Німецька класична філософія
План
1. Соціальні і теоретичні передумови формування німецької класичної філософії.
2. Загальні риси німецької класичної філософії
3. Теорія пізнання Канта.
4. Філософія І. Фіхте.
5. Фекноменологія духу Г. Гегеля.
6. Антропоморфізм Л. Фейєрбаха.
Німецькою класичною філософією називається сукупність філософських вчень Іммануеля Канта (1724 –1804), Іогана Готліба Фіхте (1762-1854), Фрідріха Вільгельма Йозефа Шеллінга (1775-1854), Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831), Людвіга Андреаса Фейєрбаха (1804-1872), які розвивалися в Німеччіні наприкінці ХУІІІ – початку ХІХ ст.
Філософська пропедевтика
Тодішня німецька дійсність була досить суперечливою. З одного боку, тривав процес відтворення традиційних феодальних відносин, освячувалися і “консервувалися” феодальна роздрібненість (близько 300 удільних князівств), авторитаризм і сваволя у соціально-політичній, економічній та духовній сфері. А з іншого боку, – на цьому ґрунті і крізь товщу феодалізму пробивали дорогу до життя капіталістичні відносини, новий спосіб виробництва. Життєдіяльність німецького суспільства в цілому, бюргера зокрема, ніби роздвоювалася і протікала у двох аспектах. Вони були змушені одночасно існувати й функціонувати в феодальному та капіталістичному суспільстві.
Ці реалії детермінували духовну діяльність та мислення представників філософії, культури та мистецтва. Спроби зрозуміти, осягнути їх теоретично та вирішити практично засвідчують маргінальність німецького духу, суперництво й компроміс між новим і старим, балансування на їх межі або “перенесення”, “вживлення” рудиментів старого у нове, де нове перепліталося зі старим тощо. Осмислення цих реалій засвідчило як немічність старого, так і слабкість нового. Загалом це притаманне всій класичній німецькій філософії.
Класична німецька філософія розмаїта: Кант і Фіхте – суб’єктивні ідеалісти, а перший ще й агностик. Шеллінг і Гегель – об’єктивні ідеалісти, а Фейєрбах – матеріаліст. Вони сформували уявлення про людину як “практичного суб’єкта” (Кант), діяльне “Я” (Фіхте). З позицій практики, діяльності здійснили спробу пояснити хід історичного процесу, розкрити специфіку людських здібностей, зокрема пізнавальних. Вони дослідили зв’язок теоретичного й практичного розуму, розкрили їх внутрішню єдність та відмінність, надаючи переваги практичному. Пізніше, на цьому ґрунті відбулось формування діалектичного методу (Ге гель).
Утвердження та розвиток капіталістичних відносин і виробництва викликали до життя постановку й вирішення цілого ряду проблем, зокрема й тих, що людину слід розуміти як суб’єкта історії, поставили питання про необхідність формування нової позитивної науки тощо. Тому названа філософія стала своєрідною теорією, зорієнтованою на науку, а відтак, розвивалась у вигляді різноманітних систем “науко-вчень”.
Це був період засилля у філософії та природознавстві метафізики. Вперше І. Кант – родоначальник німецької класичної філософії – поставив під сумнів прагматичну й теоретичну доцільність метафізичного способу мислення та побудови філософських систем. Він висловлював й сміливі здогадки стосовно виникнення, розвитку та загибелі планет, неба, Землі. Піддав сумніву деякі положення формальної логіки, висунуті вимоги дослідження утворення понять. В центрі уваги постала проблема єдності протилежностей, а спроба зазирнути в таємниці людської душі призвела до набуття діалектичного мислення.
Інтерес до ідеї розвитку, прагнення уникнути крайнощів засвідчували, що слабкість людини, водночас, ставала джерелом її сили. Безперервне вдосконалення від інстинктивності до мислення – особливість людини. Без суспільства людина залишилася б твариною, зоологічною істотою. Ставилось питання про спадковість у розвитку культури. Світ розглядався як єдиний, неперервний, закономірний процес розвитку. Було зроблено важливий крок у розвитку соціального історизму. Обґрунтовувалась необхідність суспільного розвитку, причини якого вбачали у взаємодії внутрішніх та зовнішніх факторів, де головними є внутрішні сили і ресурси.
Прослідковувалось безкомпромісне прагнення до істини, а водночас – схильність до розумних компромісів. Дві крайні (полярні) тенденції переслідували всю класичну німецьку філософію від І. Канта до Л.Фейєрбаха. Філософський критицизм у сфері духу і смиренне споглядання дійсності, зокрема невтручання у соціальну (суспільну) сферу. Культ розуму поєднувався з пієтетом перед християнською вірою, раціональне тлумачення християнства з розвитком антиклерикальних тенденцій тощо.
Теоретичне усвідомлення й осмислення наявних проблем засвідчує, що всі без винятку представники цієї філософії не уникнули маргінальності. їх вчення – це теорії становлення людського духу, від рудиментів старого вони відійшли, а до нового ще не підійшли, з метафізикою розпрощалися, але повністю розтатися з нею не змогли – це драма класичної німецької філософії. Навіть видатний діалектик Гегель не всі проблеми вирішував діалектично (абсолютизував “тріадичність” у розвитку, прусську монархію як “дійсно розумну”, як вінець суспільного розвитку); або коливання Канта між матеріалізмом і ідеалізмом та спроба їх примирення у вірі; непослідовність Фейербаха щодо метафізики й діалектики і таке інше.
Німецька класична філософії є закономірним результатом розвитку соціальної реальності і мислення Нового часу. Це закономірний результат розвитку європейської культури у цілому. Тому для розкриття передумов її виникнення слід враховувати як особливості Німеччини того часу, так і ту соціальну і духовну атмосферу, яка склалася на той час у Європі.
Новий час у європейській культурі – це період буржуазних революцій – нідерландської (1566-1609), англійської (1640-1650), французької (1789), німецької (1848-1849). Революційне утвердження буржуазії у своїх правах – це загальноєвропейське явище. Буржуазне ж суспільство відрізняється від усіх попередніх своєю динамічністю, стрімкістю розвитку, загостренням соціальних суперечностей, які починають сприйматися як рушійні сили суспільного розвитку. Така специфіка буржуазного суспільства сприяла формуванню і утвердженню в європейській свідомості діалектичних ідей, які були притаманні усім представникам німецької класичної філософії і остаточно оформились у діалектиці Гегеля. Цьому також Сприяло виявлення діалектичних моментів у природознавстві того часу. Якщо у галузі механіки античні мислителі розвивали статику (Архімед), то вчені Нового часу –Галілей, Кеплер, Гюйгенс, Ньютон та інші – динаміку земних і небесних тіл. антична математика є наукою про постійні величини, тоді як математика Нового часу розпочинається із введення перемінних. Ідеї еволюційного розвитку проникають у геологію (Бюффон “Історія землі”, Ломоносов “О слоях земли”) та біологію (Гете “Метаморфози рослин”, Ламарк “Філософія зоології”, теорія природного відбору Дарвіна).
При всьому розмаїтті ідей та концепцій, німецьку класику відрізняє ряд суттєвих рис та принципів, що є спільними для всього цього етапу розвитку філософської думки. Саме вони і дають змогу говорити про німецьку класичну філософію як про цілісне духовне утворення.
По-перше, всіх представників німецької класичної філософії об’єднує розуміння ролі філософії в історії людства і в розвитку світової культури. Вони вважали, що філософія покликана критично самопізнати людську життєдіяльність, зробили предметом спеціального філософського дослідження людську історію і людську сутність. І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель бачать філософію чітко систематизованою наукою, але наукою специфічною. З їхньої точки зору, філософія, живлячись науками, орієнтуючись на науки, має будувати себе як науку гуманістичної спрямованості.
По-друге, представники німецької класичної думки надали філософії вигляду широко розробленої та диференційованої спеціальної системи дисциплін, ідей, понять та категорій. Німецька класична філософія є високо професійною, надзвичайно абстрактною та узагальненою системою філософського освоєння дійсності.
По-третє, німецька класична філософія розробила цілісну діалектичну концепцію розвитку.
По-четверте, німецька класика виробила певні загальні принципи підходу до проблеми історичного розвитку, запропонувавши досліджувати його науково-теоретичними засобами і виділивши деякі його загальні закономірності.
По-п’яте, розглядаючи проблеми людини, німецька класична філософія концентрує увагу навколо принципу свободи та інших гуманістичних цінностей.
Отже і в самій дійсності, і в усіх науках Нового часу проявляються діалектичні тенденції. Діалектика ж німецьких філософів виступає своєрідним завершенням цього розвитку, систематизаціює діалектичної думку. Цьому також сприяло і те, що саме у Німеччині діалектичні традиції було достатньо розвинуті у попередній філософії, зокрема у Миколи Кузанського, Готфріда Лейбніца.
Ще одна загальна риса німецької класичної філософії – її ідеалізм, також зумовлюється як загальними особливостями Європейської культури того часу, так і особливостями Німеччини.
У вихорі революційних подій європейська культура шукає ідеал суспільного устрою і намагається утвердити його у дійсності. Так, для нідерландської і англійської революцій живильним ідейно-духовним ґрунтом є ідеологія реформації, у Франції – ідеологія Просвітництва. революція у Німеччині взагалі здійснюється передусім у сфері мислення, оскільки сама дійсність в останній країні ще не дозріла до революції і знаходилась у стані застою.
В той час як Англія завдяки буржуазній та промисловій революціям перетворилась на найкрупнішу країну світу, а Франція, внаслідок революції 1789 – 1794 р. знищила феодалізм та швидко просувалася шляхом розвитку капіталізму, Німеччина все ще залишалась політично та економічно роздрібненою та напівфеодальною країною. Це була одна із самих економічно і політично відсталих країн Європи того часу. Тридцятилітня війна 1618-1648 рр. суттєво затримала розвиток країни. Німеччина відставала на 200 років від Англії і на 50 від Франції. Це пояснює чому у Європейській культурі того час домінують три тенденції, втілені у певній країні: економічна у Англії, політична у Франції, філософська у Німеччині. Гейне поетично висловив це у своїй “Зимовій казці”:
Французам и русским досталась земля,
Британець владеет морем,
А мы – воздушным царством грез,
Там наш престиж бесспорен.
Німецькі письменники і філософи цього часу болісно переживають глибокий занепад Німеччини, суперечність між ідеалами гуманізму і бездуховною, міщанської дійсністю. “Ніхто, – писал Фрідріх Енгельс про цей період німецької історії, – не почував себе добре. Ремісництво, торгівля, промисловість та землеробство країни були доведені до наймаліших розмірів. Селяни, ремісники, підприємці страждали подвійно – від паразитичного уряду та від поганого стану справ. Дворянство та князі знаходили, що хоча вони й вичавлювали усі соки з своїх підлеглих, але їх прибутки не поспівали за їх тратами. Все було дуже погано, й в усій країні панувало загальне незадоволення”.
Але думка і фантазія не можуть живитись самі собою. Матеріал для свого ідеала вони мають шукати у дійсності. Але оскільки сучасна дійсність є жахливою, то діячи культури, філософи звертаються до минулого. Якщо філософи Франції дивилися у майбутнє, то Німецькі поети, письменники, філософи звертаються до минулого – античної і середньовічної культури, культури Відродження. У німецькій класичній філософії це призводить до формування історичного мислення і розробки філософії історії.
Розвиток природознавства, літератури, мовознавства та інших наук призвів до накопичення величезного фактичного матеріалу, який треба було якось систематизувати. Це викликало появу ідеї створення енциклопедії, яка займала практично усіх видатних мислителів ХУІІІ-ХІХ ст.. Так романтики Гарденберг і шле гель намагалися скласти загальний, цільний огляд усіх наук. Їх наміри не здійснилися, але були реалізовані Шеллінгом і Гегелем.
Отже у творчості представників німецької класичної філософії знайшли втілення загальні – як національні, так і загальноєвропейські соціальні і духовні процеси. У своїй творчості вони спиралися на спільну новоєвропейську культурну традицію. Звідси, незважаючи на усю своєрідність філософських поглядів представників німецької класичної філософії, їх вченням притаманна спільність проблем, способів їх ставлення та вирішення. Інакше кажучи, вони створюють певну ідейну спільність. Тому їх поєднують у загальний філософський напрямок. Можна виділити такі риси німецької класичної філософії:
1. Раціоналізм, успадкоємлений від філософів епохи Просвітництва. Для усіх німецьких філософів-ідеалістів початку ХІХ ст. характерним було переконання що досить дійсність глибоко пізнати та переосмислити і тим виправдати, філософським переосмислюванням може бути виправдана й релігія.
2. Усі представники німецької класики критикували матеріалізм ХVІІІ ст. за його механіцизм.
3. Відбувається вироблення діалектичного методу мислення, яке здійснювалося у процесі критики метафізичного методу з використанням діалектичної традиції завжди дуже впливової у Німеччині (Кузанський, Лейбніц, Гете).
4. Критика споглядального характеру попереднього матеріалізму та розробка принципу діяльності, активності. Підкреслювалась творча активність теоретичного мислення.
5. Прагнення подолати антиісторизм попередньої філософії, розробка філософії історії та пошук об’єктивних підстав для періодизації історії, пошук яких здійснювався у сфері духу.
6. Критика традиційної розсудкової метафізики, прагнення перетворити філософію на науку, побудувати універсальну, закінчену наукоподібну систему. Це знайшло відображення навіть у назвах праць німецьких класиків: “Науковчення” Фіхте, “Енциклопедія філософських наук” Гегеля.
7. Безпосередня спадкоємність у розвитку філософських ідей. У німецькій класичній філософії відбувається перехід від матеріалістичних ідей докритичного Канта до суб’єктивного та трансцедентального ідеалізму критичного Канта, через суб’єктивний ідеалізм Фіхте до об’єктивного ідеалізму Шеллінгу та абсолютного ідеалізму Гегеля й, нарешті, до матеріалізму Фейербаха.
У розвитку німецької класичної філософії розрізняють два етапи: перший представлений Кантом, другий –Фіхте, Шеллінгом, Гегелем. Перший охоплює час до Французької революції. Другий – після неї. Різке загострення класових суперечностей напередодні революції у філософії знаходить вираз у суперечності між ідеалом, розумом і дійсністю. Після революції буржуазія примирюється з дійсністю і сприймає її як “розумну”.
Перш ніж говорити власне про проблеми гносеології І. Канта, слід розглянути деякі аспекти його вчення про знання. Знання, з його точки зору, є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості і через свідомість. Судження можуть бути аналітичними, коли предикат (логічний присудок) не дає нового значення, та синтетичними, коли предикат не виводиться із суб’єкта, а поєднується з ним. Синтетичні судження, в свою чергу, можуть бути апостеріорними, коли є мислимий зв’язок між суб’єктом та предикатом і виявляється він у досвіді і через досвід. Другим видом синтетичних суджень є судження апріорі, тобто такі, де зв’язок між суб’єктом та предикатом не засновується на досвіді. Аналітичні судження, на думку І. Канта, усі є апріорними. Вони не вимагають звернення до досвіду, а, отже, не дають насправді нового знання. Що ж до синтетичних суджень, слід відзначити, що вони можуть бути як емпіричними, так і апріорними. Вони завжди дають нове знання.
Отже, І. Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне). Джерелом останнього, вважає І. Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні знання – це знання, що передують досвіду, обумовлюють його і незалежні від нього. Апріорні знання існують у трьох видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в метафізиці як теоретичній філософії. І. Кант у даному випадку намагається поставити і спробувати вирішити важливу проблему гносеології – проблему діалектики взаємозв’язку та взаємопереходу чуттєвого та раціонального у пізнанні. Розробляючи проблеми гносеології, І. Кант відштовхувався від концепції “речей у собі”. Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб’єкту протистоїть незалежна від нього об’єктивна реальність (“річ у собі”). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає І. Кант, це предмети та явища (“світ речей для нас”), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у І. Канта виникає два світи: перший – світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий – світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Цей останній І. Кант визначає як трансцендентний світ.
І. Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища. Але самі по собі явища, на думку І. Канта, ще не дають знань, а являють собою лише необхідний підготовчий матеріал. Щоб з цього матеріалу отримати знання, його необхідно осмислити. Це можна зробити за допомогою понять, які дає розсудок.
Існує, вважає І. Кант, два основні стовбури людського пізнання, що виростають із спільного коріння: чуттєвість, через яку предмети даються, та розсудок, за допомогою якого вони мисляться. Щодо змісту знання, розсудок є цілком залежним від чуттєвості. І. Кант визначає розсудок як здатність мислити предмет чуттєвого споглядання і одночасно як здатність мислити його в певній незалежності від чуттєвих вражень. Поняття, які дає розсудок, можуть бути емпіричними, якщо в них містяться відчуття, викликані присутністю предмета, та чистими, якщо до них не приєднуються відчуття, що складають матерію знання. Чисте поняття, на думку І. Канта, містить у собі лише форму мислення про предмет взагалі. Ці поняття і є категоріями філософії.
І. Кант подає категорії за такою схемою: 1. Кількості: єдність, множина, сукупність. 2. Якості: реальність, заперечення, обмеження. 3. Відношення: присутність та самостійне існування, причинність та залежність, спілкування. 4. Модальності: можливість – неможливість, існування – неіснування, необхідність – випадковість. Вказаними категоріями, підкреслює І. Кант, володіє кожна людина, оскільки вони становлять структуру людського пізнання. Самі ж категорії не є знаннями, а лише формами мислення, які з наочних уявлень утворюють знання.
І. Кант наводить такий приклад: вранці ми вийшли в садок, доторкнулись до каменя, відчули, що він холодний і вологий, вкритий росою. Сформували емпіричне судження сприйняття: камінь холодний та мокрий від роси. Потім сонце нагріло камінь, він став сухим і теплим. Ми створили нове судження, застосувавши категорії розсудку: загальне, причина, необхідність – сонце є причиною теплоти. Тим самим ми чуттєве сприйняття підвели під категорії причини, загального та необхідного. І. Кант робить висновок, що в процесі пізнання на рівні розсудку ми упорядковуємо чуттєві дані категоріями розсудку, формулюючи закони науки. Отже, закони науки є не відображенням дійсності, а результатом конструктивної діяльності мислення, категорії розсудку. Мислення може знайти в природі лише те, робить висновок І. Кант, що дозволяють його апріорні категорії. Цей висновок І. Кант кваліфікує як “копернікіанський переворот у філософії”, оскільки не знання мають узгоджуватись з дійсністю, як вважалося раніше, а дійсність як предмет знання має узгоджуватись з тим апріорним категоріальним апаратом, що дається людині до будь-якого досвіду. Третьою здатністю людського пізнання є розум, який на відміну від чуттєвості та розсудку є здатністю опосередкованого пізнання, що прямо і безпосередньо не пов’язане з досвідом. Розум, наголошує І. Кант, ніколи не спрямований безпосередньо на предмети досвіду та на досвід взагалі, а завжди має своїм предметом лише результати діяльності розсудку, щоб надати їм всезагального та необхідного характеру. Подібно до того, як розсудок утворює категорії, розум утворює свої поняття – трансцендентальні ідеї. Ідеї розуму – це необхідні поняття, розширені до безумовного, що обслуговують концептуальне пізнання, на відміну від розсудкових понять, які слугують розумінню сприймання, чуттєвого досвіду.
Трансцендентальні ідеї І. Кант поділяє на три види. 1. Світ психологічних ідей, де досліджується абсолютна єдність мислячого суб’єкта; це мікросвіт людського “Я”. 2. Світ космологічних ідей, де вибудовується абсолютна єдність зовнішнього світу. Це макрокосмос: природа, космічна цілісність, “людина в природі”. 3. Світ теологічних ідей, де фіксуються абсолютна єдність усіх предметів взагалі: вони вводять людину у світ віри, в якому центральне місце відведене поняттям Бога та безсмертя душі. Далі І. Кант формулює досить складну концепцію суперечностей – антиномій, які з необхідністю виникають у людському розумі при спробі мислити світ як єдине ціле, беручи за передумову ідею безумовного чи абсолютного. На думку І. Канта, неминучі суперечності народжуються в нашому розумі внаслідок того, що поняття абсолютного, безкінечного, застосовані до світу речей у собі, переносяться і на світ досвіду, світ явищ.
І. Кант виділяє чотири антиномії: 1) світ є кінечним у просторі і в часі (теза) – світ є безкінечним у просторі і в часі (антитеза); 2) все у світі є простим і неподільним (теза) – все у світі є складним, і все можна розділити (антитеза); 3) в світі існує свобода (теза) – в світі немає свободи, все відбувається за законами природи, тобто з необхідності (антитеза); 4) існує Бог як першопричина світу (теза) – не існує ніякої першопричини світу (антитеза). Згідно з І. Кантом, і тезу, і антитезу можна довести однаково успішно.
У вченні про антиномії, можливості виникнення у розумі суперечностей без порушення законів логіки, І. Кант поставив і спробував осмислити проблеми діалектики. Проте, виділивши ці суперечності, І. Кант визнає їхнє існування лише в людському розумі, а не в об’єктивній дійсності і не бачить шляхів їхнього теоретичного вирішення. У другий період своєї творчості основну задачу філософії Кант починає вбачати у критиці розуму та інших пізнавальних здібностей людини. Тому філософія цього періоду одержала назву критичної. Вчення це було викладено у трьох трактатах: “Критика чистого розуму” (вчення про пізнання, 1781 р.), “Критика практичного розуму” (проблеми етики, 1788 р.), “Критика здатності судження” (естетика та вчення про цілеспрямованість у природі, 1790 р.).
Передумова усіх трьох “Критик” – вчення Канта про “речі у собі” та “явища”. Відокремив явища (“речі для нас”) від “речей у собі”, які за Кантом не подаються у досвіді, він намагався довести, що речі самі по собі пізнати не можна, що ми пізнаємо лише явища, чи ті засоби, якими вони впливають на органи почуттів. Тобто він зробив висновок про принципову непізнаваємість світу як такого (агностицизм). Звернемось до ходу його думок. Щось невідоме – “річ у собі” – впливає на наші органи почуттів і викликає у нас відчуття (у цієї частині свого вчення він матеріаліст, але далі міркує як ідеаліст та агностик). Відчуття, які виникли, упорядковуються за допомогою апріорних (тобто до досвідних та необхідних) форм чуттєвості – простору та часу. Розміщуючись поряд один з одним відчуття складають предмети сприйняття. Але сприйняття має особистий, суб’єктивний характер. Для того, щоб перетворитися на досвід, тобто щось об’єктивне та загальнозначуще, необхідна участь іншої пізнавальної здатності – розсудку, який виконує функції підведення чуттєвих почуттів під загальні поняття (які теж за Кантом апріорні). Розсудок, таким чином, сам створює предмет згідно з апріорними формами мислення. Тому ми пізнаємо те, що самі створили. Але розсудок – це ще не вища пізнавальна здатність. Йому не вистачає мети, тобто стимулу, який би керував їм. Такою рушійною силою пізнання є розум, який дає нам щось безумовне у вигляді ідей. Ідеї – це уявлення про мету, до якої прагне наш розум. Але ідеї не тотожні реальним предметам. Коли розум звертається до ідеї світу у цілому він зіткається з суперечностями, які неможна вирішити, так званими “антіноміями”, яких Кант виділяє чотири: 1)світ має кінець у просторі та часі і світ безмежний у просторі та часі; 2)усе у світі просте та неподільне, усе у світі складне та поділяється; 3)у світі існує свобода, у світі немає свободи, усе відбувається внаслідок необхідності; 4)існує бог як першопричина світу, не існує ніякої першопричини світу тобто бога. Отже, робить висновок Кант, розумове пізнання світу також не можливе. Тому у цілому ми пізнаємо лише явища, а не “речі у собі”.
Особисто Кант вважав, що у такому обмеженні людського розуму нема ніякої трагедії. Те, що втрачає від цього теорія пізнання виграє віра. Релігія перетворюється на предмет віри, а не науки й Кант вважає, що ця віра необхідна. Хоча Кант й прийшов до агностіцизму, який критикували як супротивники, так і прихильники філософа, але він глибоко та влучно розкрив механізм та труднощі процессу пізнання. Так, сучасна наука прийшла до висновку про принципову неможливість усунути суб’єкт пізнання з процесу пізнання, про що по суті й казав філософ. Але звідси не витікає, що між “речами у собі” та “речами для нас” існує неподільна межа. Вже Гегель обґрунтував наявність між ними нерозривного зв’язку: “явище суттєве, а сутність з’являється”, – підкреслював він. Тобто, пізнаючи явища, ми пізнаємо й певні якості “речей у собі”, інакше ми не мали б змоги узгоджено, цілеспрямовано діяти, досягати запланованої мети. Процес пізнання, безумовно, безмежний, але з цього твердження можливий й іншій, ніж у Канта, висновок – світ можна пізнати, але існують речі, які ще не пізнали, істина відносна, але містить у собі й момент істини абсолютної.
Діалектика Готліба Фіхте
Іоганн Готліб Фіхте (1762-1814), прагнучи подолати вчення Канта про «річ в собі», принципово заперечує незалежне від свідомості існування миру. З позицій суб’єктивного ідеалізму розробляє складну систему взаємодії суб’єкта і об’єкту. Підставою всього сущого проголошується загальний діяльний початок – абсолютне (божественне) «Я», в лоні якого виникають і розвиваються взаємозв’язані протилежності: індивідуальне «Я» (діяльність конкретного суб’єкта) і «Не-Я» (об’єкт діяльності суб’єкта).
«Повна гармонія» між «Я» і «Не-Я», об’єктом і суб’єктом неможлива. У цій взаємодії виявляються лише різні ступені цієї гармонії. У діалектичному процесі напруженого подолання суб’єктом обмежень («Не-Я») і полагания нових відбувається реалізація волі індивіда, все більше залучення останнього до сфери абсолютного мислення. Різні ступені діалектичної тотожності абсолютної і індивідуальної «Я» – віхи історичного розвитку самосвідомості людства як нескінченне наближення до ідеалу. Індивідуальне «Я», не володіючи повнотою абсолютного, не «уловлює» в «продуктивній уяві» власної діяльності і тому її результат («Не-Я») предстає як абсолютно незалежний від свідомості об’єкт.
Головне у філософії Фіхте – твердження про те, що думка в процесі діяльності породжує об’єкт і тим самим реалізує свої можливості вільного саморозвитку. Але оскільки свобода є принципом практичного (етичного) розуму, те практичне відношення до предмету передує споглядально-теоретичному. Природа не має власної цінності і представляє лише засіб для реалізації етичної мети (етичний ідеалізм). Головним спонукальним мотивом діяльності індивідуального «Я» є етичний борг як внутрішнє вільне прагнення до самоудосконалення, ідеалом якого є поєднання повної свободи кожного з свободою для всіх.
Передумовою «етичної» філософії Фіхте вважав теоретичну систему – науку про науку («наукоучение»), обгрунтовував її основні положення. Ідеї Фіхте про розвиток свідомості, його активність, свободу, досвід систематичного виведення категорій, розвиток діалектики зіграли значну роль в історії філософської думки.
Ф.Шеллинг: тотожність духу і природи
Фрідріх Вільгельм Іозеф Шеллінг (1775-1854) на відміну від Фіхте (суб’єктивний ідеалізм) розробляє систему суб’єктно-об’єктних відносин з позицій об’єктивного ідеалізму: суб’єкт і об’єкт обидва реальні, ассиметричны по своїй значущості і зляться в абсолютному. Абсолютно ідеальне є в теж час і абсолютно реальне. Суб’єкт, що пізнає, і пізнаваний об’єкт зляться воєдино і не існують окремо. Тому перед філософією коштують два найважливіші завдання: по-перше, вона повинна відтворити, розкрити природу, відправляючись від розуму, вивести об’єкт з суб’єкта (трансцендентальна філософія) і, по-друге, показати шлях розвитку розуму з природи, вивести суб’єкт з об’єкту (натурфілософія).
Ці два різноспрямовані процеси примиряються в абсолютному, якому відповідає вища і кінцева форма мислення – розум, що осягає байдужість між об’єктивною і суб’єктивною. Як у будь-якій частині магніта виявляється його полюсность, так і в будь-якій частині миру виявляється байдужа єдність суб’єкта і об’єкту. Людина представляє з себе мікрокосм, і піднестися до розуміння реальності він може, лише зрозумівши, усвідомивши цю загальну єдність. Це розуміння не є результатом логічного мислення, властивого розуму, воно досяжно за допомогою розуму, безпосереднього розсуду, що володіє властивістю, в речах єдності протилежностей (інтуїція, розумове прозріння). Таке пізнання властиве не кожному розуму, а тільки філософському і особливо художньому генію. Мистецтво тому є вищою формою знання і «органоном філософії». У цих поглядах Шеллінга не важко відмітити вплив одного з видатних представників пізньоантичної філософії – Дамба.
Відповідно до завдань дослідження філософська система Шеллінга складається з трьох частин: натурфілософії (філософія природи), трансцендентальна філософія (розгляд апріорних властивостей свідомості), філософія абсолютного (тотожність суб’єкта і об’єкту).
Учення Шеллінга зробило безпосередній вплив на подальший розвиток діалектичних ідей, велике прогресивне значення для розвитку природних наук мала рання філософія природи (натурфілософія). Ірраціональні елементи теорії пізнання зробили значний вплив на формування ірраціоналізму – могутнього філософського напряму XIX-XX вв. Основні твори: «Філософські листи про догматизм і критицизм», «Ідеї до філософії природи», «Система трансцендентального ідеалізму» та інші.
Усі названі філософи стояли на різних філософських позиціях, але їх відносять до однієї філософської школи, тому що їм властива спадкоємність у розвитку філософських ідей, спільне критичне ставлення до метафізичного матеріалізму ХУІІІ ст. та спільні принципи філософського мислення: універсалізм, намагання побудувати філософію як науку, принцип діяльності та принцип розвитку. Класичною цю філософську школу називають тому, що тут аристотелівська парадигма філософування, в межах якої філософія постає як метафізика. як умоглядне вчення про першопочатки і принципи буття, досягла найвищого рівня розвитку.
Вчення Гегегля.
На думку Гегеля в основі світу лежить Абсолютна Ідея (чи як він ще її називає Абсолютний Дух, Абсолютний Розум). Абсолютна Ідея – це система понять, які саморозвиваються і проходять у своєму розвитку три осноні етапи, на яких Абсолютна Ідея все більш повно розкриває і пізнає свій внутрішній зміст.
Перший етап – це розвиток ідеї у самій собі. Це чисте мислення, логіка, в якій ідея розкриває свій внутрішній зміст у системі законів і категорій діалектики. Розкривається цей етап у праці Гегеля “Наука логіки” (1812).
Другий етап – прийняття ідеєю форми природи – неорганічного та органічного світу і людини. Цей етап розкривається у праці “Філософія природи”(1817).
Третій етап –перехід ідеї від природи до сфери розвитку духу, людської культури, де ідея проявляється у формах держави, мистецтва, релігії та філософії. Тут ідея повертається до самої себе у формі людської свідомості та самосвідомості. Таким чином цикл розвитку ідеї закінчується. Розкривається цей етап у праці “Феноменологія духу” (1807).
Філософія Гегеля пронизана ідеєю Розвитку. Він вважав, що неможливо зрозуміти явище, не осягнувши увесь шлях його розвитку. Але цей розвиток відбувається не по замкненому колу, а по спіралі – від низших форм до вищих, внаслідок переходу кількісних змін у якісні та задопомогою механізму заперечення заперечення, де заперечення включає до себе момент зняття, тобто утримання того позитивного, що було на попередньому етапі розвитку. Джерелом цього розвитку є внутрішні суперечності, які становлять принцип усякого саморуху.
Філософське вчення Гегеля має внутрішню суперечність між системою та діалектичним методом. По суті – це суперечність між скінченим та нескінченим. Відповідно до діалектичного методу, розвиток – це нескінчений процес поступового переходу від нищого до вищого, де нове з часом стане старим і буде піддане запереченню. Відповідно ж до системи, розвиток Абсолютної ідеї має кінець – він завершується третім етапом самопізнання духу, реалізацією якого Гегель вважав свою філософію. Звідси і його ідея кінця історії, вершиною розвитку якої він вважав сучасну йому Німеччину. Історія закінчується, оскільки історична міссія людського духу виконана.
До філософських заслуг Гегеля відносять наступні:
1. Він вперше в історії філософії Нового часу дав розгорнуту критику метафізичного методу мислення і протиставив йому розроблений на ідеалістичній основі діалектичний метод.
2. Впереше розробив систему категорій і принципів діалектики.
3. Поширив ідею розвитку і на суспільство. Історія – це поступовий розвиток ідеї свободи.
4. Вперше поняття свободи, яке є одним із центральних у його вченні, розкрив як творче утвердження позитивного змісту. До нього свобода розумілась як абсолютна негативність, як відсутність якихось перешкод (Гоббс). Гегель показав, що справжня свобода на відміну від свавілля передбачає певне обмеження – абсолютний розум. Тому врешті решт, він, як і Спіноза, вважав, що свобода – це пізнана необхідність.
Філософія Гегеля має і суттєві недоліки:
1. Він виходив із тотожності мислення і буття. Причому діалектика понятть визначає у нього діалектику речей, а не навпаки.
2. Історичний прогрес зводив виключно до прогресу у сфері людського духу.
3. Ідею розвитку не поширював на природу. У нього розвивається не сама природа, а в ній відбувається саморозвиток Абсолютного Духу.
4. Людина у Гегеля не має самостійності та самоцінності, а постає як “агент” Абсолютного Духу в історії. Тим самим людина повністю підпорядковується загальним (всезагальним) стуктурам, що нівелює свободу і активність людини.
5. Фаталізм і лінійність у розумінні історичного розвитку. Історія повністю підпорядковується і визначається законами розвитку Абсолютної Ідеї і з немінучистю проходить певні етапи. Якщо пізнати ці закони, то можно повністю прослідкувати, відтворити історичний розвиток людства в минулому і в майбутньому.
Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха
На думку Фейєрбаха предметом філософії має стати людина (антропос), тому його матеріалізм і називається антропологічним. На відміну від Гегеля він звертається до живої людини в усій повноті її індивідуального буття. Людина повннна розумітися не тільки як частка всезагальних відносин, а як конкретна індивідуальність, яка знаходиться у живому спілкуванні з іншими, тобто як жива зустріч “я” і “ти”. Саме ці ідеї стали провідними в філософсько-антроплогічних вченнях ХХ-ХХІ ст.
Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха має натуралістичний, абстрактний характер. Він розглядав людину як найбільш досконалу частку природу, як психофізичну єдність душі і тіла. Але він розумів людську природу переважно біологічно, недооцінював соціально-історийчний характер людини.
Фейєрбах одним із найважливіших завдань філософії вважав також критику релігії. На його думку філософії, в основі якої знання, і релігія, в основі якої – віра, є несумісними.
Він одним із перших розкрив психологічні коріння релігії і показав, що вона виникає внаслідок відчудження людини від своєї сутності. Тобто внаслідок того, що людина свої атрибути припусує Богу. Таким чином справжній творць Бога – людина розглядається як його творення, потрапляє від нього у залежність і втрачає свободу і самостійність. Отже любов до Бога – це тільки перетворена, відчуджена форма любові до людини. Тому на місце іллюзорного зв’язку з Богом повинна стати альтруїстична мораль, заснована на любові до Іншого. Фейєрбах на місце попередньої релігії поставив нову релігію любові між “Я” і “Ти”.
При обґрунтуванні матеріалістичного світогляду Фейєрбах відмовляється використовувати поняття «матерія» і віддає перевагу поняттю «природа». Тому його світогляд вірніше назвати натуралізмом. Натуралізм у філософських системах може набувати космічного характеру (філософія античності, епохи Відродження). Натуралізм у системі Фейєрбаха носить антропологічний характер. У центрі філософії, на його думку, повинна бути людина як вища сутність природи. Філософське вчення Фейєрбаха є спробою ствердження самоцінності та значимості конкретного людського індивіда у всій повноті його тілесного й духовного буття. Суб’єкт у системі Фейєрбаха – це не те, що пізнає, і не «абсолютний дух», світовий розум, а реальна цілісна людина в єдності її тілесних і духовних якостей. Фейєрбах прагне реабілітувати природно-біологічну сутність людини, від якої значною мірою абстрагувався німецький ідеалізм. «Я» у Фейєрбаха – це не просто духовна і мисляча сутність, а людина з тілом та мислячою головою, реальна істота, яка тільки через це має здатність споглядати і мислити.
Найважливішою характеристикою суб’єкта у філософії Фейєрбаха є чуттєвість. Чуттєвість – це синтетична, узагальнена характеристика антропологічних властивостей «природи людини», її тілесності, розуму, волі, «серця». Фейєрбах зауважує: «Ідеалізм правий у своїх пошуках джерел ідей у людини, але не правий, коли хоче вивести ці ідеї з окремої, замкнутої істоти, з людини, узятої у вигляді душі, одним словом, коли він хоче вивести їх з «Я», без чуттєво даного «Ти». Ідеї виникають тільки зі спілкування між людьми, тільки з розмови людини з людиною». Саме у сфері міжлюдського спілкування і здійснюється, за Фейєрбахом, реалізація людиною своєї родової сутності. Людина, як родова істота, перетворює сутнісні сили всього людства, продукти культури на свої власні життєві сили.
Для розкриття природи людини Фейєрбах застосовує поняття любові. Любов, за Фейєрбахом, – це прояв активності самої природи, особливе чуттєво-емоційне піднесення, чинник самоутвердження людини у світі. Завдання філософії – допомогти людям стати щасливими шляхом об’єднання зі світом і між собою на засадах любові. Соціальність як взаємодію і спілкування “Я” і “Ти” Фейєрбах трактує на антропологічних засадах, не враховуючи суспільно-історичних закономірностей і відносин. Релігія, за Фейєрбахом, укорінена в людській природі, в почутті залежності від зовнішніх щодо неї сил природи і суспільства, у прагнення до щастя. Людина обожнює сили, від яких чекає заспокоєння своїх тривог та здійснення бажань. Фейєрбах доходить висновку, що релігія, компенсує те, чого людям не вистачає. Вона їм необхідна, тому її належить замінити суттєво новою формою – Релігією людяності. Впровадження нової філософії-релігії має спиратися на просвітництво.
Отже, суб’єкт, за Фейєрбахом, – це цілісна людина, людина в єдності тілесних, духовних і родових характеристик. Але у теорії пізнання таке трактування суб’єкта залишилося нереалізованим. Фейєрбах лише повторює сенсуалізм французьких матеріалістів. Вихідним пунктом пізнання, за Фейербахом, є відчуття. Джерелом відчуттів є природа. На базі відчуттів у людини виникає мислення. За змістом мислення не дає людям нічого нового порівняно з тим, що містилося в чуттєвих даних. Мислити – це значить складно читати показання відчуттів. Фейєрбах різко виступав проти поділу світу на «світ явищ» і «світ речей у собі». Критерієм істини він вважав згоду з даним положенням більшості людей: істинне те, що відповідає сутності роду, хибне те, що йому суперечить. Розроблене Фейєрбахом матеріалістичне трактування суб’єкта, його атеїзм здійснили серйозний вплив на формування марксизму.
Сутність основних положень філософії Фейербаха можна звести, принаймні, до наступних:
1) Природа, буття, матерія – основа, реальність, котра з необхідністю породжує мислячий дух, розум. Природа, матерія, існує незалежно від мислення, свідомості і будь-якої філософії. Свідомість є продуктом матерії, а не навпаки (Див. Людвиг Фейербах. Избр. Филос. Произведения в 2-х томах, т.1, М., 1955, стор. 69, 87, 117)
2) Природа – основа, на якій діє людина як частина природи;
3) Природа – джерело усіх наших знань. Якби не було природи, то наше пізнання не мало б ні спонукань, ні матеріалу, ні змісту. Початок пізнання – відчуття. “Моє відчуття суб’єктивно, але його основа або причина об’єктивна” (цит. твори, т.1, стор. 572). Пізнання цим не закінчується. “Відчуттями читаємо ми книгу природи, але розуміємо її не відчуттями, а розумом” (том же, стор. 271). Людське пізнання – безмежне. “Те, чого ми ще не пізнали, пізнають наші нащадки” (Цит. твори, т.1, стор. 85).
4) Не “абсолютний дух” повинен бути предметом філософії, а “людина, включаючи і природу”. Це – “єдиний, універсальний і вищий предмет філософії” (Див. цит. твори Фейербаха, т.1, стор. 202);
5) Релігія є заблудженням людини. Вона не має свого власного змісту. “Божественна сутність є не чим іншим як людською сутністю, яка об’єктивується і розглядається як окрема сутність” (там же, т.2, стор. 43). “Людина об’єктивує свою сутність і в цьому полягає таємниця, сутність релігії” (там же, стор. 60), “Бог є відособлена, виділена, суб’єктивна, своєрідна сутність людини” (стор. 61), “Бог – це відокремлене від людини його Я”. “Людина втілює в релігії свою власну потаємну сутність” (там же, т.2, стор. 64);
6) Релігію необхідно подолати. В результаті подолання релігії необхідно: на місці віри поставити – невіру; на місце релігії – освіту; на місце біблії – розум; на місце неба – Землю, на місце Христа – людину.
Однак Фейербах не ставить питання про подолання релігії як форми свідомості. Він намагався надати філософії характер релігії, тобто створити нову релігію, але без бога.
Фейербах у своєму вченні перебільшував роль форм суспільної свідомості у розвитку суспільства. Він вважав, що періоди розвитку людської історії “відрізняються один від одного лише перемінами в релігії” (Див. Соч., т.1, стор. 108). Однак це не відповідає істині. Християнство існує вже понад 2000 років, а людство у своєму розвитку пройшло вже кілька епох (періодів) – рабовласництво, феодалізм, капіталізм, посткапіталізм тощо, хоча релігія (християнство) не зазнала докорінних змін. Докорінні зміни мало матеріальне виробництво, яке і зумовило подальші суспільні зміни.
Фейербах не зрозумів ролі матеріально-предметної діяльності людей як критерію істини в процесі пізнання, замінивши його сумнівним категоричним судженням, що “істинно те, що відповідає сутності роду; невірно те, що йому суперечить. Іншого закону для істини не існує” (Див. Людвиг Фейербіх, т.2, стор. 192).
Марксистська філософія: основні ідеї
Марксизм, котрий виник у 50-х роках ХІХ століття, є радикальною соціально-політичною, економічною і філософською концепцією, що увібрала в себе досягнення в розвитку економіки, політики, соціології, науки і філософії того часу. Її авторами сули німецькі філософи Карл Маркс (1818 – 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 – 1895).
Конкретно-історичними умовами виникнення марксизму були: утвердження буржуазних суспільних відносин; формування пролетаріату як класу, вихід його на політичну арену; потреба робітничого класу у теоретичному усвідомленні своєї ролі.
Теоретичними джерелами марксизму стали: англійська політична економія (Д.Рікардо, Ад.Сміт); німецька класична філософія (Г.Гегель, Л.Фей ербах); соціологічна концепція французьких і англійських соціалістів (А.Сен-Сімон, Ш.Фурьє, Р.Оуен).
1. Формування філософії марксизму
Марксизм, зокрема його філософське вчення, увійшов в історію як найголовніше досягнення суспільної думки другої половини XIX і першої половини XX століть. Його популярність значною мірою пояснювалася відповідністю умовам того часу, настроям революційних борців проти капіталу. Проте в минулому столітті він досяг не лише апогею, а й зазнав глибокої кризи, яка обумовилася тим, що в ряді положень марксистської теорії були незрозумілі чи перебільшені, або навіть зведені до абсолюту такі положення, котрі не мали значення абсолютних істин, особливо в його економічному та соціально-політичному вченнях. Тому ставлення до марксизму різних соціальних і політичних сил було й залишається різним:
марксизм – це абсолютна істина, придатна на всі часи й для всіх народів;
марксизм – це суцільна помилка; соціалістична ідея повністю тупикова;
практика соціалістичного будівництва була неадекватна теорії марксизму і таке ін.
Щоб з’ясувати повніше причини такої розбіжності оцінок треба дослідити умови й фактори його виникнення та розвитку.
Як відомо, марксизм виник у 40-х роках XIX століття. Причин, що його породили, багато. Це й історичні, суспільно-політичні, економічні умови, теоретичні джерела і природничо-наукові передумови.
До перших слід віднести ті обставини, що в середині XIX століття капіталістичні відносини швидко розвивалися в країнах Європи й Америки. Протиріччя між працею й капіталом різко загострилися. Постійними супутниками були економічні кризи. Росло безробіття, зубожіння трудящих мас. Це вказувало на гострі суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами тогочасного капіталістичного суспільства.
Класова боротьба між пролетарями та буржуа в 30 – 40-х роках минулого століття загострилася. Пролетаріат із “класу в собі” перетворився в “клас для себе”. Пролетарський рух виріс кількісно й організаційно. Аналізуючи його, Ф.Енгельс виділив основні форми тієї боротьби:
– стихійні виступи робітників проти окремих капіталістів;
– буддизм (стихійна боротьба, що виражалася в руйнуванні машин, застосування яких спричиняло скорочення робочої сили);
– масовий страйковий рух, який призвів до утворення робітничих спілок;
– стихійні виступи робітників окремих заводів, фабрик, міст, у яких пролетаріат чітко заявив про свої класові вимоги (Ліонське повстання французьких робітників у 1831 – 1834 рр., Сілезьке повстання німецьких робітників у 1844 році);
чартистський рух, який виник у Англії у другій половині 30-х років XIX століття і досяг свого апогею в 40-х роках. Це був широкий, масовий і політично оформлений пролетарський рух.
Всі ці виступи зазнали поразки. Тому невдовзі постало питання про необхідність створення такої теорії, яка могла б допомогти робітничому класові в його економічному, соціальному й політичному визволенні.
На прохання лідерів робітничих партій і спілок К. Маркс і Ф. Енгельс написали для них програму “Маніфест Комуністичної партії”. В ньому і в наступних своїх працях вони створили вчення, яке одержало назву марксизму. Воно складалося з діалектико-матеріалістичної філософії, політичної економії і наукового соціалізму. Можна вважати, що головною умовою його виникнення були потреби класової боротьби пролетаріату. Та й сам розвиток капіталізму виявив матеріальну основу суспільного прогресу, його об’єктивні закономірності – його діалектику. Це було передумовою формування історико-матеріалістичної концепції і того розуміння діалектики, яке характерне для марксизму.
У своєму виникненні марксизм як світогляд пролетаріату і його партії спирався й на теоретичні джерела та природничо-наукові передумови. Одним із таких теоретичних джерел була німецька класична філософія, зокрема, діалектика Г. В. Ф. Гегеля й матеріалізм Л А.Фейєрбаха. Маркс і Енгельс творчо переробили філософію Гегеля, відкинувши з неї “абсолютну ідею”, похідним для якої ніби то був матеріальний світ і взяли на озброєння лише її “раціональне зерно” – діалектику. На відміну від інших ідеалістів, Гегель розглядав “дух” у безперервному процесі розвитку. Він першим серед філософів Нового часу дав аргументовану критику метафізичного методу, який панував тоді в науці й філософії. Відкинувши вчення Гегеля про “світовий розум”, Маркс і Енгельс використали і далі розвинули вчення про розвиток, тобто діалектику, бо хоч цей метод і був розроблений на ідеалістичній основі, все ж представив увесь природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу безперервного руху, перетворень і розвитку. Гегель дав узагальнений аналіз усіх найважливіших категорій діалектики, сформулював основні її принципи й закони. Завдяки сформульованому діалектичному методу філософія Гегеля посіла почесне місце в історії філософії, стала одним з теоретичних джерел марксизму.
Теоретичним джерелом марксизму було й матеріалістичне вчення Л .А.Фейєрбаха. В історію філософії він увійшов як видатний матеріаліст, який вів боротьбу проти ідеалізму й релігії, справив великий вплив на К.Маркса й Ф.Енгельса, сприяв їхньому відходу від ідеалізму. Критикуючи ідеалізм Гегеля, Фейєрбах відкинув його, не помітивши в ньому “раціонального зерна”. Матеріалізм Фейєрбаха, ігноруючи діалектику, страждав відсутністю історичного підходу, невмінням дослідити явища з боку їх розвитку. Фейєрбах не переніс матеріалістичних поглядів на явища суспільного життя, і тому був матеріалістом “внизу” і ідеалістом “вгорі”. Його матеріалізм був ще й антропологічним, оскільки розглядав людину абстрактно (як біологічну істоту), не дійшов до розуміння її суспільної природи. У теорії пізнання Фейєрбах хоч і стояв загалом на матеріалістичних позиціях, все ж ігнорував практику. Тому його матеріалізм був ще й споглядальним. Він виступав і як атеїст. На Його думку, не бог створив людину, а людина – бога.
Одним із теоретичних джерел марксизму була й англійська класична політична економія (Адам Сміт, Давид Рікардо), основоположники якої започаткували трудову теорію вартості, встановили факт існування суспільних класів. І хоча їх вчення мало обмежений характер, воно все ж сприяло матеріалістичному розумінню історії.
Наступним джерелом марксизму став утопічний соціалізм (Клод Сен Сімон, Шарль Фур’є, Роберт Оуен). Його сильною стороною на той час була критика капіталістичного ладу, глибоке розкриття його основних протиріч. Соціалісти-утопісти вірили в краще майбутнє, пропагували ідеї соціалізму. Слабкою ж стороною їхнього вчення було те, що вони не бачили соціальних сил, які б могли реалізувати ці ідеї. І все ж їхня концепція сприяла формуванню матеріалістичного розуміння історії.
Важливу роль у становленні марксистської філософії відіграли й досягнення природознавства, якими була ознаменована перша половина XIX століття. До цього природодослідники лише збирали емпіричний матеріал і описували його. Тому причини багатьох фізичних явищ вони часто вбачали в загадкових силах (“флогістон”, “теплород” тощо). Маркс і Енгельс узагальнили досягнення тогочасного природознавства, використавши їх для становлення діалектико-матеріалі-стичного світогляду.
Особливого значення набули й великі відкриття (закон збереження енергії, вчення про клітинну будову живих організмів та еволюційна теорія Чарльза Дарвіна). Вони відіграли важливу роль в обґрунтуванні єдності матеріального світу, нерозривного зв’язку процесів, що відбуваються в ньому. Ці відкриття дали можливість науково пояснити основні процеси природи й відкинули метафізичний погляд на світ, стали природничо-науковою основою, на якій виникла діалектико – матеріалістична філософія.
У марксизмі суспільна природа людини припускає здатність до активного перетворення природи в інтересах людини («соціалізація», «олюднення» природи). Цю здатність Маркс називає практикою. Не випадково у нього, на відміну від інших типів матеріалізму, центральним поняттям філософії є не матерія, а практика, тобто людська діяльність. Поняття діяльності сформувалося в німецькій класичній філософії. В європейській культурі виникла нова концепція особистості з її раціональністю, різноманітними напрямками активності й ініціативи, були створені передумови для розгляду діяльності як підстави та принципу культури. Гегель тлумачив діяльність як усепроникаючу характеристику абсолютного духу, що породжується його потребою в змінах. Марксизм же розумів діяльність як засіб реалізації «універсалізму» людини у світі. Саме практичною діяльністю людина не тільки здатна протистояти детермінізму природи, але й надати цьому природному «цілому» людські, соціальні риси. Це і є процес опредметнення людської сутності (перетворення в процесі діяльності суб’єктивного, духовного в об’єктивне – форму предмета). У практиці людина й природа міняються ролями: «ціле» – природа – стає частиною нового цілого – людського світу. Причому чим більш широкою і глибокою стає сфера «олюдненої» природи, тим універсальнішою стає потреба людини в природі.
Маркс виділяє в діяльності людини два основних моменти: опредметнення і розпредметнення. У ході трудової діяльності людина постійно здійснює опредметнення – перехід властивостей і характеристик живого процесу діяльності суб’єкта в об’єкт, у предметне втілення. Але людська діяльність не зводиться до матеріального, чуттєво-предметного процесу. Цей процес має у своїй основі духовний, ідеальний зміст: проект, задум, ідею. Розпредметнення – це зворотний перехід предметності в живий процес, у діючу здатність, це процес освоєння суб’єктом предметних форм культури й природи. Людина у процесі діяльності має справу не тільки з предметами природи, вона обов’язково використовує знаряддя праці, систему знань і інші продукти людської діяльності. Ці засоби створені попередніми поколіннями або представниками іншого роду діяльності. Вже у формі засобів праці людина має справу з іншою людиною. Розпредметнення – це освоєння соціального досвіду людства і перетворення його в момент живої праці.
У результаті відчуження і робітник, і капіталіст втрачають особистісні, людські характеристики. Виникає питання: чому причиною відчуження в момент його виникнення в первісному суспільстві була низька продуктивність праці, а з розвитком цивілізації відчуження зростає і при капіталізмі з його вищою ефективністю виробництва стає універсальним? Маркс вважав, що у відчуженні виявляється панування над людиною стихійних сил суспільного життя, неконтрольованих людиною. Включення в соціальне життя нових об’єктів природи лише підсилює панування цих стихійних сил над людиною. Для того, щоб подолати відчуження, потрібно взяти під контроль свій «власний будинок» – суспільство. Цьому перешкоджає приватна власність на засоби виробництва. Маркс і Енгельс стали на шлях створення політичної (науковий соціалізм) і економічної (політична економія) теорії про шляхи знищення приватної власності і, отже, людського відчуження.
Відповідно до гуманістичного матеріалізму Маркса, між людиною і природою постійно триває діалог, що збагачує, натуралізує людину і збагачує, олюднює природу. Комунізм повинен стати гармонічним урівноважуванням «гуманізму» і «натуралізму». Однак теоретичне обгрунтування цієї концепції зустрілося із серйозними труднощями. обґрунтування. Серед них такі: ліквідація приватної власності приводить до «загальної приватної власності» (зрівнялівки) і «вульгарного, зрівняльного комунізму». Зрівняльний комунізм нівелює і по суті скасовує особистість людини.
Століття після смерті Маркса підтвердило правоту низки його поглядів і разом з тим показало необґрунтованість багатьох його прогнозів. Як і передбачав Маркс, науково-технічний прогрес нині безпосередньо визначає всі сторони промислового виробництва. Багатократно посилилася концентрація господарського життя, капітал придбав транснаціональний характер, в орбіту світового капіталістичного ринку втягнути всі країни. Разом з тим, у другій половині ХХ століття класова боротьба в розвинутих країнах була пом’якшена завдяки взаємним поступкам і узгодженню інтересів робітників та підприємців і набула форм, що припускають дотримання норм ринкового господарства та парламентської демократії. Однак, у країнах “третього світу” проблеми воєн, бідності, безробіття й відсталості, як і раніше, мають гострий характер. Усупереч чеканням Маркса, революція відбулася не в розвинутих капіталістичних країнах, а в економічно відсталій Росії. Пізніше виникло співтовариство соціалістичних країн, у яких були встановлені авторитарні політичні режими, що абсолютно суперечило уявленням Маркса про майбутнє суспільство. Складні шляхи розвитку людського суспільства в ХХ столітті з його численними війнами і різного роду конфліктами висвітили низку факторів, недооцінених у марксовій теорії суспільства (насамперед, етнічних, расових, культурних, релігійних).
Опоненти Маркса стверджували і стверджують, що він нібито був патріархом класової боротьби, оскільки багато своїх ідей він розвинув саме на цій основі.
Однак це не відповідає дійсності. Боротьба класів була відкрита і описана ще до Маркса. Її творцями були французькі історики ХІХ століття – Франсуа Гізо (1787 – 1874), Огюст Міньє (1796 – 1884) і Огюстен Тьєрі (1795 – 1856). Вони одними з перших прийшли до висновку, що боротьба класів ведеться із-за економічної, майнової нерівності. Особливо це стало помітним, коли по Європі пройшла лавина буржуазних революцій, в яких, як вирішальна сила, виступив робітничий клас (революційні виступи робітників в Манчестері (1819), повстання ліонських ткачів у Франції (1831), чартистський рух в Англії (1839) і т.д.).
Маркс виявив глибоку невідповідність між суспільним характером виробництва і приватно-капіталістичним способом присвоєння, між працею і капіталом. Саме це, на думку Маркса і лежить в основі класової боротьби.
Маркс показав, що лише робітничий клас, як самий революційний і організований, зацікавлений в поваленні буржуазного ладу, може стати могильником капіталізму. Шляхом встановлення своєї політичної влади і знищення приватної капіталістичної власності. Всесвітньо-історична роль пролетаріату саме полягає в цьому. Таке уявлення є найважливішою частиною марксистської теорії революційного перетворення суспільства, його філософії.
Говорячи про нові елементи марксистської філософії слід послатися на Енгельса, котрий в заслугу Марксу ставив дві речі: 1) відкриття матеріалістичного розуміння історії; 2) відкриття закону додаткової вартості.
Сутність матеріалістичного розуміння історії Маркс з’ясував у передмові до своєї праці “До критики політичної економії”. Ось його стислий виклад:
У суспільному виробництві свого життя люди вступають в певні, необхідні, від їхньої волі не залежні відносини – виробничі відносини, котрі відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин складають економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому здіймається юридична і політична надбудова, якій відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їхнє буття а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість. На певному ступені свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства вступають у суперечність з існуючими виробничими відносинами, насамперед з відносинами власності, які є визначальним елементом виробничих відносин, внутрі яких вони до цього часу розвивались. Із форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються у їх кайдани. Тоді наступає соціальна революція, яка приводить виробничі відносини, насамперед, відносини власності, у відповідність з розвитком продуктивних сил. Зі зміною економічної основи більш-менш швидко відбувається переворот в усій величезній надбудові. При цьому необхідно розрізняти матеріальний переворот в економічних умовах виробництва від юридичних, політичних, філософських та інших ідеологічних форм, в яких люди усвідомлюють цей конфлікт між продуктивними силами і виробничими відносинами. Як про окрему людину не можна судити на основі того, що вона сама про себе думає, так само не можна судити про певну епоху перевороту за її свідомістю. Навпаки, цю свідомість необхідно пояснити з суперечностей матеріального життя, із існуючого конфлікту між суспільними продуктивними силами і виробничими відносинами. Жодна суспільна формація не загине до тих пір, поки розвиваються її продуктивні сили, для яких вона дає достатньо простору і нові більш розвинені виробничі відносини ніколи не з’являться раніше до тих пір поки визріють матеріальні умови її існування в надрах старого суспільства (Див. К.Маркс и Ф. Енгельс. Соч. т.13, стор. 6–7).
Що ж до відкриття Марксом закону додаткової вартості, про який говорив Енгельс, то тут необхідно зауважити наступне:
Маркс встановив, що додаткова вартість створюється працею робітників зверх вартості його робочої сили і безвідплатно привласнюється роботодавцем (капіталістом). Тобто, закон додаткової вартості відображає необхідний, суттєвий зв’язок, відношення між робітником і роботодавцем, коли останній привласнює частину праці робітників без будь-якого еквіваленту. Іншими словами, закон додаткової вартості відображає відношення експлуатації робітників капіталістами. Він є основним об’єктивним законом капіталістичного способу виробництва. Додаткова вартість, яка створюється робітниками і привласнюється, – глибинна, критеріальна основа непримиренних соціально-класових суперечностей. Тому класова боротьба робітників проти буржуазії є закономірною, необхідною і неминучою.
ЛІТЕРАТУРА
1. Філософія. Курс лекцій. Навч. Посібник / І.В.Бичко, В.Г.Табачковський та ін. – К.: Либідь, 1994
2. Антологія світової філософії. У 4 т. М.: Думка, 1971. Т.3.
3. Гегель Г. Наука логіки. Соч. у 3 т. М.: Думка, 1970.
4. Гулига А.В. Німецька класична філософія. М.: Думка, 1986.
5. Гулига А.В. Кант. М., «Молода гвардія», 1977. 304 с. мул. (ЖЗЛ. Серія біографій. Вип. 7 (570)
6. Кант І. Критика чистого разума / Пер. Н. Лосського.- Мн.: Література, 1998.-960 с.- (Класична філософська думка).
7. Фейєрбах Л. Сущность христианства// Соч. у 2 т. – М., 1995.- Т.2.
8. Нарській І.С. Іммануїл Кант. М.: Политиздат, 1976.
Виникнення і розвиток некласичних філософських вчень
1. Характеристика сучасної філософської парадигми.
2. Марксизм: класичний і більшовицький етапи.
3. “Філософія життя”. Ф.Ніцше.
4. Позитивізм і постпозитивізм.
5. Проблема людини в екзистенціалізмі.
6. Неотомізм і тейярдизм.
Основним принципом був принцип тотожності мислення і буття, що застосовувався у всій раціоналістичній філософії. У ХХ ст. починає формуватися нова філософська парадигма, яка раціоналізмові протиставляє ірраціоналізм, об’єктивізму – суб’єктивізм, натуралістичному сцієнтизму – гуманізм, механістичному детермінізму – волюнтаристський гуманізм, механістичний унітарності буття – вітальний життєвий порив, “несвідомих потягів” тощо.
Філософія за всю свою історію стає світовою філософією – її провідні напрями набувають статуту світових. Планетарність сучасної філософської парадигми аж ніяк не означає її “космополітизації”. Навпаки, сучасна планетарна філософська симфонія звучить як могутня поліфонія етнонаціональних світоглядних ментальностей. Все істотнішими стають у сучасному визначенні суті філософського знання етнонаціональні характеристики: французький, німецький, іспанський, арабський екзистенціалізм. Німецьке, французьке, англо-американське, італійське неогегельянство. Чим ширший рівень планетарності, тим глибший етнонаціональний зміст.
При підготовці першого питання слід виходити з того, що філософська система марксизму-гуманістичний матеріалізм, для якого людина є людською природною істотою, а природа для людини є об’єктом вивчення (природознавство), об’єктом естетичної творчості (мистецтво), об’єктом практики. Людина, у марксизмі, ставиться до самої себе як до вільної універсальної істоти, свідомість і воля якої спрямовані на перетворення природи як додаток до себе. Тому не людина є частиною природи, а природа є частиною і продовженням людини. Якщо у філософії Відродження – людина є вершина природи; у філософії Нового часу – людина є частина природи; у Фейєрбаха людина є центр природи, то у Маркса – природа є частина людини.
Універсальність людини виражається у її свідомості (як у Гегеля, Фіхте), не у її природних якостях (як у Фейєрбаха), а її суспільній природі. Людина не частина природи, а навпаки, тому що людина зробила природу об’єктом своєї перетворюючої діяльності – процесу “олюднення природи”. У діалозі “людина – природа” абсолютно переважаюча роль належить людині; учасники цього діалогу – єдині діючі закони об’єктивного світу виключають будь-які сили надприродного світу (Бога, Духа). Практика як процес “олюднення” природи, який утверджує людину над природою – центральна категорія філософії марксизму.
У цьому духовна трагедія марксизму, який природу залишив без Бога, світ – без Духа, людину – без душі. Тому бездушна людина, бездуховною діяльністю привела до загибелі бездуховний світ, створений за його “безбожною” теорією.
Вважається, що основним надбанням марксизму є подальший розвиток діалектики. Основні діалектичні закономірності (єдність і боротьба протилежностей, взаємоперехід кількості і якості, заперечення заперечення) були сформовані Гегелем. Проте Гегель вважав, що вони є законами розвитку ідеї, духу. На протилежність Гегелеві Маркс розумів діалектику як логіку розвитку явищ та процесів, які існують поза свідомістю і незалежно від неї. У марксизмі єдина матеріалістична діалектика виступає у двох різних, але взаємопов’язаних формах – об’єктивна і суб’єктивна. Перша з них – це діалектика розвитку самого об’єкта, тоді як суб’єктивна діалетика – це відтворення у свідомості людини діалектики об’єктивної.
Ділектика у марксизмі – це по суті діалог “людина – природа”, який взаємозбагачує учасників і гармонізує їх позиції. Гуманізація (олюднення) природи супроводжується натуралізацією (оприродненням) людини. Процеси гуманізації природи і натуралізації людини у їх діалектичному розвитку приведуть до світової гармонії – комунізму. У цьому – глибока теоретична трагедія Маркса, бо створене за його теорією бездуховне суспільство гуманізацію (олюднення) природи довело до екологічної катастрофи, а натуралізацію (оприроднення) людини – до деспотизму і тотального терору проти людей.
По Марксу праця, як практична діяльність людини по створенню предметів, яких не існує у природі, приводить до “відчуження” – перетворення в чужі для людини як предмети праці, так і саму працю. Речі і процес їх створення починають панувати над людиною, стають визначальними: відносини між людьми набувають форми відносин між речами. Активна (працююча) людина стає тим біднішою, чим більше речей створює, бо ці речі не належать їй – перше правило відчуження. Зростання вартості світу речей веде до знецінення людського світу – друге правило відчуження. З розвитком суспільства “відчуження” посилюється: чим більше людина підкорює природу, тим більше суспільство закабалює людину – в цьому парадокс системи “людина – природа” і основна формула “відчуження”.
Причиною “відчуження” є приватна власність. Відчуження праці в умовах панування приватної власності виражається у відношенні виробника до результатів своєї праці як до чужого предмету, який над ним панує, а також у відношенні самого процесу виробництва, як ворожого до людини, яка її здійснює. Тому приватна власність перетворює на товар не тільки результат і процес праці, а й самого виробника. Єдиним, реальним засобом знищення приватної власності і утворенням нового соціального ладу Маркс вважав революцію: замість диктатури приватної власності над трудящими – встановлення диктатури трудящих над приватною власністю і запровадження власності суспільної. В цьому – соціальна трагедія Маркса: встановлення суспільної власності і диктатури пролетаріату не тільки не зняли, а й посилили “відчуження” людини, бо суспільна власність стала власністю державного синовництва, а диктатура пролетаріату – владою державного чиновництва.
Світоглядна трагедія К.Маркса у тому, що з своєї теоретичної системи він усунув Божественний Дух і Людську Душу, а бездуховна і бездушна теорія не в змозі народити живої, суто людської практики. Така теорія гине від власної практики.
“Філософія життя” формується у середині ХІХ ст. і викладена у творчості таких філософів як А.Шопенгауер (1788-1860 рр.), А.Бергсон (1859-1941 рр.), О.Шпенглер (1880-1936 рр.), Ф.Ніцше (1844-1900 рр.) та ін.
У “філософії життя” центральною категорією є життя, як своєрідна культурно-історична реальність. Життя не можна зрозуміти через раціональне пізнання, його можна осягнути лише ірраціонально, інтуїтивно. Ніцше розуміє життя як прояв суб’єктивності, притаманний людині – як волю до влади (як жадобу до життя, що базується на біологічному інстинкті виживання). Різноманітні соціальні та моральні норми, інститути, реалії буття стримують реалізацію цієї волі, яка до того ж наштовхується на хаос, що виник в результаті моральних та соціальних регулятивів.
По Шопенгауеру реальний світ складається з двох частин –світу явищ (феноменів) та світу речей в собі (волі). Світ явищ (феноменів) є сукупністю чуттєво- інтуїтивних уявлень, де панує фізична, логічна і моральна необхідність і діє закон достатньої підстави, згідно з яким всяка істина мусить мати достатню підставу. Згідно цьому закону у світі феноменів виділяють 4 класи об’єктів: 1 клас – фізичні явища у часі, просторі та причинності. Такі об’єкти є результатом становлення; 2 клас – абстрактні об’єкти, виражені в судженнях. Такі об’єкти – результат пізнання; 3 клас – математичні виражені через простір і час. Такі об’єкти є виявом буття; 4 клас – емпіричні “Я”, виражені через волевиявлення. Такі об’єкти є результатом дії, або мотивації.
Світ речей в собі (Воля) є позамежовим (метафізичним) об’єктом, що знаходиться “поза явищами” (феноменами), не підпорядковується жодній причинності. Це Воля яка:
єдина, але прояви її множинні: гравітація, енергія, магнетизм, інстинкт самозбереження, інстинкт продовження роду; людські афекти (пристрасті і переживання- лють, гнів, страх, відчай, тривога і т.п.);
безособова сила, що є пізнаваною, коли виступає людським уявленням про річ в собі;
антропоморфна (людинотворча) сила, що, як воля до життя визначає і спрямовує через позасвідомі інстинкти прагнення людини до життя;
часово-просторовий процес, що поєднує емпіричну Волю як явище з позамежовою Волею як ноуменом;
світове явище (Світова Воля) як єдина первинна сила, що не визнає свідомості і причини, ірраціональна і вільна, а тому всемогутня і дика.
Соціальний світ – сфера Світової Волі по утвердженню життя через примус діяти в життєтворчому напрямі (народжувати, виживати, боротися), але без плану і без мети (ірраціонально). Головною рисою людського суспільства є песимізм, бо Воля завжди невдоволена – вона одна і тому змушена “пожирати” саму себе; звідси – страждання і тривоги людей. За примусом Волі вони знищують (і морально і фізично) самих себе. У процесі такого примусу Воля перетворює час в марноту і крах, простір – в сферу зіткнення і взаємознищення людських інтересів, причинність – в систему коливань між голодом бідних і пересиченістю багатих.
Єдиний напрям, в якому рухається суспільство регрес – бо Воля виявляє себе в різноманітних явищах, що конфліктують між собою, чим викликають потрясіння і страждання. Тому чим більше виявів Волі, тим менше щастя і більше бід. Внаслідок цього “людина людині – диявол” (навіть не вовк).
Воля своєю єдністю і єдиністю обумовлює ситуацію, при якій мучитель і мученик зливаються в одне, а всяке життя стає стражданням (хто страждає від нестатків, а хто – від надмірностей) жорстоких вироків. Безперспективність і безнадія – це одне майбутнє, яке чекає людство бо Воля перетворила людей в рабів (інструментарій) для реалізації самої себе. Тому для звільнення люди змушені спрямувати свою людську волю проти Світової Волі, виявом якої є їх індивідуальна воля, отже, проти самих себе. Виходити, щоб перестати бути рабами, потрібно знищити самих себе. Так реалізується безперспективність, формула якої: “Якщо будемо, то будемо рабами, а якщо не будемо рабами, то не будемо!”.
Нейтралізація Світової Волі і волі індивідуальної є єдиним способом послаблення тиску Світової волі на індивідуальну. Ця анігіляція Воль – взаємознищення двох явищ через їх перетворення в третє. Воля може “відпустити”, але не звільнити людину лише в момент естетичного споглядання людиною світу, бо естетичне переживання вільне від корисного інтересу по відношенню до інших мистецтв, а музикант – найвільніший із усіх митців.
Воля змушена “звільнити” людину, коли людина сама загасить в собі волю до життя, зречеться бажань, перейде до аскетизму, “знищивши” свою волю до життя, людина тим самим підриває загальну Волю. В цьому плані найвище стоїть чернецтво (пустельництво), а чернець – пустельник найвільніший і найшанованіший із людей. Ідеал – Ісус Христос.
Слідуючим представником “Філософія життя” є Ф.Ніцше – німецький філософ, поет. Головні твори- “Так говорив Заратустра”, “По ту сторону добра і зла”, “Генеалогія моралі”, “Воля до влади”, “Антихристиянин” та ін. В них викладені основні ідеї “філософії життя” – систему філософських поглядів на реальність, що не тотожна ні матерії, ні духу, а тому осягається тільки інтуїтивно. Її основні положення – відмова від блукань у порожньому просторі абсолютної думки” і звернення до внутрішнього духовного життя, бо життя є безпосереднім внутрішнім переживанням буття. Життя виступає вічним принципом буття, який реалізується в індивідуальних і неповторних формах людської діяльності, тобто, культури, науки, мистецтва, історії, релігії і має своїм змістом волю до влади. Важливою характеристикою життя є воля до влади, яка є індивідуальною самореалізацією людини. Важливий момент життя – творчість, яка є індивідуальною самореалізацією людини в її прагненні до влади (“воля до влади”).
Головним питанням своєї епохи Ніцше вважає питання про “надлюдину”. Коли він вживає поняття “надлюдини”, то має на увазі не соціальний аспект життя. “Надлюдина” – це те, що у світовій філософії виражало ідеал людини, що пізнала чотири істини буддизму, або людину, яка осягнула Дао, чи пройнялася складною діалектикою християнської трійці. “Надлюдина” у Ніцше постає як долаючий власні страждання творець особистого життя, а не як вождь, як монарх – повелитель. “Надлюдина” – це процес самореалізації людини від раба до аристократа (“аристос” – найкращий), від людини з натовпу до “надлюдини” (супермена).
Важливим положенням філософії Ніцше є аналіз поняття “воля до влади”. “Воля до влади” – першооснова всього сущого, прояв найсуттєвіших характеристик життя. “Волі до влади” властиві: боротьба конкуруючих між собою духовних сил за володіння світом; основна причина виникнення “волі до влади” – це “згасання волі до життя”; “воля до влади” заповнює вакуум, що утворюється внаслідок згасання “волі до життя”; “воля до влади” не є ні пристосуванням, ні виживанням, ні боротьбою за існування, бо при “волі до влади” перемагає найсильніший, а в боротьбі за виживання – не найсильніші, а “середні”, які найбільш пристосовані і перемагають не завдяки своїй якості, а кількості (беруть стадним інстинктом та числом).
Аналізуючи мораль супермена, Ніцше твердить, що для “надлюдини” цінність життя і “воля до влади” співпадають. Нерівність людей явище природнє і нормальне бо люди є різними по прояву своїх життєвих потенцій і “волею до влади”. Сильна людина є вродженим аристократом,а тому не підлягає морально-груповим нормам суспільства, а діє за власними правилами, серед яких стриманість та поблажливість по відношенню до себе і до собі подібних і жорстокість і агресивність до відмінних від себе. “Надлюдина” відкидає християнські цінності, тому що вони схвалюють мораль рабів. Ніцше відкидає християнство, яке було завжди на боці слабшого, пригніченого, беззахисного. Це – мораль рабів – “Бог вмер”, бо віра в такого Бога не варта уваги; але віра в Бога мусить бути, тому – “Хай живе Бог”, але не Бог безсилих рабів, а Бог всесильних суперменів.
Ніцше вважав, що розум не є головною характеристикою людської життєдіяльності, він є незначною частиною нашої душі.
Основою людського життя, як і життя взагалі є воля, хотіння, прагнення найвищим виявом якої є “воля до влади”. Справжньою людиною є та, яка прагне виявити свою силу, свою активність, самостверджує, самопереборює себе. “Воля до влади” це не влада над іншими, а влада над собою. Людське щастя Ніцше вбачає у почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди. Він стверджує: “Хай гинуть слабкі, їм потрібно допомагати в цьому, тому що нічого немає гіршого, ніж співчуття”.
Відмітна особливість “філософії життя” виражається у тому, що на противагу класичній традиції, яка розглядала дійсність як жорстко детерміновану певним упорядкуючим началом (механічними законами, розумом, Богом), її представники розглядають навколишній світ як хаотичний “потік життя”, активний життєвий універсум. Розум, свідомість виконує у житті другорядну, підпорядковану роль захисту від руйнівних впливів навколишнього середовища. Основним же стимулом всіх дій людини, які визначають водночас і зміст цих дій, є сфера несвідомих життєвих потягів.
