Німецька класична філософія

 

План

 

1.  Соціальні і теоретичні передумови формування німецької класичної філософії.

2.  Загальні риси німецької класичної філософії

3.  Теорія пізнання Канта.

4. Філософія І. Фіхте.

5. Фекноменологія духу Г. Гегеля.

6. Антропоморфізм Л. Фейєрбаха.

 

Німецькою класичною філософією називається сукупність філософських вчень Іммануеля Канта (1724 –1804), Іогана Готліба Фіхте (1762-1854), Фрідріха Вільгельма Йозефа Шеллінга (1775-1854), Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831), Людвіга Андреаса Фейєрбаха (1804-1872), які розвивалися в Німеччіні наприкінці ХУІІІ – початку ХІХ ст.

Німецька класична філософії є закономірним результатом розвитку соціальної реальності і мислення Нового часу. Це закономірний результат розвитку європейської культури у цілому. Тому для розкриття передумов її виникнення слід враховувати як особливості Німеччини того часу, так і ту соціальну і духовну атмосферу, яка склалася на той час у Європі.

Новий час у європейській культурі – це період буржуазних революцій – нідерландської (1566-1609), англійської (1640-1650), французької (1789), німецької (1848-1849). Революційне утвердження буржуазії у своїх правах – це загальноєвропейське явище. Буржуазне ж суспільство відрізняється від усіх попередніх своєю динамічністю, стрімкістю розвитку, загостренням соціальних суперечностей, які починають сприйматися як рушійні сили суспільного розвитку. Така специфіка буржуазного суспільства сприяла формуванню і утвердженню в європейській свідомості діалектичних ідей, які були притаманні усім представникам німецької класичної філософії і остаточно оформились у діалектиці Гегеля. Цьому також Сприяло виявлення діалектичних моментів у природознавстві того часу. Якщо у галузі механіки античні мислителі розвивали статику (Архімед), то вчені Нового часу –Галілей, Кеплер, Гюйгенс, Ньютон та інші – динаміку земних і небесних тіл. антична математика є наукою про постійні величини, тоді як математика Нового часу розпочинається із введення перемінних. Ідеї еволюційного розвитку проникають у геологію (Бюффон “Історія землі”, Ломоносов “О слоях земли”) та біологію (Гете “Метаморфози рослин”, Ламарк “Філософія зоології”, теорія природного відбору Дарвіна).

При всьому розмаїтті ідей та концепцій, німецьку класику відрізняє ряд суттєвих рис та принципів, що є спільними для всього цього етапу розвитку філософської думки. Саме вони і дають змогу говорити про німецьку класичну філософію як про цілісне духовне утворення.

По-перше, всіх представників німецької класичної філософії об’єднує розуміння ролі філософії в історії людства і в розвитку світової культури. Вони вважали, що філософія покликана критично самопізнати людську життєдіяльність, зробили предметом спеціального філософського дослідження людську історію і людську сутність. І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель бачать філософію чітко систематизованою наукою, але наукою специфічною. З їхньої точки зору, філософія, живлячись науками, орієнтуючись на науки, має будувати себе як науку гуманістичної спрямованості.

По-друге, представники німецької класичної думки надали філософії вигляду широко розробленої та диференційованої спеціальної системи дисциплін, ідей, понять та категорій. Німецька класична філософія є високо професійною, надзвичайно абстрактною та узагальненою системою філософського освоєння дійсності.

По-третє, німецька класична філософія розробила цілісну діалектичну концепцію розвитку.

По-четверте, німецька класика виробила певні загальні принципи підходу до проблеми історичного розвитку, запропонувавши досліджувати його науково-теоретичними засобами і виділивши деякі його загальні закономірності.

По-п’яте, розглядаючи проблеми людини, німецька класична філософія концентрує увагу навколо принципу свободи та інших гуманістичних цінностей.

Отже і в самій дійсності, і в усіх науках Нового часу проявляються діалектичні тенденції. Діалектика ж німецьких філософів виступає своєрідним завершенням цього розвитку, систематизаціює діалектичної думку. Цьому також сприяло і те, що саме у Німеччині діалектичні традиції було достатньо розвинуті у попередній філософії, зокрема у Миколи Кузанського, Готфріда Лейбніца.

Ще одна загальна риса німецької класичної філософії – її ідеалізм, також зумовлюється як загальними особливостями Європейської культури того часу, так і особливостями Німеччини.

У вихорі революційних подій європейська культура шукає ідеал суспільного устрою і намагається утвердити його у дійсності. Так, для нідерландської і англійської революцій живильним ідейно-духовним ґрунтом є ідеологія реформації, у Франції – ідеологія Просвітництва. революція у Німеччині взагалі здійснюється передусім у сфері мислення, оскільки сама дійсність в останній країні ще не дозріла до революції і знаходилась у стані застою.

В той час як Англія завдяки буржуазній та промисловій революціям перетворилась на найкрупнішу країну світу, а Франція, внаслідок революції 1789 – 1794 р. знищила феодалізм та швидко просувалася шляхом розвитку капіталізму, Німеччина все ще залишалась політично та економічно роздрібненою та напівфеодальною країною. Це була одна із самих економічно і політично відсталих країн Європи того часу. Тридцятилітня війна 1618-1648 рр. суттєво затримала розвиток країни. Німеччина відставала на 200 років від Англії і на 50 від Франції. Це пояснює чому у Європейській культурі того час домінують три тенденції, втілені у певній країні: економічна у Англії, політична у Франції, філософська у Німеччині. Гейне поетично висловив це у своїй “Зимовій казці”:

Французам и русским досталась земля,

Британець владеет морем,

А мы – воздушным царством грез,

Там наш престиж бесспорен.

Німецькі письменники і філософи цього часу болісно переживають глибокий занепад Німеччини, суперечність між ідеалами гуманізму і бездуховною, міщанської дійсністю. “Ніхто, – писал Фрідріх Енгельс про цей період німецької історії, – не почував себе добре. Ремісництво, торгівля, промисло­вість та землеробство країни були доведені до наймаліших розмірів. Селяни, ремісники, підприємці страждали подвійно – від паразитичного уряду та від поганого стану справ. Дворянство та князі знаходили, що хоча вони й вичавлювали усі соки з своїх підлеглих, але їх прибутки не поспівали за їх тратами. Все було дуже погано, й в усій країні панувало загальне незадоволення”.

Але думка і фантазія не можуть живитись самі собою. Матеріал для свого ідеала вони мають шукати у дійсності. Але оскільки сучасна дійсність є жахливою, то діячи культури, філософи звертаються до минулого. Якщо філософи Франції дивилися у майбутнє, то Німецькі поети, письменники, філософи звертаються до минулого – античної і середньовічної культури, культури Відродження. У німецькій класичній філософії це призводить до формування історичного мислення і розробки філософії історії.

Розвиток природознавства, літератури, мовознавства та інших наук призвів до накопичення величезного фактичного матеріалу, який треба було якось систематизувати. Це викликало появу ідеї створення енциклопедії, яка займала практично усіх видатних мислителів ХУІІІ-ХІХ ст.. Так романтики Гарденберг і шле гель намагалися скласти загальний, цільний огляд усіх наук. Їх наміри не здійснилися, але були реалізовані Шеллінгом і Гегелем.

Отже у творчості представни­ків німецької класичної філософії знайшли втілення загальні – як національні, так і загальноєвропейські соціальні і духовні процеси. У своїй творчості вони спиралися на спільну новоєвропейську культурну тради­цію. Звідси, незважаючи на усю своєрідність філософських поглядів представників німецької класичної філософії, їх вченням притаманна спільність проблем, способів їх ставлення та вирішення. Інакше кажучи, вони створюють певну ідейну спільність. Тому їх поєднують у загальний філософський напрямок. Можна виділити такі риси німецької класичної філософії:

1. Раціоналізм, успадкоємлений від філософів епохи Просвітництва. Для усіх німецьких філософів-ідеалістів початку ХІХ ст. характерним було переконання що досить дійсність глибоко пізнати та переосмисли­ти і тим виправдати, філософським переосмислюванням може бути ви­правдана й релігія.

2. Усі представники німецької класики критикували матеріалізм ХVІІІ ст. за його механіцизм.

3. Відбувається вироблення діалектичного методу мислення, яке здійснювалося у процесі критики метафізичного методу з використанням діалектичної традиції завжди дуже впливової у Німеччині (Кузанський, Лейбніц, Гете).

4. Критика споглядального характеру попереднього матеріалізму та розробка принципу діяльності, активності. Підкреслювалась творча ак­тивність теоретичного мислення.

5. Прагнення подолати антиісторизм попередньої філософії, розробка філософії історії та пошук об’єктивних підстав для періодизації іс­торії, пошук яких здійснювався у сфері духу.

6. Критика традиційної розсудкової метафізики, прагнення перетвори­ти філософію на науку, побудувати універсальну, закінчену наукопо­дібну систему. Це знайшло відображення навіть у назвах праць німець­ких класиків: “Науковчення” Фіхте, “Енциклопедія філософських наук” Гегеля.

7. Безпосередня спадкоємність у розвитку філософських ідей. У німе­цькій класичній філософії відбувається перехід від матеріалістичних ідей докритичного Канта до суб’єктивного та трансцедентального ідеа­лізму критичного Канта, через суб’єктивний ідеалізм Фіхте до об’єктивного ідеалізму Шеллінгу та абсолютного ідеалізму Гегеля й, нарешті, до матеріалізму Фейербаха.

У розвитку німецької класичної філософії розрізняють два етапи: перший представлений Кантом, другий –Фіхте, Шеллінгом, Гегелем. Перший охоплює час до Французької революції. Другий – після неї. Різке загострення класових суперечностей напередодні революції у філософії знаходить вираз у суперечності між ідеалом, розумом і дійсністю. Після революції буржуазія примирюється з дійсністю і сприймає її як “розумну”.

Перш ніж говорити власне про проблеми гносеології І. Канта, слід розглянути деякі аспекти його вчення про знання. Знання, з його точки зору, є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості і через свідомість. Судження можуть бути аналітичними, коли предикат (логічний присудок) не дає нового значення, та синтетичними, коли предикат не виводиться із суб’єкта, а поєднується з ним. Синтетичні судження, в свою чергу, можуть бути апостеріорними, коли є мислимий зв’язок між суб’єктом та предикатом і виявляється він у досвіді і через досвід. Другим видом синтетичних суджень є судження апріорі, тобто такі, де зв’язок між суб’єктом та предикатом не засновується на досвіді. Аналітичні судження, на думку І. Канта, усі є апріорними. Вони не вимагають звернення до досвіду, а, отже, не дають насправді нового знання. Що ж до синтетичних суджень, слід відзначити, що вони можуть бути як емпіричними, так і апріорними. Вони завжди дають нове знання.

Отже, І. Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне). Джерелом останнього, вважає І. Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні знання – це знання, що передують досвіду, обумовлюють його і незалежні від нього. Апріорні знання існують у трьох видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в метафізиці як теоретичній філософії. І. Кант у даному випадку намагається поставити і спробувати вирішити важливу проблему гносеології – проблему діалектики взаємозв’язку та взаємопереходу чуттєвого та раціонального у пізнанні. Розробляючи проблеми гносеології, І. Кант відштовхувався від концепції “речей у собі”. Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб’єкту протистоїть незалежна від нього об’єктивна реальність (“річ у собі”). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає І. Кант, це предмети та явища (“світ речей для нас”), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у І. Канта виникає два світи: перший – світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий – світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Цей останній І. Кант визначає як трансцендентний світ.

І. Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища. Але самі по собі явища, на думку І. Канта, ще не дають знань, а являють собою лише необхідний підготовчий матеріал. Щоб з цього матеріалу отримати знання, його необхідно осмислити. Це можна зробити за допомогою понять, які дає розсудок.

Існує, вважає І. Кант, два основні стовбури людського пізнання, що виростають із спільного коріння: чуттєвість, через яку предмети даються, та розсудок, за допомогою якого вони мисляться. Щодо змісту знання, розсудок є цілком залежним від чуттєвості. І. Кант визначає розсудок як здатність мислити предмет чуттєвого споглядання і одночасно як здатність мислити його в певній незалежності від чуттєвих вражень. Поняття, які дає розсудок, можуть бути емпіричними, якщо в них містяться відчуття, викликані присутністю предмета, та чистими, якщо до них не приєднуються відчуття, що складають матерію знання. Чисте поняття, на думку І. Канта, містить у собі лише форму мислення про предмет взагалі. Ці поняття і є категоріями філософії.

І. Кант подає категорії за такою схемою: 1. Кількості: єдність, множина, сукупність. 2. Якості: реальність, заперечення, обмеження. 3. Відношення: присутність та самостійне існування, причинність та залежність, спілкування. 4. Модальності: можливість – неможливість, існування – неіснування, необхідність – випадковість. Вказаними категоріями, підкреслює І. Кант, володіє кожна людина, оскільки вони становлять структуру людського пізнання. Самі ж категорії не є знаннями, а лише формами мислення, які з наочних уявлень утворюють знання.

І. Кант наводить такий приклад: вранці ми вийшли в садок, доторкнулись до каменя, відчули, що він холодний і вологий, вкритий росою. Сформували емпіричне судження сприйняття: камінь холодний та мокрий від роси. Потім сонце нагріло камінь, він став сухим і теплим. Ми створили нове судження, застосувавши категорії розсудку: загальне, причина, необхідність – сонце є причиною теплоти. Тим самим ми чуттєве сприйняття підвели під категорії причини, загального та необхідного. І. Кант робить висновок, що в процесі пізнання на рівні розсудку ми упорядковуємо чуттєві дані категоріями розсудку, формулюючи закони науки. Отже, закони науки є не відображенням дійсності, а результатом конструктивної діяльності мислення, категорії розсудку. Мислення може знайти в природі лише те, робить висновок І. Кант, що дозволяють його апріорні категорії. Цей висновок І. Кант кваліфікує як “копернікіанський переворот у філософії”, оскільки не знання мають узгоджуватись з дійсністю, як вважалося раніше, а дійсність як предмет знання має узгоджуватись з тим апріорним категоріальним апаратом, що дається людині до будь-якого досвіду. Третьою здатністю людського пізнання є розум, який на відміну від чуттєвості та розсудку є здатністю опосередкованого пізнання, що прямо і безпосередньо не пов’язане з досвідом. Розум, наголошує І. Кант, ніколи не спрямований безпосередньо на предмети досвіду та на досвід взагалі, а завжди має своїм предметом лише результати діяльності розсудку, щоб надати їм всезагального та необхідного характеру. Подібно до того, як розсудок утворює категорії, розум утворює свої поняття – трансцендентальні ідеї. Ідеї розуму – це необхідні поняття, розширені до безумовного, що обслуговують концептуальне пізнання, на відміну від розсудкових понять, які слугують розумінню сприймання, чуттєвого досвіду.

Трансцендентальні ідеї І. Кант поділяє на три види. 1. Світ психологічних ідей, де досліджується абсолютна єдність мислячого суб’єкта; це мікросвіт людського “Я”. 2. Світ космологічних ідей, де вибудовується абсолютна єдність зовнішнього світу. Це макрокосмос: природа, космічна цілісність, “людина в природі”. 3. Світ теологічних ідей, де фіксуються абсолютна єдність усіх предметів взагалі: вони вводять людину у світ віри, в якому центральне місце відведене поняттям Бога та безсмертя душі. Далі І. Кант формулює досить складну концепцію суперечностей – антиномій, які з необхідністю виникають у людському розумі при спробі мислити світ як єдине ціле, беручи за передумову ідею безумовного чи абсолютного. На думку І. Канта, неминучі суперечності народжуються в нашому розумі внаслідок того, що поняття абсолютного, безкінечного, застосовані до світу речей у собі, переносяться і на світ досвіду, світ явищ.

І. Кант виділяє чотири антиномії: 1) світ є кінечним у просторі і в часі (теза) – світ є безкінечним у просторі і в часі (антитеза); 2) все у світі є простим і неподільним (теза) – все у світі є складним, і все можна розділити (антитеза); 3) в світі існує свобода (теза) – в світі немає свободи, все відбувається за законами природи, тобто з необхідності (антитеза); 4) існує Бог як першопричина світу (теза) – не існує ніякої першопричини світу (антитеза). Згідно з І. Кантом, і тезу, і антитезу можна довести однаково успішно.

У вченні про антиномії, можливості виникнення у розумі суперечностей без порушення законів логіки, І. Кант поставив і спробував осмислити проблеми діалектики. Проте, виділивши ці суперечності, І. Кант визнає їхнє існування лише в людському розумі, а не в об’єктивній дійсності і не бачить шляхів їхнього теоретичного вирішення. У другий період своєї творчості основну задачу філософії Кант по­чинає вбачати у критиці розуму та інших пізнавальних здібностей лю­дини. Тому філософія цього періоду одержала назву критичної. Вчення це було викладено у трьох трактатах: “Критика чистого розуму” (вчення про пізнання, 1781 р.), “Критика практичного розуму” (проблеми етики, 1788 р.), “Критика здатності судження” (естетика та вчення про цілеспрямованість у природі, 1790 р.).

Передумова усіх трьох “Критик” – вчення Канта про “речі у собі” та “явища”. Відокремив явища (“речі для нас”) від “речей у собі”, які за Кантом не подаються у досвіді, він намагався довести, що речі самі по собі пізнати не можна, що ми пізнаємо лише явища, чи ті за­соби, якими вони впливають на органи почуттів. Тобто він зробив вис­новок про принципову непізнаваємість світу як такого (агностицизм). Звернемось до ходу його думок. Щось невідоме – “річ у собі” – впли­ває на наші органи почуттів і викликає у нас відчуття (у цієї части­ні свого вчення він матеріаліст, але далі міркує як ідеаліст та аг­ностик). Відчуття, які виникли, упорядковуються за допомогою апріор­них (тобто до досвідних та необхідних) форм чуттєвості – простору та часу. Розміщуючись поряд один з одним відчуття складають предмети сприйняття. Але сприйняття має особистий, суб’єктивний характер. Для того, щоб перетворитися на досвід, тобто щось об’єктивне та загаль­нозначуще, необхідна участь іншої пізнавальної здатності – розсудку, який виконує функції підведення чуттєвих почуттів під загальні по­няття (які теж за Кантом апріорні). Розсудок, таким чином, сам ство­рює предмет згідно з апріорними формами мислення. Тому ми пізнаємо те, що самі створили. Але розсудок – це ще не вища пізнавальна здатність. Йому не вистачає мети, тобто стимулу, який би керував їм. Такою рушійною силою пізнання є розум, який дає нам щось безумовне у вигляді ідей. Ідеї – це уявлення про мету, до якої прагне наш розум. Але ідеї не тотожні реальним предметам. Коли розум звертається до ідеї світу у цілому він зіткається з суперечностями, які неможна вирішити, так званими “антіноміями”, яких Кант виділяє чотири: 1)світ має кінець у просторі та часі і світ безмежний у просторі та часі; 2)усе у світі просте та неподільне, усе у світі складне та поділяється; 3)у світі існує свобода, у світі немає свободи, усе відбувається внаслідок необхідності; 4)існує бог як першопричина світу, не існує ніякої першопричини світу тобто бога. Отже, робить висновок Кант, розумове пізнання світу також не можливе. Тому у цілому ми пізнаємо лише явища, а не “речі у собі”.

Особисто Кант вважав, що у такому обмеженні людського розуму нема ніякої трагедії. Те, що втрачає від цього теорія пізнання виграє віра. Релігія перетворюється на предмет віри, а не науки й Кант вва­жає, що ця віра необхідна. Хоча Кант й прийшов до агностіцизму, який критикували як супротивники, так і прихильники філософа, але він глибоко та влучно розкрив механізм та труднощі процессу пізнання. Так, сучасна наука прийшла до висновку про принципову неможливість усунути суб’єкт пізнання з процесу пізнання, про що по суті й казав філософ. Але звідси не витікає, що між “речами у собі” та “речами для нас” існує неподільна межа. Вже Гегель обґрунтував наявність між ними нерозривного зв’язку: “явище суттєве, а сутність з’являється”, – підкреслював він. Тобто, пізнаючи явища, ми пізнаємо й певні якості “речей у собі”, інакше ми не мали б змоги узгоджено, ціле­спрямовано діяти, досягати запланованої мети. Процес пізнання, без­умовно, безмежний, але з цього твердження можливий й іншій, ніж у Канта, висновок – світ можна пізнати, але існують речі, які ще не пізнали, істина відносна, але містить у собі й момент істини абсо­лютної.

 

Діалектика Готліба Фіхте

Іоганн Готліб Фіхте (1762-1814), прагнучи подолати вчення Канта про «річ в собі», принципово заперечує незалежне від свідомості існування миру. З позицій суб’єктивного ідеалізму розробляє складну систему взаємодії суб’єкта і об’єкту. Підставою всього сущого проголошується загальний діяльний початок – абсолютне (божественне) «Я», в лоні якого виникають і розвиваються взаємозв’язані протилежності: індивідуальне «Я» (діяльність конкретного суб’єкта) і «Не-Я» (об’єкт діяльності суб’єкта).

«Повна гармонія» між «Я» і «Не-Я», об’єктом і суб’єктом неможлива. У цій взаємодії виявляються лише різні ступені цієї гармонії. У діалектичному процесі напруженого подолання суб’єктом обмежень («Не-Я») і полагания нових відбувається реалізація волі індивіда, все більше залучення останнього до сфери абсолютного мислення. Різні ступені діалектичної тотожності абсолютної і індивідуальної «Я» – віхи історичного розвитку самосвідомості людства як нескінченне наближення до ідеалу. Індивідуальне «Я», не володіючи повнотою абсолютного, не «уловлює» в «продуктивній уяві» власної діяльності і тому її результат («Не-Я») предстає як абсолютно незалежний від свідомості об’єкт.

Головне у філософії Фіхте – твердження про те, що думка в процесі діяльності породжує об’єкт і тим самим реалізує свої можливості вільного саморозвитку. Але оскільки свобода є принципом практичного (етичного) розуму, те практичне відношення до предмету передує споглядально-теоретичному. Природа не має власної цінності і представляє лише засіб для реалізації етичної мети (етичний ідеалізм). Головним спонукальним мотивом діяльності індивідуального «Я» є етичний борг як внутрішнє вільне прагнення до самоудосконалення, ідеалом якого є поєднання повної свободи кожного з свободою для всіх.

Передумовою «етичної» філософії Фіхте вважав теоретичну систему – науку про науку («наукоучение»), обгрунтовував її основні положення. Ідеї Фіхте про розвиток свідомості, його активність, свободу, досвід систематичного виведення категорій, розвиток діалектики зіграли значну роль в історії філософської думки.

 

Ф.Шеллинг: тотожність духу і природи

Фрідріх Вільгельм Іозеф Шеллінг (1775-1854) на відміну від Фіхте (суб’єктивний ідеалізм) розробляє систему суб’єктно-об’єктних відносин з позицій об’єктивного ідеалізму: суб’єкт і об’єкт обидва реальні, ассиметричны по своїй значущості і зляться в абсолютному. Абсолютно ідеальне є в теж час і абсолютно реальне. Суб’єкт, що пізнає, і пізнаваний об’єкт зляться воєдино і не існують окремо. Тому перед філософією коштують два найважливіші завдання: по-перше, вона повинна відтворити, розкрити природу, відправляючись від розуму, вивести об’єкт з суб’єкта (трансцендентальна філософія) і, по-друге, показати шлях розвитку розуму з природи, вивести суб’єкт з об’єкту (натурфілософія).

Ці два різноспрямовані процеси примиряються в абсолютному, якому відповідає вища і кінцева форма мислення – розум, що осягає байдужість між об’єктивною і суб’єктивною. Як у будь-якій частині магніта виявляється його полюсность, так і в будь-якій частині миру виявляється байдужа єдність суб’єкта і об’єкту. Людина представляє з себе мікрокосм, і піднестися до розуміння реальності він може, лише зрозумівши, усвідомивши цю загальну єдність. Це розуміння не є результатом логічного мислення, властивого розуму, воно досяжно за допомогою розуму, безпосереднього розсуду, що володіє властивістю, в речах єдності протилежностей (інтуїція, розумове прозріння). Таке пізнання властиве не кожному розуму, а тільки філософському і особливо художньому генію. Мистецтво тому є вищою формою знання і «органоном філософії». У цих поглядах Шеллінга не важко відмітити вплив одного з видатних представників пізньоантичної філософії – Дамба.

Відповідно до завдань дослідження філософська система Шеллінга складається з трьох частин: натурфілософії (філософія природи), трансцендентальна філософія (розгляд апріорних властивостей свідомості), філософія абсолютного (тотожність суб’єкта і об’єкту).

Учення Шеллінга зробило безпосередній вплив на подальший розвиток діалектичних ідей, велике прогресивне значення для розвитку природних наук мала рання філософія природи (натурфілософія). Ірраціональні елементи теорії пізнання зробили значний вплив на формування ірраціоналізму – могутнього філософського напряму XIX-XX вв. Основні твори: «Філософські листи про догматизм і критицизм», «Ідеї до філософії природи», «Система трансцендентального ідеалізму» та інші.

Усі названі філософи стояли на різних філософських позиціях, але їх відносять до однієї філософської школи, тому що їм властива спадкоємність у розвитку філософських ідей, спільне критичне ставлення до метафізичного матеріалізму ХУІІІ ст. та спільні принципи філософського мислення: універсалізм, намагання побудувати філософію як науку, принцип діяльності та принцип розвитку. Класичною цю філософську школу називають тому, що тут аристотелівська парадигма філософування, в межах якої філософія постає як метафізика. як умоглядне вчення про першопочатки і принципи буття, досягла найвищого рівня розвитку.

 

Вчення Гегегля.

На думку Гегеля в основі світу лежить Абсолютна Ідея (чи як він ще її називає Абсолютний Дух, Абсолютний Розум). Абсолютна Ідея – це система понять, які саморозвиваються і проходять у своєму розвитку три осноні етапи, на яких Абсолютна Ідея все більш повно розкриває і пізнає свій внутрішній зміст.

Перший етап – це розвиток ідеї у самій собі. Це чисте мислення, логіка, в якій ідея розкриває свій внутрішній зміст у системі законів і категорій діалектики. Розкривається цей етап у праці Гегеля “Наука логіки” (1812).

Другий етап – прийняття ідеєю форми природи – неорганічного та органічного світу і людини. Цей етап розкривається у праці “Філософія природи”(1817).

Третій етап –перехід ідеї від природи до сфери розвитку духу, людської культури, де ідея проявляється у формах держави, мистецтва, релігії та філософії. Тут ідея повертається до самої себе у формі людської свідомості та самосвідомості. Таким чином цикл розвитку ідеї закінчується. Розкривається цей етап у праці “Феноменологія духу” (1807).

Філософія Гегеля пронизана ідеєю Розвитку. Він вважав, що неможливо зрозуміти явище, не осягнувши увесь шлях його розвитку. Але цей розвиток відбувається не по замкненому колу, а по спіралі – від низших форм до вищих, внаслідок переходу кількісних змін у якісні та задопомогою механізму заперечення заперечення, де заперечення включає до себе момент зняття, тобто утримання того позитивного, що було на попередньому етапі розвитку. Джерелом цього розвитку є внутрішні суперечності, які становлять принцип усякого саморуху.

Філософське вчення Гегеля має внутрішню суперечність між системою та діалектичним методом. По суті – це суперечність між скінченим та нескінченим. Відповідно до діалектичного методу, розвиток – це нескінчений процес поступового переходу від нищого до вищого, де нове з часом стане старим і буде піддане запереченню. Відповідно ж до системи, розвиток Абсолютної ідеї має кінець – він завершується третім етапом самопізнання духу, реалізацією якого Гегель вважав свою філософію. Звідси і його ідея кінця історії, вершиною розвитку якої він вважав сучасну йому Німеччину. Історія закінчується, оскільки історична міссія людського духу виконана.

До філософських заслуг Гегеля відносять наступні:

1.  Він вперше в історії філософії Нового часу дав розгорнуту критику метафізичного методу мислення і протиставив йому розроблений на ідеалістичній основі діалектичний метод.

2.  Впереше розробив систему категорій і принципів діалектики.

3.  Поширив ідею розвитку і на суспільство. Історія – це поступовий розвиток ідеї свободи.

4.  Вперше поняття свободи, яке є одним із центральних у його вченні, розкрив як творче утвердження позитивного змісту. До нього свобода розумілась як абсолютна негативність, як відсутність якихось перешкод (Гоббс). Гегель показав, що справжня свобода на відміну від свавілля передбачає певне обмеження – абсолютний розум. Тому врешті решт, він, як і Спіноза, вважав, що свобода – це пізнана необхідність.

Філософія Гегеля має і суттєві недоліки:

1.  Він виходив із тотожності мислення і буття. Причому діалектика понятть визначає у нього діалектику речей, а не навпаки.

2.  Історичний прогрес зводив виключно до прогресу у сфері людського духу.

3.  Ідею розвитку не поширював на природу. У нього розвивається не сама природа, а в ній відбувається саморозвиток Абсолютного Духу.

4.  Людина у Гегеля не має самостійності та самоцінності, а постає як “агент” Абсолютного Духу в історії. Тим самим людина повністю підпорядковується загальним (всезагальним) стуктурам, що нівелює свободу і активність людини.

5.  Фаталізм і лінійність у розумінні історичного розвитку. Історія повністю підпорядковується і визначається законами розвитку Абсолютної Ідеї і з немінучистю проходить певні етапи. Якщо пізнати ці закони, то можно повністю прослідкувати, відтворити історичний розвиток людства в минулому і в майбутньому.

 

Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха

На думку Фейєрбаха предметом філософії має стати людина (антропос), тому його матеріалізм і називається антропологічним. На відміну від Гегеля він звертається до живої людини в усій повноті її індивідуального буття. Людина повннна розумітися не тільки як частка всезагальних відносин, а як конкретна індивідуальність, яка знаходиться у живому спілкуванні з іншими, тобто як жива зустріч “я” і “ти”. Саме ці ідеї стали провідними в філософсько-антроплогічних вченнях ХХ-ХХІ ст.

Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха має натуралістичний, абстрактний характер. Він розглядав людину як найбільш досконалу частку природу, як психофізичну єдність душі і тіла. Але він розумів людську природу переважно біологічно, недооцінював соціально-історийчний характер людини.

Фейєрбах одним із найважливіших завдань філософії вважав також критику релігії. На його думку філософії, в основі якої знання, і релігія, в основі якої – віра, є несумісними.

Він одним із перших розкрив психологічні коріння релігії і показав, що вона виникає внаслідок відчудження людини від своєї сутності. Тобто внаслідок того, що людина свої атрибути припусує Богу. Таким чином справжній творць Бога – людина розглядається як його творення, потрапляє від нього у залежність і втрачає свободу і самостійність. Отже любов до Бога – це тільки перетворена, відчуджена форма любові до людини. Тому на місце іллюзорного зв’язку з Богом повинна стати альтруїстична мораль, заснована на любові до Іншого. Фейєрбах на місце попередньої релігії поставив нову релігію любові між “Я” і “Ти”.

При обґрунтуванні матеріалістичного світогляду Фейєрбах відмовляється використовувати поняття «матерія» і віддає перевагу поняттю «природа». Тому його світогляд вірніше назвати натуралізмом. Натуралізм у філософських системах може набувати космічного характеру (філософія античності, епохи Відродження). Натуралізм у системі Фейєрбаха носить антропологічний характер. У центрі філософії, на його думку, повинна бути людина як вища сутність природи. Філософське вчення Фейєрбаха є спробою ствердження самоцінності та значимості конкретного людського індивіда у всій повноті його тілесного й духовного буття. Суб’єкт у системі Фейєрбаха – це не те, що пізнає, і не «абсолютний дух», світовий розум, а реальна цілісна людина в єдності її тілесних і духовних якостей. Фейєрбах прагне реабілітувати природно-біологічну сутність людини, від якої значною мірою абстрагувався німецький ідеалізм. «Я» у Фейєрбаха – це не просто духовна і мисляча сутність, а людина з тілом та мислячою головою, реальна істота, яка тільки через це має здатність споглядати і мислити.

Найважливішою характеристикою суб’єкта у філософії Фейєрбаха є чуттєвість. Чуттєвість – це синтетична, узагальнена характеристика антропологічних властивостей «природи людини», її тілесності, розуму, волі, «серця». Фейєрбах зауважує: «Ідеалізм правий у своїх пошуках джерел ідей у людини, але не правий, коли хоче вивести ці ідеї з окремої, замкнутої істоти, з людини, узятої у вигляді душі, одним словом, коли він хоче вивести їх з «Я», без чуттєво даного «Ти». Ідеї виникають тільки зі спілкування між людьми, тільки з розмови людини з людиною». Саме у сфері міжлюдського спілкування і здійснюється, за Фейєрбахом, реалізація людиною своєї родової сутності. Людина, як родова істота, перетворює сутнісні сили всього людства, продукти культури на свої власні життєві сили.

Для розкриття природи людини Фейєрбах застосовує поняття любові. Любов, за Фейєрбахом, – це прояв активності самої природи, особливе чуттєво-емоційне піднесення, чинник самоутвердження людини у світі. Завдання філософії – допомогти людям стати щасливими шляхом об’єднання зі світом і між собою на засадах любові. Соціальність як взаємодію і спілкування “Я” і “Ти” Фейєрбах трактує на антропологічних засадах, не враховуючи суспільно-історичних закономірностей і відносин. Релігія, за Фейєрбахом, укорінена в людській природі, в почутті залежності від зовнішніх щодо неї сил природи і суспільства, у прагнення до щастя. Людина обожнює сили, від яких чекає заспокоєння своїх тривог та здійснення бажань. Фейєрбах доходить висновку, що релігія, компенсує те, чого людям не вистачає. Вона їм необхідна, тому її належить замінити суттєво новою формою – Релігією людяності. Впровадження нової філософії-релігії має спиратися на просвітництво.

Отже, суб’єкт, за Фейєрбахом, – це цілісна людина, людина в єдності тілесних, духовних і родових характеристик. Але у теорії пізнання таке трактування суб’єкта залишилося нереалізованим. Фейєрбах лише повторює сенсуалізм французьких матеріалістів. Вихідним пунктом пізнання, за Фейербахом, є відчуття. Джерелом відчуттів є природа. На базі відчуттів у людини виникає мислення. За змістом мислення не дає людям нічого нового порівняно з тим, що містилося в чуттєвих даних. Мислити – це значить складно читати показання відчуттів. Фейєрбах різко виступав проти поділу світу на «світ явищ» і «світ речей у собі». Критерієм істини він вважав згоду з даним положенням більшості людей: істинне те, що відповідає сутності роду, хибне те, що йому суперечить. Розроблене Фейєрбахом матеріалістичне трактування суб’єкта, його атеїзм здійснили серйозний вплив на формування марксизму.

Сутність основних положень філософії Фейербаха можна звести, принаймні, до наступних:

1)   Природа, буття, матерія – основа, реальність, котра з необхідністю породжує мислячий дух, розум. Природа, матерія, існує незалежно від мислення, свідомості і будь-якої філософії. Свідомість є продуктом матерії, а не навпаки (Див. Людвиг Фейербах. Избр. Филос. Произведения в 2-х томах, т.1, М., 1955, стор. 69, 87, 117)

2)   Природа – основа, на якій діє людина як частина природи;

3)   Природа – джерело усіх наших знань. Якби не було природи, то наше пізнання не мало б ні спонукань, ні матеріалу, ні змісту. Початок пізнання – відчуття. “Моє відчуття суб’єктивно, але його основа або причина об’єктивна” (цит. твори, т.1, стор. 572). Пізнання цим не закінчується. “Відчуттями читаємо ми книгу природи, але розуміємо її не відчуттями, а розумом” (том же, стор. 271). Людське пізнання – безмежне. “Те, чого ми ще не пізнали, пізнають наші нащадки” (Цит. твори, т.1, стор. 85).

4)   Не “абсолютний дух” повинен бути предметом філософії, а “людина, включаючи і природу”. Це – “єдиний, універсальний і вищий предмет філософії” (Див. цит. твори Фейербаха, т.1, стор. 202);

5)   Релігія є заблудженням людини. Вона не має свого власного змісту. “Божественна сутність є не чим іншим як людською сутністю, яка об’єктивується і розглядається як окрема сутність” (там же, т.2, стор. 43). “Людина об’єктивує свою сутність і в цьому полягає таємниця, сутність релігії” (там же, стор. 60), “Бог є відособлена, виділена, суб’єктивна, своєрідна сутність людини” (стор. 61), “Бог – це відокремлене від людини його Я”. “Людина втілює в релігії свою власну потаємну сутність” (там же, т.2, стор. 64);

6)   Релігію необхідно подолати. В результаті подолання релігії необхідно: на місці віри поставити – невіру; на місце релігії – освіту; на місце біблії – розум; на місце неба – Землю, на місце Христа – людину.

Однак Фейербах не ставить питання про подолання релігії як форми свідомості. Він намагався надати філософії характер релігії, тобто створити нову релігію, але без бога.

Фейербах у своєму вченні перебільшував роль форм суспільної свідомості у розвитку суспільства. Він вважав, що періоди розвитку людської історії “відрізняються один від одного лише перемінами в релігії” (Див. Соч., т.1, стор. 108). Однак це не відповідає істині. Християнство існує вже понад 2000 років, а людство у своєму розвитку пройшло вже кілька епох (періодів) – рабовласництво, феодалізм, капіталізм, посткапіталізм тощо, хоча релігія (християнство) не зазнала докорінних змін. Докорінні зміни мало матеріальне виробництво, яке і зумовило подальші суспільні зміни.

Фейербах не зрозумів ролі матеріально-предметної діяльності людей як критерію істини в процесі пізнання, замінивши його сумнівним категоричним судженням, що “істинно те, що відповідає сутності роду; невірно те, що йому суперечить. Іншого закону для істини не існує” (Див. Людвиг Фейербіх, т.2, стор. 192).

 

Марксистська філософія: основні ідеї

Марксизм, котрий виник у 50-х роках ХІХ століття, є радикальною соціально-політичною, економічною і філософською концепцією, що увібрала в себе досягнення в розвитку економіки, політики, соціології, науки і філософії того часу. Її авторами сули німецькі філософи Карл Маркс (1818 – 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 – 1895).

Конкретно-історичними умовами виникнення марксизму були: утвердження буржуазних суспільних відносин; формування пролетаріату як класу, вихід його на політичну арену; потреба робітничого класу у теоретичному усвідомленні своєї ролі.

Теоретичними джерелами марксизму стали: англійська політична економія (Д.Рікардо, Ад.Сміт); німецька класична філософія (Г.Гегель, Л.Фей ер­бах); соціологічна концепція французьких і англійських соціалістів (А.Сен-Сімон, Ш.Фурьє, Р.Оуен).

У марксизмі суспільна природа людини припускає здатність до активного перетворення природи в інтересах людини («соціалізація», «олюднення» природи). Цю здатність Маркс називає практикою. Не випадково у нього, на відміну від інших типів матеріалізму, центральним поняттям філософії є не матерія, а практика, тобто людська діяльність. Поняття діяльності сформувалося в німецькій класичній філософії. В європейській культурі виникла нова концепція особистості з її раціональністю, різноманітними напрямками активності й ініціативи, були створені передумови для розгляду діяльності як підстави та принципу культури. Гегель тлумачив діяльність як усепроникаючу характеристику абсолютного духу, що породжується його потребою в змінах. Марксизм же розумів діяльність як засіб реалізації «універсалізму» людини у світі. Саме практичною діяльністю людина не тільки здатна протистояти детермінізму природи, але й надати цьому природному «цілому» людські, соціальні риси. Це і є процес опредметнення людської сутності (перетворення в процесі діяльності суб’єктивного, духовного в об’єктивне – форму предмета). У практиці людина й природа міняються ролями: «ціле» – природа – стає частиною нового цілого – людського світу. Причому чим більш широкою і глибокою стає сфера «олюдненої» природи, тим універсальнішою стає потреба людини в природі.

Маркс виділяє в діяльності людини два основних моменти: опредметнення і розпредметнення. У ході трудової діяльності людина постійно здійснює опредметнення – перехід властивостей і характеристик живого процесу діяльності суб’єкта в об’єкт, у предметне втілення. Але людська діяльність не зводиться до матеріального, чуттєво-предметного процесу. Цей процес має у своїй основі духовний, ідеальний зміст: проект, задум, ідею. Розпредметнення – це зворотний перехід предметності в живий процес, у діючу здатність, це процес освоєння суб’єктом предметних форм культури й природи. Людина у процесі діяльності має справу не тільки з предметами природи, вона обов’язково використовує знаряддя праці, систему знань і інші продукти людської діяльності. Ці засоби створені попередніми поколіннями або представниками іншого роду діяльності. Вже у формі засобів праці людина має справу з іншою людиною. Розпредметнення – це освоєння соціального досвіду людства і перетворення його в момент живої праці.

У результаті відчуження і робітник, і капіталіст втрачають особистісні, людські характеристики. Виникає питання: чому причиною відчуження в момент його виникнення в первісному суспільстві була низька продуктивність праці, а з розвитком цивілізації відчуження зростає і при капіталізмі з його вищою ефективністю виробництва стає універсальним? Маркс вважав, що у відчуженні виявляється панування над людиною стихійних сил суспільного життя, неконтрольованих людиною. Включення в соціальне життя нових об’єктів природи лише підсилює панування цих стихійних сил над людиною. Для того, щоб подолати відчуження, потрібно взяти під контроль свій «власний будинок» – суспільство. Цьому перешкоджає приватна власність на засоби виробництва. Маркс і Енгельс стали на шлях створення політичної (науковий соціалізм) і економічної (політична економія) теорії про шляхи знищення приватної власності і, отже, людського відчуження.

Відповідно до гуманістичного матеріалізму Маркса, між людиною і природою постійно триває діалог, що збагачує, натуралізує людину і збагачує, олюднює природу. Комунізм повинен стати гармонічним урівноважуванням «гуманізму» і «натуралізму». Однак теоретичне обгрунтування цієї концепції зустрілося із серйозними труднощями. обґрунтування. Серед них такі: ліквідація приватної власності приводить до «загальної приватної власності» (зрівнялівки) і «вульгарного, зрівняльного комунізму». Зрівняльний комунізм нівелює і по суті скасовує особистість людини.

Століття після смерті Маркса підтвердило правоту низки його поглядів і разом з тим показало необґрунтованість багатьох його прогнозів. Як і передбачав Маркс, науково-технічний прогрес нині безпосередньо визначає всі сторони промислового виробництва. Багатократно посилилася концентрація господарського життя, капітал придбав транснаціональний характер, в орбіту світового капіталістичного ринку втягнути всі країни. Разом з тим, у другій половині ХХ століття класова боротьба в розвинутих країнах була пом’якшена завдяки взаємним поступкам і узгодженню інтересів робітників та підприємців і набула форм, що припускають дотримання норм ринкового господарства та парламентської демократії. Однак, у країнах “третього світу” проблеми воєн, бідності, безробіття й відсталості, як і раніше, мають гострий характер. Усупереч чеканням Маркса, революція відбулася не в розвинутих капіталістичних країнах, а в економічно відсталій Росії. Пізніше виникло співтовариство соціалістичних країн, у яких були встановлені авторитарні політичні режими, що абсолютно суперечило уявленням Маркса про майбутнє суспільство. Складні шляхи розвитку людського суспільства в ХХ столітті з його численними війнами і різного роду конфліктами висвітили низку факторів, недооцінених у марксовій теорії суспільства (насамперед, етнічних, расових, культурних, релігійних).

Опоненти Маркса стверджували і стверджують, що він нібито був патріархом класової боротьби, оскільки багато своїх ідей він розвинув саме на цій основі.

Однак це не відповідає дійсності. Боротьба класів була відкрита і описана ще до Маркса. Її творцями були французькі історики ХІХ століття – Франсуа Гізо (1787 – 1874), Огюст Міньє (1796 – 1884) і Огюстен Тьєрі (1795 – 1856). Вони одними з перших прийшли до висновку, що боротьба класів ведеться із-за економічної, майнової нерівності. Особливо це стало помітним, коли по Європі пройшла лавина буржуазних революцій, в яких, як вирішальна сила, виступив робітничий клас (революційні виступи робітників в Манчестері (1819), повстання ліонських ткачів у Франції (1831), чартистський рух в Англії (1839) і т.д.).

Маркс виявив глибоку невідповідність між суспільним характером виробництва і приватно-капіталістичним способом присвоєння, між працею і капіталом. Саме це, на думку Маркса і лежить в основі класової боротьби.

Маркс показав, що лише робітничий клас, як самий революційний і організований, зацікавлений в поваленні буржуазного ладу, може стати могильником капіталізму. Шляхом встановлення своєї політичної влади і знищення приватної капіталістичної власності. Всесвітньо-історична роль пролетаріату саме полягає в цьому. Таке уявлення є найважливішою частиною марксистської теорії революційного перетворення суспільства, його філософії.

Говорячи про нові елементи марксистської філософії слід послатися на Енгельса, котрий в заслугу Марксу ставив дві речі: 1) відкриття матеріалістичного розуміння історії; 2) відкриття закону додаткової вартості.

Сутність матеріалістичного розуміння історії Маркс з’ясував у передмові до своєї праці “До критики політичної економії”. Ось його стислий виклад:

У суспільному виробництві свого життя люди вступають в певні, необхідні, від їхньої волі не залежні відносини – виробничі відносини, котрі відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин складають економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому здіймається юридична і політична надбудова, якій відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їхнє буття а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість. На певному ступені свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства вступають у суперечність з існуючими виробничими відносинами, насамперед з відносинами власності, які є визначальним елементом виробничих відносин, внутрі яких вони до цього часу розвивались. Із форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються у їх кайдани. Тоді наступає соціальна революція, яка приводить виробничі відносини, насамперед, відносини власності, у відповідність з розвитком продуктивних сил. Зі зміною економічної основи більш-менш швидко відбувається переворот в усій величезній надбудові. При цьому необхідно розрізняти матеріальний переворот в економічних умовах виробництва від юридичних, політичних, філософських та інших ідеологічних форм, в яких люди усвідомлюють цей конфлікт між продуктивними силами і виробничими відносинами. Як про окрему людину не можна судити на основі того, що вона сама про себе думає, так само не можна судити про певну епоху перевороту за її свідомістю. Навпаки, цю свідомість необхідно пояснити з суперечностей матеріального життя, із існуючого конфлікту між суспільними продуктивними силами і виробничими відносинами. Жодна суспільна формація не загине до тих пір, поки розвиваються її продуктивні сили, для яких вона дає достатньо простору і нові більш розвинені виробничі відносини ніколи не з’являться раніше до тих пір поки визріють матеріальні умови її існування в надрах старого суспільства (Див. К.Маркс и Ф. Енгельс. Соч. т.13, стор. 6–7).

Що ж до відкриття Марксом закону додаткової вартості, про який говорив Енгельс, то тут необхідно зауважити наступне:

Маркс встановив, що додаткова вартість створюється працею робітників зверх вартості його робочої сили і безвідплатно привласнюється роботодавцем (капіталістом). Тобто, закон додаткової вартості відображає необхідний, суттєвий зв’язок, відношення між робітником і роботодавцем, коли останній привласнює частину праці робітників без будь-якого еквіваленту. Іншими словами, закон додаткової вартості відображає відношення експлуатації робітників капіталістами. Він є основним об’єктивним законом капіталістичного способу виробництва. Додаткова вартість, яка створюється робітниками і привласнюється, – глибинна, критеріальна основа непримиренних соціально-класових суперечностей. Тому класова боротьба робітників проти буржуазії є закономірною, необхідною і неминучою.

 

ЛІТЕРАТУРА

 

1. Філософія. Курс лекцій. Навч. Посібник / І.В.Бичко, В.Г.Табачковський та ін. – К.: Либідь, 1994

2.  Антологія світової філософії. У 4 т. М.: Думка, 1971. Т.3.

3. Гегель Г. Наука логіки. Соч. у 3 т. М.: Думка, 1970.

4. Гулига А.В. Німецька класична філософія. М.: Думка, 1986.

5. Гулига А.В. Кант. М., «Молода гвардія», 1977. 304 с. мул. (ЖЗЛ. Серія біографій. Вип. 7 (570)

6. Кант І. Критика чистого разума / Пер. Н. Лосського.- Мн.: Література, 1998.-960 с.- (Класична філософська думка).

7. Фейєрбах Л. Сущность христианства// Соч. у 2 т. – М., 1995.- Т.2.

8. Нарській І.С. Іммануїл Кант. М.: Политиздат, 1976.

 

 

 

Виникнення і розвиток некласичних філософських вчень 

 

1.                                                                                                                                                                  Характеристика сучасної філософської парадигми.

2.                                                                                                                                                                  Марксизм: класичний і більшовицький етапи.

3.                                                                                                                                                                  “Філософія життя”. Ф.Ніцше.

4.                                                                                                                                                                  Позитивізм і постпозитивізм.

5.                                                                                                                                                                  Проблема людини в екзистенціалізмі.

6.                                                                                                                                                                  Неотомізм і тейярдизм.

 

Основним принципом був принцип тотожності мислення і буття, що застосовувався у всій раціоналістичній філософії. У ХХ ст. починає формуватися нова філософська парадигма, яка раціоналізмові протиставляє ірраціоналізм, об’єктивізму – суб’єктивізм, натуралістичному сцієнтизму – гуманізм, механістичному детермінізму – волюнтаристський гуманізм, механістичний унітарності буття – вітальний життєвий порив, “несвідомих потягів” тощо.

Філософія за всю свою історію стає світовою філософією – її провідні напрями набувають статуту світових. Планетарність сучасної філософської парадигми аж ніяк не означає її “космополітизації”. Навпаки, сучасна планетарна філософська симфонія звучить як могутня поліфонія етнонаціональних світоглядних ментальностей. Все істотнішими стають у сучасному визначенні суті філософського знання етнонаціональні характеристики: французький, німецький, іспанський, арабський екзистенціалізм. Німецьке, французьке, англо-американське, італійське неогегельянство. Чим ширший рівень планетарності, тим глибший етнонаціональний зміст.

При підготовці першого питання  слід виходити з того, що філософська система марксизму-гуманістичний матеріалізм, для якого людина є людською природною істотою, а природа для людини є об’єктом вивчення (природознавство), об’єктом естетичної творчості (мистецтво), об’єктом практики. Людина, у марксизмі, ставиться до самої себе як до вільної універсальної істоти, свідомість і воля якої спрямовані на перетворення природи як додаток до себе. Тому не людина є частиною природи, а природа є частиною і продовженням людини. Якщо у філософії Відродження – людина є вершина природи; у філософії  Нового часу – людина є частина природи; у Фейєрбаха людина є центр природи, то у Маркса – природа є частина людини.

Універсальність людини виражається у її свідомості (як у Гегеля, Фіхте), не у її природних якостях (як у Фейєрбаха), а її суспільній природі. Людина не частина природи, а навпаки, тому що людина зробила природу об’єктом своєї перетворюючої діяльності – процесу “олюднення природи”. У діалозі “людина – природа” абсолютно переважаюча роль належить людині; учасники цього діалогу – єдині діючі закони об’єктивного світу виключають будь-які сили надприродного світу (Бога, Духа). Практика як процес “олюднення” природи, який утверджує людину над природою – центральна категорія філософії марксизму.

У цьому духовна трагедія марксизму, який природу залишив без Бога, світ – без Духа, людину – без душі. Тому бездушна людина, бездуховною діяльністю привела до загибелі бездуховний світ, створений за його “безбожною” теорією.

Вважається, що основним надбанням марксизму є подальший розвиток діалектики. Основні діалектичні закономірності (єдність і боротьба протилежностей, взаємоперехід кількості і якості, заперечення заперечення) були сформовані Гегелем. Проте Гегель вважав, що вони є законами розвитку ідеї, духу. На протилежність Гегелеві Маркс розумів діалектику як логіку розвитку явищ та процесів, які існують поза свідомістю і незалежно від неї. У марксизмі єдина матеріалістична діалектика виступає у двох різних, але взаємопов’язаних формах – об’єктивна і суб’єктивна. Перша з них – це діалектика розвитку самого об’єкта, тоді як суб’єктивна діалетика – це відтворення у свідомості людини діалектики об’єктивної.

Ділектика у марксизмі – це по суті діалог “людина – природа”, який взаємозбагачує учасників і гармонізує їх позиції. Гуманізація (олюднення) природи супроводжується натуралізацією (оприродненням) людини. Процеси гуманізації природи і натуралізації людини у їх діалектичному розвитку приведуть до світової гармонії – комунізму. У цьому – глибока теоретична трагедія Маркса, бо створене за його теорією бездуховне суспільство гуманізацію (олюднення) природи довело до екологічної катастрофи, а натуралізацію (оприроднення) людини – до деспотизму і тотального терору проти людей.

По Марксу праця, як практична діяльність людини по створенню предметів, яких не існує у природі, приводить до “відчуження” – перетворення в чужі для людини як предмети праці, так і саму працю. Речі і процес їх створення починають панувати над людиною, стають визначальними: відносини між людьми набувають форми відносин між речами. Активна (працююча) людина стає тим біднішою, чим більше речей створює, бо ці речі не належать їй – перше правило відчуження. Зростання вартості світу речей веде до знецінення людського світу – друге правило відчуження. З розвитком суспільства “відчуження” посилюється: чим більше людина підкорює природу, тим більше суспільство закабалює людину – в цьому парадокс системи “людина – природа” і основна формула “відчуження”.

Причиною “відчуження” є приватна власність. Відчуження праці в умовах панування приватної власності виражається у відношенні виробника до результатів своєї праці як до чужого предмету, який над ним панує, а також у відношенні самого процесу виробництва, як ворожого до людини, яка її здійснює. Тому приватна власність перетворює на товар не тільки результат і процес праці, а й самого виробника. Єдиним, реальним засобом знищення приватної власності і утворенням нового соціального ладу Маркс вважав революцію: замість диктатури приватної власності над трудящими – встановлення диктатури трудящих над приватною власністю і запровадження власності суспільної. В цьому – соціальна трагедія Маркса: встановлення суспільної власності і диктатури пролетаріату не тільки не зняли, а й посилили “відчуження” людини, бо суспільна власність стала власністю державного синовництва, а диктатура пролетаріату – владою державного чиновництва.

Світоглядна трагедія К.Маркса у тому, що з своєї теоретичної системи він усунув Божественний Дух і Людську Душу, а бездуховна і бездушна теорія не в змозі народити живої, суто людської практики. Така теорія гине від власної практики.

“Філософія життя” формується у середині ХІХ ст. і викладена у творчості таких філософів як А.Шопенгауер (1788-1860 рр.), А.Бергсон (1859-1941 рр.), О.Шпенглер (1880-1936 рр.), Ф.Ніцше (1844-1900 рр.) та ін.

  У “філософії життя” центральною категорією є життя, як своєрідна культурно-історична реальність. Життя не можна зрозуміти через раціональне пізнання, його можна осягнути лише ірраціонально, інтуїтивно. Ніцше розуміє життя як прояв суб’єктивності, притаманний людині – як волю до влади (як жадобу до життя, що базується на біологічному інстинкті виживання). Різноманітні соціальні та моральні норми, інститути, реалії буття стримують реалізацію цієї волі, яка до того ж наштовхується на хаос, що виник в результаті моральних та соціальних регулятивів.

По Шопенгауеру реальний світ складається з двох частин –світу явищ (феноменів) та світу речей в собі (волі). Світ явищ (феноменів) є сукупністю чуттєво- інтуїтивних уявлень, де панує фізична, логічна і моральна необхідність і діє закон достатньої підстави, згідно з яким всяка істина мусить мати достатню підставу. Згідно цьому закону у світі феноменів виділяють 4 класи об’єктів: 1 клас – фізичні явища у часі, просторі та причинності. Такі об’єкти є результатом становлення;  2 клас – абстрактні об’єкти, виражені в судженнях. Такі об’єкти – результат пізнання;  3 клас – математичні виражені через простір і час. Такі об’єкти є виявом буття;  4 клас – емпіричні “Я”, виражені через волевиявлення. Такі об’єкти є результатом дії, або мотивації.

Світ речей в собі (Воля) є позамежовим (метафізичним) об’єктом, що знаходиться “поза явищами” (феноменами), не підпорядковується жодній причинності. Це Воля яка:

 єдина, але прояви її множинні: гравітація, енергія, магнетизм, інстинкт самозбереження, інстинкт продовження роду; людські афекти (пристрасті і переживання- лють, гнів, страх, відчай, тривога і т.п.);

безособова сила, що є пізнаваною, коли виступає людським уявленням про річ в собі;

антропоморфна (людинотворча) сила, що, як воля до життя визначає і спрямовує через позасвідомі інстинкти прагнення людини до життя;

часово-просторовий процес, що поєднує емпіричну Волю як явище з позамежовою Волею як ноуменом;

світове явище (Світова Воля) як єдина первинна сила, що не визнає свідомості і причини, ірраціональна і вільна, а тому всемогутня і дика.

Соціальний світ – сфера Світової Волі по утвердженню життя через примус діяти в життєтворчому напрямі (народжувати, виживати, боротися), але без плану і без мети (ірраціонально). Головною рисою людського суспільства є песимізм, бо Воля завжди невдоволена – вона одна і тому змушена “пожирати” саму себе; звідси – страждання і тривоги людей. За примусом Волі вони знищують (і морально і фізично) самих себе. У процесі такого примусу Воля перетворює час в марноту і крах, простір – в сферу зіткнення і взаємознищення людських інтересів, причинність – в систему коливань між голодом бідних і пересиченістю багатих.

Єдиний напрям, в якому рухається суспільство регрес – бо Воля виявляє себе в різноманітних явищах, що конфліктують між собою, чим викликають потрясіння і страждання. Тому чим більше виявів Волі, тим менше щастя і більше бід. Внаслідок цього “людина людині – диявол” (навіть не вовк).

Воля своєю єдністю і єдиністю обумовлює ситуацію, при якій мучитель і мученик зливаються в одне, а всяке життя стає стражданням (хто страждає від нестатків, а хто – від надмірностей) жорстоких вироків. Безперспективність і безнадія – це одне майбутнє, яке чекає людство бо Воля перетворила людей в рабів (інструментарій) для реалізації самої себе. Тому для звільнення люди змушені спрямувати свою людську волю проти Світової Волі, виявом якої є їх індивідуальна воля, отже, проти самих себе. Виходити, щоб перестати бути рабами, потрібно знищити самих себе. Так реалізується безперспективність, формула якої: “Якщо будемо, то будемо рабами, а якщо не будемо рабами, то не будемо!”.

Нейтралізація Світової Волі і волі індивідуальної є єдиним способом послаблення тиску Світової волі на індивідуальну. Ця анігіляція Воль                        –  взаємознищення двох явищ через їх перетворення  в третє. Воля може “відпустити”, але не звільнити людину лише в момент естетичного споглядання людиною світу, бо естетичне переживання вільне від корисного інтересу по відношенню до інших мистецтв, а музикант – найвільніший із усіх митців.

Воля змушена “звільнити” людину, коли людина сама загасить в собі волю до життя, зречеться бажань, перейде до аскетизму, “знищивши” свою волю до життя, людина тим самим підриває загальну Волю. В цьому плані найвище стоїть чернецтво (пустельництво), а чернець – пустельник найвільніший і найшанованіший із людей. Ідеал – Ісус Христос.

Слідуючим представником “Філософія життя” є Ф.Ніцше – німецький філософ, поет. Головні твори- “Так говорив Заратустра”, “По ту сторону добра і зла”, “Генеалогія моралі”, “Воля до влади”, “Антихристиянин” та ін. В них викладені основні ідеї “філософії життя” – систему філософських поглядів на реальність, що не тотожна ні матерії, ні духу, а тому осягається тільки інтуїтивно. Її основні положення – відмова від блукань у порожньому просторі абсолютної думки” і звернення до внутрішнього духовного життя, бо життя є безпосереднім внутрішнім переживанням буття. Життя виступає вічним принципом буття, який реалізується в індивідуальних і неповторних формах людської діяльності, тобто, культури, науки, мистецтва, історії, релігії і має своїм змістом волю до влади. Важливою характеристикою життя є воля до влади, яка є індивідуальною самореалізацією людини. Важливий момент життя – творчість, яка є індивідуальною самореалізацією людини в її прагненні до влади (“воля до влади”).

Головним питанням своєї епохи Ніцше вважає питання про “надлюдину”. Коли він вживає поняття “надлюдини”, то має на увазі не соціальний аспект життя. “Надлюдина” – це те, що у світовій філософії виражало ідеал людини, що пізнала чотири істини буддизму, або людину, яка осягнула Дао, чи пройнялася складною діалектикою християнської трійці. “Надлюдина” у Ніцше постає як долаючий власні страждання творець особистого життя, а не як вождь, як монарх – повелитель. “Надлюдина” – це процес самореалізації людини від раба до аристократа (“аристос” – найкращий), від людини з натовпу до “надлюдини” (супермена).

Важливим положенням філософії Ніцше є аналіз поняття “воля до влади”. “Воля до влади” – першооснова всього сущого, прояв найсуттєвіших характеристик життя. “Волі до влади” властиві: боротьба конкуруючих між собою духовних сил за володіння світом; основна причина виникнення “волі до влади” – це  “згасання волі до життя”; “воля до влади” заповнює вакуум, що утворюється внаслідок згасання “волі до життя”; “воля до влади” не є ні пристосуванням, ні виживанням, ні боротьбою за існування, бо при “волі до влади” перемагає найсильніший, а в боротьбі за виживання – не найсильніші, а “середні”, які найбільш пристосовані і перемагають не завдяки своїй якості, а кількості (беруть стадним інстинктом та числом).

Аналізуючи мораль супермена, Ніцше твердить, що для “надлюдини” цінність життя і “воля до влади” співпадають. Нерівність людей явище природнє і нормальне бо люди є різними по прояву своїх життєвих потенцій і “волею до влади”. Сильна людина є вродженим аристократом,а тому не підлягає морально-груповим нормам суспільства, а діє за власними правилами, серед яких стриманість та поблажливість по відношенню до себе і до собі подібних і жорстокість і агресивність до відмінних від себе. “Надлюдина” відкидає християнські цінності, тому що вони схвалюють мораль рабів. Ніцше відкидає християнство, яке було завжди на боці слабшого, пригніченого, беззахисного. Це – мораль рабів – “Бог вмер”, бо віра в такого Бога не варта уваги; але віра в Бога мусить бути, тому – “Хай живе Бог”, але не Бог безсилих рабів, а Бог всесильних суперменів.

Ніцше вважав, що розум не є головною характеристикою людської життєдіяльності, він є незначною частиною нашої душі.

Основою людського життя, як і життя взагалі є воля, хотіння, прагнення найвищим виявом якої є “воля до влади”. Справжньою людиною є та, яка прагне виявити свою силу, свою активність, самостверджує, самопереборює себе. “Воля до влади” це не влада над іншими, а влада над собою. Людське щастя Ніцше вбачає у почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди. Він стверджує: “Хай гинуть слабкі, їм потрібно допомагати в цьому, тому що нічого немає гіршого, ніж співчуття”.

Відмітна особливість “філософії життя” виражається у тому, що на противагу класичній традиції, яка розглядала дійсність як жорстко детерміновану певним упорядкуючим началом (механічними законами, розумом, Богом), її представники розглядають навколишній світ як хаотичний “потік життя”, активний життєвий універсум. Розум, свідомість виконує у житті другорядну, підпорядковану роль захисту від руйнівних впливів навколишнього середовища. Основним же стимулом всіх дій людини, які визначають водночас і зміст цих дій, є сфера несвідомих життєвих потягів.

Позитивізм і неопозитивізм. Позитивізм (позитивус – позитивний, стверджуючий, протилежний негативному, заперечуючому) – філософська течія,що виникла у 30-х роках ХІХ ст., яка формує систему позитивного (безперечного, точного, стверджуючого) знання, що опирається виключно на факти і є корисним та зручним для використання, бо його зміст включає тільки безпосередньо дане.

Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огюстом Контом (1798-1857 рр.). Вся попередня філософія, на його думку, орієнтувалася на теологічні і “метафізичні” питання і тому ніколи не була науковою. Вона намагалася пояснити “внутрішню природу речей”, відшукати “перші і останні причини”, смислу життя і тому подібних характеристик, які не підлягають безпосередньому спостереженню; саме тому попередня філософія не є науковою. Завдання полягає у тому, щоб створити нову “позитивну” філософію, яка б займалася такими питаннями, котрі можна перевірити фактично, за допомогою спостережень.

У другій половині ХІХ ст. розпочинається етап так званого “другого позитивізму”, творцями якого стали Е.Мах і Р.Авенаріус. На початку ХХ ст. виникає і набуває поширення “третій позитивізм”, або неопозитивізм. Представники: Моріц Шлік (1882-1936 рр.), Рудольф Карнап (1891-1970 рр.), Людвіг Вітгенштейн (1889-1951 рр.).

Головна увага звертається на відповідність логічних тверджень, висловлювань з реальними фактами. Якщо логічним висловлюванням відповідають факти – значить наші висловлювання наукові, істині; якщо – не ідповідають – значить ненаукові, неістинні. Методом порівняння висловлювань і фактичним, реальним буттям є “верифікація”. Суть принципу верифікації полягає у тому, що кожне твердження необхідно зіставити з фактами. Факт – все те, що може стати предметом логічно мислячої свідомості. Основна ознака факту – фіксованість у мові. Критерієм істиності тверджень є відповідність даного твердження фактам. Якщо при цьому співставленні виявиться принципова неможливість зіставлення якогось твердження з фактичними даними, то воно вважається позбавленим смислу, “псевдотвердженням” і від нього потрібно відмовитися. Однак при застосуванні верифікації виявилася практична неможливість зіставити протокольні твердження з фактами. Сам автор даного методу М. Шлік зазначав, що події, про які ми твердимо виникають і зникають, а твердження про них залишаються. Верифікувати можна тільки теперішні факти.  Минулого і майбутнього верифікувати неможливо.

Виправити недоліки верифікації намагався К. Поппер, який запропонував замінити принцип верифікації принципом “фальсифікації” (“фальсус” – хибний, “факіо” – роблю) – це визнання відсутності фактів чуттєвого досвіду, які спростовували б дане твердження (вираз), або оправдовували дане твердження, тобто “звільнили” його як від істинності так і від хибності. Згідно принципу фальсифікації відсутність фактів, аналогічних тому чи іншому твердженню не є доказом його істиності, ні її спростуванням. Потрібно постійно  здійснювати пошуки таких фактів, які або підтверджують теорію в цілому, або її спростовують. Якщо таких фактів не виявлено, то теорія вважається достатньою, виправданою.Саме К.Поппер стоїть біля витоків новітніх позитивістських течій, які об’єднуються терміном “позитивізм”. Специфічною ознакою постпозитивізму є те, що його представники (Томас Кун, Імре Лакатош, Пауль Фейєрабенд та ін.) висувають тезу про зв’язок наукового знання з історичним соціально-культурним середовищем.

Екзистенціалізм (“екзистенція” – існування) – філософська течія з кінця ХІХ ст. (як “філософія існування” на відміну від “філософії життя”) основною категорією має “екзистенцію” – існування – безпосередню цілісність людини, яка виражається у її внутрішніх переживаннях, але недоступна раціональному пізнанню. Якщо “життя”, як безпосереднє внутрішнє переживання буття суб’єктом, приходить до свого завершення, то “існування”, як переживання людиною своєї цілісності продовжується виходом людини в транцендентне, позамежове.

Основні положення екзистенціалізму:

– для людського існування характерне “знелюднення” людини у сучасному світі, що спричинене антигуманною суттю техногенної цивілізації, яка абсолютизує цінність наукового (раціонального) знання, що тільки фіксує і узагальнює, але не розкриває;

– людське існування зосереджується на зовнішньому світі, який ворожий окремій людині. Порятунок від знелюднення – застосування ірраціонального пізнання через екзистенціальний аналіз буття полягає в абстрагуванні від загального і зосередженні на неповторності й унікальності індивідуального буття.

Людське існування є подвійним буттям:

“буття у світі” – як закинутість людської неповторності і унікальної особистості у чужий їй світ; “співбуття” – як співіснування людської особистості з іншими людськими особистостями та речами чужого людині світу. У “співбутті” неповторні особистості “гасять” свою індивідуальність і стають сукупність “безликих одиниць, натовпом”, в якому виникає анонімна влада “іншого над кожним”, кожен втрачає своє власне існування, кожен уподібнюється кожному. Для звільнення від знеособленої анонімної влади, що панує у натовпі необхідно абстрагуватися від рутини повсякденного життя, яке “засмоктує”людину до натовпу і зосередитися в глибини власної свідомості, звідки звучить поклик долі.

Основною характеристикою людського існування є свобода і формується вона за слідуючою схемою: момент втрати свободи, коли матеріальний світ є постійною загрозою людського існування. Людина, щоб протистояти ворожому довкіллю (матеріальному світові), змушена пристосувати (уподібнювати) своє буття “буттю речей”. Таке уподібнення приводить до втрати людиною своєї індивідуальності, перетворює її в “річ серед речей”.

У момент здобуття свободи людина повертає собі індивідуальність через визначення і реалізацію унікальних і неповторних цілей. Реалізація цілей надає людині множину можливостей (набір варіантів, з яких можна вибирати потрібний при здійсненні задуманої програми). Множина можливостей ставить людину у ситуацію вибору, який є суттю свободи.

Історія і культура людства свідчить, що всі “здобутки” людської цивілізації є продуктом невдало вибраного шляху розвитку (схиляння перед розумом, який узагальнює, а також, підводячи одиничне під загальне, породжує репресивну культуру – нацизм, комунізм). На цьому шляху втрати від репресивної культури більші за вигоди науково-технічної цивілізації (екологія, мілітаризація, моральна деградація і т.п.). Тому потрібен бунт проти культури як головного гнобителя людства.

Мартін Хайдеггер (1889-1976 рр.), німецький філософ, професор Марбурзького і Фрайбурзького університетів. У своїх творах обгрунтовує положення про те, що головним у пізнанні є споглядання, а тому методом пізнання є феноменологічний метод, як чисте споглядання феноменів трансцендентальної (позамежової) свідомості. Феномен безпосередньо вказує на себе самого, на свою суть, і тому пізнається ірраціонально на відміну від явища, яке є виявленням чогось, а не себе самого, і вказує на те, за чим “ховається” сутність яка  пізнається раціонально.

Феноменологічний метод відрізняється від наукового тим, що науковий метод йде від явища до захованої за ним суті і розуміє істину як відповідність пізнання і реальності. Феноменологічний метод виходить з ірраціонального пізнання феноменів, а істину сприймає водночас як відкритість і прихованість буття, тобто істина стільки відкриває скільки і приховує буття. Цей метод ще називають герменевтичною (герменевтика – тлумачення текстів) феноменологією.

Суть людського буття – екзистенція – це не просто існування, а існування по відношенню до всього іншого. На відміну від класичних філософських вчень про буття, які розглядають його як об’єктивний, незалежний від свідомості світ, Хайдеггер розуміє буття як поєднання тієї частини світу, яка залучена до людської діяльності і самої цієї діяльності. Буття є неподільною конкретністю, яка переживається людиною, а не пізнається за допомогою теоретичних абстракцій і категорій, як це мало місце у традиційній філософії.

Структура людського буття в його цілісності є “турбота” людини про своє буття, яка виступає в єдності його характеристик (минулого, нинішнього і майбутнього). На думку Хайдеггера, розуміння справжньої структури буття як певної єдності його часових характеристик (минулого,нинішнього і майбутнього) дає можливість людині відрізнити справжнє буття від несправжнього.

Структура людського буття виражається екзистенціалами (характеристиками) якими є: “буття-у-світі” – перший екзистенціал буття – це модус минулого, коли людина існує не сама по собі, а співіснує з іншими людьми та речами світу, однак, сприймає їх ірраціонально.

“Забігання наперед” – другий екзистенціал буття – це модус майбутнього, за воїм виявом – це проект людей і речей, які є не тим, чим є, а тим, чим можуть бути. Тому людське буття завжди більше того, чим воно є, бо включає і те, чим може бути. Пізнається таке буття ірраціонально.

“Буття сущого” – третій екзистенціал буття – це є модус теперішнього, за своїм виявом – це відношення людини до речей як до своїх “підручних супутників”, які беруть від людини її тепло, а потім віддають його людині назад. Це – “приреченість речам”, бо людина змушена бути при них, не може обійтись без них.

Істинний чи неістинний, справжній чи несправжній спосіб людського існування залежить від того, який модус часу переважає у цьому існуванні. Якщо перевага віддається теперішньому, “бутті сущого” – то це неістинне, несправжнє існування для якого характерне панування над людиною світу речей. Останній заступає від людини її власну суть і людина пізнає себе по аналогії з іншими людьми і іншими речами. При цьому відбувається нівелювання індивідуальності, формується масове суспільство. Це – втеча людини від самої себе.

Істине (справжнє) буття – перевага моментів майбутнього, для якого характерна “спрямованість до смерті”, тобто усвідомлення людиною своєї кінечності і свободи, яка доступна лише перед “лицем смерті”. Тут людина “повертається до самої себе”, знову набуває індивідуальності: “страх смерті” відкриває людині її власну суть. Саму себе людина зможе осягнути тільки в надкритичній ситуації.

Карл Ясперс (1883-1969 рр.) – німецький філософ і психіатр, професор філософії Базельського і Гейдельберзького університетів.

Центральна категорія його філософських досліджень “екзистенція” – такий рівень людського буття, який недоступний раціональному пізнанню, і є джерелом пізнання самого себе. Вона необ’єктивована (тобто, не є об’єктом), а тому не може бути об’єктом знання раціонального, тому що наука має справу з об’єктом, тобто під буттям розуміє об’єкт, під мисленням – Дух. Для екзистенційної філософії предметом знання є не буття, а рівень буття, притому людський, а мислення не Дух, а – Божий Дух. Тільки таке буття є суто людським буттям, тому що під трансцендентним розуміє Бога, який наділяє екзистенцію здатністю бути незалежним джерелом життя у світі.

Трансценденція (існування Бога) надає екзистенції таких властивостей: історичності, тобто кінечності, смертності, зв’язку з іншими людьми та світом – тобто досвіду; у своєму бутті людина належить не самій собі, а трансцендентому, до якого вона наближається в “пограничній ситуації” (в страху, стражданні, в боротьбі, в смерті). Екзистенція тотожна з свободою, сама по собі є свобода. Досягається свобода за допомогою пізнання:

– без знання немає свободи; без знання немає закону, а без закону немає свободи. Тому свобода є синтезом пізнання і закону. Досягається свобода вибором варіанту із множини можливих і вибір цей підпорядкований Богу. Тому свобода є трансцендентною необхідністю.

У філософії Ясперса буття, “яким є ми самі” не тотожне суб’єкту і виступає в чотирьох способах людського існування: перший – наявне буття емпіричних людських “Я”; другий – свідомість взагалі; третій – дух; четвертий – екзистенція. Пізнаються вони ірраціонально (інтуїцією) за допомогою надрозумових засобів.

Жан-Поль Сартр (1905-1980 рр.) – французький філософ і письменник – розробляє вчення про буття, яке являється (тільки являється, а не існує, не було, чи може бути). В основі такого вчення – інтенціональний (цілеспрямований) аналіз форм проявів буття в людській діяльності. Таких форм є три:

“буття в собі” – прояви форм позбавлення свідомості, а тому абсолютно пасивних, нездатних до змін і розвитку. Основним принципом існування такого буття є абсолютна тотожність “А є А”. Ці форми існують поза часом – вони без минулого і майбутнього, без можливості і без дійсності. Це зовнішній щодо людини світ.                  

“Буття для себе”– безпосереднє буття свідомості як самосвідомості, яка існує самокритично, виступає джерелом життя і руху, а тому активна і цілеспрямована свідомість. Це буття, суттю якого є небуття, тобто заперечення буття, через це свідомість є джерелом заперечення в речах. Це буття, що виражає внутрішній світ людини.

“Буття для іншого” – сприйняття наділеним свідомістю індивідом буття через погляд-оцінку. Цей всепроникаючий погляд – оцінка дається Богом. Це – Божественний світ.

Всі зміни і розвиток у світі мають негативний характер, тобто їх джерелом є заперечення, що продукується “буттям для себе”. Здатність заперечувати належить людині, а не людству. Саме людина через заперечення приносить зміни у світі. Людина, стверджує Сартр, щодо своїх природно-біологічних соціальних, класових характеристик цілком подібна до інших людей. Її специфічність розкривається у неповторності, унікальності людської особи, що знаходить своє безпосереднє втілення в цілях, задумах, проектах, спрямованих у майбутнє. Отже, специфічність людини Сартр вбачає у її націленості на майбутнє. Однак оскільки майбутнє багатозначне, представлене множиною можливостей, то людина постійно перебуває у ситуації вибору. Людина завжди вибирає, навіть відмова від вибору – теж є вибір, вибір не вибирати.

“Філософія свободи” – розуміння свободи як безумовного принципу, який ставить людину над необхідністю і причинністю. Свобода – це розрив причинної залежності і обумовленості, чим утворюється образ свободи – як можливість індивідуального вибору. Свобода гарантується вибором цілі і не потребує її досягнення. Його концепція свободи зводиться до того, що сутність людини  – це задум, проект, майбутнє. Людина є тим, ким намагається бути, вона сама визначає своє майбутнє, проектує долю. Речі, що оточують людину, в принципі не мають суттєвого значення для того, що станеться з людиною пізніше, бо її дії детермінуються не речами, а ставленням людини до речей. Людина – вільна істота. Все залежить від того, ким (чим) вона захоче бути. Немає такої умови, яка б завадила людині здійснити свій вибір. Скеля, яку я бачу перед собою, міркує Ж.-П.Сартр, буде моїм ворогом, чинитиме опір, якщо я захочу перенести її з місця на місце. Проте та сама скеля стане моїм співучасником, якщо я захочу використати її як підвищення для огляду ландшафту. Все залежить від того, який сенс, значення людина надає речам.

Свобода, за Сартром, єдиний фундамент суспільних цінностей. Люди посилаються на детермінізм, щоб виправдати свої вчинки, зняти свої гріхи звільнитися від страху ризику за свій вибір, від тягаря відповідальності. У людини завжди є вибір, тому вона завжди вільна. Воля людини визначає її ставлення до ситуації. Людина – вільна істота, бо вона обдарована розумом. Проте свобода є не тільки благом для людини, але й важким тягарем. Вона не може позбавитися свободи, бо завжди мусить відповідати за свої дії і не може перекласти відповідальність на природу, на історію, або на Бога. Людина приречена на свободу.  “Буття – в – свободі” викликає тривогу й почуття самотності, незахищеності. Людина хоче втекти від своєї свободи. Існує лише один шлях втечі – смерть.

Філософія свободи Сартра трагедійна. Абсолютна свобода “пожирає саму себе”. Вона встановлює норми життя, які ж повинна подолати. Вона детермінує себе і водночас не визнає будь-якої детермінації. Вона обмежує себе кордонами і водночас  руйнує їх. Тому смерть – єдиний вихід, що може подолати зазначену суперечність свободи. Сартр у цьому випадку, можливо і правий. Помиляється він у іншому – в уяві про незалежне (від речей) буття людини у світі. Такого буття не існує. Все у нашому житті пов’язане одне з одним. Людина існує в оточенні подібних до себе істот, в географічному і соціальному просторі. Її оточує її ж історія, традиції, культура. Вона не вільна у виборі об’єктивних умов життєдіяльності, які (хоче людина того чи ні) впливають на неї. Хіба залежить від людини те, що її народили ті, а не інші батьки, у тій, а не іншій країні, в той, а не інший час? Хіба можна змінити ці обставини свідомістю? Звичайно, людина має вибір, але ж і він певним чином обмежений. Можна відмовитися від батьків, зрадити батьківщину, але чи залишається тоді людина людиною?

П’єр Тейяр де Шарден (1881-1955 рр.) – теолог, палеонтолог і антрополог. Головна праця – “Феномен людини” – це спроба переосмислити теологію у дусі теорії еволюції. Відмовившись від старозавітного міфу про одноразовий акт творення людини Богом, він пропагує ідею тривалої еволюції людини з неорганічного світу, рушійною силою якої є божественна духовна сила.

Т.Шарден розкриває включення людини в процес еволюції через феномен свідомості. Людина – унікальний феномен – визначений Богом не є завершенням еволюції, а засобом постійного самовдосконалення світу. Людські страждання – стимул активної участі людини у вдосконаленні буття, символом якого є вчення, дії і страждання сина Божого і Людського Ісуса Христа. У своєму відношенні до світу: споглядання, мислення і матеріальна діяльність – що спрямовані на зміну реального стану речей і процесів. Споглядання, мислення і матеріальна діяльність застосовуються не тільки для її єднання з матеріальним світом, а, головне, для виходу за власне “Я”, для прилучення, злиття з Христом, пристосування себе до Нього через самовдосконалення.

Розвиваючи теорію космогенезу, Тейяр виділяє в ньому три етапи:  1) “Переджиття” – на якому формується літосфера (“літос” – камінь, твердий); де відбувається формування хімічних елементів, Галактик, оболонки Землі – виникає середовище і умови для утворення складних молекул і найпростіших форм життя.      2) “Життя” – на якому формується “біосфера”, виникають всі форми організмів – від найпростіших до людини.   3)”Мисленням” (як феномен людини) – на якому формується “ноосфера” (“ноос” – розум) як духовна оболонка Землі, де формування людини переходить у формування людства, а потім до єднання людських душ у позаісторичному космічному бутті Ісуса Христа. В результаті появляється можливість виходу в “наджиття”, до “Точки Омега” як духовного центру “Універсуму”.

Космогенез – це Христогенез, а еволюція світу і людства – їх повернення до Бога. Космогенез виявляє єдину субстанцію, з якої виник світ – “тканину Універсуму”, яка одухотворена, несе в собі дух, душу  (феномен людини) поза природно-біологічним та просторово-часовим потоком. По Шардену духовне життя розчинене у світі, присутнє в кожній точці Універсуму.

Космогенез визначає два види енергії, як рушійної сили, що не тільки дала імпульс еволюції, а й залишається її постійним джерелом. Це тангенціальна – фізична енергія, яка пов’язує однорідні елементи у цілісність, без їх змін. У цьому процесі діє закон збереження енергії і принцип ірнтропії (розсіювання енергії через її перетворення в теплову і наступний рівномірний розподіл тепла між тілами). Тому фізична енергія спадає у процесі еволюції за законом етропії.  Радіальна енергія (“радіус” – промінь) йде у вигляді променя, духовної енергії, яка поширюється на всі елементи світу і спрямовує їх рух “вперед і вверх”, тобто, забезпечує їх поступальний розвиток. У цьому процесі закон збереження енергії і принцип ентропії не тільки не діють, а й переходять у свою протилежність. Духовна енергія не тільки не спадає, не розсіюється в процесі еволюції, а зростає, нагромаджується – аж до концентрації в “точці Омега” в завершенні еволюції – Ісус Христос. Завершальним етапом космогенезу є людське суспільство, коли здійснюється об’єднання окремих свідомостей у колективну, створює єдиний організм держави, нації, цивілізації через форми колективної пам’яті, форми спілкування між людьми через науку, культуру, мораль. Навколо Землі формується мислительна оболонка – “ноосфера”. Як сфера розуму, Духа. Завдяки ноосфері здійснюється об’єднання людей, їх духовне оновлення, яке неможливе на грунті матеріальної спільності. Тільки через науку і релігію, знання і віру можливе об’єднання людей. Духовне зближення людства завершиться злиттям душ в “точці Омега”.

“Точка Омега” Космічний Вселенський Христос має такі характеристики: вона рушійна сила і мета еволюції; першодвигун Всесвіту; персоніфікований Універсум або Універсальна Персона. Вона наділена духовною енергією суть якої – любов (навіть у найменшому зародку – молекулі – вона проявляється як притягання). Діяльне відношення людини до світу осмислюється у сфері моралі. Найвищою моральною рисою є не смирення, не покірність, а активна співучасть у творенні світу. Звідси – і висока моральна відповідальність за свої дії.

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА

Губман Б.Л. Современная католическая философия: человек и история. – М., 1988.

Іщенко Ю. Класичне та некласичне у філософії К.Маркса // Філософська та соціологічна думка. 1995. № 1-2.

Камю А. Миф о Сизифе. Эссе об абсурде // Сумерки богов. – М., 1990.

Ницше Ф. Антихристиянин // Ницше Ф. Сочинения. В 2-х тт. Т.1,2. – М.: 1990.

Ніцше Ф. Так казав Заратустра. Жадання влади. – К., 1993.

Сартр Жан-Поль. Экзистенциализм – это гумманизм // Сумерки богов. М., 1990.

Тейяр де Шарден. Феномен человека. – М., 1978.

Філософія. Підручник. – К., 1995. – С. 128-185.

Філософія. Курс лекцій. – К., 1994. – Лекція 8.

 

 Додаткова література для ознайомлення:

 

Алексеев П.В. Философия: Учебник / П.В. Алексеев, А.В. Панин. – М.: Проспект, 1997. – 568 с. – ISBN 5-7896-0024-7.

Алексеев П.В. Социальная философия: Учебное пособие. – М.: ООО «ТК Велби», 2003. – 256 с. – ISBN 5-98032-075-Х.

Губин В.Д. Философия: актуальные проблемы: Учебное пособие для студентов вузов, обучающихся по специальности «Философия» / В.Д. Губин. – М.: РГТУ: Омега-Л, 2005. – 370 с. – ISBN 5-98119-225-9.

Зеленов Л.А., Владимиров А.А. Основы философии: Учеб. пособие для пед. училищ. – М.: Гуманит. изд. центр Владос, 2000. – 160 с. – ISBN 5-691-00546-4.

Зеленов Л.А. Система философии: Монография. – Н. Новгород, 1991.

Зеленов Л.А. Введение в общую методологию: Монография. – Н. Новгород, 2002. – ISBN 5-93530-042-7.

Основы современной философии: Учебник для высших учебных заведений / Отв. ред. М.Н. Расенко [и др.] – СПб.: «Лань», 2001. – 384 с. – ISBN 5-8114-0355-0.

Петров В.П. Философия: Учебное пособие для студентов. – Н. Новгород: изд. Гладкова О.В., НФ МГЭИ, 2003. – 316 с. – ISBN 5-93530-062-1.

Плеханов Г.В. Материалистическое понимание истории // Соч. в 5-ти т. Т. 2. – М., 1956.

Рычков А.К. Философия: Учебник / А.К. Рычков, В.П. Яшин. – М.: Владос, 2004. – 382 с. – ISBN 5-691-00901-Х.

Спиркин А.Г. Философия. Учебник / А.Г. Спиркин. – М.: Гардарики, 2004. – 736 с. – ISBN 5-8297-0098-7 (в пер.).

Философия: 100 экзаменационных вопросов (экспресс–справочник для студентов вузов) / Отв. ред. В.П. Кохановский [и др.] – Ростов н/Д.: «МарТ», 2002. – 256 с. – ISBN –5-241-0002-Х.

Философия: Учебник для вузов / Под общ. ред. В.В. Миронова – М.: Норма, 2005. – 928 с. – ISBN 5-89123-875-6.

Философия: Учебник / Под ред. В.Н. Лавриненко [и др.] – М.: Юристъ, 2005. – 506 с. – ISBN 5-7975-0771-4 (в пер.).

Философия: Учебник / Отв. ред. В.П. Кохановский. – Ростов н/Д: Феникс, 2001. – 576 с. – ISBN 5-222-00051-6.

Философия в вопросах и ответах: Учебное пособие / Под ред. Е.Е. Несмеянова. – М.: Гардарики, 2000. – 349 с. – ISBN

Философия: Учебник / Под ред. В.П. Горюнова [и др.] – М.: Гардарики, 2005. – 442 с. – ISBN 5-8297-0181 (в пер.).

Шаитванов В.Ф. Основы философии: Учеб. пособие для вузов. – М.: ФАИР-Пресс, 2000. – 608 с. – ISBN 5-8183-0225-3.

 

Короткий словник філософських термінів

 

Абсолют (пат. аbsоlиtиs — довершений, безумовний, необмежений) — те. що нічим не зумовлене, ні від чого не залежне. У філософії під абсолютом розуміють Бога. субстанцію, ідею(Гегель). Абсолютне протилежне відносно­му (зумовленому, залежному).

Абстракція (лат. аbstrасtіо — віддалення) — мислене відокремлення окремих властивостей предметів і перетворення їх на самостійні об’єкти (на­приклад, електропровідність, твердість, вартість тощо). Більшість наукових понять утворені в такий спосіб.

Абсурд (пат. аbsиrdиs — немилозвучний, безглуздий) — нісенітниця, по­збавлена сенсу дія. У філософії Камю — одне з головних понять, яке харак­теризує життя людини.

Агностицизм (грец. аgпоstоs — непізнаний) — напрям у філософії, при­хильники якого заперечують пізнаванність суті речей, об’єктивної істини (Юм, Кант, позитивісти). Агностики протиставляють світ як він нам даний (пізна­ваний) і світ сам по собі (принципово недосяжний). Знання, з їх точки зору. не дає відображення сутності дійсності, а в кращому разі обслуговують ути­літарні потреби людей. Корені агностицизму в принциповій незавершеності процесу пізнання.

Аксіологія (грец. axios — цінний) — вчення про цінності, філософська дисципліна, яка вивчає ціннісне ставлення людини до світу — етичне, есте­тичне, релігійне та ін.

Аксіома (грец. ахіота — значуще, сприйняте положення) — тверджен­ня, яке при побудові теорії приймається за очевидну істину, на якій грунту­ються інші твердження.

Аксіоматичний метод — спосіб побудови наукової теорії, коли за її ос­нову беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логі­чним шляхом (доведенням).

Алогізм — непослідовність у міркуваннях, зумовлена порушенням за­конів логіки.

Альтернатива (лат. altеrпо — чергую, змінюю) — вибір між двома супе­речливими можливостями.

Альтруїзм — моральний принцип, в основі якого бажання блага іншо­му. А. протилежний егоїзму.

Аморалізм — нігілістичне ставлення до моральних норм.

Аналіз — метод пізнання, який полягає в розчленуванні цілого на частини.

Аналітична філософія — напрям у сучасній західній філософії, який зво­дить філософську діяльність до аналізу мови.

Аналогія — умовивід, в якому на основі схожості предметів за одними ознаками робиться висновок про їх можливу схожість за іншими ознаками. А. складає основу моделювання.

Антиномія (грец. antinomia — суперечність у законі) — суперечність між двома твердженнями, в основі якої не логічні помилки, а обмеженість сис­теми тверджень, з якої вони виводяться. Зустрічаються у філософії (Кант) і математиці. Поняття А. близьке до апорії.

Антитеза (грец. аіtіtеsіs — протиставлення) — твердження, яке запе­речує тезу (вихідне твердження).

Антитетика — метод зведення суперечливих тверджень (тез, антитез) жодному з яких неможливо надати переваги.

Антропологізм — філософська концепція, яка всі світоглядні пробле­ми (що таке світ. суспільство, Бог та ін.) розглядає крізь призму людини. Лю­дина є мірою всіх речей (Протагор).

Антропологія філософська — філософське вчення про людину (Шелер, Гелен, Тейяр де Шарден), яке виводить культуру зі специфіки природи людини.

Антропоцентризм — філософський принцип, згідно з яким людина вва­жається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі.

Апологети (грец. ароlоgеtіkоs — захисний) — ранньохристиянські пись­менники (Юстін, Тертулліан, Оріген) III ст, які захищали від критики християн­ське вчення; захисники певних течій, учень.

Апорія (грец. ароrіа — непрохідність, безвихідь) — проблема, що важ­ко піддається вирішенню, пов’язана із суперечністю між даними спостере­ження і досвідом та їх аналізом у мисленні; суперечність у міркуванні, ко­рені якої перебувають за межами логіки. Відкрив А. Зенон з Елеї (апорії руху — Ахілл і черепаха, простору і часу). Поняття А. близьке за зм’стом до антиномії.

Апостеріорі (лат. а роstеrіоrі — з наступного) — знання, набуте в про­цесі досвіду.

Апріорі (лат. а рrіоrі — з попереднього досвіду) — ідеї, форми пізнання, які, на думку деяких мислителів, наявні в свідомості до досвіду, не набуті з досвіду У філософії Канта категорії проголошуються апріорними формами мислення. Апріоризм близький до концепції вроджених ідей. Протилежним до А. є поняття апостеріорі.

Архетип — первинні, вроджені психічні структури, первинні схеми об­разів фантазії, що містяться в так званому колективному несвідомому й ап­ріорно формують активність уяви; складають основу загальнолюдської сим­воліки, виявляються у міфах і віруваннях, снах, творах літератури тощо.

Аскетизм (грец. asketes — добре навчений, подвижник}— моральне вчення, яке пропагує крайнє обмеження потреб людини, відмову від життє­вих благ. Протилежне гедонізмові.

Атман — дух. душа, активне свідоме начало в індійській ведичній тра­диції.

Атрибут (лат. аttrіbиtиm —додане)— невід’ємна властивість речі, суб­станції. За Декартом, А. матерії є протяжність, душі — мислення.

Атрибутивні відношення — різновид змісту самосущого буття або суб­станції в інтерпретації Арістотеля.

Безкінечне — протяжність, кінець якої безперервно віддаляється. Діа-лектично пов’язане з конечним, складається з конечного.

Безперервність — зв’язок, стирання граней між розрізненим, дискре­тним (роздільним), перервним.

Біблія — священна книга християнства та іудаїзму, створена протягом І тис. до н. е. та 1111 ст. н. е. шляхом відбору, редагування та канонізації текстів, які іудейські, а пізніше християнські традиції вважали богонатхненними. Складається із двох частин — Старого Завіту, визнаного іудеями та христия­нами, та Нового Завіту, котрий визнається священним лише християнами. Мовами Біблії є давньоєврейська та арамейська у Старому Завіті та грець­ка (койне) у Новому. Містить сакралізовану історію світу та людства, наголо­шує на їх залежності від волі Бога — творця і промислителя. Основою люд­ського життя, за Біблією, є правдиве боговшанування та богопоклоніння. За своєю суттю Біблія — одна-єдина книга, хоча й складена вона з багатьох книг, а тому характеризується величезною жанровою та тематичною різно­манітністю: виклади міфологічних систем, історичні оповіді, релігійна публі­цистика, філософсько-моралістичні твори, лірична поезія, зразки релігійної містики.

Історія Біблії’ в Україні розпочинається з часів появи на її землях перших християнських місіонерів, які, поширюючи християнство, при­несли із собою і книги Святого Письма, які з часом перекладались цер­ковнослов’янською мовою. Найдавнішою в Україні книгою Святого Письма є Остромирове Євангеліє (1056—1057). Найціннішим із пере­кладів на народну тогочасну мову є Пересопницьке Євангеліє (1556— 1561), що вийшло з монастиря в Пересопниці (Волинська область). Ду­же популярною в Україні книгою Старого Завіту був Псалтир, який вжи­вався не тільки як богослужбова, а й як навчальна книга для домашнього читання. Популярними були й книги Нового Завіту Четвероєвангеліє і Апостол. У 1581 р. побачила світ повна збірка книг Біблії церковносло­в’янською мовою — Острозька Біблія, надрукована І. Федоровим у м. Острозі. Перший переклад Біблії живою народною літературною мо­вою здійснили П. Куліш, І. Пулюй та І. Нечуй-Левицький (XIX ст.). Протя­гом XX ст. повний текст Біблії у перекладі українською мовою здійснили 1. Огієнко (1912), І. Хоменко (1963).

Брахман — світова душа, духовне абсолютне начало в індійській веди­чній філософії.

Буддизм — одна з трьох світових релігій (поряд з християнством та іс­ламом). Виходячи з положення, що життя є страждання, в основі якого ле­жать бажання, буддизм пропонує свій шлях подолання страждань. Учить про перевтілення душі (сансара): про закон відплати за вчинені проступки (карма). Метою життя буддиста є досягнення нірвани — злиття з божественною першоосновою Всесвіту.

Буття — 1) найзагальніша визначеність речей, з якої розпочинається процес пізнання (Гегель). Перш ніж визначати, яка річ. відбувається конста­тація її буття; 2) найзагальніша властивість всього сущого (і матеріальні речі та ідеї, і цінності мають буття й об’єднуються людиною в єдиний світ); 3) буття як об’єктивне існування на противагу фантому, ілюзії.

Великі соціальні групи (мікросоціальні спільноти) — довготривалі, ста­лі спільноти людей, що існують у масштабах усього суспільства.

Верифікація — у неопозитивізмі операція, за допомогою якої встанов­люють осмисленість висловлювання. Полягає у зведенні висловлювань до чуттєвих фактів. Неопозитивісти прийшли до висновку, що релігійні та філо­софські твердження, на відміну від наукових, не підлягають верифікації. Поппер розвинув принцип В. до фальсифікації.

Відчуження — стан напруги, ворожості щодо суб’єктивного і об’єктив­ного, духовного і матеріального, розумного і стихійного, особистого і суспі­льного. У загальному значенні — це відношення між творцем і творінням, яке збунтувалось і живе власним життям, нав’язуючи.свою логіку творцю;

термін широко вживався в німецькій класичній філософії (Фіхте, Гегель, Фейєрбах) і марксизмі.

Відчуття — відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття.

Віра — не обгрунтоване розумом прийняття існування чогось (Бога, до­лі, моральних чеснот іншого, Атлантиди, наукових об’єктів) за істину та дії, що відповідають цим прийняттям.

Волюнтаризм (лат.vоlипtаrіus — залежність від волі) — течія в метафі­зиці (і психології), яка в основу світових процесів (і психологічного жипя лю­дини) ставить волю як ірраціональне, тобто несвідоме начало. Найвідоміші представники — Шопенгауер, Ніцше.які проголосили основою всіх явищ сві­ту і людського життя волю.

Вульгарний матеріалізм — течія в матеріалізмі XVIII—XIX ст. (Каба-ніс, Бюхнер, Фохт), яка спрощено зводила свідомість людини до фізіологіч­них процесів. Особливості мислення вони визначали залежно від клімату, їжі та ін.

Гедонізм (грец. hеdопо — насолода) — етичне вчення, яке проголошує метою життя людини насолоду (Епікур, просвітники та ін.).

Генетичний (грец. gепеtіkоs — походження) метод — метод досліджен­ня явищ на основі аналізу їх розвитку.

Герменевтика (грец. hermenevein — пояснювати, тлумачити) — філософ­ський метод тлумачення та розуміння феноменів культури, зокрема текстів, їх залежності від контексту культури, в якому він існував, і від культури су­б’єкта, який здійснює інтерпретацію.

Гілозоїзм (грец. hуlе — тут, zое —життя) — погляд, згідно з яким мате­рія наділена чуттєвістю, яка різною мірою властива неживим, живим тілам і людині (Бруно, Спіноза).

Гіпотеза — форма знання, основою якого є передбачення, сформульо­ване за допомогою певнихфактів. але це знання є невизначеним і потребує доведення.

Гіпотетико-дедуктивний метод — спосіб теоретичного дослідження, який передбачає створення системи дедуктивне пов’язаних між собою гіпо­тез. з яких виводять твердження про емпіричні факти.

Гносеологія —теорія пізнання, одна з головних філософських дисцип­лін. яка досліджує закономірності процесу пізнання.

Громадянське суспільство — суспільство, в якому існує і постійно роз­ширюється сфера вільного волевиявлення, яке сприяє розкриттю внутріш­нього потенціалу людей і досягається через систему інституцій і відносин, покликаних забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів та їх­ніх об’єднань.

Гуманізм (лат. hитапиs — людяний) —1) ідейний напрям у культурі Від­родження, який обстоював право на існування незалежної від релігії світсь­кої культури; 2) риса світогляду, яка в розумінні людини виходить з «вічних цінностей» і «природних прав>>. Г. долає національні, расові, релігійні та соці­альні обмеженості у ставленні до людини.

Дао — одне з основних понять китайської філософії, означає першо­причину, що породжує речі, дорогу, долю, пустоту.

Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані не волі неба, а загальному божественному законові дао.

Дедукція (лат. dеdисtіо — виводжу) — метод пізнання, в основі якого рух думки від загального до одиничного.

Деїзм (лат. dеиs — Бог) — філософське вчення, згідно з яким Бог ство­рив світ, дав першопоштовх і надалі не втручається у справи.

Декадентство (франц. dесаdепсе, лат. dесаdепtіа — занепад) — загальна назва настроїв безнадії; несприйняття життя, індивідуалізму.

Державний суверенітет— верховенство, незалежність, повнота, за­гальність і винятковість влади держави, що грунтується на принципі права.

Детермінізм (лат. dеtеrтіпапs — той, що визначає, обмежує) — пояс­нення явищ на основі причинної зумовленості. Принцип Д. є провідним у науці та матеріалістичній філософії.

Дефініція (лат. dеfinitio — визначаю) — визначення поняття через під­ведення під ширше (родове) поняття і вказівку видових особливостей. На­приклад, «береза — дерево з білою корою».

Дилема (грец. dilemma — подвійний засновок) — судження за принци­пом або… або.

Дискретність (лат. dicretus — пeрервність) — роз подільність, перерв-ність.

Діалектика (грец. dіаlесtіkе — мистецтво вести бесіду) — один з мето­дів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває в зміні, розвитку, в основі якого взаємодія (боротьба) протилежностей (їеракпіт, Гегель. Маркс). Основні ідеї Д. за Гегелем: перехід кількісних змін в якісні, взаємопроник­нення протилежностей і заперечення заперечення.

Діалектичний матеріалізм — термін, яким позначалась філософія К. Маркса в радянському марксизмі. Діалектика Гегеля була ідеалістичною, а матеріалізм Фейєрбаха був недіалектичним (метафізичним). Маркс поєд­нав матеріалізм і діалектику.

Досвід — сукупність переживань людини. Виділяють зовнішній досвід, зумовлений відносинами з іншими людьми чи речами світу, і внутрішній, в основі якого — саморефлексія, роздуми.

Дуалізм (лат. dиаlіs —двоякий) — світогляд, який вихідними вважає дза рівноправні та протилежні начала (матерію і дух. світле і темне).

Дух — ідеальне начало (принцип) на противагу природі як матеріально­му началу. В людині розрізняють тіло (матеріальне), душу (сукупність пси\:ч-ник”роцесіз)ідух —настанова на всезагальне —моральні, релігійні та пра­вові цінності, естетичні ідеали, світоглядні істини.

Евдемонізм — античний принцип життєрозуміння, пізніше в етиці — принцип тлумачення й обґрунтування моралі, за яким щастя (блаженство) є найвищою метою життя.

Евристика (грец. heuristike — находжу) — наукова дисципліна, яка до­сліджує процес творчості й намагається віднайти його закономірності.

Егоїзм (фр. еgоіsте — себелюбство) — спосіб мислення і поведінки, в якому вихідними є власні інтереси.

Екзистенціалізм (лат. ехіstепtіа — існування) — суб’єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість. часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.

Еклектика — (грец. еklektikos — той, що вибирає) — поєднання в одному вченні несумісних, часто суперечливих елементів. Е. свідчить про кризу в духовному розвитку, відсутність довершеної системи, яка б подолала ці суперечності.

Елеати — представники давньогрецької філософської школи VI—V ст. до н.е., яка протиставляла мислення чуттєвому сприйняттю, висунула вчення про ілюзорність всіх помітних змін і відмінностей між речами, про незмінну сутність справжнього буття. Виникла в м. Елеї.

Елемент— прийнятий уданій системі найпростіший компонент (атом, слово, норма і т. ін.). Взаємозв’язок елементів називається структурою. В сучасній науці на зміну дослідженню одноканальних причинних зв’язків при­ходить багатоканальний (системний або системноструктурний) метод, який допомагає найповніше відтворити всі зв’язки елементів.

Еманація (грец. етапаtio — витікання) — у вченні неоплатоніків «ви­промінювання- вищими формами буття нижчих.

Емпіризм — філософський напрям, який основою пізнання вважає чут­тєвий досвід (емпірію).

Енциклопедисти — французькі мислителі-просвітники (Дідро. Далам-бер, Монтеск’є, Вольтер, Руссо та ін.), які браяи участь у виданні “Енциклопе­дії” — першого твору, що систематизував наукове знання того часу

Епістемологія (грец. еріstетоlоgіа — теорія пізнання) — частина філо­софії. що вивчає загальні риси процесу пізнання та результат знання: осно­ви і межі; достовірність і недостовірність. Вживається переважно як вчення про наукове пізнання.

Естетика (грец. еstеtikos — чуттєво сприймане) — філософське вчення про прекрасне, про художнє освоєння дійсності. Основні категорії Е.: «прек­расне”, «трагічне», «комічне». Основна проблема — специфічне оцінне став­лення людини до дійсності.

Есхатологія (грец. еschatos — останній) — вчення про кінцеву долю люд­ства і світу; складова частина будь-якої релігії.

Етатизм (франц. etatisme, від etat —держава) — активне втручання дер­жави в економічну, політичну, духовну та інші сфери суспільства.

Етика (лат. еtika — звичай, характер) — філософське вчення про мо­раль, походження і природу моральних норм, спосіб їх функціонування в су­спільстві; теорія моралі.

Закон — об’єктивний, істотний, необхідний, сталий зв’язок або відно­шення між явищами.

    Заперечення — протиставлення твердженню (тезі) протилежного за змістом твердження (антитези). Наприклад, теза «Ця подія — випадкова>>;

антитеза «Ця подія — не випадкова».

Заперечення заперечення — один з основних принципів діалектики Гегеля, який полягає в тому, що друге заперечення (синтез) знімає протиле­жності тези і антитези. (Ця подія і випадкова, і не випадкова.)

Зміст — категорія філософії; те, що підлягає «формуванню» — елемен­ти (складові) певної системи (форми). В процесі пізнання відбувається фор­малізація змісту (переведення його в графіки, формули).

Знак — предмет, який для людини заміщує інший предмет. Завдяки зна­кам отримується, зберігається і передається інформація.

Значення — зміст, пов’язаний з певними знаками, зокрема з мовними виразами.

Ідеал (фр. idea—поняття, уявлення) — взірець досконалості, який є орі­єнтиром діяльності людини.

Ідеалізація — один з методів наукового пізнання, який полягає в абсо­лютизації певних властивостей предметів і перетворення Їх в ідеальні об’єк­ти, наприклад, абсолютно чорне тіло тощо.

Ідеалізм — напрям у філософії, який первинним вважає ідеальне на­чало — Бога, дух, розум тощо. Згідно з І. духовна субстанція є творцем сві­ту. Відрізняють об’єктивний (Платон, Гегель) і суб’єктивний (Берклі, Мах) щеалізми.

Ідеальне — протилежне матеріальному. До сфери ідеального відносять­ся поняття, цінності, ідеї, Бог. Матеріальні речі характеризуються речовинні­стю, просторовістю, часовістю, причинністю; ідеальне позбавлене цих рис. Відношення між ідеальними предметами засноване на логічності.

Ідеологія — сукупність поглядів нації, класу, суспільної групи на їх місце в світі, на розвиток історії та ін. І. подібна світській релігії, вона цементує соціальну одиницю, підносить її у власних очах.

Іманентний (лат. іттапепs — властивий, притаманний чомусь) — вну­трішньо притаманний предметам або явищам, той, що випливає з їх приро­ди; напрям у філософії, який проголошує об’єктивний світ іманентним (внут­рішнім) змістом свідомості суб’єкта.

Індетермінізм (лат. іп — не) — заперечення детермінізму, причинності.

Індивідуалізм — тип світогляду, сутність якого є абсолютизація позиції окремого індивіда в його протиставленні суспільству.

Індукція (лат. іпсіисі.ю — наведення) — логічний умовивід від частково­го, одиничного до загального.

Інструменталізм — різновид прагматизму, прибічники якого вважають свідомість (за Дьюї, інтелект) одним із засобів пристосування до мінливих умов середовища, а тому логічні поняття, ідеї, наукові закони, теорії—лише інструменти (звідси й назва), знаряддя, «ключі до ситуації”, «плани дії”.

Інтеграція (лат. іпіеgrаtіо — відновлення) — момент розвитку, який по­лягає в поєднанні розрізненого в ціле.

Інтенція (лат. іtіепtiо — стремління) — спрямованість акту свідомості на певний предмет. Наприклад, у сприйманні дерево, будинок, в міркуван­ні — числа, в фантазії — русалки і т. ін.

Інтерсуб’єктивний — такий, що існує лише в межах взаємодії суб’єктів. Інтерсуб’єктивними є, наприклад, моральні чи правові норми: вони не су­б’єктивні і не об’єктивні.

Інтроспекція (лат. іпtrоsресtаrе —дивитися в середину) — спостережен­ня за перебігом власних психічних процесів. Один з допоміжних методів пі­знання в психології.

Інтуїтивізм — течія у філософії, яка абсолютизує роль інтуїції в пізнанні (Шопенгауер, Бергсон).

Інтуїція (лат. іtіиеrі —уважно дивлюсь) — безпосереднє охоплення сут­ності предмета. В основі І. вроджена здатність (талановитість), тривалий до­свід, які допомагають осягнути сутність явища, опускаючи опосередковані ланки.

Ірраціоналізм — вчення, згідно з яким основою світу є щось нерозумне (воля, інстинкт), а джерелом пізнання інтуїція, почуття..

Істина — адекватне відтворення дійсності в пізнанні, відповідність знан­ня дійсному стану речей (див. конвенціоналізм і прагматизм). Гегель вва­жав, що І. є системою знання, яка постійно перебуває в розвитку. Звідси поняття абсолютної (повної) і відносної (неповної) істини. Інші філософи не сприймають цієї концепції істини.

Історизм — принцип пізнання, згідно з яким будь-яке явище слід роз­глядати в розвитку. I. почав активно пробиватися в науку після Дарвіна.

Історичний матеріалізм — соціальна концепція марксизму, згідно з якою історичний розвиток суспільства визначається економічними факто­рами. Взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин, згідно з Марк­сом, визначає основні етапи (формації) історії людства — первісний лад, ра­бовласництво, феодалізм, капіталізм і майбутній комунізм. Претендує на роль єдино наукової теорії суспільства.

Історичного коловороту теорія — історичні концепції О. Шпенглера, А. Тойнбі та ін., згідно з якими існують окремі ізольовані культури (єгипет­ська, вавилонська, китайська, індійська, греко-римська, західноєвропейсь­ка, російська та ін.), що розвиваються по циклу— дитинство, юність, зрі­лість, старість і занепад.

Історія філософи — галузь філософських знань, предметом яких є за­кономірності та особливості пізнання відношення людини і світу на різних етапах розвитку філософії.

Карма — в буддизмі, джайнізмі та індуїзмі означає закон відплати за моральні вчинки в минулому, який діє при перевтіленні після смерті людини в іншу істоту.

Картезіанство — напрям у філософії у XVI І— XVIII ст„ теоретичною осно­вою якого було вчення Декарта (латинізоване ім’я — Картезіус), що обстою­вало раціоналізм у теорії пізнання та механістичний матеріалізм у пояснен­ні явищ природи.

Категоричний імператив — безумовний моральний обов’язок, велін­ня. Термін, запроваджений Кантом. Суть його Кант формулював так: пово­дься так, щоб правила твоєї поведінки могли стати законом для діяльності всіх людей.

Категорії — загальні структури або властивості сущого — речей, про­цесів, живого, ідеальних предметів (всього, що утворює світ; загальні фор­ми мислення.

Каузальність (лат. саusа — причина) — те ж. що і причинність.

Кількість — число, величина, чисельна визначеність: відмінність речей однієї якості (вага, довжина) або міра сукупності речей однієїякості. Згідноз Гегелем, К. на певному етапі переростає в якість.

Конвенціоналізм —філософський напрям, згідно з яким наукові теорії та поняття є наслідком довільної угоди (конвенції) між ученими, укладеної за принципом «зручності>>, <<економії мислення».

Конечне — філософська категорія, яка характеризує обмеженість ре­чей і процесів; протяжність, яка почалась і закінчилась. Конечне діалектич­не пов’язане з безкінечним: містить безкінечність (його можна ділити до без­кінечності) і, навпаки, безкінечне складається з конечного.

Конфуціанство — філософське вчення, яке у відношеннях людини і сві­ту проголошує верховенство добра, захищає непорушність установлених не­бом суспільних понять.

Космополітизм — вчення, в основу якого покладено заклик відмови­тися від національного суверенітету, національних традицій і культури задля абстрактного поняття вселюдської культури і традицій.

Креаціонізм (лат. сrеаtіо — творення) — вчення, що пояснює походжен­ня і різноманітність світу божественним творчим актом.

Культура — увесь, за винятком природи, мовно та символічно відтво­рений і «репрезентований>> (штучний, позаприродний) світ, що охоплює різ­номанітність видів, засобів і результатів активної творчої діяльності люди­ни, спрямованої на освоєння, пізнання і зміну навколишньої реальності та самої себе.

Лібералізм (лат. Ііеrаlіs —вільний) — вільнодумство, переконання, що виступають проти традицій, звичаїв і догм. У політиці Л. протистоїть консер­ватизму, в економіці виступає за вільну конкуренцію проти втручання дер­жави. Підкреслює цінність особистості.

Лінгвістична філософія — напрям у сучасній філософії, який вважає головним завданням аналіз буденної мови (Райл, Остін, пізній Вітгенштейн).

Логіка — наука про закони та форми людського мислення. Арістотель відкрив основні її закони: закон тотожності; закон несуперечності; закон ви-ключенаго третього. Дотримання законів і правил Л. є запорукою істинного мислення.

     Логос — у давньогрецькій філософії — світовий розум, закон (Геракліт);

у неоплатоніків і гностиків — думка і слово Бога.

Малі соціальні групи (мікросоціальні спільноти) — спільноти, які об’єд­нують незначну кількість людей (до кількох десятків) на основі безпосередніх тісних контактів, стійкого спілкування, певних цінностей і норм поведінки.

Марксизм — ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну еко­номію ; «теорію» революційного перетворення буржуазногосуспільства в со­ціалістичне і комуністичне (т. з. науковий соціалізм).

Матеріалізм — напрям в історичному розвитку філософії, який вважає матерію першоосновою всього сущого, намагається пояснити всі явища і процеси через матеріальні причини. Протистоїть ідеалізму і релігії. М. Був притаманний давньогрецьким філософам (Демокріт), Просвітництву XVII— XVIII ст. (Дідро. Ламетрі). Марксу.

Матерія — філософська категорія, протилежна ідеї. ідеальному. Мате­ріальність речей чи процесів визначається їх речовинністю, просторово-часовим буттям, причинними зв’язками з іншими речами і процесами. В де­яких філософських системах М. як неживе протиставляється живому.

Метафізика — умоглядне вчення про найзагальніші види буття — світ, Бога й душу.

Метод — сукупність правил дії (наприклад, набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаряддя, які сприяють розв’язанню теоретичних чи прак­тичних проблем.

Механіцизм — спрощений підхід до складних біологічних і соціальних явищ, який намагається зрозуміти їх на основі законів механіки. Властивий мислителям XVII—XVIII ст.

Мислення — активний процес узагальнення й опосередкованого відо­браження дійсності, який забезпечує розгортання на основ» чуттєвих даних закономірних зв’язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.

Міра — філософська категорія, яка відображає співвідношення, гармо­нію кількісних і якісних ознак предмета. М.—це протяжність (інтервал) кіль­кісних змін, в межах якої якість залишається незмінною. Бути в мірі означає не виходити за межу, не переходити в іншу якість.

Містицизм (грец. mystika — таємні обряди, таїнство) — релігійно-філософський світогляд, який вважає можливим осягнення божественного (трансцендентного, надприродного) буття шляхом відходу від світу і занурен­ня в глибини власної свідомості, віра в можливість безпосереднього спілку­вання з Богом через злиття з ним власної свідомості. Характерний для бага­тьох релігійних культів, філософських вчень (Беме, Сведенберг та ін.).

Міф (грец. mythos — сказання, легенда) — світогляд родового і ранньо-класового суспільства, в якому одухотворені й персоніфіковані природні си­ли та соціальні явища. Міфологічне відтворення дійсності зумовлене низь­ким рівнем розвитку матеріального виробництва. В М. синтетичне злиті за­чатки науки, релігії, філософії, моралі, мистецтва. М. — засіб духовного контролю роду над індивідом.

Мова — спеціалізована, інформаційно-знакова діяльність із вираженя думки, мислення, свідомості.

Народний суверенітет — концентрована єдність повноважень і пра-вочинності, сили і права, які поширюються на все населення і всю країну і визначають зміст законів та порядок суспільного буття.

Натуралізм — філософський напрям, який вважає природу універса­льним принципом усього сущого.

Нація — духовно-соціальний різновид стійкої людської спільності, що склалась історично на певній території і характеризується глибоким внутрі­шнім відчуттям, самоусвідомленням власної належності до певної етнічної групи та спільністю мови, культури, побуту й звичаїв, історичних переживань, психічного складу, антропологічних особливостей, економічних інтересів у творенні матеріальних цінностей, території («життєвого простору>>).

Неоплатонізм — напрям античної філософії, який систематизував учен­ня Платона, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та іє­рархічної будови буття.

Номіналізм (лат. nomen — ім’я) — філософське вчення, що заперечує онтологічне значення універсалій (загальних понять), стверджуючи, що універсалії існують не в дійсності, а тільки в мисленні.

Неопозитивізм — один із основних напрямів філософії XX ст., сучасна форма позитивізму.

    Об’єкт — те, що пізнається (природа, суспільство,-люди на тощо).        Об’єктивний ідеалізм — філософська система, згідно з якою першоос­новою світу є духовна субстанція. Ця субстанція існує об’єктивно, незалеж­но від суб’єкта. Представниками О.і. є Платон, Гегель, неотомісти.

Об’єктивність — відтворення об’єкта за його власною мірою (вимірю­вання твердості, теплоти об’єкта, тощо за певними еталонами). Характери­зує відношення суб’єкта до об’єкта.

Онтологія — вчення про першооснови буття.

Операціоналізм — вчення, згідно з яким значення понять зводяться до сукупності операцій, за допомогою яких воно було сформоване. Автор його професор Гарвардського університету Персі Вільям Бріджмен.

Опис — етап наукового пізнання, який полягає у фіксації даних експе­рименту, спостереження мовою науки. Розрізняють емпіричне й теоретичне (напр., математичне) описування явищ.

Оцінка — ставлення людини (суспільства) до суспільних норм і ціннос­тей, яке полягає в схваленні чи осуді їх, а також в субординації їх за важли­вістю.

Очевидність — вихідний принцип деяких філософських систем (Декарт, Гуссерль), який полягає в прийнятті певних істин за безумовні та безсумнів­ні, побудові на них усієї системи філософії. За Гегелем, будь-яке знання є безпосереднім (очевидним) і опосередкованим.

Панлогізм — філософський принцип, за яким дійсність тлумачиться як логічне вираження ідеї, саморозкриття спекулятивного поняття, як мисляча себе субстанція, «сам себе пізнаючий розум» (Г. Гегель).

Пантеїзм — філософське! релігійне вчення про присутність Бога у єстві самої природи, ототожнення Бога з природою, розчинення Бога в природі, або, навпаки, природи у Богові.

Парадокс (грец. рагаdосоs — несподіваний, дивний) — в широкому ро­зумінні — неочевидне висловлювання, істинність якого встановлюється до­сить важко; в такому смислі парадоксальними вважають будь-які неочіку-вані висловлювання, особливо коли неочікуваність їх смислу виражена в дотепній формі. В логіці парадоксом називають висловлювання, які в точ­ному сенсі слова суперечать логічним законам.

     Патристика (лат. раtег— батько)— сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) II—VII ст.

Первинні — згідно з вченням матеріалістів XVII—XVIII ст. (Гоббса, Лок-ка)— якості, притаманні самим речам і можуть бути описані механікою (про­тяжність, величина, фігура).

Перервність (дискретність)— категорія діалектики, що характеризує квантовість, дробність, порційність просторово-часових параметрів речей, фізичних сил.

Перипатетики— учні та послідовники Арістотеля. Назва походить від звички мислителя викладати своє вчення під час прогулянки в саду.

Персоналізм — релігійно-філософська течія, яка вищою реальністю і цінністю вважає персону— людину, Бога (американське відгалуження Бо-ун, Хокінг, французьке—Муньє.Лакруа). Світ— сукупність духовних персон (на зразок монадЛейбніца).

Підсвідоме — одне з основних понять психоаналізу Фрейда, яким по­значають психічні процеси, що виникають і протікають поза свідомим конт­ролем. Проявляється в снах, обмовках та ін.

Пізнання — процес цілеспрямованого відтворення дійсності в абстра­ктних образах (поняттях, теоріях) людиною. Пов’язане з практичною діяльні­стю і зумовлене суспільним буттям людини.

Піфагореїзм— напрям у давньогрецькій філософії, який абсолютизу­вав та обожнював поняия числа і проголошував його першоосновою світу та сутністю речей.

Плюралізм (лат. р1иrа1іs — множинний) — філософські вчення, які визна­ють множинність субстанцій (Демокріт, Лейбніц); вчення, які визнають мно­жинність поглядів на світ, істин. Характерний для соціологічних течій Заходу.

Позитивізм (франц. роsitivisте — умовний, позитивний, побудований на думці) — філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософ­ських знань, теоретичного мислення.

Поняття — форма мислення, яка відображає загальні історичні зв’яз­ки, сутнісні ознаки явищ, поданих у їх визначеннях.

Постулат (лат. роstиlаtит — вимога) — вихіднетвердження, яке при по­будові теорії приймається без доведення. Те ж, що й аксіома.

Правова держава—держава, в якій панує право, метою якої є утве­рдження правової форми і правового характеру взаємовідносин (взаємних прав і обов’язків) між публічною владою та підвладними структурами як су­б’єктами права, визнання і надійне гарантування формальної рівності та сво­боди всіх індивідів, прав і свобод людини і громадянина.

Правова рівність — рівність вільних і незалежних суб’єктів права за загальним для всіх масштабом, єдиною нормою та рівною мірою.

Правовий закон —адекватне вираження права в його офіційному ви­знанні, загальнообов’язковості, визначеності й конкретності.

Правосвідомість — міра усвідомлення особою правових норм, правил, що діють у конкретному суспільному середовищі.

Прагматизм (грец. ргаgта —справа, дія)—філософська течія, яка зво­дить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення навколиш­нього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності.

Праксеологія — наукова дисципліна, що вивчає умови і методи ефек­тивної практичної діяльності.

Практика — цілеспрямована предметна діяльність людини щодо пере­творення світу. Практична діяльність — спосіб існування людини.

Причинність (каузальність) — взаємовідношення речей і процесів ма­теріального світу, за якого одні (причини) породжують інші (наслідок). При­чинність основний принцип наукового пояснення світу, протистоїть диву (в релігії) — явищу, яке не має природних причин. В історії філософії Юм і Кант, а також неопозитивісти заперечують об’єктивність П., зводять її до суб’єкти­вної форми упорядкування досвіду

Проблема — форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання.

Провіденціалізм — тлумачення історії як вияву волі зовнішніх сил. Бо­жого провидіння, остаточної перемоги добра над злом.

Прогрес — зміни явищ у природі чи суспільстві від нижчого до вищого, від простого до складного.

Просвітництво — ідеологія молодої буржуазії XVIII ст.. яка продовжува­ла гуманістичні традиції Відродження. Представники Поки, Вольтер. Монте-ск’є, Дідро, Руссо та ін.

Простір — одна з основних ознак матеріальності речей: форми існу­вання матерії, що фіксує їх протяжність і порядок розташування. Субстан-ційна концепція простору і часу (Ньютон) визнає можливість існування їх без матерії, реляційна (Лейбніц, Ейнштейн) вважає, що простір і час є характеристиками матерії, які без неї не існують. Простір взаємопов’я­заний з часом, визначається через час і навпаки. Якісно відмінним стру­ктурним рівням матерії притаманні якісно відмінні просторово-часові ха­рактеристики.

Протилежність — поняття, що відображає такі відношення між сторо­нами взаємодії, за яких вони взаємозумовлюють і взаємовиключаютьодна одну. Наприклад, полюси в електриці.

Психоаналіз — один із методів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить визнання домінуючої ролі підсвідомого в житті людини.

Раціоналізм (лат. гаїіолаїіз — розумний) — філософський напрям, який визнає центральну роль в аналізі розуму, мислення.

Реалізм (лат. геаііз — суттєвий, дійсний) — філософський напрям, згід­но з яким загальні поняття (універсалії) існують реально як сутності речей.

Редукція (лат. геоисйо — висування назад, повернення до колишнього ста­ну) — дії, процеси, які призводять до спрощення структури будь-якого об’єкта.

Релігійна свідомість — система (сукупність) релігійних ідей, понять, принципів, міркувань, аргументацій, концепцій, сенсом і значенням яких є здебільшого віра в надприродне.

Релігійний культ (лат. cultus — поклоніння) — один із основних елемен­тів релігійного комплексу, система дій і засобів впливу на надприродне.

Релігійні організації — об’єднання послідовників певного віросповідан­ня, цілісність і єдність якого забезпечується змістом віровчення та культу, системою організаційних принципів, правил і ролей.

Релятивізм (лат. геlativus — відносний) — підхід, який абсолютизує мін­ливість, суб’єктивність істини. Притаманний суб’єктивістським напрямам фі­лософії (софісти, сенсуалісти-суб’єктивісти).

Рефлексія (лат. reflexio — вигин, відображення) — акт пізнання, пред­метом якого є пізнавальна діяльність свідомості, «Я». Пізнання можна дослі­джувати через результати — зміну наукових ідей, теорій — об’єктивний ме­тод, або через аналіз суб’єктивної діяльності пізнання — рефлексія. В цьому розумінні використовується Декартом, Локком, Гуссерлем.

Розсудок — початковий рівень мислення, де оперування абстракція­ми відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми.

Розум — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.

Романтизм — філософська течія, представники якої розглядали при­роду як художній витвір духу, проповідували культ генія, відводили провідну роль у пізнанні мистецтву, інтуїції.

Самосвідомість — здатність людини поглянути на себе збоку, тобто ди-станціюватися від себе, побачити себе очима інших.

Свідомість — відображення дійсності у формах, пов’язаних (прямо чи опосередковано) з практичною діяльністю. Можлива лише як суспільне яви­ще, існує на основі мови. Феноменологія розглядає С. як потік актів (сприй­мання, пригадування, міркування та ін.), спрямовані на певні предмети (ін-тенціональність) і певним чином організовані часовим потоком свідомості.

Свідомість людини — нова якість психічної діяльності, за якої дійсність відображається у формах культури, тобто в штучних, неприродних формах, витворених людством у процесі історичного розвитку, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу.

Світогляд— система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу.

Свобода — одна з характерних рис людини, яка полягає в тому, що во­на (подібно до Бога) може діяти (чи не діяти) з власної волі, не детерміную­чись обставинами. С. є підставою моральності людини. В політичній сфері розширення свобод передбачає посилення відповідальності.

Семантика (грец. sетапtісоs — гой, що позначає) — розділ логіки, що вивчає відношення виразів мови (знаків) до позначуваних ними об’єктів і смислів, які вони виражають.

Семіотика (грец. semeiotike— вчення про знаки) — наука про знакові системи. Основоположник — Ч. Пірс.

Сенсуалізм (лат. sensus — почуття, відчуття) — напрям у гносеології, згі­дно з яким відчуття є єдиним джерелом пізнання. Представники Локк, Берк-лі, Мах та ін. Поняття близьке за змістом емпіризму.

Середні (локальні) соціальні групи — спільності людей, які формуються за стратифікаційною, функціональною, регіональною та іншими ознаками.

Силогізм (грец. sillogizm) — дедуктивний умовивід, в якому з двох су­джень (засновків) робиться висновок.

Силогістика — розділ формальної логіки, що вивчає силогізми: дедук­тивні умовиводи, в яких з двох суджень, що називаються засновками, одер­жують зумовлене ними третє судження — висновок.

     Синтез — метод пізнання, який полягає у поєднанні частин у ціле. Сім’я як мікросоціальна група — соціально-біологічна спільнота, іцо існує на основі шлюбних зв’язків, кровної спорідненості або всиновлення, яка регулює стосунки між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми й відпові­дає за виконання притаманних їй різноманітних функцій.

Скептицизм (грец. skeptikos— гой, що розглядає, досліджує) — філо­софські погляди, які сповідують сумнів у можливості досягнення істини, здій­снення ідеалів та ін.; давньогрецька філософська школа IV—III ст. до н. е., яка сповідувала ці ідеї (Піррон. Секст Емпірик).

Соліпсизм (лат. solus — один, єдиний і ірsе — сам) — форма суб’єктив­ного ідеалізму, в якій справжньою реальністю визнається лише суб’єкт, що мислить, а все решта оголошується таким, що існує лишеу свідомості індивіда.

Софізм — хибний силогізм (умовивід), якому надано видимість прави­льної форми для навмисного введення співбесідника в оману.

Софісти — давньогрецькі мислителі Уст. до н. е. (Протагор, (оргій та ін.), які вперше поставили людину в центр філософського пізнання (людина —

міра всіх речей). Суб’єктивізували і релятивізували істину, не гребували різ­ними засобами, щоб збити з пантелику суперника.

Соціальна група— обмежена в розмірах спільність людей, виокрем­лених із соціального цілого на основі специфіки діяльності, соціальної нале­жності, спільності відносин, цінностей, норм поведінки, що склались у ме­жах історично визначеного суспільства.

Соціальна роль — сукупність дій, які мусить виконувати особа, маючи певний статусу соціальній системі.

Соціальна спільнота — реально існуюча сукупність індивідів, що емпі­рично фіксується, відрізняється відносною цілісністю і є самостійним суб’єк­том соціальної дії.

Спіритуалізм (пат. spiritualism —духовний) — інша назва ідеалізму, вчен­ня, яке вважає, що основою світу є духовне начало.

Сприйняття — цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх його сторін, синтез певних окремих відчуттів.

Стоїцизм —напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який, зо­середжуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відсто-роненість від бід і радощів життя.

Страта — реальна, емпірично фіксована спільнота, що об’єднує людей на певних загальних позиціях або на основі спільної справи, яка зумовлює конституювання даної спільноти в соціальній структурі суспільства і проти­ставлення іншим соціальним спільнотам.

Структура — закономірний зв’язок, усталене відношення між елемен­тами системи (наприклад, відношення між словами в реченні).

Структуралізм — напрям у сучасній (переважно французькій) філосо­фії, який вважає структурно-функціональний метод головним методом філо­софії. Розглядає структуру як вічне і незмінне, ігноруючи її розвиток. С. мав значний вплив у соціології, етнографії, мовознавстві та інших науках. Пред­ставники К. Леві-Стросс, М. Фуко та ін.

Суб’єктивізм — філософський напрям, який пояснює все суще через наявність свідомості суб’єкта.

Суб’єктивний ідеалізм — напрям у філософії, згідно з яким свідомість людини є творцем об’єктивного світу. Існує сенсуалістичний суб’єктивний іде­алізм (Берилі, Юм, Мах), який розглядає відчуття як суто суб’єктивне пере­живання, заперечуючи його об’єктивні джерела, і трансцендентальний су­б’єктивний ідеалізм (Кант, Фіхте, неоканціанці, феноменологи, екзистенціа­лісти), згідно з яким категоріальна (чи інша) структура свідомості є схемою конструювання світу.

Суб’єктивність — нав’язування свого мірила об’єкта, не узгоджене з його властивостями

Субстанція (лат. substantia — сутність) — незмінна першооснова всьо­го сущого. Згідно з уявленням прихильників субстанційної моделі світу С. по­роджує всі явища світу і є їх об’єднуючим началом. Матеріалісти вважали субстанцією матерію, ідеалісти — Бога.

Судження — форма мислення, яка відображає явища, процеси дійсно­сті, їх зв’язки.

Суперечність — порушення закону несуперечності, згідно з яким два судження, що суперечать одне одному, не можуть бути одночасно істинними.

У філософії Гегеля (діалектиці) С. розглядається як відношення між протиле­жностями і як джерело руху, розвитку.

Сутність— внутрішні, усталені, суттєві риси, які осягаються розумом. Одні філософи стверджують, що людина здатна пізнати лише явище (Берклі, Юм, Кант, позитивісти), діалектики ведуть мову про взаємозв’язок і взаємо­проникнення явищ і сутності.

Схоластика (пат. scholasticos —ученний, шкільний) — філософське вчен­ня, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною ме­тодикою та формально-логічними проблемами.

Сцієнтизм (лат. scientia — знання, наука) — абсолютизація науки (нау­кових методів і цінностей) у філософії, соціології і суспільній свідомості вза­галі. Знецінює гуманістичні (релігійні, етичні, естетичні та ін.) цінності й роз­глядає людину як біоробота. Поняття близьке за змістом до поняття «натура­лізм”.

Телеологія (грец. tеlоs — ціль) — вчення про мету, доцільність, згідно з яким все для чогось призначене, має свою ціль.

Теологія — богослов’я, вчення про Бога, система християнських догматів.

Теорія (грец. thеоrіа — спостереження, дослідження) — найрозвинуті­ша форма наукового знання, яка дає цілісне, системне відображення зако­номірних та сутнісних зв’язків певної сфери дійсності.

Геоцентризм — принцип, згідно з яким єдиний Бог проголошується аб­солютним началом і центром Всесвіту, що зумовлює собою буття і смисл іс­нування всього живого.

Томізм — філософське богословське вчення Ф. Аквінського і його по­слідовників. Наприкінці XIX ст. трансформоване в неотомізм.

Трансцендентальне (лат. transcenendens — той, що виходить за ме­жі) —поняття, яким в деяких філософських системах позначаються пра­вила (принципи) функціонування свідомості. В свідомості можна вичле-нити індивідуальні чуттєві (психічні) акти та однакові для всіх людей пра­вила, схеми функціонування свідомості, які кантіанство та феноменологія називають трансцендентальними. Вони, отже, є потой­бічними щодо чуттєвого «матеріалу» свідомості. Кант, зокрема, вважав трансцендентальними категоріальні схеми, за допомогою яких синте­зувався чуттєвий досвід.

Трансцендентальний ідеалізм — ідеалізм, який досліджує трансценде­нтальне — категорії, правила діяльності свідомості як джерело конститую­вання об’єктивної дійсності.

Умовивід— форма мислення, завдяки якій з попередньо здобутого знання з одного чи декількох суджень виводиться нове знання теж у вигляді судження.

Універсали — загальні родові поняття. Питання про природу У. було предметом дискусії між номіналістами і реалістами.

Універсум — філософський термін, що позначає всю буттєву реальність (як досяжну, так і недосяжну для людини) у часі й просторі.

Утилітаризм (грец. utilitas — користь, вигода) — етичне вчення, згідно з яким основу моральних вчинків людини складає вигода. Засновником У. є французький просвітитель П. Гольбахта англійський філософ Є. Бентам.

Уявлення — узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який спра­вляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз.

Фальсифікаціонізм — принцип демаркації науки від «метафізики» (як альтернатива принципу верифічаціонізму), згідно з яким універсальне твердження є істинним, якщо жодне одиничне твердження, яке логічно випливає з нього, не є хибним. Запропонований К. Поппером.

Феномен (грец. рhаіпотепоп — ге, що з’являється) — в буденній мо­ві —унікальне явище: у філософії —чуттєві дані, взяті безпосередньо, як са­мі по собі. Наприклад, для художника яскравий захід сонця є Ф., і він сприй­має його як самоданість. Для вченого — це явище, за яким приховується певна закономірність, сутність.

Феноменологія (грец. phaiпотепоп — ге. що з’являється) — філософ­ське вчення про феномен, який постає не чим іншим, як з’явою певної реа­льності, Її самовияв і саморозкриття. Ф. не розкриває реальності, а засвід­чує її такою, якою вона є.

Фетишизм (фр. fetiche — амулет) — викривлене відображення в суспі­льній свідомості певних явищ, за якого речі наділяються не притаманними їм властивостями (фетишизація грошей, золота, символів влади і т. ін.).

Філософія — теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути все-загальне у світі, в людині і суспільстві. Філософія вибудовується із сумнівів і обґрунтовувань, доведень, живе у вільних дискусіях, а тому по-справжньому можлива лише в демократичному суспільстві. Філософськими дисципліна­ми є метафізика, онтологія, гносеологія, філософська антропологія, логіка, етика, естетика та ін. Ф. вивчає всі феномени культури під кутом зору всеза­гальності. тобто їх суті, місця та функції в культурі.

«Філософія життя» — напрям у т. з. некласичній філософії кінця XIX — початку XX ст., представники якого проголосили життя (в біологічній чи пси­хологічній формах) основним предметом філософії. Представники — Ніцше, Дільтей, Бергсон, Фрейд.

Філософія історії — сфера філософського знання про загальність і сут-нісність історичного процесу, іманентну логіку розвитку суспільства.

Філософія культури — філософське знання про сутнісні засади культури як процесу й цілісності її архетики, закономірності та перспективи розвитку.

Філософія права — розділ філософії, що займається вивченням змісту права, його сутності й поняття, форм існування й цінності, ролі у житті люди­ни, держави, суспільства.

Філософія релігії — сукупність актуальних і потенційних філософських установок щодо релігії і Бога, філософське осмислення їхньої природи, сут­ності та сенсу.

Філософська антропологія — вчення про природу та сутність людини.

Форма — зовнішній вияв предмета, певного змісту, внутрішня структу­ра, певний порядок предмета або перебігу процесу.

Формалізація — відображення змістового знання у формалізованій мо­ві, яка створюється для точного вираження думок з метою запобігання мож­ливості неоднозначного розуміння.

Цивілізація (лат. civilis — громадянський) — в широкому розумінні — те ж. що й культура; у вужчому — певний рівень розвитку культури, який пе­редбачає наявність державності, письма, техніки тощо. Представники «фі­лософії життя- (Шпенглер) Ц. тлумачили як раціональні здобутки культури (бю­рократію. науку, техніку), що легко передаються від народу до народу і є сві­дченням занепаду культури.

Ціле— інтегроване поєднання нових якостей, які не властиві окре­мим частинам, але виникають в результаті їхньої взаємодії у певній систе­мі зв’язків.

Цінність — значимість, яку люди надають речам, явищам і яка складає основу ставлення до них (вибору, надання переваги тощо). Цінність наявна лише в актах оцінки, коли вибирають, вибудовують ієрархічну структуру цін­ностей. Цінності мотивують поведінку людей. Проблему цінностей досліджу­вали неокантіанці (Ріккерт). М. Вебер. М. Шелер та ін.

Частина (або елемент) — див. елемент.

Якість — сукупність ознак, що вирізняють річ серед інших, відмінних від неї, і споріднює з подібними.

 

 

Найвидатніші філософи світу та України

 

Абеляр П’єр (1079—1142) — французький філософ, теолог і поет. Одним із перших прагнув розв’язати теологічні питання не на основі авторитету, а на основі розуму. Сформулював власне вчення — концептуалізм` універсали не є самостійною реальністю, реально існують лише окремі речі; водночас універсали стають реальністю у сфері розуму в якості понять, що є ні чим іншим, як результатом абстрагуючої діяльності розуму. Автор книг “Вступ до теології”, “Теологія найвищого блага”, “Християнська теологія”, за які був визнаний католицькою церквою єретиком.

Авіценна (Абу Алі Ібн-Сіна) (980—1037) — вчений, філософ, представник східного арістотелізму у сфері метафізики, гносеології й лопни Дав оригінальну класифікацію наук, поєднавши теоретичні науки з практичними (етика, домоводство, політика), із ремеслами, виробництвом, торгівлею, медициною Найвищою наукою вважав метафізику, яку поділяв на “універсальну” і “божественну”. Автор знаменитого “Канону лікувальної науки”, багатотомної енциклопедичної праці “Книга зцілення”, багатьох філософських трактатів.

Аврелій (Блаженний) Августин (354—430) —християнський теолог, найяскравіший представник західної патристики, засновник християнської антропології. На відміну від античної філософської думки, прагнув дослідити динаміку людської особистості і динаміку загальнолюдської історії Найголовніші праці “Проти академіків”, “Про безсмертя душі”, “Про вільне вирішення”, “Про користь віри”, “Про християнське вчення”, “Сповідь” тощо.

Аквінський Фома (Тома) (1225/26—1274) — середньовічний філософ, теолог, систематизатор ортодоксальної схоластики, засновник томізму. Намагався віднайти спільні основи віри і розуму Утверджував автономію філософії. Догмати віри розділив на раціонально осяжні (Бог існує, Бог єдиний) і неосяжні (творіння світу, троїстість Бога) Раціонально осяжні можуть бути предметом і філософії, і теології, неосяжні — лише теології. Опираючись на емпіричні факти, обгрунтував п’ять доказів існування Бога. Його перу належать багатотомні праці “Сума теології”, “Про суще й існування”, “Про начала природи”, коментарі до Біблії, до трактатів Арістотеля тощо.

Арістотель (384—322 до н е ) — давньогрецький філософ, один із найвидатніших мислителів усіх часів, учень Платона У 367—347 рр — слухач, згодом викладач Академії Платона, 347—334 — мандрівний філософ, 343—340 — вчитель О Македонського, 334—322 — засновник і викладач власної філософської школи і наукової спілки в м. Лікеї (Афіни). Творчість Арістотеля енциклопедичне різнобічна Він займався природничими науками, поетикою, проблемами державного устрою, був творцем логіки психології, естетики та ін У своїх працях (понад 150) (“Метафізика”, “Фізика”, “Аналітика”, “Риторика”, “Тоніка” категорії “Історія тварин”, “Про думку”, “Політика”, “Афінська політія”, “Етика” тощо), які охоплювали майже всі галузі знань того часу прагнув узагальнити досягнення античної науки. Основу його спадку складає філософія, зокрема так звана перша філософія — метафізика, яку Арістотель трактував як науку “про причини і начала”, або як науку про “суще як таке”.

Арон Раймон Клод Фердинанд (1905—1983) — французький філософ, політолог і соціолог, знаний своїми працями з історії соціології, філософи, історії, методологічних проблем історичного пізнання. Є одним із творців теорії єдиного “індустріального суспільства”, в якій соціальне економічний прогрес розглядається як перехід від “традиційного” (аграрного) до промислового (“індустріального”) суспільства Виходячи з положення, що будь яка індустріальна система має свою внутрішню логіку розвитку, стверджував, що, незважаючи на існування начебто протилежних типів суспільства — капіталізму і соціалізму, все ж існує єдине індустріальне суспільство. У політичній філософії закликав до пошуку цілей розвитку, оскільки індустріальний тип суспільства, який він вивчав, не має внутрішньо притаманних йому цілей. Основні праці: “Вступ до філософії історії”, “Виміри історичної свідомості”, “Три есе про індустріальну “добу”, “Етапи соціологічної думки”, “Вісімнадцять лекцій про індустріальне суспільство”, “Опіум інтелектуалів” тощо.

Баранович Лазар (1620—1693) — український мислитель, право славний церковний діяч, письменник. З 1650 р — професор, ректор Києво-Могилянської академії, з 1657 p. — Чернігівський єпископ, згодом архієпископ (з 1666 р ), керував водночас Київською метрополією, тобто українською православною церквою Лівобережної України (1659— 1661,1670—1685). Високо цінував народну культуру, українську мову, обстоював національну й релігійну самостійність України. Автор богословських, літературних, політичних творів, серед них: збірники “Меч духовний” (1666), “Труби словес проповідних” (1674), збірник віршів “Лютня Аполлона” (1671) тощо.

Бекон Френсіс (1561—1626) — англійський філософ, засновник емпіричної традиції у філософії Нового часу. Обгрунтував доктрину “природної філософії” електричний метод та описав різні види дослідного пізнання, сформулював індукцію як метод дослідження законів (“форм”) природних явищ з метою їх плідного використання в людській практиці розробив детальну класифікацію наук Пропагуючи науки, розмежовував сфери наукового знання і релігійної віри, але вважав, що релігія не повинна втручатися у справи науки. Найвідоміші праці “Новий Органон, або Істинні вказівки для тлумачення природи”, “Спростування філософій”, “Про гідність і примноження наук”, “Нова Атлантида” тощо.

Бергсон Анрі (1859—1941) — французький мислитель, представ ник “філософії життя”, автор “концепції творчої еволюції”. Вчив, що світ, життя — це неперервний часовий потік, творчий порив, у якому виникає нове, непередбачуване. Від неживої до живої матерії, від інстинкту до розуму, від закритого до відкритого суспільства — так через відштовхування відбувається еволюція. Інтелект, наука нездатна осягнути цей потік. Вони омертвляють його. Адекватно осягається творчий потік лише інтуїцією митця чи філософа Мистецтво Бергсон ставить вище науки в пізнанні природи. Праці (“Матерія і пам’ять” (1896), “Творча еволюція”(1907)та ін.).

Бердяев Микола Олександрович (1874—1948) — російський філософ персоналіст, вихованець Київського університету В основі його філософії — ідея свободи, ідея творчості, ідея особи й ідея “метаісторичного” есхатологічного сенсу історії. Загальною основою цих ідей є поняття-символи дух, “царство” якого онтологічно протистоїть “царству природи”, трансцендитування —творчий прорив, здолання пут природно історичного буття, екзистенційний час — духовний досвід особистого й історичного життя, що має абсолютний сенс Праці Бердяева “Філософія свободи” “Сенс творчості”, “Досвід есхатологічної метафізики”, “Я і світ об’єктів” тощо.

Беринда Памво (1555(60)—1632) — діяч української культури, лексикограф, мислитель, один з найвидатніших діячів “ученого гуртка” Києво Печерської лаври. Працював редактором, перекладачем, гравером у друкарнях Перемишля, Львова, Києва. Зачинатель поезії та шкільної драми в Україні Спираючись на здобутки європейської лексикографії, створив “Лексіконъ славеноросский и именъ тлъкованіє”—перший друкований український словник, виданий Лаврською друкарнею (м. Київ) в 1627 p., який охоплював 7 тисяч термінів.

Берклі Джордж (1684—1753) — англійський теолог і філософ — суб’єктивний ідеаліст. Заперечував об’єктивне існування речей Речі — це лише комплекси наших відчуттів. Існування речей він зводив до їх сприймання На цій підставі заперечував матерію як субстанцію. Цілеспрямовано боровся з матеріалізмом та атеїзмом. Основна праця “Трактат про основи людського пізнання” (1710).

Вебер Макс (1864—1920) — німецький філософ і соціолог. Займав ся проблемам и теорії соціальної ді і яку аналізував у першу чергу як вільну дію окремої людини. Найбільш відомий своїм аналізом походження капіталізму, виникнення якого пов’язував з появою в історії людини здатної до раціональної поведінки у сфері господарства та повсякденного життя. У всіх дослідженнях проводив думку про раціональність як визначальну рису сучасної йому європейської культури. Раціональність протистоїть традиційному і харизматичному засобам організації суспільних відносин. Значну увагу надавав проблемам соціальної структури і класового конфлікту, протиставивши марксизму свою концепцію, в якій підкреслював багатомірність класових відмінностей. Автор праць: “Протестантська етика і дух капіталізму”, “Господарська етика світових peaлій”, “Господарство і суспільство”, “Політика як покликання і як професія”, “Наука як покликання і як професія” та багато ін.

Вернадський Володимир Іванович (1863—1945) — видатний українськии вчений, мислитель, основоположник учення про біосферу та ноосферу, перший президент Всеукраїнської Академії наук (1918). Організатор генетичної мінералогії, геохімії, біогеохімії, геохімії ландшафтів, радіології, гідрогеологи, наукознавства, вчення про живу речовину. Енциклопедичність наукових праць Вернадського значною мірою сприяла становленню сучасної наукової картини світу Всесвіт він розглядав як сукупність живої речовини, біосфери й людства, поява якого, на його думку, започатковує якісно новий етап розвитку Всесвіту, якому сприяє людський розум та результати його втілення в практичній діяльності. Це виявиться в перетворенні біосфери на нове середовище життя — ноо сферу (сферу розуму), у докорінних соціальних змінах, організації нових форм людського співжиття. З розвитком ноосфери Вернадський пов’язував необхідність охоплення світовою наукою всієї планети, створення все ленської науки як могутньої історичної та геологічної сили, в якій природно історична, природна (космічна) і соціальне гуманістична тенденції зіллються в єдине ціле. Одним із перших проаналізував структуру та властивості простору и часу, їх роль у формуванні наукового світогляду порушив питання про самостійний статус біологічного простору и часу охарактеризував їх особливості, зокрема симетрію та асиметрію Обстоюючи науковий світогляд, не абсолютизував роль і значення науки, визнавав участь у його творенні інших форм духовного освоєння людиною світу. У формуванні світогляду, на його думку, задіяні всі аспекти людської діяльності, які виявляються в системі наших цінностей (наука, релігія, мистецтво, філософія, етика). Важливого значення надавав релігійній формі суспільної свідомості, розглядаючи її як глибинне внутрішнє переживання соборного типу.

Вишенський Іван (між 1538—1550, за іншими даними між 1545— 1550 — після 1620) — відомий український письменник полеміст, мислитель. Освіту отримав в Острозькій академії. Визнаючи лише православну патристику (доктрину), будучи виразником православного консерватизму, критично сприймав світську філософію, відкидав філософські вчення Платона та Арістотеля, античних філософів, повчання західних церковних діячів Центральною в творчості є ідея протиставлення. Бога і світу. Бога і людини. Дотримуючись ранньохристиянської ідеї докорінної відмінності небесного і земного буття, він розглядав Бога як творця всього сущого, вищу волю, якій підпорядковується все в світі як об’єктивному законові буття Бог — це надприродне начало, єдина, вічна, об’єктивно існуюча таємнича й непізнанна істина що сама в собі розуміється. Все суще а отже і людина — творіння Бога. Водночас Бог не тільки творець світу людини а и ідеал добра справедливості мудрості чесності досконалості і земне життя людини має спрямовуватися на досягнення цього ідеалу філософською основою міркувань Вишенського є неоплатонізм. До нас дійшли 16 його творів у різних рукописних списках, зокрема “Книжка”, “Обличеніє діавола миродержца”, “Посланіє до всъх обще в Лядской земле живущих”, “Краткословнии ответ Петру Скарге”, “Зачапка мудрого латынника з глупым русином” та ін.

Вітгенштейн Людвіг (1889—1951) — австрійський філософ, неопозитивіст “Логіко філософський трактат” (1921) вважається одним з основних творів неопозитивізму. В ньому різко розмежовується наука і філософія. Твердження останньої проголошуються неверифікованими і пустими. Пізній Вітгенштейн відійшов від цієї позиції. Він визнавав значення філософських висловлювань, але вимагав строгого розмежовування їх з науковими висловлюваннями. Погляди пізнього В. справили значний вплив на розвиток лінгвістичної філософії.

Вольтер (псевд. Аруе Франсуа Марі) (1694—1778) — французький філософ просвітитель, вчений, публіцист Автор понад 100 томів різноспрямованих за проблематикою праць. Представник деїзму виступив проти католицизму та клерикалізму. Брав участь у створенні “Енциклопедії” 18 сторіччя. Прихильник концепції суспільної угоди. Головні філософські праці “Філософські листи”, “Трактат про метафізику” “Філософський словник”, “Кандід” та інші. Виступаючи за утвердження в суспільстві буржуазних відносин та антифеодальної ідеологи, В. не виключав можливість поступок та компромісів з боку нижчих верств В. не сприймав не тільки комуністичних ідеалів Мельє та егалітаризму Руссо, але й будь яких ви разів ідеї народного правління У філософській онтології впритул підійшов до ідеї вічної матерії, яка є об’єктивною та рухомою. На думку В. свідомість є атрибутом матерії й залежить від побудови тіла. Кінцеву причину як свідомості, руху так і матерії, В. вбачав у Богові. Але разом з тим В. відкидає провіденціалізм, вважаючи історію творчістю самих людей. Філософсокі ідеї В. відіграли велику роль у формуванні нового покоління французьких просвітників Ламетрі, Дідро, Гельвеція, Гольбаха та ін.

Гадамер Ганс Георг (нар 1900) — німецький мислитель провідний представник герменевтики XX ст Багато уваги приділяв специфіці герменевтики як методу пізнання феноменів культури зокрема т.з. герменевтичному колу, упередженості в тлумаченні тексту Праця “Істина і метод”. (1960)

Гайдеггер Мартін (1889—1976) — німецький філософ-екзистенціаліст, один із найоригінальніших мислителів XX ст. Вибудовуючи онтологію на основі феноменології Гуссерля, прагнув розкрити “сенс буття” через розгляд людського буття, оскільки тільки людині первісно притаманне розуміння буття. За Гайдеггером, онтологічну основу людського існування складає його кінечність, тимчасовість. Тому час повинен розглядатися як найсуттєвіша характеристика буття. Гайдеггер прагне переосмислити європейську філософську традицію, яка тлумачила чисте буття як щось позачасове. І причину такого стану він вбачав в абсолютизації одного з моментів часу — теперішнього, “вічної присутності”, коли справжня часовість ніби розпадається, перетворюючись у послідовний ряд моментів “тепер”, у фізичний час. Основні твори: “Буття і час”, “На шляху до мови”, “Що є думка?”, “Мова — це дім буття”, “Лісові стежки” тощо.

Гегель Георг-Вільгельм-Фрідріх (1770—1831) — представник німецької класичної філософії, творець всеосяжної системи філософії, яка охоплювала всі сфери людського знання, фундатор найбільш розгорнутої і обгрунтованої системи ідеалістичної діалектики. Основу його філософської системи складають дві домінуючі ідеї: а) переосмислення розсудку й розуму; б) розуміння ідеї (істини) як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку. Поділяючи класичну віру у визначенні предмета філософії як Абсолютного, вбачав у думці, в її логічному русі, адекватну Абсолюту “стихію”. Звідси й переконання, що суще в основі своїй є думка. Ідея є істина, система знання, а все істинне є ідея. Філософія, на його думку, можлива як процес конструювання абсолютного знання, як діалектична філософія, в основі розвитку якої є цикл: теза, антитеза, синтез, або тріада, згідно з якою думка (ідея) в своєму розвитку переходить у свою протилежність, яка на наступному етапі знімається своєю протилежністю, примиряючи в собі два попередні етапи. Тобто в підсумку протилежні моменти зберігаються в своїй єдності як внутрішні моменти синтетичного цілого. Панування так званої тріади характеризує всю філософську систему Гегеля: перший розділ — “Логіка”, де простежується увесь шлях розвитку абсолютної ідеї, починаючи з найпростіших логічних форм і закінчуючи абсолютною ідеєю; другий розділ — “Натурфілософія”, де наявне розгортання в просторі сутнісного змісту абсолютної ідеї у формі тілесного, матеріального, тобто в природі; і третій розділ — “Філософія духу”, де дух виступає у трьох формах: суб’єктивний дух (індивідуальний розвиток людини), об’єктивний дух (дух народу) і абсолютний дух (мистецтво, релігія і філософія як найвища ступінь розвитку світового духу). Автор праць: “Феноменологія духу”, “Наука логіки”, “Енциклопедія філософських наук”, “Філософія права”, “Філософія релігії” тощо.

Гельвецій Клод-Адріан (1715—1771)— французький філософ-просвітитель, представник деїзму (матеріалістична концепція в онтології), ідеолог французької революції 18 ст. У філософському тлумаченні світу абсолютизував значення законів механіки. Створив концепцію індивідуалістичної етики, що грунтувалась на засадах дослідного походження моральних уяв та почуттів. Головна філософська праця: “Про розум”. Згідно з Г., світ є матеріальним, нескінченним у просторі й часі, перебуває у постійному русі, а мислення та чуття є властивостями матерії, які виникли як її найскладніші витвори. У гносеології Г. додав сенсуалізмові Локка матеріалістичного забарвлення. Був супротивником агностицизму. Починаючи аналіз суспільства з ізольованого індивіда (“Робінзона”), розглядав як рушійні сили суспільного розвитку свідомість людини та людські пристрасті. Критикуючи вчення про вроджену нерівність інтелектуальних здібностей людей, абсолютизував роль соціального середовища у вихованні й розвитку людини. Висунув концепцію індивідуалістської етики (на противагу релігійній та спірітуалістичній етичним концепціям). Г. вважав республіканську форму правління непридатною для великих держав, а тому обстоював освічений абсолютизм з буржуазно-демократичними акцентами.

Геракліт Ефесський (бл. 544/540 — бл. 483 до н.е.)—давньогрецький філософ. Вчив, що світ— це вогонь, основою якого є логос, чистий розум. Висунув геніальні діалектичні здогадки про загальну мінливість сущого (“все тече…”) і боротьбу протилежностей. Війна — батько всього, твердив він. Свої ідеї висловлював у формі непрозорих (темних) афоризмів, звідки, на думку деяких дослідників, походить його прізвисько Темний. Погляди мислителя справили глибокий вплив на подальший розвиток філософії (Гегель, Ніцше).

Гербарт Маркузе (1898—1979) — німецько-американський філософ і соціолог, один із засновників Франкфуртської школи, чия теорія пізньокапіталістичного суспільства була ідеологічним підґрунтям ліворадикального руху на Заході в 60-ті роки. Його філософські погляди сформувалися переважно під впливом Гегеля й Маркса, Фрейда й Гайдеггера. Коло творчих інтересів Маркузе досить широке, про що свідчать назви таких його книг, як “Онтологія Гегеля й підвалини теорії історичності”, “Радянський марксизм. Критичне дослідження”, “Культура і суспільство”, “Психоаналіз і політика”. Але світову популярність він здобув після виходу у світ праць: “Ерос і цивілізація”, “Одновимірна людина” як критик високотехнізованої західної цивілізації, що втратила гуманістичні параметри розвитку.

Гізель Інокентій (бл. 1600—1683) — український церковний та громадський діяч, історик, філософ. Був професором, ректором Києво-Могилянської академії. У 1656—1683 pp. — архімандрит Києво-Печерської лаври, де зібрав найбільшу на той час в Україні бібліотеку. Під його керівництвом двічі видавався “Києво-Печерський Патерик” (1661, 1678), інші твори. Він автор праць “Про істинну віру” (1668), “Стара віра” (1668), “Мир з Богом людині” (1669) тощо. Дослідники вважають його автором “Синопсиса” (1674) — першого підручника вітчизняної історії, найпопулярнішого посібника з історії у XVII— XVIII ст. Світобачення його базувалося на принципах деїзму і було близьким до ренесансних позицій. Бог, за вченням Гізеля, не має фізичних першооснов, він нематеріальний, безкінечний, безмежно досконалий, але пізнається природним розумом. Він створив матерію і дух, наслідком чого виникли тілесні субстанції, а згодом — тілесні речі, які Бог наділив природним для них способом існування. Різноманітність речей Гізель пояснював різним кількісним розподілом матерії за н формами Вона не народжується і не зникає, а тільки переходить з одного тіла в інше як основа взаємного перетворення, колообігу в природі. Наслідуючи Коперника, вважав, що Сонце є нерухомим центром Всесвіту.

Гоббс Томас (1588—1679) — один із найвідоміших англійських філософів матеріалістів Нового часу, приділяв багато уваги проблемам метафізики и епістемології, автор емпіричної теорії мови Вважав, що все мислення коріниться в чуттєвому досвіді, “адже в людському розумі не має жодного поняття, яке спершу не було б цілковито чи почасти, схоплене органами чуттів”. Гоббс був першим філософом, який систематично застосовував принципи фізики та механіки в етиці и соціальній філософії. Один із засновників соціології Нового часу, батько семіотики як науки, він привертає до себе увагу як політолог, котрий розкрив анатомію диктатури як форми державної влади. Основні твори Гоббса “Елементи законів, природних і політичних”, філософська трилогія “Основи філософії” “Про тіло”, “Про людину”, “Про громадянина”, “Левіафан”, “Про свободу і необхідність” та ін.

Гогоцький Сильвестр Сильвестрович (1813—1889) — професор філософії Київської духовної академії, з 1869 p. — університету св. Володимира. Послідовно проводив ідею історизму, обстоював філософування на основі нових досягнень західноєвропейської думки, її критичного переосмислення, першим в історії вітчизняної думки зробив спробу створення філософської енциклопедії — “Філософського лексикону”, тт. 1—4(1858—1873) Одним із перших вітчизняних мислителів усвідомив методологічну цінність філософії Гегеля. Послідовно розмежував філософію і релігію як різні форми світосприйняття із специфічними законами розвитку У цьому зв’язку спеціально аналізував вади філософії середньовіччя, зумовлені її підлеглістю офіційному віровченню. Критикуючи агностицизм Канта, обстоював можливість пізнання надприродного за умови доповнення розуму силами віри. Автор праць “Критичний погляд на філософію Канта” (1847), “Огляд системи філософи Гегеля” (1850), “Про характер філософії середньовіччя” (1849) та ін.

Гольбах Поль-Анрі (1723—1789) — французький філософ просвітник, один з засновників французького матеріалізму в онтології, ідеолог французької революції 18 ст. Брав участь у створенні “Енциклопедії” 18 сторіччя. Прихильник єднання філософії та природничого знання Спирався на механістичні засади пояснення світу. Заснував концепцію утилітаристської етики. Головні філософські праці “Система природи, чи Про закони світу фізичного і духовного”, “Природна політика” та інші. Г. наголошував на вічності та об’єктивності матерії, яка, розвиваючись, породжує все розмаїття світу Торкаючись питання єдності матерії та руху, останній розглядав з позицій механіцизму В гносеології спирався на матеріалістично забарвлений сенсуалізм. Г. обстоював здатність людського розуму пізнавати світ та його закономірності. Вирішальною силою та рушієм суспільного розвитку вважав діяльність свідомих та вольових особистостей Виступаючи проти релігії (католицизму) та клерикалізму, Г. вважав її породженням нерозвинутої свідомості, невігластва та свідомого обману з боку клерикалів. Його етичний утилітаризм виник саме на грунті критики релігійної моральності.

Гуссерль Едмунд (1859—1938) — німецький філософ один із засновників феноменології Феноменологічна концепція розвивається ним починаючи з двотомника “Логічні дослідження” (1901). Своїм завданням вважав пошук очевидності, що здійснювався через переорієнтацію уваги філософи із зовнішнього (трансцендентного) світу на світ свідомості (світ трансцендентальний), зрозумілий як смислоутворююча активність, завдяки якій можливий будь-який досвід і будь яка наукова діяльність. Внаслідок феноменологічної редукції свідомості людини мусить відкритись світ феноменів — сутностей, які й обумовлюють можливість будь-якого досвіду, будь якої предметності, у баченні яких і досягалася б само очевидність, що шукається У наступних працях розвивав і дещо видозмінював свою феноменологічну позицію Автор праць “Філософія арифметики”, “Логічні дослідження”, “Ідеї чистої феноменології і феноменелогічної філософії”, “Картезіанські роздуми”, “Криза європейських наук і трансцендентальна філософія”.

Декарт Рене (1596—1650) — французький філософ, математик, засновник класичного раціоналізму як універсального світогляду, протилежного ірраціоналізму. Вважається засновником європейської класичної філософії, яка ґрунтується на вірі в розум і самосвідомості Обгрунтував основні правила наукового методу 1) починати з простого й очевидного, 2) ділити складні речі (знання) на прості аж до найпростіших, 3) йти від простого очевидного до складного неочевидного, 4) діяти при цьому так, щоб не полишити поза увагою жодної ланки, тобто зберігати неперервність ланцюга умовиводів. Для цього необхідні інтуїція, з допомогою якої вбачаються першоначала і дедукція, що дає змогу одержувати наслідки з них. Основою і зразком методу Декарта є математика Декарт від крив сферу свідомості як діяльність суб’єкта. Основні праці “Міркування про метод”, “Метафізичні роздуми”, “Начала філософії”.

Демокріт із Абдер (бл. 460 — бл. 371 до н.е.) — давньогрецький мислитель, матеріаліст, учень Левкіппа, один із засновників атомістики Вважав, що все існує завдяки двом першоначалам атомам і пустоті Атоми— неділимі частки матерії Незмінні вічні і знаходяться в постійному русі Атоми відрізняються один від одного лише формою розміром, положенням і порухом Інші властивості: звук, колір, смак атомам не властиві і існують лише умовно В дечому вчені споглядають ідеї про існування пер винних і вторинних якостей речей. Д. ототожнював “вигинність” і необхідність і заперечував випадковість (розглядав її як результат незнання). За своїми політичними поглядами Д. — представник античної демократії, противник рабовласницької аристократи. Ідеї Д. вплинули на подальший розвиток науки і філософії (Гасенді) Залишились лише фрагменти його творів

Джеймс Вільям (1842—1910) — американський філософ один із за сновників прагматизму. Розглядав прагматизм не як вчення, а як метод, що носить нейтральний, антидогматичний характер а звідси здатний “залагоджувати” філософські суперечки. Прагматизм за Джеймсом, здатний зблизити ьауку и метафізику. Розвиваючи ідеї Пірса обгрунтував но вий “прагматичний” критерій істинності, згідно з яким істинне те що “вигідне”, тобто що відповідає практичній успішності вчинків і дій. Був прибічником так званого радикального емпіризму оголошуючи єдиною реальністю безпосередній чуттєвий досвід індивіда. Його перу належать праці “Воля до віри”, “Прагматизм”, “Плюралістичний всесвіт”, “Різноманіття релігійного досвіду” та ін.

Дідро Дені (1713—1784) — французький філософ просвітитель представник матеріалізму, що наблизився до діалектичного методу щодо пояснення світу та еволюційної концепції У гносеології спирався на сенсуалізм Дж. Локка. Був прихильником концепції суспільної угоди Видатний письменник, організатор та редактор “Енциклопедії” 18 ст. Головні філософські та літературні твори “Думки про виникнення природи”, “Розмова Д. Аламбера з Дідро”, “Філософський принцип матерії та руху”, “Монахиня”, “Небіж Рамо”, де Д. обстоюючи позиції деїзму, піддає критиці абсолютизм та клерикалізм. У 1749 р. за поширення “небезпечних” думок Д. був заарештований та ув’язнений у Венсенському замку. Після звільнення не відійшов від своїх переконань. Д. наголошував на матеріальності світу на об’єктивності й вічності матерії та руху. Вважав, що рух просякає увесь світ навіть те, що здається нерухомим. Д. висловлював думку про те, що чуття властиве потенційно всій матерії, а свідомість як властивість високорозвиненої матерії виникає шляхом ускладнення органічної матерії. Щодо суспільного устрою, то, рішучо виступаючи проти деспотичних форм правління, пропонував як оптимальний соціальний устрій конституційну монархію та сподівався на появу в суспільстві “освіченого правителя”, схиляючись до ідеї республіканської форми правління Д. був прихильником концепції утилітаристської етики (на противагу феодально релігійній).

Дільтей Вільгельм (1833—1911) — німецький філософ один із провідних теоретиків філософії життя і герменевтики Центральним у Дільтея є поняття життя як способу буття людини, культурно історичної реальності. Завданням філософії, за Дільтеєм, є розуміння “життя”, виходячи з нього самого. У зв’язку з цим філософ обґрунтовує метод “розуміння” як безпосереднього осягнення певної духовної цілісності (цілісного переживання). Розумінню, що близьке інтуїтивному проникненню в життя, Дільтей протиставляє метод “пояснення”, що широко застосовується у природничих науках, що мають справу із зовнішнім досвідом. “Розуміння” власного внутрішнього світу досягається за допомогою інтроспекції (самоспостереження), розуміння чужого світу — шляхом “вживання”, “співпереживання”. Стосовно культури минулого “розуміння” виступає як метод інтерпретації, названий Дільтеєм герменевтикою—тлумачення окремих явищ як моментів цілісного душевно-духовного життя епохи, що реконструюється. Був не лише талановитим філософом, а й енциклопедично освіченим мислителем, вченим гуманітарієм, істориком культури.

Дюркгейм Еміль (1858—1917) — французький філософ і соціолог, обгрунтував особливе місце соціології серед наук про людину, обстою вав специфічність 11 об’єкта—соціальної реальності, 11 незвідність до біопсихічної реальності індивідів. Визначав предмет соціології як “соціальні факти”, що існують поза індивідом і які мають стосовно нього примусову силу. Працював над проблемами розподілу праці, які породжують взаємозалежність окремих людей індивідів. Автор праць “Про розподіл суспільної праці”, “Правила соціологічного методу”, “Самогубство”, “Елементарні форми релігійного життя” тощо.

Еллюль Жак (1912—1994) — французький соціолог, філософ, знаний своїми працями з проблем техніки, соціології пропаганди, держави, суспільного розвитку. Досліджуючи проблему техніки, знайшов оригінальний підхід до визначення її специфіки, провівши розмежування між операційною технікою й технікою як цілісним феноменом індустріального су спільства. Він звертає увагу на такі нові характеристики сучасної техніки, як доведений до автоматизму вибір технічних засобів, здатність техніки, до самозростання, її цілокупність, універсальність і автономність. Найпомітніші праці “Пропаганда”, “Аутонсія революції”, “Від революції до бунтів”, “Змінити революцію”, “Неминучий пролетаріат”.

Енгельс Фрідріх (1820—1895) — німецький мислитель, найближчий соратник К. Маркса, матеріаліст-діалектик. Дещо спрощено інтерпретував погляди Маркса, зближаючи його з французькими матеріалістами. (“Анти-Дюрінг”, 1878, “Діалектика природи”, опублікована в 1925). Перебуваючи в Англії (Манчестері), Е. пише твір “Становище робітничого класу в Англії”, де доходить висновку про діалектичний взаємозв’язок продуктивних сил і виробничих відносин та про неминучість єднання соціалізму з робітничим рухом. Разом з Марксом розробляє концепцію соціалістичної революції. Більш плідною стала його праця над книгами “Анти-Дюрінг” та “Діалектика природи”, де Е. різнобічне розвиває діалектичне та матеріалістичне розуміння природи. Наприкінці свого життя Е. створює найбільш відому свою працю “Походження сім’ї, приватної власності та держави” (1884) та здійснює велику роботу з підготовки до видання томів “Капіталу” К. Маркса. Е. застосовує Марксове матеріалістичне розуміння історії у своїй концепції розвитку первісного суспільства. Значну роль у розвитку Марксової концепції історичного матеріалізму відіграли численні листи Е. до Й. Блоха, К. Шмідта, В. Боргіуса, Ф. Мерінга та ін.

Епікур (342/41—271/70 до н.е.)— давньогрецький мислитель-матеріаліст. Розвивав атомістичне вчення Демокріта. За Е., у Всесвіті існують тільки тіла, що знаходяться у просторі. Вони безпосередньо сприймаються відчуттями. Е. висунув ідею “відхилення” атомів, тобто наділив їх певною “свободою волі”. В результаті цієї свободи атоми можуть описувати різні траєкторії, сплітатися і розплітатися, внаслідок чого виникає світ. Характеризуючи духовний світ людини, Е. признає наявність в ній душі. Знання, за Е., починається з чуттєвого досвіду, але цей досвід повинен бути осмисленим і опрацьованим у вигляді тих чи інших термінологічно-зафіксованих смислових структур. Основну увагу приділяв етиці. Ціль життя — задоволення (евдемонізм). Дійшли лише фрагменти праць.

Зіммель Георг (1858—1918) — німецький філософ і соціолог, основоположник так званої формальної соціології. Досліджував становлення суспільства, його історичні форми існування. Значну увагу приділяв проблемі методу соціального пізнання, досліджував взаємодію культури і життя, зробив свій внесок у розвиток філософії життя. Автор праць: “Філософія грошей”, “Соціологія. Дослідження форм усуспільнення”, “Філософська-культура” та ін.

Іларіон Київський (?—бл. 1053) — український мислитель, перший Київський митрополит із русичів. Започаткував теологічні та філософські засади християнства Київського. Один із перших фундаторів тенденції до інтелектуалізму. Вірувати в єдиного Бога, за Іларіоном, — не просто справа свята, а й розумна. Виходячи за межі тогочасної християнської ортодоксії, пом’якшував розмежування тіла і духу й започаткував ідею буття як єдності матеріальної та духовної основ. Виробив власну концепцію історії, в якій обстоював погляд на її універсальний і цілісний характер як втілення буття і руху все нових народів від ветхозавітного “Закону” до довершеного сучасного — благодатного християнського стану. Звідси його висновок, що все молоде, яке виникло в історії пізніше, набуває вищої цінності порівняно зі старим, попереднім. Якщо епоха Старого Завіту, основана на законі, будувала відносини між народами за принципом рабства, то епоха Нового Завіту дає істину, свободу, благодать. Закон розділяв народи, звеличував одні та принижував інші. Благодать уводить усіх у вічність, де всі народи рівні перед Богом. Висловив ідею розвитку моралі й неминучості переходу від жорсткого регламентування поведінки людини до вільного вибору нею моральних норм. Відомі його праці: “Слово про Закон і Благодать” (1044), “Молитва”, “Сповідання віри”.

Кант Іммануїл (1724—1804) — засновник німецької класичної філософії; фундатор нової ідеї розуму як творця, конструктора дійсності та знання про неї; теоретично обґрунтував автономію волі людини, непідлеглість моральності зовнішнім факторам, чим виніс сферу людської діяльності (культуру) за межі природної детермінації. Творчість Канта поділяється на докритичний і критичний періоди. Докритичний період, який Кант назвав догматичним, має яскраво виражені природничонаукові і натурфілософські особливості, який вінчує створена космогонічна гіпотеза й теорія припливів і відпливів, що демонструє його віру в можливість розуму осягнути закономірності природи. А критичний період заперечував можливість такого пізнання, дотримуючись думки, що слід не знання (розум) узгоджувати з предметами, як це робили попередні філософи, а предмет зі знанням (розумом), тобто джерело всезагальності знання філософ пропонує шукати не в об’єкті, а в суб’єкті. На цій підставі твердив, що світ науки є витвором розуму, результатом синтезу суб’єктивних апріорних форм і чуттєвого хаотичного матеріалу. Основні праці: “Загальна природна історія і теорія неба”, “Критика чистого розуму”, “Критика практичного розуму”, “Критика здатності судження” та ін.

Камю Альбер (1913—1960) — французький філософ-екзистенціаліст, письменник, публіцист. У своїй творчості пройшов шлях від нігілістичної “філософії абсурду” до моралістичного гуманізму. Протиставляв марксистській революційній моралі етичну концепцію християнської праведності та жертовності тих, хто “історію не творить, а потерпає від її пасток”. Відомим став завдяки творам “Сторонній” (1942), “Міф про Сизифа” (1942), “Чума” (1947) та “Бунтівна людина” (1951). К. — лауреат Нобелівської премії з літератури (1957). У філософії був прихильником агностичної епістемології (що ґрунтувалась на пізнавальному прагненні дістатися завчасно недосяжної останньої істини — Благодаті). Його онтологія мала вигляд скептичної антителеології, а філософія історії відкидала будь-які вчення про поступальну ходу прогресивного розвитку людства (у тому числі — і провіденціалізм). У філософії творчості наголошував на вічному протистоянні митця-творця і ворожого для нього та недосконалого земного створіння.

Кентерберійський Ансельм (1033-1109) — середньовічний мислитель, в дискусії про універсалії захищав позицію реалізму. Висунув онтологічний доказ існування Бога (“Колоквіум”, 1076, “Про свободу волі”, 1077). К. обстоював віру як передумову та підґрунтя раціонального знання. Він зазначив: “Не шукаю, щоб збагнути для того, аби увірувать, але вірую, щоб усвідомити”. Виводив існування Бога, Його буття з думки, поняття про Нього як найдосконалішої сутності з необхідністю маючою буттєвість. Цей потяг до “інтелектуального богоспоглядання” К. успадкував від Августина Блаженного. У полеміці про універсалії. К. схилявся до позицій схоластичного реалізму. Наголошуючи на реалістичній концепції передування універсалі одиничним речам, які, вірогідніше, взагалі не існують, К. пише трактат “Чому Бог улюднився?”, де логічними засобами намагається довести необхідність втілення Бога в людину.

К’єркьєгор Сьорен (1813—1855) — датський філософ, засновник ірраціоналізму Нового часу. Різко критикуючи всевладдя розуму у філософії, підносив роль і значення віри, яка робить можливим неможливе. Абсолютизував конкретну людину (одиницю), ставив її вище роду (загалу), який розглядав як джерело хаосу. Культуру розглядав як таку, що вдосконалює людей як індивідів — позбавляє їх індивідуальності, перетворює в масу. Його концепція моралі виокремлює естетичний (тобто чуттєвий), етичний (заснований на розумі) і релігійний рівні. Керкегор написав 28 томів творів, серед них “Насолода і обов’язок”, “Страх і трепет”, “Філософські крихти”, “Хвороба до смерти” тощо.

Кононович-Горбацький Йосип (?—1653) — український філософ, один із перших ректорів Києво-Могилянської академії. Філософську спадщину складають курси риторики й діалектики, “Підручник з логіки”, “Оратора Могилянського”. Дотримувався номіналістичного тлумачення вчення Арістотеля. Його номіналізм виявлявся у питанні про універсалії, які він вважав вторинними щодо тілесних речей і розглядав як набутки розумової діяльності. Проблему універсалій пов’язував з необхідністю пізнання світу, а не з потребами доведення пізнання творця, як це робили послідовники Ф. Аквінського. Обґрунтував положення про дві істини — богословську та філософську, чітко розмежовуючи предмети теології (вчення про Бога) та філософії (реальні тілесні речі). Особливу увагу звертав на субстанційні начала цих речей — матерію і форму. Обстоював реальність простору і часу, в яких вбачав реальні акциденції та форми, що діють на речі. До структури людини включав матерію (тіло) і душу (форму), заперечуючи при цьому безсмертя душі. Природу розглядав незалежною від свідомості як окремої людини, так і людства, і від того, як вона сприймається. Розвивав гуманістичні ідеї.

Конт Огюст (1798—1857) — французький філософ, один із основоположників позитивізму, який він розглядав як середню ланку між емпіризмом і містицизмом. За Контом, ні наука, ні філософія не можуть і не повинні ставити питання про причини явищ, а тільки про те, “як” вони відбуваються. У зв’язку з цим наука пізнає не сутності, а лише феномени. Конт розвинув ідею так званих трьох стадій інтелектуальної еволюції людства (як і окремої особи), які визначають рівень розвитку суспільства:

1) теологічну або фіктивну, коли за явищами шукають надприродні сили;

2) метафізичну або абстрактну, коли за ними вбачають абстрактні сутності і сили — субстанції, флогістони тощо; 3) наукову або позитивну, коли між явищами відкриваються незмінні закони. Конт є засновником соціології як окремої науки про суспільство. Найпомітніша праця — 6-томний “Курс позитивної філософії”.

Конфуцій, Кун Фу-цзи (552—479 до н.е.) — китайський мислитель, засновник конфуціанства, релігійно-філософського вчення, яке заклало духовні підвалини китайської нації і культури. Основна проблема вчення К. — згармонізувати відношення між людьми. Проповідував п’ять добро-чинностей — мудрість, гуманність, повага до старших, мужність і вірність. Поєднуючи елементи даосизму і буддизму, конфуціанство було офіційною ідеологією Китаю. Погляди К. дійшли в записах учнів (“Лунь юй”).

Кузанський Микола (1401—1464) — німецький теолог і філософ початку епохи Відродження. Формувався під впливом містики і неоплатонізму. Стояв на позиції пантеїзму. Бог, всесвіт і людина (“мікрокосм”) зпівпадають. Висунув ідею безкінечності Всесвіту. Погляди К. вплинули на Бруно. (“Про вчене незнання”, 1440, “Про божественне бачення”, 1543 та ін.)

Кун Томас (1922—1995) — американський історик і філософ науки, досліджував роль соціальних факторів у розвитку науки. Початок цих досліджень поклала його праця “Структура наукових революцій (1963), в якій він для історичного розвитку науки вводить такі поняття, як “парадигма”, “нормальна наука”, “наукова революція”, “наукова спільнота” тощо. Кун вводить елементи конвенціоналізму і вульгарного соціологізму в трактування відношення наукової спільноти і парадигми. У праці “Функції догми в науковому дослідженні” доводив, що певного роду догматизм, тверда схильність до всебічно обгрунтованої системи поглядів — необхідна умова наукової роботи. Найкращою умовою одержання нових знань, на його думку, є не дискусії, а коли вчені, згуртовані єдністю поглядів і основних ідей (навіть догм), займаються планомірним і настійним вирішенням конкретних завдань.

Ламетрі Жульєн-Офре де’ (1709—1751) — французький філософ, просвітитель, лікар. В онтології — прихильник механістичного матеріалізму, поєднував філософію з природничими науками. (Людина тут часто асоціюється з машиною, рослиною). В гносеології дотримувався сенсуалістичної концепції. Етику будував на гедоністичних засадах. Головні філософські праці: “Система Епікура”, “Людина — рослина”, “Природна історія душі”, “Трактат про душу” та інші. Метою своєї філософії проголошував відродження системи Епікура як в онтології, так і в етиці. Згідно з поглядами Л. існує єдина матеріальна субстанція, яка має властивості сприйняття та мислення (в “організованих тілах”). А людина відрізняється від тварини лише більшою кількістю потреб, а отже — більшою кількістю розуму, бо, за Л., саме потреби є “мірилом розуму”. Людський організм Л. уподібнював машині, що, як годинниковий механізм, самостійно заводиться. На думку Л., розвиток суспільства визначається діяльністю видатних людей та успіхами просвітницької роботи в суспільстві. Л. був прихильником освіченого абсолютизму. Філософські ідеї Л. справили значний вплив на творчість Д. Дідро, П. Гольбаха, К. Гельвеція та інших філософів.

Лао-цзи (VI—V ст. до н.е.) — давньокитайський мислитель, засновник даосизму, йому приписується трактат “Да де цзін”. В центрі даосизму відношення людини і природи. В основі світу лежить дао — шлях, доля, яке може осягнути лише мудрець. Проповідь пасивності наближає даосизм до буддизму, з яким він пізніше тісно переплітався. Після конфуціанства даосизм зробив найбільший вплив на формування ментальності китайців.

 

Лейбніц Вільгельм Готфрід (1646—1716) — німецький філософ, математик, фізик, історик, представник раціоналізму. Критично проаналізував основні ідеї Демокріта, Платона, Августина Аврелія, Декарта, Гоббса, Спінози на основі, запропонованій ним методології, найважливішими вимогами якої були універсальність і чіткість філософських суджень. Реальний світ, за Лейбніцом, складається із сукупності субстанцій: неділимих сутностей або першоелементів буття, які він назвав монадами. Світ монад ієрархізований: нижчі — вищі і увінчує усіх — Бог. У теорії пізнання намагався віднайти компромісну позицію між раціоналізмом Декарта і емпіризмом і сенсуалізмом Локка. Вважав, що без чуттєвого досвіду жодна інтелектуальна діяльність була б неможливою, водночас виступав проти вчення Локка продушу як “чисту дошку”. Основні праці: “Міркування про метафізикум”, “Нова система природи”, “Теодицея”, “Монадологія” та ін.

Лесевич Володимир Вікторович (1837—1905) — український філософ, найвизначніший представник українського позитивізму, логік, знавець тогочасних напрямів західноєвропейської філософії. Виступав із вимогою поєднання філософії і науки, перетворення її на позитивну науку. Філософія, за Лесевичем, покликана виконувати функцію синтезу наукового знання. Тяжіння до позитивістської установки не завадило йому критично оцінювати надбання найбільших авторитетів позитивізму, зокрема О. Конта, який, на його думку, недооцінював теорію пізнання. Ця теорія в її суб’єктивно-ідеалістичній інтерпретації, за Лесевичем, є “трибуналом” усіх наукових понять. Він виходив із того, що уявлення, які складають основу знання людини, мають пряме відношення тільки до окремих індивідуальних явищ або чуттєвих фактів. Ними вичерпується той об’єктивний матеріал, яким послуговується людина, в силу чого пізнає не предмети самі по собі, а лише дані досліду. Опосередковане знання, що оперує абстрактними поняттями, виходить за межі даних досліду, а тому позбавлене фізичної достовірності. На цій основі Лесевич заперечував об’єктивність законів. Автор праць: “Нарис розвитку ідей прогресу” (1868), “Позитивізм після Конта” (1869), “Досвід критичного дослідження основоначал позитивної філософії” (1877), “Лист про наукову філософію” (1878), “Що таке наукова філософія” (1888), “Від Конта до Авенаріуса” (1901), “Емпіріокритицизм як єдиний науковий погляд” (1909) та ін.

Лодій Петро Дмитрович (1764—1829) — український філософ, професор вищої теологічної школи для українців у Львові, професор метафізики, логіки й етики Краківського університету, перший професор філософії та права Петербурзького університету. Він відкрив громадськості Російської імперії праці 1. Канта, частково поділяючи його погляди, а в багатьох питаннях полемізуючи з ним. У теорії пізнання розвивав сенсуалістичні погляди, виступав проти суб’єктивного ідеалізму, скептицизму й агностицизму. Істину поділяв на метафізичну, логічну, моральну й фізичну. Критерієм істини вважав несуперечність та одностайність думки більшості людей, що досягається за допомогою розуму й досвіду. Критикував Канта за розрив чуттєвого і раціонального, логічного та емпіричного, за спроби розмежувати форму і зміст, сутність і явище, зобразити мислення незалежним від буття. Агностицизм Канта виводив із апріоризму, зокрема суб’єктивно-ідеалістичних уявлень про простір і час як апріорні форми чуттєвості, що вносять порядок у діяльність. Основні праці: “Логические наставления, руководствующие к познанию и различению истинного и ложного” (1915), “Теория общих прав, содержащая в себе философское учение о естественном всеобщем государственном праве” (1928), “Христиана Баумайстера наставления любомудрия нравоучительного” (1870). Не були опубліковані та не дійшли до наших днів: “Природне право народів”, “Повний курс філософії”.

Локатос Імре (1922—1974) — угорський філософ, послідовник Поппера, автор однієї з кращих моделей філософії науки — методології науково-дослідницьких програм. Дослідницька програма, за Локатосом, включає конвенціонально (тобто за згодою вчених) прийняте за істину: а) “жорстке ядро” (це метафізика програми: найбільш загальні уявлення про реальності, які описують теорії, що входять до програми; основні закони взаємодії елементів цієї реальності; головні методологічні принципи); б) “негативну евристику” (сукупність допоміжних гіпотез, які оберігають ядро програми від фальсифікації); в) “позитивну евристику” (стратегію вибору першочергових проблем і завдань, які мусять вирішити вчені). Відстоював ідею плюралізму альтернативних науково-дослідницьких програм. Найпомітніші праці: “Доводи і спростування”, “Фальсифікація і методологія науково-дослідницьких програм” та ін.

Локк Джон (1632—1704) — англійський філософ-просвітник, автор теорії пізнання, розробленої на засадах емпіризму й матеріалістичного сенсуалізму, та ідейно-політичної доктрини лібералізму. Один із перших теоретиків правової системи буржуазного суспільства. Неминучість державної влади розглядав із позицій теорії природного права і “суспільного договору”. Основні праці філософа: “Дослід про людський розум”, “Два трактати про державне правління”, “Думки про виховання”, “Розумність християнства”, “Листи про віротерпимість” тощо.

Лютер Мартін (1483—1546)— німецький мислитель і громадський діяч, засновник німецького протестантизму, ідеолог Реформації. Ідеї релігійного оновлення пов’язував з визнанням можливості людського спасіння на основі віри і Божественного промислу. Проголосив тезу “повернення до витоків” євангельського життя, заперечуючи традицію, яка нібито омертвила його. Єдиним джерелом істини вважав Святе Письмо — Біблію. Відродив ідею безпосереднього спілкування людини з Богом без участі священиків. Автор “Коментарів до Послания до римлян”, “95 тез про індульгенції”, з яких власне і розпочалася Реформація, “28 тез до диспуту в Гейдельбурзі”, “До християнського дворянства німецької нації”, “Про реформу християнської освіти”, “Про вавилонський полон церкви”, “Про свободу християнина” тощо.

Маркс Карл (1818—1883) — німецький філософ, засновник перших міжнародних пролетарських організацій, співавтор ідеологічної течії (пізніше названої марксизмом), яка охоплює філософію, політичну економію і “теорію” революційного перетворення буржуазного суспільства в комуністичне. Шлях до побудови такого суспільства вбачав у знищенні приватної власності шляхом класової боротьби, яка проголошувалась рушійною силою історії. Хоча мету і сенс історичного процесу Маркс вбачав у формуванні всебічно розвиненої гармонійної особистості, він “розчиняв” особистість у соціумі. Людина для нього — це держава, суспільство, клас, колектив, сукупність суспільних відносин. Простежуються суперечності між гуманними цілями людського прогресу і антигуманними засобами їх досягнення. Основні праці: “Рукописи 1844 року”, “Капітал”, “Німецька ідеологія” (спільно з Ф. Енгельсом) тощо.

Марсель Габріель (1889—1973) — французький філософ і драматург, представник релігійного екзистенціалізму. Центральна проблема — існування особи. Для людини, на думку М., важливо бути особистістю, а не “мати”, тобто підпадати під владу речей, ідей і т. ін. У дусі Керкегора він протиставляє віру і розум. (“Таємність буття”, 1951, “Бути і мати”, 1935 та ін.)

Мемфорд Льюїс (1895—1990) — американський філософ, соціолог, археолог та антрополог. Критично оцінював парадигму технологічного детермінізму; вбачав причину соціальних негараздів у розриві між рівнями технології та духовності. Однобічний науково-технічний прогрес розглядав як “інтелектуальний імперіалізм”, який може врешті-решт призвести до поневолення людства з боку Мегамашини — вкрай раціоналізованої технопрактичної організації суспільства. Серед відомих праць Мемфорда “Міф про машину”, “Трансформація людини”, “Місто в історії” тощо.

Мілль Джон Стюарт (1806—1873) — англійський філософ і соціолог, представник позитивізму В теорії пізнання Мілль поділяв позицію емпітриків, вважав що навіть математичні істини мають індуктивний характер Мілль розрізняв “науки про природу” і “моральні науки”, багато уваги приділяв методу наук В політології М. висунув ідею захисту прав меншості в парламенті, був активним поборником розширення прав жінки в соціальному і політичному житті В етиці виступав як утилітарист (“Система логіки”, 1843, “Утилітаризм”, 1864 ).

Міхневич Йосип Григорович (1809—1885) — український філософ, представник романтичного шеллінгіанства. Його філософування зумовлене впливами німецької класичної філософії, зокрема Шеллінга і Гегеля Визначав філософію як науку, що вивчає загальні начала всіх предметів і явищ, початкові форми, вічні закони. Джерелом філософії вважав свідомість, яка долає різні стани свого розвитку а потім робить їх предметом свого дослідження. У самій свідомості виокремлював три елементи “Я” — суб’єкт, який усвідомлює, “не” — предмет усвідомлення і обмеження свідомості (світ), абсолют — першопричина того хто усвідомлює та усвідомлення (Бог). Свідомість розкриває свою діяльність у прагненні від себе до не себе (від “Я” до “не Я” від людини до світу), від не себе до себе, від світу людини до першопочатку всього — Бога. Філософія на його думку має два закони природний неписаний закон розуму і писаний, покладений Божими заповітами у Святому Письмі. Тому він застерігав розум людини не може піднятися над розумом Бога а мусить бути в належній слухняності віри Основні твори “Об успехах греческих философов в действительном бытии, содержании и частях” (1840), “Задача философии” (1842), “Опыт постепенного развития главных действий мышления как руководство для первоначального преподавания логики” (1847), “Опыт простого изложения системи Шеллинга рассматриваемой в связи с системами других германских философов” (1850)

Могила Петро (1596—1647) — видатний український церковний культурно освітній діяч, мислитель. З його іменем пов’язаний розвиток вищої та середньої освіти в Україні Один із засновників Київського колегіуму (1632), що згодом став знаменитою Києво Могилянською академією — першим вищим навчальним закладом на землях східних і південних слов’ян Відкрив колегію в Кременці (1636), слов’яно греко латинську академію в Яссах (1640). Дбав про розвиток Києво Печерської друкарні, сприяв письменникам, художникам Вважав за необхідне вивчати осмислювати й засвоювати здобутки західноєвропейської науки та філософії на основі греко слов’янської культури з метою її збагачення і розвитку. В 1627 р. був обраний архімандритом Києво Печерської лаври в 1633 р. — митрополитом Київським Галицьким і всієї Русі. Свою діяльність він спрямував на зміцнення православ’я, розбудову духовної єдності украінського народу. За допомогою проведених ним реформ спрямованих на під несення освіти, моральності, дисципліни організації кліру православна церква в Україні вийшла із занепаду і кризи. Як мислитель доби бароко тяжів до поєднання середньовічної схоластики ідей Ренесансу та Реформаци, античних і християнських авторів Фундаментальним принципом Бога світу і людини вважав любов а відтак милосердя і терплячість. Однією з центральних в його творах є ідея серця як осердя тілесного, душевного і духовного життя. З нею пов’язував ідею діяльної любові або доброчинства що, в свою чергу є основою суспільної злагоди і єдності. Був одним із перших православних мислителів в Україні, який, виходячи із вчення про природне право, почав реально мислити про майбутню українську державу. Своєю діяльністю сприяв духовній консолідації українського народу творенню єдиного комунікативного простору його культури, а відтак і націотворенню Основні праці “Номоканон” (1629), “Требник” (1646), “Православне сповідання віри” (1640—1645), “Книга души, нарыцаемое злото” (1623) “Крест Христа Спасителя и каждого человека” (1630), “Антологіа, спреч молитвы. (1636), “Євангеліє учительнеє” (1637), “Літос” (1644) та ін.

Монтень Мішель (1533—1592) — французький мислитель мораліст, скептик і стоїк за світоглядними переконаннями. Монтень не створив цілісної філософської системи Відомий як гострий критик звичаїв свого часу

Ніцше Фрідріх (1844—1900) — німецький філософ, представник “філософії життя” Розвивав ідеї типології культури, співставляючи два начала — буття і культури діонісівське, що уособлює буяння творчої енергії, оп’яніння життям і аполлонівське, що є носієм міри, порядку. Ідеал вбачав у досягненні їх рівноваги Автор вчення “про волю до влади” як притаманному всьому живому потягу до самоутвердження. Людину розглядав як недовершену, хвору істоту, оскільки в ній тваринні інстинкти значною мірою незмінені розумом. Тіло у людини ставив вище її розуму як засобу життя Заперечував абсолютність моральних цінностей, зокрема добра Був прихильником індивідуалізму і соціальної ієрархічності. Основні праці “Народження трагедії з духу музики”, “Весела “наука”, “Присмерки кумирів”, “Воля до влади”, “Генеалогія моралі” та ін.

Новицький Орест Маркович (1806—1884) — український філософ, перший професор філософії Київського університету. За негативного ставлення до філософії в Російській імперії не тільки виступив на її захист, а й, враховуючи тогочасні досягнення світової філософської думки, одним із перших почав прокладати шлях історизму німецької класичної філософії, зробив спробу по новому підійти до осмислення її предмета, завдань, з’ясування основних механізмів і тенденцій розвитку Виводив філософію з глибин свідомості, духу людини, яка запалює п новим баченням, світлом чіткої думки Філософія, на його думку, поширюється на всі види буття, охоплює всі предмети бачення, але її зміст складають тільки загальні форми та закони буття. Ці загальні знання не можуть братися з досвіду, їх джерело — розум, який споглядає їх у своїх ідеях. Світ ідей і є пристанищем філософії, тут вона народжується, черпає свої сили і з’являється в світ Досвід і розум діють спільно. Досвід — це зміст, а розум — форми закони Те що виступає як можливість розумового пізнання в почутті, розкривається мисленням як чітке і свідоме знання. У розвитку філософії виокремлював три фази ставлення П. до релігії У першій фазі вона розвивається в межах релігії, у другій — відокремлюється від релігії, стає незалежною від неї набуває власної форми, у третій — знову повертається до релігії, намагається примиритися з нею, визнати розумним те, що релігія визнає серцем, поєднати віру з довірою до самого розуму У поглядахна історію дотримувався принципу євроцентризму Історію поділяв на язичеський і християнський періоди Основні праці “Про докори в бік філософії в теоретичному і практичному відношенні” (1837), “Про розум як найвищу пізнавальну здібність” (1840), “Поступовий розвиток давніх філософських вчень у зв’язку з розвитком язичницьких вірувань” (тт. 1—4,1860—1862), “Духоборці, їх історія та віровчення” (1882) та ін.

Оріховський-Роксолан Станіслав (1513—1566) — український історик, філософ, мислитель гуманіст Найвизначніша постать в украінській культурі доби Відродження. У Західній Європі його називали “українським Демосфеном” та “сучасним Цицероном”. Дотримуючись позицій ренесансного гуманізму та реформації, значну увагу приділяв аналізу проблем історичного процесу, політики, етики, держави. Спираючись на принципи теорії природного права та суспільнодоговірного походження держави, розв’язував проблеми свободи особи та справедливого суспільства. Історичний поступ пов’язував із розвитком освіти, науки, обстоював невтручання церкви у світські справи Як один із перших ідеологів освіченої монархії в Європі, виступав за сильну, але освічену та гуманну монархічну владу. Мораль вважав першоосновою права. Проголошував право людини на всебічний розвиток, задоволення земних потреб, слідування законам природи. 3 проблемою природного права тісно пов’язував такі етичні категорії, як доблесть, гідність, справедливість, чесність, мужність. Найвідоміші твори “Про турецьку загрозу” (1543), “Про целібат” (1547), “Відступництво Риму”, “Напучення польському королю Сигізмунду Августину”, “Хроніка” тощо

Ортега-і-Гасет Хосе (1911—1954) — іспанський філософ, публіцист, громадський діяч. Філософські погляди формувались під впливом Марбургської школи неокантіанства, тезу якого про самодумання суб’єкта, що пізнає в процесі розкриття культури, він прагнув розкрити в подальшому як життєвий вияв суб’єкта в історичному бутті, які він спочатку в дусі філософії життя тлумачив антропологічне, потім під впливом німецького екзистенціалізму (Гайдеггер) — як духовний досвід безпосередньо го переживання. Виходячи з протиставлення духовної “еліти”, яка творить культуру і “маси” людей, яка задовольняється несвідомо засвоєними стандартними поняттями і уявленнями, вважав основним політичним феноменом XX ст. ідейно культурне роз’єднання “еліти” і “маси”, наслідком чого є загальна соціальна дезорієнтація і виникнення “масового суспільства”. Найвідоміші праці. “Повстання мас”, “Дегуманізація мистецтва”, “Міркування про техніку” та ін.

Піфагор (580—500 до н е.) — давньогрецький мислитель, ідеаліст Основою всього сущого вважав числа За орбітами планет, архітектурними спорудами, музикальними звуками вбачав числову гармонію. Значну увагу П. приділяв розвитку математики, заклав основи теорії чисел і принципи арифметики. Релігію і мораль П. вважав основними атрибутами гармонізації суспільства. Вчення П. про безсмертя душі (і її перевтілення) основується на принципах нової підпорядкованості людини богам. П. вплинув на Платона, неопіфейство було популярне в епоху Відродження Праці не збереглись.

Платон (427—347 до н. е. ) давньогрецький філософ учень Сократа, найяскравіший, представник об’єктивного ідеалізму. Виділяв світ вічних нерухомих ідей і світ мінливих конечних речей. Перші прообрази (ідеальні моделі) яким наслідують другі Велику увагу П приділяє питанню “ієрархізації ідей” Вище за все стоїть, за П. , ідея “краси і добра”. Пізнання і досягнення цієї ідеї є вершиною дійсного пізнання і свідченням повно цінності життя. Гносеологічні погляди П. основані на його вченні про душу. Процес пізнання — це пригадування душею ідей, які вона бачила до втілення в людину П створив концепцію ідеальної держави, в якій розподіл суспільних обов’язків ставився в залежність від рівня доброчинно сті (“Федр”, “Тімей”, “Держава” та ін ).

Плотін (205—270) — давньогрецький філософ, представник неоплатонізму. Розвинув вчення про еманацію сфер буття від вищого до нищого (“єдине” — світовий розум — світова душа — матерія). Душа, за П., є єдиною і неділимою вона безпосередня реальність і її буття не залежить від того, знаходиться вона в тілі чи поза тілом. Погляди П. вплинули на формування реалізму в середньовічній схоластиці. Основна праця “Еннеади”.

Поппер Карл (1902—1994) — один із найвідоміших мислителів XX ст., вихідною позицією якого був раціоналізм. До 1937 р. працював у Відні брав участь у дискусіях Віденського гуртка, виступаючи критиком його програмних положень У 1934 р вийшла основна праця Поппера з філософії науки — “Логіка наукового дослідження”. У роки війни, в еміграції пише свою знамениту працю “Відкрите суспільство та його вороги”, де досліджує не лише давньогрецьку філософію і новітні філософські течії від Канта до наших днів але й розглядає мистецтво урядування, історію розвитку і занепаду грецьких демократій, подає зразок наукової логіки і критичного аналізу. Із 1946 р в якості професора Лондонської школи економіки і політичних наук розробляв критичний напрям у філософії науки — критичний реалізм. Критицизм Поппер вважав основним методом науки і найбільш раціональною стратегією поведінки вченого Серед інших його відомих робіт — “Об’єктивне знання”, “Peaлізм і мета науки”.

Прокопович Феофан (1677—1736) — український мислитель, церковний і громадський діяч, учений. Відомий як професор, ректор Києво-Могилянської академії, теоретик і пропагандист реформ Петра І. Перебував на позиціях об’єктивного ідеалізму, стверджуючи, що Бог існував перед буттям світу як найдосконаліший розум. Визнаючи Бога творцем світу, водночас зазначав, що світ матеріальний за своєю природою, а сама матерія не створена і не знищувана. Вона розвивається за своїми власними законами Головною ознакою природи вважав рух, який є зачинателем усього 3 матерією і рухом пов’язував простір і час, вказував на їх об’єктивність Пропагував погляди Арістотеля, Коперника, Галілея, Декарта, Лейбніца Прагнув вивільнити філософію від середньовічного догматизму, відкрито ставив питання про її свободу. Запроваджував гуманістичні елементи в освіту, високо цінував людину, основою діяльності якої вважав активність, чесність, порядність, добросовісність у виконанні своїх обов’язків. Свободу людини тлумачив як панування особи над собою, її здатність керувати своїми діями, емоціями, пристрастями. Був одним із перших прибічників розширення функцій української народної мови, яка давала більшу можливість ширити освіту серед простого люду. Автор численних творів з богослов’я, філософії, україномовної трагікомедії “Володимир” багатьох панегіриків, пісень, гімнів.

Рассел Бертран (1872—1970) — англійський філософ логік, математик, публіцист, громадський діяч. Філософські погляди Р. здійснили складну творчу еволюцію. Математична логіка, емпірична теорія пізнання, використання логіки при вирішенні філософських проблем — основний напрям теоретичних пошуків Р. Р. один із основоположників логічного атомізму та неопозитивізму. В більш пізньому періоді творчості Р. прийшов до аналізу змісту, структури досвіду (безпосереднього в досвіді), загальнозначущого в природничому знанні. Він намагався обгрунтувати єдність емпіричного і теоретичного рівнів пізнання. Основні праці “Людське пізнання, його сфера і границі” (1948), “Історик західної філософії” (1959).

Русин Павло (бл. 1470—1517) — один із перших українських гуманістів, культурно освітній діяч, професор Краківського університету. В дусі гуманізму та античної спадщини особливу увагу звертав на реальне земне життя, людську особливість. Був прихильником природного права, обстоював необхідність розвитку науки та освіти як головних чинників історичного процесу, прославляв книгу як скарбницю мудрості. Особливого значення надавав творам Вергілія, Овідія, Горація, Сенеки, популяризував їх в Україні, сприяв формуванню українського патріотизму та національної самосвідомості Філософська спадщина Русина маловідома

Руссо Жан-Жак (1712—1778) — французький філософ, деїст, пред ставник Просвітництва, хоч і критикував його з позиції романтизму (він твердив, що прогрес культури веде до падіння моралі, закликав повернутись назад до природи). Р. поряд з іншими просвітниками ідейно готував французьку революцію. Людину за природою вважав доброю істотою, яку псує цивілізація. Велику увагу приділяв проблемам виховання Руссо — один з творців концепції “суспільного договору” (“Еміль, або Про виховання”, 1762, “Про суспільний договір”, 1762, “Сповідь” 1781—1788 )

Сакович Касіян (бл. 1578—1647) — український культурно освітній, церковний діяч, філософ Світобачення базувалося на принципах арістотелізму, античних авторів, християнських мислителів середньовіччя Високо цінував філософію, працював над засвоєнням термінології, виробленої світовою філософією і наукою Найвищою мудрістю вважав пізнання законів своєї вітчизни г пізнання людиною самої себе, н властивостей і обов’язків. Людину розглядав як мікрокосм, що є відтворенням, відповідністю макрокосму. Слідом за Арістотелем виокремлював рушійну (рослинну), чутливу й розумну душу Стверджував, що людина не може бути подібною до Бога тілом, бо Він тіла не має, зате може бути подібною душею, яка і є безконечна, вічна, безсмертна, як і Бог. Розум поділяв на інтелектуально активний, пасивний, спекулятивний, практичний і терплячий. На противагу єретичним вченням виступав за визнання свободи волі — вільного волевиявлення. Одним із перших в українській літературі звернув увагу на необхідність потреби українського народу в національній державі Автор творів “Перспектива або пояснення грекоруської церкви” (1642), “Трактат про душу” (1625), “Арістотелеві проблеми ..” (1620) та ін.

Сартр Жан-Поль (1905—1980) — французький філософ письменник представник так званого атеїстичного екзистенціалізму. Єдину людську реальність розглядав через вияв трьох видів буття “буття в собі”, “буття Для себе” і “буття для іншого”. “Буття в собі”, або предметне буття характеризується абсолютною нерухомістю, масивністю, непроникністю для свідомості (“Буля є те, що воно є”) “Буття для себе”, або буття людської свідомості, навпаки, відзначається абсолютною рухомістю, плинністю, активністю та порожнечею Свідомість не має нічого субстанційного, вона існує лише в міру того, як з’являється. Звідси и твердження що свідомість — це “ніщо” Філософ обґрунтовує “онтологізм”, об’єк-тивність і самодостатність виявленої ним сфери “ніщо”. Це, у свою чергу, веде до визнання її абсолютності, роблячи “ніщо” визначальною характеристикою людського буття “Буття для іншого” виявляє фундаментальну конфліктність міжособистісних стосунків прикладом яких для Сартра є гегелівська модель свідомості пана і раба. Основні праці “Буття і Ніщо”, “Критика діалектичного розуму”, романи “Нудота”, “Слова”, “Змужніння”.

Сковорода Григорій Савич (1722—1794) — видатний український філософ просвітник Філософське вчення базується на ідеї “трьох світів” (начал): макрокосму (Всесвіт), мікрокосму (людина) і світу символів (Біблія) яка пов’язує перші два начала. Кожен із названих світів, усвою чергу, складається з “двох натур” зовнішньої (видимої) і внутрішньої (невидимої). Видимий світ — це світ створений, матеріальний, а невидимий—Бог, дух, вічність. Людина має двоїсту природу, й така її природна сутність абсолютна У пізнанні, осягненні невидимого світу через видимий вбачав сенс людського існування. Створив власну етикоморалістичну, етико-гуманістичну систему розуміння людини з центральною ідеєю “внутрішньої людини”, єством якої є Бог. Тож пізнати Бога — значить пізнати самого себе, служити самому собі. Відстоював ідеал “нерівної рівності”, який передбачає для кожної людини н власний життєвий шлях, де критерієм морального вибору є “спорідненість” людини з тим або іншим типом поведінки Обгрунтував концепцію “спорідненої праці”, важливість для людини займатися справою, що повністю відповідає її природним нахилам і здібностям. Тільки за таких умов праця буде не лише засобом забезпечення матеріального існування людини, а й формою її духовного самоутвердження, а отже, й справжнього щастя. Світогляд Сковороди має чітко виражений пантеїстичний характер. Основні праці. “Сад божественных песней” (1735—1785), зібрання моралістичних фабул “Басни Харьковскія” (1769—1774), курс лекцій “Начальная дверь ко христіанському добронравно” (1768?), до п’ятнадцяти філософських трактатів та діалогів, зокрема “Наркісс” (1768—1771), “Разговор пяти путников о истином щасти в жизни” (1773?), “Алфавит, или Букварь мира” (до 1775?).

Сократ (469—399 до н е ) — давньогрецький мислитель, який в центр філософії поставив людину і морально етичну проблематику. Мораль основував на розумі, самосвідомості (“Пізнай самого себе”). Це дало підставу Ніцше трактувати С. як руйнівника моралі. С. один з перших глибоко розкрив сферу духовного як самостійну реальність, що дозволило всій наступній філософській думці зробити “духовне” предметом свого дослідження. В питаннях етики С. розвивав принцип раціоналізму стверджуючи, що доброчинність залежить від знань, і людина яка знає, що таке добро, не буде робити дурні вчинки. Добро є знання, тому культура інтелекту може зробити людей добрими. Політичні погляди С. базувались на переконанні, що влада в державі повинна належати кращим, тобто досвідченим, чесним, справедливим порядним і обов’язково тим, хто володіє мистецтвом державного управління. Погляди С. дійшли через твори його учня Платона.

Спенсер Герберт (1820—1903) — англійський філософ, позитивіст, творець концепції еволюції. Вслід за Контом прагнув узагальнювати дані науки свого часу, вважав, що філософія відрізняється від конкретних наукових дисциплін тільки кількісно, рівнем узагальнених знань. С. засновник органічної школи в соціології. Структуру суспільства пояснював за аналогією з живим організмом. Етика С. базувалась на принципах утилітаризму та гедонізму Моральність, за С, нерозривно пов’я зана з користю, яка і є джерелом насолодження.

Спіноза Бенедикт (1622—1677) — нідерландський філософ, представник раціоналістичної філософії Визнавав математичну раціональність принципом побудови всього сущого Продовжуючи традиції пантеїзму, обстоював ідею тотожності бога і природи, яку розумів як єдину, вічну і нескінченну субстанцію, що є причиною самої себе Субстанція відкривається людині тільки через два атрибути (хоча має їх безліч) — протяжність і мислення Людину розглядав як частину природи і при цьо му стверджував, що тіло і душа взаємно незалежні внаслідок онтолопч ноі незалежності двох атрибутів субстанції Джерелом достовірних істин вважав чуттєвий раціональний (розуміння) й інтуїтивний рід пізнання В антропології заперечував ідею свободи волі, вважаючи, що остання спів падає з розумом Основна праця — “Етика”

Ставровецький-Транквілюн Кирило (невід—1646) український церковний, культурноосвітній діяч, філософ. Активний діяч братського руху в Україні Одним із перших в українській культурі виступив за відхід від властивого українським мислителям негативного ставлення до західноєвропейської вченості й філософії, вказав на необхідність осмислення і засвоєння новітніх здобутків західної культури. Піддав критиці антропоморфне розуміння Бога, підтримуючи думку про його невизначеність, недоступність для людських почуттів і розуму, таємничість, невловимість, вічність. Розробив вчення про чотири світи невидимий світ духовних сутностей (ангелів, демонів), світ видимих речей, у якому перебуває людина, світ людини і злословний світ — світ поєднання злих людей з дияволом як начало зла. У ствердженні життєвоцінних орієнтирів звертався до української мови, використовуючи її в публістичних та наукових творах. Філософське вчення Ставровецького пройняте пантеїстичним (ототожненням Бога з природою) духом. Найпомітніші праці “Зерцало богослови”, “Евангеліе учительное” (1619), “Перло многоцінное”. (1636)

Тойнбі Арнольд-Джозеф (1889—1975) — британський історик, один із найвідоміших теоретиків історичної науки. Його 12 томна праця “Дослідження історії” є спробою зрозуміти сенс історичного процесу на основі систематизації величезного фактичного матеріалу в контексті певної схеми філософії історії Історію людства він розглядає як круговерть локальних цивілізацій, що змінюють одна одну, пройшовши схожі стадії виникнення, розвитку, занепаду й загину. Інша його фундаментальна установка — культурологічний плюралізм, переконаність у різноманітті форм соціальної організації людства. Кожна з них, за Тойнбі, має своєрідну систему цінностей, навколо яких формується життя людей — від найпримітивніших її проявів до найвищих злетів творчої уяви

Фіхте Йоган-Готліб (1762—1814) — німецький філософ, представник німецького класичного ідеалізму Слідуючи за Кантом, вважав філософію фундаментом усіх наук Філософія Фіхте — це суб’єктивний ідеалізм, який все виводить і пояснює з діяльності Я як творчої першооснови. Родоначальник принципу “дія породжує буття”, ідеї нації, національності як колективної особистості. Обґрунтовував необхідність виховання національної самосвідомості. Автор праць: “Науковчення”, “Промови до німецького народу”, “Призначення людини”, “Основи природного права” тощо.

Фромм Еріх (1900—1980) — американський філософ і психолог німецького походження визначний мислитель гуманіст ХХст. реформатор філософії фрейдизму, фундатор теорії гуманістичного психоаналізу. Теоретичні підвалини його вчення про цілісну людину сформувалися в 40—50 ті роки в процесі творчого осмислення світової гуманістичної традиції зокрема творчих надбань 3 Фрейда та К Маркса Автор оригінальної філософії людини, спрямованої на подолання глибокої кризи особистості в розвинутому індустріальному суспільстві Основні праці “Революція на дії”, “Здорове суспільство”, “Людина для самої себе”, “Душа людини”, “Мати чи бути”, “Поза кайданами ілюзій” та ін.

Чижевський Дмитро Іванович (1894—1977) — український філософ, історик, філолог славіст. Розглядав філософію у контексті духовної історії, в якому філософія постає усвідомленням народом своєї культурної самобутності. Центром його наукових інтересів була історія філософії, особливо історія філософії України. Стверджував, що філософія найповніше репрезентує національну культуру, національну свідомість. На його думку національну філософію найповніше характеризують метод філософського дослідження, будова системи філософії та її “архітектоніка” (становище і роль у системі певних цінностей). Специфіку української філософії виводив із особливостей національного характеру українського народу особливості якого можна пізнати завдяки дослідженню народної творчості, найяскравіших епох в історії народу та аналізу життя і творчості видатних представників народу. Спираючись на свою концепцію культурно історичних епох, обгрунтував філософію українського бароко, виробив періодизацію розвитку філософської думки в Україні XVII ст — формування передфілософії, XVІІІ ст — барокова епоха, перша половина XIX ст — епоха німецького ідеалізму, друга половина XIX ст — епоха раціоналізму. Філософські праці “Логіка” (1924), “Філософія на Україні” (1929), “Нариси з історії філософії на Україні” (1931), “Гегель серед слов’ян” (1934), “Філософія Г. Сковороди” (1934), “В. Липинський як філософ історії”, “До світогляду Шевченка”, “Філософія і національність” та ін.

Шелер Макс (1874—1928) — німецький філософ один із засновників філософської антропології зокрема її персоналістсько релігійного напряму. Значну увагу приділяв вивченню феномена особистості в етичній та аксіолопчній площині. Розробляючи ідею підпорядкованості будь яких цінностей особистісним, апелював до феноменологічного методу, який дозволяв проникнути в екзистенційні підвалини буття. Зробив крок від кантівського логічного апріоризму до матеріально екзистенційної апріорності. Як апріорну форму водіння і пізнання він розглядає любов як первісний акт людини, що і забезпечує її входження у світ. Автор філософії ціннісного персоналізму, згідно з яким вищою формою буття є буття особистості, котра долаючи обмеження власного оточення, виходить у світ. Праці “Формалізм в етиці і матеріальна ціннісна етика”, “Про вічне в людині”, “Місце людини в космосі”, “Сутністьі форми симпатії”, “Форми знання і суспільства” та ін.

Шопенгауер Артур (1788—1860) — німецький філософ один із засновників так званої посткласичної філософії, яка прагнула радикально переглянути сенс людського буття, місце людини у світі, п ставлення до Бога тощо. Засновник волюнтаризму— ірраціоналістичної течії, що вважає основою світу волю, першим дав філософське обгрунтування песимізму. Вважав, що у кожної людини є три найвищі блага життя — здоров’я, молодість і свобода. Головна його праця “Світ як воля і уявлення”.

Юм Девід (1711—1776) — англійський філософ, історик, економіст Сформулював головні принципи новоєвропейського скептицизму, автор теорії пізнання, пройнятої ідеями феноменалізму й позитивістського заперечення метафізики. Утворення складних ідей тлумачив як психологічні асоціації простих ідей один із одного Проблему об’єктивного існування причинно наслідкових зв’язків вирішував агностичне, вважаючи що їх існування неможливо довести оскільки те, що вважають наслідком, не міститься в тому, що вважається причиною, і логічно з неї не виводиться. В основі етики Юма лежить концепція незмінної людської природи. Ідеалом політичного устрою вважав конституційну монархію. Автор праць “Трактат про людську природу”, “Дослідження щодо людського пізнання”, “Натуральна історія релігії”, “Історія Англії” тощо

Юркевич Памфил Данилович (1826—1874) — український філософ, видатний представник української академічної філософії. В епоху негативного ставлення до філософії обстоював її право на вільний розвиток, був палким поборником свободи філософського духу, виступав проти ототожнення філософії та природознавства. Не сприймав однобічності як ідеалізму так і матеріалізму. Ідеалізм критикував за намагання дати людству знання про існування речей з начал та ідей чистого апріорного мислення, що не відповідає потребам живої діяльної свідомості людини Матеріалізм, особливо його механістичну форму, піддавав критиці за його спроби звести все, в т.ч. людське життя до законів механіки, за заперечення реальності ідеального, духовного, зведення психічного до фізіологічного тощо. Всупереч Канту, чітко розрізняв дух, свідомість. Дух вважав ширшим за свідомість, абсолютною основою дійсності.Філософія, звертаючись до пізнання навколишнього світу прагне виявити цю основу. Нею, на його думку, є ідея, в якій мислення і буття збігаються, яка є основою, законом і нормою явища, а філософія — пізнанням ідеї. Важливе місце у системі поглядів Юркевича займає “філософія серця”, спираючись на яку він обстоював “гармонійне співвідношення між знанням і вірою”, їх творчу взаємодію Виробив специфічну філософську ідентичність на основі аналізу науки про розум Платона і критики науки про значення досвіду Канта. Основні праці “Ідея”, “Серце і його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого”, “Із науки про людський дух”, “Матеріалізм і завдання філософії”, “Розум за вченням Платона і до свід за вченням Канта”, “Мир з ближніми як умова християнського співжиття” тощо

Яворський Стефан (1658—1722) — український церковний діяч, філософ, ерудит, професор Києво Могилянської академії, проректор Слов’яно-греко-латинської академії в Москві, єпископ, митрополит Рязанський, блюститель патріаршого престолу, президент Святійшого Правлячого Синоду, який після реформи Російської православної церкви (1721) замінив патріарше правління. У філософському курсі Яворського, який він читав у Києво-Могилянській академії, домінувала натурфілософія, в інтерпретації якої тяжів до другої схоластики. Ототожнював Бога і природу, визнавав її матеріальність. Поняття “матерія” розумів як багатозначне. У співвідношенні форми і матерії першість надавав матерії, вважаючи, що вона має своє власне існування, відмінне від існування форми, є непороджуваною і незнищуваною. Першоматерія, за Яворським, є справжньою матеріальною причиною форми, має не тільки потенційне буття, а й справжнє актуальне буття щодо речі. Активність матерії пов’язував із рухом. Висунув здогади щодо співвідношення руху і спокою, їх суперечливості. На противагу тим, хто вважав, що час існує лише завдяки інтелекту, не тільки пов’язував час із рухом, а й наголошував, що час є рухом щодо попереднього стану речей. Визнаючи об’єктивність причинності, зробив припущення, що причини, підпорядковуючи наслідки, відокремлюють самі себе в сутність виниклої речі й таким чином визначають її. Обстоював ідею передбачення всіх історичних подій Богом. Найвищою мудрістю вва жав теологію Філософські погляди втілені в його курсі “Філософські змагання…”, який читав у Києво Могилянській академії

Ясперс Карл (1883—1967) — німецький філософ, один із засновників екзистенціалізму. Екзистенцію тлумачив як переживання людиною того, що її “охоплює”. Це є досвід зустрічі з “охоплюючим”, яким є не світ, а “пограничні ситуації” — стан провини, страху радості, що мають форму специфічної реальності. Виокремлюючи екзистенцію як особливу царину людського існування, Ясперс вважав, що вона недосяжна для класичного філософського дискурсу, а тому до поняттєвого апарату філософії вводить нові терміни “екзистенція”, “погранична ситуація”, “комунікація”, “світове буття”, “осьовий час”, “історичність” які згодом набудуть широкого вжитку. Буття в концепції Ясперса має тричленний вияв 1) предметне буття або буття в світі, 2) екзистенція або необ’єктивована людська самість, 3) трансценденція як “охоплююче” — неосяжна межа будь якого буття і мислення Центральним поняттям світорозуміння є “комунікація”, що ототожнюється з розумом. Сенс філософії за Ясперсом,—устворенні шляхів загальнолюдської “комунікації” між країнами народами незалежно від їх культур. Праці “Загальна психопатологія”, “Психологія світогляду”, “Філософська віра” “Про виникнення і ціль історії”, “Доля і воління” тощо.