Органи кровотворення та імунного захисту. Кістковий мозок. Тимус. Лімфатичні та гемолімфатичні вузли. Селезінка
Користуючись лекціями (на web-сторінці кафедри розміщені презентації та текст лекцій), підручниками, додатковою літературою та іншими джерелами, студенти повинні підготовити такі теоретичні питання:
1. Загальний план будови, функціональне значення і класифікація органів кровотворення.
2. Морфологічна характеристика та локалізація міелоїдної та лімфоїдної систем кровотворення.
3. Структурні компоненти кісткового мозку та їх функціональне значення.
4. Вікові зміни та регенерація кісткового мозку.
5. Загальна характеристика вилочкової залози як центрального органу Т-лімфоцитопоезу.
6. Мікроскопічна та субмікроскопічна будова кіркової та мозкової речовини часточки вилочкової залози.
7. Вікова та акцидентальна інволюція вилочкової залози.
8. Поняття про тиміко-лімфатичний статус, його морфологічні прояви і значення для організму.
9. Розвиток, загальний план будови і функціональне значення лімфоїдної кровотворної системи.
10. Лімфатичні вузли, структурні компоненти і функціональне значення.
1. Кіркова речовина лімфатичного вузла. Лімфатичні фолікули, клітинний склад, їх морфофункціональна характеристика.
2. Паракіркова зона , клітинний склад, їх морфофункціональна характеристика.
3. Мозкова речовина лімфатичного вузла, її структурні компоненти і функція.
4. Будова і значення лімфатичних синусів. Роль ретикуло-ендотеліальних клітин в захисних реакціях організму.
5. Морфологія і функція гемолімфатичних вузлів.
6. Загальний план будови селезінки та її функціональне значення для організму.
7. Мікроскопічна будова білої пульпи селезінки.
8. Тонка будова червоної пульпи селезінки.
9. Особливості кровопостачання селезінки, структурні і функціональні особливості венозних синусів.
10. Елементи макрофагічної системи в органах кровотворення та їх роль в захисних реакціях організму.
До системи кровотворення та імунного захисту належать червоний кістковий мозок, тимус, скупчення лімфоїдних елементів у стінці травного каналу та дихальних шляхів, лімфатичні вузли, гемолімфатичні вузли, селезінка. З них перші два вважають центральними, всі інші – периферійними органами кровотворення. Функція центральних органів системи пов’язана з утворенням усіх видів формених елементів крові, забезпеченням умов для антигеннезалежного розмноження лімфоцитів. У периферійних органах імуногенезу здійснюється елімінація (знищення) клітин крові, що завершили свій життєвий цикл, а також спеціалізація під впливом антигенів ефекторних клітин (Т- і В-лімфоцитів), що забезпечують імунітет – захист організму від генетично чужого матеріалу.
Усі органи кровотворення в основі своєї будови мають ретикулярну тканину, яка утворює каркас та мікрооточення для дозріваючих формених елементів крові. Крім розмноження клітин крові, в органах кровотворення депонуються кров та лімфа, здійснюється їхнє очищення від сторонніх частинок. Про виключну важливість нормального функціонування цієї системи для організму свідчить хоча б той факт, що два найнебезпечніші і практично невиліковні патологічні стани – синдром набутого імунного дефіциту (СНІД) та злоякісні новоутвори – безпосередньо пов’язані з ураженням органів імунної системи. Відсутність ефективних методів лікування цих захворювань свідчить про складність процесів імунного захисту і тісний взаємозв’язок усіх органів кровотворення.
Рис. 1. Схематичне зображення локалізації органів кровотворення в тілі людини.
Червоний кістковий мозок (medulla ossium rubra) – центральний орган кровотворення, в якому містяться стовбурові кровотворні клітини і відбувається розмноження та диференціація клітин мієлоїдного та лімфоїдного рядів: утворюються еритроцити, тромбоцити, гранулоцити, моноцити, В-лімфоцити та попередники Т-лімфоцитів. У дорослому організмі червоний кістковий мозок розміщений в епіфізах трубчастих кісток і в губчастій речовині плоских кісток. Загальна маса червоного кісткового мозку – 4-5% маси організму, що при масі тіла
Рис. 2. Схема розташування червоного кісткового мозку: А – в тілі людини; Б – в губчастій кістковій речовині хребця.
Кістковий мозок має напіврідку консистенцію, на вигляд він темно-червоного кольору. Трабекули губчастих кісток утворюють опору для ретикулярної тканини, яка у свою чергу служить каркасом для гемопоетичних клітин – стовбурових, напівстовбурових, диферонів еритроцитарного, тромбоцитарного, гранулоцитарного, моноцитарного та лімфоцитарного рядів. Для гемопоетичних клітин характерне формування острівців, у яких розміщені клітини того чи іншого гістогенетичного ряду. Процеси проліферації та дозрівання клітин найбільш інтенсивні поблизу ендосту. Червоний кістковий мозок добре васкуляризований, причому наявність гемокапілярів пористого типу (синусоїдів) забезпечує можливість виходу зрілих клітин крові у кровообіг. Слід зауважити, що у нормальних умовах синусоїдні гемокапіляри кісткового мозку непроникливі для незрілих клітин крові. Ця вибіркова проникливість, очевидно, пов’язана зі специфікою хімічного складу і цитотопографії вуглеводних детермінант поверхні зрілих і недостатньо диференційованих клітин.
Рис. 3. Світлова мікрофотографія червоного кісткового мозку. В центрі поля зору оксифільна кісткова трабекула, що утворює грубу строму органу. Міжтрабекулярний простір заповнений ретикулярною тканиною (ніжна строма) та мієлоїдною і лімфоїдною тканиною (паренхіма органа). Найінтенсивніше гемопоез відбувається саме біля ендосту кісткових трабекул, так як остеобласти здатні активувати гемопоез, виділяючи різні класи гемопоетинів.
Рис. 4. Схематичне відтворення фрагменту червоного кісткового мозку.
Рис. 5. Схема еритропоетичного острівця. В центрі знаходиться макрофаг, який створює сприятливе мікро оточення для дозріваючих еритробластів та їхніх попередників.
Рис. 6. Клітини еритроцитопоетичного ряду. Зрілі еритроцити на препараті мазка червоного кісткового мозку, забарвленому за Романовським-Гімзою мають блідооранжевий колір. Клітини з ядрами – попередники на різних стадіях диференціювання: верхня клітина – проеритробласт (з крупним еухроматиновим ядром та інтенсивно базофільною цитоплазмою. Нижній ряд клітин зліва на право: базофільний еритробласт, поліхроматофільний еритробласт, оксифільний (ортохроматичний) еритробласт – нормобласт (з пікнотичним ядром).
Рис. 7. Ретикулоцити із залишками гранулярної ендоплазматичної сітки можуть виходити у кровоносне русло із червоного кісткового мозку. Світлова мікрофотографія мазка крові. Забарвлення згідно Романовського-Гімзи.
Рис. 8. Світлова мікрофотографія фрагмента червоного кісткового мозку. Забарвлення згідно Романовського-Гімзи. У верхньому лівому кутку – група промієлоцитів. Вверху в центрі зображення – нейтрофільний мієлоцит. Під ним – група клітин еритробластичного ряду.
Рис. 9. Світлова мікрофотографія фрагмента червоного кісткового мозку. Забарвлення гематоксиліном-еозином. У центрі поля зору – мегакаріоцит – гігантська багатоядерна клітина – продуцент тромбоцитів.
Формування червоного кісткового мозку починається на другому місяці ембріонального розвитку в ключиці ембріона. На п’ятому-сьомому місяці ембріогенезу червоний кістковий мозок функціонує як основний кровотворний орган, причому в цей період у ньому переважають процеси еритропоезу. У дитячому віці червоний кістковий мозок заповнює діафізи та епіфізи трубчастих кісток, плоскі кістки. У 12–18 років червоний кістковий мозок у діафізах трубчастих кісток заміщується на жовтий кістковий мозок. До складу останнього належать численні адипоцити. У нормі жовтий кістковий мозок не несе функцій гемопоезу, однак при масивній крововтраті у ньому можуть з’являтися центри мієлоїдного кровотворення. У старечому віці червоний і жовтий кістковий мозок набувають драглистої консистенції і називаються желатинозним кістковим мозком.
Кровопостачання кісткового мозку
Червоний кістковий мозок кровопостачається судинами, які входять через окістя в спеціальні отвори в компактній кістці. У кістковій тканині ці артерії розгалужуються на висхідні та низхідні гілки, з яких в радіальному напрямку відходять артеріоли. Далі вони розгалужуються у вузькі капіляри (4-10 мкм), а потім у ендості трансформуються у пазухи – синусоїдні капіляри (20-30 мкм в діаметрі). З них кров збирається в центральні венули. Гідростатичний тиск у капілярних пазухах вищий, ніж у венулах, тому синуси мають постійно зіяючі щілини в ендотеліальному шарі. Несуцільна базальна мембрана та несуцільний шар адвентиційних клітин довкола пазух створюють сприятливі умови для міграції клітин з червоного кісткового мозку в кров. Менша кількість крові переходить від окістя в остеонні канали , а звідти через ендост у пазухи. Перебуваючи в контакті з кістковою тканиною кров збагачується мінеральними солями і регуляторами кровотворення .
На кровоносні судини припадає до 50 % маси кісткового мозку і 30 % з них – тільки на синусоїди. У кістковому мозку різних кісток артерії мають добре розвинені м’язовий шар оболонки та адвентицію, численні венули з тонкою стінкою. До речі , як правило , артерії та вени проходять окремо . Є два типи капілярів у кістковому мозку: тонкі соматичного типу – 4-10 мкм та широкі типові синусоїди 20–50 мкм в діаметрі. Тонкі капіляри виконуюють живильну функцію, в той час як більші є місцем проникнення зрілих клітин крові у периферійний кровотік та місцем дозрівання еритроцитів.
Іннервація. Кістковий мозок іннервуєтся від сплетінь найближчих кровоносних судин, нервів і м’язів. Нерви входять у кістковий мозок з кровоносними судинами через канали кістки. Пізніше в кістковомозковій паренхімі губчастої кістки вони залишають супутні судини і розгалужуються в тонкі волокна , які вільно лежать між клітинами кісткового мозку.
Регенерація. Червоний кістковий мозок має добре виражену фізіологічну регенерацію і гарну здатність до репарації. Стовбурові клітини крові в тісному зв’язку з ретикулярною стромою є джерелом формування кровотворних клітин. Швидкість регенерації червоного кісткового мозку багато в чому залежить від мікросередовища і факторів, що стимулюють процес кровотворення.
Тимус (thymus) — центральний орган імуногенезу, в якому відбувається розмноження та дозрівання (антигеннезалежна диференціація) Т-лімфоцитів. У тимусі виробляються тимозин, тимулін, тимопоетин та інші регуляторні пептиди, які забезпечують проліферацію та дозрівання Т-лімфоцитів у центральних і периферійних органах імуногенезу, а також ряд інших біологічно активних речовин: інсуліноподібний фактор (знижує рівень цукру в крові), кальцитоніноподібний фактор (знижує рівень кальцію в крові), фактор росту (забезпечує ріст тіла).
Тимус розміщений за грудиною. Його маса у дорослої людини становить 10…30 г, у новонароджених дітей — близько 12…14 г. Форма тимуса полігональна, химерна, для неї характерна значна індивідуальна і вікова мінливість. У 18-річному віці розміри тимуса близько 19х7х2 см. Зовні тимус вкритий сполучнотканинною капсулою, від якої всередину органа відходять перегородки, що поділяють його на часточки. Сполучна тканина капсули тимуса відмежована від його паренхіми базальною мембраною пористого типу, яка у місцях вростання кровоносних судин формує характерні канали, що йдуть вглиб органа.
Рис. 10. Мікрофотографія фрагменту тимуса. В кожній часточці видно центральну світлу зону – мозкову речовину і периферійну темну, інтенсивно базофільну – кіркову речовину. Між часточками знаходяться септи – сполучнотканинні перегородки. Забарвлення гематоксиліном-еозином.
Часточка тимуса є структурною і функціональною одиницею органа. Основою часточки є каркас із так званих епітеліоретикулоцитів – особливих епітеліальних клітин зірчастої форми, які контактують своїми відростками, утворюючи сітчастий симпласт. Проміжки між епітеліоретикулоцитами заповнені переважно Т-лімфоцитами, у меншій мірі – макрофагами. Незначну частину серед клітинних елементів тимуса становлять фібробласти, міофібробласти, а також тканинні базофіли. Центральна ділянка часточки тимуса, яка на гістологічних препаратах зафарбовується світліше від периферії, має назву мозкової речовини; темну периферію часточки називають кірковою речовиною.
Рис. 11. Мікрофотографія кіркової речовини тимуса. Стрілками показані ядра стромальних клітин – епітеліоретикулоцитів. Забарвлення гематоксиліном-еозином.
У кірковій речовині часточки тимуса компактно розміщені малі й середні лімфоцити в оточенні макрофагів (у тому числі їх різновиду, що має назву дендритних клітин) і епітеліоретикулоцитів, а також Т-лімфобласти, причому останні локалізуються переважно у субкапсулярній зоні. Епітеліоретикулоцити, макрофаги та дендритні клітини субкапсулярної зони тимуса часто називають тимусними клітинами-няньками, оскільки вони створюють мікрооточення і необхідні умови для дозрівання Т-лімфоцитів (тимоцитів). У кіркову речовину тимуса з червоного кісткового мозку переносяться попередники Т-лімфоцитів. Тут відбувається їх проліферація під дією тимозину, який продукують епітеліоретикулоцити, і вибірковий фагоцитоз частини новоутворених клітин макрофагами. Відібрані (нефагоцитовані) Т-лімфоцити мігрують у мозкову речовину, звідки можуть надходити у периферійний кровообіг.
Мозкова речовина часточки тимуса утворена малими, середніми і великими Т-лімфоцитами, Т-лімфобластами, які також оточені епітеліоретикулоцитами та макрофагами, однак розміщені менш компактно порівняно з кірковою речовиною. Лімфоцити мозкової речовини являють собою рециркулюючий пул клітин, які можуть потрапляти у кровообіг і повертатися назад до тимуса. Характерною морфологічною ознакою тимуса є наявність у мозковій речовині особливих концентричних нашарувань епітеліальних клітин, що мають назву тимусних тілець Гассаля. Вони утворюються при дегенерації і взаємному нашаруванні зірчастих епітеліоретикулоцитів мозкової речовини. Тільця Гассаля зафарбовуються оксифільно, у цитоплазмі клітин, що їх утворюють, знаходять гранули кератину, товсті пучки фібрил та великі вакуолі. У центрі тимусних тілець розміщений оксифільний клітинний детрит. Існує взаємозв’язок між появою тілець Гассаля і набуттям Т-лімфоцитами імунної компетентності.
Рис. 12. Світлова мікрофотографія мозкової речовини часточки тимуса із сформованим тільцем Гассаля. В центрі епітеліального тільця видно клітинний детрит, оточений концентрично нашарованими епітеліоретикулярними клітинами. Забарвлення гематоксиліном-еозином.
Рис. 13. Схема міграції попередників ефекторних форм Т- лімфоцитів.
Кіркова та мозкова речовини часточок тимуса мають особливості будови мікроциркуляторного русла. Зокрема, лімфоцити кіркової речовини відмежовані від просвіту гемокапілярів так званим гематотимусним бар’єром. Він утворений суцільним шаром розміщених на базальній мембрані епітеліоретикулоцитів, що супроводжують усі судини мікроциркуляторного русла і обмежують перикапілярний простір, а також стінкою гемокапілярів. Гематотимусний бар’єр закриває доступ надлишковій кількості антигенів з судинного русла до лімфоцитів кіркової речовини. Він непроникливий для тих лімфоцитів тимуса, які мають циторецептори до власних антигенів організму, що попереджує розвиток аутоімунних реакцій (пошкодження власних клітин і тканин організму). У мозковій речовині гематотимусний бар’єр відсутній, що створює умови для рециркуляції Т-лімфоцитів. Слід відзначити, що у нормі вихід Т-лімфоцитів з кіркової і мозкової речовин тимуса в периферійне кров’яне русло здійснюється ізольовано.
Рис. 14. Світлова мікроскопія тимуса: А – загальний план будови часточок; Б – фрагмент часточки тимуса дитини із сформованим тільцем Гассаля в мозкові речовині.
Тимус у людини формується на п’ятому тижні ембріогенезу у вигляді потовщення епітелію третьої–четвертої пар зяберних кишень. У кінці другого місяця епітеліальну строму тимуса заселяють перші лімфоцити. На третьому місяці з’являються часточки, серед яких можна розрізнити кіркову та мозкову речовини, стають помітними тільця Гассаля. Максимальної маси орган досягає у ранньому дитячому віці.
Протягом усього життя людини у тимусі відбуваються зміни, які отримали назву вікової інволюції. Остання полягає у поступовому заміщенні паренхіматозних елементів тимуса жировою та пухкою сполучною тканиною, збагаченні тільцями Гассаля при майже незмінній загальній масі органа. У віковій інволюції тимуса розрізняють чотири фази: швидку (до 10-річного віку), повільну (у проміжку з 10 до 25 років), прискорену (від 25 до 40 років) і сповільнену (після 40 років). Швидкість вікової інволюції тимуса значною мірою визначається гормональним статусом організму. У старечому віці тимус цілковито заміщується жировою тканиною і перетворюється у жирове тіло.
Відсутність вікової інволюції тимуса — це прояв важкої патології, яка має назву тиміко-лімфатичного статусу. Звичайно, цей стан супроводжується недостатністю глюкокортикоїдної функції кори наднирників, розростанням лімфоїдної тканини в органах. При тиміко-лімфатичному статусі різко падає опірність організму до інфекцій, інтоксикацій, зростає загроза виникнення злоякісних новоутворів.
Рис. 15. Світлова мікрофотографія тимуса чоловіка 40 років. Забарвлення гематоксиліном-еозином. Внаслідок вікової інволюції відбулось заміщення паренхіматозних та стромальних елементів органу білою жировою тканиною.
.
При дії на організм несприятливих факторів — травм, голоду, інтоксикацій, інфекцій — має місце так звана акцидентальна інволюція тимуса. При цьому спостерігається масова загибель лімфоцитів, їхнє виселення у периферійні органи імуногенезу, проліферація та набухання епітеліоретикулоцитів, внаслідок чого зникає різниця між кірковою та мозковою речовиною часточок тимуса. Акцидентальна інволюція тимуса є морфологічним проявом захисних реакцій організму.
Лімфатичні вузлики (noduli lymphaticі) у стінці травної трубки та дихальних шляхів людини вважають дисоційованим аналогом сумки Фабриціуса птахів, тобто центральним органом В-лімфоцитопоезу. У них набувають імунної компетенції (отримують рецептори для різноманітних антигенів) В-лімфоцити, що надходять сюди з червоного кісткового мозку. Лімфатичні вузлики являють собою кулястої форми скупчення В- і Т-лімфоцитів у складі пухкої сполучної тканини власної пластинки слизової оболонки та у підслизовій основі відповідних відділів травного та дихального шляхів, причому Т-лімфоцити у цьому випадку відіграють допоміжну роль у процесах дозрівання В-лімфоцитів. В-лімфоцити після набуття ними імунної компетенції, можуть виходити у периферійне кров’яне русло. Частина цих клітин, повернувшись назад, трансформується у плазмоцити, які у тісній кооперації з клітинами епітеліального вистелення травного і дихальних шляхів продукують імуноглобуліни (антитіла) класу А.
Лімфатичні вузли (nodi lympnatici) — бобоподібної форми потовщення за ходом лімфатичних судин, де відбувається антигензалежне розмноження В- і Т-лімфоцитів, придбання ними імунної компетенції, а також очищення лімфи від сторонніх частинок. Загальна маса лімфатичних вузлів становить 1% маси тіла, тобто близько
Рис. 16. Локалізація ділянок лімфоцитопоезу в людському організмі.
Паренхіма вузла утворена В- і Т-лімфоцитами, остов для яких формує ретикулярна тканина. Розрізняють кіркову і мозкову речовини лімфовузла. Кіркова речовина утворена розміщеними під капсулою лімфатичними фолікулами (вузликами) — кулястої форми скупченнями В-лімфоцитів діаметром 0,5-
Рис. 17. Схема будови лімфатичного вузла. У правій частині рисунку показана васкуляризація структурних елементів органу.
Мозкова речовина лімфатичного вузла утворена мозковими тяжами — стрічкоподібної форми скупченнями В-лімфоцитів, плазмоцитів і макрофагів, витягнутих у напрямку від воріт вузла до фолікулів. Зовні мозкові тяжі, так само як і фолікули кіркової речовини, вкриті ретикулоендотеліоцитами. Між мозковими тяжами і фолікулами, відповідно, між мозковою та кірковою речовинами лімфатичного вузла розміщене дифузне скупчення Т-лімфоцитів, що має назву паракортикальної зони. Макрофаги у складі паракортикальної зони представлені різновидом так званих інтердигітуючих клітин, які контактують між собою відростками пальцеподібної форми і виробляють речовини, що стимулюють проліферацію Т-лімфоцитів. Таким чином, кіркова і мозкова речовини є бурсазалежними, а паракортикальний шар — тимусзалежною зоною лімфатичного вузла.
Рис. 18. Світлова мікрофотографія фрагменту лімфатичного вузла, х 200. Забарвлення гематоксиліном-еозином.
Рис. 19. Світлова мікроскопія лімфатичного вузла: А – загальний план будови, х 30; Б – лімфоїдний фолікул зі світлим реактивним центром, х 200; В – мозковий тяж в оточенні ретикулярної строми, х 200.
Між шарами ретикулоендотеліоцитів, що покривають лімфатичні фолікули і мозкові тяжі з одного боку і сполучнотканинну строму (капсулу і трабекули) — з іншого, є щілинні проміжки, які називаються синусами лімфатичного вузла. До системи синусів належать крайовий (розміщений між капсулою і фолікулами), навколофолікулярні кіркові синуси (між фолікулами і трабекулами), мозкові (між мозковими тяжами і трабекулами) і ворітний (у ділянці вігнутої частини — воріт лімфатичного вузла) синуси. У системі синусів здійснюється циркуляція лімфи від крайового синуса, куди впадають приносні лімфатичні судини, через проміжні синуси у напрямку до ворітного синуса, звідки лімфа відтікає системою виносних лімфатичних судин. При цьому лімфа очищається завдяки фагоцитозу сторонніх частинок береговими макрофагами; лімфа збагачується імунокомпетентними Т- і В-лімфоцитами, клітинами пам’яті, а також імуноглобулінами (антитілами).
Рис. 20. Світлова мікрофотографія периферійного фрагменту лімфатичного вузла, х 400. Забарвлення гематоксиліном-еозином. Стрілками вказані стромальні клітини – ретикулоендотеліоцити.
Механізми функціонування лімфатичного вузла передбачають тісний взаємозв’язок усіх його структурних компонентів. Берегові клітини та типові макрофаги фолікулів фагоцитують сторонні частинки, які з лімфою проходять через систему синусів лімфатичного вузла. При цьому за участю лізосомних ферментів макрофагів здійснюється перетворення антигенів фагоцитованих частинок з корпускулярної форми у молекулярну, здатну викликати імунну відповідь: проліферацію лімфоцитів, перетворення В-лімфоцитів у плазмоцити (антитілопродуценти), Т-лімфоцитів у ефектори (Т-кілери) та клітини пам’яті. Активовані антигенами В-лімфоцити з фолікулів переміщуються у мозкові тяжі, перетворюються там у плазмоцити — продуценти антитіл. Клітини пам’яті виходять у судинне русло: з них формуються ефекторні клітини після вторинної зустрічі з антигеном.
Рис. 21. Світлова мікрофотографія мозкової речовини лімфатичного вузла. Забарвлення гематоксиліном-еозином. Світлі мозкові синуси розмежовані темними мозковими тяжами, які містять антиген стимульовані В-лімфоцити та їхні ефекторні клітини – плазмоцити.
Рис. 22. Світлова мікрофотографія фолікула лімфатичного вузла, х 400. Забарвлення гематоксиліном-еозином. Видно крупні дендритні клітини, які стимулюють антигензаллежне розмноження В-лімфоцитів.
Дендритні клітини фолікулів кіркової речовини — це різновид макрофагів, які здатні фіксувати на своїй поверхні комплекси антитіл з антигенами. При контакті з дендритними клітинами В-лімфоцити стимулюються до вироблення антитіл. Інтердигітуючі клітини паракортикальної зони виділяють біологічно активні речовини, що стимулюють проліферацію і дозрівання Т-лімфоцитів, перетворення їх в ефекторні клітини (Т-кілери).
Рис. 23. Світлова мікрофотографія фрагмента фолікула лімфатичного вузла, х 1000. Забарвлення гематоксиліном-еозином. Видно крупні імуноцити — В-лімфобласти, які розмножуються в гермінативному центрі під впливом стимулюючої дії дендритних макрофагів.
Поява лімфатичних вузлів відзначена у кінці другого місяця ембріонального розвитку у вигляді зон локальних скупчень клітин мезенхіми навколо лімфатичних судин. Із зовнішнього шару мезенхіми формуються капсула і трабекули, з внутрішнього — ретикулярна строма вузлів. Виселення лімфобластів і лімфоцитів з кісткового мозку забезпечує формування у кінці четвертого місяця ембріогенезу мозкових тяжів і лімфатичних фолікулів. Дещо пізніше заселяється тимусзалежна паракортикальна зона і лімфатичні вузли збагачуються макрофагами. У кінці п’ятого місяця лімфатичні вузли набувають морфологічних ознак, характерних для дорослого організму. Своє формування вони завершують протягом перших трьох років життя дитини. Реактивні центри у фолікулах з’являються при імунізації організму в процесі життєдіяльності та становлення його захисних функцій. У старечому віці кількість реактивних центрів у фолікулах лімфовузлів зменшується, падає фагоцитарна активність макрофагів, частина вузлів атрофується і відбувається їхнє заміщення жировою тканиною.
ГЕМОЛІМФАТИЧНІ ВУЗЛИ (nodi lymphatic haemalis) — особливий різновид лімфатичних вузлів, у синусах яких циркулює не лімфа, а кров, і які виконують функцію як лімфоїдного, так і мієлоїдного кровотворення. У людини гемолімфатичні вузли розміщені у навколонирковій клітковині, навколо черевної аорти, рідше — у задньому середостінні. За будовою вони нагадують типові лімфатичні вузли, однак для них характерні менші розміри, слабший розвиток мозкових тяжів та фолікулів кіркової речовини. З віком відзначена інволюція гемолімфатичних вузлів: кіркова і мозкова речовини заміщуються жировою клітковиною або пухкою волокнистою сполучною тканиною.
СЕЛЕЗІНКА (splen, lien) — непарний орган, розміщений у черевній порожнині. Селезінка має довгасту форму, локалізується у лівому підребер’ї. Маса її 100…150 г, розміри 10х7х5 см. У селезінці здійснюються розмноження і антигензалежна диференціація лімфоцитів, а також елімінація еритроцитів і тромбоцитів, що завершили свій життєвий цикл. Селезінка виконує також функцію депо крові та заліза, виробляє біологічно активні речовини (спленін, фактор пригнічення еритропоезу), в ембріональному періоді є універсальним кровотворним органом. Селезінка вкрита сполучнотканинною капсулою, від якої всередину органа проростають перегородки — трабекули. Капсула і трабекули, крім багатої колагеновими та еластичними волокнами сполучної тканини, містять пучки гладких міоцитів і є опорно-скоротливим апаратом селезінки. У паренхімі селезінки розрізняють червону та білу пульпу (базофільна на гістологічних препаратах).
Рис. 24. Світлова мікрофотографія селезінки щура. Забарвлення гематоксиліном-еозином. Кількісно переважаюча червона пульпа на препараті яскраворожевого кольору (оксифільна), біла пульпа – інтенсивно базофільна, являє собою скупчення лімфоцитів.
Рис. 25. Напівсхематичне відображення світлової мікроскопії фрагмента селезінки. Забарвлення гематоксиліном-еозином.
Біла пульпа становить близько 20% маси органа і утворена лімфоцитами, плазмоцитами, макрофагами, дендритними та інтердигітуючими клітинами, каркасом для яких служить ретикулярна тканина. Кулясті скупчення названих видів клітин мають назву лімфатичних фолікулів (вузликів) селезінки. Діаметр фолікулів 0,3…0,5 мм, вони оточені капсулою, утвореною ретикулярними клітинами. Крім фолікулів (Мальпігієвих тілець) до білої пульпи селезінки належать ще периартеріальні піхви – навколоартеріальні чохли, утворені лімфоцитами.
Рис. 26. Напівсхематичне відображення світлової мікрофотографії фрагмента селезінки. Забарвлення гематоксиліном-еозином.
Лімфатичний фолікул селезінки (Мальпігієве тільце) має чотири зони: періартеріальну, мантійну, крайову, а також світлий (реактивний, або гермінативний) центр. Реактивні центри лімфатичних фолікулів селезінки і лімфатичного вузла ідентичні за структурою і функцією утвори. У їхньому складі містяться В-лімфобласти, типові макрофаги, дендритні та ретикулярні клітини. Поява реактивних центрів у фолікулах є реакцією на антигенну стимуляцію. Періартеріальна зона являє собою скупчення Т-лімфоцитів навколо артерії лімфатичного фолікула, або, як її ще називають, центральної артерії селезінки. Періартеріальна зона збагачена інтердигітуючими клітинами – макрофагами, здатними фіксувати на своїй поверхні комплекси антитіл з антигенами і викликати проліферацію та дозрівання Т-лімфоцитів. Періартеріальна зона фолікулів селезінки є аналогом тимусзалежної паракортикальної зони лімфатичних вузлів. Темна мантійна зона утворена з компактно розміщених малих В-лімфоцитів і незначної кількості Т-лімфоцитів, плазмоцитів та макрофагів. Крайова зона – місце переходу білої пульпи у червону — утворена В- і Т-лімфоцитами, макрофагами і оточена синусоїдними гемокапілярами пористого типу. Після дозрівання лімфоцитів відбувається їхній перехід зі світлого гермінативного центру і периартеріальної зони в мантійну і крайову зони з наступним виходом у кровоносне русло.
Крайова зона, за рахунок контактів з гемо капілярами, накопичує з крові велику кількість антигенів і, отже, відіграє важливу роль у імунологічній активності селезінки. Велика кількість пульпарних артеріол, що відходять від центральної артерії, покидають білу пульпу, але потім повертають назад і впадають у синуси крайової зони, що оточують вузлик. Велика кількість макрофагів і ретикулоендотеліальних клітин по периферії фолікула служать для фагоцитозу і видалення антигенного сміття з крові. Дендритні клітини, що розташовані тут, поглинають і передають антигени імунологічно компетентним клітинам (Т- і В-лімфоцитам), які виходять із системного кровотоку у білу пульпу саме із синусоїдних капілярів крайової зони фолікула. Активовані лімфоцити мігрують до гермінативного центру вузлика, перетворюються в імунобласти (відбувається т.з. бласттрансформація лімфоцитів), проліферують і перетворюються на ефекторні клітини. Останні виходять у червону пульпу, де плазмоцити формують скупчення у вигляді тяжів Більротта і продукують антитіла, що вивільняються у кров. Активовані Т-лімфоцити залишають червону пульпу і повертаються в загальну циркуляцію.
Рис. 27. Світлова мікрофотографія фрагмента мальпігієвого тільця, х 400. Забарвлення гематоксиліном-еозином. В центрі фолікула видно світлий гермінативний центр, на периферії якого знаходиться центральна артерія.
Лімфатичні періартеріальні піхви — це подовгастої форми скупчення лімфоцитів, які у вигляді муфт охоплюють артерії білої пульпи і з одного боку продовжуються у лімфатичні фолікули селезінки. У центральній частині піхви, ближче до просвіту судини, концентруються В-лімфоцити і плазмоцити, на периферії — Т-лімфоцити.
Червона пульпа, яка становить близько 80 % маси селезінки, — це скупчення формених елементів крові, що містяться або в оточенні ретикулярних клітин, або в системі судинних синусів селезінки. Ділянки червоної пульпи, локалізовані між синусами, називають тяжами Більротта або пульпарними тяжами селезінки. У них здійснюються процеси перетворення В-лімфоцитів у плазмоцити, а також моноцитів у макрофаги. Макрофаги селезінки здатні впізнавати та руйнувати старі або пошкоджені еритроцити та тромбоцити. При цьому гемоглобін зруйнованих еритроцитів утилізується і стає джерелом заліза для синтезу білірубіну і трансферину. Молекули останнього захоплюються з кровообігу макрофагами червоного кісткового мозку і використовуються у процесі новоутворення еритроцитів.
Рис. 28. Схематичне зображення структурних компонентів селезінки. Біла пульпа включає в себе периартеріальні піхви та лімфатичні вузлики, сформовані довкола центральних артерій.
Рис. 29. Світлова мікрофотографія фрагмента червоної пульпи селезінки, х 1000. Забарвлення гематоксиліном-еозином. Видно численні макрофаги в оточенні форменних елементів крові. Блідопрофарбовані клітини відростчатої форми – стромальні елементи селезінки – ретикулярні клітини.
Рис. 30. Електронна мікрофотографія фрагмента червоної пульпи селезінки. Видно пористу ендотеліальну стінку венозних синусів та лімфоїдні тяжі Більротта поміж ними.
Рис. 31. Скануюча електронна мікроскопія. Фрагмент венозного синуса селезінки. Видно щілини між ендотеліоцитами, у які протискуються форменні елементи крові. Літерами позначено: N – нейтрофіл; M – макрофаг; L – лімфоцит. Макрофаги здійснюють контроль якості клітин, які повертаються в кровоносне русло.
Судинна система селезінки має ряд особливостей, які забезпечують виконання функцій цього органа. Отже, у ворота селезінки входить селезінкова артерія, яка розгалужується на систему розміщених у трабекулах селезінки гілок, що мають назву трабекулярних артерій. Трабекулярні артерії поділяються на артерії білої пульпи селезінки, навколо яких групуються лімфоцити і формуються періартеріальні лімфатичні піхви і фолікули селезінки. Ті частини артерій білої пульпи, які проходять через лімфатичні фолікули, мають назву центральних артерій, оскільки вони служать центрами виселення лімфоцитів в процесі утворення лімфатичних фолікулів в онтогенезі. Центральні артерії переходять в артерії червоної пульпи, останні розпадаються на китичкові артеріоли, які закінчуються еліпсоїдними (гільзовими) артеріолами. Еліпсоїдні артеріоли оточені своєрідними «гільзами» — муфтами зі скупчень ретикулярних клітин і ретикулярних волокон, які відіграють роль артеріальних сфінктерів селезінки. Через систему гемокапілярів еліпсоїдні артеріоли сполучаються з венозними синусами селезінки пористого типу. Це так звана система закритого кровообігу селезінки. Частина капілярів, однак, може відкриватись безпосередньо у червону пульпу, формуючи систему відкритого кровообігу селезінки. Венозні синуси при значному кровонаповненні можуть служити депо крові. З венозних синусів кров впадає у вени червоної пульпи, далі — у трабекулярні вени, а з останніх — у селезінкову вену. У стінці венозних синусів у ділянці переходу їх у вени червоної пульпи є скупчення гладких міоцитів, які формують венозні сфінктери селезінки.
Рис. 32. Схема кровопостачання селезінки.
Рис. 33. Схематичне відтворення закритої та відкритої системи циркуляції крові в селезінці.
При скороченні венозних сфінктерів, кров скупчується в синусах, відбувається її згущення внаслідок просочування плазми через стінку венозних синусів. При одночасному скороченні артеріальних і венозних сфінктерів спостерігається депонування крові в селезінці. Розслаблення артеріальних і венозних сфінктерів при одночасному скороченні гладких міоцитів капсули і трабекул селезінки зумовлює викидання депонованої крові у венозне русло.
Ретикулярна строма органу погано фарбується класичними гістологічними барвниками гематоксиліном та еозином. Тому для її візуалізації найчастіше використовується спеціальний метод імпрегнації нітратом срібла (див. рис. 32 А).
Рис. 34. Світлова мікроскопія фрагментів селезінки з використанням різних гістологічних барвників: А – імпрегнація азотнокислим сріблом (видно ретикулярну строму); Б – забарвлення гематоксиліном–еозином (візуалізуються структурні компоненти паренхіми органу); В – забарвлення залізним гематоксиліном (чітко видна різна щільність лімфоїдних елементів у білій пульпі).
Закладка селезінки здійснюється на початку другого місяця ембріонального розвитку у вигляді пронизаних судинами скупчень клітин мезенхіми у дорсальній брижі. З мезенхіми формується ретикулярна тканина, останню заселяють стовбурові клітини крові. На третьому місяці ембріогенезу у селезінці диференціюється періартеріальна тимусзалежна зона, на п’ятому місяці формуються реактивні центри і крайові зони фолікулів, на шостому місяці можна розрізнити червону пульпу. У цей же час (з третього до п’ятого місяців ембріогенезу) у селезінці наростають явища мієлоїдного гемопоезу, вона виконує функції універсального кровотворного органа. Починаючи з шостого місяця і до народження дитини прояви мієлоїдного кровотворення згасають, їх витісняють процеси лімфоцитопоезу.
У зрілому віці селезінка проявляє значні репаративні можливості; експериментально доведена можливість її відновлення при втраті 80–90% паренхіми. Маса селезінки дещо зменшується у віці з 20 до 30 років; у проміжку з 30 до 60 років вона стабільна. У старечому віці відзначена атрофія червоної і білої пульп, розростання сполучнотканинної строми, зниження вмісту серед паренхіматозних елементів макрофагів і лімфоцитів, підвищення вмісту гранулоцитів і тканинних базофілів, поява мегакаріоцитів. Погіршується утилізація заліза зі зруйнованих у селезінці еритроцитів.
Міжклітинні взаємодії
у забезпеченні імунного захисту організму.
Для адекватної реакції на сторонні речовини, що потрапляють в організм (антигенну стимуляцію), необхідна взаємодія і кооперація різних видів клітин імунної системи. Серед них розрізняють клітини макрофагічної природи — моноцити крові, гістіоцити-макрофаги сполучної тканини, кістковомозкові, перитонеальні, альвеолярні макрофаги, клітини Лангерганса шкіри, М-клітини епітелію кишки, клітини Кащенко-Хофбауера плаценти, зірчасті ретикулоендотеліоцити печінки, дендритні та інтердигітуючі клітини лімфатичних вузлів і селезінки, остеокласти кісткової тканини, мікрогліоцити нервової системи. Є група так званих мікрофагів, до яких належать нейтрофільні гранулоцити крові, а також клітини, які при певних умовах функціонування можуть проявляти фагоцитарні властивості — ендотеліоцити, фіброкласти. Нарешті, третя група клітин об’єднує різні популяції Т- і В-лімфоцитів (Т-кілери, Т-хелпери, Т-супресори, плазмоцити, Т- і В-клітини пам’яті). Загальна маса клітин, що безпосередньо забезпечують імунний захист організму, становить близько 1% маси тіла (табл.1).
Таблиця 1. Імунокомпетентні клітини:
¡ Т-лімфоцити (65-75%) забезпечують реакції клітинного імунітету та регуляцію гуморального імунітету
¡ В-лімфоцити (5-10%) забезпечують гуморальний імунітет, під впливом антигена диференціюються в плазмоцити – продуценти антитіл і в В-клітини пам’яті
¡ NK–клітини (10-15%) не мають поверхневих детермінант, характерних для Т- и В-лімфоцитів. Вони убивають деякі інфіковані вірусом і бактеріями клітини та пухлинні клітини власного тіла
¡ Аг-презентуючі клітини – макрофаги та їх похідні (дендритні, інтердигітатні кл., кл. Лангерганса, М-клітини кишечника тощо) – захоплюють, процесують і передають Аг(антиген) іншим імунокомпетентним кл., виробляють інтерлейкіни, секретують простагландин, що пригнічує імунну відповідь
На проникнення сторонніх частинок в організм перш за все реагують Т-хелпери: відбувається зв’язування антигенних детермінант зі специфічними рецепторами на їхній поверхні. Утворений антигенрецепторний комплекс відривається від поверхні плазмолеми Т-хелпера і фіксується поверхневими рецепторами макрофага. На наступному етапі модифіковані макрофагами антигени передаються В-лімфоцитам, які під впливом антигенної стимуляції і активуючої дії Т-хелперів перетворюються у плазмоцити. Останні синтезують білкові молекули імуноглобулінів (антитіл), які вибірково зв’язуються з антигенами і зумовлюють їхню інактивацію. Т-хелпери після контакту з антигеном виробляють особливі хімічні речовини, що стимулюють проліферацію Т-кілерів. Останні мають здатність руйнувати клітинні оболонки бактерій і клітин, що несуть на своїй поверхні антигенні детермінанти.
На кожному з перерахованих етапів може відбуватися часткова інактивація стороннього матеріалу, а також його модифікація і передача іншим популяціям клітин для вироблення імунної відповіді. Можливим є варіант, коли антигенмістка частинка розпізнається і захоплюється макрофагом без участі Т-лімфоцита, розщеплюється його лізосомними ферментами, а отримані антигенні фрагменти передаються Т- і В-лімфоцитам і стимулюють їхнє перетворення в ефекторні клітини (Т-кілери і плазмоцити), а також клітини пам’яті.
На практиній роботі пропонуються до вивчення такі гістологічні препарати:
1. МАЗОК ЧЕРВОНОГО КІСТКОВОГО МОЗКУ.
Забарвлення згідно Романовського- Гімзи.
За малого, а потім за великого збільшення мікроскопа знайти в препараті синусоїдні капіляри. В їх просвіті видно еритроцити та лейкоцити. Між синусоїдними капілярами знаходиться ретикулярна тканина, в петлях якої розміщуються гемопоетичні клітини на різних стадіях дозрівання. Клітини еритропоетичного ряду: а) проеритробласти – крупні клітини (15 мкм) з великим округлим ядром, в якому добре видно ядерця. Дещо базофільна цитоплазма вузькою смужкою оточує ядро; б) базофільні еритробласти клітини (10-12 мкм) з базофільною цитоплазмою. Ядро округле, містить більше гетерохроматину і має темне забарвлення ; в) поліхроматофільні еритробласти — ще дрібніші клітини (8‑10 мкм), їх цитоплазма фарбується одночасно як кислими, так і лужними барвниками і виглядає сірувато-рожевою. Ядра інтенсивно забарвлені і не мають ядерець; г) оксифільні еритробласти (нормобласти) — цитоплазма клітин містить уже значну кількість гемоглобіну, тому фарбується оксифільно, ядра зазнають пікнозу, часто лізуються і зникають; д) ретикулоцити — молоді еритроцити. В цитоплазмі цих клітин можна бачити зернисто-сітчасті структури — залишки ядра і органел; ж) зрілі еритроцити — без’ядерні клітини, з гомогенною оксифільною цитоплазмою.
Клітини гранулоцитопоетичного ряду: а) проміелоцити — крупні клітини з великими округлими і світлими ядрами. Цитоплазма помірно базофільна, в ній містяться поодинокі азурофільні гранули (лізосоми); б) міелоцити містять в цитоплазмі специфічну зернистість: еозинофільні мають крупні яскраво червоні еозинофільні гранули; базофільні темно-сині базофільні гранули; нейтрофільні — мають два види дрібних зерен, які сприймають як основні, так і кислі барвники. Міелоцити в процесі дозрівання перетворюються в метаміелоцити. Характерною морфологічною ознакою цієї перехідної форми клітин є: зменшення об’єму цитоплазми і ядра, які набувають вигляду вигнутої палички або підкови. В залежності від тинкторіальних властивостей гранул які містяться в цитоплазмі метамієлоцитів, вони поділяються на: базофільні, оксифільні та нейтрофільні метамієлоцити. В міру подальшого дозрівання ядра метамієлоцитів сегментуються і клітини перетворюються в зрілі сегментоядерні еозинофіли, базофіли та нейтрофіли.
У мазку червоного кісткового мозку біля синусоїдів локалізуються мегакаріобласти та мегакаріокласти – дуже великі (20‑50 мкм) клітини з сегментованими ядрами та базофільною цитоплазмою.
Вивчити препарат, замалювати і позначити: 1. Проеритробласти. 2. Поліхроматофільні еритробласти. 3. Нейтрофільні метаміелоцити. 4. Мегакаріоцити. 5. Зрілі клітини крові (еритроцити, лейкоцити) в синусоїдному гемокапілярі.
¨ За якими морфологічними ознаками можна відрізнити поліхроматофільний проеритроцит від еритроцита?
¨ На якому етапі диференціації мієлоцитів зможете визначити базофільні, оксифільні та нейтрофільні клітини?
¨ В мазку червоного кісткового мозку яка клітина має більший розмір, мегакаріобласт чи мегакаріоцит?
¨ На основі вивчення мазка червоного кісткового мозку назвіть клітини, які за розмірами відповідають еритроцитам.
На якому етапі диференціації мієлоцити втрачають здатність до поділу?
2. ЗАГРУДИННА ЗАЛОЗА.
Забарвлення гематоксиліном еозином.
За малого збільшення видно часточкову будову залози. В кожній часточці є більш темна периферійна частина — кіркова речовина і більш світла внутрішня – мозкова речовина. За великого збільшення в середній частині речовини видно епітеліальні тільця (Гассаля) — концентричне пошарування епітеліоретикулоцитів. Основну частину становлять епітеліоретикулоцити, які контактують своїми відростками і утворюють сітчастий симпласт, в проміжках між епітеліоретикулоцитами розташовані Т-лімфоцити (тимоцити), з темно зафарбованими ядрами.
Вивчити препарат, замалювати та позначити: 1. Часточка залози: 1. Кіркова речовина: а) Т-лімфоцити; 2. Мозкова речовина: б) епітеліоретикулоцити; в) тільця Гассаля. ІІ. Міжчасточкова сполучна тканина. 3. Кровоносні судини.
· На основі вивчення препарату тимуса зробіть висновок про інтенсивність мітозів у субкапсулярній ділянці, кірковій речовині та мозковій.
· Що таке тільця Гассаля і де вони локалізуються в тимусі?
· Епітелій, який утворює строму тимуса одношаровий чи багатошаровий і поясніть чому?
3. ЛІМФАТИЧНИЙ ВУЗОЛ.
Забарвлення гематоксиліном еозином.
За малого збільшення мікроскопа видно, що лімфатичний вузол покритий сполучнотканинною капсулою, від якої всередину відходять тонкі перегородки — трабекули. Між трабекулами розміщується ретикулярна тканина, інфільтрована чисельними лімфоцитами. Лімфоцити зосереджуються по периферії вузла у вигляді великих скупчень округлої форми — фолікулів, які утворюють кіркову речовину лімфатичного вузла. Від фолікулів в глибину вузла відходять мозкові тяжі, які формують мозкову речовину. Світлі проміжки, заповнені ретикулярною тканиною та невеликою кількістю лімфоцитів, є синусами. Краєвий синус розташовується між фолікулами та капсулою, переходить в проміжні кіркові синуси, а ті в свою чергу продовжуються в проміжні мозкові, які збирають лімфу в центральний синус у воротах вузла.
Замалювати препарат і позначити: 1. Капсула. 2. Трабекули. 3. Кіркова речовина. 4. Мозкова речовина. 5. Фолікули. 6. Мозкові тяжі. 7. Краєвий синус. 8. Проміжні кіркові синуси. 9. Проміжні мозкові синуси. 10. Ворота лімяфатичного вузла. 11. Ретикулярна тканина.
¨ На основі вивчення препарату зробіть висновок про антигенну стимуляцію лімфатичного вузла і поясніть свою відповідь.
¨ Що циркулює в синусах лімфатичного вузла?
¨ Вкажіть місце на препараті, де ви побачили найбільше плазмоцитів.
4. СЕЛЕЗІНКА.
Забарвлення гематоксиліном еозином.
За малого збільшення мікроскопа добре видно щільну сполучно-тканинну капсулу, від якої всередину органа відходять, анастомозуючи між собою, трабекули. Між ними розміщується біла і червона пульпа селезінки. Біла пульпа побудована із лімфатичних фолікулів, які мають центральну артерію. Червона пульпа утворена ретикулярною тканиною, форменними елементами крові, переважно еритроцитами і венозними синусами.
Вивчити препарат за великого збільшення, замалювати невелику ділянку та позначити: 1. Капсула селезінки. 2. Трабекули. 3. Біла пульпа (лімфатичні фолікули): а) центральна артерія. 4. Червона пульпа: а) ретикулярна тканина, б) еритроцити і лейкоцити. 5. Венозний синус.
¨ Назвіть основну диференційну ознаку лімфатичних вузликів селезінки та лімфатичних вузлів.
¨ Поясніть, чому біла пульпа селезінки локалізується вздовж артеріальних, а не венозних судин.
¨ Зробіть висновок, де більше лімфоїдних вузликів з центрами розмноження в селезінці чи лімфатичному вузлі та поясніть чому?
ДЕМОНСТРАЦІЙНІ ПРЕПАРАТИ:
1. Ретикулярні волокна в лімфатичному вузлі. Імпрегнація сріблом.
2. Ретикулярна тканина селезінки. Імпрегнація сріблом.
ЕЛЕКТРОННІ МІКРОФОТОГРАФІЇ, ЩО ПРОПОНУЮТЬСЯ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ:
1. Клітини червоного кісткового мозку.
2. Епітеліоретикулоцити загрудинної залози.
1. Т-лімфоцити.
2. Синус лімфатичного вузла.
3. Синус селезінки.
ЗРАЗКИ СИТУАЦІЙНИХ ЗАДАЧ:
1. На препараті є зріз трубчастої кістки дитини 3-5 років, юнака 12-18 років і старої людини. Як з віком змінюється стан і топографія червоного кісткового мозку?
2. У новонародженої дитини видалили тимус. В результаті цієї операції у неї різко знизилась здатність до продукції антитіл. Пояснити причину цього явища.
3. Є мікрофотографії лімфатичних вузлів очеревини, сфотографовані на висоті травлення і в стані спокою. Як можна відрізнити лімфатичний вузол під час травлення та пояснити це явище?
4. Тварину зразу ж після народження помістили в стерильні умови. Чи можуть в даній ситуації формуватись вторинні фолікули в лімфатичних вузлах, якщо так, то чому, якщо ні, то чому?
5. В стародавні часи марафонцям видаляли селезінку. Поясніть чому?
ДЖЕРЕЛА ІНФОРМАЦІЇ:
1. Гістологія людини / [Луцик О. Д., Іванова А. Й., Кабак К. С., Чайковський Ю. Б.]. – Київ : Книга плюс, 2010. – С.260-281.
2. Гістологія людини / [Луцик О. Д., Іванова А. Й., Кабак К. С., Чайковський Ю. Б.]. – Київ : Книга плюс, 2010. – С.252-272.
3. Волков К.С. Ультраструктура основних компонентів органів систем організму (навчальний посібник-атлас).– Тернопіль: Укрмедкнига, 1999. С. 48-53. http://intranet.tdmu.edu.ua/data/books/Volkov(atlas).pdf
4. Презентація лекції з теми: «Органи кровотворення та імунного захисту»: http://intranet.tdmu.edu.ua/ukr/kafedra/index.php?kafid=hist&lengid=ukr&fakultid=m&kurs=2&discid=%C3%B3%F1%F2%EE%EB%EE%E3%B3%FF,%20%F6%E8%F2%EE%EB%EE%E3%B3%FF%20%F2%E0%20%E5%EC%E1%F0%B3%EE%EB%EE%E3%B3%FF
5. Гистология, цитология и эмбриология / [Афанасьев Ю. И., Юрина Н. А., Котовский Е. Ф. и др.] ; под ред. Ю. И. Афанасьева, Н. А. Юриной. – [5-е изд., перераб. и доп.]. – М. : Медицина. – 2001. – С. 424-475.
6. Гистология : [учебник] / под ред. Э. Г. Улумбекова, Ю. А. Чельшева. –[2-е изд., перераб. и доп.]. – М. : ГЕОТАР–МЕД, 2001. – С. 311-331.
7. Данилов Р. К. Гистология. Эмбриология. Цитология. : [учебник для студентов медицинских вузов] / Р. К. Данилов – М. : ООО «Медицинское информационное агентство», 2006. – С. 292–307.
8. Гістологія людини / [Луцик О. Д., Іванова А. Й., Кабак К. С.]. – Львів: Мир, 1993. – С. 191–205.
9. Кузнецов С. Л. Атлас по гистологии, цитологии и эмбриологии / Кузнецов С. Л., Н. Н. Мушкамбаров, В. Л. Горячкина. – М.: Медицинское информационное агенство, 2002. – С. 173-200.
10. Практикум по гистологии, цитологии и эмбриологии. / Под ред. Н.А.Юриной, А.И.Радостиной. М.: Изд-воУДН, 1989. – С. 174-183.
11. Компакт-диск ”Ультраструктура клітин, тканин та органів” http://intranet.tdmu.edu.ua/data/teacher/video/hist/
Методичну вказівку склала – доц. А.І. Довгалюк
