МОВНІ НОРМИ. ОРФОЕПІЧНІ НОРМИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ. КУЛЬТУРА ДІАЛОГУ. КОМУНІКАТИВНІ ЯКОСТІ КУЛЬТУРИ МОВИ. МОВНИЙ ЕТИКЕТ ЯК ЕЛЕМЕНТ ЕТИКИ ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ

Норми української мови

Мовна норма (від лат. norma – правило, взірець) – це сукупність мовних засобів, що в даному мовному колективі на певному історичному етапі вважаються правильними і зразковими. Мовна норма забезпечує людям можливість взаєморозуміння. Норма може бути діалектною і літературною.

Норма літературної мови – це реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі та нормі мови і становить єдину можливість або найкращий для даного конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку із співіснуючих фактів національної мови у процесі спілкування.

Нормативність мови виявляється на різних її рівнях. Тому одна з відомих класифікацій мовних норм – це класифікація за мовними рівнями. Відповідно до неї розрізняють такі типи норм:

1. Норми вимови (орфоепічні) регулюють вимову звуків і звукосполучень. Наприклад, такими нормами є тверда вимова шиплячих [час], вживання фрикативного г [голос] та проривного ґ [ґрунт].

2. Норми наголошування (акцентуаційні) регулюють вибір варіантів розташування і переміщення наголошеного складу серед ненаголошених (напр., можна байдуже – байдуже; не можна довільно замок і замок (це різні слова – омографи); треба феномен, текстовий, фаховий, одинадцять).

3. Норми словотворення регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі нового слова (напр., можна спостерігач – не можна спостерігальник, спостережувач).

4.  Норми морфологічні регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами, наприклад, вибір правильного закінчення (можна грошей, не можна ношей (треба нош), можна – у мові фольклору та художньому стилі літературної мови – зелен, дрібен, не можна молод, стар).

5. Норми синтаксичні регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень (напр., не можна “Iхтіандр врятував дівчину від акули, з якою потім познайомився”, можна “Iхтіандр врятував від акули дівчину, з якою потім познайомився”).

6. Норми лексичні регулюють вживання слів у властивому їм значенні, закономірності лексичної сполучуваності (напр., нормативним є словосполучення “грудна клітка”, а “не грудна клітина”).

7. Норми стилістичні регулюють вибір мовних засобів відповідно до їх стилістичного забарвлення й умов спілкування (напр., слова серце, серденько; очі, оченята, баньки, балухи вживаються у розмовному стилі, а в науковому – тільки серце, очі).

Норми словотворення, морфологічні і синтаксичні іноді об’єднують в одну групу – граматичні норми.

Норми орфографічні регулюють написання слів (це різні види орфограм).

Норми пунктуаційні регулюють вживання розділових знаків, з допомогою яких позначають інтонаційне членування тексту.

 

Орфоепічні норми української мови

Вимова голосних

1. Голосні під наголосом, на початку (за винятком [і]) і в кінці слова вимовляються чітко: [вéлич], [сúд′ачи], [пóле];

2. Наголошений голосний [і] на початку слова наближається у вимові до [и]: [í^иншиj], [í^инод′і];

3. Голосний [о] в ненаголошеній позиції вимовляються чітко, ніколи не наближається у вимові до [а]: [кóротко], [монтáж];

4. Голосний [а] завжди вимовляються чітко, ніколи не наближається у вимові до [е]: [л′áл′ка], [д′áд′ко];

5. Голосні в ненаголошеній позиції можуть наближатися у вимові один до одного:

6. Голосний [о] у позиції перед складом з наголошеним [у], [і] наближається у вимові до [у] → [о^у]: [го^улỳбка], [ко^ужỳх], [то^уб’í], [со^уб’í];

7. Голосний [е] в ненаголошеній позиції вимовляється з наближенням до [и] → [е^и]: [ве^илúкиj], [ве^иснá], [се^истрá];

8. Голосний [и] в ненаголошеній позиції вимовляється з наближенням до [е] → [и^е]: [жи^евỳт′], [ди^евỳjус′].

 Ненаголошені голосні [е] та [и] звучать майже однаково, але на письмі їх слід розрізняти:

1. У кількох дієслівних коренях [е] (ер) перед суфіксами -а-, -ува- чергується з [и] (ир), а саме: беру — збирати, визбирувати; вмерти — вмирати, дерти — здирати, перу — обпирати, простерти — простирати, сперти — спирати, терти — стирати, жерти — пожирати. Подібне чергування [е] з [и] відбувається також у словах стелити — застилати (але: застеляти), клену (кляну) – проклинати.

2. У решті випадків сплутування [е] та [и] буває лише у вимові. На письмі така взаємозаміна їх не допускається.

Написання ненаголошених [е^и] та [и^е] в основах слів перевіряється переважно за допомогою наголосу: селúтися, бо посéлення; дешéвий, бо дéшево; дáлеч, бо далéкий; вишнéвий, бо вúшня; непримирéнний, бо мúр; хибувáти, бо хúба.

Крім того, в основах слів пишеться е у таких випадках:

1.  коли звук [е^и] випадає: вітер, бо вітру; січень, бо січня; справедливий, бо правда;

Але! Треба мати на увазі, що в кількох дієсловах випадає ненаголошений [и^е], а саме: згинати — зігну, відтинати — відітну, напинати — напну, починати — почну, розминати — розімну, засинати — засну, вмикати — увімкну, проривати — прорву, зажинати — жну;

2. коли звук [е^и] чергується з [і] або [о]: берегти, бо зберігати; гребенястий, бо гребінь; сутеніти, бо сутінки; лебединий, бо лебідь; женитися, бо жонатий;

3. у групах -ере-, -еле-: берег, джерело, дерево, перенесення, передмістя, ожеледь, щелепа, пелена

Але! келих

4. у суфіксах

а) іменників -енн(я), -ен(я), -енк(о), -еньк(а), – ечк(а), – тель: оголошення, рішення, значення, кошеня, Опанасенко, ніченька, стежечка, вихователь;

б) прикметників -есеньк(ий), -ев(а): тонесенький, сторожева (хата);

в) дієприкметників -ен(ий): зачинений, обговорений;

г) числівників -ер(о):  п’ятеро, дев’ятеро.

В основах слів пишеться и у таких випадках:

1) у суфіксах

а) іменників -ик, -иц(я), -ич, -ищ(е), -иськ(о), -ин, -ин(а), -ив(о): дощик, ключик, дворик, прибиральниця, прізвище, житнисько, киянин, татарин, болгарин, городина, паливо, куриво, морозиво;

б) присвійних прикметників -ин: свекрушин, Миколин.

Але!: марево, іноді: сяєво (сяйво), маєво (майво).

2) у відкритих складах -ри-, -ли- у словах: бриніти, бриньчати (хоч бренькати), гриміти, дрижати, кривавий, криниця, кришити, стриміти, тривати, тривога, триножити, блищати, глитати.

Написання е та и розрізняються морфологічно:

1) у префіксі пре- з буквою е, який має значення «дуже»: премудрий (дуже мудрий), предобрий (дуже добрий), препогано (дуже погано); а також у словах: презирство, презирливий, преподобний, преосвященний;

2) у префіксі при- з буквою и, який вживається в усіх інших значеннях: привертати, привласнювати, прискорити, прийти, привокзальний, пристаркуватий, прибуток, причал.

3) Пишеться е в іншомовних префіксах пре-, де-, дез, ре-, екс-: преамбула, превалювати, превентивний, презентація, президія, прем’єра, препарат, прерогатива, претендент, претензія, префект, прецедент; девальвація, деградація, декларація, демобілізація, депортувати, деформація; дезінформація, дезорганізація; реорганізація, ретрансляція; екс-президент

У деяких словах (переважно іншомовних) написання е та и правилами не регламентується: апельсин, бензин, декада, делегат, демократія, керівник, легалізація, математика, медаль, педагог, педикюр, рекетир, тремтіти, феномен; директор, диригент, кишеня, пиріг, шинель і т. д. Написання таких слів перевіряти за орфографічним словником.

 Російські власні назви не перекладаються українською мовою, а передаються якомога ближче до російського звучання, дотримуючись, проте, норм українського правопису.

Вимова приголосних

1. Дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються дзвінко: хліб [хл´іб], досвід [дóс´в’ід], сторож [стóрож], мороз [морóз], об’їзд [обйíзд], книжка [кнšжка], рідко [р’íдко], могти [могтš]. Зміна приголосних на глухі у цих позиціях, поширена в деяких українських говорах (а також властива російській мові), є порушенням орфоепічних норм української мови.

В окремих випадках перед глухими приголосними дзвінкий [г] вимовляється як [х]: нігтик [н´íхти^ек], кігті [к’íхт´і].

2. Глухі приголосні перед дзвінкими в середині слів вимовляються дзвінко: вокзал [воґзáл], молотьба [молод´бá].

3. Губні приголосні [б], [п], [в], [м], [ф], а також звук [р] вимовляються твердо майже в усіх випадках, зокрема послідовно в кінці слова або складу: осіб [ос´iб], кров [крoв], верф [вeрф], повір [пов’iр], секретар [се^икре^итáр], серйозний [се^ирйóзний]. Пом’якшені вони перед [і]: біржа [б’íржа], пінта [п’íнта], мінус [м’íнус], ефір [е^иф’íр], в іншомовних словах: бюро [б’урó], Мюнхен [м’ýнхе^ин], пюре [п’урé] та у словах на зразок свято [св’áто], цвях [ц´в’ях], тьмяний [т´м’áний].

4. Задньоязикові приголосні [г], [ґ], [к], [х], як правило, тверді: гиря [гšр’а], геолог [ге^иóлог], ґанок [ґáнок], килим [кšлим], хиткість [хšтк’іс´т´]. Пом’якшуються вони тільки перед [і] та в деяких іншомовних словах: кіоск [к’іoск], хірург [х’ірýрг], енергія [е^инeрг’ійа], кювет [к’увéт], гюйс [г’уйс].

5. Приголосний [ц] у кінці слів вимовляється м’яко: кінець [к’інéц´], хлопець [хлóпе^иц´], палець [пáле^иц´], продавець [продавéц´], за винятком іншомовних слів: палац [палáц], шприц [шпрšц].

6. Розрізняються приголосні — проривний ґ (ґудзик, ґанок, ґрунт, ґрунтовний) і щілинний г (генеральний, голова, гнучкий).

7. В іншомовних словах звук [і] після іншого голосного обов’язково йотується: інтуїція [інтуйíц´ійа], мозаїка [мозáйіка], руїна [руйíна], Луїза [луйíза].

8. В іншомовних словах буквосполученню іє завжди відповідає звукосполучення [ійе]: гігієна [г’іг’ійéна], клієнт [кл´ійéнт], дієта [д´ійéта], пацієнт [пац´ійéнт]. Уживання в таких словах нейотованого [е] є неправильним.

Норми наголошення в сучасній українській літературній мові нелегкі для засвоєння. Пояснюється це такими особливостями наголосу, як повсюдність і рухомість. Наголос в українській мові визначається як повсюдний, оскільки він може припадати у слові на будь-який склад (перший, другий, третій тощо), наприклад: пóїзд, мáркетинг, фенóмен, консóрціум, комерсáнт, співіснувáння, самовдосконáлення. Така особливість, як рухомість, означає, що в формах того самого слова наголос може бути різним, як-от: гарáж — гаражá — у гаражí; гопáк — гопакá, брáти — беремó, беретé. Іноді навіть та сама форма слова акцентується по-різному, наприклад форма називного відмінка множини деяких іменників (векселí, але 2 вéкселі; лікарí, але 4 лíкарі), форми родового й орудного відмінка однини числівника один (одногó, але всі до óдного, один за óдного, один óдного; однúм, але один за óдним, один з óдним, одні óдних).

Складність засвоєння наголосу посилюється також тим, що в багатьох словах наголос є нерухомим, тобто при змінюванні слова за відмінками, родами, числами, дієвідмінами наголос припадає на той самий склад: грúвня — грúвні, грúвнями; лáгодити — лáгоджу, лáгодиш. У розмовному мовленні часто трапляються помилки, що виникають унаслідок змішування рухомого і нерухомого наголосів. Порушення норм наголошування іноді пояснюються впливом російської мови, наприклад у словах бéсіда, близькúй, вербá, кóлесо, кóсий, кропи́вa, кухóнний, одинáдцять (порівняйте з російськими словами бесéда, блúзкий, вé́рба, колесó, косóй, крапúва, кýхонный, одúннадцать).      

Складність засвоєння норм наголошування не повинна спричинювати їхнє ігнорування, адже дотримання орфоепічних вимог є необхідною складовою загальної мовної культури людини. Опрацювати орфоепічні норми української мови вам допоможе словник наголосів, уміщений у кінці цього розділу.

 

Волкотруб Г. Практична стилістика української мови: Навчальний посібник. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2004. –

 С. 36 – 40.

 

Однією з орфоепічних вимог української літературної мови є функціонування милозвучності. Ця вимога зумовлює чергування префіксів в — у, сполучників і — й, прийменників у — в — уві, з — із — зі, часток би — б, же — ж та ін. Розглянемо деякі з цих чергувань докладніше.

Чергування у — в

1. В українській мові чергуються як прийменники у, в, так і префікси у-, в- у словах. У вживається для того, щоб уникнути збігу приголосних, важких для вимови:

а) між приголосними: флагман у справі роздержавлення, брати участь у різних проектах, надрукував у газеті; Вогники жовтіють у вікнах, дими йдуть у небо запашні… (О. Гончар);

б) на початку речення перед приголосним: У двері хтось ізлегка постукав (М. Старицький); У разі потреби фахівців запрошують з інших міст;

в) незалежно від закінчення попереднього слова перед наступним в, ф, а також перед сполученням літер льв, св, сф, тв, хв і под.: поїхати у відрядження, включити у фінансовий звіт, жити у Львівській області, дізнатися у своїх підлеглих, досягнення у тваринництві, здійснити у двотижневий термін; Професори Одеської національної юридичної академії залучаються до виконання інноваційних програм Ради Європи у сфері державно-правового реформування в Україні (з газети); Добре було у вересні та на початку жовтня (Григір Тютюнник);

г) після паузи, що на письмі позначається комою, крапкою з комою, двокрапкою, тире, дужкою й крапками, перед приголосним: Нам би хотілося показати вам одну річ, але не тут, у коридорі (О. Чорногуз); За третій рік роботи організації у житлове будівництво було залучено 107,9 мільйона гривень, уведено в експлуатацію 210 тис. квадратних метрів житла; І виробничими успіхами, і економічним зростанням, і продуманою стратегією розвитку — усім цим заводчани завдячують своєму директорові.

2. В уживається для того, щоб уникнути збігу голосних:

а) між голосними: купувати в аптеці, запроваджувати в установі, мешкала в Одесі, зміни в оподаткуванні, брати в оренду, розірвати в односторонньому порядку, інвестиційні процеси в Україні;

б) на початку речення перед голосним: В акціонерному товаристві з числа акціонерів може створюватися рада акціонерного товариства; В умовах оренди діяло 8,7 тис. магазинів.

3. Після голосного перед приголосним залежно від темпу, ритму мови, уживається і у, і в: Смачно у них у хаті пахло, це мені досі впам’ятку
(В. Дрозд); Земна куля оберталася у міжзоряному просторі (В. Довженко); Повертались додому в темряві (Григір Тютюнник); Якщо побажаєте зайти в кабіну, будь ласка (О. Гончар); З року в рік у столиці зростають обсяги житлового будівництва; Кава «Галка» фасується в тару від Гостомельського склозаводу; Технологіями, розробленими київськими авіаремонтниками, користуються в багатьох країнах світу.

Чергування і — й

Сполучник і та початковий ненаголошений і в ряді випадків чергуються з й у тих же позиціях, що й у — в.

1.      І вживається, щоб уникнути збігу приголосних, важких для вимови, а саме:

а) між приголосними: Зазначте, у який час і на яких посадах ви працювали; Чи бачився ти з Семеренком і що він тобі сказав? (Т. Шевченко). І зараз він такий же, як і був, тихий і мудрий (В. Сосюра);

б) перед йотованими (й, є, ї, ю, я): …Промчались вперед червоні поліцейські машини і їм навздогін санітарний фургон (О. Гончар); Зав’язалася розмова на тему: наша метеорологія і її недосконалість (М. Хвильовий);

в ) після паузи, що на письмі позначається крапкою, комою, крапкою з комою, двокрапкою, крапками, перед приголосним: Незабаром завод буде повністю автоматизовано, і за рівнем технологічного оснащення він відповідатиме європейським стандартам; І знов Емене сама, і знов їй нудно (М. Коцюбинський); Він сам розіклав навколо себе хмиз — і підпалив (В. Дрозд);

г) на початку речення: І бригадири почали готуватись до засідання (О. Вишня); І враз знерухоміло все (О. Гончар);

ґ) при зіставленні понять: війна і мир, добро і зло і т. д.

2.      Й уживається, щоб уникнути збігу голосних:

а) між голосними: Мале підприємство організується з метою повнішого й ефективнішого використання сировинних і трудових ресурсів регіону; Підприємства, установи й організації незалежно від форм їх власності зобов’язані керуватися законом «Про захист прав споживачів»;

б) після голосного перед приголосним: З приватизацією постала нагальна потреба розробки антикризової програми й зміни політики управління підприємством; Спільними зусиллями колективу й керівництва створено високотехнологічну модель банку; У цих житлових комплексах містяться підземні паркінги й медичні пункти, пральні й фізкультурно-оздоровчі комплекси.

Чергування з — із — зі (зо)

Варіанти прийменника з — із — зі (зрідка зо) чергуються на тій самій підставі, що й в — у, і — й.

1.      З уживається:

а) перед голосним початку слова незалежно від паузи та закінчення попереднього слова: Зробимо кілька слайдів з отим он кленом (О. Гончар); З ухваленням цього Закону змінено порядок зарахування податку на прибуток; Виставка працюватиме з 11 по 14 липня;

б) перед приголосним (крім с, ш), рідше — сполученням приголосних початку слова, якщо попереднє слово закінчується голосним: Я з хлопчиками часто бігав на замерзлу річку (В. Сосюра); Кошти було перераховано з вашого рахунка 24 листопада; Прийміть наші вітання з нагоди вашого ювілею;

в) на початку речення, після паузи: З підозрюваного було знято всі звинувачення; З бічної вулички виразно почулися чиїсь голоси (М. Стельмах); Він хитався, весь блідий, з розширеними очима (Н. Романович-Ткаченко).

Щоб уникнути збігу приголосних, важких для вимови, вживають із або зі.

2. Варіант із уживається переважно між свистячими й шиплячими звуками (з, с, ц, ч, ш, щ) та між групами приголосних (після них або перед ними): Зовсім зненацька вихопивсь із жита рудий парубійко… (О. Гончар); Остап із Соломією потиху спустили пліт на річку (М. Коцюбинський); Я б душу вийняв із слухачів своїм співом, поклав би ту душу перед ними (О. Вишня); Строк виконання замовлення встановлюється виконавцем за погодженням із замовником; Багато підприємств перейшло на розрахунок із споживачами через касові апарати.

3. Зі вживається перед сполученням приголосних початку слова, зокрема коли початковими виступають з, с, ш, щ і т.ін., незалежно від паузи та закінчення попереднього слова: Ознайомтеся зі звітами про рух і залишки цінностей; Кожна зі Сторін має право розірвати цей Договір; Прошу прийняти мене на вечірнє відділення училища зі спеціальності вчитель початкових класів; Розмова зі звичайної робилася політичною (Б. Лепкий); Не повернеться в мене язик назвати генієм того, хто експериментує зі злом! (О. Гончар); У кожного з нас було по тугому лукові і порядному мішку зі стрілами (О. Ольжич).

Прийменник зо як фонетичний варіант прийменника зі завжди виступає при числівниках два, три: позичив зо дві сотні, працював зо три дні; може виступати й при займеннику мною: зі (зо мною), але тільки зі Львова.

Не можна вважати освіченою, інтелігентною людиною, яка не дбає про високий рівень своєї мовної культури. А одним з важливих її елементів є правильне наголошування слів.

В українській мові наголошені голосні характеризує передусім більша тривалість і виразний тембр, а часом і більша сила. Наголос служить засобом фонетичної організації слів: навколо наголошеного складу групуються ненаголошені. Кожне повнозначне слово має своє постійне наголошування, тобто наголос є індивідуальною (зовнішньою) ознакою слова і його форм. В українській мові наголос різномісний, вільний, тому що він може падати на будь-який склад (морфему) слова: вИпадок, навчАння, сантимЕтр, багаторазОвий.  Щоб знати його місце в слові, треба знати саме це слово. Український наголос також рухомий, тобто він може пересуватися з одного складу на інший у різних формах того ж  слова, наприклад: брАт – братИ, робИти – роблЮ – рОбиш, писАти – пишУ – пИшеш.

Наголос в українській мові є додатковим засобом розрізнення слів і їх форм. Тільки за допомогою наголосу можна визначити лексичне значення слів у таких парах, як

лІкарський і лікАрський (лІкарський – «який стосується лікаря і його діяльності»: лІкарський обхід, лІкарська консультація, лІкарська етика; лікАрський – «який стосується ліків»: лікАрські рослини, лікАрський препарат, лікАрська ягода),

вИкористання і використАння (слово вИкористання вживають з відтінком закінченості дії: шприц одноразового використання; слово використАння – з відтінком незакінченості дії: використАння медтехніки),  

вІдомість і відОмість (вІдомість – це список, документ; відОмість – звістка, популярність),

рефлЕкторний і рефлектОрний (рефлЕкторний – стосовно до рефлектора; рефлектОрний – стосовно до рефлексу),

магІстерський і магістЕрський (магІстерський – це «пов’язаний з главою лицарського ордену»; магістЕрський – «пов’язаний з особою, що має вчений ступінь»).

У сучасній українській літературній мові існують єдині норми наголошування, які склалися насамперед на базі середньо наддніпрянських говорів, але значний вплив на процес нормування наголосу мали й південно-західні говори. Дотримання і зміцнення норм наголошування є обов’язковим для всіх мовців.

У повсякденній мовній практиці трапляється чимало прикрих порушень норм. Це можна пояснити як впливом діалектної мови, так і недостатньою обізнаністю мовців із системою літературного наголосу. Виникли вади також у результаті тривалого побутування в нашому суспільстві російсько-української двомовності.

Деякі слова дуже часто вживають із помилковим наголосом. Наводимо низку таких слів з літературним наголосом.

Медичні терміни: вИдужання, зАлоза, спИна, медикамЕнт, кИшка, борОдавка, кропивА, сЕча, сирОватка, щЕлепа, щИпці, покАзник, різнОвид, різкИй, кишковИй, паховИй, пахвИнний, пахвОвий, м’Язовий, джгутОвий, корИсний, тонкИй, сечовИй, спиртовИй, восковИй, черговИй, пологОвий, експЕртний, сітчАстий, решІтчастий, алкогОльний, їстівнИй, скронЕвий, камфОровий, цілодобовИй, кістковИй, Очний, пІдлітковий, пОристий, кульшовИй, клУбовий, проникнИй.

прикметники із суфіксом -аст (ий): головчАстий, гребінчАстий, зубчАстий, лапчАстий, сітчАстий; -н (ий): Очний, щЕлепний, міжщЕлепний, міжзУбний, підгрУдний, проникнИй, корИсний, камфОрний, алкогОльний, експЕртний, диспансЕрний; -ов (ий): джгутОвий, кістковИй, міжкістковИй, м’я′зовИй, міжм’я′зовИй, нирковИй, наднирковИй, міжнирковИй, кишковИй, крижовИй, поперекОвий, кульшовИй, щЕлеповий, хрящовИй, міжхрящовИй, клУбовий, лобкОвий, зародкОвий, плодовИй, пологОвий, камфОровий, пІдлітковий, черговИй, цілодобовИй, сечовИй, спиртовИй, восковИй, бурштинвИй; -івн (ий): їстівнИй; -ист (ий): пОристий; -ев (ий): скронЕвий; -к (ий): плОский, різкИй, тонкИй;

Акцентування слів іншомовного походження на ґрунті української мови в цілому відповідає наголошуванню слів у тих мовах, з яких вони запозичені. Часом слова запозичуються не прямим шляхом, а через мови-посередники, і в таких випадках мають наголос мови-посередника. Тому мовці, не знаючи шляху запозичення слова українською мовою, орієнтуючись тільки на знання латинської мови і деяких іноземних, не завжди можуть правильно визначити норму української літературної мови. Так, часто помиляються у наголошуванні таких українських медичних термінів іншомовного походження: камфорА (це слово в латинську прийшло з арабської, його наша мова запозичила з німецької чи італійської з наголошеним останнім складом, а не з наголосом латинської мови), диспансЕр (через посередництво російської та французької мов запозичено з англійської), бюлетЕнь (запозичено з французької мови через російську), епікрИз (норму визначено під впливом грецької мови).

Окремо слід сказати про слова, запозичені з грецької та латинської мов або створені на їхній основі, з кінцевим терміноелементом на -ія. Плутанина тут виникає у зв’язку з тим, що ще в латинській мові в одних терміноелементах наголос падає на передостанній склад (звук і), а в інших – на третій склад з кінця слова. Крім того, у багатьох з цих слів в українській та російській мовах усталені різні наголоси, що нерідко спричиняє вагання в наголошуванні. У російській мові в цій групі є набагато більше слів з наголошеним передостаннім складом (“грецький” варіант), ніж в українській мові, де наголос часто падає на третій склад від кінця слова (“латинський” варіант). Тому треба не помилятися під час наголошення слів з такими терміноелементами:

-грАфія: флюорогрАфія, рентгеногрАфія, агрАфія;

-мЕтрія: краніомЕтрія, дозимЕтрія;

-мАнія: наркомАнія, полінаркомАнія, токсикомАнія;

-фОбія: агорафОбія, клаустрофОбія;

-пАтія: психопАтія, ангіопАтія, гіперпАтія;

-бАзія: абАзія;

-мегАлія: акромегАлія;

-сфІксія: асфІксія;

-гАмія: полігАмія;

-гнОзія: агнОзія, фармакогнОзія;

Як бачите, наголосОва система української мови досить складна, певним закономірностям наголошування підпорядковуються не всі слова та їхні форми. Тому якщо виникають сумніви щодо наголосу певного слова, треба звертатися за довідкою до таких словників: “Українська літературна вимова і наголос” (К., 1973), “Орфоепічний словник” М.І.Погрібного (К., 1984), “Орфографічний словник української мови” (К., 1994), “Російсько-український словник наукової термінології. Біологія. Хімія. Медицина” (К., 1996).

Отже, вдосконалюйтесь у володінні усною формою літературної мови, засвоюйте нормативний наголос і не забувайте, що саме мову лікаря беруть собі за зразок пацієнти, їхні родичі, інші люди, з якими йому доводиться спілкуватися! 

 

Ознайомтеся з роботами, присвяченими проблемам  українського наголосу

Олександр Пономарів. Культура слова: мовностилістичні поради. Наголос

(http://ponomariv-kultura-slova.wikidot.com/hagolos)

Правильність наголошування є однією з ознак культури мовлення. При виробленні акцентуаційних норм українська мова має далеко більше труднощів, ніж у формуванні лексики. Пояснюється це строкатістю наголошування в різних говорах нашої мови, а також упливом сусідніх мов, насамперед російської та польської. Ще один чинник, що не сприяє закріпленню нормативного наголошування серед широкого загалу мовців, — надуживання в творах багатьох авторів, особливо сучасних, поетичними вільностями. Нерідко це зовсім не поетичні вільності (себто відступи від норм, зумовлені стилістичними або ритмомелодичними міркуваннями), а просто мовна безграмотність, неохайність.

У всіх цивілізованих народів акцентуаційним зразком є мова акторів національних театрів та кіно, мова дикторів радіо й телебачення. Нам, українцям, у цьому, як і ще багато в чому, не пощастило. Незважаючи на те, що ми дали світові Олександра Довженка, фільмів доброю українською мовою бачимо мало. Значна частина представників сучасного українського театру не українські артисти, а люди, що грають роль українських артистів, бо розмовляють по-українському тільки на сцені. І коли проходиш повз будинок Інституту театрального мистецтва та чуєш російськомовні діалоги майбутніх діячів нашого кону, то з гіркотою усвідомлюєш, що різких змін на краще в найближчі роки не передбачається.

На радіо й телебаченні справи в цій ділянці ще гірші. Коли, приміром, в українському слові є подвійний наголос, вибирають спільний з російським: завжди, договір, алфавіт (рос. всегда, договор, алфавит), хоч природніші традиційні наголоси завжди, договір. Наголос у слові алфавіт на другому складі основний у нашій мові, бо збігається з грецьким алфавітон, від якого походить українська лексема. Так само й параліч від паралісі, феномен від феноменом тощо. Це свідчить про давні й безпосередні зв’язки українців із греками.

Буває, що й не подвійний, а єдиний український наголос, не схожий на російський, замінюють останнім. Причому не лише недосвідчені молоді коментатори, а й диктори з чималим стажем. Замість Гарасим, Герасим (Гарасимович, Герасимович) вимовляють Герасим (Герасимович). Замість община (первісне дородове об’єднання людей) уживають община в словосполученні палата общин, демонструючи до того ж незнання лексичних норм, бо українською мовою можна сказати тільки палата громад, коли йдеться про парламент Великобританії.

14 жовтня (за старим стилем 1 жовтня) відзначаємо велике християнське свято Покрову. Наголос у назві свята стоїть на другому складі, що відбивають усі словники української мови, а також прислів’я й приказки: «Прийшла Покрова, заревла дівка, як корова» (значення цієї приказки — прийшов час каяття). А по радіо й телебаченню, розповідаючи про це свято, досить часто кажуть Покрова, збиваючи з пантелику цілу Україну.

Займенники той, цей у родовому відмінку однини мають наголос на закінченні — того, цього. А коли їх уживають із прийменниками, то наголошують на першому складі: до (після) того (цього). Деякі диктори радіо й телебачення ставлять наголос завжди в кінці: того (цього) і до того (цього).

Джерелом розхитування акцентуаційних норм є також необґрунтоване перенесення діалектних наголосів у літературну мову. Останнім часом чуємо імперський та ринковий. Треба пам’ятати, що ці прикметники мають наголос на тому самому складі, що й іменники, від яких вони утворені: імперія — імперський, ринок —ринковий. Поширені в розмовному мовленні варіанти імперський, ринковий є ненормативними.

Прикро вражає те, що чимало українців не вміє правильно наголошувати навіть своєї самоназви та похідного від неї прикметника. Наголос Україна, українець, український з погляду загальнонародної мови діалектний, а з погляду літературної мови застарілий. Сучасна акцентуаційна норма припускає єдино можливий наголос на третьому складі — Україна, українець, український. Завдяки академікові Л. Булаховському такий наголос закріпився і в сучасній російській літературній мові — Украина, украинец, украинский; порушують його здебільшого українці, котрі відмовилися від рідної мови і стали «російськомовним населенням».

Найчастіше порушують наголос у словах новий, випадок, середина, ненависть, текстовий, фаховий та ін. В усному мовленні раз по раз чуємо новий. Колись це слово справді мало два наголоси, але вже давно наголос на першому складі вважається ненормативним. Тим, хто хоче навчитися українських наголосів, треба більше читати поезії видатних майстрів нашого письменства: «Нове життя нового прагне слова» (М. Рильський); «Щоб пісні мої стали новими, Як налагодить струни мої?» (В. Сосюра).

Слово випадок у літературній мові завжди мало і має тільки один наголос — на першому складі. Воно належить до цілої низки подібних щодо творення слів з наголосом на префіксі ви-: вибалок, виняток, виросток, виселок, висновок тощо. Отже, наголос випадок неприродний для української мови. Слово ненависть, а також усі похідні від нього (ненависний, ненавидіти, ненавиджу й ін.) у літературній мові мають наголос на складі -на-. Цей наголос природний для всієї території України, уживаний у поетів, що репрезентують різні говори нашої мови (Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Рильський, М. Вінграновський та ін.): «Тільки той ненависті не знає, Хто цілий вік нікого не любив» (Леся Українка); «Я ненавиджу рабства кайдани» (П. Грабовський). Тож для наголосу ненависть в українській мові немає жодних підстав. Текстовий і фаховий наголошують за зразком прикметників, що походять від односкладових іменників лісовий, льодовий, сніговий, цеховий (від ліс, лід, сніг, цех тощо).

В одній із навчальних передач довірливих телеглядачів запевняли, начебто українською мовою треба казати два острови. Але це не відповідає дійсності, бо іменники, які в множині змінюють наголос, у сполученні з числівниками два (дві), три, чотири зберігають наголос однини: озеро — озера, але два (три, чотири) озера; дерево — дерева, але два (три, чотири) дерева; жінка — жінки, але дві (три, чотири) жінки; острів — острови, але два (три, чотири) острови.

Нижче наведено слова та словоформи, в яких особливо часто спостерігаємо відступи від акцентуаційних норм.

Правильно	Неправильно
беремо	беремо
бовтати	бовтати
Бог, мн. боги	Бог, мн. боги
босий	босий
була, було, були	була, було, були
валовий	валовий
везти (ввезти)	везти (ввезти)
верба	верба
веретено	веретено
вести (ввести)	вести (ввести)
випадок	випадок
виразний	виразний
візник	візник
вільха	вільха
вісімдесят	вісімдесят
вітчим	вітчим
Гарасим (Герасим)	Герасим
гостей	гостей
граблі	граблі
державницький	державницький
дошка	дошка
дрова	дрова
залоза	залоза
ідемо	ідемо
імперський	імперський
Кваша (прізвище)	Кваша
кидати	кидати
кишка	кишка
кінчити	кінчити
клеїти	клеїти
Коваль (прізвище)	Коваль
колесо	колесо
колія	колія
контрактовий	контрактовий
коромисло	коромисло
косий	косий
котрий	котрий
Кравець (прізвище)	Кравець
красти, краду	красти, краду
кроїти	кроїти
кропива	кропива
курятина	курятина
кухонний	кухонний
легкий	легкий
льодовий	льодовий
малий	малий
металургія	металургія
ненавидіти	ненавидіти
ненависний	ненависний
ненависть	ненависть
нести (внести)	нести (внести)
новий	новий
обруч	обруч
ознака	ознака
олень	олень
осока	осока
отаман	отаман
параліч	параліч
пасти	пасти
пеня	пеня
перчити	перчити
петля	петля
Покрова	Покрова
Полтавщина	Полтавщина
порядковий	порядковий
предмет	предмет
приятель	приятель
пурхати	пурхати
ремінь	ремінь
решето	решето
ринковий	ринковий
рідкий	рідкий
сердити	сердити
середина	середина
сироватка	сироватка
сімдесят	сімдесят
слабий	слабий
смак, р. відм. смаку	смак, смаку
старий	старий
твердий	твердий
текстовий	текстовий
терези	терези
тісний	тісний
товпитися	товпитися
товстий	товстий
той, того, до того	той, того, до того
тонкий	тонкий
успіх	успіх
фартух	фартух
фаховий	фаховий
феномен	феномен
хапати	хапати
циган	циган
час, р. відм. часу	час, часу
черкати	черкати
черпати	черпати
черствий	черствий
черствіти	черствіти
шлях, р. відм. шляху	шлях, шляху
щипці	щипці
яловичина	яловичина

У словниках є низка слів, що мають подвійний наголос. Нижче в лівому стовпчику подано слова з наголосом, якому слід віддавати перевагу.

Переважно	Рідше
алфавіт	алфавіт
алфавітний	алфавітний
весняний	весняний
висіти	висіти
договір	договір
жало	жало
завжди	завжди
милити	милити
простий	простий
ясний	ясний

 

В.М. ВИННИЦЬКИЙ

ХОЧ СЛОВА Й НАПИСАНІ ОДНАКОВО

(Наголошування іменників середнього роду)

В українській мові є слова, що мають однакове написання, але виражають різні значення, що ніколи не сплутуються. Зміст у цих словах залежить від наголосу.

Наголос допомагає розрізнити лексичне значення іменників, прикметників, займенників, дієслів, прислівників. Серед імен невелику, але цікаву групу слів, що різняться наголосом, складають іменники середнього роду. За допомогою наголосу розрізнюються значення іменників середнього роду із закінченням -о: о́чко (зменш. від око; вічко) — очко́ (у спорті; азартна гра), пра́вило (норма, звичка) — прави́ло (будівельна лінійка; стерно, шевський прилад). У поодиноких випадках таке розрізнення виникло ще наприкінці XVII — початку XVIII ст., наприклад: старши́нство (звання, посада стар, шини) — старшинство́ (першість).

Проте не завжди наголос докорінно змінює лексичне значення слова. Іноді різний наголос у словах вказує на певні їх граматичні відмінності, на різні сфери їх використання. Наприклад, у парі зе́рно і зерно́ обидва варіанти виражають і збірність і одиничність (зернина), але у виразі «раціональне зерно» слово зерно́ виступає тільки з одним наголосом. В давньоруській мові цей іменник мав наголос на корені, а в пам’ятках української мови побутував з подвійним наголосом. Дослідники діалектів відзначають, що варіант зе́рно південно-західний, а зерно́ — південно-східний та північний.

Розрізняються за наголосом і значенням іменники іншомовного походження з флексією -о: ро́ндо, невідм. (музичний жанр) — рондо́, невідм. (віршова форма; шрифт; перо).

Серед іменників середнього роду, в яких наголос служить засобом розпізнання їх семантики, найчисленнішими є віддієслівні утворення з суфіксом -анн(я), -ув-анн(я). Сюди зараховуються як безпрефіксні, так і префіксальні слова. У сучасній українській літературній мові іменники цього типу в основному мають наголос відповідних дієслів (запита́ння, чита́ння, видува́ння і под.). Проте в абстрактних іменниках із суфіксом -анн(я) первісним, як переконливо довів В. Г. Скляренко, є дієприкметникове наголошування¹. Цікаво простежити акцентування слів возз’єднання і зобов’язання у різних лексикографічних джерелах. Так, шеститомний Українсько-російський словник засвідчує возз’єдна́ння, Орфографічний словник, Словник наголосів наводять возз’є́днання. У тритомному Російсько-українському словникові зафіксовано возз’є́днання і возз’єдна́ння, а в Словникові української мови та словнику-довіднику «Українська літературна вимова і наголос» це слово подається лише з одним наголосом — возз’є́днання. Як видно з більшості наведених прикладів, у сучасній українській мові літературною нормою є наголошування возз’є́днання. Слово зобов’язання в шеститомному Українсько-російському словникові, Орфографічному словнику, тритомному Російсько-українському словникові зареєстроване з паралельним наголосом, а в Словнику наголосів, Словникові української мови, словнику-довіднику «Українська літературна вимова і наголос» воно фіксується лише з одним наголосом — зобов’я́зання. Отже, протягом останнього часу вийшов з ужитку варіантний (зобов’яза́ння) наголос цього іменника, усталився єдиний наголос — зобов’я́зання.

Є в українській лексиці й кілька семантично різних іменників на -ання, що мають однаковий фонемний склад, але різняться місцем наголосу: ді́яння (дія, вплив, чинність) — дія́ння (вчинки, діяльність), засі́дання (збори) — засіда́ння (чатування, пристерігання), об’є́днання (організація, товариство і т. ін.) — об’єдна́ння (дія), а також з’є́днання і з’єдна́ння (з’єднування; місце, де що-небудь з’єднане) — з’є́днання (військовий термін).

У сучасній українській літературній мові помітна незначна тенденція розрізняти за допомогою наголосу іменники, що вживаються на означення завершеної дії або її наслідку

¹ Див.: В. Г. Скляренко, 3 історії акцентуації абстрактних іменників (іменники на -ння, -ття). — «Мовознавство», 1973, № 4, стор. 36—38. (вони мають переважно наголос на корені або префіксі) та іменники, що називають незавершену або постійну дію (наголос випадає переважно на суфікс).

Іменники з таким наголошуванням утворюються від дієслів доконаного виду: ви́конання (закінчена дія) — викона́ння (процес), ви́ховання (закінчена дія) — вихова́ння (процес), неви́конання (з вказівкою на закінченість дії) — невикона́ння (з вказівкою на незакінченість дії), недови́конання (з вказівкою на закінченість дії) — недовикона́ння (з вказівкою на незакінченість дії), переви́конання (закінчена дія) — перевикона́ння (процес), переви́ховання (закінчена дія) — перевихова́ння (процес), самови́ховання (закінчена дія) — самовихова́ння (процес).

Небагато іменникових пар утворюється від неозначених форм дієслів доконаного і недоконаного виду: відкли́кання (відізвання; касація) — відклика́ння (відзивання), закли́кання (запрошення) — заклика́ння (про незакінчену дію), скли́кання (про закінчену дію) — склика́ння (про незакінчену дію).

Сюди ж належать поодинокі іменники з суфіксами -ув-анн(я) (-юв-анн(я): ви́пробування (про закінчену дію) — випро́бування (про незакінчену дію; злигодні), розлініюва́ння (розліні́яння) (про закінчену дію), розліні́ювання (про незакінчену дію). Проте не завжди іменники цього типу зберігають наголос співвідносних дієслів.

Тільки на означення незавершеного процесу вживаються іменники вріза́ння, відкида́ння, хоч у відповідних дієсловах наголос розрізняє доконаний і недоконаний вид. Наприклад: вріза́ння (пор. врі́зати — вріза́ти), відкида́ння (пор. відки́дати — відкида́ти).

У словниковому складі української мови існує ряд іменників на -ання (-ування) з різним наголошуванням і значенням, що відповідає дієсловам, від яких вони утворені: ги́кання (гигикання; гукання) — гика́ння (ікання), і́кання (про характер вимови) — іка́ння (гикання), са́пання (сопіння) — сапа́ння (сапування), ті́кання (цокання) — тіка́ння (утеча), ті́пання (про пропасницю, від тіпати) — тіпа́ння (чухрання), трі́пання (струшування) – тріпа́ння (шарпання), а також пікі́рування (від пікі́рувати) — пікірува́ння (від пікірува́ти), про́бування (перевірка, дослідження) — пробува́ння (перебування, проживання).

У сучасній мовній практиці помітне намагання розрізнювати іменники з суфіксом -анн(я), тобто закріпити за кожним з варіантів наголошення якесь певне значення. Ці факти живого мовлення відбиті і в найновіших словниках. Так, шеститомний Українсько-російський словник фіксує вида́ння (видавання)² — вида́ння́: на вида́нні́ (у віці, коли можна виходити заміж) У тритомному Російсько-українському словникові наводиться вида́ння (видавання; твір, виданий у світ) — на вида́нні (на порі), а Словник української мови засвідчує вида́ння (дія зі значенням ви́дати; окремий друкований твір; сукупність тотожних примірників і т. ін.) – видання́: на виданні́ (у віці, коли можна виходити заміж). З таким же наголосом подає ці слова «Українська літературна вимова і наголос». Отже, в сучасній українській літературній мові наголошування на виданні́ (у віці, коли можна виходити заміж) є, очевидно, поширенішим. Іменник нада́ння (давання; наділення; присвоєння; надавання чину; підвищення) в шеститомному Українсько-російському словникові реєструється з подвійним наголосом. Так само його подано (нада́ння і надання́) і в Словнику наголосів, однотомному Українсько-російському словникові, в словнику-довіднику «Українська літературна вимова і наголос». Тритомний Російсько-український словник диференціює значення слів нада́ння і надання́, але не досить чітко: нада́ння (надавання: давання, приведення; додання; юр. нада́ння́ законної сили; присвоєння; присудження) — надання́ (дарування, нагородження; підвищення; чинування). Очевидно, в сучасній українській мові двоваріантне наголошування нада́ння і надання́ без розрізнення значення має всі підстави правити за літературну норму. У сучасних словнтках неоднаково кваліфікується щодо наголосу значення іменника подання. Шеститомний Українсько-російський словник фіксує пода́ння́ (подавання; піднесення; наводження; представлення; пред’явлення; письмова заява з пропозицією; подача; виявлення), а Словник наголосів розрізнює пода́ння (письмове повідомлення з пропозицією, пода́ння про нагородження) — подання́ (подача, виявлення, подання́ допомоги). У тритомному Російсько-українському словникові наводиться пода́ння і подання́ (письмова доповідь; піднесення, подавання) — подання́ і пода́ння (представлення; пред’явлення; наводження) — подання́ (виявлення, подання́ допомоги; подача). «Українська літературна вимова і наголос» засвідчує подання́ і пода́ння без диференціації значень. У староукраїнських пам’ятках цей іменник зафіксований з наголосом на закінченні. Сучасні дослідники відзначають, що він може мати варіантне наголошування, незалежно від значення.

Існує розходження в різних словниках і щодо наголошування слова віддання. Словник Б. Грінченка подає відда́ння́ (віддавання; на порі́), шеститомний Українсько-російський словник наводить відда́ння́ (віддача; віддавання; на відда́нні́ — на порі́), Словник наголосів теж позначає двоваріантне наголошування — відда́ння і віддання́. У тритомному Російсько-українському словникові простежується непослідовність щодо наголосу й розрізнення значень цього іменника: відда́ння і віддання́ (на порі́; віддача, віддавання, відданість), віддання́ і відда́ння (віддавання) — відда́ння (віддавання). Словник української мови фіксує відда́ння́ (дія за значенням відда́ти; на відда́нні́; відданість). У словнику-довіднику «Українська літературна вимова і наголос» це слово також наводиться з паралельною акцентуацією — відда́ння і віддання́.

Наголос служить засобом розрізнення значень кількох іменників на -ення, котрі, означаючи дію, процес, мають, як і відповідні дієприкметники, наголос на корені, а означаючи певний продукт, вони співвідносяться з прикметниками і мають наголос на суфіксі: ва́рення (процес) — варе́ння (продукт), ко́пчення (дія) — копче́ння (продукти). Проте в українській літературній мові зустрічаються іменники цього типу, які функціонують тільки з одним значенням, наприклад: сма́ження (про дію), а також то́вчення і товчі́ння (про дію), су́шення і суші́ння (про дію), або пече́ння (печиво) і печі́ння (про дію).

Існує ще два слова з суфіксом -енн(я), семантика яких розпізнається за допомогою наголосу: ре́чення (синтаксична мовна одиниця) — рече́ння (сталий вислів або влучне слово).

Наголос розрізняє також значення пари іменників із суфіксом -ищ-е: ку́рище (багаття) — кури́ще (куриво), токо́вище (місце токування птахів) — токови́ще (майданчик для молотьби). Сюди ще приєднується слово селище, щодо наголосу якого простежується розходження в різних українських словниках. Так, шеститомний Українсько-російський словник подає се́лище і рідше сели́ще (населений пункт не міського типу; сели́ще— археологічний термін). Словник наголосів чітко розмежовує се́лище (поселення робітничого типу; місце давнього поселення) — сели́ще (селисько, великий населений пункт сільського типу). У тритомному Російсько-українському словникові засвідчується се́лище (місце давнього поселення) — сели́ще (збільш. від село) — се́лище і рідше сели́ще (поселення не міського типу). «Українська літературна вимова і наголос» реєструє тільки се́лище. У сучасній українській літературній мові іменники середнього роду з суфіксом -ище, що означають назви місць за певними властивими їм ознаками, мають неусталений наголос. Частина з них уживається з наголосом на корені (дво́рище, рі́чище, розва́лище, уро́чище та ін.), а частина виступає з наголошеним голосним суфікса (багни́ще, пожари́ще і под.). Іменник се́лище у значенні «поселення робітничого типу; місце давнього поселення» включається в акцентний ряд слів з наголосом на корені, а в значенні «великий населений пункт сільського типу» має всі підстави правити за норму, в літературній мові наголошування сели́ще, оскільки іменники з суфіксом -ищ(е), що виражають збільшеність чи згрубілість, мають переважно акцентований голосний цього суфікса.

У поодиноких випадках за допомогою наголошування розрізняється семантика іменників із суфіксом -тт(я), наприклад: заня́ття (навчання, праця) — заняття́ (справа).

Таким чином, серед іменників середнього роду, в яких наголос виступає засобом розрізнення їх лексичного значення, найбільшу групу становлять віддієслівні утворення на -ання.

Правильне наголошування слів з однаковим фонемним складом має важливе значення для точності висловленої думки, а також сприяє загальному піднесенню культури усного літературного мовлення.

² У мовній практиці, як слушно зауважує М. Ф. Наконечний витворюється тенденція розрізняти наголосом форми однини і множини вида́ння (одн.) і видання́ (мн.). Див.: «Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика», К., 1969, стор. 369.

Культура діалогу

Людина – продукт соціалізації і, перш за все, людина стає людиною через спілкування з іншими людьми. Людство знає чимало прикладів, коли дитина, потрапляючи в ранньому віці у середовище тварин, виживала, але не ставала людиною. Причина, як відомо, полягала у відсутності можливості наслідувати і, особливо, спілкуватись з людьми. Отже, спілкування має величезне значення як для становлення людини, так і для її подальшого життя в суспільстві, бо спілкування відіграє у нашому житті визначальну роль.

Перш за все від цього залежить наше здоров’я. Бо від того, як ми розмовляємо з людьми і як люди розмовляють з нами, залежить наш настрій, а значить стан нашої нервової системи. Від цього залежить благополуччя і спокій в наших сім’ях. Нарешті, від манери нашого спілкування багато в чому залежить успіх в нашій роботі і наш особистий успіх в просуванні по службі. Вміючи спілкуватись, людина уникає багатьох проблем, конфліктів, швидше досягає життєвих цілей. Справжнє вміння спілкуватись зводиться, перш за все, до культури спілкування.

Культура людського спілкування – це частка загальної моральної культури особистості. Відсутність культури спілкування – свідчення бездуховності людини. Ще мудрий Езоп довів, що наше слово – це і найкраще, що є в розпорядженні людини і найгірше, чим вона володіє. Сьогодні проблема культури спілкування набуває, як ніколи, великого значення. Відбувається становлення України як самостійної держави, інтенсивно розвиваються міжнародні та міжособистісні зв’язки з різними країнами світу. З огляду на це визначальною стає для нашого суспільства проблема вміння спілкуватись як на офіційному, діловому, так і на чисто побутовому рівнях.

На наш погляд, цій проблемі приділяється невиправдано мала увага як в освітньо-виховних закладах, так і в державі в цілому. Засоби масової інформації, маючи величезні можливості формувати у людини смак до справжньої високої культури взаємостосунків між людьми, нехтують цією можливістю і використовують дане їм державою право впливу на суспільство, часто в протилежному напрямку, потураючи розвитку масової антикультури. Кіноекрани і екрани телевізорів заполонили третьосортні бойовики і на глядача ллються брутальні слова, огидні вирази. Це не може не турбувати суспільство. Адже, якщо людина продукт соціалізації, то величезний сенс для становлення особистості у тому, який саме досвід (традиції, звичаї, норми) передає суспільство своїм поколінням. Традиції, звичаї українського народу високі і духовно багаті. Однак, якщо не давати належної оцінки розгулу антикультури, то вона починає сприйматись як норма. Саме так сприймається сьогодні низька культура спілкування між людьми у громадських місцях, в сім’ях. Грубість, відсутність поваги і уваги до людини порушує принцип людяності як найбільш бажаної норми взаємостосунків між людьми, викликає загальний негативізм і руйнує духовну сферу людських взаємовідносин. Ця проблема є актуальною не лише для нашого суспільства. Однак, на приклад, в Сполучених Штатах Америки до культури народу ставлення далеко не байдуже. Так, в 1991 році у вузах США запроваджено курс “Мистецтво спілкування”, розрахований на два роки, який включає в себе переважно питання культури спілкування. При підготовці робітників в училищах типу ПТУ введено однорічний курс “Мистецтво спілкування”. У наших вузах, в кращих випадках, по цій важливій проблемі читаються короткі спецкурси, розраховані на декілька годин.

Якщо ми прагнемо збудувати цивілізовану державу, то недостатньо одних заяв про це. Ми над усе мусимо бути цивілізованими людьми, а першим проявом цього і є культура спілкування. А тому сім’я, навчально-виховні і культурно-освітні заклади повинні, формуючи особистість, розвивати в ній такі морально-психологічні якості як уважність, чуйність, вміння бачити моральну сторону своїх і чужих дій і вчинків, витримка, володіння собою, здатність стримувати негативні емоції, вміння слухати іншу людину, передбачити можливі наслідки своїх слів, дій, вчинків.

Культура і мистецтво спілкування не самоціль, а дорогоцінний здобуток людини. Це засіб духовного розвитку і вдосконалення особистості, яка прагне до відчуття власної гідності.

Набуття людиною навичок культури спілкування розв’яже чимало проблему міжособистісних, міжнаціональних взаємостосунках, а також у суспільстві в цілому.

Телефонна розмова  як особлива форма ділового і побутового мовлення може бути офіційною й неофіційною. Тепер телефоном ведуть переговори, дають консультації, домовляються про ділові зустрічі, а характер приватних телефонних розмов і визначити важко.

Телефонну розмову не можна “переглянути” і стилістично виправити, відшліфувати, у ній “не працюють” міміка, жести, але вона надзвичайно економна в одержанні й передачі інформації, для чого ефективно використовується лексичне й інтонаційне багатство мови.

Основні вимоги до мовця, що говорить по телефону:

1)  чіткість, чистота артикуляції, правильність дикції;

2)  середній за силою голос мовлення;

3)  лаконізм висловлення (лексичний і синтаксичний), чіткість, виразність побудови фрази;

4)темп мовлення – середній;

5)  тон мовлення – спокійний, ввічливий.

Телефонна розмова передбачає три етапи: встановлення зв’язку, виклад справи, закінчення розмови.

Службова телефонна розмова після встановлення зв’язку (Аллої –у відповідь: Слухаю або Так) вимагає від ініціатора розмови привітатись, назвати себе (прізвище, ім’я й по батькові або лише прізвище чи лише ім’я і по батькові), повідомити, від чийого імені говорить, а від абонента – відповісти на привітання, назватись.

Викладати справу треба чітко, лаконічно, без широких описів, зайвих подробиць. Тому необхідно уважно продумати головні й другорядні питання розмови, фрази будувати короткі, не ускладню­вати їх зворотами, чітко вимовляти прізвища, дати, цифри, час, адреси, назви подій (засідань, конференцій, зустрічей) і т. ін.

Паузи повинні бути логічно виправданими, що дасть змогу абонентові підтвердити розуміння суті розмови, висловити своє ставлення до неї, осмислити почуту частину розмови. Тобто, телефонна розмова має вестись у формі діалогу, а тому якщо співрозмовник дуже довго щось роз’яснює, не варто мовчати -треба коректно попросити вибачення і включитися до розмови.

Якщо сталося роз’єднання з технічних причин, відновлює зв’язок той, хто зателефонував.

Закінчує розмову звичайно той, хто подзвонив, але якщо співрозмовник значно старший за віком (чи службовим становищем), то чемність вимагає дати можливість закінчити розмову йому. Якщо викликаний співрозмовник жінка, то треба дати їй змогу закінчити розмову. Повагу до співрозмовника можна виразити тоном розмови –не треба лише штучності, зайвих слів, на зразок: Вас турбує… (так можна, якщо справді йдеться про турботу).

У приватних телефонних розмовах треба представитись, особливо тоді, коли трубку взяла не та людина, до якої дзвоните; і навіть якщо взяв той, кому дзвоните, представтесь, бо голос по телефону може змінюватися. Не можна зловживати часом співрозмовника (ви ж не знаєте, чим він був зайнятий). Не варто звертатися по телефону з особистим делікатним питанням, дякувати за послугу (принаймні при зустрічі варто повторити подяку). Не можна телефоном повідомляти трагічні або тривожні новини, бо реакція на них може бути небезпечною для фізичного стану абонента; телефоном нечемно запрошувати на весілля, вітати із сімейними святами, дякувати за подарунки – краще це зробити при особистій зустрічі.

Зі службового телефону недоцільно говорити про особисті справи, а в службових справах незручно телефонувати додому до тієї людини, яка їх повинна вирішувати.

Треба вдало вибрати час для дзвінка. Цього вимагають етичні норми: у службових справах не варто (за винятком термінових ситуацій) дзвонити за кілька хвилин до початку роботи, кінця робочого дня чи перед обідньою перервою; додому рекомендують телефонувати не раніше 8-ої години ранку і не пізніше 22-ої години (якщо тільки не йдеться про надзвичайну ситуацію або немає попередньої домовленості). Треба точно називати співрозмовника на ім’я, ім’я та по батькові, уникати абстрактного ви (як і про третю особу не треба говорити він).

До телефонної розмови потрібно попередньо готуватися, продумати її, зібрати та записати всі необхідні дані, визначити, у якому порядку потрібно розмовляти з абонентом.

Якщо вам телефонують, телефонну трубку (слухавку) знімають , між першим і четвертим сигналом. Якщо в цей час у вас відбувається ділова розмова, треба вибачитись і надати перевагу телефонові.

Відмовити в розмові -дуже небажана річ, вона може викликати негативні емоції у співрозмовника, котрий зателефонував, тому рекомендують вибачитися і толерантно призначити час для наступної телефонної розмови, наприклад: Пробачте, алея не маю змоги з Вами зараз спілкуватися, зателефонуйте, будь ласка, о третій.

За так званим європейським стандартом телефонної розмови більшу частину телефонних розмов бажано вмістити у три хвилини.

Ефективному проведенню ділової розмови допоможуть двадцять правил етикету ведення ділової телефонної розмови, сформульовані журналісткою Г.Каменською:

1.       Привітайтеся з тим, хто говорить з вами по телефону. Постарайтеся з самого початку задати тон бесіди ввічливий, довірливий, оптимістичний.

2.       Назвіть себе. Залежно від конкретних обставин, назвіть свої установу, відділ і прізвище.

3.       Зробіть перерву. Це допоможе вашому співрозмовникові зосередитись. Спокійно викладіть суть справи.

4.   Не беріть трубку (слухавку), якщо ви дуже зайняті.

5.       Не говоріть: Почекайте хвилинку – психологи вважають, що від цієї фрази у того, хто дзвонить, складається враження, ніби він байдужий установі, в яку дзвонить.

6.       Умійте повернути розмову в потрібне вам річище. Зробіть бесіду конструктивною, плідною.

7.       Не дратуйтесь. Говорити по телефону рівним, спокійним тоном – ваш професійний обов’язок.

8.       Уникайте телефонних монологів. Пам’ятайте, що розсіювання уваги при телефонній розмові відбувається швидше, ніж у звичайній бесіді.

9.       Не мовчіть, намагайтеся уміло й не одноманітно підтримати розмову.

10.Не вживайте категоричних тверджень і не нав’язуйте своїх

рішень співрозмовникові. 11. Дайте тому, хто телефонує, право вибору часу для повторного

дзвінка (фраза Подзвоніть мені через годину не годиться). 12.Не робіть із співрозмовника прохача, якщо він залежить від вас.

Постарайтесь побудувати розмову на демократичних засадах.

13.Будьте лаконічними, аіе не на шкоду делікатності й інформативності.

14.Пам’ятайте, що навіть у службовій розмові чоловік повинен бути дуже люб’язний, якщо його співрозмовник – жінка.

15.Говоріть загальнодоступною мовою, уникайте канцеляризмів, штампів, професійного жаргону.

16.Звертайте увагу на інтонацію – просторічна інтонація, що знижує значення будь-якої фрази, неприпустима в службовій розмові.

17.Називайте співрозмовника так, як він назвав себе: або на прізвище, або на ім’я та по батькові.

18.Якщо просять до телефону вашого колегу, не варто відповідати: Його немає (не можна замінювати ім’я відсутньої особи займенником). Треба відповідати: Івана Івановича немає.

19.     Повідомте, коли краще подзвонити відсутньому співробітникові.
Запишіть потрібну для нього інформацію.

20.     Тримайте марку свого підприємства. Навіть якщо ви випадково
взяли трубку, не говоріть: Я тут ніхто. Умійте гідно представити
установу, в якій працюєте⁵.

Інші фахівці з проблем усного ділового спілкування пропонують дотримуватися ще таких правил ведення телефонної розмови.

Якщо телефонуєте ви:

–       якщо телефонуєте у важливій справі, запитайте спочатку, чи є у вашого співрозмовника достатньо часу для бесіди;

–       попередньо напишіть перелік питань, котрі необхідно з’ясувати, і тримайте цей перелік перед очима упродовж усієї бесіди;

–       у разі досягнення важливих домовленостей згодом надішліть підтвердження листом або факсовим повідомленням.

Якщо телефонують вам:

–       спробуйте якомога швидше зняти трубку й назвіть організацію, яку ви представляєте;

–       у разі потреби занотуйте ім’я, прізвище та контактний телефон співрозмовника;

–       розмовляйте тактовно, ввічливо; демонструйте розуміння сутності проблем того, хто телефонує;

–       не кладіть несподівано трубку, навіть якщо розмова є нецікавою, нудною та надто тривалою для вас;

–       якщо ви даєте обіцянку, намагайтесь дотримати слова й виконати її якомога швидше; у разі виникнення складних питань запропонуйте співрозмовникові зустріч для детального обговорення суті проблеми;

–       завжди стисло підсумовуйте бесіду, перелічіть ще раз домовленості, що їх ви досягли.

Незалежно від того, хто телефонує:

–       будьте доброзичливими, у жодному разі не виказуйте свого невдоволення чимось;

–       ставте запитання та уважно вислуховуйте відповіді на них;

–       намагайтесь залишатися тактовним і стриманим, навіть якщо розмова стає вельми неприємною для вас;

–       симпатія до вас зросте, якщо ви кілька разів упродовж бесіди назвете співрозмовника на ім’я та по батькові;

–       особливо наголошуйте на найсуттєвішому; якщо ж під час бесіди ви називаєте якісь числа, їх варто повторити кілька разів, аби уникнути прикрих непорозумінь;

–       намагайтеся якомога ширше використовувати лексичні можливості літературної мови (насамперед багату синоніміку), але при цьому завжди висловлюйтеся стисло й точно, правильно побудованими реченнями; стежте за логікою викладу своїх думок, їх послідовністю;

–       розмовляйте середнім за силою голосом.

На анонімний дзвінок можна не відповідати й одразу покласти слухавку.

Якщо до телефону підійшов не той, хто вам потрібен, ви повинні перепросити і звернутися з проханням покликати потрібну вам людину: Добрий день. Перепрошую, що турбую, чи не могли б Ви запросити до телефону Івана Петровича (пана Яковенка); Дуже прошу, попросіть до телефону Надію Дмитрівну (пані Надію, пані Романчук); Будь ласка, покличте до телефону… Зазвичай відповідають так: Добрий день. Зачекайте, будь ласка, хвилиночку, я зараз передам їй слухавку; …Прошу зачекати; …Будь ласка, зачекайте; …На жаль (шкода, вибачте) Іван Петрович вийшов, повернеться о 14 годині. Можливо, Ви хотіли б йому щось

переказати? Є його заступник, можливо, він зміг би допомогти Вам. Коли до телефону підійде потрібна вам людина, неодмінно треба знову привітатися і назвати себе.

Нетактовно давати абонентові неправильну інформацію, розмовляти грубо, якщо він помилився номером телефону. Буде люб’язно з вашого боку, коли допоможете абонентові з’ясувати причину невдачі. У свою чергу, якщо ви зателефонували не за потрібним вам номером, маєте обов’язково перепросити за завдані турботи. Намагайтеся завжди бути ввічливим, адже ваша тактовність – це насамперед повага до самого себе. Ввічливість має стати духовною потребою кожної людини ⁶.

“Організовуючи конференції, наради, формуючи навчальні групи, “круглі столи”, треба слідкувати затим, щоб на них збиралися люди, котрі дотримуються близьких точок зору на питання, які виносяться на обговорення. Це, звичайно, не означає того, що успіх забезпечує тільки обмін думками осіб, які мислять однаково. Певна різноманітність навіть необхідна. Але якщо група співрозмовників створюється з цілком різних людей, які не розуміють один одного, то не можна розраховувати на успіх справи.

Конференція ділиться на секції з чітким визначенням завдання кожній із груп. Результати роботи дрібних груп, лекцій зіставляють, порівнюють, узагальнюють і виробляють єдине рішення з тієї чи іншої проблеми. Якщо ж немає змоги організувати підгрупи, то голова і той, хто керує дискусією, виступають у таких випадках посередниками між групами, вони спрямовують свої зусилля на пошук спільних точок зору, зменшення розбіжностей у поглядах.

Нараду організовують тоді, коли справді виникла потреба порадитися. Оптимальна кількість учасників не перевищує 10-12 осіб, інакше не всі зможуть взяти участь в обговоренні. Результати наради залежать передусім від голови, як він керує нею, від того, наскільки він зуміє підготувати нараду і спрямувати її учасників на дискусію. Голова повинен відкрити нараду і в короткому вступному слові охарактеризувати проблематику, яку треба обговорити. Голова повинен уміти впевнено керувати обговоренням поставлених питань, давати учасникам можливість висловитися, заохочуючи їх до розмови. Голова має бути тактовним і витриманим, може делікатно втрутитися і спрямувати дискусію в потрібне річище. Він повинен виявити тактовність, щоб його втручання (висунення для обговорення наступ­ного питання, оголошення перерви чи навіть перенесення наради на інший час або день) сприймалися правильно, з розумінням ситуації.

Дуже важливо вміти брати участь в дискусії, а особливо вести її. Л.Зрінські визначає такі найважливіші правила дискусії:

1. Виступай тільки тоді, коли є що сказати предметно.

2.  Слухай, про що говорять інші.

3.  Зважай на те, що інші учасники також уважно слухають, і не повторюй того, що хтось уже розповідав.

4.  Враховуй сказане іншими, а не тільки проголошуй монологи¹⁰.

Законодавці сучасного етикету рекомендують додержувати таких правил тактовного ведення бесіди:

1. Не треба розмовляти так голосно, щоб ваша бесіда привернула увагу навколишніх.

2.Під час розмови можна лише помірно жестикулювати, у жодному

разі не треба гримасувати, злісно говорити й різко перечити. Нетерпимістю до чужої думки характеризуються люди запальні чи психічно неврівноважені або ж просто некультурні. До того ж гнів заважає розуму бачити істину.

3.       Для розмови потрібно обирати теми, які становлять спільний інтерес,

можуть зацікавити й вашого співрозмовника. Варто розмовляти не тільки про власні проблеми, а й про стан справ інших. Проте настійливо запитувати про чужі інтимні справи – нечемно.

4.     У товаристві треба вміти підтримувати розмову, правильно висловлюючись, не вживаючи вульгарних виразів, не переобтя­жуючи мову іноземною лексикою й абстрактними поняттями.

5.     Ввічлива людина має відповідати на запитання чи розмовляти тією мовою, якою до неї звертаються (зрозуміло, якщо вона нею володіє). Однак у товаристві, де говорять однією мовою, нечемно розмовляти з кимось іншою мовою.

6.    Необхідно уважно вислуховувати співрозмовника, цікавитися його поглядами, симпатіями, проблемами. Не тактовно ігнорувати його запитання чи робити вигляд, що ви їх не розчули.

7.     Не можна перепиняти співрозмовника, потрібно терпляче вислухати і те, що ви знаєте, і те, з чим ви, можливо, не згодні. Не чемно відразу ж розпочинати суперечку, обстоюючи власну позицію. Дослухавши до кінця аргументи свого співрозмовника, можна стримано й коректно заперечити: На мою думку, це…; Я. схильний думати, що…; Даруйте на слові, але… У жодному випадку не можна вживати нетактовні форми відповіді опонентові: Я краще знаю…; 1 зовсім це не так.

8.       Розмовляючи, варто дивитися на свого співрозмовника і стежити за його реакцією, щоб скоригувати свою мову в разі втрати слухачами інтересу до вашого повідомлення. Повернути до себе увагу можна завдяки логічності думки, переконливості аргументів, дотепності й емоційності відповіді. Чемна людина, переконавшись у марності своїх зусиль зацікавити співрозмов­ника, припиняє розповідати.

9.       Якщо зустрічаються колеги чи люди зі спільними професійними інтересами, зрозуміло, можлива розмова про роботу, але треба зважати на настрій навколишніх і їхнє бажання обговорювати виробничі проблеми.

10.Під час розмови стримуйте свої почуття. У ході розмови треба повсякчас пам’ятати про необхідність контролю за своїми жестами, позою, інтонацією, тоном”.

Щодо проведення ділового спілкування, то, заощаджуючи власний час і час своїх колег, необхідно дотримуватися вивірених практикою неписаних правил:

1. Елементарно вислуховувати і не перебивати людей, особливо,
коли вони обурені.

2.       Потрапивши у складну ситуацію – слухати, намагаючись зрозуміти.

3.  Бути тактовним. Ввічливість обеззброює. Важко бути грубим, коли інший поводиться ввічливо і коректно.

4.  При необхідності дати відступити протилежній стороні з гідністю.

Іноді потрібно з чимось погодитися, щоб заперечити аргументи іншої сторони.

5.  Дотепність – сильна зброя, але нею потрібно користуватися в коректній формі.

6.  Вміти вчасно промовчати ¹².

Психологи ж радять:

–       набагато корисніше говорити людям приємні речі, підтримувати і підбадьорювати їх, щиро захоплюватися їх досягненнями, аніж принижувати їх гідність;

–       починати і закінчувати ділову бесіду варто компліментом на адресу співрозмовника (існує багато підтверджень того факту, що чим більше ви говорите компліментів іншим, тим більше добрих слів чуєте у відповідь, вас починають вважати милим, чуйним і навіть

привабливим; коли співрозмовник помічає, що ви проявляєте свої почуття щодо нього, він значно швидше відкриється вам);

—      ніколи не обзивати і не ображати, краще виразити свої почуття:
“Мені соромно за вас”, “не чекав від Вас такого” тощо;

–   спілкуючись з людьми, краще називати їх по імені, це приємно,
як і комплімент¹³.

Найбільш ефективними засобами підтримання ділової розмови є підбадьорюючі фрази на зразок: “Розумію”, “Так”, “Правда?”, “Продовжуйте, продовжуйте” в комбінації з легкими кивками голови, а також вислови-містки “Вибачте”, “Наприклад”, “А ви?” тощо.

 

Комунікативні якості культури мови

Культура мови передбачає якісну характеристику володіння мовою. Цю характеристику описують за допомогою певних критеріїв, комунікативних якостей. Є такі основні комунікативні якості культури мови: – правильність; – точність; – логічність; – змістовність; – стислість; – ясність і доступність; – чистота; – багатство (різноманітність); – доречність; – виразність; – естетичність; – дієвість.

Правильність мови – це відповідність мовної структури висловлювання чинним мовним нормам.

Точність мови – це повна відповідність вжитих слів їхнім мовним значенням – значенням, що усталились у мові в даний період її розвитку.

Логічність мови – смислова погодженість частин висловлювання і тексту.

Змістовність ­– це насиченість висловлювання об’єктивно цінною інформацією, яка відповідає темі спілкування.

Стислість мови – прагнення виразити максимальну за обсягом інформацію мінімальною кількістю усіх мовних засобів.

Ясність мови – зрозумілість для адресата вираженої мовою думки. Близько до ясності є доступність мови, яка поєднує ясність, простоту і дієвість.

Доступність мови – це така організація мовних знаків, яка полегшує сприймання адресатом вираженої мовою інформації (питання ж про доступність самої інформації – окреме!).

Чистота – це відсутність у мові нелітературних елементів (в орфоепії – правильна літературно-нормативна вимова, відсутність інтерферентних явищ; у слововживанні – відсутність діалектизмів, вульгаризмів, канцеляризмів, плеоназмів, штампів, слів-паразитів; в інтонаційному аспекті – відповідність інтонації змістові та експресії висловлювання, відсутність брутальних, лайливих, лицемірних ноток).

Багатство (різноманітність) мови – це максимально можливе насичення висловлювання різними, неповторюваними засобами мови, необхідними для вираження змістовної інформації.

Доречність – такий добір, така організація засобів мови, які сприяють тому, щоб висловлювання відповідало меті й обставинам спілкування. Доречна мова відповідає темі повідомлення, його логічному та емоційному змістові, складу слухачів або читачів, інформативним, виховним, естетичним й іншим завданням. Розрізняють доречність стильову, контекстуальну, ситуативну, особистісно-психологічну.

Виразність мови – це такі особливості структури висловлювання, які підтримують увагу та інтерес у слухача або читача.

Естетичність мови – це оптимальність мовного оформлення висловлювання, його гармонія і цілісність, повнота реалізації стилістичних можливостей мови, її загальнолюдської сутності.

Дієвість мови – такий добір, така організація мовних засобів, які сприяють здійсненню очікуваного впливу на свідомість і / або підсвідомість слухача або читача, досягненню мети спілкування.

 Комунікативні якості мови неоднаково співвідносяться із різними стилями мови. В одних стилях мови певна комунікативна якість (наприклад, точність чи виразність) підтримується і посилюється, в інших – послаблюється і розмивається.

Поняття про етикет спілкування

Кожна людина, незалежно від віку, статі, національності, освіти, посади, повинна дотримуватися основних норм мовного етикету, адже рівень мовленнєвої культури свідчить про міру вихованості, чемність людини.

Як зазначається у “Словнику іншомовних слів”, етикет (фр. etiquette) – це: 1. Зведення норм поведінки, порядок дій і правила чемності при дворах монархів, титулованих осіб (придворний етикет), а також у дипломатичних колах. 2. Переносно – правила поведінки¹.

У “Словнику лінгвістичних термінів” О.І.Ганича та І.С.Олійника вказано: “Мовний етикет. Національно специфічні правила мовної поведінки, які реалізуються в системі стійких формул і виразів, що рекомендуються для використання в різних ситуаціях ввічливого контакту зі співрозмовником, зокрема під час привітання, знайомства, звернення до співрозмовника, висловлення подяки, прощання тощо. Кожна ситуація обслуговується в українській мові групою висловлень, які нерідко утворюють синонімічні ряди: добрий день, здоровенькі були, будь ласка, прошу, до побачення, до зустрічі, прощавайте тощо”².

Основні правила спілкування:

1.   Будьте завжди ввічливими, привітними й доброзичливими, з повагою ставтеся до співрозмовника.

2.   Умійте слухати інших і ніколи не перебивайте.

3.   Не бійтеся розпочинати розмову з незнайомими людьми, але не

будьте нав’язливими.

4. Говоріть (пишіть) про те, що може зацікавити слухачів (читачів),

враховуйте їх вік, характер, інтереси.

5. Не завдавайте людям шкоди словом. Не ображайте, не говоріть

неприємного іншим, не виявляйте своєї неповаги, не вживайте грубих слів.

6.  Намагайтеся ввічливо попросити і ввічливо відмовити, не образивши людину своєю відмовою.

7.  Використовуйте в спілкуванні звертання і ввічливі слова: будь ласка, вибачте, не ображайтесь, чи не змогли б ви, на жаль тощо), слідкуйте за культурою мовлення.

8.  Намагайтеся, щоб спілкування з вами було для людей корисним і

приємним, вмійте допомагати людям словом і ділом.

Ввічливе ставлення до людини виражається різними лексико-граматичними засобами, серед яких: звертання (неввічливо: ей, ти! ей, чуєш? та ін.), власні імена (вживання імені, імені й по батькові, імені та прізвища), займенники (ввічлива форма вживання займенників ти (ви) – твій (ваш), неввічливе вживання займенника він (вона) в присутності особи, про яку йде мова); вставні слова й словосполучення (слова, які пом’якшують відмову у виконанні прохання, напр., на жаль, шкода та ін.); наказовий спосіб дієслів (різноманітні за ступенем вираження ввічливості способи спонукання до дії: писати! — пишіть — пишімо — потрібно писати — потрібно було б писати — чи не писали б ви — чи не могли б ви написати); синоніми (текстові синоніми – пане, товаришу, громадянине, друже, дядьку) тощо.

Однією з найважливіших форм привернення уваги, встановлення контакту зі співрозмовником є звертання. Українська мова протягом століть виробила цілий ряд звертань, які задовольняють потреби мовця в найрізноманітніших ситуаціях спілкування.

При звертанні до незнайомих осіб (особи) чи в офіційній обстановці використовують:

Дорогі друзі! (Дорогий друже!)

Панове! (Пане! – до чоловіка чи хлопця від 18 років; Пані! – до жінки; Панно! – до дівчини (до 25 років, якщо вона незаміжня)

Вельмишановні пані та панове!

Доброди! (Добродію! Добродійко!)

Товариші! (Товаришу! Товаришко!)

Громадяни! (Громадянине! Громадянко!)

Товаришу капітане (капітан)!

Пане капітане (капітан)!

Шановна громадо!

Шановна спільното!

Шановне товариство!

Шановні колеги!

Добірне товариство!

Люди добрі!

Господарю! Господине!

Юначе! (Молодче!)

Дядьку! (Тітко!)

У сім’ї: Дочко! Сину! Мамо! Тату! (Батьку!) Бабо! Діду!, а ще краще з використанням суфіксів суб’єктивної оцінки: Донечко! Синочку! Мамочко! Мамусю! Татку! Таточку! Бабусю! Бабунечко! Дідусю! Андрійку! Васильку! (форми Андрюша! Вася! – російські).

У лікарні: Лікарю! Сестро! Професоре!

У школі до дітей молодших класів: Діти! (Учні! – надто офіційно). Хлопчики! Дівчатка! У старших класах – Друзі! Хлопці! Дівчата!

У державній установі, на роботі найкраще звертатися на ім’я або ім’я та по батькові: Петре! Миколо! Віро! Маріє Іванівно! Володимире Васильовичу!

Звертання до священнослужителів:

Отче!

Преподобний отче!

Праведний отче!

Панотче!

Всечесний отче!

Батюшко! – до священиків у залежності від того, як прийнято в певному краї.

Ваше Преосвящество! Владико! – до єпископа.

Ваше Високопреосвященство! – до архієпископа і митрополита.

Ваше Блаженство! – до митрополита (глави церкви).

Ваша Святосте! – до патріарха.

Ваша Превелебносте! – до кардинала.

Брате! Сестро! — у чернецтві.

Ваша Високопреподобносте! Ваше преподобіє отче… Ваше преподобіє брате – до настоятеля монастиря.

Ваша превелебність матінко! – до настоятельки монастиря.

Пані добродійко! Матушко! Ваша імость! – до дружин священиків.

У множині форма називання і форма звернення однакові: Преосвященні владики! (до єпископів); Всечесн(іш)і отці!; Преподобні брати і сестри! — до монахів і черниць³.

Варто пам’ятати, що в українській мові звертання обов’язково повинно мати форму кличного відмінка.

В “Українському правописі” зазначено:

1. У звертаннях, що складаються з двох загальних назв, форму кличного відмінка має як перше слово, так і друге, хоч друге слово може мати й форму називного відмінка: добродію бригадире (бригадир), пане лейтенанте (лейтенант).

2.У звертаннях, що складаються із загальної назви та імені, форми кличного відмінка набуває як загальна назва, так і власне ім’я: брате Миколо, друже Грицю, колего Степане, пані Катерино, товаришу Віталію.

3.У звертаннях, що складаються із загальної назви та прізвища, форму кличного відмінка має тільки загальна назва, а прізвище виступає у формі називного відмінка: друже Максименко, колего Іваничук, добродійко Скирда, пане Гончар.

4.У звертаннях, що складаються з двох власних назв – імені та по батькові, обидва слова мають закінчення кличного відмінка: Володимире Хомичу, Галино Іллівно, Маріє Василівно, Петре Кузьмичу, Ярославе Андрійовичу⁴.

Треба розмежовувати прикметники шановний, високошановний, глибокошановний, вельмишановний, високоповажний, дорогий, щоб вони були щирими і точно виражали ставлення адресанта до адресата. Так, наприклад, під час захисту кваліфікаційної, дипломної чи магістерської роботи звичайно говорять: Глибокошановний голово екзаменаційної комісії! Шановні члени екзаменаційної комісії!..

Добре вихована людина добиратиме форму звертання відповідно до характеру стосунків, ситуації і, володіючи добре

мовою, не допустить, звичайно, грубої фамільярності чи “загравання” зі співрозмовником.

Етика спілкування висуває вимоги до вживання займенників ти і ви. Ти вживається при звертанні до рідних, друзів, колег по багаторічній праці й здебільшого інтимізує текст, але трапляється й у зниженому, фамільярному вживанні, що принижує співрозмовника. Рекомендують, наприклад, вчителям до старшокласників звертатися на ви – це посилює в учнів почуття власної гідності, підвищує самооцінку й, у свою чергу, формує позитивне ставлення до вчителя, покращує дисциплінованість та успішність. “Пошанна множина”, чи “множина ввічливості” (вживання щодо однієї особи займенника ви), є фактом мовленнєвим і психологічним. Поширені звертання на ви до осіб, віком старших від мовця, або малознайомих (адже ти –ближче, інтимніше, ви – ввічливе, шанобливе).

Історично звертання до особи на ти – східнослов’янське, на ви –західноєвропейське, диференціація звертань почалася в XVII ст. і мала не лише етичний, а й соціальний зміст.

Характерно, що сьогодні нормою звертання до батька чи матері є форма ти, хоча в локальному мовленні здавна закріплена форма ви, і не варто цей факт заперечувати – мовній системі він не суперечить, мораль не відкидає. Це – вияв локальної етнічної традиції. Однак необхідно пам’ятати, що навіть у випадку звертання на ви (напр. тату, порадьте, будь ласка…) у розповідях не варто вживати конструкцій: тітка казали, тато купили, мама просили, а необхідно казати: тітка казала, тато купив, мама просила.

Отже, ти і ви – мовні засоби етики (як і стилістики), вживати їх потрібно для досягнення доброго тону і стилю.

Для вираження пошани треба замінювати займенникові форми іменниками-прізвищами, іменами, по батькові, назвами професій, звань, посад та ін. Говорити про людину він, вона, бачачи її перед собою, – значить виявляти до неї неповагу. Особливо погано це він, вона звучить тоді, коли особа, про яку йдеться, теж бере участь у розмові. її треба називати на ім’я та по батькові або безпосередньо звертатися до неї (Ви говорите…. Ви сказали…). Треба завжди уважно ставитись до вибору форми висловлення, щоб не бути фамільярним, не образити людини, не принизити в ній почуття власної гідності.

У науковому стилі (в лекціях, доповідях, наукових працях) використовують так звану “авторську множину”: замість я – ми, замість мої- наші. Я створює враження самовихваляння, надмірної уваги до себе, а ми залучає слухачів, читачів до активного сприйняття тексту. У цьому стилі використовуємо формули: ми вважаємо, нам вдалося виявити, як свідчать наші дослідження, ми зробили висновок тощо.

До ділових партнерів потрібно звертатися на ви (як до співробітників, так і до клієнтів). Таке звертання – необхідний інструмент підтримання нормальних службових відносин і трудової дисципліни в колективі та встановлення партнерських стосунків з клієнтами.

Вітання – один з найважливіших знаків мовленнєвого етикету. З вітання розпочинається спілкування.

Існує чимало слів вітання. Саме з них переважно розпочинається вивчення мови. Звичайно їх супроводжують посмішкою та потиском руки. Історія цього жесту, який існує у багатьох народів, йде з глибоких віків. Колись розкрита долоня свідчила про мирні наміри. Людина, зустрівши на шляху іншу, протягувала руку, показуючи, що в ній немає палиці, каменя, зброї. І в наш час потиск руки свідчить про дружнє ставлення до людини.

Формули вітання тісно пов’язані з формулами побажання, оскільки найчастіше ми не лише вітаємо, але й проявляємо інтерес, підтримуємо встановлені відносини й контакти.

Добрий день! Доброго дня! Добридень!

Здрастуйте!

Здорові будьте!        Добрий ранок! Доброго ранку!

Добрий вечір! Доброго вечора! Добривечір!

Добраніч! На добраніч!

Доброго здоров ‘я!

Привіт! (розмовно-просторічне).

Вітаю!

Слава Україні! — Героям слава! ..       Слава Ісусу Христу! — Слава навіки!

Христосрождається! — Славімо Його! (на Святвечір, Різдво).

З Різдвом Христовим!

Христос воскрес! – Воістину воскрес! (на Великдень).

Дай, Боже, щастя!

З приїздом Вас!

Поздоровляю Вас!

Зі святом Вас!

Щасливих Вам свят!

Бажаю Вам приємно провести свята (відсвяткувати)!

Вітаю з днем народження!

Бажаю (зичу) Вам здоров ‘я, щастя, успіхів!

Бажаю (зичу) щасливого Нового року!

З Новим роком!

Хай щастить у Новому році!

Хай здійсняться всі ваші мрії!

На здоров ‘я!

Дозвольте вітати Вас від імені… (офіційне).

Дозвольте поздоровити…

Моє шанування!

Наше щире вітання… (іронічне).

Привіт (вітання) з України! (в чужій країні).

Я хочу (мені хочеться) привітати Вас.

Я хотіла б привітати Вас.

Прийміть найкращі вітання.

Після вітання найчастіше додають: Як живете? Як життя? Як справи?

У жодному випадку не варто казати: Здоров! Драстє! Прівєтік! – це просторічні кальки.

Вихована людина завжди привітно вітається, незалежно від того, який у неї настрій. Першим вітає молодший старшого, чоловік жінку, підлеглий керівника, але руку першими подають старший за віком, жінка чи керівник. Перша фраза вітання належить тому, хто заходить до приміщення, незалежно від віку чи посади. Незалежно від віку, статі й посади першим вітається той, хто обганяє знайомого чи проходить повз нього.

У селі вітаються з усіма, кого зустрічають. У місті звичайно вітаються зі знайомими, сусідами, з не знайомими особисто людьми,

якщо зустрічаються з ними досить часто (з продавцем у магазині, листоношею тощо).

Прийшовши в гості, передусім вітають господиню, потім господаря, інших жінок і чоловіків у порядку, в якому вони сидять. Вибираючи вітальну формулу, потрібно зважити на час спілкування: ранок, день чи вечір.

Український мовленнєвий етикет має різноманітні формули прощання:

До побачення! (у будь-якій ситуації).

Усього найкращого! Усього доброго! На все добре! (у будь-якій

ситуації з відтінком побажання). До зустрічі! (замість До побачення, коли передбачається зустріч). До завтра!До неділі! До зустрічі в неділю! Хай щастить вам! Щасти тобі! (невимушене, дружнє, з побажанням). На добраніч! Добраніч! Спокійної ночі! (прощання на ніч). Всього! Привіт! (вживається добре знайомими, близькими людьми, найчастіше серед молоді. Привіт кажуть як при зустрічі, так і при прощанні). Прощайте! Прощавайте! (коли розлучаються на довгий час). Бувай! Бувайте! Бувайте здорові! Бувай здоровий! Ходи здоровий! Ходіть здорові! (розмовне). Дозвольте попрощатися! (офіційне). Дозвольте відкланятися! (офіційне, вживається людьми старшого віку). Пока! (просторічне). Вибачте, мені час (пора) іти! На жаль, я поспішаю. Сподіваюсь, ми скоро побачимось. Щасливо! Щасливої дороги! При прощанні прийнято передавати вітання близьким, рідним чи друзям співрозмовника, навіть якщо з ними особисто

не знайомі.

Передавай вітання {привіт)… Вітання вашим батькам! , Вітайте ваших батьків! Прощаючись, за звичаєм, подають руку, а близьких людей, рідних – цілують. Просити вибачення можна у формі:

Пробачте (вибачте) мені, будь ласка. Прошу вибачення але не Вибачаюсь!). Простіть мені. Даруйте мені (розмовне).

Перепрошую (діалектне, характерне для подільських, волинських
та інших південно-західних говірок, виникло під впливом        польської мови).

Я дуже жалкую… Мені дуже шкода… Прийміть мої вибачення… Дозвольте просити вибачення… Не гнівайтесь на мене… Я не можу не вибачитись перед Вами… Якщо можеш, вибач мені… Не сердься на мене… Вибачати можна:

Будь ласка (тобто Вибачаю). Нічого.

Нема за що (розмовне). Ну що Ви! (розмовне). Якщо хочемо про щось запитати незнайому людину, потрібно використати спочатку звертання (Пані! Добродійко! Жіночко! (розмовне). Бабусю! тощо), потім привітатися, а далі: Вибачте, будь ласка, Ви не знаєте… ? Вибачте, будь ласка, Ви не скажете…? Вибачте, будь ласка, чи не могли б Ви сказати …? Вибачте, будь ласка, чи не могли б Ви мені допомогти… Дякують так:

Дякую! (нейтральне).

Щиро дякую! (велика міра вдячності).

Спасибі! (нейтральне).

Сердечне спасибі! ( велика міра вдячності).

Велике спасибі! Гарно дякую! Дуже дякую! (просторічні).

Увага! Дякувати на… – архаїчна форма, дякувати за що… –нова форма. Отже, у розмові можна дякувати на добрім слові, але краще, сучасніше -Дякую за добре слово.

Відповідь на побутові запитання: Як справи? Як …? -Дякую! (за виявлену увагу) і доповнюємо відповіддю: Дякую! Все добре. Вже всі здорові.

За столом: Смачного! -Дякую!

Дякують не лише за великі, але й за дрібні послуги: незнайомій людині в транспорті за закомпостований талон, продавцю в крамниці, добродієві, що притримав двері, коли ви виходили, тощо. Не забуваймо дякувати батькам, рідним за щоденні турботи, добрі стосунки, співпереживання радості і тривог.

Запрошення, прохання, наказ – це спонука співрозмовника до дії, виражена на шкалі від добровільності до примусовості, від прохання до категоричності. В українській мові це забезпечується формулами:

Будь ласка…

Будьте ласкаві…

Будьте люб ‘язні…

Прошу Вас…

Чи не могли б Ви…

Чи можу я попрохати Вас… .щ Маю до Вас прохання…

Не відмовте у проханні

Чи можу звернутися до Вас із проханням…

Якщо Ваша ласка…

Якщо Вам не важко…

Можливо, Ви мені допоможете…

Зробити! (найбільший вияв категоричності наказу – вико­ристовується в армії).

Зроби! Зробіть! – наказ (зробіть, будь ласка – ввічливість).

Потрібно зробити.

Потрібно було б зробити…

Чи не могли б Ви зробити…

Я б просила…{ відтінок категоричності). Якщо Вам не важко… Я прошу Вас… Я хотіла попросити Вас… Чи можу я попросити Вас…? Чи не можу я попросити Вас … ? Чи не хотіли б Ви … ? Чи не бажаєте Ви …? Чи не могли б Ви … ? Дозвольте Вас запросити… Я хочу запросити Вас до себе. Проходьте, будь ласка (прошу, проходьте). Підійдіть, будь ласка, ближче! Прошу, сідайте (сідайте, будь ласка!) Ласкаво просимо! Давайте проведемо вечір разом. Я хочу попросити Вас зробити мені послугу. Пропоную Вам зіграти в шахи. Чи можете Ви позичити мені свій… Прошу допомогти мені зробити…. Скажіть, будь ласка, котра година? Будьте ласкаві, напишіть. Будьте такі ласкаві, поясніть. Будьте ласкаві пояснити. Дозвольте мені увійти (вийти, запитати Вас, відповісти,

потурбувати Вас). Чи можу я попрохати? Будь ласка, зачини двері! Може, ти зачиниш, двері? Чи не хотів би ти зачинити двері?!

Формули згоди, підтвердження:

Згоден.                               Це справді так.

Домовилися.                       Авжеж.

Я не заперечую.                  Чудово.

Ви маєте рацію.                Так.

Саме так.                         Будь ласка.

Напевно.                            Прошу (у значенні будь ласка).

Обов ‘язково.                     Гаразд.

Безперечно.                       Добре.

Безсумнівно.                       З приємністю.

Безумовно.                         Із задоволенням.

Звичайно.                          Ще б пак.

Ми в цьому впевнені.

Формули заперечення, відмови:

Ні.

Ні, це не так.

Нас це не влаштовує.

Я не згодний (згоден).

Це не точно.

Не можна.

Не можу.

Не хочу.

Ні, не бажаю.

У жодному разі!

Це неможливо.

Цього не може бути!

Ви не маєте рації(рос. Вы не правы).

Ви помиляєтесь.

Не треба.

Я заперечую це.

На жаль, не зможу (пом’якшена відмова).

Шкодую  (шкода),  але я мушу (повинен) відмовитися (пом’якшена відмова).

Нізащо.

Про це не може бути й мови!

Нічого подібного!

Це даремна трата часу.

Не гай даремно часу.

Дякую, я не можу.

Не варто про це нагадувати.

З мене цього досить! (роздратовано).

Вам кажуть, що ні! (згрубіле)-Цього ще не вистачало! (роздратовано). Аж ніяк. Стимулювання та корекція розмови:

Продовжуйте.

Ми Вас слухаємо.

А що Ви можете сказати про це (з цього приводу)?

Хто ще бажає висловитись (виступити)?

Подивимося на це питання з іншого боку.

Вибачте, я переб’ю Вас…

Вибачте, алеяхочу відзначити (зауважити, звернути увагу), що…

Прошу вибачити, що перебиваю, але не відхиляйтесь від теми.

Ви відійшли від теми.

Повернемося до нашої теми.

Я все ж таки хотів би повернутися до розмови (до проблеми) про… Формули вираження співчуття:

Прийміть мої співчуття.

Я Вас розумію.

Я відчуваю Вашу схвильованість (Ваш біль, Вашу стриво­женість, Ваше хвилювання).

Це болить і мені.

Це не може нікого залишити байдужим.

Я теж перейнялася Вашим болем (бідою, горем, тривогою).

Я співпереживаю (Вашу втрату, Вашу тривогу, Ваш неспокій…).

Треба триматися.

Не впадайте у відчай (час все розставить на місця, час вилікує, загоїть рану, втамує біль-)-

Не варто так побиватися (перейматися).

Не нарікайте на долю!

Не гнівіть Бога!

Ще все налагодиться.

Ще засвітить Вам сонце! Пропозицію, пораду можна висловити так:

Дозвольте висловити мою думку щодо…

А чи не варто б…

А чи не можна б…

Чи не спробувати б Вам …

Чи (не) були б Ви такі ласкаві прийняти мою допомогу (вислухати мою пропозицію, пораду).

Чи не погодилися б Ви на мою пропозицію…

Дозвольте Вам запропонувати…

Чи (не) могла (міг) би я…

Не гнівайтесь, будь ласка, але…

Якщо буде на те Ваша ласка, то…

Якби була Ваша ласка, то…

Якби Ви були такі ласкаві та ..

 

На зборах, нараді, засіданні парламенту показником культури ділового мовлення є правильне називання головуючим прізвищ тих, хто виступає.

Слово надається професору (-ові), (інженеру), (депутату)…   . А далі? Потрібна форма давального відмінка.

Якщо виникає побоювання, чи правильно утворена форма давального відмінка, то можна використати інший варіант цього речення:

– Зараз виступає професор Салій (називний відмінок).

–За ним виступатиме декан Ковалів (називний відмінок).

–Готується до виступу інженер Сірик (називний відмінок).

При використанні фрази:

–Підготуватися…(кому?) знову виникає потреба у давальному відмінку.

Усякі ділові контакти починаються знайомством, яке здійснюється через посередника або безпосередньо. Прийнято вважати, що знайомство через посередника має більш офіційний характер і зобов‘язує нових знайомих вітатися один з одним, навіть якщо вони не будуть підтримувати знайомства.

Той, хто знайомить двох людей між собою, повинен не лише назвати їх імена, по батькові і прізвища, а й посаду, звання та інші необхідні в цій ситуації дані. Після знайомства розмову розпочинає старший за віком чи за посадою.

Фрази, якими користується посередник:

–Я хочу познайомити вас з … .

–Дозвольте познайомити вас з … .

–Дозвольте відрекомендувати вам … .

Без посередника:

–Я хотів би з вами познайомитися.

–Мені хотілося б з вами познайомитися.

–Дозвольте з вами познайомитися.

–Дозвольте відрекомендуватися.

–Дуже приємно. Я радий з вами познайомитися.

–Дуже радий, що знайомство нарешті відбулося.

 

Культура мови на щодень / Н. Я. Дзюбишина-Мельник, Н. С. Дужик, С. Я. Єрмоленко та ін.— К.: Довіра, 2000.— 169 с.— (Б-ка сер. «Словники України»). ISBN 966-507-104-1

 

ЯК ПРАВИЛЬНО НАГОЛОСИТИ?

А

абетковий

абиде (абиколи, абикуди, абихто, абичий, абищо, абияк)

австралопітек

авто

автопокришка

агент

агентство

агрономія

аґрусівка

адже

адресний (стосується вітального адреса)

адресний (стосується адреси)

акафіст

акомпанемент

акрополь

алкоголь

алкогольний

алфавіт

альтовий

аматорський

амнезія

аналог

анафема

аніде (аніколи, анітелень, анічого, аніяк)

анонім

ансамблевий

антропоїд

апартаменти

апокаліпсис

апоплексія

апробування

арахіс

арахісовий

арго

аргумент

арешт

аристократія

асиметрія

астролог

асфальтовий

атлас «географічний»

атлас «тканина»

афонія

 

Б

 

багатоплемінний

багаторазовий

багатоскладовий

багатоступінний

багатошаровий

багрянистий

бадьористий

бадьорити

базиліка

байдужість

байдужіти

бакалія

баликовий

баляси

баритоновий

батьків (-кова, -кове)

батьківський

безбоязний

безбоязність

безвиїзний

безгрошевий

безгрошовий

бездощевий

безпелюстковий

безпристрасний

безстроковий

бережучи

бесіда

бєлгородський

біржовий

благовіст

благовістити

благодіяння

блазенський

блазнівський

близький

блискавковий

блищачи

болотистий

бородавка

бортництво

борючись

босоніж

бочковий

бредучи

бродячи

бундесвер

бундестаг

бур’янистий

 

В

 

вавилонянин

ваги

вальдшнеп

Василів (-лева, -леве)

Великдень (Великодня), великодній

верблюдячий

вереди, (-дів) «примхи»

веретено

вертихвіст

вести (ведемо, ведете)

ветеринарія

взаємодіяння

виворітний

видання «поліграфічне»

видання (на виданні) «про дівчат», «процес»

видача

визирцем

визнання

використання

вимова

винагорода

винагороджений

випадок

виправдання

виразний

виразність

витрата

витрати (мн.)

вичерпний

відвезти (відвеземо, відвезете, відвезла, відвезли)

відгомін

відгребти (відгребемо)

віддавна

відмовчатися

віднести (віднесемо, віднесете, віднесла)

відсотковий

відтоді

вільха

віровизнання

вітчим

вказівка (мн. вказівки)

вносити (вношу)

вогневий

Водохреще

впереміж

впереміш

вскоки

в’язкий

в’ялити

 

Г

 

газопровід (-воду)

гайвороння

гайковий

гастрономія

гелікоптер

генеза

генезис

геометр

гілковий

глибоко

голковий

гористий

горицвіт

горошина

господарський «необхідний для господарства»

господарський «власницький»

граблі

грибковий

грушевий

гуркотнява

гуртожиток

 

Д

 

далебі

данина

дебет

дебіт

дерихвіст

дещиця

діалог

діжа (мн. діжі, дві діжі)

добривечір

довезти (довеземо,

довезла)

догмат

долото (мн. долота, два долота)

донесхочу

доплатний

 

Є

 

єретик

 

Ж

 

жалити (-ся)

жаркий

жевріння

живенько

жити (живемо, живете)

жолобчастий

 

З

 

забавка

завбільшки

заввишки

завглибшки

завдання

завдовжки

завезти

завершити (-шу, -шиш, -шить, -шимо, -шите, -шать)

завтовшки

загайний

заготівник

задарма

заіржавілий

зайняти (займеш)

заклинити

закомизитися

закріпка

залежатися

залоза

застібка

застопорити

застрілити

засуха

затемна

затінковий

затужавіти

захворіти (-рію, -рієш)

захворювання

зблизька

збудливість

збудник

збутовий

звести

звисока

звити (звила, звили)

зворушити (-рушу, -рушиш)

здичавілий (здичавіння)

зізнання

зійти (зійду, зійдеш)

значущий

значущість

знести

зобов’язання

зобразити

зубожілий

зубожіння

зубожіти

 

І

 

іконопис

інистий

іноді

іти (ідемо, ідете)

 

К

 

кадіб

кажучи

кайдани

кайма (мн. кайми, дві кайми)

какаовий

камбала

камфора

камфорний

каталог

каталожний

квасолевий

кіоскер

кісточковий

клаузула

клейкий

коледж

комизитися

корисний

корисно

корогва

коцюба

красти (краду, крадеш)

крижі

крицевий

кровопролиття

кроїти

кропива

кури (курей, курям, курми, на курях)

кучма

 

Л

 

лавка (мн. лавки, дві лавки)

лазневий

лантух (мн. лантухи, два лантухи)

латинянин

лежма

лещата

либідський

липкий

лиштва

лікарський «від лікар»

лікарський «від ліки»

локшина

лука

лупа «збільшувальне скло»

лупа «на шкірі голови»

 

Н

 

навзнак

надбавний

надбання

надійти (надійдеш)

надірватися (надірвешся)

надіслати (надішлеш)

надкістковий

надлити (наділлєш)

надмір (надміру)

надстроковий

наздогад

наздогінці

назирцем

найти (найду, найдеш)

накривка

наодинці

напереваги

нап’ясти

насмішка

насмішкуватий

настрашка

натщесерце

нахильці

начинка

невропатія

незручний

ненавидіти (-виджу, -видиш)

ненависний

ненависть

неприязний

неприязнь

нереститися

нести (несла, несло, несли)

никати

новий

нудний

 

О

 

обвезти (обвезла, обвезло, обвезли)

обвити (обвила, обвило, обвили)

обволокти (обволочу, обволочеш, обволоче, обволочемо, обволочете, обволочуть)

обернутися (обернуся, обернешся, обернеться, обернуться)

обійняти (обійму, обіймеш)

обладнання «комп’ютерне обладнання»

обладнання «робочого місця»

обмести

обнести (обнесла, обнесло, обнесли)

обплести

обруч

оглядач

одинадцятий одинадцять

одноразовий

оздоровити

окіст

оковимірний

олень

оповідач

оповісти

ортопедія

осетер

отаман

очний

 

П

 

палацовий

параліч

партер

пастися

перевезти (перевезла, –о, –и)

перевертень

перевести

перевестися

перевитрата

передовсім

пересуд

перекис

переконання

перенести (перенесла, –о, –и)

переобладнання

переобрання

переплести

переплигнути

перепустка

перетерпіти

перетримати

петля

пирій

піала (мн. піали, піал)

підвести

підданець

підмести

піднести

підплисти

підреберний

підсліпуватий

підстрибнути

пільги

пільговий

пір’ястий

плескання

плести

плигання

плигати

поголос

поєднання

поклястися

Покрова

покроїти

пологовий

помилка (мн. помилки, –ок)

поміщицький

посидіти

послання

поталанити

почасти

предмет

признання

призов

приключка

принести

приплести (-ся)

прип’ясти

присілок

пристаріти

пристаркувата

пристрелити

пристрілити

притакнути

причілок

пришпилити

приштрикнути

приязний

приязність

приязнь

провезти (провеземо, провезете)

провести (проведемо, проведете)

провізорний

провізорський

провісник

пров’ялити

прогін

прогулянковий

продув

прокажений

проклятий

проклясти

промести

проміжок (-жку)

пронестися

просіка

проскура

протовпитися

прочахти

проявник

прясти

псевдонім

пуловер

пустирище

пучковий

п’ятишаровий

 

Р

раджа

разом

регент

решето

ридма

різницевий

різновид

рододендрон

розбрат

розвиднітися

розголос

роздзьобати

роздріб

роздрібний

розкоші (розкошів)

розкроїти

розладнання

розмін

розповідний

розчавити

рунистий

руно

ряска

рясковий

 

С

 

садовина

сакрамент

самий (сам)

самонавчання

санки

свекор

свердло

святки

сердити

середина

сидячи

сільськогосподарський

скільки-небудь

сковорода

скрадливий

скраплити

скроїти

скубти

слинявий

слов’янин (мн. слов’яни, слов’ян)

служачи

смарагдовий

смітячи

смушевий

снідання

солодкість

соляний «соляна кислота»

соляний «від сіль»

соняшниковий

спина

сплеснути

сплигнути

сповільнити

сподіванка

сподівання

спотикач

сп’ятися

старий

столяр (мн. столяри, два столяри)

сторінковий

сторожкість

струмковий

суглинковий

суглинок

суєтний

сум’яття

суспільно корисний

суспільно небезпечний

суспільно-історичний

 

Т

 

таланити

тато (мн. род. татів)

твердий

темнота

терти (тремо, трете)

течія

тінистий

тісний

товпитися

товстий

тонкий

травестія

тридюймовий

трубний

трясовина

трясти

тягнучи

 

У

 

увести

ужалити (ужалю, ужалиш)

улестити (улещу, улестиш)

уродженка

устілка

утвердити

учення

 

Ф

 

фавор

фанатичка

фармація

феномен

філістерський

фольга

 

X

 

хаос «у міфології»

хаос «безладдя»

хворіти

хирлявий

хлібовиробний

хльостати

хоробрішати

хутровий

хутряний

 

Ц

 

царина

цвяшок

центнер

цілодобовий

 

Ч

 

чавити

чепурний (-а, -е)

чепурно

черговий

чересло (мн. чересла, два чересла)

черпання

черпати

читання

чільний

чоловік (мн. чоловіки, два чоловіки)

чорнозем

чорнослив

чорнота

чубар

чуткий

чухрання

чухрати

 

Ш

 

шкода «псування, жаль»

шкода «марно»

шовковий

шпильковий

 

Ю

 

юдоль

юродивий

юшити

 

Я

 

якось «невідомо як»

якось «одного разу»

ялинковий

ящірко вий