ГОСПІТАЛЬНІ ІНФЕКЦІЇ
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
Проблема внутрішньолікарняних інфекцій (ВЛІ) останніми роками набула дуже великого значення у всіх країнах світу. Бурхливі темпи росту лікувальних установ, створення нового виду медичного устаткування, застосування ряду нових препаратів, що володіють імунодепресивними властивостями, і багато інших факторів підсилюють загрозу розповсюдження інфекцій серед хворих і персоналу лікувальних установ. ВЛІ ведуть до подовження термінів лікування, хронізації процесу, інвалідності, а в найбільш важких випадках — до смерті хворого.
У розвинених країнах ВЛІ виникають у 5-12 % госпіталізованих. Кожен 12-й смертний випадок в лікарні – результат госпітальної інфекції. У США щорічно реєструється до 2 млн захворювань в стаціонарах, тобто приблизно 1 % населення в рік страждає від госпітальних інфекцій. У Швеції і Англії ВЛІ реєструються ще частіше — 6 і 7-10 % відповідно.
Все більший неспокій ця проблема викликає і у нас. До 30-35 % хірургічних втручань ускладнюються ВЛІ; ці ж інфекції більш ніж в 40 % випадків є причиною післяопераційної летальності.
Захворювання інфекційної природи, які виникають або виявляються в стаціонарах, зазвичай називають нозокоміальними інфекціями. Проте частіше використовується термін «внутрішньолікарняні інфекції», яким позначають інфекційні захворювання, зараження, що виникають в стаціонарі, незалежно від часу появи симптомів – під час перебування в лікарні або після виписки. До ВЛІ належать також захворювання обслуговуючого персоналу, що розвинулися унаслідок зараження в даній установі.
Вивчення ВЛІ і їх профілактика пов’язані з успіхами бактеріології, зокрема з працями Л. Пастера. Застосування асептики і антисептики зменшило число ВЛІ після оперативних втручань, але вони виявлялися недостатніми при «класичних» інфекціях.
Зниженню захворюваності «класичними» інфекційними хворобами в стаціонарах сприяв розвиток епідеміології, яка розкрила механізм розповсюдження різних збудників. На основі цього були створені інфекційні стаціонари, в яких вводився спеціальний санітарно-протиепідемічний режим, що передбачає розподіл хворих за нозологічними формами в боксах і палатах, поточну і завершальну дезінфекцію, мікробіологічний контроль і так далі.
ЕТІОЛОГІЯ І ПАТОГЕНЕЗ
Збудники ВЛІ залежно від ступеня патогенності для людини і умов виникнення хвороби діляться на облігатно-патогенних і умовно-патогенних.
Роль облігатно-патогенних мікроорганізмів в розвитку ВЛІ невелика. У неінфекційних стаціонарах реєструється декілька нозологічних форм інфекцій, викликаних цією групою збудників. До них належать віруси гепатитів В, С, D, ВІЛ, грипу та інших гострих респіраторних, гострих кишкових вірусних інфекцій, герпесу, цитомегаловірусної інфекції, анаеробні клостридії, хламідії.
Гепатит В, внутрішньолікарняний сальмонельоз, коліінфекція, вірусні гострі кишкові захворювання, грип, ГРВІ, пневмоцистоз, хламідіоз зазвичай мають екзогенний генез. Аденовірусні, герпетичні, цитомегаловірусні, клостридійнта інфекції можуть мати як екзо-, так і ендогенне походження.
Основні збудники ВЛІ – умовно-патогенні мікроби. До них належать стафілокок (золотистий і епідермальний), стрептокок, ентерокок, ешерихії, клебсієла, ентеробактер, протей, серація, псевдомонас та ін.
Циркулюючі в лікарняних стаціонарах умовно-патогенні мікроби підрозділяються на два ековари: лікарняний і позалікарняний. Лікарняні ековари і лікарняні штами умовно-патогенних мікробів сформувалися з позалікарняних ековарів під впливом наступних факторів лікарняного середовища:
1) вироблення бактеріями ефективних механізмів селекції, стійких до антибіотиків та інших факторів лікарняного середовища мікроорганізмів, в основі яких лежить інфекційна передача плазмід резистентності і гетерогенності популяцій;
2) широке застосування антибіотиків (поліпрагмазія);
3) збільшення видового складу і чисельності популяцій бактерій, що живуть в стаціонарі;
4) пригнічення імунної системи хворих під впливом різних лікарських препаратів і нових (екстракорпоральних) методів лікування;
5) розширення шляхів циркуляції бактерій в лікарнях унаслідок порушення санепідрежиму, збільшення контактів хворого з медперсоналом і медичними апаратами, а також перехрещення повітряних потоків в багатоповерхових багатопрофільних лікарнях.
Лікарняними ековарами люди заражаються в основному екзогенно (ін’єкції, операції, переливання крові, гемосорбція, гемодіаліз, мануальні і ендоскопічні дослідження та ін.), а також в результатта інфікування природними шляхами (опікові, травматичні рани, відкриті гнійно-запальні вогнища, порожнини і тракти з порушеною цілісністю слизової оболонки). Проникнення збудників у внутрішнє середовище організму відбувається автоінфікуванням через дефекти шкіри і слизової оболонки з місць носійства (ніс, носова частина глотки, промежина, волосся, руки).
ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ
Причини ВЛІ можна розділити на об’єктивні, не залежні від керівників і медичного персоналу, і суб’єктивні, залежні від керівництва і персоналу лікувальних установ. Суб’єктивні причини можуть бути усунені за короткий проміжок часу.
Об’єктивні причини:
1) існування ряду лікарень і відділень, що не відповідають сучасним вимогам;
2) відсутність ефективних методів лікування стафілококового носійства і умов для госпіталізації;
3) недостатнє число бактеріологічних лабораторій, погана забезпеченість їх середнім і молодшим медперсоналом;
4) невиправдано широке застосування антибіотиків в медицині, тваринництві, виробництві продовольчих товарів;
5) множинна антибіотикорезистентність мікроорганізмів;
6) збільшення числа осіб зі зниженою імунною відповіддю (недоношені новонароджені, хворі з хронічними захворюваннями різного походження, особи літнього і старечого віку);
7) підвищення частоти звернень за медичною допомогою;
8) розширення спектру і ускладнення операцій, що знижують імунну відповідь.
Суб’єктивні причини:
1) недостатньо профілактично направлена діяльність і підготовка лікарів, а також середнього медперсоналу;
2) відсутність єдиного епідеміологічного підходу до вивчення ВЛІ;
3) відсутність належного контролю з боку працівників СЕС;
4) відсутність надійної стерилізації деяких видів апаратури;
5) збільшення числа контактів між хворими і хворих з персоналом;
6) випадки недіагностованого носійства серед медперсоналу;
7) відсутність повного обліку і звітності ВЛІ;
8) недостатня забезпеченість лікувально-профілактичних установ середнім і молодшим медперсоналом;
9) низька якість стерилізації медінструментарію і дезінфекції;
10) недосконала система відвідування родичами тяжкохворих;
11) поганий зв’язок між лікарнями, приховування випадків ВЛІ у стаціонарах;
12) незнання багатьма медичними працівниками дійсних масштабів розповсюдження ВЛІ і їх соціально-економічних наслідків.
ЕПІДЕМІОЛОГІЯ
Джерелами госпітальних інфекцій можуть бути:
1) медичні сестри і відвідувачі, страждаючі рядом інфекційних захворювань (грип, діарея, гнійничкові ураження шкіри із слабкою вираженістю симптомів), продовжують працювати;
2) хворі із стертими формами захворювань;
3) хворі з чистими ранами, що є бактеріоносіями вірулентних стафілококових штамів;
4) грудні діти з пневмонією, отитом, грипом і т. д., виділяючі патогенні штами кишкової палички.
Госпітальну інфекцію здатні викликати також мікроби, що знаходяться в навколишньому середовищі, наприклад окремі види грамнегативних бактерій. У подібних випадках джерелами інфекції можуть бути ґрунт, вода або будь-яке вологе середовище, в якому є умови для життя і розмноження бактерій.
У лікувально-профілактичних установах можуть діяти природні «класичні» механізми передачі: повітряно-краплинний, фекально-оральний, контактно-побутовий. Разом з тим на різних етапах надання медичної допомоги можливий парентеральний шлях передачі. Будь-яке парентеральне втручання (ін’єкції, узяття крові, вакцинація, операції та ін.) при використанні медичного інструментарію, що не піддався належній обробці, створює загрозу зараження. Так можуть передаватися гепатит В, С, дельта-інфекція, сифіліс, гнійно-запальні захворювання, обумовлені різними бактерійними агентами, ВІЛ-інфекція. Тому слід максимально обмежувати гемотрансфузії, проводити їх тільки за суворими показаннями. До інфікування можуть призводити найрізноманітніші медичні процедури: катетеризація судин, сечовивідних шляхів. Спостерігалися випадки зараження легіонельозом при прийомі вихрових ванн, душа. Чинниками передачі в стаціонарах можуть бути рідкі лікарські форми (ізотонічний розчин, розчин глюкози, альбуцид та ін.), в яких особливо швидко розмножуються грамнегативні бактерії.
КЛІНІКА
ВЛІ, обумовлені облігатно-патогенними збудниками (вірус гепатиту А, В, шигельоз, грип, кір та ін.). мають відповідну клінічну картину, досить легко розпізнаються практичними лікарями. Хворі відразу госпіталізуються в інфекційні стаціонари.
Великі утруднення виникають в діагностиці ВЛІ, викликаних умовно-патогенними мікроорганізмами.
Сприяючі чинники розвитку ВЛІ:
1) ослаблення макроорганізму основним захворюванням, різними діагностичними процедурами, складними оперативними втручаннями;
2) тривалість перебування в стаціонарі (70 % ВЛІ виникають у хворих, що знаходяться в стаціонарі понад 20 днів);
3) надмірне застосування антибіотиків, які змінюють біоциноз кишечнику, знижують імунну резистентність організму, сприяють виникненню антибуотикорезистентних штамів (одноразове введення антибіотика знижує зміст лізоциму, комплементу, пропердину, утворення антитіл);
4) широке застосування ГКС що знижують резистентність організму;
5) госпіталізація великої кількості людей похилого віку, особливо хронічно хворих, які є джерелом ВЛІ;
6) перебування в стаціонарі маленьких дітей, особливо до 1 року;
7) велика скупченість хворих у стаціонарах. Певне значення має стать. Відомо, що жіночий організм характеризується більшими захисними механізмами порівняно з чоловічим. Залежно від способу зараження ВЛІ ділять на 4 групи: кишкові; дихальних шляхів; що проникають через шкіру і слизові оболонки; що розповсюджуються через різні порожнини організму.
За поширеністю процесу ВЛІ бувають генералізованими (бактеріємія, віремія, мікемія, септицемія, септикопіємія) і локалізовані. До локалізованих ВЛІ належать: інфекції шкіри і підшкірної клітковини (різні рани, абсцеси, омфаліт, бешиха, піодермія, мастит, парапроктит і т. д.); респіраторні (бронхіт, пневмонія, абсцес легені, плеврит і т. д.); інфекції очей (кон’юнктивіт, кератит, блефарит); лор-інфекції (отит, синуїт, риніт, ангіна, ларингіт та ін.); стоматологічні (стоматит, абсцес); інфекції травної системи (гастроентероколіт, ентерит, коліт, холецистит, гепатити А, Е, перитоніт, абсцес очеревини та ін.); уроінфекції (бактеріурія, пієлонефрит, цистит, уретрит та ін.); інфекції статевої системи (сальпінгоофорит, ендометрит); інфекції кісток і суглобів (остеомієліт, артрит та ін.); менінгіт, абсцес мозку; флебіти, тромбофлебіт.
Хворий на сепсис (вхідні ворота – пролежень на лівому стегні).
Генералізовані форми ВЛІ найчастіше виникають у літніх людей (у віці старше 70 років в 3 рази частіше, ніж у хворих молодше 30 років). Показник летальності також корелює з віком: у хворих старше 70 років він перевищує 50 %. Летальність при грампозитивній бактеріємії в 2-3 рази вища, ніж при грамнегативній.
Клінічні прояви бактеріємії у немолодих хворих відрізняються від таких у хворих молодшого віку. В той же час судинний колапс, блювота, олігурія і лейкоцитоз нетипові для немолодих хворих, у них значно частіше спостерігаються сплутана свідомість, збудження або ступорозний стан.
Лікар, обслуговуючий немолодих хворих, знаходиться в такому ж положенні, як і фахівець з хвороб новонароджених, який повинен поставити діагноз потенційно летальній інфекції на підставі надзвичайно скупих клінічних даних.
Для діагностики бактеріємії не рекомендується використовувати велике число проб крові на гемокультуру, оскільки вже перші проби крові виявляються позитивними у 80-90 % випадків. Слід брати мінімально 2, а максимально 4 проби крові. Всі проби необхідно брати в різний час незалежно від наявності або відсутності гарячки. Дві проби беруть для того, щоб у разі виявлення в одній з них той або інший мікроб можна було встановити його етіологічну роль. Наприклад, раніше вважалося, що епідермальний стафілокок — звичайний забруднювач проб крові. Тепер же відомо, що цей мікроб часто викликає масивну бактеріємію.
Госпітальні кишкові інфекції трапляються переважно в молодших вікових групах. Недоношені новонароджені і грудні діти хворіють на ентерити, ентероколіти, обумовлені ентеропатогенними кишковими паличками, клебсієлами, стафілококами, синьогнійною паличкою, всіма видами протею, сальмонелами, особливо внутрішньолікарняними антибіотикорезистентними штамами, частіше S. typhimurium.
Дуже небезпечна комбінація декількох умовно-патогенних мікробів: стафілокок + протей + синьогнійна паличка, що викликає розвиток особливотяжких деструктивно-некротичних ентероколітів з парезами кишечнику, симптомами динамічної непрохідності, які часто є летальними. Внутрішньолікарняні кишкові інфекції поширені в дитячих стаціонарах і відділеннях новонароджених пологових будинків.
З інфекцій дихальних шляхів в лікарнях найчастіше трапляються грип та інші ГРВІ, стафілококові ураження легень, пневмонії, бронхіти, рідше – кір, вітряна віспа, скарлатина, кашлюк, паротит. Інфекції цієї групи можуть бути в будь-якому стаціонарі, але частіше в дитячих, терапевтичних.
До розвитку пневмонії особливо схильні особи літнього віку. Цьому сприяють розумова депресія і ураження судин головного мозку. Клінічні прояви внутрішньолікарняної пневмонії у старезних хворих можуть варіювати від таких типових симптомів, як гарячка, озноб, кашель з мокротою, до слабших і неясних — нездужання, сплутана свідомості. Виділення мокроти і гарячкової реакції може не бути або бути мінімальними. Фізикальне обстеження також іноді не дає результатів. На рентґенограмах грудної порожнини може спостерігатися атипова картина із сповільненим вирішенням.
При диференційній діагностиці слід мати на увазі такі неінфекційні захворювання, як емболія судин легень, пухлини і ліпоїдна пневмонія. Діагноз може бути утруднений через відсутність достатньої кількості мокроти.
До інфекцій, що проникають через шкіру і слизові оболонки, належать ранові, післяопераційні та ін’єкційні абсцеси, гнійні менінгіти після спинномозкової пункції, правець, газова гангрена, гепатити В, С, D, ВІЛ. Ці інфекції частіше трапляються в хірургічних стаціонарах, але можуть бути в будь-яких, особливо гепатити В, С, D і ВІЛ-інфекція.
Симптоми післяопераційних ранових інфекцій – місцева еритема, болючість, припухлість, виділення гнійного ексудату. Для постановки етіологічного діагнозу післяопераційної ранової інфекції виділення збудника необов’язкове. Головна група збудників інфекцій – грамнегативні бактерії. Джерелом основної маси мікробів, проникаючих в рану, є або персонал операційної, або деякі ділянки тіла хворого, що знаходяться в безпосередній близькості від операційного поля, а іноді – на віддалі від нього.
Фактори ризику виникнення післяопераційних ранових інфекцій: літній або ранній дитячий вік, супутні захворювання, ожиріння, цукровий діабет, тривалість перебування в стаціонарі перед операцією, термінові (незаплановані) операції, що виконуються у вечірні і нічні години, видалення волосся перед операцією, тривалість хірургічної операції, техніка операції, дренажі, стероїдна терапія.
Інфекції, що розповсюджуються через різні порожнини організму, обумовлені широким впровадженням в практику інструментальних, ендоскопічних, біохімічних та інших методів діагностики, ведучих до порушення цілісності покривів тіла людини і занесення мікробів в стерильні, менш захищені від мікробів зони. До них належать трахеїти, бронхіти, пневмонії, сепсис, отити, кон’юнктивіти, уретрити, цистити, пієлонефрити і так далі.
Багато медичних приладів, призначених для втручання у внутрішнє середовище організму, влаштовано таким чином, що їх не можна повністю звільнити від мікроорганізмів ніякими способами. Ця група ВЛІ трапляється в хірургічних, урологічних, акушерських, терапевтичних, педіатричних, офтальмологічних, онкологічних, реанімаційних відділеннях, лор-стаціонарах, поліклініках.
ДІАГНОСТИКА
ВЛІ, викликані облігатно-патогенними мікроорганізмами, діагностуються на підставі клінічної картини, епіданамнезу, контакту з хворими, групового характеру захворювання і результатів відповідних методів дослідження.
При виявленні ВЛІ, викликаних умовно-патогенною флорою, слід враховувати тривалість перебування в стаціонарі і всі інші обтяжуючі чинники (вік, тяжкість основного захворювання, тривале неефективне лікування, клінічне погіршення загального стану).
При бактеріологічній діагностиці ВЛІ, викликаних умовно-патогенною флорою, мають значення масивність росту мікроорганізмів, повторний висів, ізоляція і вивчення декількох культур кожного виду. Наприклад, при закритому маститі, свіжих травмах вибирають не менше 2-3 культур, при відкритих гнійно-запальних процесах — 6-9, інфікованих опіках — 10-14. Із збільшенням вибірки, поза сумнівом, зростає об’єм роботи бактеріологічних лабораторій, але це дозволяє точніше встановити етіологію захворювання, з’ясувати джерело і фактори передачі інфекції.
Відрізнити ВЛІ від позалікарняних інфекцій складно, оскільки хвороба може виникнути в стаціонарі під час вступу хворого, вже інфікованого в позалікарняних умовах.
Факт зараження в позалікарняних умовах признається в двох випадках. Перший: якщо інфекція виникла на місці втручання (наприклад, на місці ін’єкції) через час, рівний мінімальному інкубаційному періоду і більший. Другий, якщо інфекція виникла після спілкування з медичним працівником в строк, рівний інкубаційному періоду і більший, і від медпрацівника виділений той же збудник.
ЛІКУВАННЯ І ПРОФІЛАКТИКА
Лікування ВЛІ становить особливі труднощі, оскільки ці інфекції розвиваються в ослабленому організмі, обтяженому основною патологією на тлі тривалого неефективного попереднього лікування. У кожному конкретному випадку необхідний індивідуальний підхід до лікування. Хворих треба ізолювати, при легких формах захворювань виписати із стаціонару, провести ретельну поточну і завершальну дезінфекцію.
Найбільш складним є вибір антибактерійних препаратів, особливо для лікування ВЛІ, викликаних умовно-патогенною мікрофлорою. Слід використовувати комбінації препаратів з урахуванням антибіотикограми. Велику увагу треба приділяти вивченню імунного статусу хворих, ширше використовувати імуномодулятори (тимоген, тималін, Т-активін, метилурацил, натрію нуклеїнат та ін.). ВЛІ простіше запобігти, ніж лікувати.
Відповідальність за організацію і проведення комплексу санітарно-гігієнічних заходів покладається на головного лікаря. Головний лікар несе також відповідальність за кінцевий результат цієї роботи – епідемічне благополуччя, від якого залежить захворюваність ВЛІ.
Для координації роботи в кожному стаціонарі доцільно створити комісію, що постійно діє, під головуванням заступника головного лікаря з медичної роботи або, там, де його немає, досвідченого лікаря-клініциста. Основні функції цієї комісії: контроль за реєстрацією і обліком госпітальних інфекцій, проведення заходів щодо їх профілактики, контроль за виконанням санітарно-гігієнічного і протиепідемічного режиму. Комісія повинна працювати у контакті з фахівцями СЕС. Епідеміолог, що займається стаціонаром, здійснює методичну допомогу і контроль санітарно-протиепідемічного режиму, проводить епідемічне обстеження стаціонару з профілактичною і протиепідемічною метою. Питання дотримання санепідрежиму, технічної експлуатації, організації побуту і харчування хворих, надання медичної допомоги (за окремими розділами або комплексно) розглядаються на меднарадах установ щомісячно.
Важливе значення в підвищенні ефективності роботи має моральне і матеріальне стимулювання персоналу лікарні. Тому за наслідками перевірок. вказані вище комісії повинні своєчасно ухвалюватися рішення.
Заходи щодо запобігання занесенню і розповсюдженню інфекційних захворювань в стаціонарі ведуться всіма підрозділами. Ще до ушпиталення бажано, щоб лікар, який направив хворого, крім паспортних даних і діагнозу, виявляв наявність або відсутність контактів з хворими на інфекційні недуги; перенесені у минулому інфекційні захворювання, схильні до хронізації або носійства (туберкульоз, вірусні гепатити, венеричні, тифопаратифозні захворювання і т. д.); чи був хворий за межами постійного місця проживання.
У стаціонарі першим протиепідемічним бар’єром є приймальне відділення. На кожного госпіталізованого в приймальному відділенні заводять медичну карту стаціонарного хворого, що є основним документом лікувальної установи, і карту вибулого із стаціонару. Крім того, відомості про хворих заносяться в журнал прийому хворих і алфавітний журнал.
Під час вступу хворого повинні вживатися заходи обережності, що виключають занесення інфекції у відділення. Вони включають: індивідуальний прийом хворого; ретельний збір епідеміологічного анамнезу; огляд хворого, що передбачає не тільки уточнення діагнозу, але і своєчасне виявлення осіб з підозрою на інфекційне захворювання.
приймальному відділенні проводяться огляд на педикульоз і коросту, санітарна обробка хворих.
При виявленні педикульозу хворим, приміщення і предмети, до яких він торкався, підлягають дезінсекції. Про кожен випадок педикульозу екстрено повідомляється в СЕС. Робиться відмітка також в історії хвороби для залучення уваги лікаря до хворого у відділенні і проведення повторної санітарної обробки.
При госпіталізації дітей основну увагу треба звертати на профілактику занесення інфекції в стаціонар. Тому в карті стаціонарного хворого необхідно відобразити, які він переніс раніше інфекційні захворювання, що залишають стійкий і тривалий імунітет (кір, вітряна віспа, епідпаротит та ін.), а також кишкові інфекції, властиві тільки дітям (ешерихіози). Крім того, наводяться дані про зроблені дитині профілактичні щеплення і про можливі контакти з інфекційними хворими за місцем проживання, в дитячій установі.
Слід зазначити, що в сучасних умовах, навіть при ідеальній роботі приймального відділення, не можна виключити занесення інфекції в лікарню, оскільки можлива госпіталізація інфекційних хворих, що знаходяться у стадії інкубації, бактеріо- і вірусоносіїв, а також осіб, інфекційний процес у яких характеризується малопомітною мікросимптоматикою (непряма, занесена інфекція). Треба враховувати і можливість приховування хворими суб’єктивних і об’єктивних (наприклад, діарея) ознак захворювання. У зв’язку з цим лікувальні відділення мають бути готові до організації заходів щодо локалізації вогнища і запобігання розповсюдженню захворювань у стаціонарі.
Для виявлення хворих тифопаратифозними захворюваннями, малярією необхідно суворо контролювати хворих з тривалою гарячкою (більше 5 днів).
Дані про таких хворих повинні передаватися при зміні чергування. Виявлені хворі з тривалою гарячкою, з неясним діагнозом консультуються інфекціоністом. За показаннями у цих хворих досліджується кров на гемокультуру, малярію, ВІЛ-інфекцію, висипний тиф, сепсис та інші хвороби.
Хворі з дисфункцією кишечнику обстежуються бактеріологічно. Для цього у відділенні мають бути пробірки з консервантом і тампонами, які необхідно зберігати в холодильнику.
Всі госпіталізовані обстежуються на наявність гельмінтів. Проведення цього заходу надзвичайно важливо для запобігання і розповсюдження гельмінтозів, що передаються контактно-побутовим шляхом (ентеробіоз, гіменолепідоз). Для лікування хворих на гельмінтози стаціонари повинні мати достатню кількість різних препаратів. Лікування ентеробіозу і гіменолепідозу проводиться при ізоляції в комплексі з санітарно-гігієнічними заходами.
З метою виявлення хворих на вірусні гепатити проводиться лабораторне обстеження пацієнтів, що належать. за даними епіиданамнезу, до груп ризику. Це особи, що мають в анамнезі перенесений гепатит; реконвалесценти, які стикалися з хворими на гепатити; особи, яким переливалися кров, плазма або здійснювалися різні парентеральні втручання, а також хворі, що знаходилися в інших стаціонарах (особливо туберкульозних, психіатричних і хірургічних) за 8 місяців до останньої госпіталізації. Всі особи, що належать до цих груп, консультуються інфекціоністами. Хворі, в яких виявлені клінічні і біохімічні ознаки гепатиту, ізолюються або переводяться в інфекційне відділення. На постах, в діагностичних і процедурних кабінетах, перев’язувальних повинен вестися облік осіб груп ризику. Історії хвороб, направлення в лабораторію та інша медична документація виявлених «носіїв» HBsAg, НСV підлягають маркуванню, а «носії» прямують на дообстеження в гепатологічний центр (інфекційний стаціонар).
Перелік інфекційних захворювань, з приводу яких необхідне активне виявлення і обстеження хворих в стаціонарі, може бути розширений. Це визначається епідемічною ситуацією і регламентується розпорядженням територіальної СЕС.
З метою профілактики занесення інфекції в стаціонари персоналом проводяться:
1) огляд і лабораторне обстеження тих, що знову влаштовуються на роботу;
2) періодичні огляди і лабораторний контроль постійно працюючих осіб;
3) зміна персоналом вуличного одягу на робочий перед входом у відділення (штани, взуття, халат і т. д.);
4) інструктаж щодо здійснення основних санітарно-протиепідемічних заходів на дорученій співробітникові ділянці роботи;
5) періодична здача норм санітарного мінімуму;
6) суворе закріплення персоналу за відділеннями.
Весь працюючий персонал підлягає періодичним оглядам і лабораторному контролю залежно від профілю стаціонару. Обов’язкові щорічні флюорографічні обстеження, щоквартальний огляд фахівцем шкірно-венерологічного диспансеру.
У лікарняних умовах медичний огляд служби харчування здійснюється з обов’язковим лабораторним обстеженням на носійство збудників черевного тифу, паратифів, шигельозу, сальмонельозу, гельмінтозів. Дослідження на бактеріоносійство проводиться в терміни, встановлені місцевою СЕС. Особи, в яких виявляється збудник кишкових інфекцій, не допускаються до роботи. Результати клінічних і бактеріологічних досліджень повинні фіксуватися в медичній книжці співробітника.
Оскільки інфекція в соматичні стаціонари може бути занесена і відвідувачами, доступ їх до хворих повинен перебувати під контролем (надягання халатів, спеціального взуття і т. д.).
З метою профілактики занесення інфекції з харчовими продуктами в харчоблоках лікарень повинні суворо дотримуватися вимоги з їх улаштування, складу і приготування їжі, передбачені санітарними правилами для підприємств громадського харчування. Крім того, проводиться контроль продуктів, що надходять з передачами для хворих.
Розповсюдженню інфекційних захворювань у стаціонарах перешкоджає також ретельне виконання дезінфекційних і стерилізаційних заходів, об’єм і характер яких визначається профілем стаціонару і відділення. У разі виникнення госпітальної інфекції слід вжити заходи, що перешкоджають винесенню захворювань зі стаціонару, тобто організувати роботу за принципом інфекційного стаціонару.
Епідемічна ситуація склалася таким чином, що найбільш неблагополучними щодо ВЛІ виявилися рододопоміжні і хірургічні стаціонари. Саме у цих стаціонарах необхідне суворе дотримання санепідрежиму з урахуванням всіх специфічних особливостей.
http://www.nbuv.gov.ua/portal/chem_biol/gnm/2010_55/390-397.pdf
http://old.sumdu.edu.ua/ua/general/structure/faculty/med/faculties/infection/docs/13.pdf
http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=dsdd
http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=vohn_obs
http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=pedykul
http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=kab
Video1 Video2 Компакт-диск1 Компакт-диск2
