілярних розгалужень артерій і розельозно-петехіальним висипом.
У 1909—1910 pp. Г. Ріккетс і Р. Уайлер виявили в крові хворих на мек-сіканський висипний тиф («табардило») і в заражених вошах нерухомі дрібні біполярні мікроорганізми. У 1913 р. чеський учений С. Провачек виявив у плазмі крові і в лейкоцитах людей, хворих на висипний тиф, овальні і довгасті тільця, які добре забарвлюються за Романовським — Гімзою. У 1916 р. F. X. Роша-Ліма на підставі своїх багаторічних досліджень дійшов висновку, що висипний тиф спричиняють дрібні поліморфні мікроорганізми, які виявляють у крові хворих і в кишечнику заражених вошей
Морфологія. Рикетсії Провачека (Rickettsia prowazekii) — гантелеподібні мікроорганізми (рис. 93). Середні розміри їх 0,3—0,6 мкм, максимальні — 0,8—4 мкм. Вони добре забарвлюються феноловим фуксином у червоний колір.
При електронній мікроскопії у рикетсій Провачека виявлено мікрокапсулу товщиною 10—12 нм, клітинну стінку і цитоплазматичну мембрану. Цитоплазма заповнена рибосомами і осміофобними ділянками нуклеоїду з фібрилами ДНК.
Культивування. Рикетсії добре розмножуються при температурі 25 °С у жовтковому мішку курячого ембріона. Застосовують і інші методи культивування.
Токсиноутворення. Рикетсії містять у своєму складі термолабільний токсин, який руйнується при температурі 66 °С. Внутрішньооче-ревинне або внутрішньовенне введення білим мишам зависі рикетсій спричиняє у них через 2—24 год гостру інтоксикацію із смертельним кінцем.
Антигенна структура. Рикетсії мають два антигени: термолабільний, специфічний для рикетсій Провачека, і термостабільний, спільнийдля рикетсій Провачека й ендемічного блошиного тифу. Розчинні антигени рикетсій схожі на антигени деяких бактерій. У 1916 р. Е. Вейль і А. Фелікс виділили з сечі хворих на висипний тиф Proteus ОХ 19, який має властивість аглютинуватися в присутності сироватки крові хворих на висипний тиф і реконвалесцентів. Виявилось, що протей має спільний з рикетсіями полісахаридний гаптен. Для диференціальної діагностики рикетсіозів використовують і інші штами протея (0X2, ОХК, OXL).
Резистентність. У висушених і непошкоджених вошах рикетсії зберігаються до ЗО діб, а в сухих фекаліях вошей — до 6 діб. Від дії температури 50 °С рикетсії гинуть за 15 хв, 56 °С — за 10 хв, 80 °С —• за 1 хв і 100 °С — за ЗО с Бактерицидну дію на рикетсії Провачека мають усі дезинфікуючі засоби (0,5 % розчин фенолу, 0,25 % розчин формаліну та ін.).
Патогенність для тварин. До рикетсій Провачека сприйнятливі мавпи, морські свинки, білі миші. У мавп можна відтворити висипний тиф, схожий за клінічною картиною на висипний тиф у людини. У морських свинок при внутрішньоочеревинному зараженні кров’ю висипнотифозних хворих через 8—12 діб розвивається гарячка (температура тіла підвищується на 1—1,5 °С); збудник виявляють у крові, внутрішніх органах, особливо багато його нагромаджується в мозку. У білих мишей, заражених інтраназально під ефірним наркозом, розвивається пневмонія.
Патогенез захворювання у людини. У 1876 р. О. О. Мочутковський дослідами на собі вперше довів заразність крові людей, хворих на висипний тиф. Він висловив припущення, що висипний тиф передають кровососні комахи. У 1909 р. Ш. Ніколь із співавторами підтвердив це положення на мавпах і довів, що висипний тиф передається через одежну вошу (Pediculus humanus).
Джерело інфекції — хвора людина, перенощик — одежна воша. Насмоктавшись крові висипнотифозного хворого, одежна воша на З—10, найчастіше на 4—5-ту добу стає заразною. Рикетсії розвиваються при температурі ЗО °С у клітинах епітелію слизової оболонки кишечника вошей; в результаті нагромадження рикетсій клітини руйнуються, і збудники разом з випорожненнями потрапляють на шкіру, одяг.
Зараження висипним тифом настає не через укус вошей, а при втиранні рикетсій, які виділяються при дефекації або роздавлюванні вошей і проникають у садна, подряпини шкіри та слизових оболонок. Трансоваріальної передачі рикетсій вошами не відбувається.
Рикетсії Провачека спричиняють у людей висипний тиф, для якого характерні гарячка і розеольозно-петехіальний висип.
Висипний тиф належить до кров’яних інфекцій. Збудник захворювання в період гарячки міститься в крові, у лейкоцитах, ендотелії судин шкіри, мозку та інших органів.
Множинний тромбоз капілярів призводить до порушення живлення тканини, загибелі клітин, особливо центральної нервової системи.
Лабораторна діагностика. Будь-які маніпупяції з рикетсіями Провачека дуже небезпечні. Тому виділення збудника з крові хворих або іншого досліджуваного матеріалу а також зараження тварин, курячих ембріонів і культур клітин проводять лише при наукових дослідженнях у спеціальних режимних лабораторіях.
Широкі можливості для виявлення рикетсій в досліджуваному матеріалі відкриває полімеразна ланцюгова реакція. Вже виготовленні праймери для родоспецифічної і видоспецифічної діагностики рикетсій з чутливістю 1-10 клітин на пробу. Метод ПЛР дає змогу рано і швидко поставити діагноз висипного тифу. При цьому можна використати не тільки свіжий нативний чи заморожений матеріал, а й фіксований формаліном або метанолом.
Для виявлення ритексій у досліджуваному матеріалі, в організмі заражених тварин, курячому ембріоні або в тілі вошей, бліх і кліщів використовують мікроскопію. Метод забарвлення мазків повинен чітко й контрастно виявити як позаклітинні, так і внутрішньоклітинні (в тому числі й внутрішньоядерні) форми рикетсій. Для цієї мети найчістіше вживають методи Романовського-Гімзи і Здродовського.
При фарбуванні азур-еозином протягом 18-20 год ритексії набувають різних відтінків голубого кольору. Мазки при цьому необхідно фіксувати метанолом або сумішшю Никифирова.
Швидше виявляють рикетсії при забарвленні за способом Здровського. Матеріал наносять тонким шаром на предметне скло, фіксують на полум’ї, наливають на 5 хв розведений карболовий фуксин (10-15 крапель барвника на 10 мл дистильованої води). Препарат знебарвлюють 0,15 % розчином оцтової або соляної кислоти, промивають водою і протягом 10 с дофарбовують 0,5 % водним розчином метиленового синього. Рикетсії забарвлюються в рубіново-червоний, цитоплазма клітин – в голубий а ядра – в синій колір.
Надійніші результати виявлення рикетсій у досліджуваному матеріалі дають прямий і особливо непрямий методи флуоресценції. Прямий метод полягає в тому, що виготовлений і висушений мазок крові, препарат-відбиток або тонкий зріз органів тварин, вошей тощо обробляють специфічною флуоресцентною сироваткою і досліджують під люмінесцентним мікроскопом. При наявності рикетсій видно специфічне золотаво-зелене світіння.
Більш прогресивний непрямий метод пов’язаний із попередньою обробкою мазків чи препаратів звичайно імунною (нелюмінесцентною) сироваткою, а потім міченою антиглобуліновою сироваткою проти глобулінів того виду тварин, на яких отримували звичайну імунну діагностичну сироватку. Можливе також використання антикомплементарної флуоресцентної сироватки. В обох випадках при позитивному результаті видно характерне люмінесцентне світіння.
А поки що для діагностики епідемічного висипного тифу використовують, в основному, серологічні реакції, особливо такі як аглютинації, зв’язування комплементу, непрямої гемаглютинації, непрямого гемолізу та імуноферментний аналіз.
Серологічна діагностика. Для макроскопічної реакції аглютинації Вейгля використовують корпускулярний рикетсіозний антиген (500 млн клітин/мл). Сироватку хворого розводять від 1:40 до 1:1280 в об’ємі 0,25 мл і в кожну пробірку добавляють по 0,25 мл антигена (табл. …). При цьому необхідно враховувати, що після внесення антигена розведення сироватки подвоюється.
Облік реакції проводять неозброєним оком або за допомогою аглютиноскопа через 2 год після того, як пробірки вийняли з термостата. Аглютинат рикетсій виглядає як ніжний, дрібнозернистий осад на дні пробірки, інтенсивність якого позначають за чотириплюсовою системою. Реакцію Вейгля вважають високоспецифічною. Вона випадає в діагностичному титрі 1:40-1:80 і більше майже у 100 % хворих на висипний тиф вже на 4-5-й день хвороби. Ще більш достовірні результати отримують при постановці реакції методом парних сироваток.
Схема постановки реакції аглютинаці Вейгля
Компоненти, мл |
Номер пробірки |
||||||
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
6 |
7 контр |
|
Ізотонічний розчин хлориду натрію |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
Сироватка хворого 1:10 |
0,25→ |
→ |
→ |
→ |
→ |
→ |
– |
Антиген рикетсій Провачека |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
0,25 |
Остаточне розведення сироватки |
1:40 |
1:80 |
1:160 |
1:320 |
1:640 |
1:1280 |
– |
Експозиція в термостаті 18 год при 37 0С |
Широко вживану в минулому неспецифічну реакцію аглютинації Вейля-Фелікса з діагностикумом Proteus vulgaris ОХ19 тепер не використовують.
Досить чутливим і високоспецифічним методом серологічної діагностики висипного тифу є постановка реакції зв’язування комплементу. Комплементзв’язуючі антитіла появляються в сироватці крові на 5-60й день хвороби і досягають максимальних титрів на 15-16-й день. Через 1-2 місяці титр їх починає падати, але ці антитіла зберігаються в організмі протягом багатьох років. РЗК особливо часто використовують для диференціальної діагностики між епідемічним і ендемічним висипним тифом а також з рецидивною хворобою Брілля-Цінсера.
Сироватку крові хворого розводять від 1:10 до 1:2560. Антигенами для РЗК можуть бути як корпускулярні, так і розчинні. Пробірки ретельно струшують після додавання кожного компоненту. Першу фазу реакції проводять або при низькій температурі в холодильнику протягом 18-20 год, або при 37 0С впродовж 60 хв. Другу фазу реакції після додавання гемолітичної системи проводять у термостаті протягом 30-45 хв.
Облік РЗК роблять через 1-2 год після того, як пробірки вийняли з термостату, за класичною чотириплюсовою системою. Реакцію вважають позитивною при титрі сироватки 1:60 під час захворювання і 1:10 – при ретроспективній діагностиці.
РЗК
Ще більш чутливою є реакція непрямої гемаглютинації, яка стає позитивною з 3-4-го дня захворювання. Вже в початковий період хвороби діагностичний титр РНГА може досягати 1:1000, а через 2-3 тижні – 1:4000-1:64000. У зв’язку з цим інактивовану сироватку хворого розводять у пробірках чи лунках полістиролових планшет від 1:250 до 1:64000 в об’ємі 0,4 мл. У кожну пробірку (лунку) добавляють по 0,1 мл антигена, тобто 1 % зависі еритроцитів із адсорбованим на їх поверхні рикетсіозним антигеном. Пробірки (пластини) ретельно струшують і вміщують у термостат на 45 хв при температурі 37 0С. Результат реакції враховують за наявністю або відсутністю гемаглютинації. Обов’язково ставлять контроль сенсибілізованих еритроцитів на відсутність спонтанної аглютинації.
Високу чутливість і специфічність має також реакція непрямого гемолізу, яку викорисовують як експрес-метод діагностики в ранній період хвороби. Для її постановки рикетсіозний антиген адсорбують на еритроцирах барана, а методика така сама, як і для РНГА, за виключенням того, що після додавання антигена до різних розведень сироватки в кожну пробікру вносять по 0,1 мл комплементу в розведенні 1:10. Пробірки вміщують у термостаті на 60 хв. При позитивному результаті настає гемоліз еритроцитів. У контрольних пробірках гемоліз відсутній. Попередній облік цієї реакції можна проводити вже через 30 хв, а остаточний – через годину.
Для серологічної діагностики висипного тифу запропоновано імуноферментний метод у модифікації “захвату” антитіл IgM, які накопичуються при первинному захворюванні, що дозволяє диференціювати його від рецидивної форми Брілля-Цінссера.
Є проба діагностувати епідемічний вошивий висипний тиф за допомого внутрфшньошкірної алергічної проби, яка виявляє гіперчутливість сповільненого типу.
Імунітет. Після перенесеного захворювання формується стійкий клітинний і гуморальний імунітет. Повторні випадки висипного тиф є рецидивами захворювання. Таку форму висипного тифу називають хворобою Брілла; рецидиви настають в результаті різних несприятливих дій (інфекційні або інші захворювання, хірургічне втручання, переохолодження, психічні і фізичні травми, перевтома, голод та ін.) на організм, який протягом тривалого часу був носієм рикетсій у стані персистування.
При первинному висипному тифі виробляються головним чином IgM, при рецидивуючому (хвороба Брілла) — IgG.
Лабораторна діагностика. В основу лабораторної діагностики покладені серологічні методи дослідження: РА з рикетсіями Провачека (мікроаглютинація на склі і розгорнута в пробірках), РЗК, РНГА, РІФ.
Треба враховувати, що у хворих, які вживали антибіотики, РА можлива з низьким титром без наступного його наростання.
Лікування. Із введенням у практику терапії хворих на висипний тиф препаратів тетрацикліну, левоміцетину летальність знизилась до поодиноких випадків і останнім часом зовсім не реєструється. Сульфаніламідні препарати протипоказані, оскільки вони посилюють ріст рикетсій.
Профілактика охоплює:
1) ранню діагностику, ізоляцію і госпіталізацію хворих;
2) санітарну обробку у вогнищі (дезинсекція);
3) нагляд за особами, які контактували з хворим; систематичне здійснення заходів для ліквідації вошивості серед населення і підвищення його санітарної культури;
4) вакцинацію населення, для якої використовується хімічна висипнотифозна вакцина, виготовлена з очищених і концентрованих поверхневих антигенів рикетсій Провачека.
Завдяки здійсненню профілактичних заходів епідемічний висипний тиф ліквідований на більшій частині нашої країни
Ендемічний висипний тиф
Rickettsia typhi відкритий у 1928 р. X. Музером.
Ендемічний (блошиний, щурячий) висипний тиф – гостра природно-вогнищева зоонозна інфекційна хвороба, характеризується гарячкою, головним болем, розеольно-папульозним висипом і відносно доброякісним перебігом.
Морфологія і культивування. Рикетсії ендемічного висипного тифу менш поліморфні, ніж рикетсії Провачека; розміри їх 0,35—1,3 мкм. Культивують їх у курячих ембріонах, R. typhi добре розмножується в жовтковому мішку курячих ембріонів, викликаючи їх загибель через 6-8 діб після зараження. Вони довго зберігаються у зовнішньому середовищі, особливо у висушеному стані.
Патогенність для тварин. Мавпи і кролі відносно стійкі до рикетсій цього виду. У морських свинок (самців) при зараженні їх у кон’юнктиву ока, слизову оболонку носа і порожнини рота з’являється гарячка; найхарактерніший симптом — рикетсіозний періорхіт (скротальний феномен), який розвивається при внутрішньоочеревинному зараженні. Дуже чутливі до Rickettsia typhi пацюки і миші. Зараження останніх через ніс викликає смертельну пневмонію з накопиченням великої кількості збудника в легеневій тканині, що легко виявити за допомогою бактеріоскопії.
Патогенез захворювання у людини. Основним джерелом збудника в природі є пацюки і миші, які інфікуються одні від одних блохами, вошами, можливо, й кліщами, а також перорально.
Люди заражуються ендемічним блошиним тифом від гризунів аліментарним шляхом або хвороба передається блохами, значно рідше кліщами.
Збудник проникає в організм через слизові оболонки очей, носа, порожнини рота, ушкоджену шкіру, через дихальні шляхи, а також разом з харчовими продуктами, інфікованими сечею хворих гризунів, втиранням фекалій заражених бліх у шкіру при розчухуванні. Зараження людини можливе при укусі пацюкового кліща Bdelonys–sus bacoti.
Захворюваність на блошиний висипний тиф серед людей звичайно має ендемічний і спорадичний характер. У деяких випадках залежно від епізоотичного стану можуть виникати місцеві спалахи.
Захворювання характеризується сезонністю, найбільше випадків припадає на серпень — листопад (період збільшення кількості й активності гризунів). Прояви ендемічного блошиного тифу багато в чому схожі на прояви епідемічного тифу. Спостерігаються гарячка, висип на обличчі, грудях, животі, спині, долонях, підошвах, який спочатку має розеольозний, а потім папульозний характер; іноді він буває петехіальний.
Лабораторна діагностика. У зв’язку з тим, що клінічна картина щурячого висипного тифу дуже подібна до легких форм епідемічного вошивого тифу, основне значення в лабораторній діагностиці й диференціації обох нозологічних форм мають серологічні реакції.
Серологічна діагностика. Надійне розмежування ендемічного й епідемічного висипного тифів найчастіше проводять за допомогою реакцій аглютинації, зв’язування комплементу, непрямої гемаглютинації та імуноферментного аналізу. Кожну з цих серологічних реакцій проводять паралельно з антигенами рикетсій щурячого тифу і рикетсій Провачека. У випадку ендемічного висипного тифу діагностичний титр сироватки хворого буде у 3-4 рази більшим із R.. typhi, ніж із рикетсіями Провачека, і навпаки. Якщо різниця між титрами антитіл у реакціях із рикетсіями Провачека і рикетсіями ендемічного тифу незначна, проводять біологічне дослідження.
Біологічна проба. Гвінейських свинок-самців заражують внутрішньоочеревинно кров’ю хворого. Поява у тварин гарячки і рикетсіозного періорхіту (скротального феномену) безумовно підтверджує діагноз ендемічного висипного тифу, особливо якщо в зіскобах з оболонок уражених яєчок мікроскопічно виявляють велику кількість рикетсій.
Імунітет. Після перенесеного захворювання розвивається порівняно стійкий імунітет, перехресний з імунітетом при епідемічному висипному тифі.
Лікування хворих на ендемічний блошиний тиф проводять левоміцетином.
Профілактика цього рикетсіозу полягає в систематичному знищенні пацюків і мишей, запобіганні проникненню гризунів у порти з прибуваючих суден, захисті харчових продуктів від пацюків, знищенні пацюкових бліх, вошей і кліщів.
У деяких випадках роблять вакцинацію людей, які живуть в ендемічних районах.
Ку-гарячка
Ку-гарячка (пневморикетсіоз) – гостра природно-вогнищева зоонозна інфекційна хвороба, що характеризується гарячкою, поліморфною клінічною картиною і частим запаленням легень. Від інших рикетсіозів відрізняється відсутністю висипу.
У 1937 р. в Австралії серед робітників скотобоєнь Е. Деррік виявив захворювання, що дістало назву Ку-гарячки (від початкової літери англійського слова Queri — неясний, невизначений). У 1939 р. Ф. Бернет збудника Ку-гарячки виділив із крові і сечі хворих.
Ку-гарячка трапляється в багатьох країнах світу, з 1948 р. реєструється в ряді районів нашої країни.
Морфологія. Збудник захворювання — Coxiella burneti — дрібні (0,25—0,5 мкм) ланцетоподібні мікроорганізми (рис. 94), що складаються з оболонки, цитоплазми і нуклеоїду. Він може бути кокоподібним, овоїдним, паличкоподібним, ниткоподібним (1—1,6 мкм); виявлено і фільтрівні форми. Рикетсії Бернета нерухомі, грамнегативні, добре забарвлюються за Романовським — Гімзою, Здродовським
Збудник – Coxiella burnetii – строгий внутрішньоклітинний паразит, добре розмножується в жовтковому мішку курячого ембріона і в культурах фібробластів курки, мишачих клітин L та ін. Серед лабораторних тварин найбільш чутливі до рикетсій Бернета гвінейські свинки.
Coxiella burnetii.
Культивування. Вирощують рикетсії Бернета за методом Кокса при температурі 35 °С у жовтковому мішку курячого ембріона, в якому відбувається нагромадження великої кількості збудника, що використовується для приготування як діагностикума, так і вакцинних препаратів.
Ферментативних властивостей рикетсії Бернета не мають. Наявність токсину в них не доведена, проте вони містять алергени і сенсибілізують організм з утворенням васкулітів і гранулем.
Резистентність. Рикетсії Ку-гарячки довго зберігаються у зовнішньому середовищі: у стерильній водопровідній воді — 160 діб, у незбираному стерильному коров’ячому молоці при кімнатній температурі 125 діб. Пастеризація молока їх не вбиває. Рикетсії виявляли в свіжому сирі, кефірі та інших молочних продуктах. У свіжому м’ясі заражених тварин при температурі 4 °С рикетсії Ку-гарячки зберігають життєздатність 30 діб, у замороженому вигляді — ще довше. Збудник Ку-гарячки витримує дію ультрафіолетового випромінювання протягом 1—5 год, низьких температур — кілька місяців. Рикетсії Бернета стійкі до дії шлункового соку, ефіру, толуолу, хлороформу, не гинуть у молоці від нагрівання до температури 90 °С понад годину, в сухих фекаліях кліщів виживають 19,5 місяця, у висохлій сечі і крові хворих тварин — від кількох тижнів до 6 місяців; в 1 % розчині фенолу — протягом доби, в 0,5 % розчині формаліну — 4 доби.
Патогенез захворювання в людини. Іксодові кліщі виділяють з фекаліями величезну кількість збудників, які можуть надходити в організм разом з їжею, водою, повітряно-пиловим шляхом і через ушкоджену шкіру при укусі. Доведено зв’язок захворювання з роботою на бойнях, на підприємствах м’ясної промисловості, молочних фермах. Люди заражуються при обробці шерсті, під час перебування поблизу скотних дворів і молочних ферм, при вживанні сирого молока і молочних продуктів від хворих тварин. Захворювання найчастіше буває у квітні — травні. Хвора людина може виділяти рикетсії з мокротинням, яке треба знешкоджувати. Потрапляючи в організм людини, рикетсії Бернета проникають у клітини тканин та органів лімфоїдно-макрофагальної системи, кров і лімфу. Фагоцитовані рикетсії не лізируються (незавершений фагоцитоз), вони розмножуються в лейкоцитах і спричиняють септицемію.
Ку-гарячка характеризується поліморфізмом клінічних проявів. Виділяють три форми захворювання: пневмонічну, гарячкову, або грипозну, й менінго-енцефалітичну; кожна з них має ряд особливостей. Захворювання розвивається раптово, після інкубаційного періоду тривалістю 7—28 діб. Характеризується різким підвищенням температури тіла — до 38—40 °С, яке супроводиться ознобом, сильним головним болем, міалгією, слабкістю і безсонням. Летального кінця, як правило, не буває або ж він спостерігається дуже рідко.
Імунітет. В результаті перенесеного захворювання виникає міцний І тривалий постінфекційний імунітет.
Лабораторна діагностика. Клінічна діагностика Ку-гарячки утруднюється різноманітністю проявів хвороби, тому лабораторні дослідження особливо перших випадків мають вирішальне значення.
Матеріалом для дослідження служить кров, харкотиння, сеча, спинномозкова рідина. Для виділення збудника проводять внутрішньоочеревинне зараження гвінейських свинок, білих мишей або курячих ембріонів чи культур клітин. Рикетсії Бернета потім виявляють мікроскопічним методом при забарвленні мазків за Романовським-Гімзою або за Здродовським. Для їх ідентифікації використовують специфічні сироватки. Виділення збудника забезпечує найбільш точну діагностику Ку-гарячки. Для виявлення рикетсій Бернета в організмі людей, тварин та інших біологічних об’єктах останнім часом створені діагностичні тест-системи на основі імуноферментного аналізу.
Серологічна діагностика зводиться до постановки реакцій зв’язування комплементу, аглютинації й непрямої гемаглютинації. Найчастіше використовують РЗК. Комплементзв’язуючі антитіла появляються в крові вже наприкінці першого тижня хвороби, досягають найвищої концентрації через 3-4 тижні. Діагностичним титром РЗК вважають 1:8-1:16, а через місяць від початку хвороби він підіймається до 1:128-1:256 і зберігається дуже довго.
Реакція аглютинації рикетсій Бернета менш чутлива. Аглютиніни в діагностичному титрі (1:20 і вище) з’являється на 10-20-й день хвороби. Важливо ставити реакцію методом парних сироваток для виявлення кратності наростання титру антитіл у динаміці.
Реакція непрямої гемаглютинації значно чутливіша від попередніх. Методика її постановки така сама, як при висипному тифі, тільки замість еритроцитарного діагностикуму з рикетсій Провачека використовують еритроцити з адсорбованим на їх поверхні антигеном із рикетсій Бернета.
Алергічна проба. З діагностичною метою, а також при проведенні епідеміологічних обстежень ставлять алергічну внутрішньошкірну пробу. Реакція стає позитивною вже з 3-8-го дня хвороби. Корпускулярний або розчинний алерген із рикетсій Бернета вводять внутрішньошкірно в дозі 0,1 мл на внутрішньому боці передпліччя. При позитивному результаті через 24-48 год виникає характерна гіперемія, набряк розміром більше
Лікування. Застосовують антибіотики (препарати тетрацикліну, левоміцетину) і патогенетичні засоби (серцеві глікозиди, переливання крові або плазми крові).
Профілактика зводиться до здійснення систематичної дезинфек-ції приміщень для великої рогатої худоби, особливо в період отелення й окоту. Молоко від заражених тварин кип’ятять, оскільки при пастеризації рикетсії Бернета не знешкоджуються. Хворих людей госпіталізують, їхні виділення знешкоджують.
У районах з високою захворюваністю проводять імунізацію населення вакциною з рикетсій Бернета.
Північноазіатський рикетсіоз
Кліщовий висипний тиф сибіру – гостра природно-вогнищева зоонозна інфекційна хвороба, яку викликає Rickettsia sibirica. Вона характеризується гарячкою, наявністю первинного афекту, регіонарного лімфаденіту, рясного поліморфного розеольозно-папульозного висипу. Перебіг захворювання доброякісний; передається воно іксодовими кліщами. Збудник містить антиген, спільний з антигеном протея ОХ19.
Для лабораторної діагностики цього рикетсіозу викоритсовують біологічні й серологічні дослідження.
Біологічна діагностика. R. sibirica патогенна для мавп, кролів, гвінейських свинок, пацюків і білих мишей. Для виділення збудника від хворого у спеціальних лабораторіях заражують внутрішньоочеревинно самців гвінейських свинок кров’ю хворих, узятою в ранній період захворювання. У заражених тварин виникає гарячка і запалення яєчок (скротальний феномен) із накопиченням великої кількості рикетсій у мезотелії їх оболонок. Можна культивувати збудника за методом Кокса в 4-5 добових курячих ембріонах при температурі 32-34 0С або в культурах клітин. Рикетсії добре забарвлюються за методом Здродовського і, як правило, локалізуються в ядрах клітин.
Серологічна діагностика. Найчастіше ставлять реакції зв’язування комплементу та непрямої гемаглютинації. Обидві реакції проводять як з гомологічним антигеном (R. sibirica), так і з гетерологічними (R. conori, R. prowazekii, R. akari) для диференціації сибірського рикетсіозу від марсельської гарячки, висипного тифу і везикульозного рикетсіозу. Як РЗК, так і РНГА є досить чутливими і високоспецифічними реакціями, стають позитивними з 5-го дня хвороби, а після 10-го дня виявляються майже в 100 % випадків. Діагностичні титри РЗК – 1:20-1:60, РНГА – 1:200-1:3200.
Як додаткову в діагностиці захворювання можна використати реакцію Вейля-Фелікса з протейним діагностикумом ОХ19, яка випадає позитивною у 75-90 % хворих.
Для ранньої діагностики запропонована реакція непрямого гемолізу, яка полягає в тім, що еритроцити барана, сенсибілізовані рикетсіозним діагностикумом, лізуються в присутності специфічної сироватки і комплементу. Ця реакція виявилась високоспецифічною і чутливішою ніж РЗК. За її допомогою антитіла в сироватці крові хворого виявляють на 4-6-й день хвороби. Реакцію непрямого гемолізу можна використати як експрес-метод діагностики, адже вона дає відповідь через 1-1,5 год від початку дослідження. Окрім того, вона відрізняється простою методикою і мінімальною затратою компонентів.
Останнім часом важливе діагностичне значення набула реакція імунофлуоресценції. Вона поєднує в собі серологічний та морфологічний методи і дозволяє швидко (протягом 1-2-х год) виявити й індентифікувати рикетсії, їх антигени й антитіла.
Гарячка цуцугамуші
Японська річкова хвороба (цуцугамуші) – гостра природно-вогнищева хвороба, характеризується наявністю гарячки, первинного афекту, лімфаденіту, рясного макуло-папульозного висипу, ураженням нервової і судинної систем. За клінічною картиною подібна до висипного тифу.
Збудник – Rickettsia tsutsugamushi – мало чим відрізняються від інших рикетсій кліщової групи, погано фарбується фуксином оскільки легко знебарвлюється кислотою. При забарвленні за Романовським-Гімзою мають пурпурний колір і розташовуються в цитоплазмі мононуклеарних клітин. Існує 5 сероварів рикетсій цуцугамуші, які відрізняються за вірулентністю.
Захворювання відоме дуже давно, рикетсіозну природу його довів у 1930 p. M. Нагайо із співавторами.
Морфологія і культивування. Збудник гарячки цуцугамуші — Rickettsia tsutsugarnushi — дрібні поліморфні нерухомі бактерієподібні утвори, схожі на інші рикетсії кліщової групи; паразитує внутрішньоклітинно. Величина рикетсій варіабельна: 0,3—0,5 мкм завширшки й 0,8—2 мкм завдовжки. У маз-ках-відбитках, забарвлених за Романовським — Гімзою, рикетсії мають пурпурний колір і розташовуються в цитоплазмі мононуклеарних клітин; грам-негативні. В електронному мікроскопі виразно видно поверхневу оболонку і розсіяні в цитоплазмі гранули.
Рикетсії цуцугамуші розмножуються в культурах тканин ссавців, у хо-ріоналантоїсній оболонці, жовтковому мішку, агарових тканинних культурах. Вони утворюють токсин, введення якого білим мишам спричиняє їх загибель через кілька годин.
Рикетсії цуцугамуші відносно лабільні до впливу факторів зовнішнього середовища, але довго зберігаються при температурі —70 °С; стійкі проти висушування.
Патогенез захворювання в людини. У природних умовах збудник міститься в організмі мишей-полівок та різних видів пацюків. Перенощиками є черво-нотілкові кліщі (Trombicula akamushi, Trombicula schueffneri), у личинковій стадії спостерігається трансоваріальна передача рикетсій. До рикетсій цуцугамуші сприйнятливі мавпи, кролі, морські свинки, миші, пацюки, хом’яки, в яких при зараженні розвиваються характерні клінічні прояви і виявляються властиві цій інфекції патологоморфологічні зміни. Зараження людини відбувається при нападі заражених личинок червонотілкових кліщів.
Захворювання супроводиться гарячкою, що триває 2—3 тижні; на тлі гарячки з’являється макульозний або макулопапульозний висип. У місці проникнення збудника утворюється невелика виразка, покрита темною кіркою (струп); розвивається регіонарний аденіт. У тяжких випадках уражуються серцево-судинна і центральна нервова система, часто бувають ускладнення (пневмонія). Летальність до застосування антибіотиків була високою: від 8 до 60 %. Хвора людина не заразна. Гарячка цуцугамуші поширена в Південно-Схід-ній Азії.
Імунітет типоспецифічний; після перенесеного захворювання несприйнятливість до цього типу або штаму рикетсій зберігається протягом кількох років. При зараженні іншими штамами рикетсій бувають повторні випадки захворювання.
Людина заражується від гризунів через укуси червонотілкових кліщів.
Лабораторна діагностика. Для лабораторної діагностики захворювання використовують біологічні й серологічні дослідження.
Біологічна діагностика. Найточнішим методом розпізнавання японської річкової гарячки є виділення від хворих збудника цієї хвороби. Як безумовно й абсолютно достовірний цей метод вкрай необхідний для діагностики цього рикетсіозу в регіоні, де його виявляють уперше. Для цього декілька білих мишей (рідше хом’ячків, бавовняних щурів) заражають внутрішньоочеревинно, вводячи їм по 0,1-0,2 мл крові хворих, взятої під час гарячки. Ще кращі результати дає зараження тварин 0,2-0,3 мл 10 % емульсії кров’яних згустків. Черех 6-14 днів після зараження миші гинуть. При розтині у них виявляють перитоніт із наявністю рикетсій в клітинах ексудату або в зіскобах із очеревини. Мазки або препарати-відбитки забарвлюють за методом Романовського-Гімзи.
R. tsutsugamushi легко виділити і шляхом зараження кров’ю хворих 6-7-денних курячих ембріонів у жовтковий мішок та інкубування їх при 35 0С протягом 4-5 діб. Виявлення рикетсій проводять ще в живих ембріонах, так як мікроби швидко лізуються після загибелі курячих зародків. У добре оснащених лабораторіях можна виділити рикетсії цуцугамуші й на культурах первинно-трипсинізованих фібробластів, а також на перещеплюваних культурах клітин L.
Виявити рикетсії в досліджуваному матеріалі можна й за допомогою реакції імунофлуоресценції. Але для цього потрібно мати відповідні типові люмінесцентні діагностичні сироватки.
Серологічні діагностики. Широко використовують постановку реакції аглютинації з протейним діагностикумом ОXк, оскільки даний серовар протею має спільний антиген із рикетсіями цуцугамуші. Діагностичний титр 1:160 і більше. Реакція Вейля-Фелікса з антигенами протеїв ОХ19 і ОХ2 у хворих на японську гарячку дає негативні результати. Реакція аглютинації з використанням специфічного рикетсіозного антигена випадає в мінімальному діагностичному титрі 1:100. Але вона менш придатна для діагностики, оскільки антигенна структура рикетсій цуцугамуші в різних регіонах неоднакова, та й до того ж вона стає позитивною лише з другого тижня хвороби.
Більш специфічною є реакція зв’язування комплементу з набором різних штамів збудника. Вона стає позитивною вже на першому тижні хвороби. Діагностичним вважається титр 1:10-1:20. Серологічні реакції необхідно ставити методом парних сироваток.
Є спроба діагностувати японську гарячку за допомогою реакції непрямої імунофлуоресценції, непрямої гемаглютинації та імуноферментного аналізу.
Пароксизмальний рикетсіоз
Волинська (окопна, п’ятиденна, пароксизмальна) гарячка – гостра трансмісивна інфекційна хвороба, що викликається Rochalima quintana, передається одежними вошами, характеризується повторними 5-денними приступами гарячки, розеольозним висипом, болями в кістках і м’язах, особливо в гомілкових.
Морфологія і культивування. Збудник має вигляд коротких паличок, дещо крупніших від збудника висипного тифу. На відміну від інших рикетсій R. quintana може рости на сироватково-кров’яному агарі, утворюючи круглі, напівпрозорі, слизові колонії, які появляються через 12-14 днів після посіву. Ніколи не виявляються внутрішньоклітинно.
Антигенна будова. В антигенному відношенні однорідні. Спільні антигени з іншими рикетсіями і протеєм не виявлені. Гвінейські свинки і білі миші до збудника волинської гарячки нечутливі.
Лабораторна діагностика. Для мікробіологічної діагностики захворювання використовують біологічні й серологічні дослідження.
Біологічна діагностика пароксизмального рикетсіозу основується на виділенні рикетсій із крові хворого шляхом зараження платтяних вошей з наступним виявленням збудника в кишечнику цих комах забарвленням мазків за методом Романовського-Гімзи. Але такий спосіб можна здійснити лише в спеціально оснащених дабораторіях досвідченими співробітниками. У звичайних практичних лабораторіях він не використовується. Замість цього можна посіяти досліджуваний матеріал на живильні середовища і виділити чисту культуру. В перших генераціях рикетсії ростуть повільно. Наступні субкультури виростають через 3-5 днів.
Серологічна діагностика. Більш простим і поширеним методом лабораторного дослідження при п’ятиденній гарячці є постановка реакції зв’язування комплементу і непрямої гемаглютинації. РЗК ставлять із специфічним рикетсіозним антигеном. Реакція стає позитивною на 15-20-й день захворювання, діагностичні титри 1:32-1:256. Більш чутливою є реакція непрямої гемаглютинації. Широке використання цих реакцій обмежене відсутністю або слабкою якістю антигенних препаратів. Реакція аглютинації Вейля-Фелікса з усіма протейними антигенами (ОХ2, ОХ19, ОХК) дає негативні результати.
Хламідіози
Інфекційні захворювання, що викликаються хламідіями, дістали загальну назву хламідіози. До них належить трахома, орнітоз (пситакоз), респіраторний та урогенітальний хламідіоз. З кожним роком ці захворювання зустрічаються все частіше. Рід Chlamydia містить три патогенних для людини види:
C. trachomatis, C. psittaci, C. pheumoniaе.
Chalamidia trachomatis:
ЭТ – елементарні тільця; РТ – ретикулярні тільця
Трахома
Трахома – хронічна інфекційна хвороба очей, що характеризується запаленням кон’юнктиви й рогівки з утворенням специфічних фолікулів і наступним їх рубцюванням. Хламідії трахоми мають 15 сероварів, 4 з них викликають трахому, 8 – кон’юнктивіт із включеннями (бленорея з включеннями у новонароджених), решта – запалення сечостатевих органів і венеричний лімфогрануломатоз.
Зараження трахомою відбувається від хворої людини через забруднені руки, рушники, платки, посуд тощо. Бленорея новонароджених із включеннями передається дитині під час пологів від матері, у якої
C. trachomatis зберігається в слизовій сечостатевих органів.
Для лабораторної діагностики трахоми після анестезії ока ватним тампоном видаляють слиз і гній, тупим кінцем скальпеля зіскоблюють епітелій кон’юнктиви. Основні стандартні методи діагностики такі: мікроскопічний ( виявлення тілець Провачека-Хальберштедтера в уражених клітинах), флуоресцентний (виявлення антигенів хламідій за допомогою РІФ), бактеріологічний (виділення збудника зараженням курячих ембріонів або культур клітин), серологічний (визначення специфічних антитіл у сироватці крові). Останнім часом створені й успішно використовуються тест-системи для проведення полімеразної ланцюгової реакції з метою виявлення збудника.
Бактеріоскопічне дослідження. Зіскоби (не мазки !) із кон’юнктиви наносять на предметні скельця, фіксують рідкими фіксаторами, забарвлюють за Романовським-Гімзою протягом 3-4-х год і мікроскопують. В епітеліальних клітинах видно кокоподібні включення розміром до 10 мкм. Можна досліджувати й нативні препарати під фазово-контрастним чи аноптральним мікроскопом. Ще краще використати метод прямої або непрямої імунофлуоресценції. Для цього препарати-зіскоби фіксують у холодному ацетоні протягом 15 хв, обробляють флуоресцентними антитілами й досліджують під люмінесцентним мікроскопом. При наявності хламідій трахоми видно острівці специфічного світіння в цитоплазмі клітин.
Внутрішньоклітинне розташування хламідій
Бактеріологічне дослідження. Культивування збудника трахоми є золотим стандартом лабораторної діагностики захворювання в більшості країн світу. Для виділення хламідій досліджуваним матеріалом заражують курячі ембріони або культури клітин L-929, McCoy, Hela. Матеріал попередньо обробляють гентаміцином, стрептоміцином і канаміцином. Заражені ембріони або культури клітин інкубують 5-6 днів при 35-36 0С. Розвиток хламідій виявляють за допомогою фазово-контрастної мікроскопії або імунофлуоресценції, ставлять пробу на глікоген та ідентифікують в РЗК. Диференціацію різних видів хламідій проводять за спеціальними тестами (табл.).
Диференціальні ознаки патогенних хламідій
C. trachomatis
|
C. psittaci
|
C. pneumoniaе
|
1. Елементарні тільця мають сферичну форму 2. Включення хламідій в клітині компактні, вони синтезують гікоген, який виявляють йодною пробою
3. Сульфадіазин пригнічує розмноження хламідій в курячому ембріоні |
1. Елементарні тільця мають сферичну форму 2. Мікроколонії в клітині менш компактні, хламідії розташовуються по всій цитоплазмі, глікоген відсутній 3. Сульфадіазин не пригнічує хламідій у курячому мішку ембріоні |
1. Форма елементарних тілець грушоподібна 2. Мікроколнії в клітині менш компактні, хлімідії часто розташовуються по всій цитоплазмі, не синтезується глікоген 3. У курячому ембріоні ростуть погано, не чутливі до сульфадіазину
|
Бактеріологічний метод діагносики трахоми досить трудомісткий, дорогий і вимагає підготовки кваліфікованих спеціалістів. Він можливий лише в спеціалізованих лабораторіях.
Більші можливості дає застосування імуноферментного аналізу. За його допомогою виявляють ліпополісахаридні антигени хламідій, які взаємодіють із специфічними моноклональними антитілами. Чутливість методу – 90 %.
Ще більшу ефективність при діагностиці трахоми, як і інших хламідіозів, дає використання полімеразної ланцюгової реакції. Цей метод дає позитивні результати в 90-100 % випадків, в той час як культуральні дослідження – в 60-80 %, а пряма імунофлуоресценція – в 55-75 %.
Серологічна діагностика. Імуноферментний аналіз є високоспецифічним і доступним методом серологічної діагностики трахоми. При наявності специфічних хламідійних антигенів, адсорбованих на поверхні лунок полістиролових планшет, ІФА можна використовувати в будь-якій мікробіологічній лабораторії.
Реакція непрямої гемаглютинації також має високу чутливість. Вона проста за технікою постановки, але еритроцитарний хламідійний діагностикум може реагувати і з антитілами проти рикетсій Провачека. При тяжкій і середньої тяжкості формах захворювання РНГА випадає у високих титрах.
Реакція зв’язування комплементу практично майже не використовується, оскільки часто дає псевдопозитивні результати.
Орнітоз
Орнітоз (пситакоз) – гостра інфекційна хвороба птахів, тварин і людей, що спричиняється Chlamydia psittaci, характеризується розвитком пневмонії, грипо – або тифоподібної гарячки, м’язевих болей, рідше кореподібного висипу. Зараження людини частіше всього настає від птахів при вдиханні висушеного посліду, пуху, а також при розробці туш.
Мікробіологічна діагностика зводиться до виділення збудника з крові або харкотиння (1-й тиждень хвороби), виявлення наростання титру антитіл (2-4-й тиждень), постановки алергічної проби.
Бактеріологічне дослідження. Для виявлення хламідій у хворого беруть 8-10 мл крові в перші 2 тижні захворювання. З харкотиння збудника можна виділити до 25-го дня. Нативною кров’ю без попередньої її обробки заражають курячі ембріони в хоріоналантоїсну оболонку, порожнину алантоїсу або жовтковий мішок. Харкотиння перед введенням в ембріон обробляють антибіотиками. Заражені ембріони інкубують у термостаті при 35-36 0С протягом 3-4-х діб. У мазках-відбитках з алантоїсної оболонки або в алантоїсній рідині виявляють елементарні тільця після забарвлення акридином оранжевим або за Романовським-Гімзою. При мікроскопуванні у цитоплазмі клітин видно спеціальні включення, які мають яскраво-зелене світіння. Азур-еозин забарвлює молоді хламідії у червоно-фіолетовий колір, а зрілі форми – у синьо-фіолетовий.
Досліджуваним матеріалом заражують також культури епітеліальних клітин первинних або перещеплюваних ліній різного походження: L-929, Hela, Hep-2, курячі фібробласти. Після культивування протягом 48 год у цитоплазмі клітин виявляють специфічні включення за описаними вище способами. Найкращим із них є метод ідентифікації за допомогою прямої імунофлуоресценції.
Біологічне дослідження. Для виявлення хламідій орнітозу використовують біологічний метод – досліджуваним матеріалом заражають інтрацеребрально, інтраназально або в черевну порожнину білих мишей-сисунків. Через 3-5 днів вони гинуть від пневмонії. При мікроскопічному дослідженні мазків-відбитків виявляють мікроколонії хлімідій в цитоплазмі мононуклеарних клітин.
Серологічне дослідження. Основним методом серологічної діагностики хвороби є постановка реакції зв’язування комплементу, гальмування гемаглютинації та ІФА зі стандартним орнітозним діагностикумом. Комплементзв’язуючі та й інші антитіла з’являються в крові хворих через 5-8 днів у невеликій кількості, потім їх титр наростає. Тому серологічні реакції краще ставити методом парних сироваток. Діагноз підтверджується при наростанні титру антитіл у 4 рази і більше. Хороші результати дає також реакція непрямої імунофлуоресценції.
Алергічна проба з орнітином (інактивована алантоїсна культура
C. psittaci) ставиться як для ранньої (2-9-й день хвороби), так і ретроспективної діагностики. Облік реакції проводять через 24-48 год. Гіперемію та інфільтрат діаметром до
Респіраторний хламідіоз
Хламідійна пневмонія – інфекційна хвороба, яка характеризується запаленням легень, катаром верхніх дихальних шляхів, загальною інтоксикацією. Збудник – Chlamydia pneumoniae. Від інших хлімідій вона відрізняється грушоподібною формою елементарних тілець. Джерело інфекції – хворі люди. Збудник виділяється з носоглотки, механізм зараження – повітряно-крапельний.
У зв’язку з тим, що C. pneumoniae погано розмножується в курячих ембріонах і культурах клітин методи бактеріологічної діагностики не використовуються. Практичні лабораторії не мають реагентів і для серологічної діагностики респіраторного хламідіозу. Для виявлення та ідентифікації хламідій пневмонії в досліджуваному матеріалі використовують лише реакцію імунофлуоресценції із застосуванням моноклональних антитіл до високоспецифічного антигена збудника.
Сечостатевий хламідіоз
Патогенні хламідії, особливо C. trachomatis, досить часто викликають гострі або хронічні запалення уретри, вагіни, шийки матки. Урогенітальний хламідіоз впродовж останнього десятитиріччя зустрічається частіше, ніж сифіліс і гонорея. Основний шлях передачі захворювань – статевий, значно рідше – побутовий.
Матеріалом для лабораторного дослідження служать зскрібки зі слизової уретри у чоловіків і жінок та зскрібки із шийки матки у жінок. Український НДІ дерматології та венерології розробив уніфіковані методи діагностики сечостатевих хламідіозів. Серед них важливе значення мають експрес-методи, виявлення морфологічних структур та антигенів хламідій у досліджуваному матеріалі, виділення хламідій в культурах клітин, виявлення хламідійних антитіл за допомогою серологічних реакцій, молекулярно-біологічний метод та полімеразна ланцюгова реакція.
Експрес-методи. Ряд фірм США та Франції розробили спеціальні діагностичні тести для проведення імунохроматографічних експрес-методів, які можуть видати результат через 10-30 хв. Однак їх чутливість і специфічність значно менша ніж при проведенні повномасштабних досліджень.
Мікроскопічні методи. Досліджуваний матеріал беруть у хворих, які протягом місяця не повинні приймати антибіотики. Зскрібки роблять одноразовим зондом (щіточкою, ложечкою Фолькмана, жолобкуватим зондом). Інфекційний матеріал наносять на поверхню
Антигени хламідій в інфекційному матеріалі виявляють за допомогою прямої і непрямої реакції імунофлуоресценції. Суть прямого методу полягає у з’єднанні мічених флуорохромом антитіл із хламідійним антигеном і виявленні специфічного світіння при люмінесцентній мікроскопії. Люмінуюча антихламідійна сироватка виготовляється в Харкові. Є багато закордонних діагностичних систем для проведення цього методу.
Суть непрямого методу полягає у з’єднанні комплексу антиген + немічені хламідійні анттіла з видовою (антиглобуліновою) міченою флуоресцеїном сироваткою.
Окрім мікроскопічних методів антигени хламідій в інфекційному матеріалі можна виявити за допомогою імуноферментного аналізу. Принцип методу полягає у взаємодії моноклональних хламідійних антитіл, адсорбованих на твердій фазі, з антигеном хламідій, що знаходиться у досліджуваному матеріалі, й утворенні імунних комплексів. Матеріалом для аналізу можуть бути зскрібки зі слизових оболонок, центрифугати сечі, секрети, біоптати тощо.
Вже розроблено й впроваджено в практику багато діагностичних тест-систем для ІФА. Досліджуваний матеріал вносять на адсорбовані в лунках планшети антітіла. Оцінка результатів проводиться за допомогою імуноферментного аналізатора згідно з інструкцією до кожної тест-системи. Чутливість ІФА для виявлення хламідій коливається в межах 50-70 % у чоловіків і 88-100 % у жінок.
Виділення хлімідій в кульутрах клітин. Найбільш точним і доказовим методом діагностики хламідіозу є виділення збудника на культурі клітин (золотий стандарт). Найчастіше використовують культури клітин L-929, McСoy, Hela, BHK-21. У стерильні плоскодонні пробірки діаметром
Під імерсійним об’єктивом виявляють наявність цитоплазматичних включень. Елементарні тільця хламідій забарвлюються у червоний, а ретикулярні тільця – у синій колір.
При обробці препаратів флуоресцентними антитілами моношар клітин також монтують на предметному склі в гліцерині й досліджують за допомогою люмінесцентного мікроскопа. Метод високоспецифічний (100 %) і чутливий (75 %), але досить складний, дорогий, результат отримують через 72-96 год. Окрім того є великий ризик зараження персоналу. Для практичних лабораторій він ще малодоступний.
Імунологічна діагностика. У сучасній практиці серологічних досліджень сечостатевих хламідіозів використовують 4 імунологічні реакції: непрямої імунофлуоресценції, непрямої гемаглютинації, зв’язування комплементу та метод імуноферментного аналізу. Матеріалом для дослідження в усіх 4-ох реакціях є сироватка крові хворих, секрети статевих залоз.
З метою виявлення хламідійних антитіл у реакції непрямої імунофлуоресценції застосовують специфічний хламідійний антиген, який забезпечує реакції з антитілами до всіх варіантів C. trachomatis.
При постановці цієї реакції на предметному склі готують слайд-антигени. Скло вміщують на трафарет із зазначенням зон нанесення антигенів (контрольного і специфічного). Слайди висушують 15-20 хв і фіксують в охолодженому ацетоні. Потім на слайд-антигени наносять відповідні розведення сироватки, інкубують 40 хв при 37 0С у вологій камері. Після цього препарат тричі промивають фосфатним буферним розчином, додають антивидову люмінуючу сироватку, ще раз витримують 40 хв у вологій камері й знову тричі промивають. Висушені слайди досліджують під люмінесцентним мікроскопом. Техніку постановки реакції виконують згідно інструкції, що додається до кожногої діагностичної тест-системи.
Оцінку результатів проводять за ступенем специфічної флуоресценції комплексів елементарних і ретикулярних тілець з антитілами, використовуючи класичну чотириплюсову систему. За титр хламідійних антитіл сироватки хворого приймають те найбільше її розведення, при якому спостерігається чітке яскраво-зелене світіння не менше, ніж на 2+. При хлімідійному ураженні сечостатевої системи він дорівнює 1:64 і вище. Постановка РІФ методом парних сироваток повинна виявити наростання титру антитіл у 4 рази від початкового рівня.
Рекцію непрямої гемаглютинації використовують, в основному, для діагностики зоонозних хламідіозів і первинного серологічного скринингу захворювань у людей.
Реакція зв’язування комплементу дає змогу виявити антитіла до родоспецифічного антигену хламідій. Ставлять її за звичайною схемою. Діагноз вважають позитивним при титрі комплементзв’язуючих антитіл 1:64 і вище. РЗК мало підходить для діагностики хламідійних інфекцій генітальної системи.
Виявлення хламідійних антитіл імуноферментним методом основано на взаємодії антигена з хламідій на поверхні лунок полістирилових планшет з IgM і IgG у сироватках хворих людей. Уже виготовлена велика кількість діагностичних наборів.
Спочатку сироватку хворого розводять у допоміжному ряді пробірок, потім проводять сорбцію антитіл у лунках мікротитрувального планшета. Детальна методика постановки ІФА викладена в інструкції, що додається до діагностичної тест-системи. ІФА рекомендують ставити за допомогою парних сироваток. Оцінку результатів здійснюють за допомогою імуноферментного аналізатора за величиною оптичної щільності розчинів у лунках полістирилового планшета.
Мікоплазмози
Мікоплазмози – інфекційні захворювання людини, які викликають різні види мікоплазм, представники родів Mycoplasma і Ureaplasma з родини Mycoplasmataceae. Розрізняють респіраторний мікоплазмоз (пневмонія, фарингіт, трахеобронхіт, бронхіт), урогенітальний мікоплазмоз (уретрит, цистит, простатит, пієлонефрит; у жінок – вагініт, кольпіт, цервіцит, ендометрит) і ураження суглобів (артрит). Більшість мікоплазмозів мают глобальне розповсюдження й переважно хронічний перебіг. У окремих випадках мікоплазми причетні до виникнення ендокардитів, патології вагітності й ураження плода.
Mycoplasma pneumoniaе
Респіраторний мікоплазмоз найчістіше викликає Mycoplasma pneumoniaе, значно рідше M. hominis. Матеріалом для виділення збудника служить харкотиння, слиз із носоглотки, плевральний ескудат, біоптати легеневої тканини, лаваж (змиви з поверхні бронхіол і альвеол, отриманні при бронхоскопії); для серологічної діагностики беруть кров.
Досліджуваний матеріал можна зберігати при температурі 4 0С у середовищі накопичення (триптиказний соєвий бульйон з бичачою сироваткою). Посіви роблять на щільні середовища (наприклад, серцево-мозковий агар), що містять всі компоненти, необхідні для росту мікоплазм, та на двофазне середовище (короткий стовпчик селективного агару з налитим поверх нього сироватко-глюкозним бульйоном). Виділити збудника частіше всього вдається саме на двофазному середовищі. Для пригнічення росту супутньої мікрофлори до середовищ попередньо добавляють пеніцилін і ацетат талію, до яких мікоплазми пневмонії стійкі.
Ознаки росту (ферментація глюкози і зміна кольору рідкої частини двофазного середовища та ріст дуже дрібних колоній на щільному агарі) появляються у строки від одного до семи тижнів. Колонії мікоплазм діаметром 0,1-
Колонії мікоплазм
Довготривалість росту мікоплазм на щільних середовищах обумовила розробку швидкого методу їх ідентифікації на чашках без додаткових пересівів для виділення чистих культур. Найпоширенішим методом ідентифікації колоній є тест епіфлуоресценції. Він полягає в тім, що на поверхню колонії наносять люмінуючі мікоплазменні антитіла й виявляють специфічне їх світіння при мікроскопії в ультрафіолетових променях.
Розроблено також метод вирощування мікоплазм пневмонії в органній культурі трахеї курчат, який дає позитивні результати вже через 3-5 днів.
Остаточну ідентифікацію культур проводять на основі морфологічних, культуральних властивостей та деяких інших ознак
Диференціальні ознаки патогенних для людини мікоплазм
Вид |
Виділення ферментів |
Ферментація |
|
|||
уреази |
аргінази |
фосфатази |
глюкози |
манози |
Відношення до еритроміцину |
|
M. pheumoniaе M. hominis M. arthritidis M. fermentans Ureaplasma urealyticum |
– – – – + |
– + + + – |
– – + – + |
+ – – + – |
+ – – – – |
чутливі стійкі – стійкі чутливі |
Значно швидше можна виявити мікоплазми пневмонії або їх антиени в досліджуваному матеріалі за допомогою реакцій імунофлуоресценції, непрямої гемаглютинації, агрегат-аглютинації та ІФА. Однак широке їх використання обмежене відсутністю або недостатньою кількістю відповідних діагностичних тест-систем.
Дуже ефективним методом діагностики распіраторного мікоплазмозу є метод гібридизації ДНК за допомогою спеціальних зондів, які являють собою природні плазміди мікоплазм або штучно синтезовані олігануклеотиди.
Одним із перспективних і найчутливіших методів діагностики мікоплазмозів є полімеразна ланцюгова реакція. Для виявлення M. pheumoniaе розроблена і впроваджена тест-система, яка дозволяє виявити поодинокі мікоплазми, які іншими способами виділити неможливо.
У практичних лабораторіях діагностику респіраторного мікоплазмозу найчастіше проводять на основі результатів серологічних досліджень. Найбільш широко використовують реакції зв’язування комплементу, непрямої гемаглютинації, непрямої імунофлуоресценції та метод ІФА з використанням гліколіпідних антигенів M. pneumoniaе зарубіжних фірм.
Серед усіх серологічних методів найбільш стандартизована постановка РЗК. Високі титри комплементозв’язуючих антитіл виявляють впродовж 3-7-го тижнів після видужування. Підвищення титру антитіл за допомогою РНГА виявляють раніше, ніж в РЗК. Ще чутливішим методом є діагностика за допомогою імуноферментного аналізу з викоритсанням стандартного антигена, адсорбованого в лунках мікротитраційних полістирилових планшет. Діагностичним титром сироватки вважають 1:64.
Мікоплазменний артрит нацчастіше викликає M. arthritidis, рідше M. fermentans, M. pneumoniaе,
Мікорбіологічна діагностика зводиться до посіву досліджуваних матеріалів на щільні і двофазові середовища, виділення та ідентифікації чистих культур (табл….). Збудники або антигени можна виявити в клінічному матеріалі за допомогою тих же методів, що використовуються для діагностики респіраторних мукоплазмозів.
При проведенні серологічних досліджень найчастіше вживають реакції зв’язування комплементу, агрегат-аглютинації та імуноферментний аналіз.
Уреаплазмози – гострі або хронічні запальні процеси сечостатевих органів, викликані Ureaplasma urealyticum. Ці захворювання значно рідше може спричиняти і M. hominis. Під час вагітності уреаплазменна інфекція активізується й може стати причиною передчасних пологів та спонтанних абортів, а при внутрішньоутробному зараженні може викликати загибель плода. У зв’язку з неможливістю відрізнити за клінічною картиною уреаплазмоз від торпідної чи хронічної гонореї особливого значення набуває етіологічна діагностика, тобто виділення збудника.
Лабораторні дослідження мають вирішальне значення в розпізнаванні урогенітальних запальних процесів, тим більше що серед людей досить часто зустрічається безсимптомне носійство мікоплазм і уреаплазм. Найчастіше використовують бактеріологічний та серологічний методи діагностики, а також мікроскопічне виявлення уреплазм у препаратах сперти. Переваги надають культуральним методам.
Дуже важливо правильно взяти досліджуваний матеріал. У чоловіків його беруть з уретри не раніше як за 4-6 год до сечовипускання. Зовнішній отвір уретри ретельно очищають ватним тампоном, змоченим стерильною дистильованою водою. Перші краплини вільно витікаючих виділень при надавленні на уретру відкидають, а наступні використовують для посівів на рідкі та щільні середовища. При відсутності або незначних виділеннях проводять масаж уретри, а потім роблять зскребок зі слизової оболонки ложечкою Фолькмана чи жолобкуватим зондом на глибині 2-
У жінок матеріал для посіву беруть із уретри, каналу шийки матки і заднього склепіння вагіни перед чи відразу після менструацій.
Для культувування уреаплазм використовують стандартні рідкі й щільні середовища, що виробляють в Українському НДІ дерматолгії та венерології (м. Харків). Посіви проводять відповідно до інструкції, що додаються до середовищ.
Пробірки і чашки з посівами вміщують у термостат не пізніше 30-60 хв після взяття і посіву клінічного матеріалу. Облік результатів посівів у рідке середовище проводять через 24-48 год. Посіви на щільне середовище інкубують при 37 0С в атмосфері підвищеного вмісту СО2 протягом 5 діб, проводячи щоденний контроль за ростом колоній.
При посіві в рідке середовище уреаплазми змінюють його колір від початкового жовтого до рожевого при відсутності каламуті. Сумнівним вважають результат при зміні кольору середовища та наявності каламуті. Якщо колір середовища не змінився, результат оцінюють як негативний. На щільному середовищі уреаплазми утворюють характерні дуже дрібні колонії (0,1-
Ідентифікацію виділених культур проводять на основі їх морфології, характеру росту та інших ознак (табл. …). Від інших видів мікоплазм U. urealyticum відрізняється здатністю гідролізувати сечовину, оскільки вона єдина продукує уреазу. Отже метод визначення уреазної активності є основним при діагностиці уреаплазмозу.
Мікроскопічне визначення уреаплазм у препаратах сперми основано на виявленні ДНК збудника при забарвленні флуорохромом олівоміцином. Для цього використовують тест-систему, що виробляється в Українському НДІ дерматології та венерології.
Краплю сперми наносять на предметне скло, розподіляють її до розмірів покрівного скельця, висушують і фіксують протягом 3 хв у холодному 70 0 спирті. На мазок наносять робочий розчин олівоміцину на 30 хв, промивають дистильованою водою, додають краплю забуференого гліцерину і накривають покрівним скельцем. При мікроскопії під люмінесцентним мікроскопом уреплазми мають вигляд яскраво-зеленої зернистості на темному фоні препарату. Інші види бактерій також яскраво світяться, але вони легко відрізняються від уреаплазм за розмірами і формою. Інтенсивність зараження сперми уреаплазмами оцінюють за чотириплюсовою системою: 4+ – максимальна кількість уреаплазм у вигляді скупчень на більшості сперматозоїдів; 3+ – окремі уреаплазми і їх скупчення у двох-трьох полях зору; 2+ – невеликі скупчення уреаплазм на окремих сперматозоїдах; 1+ – поодинокі уреаплазми в препараті.
Для серологічної діагностики можна використати постановку реакцій зв’язування комплементу, непрямої імунофлуоресценції, непрямої гемаглютинації, агрегат-аглютинації та метод імуноферментного аналізу. Однак реактиви для цих реакцій покищо мало доступні для практичних лабораторій і є лише у профільних науково-дослідних центрах.
Матеріали для підготовки
до практичного заняття підготував проф. Климнюк С.І.
Затверджено на засіданні кафедри
24.09.2013 р. протокол № 3
Переглянуто і затверджено на засіданні кафедри
___________________ протокол № ___