Матеріали до 2-го семінарського заняття.

Теми:

1. Соціологічна концепція особи.

2. Соціальна поведінка. Типи і мотиви соціальної поведінки.

3. Соціалізація. Соціологія конфлікту.

4. Методика і техніка конкретних соціологічних досліджень.

Рекомендована література

А. Основна: 1. Соціологія. За ред. В. П. Андрущенко. – К. – Харків, 1998.

                 2. Соціологія. За ред. В. Г. Городяненка. – К.: Академія, 2003.

                 3. Соціологія. За ред. В. М. Пічі. – К.: Заповіт, 1999.

В. Додаткова: 1. Захарченко М. В., Погорілий О. І. Історія соціології від античності до початку ХХ століття. – К.: Либідь, 1993.

                 2. Лукашевич М. П., Туленков М. В. Спеціальні та галузеві соціологічні теорії: Навч. посібник \ Міжрегіональна академія управління персоналом. – К., 1999. – 344 с.: схеми.

                 3. Павліченко П. П., Литвиненко Д. А. Соціологія: Навч. посібник для студентів не соціологічних. спеціальностей. – К.: Лібра. – 255 с.

                 4. Черниш Н. Соціологія. Курс лекцій: в 6-ти кн. – Львів, 1996.

 

1. Соціологічна концепція особи.

         Людина є предметом вивчення всіх суспільних наук. Філософія акцентує увагу на сутності людини, її місці в світі. Історію цікавить роль людини в історичному процесі. Юридичні науки розглядають особистість як носія правової свідомості,  етичні науки – як носія моральної свідомості. Для соціальної психології головним є дослідження людини як сукупності певних психічних якостей і властивостей.

          На відміну від решти наук для соціології характерним є комплексний підхід до особистості, як істоти, в першу чергу, соціальної. Людина є тою цеглинкою, з якої виростають і соціальні спільноти і все суспільство. Вона – та ланка, що об’єднує їх в єдине ціле Соціологічний аналіз особистості зосереджується на основних моментах:

         – особистість як соціальна система (особистість як елемент багатьох соціальних спільнот);

         – особистість як об’єкт соціальних відносин (вплив суспільства на особистість, зокрема, в процесі її формування);

         – особистість як суб’єкт соціальних відносин (соціальна діяльність і активність особистості).

         Перш ніж говорити про особистість в контексті соціології, потрібно розмежувати поняття, які в буденному житті ми вживаємо як синоніми: “людина, “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”.

         “Людина ” —

 це родове поняття для позначення певного біологічного виду. Воно вказує лише на відмінність “hоmо sаріеns” від інших видів, від тварин.

         “Індивід ” – одиничний представник даного виду, окрема людина.

         “Індивідуальність ” – це ті специфічні, особливі (як природні так і набуті) якості і властивості людини, що відрізняють її від інших. Це неповторність і унікальність кожної людини.

         “Особистість ” –

це система стійких якостей і властивостей, набутих під впливом суспільства і культури, які реалізуються в соціальному житті. “Особистість” – це міра соціального в людині.

         Людина – є сукупністю біологічних, соціальних і культурних характеристик. Соціологія акцентує увагу на людині як істоті соціальній. Сам термін “особистість” (“регsоnа”) дослівно означає “личина”, “маска”. У давньо­грецькому театрі актор, виходячи на сцену, одягав маску, з якої було зрозуміло кого він грає: героя, бога, лицеміра, брехуна і т.д.. Отож, навіть у самому слові відображена соціальна сутність особистості.

         Філософсько-соціологічні уявлення про людину і особистість змінювалися впродовж історичного розвитку. На думку українського соціолога Н. Черниш, різноманітні загально-світоглядні тлумачення змісту, суті і якісних характеристик особистості полягають у пошуку відповідей на такі основні питання:

–    Що є визначальним для особистості: її біологічні чи соціальні характеристики?

–     Що найбільш адекватно  визначає особистість: раціональні чи ір­раціональні начала?

–    Що становить стрижень особистості: її індивідуальні неповторні особливості чи набір соціальних норм і цінностей суспільства?

–    Що найкраще репрезентує особистість: її свідомість чи її поведінка?

         Суто соціологічні теорії особистості починають розвиватися наприкінці

XIX – початку XX століття. Всі соціологічні концепції розглядають особистість як складну систему. Найбільш відомими і розробленими серед них є різноманітні рольові теорії, теорія соціальної установки, теорія “референтної групи”.

         Не оминув проблему особистості і марксизм. Недарма, К.Маркс

вважається на Заході, в першу чергу, визначним соціологом. Основними принципами марксистської теорії особистості є встановлення залежності особистості від об’єктивних суспільно-економічних, соціально-культурних і предметно діяльнісних особливостей її соціалізації. Кожна людина – продукт даного суспільства, носій виробничих, класових, політичних, релігійних, національних і т. д. соціальних відносин. Сутність особистості-сукупність всіх суспільних відносин. Основні її риси обумовлені історичним типом суспільства, належністю до певного класу.

         Рольова теорія розроблена американськими соціологами і соціальними психологами Р. Лінтоном, Дж. Морено, Т. Парсонсом, Р. Мертоном. Її суть в тому, що поведінка людини в суспільстві залежить від того місця, яке вона займає в суспільній ієрархії. Соціальна роль розглядається як один з основних елементів взаємодії особистості і суспільства. Ключовими поняттями теорії ролей є соціальний статус і соціальна роль. Значну роль в сучасній соціології відіграють теорії соціальної установки. Центральним в них є поняття “аттюд” (соціальна установка), яке характеризує взаємодію особистості і соціального середовища.

         Соціальна установка – схильність людини діяти певним чином. Залежно від індивідуальних ознак різні за віком, фахом, статтю, освітою, досвідом особистості по-різному налаштовані на сприйняття і оцінку одних і тих самих явищ. Вивчення цієї проблеми починається з відомої роботи У. Томаса і Ф. Зна-нецького про проблеми адаптації польських селян – емігрантів в Америці та  Європі. В західній соціології концепції соціальної установки детально роз­роблені і широко використовуються.

         Поняття “соціальна установка” є основою диспозиційної концепції саморегуляції соціальної поведінки особистості відомого російського соціолога В. Ядова.

Структура особистості подається соціологом як певна ієрархія диспозицій ( від лат. dispositio – розташування). Він виділяє чотири рівні:         

         – системи установок для найпростіших життєвих ситуацій;

          – установки, які формуються на основі потреби в спілкуванні (здійсню­ються в соціальній групі);

         – установки, які визначають загальну спрямованість інтересів особистості в конкретній сфері;

         – ціннісні орієнтації особистості.

         Структурно диспозиції складаються із трьох компонентів: усвідомлення особистістю об’єкта установки, його емоційної оцінки та прагнення до дії.

         Отже, концепція соціальної установки розглядає особистість як динамічну систему, що має певну структуру і проявляє певні тенденції, які проявляються в спрямованості особистості. Спрямованість особистості є певною віссю, навколо якої, на думку В. Ядова, обертаються помисли та почуття людини і з точки зору котрої вирішуються різні життєві питання.

         Наприкінці двадцятого століття, у зв’язку з підвищенням інтересу до соціальних спільнот, дуже популярною стає теорія референтної групи

         Референтна група – це група, до якої індивід належить, належав чи прагне  належати і на яку він орієнтує свою поведінку.

         Саме поняття “референтна група” було запроваджене в американській  соціальній психології в 30-х рр. XX ст. Кожна людина в суспільстві пов’язана з конкретними соціальними спільнотами, які певним чином на неї впливають. Людина хоче, щоб дана група визнала її своїм членом (позитивна референтна група); протиставляє себе певній групі (негативна); порівнює свою позицію з становищем певної групи (порівняльна).

         В якості референтної групи може виступати будь-яка соціальна спільнота, від сім’ї до класу. Особистість сама обирає групу, до якої прагне належати і, на яку орієнтує свою поведінку. Цікавим прикладом тут є таке явище як снобізм – коли індивід орієнтується на групу, до якої він за своїм місцем в соціальній їєрархії не належить, але поведінку якої прагне копіювати (Проня Прокопівна з твору “За двома зайцями”).

Соціологічна структура особистості

         У соціології немає однієї загальноприйнятої теорії особистості. Множинність теорій, з позицій яких розглядається особистість призводить до того, що єдиного достатньо обґрунтованого уявлення про системні зв’язки якостей і особливостей особистості в соціологічній літературі теж немає. Структуру особистості можна розглядати через призму статусно-рольових концепцій, ієрархії диспозицій (В. Ядов), ціннісних орієнтацій. Можна згадати теорію 3. Фройда.

На його думку, структура людської особистості це суперечлива єдність трьох рівнів: “его” (сфера підсвідомого); “ід” (сфера свідомого);” супер-его” (сфера культурних цінностей).

         Однак, при розгляді особистості соціологію в першу чергу цікавлять внутрішні детермінанти соціальної поведінки людини, які включають її в життє­діяльність соціальних спільнот і суспільства в цілому. До них (внутрішньої духов­ної структури особистості), на думку О Якуби, можна віднести: потреби, інтере­си, ціннісні орієнтації, мотиви, соціальні норми, а також переконання, ідеали, звички.

         Потреби – це ті форми взаємодії особистості зі світом, необхідність яких обумовлена особливостями відтворення і розвитку її біологічної, психологічної і соціальної визначеності. Потреби – це об’єктивна необхідність людської особистості, що відображає характер і зміст її зв’язку з навколишнім середовищем. Власне, вся практична діяльність людини може розглядатися як форма задоволення потреб. Потреби – це протиріччя між наявним і необхідним.

Напевне, найбільш повну характеристику потреб дав американський соціолог А.Маслоу.

 Він пропонує таку їх класифікацію:

—  фізіологічні та сексуальні потреби – у відтворенні, їжі, одязі, житлі, відпочинку;

—  екзистенціальні потреби – у безпеці свого існування, впевненості в майбутньому, стабільності умов життєдіяльності, гарантованості праці;

—   соціальні потреби – у спілкуванні, турботі про інших, увазі до себе, участі в спільній трудовій діяльності;

—  потреби престижу – у повазі з боку інших, у службовій кар’єрі і високому соціальному статусі;

—  духовні потреби – у самореалізації, в творчому самовираженні.

На думку А. Маслоу, перші дві групи потреб є первинними, інші – набу­тими. При цьому діє тенденція заміни первинних потреб набутими людиною.

         Людина є єдністю соціального і біологічного, тому можна виділяти соціальні (притаманні людині як істоті соціальній) і природні (біологічні) потреби.

         З потребами нерозривно пов’язані інтереси. Це-усвідомлені потреби. Інтереси – це направленість дій індивіда в залежності від можливості задоволення тих чи інших потреб.

         Інтереси – вираження соціальних потреб особистості через її місце в системі соціальних відносин та взаємодій з приводу умов та засобів задоволення цих потреб.

         Якщо потреба – це характеристика, в першу чергу, об’єктивного в людині, то інтерес має більш суб’єктивну природу.

         Класифікувати інтереси можна за різними критеріями. Так, за об’єктом задоволення можна виділити матеріальні і духовні інтереси; за значущістю -основні і другорядні; за часом – довго і короткотривалі. У соціології, як правило, виділяють такі типи інтересів:

         – інтерес – відношення {усна заява про інтерес до того чи іншого об’єкта);

         – інтерес – дія (практичний вияв інтересу шляхом участі в тому чи іншому виді діяльності);

         – інтерес – установка (складається в процесі тривалої взаємодії з іншими людьми і зберігає свою направленість в різних соціальних ситуаціях);

         – інтерес – орієнтація (виділення одного інтересу в якості головного). Потреби та інтереси є основою системи цінностей та ціннісних орієнтацій

особистості.

         Поняття “цінності” використовується у всіх суспільних науках. Соціо­логічний підхід до даної проблеми спрямований “на виявлення ролі цінностей як поєднувальної ланки між поведінкою особистості, соціальних груп та суспільства в цілому” (О. Якуба).

         Цінність – це суспільне відношення, завдяки якому потреби і інтереси соціальної групи чи окремої особистості переносяться на світ речей, духовних явищ, надаючи їм певних соціальних якостей.

         Як правило, виділяють три форми існування цінностей:

         1  – як суспільний ідеал, як вироблене суспільною свідомістю абстрактне уявлення про атрибути належного в різних сферах суспільного життя. Це -загальнолюдські та конкретно-історичні цінності;

         2 – як твори матеріальної чи духовної культури чи, у вигляді людських вчинків – конкретного втілення певного ідеалу;

         3 – як особистісні цінності.

         Цінності, з одного боку, диктуються суспільством чи групою, а, з іншого -опосередковуються власним досвідом та баченням. В кожної людини своя ієрархія особистісних цінностей. Особистісні орієнтації стосовно певних цінностей у соціології розглядаються як ціннісні орієнтації.

         Ціннісні орієнтації – це системно пов’язані ціннісні уявлення про світ, які обумовлюють ієрархію вчинків і дій людей та детермінують їх.

         Важливою складовою структури особистості є мотиви.

         Мотиви – це усвідомлена потреба особистості у досягненні певних цілей, бажаних умов діяльності.

         Значний вплив на їх формування справляють життєвий досвід особистості, її переконання, моральні, естетичні почуття, тощо. Мотиви – це оцінка особистістю інтересів і ціннісних орієнтацій. Вони безпосередньо передують конкретній поведінці людини і органічно пов’язані з нею. Виявляючись у вчинках і поведінці людей мотиви не лише передбачають задоволення тієї чи іншої потреби, але й вибір засобів для цього. Вони виконують спонукальну, спрямовуючу та смислоутворюючу функції. Класифікувати мотиви можна на основі різних критеріїв. Як основні виділяють матеріальні і духовні. За значимістю для особистості виділяють домінуючі і периферійні. До найпоширеніших мотивів відносять матеріальну зацікавленість, прагнення до самореалізації, почуття обов’язку, страх покарання.

         Регулятором поведінки особистості є соціальні норми. Соціальні норми  –  це правила, які встановлює суспільство чи соціальна спільнота для своїх членів.

Те, наскільки людина “приймає” їх як свої, наскільки вони внутрішньо обумовлені і які це саме соціальні норми є важливим пунктом аналізу особистості. Більш детально соціальні норми розглядаються в лекції “Соціальна взаємодія, соціальні відносини, соціальний контроль”.

         Потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, мотиви, соціальні норми, ідеали тощо складають систему соціальної спрямованості особистості. У своїй сукупності вони вказують на те, що людина робить і чому вона це робить. Те, як вона це робить, тобто спосіб людської діяльності, її рівень і ефективність визначається через поняття “соціальний потенціал”.

         Соціальний потенціал – це нахили, вміння, здібності, знання і т.д. особистості. Це спосіб і ефективність її діяльності.

         Всі люди різні. Кожна людина має свої переконання, ідеали, почуття. Однак, кожна особистість є тою чи іншою мірою, продуктом певної соціальної спільноти, суспільства, певного типу культури. Схожі умови життя формують схожі погляди на світ. Предметом соціології є не конкретна особистість, а те спільне, що об’єднує представників різних соціальних груп, суспільства в цілому. Соціологія прагне знайти у членів суспільства те, чим вони подібні, що типове для даного суспільства, даного етапу соціального розвитку. Такий узагальнений образ фіксується в понятті “соціальний тип”.

         Соціальний тип – це сукупність повторюваних якостей і властивостей людини як істоти соціальної.

         Критерії виділення соціальних типів можуть бути різними. Російський соціолог В. Ядов пропонує, на нашу думку, найбільш вдалу типологію:

         – ідеальний тип (суспільний ідеал);

         – нормативний (сукупність якостей і властивостей особистості, найбільш необхідних для даного етапу розвитку суспільства);

         – реально існуючий (модальний) (переважаючий в даному суспільстві).        Реально існуючий соціальний тип може відрізнятися не тільки від ідеального, а й від нормативного типу. Якщо розглянути сучасне українське суспільство, виділити основні риси особистості, необхідні для даного етапу розвитку нашої держави і порівняти з реально існуючим типом, то порівняння буде не на користь останнього. У цьому плані не можна не згадати ще один соціальний тип, який виділив відомий філософ О. Зінов’єв, так званий, “hоmо soveticus” (людина радянська). Вже більше десяти років пройшло з часу розпаду Радянського Союзу, а радянська людина залишилася. Її типовими рисами є роздвоєння особистості, конформізм, безініціативність, нетерпимість до чужої відмінної думки і т.ін.

         Соціальні типології особистості розроблялися і в західній соціології. Цікавою є, зокрема, теорія Е. Фромма.

Залежність характеру людини від її способу життя. Е. Фромм виражає в понятті соціального характеру. Соціальний характер – це взаємозв’язок індивідуальної психічної сфери і соціоекономічної структури суспільства. Він є ядром структури характеру, притаманним більшості носіїв даної культури. Соціальний характер змінюється разом з суспільством і культурою. Соціолог виділяє такі його типи: накопичувальний, сприймаючий, ринковий, експлуататорський, некрофільний. Найбільш детально Е. Фромм описує ринковий характер. “Ціль ринкового характеру – повна адаптація, щоб бути потрібним, зберегти попит на себе у всіх умовах, що складаються на ринку особистостей. Особистості з ринковим характером… не мають навіть власного Я, на яке б вони могли опертися, бо їх Я постійно змінюється у відповідності до принципу -“я такий яким я вам потрібен”.

         Соціальний статус та соціальна роль

         Слово статус “«status” з латинського означає положення, “позиція” або “стан”. В соціології соціальний статус – це певна позиція індивіда в соціальній структурі суспільства, групі або спільності, яка пов’язана з іншими позиціями через систему прав і обов’язків.

         Кожна людина бере участь в найрізноманітніших групах і організаціях, а отже має безліч статусів. Сукупність всіх статусів, які має індивід, називається статусним набором (цей термін введений Р. Мертоном, американським соціо­логом). В цьому наборі статусів завжди знайдеться головний, основний статус.        Головний статус – це найбільш визначальна позиція індивіда в суспільстві в цілому. Це статус за яким індивіда виділяють оточуючі або з яким вони його ототожнюють. Найчастіше такий статус пов’язаний з посадою за місцем основної роботи. Стосовно статусу можна сформувати три ряди тверджень. Говорячи про статус, по-перше, маємо на увазі обсяг політичних прав, обов’язків, зафіксованих, як правило, законодавчо, а іноді і у неписаних нормах та традиціях. Наприклад, у людей різні права і можливості обирати й бути обраними до органів влади, в залежності від того чи мають вони громадянство цієї країни чи ні.

         По-друге, положення у суспільстві може бути відображене в залежності від рівня доходу, рівня освіти, етнічного походження, статі і ін.

         Тобто статус може розглядатися як відповідне місце в ієрархії, в соціології це називають рангом. Ранг статусу визначає те, яким він є – високим, середнім чи низьким. Дохід буває високий, середній, низький, то мати відповідний статус означає бути добре, посередньо чи низько оплачуваним робітником. Так само і з рівнем влади: статус ректора вузу вищий за статус декана факультету, а статус інженера вищий за статус робітника. Одночасно, перебу­ваючи в різних соціальних групах індивіди можуть мати різні ранги. Рідко кому вдається мати високий статус (ранг) у всіх групах, в яких він бере участь. Узгодженість статусних характеристик призводить до усталеності статусу, а неузгодженість (високий рівень освіти в поєднанні з низьким доходом) стає – для індивідів джерелом невдоволеності, розчарування в собі, у суспільстві.

       По-третє, статус у соціології може трактуватися як визнання й оцінка з  боку інших індивідів чи певних формальних інстанцій. Згідно з М.Вебером, статус визначається як позитивна чи негативна оцінка честі й слави (престиж) груп, індивідів або позицій. У даному випадку статус також виступає як певний ранг, який приписується індивідами або громадською думкою.

         Р.Лінтон виділяє два типи соціальних статусів: приписаний та досягнутий.

         Приписаний статус – це статус яким індивіди наділені без урахування їх здібностей та схильностей, отриманий незалежно від суб’єкта, найчастіше з народження (стать, вік, національність, статус батьків).

         Досягнутий статус – це статус який людина отримує завдяки власним здібностям, зусиллям, бажанню вільного вибору і т.д.

         Чим більш поширені в суспільстві досягнуті статуси тим більш важливішу роль вони відіграють у суспільному житті, тим суспільство в цілому більш демократичне та цивілізоване.

         Сучасні суспільства трактуються як суспільства “досягнутого статусу”, оскільки багато що в них залежить від індивідуальної енергії, підприємливості, амбіційності і зовсім небагато характеристик, привілеїв та пільг передаються у спадок від покоління до покоління.

         Спеціалісти виділяють також змішаний статус. Він має риси і приписаного і досягнутого статусів (наприклад: доктор наук, академік, чемпіон світу і т.д.).

         Про соціальний статус індивіда інколи можна судити за зовнішніми ознаками (статусними символами). Яскравим прикладом виступають ті сфери суспільного життя, де працівники носять уніформу (армія, суд, прокуратура і т. д,). За їх одягом ми судимо не тільки про приналежність до певної частини суспільства, але про їх ранг. Як символи статусу використовуються найрізноманітніші предмети і речі: емблема, значок, слово, автомобіль і т.ін. У науці символами є вчені ступені та звання.

         Символи статусу виконують низку важливих функцій у суспільстві. З їх допомогою індивіди ідентифікують статуси чужі і власні. Розпізнання статусів необхідне для того, щоб сформувалися сподівання, спрацювали стереотипи поведінки: хто, кому і в яких межах повинен виявляти увагу, шану, повагу.

         Соціальна роль — це сукупність нормативно обумовлених соціальних властивостей, очікувань і зобов’язань у поєднанні з конкретним статусом.

         Коли індивід займає певний статус, ми говоримо про сукупність прав і обов’язків, а коли він користується цими правами і виконує обов’язки ми говоримо про соціальну роль.

         Р. Лінтон визначає роль як динамічний аспект статусу. За ним, роль – це очікувана поведінка, яка обумовлена статусом. Не існує ролі без статусу або статусу без ролі. З одним і тим самим статусом пов’язано виконання багатьох соціальних ролей, які утворюють, за термінологією Р. Мертона, “рольовий набір”. Протягом дня індивід займає кілька позицій та виконує кілька рольових наборів.

         Як і соціальні статуси, соціальні ролі можуть бути формальними (норми поведінки закріплюються в законі або правових актах) та носити неформальний характер (моральні норми поведінки).

         Від соціальної ролі слід відрізняти рольову поведінку, яка означає не очікувану, а реальну, фактичну поведінку того, хто дану роль виконує. Проведення лекцій – один із важливіших елементів соціальної ролі викладача, але як він це робить і є рольова поведінка. Наприклад, під статусом викладача розуміються такі ролі як “спеціаліст зі своєї галузі”, “автор наукових праць”, “наставник молоді” і т. ін.

         Процес засвоєння людиною соціальної ролі за Пічі включає в себе три основні компоненти:

         – інтерналізацію (глибоке внутрішнє засвоєння) індивідом мотивацій орієнтирів поведінки;

         – надання з боку суспільства індивіду сприятливих для нього умов діяльності: у відповідності приписаними йому ролями;

         – дотримання з боку виконуючих своєї ролі стосовно колективних уявлень. Американський соціолог Т. Парсонс

 

зробив спробу систематизувати соціальні ролі, виходячи із п’яти основних характеристик:

         1) емоційність (одні ролі вимагають емоційної стриманості, інші – цілковитої розкутості);

         2) спосіб отримання (одні ролі приписані, інші досягнені);

         3) масштабність (одні ролі чітко обмежені, інші – нечіткі і розмиті);

         4) ступінь формалізації (виконання одних ролей жорстко регламентовано правовими приписами, інших – нерегламентоване);

         5) мотиваційна характеристика (одні ролі орієнтовані на отримання власної вигоди, інші – на загальне благо).

         У процесі виконання соціальних ролей можуть виникати рольові конфлікти, пов’язані з протиріччям між різними ролями (між рольовий конфлікт) так і в середині однієї ролі (внутрішньо рольовий конфлікт). Прикладом конфлікту між ролями слугує ситуація, коли жінка не може суміщати трудову діяльність з виконанням сімейних обов’язків. Прикладом внутрішньо рольового конфлікту може слугувати ситуація, коли староста групи під тиском деканату повинен виконувати свої обов’язки всупереч своїм внутрішнім настановам. Існує декілька способів подолання рольового конфлікту: одні ролі потрібно вважати більш важливими чим інші; чітко розділяти ролі які ми виконуємо дома та за місцем роботи, розряджати конфліктну ситуацію допомагають жарти та гумор.

         Соціальні статуси і соціальні ролі особистості характеризують міру входження людини в систему соціальних потреб, норм, прав, обов’язків і очікувань і визначають рівень включеності особи в життєдіяльність суспільства.

2. Соціальна поведінка. Типи і мотиви соціальної поведінки.

         Соціологія вивчає поведінку людини в суспільстві, але вона, за висловом сучасного шведського соціолога П.Монсона, вивчає не лише ‘’поведінку людини в суспільстві’’, але й суспільство через ‘’поведінку людини’’.

         Поведінка людини є результатом взаємодії її внутрішньої природи і процесу соціалізації, складовими елементами якого виступають інші індивіди. Поведінка притаманна не тільки людині, а й тваринам. Проте, на відміну від тварин, поведінка людини формується, розвивається і проявляється в умовах суспільного життя, а тому носить соціально обумовлений характер, тобто є за своєю сутністю соціальною. В поведінці проявляються соціальні якості людини, її культура, погляди, генетичні і біологічні особливості, відношення до себе і оточуючих – вся гама людяності.

Поведінка – форма діяльності, реакція на соціальне середовище чи дію іншої людини.

У 20-ті рр. ХХ ст.. у США набув широкого поширення один з важливих напрямів психології і позитивістської соціології – біхевіоризм (англ. behaviourism – поведінка), який предметом свого дослідження вважає поведінку людей, сприймаючи її як лише фізіологічні реакції на вплив зовнішнього середовища (стимули). Положення і методи біхевіоризму були перенесені із психології в соціологію, антропологію, педагогіку та ін. науки про поведінку.

Творцями біхевіоризму вважаються американські психологи Е.Порндайк (1874-1949) і Дж. Уотсон (1878-1958).

Біхевіоризм, як правило, не визнає якісної різниці між поведінкою людей і тварин, стверджуючи, що психологія покликана вивчати не свідомість, а поведінку людей, що є доступною для безпосереднього спостереження, а тому соціологічні концепції біхевіоризму зосереджуються на соціальній зумовленості поведінки і вчинків особистості, з’ясуванні причин і мотивів соціальної діяльності людини.

В соціологічній концепції американського соціолога Дж. Хоманса соціальна поведінка і взаємодія індивідів постає як система обмінів поведінковими актами, обумовленими способами врівноваження винагород і виплат, що найчастіше реалізується в сфері бізнесу.

Суть біхевіористської соціології і теорії соціального обміну полягає в тому, що:

•         – індивід прагне повторити дії, які винагороджуються;

•         – якщо появляються ті ж стимули, що і раніше, то і поведінка індивіда стає такою ж, як і раніше;

•         – чим більше ціниться дія, тим більше вона істинна, чим частіше дія винагороджується, тим менше ціниться (надлишки);

•         – якщо дії не одержують бажаного стимулу, можливі прояви агресивності, а якщо навпаки – то задоволення.

         Вивчаючи поведінку людини варто згадати рольову теорію особистості. Їх автори Д. Мід, Р. Мертон та інші визнають залежність соціальної ролі людини як істоти соціальної від очікувань інших людей, пов’язаних з їх розумінням соціального статусу конкретної особистості. Розбіжність між уявленнями про соціальну роль тієї чи іншої особистості та її реальною поведінкою є основою соціальних конфліктів, що мають міжособистісний характер. Внаслідок виконання людиною кількох соціальних ролей, несумісних між собою_, може виникнути внутрішній конфлікт особистості. Його наслідком, як правило, є стрес. Саме у виявлянні передконфліктних і передстресових ситуацій або підстав для цього, а також у пошуках конкретних шляхів гармонізації соціальних ролей і полягає роль соціології.

         Теорії соціальної установки також розглядають особистість як результат дії настанов, впливів, тиску. Акумуляція людиною протягом життя різноманітних установок приводить до того, що вона звикає бути особистістю; у неї складається принципова установка на те, щоб бути особистістю.

         Подальший розвиток вихідні положення теорії соціальної установки знаходять у диспозиційній теорії саморегуляції соціальної поведінки особистості. Базовим у ній є поняття «диспозиції особистості».

         Диспозиція особистості — схильність особи до певного сприйняття умов діяльності та певної поведінки в цих умовах.

         Диспозиції поділяються на вищі, середнього типу та нижчі.

         Вищі диспозиції регулюють загальну поведінку особистості, визначають її концепцію життя, ціннісні орієнтації, узагальнені соціальні установки на типові соціальні об’єкти і ситуації, а також ситуативні соціальні установки (схильність особистості до конкретного типу поведінки у певній ситуації, у конкретному предметному і соціальному середовищі).

         Диспозиції середнього типу диференціюють сприйняття та реакцію особистості на різні групи і сукупність об’єктів та явищ соціальної дійсності.    Нижчі диспозиції — це схильність до певної поведінки у конкретних сферах діяльності, скерованість дій та вчинків у типових ситуаціях.

         Структурно диспозиції містять три компоненти: когнітивний (усвідомлення особистістю об’єкта установки на абстрактно-теоретичному рівні); афективний(емоційна оцінка об’єкта); конативний, поведінковий (воля і прагнення до дії, скерована на об’єкт переддія).

         Теорії референтної групи. На думку їх прихильників, надширокі соціальні утворення нездатні забезпечити комфортне самопочуття та існування особистості, тому референтні групи більше відповідають її прагненням, інтересам і потребам, оскільки вона сама обирає їх, належить до них з власної волі.

         Референтна група — соціальна група, на яку індивід орієнтує свою поведінку, до якої належав у минулому, належить у кон­ретний час, прагне належати в майбутньому.

         Референтними групами можуть бути різні соціальні спільноти: сім’я, клас, релігійні громади, виробничі кооперативи, політичні партії тощо.

         У регуляції життєдіяльності особистості важливу роль відіграють норми (правило, взірець) як засоби соціальної регуляції та контролю діяльності суб’єктів. Вони безпосередньо впливають на процеси мислення і характер дій особистості, визначають зміст установок, диспозицій, впливають на процес соціалізації особистості.

         На різноманітних проблемах розвитку особистості зосереджуються концепції системного підходу, управління, теорії «людських стосунків» та ін. Однак фрагментарність її методології не дає змоги розкривативсю повноту механізмів життєдіяльності особистості.

         Девіантна поведінка.

         Девіація присутня в суспільстві будь-якого типу і притаманна кожній соціальній спільноті і як соціальне явище буває різноманітною Особливо вона виявляється на етапі трансформації соціальної системи, під час зміни ціннісних орієнтацій. Оскільки функціонування кожної соціальної системи пов’язане з людською життєдіяльністю, соціальні девіації реалізуються через девіантну поведінку.

         Девіантна (лат. deviatio — ухилення) поведінка — вчинок, дія людини, групи людей, які не відповідають офіційно встановленим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам).

         Соціальні відхилення мають для суспільства різне значення. Позитивні є засобом прогресивного розвитку системи, підвищення рівня її організованості, подолання застарілих, консервативних, реакційних стандартів поведінки. Це соціальна творчість — наукова, технічна, художня, суспільно-політична. Негативні відхилення дезорганізують систему, підриваючи іноді її основи. До них належать соціальна патологія — злочинність, наркоманія, проституція, алкоголізм. Межі між позитивною і негативною девіантною поведінкою рухомі в часі й просторі. Водночас співіснують різноманітні «нормативні субкультури».

         Девіантну поведінку вдало класифікував, на думку соціологів, Р. Мертон, який виділив кілька типів пристосування до аномії (патологічного стану суспільства):

         – конформізм  — пасивне прийняття стандартів поведінки, безумовне визнання існуючих порядків, норм, правил, схиляння перед авторитетами. Чим стабільніше суспільство, тим поширеніша аномія;

         – інновація — допускає згоду з певною культурною метою,  ле заперечує засоби її досягнення, які схвалюються соціально;

         – ршпуалізм — заперечує мету певної культури, але згодна використати засоби, що схвалюються соціально;

         – ретретизм (втеча від дійсності) — спостерігається, коли людина одночасно заперечує цілі й соціально схвалені засоби їх досягнення. Особи, які вдаються до цього засобу, перебувають у суспільстві, але не належать йому;

         – заколот —  виявляється у неприйнятті актів громадської непокори.

         Деформація соціальних норм є основним чинником формування різноманітних форм девіантної поведінкиі відповідних їм поведінкових настанов. Ця деформація може виявлятися у:

         – відриві соціальної норми від конкретних умов життєдіяльності;

         – застарілості або незбігу їх з реаліями суспільного життя;

         – викривленому або неповному відображенні у свідомості людей об’єктивних закономірностей функціонування суспільства;

         – нестабільності, нестійкості й невизначеності норми, яка внаслідок цього не може виконувати функцію соціального регулятора;

         – руйнуванні взаємозв’язку її структурних компонентів;

         – послабленні або незастосуванні санкцій, функціональній неефективності соціальних норм.

         Соціальні норми деформуються під тиском трансформаційних процесів у суспільстві, у зв’язку з викривленням ціннісних орієнтацій у різноманітних верств населення.

         Девіантну поведінку сьогодні вивчає девіантної поведінки соціологія – галузь соціології, що вивчає соціальні. відхилення (девіацію), їх причини, форми прояву, а також здійснює типологізацію девіантноі поведінки, розробляє концептуальні основи стратегії і механізму соціального контролю. Витоками. девіантної поведінки соціології вважаються “моральна статистика” та “соціальна гігієна” – напрями емпіичної. соціології, що вивчали в XIX ст. в Європі різні соціальні патологи (хвороби) й відхилення (злочинність, проституція тощо). Згідно традиції, яка бере початок від класичної праці Е.Дюркгейма “Самогубство”, продовженої в працях П.Сорокіна, Т.Парсонса, Р.Мертона, Р.Дарендорфа та ін. сучасних соціологів, основна причина поведінки, що відхиляється – у специфічному соціальному явищі аномії, тобто нехтуванні, або відкиданні існуючих в суспільстві норм. Ті види поведінки, які відповідають загальноприйнятим у суспільстві нормам, переважно характеризуються як “нормальні”, ті ж, які тою або ін. мірою не збігаються з ними, називають девіантною поведінкою. Що ж до критеріїв визначення девіантноі поведінки, то підходи до них є неоднозначними і часто викликають розходження і суперечки. Напр., захоплення чеченськими бойовиками лікарні в Кизлярі або Будьоновську для більшості росіян – злочинна акція, тобто девіація, але з т.з. чеченців, які вели війну на своїй території з російськими військами, – акт відплати за агресію і мужній вчинок. Отже, девіація пов’язана з невизначеністю як самих поведікових очікувань, так і оцінок, що даються різними людьми одній і тій же поведінці, яку одні вважають злочином, інші – нормою, навіть героїзмом.

         Девіантної поведінки соціологія в порівнянні з кримінологією розглядає як предмет свого дослідження більш широкі, більш різнорідні зразки поведінки. Вона схильна аналізувати як свій предмет будь-які типи поведінки, які саме суспільством визначаються як “девіантні”. Дослідження девіантності охоплюють велику кількість різних видів поведінки (від вживання наркотиків, футбольного хуліганства і до чаклунства) та розглядають її як поведінку, на яку “наклеюється ярлик” девіантної.. Девіантної поведінки соціологія стверджує, що принаймні деякі типи злочинної поведінки є результатом здійснення соціального контролю над підлеглими або маргінальними прошарками. Як не парадоксально, але застосування закону може мати як ненавмисний наслідок посилення девіантності в суспільстві.

         Соціальні відхилення можуть бути кваліфіковані декількома засобами. Найпоширенішим є поділ відхилень на різні види залежно від типу норми, що порушується (право, мораль, правила спілкування та ін). При цьому негативні відхилення поділяються на злочинні, ін. правопорушення (адміністративні, цивільні, трудові, фінансові тощо), аморальні вчинки і т.п. За характером норм, що порушуються, можна також виділити відхилення у національних та міжнародних масштабах. Йдеться про нормативні засади поділу; деякі види поведінки є порушенням права, моралі, звичаїв, що існують уданій країні; деякі види пов’язані з порушенням загальноприйнятих норм і принципів міжнародного права й моралі (агресивні війни, геноцид, расова дискримінація, міжнародний тероризм та ін.). Можлива кваліфікація в залежності від прийняття чи заперечення людиною завдань суспільства та соціально схвалених засобів їх досягнення (Р.Мертон).

         Виникнення концепції поведінки, що відхиляється, пов’язане з ім’ям Е.Дюркгейма, який протягом всієї своєї діяльності надавав особливого значення виявленню причин порядку та безладу у суспільствіві. Як у минулому, так і сьогодні не існує єдиної точки зору щодо причин та обставин походження девіації, існує три підходи до пояснення девіації:

         1. біологічна (Ц.Ламброзо, Р.Шелдон);

         2 психологічна (З.Фрейд);

         3 соціологічна (Р.Мертон, Л.Олін, Г.Беккер).

          Основна ідея першого підходу – фізичні особливості є причиною девіації. Щодо психологічного підходу, то він, як і біологічний, часто пов’язаний з аналізом кримінальної поведінки. Мислителі минулого, що намагались дати психологічне пояснення девіації, підкреслювали вагомість аналізу таких загальних проблем як “розумові дефекти”, “дегенеративність”, “недоумкуватість” та “психопатія”. Психоаналітики запропонували теорії, які встановлювали зв’язок між девіантними вчинками і багатьма психологічними проблемами. Слід підкреслити, що на основі тільки однієї психології, особливості, конфлікту чи “комплексу” не можна пояснити сутність злочинності чи ін. типу поведінки. Більш імовірно, що девіація походить від основ сполучення багатьох соціальних та психоогічних чинників. Щодо соціологічних пояснень походження девіації, то, незважаючи на всю відмінність цих теорій, їх поєднує визначення, як причин девіації різноманітних соціальних чинників: відсутність норм та розрив між завданнями суспільствава і засобами їхнього досягнення (теорії аномії): культ, цінності, що збуджують людей до девіантної поведінки (культурологічні теорії); наявність тих, хто оцінює людину з точки зору девіації (теорія “наклеювання ярликів'”); розробка законів як джерела суспільного конфлікту (радикальна кримінологія) таін.

         Девіантної поведінки соціологія залежно від ступеня шкоди, що заподіяна інтересам особи, соціальній групі, суспільству в цілому, і типу норм, що порушуються, розрізняє такі види девіантної поведінки:

         – деструктивну поведінку (шкода заподіяна лише особі і не відповідає загальноприйнятим соціально-моральним нормам);

         – асоціальну поведінку (шкода заподіяна і особі, і соціальним спільнотам – сім’ї, сусідам та ін.);

         – протиправну поведінку (порушення як моральних, так і правових норм (грабіжництво, вбивство тощо).

         Для запобігання і профілактики девіантної поведінки використовується соціальний контроль (офіційний і неофіційний), який з самого початку його застосування розумівся як засіб повернення злочинця до нормативної, тобто такої, що відповідає нормам суспільства, поведінки. Згодом цей термін набув більш ширшого змісту, був тісно пов’язаний з процесами соціалізації особистості

 

 

         3. СОЦІАЛІЗАЦІЯ (лат socialis – суспільний) – термін, який використовується соціологами для опису процесу, у ході якого люди залучаються до соціуму життя, навчаються дотриманню соціальних. норм, установок, зразків поведінки, засвоюють певні соціальні ролі; процесу, який уможливлює існування суспільства і передачу його культури від покоління до покоління.

Цей процес можна розглядати двояко:

         1) Соціалізація може розумітись як інтерналізація соціальних норм: соціальні правила стають внутрішніми для індивіда в тому розумінні, що вони більше не нав’язуються шляхом зовнішньої регуляції, а ніби накладаються індивідом на себе, стаючи, т.ч., частиною його “Я”. Так, у індивіда виробляється почуття потреби відповідності соціальним нормам.

         2) Соціалізація може розумітися як суттєвий елемент соціальної. взаємодії, активної творчої діяльності людини. Це розуміння грунтується на припущенні, що люди прагнуть до визнання у власних очах шляхом досягнення престижного статусу і схвалення з боку ін.; при цьому індивіди соціалізуються шляхом приведення своїх дій у відповідність з очікуваннями ін. І те, і ін. розуміння соціалізації можуть співпадати, як це має місце в дослідженні Т.Парсонса

          Соціалізація триває все життя людини, проходячи певні етапи.

         Виділяють три стадії соціалізації: початкову – соціалізація дитини в межах сім’ї; середню – навчання в школі, і, нарешті, завершальну, третю стадію – соціалізація дорослої людини, етап прийняття соціальними діячами тих ролей, до яких вони не змогли повністю підготуватися в ході перших двох стадій (напр., ролей працівника, чоловіка чи батька). Виділяють і такі стадії соціалізації як первинну (засвоєння соціальних норм та цінностей дитиною), яка пов’язана з прямим впливом на особистість її безпосереднього оточення, первинних соціальних груп (сім’і, родичів, друзів, навчального та трудового колективу, вчителів та ін.), і вторинну, яка здійснюється вторинними соціальними групами – великими та малими, соціальними інститутами, організаціями і установами в загальній формі, опосередковано і часто лише в одному-двох напрямах.

         Деякі соціологи називають і такі стадії соціалізації як:

         – дотрудова (охоплює період життя людини до початку трудової діяльності),

         – трудова (охоплює період активної участі людини у трудовій діяльності),   – післятрудова (період, що починається із закінченням активної трудової діяльності людини, етап старіння).

         Загалом соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального, до соціального. Разом з тим, соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки вона необхідна для сходження до індивідуальності. Людина засвоює світ культури вибірково, через свої інтереси, власний світогляд. Соціалізація відбувається під стихійним та цілеспрямованим впливом величезної кількості відповідних соціальних. структур та інститутів, роль яких по-різному виявляється на різних етапах та стадях соціалізації (сім’я, навчальний заклад, трудові колективи, громадсько-політичні організації, мистецтво, література, ЗМІ тощо). Суттєвим моментом соціалізації є розвиток соціальної активності особистості, в якій виражається та реалізується рівень її соціальності, глибина та повнота зв’язків з соціумом. Через соціалізацію забезпечується спадкоємність історичного розвитку, культури. Прибічники симвлічного інтеракціонізму критикують загальноприйняту практику використання терміну “соціалізація”. Вони говорять про соціалізацію, як про такий процес обміну діями між індивідом і суспільством, за яким і та, і інша сторона користується однаковим впливом один на одного.

         Соціальна активність (лат. асtivus – діяльність) – енергійна, посилена діяльність, діяльний стан, діяльна участь у чомусь. Соціальна активність – одна з характерних рис способу життєдіяльності соціального суб’єкта (особистості, соціальної групи, історичної спільноти, суспільства), що відображає міру (рівень) спрямованості здібностей, знань, навичок, концентрації вольових, творчих зусиль на реалізацію невідкладних потреб, інтересів, мети, ідеалів завдяки освоєнню, збереженню, руйнуванню існуючих або створенню нових умов, життєво важливих зв’язків з природним і соціальним середовищем, формуванню особистих соціальних якостей. Соціальна активність здійснюється в індивідуальній, груповій, колективній, масовій формах і проявляється в різних сферах: трудовій, соціально-політичній, у сфері культури і побуту. Соціальна активність – одна із ліній зв’язку між особою і соціальним середовищем.

         Проблеми соціалізації особистості

         Людина не народжується особистістю, вона нею стає. Становлення особистості – тривалий процес розвитку людини від індивідуального до соціального. Вплив соціального середовища на цей процес називають соціалізацією.

         Соціалізація – це процес засвоєння індивідом протягом життя соціальних норм і цінностей того суспільства, до якого він належить. Соціалізація є головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між суспільством та особистістю, завдяки якому індивід стає повноправним членом суспільства. Соціалізація відбувається протягом усього життя – від дитинства до старості: змінюються умови життя, змінюється і людина.

         Соціалізація – це надзвичайно складний і багатогранний процес. Вона є предметом вивчення багатьох наук: психології, педагогіки, філософії, історії та інших. Виділяють такі основні аспекти дослідження соціалізації:

         – соціокультурний (соціалізація поколінь в конкретно – історичних умовах);

         – біосоціогенетичний (соціалізація індивідів у певних соціально-економічних умовах);

         – генетико-віковий (вікова соціалізація в умовах конкретного суспільства).

         До змісту соціалізації входить засвоєння мови спільноти, притаманних їй форм раціональності, певних способів мислення, властивих даній культурі, прийняття індивідом норм, традицій даної спільноти, зразків та прийомів діяльності тощо.

         Соціалізацію, як правило, поділяють на:

         – первинну (засвоєння соціальних норм і цінностей дитиною, входження її до даної культури);

         – вторинну (послідовне засвоєння соціальних ролей, характерне для дорослої людини),

         У структурі соціалізації можна виділити такі основні елементи:

         – адаптацію (від лат. аdapto – пристосовую) – пристосування до суспільства;

         – інтеріоризацію (від лат. іntегіог- внутрішній) – переведення зовнішнього у внутрішнє, формування духовного світу особистості;

         – соціальну активність.

         Соціальна адаптація

є дуже важливим чинником на першому етапі соціалізації. Це – етап пристосування дитини до суспільства. Однак, адаптація не обмежується тільки дитинством. І в зрілому віці людина змушена пристосовуватися до нових умов, норм і т. ін.

         Соціальна інтеріоризація головну роль відіграє в соціалізації молоді. Її результатом є формування індивідуальності людини.

         Важливою складовою соціалізації, на думку О. Якуби, є соціальна активність про яку говорилося вище.

         Процес соціалізації відбувається завдяки агентам соціалізації – сім’ї, родичам, одноліткам, дошкільним дитячим закладам і школам, трудовим колективам, громадсько-політичним організаціям, мистецтву, засобам масової інформації. Агенти соціалізації відіграють різні ролі в житті людини, по-різному на неї впливають. В одних випадках їх впливи на індивіда можуть доповнюватися, мати однаковий напрям дії, в інших – вступати в конфлікт між собою (вплив сім’ї і дворового оточення, наприклад).

         Успішна соціалізація зумовлена, зокрема, існуванням своєрідного нормативного канону людини. Він включає два аспекти: уявлення про те, чим є дитина від народження і чим вона має стати в результаті виховання. Кожне суспільство формує своїх членів, виходячи з канонів власної культури.

         Більшість соціологічних теорій особистості, в тій чи іншій мірі, є і теоріями соціалізації.

         Відомий американський соціолог Н. Смелзер систематизував основні теорії соціалізації в такі основні групи:

         – теорія розвитку особистості (Ч. Кулі, Дж. Мід);

         – психоаналітичні теорії (3. Фрейд, Е. Еріксон);

         – теорія розвитку пізнання (Ж. Піаже);

         – теорія морального розвитку (Л. Колберг).

         Цікавою є концепція дзеркального ‘’Я’’ Ч. Кулі. Соціолог стверджує, що соціальність індивіда починається з психологічних контактів з іншими людьми, з усвідомлення свого ‘’Я’’ і окремішнього існування інших ‘’Не-Я’’. Саме це є початком соціалізації людини. Інші люди виступають своєрідним дзеркалом, завдяки якому соціалізується ‘’Я’’. Механізм формування особистості, за Кулі, включає такі моменти:

         – яким ‘’Я’’ сприймаюсь іншим індивідом;

         – як інший оцінює мій образ;

         – почуття ‘’самоповаги ‘’ (як наслідок реакції іншого на моє ‘’Я’’. Це може бути почуття гордості чи приниження).

         Інакше кажучи, людина оцінює себе через реакцію інших людей на неї.        Дж. Мід,

 один з засновників символічного інтеракціонізму, акцентує увагу на важливості гри в процесі соціалізації дитини. Саме через гру діти вчаться відрізняти ‘’я’’ від ‘’мене’’ (‘’Мене’’ – це ‘’я’’ соціальне, те, на яке реагують інші) та осмислювати “узагальненого іншого” – загальні цінності та моральні правила, які складають основу культури, до якої належить дитина. Соціолог виділяє такі три основні стадії соціалізації:

         – імітація – діти копіюють поведінку дорослих, не завжди розуміючи її;

         – стадія рольових ігор – діти виконують в іграх дорослі ролі, ніби ‘’примірюючи’’ їх на себе, вчаться надавати своїм думкам і діям ті ж значення, що й дорослі;

         – стадія колективних ігор – дитина до розуміння очікування окремих людей додає групові очікування.

         В основі психоаналітичних теорій лежать ідеї З.Фрейда, засновника психоаналізу. На його думку, психологічний розвиток людини – це дуже нелегкий і болісний процес формування особистого контролю. Дитина мусить призвичаїтися до того, що її потреби і бажання не завжди можуть бути задоволені негайно. Поступово вона привчається пригнічувати, тобто несвідомо блокувати свої вимоги.

         3. Фрейд говорить про такі основні механізми соціалізації дитини:

         – імітація – усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку інших людей;

         – ідентифікація – засвоєння дітьми соціальних цінностей, норм і поведінки батьків як своїх власних;

         – почуття стиду і заборони – механізми соціалізації, які забороняють і придушують певні види поведінки.

         Т. Парсонс

пробує пристосувати ці поняття і до стадії дорослого життя особистості. Він використовує їх у своїй соціологічній теорії соціальної дії. На його думку, імітація – це процес засвоєння елементів культури шляхом наслідування. А ідентифікація є виявом ставлення до соціального середовища, прийняття цінностей і способом усвідомлення своєї належності до конкретної” спільноти.

         Заслуговує на увагу еволюційна теорія соціалізації (теорія стадій) американського соціального психолога і соціолога Е. Еріксона. Він вважає, що протягом усього життя людина змушена долати складні, часом критичні ситуації, які виникають на її життєвому шляху і мають специфічний характер на кожному етапі розвитку. Переборюючи ці критичні ситуації, індивід набуває нового соціального досвіду і переходить на нову стадію. Якщо ж соціалізація на якійсь стадії не відбулася, або відбулася не повністю, то це негативно вплине на весь процес соціалізації. Е. Еріксон виділяє таких вісім стадій:

         I стадія – період немовляти. Основна проблема – довіра чи недовіра. Немовля з перших днів життя взнає наскільки можна розраховувати на задоволення основних потреб: їжа, ласка, безпека. Якщо дитина не плаче і не гнівається, коли не бачить дорослих, які її доглядають, то криза цього етапу переборена. При неповному вирішенні проблеми залишки недовіри можуть відчуватися на інших етапах.

         II стадія – вік від одного до двох років. Основна проблема – автономія чи стид і сумніви. Ситуація ускладнюється співпаданням навантажень на дитину, пов’язаних, з одного боку, з початком відстоювання своїх прав і непокорі авторитету. Аз іншого боку – батьки починають вчити дитину контролювати роботу органів Підвищені вимоги в цьому напрямку можуть закріпити в свідомості почуття стиду і власної неповноцінності, значно підриваючи зусилля з приводу самовизначення і руху до автономії.

         III стадія – від трьох до п’яти років, Основна проблема – ініціатива чи почуття провини. Це період розвитку рухової активності, цікавості і фантазії. Усвідомлюється відмінність між хлопчиками і дівчатками, з’являється дух суперництва. Дитина шукає межі, до яких може дійти ініціатива в проявленні нових здібностей. На цьому фоні можливі конфлікти, які при занадто жорсткій позиції дорослих можуть залишити слід безініціативності в подальшому житті.

         IV стадія – молодший шкільний вік. Основна проблема – старанність чи недбалість. На цій стадії йде навчання індивідуальної і колективної роботи, формуються відносини з учителями і іншими дорослими, відбувається перша ‘’примірка’’ дорослих ролей. На цьому фоні головним завданням є набуття впевненості в собі, в своїх здібностях, їх усвідомлення і розвиток. Невиконання цього завдання ‘’аукнеться’’ проявом елементів недбалості як на цій, так і інших стадіях.

         V стадія-підлітковий вік. Основна проблема – становлення індивідуальності (ідентифікація) чи рольова дифузія (невизначеність в виборі ролей). Відомо, що це час появи активного статевого потягу, а значить і пошуку партнера в інтимній сфері. Одночасно – це час пошуку свого місця в житті, вибору подальшого шляху (навчання, робота і т.д.). В цей період небезпечні як невдачі в одній з сфер, так і переоцінка значимості котроїсь з них.. Перша невдача може негативно відбитися на виборі роботи, друзів, супутника життя, а також привести до стресу.

         VI стадія – молоді роки. Основна проблема – інтимність чи самотність. Головні цілі на цьому етапі – залицяння, шлюб і інші види близькості. Якщо пошук щирих, заснованих на довірі відносин з постійним партнером був невдалим, то в подальшому житті це може проявитися у вигляді тимчасових, завжди нестабільних інтимних зв’язків і незадоволеністю в даній сфері.

         VII стадія – середній вік. Основна проблема – продуктивність (творча продуктивність) чи стагнація (творчий застій). Ця стадія пов’язана з реалізацією індивіда в двох основних ролях: працівника і батька (матері). Відчуття творчої продуктивності приносить успіх в обох ролях. Невдачах в якійсь одній з них може викликати творчий застій. У цей період реалізується потенціал, який індивід накопичив на протязі попередніх стадій.

         VIII стадія – старість. Основна проблема – умиротворення чи відчай. На цьому етапі соціалізацію індивідів визначає підведення підсумків власного життя і успішності всіх попередніх стадій. Умиротворена старість чи відчай, жаль за невикористаними можливостями – такі межі прояву даної стадії.

         Ще одна модель соціалізації (Ж. Піаже, Л. Кольберг, А. Маслоу) грунтується на переконанні, що поведінка особистості визначається її знаннями, сукупність яких утворює в свідомості образ оточуючого світу. Саме їм картина, а не сама реальність керує поведінкою людей. Виходячи з такого розуміння, головним в соціалізації є процес навчання мисленню, розвиток пізнавальних, моральних і емоційних структур особистості.

         На відміну від переважної більшості соціологів, які ніколи безпосередньо не працювали з дітьми, Ж. Піаже майже все своє життя спостерігав за поведінкою немовлят; малих дітей та підлітків. Зі своїх спостережень за дітьми та численних експериментів з вивчення їх мислення, Піаже дійшов висновку, що люди проходять через певні етапи когнітивного (від лат. соgnitivus – пізнавальний) розвитку. Кожен етап передбачає набуття нового вміння і залежить від успішного завершення попереднього.

         Соціолог виділяє чотири основних етапи:

         – сенсоромоторний – від народження до двох років. Немовлята навчаються через свої безпосередні відчуття. Головний результат-дитина розуміє, що її середовище має певні і стабільні властивості.

         – передоперативний – від двох до семи років. Діти опановують мову, вчаться розрізняти символи і значення символів, розуміти відмінність між об’єктом і символом, що цей об’єкт позначає. Але ще не можуть застосовувати свої розумові здібності, які швидко розвиваються, систематично.

         – конкретний оперативний етап – від семи до одинадцяти років. Діти засвоюють абстрактні, логічні поняття.

         – формальний оперативний період – від одинадцяти до п’ятнадцяти років. Підліток стає спроможним розуміти глибоко абстрактні та гіпотетичні ідеї. Зіткнувшись з якоюсь проблемою, діти можуть вже теоретично проаналізувати всі можливі способи її розв’язання.

         Піаже вважає, що перші три етапи розвитку мають універсальний характер, але не всі люди проходять через останній етап.

         Багато ідей Ж. Піаже

 витримали випробовування критикою і є сьогодні загальноприйнятими.

         Концепція Ж.Піаже була доповнена американським психологом Л. Коль-бергом. Він в основу переходу від одного етапу до іншого поклав не тільки результати розвитку когнітивних навиків, але й здатність до розуміння і співпереживання почуттів інших людей. Досягнення тих чи інших етапів Кольберг не пов’язує з віком, і вважає, що завершальні етапи доступні далеко не всім.

         Заслуговує на увагу і теорія соціалізації відомого соціолога Е. Гідденса. Він виділяє основні етапи життєвого шляху, що його проходить людина протягом життя. Ці етапи мають не тільки біологічний, але й яскраво виражений соціальний характер. На них впливають культурні особливості, а також матеріальні обставини, за яких минає життя індивіда в суспільстві певного типу. Е. Гідденс виділяє дитинство, підлітковий вік, ранню зрілість, зрілість і старість.

         Говорячи про соціалізацію, необхідно згадати і про таке явище як ре-соціалізація.

         Ресоціалізація – це необхідність особистості пристосовуватися до змінених соціальних обставин, нових норм і цінностей в ситуації докорінної зміни соціального середовища

         Явище ре соціалізації є особливо характерним для суспільств перехідного типу. Це надзвичайно важкий для особистості процес. Змінюється суспільство, змінюються норми і цінності. Те, що ще вчора було очевидним і загальноприйнятим, сьогодні є сумнівним. Чим старша людина, тим важче їй пристосуватися до нових реалій. Вона змушена будувати нове світорозуміння, переоцінювати своє минуле життя. Особливо болісним є процес ресоціалізації в реаліях сучасного українського суспільства, де переважна більшість людей старшого віку перебуває за межею бідності.

 Структура, функції, причини та механізм соціального конфлікту

         Конфлікт є складним за структурою соціальним явищем, його елементи тісно взаємодіють між собою. До найважливіших із них належать:

         1. Сторони, що конфліктують. У соціальному конфлікті беруть участь щонайменше дві сторони (конфліктанти). Крім них, у конфлікті можуть бути задіяні й провокатори, співчуваючі, консультанти, посередники тощо. Соціолог повинен з’ясувати соціальні характеристики сторін (належність до певної страти, соціальна роль, службове становище, вік, стать, освіта — якщо йдеться про індивидів).

         2. Зона конфліктної взаємодії. Конфлікт виникає лише за наявності предмета суперечки, який зумовлює зону взаємодії його учасників. Часто його важко розпізнати, конфліктанти іноді й самі нечітко його уявляють. У зв’язку з цим зона конфлікту є дуже рухомою, може розширюватися та звужуватися.

         3. Уявлення про ситуацію. Кожний з конфліктантів має власне уявлення про всі обставини, що спровокували та супроводжують конфлікт. А це створює додаткові підстави для непорозумінь.

         4. Причини, мотиви. Кількість їх може бути необмеженою. Іноді вони є відкритими, іноді прихованими, усвідомленими або навпаки. Самі вони спонукають до вступу в конфлікт, постаючи як сукупність об’єктивних та суб’єктивних умов, що стимулюють конфліктну активність суб’єктів. Мотиви конфліктів конкретизуються у цілях, переслідуваних їх учасниками.

         5. Умови, за яких відбувається конфлікт. З’ясування їх дає змогу розглядати конфлікт не як ізольовану систему, а як реальну соціальну ситуацію. Як правило, вони бувають політичними, економічними, культурними, психологічними тощо.

         6. Дії. За конфліктної ситуації дії кожної зі сторін заважають іншій досягти мети й оцінюються як ворожі. Здебільшого вони проявляються в:

         – створенні прямих або побічних перешкод для реалізації планів та намірів однієї зі сторін;

         – невиконанні іншою стороною своїх обов’язків та зобов’язань;

         – загарбанні або утриманні того, що, на думку цієї сторони, належить саме їй;

         – нанесенні прямої чи побічної шкоди майну чи репутації;

         – фізичному насильстві;

         – погрозах та інших діях, що змушують протилежну сторону діяти всупереч своїй волі та обов’язкам;

         – діях, що принижують гідність людини, соціальної спільноти.

         Конфліктна поведінка має певні принципи, стратегії, тактики. Серед головних принципів визначають концентрацію, координацію сил, нанесення удару по найвразливіших зонах суперника, економію сил та часу тощо. Тактика поведінки у конфліктній ситуації може бути жорсткою, нейтральною, м’якою. У практичній реалізації вона передбачає:

         – фізичне насильство, що має своїм наслідком винищення матерільних цінностей, блокування чужої діяльності, наругу над особистістю, а інколи і вбивство;

         – психологічне насильство (образи, зневагу, дискримінаційні  заходи, негативну оцінку особистості, приниження, брутальність тощо);

         – захоплення та утримання об’єкта конфлікту; найчастіше це відбувається тоді, коли сторони борються за матеріальний об’єкт;

         – тиск (накази, погрози, шантаж, компромат, ультиматуми);

         – демонстраційні дії (публічні висловлювання, скарги, суїцидальні спроби, голодування, пікетування);

         – санкціонування — постає як вплив на опонента через збільшення робочого навантаження, зниження зарплати, накладання заборон, невиконання розпоряджень тощо;

         – тактика коаліцій — виявляє себе у створенні союзів, розширенні можливостей протидії;

         – фіксація власних позицій — передбачає використання фактів, логічних прийомів для підтвердження позиції, містить критику, прохання, переконання, висування пропозицій;

         – дружелюбність (коректне спілкування, демонстрацію готовності вирішувати проблему, надання необхідної інформації, допомоги, вибачення, заохочення);

         – угоди — передбачає обмін благами, обіцянками, вибаченнями, поступками.

         7. Наслідки. Можуть бути як позитивні, так і негативні, що залежить не лише від правомірності домагань, але й від перипетій боротьби.

         Отже, для існування конфлікту необхідні конфліктна ситуація, що складається об’єктивно; суб’єкти конфлікту; привід для його розгортання.

         Механізм соціального конфлікту (процес його розвитку) містить декілька стадій:

         Передконфліктна ситуація. Нерідко вона може бути благополучною, і тоді конфлікт розпочинається несподівано, під впливом зовнішніх чинників. Але найчастіше на цій стадії формуються передумови для конфлікту.

         Інцидент. Він є першою сутичкою конфліктантів, зав’язуванням конфлікту. Інколи конфлікт може закінчитися на цій стадії (конфліктанти вирішують свої непорозуміння).

         Ескалація. Виявляє себе в тому, що конфлікт реалізується в окремих актах — діях та протидіях конфліктуючих сторін. Може бути безперервною (ступінь напруги у відносинах постійно зростає) та хвилеподібною (періоди напруги змінюються тимчасовим затишшям).

         Кульмінація. Вона є крайньою точкою ескалації, коли напруга виражається у вибуховому акті.

         Завершення конфлікту. Конфліктанти можуть вийти з конфлікту за допомогою одного зі способів — насильства, примирення, роз’єднання (розриву).

         Післяконфліктна ситуація. Йдеться про ситуацію, яка виникає після розв’язання конфлікту. Вона може бути як конструктивною, так і деструктивною, та найчастіше містить елементи обох характеристик одночасно.

Функції конфліктів

         За своєю природою конфлікт може бути носієм як конструктивних, так і деструктивних тенденцій, що зумовлює його позитивні та негативні функції. До позитивних відносять:

         – сигналізування про осередки соціальної напр­ги — конфлікт дає змогу не тільки з’ясувати невирішені проблеми, а й сприяє відкритому вираженню позицій та інтересів;

         – інноваційна — сприяє розвиткові суспільства завдяки трансформації сталих форм,  руйнуванню нежиттєздатних структур;

         – консолідуюча (інтегративна) — полягає в об’єд­нанні людей, що захищають власні інтереси, у виникненні інтересу до співпраці;

         – активізація соціальних зв’язків — конфлікт інтенсифікує, динамізує взаємодію людей, що позитивно позначається на темпах розвитку суспільства;

– комунікативна — їй передує усвідомлення учасниками конфлікту власних та чужих інтересів; реалізується вона через пошук компромісу, взаємопристосування учасників конфліктної ситуації;

         – зняття психологічної напруги  — часто саме конфлікт є найефективнішим засобом нейтралізації психологічної напруги між його учасниками, стимулом до пошуку компромісів.

         Попри те, будь-який конфлікт таїть у собі загрозу стабільності соціальної системи, нормальному функціонуванню суспільства, нерідко призводить і до деградації його учасників. Все це дає підстави для висновків і про негативні функції конфлікту як соціального явища, найсуттєвішими з яких є:

         – дестабілізуюча — проявляється в порушенні соціального клімату, єдності, стабільності суспільства, окремих його сфер, спільнот, колективів;

         – дезінтегруюча — спричиняє послаблення соціальних зв’язків у суспільстві, роз’єднаність, віддаленість його сфер, а також ускладнення пошуку компромісів;

         –аксіологічна — втілюється у загостреному сприйнятті, оцінці цінностей, щодо яких спалахнула конфліктна ситуація, намаганні змінити систему пріоритетів тощо.

         Будь-який конфлікт таїть загрозу певним цінностям, інтересам суспільства, соціальних спільнот, груп, індивідів, що породжує намагання відстояти, захистити їх різними, інколи й некоректними методами, а це спричиняє новий виток конфліктної ситуації.

         Тому при їх розв’язанні необхідно враховувати не лише особливості конфлікту, характеристики та інтереси конфліктуючих сторін, а передусім причини, що його спровокували.

Причини конфліктів

         Конфлікт

як соціальне явище є породженням певних соціально-психологічних чинників, втілених в інтересах конкретних соціальних суб’єктів — учасників конфліктної ситуації. Він є сукупністю об’єктивних і суб’єктивних передумов, наслідком взаємодії різноспрямованих прагнень, що постають у найрізноманітніших комбінаціях. До найголовніших причин належать:

1. Протилежні орієнтації сторін — суб’єктів взаємодії. У соціальній практиці різноспрямованість інтересів не менш поширена, ніж їх консолідація. Нерідко егоїстичні інтереси стосуються однієї і тієї ж цілі, яку неможливо реалізувати одночасно, без посягання на інтереси інших суб’єктів соціуму, що, безумовно, породжує конфліктні ситуації.

2. Різноспрямованість ідеологічних засад. Виникнувши на основі різних поглядів, конфлікти часто переростають у безкомпромісну боротьбу за певне спрямування політичного, соціально-економічного розвитку держави, стосуючись таких суто прагматичних аспектів, як власність тощо. Часто вони стосуються релігійних, соціокультурних питань.

3. Різновекторність соціально-економічних орієнтацій. Передусім вони пов’язані з соціально-економічною нерівністю, нерівноправним розподілом матеріальних і духовних благ. Нерідко вони проявляються на етапі трансформації суспільно-економічних систем, що зумовлено певними змінами у сфері власності і привласнення, які, у свою чергу, породжують відповідні стратифікаційні зміни.

4. Суперечності між елементами соціальної структури. Обумовлені вони неузгодженістю цілей та завдань різних рівнів організації суспільства (центр— периферія).

5. Соціально-психологічні та морально-етичні. Вони постають у формі незадоволення окремих індивідів їх статусом у певному середовищі, що породжує різноманітні спроби змінити його.

         Чинники конфліктів класифікують за різними критеріями. Найчастіше ними є інформація, структура, цінності, відносини, поведінка.

1. Інформаційні чинники. Йдеться про неповноцінне інформування учасників взаємодії або свідоме використання викривленої інформації, недооцінку фактів та їх значення, дезінформацію, послуговування ненадійною інформацією. Часто такими чинниками є суперечливість законодавства, стереотипи, чутки тощо.

2. Структурні чинники. Вони стосуються формальної чи неформальної організації соціальної групи: влади і керівництва, пріорітетів щодо них з огляду на стать, вік, системи безпеки, ролі традицій, релігійних поглядів, інформування, наявності референтних груп, власності та розподілу тощо.

3. Ціннісні чинники. Вони виявляються у зв’язку з порушенням ціннісних принципів та відчуття стабільності. Стосуються передусім ідеології, уявлення про справедливе та необхідне, етичних аспектів, традиційної системи поведінки, професійних цінностей, вірувань, внутріколективної поведінки тощо.

4. Чинники, пов’язані із задоволенням (незадоволенням) взаємодією (її відсутністю) сторін. У цьому сенсі принциповими є сутність, основа, мета, важливість, тривалість та цінність відносин, рівновага сил, рівень довіри, історія взаємодії тощо.

5. Поведінкові чинники. Ця група чинників стосується передусім аспектів поведінки, які посягають на цінності однієї зі сторін конфлікту, загрожують безпеці, викликають стрес або дискомфорт, експлуатують відносини, не виправдовують очікувань, порушують обіцянки тощо.

         Знання та використання цих факторів дає змогу погасити конфлікт на стадії його зародження. В реальній ситуації чинники можуть бути тісно переплетени­ми та взаємопов’язаними, витворювати нові комбінації проблем.

Типологія конфліктів

         Конфлікт є складним багатомірним явищем. Як соціальний феномен, він зберігає тенденцію до ускладнення, оновлення структури, чинників, що його породжують. Різні типи конфліктів, взаємодіючи, доповнюють один одного, набуваючи нових рис. Це зумовлено динамізацією та ускладненням системи соціальних відносин. Конфлікти розрізняються масштабом, типом, причинами, наслідками, складом учасників, тривалістю, засобами урегулювання тощо.

         За формами прояву визначають соціально-економічні, етнічні, міжнаціональні, політичні, ідеологічні, релігійні, сімейні, військові, юридичні, побутові та інші типи конфліктів.

         Щодо функцій розрізняють позитивні (конструктивні) та негативні (деструктивні).

         За принципом доцільності-недоцільності — закономірні (неминучі), необхідні, вимушені, функціонально невиправдані.

         Розгляд конфліктів у динаміці дає змогу визначити такі їх різновиди:

         – на етапі виникнення: стихійні, заплановані, спровоковані, ініціативні;

         – на етапі розвитку: короткочасні, тривалі, затяжні;

         – на етапі усунення: керовані, обмежено керовані, некеровані;

         – на етапі затухання: ті, що спонтанно припиняються; припиняються під дією засобів, віднайдених протиборствуючими сторонами; вирішуються за втручання зовнішніх сил.

         За складом конфліктуючих сторін конфлікти бувають:

1. Внутріособистісні. Вони є суто психологічними, обмежуються рівнем індивідуальної свідомості. Здебільшого — це гостре негативне переживання, викликане боротьбою структур внутрішнього світу особистості, яке відображає її суперечливі зв’язки із соціальним середовищем. Супроводжується такий конфлікт психоемоційною напругою, психологічним стресом, послабленням ділової, творчої активності, негативним емоційним фоном спілкування, заниженням самооцінки. У цьому контексті визначають мотиваційний (між «хочу» та «хочу»), моральний (між «хочу» та «треба»), нереалізованого бажання (між «хочу» та «можу»), р­льовий (між «треба» та «треба»), адаптаційний (між «треба» та «можу»), неадекватної самооцінки (між «можу» та «можу») види конфліктів. Як правило, внутріособистісні конфлікти є сферою наукового інтересу психології.

2. Міжособистісні та групові. У будь-якому міжособистісному конфлікті задіяні щонайменше дві сторони. За своїм змістовим наповненням такі конфлікти бувають ресурсними або ціннісними.

         Ресурсні кон­лікти пов’язані з розподілом матеріальних благ, території, часу тощо (щодо розподілу премій); ціннісні розгортаються в площині взаємовиключних культурних традицій, стереотипів, вірувань (між батьками та дітьми). Причини їх різноманітні, всю їх сукупність соціологи звели до кількох груп:

–         обмеженість ресурсів;

– різні аспекти взаємозалежності;

         – відмінність цілей;

         – відмінність уявлень та цінностей;

         – відмінність у життєвому досвіді та поведінці;

         – незадоволення комунікацією;

         – особистісні риси конфліктантів.

         Міжособистісні конфлікти класифікують за сферами їх розгортання (ділові, сімейні, побутові, майнові тощо), за наслідками (конструктивні та деструктивні). За критерієм реальності їх поділяють на справжні (конфлікт існує об’єктивно та сприймається адекватно), умовні (конфлікт залежить від зовнішніх обставин, які легко змінюються), зміщені (за явним приховується інший конфлікт), латентні (існує конфліктна ситуація, але конфлікт не відбувається), хибні (не існує об’єктивних підстав для конфлікту, відбувається лише у зв’язку з помилками сприйняття та розуміння).

 Конфлікти в організаціях.

За складом учасників поділяють на такі категорії: особистість—особистість (міжособистісні), група—група (міжгрупові), особистість—група.

         За джерелом конфліктної енергії (причинами) поділяються на структурні (їх спричиняють суперечності щодо завдань, які вирішують сторони (наприклад, між бухгалтерією та іншими підрозділами); інноваційні (будь-яка інновація порушує усталений ритм, традиції, звички, певною мірою торкається інтересів багатьох співробітників, що може спричинити конфлікт); позиційні (стосуються визначення першості, значущості, лідерства, аутсайдерства, локалізовані у сфері символічного визнання (хто є важливішим?); справедливості (виникають на підставі розходжень щодо оцінок трудового внеску, розподілу матеріальних, моральних винагород тощо); с­перництво з приводу ресурсів (традиційним для організацій; у конфлікт переростає тоді, коли виконавці, між якими розподіляється певний ресурс, ставлять у залежність від його отримання виконання власних службових обов’язків); динамічні (мають соціально-психологічну природу, часто виникають у нових колективах, де не існує чіткої неформальної структури, не визначився лідер).

         Організаційні конфлікти, як правило, спричинюють недоліки в організації трудової діяльності, управлінські помилки, несприятливий соціально-психологічний клімат у колективі.

4. Міжгрупові конфлікти. Можуть відбуватися між різними за розмірами, складом групами. Найчастіше їх породжують незадоволена потреба, соціальна нерівність, різний ступінь участі у владі, невідповідність інтересів та цілей. Соціологію передусім цікавлять соціальні конфлікти, до яких вона відносить конфлікти між суспільством та природою, економічні, трудові, соціального планування, внутріполітичні, військові, міжкультурні, міжнаціональні, етнічні, міждержавні тощо. До міжгрупових конфліктів здебільшого призводять:

         – міжгрупова ворожість. 3. Фрейд стверджував, що вона існує за будь-якої взаємодії груп. Головною функцією її є згуртування групи;

         об’єктивний конфлікт інтересів, неминучість якого зумовлена природними інтересами його суб’єктів;

         – груповий фоворитизм, сутність якого полягає у намаганні сприяти учасникам власної групи наперекір інтересам тих, хто належить до інших груп. Одним з найпоширеніших видів міжгрупового конфлікту є трудовий, в основі якого є умови праці, _исистема розподілу ресурсів, прийняті домовленості. Його спричинюють переважно бездієвість та забюрократизованість адміністрації, ігнорування чи незнання роботодавцем норм трудового законодавства та дії. З цим пов’язані низькі соціальні гарантії працівникам, низька зарплата, її несвоєчасне сплачування та ін.

         Найскладнішими та важкорегульованими є міжетнічні конфлікти, які, як правило, мають багатолітню передісторію, породжуються комплексом соціально-економічних, політичних, культурних, етнопсихологічних проблем.

         Політичні конфлікти поділяють на міждержавні та внутріполітичні, їх особливістю є боротьба за політичний вплив у суспільстві, на міжнародній арені. Серед внутріполітичних конфліктів визначають класові, між політичними партіями та рухами, між гілками влади, боротьбу за лідерство у державі, партії, русі.

         Міждержавні конфлікти породжує комплекс причин, їх основу становить зіткнення національно-державних інтересів, суб’єктами виступають держави чи коаліції. Такі конфлікти є продовженням зовнішньої, а інколи й внутрішньої політики держав-учасниць, вони несуть загрозу масової загибелі, локально та глобально впливають на міжнародні відносини. їх поділяють на конфлікти ідеологій; конфлікти, метою яких є політичне панування, захист економічних інтересів; територіальної цілісності тощо. Головна особливість таких конфліктів полягає в тому, що часто вони реалізуються у формі війни.’

Беручи до уваги особливості перебігу, реалізації конфліктів, соціологія визначає прості та складні їх форми.

         До простих конфліктів відносять:

                   – бойкот — повна або часткова відмова від дій, що можуть бути корисними для іншої сторони; здебільшого він стосується економічних, політичних, організаційних аспектів взаємовідносин;

         – саботаж — одна з форм боротьби, найчастіше прихованої, в якій використовують дезінформацію, підрив авторитету суперника, знищення його матеріальних засобів;

         – переслідування — має на меті послаблення, компрометацію противника;   – вербальна та фізична агресія — проявляються через звинувачення, дискредитацію, поширення чуток, фізичне насильство, теракти, вбивства.

         До складних форм соціальних конфліктів належать:

         – суспільний протест — постає як публічна дія з метою вираження незадоволення кимось або чимось;

         – бунт — його формами є заколот, повстання, заворушення; як правило, вони короткочасні, вкрай агресивні, стихійні;

         – соціальна революція — постає як процес різких радикальних якісних змін, суттєвих суспільно-політичних перетворень;

         – війна — тотальна боротьба між великими суспільними групами, яка здійснюється шляхом збройного насильства.

 Попередження та розв’язання конфліктів

         Прогнозування та попередження конфліктів належать до головних завдань управлінської діяльності щодо регулювання соціальних протиріч.

         Прогнозування конфліктів — доказове припущення можливості їх виникнення та розвитку.

         Здійснюється на наукових засадах з урахуванням практичного досвіду.

         Попередження конфліктів — організація життєдіяльності суспільства, соціальної спільноти, яка мінімізує вірогідність протиріч між його суб’єктами.

         Зрозуміло, що набагато легше попередити конфлікт, ніж його розв’язати, тому профілактика конфлікту є не менш важливою, ніж уміння його конструктивно вирішувати. Діяльність із профілактики конфлікту охоплює такі головні напрями:

— створення необхідних умов для мінімізації їх кількості та розв’язання неконфліктними засобами;

— оптимізація організаційно-управлінських умов створення та функціонування організацій;

— ліквідація соціально-психологічних причин конфліктів;

— блокування особистісних чинників виникнення конфліктів. Однак часто попереджувальні заходи бувають запізнілими або недостатньо ефективними, а інколи можуть навіть посилити дію чинників, що спричинили конфліктну ситуацію. За таких умов необхідно зробити все для його швидкого розв’язання, маючи на увазі, що це можливо за спільних зусиль його учасників, спрямованих на припинення протидій та вирішення проблеми, що призвела до зіткнення.

         Найпоширенішими засобами вирішення конфлікту є:

— усунення причин конфлікту, подолання образу «ворога», що склався у конфліктуючих сторін;

— зміна вимог однієї зі сторін, коли опонент іде на певні поступки. Інколи обидві сторони погоджуються на компроміс у зв’язку з виснаженням ресурсів, втручанням третьої сторони;

—   боротьба, яка передбачає перемогу однієї зі сторін;

— консенсус, який є згодою значної більшості учасників конфлікту щодо його головних питань. Консенсус може бути основним (відображує ступінь єдності цілей та цінностей), процедурним (встановлює правила дій), на рівні відношення до політики, влади, керівництва. Часто конфліктуючі сторони різко обмежують можливості вирішення конфлікту шляхом консенсусу.

         Вирішення конфлікту є однією з форм подолання конфліктної ситуації. З-поміж інших часто використовуються:

— урегулювання конфлікту — відрізняється від вирішення тим, що в усуненні протиріч між конфліктантами бере участь третя сторона;

— затухання конфлікту — тимчасове припинення протидії при збереженні напруги та протиріччя, за якого конфлікт набуває прихованої форми; відбувається внаслідок втрати мотиву до боротьби, зниження значущості цілі, переорієнтації мотивації конфліктантів, виснаження ресурсів;

— переростання в інший конфлікт — настає, коли у відносинах сторін виникає нове, більш значуще протиріччя;

— усунення конфлікту — полягає у ліквідації його структурних елементів за допомогою припинення на тривалий час взаємодії опонентів, усунення об’єкта конфлікту, подолання дефіциту об’єкта конфлікту, вилучення з конфліктної ситуації одного з конфліктантів.

         На практиці все це виявляється як перемога однієї зі сторін, відмова їх від посягань на об’єкт, що спричинив конфлікт чи згода на спільне його використання. Інколи вдаються до компенсації опоненту за оволодіння об’єктом.

         Успішність розв’язання конфлікту залежить від пошуку спільних цілей та інтересів, зниження негативних емоцій опонента, об’єктивного обговорення проблеми, вибору оптимальної стратегії розв’язання конфлікту, а також організаційних, історичних, правових, психологічних, культурних чинників. Безпосереднє розв’язання конфлікту передбачає аналіз і оцінку ситуації, вибір засобу, формування плану дій, його реалізацію та оцінку ефективності.      Соціологія конфлікту передбачає певні стратегії виходу із конфлікту як головну лінію поведінки опонента на його завершальному етапі. До різновидів стратегії виходу з конфлікту належать:

— суперництво — у нав’язуванні іншій стороні кращого для себе рішення; виправдане, якщо запропоноване рішення є конструктивним за відсутності часу для переконування опонента, в екстремальних ситуаціях;

— компроміс — полягає у бажанні конфліктантів завершити конфлікт частковими поступками, відмовою від окремих вимог, що висувалися раніше, готовністю визнати претензії іншої сторони; ефективний, якщо учасники конфлікту усвідомлюють рівність своїх прав та обов’язків, відчувають загрозу позбутися всього в разі поразки; може бути досягнутий за допомогою техніки відкритої розмови;

— пристосування — є вимушеною або добровільною відмовою від боротьби; до такої стратегії спонукає усвідомлення неправоти, необхідність збереження добрих стосунків з опонентом, сильна залежність від нього, незначущість проблеми, великі збитки та загроза ще більших, тиск третьої сторони;

— уникнення вирішення проблеми — є спробою вийти з конфлікту за мінімальних втрат. Йдеться не про розв’язання, а про затухання конфлікту; застосовується за відсутності сил та часу для боротьби, небажання вирішувати проблему, прагнення виграти час, труднощів у формуванні лінії власної поведінки;

— співробітництво — передбачає спрямованість конфліктантів на конструктивне обговорення проблеми, ставлення до іншої сторони не як до противника, а союзника в її вирішенні; найефективнішим буває за сильної взаємозалежності сторін та важливості рішення для них обох; може бути досягнутим за допомогою переговорів.

         Переговори передбачають використання ненасильницьких засобів та прийомів для вирішення проблеми. Здебільшого вони стосуються нормалізації відносин, перерозподілу, створення нових умов, узгоджень. Можуть виконувати інформаційну (сторони заінтересовані в обміні поглядами, але не готові до спільних дій), комунікативну (створення нових зв’язків та відносин), регулятивну, координуючу, пропагандистську (дають змогу одній із сторін представити себе у вигідному світлі перед громадськістю) функції. Буває, що їх використовують для зволікання з прийняттям рішення, з’ясування аргументів слабких місць суперника.

         Учасники переговорів найчастіше вдаються до одного з трьох типів поведінки: компромісу (сторони йдуть на поступки), відносного компромісу або асиметричного рішення (поступки однієї сторони значно переважають поступки іншої), нового рішення, знайденого шляхом співпраці. Переговори є складним процесом, який поділяється на 3 етапи.

1. Підготовка. Здійснюється як за організаційним (формування делегації, визначення місця та часу проведення, узгодження питань тощо), так і змістовим (аналіз проблеми, складання концепції переговорів, визначення можливих варіантів рішення, вироблення пропозицій) напрямами.

2. Проведення переговорів. Уточнюються інтереси, концепції, позиції учасників, обґрунтовуються погляди, пропозиції, узгодження позицій та вироблення домовленостей.

4. Роль опитувань у зборі первинної соціологічної інформації

         Серед методів збору первинної соціальної інформації найпопулярнішим є метод опитування, який у багатьох людей асоціюється саме із соціологією.

         Опитування — метод збору соціологічної інформації про досліджуваний об’єкт під час безпосереднього (інтерв’ю) чи опосередкованого (анкетування) соціально-психологічного спілкування соціолога і респондента шляхом реєстрації відповідей респондентів на сформульовані запитання.

         За допомогою опитування можна одержати інформацію, яка не завжди відображена в документальних джерелах чи доступна прямому спостереженню. До опитування вдаються, коли необхідним, а часто і єдиним, джерелом інформації є людина — безпосередній учасник, представник, носій досліджуваних явища чи процесу. Вербальна (словесна) інформація, одержана завдяки цьому методу, значно багатша, ніж невербальна. Вона легше піддається кількісному опрацюванню та аналізу, що дає змогу широко використовувати для цього обчислювальну техніку. На користь цьому методу служить і його універсальність, оскільки під час опитування реєструють мотиви діяльності індивідів, результати цієї діяльності. Усе це забезпечує опитуванню переваги щодо методу спостереження або методу аналізу документів.

         При опитуванні надто важливою є взаємодія соціолога та опитуваного. Дослідник втручається у поведінку респондента, що, звичайно, не може не позначитися на результатах дослідження. Інформація, одержана від респондентів за допомогою опитування, відображає реальність тільки в тому аспекті, в якому вона існує в свідомості опитуваних. Тому завжди слід враховувати можливе спотворення інформації при застосуванні опитування, що пов’язано з особливостями процесу відображення різних аспектів соціальної практики у свідомості людей.

         Плануючи збір інформації методом опитування, слід брати до уваги й умови, які можуть впливати на її якість. Однак зважити на всі обставини практично неможливо. Тому умови, не взяті до уваги, належать до випадкових чинників. Ними, наприклад, можуть бути місце і обставини проведення опитування. Ступінь незалежності інформації від впливу випадкових чинників, тобто її стійкість, називається надійністю інформації. Вона залежить від здатності суб’єкта давати одні й ті ж відповіді на одні й ті самі запитання, визначається незмінністю цих запитань і варіантів відповідей на них для всієї обраної сукупності респондентів або кожної з її груп.

         Для підвищення надійності інформації слід дбати про незмінність якомога більшої кількості умов збору інформації: місцевих обставин опитування, порядку формулювання запитань і відповідей на них, впливів дослідників на респондентів у процесі спілкування. Для одержання достовірної інформації необхідно, щоб опитуваний:

         а) сприйняв потрібну інформацію;

         б) правильно зрозумів її;

         в) зміг згадати, за необхідності, події минулого;

         г) обрав достеменну відповідь на поставлене запитання;

         д) зміг адекватно висловитися.

         Важливо також, щоб опитуваний не тільки міг, а й хотів щиро відповісти на запитання.

         Якість первинної соціологічної інформації значною мірою залежить від вимірювального інструменту — соціологічного питальника (бланк інтерв’ю, анкета). Критеріями їх оцінки є стійкість і обґрунтованість.

         Стійкість інструменту вимірювання — ступінь відтворення результатів вимірювання за повторного використання цього інструменту на одній і тій самій групі і за тих самих умов.

         Обґрунтованість інструменту вимірювання — ступінь відповідності зареєстрованих у процесі вимірювання характеристик і характеристик, які планувалося виміряти.

         Обґрунтований інструмент вимірювання повинен бути стабільним.

         Перевірка якості вимірювального інструменту є складною, трудомісткою, але необхідною процедурою. Без неї не можливо визначити наукову значущість одержаних результатів.

         Щодо достовірності зібраної інформації опитування передбачає такі основні фази:

         а) адаптацію;

         б) досягнення поставленої мети;

         в) завершення опитування.

         Кожне опитування починається з фази адаптації, під час якої у респондента створюють мотивацію до відповіді на запитання і готують його до дослідження. Фаза адаптації складається із звернення і декількох перших запитань. Звернення є зав’язкою, початком опитування. Щоб респондент зміг надати потрібну інформацію, необхідно підготувати його до цього: пояснити зміст питальника, мету опитування, при роботі з анкетою — правила її заповнення, і, поступово ставлячи запитання, підвести його до теми дослідження. Основне завдання — встановити контакт з респондентом, «зав’язати розмову». Тому нерідко соціолог формулює спершу запитання, відповіді на які не дають пов’язаної з темою дослідження інформації, але залучають опитуваного до розмови.

         Складніше сформувати в опитуваних мотивацію до участі у дослідженні. Для цього необхідно їх зацікавити, зачепивши актуальні життєві проблеми. Формулювання мети дослідження, пояснення можливості використання його результатів для задоволення потреб респондентів — все це актуалізує участь в опитуванні, стимулює прагнення респондента надати достовірну інформацію.

         Однак дослідження не завжди пов’язані з потребами опитуваних. Так, при опитуванні експертів звернення повинно відповідати таким мотивам, як престижні міркування, прагнення принести користь іншим. До опитуваного звертаються як до компетентного спеціаліста, експерта з досліджуваної проблеми.

         На вірогідність одержаної в процесі опитування інформації впливає побоювання респондента, що його відверті відповіді стануть відомими іншим людям, керівництву і будуть використані йому на шкоду. Анонімне опитування зменшує вплив цього чинника і підвищує достовірність соціологічних даних.

         Основний зміст другої фази опитування — досягнення поставленої мети — полягає у зборі основної інформації, необхідної для вирішення сформульованих завдань. У процесі відповіді на основну, а відповідно і найбільшу за обсягом? частину питальника зацікавленість респондента може поступово згасати. Для стимулювання її використовують функціонально-психологічні питання, які несуть смислові навантаження, становлять певний інтерес, знімають втому і підвищують мотивацію опитуваних.

         Остання фаза — завершення опитування. Наприкінці питальника вміщують функціонально-психологічні «легкі» запитання, які знімають напруження у респондента і дають змогу йому виявити свої почуття.

         Опитування класифікують за різними критеріями. За характером взаємозв’язків соціолога і респондента їх поділяють на заочні (анкетні) та очні (інтерв’ю), кожен з яких має свої різновиди; за ступенем формалізації — стандартизовані і нестандартизовані (вільні); за частотою проведення — одноразові й багаторазові; за охопленням об’єкта — суцільні й вибіркові. Специфічними видами є опитування експертів, соціометрія.

         Види опитувань

Заочні (анкетні) опитування

         Одним з найпоширеніших видів опитування є анкетування, яке передбачає самостійне заповнення анкети респондентом. Використовуючи роздаткову, поштову чи надруковану у пресі анкету, дослідник з мінімальною технічною допомогою за короткий час може зібрати первинну інформацію від сотень респондентів. Забезпечуючи повну анонімність, метод анкетування дає змогу ефективніше досліджувати морально-етичні проблеми.

         Анкета — тиражований документ, який містить певну сукупність запитань, сформульованих і пов’язаних між собою за встановленими правилами.

         Оскільки анкету респондент заповнює самостійно, особливо важливе значення мають структура запитань, мова і стиль їх формулювання, рекомендації щодо заповнення анкети, а також її графічне оформлення. Починається вона вступною частиною, в якій зазначають, хто, з якою метою проводить опитування, вміщують інструкцію щодо заповнення анкети, зосереджують увагу на способі її повернення після заповнення, її текст повинен створити у респондента настрій співробітництва. Вступну частину найчастіше розміщують на титульному аркуші.

         Наступним структурним елементом анкети є контактні запитання. їх мета — зацікавити респондента, полегшити йому входження у проблему. Тому вони повинні бути простими за формулюванням, передбачати достатньо легкі відповіді на них.

         Сутнісну інформацію містять основні запитання, зміст яких повністю визначається цілями і завданнями дослідження. Найкраще, якщо кожному окремому завданню відповідає певний блок запитань, а перехід до нового супроводжується поясненнями. Наприклад: «На цьому закінчуємо розмову про Вашу роботу. Тепер декілька запитань про Ваші можливості щодо проведення вільного часу».

         Після основних вміщують запитання для з’ясування соціально-демографічних характеристик респондентів. Наприкінці дають декілька запитань, які повинні зняти психологічне напруження в опитуваних, допомогти їм усвідомити необхідність і значущість здійсненої ними роботи.

         Запитання анкети є висловлюваннями, розрахованими на одержання інформації, що дає змогу операціоналізувати ознаки певного соціального явища.

         За структурою запитання анкети класифікують на відкриті, напівзакриті, закриті (цю групу запитань, у свою чергу, поділяють на альтернативні й неальтернативні). У закритих запитаннях респонденту дають повний перелік варіантів відповідей, пропонуючи обрати один або декілька з них. їх поділяють на альт­рнативні (коли необхідно вибрати тільки один варіант відповіді) і неальтернативні («питання-меню», які допускають вибір кількох варіантів відповідей). Відкриті запитання не пропонують жодних варіантів відповідей, і респондент може висловлюватися на власний розсуд. Напівзакриті запитання в переліку запропонованих відповідей мають позиції «інше» або «що ще?».

         За формою виділяють прямі та непрямі запитання. Прямі запитання дають змогу одержати інформацію безпосередньо від респондента («Чи задоволені Ви своєю роботою?»). Коли ж від респондента необхідно одержати критичну думку про нього, інших людей, негативні явища життя, використовують непрямі запитання, пропонуючи на його розгляд уявну ситуацію, яка не вимагає самооцінки конкретно його якостей та обставин його діяльності. Основні запитання спрямовані на збір інформації про зміст досліджуваного явища; неосновні — на з’ясування основного запитання (запитання-фільтри), перевірку щирості, правдивості відповідей респондента (контрольні запитання), встановлення контакту з респондентом (контактні). За змістом їх поділяють на: запитання про факти поведінки, спрямовані на виявлення вчинків, дій та результатів діяльності людей; запитання про факти свідомості (виявляють думки, мотиви, оцінки, очікування, плани респондентів на майбутнє); запитання про особистість респондента (соціально-демографічний блок запитань, що виявляють вік, стать, національність, освіту, професію, сімейний стан та інші статусні характеристики респондентів).

         Підвищенню достовірності служить і забезпечення можливості для респондента ухилитися від відповіді або дати невизначену відповідь. З цією метою в анкеті передбачають такі варіанти відповідей, як «мені важко відповісти», «як коли», «буває по-різному» тощо. Важливо також, щоб запитання не мали у своїх формулюваннях явних або неявних підказок. При формулюванні оціночних запитань і варіантів відповідей обов’язково стежать за збалансованістю позитивних і негативних суджень.

         Суттєве значення має і зовнішній вигляд анкети: якість паперу, чіткість шрифту. Текст запитання і варіанти відповідей доцільно друкувати різними шрифтами. Це стосується також нумерації запитань і відповідей, різноманітних пояснень. Значну роль у графічному оформленні відіграють ілюстративні матеріали, вказівні стрілки. Вони знімають втому, дають змогу адекватно сприйняти зміст запитання, вказують на перехід до нової теми тощо.

         Визначаючи обсяг анкети, слід враховувати, що час на її заповнення не повинен перевищувати 40— 50 хвилин.

         Загалом запитання повинні відповідати завданням дослідження, тобто забезпечувати одержання інформації саме про досліджувані ознаки, а також можливостям респондентів як джерел інформації.

         У сучасних соціологічних дослідженнях використовують кілька видів анкетування: роздаткове, поштове, надруковане у пресі. Найпоширенішим є роздатк­ве анкетування, за якого респондент одержує анкету безпосередньо з рук соціолога. Цей вид анкетування найнадійніший, гарантує добросовісне заповнення анкет, майже стовідсоткове їх повернення, але багато в чому залежить і від уміння соціолога встановити психологічний контакт з респондентами, створити сприятливу атмосферу при опитуванні.

         Поштове анкетування полягає в розсиланні анкет та одержанні на них відповідей поштою. Суттєва його перевага полягає у відносно низькій вартості, простоті організації (з підготовкою дослідження, в якому розсилається 2—3 тисячі анкет, легко справляються 2—3 особи). Воно дає змогу одночасно провести опитування на великій території, в тому числі у важкодоступних районах. Незалежність відповідей респондентів від впливу інтерв’юера також сприяє підвищенню надійності результатів соціологічного дослідження. Ще одна перевага — можливість респондента самостійно обирати зручний для нього час заповнення анкети.

         Водночас поштове анкетування має чимало недоліків. Основний з них — неповне повернення анкет (не всі респонденти заповнюють анкети і надсилають їх дослідникам), хоч це великою мірою залежить і від кваліфікованості соціолога (процес повернення анкет за поштового опитування теж керований). Ще один недолік — відмінність тих, хто заповнив і надіслав поштову анкету, від тих, хто ухилився від участі в опитуванні, тобто зміщення вибірки. Нерідко надходять відповіді не від тих, кому надсилались анкети. Респондент іноді не сам заповнює анкету, а «перекладає» це на когось із членів сім’ї. Не можна повністю виключити і групове заповнення, використання порад інших осіб.

         Останнім часом набуває поширення друковане у пресі анкетування. Кількість повернутих анкет при цьому незначна, як правило, не більше кількох відсотків читачів конкретного видання. Але за значного тиражу можна одержати велику кількість заповнених анкет. Однак і тоді слід обережно аналізувати емпіричні дані, не поспішати з поширенням висновків на всіх читачів. Суть не в тому, що соціально-демографічний склад тих, хто відповів на анкету, відрізняється від «паспортних» характеристик аудиторії. Важливіше, що ті, хто відповів на анкету, відрізняються від «мовчазної більшості» або своїм ставленням до конкретного видання, або своїм баченням і розумінням досліджуваної проблеми, або тим й іншим одночасно. Сумарні статистичні розподіли відповідей важко інтерпретувати. Водночас із загального масиву заповнених анкет майже завжди можна виділити однорідні під масиви, які належать респондентам конкретних соціально-демографічних груп. А це відкриває сприятливі можливості для дослідження диференціації думок, пропозицій, властивих різним групам респондентів. Часто учасники опитування супроводжують заповнені анкети листами, в яких дають розгорнуту аргументацію свого ставлення до порушуваної проблеми. Подібні самоінтерв’ю значно збагачують первинну інформацію і поглиблюють науковий аналіз.

         Метод інтерв’ю

         У практиці соціологічних опитувань метод інтерв’ю використовують рідше, ніж анкетування. Це зумовлено передусім дефіцитом спеціально підготовлених інтерв’юерів.

         Соціологічне інтерв’ю — метод збору соціальної інформації, що ґрунтується на вербальній соціально-психологічній взаємодії між інтерв’юером і респондентом з метою одержання дaних, які цікавлять дослідника.

         Порівняно з анкетуванням інтерв’ю має певні переваги і недоліки. Головна відмінність між ними полягає у формі контакту дослідника та опитуваного. За анкетування їх спілкування опосередковується текстом; питання, вміщені в анкеті, респондент інтерпретує самостійно, фіксуючи відповіді в анкеті.

         Під час інтерв’ю контакт між дослідником і респондентом здійснюється за допомогою інтерв’юера, який ставить запитання, передбачені дослідженням, організовує і спрямовує бесіду з кожною окремою людиною, фіксує одержані відповіді згідно з інструкцією.

         Для одержання одного й того самого обсягу інформації при використанні методу інтерв’ю дослідник витрачає більше часу і засобів, ніж при анкетуванні. Додаткових витрат вимагають підбір і навчання інтерв’юерів, контроль за якістю їх роботи. Водночас розширюються можливості щодо підвищення надійності зібраних даних за рахунок зменшення кількості тих, що уникли опитування, скорочення різноманітних технічних помилок. Участь інтерв’юера дає змогу максимально пристосовувати запитання бланка-інтерв’ю до можливостей респондента. Інтерв’юер може завжди тактовно допомогти респондентові, якщо якесь із запитань видасться незрозумілим.

         Якість одержаної під час інтерв’ю інформації залежить від особливостей основних компонентів процесу спілкування: питальника, інтерв’юера, респондента, обставин інтерв’ю.

         Інтерв’ю найчастіше проводять за місцем роботи, занять і за місцем проживання. Перший варіант доцільніший при дослідженні виробничих або навчальних колективів, коли предмет дослідження пов’язаний з їх діяльністю. Інтерв’ю за місцем проживання ефективніше, якщо предмет опитування стосується проблем, про які зручніше вести мову в неофіційній обстановці (політика, відпочинок, побут). Незалежно від місця проведення інтерв’ю, слід подбати про усунення або хоча б зниження тиску «третіх» осіб, присутність яких впливає на психологічний контекст інтерв’ю і може спричинити деформацію змісту відповідей респондента.

         За технікою проведення розрізняють вільне, формалізоване (стандартизоване) і напівстандартизоване інтерв’ю.

         Вільне інтерв’ю — тривала бесіда за загальною програмою без чіткої деталізації запитань.

         За формалізованого (стандартизованого) інтерв’ю спілкування інтерв’юера і респондента регламентовано детально розробленим питальником та інструкцією інтерв’юера, який зобов’язаний точно дотримуватись сформульованих запитань та їх послідовності. У стандартизованому інтерв’ю, як правило, переважають закриті запитання. Напівстандартизоване інтерв’ю поєднує в собі особливості двох попередніх видів.

         За процедурою проведення інтерв’ю класифікують на:

–         панельне — багаторазове інтерв’ю одних і тих самих респондентів з одних і тих самих питань через певні проміжки часу;

–          групове — запланована бесіда, у процесі якої дослідник прагне започаткувати дискусію в групі;

–          клінічне інтерв’ю — довготривала, глибока бесіда, мета якої одержати інформацію про внутрішні спонуки, мотиви, схильності респондентів;

–          фокусоване інтерв’ю — короткочасна бесіда, мета якої в отримай-ні інформації про конкретну проблему, процес чи явище, про реакції суб’єкта на задану дію.

         За типом респондентів інтерв’ю бувають: з відповідальною особою, з експертом, з рядовим респондентом.

         В останні роки інтенсивно використовують телефонне інтерв’ю, яке дає змогу оперативно зібрати інформацію про певний процес. Воно може бути тільки короткотривалим і тільки щодо осіб, які мають телефон, тому не вважається репрезентативним.

         Головною фігурою інтерв’ю, його найактивнішим суб’єктом завжди є інтерв’юер, від особистості якого багато в чому залежать достовірність і надійність одержаної інформації. Він повинен бути ерудованим, товариським, спостережливим, дисциплінованим, морально і фізично витривалим, добре знати тему і техніку ведення інтерв’ю.

         Одна з основних умов, які впливають на достовірність і надійність інформації, — наявність якісного питальника і дотримання правил його застосування.

         Питальник — документ, в якому сформульовані й тематично згруповані питання, передбачено місце для записів відповідей на них.

         До питальників додають так звані протоколи інтерв’юера, які містять основні відомості про процес інтерв’ю.

         На інтерв’ю впливають місце, конкретні обставини, тривалість його проведення, (найчастіше респондент погоджується на короткотривале інтерв’ю).

         Метод інтерв’ю дає змогу одержати глибинну інформацію про думки, погляди, мотиви, уявлення респондентів. Суттєвою його особливістю є здебільшого зацікавленість респондента опитуванням, яка забезпечується особистим контактом учасників інтерв’ю.

         Однак організація і проведення інтерв’ю наштовхуються на певні труднощі, пов’язані з пошуком психологічного контакту з респондентом; значними матеріальними й часовими затратами; трудомісткістю підготовки інтерв’юерів; забезпеченням анонімності інтерв’ю.

         Особливості інтерв’ю зумовили його широке використання в проблемних дослідженнях, при вивченні громадської думки, телефонних, контрольних, вибіркових та експертних опитуваннях.

         Метод експертних оцінок

         Під час масових опитувань (анкетування, інтерв’ю, поштове опитування, телефонне інтерв’ю) джерелом соціальної інформації про певні аспекти об’єкта дослідження є представники цього самого об’єкта. Однак на практиці буває важко або взагалі неможливо встановити носія проблеми і відповідно використати його як джерело інформації. Найчастіше такі ситуації пов’язані зі спробами прогнозування зміни соціального явища, процесу, об’єктивного оцінювання таких аспектів діяльності й особистісних рис людей, щодо яких їх самооцінка може бути неадекватною. Така інформація може надходити тільки від компетентних осіб — експертів, які мають глибокі знання про предмет чи об’єкт дослідження.

         Формуючи групу експертів, на першому етапі їх відбору доцільно скористатися такими критеріями, як рід занять і стаж роботи з певного профілю. Попередній список експертів може бути широким, але надалі його доцільно звузити, залишивши в ньому найпідготовленіших осіб. Головний серед усіх критеріїв відбору експертів — компетентність. Для визначення її рівня використовують два методи: самооцінку експертів і колективну оцінку авторитетності кожного з кандидатів в експерти (наприклад, з допомогою соціометричного опитування).

         Метод колективної оцінки застосовують для формування групи експертів, коли вони знають один одного як спеціалісти. Така ситуація найчастіше трапляється серед творчих людей, відомих політиків, економістів.

         До основних функцій методу експертної оцінки в соціологічному дослідженні належать:

         — прогноз тенденцій розвитку різних явищ і процесів соціальної дійсності;

         — оцінка рівня достовірності даних, одержаних з допомогою масових опитувань;

         — атестація колективу (його членів) за рівнем професіоналізму, трудової активності тощо.

         Прогностична експертна оцінка може бути застосована щодо будь-яких соціальних явищ, процесів, глобальних і локальних проблем.

         В експертних опитуваннях анонімність, як правило, втрачає будь-який смисл, оскільки експерт є активним учасником наукового дослідження. Спроба приховати від нього мету дослідження, перетворивши його на пасивне джерело інформації, може призвести до втрати його довіри до організаторів дослідження.

         Основний інструментарій експертних опитувань (анкета, бланк-інтерв’ю) розроблений за спеціальною програмою. На відміну від масового опитування, програма опитування експертів не так деталізована і має переважно концептуальний характер. Якщо дослідник не наважується сформулювати прогностичні судження, то в анкету експерта вміщують відкриті запитання, які передбачають повну свободу вибору форми відповіді.

         Процедура опитування експертів може бути очною чи заочною (поштове опитування, телефонне інтерв’ю). Одна з найпростіших форм експертного прогнозу — обмін думками. Вона передбачає одночасну присутність усіх експертів за «круглим столом», де і відбувається з’ясування домінуючої позиції з порушеного дослідником дискусійного питання. Обговорення проблеми може відбуватися в кілька турів, поки не буде вироблена узгоджена оцінка.

         Під час вироблення управлінських рішень за допомогою соціологічних досліджень іноді постає проблема достовірності результатів масового опитування, правомірності сформульованих на їх основі висновків. Йдеться про оцінку компетентності висловлених респондентами міркувань. Для цього складають анкету експерта, яка містить в основному закриті питання, які за структурою ідентичні питанням анкети масового опитування. Завдання експерта полягає в тому, щоб з урахуванням об’єктивної ситуації та чинників, які цікавлять дослідника, висловити щодо поставлених питань неупереджені, всебічно виважені міркування.

         Останнім часом використовують і такий різновид методу експертної оцінки, як атестація, коли експертами є керівники закладу, колективу чи спеціальна атестаційна комісія. Структура атестаційного листа, який заповнюють експерти колективно, зумовлена системою показників, за якими оцінюють члена колективу чи колектив загалом.

         Метод експертної оцінки поширений у розвідувальних і проблемних дослідженнях для одержання попередніх відомостей про об’єкт, предмет аналізу, для уточнення гіпотез і завдань основного дослідження, для визначення умов експерименту, а також при оцінюванні його ефективності.

 

         Соціометричне опитування

         Специфічними та особливо ефективними при вивченні малих груп є методи соціометрії. Мала група — реально існуюче утворення, в якому люди об’єднані певною спільною ознакою, спільною діяльністю або живуть в ідентичних умовах, обставинах і певним чином усвідомлюють свою належність до цього утворення. Термін «соціометрія» (лат. societas — спільність, суспільство і metгіа — вимірювання) означає вимірювання міжособистісних взаємин у групі. У суспільних науках його почали використовувати наприкінці XIX ст. у зв’язку зі спробами застосування при вивченні соціальних явищ математичних методів. Основна заслуга у створенні методології соціометричних досліджень, сукупності вимірювальних процедур і математичних методів обробки первинної інформації належить американському соціопсихологу Джекобу Морено (1892—1974). Виробивши систему структурного аналізу малих груп, він сформулював і стратегічне завдання соціометрії, яке, на його думку, полягає у забезпеченні таких умов на виробництві та в житловому приміщенні, за яких люди працювали б і жили в симпатичному і симпатизуючому їм оточенні.

         Соціометричний метод опитування — один з різновидів опитування, який використовують для вивчення внутрішньоколективних зв’язків з’ясуванням стосунків між членами колективу.

         Його застосовують для дослідження міжособистісних і міжгрупових стосунків з метою їх поліпшення. Він дає змогу соціологові вивчити склад малих соціальних груп, особливо у розрізі неофіційних стосунків, одержуючи соціологічну інформацію, яку іншим шляхом здобути майже неможливо.

         Технічний апарат соціометрії застосовують у різних сферах мікросоціології. Грамотне використання соціометричних методів є передумовою для ґрунтовних теоретичних висновків про функціонування і розвиток малих соціальних груп, досягнення значних практичних результатів у комплектуванні колективів, підвищенні ефективності їх діяльності.

         Головною рисою малої групи є відчуття спільності, яке зміцнює взаємини у групі й відрізняє одну групу від іншої. Оскільки чисельність малої групи обмежена, то суспільні відносини в ній виступають у формі безпосередніх особистих контактів. Вважають, що нижня межа чисельності малої групи — 3, верхня — 15—20 осіб.

         У процедурному аспекті соціометрія є поєднанням методики опитування та алгоритмів для спеціального математичного обчислення первинних вимірювань. Взаємини між членами колективу з’ясовують на основі таких процедур:

         — вибір (виражене бажання індивіда до співробітництва з іншим індивідом);

         — відхилення — негативний вибір (небажання індивіда до співробітництва з іншим індивідом);

         — нехтування (залишення одним індивідом іншого поза власною увагою).

         Після створення програми дослідження необхідно виробити соціометричний критерій, тобто питання, яке ставлять усім членам групи з метою з’ясування взаємин між ними.

         Соціометричний критерій повинен:

         а) націлювати суб’єкта на вибір іншого члена групи для спільного вирішення певного завдання чи відхилення його;

         б) не допускати обмежень щодо вибору відхилення будь-кого з членів чітко окресленої групи;

         в) бути зрозумілим усім членам групи, а також цікавим, якщо не всім, то більшості з них;

         г) переконувати людину в практичній спрямованості опитування.

         Соціометричні критерії поділяють на два основні класи: комунікативний і гностичний.

         Комунікативні соціометричні критерії. Використовують для вимірювання реальних або уявних стосунків у групі, з’ясування бачення кожним членом групи свого безпосереднього оточення.

         Гностичні соціометричні критерії призначені для відображення уявлень людини щодо її ролі, позиції в групі, а також для з’ясування того, хто, на її думку, обере для спільного вирішення певного завдання саме її, а хто — знехтує. Якщо комунікативний критерій: «Кого б Ви обрали своїм старостою?», то гностичний звучав би: «Хто з Вашої групи, на Вашу думку, хотів би обрати Вас старостою?». В обох випадках критерії сформульовані у позитивній формі, тобто орієнтовані на з’ясування вибору. Але існують і заперечні критерії, які фіксують негативне ставлення однієї людини до іншої.

         У соціометрії поширені й дихотомічні (грец. dichotomia — поділ на дві частини) критерії, які дають змогу точніше з’ясувати взаємини в малій групі. Наприклад: «Кого з членів Вашої бригади Ви обрали б бригадиром (позитивна частина критерію), а кого б не обрали?» (заперечна частина критерію).

         Ще один різновид соціометричних критеріїв — критерії ранжування. Вони забезпечують можливість для ранжування суб’єктом своїх стосунків з членами групи. Наприклад: «Вкажіть по порядку, з ким із членів Вашого колективу Ви хотіли б створити мале підприємство у першу чергу, у другу чергу, у третю чергу і т. д.?».

         Соціометрична процедура, за якої респондент обирає відповідно із заданим критерієм стільки осіб, скільки він вважає за необхідне, називається непараметричною.

         Параметрична процедура передбачає вибір із завчасно заданими кількісними обмеженнями. Наприклад, за сформульованим критерієм пропонують обрати із 8 осіб одного, двох чи трьох. Це знижує вірогідність спонтанних реакцій, непродуманих відповідей.

         За соціометричного опитування кожному респондентові вручають соціометричну анкету (картку) і список членів соціометричної групи. Прізвища членів групи кодують (наприклад, номером у списку групи). Соціометрична картка, як і будь-яка соціологічна анкета, починається із звернення, в якому пояснюють мету опитування, викладають правила заповнення картки, гарантують анонімність. У кінці, після запитань, дякують респонденту за співробітництво. У картці повинно бути не більше 7—8 критеріїв.

         Результати опитування заносять у соціоматрицю, яка компактно подає первинну інформацію і спрощує математичне опрацювання зібраних даних.

         Соціоматриця — таблиця, в якій у рядках розміщують відповіді кожного з членів групи.

         Соціометрична техніка допомагає проникнути у невидимі на соціальному рівні, але завжди існуючі групові структури міжособистісних стосунків з метою їх вивчення або перебудови. Особливо надійні дані надає соціометричнии метод у поєднанні з іншими методами дослідження. Скажімо, формування космічних екіпажів, творчих, дослідницьких груп, а в окремих випадках і малих виробничих колективів, часто неможливе без проведення попередніх соціометричних опитувань.

         Однак жоден з методів опитування не можна вважати універсальним. Перед вибором їх передусім з’ясовують, який метод найкраще відповідає програмним цілям дослідження.