ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ І ЗАКОНИ ГІГІЄНИ

ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ І ЗАКОНИ ГІГІЄНИ. Особливості гігієнічних вимог до планування та експлуатації лікувально-профілактичних закладів. Сучасні проблеми внутрішньолікарняної інфекції та комплекс гігієнічних заходів по їх профілактиці. Гігієна праці медичних працівників у лікувально-профілактичних закладах.

В медицині сформувалися два взаємозв’язані і доповнюючі один одного розділи: лікувальна і профілактична медицина. Об’єктом вивчення лікувальної медицини є хвора людина, закони, яким підкоряється виникнення, течія і результат хвороби.

Об’єктом вивчення профілактичної медицини — гігієни є як окрема здорова людина, так і колективи практично здорових людей. Філософською категорією, що характеризує стан практично здорової людини або колективу здорових людей, є “здоров’я”. Це поняття відображає динамічну рівновагу між організмом і навколишнім середовищем, збереження гомеостазу (постійність внутрішнього середовища) організму здорової людини, що сформувалася в процесі еволюційного розвитку в умовах природного навколишнього середовища і підтримуваного завдяки нейрогуморальній і ендокринної регуляції. Гомеостаз організму практично здорових людей може зберігатися також при зміні (денатурації, забрудненні) до певних значень параметрів чинників природного навколишнього середовища. Це можливо завдяки процесам адаптації (у здорової людини) і компенсації (у хворих людей), що мають також свої індивідуальні межі для кожного організму.

Отже, основною і специфічною метою гігієни як науки є пізнання законів і закономірностей взаємодії здорової людини, здорових колективів, популяцій, населення з природним і зміненим навколишнім середовищем і на підставі цього розробка способів і засобів, що забезпечують збереження і зміцнення здоров’я людини і суспільства в цілому.

Гігієна як область медицини зародилася ще в стародавні часи, але як наука почала розвиватися лише з другої половини ХІХ сторіччя завдяки появі науково-експериментальної гігієни. З цієї миті почалися спроби учених-гігієністів пізнати специфічні закони гігієни, розкрити їх властиві закономірності. Подальшому бурхливому розвитку гігієни, особливо в другій половині XX ст., сприяло накопичення величезного наукового матеріалу, який дозволив створити гігієну як науку, що вивчає закони і закономірності впливу навколишнього середовища на здоров’я людей. Ґрунтуючись на значному досвіді експериментальних і теоретичних досліджень в області гігієни, ми спробували сформулювати основні постулати, закономірності, принципи – закони гігієни.

Встановлено (Ю. П. Лісицин, Ю. М. Комарів, 1987), що якщо всі етіологічні чинники неінфекційної природи, які можуть змінювати рівень здоров’я населення, прийняти за 100 %, то питома вага кожного з них буде такою: провідне значення у формуванні рівня здоров’я населення має спосіб життя (49—53 %), друге місце займає генетичний чинник (18—22 %), третє — чинники забруднення навколишнього середовища (17—20 %) і лише четверте (8—10 %) — медичні етіологічні чинники (несвоєчасно надана медична допомога, низька якість її, неефективність профілактичних заходів і ін.). З цих даних виходить, що всім відповідальним за здоров’я людей службам країни, у тому числі санітарно-епідеміологічній, основний упор слід робити на формування здорового способу життя, а потім на боротьбу із забрудненням навколишнього середовища речовинами, які можуть бути потенційними мутагенами і можуть сприяти виникненню генетичних дефектів, що виявляються в першому і подальших поколіннях.

Перший (основний) закон гігієни базується на принципах, встановлених в основу одного з провідних законів епідеміології, який сформулював академік Л. В. Громашевській. Згідно цьому закону, рушійними силами (умовами), що визначають епідемічний процес, є: джерело інфекції — хвора людина або заразоносій, механізм передачі і сприйнятливий до даної інфекції організм. При виключенні (відсутності) хоча б одній з цих рушійних сил виникнення інфекційного захворювання або епідемії (епідемічного процесу) неможливе.

Перший закон гігієни (про три рушійні сили несприятливого впливу чинників навколишнього середовища на здоров’я населення) можна сформулювати таким чином: порушення рівня здоров’я людей (хвороба, зниження резистентності, імунного статусу, адаптаційно-компенсаторних можливостей організму), викликане фізичними, хімічними, біологічними і психогенними етіологічними чинниками, може виникнути тільки за наявності трьох рушійних сил: джерела шкідливості (забруднюючої речовини) або комплексу шкідливостей, чинника (механізму) дії або передачі цієї забруднюючої речовини і сприйнятливого (чутливого до дії шкідливості) організму. За відсутності хоча б однієї з цих умов, або рушійних сил процесу зміни рівня здоров’я під впливом чинників навколишнього середовища для даної віково-статевої або професійної групи людей порушення здоров’я не відбудеться.

Отже, основною задачею гігієни як науки повинне з’явитися наукове обґрунтовування комплексу профілактичних заходів, направлених на усунення або хоча б на зменшення (на перших порах) ролі однієї, двох або всіх трьох рушійних сил.

Цей закон дозволяє гігієнічній науці створити систематизоване вчення про різні речовини, що забруднюють навколишнє середовище, якісних і кількісних їх критеріях, класифікувати їх по ступеню небезпеки для здоров’я людей. Наприклад, по ступеню небезпеки розрізняють чотири групи хімічних речовин-забруднювачів: I — особливо високотоксичні (середньо смертельна доза — LD₅₀ — нижче 50 мг/кг маси тіла); II — високотоксичні { LD₅₀ = 50—200 мг/кг); Ш — середньо токсичні (LD₅₀ = 200—1000 мг/кг); IV — малотоксичні (LD₅₀ — більше 1000 мг/кг). Різноманітність фізичних, хімічних, біологічних і інших речовин, що забруднюють навколишнє середовище, дозволяє створити вчення про постійне, переривисте, ізольоване, комплексне, комбіноване, поєднане надходження в організм.

Поняття про першу рушійну силу процесу зміни рівня здоров’я дозволяє вивчити закономірності зміни забруднюючих речовин в навколишньому середовищі, їх розкладання (деструкцію) і перетворення (трансформацію) під впливом фізичних і хімічних чинників навколишнього середовища при взаємному посиленні або зниженні шкідливих властивостей.

Вивчення першої рушійної сили дає можливість науково обґрунтувати такі гігієнічні нормативи, як гранично допустимі концентрації окремих хімічних речовин в об’єктах навколишнього середовища (повітрі, воді, харчових продуктах і ін.), гранично допустимі рівні (ГДР), максимально допустимі навантаження (МДН) і рівні (МДР) фізичних шкідливостей, реальні навантаження (РН) комплексу шкідливостей і інші гігієнічні нормативні величини, що дозволяють забезпечити (при їх дотриманні) збереження нормального рівня здоров’я населення.

Ідеально, якщо надходження забруднюючих речовин в навколишнє середовище відсутнє, що нереально в епоху науково-технічного прогресу. Тому наявність першої рушійної сили і її роль для здоров’я населення обумовлюють необхідність науково обґрунтованих гігієнічних нормативів забруднюючих речовин, оскільки на їх підставі гігієніст буде аргументувати профілактичні заходи щодо усунення або зменшення першої рушійної сили рівня здоров’я. Основною метою цих заходів є зниження концентрацій забруднюючих речовин в навколишньому середовищі до рівня, безпечного для здоров’я населення, його мешкання і трудової діяльності.

Поняття про другу рушійну силу рівня здоров’я — це поняття про роль чинників передачі, механізмів донесення забруднюючих речовин до сприйнятливого організму, про питому вагу кожного чинника, якщо їх діє одночасно декілька, що дозволяє вивчити шляхи міграції забруднюючих речовин з джерела забруднення до людини. При цьому забруднюючі речовини можуть достатньо довго знаходитися в об’єктах навколишнього середовища (атмосферному повітрі, воді водоймищ, ґрунті), і бути безпечними для людини. Тільки тоді вони можуть надати шкідливу дію, коли потраплять в організм людини з повітрям, водою, їжею в кількостях, що перевищують гігієнічну норму.

Екологічні ланцюжки для забруднюючих хімічних речовин:

забруднююча речовина — повітря —людина;

забруднююча речовина — вода — людина;

забруднююча речовина — грунт — рослина — тварина — людина.

Якщо з екологічного ланцюга вилучити той або інший чинник (ланка) передачі (забруднене повітря, вода, харчові продукти), механізм передачі не спрацює.

Особливо переконливим є значення чинника передачі в епідеміології на прикладі кишкових інфекцій. Більш ніж сторічний досвід боротьби з кишковими інфекціями показав, що немає більш ефективних профілактичних заходів, ніж заходи, направлені на чинники і механізми передачі шляхом обеззараження питної води, очищення і обеззараження господарсько-фекальних стічних вод, небезпечних побутових покидьків. Хоча проблема обеззараження питної води, очищення і обеззараження побутових покидьків і стічних вод є суто гігієнічною, проте епідеміологи вважають, що це найефективніший шлях боротьби з кишковими інфекційними захворюваннями.

Приклад подовженого механізму передачі. Для населення, що проживає в населених пунктах, розташованих навкруги промислового підприємства, шлях забруднюючої речовини від місця його викиду подовжується за рахунок санітарно-захисних зон (розривів).

Наведемо приклад самого небезпечного і короткого шляху міграції забруднюючої хімічної речовини. Робітник в плавильному цеху свинцевого виробництва вдихає пари свинцю, тобто вони поступають в організм по найкоротшому ланцюгу механізму передачі: джерело забруднення — повітря — організм. При цьому кількість забруднюючої речовини, що поступає в організм, залежить від його концентрації в повітрі і об’єму повітря, що вдихає робітник за робочу зміну (близько 10 м³ за зміну при виконанні фізичної роботи і ще більше — в умовах нагріваючого мікроклімату). Якщо ж застосовуються ефективні профілактичні заходи щодо охорони повітряного середовища плавильного цеху (герметизація джерел забруднення, механізація, автоматизація, дистанційне керування технологічними процесами, вентиляція, індивідуальні засоби захисту органів дихання і ін.), забруднююча речовина потраплятиме в організм в безпечних кількостях, не перевищуючих ГДК для повітря робочої зони.

Нарешті, поняття про сприйнятливий до даної забруднюючої речовини або комплексу речовин організм, дозволяє систематизувати наші знання і науково обґрунтовувати профілактичні заходи, направлені на посилення імунологічної реактивності організму, на розкриття і використовування закономірностей, визначаючих шляхи і засоби підвищення стійкості (резистентності) організму до дії несприятливих чинників навколишнього середовища, посилення механізмів саморегуляції, адаптації і компенсації.

 

При розробці комплексу профілактичних заходів щодо підвищення несприйнятливості організму до тієї або іншої шкідливості слід пам’ятати, що на її формування впливає спосіб життя, шкідливі звички, генетична схильність організму, якість медичного обслуговування, що в цілому, як свідчать приведені вище дані, складає 75—83 % причин, що визначають порушення стану здоров’я населення.

Найважливішою умовою високої стійкості організму до несприятливих чинників навколишнього середовища є здоровий. спосіб життя, що виключає вживання алкогольних напоїв, куріння, інші шкідливі звички, раціональне (повноцінне в кількісному і якісному відношенні) харчування, раціональний режим праці і відпочинку, дотримання правил особистої гігієни, використовування широких оздоровчих можливостей фізичної культури і спорту, загартування.

Другий закон гігієни — закон неминучого негативного впливу на навколишнє середовище діяльності людей

Незалежно від своєї волі і свідомості, у зв’язку з фізіологічною, побутовою і виробничою діяльністю люди негативно впливають на навколишнє середовище.

В процесі життєдіяльності людина виділяє в навколишнє середовище екскременти (кал, сечу), які дуже небезпечні в епідемічному і санітарному відношенні. Ця небезпека зростає, якщо не робити мір по збору, негайному видаленню екскрементів з населених місць за допомогою каналізації з подальшим знешкодженням на очисних каналізаційних спорудах.

Негативний вплив людей на навколишнє середовище виявляється сильніше внаслідок безвідповідальної виробничої діяльності. За даними гігієнічних досліджень встановлено, що в атмосферне повітря сучасного індустріального міста поступають з технологічними викидами промислових підприємств, теплових електростанцій, різних енергетичних установок, з вихлопними газами автомобільного, залізничного, морського, авіаційного транспорту величезні кількості пилу, золи, оксидів сірки, азоту, фенолів і інших забруднювачів. Частина з’єднань сірки і азоту випадає з атмосфери у вигляді аерозолів і пилу, інша частина розчиняється у водяних краплях і у вигляді кислотних дощів забруднює грунт, рослини, проточні і непроточні водоймища і ін.

Численними гігієнічними дослідженнями встановлено, що грунт, будучи не тільки основним елементом біосфери, що підтримує життя на Землі, але і основним об’єктом сільськогосподарського виробництва, в даний час в багатьох регіонах миру, у тому числі і на території нашої країни, надзвичайно забруднена важкими металами, пестицидами, мінеральними добривами і іншими екзогенними хімічними речовинами унаслідок безрозсудної виробничої діяльності людства. Так, концентрація свинцю уздовж крупних автомагістралей вширшки до 400 м в 100 разів перевищує ГДК. Фактичний вміст ртуті в ґрунті, відібраному на різних відстанях від ртутних виробництв, досягає 38 мг/кг, що в 18 разів перевищує ГДК. Грунт окремих регіонів миру інтенсивно забруднений пестицидами, фактичні концентрації яких в десятки, сотні і навіть тисячі раз перевищують гранично допустимі. Вміст в ґрунті нітратів досягає 500 мг/кг, що в 3,8 рази вище їх ГДК.

Внаслідок високого вмісту в ґрунті екзогенні хімічні речовини у великих кількостях мігрують в контактуючі середовища — атмосферне повітря, водоймища, сільськогосподарські рослини, де їх концентрація в десятки, а по окремих показниках — в сотні раз перевищує ГДК для відповідних об’єктів навколишнього середовища.

Не меншому забрудненню і виснаженню піддаються водні ресурси планети: з розвитком міст, промисловості, зрошуваного землеробства зростає використовування прісних вод.

Фахівцями встановлено, що перші порушення екологічної рівноваги були зв’язані з використанням води для зрошування. Іригаційні системи розглядаються як «рани» на поверхні Землі. Зрошування приводить до ерозії ґрунтів. Лише в зрошуваній зоні Узбекистану щорічно з кожного гектара землі несеться 100 кг азоту, фосфору і інших корисних речовин. Родючість ґрунту при цьому втрачається. Крім того, зрошування приводить до засолу ґрунтів. В США, наприклад, засолу піддається близько 40 % зрошуваних земель, а з 260 млн га зрошуваних земель у всьому світі близько 100 млн га вимагають проведення заходів щодо їх опріснення або захисту від засолу.

Унаслідок інтенсивного відкачування води, яка почалася приблизно з 1940 р., рівень підземних вод місцями знизився на 100— 200 м. Так, в Х’юстоні (штат Техас) з підземних водоймищ відкачано стільки води, що в радіусі 64 км від центру міста земля просіла майже на 3 м. Мехіко в результаті відкачування води опустився майже на 10 м. Від інтенсивного відкачування води в Києві, Москві, Санкт-Петербурзі рівень підземних вод знизився відповідно на 65, 60 і 50 м. В той же час в інших містах і населених пунктах рівень ґрунтових вод, що залягають неглибоко, значно підвищився унаслідок втрат у водопровідній, каналізаційній сіті, зрошувальних каналах, фільтрації води з штучних морів, що привело до затоплення підвальних приміщень, розвитку обвалів, просідання ґрунтів.

Органічні і неорганічні забруднюючі речовини, що поступають у водоймища, гублять мікрофлору, знижують вміст розчиненого кисню у воді, пригноблюють розвиток планктону. Детергенти (поверхнево-активні синтетичні миючі засоби) стимулюють зростання синьо-зелених водоростей, викликаючи цвітіння водоймищ, пригнічуючи іншу флору і фауну. З річок стічні води виносяться в моря і океани, викликаючи загибель в них фітопланктону — основного продуцента кисню на Землі, загибель зоопланктону, риб, морських тварин і птахів.

Пізнання другого закону гігієни дозволяє санітарно-епідеміологічній службі проводити строгий облік забруднюючих речовин, що негативно впливають на навколишнє середовище, прогнозувати їх вплив, розробляти гігієнічні заходи щодо зменшення їх надходження в навколишнє середовище і, отже, зменшенню їх негативного впливу здоров’я людини.

В основі науково-гігієнічних заходів лежить гігієнічне нормування. Так, зниження в атмосферних викидах концентрації шкідливих хімічних речовин досягається шляхом відповідних розрахунків гранично допустимих викидів підприємством, групою підприємств. Під ГДВ розуміють максимальну кількість домішок (в грамах за секунду), яка може бути викинутий в атмосферне повітря за умови, що на межі санітарно-захисної зони їх концентрація не перевищить гранично допустиму для атмосферного повітря.

Щоб забезпечити зниження концентрації шкідливих речовин у викидах, відходах, стічних водах, використовують різні конструкції санітарно-технічних очисних споруд, наприклад пиле-, золо-, газовловлювачів, метантенков, аэротенков, відстійників, фільтрів.

 

Проте перераховані вище захисні заходи і засоби не завжди виявляються ефективними. В цих випадках лікар-профілактик повинен застосувати природні чинники, планувальні заходи. При використовуванні останніх враховуються пануючі в даній місцевості вітри (роза вітрів), які визначають розміщення промислового підприємства (з підвітряної сторони по відношенню до житлових масивів), висоту труб (для більшого розсіювання викидів в атмосфері висота труб збільшується) і ін. Крім того, виділяють санітарно-захисні зони (розриви) між підприємствами і селітебною зоною, застосовують екрануюче озеленення цих зон і т.д. Розміри санітарно-захисних зон залежать від характеру і ступеня шкідливості технологічних викидів підприємств. Наприклад, розмір санітарно-захисної зони для кондитерських фабрик, хлібозаводів, овочесховищ і інших виробництв по переробці харчових продуктів п’ятого класу, згідно санітарної класифікації підприємств, визначений в межах 50 м. Для хімічних підприємств і інших виробництв першого класу А ця величина складає 3000 м, Б — 1000 м. Для великих теплоелектроцентралей величина санітарно-захисної зони розраховується з урахуванням умов розсіювання технологічних викидів в атмосферу і може досягати трьох і більше кілометрів від меж селитебной території. Санітарно-захисні зони визначають також для високовольтних ліній електропередачі, радіотрансляційних і телевізійних станцій, що створюють поля високих і надвисоких частот електромагнітного випромінювання.

Третій закон гігієни — закон неминучого негативного впливу на навколишнє середовище і здоров’я людей природних екологічних катастроф (повені, землетруси і т. п.), природних і техногенних біогеохімічних провінцій і техногенних аварій (на АЕС, підприємствах, транспорті).

 Природне навколишнє середовище забруднюється не тільки під впливом фізіологічної, побутової і виробничої діяльності людей, але і при екстремальних природних явищах, катаклізмах, таких як спалахи на Сонці, вулканічна діяльність, землетруси, активна циклонна і антициклонна діяльність і т.д. Так, в процесі геологічного формування земної кори утворилися під впливом екстремальних умов геохімічні аномалії із збільшеним або зменшеним змістом активних мікроелементів, таких як фтор, йод, молібден і ін. Такі аномалії привели, по А. П. Виноградову (1938), до виникнення біогеохімічних провінцій, в яких спостерігаються захворювання природного осередкового характеру які отримали назву ендемічних. Самі відомі серед них: ендемічний зоб, ендемічний флюороз, карієс, ендемічний молібденоз і ін.

Ендемічний зоб зустрічається в місцевостях, що характеризуються дефіцитом йоду в об’єктах навколишнього середовища (ґрунту, воді, харчових продуктах місцевого походження), який необхідний для синтезу тіреоїдних гормонів. Ендемічний зоб в різних місцевостях має різні форми: паренхіматозний, що протікає без зміни гормональної функції щитовидної залози або з її пригнобленням (гіпотіреоз, кретинізм); вузловий, що характеризується посиленням гормональної функції (гіпертиреоз, зоб дифузний токсичний) на фоні дефіциту йоду, надлишку або недоліку калію, кальцію і інших елементів.

Ендемічний зоб зустрічається в Україні (Карпатах, Прикарпаття, північно-західних областях), а також в Білорусі, Татарстані, гірських районах Кавказу, Алтаї, Середньої Азії, Хакасії, Примор’я, Південної Америки. В боротьбі з ендемічним зобом значних успіхів досягнуто завдяки штучному йодуванню харчової солі, що привозиться в ендемічну місцевість, забезпеченню ендемічних регіонів харчовими продуктами морського походження, як правило, багатими йодом.

Фтор — один з найважливіших біологічно активних мікроелементів, необхідних організму в певних кількостях. Після надходження в організм різної кількості фтору спостерігаються ті або інші порушення здоров’я, обумовлені розвитком біогеохімічних ендемій — флюорозу (при перевищенні змісту фтору в питній воді більше 1,5 мг/л) або карієсу зубів (при концентрації фтору в питній воді нижче 0,5 мг/л). Це залежить також від кліматичного пояса місцевості, що визначає кількість споживаної води, а отже, і фтору. Ендемії флюорозу досить поширені і зустрічаються на всіх континентах. Вони зустрічаються в Полтавській, Дніпропетровській, Харківської і інших областях України, в інших країнах СНГ — в Казахстані, Грузії, Азербайджані, Молдові, а також на території Уралу, Забайкалля. Карієс зубів поширений більш широко тому що дефіцит розчинних (рухомих) форм фтору більший, ніж його надлишок. Як профілактичні заходи проти фтористих ендемій застосовують, відповідно, фторування або дефторування питної води, фторвмісні зубні пасти.

Збільшений вміст в ґрунті, воді, рослинності молібдену (Вірменія) сприяє виникненню молібденових геохімічних ендемій, що супроводяться підвищенням активності ксантиноксидази, збільшенням в крові змісту сечової кислоти (молібденова подагра), сульфгідрильних груп, лужної фосфатази, гістоморфологічними змінами внутрішніх органів.

Знання третього закону гігієни дозволяє гігієністу розробляти науково обґрунтовані заходи, направлені на “виправлення” вказаних “дефектів” природних ендемічних місцевостей шляхом, наприклад, йодування солі, фторування і дефторування води і т.д.

Четвертий закон гігієни — закон позитивного впливу на навколишнє середовище людського суспільства.

Дійсно, людина, завдяки своїй трудовій діяльності протягом всього історичного розвитку, використовуючи ресурси і дари природи, створює і постійно примножує умови, які покращують його існування. В даний час технічний прогрес створює абсолютно нові шляхи переміщення матеріальних і енергетичних ресурсів в біосфері, направлені на поліпшення умов життя. В результаті наукових досягнень у всіх областях знань, інтенсивного розвитку науки і техніки виникають істотно нові види промислового виробництва, що роблять працю людини більш продуктивною і ефективною при менших зусиллях або навіть без фізичних зусиль: робототехніка, автоматика, телемеханіка, кібернетика.

Проте не слід думати, що навколишнє середовище абсолютно беззахисне перед діяльністю людини. Природа володіє величезними ресурсами самозбереження, самооновлення, саморегуляції, підтримка екологічної рівноваги, самоочищення, хоча ці резерви і не безмежні. Так, завдяки сонячному випромінюванню, температурним процесам, що відбуваються в атмосфері, виникають вітри, сприяючі переміщення і розсіюванню димів і газів, які викидаються промисловістю і автотранспортом. Ультрафіолетова частина сонячного спектру, розсіювання, осідання, нейтралізація сприяють розкладанню багатьох хімічних компонентів викидів, звільненню повітря від біологічних добавок. Процеси самоочищення водоймищ (озер, річок, морів) проходять завдяки тому ж сонячному випромінюванню і його ультрафіолетової складовій, температурному режиму, фізичним, хімічним, біологічним процесам: осадженню, розбавленню забруднюючих речовин, швидкості перебігу води, аерації (насичення повітрям), окислювальним процесам, дії мікрофлори, фіто- і зоопланктону та ін.

На процеси самоочищення ґрунту робить вплив те ж сонячне випромінювання, температурні умови, антибіотики, ферменти, антагонізм мікроорганізмів, фізико-хімічні процеси (сорбція, поглинаюча здатність ґрунту) і ін.

Впливаючи на навколишнє природне середовище, пізнаючи її закони, використовуючи її ресурси, людина позитивно впливає на соціальні умови свого життя і життя суспільства в цілому — використовує ці ресурси для створення матеріальних і духовних благ: будівництво і впорядкування жител і населених місць, транспортних комунікацій, створення харчових ресурсів, одягу, взуття, задоволення духовних потреб.

Чим вище рівень культури, науки, свідомість населення, тим ефективніші профілактичні, оздоровчі заходи, направлені на попередження забруднення навколишнього середовища, збереження склалися в процесі еволюції екологічної рівноваги і саморегуляції як в неживій, так і в живій природі.

П’ятий закон гігієни — закон неминучого негативного впливу забрудненого природного навколишнього середовища на здоров’я населення. При контакті людини з навколишнім середовищем, забрудненим фізіологічними виділеннями, побутовими або техногенними забруднювачами в кількостях, що перевищують гігієнічні нормативи, неминуче наступає зміна рівня здоров’я у бік його погіршення.

Перші повідомлення про вплив на здоров’я населення забрудненого атмосферного повітря з’явилися у пресі в першій половині XX в. Так, 1 грудня 1930 р. в долині р. Маасс в Бельгії унаслідок сталої антициклонної погоди з температурною інверсією, що супроводилася накопиченням промислових викидів в навколоземному шарі атмосфери, з’явилися масові захворювання населення із смертельним результатом. Протягом трьох днів були зареєстровані сотні захворювань, 63 з яких закінчилися смертельно. Аналогічні ситуації мали місце в 1948 р. в Донорі (США), де захворіло 43% населення, з них 10% з важкими симптомами отруєння і 20 чоловік із смертельним результатом. Лондонські токсичні тумани в грудні 1952 р. понесли 3900 людських життів. В січні 1956 р. зареєстровано 1000, в грудні цього ж року 4000, а в грудні 1962 р. 850 смертельних випадків унаслідок отруєння населення Лондона забрудненим атмосферним повітрям. Випадки отруєння із смертельним результатом населення токсичними домішками в атмосферному повітрі були зареєстровані в Нью-Йорку в листопаді 1953 р., грудні 1962 р., листопаді 1966 р., в Осаке (Японія) — в грудні 1962 р., в Роттердаме (Нідерланди) — в січні, лютому 1962 р. Випадки впливу на здоров’я населення забрудненого атмосферного повітря спостерігалися також у великих індустріальних містах на території колишнього СРСР.

Численними гігієнічними дослідженнями встановлений зв’язок між концентраціями шкідливих викидів в атмосфері міст і захворюваністю населення хворобами органів дихання, серцево-судинної системи. Такі домішки атмосферного повітря міст, як оксиди сірки, азоту, різні органічні речовини дратують слизисті оболонки, є причиною виникнення великої кількості запальних захворювань очей, органів дихання. Почастішали випадки бронхіальної астми. Унаслідок того, що багато хімічних речовин, що забруднюють атмосферне повітря, володіють канцерогенною і мутагенною властивостями, знайдена велика кількість злоякісних захворювань, перш за все органів дихання, спонтанних абортів, смерті плоду, аномалій вагітності, безплідності і т.д. Серед населення, що проживає в умовах забрудненої атмосфери міст, частіше зустрічається несприятливий перебіг вагітності і пологів (Е. А. Новікова, 1980), а серед дітей, що народилися від матерів з патологічною вагітністю і пологами, — діти з невеликою масою тіла і недостатнім фізичним розвитком, функціональними відхиленнями серцево-судинної і дихальної систем. В більшості країн світу, у тому числі і в Україні, багато водоймищ унаслідок техногенного забруднення важкими металами (свинцем, ртуттю, цинком, міддю і ін.) представляють велику небезпеку для здоров’я населення. Так, в літературі описані випадки виникнення різних захворювань серед населення унаслідок отруєння токсичними речовинами, що поступають в питну воду із забруднених водоймищ: водно-нітратна метгемоглобинемія у дітей, обумовлена забрудненням води нітратами, хвороби нирок і кісткової тканини унаслідок отруєння кадмієм.

Метгемоглобінемією хворіють, як правило, немовлята з порушеною функціональною діяльністю травного каналу, при якій у верхніх відділах кишок збільшується кількість бактерій, здатних перетворювати нітрати на нітрит. Нітрит, у свою чергу, всмоктується в кров, вступають в реакцію з гемоглобіном, унаслідок чого утворюється дуже стійка сполука метгемоглобін. Таким чином виключається можливість утворення оксигемоглобіну, що доставляє кисень до тканин, що обумовлює розвиток тканинної гіпоксії.

Із забрудненням води важкими металами, зокрема з’єднаннями кадмію, ртуті, зв’язують розвиток важких інтоксикацій серед населення. Так, в 1956 р. описана ендемія під назвою хвороби Мінамати. Ця хвороба з’явилася слідством вживання населенням побережжя затоки Мінамата (Японія) риби і ракоподібних (основних продуктів харчування місцевого населення), забруднених метилртутью, яка скидалася у великих кількостях в морі хімічним заводом. Через десять років, в 1966 р. в Ніїгате, розташованої в північній частині Японії, був зареєстрований другий спалах хвороби Мінамати, пов’язаної із забрудненням води і продуктів моря з’єднаннями ртуті. В цілому ж хвороба Мінамати була зареєстрована в шести містах (Мінамата, Ніїгата, Тсунаті, Асикита, Таюура, Катосима) у 2 723 людини Захворювання супроводилося важкими формами неврологічних і ниркових порушень і в 29,3 % випадків приводило до смертельного результату. Крім того, разом із загально токсичною дією ртуть може викликати гонадотоксичний і мутагенний ефекти, порушує синтез холестерину (Р. Н. Красовській, 1981).

Серед жителів побережжя річки Йнітсу в Японії зареєстровано масове отруєння кадмієм, назва хвороби ітай-ітай, що отримала (захворювання кісток). Захворіло близько 200 чоловік, причому в половині випадків із смертельним результатом. Як і в попередніх прикладах, отруєння місцевого населення пов’язано із споживанням риби, що містить багато кадмію унаслідок забруднення однієї із заток на Японських островах стічними водами промислових підприємств з високими концентраціями кадмію. Характерною ознакою отруєння, особливо у жінок немолодого віку, було необоротне ураження нирок.

 У зв’язку з широким застосуванням в побуті і в умовах виробництва полімерних матеріалів в науковій літературі все частіше з’являються відомості про негативний їх вплив на організм і здоров’я людини. Так, стан дискомфорту, серцево-судинні порушення, напади бронхіальної астми, інші алергічні реакції, артеріальну гіпертензію відзначають у людей, тривало контактуючих з полімерними матеріалами   в умовах житла.

Серед населення, що працює і проживаючого в умовах підвищеного шуму, частіше реєструються випадки зниження гостроти слуху, функціональні зміни ЦНС, вегетативно-судинні порушення, ішемічна хвороба серця і ін.

Перелік прикладів негативного впливу забрудненого навколишнього середовища на здоров’я людей можна було б продовжити. Сьогодні зі всією очевидністю доведено, що із забрудненим навколишнім середовищем зв’язано близько 70 % всіх випадків захворювань, близько 60 % випадків неправильного фізичного розвитку дітей і більше половини випадків смерті (Д. До. Соколів, 1986).

Шостий закон гігієни — закон позитивного впливу чинників природного навколишнього середовища на здоров’я населення. Природні чинники навколишнього середовища (сонячне випромінювання, чисте повітря, чиста вода, доброякісна, повноцінна їжа) позитивно впливають на здоров’я людей, сприяючи його збереженню і зміцненню при розумному, використовуванні.

Відомо, що без їжі людина може прожити близько 50 днів, без води — 5 діб, без повітря — не більше 5 мін. Життя людини протікає в оточуючому його повітряному середовищі, яке характеризується умовами, сприятливими для нормального функціонування його фізіологічних систем. В основі позитивного впливу повітряного середовища на організм і здоров’я лежать фізико-хімічні властивості її чинників. В процесі еволюційного розвитку людина пристосувалася до певних чинників навколишнього природного середовища — фізичним (сонячне випромінювання, температура, вогкість, швидкість руху повітря, атмосферний тиск, природні рівні іонізуючого випромінювання і ін.), хімічним (хімічний склад повітря, води, їжі), біологічним (сапрофітні мікроорганізми, гриби і ін.).

Сонячному випромінюванню зобов’язано своїм існуванням все органічне життя на Землі. Вплив сонячного випромінювання на організм і здоров’я визначається його спектральним складом: видиме випромінювання забезпечує функцію зорового аналізатора, інфрачервоне володіє тепловим, ультрафіолетове — загально стимулюючим, біологічним, еритемним, анти рахітичною, бактерицидною дією.

Раціональне використовування сонячного випромінювання, достатня інсоляція жител і інших приміщень сприяють зміцненню здоров’я людини, підвищенню його реактивності і стійкості до несприятливих чинників навколишнього середовища. Навпаки, при недостатній інсоляції, особливо при ультрафіолетовому дефіциті, рівень здоров’я людини знижується, він стає сприйнятливим до інфекційних захворювань, у дітей може з’явитися рахіт. Ще в середині XX в. стали широко застосовувати для підвищення резистентності організму штучні джерела ультрафіолетового випромінювання — еритемні і бактерицидні лампи. Еритемні лампи використовуються для опромінювання осіб, що знаходяться в умовах дефіциту ультрафіолетового випромінювання (діти взимку, жителі Заполярного, шахтарі і ін.), бактерицидні — для санації повітря в операційних, стерилізаціях, пологових палатах, палатах для новонароджених і т.п.

 Від мікроклімату залежить теплова рівновага організму. Ця рівновага забезпечується кількісним динамічним співвідношенням теплопродукції (екзотермічні біохімічні реакції обміну речовин) і тепловіддача (фізичні процеси тепловиділення). Людина відчуває тепловий комфорт, якщо температура повітря під одягом знаходиться в межах 32—34⁰, вологість повітря — в межах 40—60%, швидкість руху повітря — 0,2—0,5 м/с, а радіаційна температура на 1—2°С нижче за температуру повітря. Коливання параметрів мікроклімату в межах адаптаційних можливостей організму сприяє підвищенню стійкості його, зміцненню здоров’я людини, його гартуванню. І лише значні відхилення цих параметрів (охолоджуючий або нагріваючий мікроклімат) можуть приводити до порушення здоров’я. В цих випадках на допомогу людині приходить раціональний одяг, опалювання, кондиціонування повітря. Велике значення має гартування для розширення меж оптимальності мікроклімату, особливо до холоду.

Природні коливання атмосферного тиску також позитивно впливають на здоров’я здорової людини, надаючи стимулюючу дію на судинну систему. Проте у осіб, страждаючих серцево-судинними захворюваннями, ці коливання роблять негативний вплив, сприяючи розвитку гіпертензійних кризів. Значні зміни атмосферного тиску в ту або іншу сторону (кесонні, підводні роботи, підняття на висоту) можуть викликати кесонну або висотну (гірську) хворобу.                                                  

Позитивний вплив на здоров’я людини надає чисте повітря, що містить близько 21% кисню, не більше 0,03% вуглекислого газу.

 При забрудненні повітря збільшується зміст вуглекислого газу, знижується концентрація негативних іонів, на зміну яким приходять важкі позитивні іони, які несприятливо впливають на організм.

Сприятливий вплив на здоров’я людини чистої води визначається не тільки її мінеральним складом і фізіологічними функціями, але і прямими і непрямими гігієнічними функціями. Фізіологічні функції води визначаються її необхідністю для забезпечення пластичної, транспортної, виділення, теплообмінного функцій організму, водного і електролітного обміну і т.д.

Вода з гігієнічної точки зору, разом з сонячним випромінюванням, свіжим повітрям, широко використовується для гартування організму, будучи могутнім чинником підвищення його резистентності. Використовування води для підтримки чистоти тіла, одягу, житла і інших об’єктів, а також для видалення покидьків побутової і виробничої діяльності людини (каналізація) робить великий позитивний вплив на здоров’я людей.

Найсильнішу позитивну дію на рівень здоров’я людей надає раціональне харчування —  збалансоване харчування, що забезпечує нормальне зростання і розвиток організму, його високу працездатність і стійкість до несприятливих чинників навколишнього середовища.

Умовами раціонального харчування є: кількісна достатність їжі (відповідність енерговитратам організму); якісна повноцінність, тобто наявність в харчовому раціоні всіх необхідних харчових речовин (білків, жирів, вуглеводів, вітамінів, мінеральних солей і мікроелементів, смакових речовин, води) в оптимальних кількостях і співвідношенні; раціональний режим живлення (відповідність кількості і часу їди біологічним ритмам організму); висока засвоюваність і легкотравність їжі (відповідність якості їжі ферментним можливостям травної системи); епідемічна безпека (відсутність в їжі збудників захворювань) і токсикологічна нешкідливість їжі (відсутність отруйних речовин в токсичних концентраціях. Слід зазначити, що позитивна дія чинників навколишнього середовища на організм і здоров’я може бути ефективною тільки при їх комплексній дії. Використовування комплексу оздоровчих чинників (сонце, повітря, вода, фізична активність,” повноцінне харчування і ін.) є необхідною умовою збереження і зміцнення здоров’я як індивідуального, так і суспільного.

ГІГІЄНА ЛІКУВАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ

Починаючи з часів Гіппократа і до наших днів, неодноразово підкреслювалось, що ефективне лікування хворого можливе лише при умові суворого дотримання гігієнічних рекомендацій, органічно поєднаних з раціональною схемою лікування. Враховуючи значні досягнення медичної науки (розвиток генної інженерії, біотехнології, створення і використання високоефективних антибіотиків, ангіопротекторів, психофармакологічних і інших засобів, трансплантація органів, гамодіаліз, гемо- і ентеросорбція, використання різних видів випромінювання, нових засобів медичної техніки тощо), та інші успіхи лікувальної медицини в певній мірі сприяли послабленню уваги медичного персоналу до необхідності суворого дотримання вимог санітарно-гігієнічного і протиепідемічного режиму в лікувально-профілактичних закладах, особливо в лікарняних стаціонарах, що привело до зростання кількості внурішньолікарняних інфекцій.

Практика показує, що успіхи лікування в значній мірі залежать не тільки від використання сучасних технологій лікування, а і від дотримання санітарно-протиепідемічних заходів в стаціонарах. Наглядним прикладом цьому є лікування в стаціонарах хворих з імунодефіцитними станами (при онкологічних захворюваннях, ВІЛ–інфекції, променевої патології), при трансплантації органів, в післяопераційних і акушерських стаціонарах.

Сучасна лікарня представляє собою комплекс, насичений різноманітним, часто досить складним обладнанням (системи опалення, вентиляції, кондиціювання, пилеуловлення, лікувального газопостачання, дистанційного спостереження і контролю, сигналізації і зв’язку, вичислювальної, діагностичної та іншої спеціальної медичної техніки тощо). Умовно їх можна об’єднати в наступні групи:

 

–         апарати, прилади і обладнання для загальної і спеціальної хірургії, для служби крові, анатомічних досліджень, для анестезіології, штучного дихання, для травматології. А також для механотерапії, офтальмології,  акушерства і гінекології, стоматології, медичної радіології, стерилізації, для аптеки, для клініко-лабораторних досліджень, для дезінфекції і дезінсекції;

 

 

–         меблі загального і спеціального призначення, для служби харчування, пральної, господарське і санітарно-технічне обладнання, для віваріїв;

–         оргтехніка, зв’язок і сигналізація.

Загальна кількість найменувань і моделей перевищує 3500. Розрізняють лише понад 40 конструкцій ліжок, біля 20 типів операційних столів, понад 25 ортопедичних пристосувань тощо.

Великі і складні внутрішньолікарняні потоки вантажів. В лікарні на 600 ліжок протягом доби перевозять 6 т їжі (з посудом), понад 2,5 т білизни, 300 кг покидьок, 150-300 кгмедикаментів та інші вантажі. В лікарні на 1000 ліжок середньомісячна кількість вантажів досягає 400-500 т.

В розрахунку на 1 ліжко в лікарнях щодобово перевозиться: їжі і харчових відходів – 11-12 кг, чистої білизни – 2 кг, медикаментів – 1 кг, стерильних матеріалів – 8,8-1 кг. В середньому протягом доби накопичується твердих побутових покидьок в лікарні (на 1 ліжко) –0,65 кг (2- 2,5 л), за рік – 235-250 кг (790-800 л).

Процес створення оптимальних гігієнічних умов у лікувально-профілактичних закладах в значній степені також визначається особливостями планування й забудови земельної ділянки, упорядкуванням та внутрішнім плануванням будинків, їх санітарно-технічним благоустроєм, а також санітарним станом під час експлуатації.

Відповідно організації діяльності лікувально-профілактичних закладів  гігієнічні вимоги:             

–  надають можливість створити найкращі  умови зовнішнього середовища для хворих;                 

–  сприяють запровадженню лікувально-охоронного режиму;

–   запобігають виникненню внутрішньолікарняних інфекцій;

–  полегшують лікувальну роботу медичному персоналу;

–  сприяють якнайшвидшому видужанню хворих та забезпеченню оптимальних   умов для діяльності медичних працівників.          

Успіх стаціонарного лікування хворих залежить від багатьох чинників. Перш за все це оптимізація лікар­няного середовища. Для успішного лікування та швидкого виду­жання хворих необхідні  сприятливі  умови перебування: світло, тепло, достатній простір, добре інсольована і вентильована палата, зручне ліжко, спокійні умови оточення, здоровий  відпочинок, раціональне і дієтичне харчування, добре санітарно-гігієнічне обслуговування, достатнє озеленення території для прогулянок на свіжому повітрі, повний соматичний і психічний комфорт.

 

Створення гігієнічних  умов є важливим фактором у запобі­ганні госпіталізму, перш за все  внутрішньолікарняній інфекції. Це актуально не лише для інфекційних,  але й усіх інших відділень. Так, у стаціонарах різних країн на госпітальну інфекцію хворіє від 3,9 до 9,9 % усіх осіб, які лікуються. Насамперед є це післяопераційні гнійно-септичні та інші усклад­нення, зараження грипом, гепатитом В, СНІДом, туберкульозом, дитячими інфекційними захворюваннями тощо.

Особливо високого рівня гігієнічного забезпе­чення вимагають впровадження нових методів діагностики і лікування таких, як: ра­діонукліди та інші джерела іонізуючих випромінювань, електронні мікроскопи, лазери, бароопераційні, найно­віші фізіотерапевтичні устаткування, операції з трансплантації органів, застосування   різноманітних полімерних матеріалів, бактерици­дних барвників, дезінфекційних, мийних засобів тощо.

Зразкове дотримання вимог гігієни в лікарні, проведення санітарно-освітньої роботи серед персоналу і хворих  допо­магають стати лікарні школою гігієнічних навичок для хворих.

Гігієнічні вимоги до планування, влаштування та організації діяльності лікувально-профілактичних закладів

Процес створення оптимальних гігієнічних умов у лікувально-профілактичних закладах визначається особливостями планування й забудови земельної ділянки, упорядкуванням та внутрішнім плануванням будинків, їх санітарно-технічним благоустроєм, а також санітарним станом під час експлуатації.

Улаштування та організація діяльності лікувально-профілактичних закладів,  згідно  з гігієнічними вимогами  дають можливість створити найкращі  умови зовнішнього середовища  для хворих; сприяють запровадженню лікувально-охоронного режиму;  запобігають виникненню внутрішньолікарняних інфекцій; полегшують лікувальну роботу медичного персоналу; сприяють якнайшвидшому видужанню хворих та забезпеченню оптимальних умов для діяльності медичних працівників. Адже без відповідних гігієнічних умов терапевтичні дії є безсилими.

Існують чотири основні системи забудови лікарняних комплексів: децентралізована, централізована, змішана та централізовано-блочна.

При децентралізованій, або павільйонній, системі забудови лікарняний заклад складається з ряду окремих, порівняно невеликих, малоповерхових корпусів (павільйонів), в яких розміщуються різні за профілем лікувальні відділення. Слід відзначити, що її перевагою є добра ізоляція відділень лікарні між собою, що, у свою чергу, полегшує запровадження лікувально-охоронного режиму і запобігає виникненню внутрішньолікарняних інфекцій.

Централізована система забудови характеризується тим, що лікувальний заклад міститься в одному багатоповерховому будинку, при цьому здешевлюється будівництво і полегшується експлуатація санітарно-технічних служб, скорочуються шляхи пересування хворих і медичного персоналу від окремих відділень до діагностичних і фізіотерапевтичних кабінетів. Але і є ряд недоліків – шум від різного виду транспорту (ліфти, каталки тощо), великий контакт між хворими, менше користуються  лікарняним садом тощо.

Змішана система забудови лікувально-профілактичних закладів передбачає об’єднання в одному головному корпусі лікарні загальносоматичних відділень, лікувально-діагностичних кабінетів, лабораторій, централізованого приймального покою тощо. Разом із тим, в окремих будинках розміщуються поліклініка, інфекційне та пологове відділення, секційна і господарські служби. Ця система поєднує позитивні властивості децентралізованої та централізованої систем.

Зараз частіше застосовують централізовано-блочну систему, при якій лікарня складається з декількох корпусів (терапевтичного, хірургічного тощо), зблокованих в одне ціле. У цьому випадку краще використовуються позитивні сторони централізованої системи будівництва. За допо­могою підземних, наземних або поверхових переходів на каталках перевозять хворих, пересувну лікувально-діагностичну апаратуру і різноманітні вантажі, що дозволяє більш ефективно застосовувати можливості лікувального закладу.

Основним елементом архітектурної композиції при застосуванні централізовано–блочної системи є головний корпус – лікувально-діагностичний блок, до якого приєднуються стаціонар і поліклініка. Такий варіант, у свою чергу, забезпечує як централізацію медичних процесів так і використання обладнання, та реалізацію принципу ізоляції окремих лікувальних відділень. Централізовано-блочна система дозволяє об’єднати функціонально однорідні підрозділи і ство­рити відповідні комплекси (операційний, стерилізаційний, рентгенодіагностичний, лабораторний тощо).

У західних країнах через обмежену площу земельної ділянки часто будують централізовано-блочні лікарні у декілька наземних і 2—3 підземні поверхи, в яких розміщують операційний комплекс, стерилізацій­ний відділ, бомбо газосховище, господарські та допоміжні служби тощо. При цьому на сьогоднішній день технічні і інженерні можливості дозволяють повністю забезпечити кондиціонування повітря, раціональне опалення та освітлення і створити на всіх об’єктах нормальні й стабільні умови праці.

В Україні однаковою мірою функціонують лікарні всіх систем. Оскільки наука і техніка, в тому числі й медицина, технологія лікарської справи, саніта­рна техніка,  постійно зазнають вдосконалення, поглиблення і наукового розвитку в нас постійно перебудовуються і добудовуються лікарняні будівлі.

При розміщенні лікарні на околиці населеного пункту легше вибрати ділянку, достатню за роз­мірами й озелененням. Тут менше шуму, пилу, чистіше повітря більше гігієнічного комфорту. Тому туберкульозні, психіатричні лікарні або реабілітаційні центри, не пов’язані з амбулаторним прийомом хворих, часто будують навіть за межами населеного пункту. Амбулаторії, щоб наблизити медичну допомогу до насе­лення, доцільно розміщувати у центрі району обслуговування. А лікарні загального типу, які мають ста­ціонар і поліклініку, нерідко розташовують у межах селітебної зони.

Земельна ділянка повинна знаходитися з навітряного боку і на значній відстані від джерел шуму та об’єктів забруднення повітря. Необхідно, щоб рівень шуму на її території в денний час не перевищував 45 дБ, у нічний – 35 дБ.

Земельна ділянка лікувально-профілактичного закладу повинна  розташовуватись на добре інсольованій та провітрюваній території, бажано поблизу від водопровідної мережі, каналізаційних комунікацій,  джерел водопостачання та якомога далі від місць спуску стічних вод, а також поза зоною впливу промислових підприємств та інших джерел забруднення навколишнього середовища. Площа земельної ділянки для лікарень загального типу,  залежно від загальної кількості ліжок, повинна складати від 80 до 300 м²,  для дитячих лікарень – від 135 до 250 м²  з розрахунку на 1 ліжко. Для лікарень, що розташовані у приміській зоні, площа земельної ділянки збільшується, порівняно з вказаними, на 15-20 %.

В умовах реконструкції і великих містах розміри площі під забудову лікарні можуть бути зменшені на 25 %.

Вибираючи земельну ділянку під забудову, необхідно мати відомості про те, що раніше було розташовано на цій території. Недопустимо  використовувати ті ділянки, на яких були розміщені  склади отрутохімікатів, радіоактивних речовин, сміттєзвалища тощо, а також якщо рівень залягання ґрунтових вод становить менше 1,5 м до підошви фундаменту.

Спеціалізовані лікарні або комплекси потужністю понад 1000 ліжок для перебування хворих протягом тривалого часу, а також стаціонари з особливим режимом (психіатричні, туберкульозні тощо) розташовують в приміській зоні чи на околиці району на відстані не менше 1000 м від селітебної зони.

На земельній ділянці виділяють ряд функціональних зон: зону лікувальних корпусів для неінфекційних хворих, зону інфекційного та пологового відділень, зону поліклініки, зону радіологічного та патологоанатомічного корпусів, садово-паркову та господарську зони. Ділянка повинна мати окремі в?їзди до лікувальних корпусів, і господарської зони та патологоанатомічного відділення. Важливою умовою, що забезпечує реальну можливість функціонального зонування, є оптимальна конфігурація ділянки. Вона повинна бути прямокутної форми із співвідношенням сторін 1:2 (3:4).

ГІГІЄНІЧНА ЕКСПЕРТИЗА ПРОЕКТІВ ЛІКУВАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ

Проектування та будівництво (реконструкція) лікувально-профілактичних закладів вимагають найактивнішої участі з боку лікарів-лікувальників і передбачає такі основні етапи: складання завдання на проектування; вибір і відведення земельної ділянки під забудову; розробка проекту з його прив’язанням до ділянки та подальшим затвердженням; будівництво та прийняття об’єкта до експлуатації. В процесі проектування та будівництва лікувальних закладів провідна роль належить замовнику (забудовнику), проектній організації (проектувальнику) і будівельній організації (підряднику).

Замовниками лікувально-профілактичних закладів є організації,які приймають рішення про будівництво і мають кошти для фінансування проектування і будівництва: переважно Міністерство охорони здоров’я або відділи охорони здоров’я місцевих адміністрацій. Проекти будівництва та реконструкції лікувально-профілактичних закладів розробляє спеціалізований проектний інститут медичного проектування при Міністерстві охорони здоров’я або його філії, розташовані в деяких обласних центрах. Така спеціалізація дає змогу використовувати висококваліфікованих проектантів, накопичувати необхідний досвід проектування, поліпшувати якість проектів і кошторисів, що розробляються. Як підрядники можуть виступати управління капітального будівництва виконкомів, будівельно-монтажні трести і управління, ремонтно-будівельні управління та кооперативи.

Всі організаційні заходи в процесі проектування та будівництва лікувальних закладів здійснює замовник в особі керівників органів охорони здоров’я та головних лікарів лікарень або поліклінік. Контроль за дотриманням гігієнічних норм і правил покладається на органи державного санітарного нагляду у вигляді запобіжного нагляду.

Проектуванню та будівництву лікувального закладу передує підготовчий етап —  с к л а д а н н я  з а в д а н н я на  п р о е к т у в а н н я , що здійснюється замовником об’єкта. У завданні на проектування зазначають передбачену потужність об’єкта, його структуру з урахуванням забезпечення населення лікувально-профілактичною допомогою, бажані особливості його планування, інженерне обладнання, благоустрій і т.ін.

Наступний етап —  в и б і р і  в і д в е д е н н я  з е м е л ь н о ї  д і л я н к и  п і д  б у д і в н и ц т в о . Вибір ділянки передбачає попереднє узгодження можливості і умов розташування об’єкта на території області, району або населеного пункту, відведення ділянки — остаточну передачу її замовнику після розробки і узгодження проекту, наявності асигнувань і затвердженої проектної документації.

Після складання завдання на проектування замовник разом з проектувальником готує пропозиції щодо вибору території під будівниц тво лікувально-профілактичного закладу, узгоджені з проектом районного планування або генеральним планом населеного пункту. При виборі ділянки під лікувально-профілактичний заклад особливу увагу слід звернути на достатність розмірів її з урахуванням можливості розширення, доступність ділянки для населення і транспорту, близькість джерел водо-, тепло- та енергопостачання, місць спуску стічних вод, наявність джерел забруднення атмосферного повітря й шуму на прилеглих до ділянки територіях, кліматогеографічні умови (вітровий та інсоляційний режим, рельєф місцевості тощо), стан ґрунтового покриву і т.ін. Вибір земельної ділянки підлягає обов’язковому погодженню з санітарно-епідеміологічною службою.Обґрунтовані спільні пропозиції замовника і проектанта щодо розташування лікувально-профілактичного закладу із порівнянням різних варіантів за технічними, економічними і гігієнічними показниками разом із ситуаційними планами ділянок по кожному варіанту та рішенням про будівництво об’єкта подаються замовником на розгляд постійно діючої комісії виконкому. До складу комісії входять заступник голови виконкому (голова комісії), інженер-землевпорядник, головний архітектор, представники замовника, проектної організації, державного санітарного, пожежного нагляду, організацій, що відають експлуатацією транспортних і інженерних комунікацій.

Замовник повинен своєчасно повідомити всі зацікавлені відомства про терміни роботи комісії та організувати виїзд ЇЇ на місце. За результатами роботи комісії складається акт вибору ділянки, який підписують усі члени комісії і затверджує орган, що дав завдання на проектування. Якщо всі зацікавлені сторони висловили одностайну думку про придатність ділянки для будівництва, виконком видає замовнику дозвіл на проведення проектно-пошукових робіт і розробку на їх основі проекту відведення ділянки. Узгодження проекту відведення ділянки архітектурно-містобудівною радою є підставою виконкому для ухвали рішення про відведення ділянки під будівництво, яка остаточно переходить у володіння замовника.

Важлива роль належить лікарям, місцевим органам охорони здоров’я під час  р о з р о б к и і  з а т в е р д ж е н н я  п р о е к т у лікувально-профілактичного закладу. Одержавши від замовника завдання на проектування, будівельний паспорт ділянки, технічні умови під’єднання майбутнього об’єкта до інженерних комунікацій (водогону, каналізації, енерго- і тепломереж), дані про стан підземних вод і поверхневих водойм, атмосферного повітря та ґрунту, що викладені у проекті відведення ділянки, ухвалу виконкому про відведення ділянки, проектна організація приступає до проектування об’єкта.

Саме при підготовці проектного завдання та під час безпосереднього спілкування з проектантом має знайти втілення практичний досвід лікаря, його розуміння лікувального процесу та його поточності, гігієнічні знання щодо оптимального розташування окремих корпусів, приміщень, служб і т. ін.

Проектування об’єктів здійснюється у вигляді типових або індивідуальних проектів. Типові проекти передбачені для масового будівництва однотипних споруд і виконуються у чіткій відповідності з чинними будівельними і санітарними нормами і правилами, що засвідчується відповідним записом головного інженера в матеріалах проекту. Додатково до типового проекту розробляють проект прив’язки об’єкта до конкретної земельної ділянки. У проекті прив’язки, крім природних умов ділянки (рельєф, структура і склад ґрунту, розміри, кліматичні особливості та ін.) визначають місце будинку або споруди в системі забудови, способи відведення поверхневих вод від фундаментів і прив’язки будинку до існуючих інженерних комунікацій, види будівельних матеріалів та особливості опалювальних приладів, указують орієнтацію будинку та окремих його частин,описують навколишні об’єкти і можливості запобігання їх шкідливим впливам, розробляють найбільш раціональні схеми очищення стічних вод об’єкта. Індивідуальні проекти розробляються з метою реконструкції, розширення, переобладнання (перепланування) існуючих будівель або будівництва окремих лікарень і можуть містити обґрунтовані часткові відхилення від діючих норм і правил.

Після завершення проектування замовник одержує від проектної організації чотири примірники проекту, не пізніше ніж за місяць до початку фінансування будівництва повідомляє у територіальну санепідемстанцію про передбачуване будівництво і надає проектні матеріали з метою їх експертизи, затвердження висновку щодо проекту і здійснення контролю за ходом будівництва. Типові проекти не підлягають узгодженню з органами і закладами державного санітарного нагляду. В них узгоджуються лише проекти прив’язки. Індивідуальні проекти підлягають обов’язковому узгодженню з держсаннаглядом.

Висновок по проекту будівництва затверджує санітарно-технічна рада санепідемстанції, до складу якої входять головний лікар і керівники структурних підрозділів санепідемстанції, представники проектної організації, замовника й виконавчих органів влади. Строк розгляду проекту санепідемстанцією становить два-три тижні.

Крім санепідемстанції висновок щодо проекту видається органами пожежного нагляду, інспекцією архітектурно-будівельного нагляду, технічною інспекцією рад профспілок в межах їхньої компетенції. У випадку виявлення серйозних недоліків у проекті, що можуть вплинути на режим його експлуатації, проектні матеріали повертаються проектній організації на доопрацювання.

При позитивному висновку всіх зацікавлених інстанцій замовник передає будівельній організації-підряднику будівельний майданчик, затверджену проектну документацію і забезпечує фінансування будівництва. Підрядник повинен за підрядною угодою на капітальне будівництво побудувати у встановлений термін передбачений проектом об’єкт відповідно до затвердженої проектної документації, забезпечити належну якість будівельно-монтажних робіт, провести випробування змонтованого ним обладнання, своєчасно усунутії недоробки і дефекти, що виявлені під час приймання будівельно-монтажних робіт, здати замовнику збудований об’єкт і забезпечити його введення в експлуатацію. Замовник за участю санепідемстанції і державної архітектурно-будівельної інспекції здійснює систематичний контроль за ходом  б у д і в н и ц т в а з метою з’ясувати відповідність робіт, що проводяться, вимогам проекту та санітарно-гігієнічним нормам. Відвідувати будівельний майданчик необхідно щонайменше тричі: на стадії “нульового циклу” (копання котлована, закладення фундаменту) з метою перевірки стану ґрунту, наявності джерел його забруднення (залишків поховань, вигрібних ям, звалищ), правильності закладення фундаменту та його гідроізоляції; на стадії виконання “прихованих робіт” для контролю за якістю монтажу перекриттів та перегородок, звукоізоляції, вентиляційних каналів і т.ін.; на стадії завершення будівельних робіт з метою оцін-ки якості всіх видів робіт, а також благоустрою навколишньої території. У випадку виявлення порушень у ході будівництва замовник разом із санепідемстанцією вживають заходів щодо усунення недоліків аж до припинення будівництва шляхом призупинення фінансування.

Заключний етап будівництва (реконструкції) —  в в е д е н н я  о б ‘ є к т а  в  е к с п л у а т а ц і ю , що здійснюється за два етапи. На першому етапі замовник організує робочу приймальну комісію в складі представників замовника, генерального підрядника та субпідрядних організацій, проектної організації, технічної інспекції праці, органів державного санітарного, архітектурно-будівельного та пожежного нагляду. Робоча комісія перевіряє відповідність виконаних будівельно-монтажних робіт проектно-кошторисній документації, якість виконаних робіт, результати проведення монтажними субпідрядними організаціями індивідуальних та комплексних випробувань обладнання й санітарно-технічних пристроїв, приймає рішення про готовність об’єкта до експлуатації та ухвалює його для пред’явлення державній приймальній комісії.

Заключне приймання в експлуатацію лікувально-профілактичного закладу здійснюється державною комісією в складі представників замовника, генерального підрядника, генерального проектувальника, органів державного архітектурно-будівельного, санітарного та пожежного нагляду, профспілкової організації замовника, організацій, що відають експлуатацією водо-, електро-, тепломереж, а також експертів з різних питань. Комісія складає акт приймання об’єкта до експлуатації.

Ретельне дотримання чинних санітарно-гігієнічних норм і правил на кожному з наведених етапів проектування, будівництва та введення в експлуатацію — запорука подальшої ефективної експлуатації лікувально-профілактичних закладів.

Експлуатація лікувально-профілактичних закладів вимагає повсякденної кропіткої роботи з боку персоналу з метою дотримання чинних санітарно-гігієнічних та протиепідемічних норм і правил, спрямованої на своєчасне виявлення санітарних недоліків та їх усунення шляхом організації санітарно-гігієнічних та протиепідемічних заходів.

Організація й проведення в лікувальних закладах необхідних гігієнічних і протиепідемічних заходів не лише забезпечує оптимальні умови в стаціонарах і поліклініках, попереджає виникнення внутрішньолікарняної інфекції, але й істотно впливає на процес якнайшвидшого видужування хворих, збереження високої працездатності персоналу. Відповідальність за організацію і проведення комплексу гігієнічних і протиепідемічних заходів покладається на головного лікаря, а здійснення їх входить у обов’язки всього медичного персоналу. Ці заходи включають забезпечення оптимальних умов перебування хворих і праці персоналу, організацію доброякісного раціонального харчування, водопостачання за відповідними нормами, дотримання протиепідемічного режиму, режиму асептики та антисептики, профілактику внутрішньолікарняних інфекцій і т.ін.Контроль за дотриманням санітарно-гігієнічного та протиепідемічного режиму в лікувальних закладах покладається на органи державного санітарного нагляду у вигляді поточного нагляду.

Замовник проекту в особі керівників органів і закладів охорони здоров’я повинен освоїти проектну документацію, вміти читати архітектурно-будівельні креслення, здійснювати експертну оцінку проекту із застосуванням чинних гігієнічних вимог до проектування лікувальних закладів.

Складові частини проектів.

Проект складається з описової та графічної (архітектурно-будівельної) частин, які включають: пояснювальну записку; ситуаційний план; генеральний план; креслення фасадів; поповерхові плани; вертикальні розрізи; дані про будматеріали й обладнання; креслення санітарно-технічних споруд та пристроїв.

У  п о я с н ю в а л ь н і й  з а п и с ц і висвітлюється призначення й місце розташування об’єкта, що проектується, викладається санітарний опис ділянки будівництва та прилеглої території, подається характеристика окремих елементів будинку з точки зору обґрунтування запроектованих розмірів і об’ємів приміщень, санітарно-технічного обладнання, відповідності кліматичним умовам. У пояснювальній записці наводяться дані, без яких уявлення про об’єкт буде неповним.

С и т у а ц і й н и й  п л а н — це план населеного пункту з позначенням місця розташування земельної ділянки під будівництво проектованого об’єкта.

Ситуаційний план характеризує розташування об’єкта щодо навколишньої забудови, віддаль від сусідніх житлових будинків, прилеглих промислових підприємств, транспортних магістралей, звалищ і т.ін. На ситуаційному плані обов’язкове позначення орієнтації даної території за сторонами світу, рози вітрів цієї місцевості за даними метеослужби за один рік, її рельєфу, а також шляхових, водопровідних, каналізаційних та інших комунікацій, санітарно-захисних зон об’єктів, розташованих у даній місцевості.

Ситуаційний план повинен супроводитися даними про рівень стояння ґрунтових вод, характеристику ґрунтів, час і місце поховань, якщо вони були, й т. ін.

Г е н е р а л ь н и й  п л а н — це план земельної ділянки проектованого об’єкта, на якому зображені межі ділянки, існуючі, проектовані будинки та інші споруди. Генеральний план дає уявлення про розмір і конфігурацію ділянки, розбивку її на проїзди, доріжки, зелені та господарські зони, санітарний благоустрій території, орієнтацію будинків та віддаль між ними, характер і відсоток забудови та озеленення тощо.

П о п о в е р х о в и й  п л а н — горизонтальний розріз будинку в площині, що проходить трохи вище від лінії підвіконь, який вико-нують на рівні окремих поверхів. Поповерхові плани відображають внутрішнє планування поверхів, склад, взаємозв’язок і розміри приміщень, розташування вікон, дверей, сходових кліток, санітарно-технічного обладнання.

Ф а с а д и — графічні зображення вигляду будинку спереду, ззаду, з торців.  В е р т и к а л ь н і  р о з р і з и — графічні зображення будинку, виконувані на різних рівнях у фронтальній та сагітальній площинах. Креслення фасадів і вертикальних розрізів дають змогу визначити зовнішній вигляд будинку, його висоту, наявність веранд та інших пристроїв, що затемнюють приміщення, висоту окремих приміщень, заглибленість цокольного поверху, висоту й конфігурацію вікон, дверей, похили сходів, висоту маршів і сходин, висоту горищного приміщення і входи до нього, якість звуко- й гідроізоляції будинку.

К р е с л е н ня й  е к с п л і к а ц і ї  б у д м а т е р і а л і в та  о б л а д н а н н я дають змогу судити про застосовувані будматеріали та розташування обладнання.

К р е с л е н н я  с а н і т а р н о – т е х н і ч н и х  с п о р у д  т а пристроїв дають уявлення про системи опалення, вентилювання, освітлення, водопостачання, каналізування будинків, наявність побутових приміщень і т. ін.

Читання архітектурно-будівельних креслень. Архітектурно-будівельними кресленнями називаються графічні зображення будинків на території, що забудовується, виконані особливими умовними методами.

Загальними для всіх креслень прийомами та умовними позначеннями є масштаби, розміри, лінії тощо.

Ступінь зменшення або збільшення зображуваних предметів на кресленні проти дійсних їх розмірів називається масштабом. Числовий масштаб позначається на кресленнях відношенням двох чисел, одне з яких одиниця, наприклад, 1:100, 1:1 000, 10:1, 2:1 і т. д.

Якщо одиниця стоїть першою, то це масштаб зменшення; якщо ж одиниця стоїть на другому місці — це масштаб збільшення. Лінійний масштаб — графічне зображення масштабу у вигляді відрізка прямої, поділеної на частини. Числа над відрізками прямої лінійного масштабу позначають довжину лінії натури в прийнятих розмірах (см, м, км). Ліва поділка масштабної лінійки поділена на 10 частин, що дає змогу довести точність вимірювання до 0,1 прийнятої одиниці.

На кресленнях використовуються такі масцітаби: ситуаційні плани – 1:5 000, 1:10 000, 1:25 000; генеральні плани – 1:500, 1:1 000; плани будинків, що включають фасади й розрізи, — 1:50, 1:100, 1:200, 1:400; шаблони карнизів, віконних рам і т. ін. — 1:1.

Розміри споруд на кресленнях бувають трьох видів: базисні — між лініями або поверхнями, від яких ведеться відлік усіх вимірювань (наприклад, для вертикальних позначок будинків за базисний приймають рівень підлоги першого поверху); габаритні — вказують максимальні розміри будинку або його частини по довжині,ширині, висоті; геометричні — розміри окремих деталей. Для зазначення розмірів на кресленнях використовують виносні та розмірні лінії. Виносні лінії наносять за контурами вимірюваного елемента, а розмірні — перпендикулярно до виносних з обмеженням кінців розмірних ліній стрілкою або штрихом і зазначенням розміру над лінією. Для позначення рівнів елементів будинку від прийнятої нульової позначки застосовується умовний знак — позначальний трикутник. Вершина трикутника спирається на горизонтальну лінію — виноску рівня із зазначенням числового значення позначки біля основи трикутника. Деякі розміри на кресленнях позначаються літерами (великими літерами — габаритні або сумарні розміри, малими — розміри окремих елементів, а саме: L, 1 — довжина; В, b — ширина; Н, h — висота; D, d — діаметр; R, r — радіус; Р, р — периметр; 5 — площа; V — об’єм).

При проектуванні будинку насамперед складають креслення розбивочних осей, які визначають розміри окремих його частин та конструктивних елементів і проводяться у двох взаємно перпендикулярних напрямах (відповідно до того, як у будинку будуть проходити зовнішні та внутрішні стіни, колони). Осі, що розташовуються паралельно до головного фасаду, маркують великими літерами, починаючи з А, від головного до заднього фасаду; перпендикулярні о них осі маркують зліва направо арабськими цифрами. Кінці розбивочних осей виносять виносними лініями за контури зовнішніх стін і в кружечках на їхніх кінцях ставляться марки цих осей.

Лінії на кресленнях відрізняються як за характером накреслення суцільні, штрихові, штрихпунктирні), так і за товщиною.

Суцільні лінії повної товщини використовуються для позначення видимих контурів зовнішніх і капітальних внутрішніх стін. Міжкімнатні перегородки, печі, двері обводяться лініями половинної товщини. Тонкі суцільні прямі лінії використовуються для позначення виносних та розмірних ліній. Штриховими лініями зображують невидимі контури, а штрихпунктирними — лінії розгортки, симетрії, осьові та центрові лінії. при читанні проектної документації лікареві доводиться вивчати ситуаційні та генеральні плани, що являють собою топографічні лани. Для зображення рельєфу місцевості й визначення відносної висоти різних точок поверхні застосовується спосіб горизонталей.

Усі точки поверхні, що мають однакову висоту, будуть лежати на одній і тій же горизонталі. Вигини горизонталей відповідають формам рельєфу місцевості, а за числовим значенням, вписаним у розриви горизонталей, можна судити про відносну висоту точок. Горизонталі й числові значення висот виконують коричневою фарбою.

Напрям падіння висот позначається бергштрихами — короткими, перпендикулярними до горизонталей штрихами, а також числовими значеннями висот (їхній низ обернений у бік пониження рельєфу).

На ситуаційному плані обов’язково зображується роза вітрів даної місцевості. Генеральний план супроводжується експлікацією, в якій наводяться загальна площа ділянки, площа озеленення, відсоток забудови території, перелік споруд і т. ін.

Умовні позначення, прийняті на генеральному та ситуаційному ланах, поділяються на контурні, виконувані в прийнятому масштабі, й позамасштабні — окремі дерева, будинки, стовпи, ширина доріг і т. ін.

Основні умовні позначення елементів будинків і санітарно-технічних систем подано на мал. цифрами (підкресленими в кружечках) на вільних місцях планів приміщень показують площі приміщень; великі літери українського алфавіту над цифрами позначають матеріал, з якого зроблено підлоги (П — паркет, Л — лінолеум, К — кераміка й т. д.). Обладнання, меблі, апаратура шифруються на самому кресленні літерами бо цифрами, за якими у доданій до проекту специфікації можна дізнатися не лише про їхню назву, але й заводську марку, потрібну кількість, технічну характеристику тощо.

Креслення в проектах маркуються великими літерами українського алфавіту внизу аркуша, справа (АБ — архітектурно-будівельні креслення, ВК — водогін і каналізація, ОВ — опалювання і вентиляція, ЕП — електропостачання, СП — слабкострумові пристрої, ГП — газопостачання). Кожна марка креслень може займати декілька аркушів, які нумеруються арабськими цифрами. Назви креслень наводяться в рамці в правій нижній частині кожного аркуша.

Читання проектних матеріалів здійснюється у такій послідовності:

1. Призначення об’єкта.

2. Розташування проектованого та існуючих об’єктів на ділянці, майбутнє освоєння та благоустрій її з урахуванням попередження забруднення навколишнього середовища; санітарні розриви, захисні зони, роза вітрів, можливість підключення до інженерних і транспортних комунікацій.

3. Місцеві кліматичні й санітарно-топографічні особливості ділянки (будівельно-кліматична зона, рельєф, рівень стояння ґрунтових од, характер ґрунтів, умови природного провітрювання та інсоляції ділянки).

4. Дотримання встановлених відповідними будівельними нормами та правилами нормативів території на одного хворого або відвідувача, розрахунки площі на перспективу, оптимальні радіуси обслуговування та інші фактори.

5. Орієнтація ділянки, будинків та їх окремих елементів за сторонами світу й щодо сусідніх об’єктів.

6. Розміри споруди загалом та її окремих частин, зовнішній вигляд будинку.

7. Докладне вивчення внутрішнього планування будинків і споруд, для полегшення якого ознайомлення починають із головного входу першого поверху, подумки проходять увесь перший поверх, потім знайденими сходами піднімаються на другий поверх і далі,причому особливу увагу звертають на взаємне розташування (по вертикалі й горизонталі) окремих приміщень, особливо санітарних вузлів та інших допоміжних приміщень.

8. Матеріали, з яких буде побудовано будинок.

9. Характеристика санітарно-технічних споруд та пристроїв, розташування обладнання та оснащення будинку.

При безпосередньому читанні креслень необхідно з’ясувати назву креслення; ознайомитися з масштабами, в яких виконано креслення; визначити, які саме проекції дано на кресленні та скільки їх, визначити розташування плану, фасаду, наявність бокового вигляду; визначити, якими січними площинами побудовані розрізи; розібратися в усіх умовних позначеннях на кресленні; ознайомитися з експлікаціями (поясненнями до креслень) та специфікаціями (розшифровкою елементів обладнання).

Методика експертної оцінки проекту будівництва лікувально-профілактичного закладу передбачає ознайомлення з призначенням об’єкта, змістом пояснювальної записки до проекту, проектом прив’язки, розгляд та оцінку архітектурно-будівельних креслень проекту згідно з нормами будівельного проектування, масштабом та умовними графічними зображеннями.

На ситуаційному й генеральному планах визначають, записують та оцінюють такі дані:

1. Місце розташування ділянки, її санітарно-топографічні особливості, ступінь благоустрою (розглядаються за наявності проекту прив’язки).

2. Розміщення ділянки щодо прилеглої території та об’єктів, які на ній розташовані, правильність вибору ділянки з урахуванням панівного напрямку вітру, розміри розривів між лікувально-профілактичними закладами та оточуючими об’єктами, можливість підключення об’єкта до основних інженерних комунікацій, шляхи й засоби сполучення з ділянкою (розглядаються за наявності проекту прив’язки).

3. Рельєф ділянки, умови її провітрюваний й інсоляції, рівень стояння ґрунтових вод, характер і ступінь чистоти ґрунтів (розглядаються за наявності проекту прив’язки).

4. Розмір (площа) ділянки: загальна (га), на одне ліжко, на одного відвідувача (м²).

5. Характер наміченого замощення ділянки (асфальт, гравій, бруківка тощо).

6. Характер наміченого озеленення ділянки з урахуванням типу закладу й місцевих кліматичних умов (деревні та чагарникові насадження, посіви трав, квіткові клумби) та загальний процент озеленення ділянки.

7. Число в’їздів на ділянку та їх призначення.

8. Зонування території ділянки (основні та допоміжні будинки,господарський двір, майданчик для відпочинку та ін.) з метою забезпечити зручне пересування хворих, відвідувачів, постачання продуктів, їжі, палива, видалення відходів.

9. Відсоток забудови ділянки.

10. Які будинки намічено звести на ділянці та розміри санітарних розривів між ними з урахуванням поверховості будинків, відповідність орієнтації будинків кліматогеографічним умовам, розі вітрів.

11. Величина відступу будинків від червоної лінії.

На кресленнях фасадів оцінюють загальний вигляд будинку, його поверховість, кількість входів, форму, розміри й кількість вікон,типи віконних рам.

На по поверхових планах визначають та оцінюють:

1. Входи в будинок (кількість, розміщення, наявність утеплених тамбурів).

2. Склад, взаємне розташування, призначення й розміри окремих приміщень, дотримання графіка руху людей, ходу технологічного процесу.

3. Ширину коридорів, дверей і вікон, розташування та кількість дверей і вікон в окремих приміщеннях.

4. Місце розташування та планування санітарних вузлів, ванн, душових, ліфта, сміттєпроводу, побутових приміщень тощо.

5. Орієнтацію за сторонами світу окремих приміщень, можливості наскрізного провітрювання.

6. Глибину й ширину закладення окремих приміщень.

7. Число вікон в окремих приміщеннях, світловий коефіцієнт та коефіцієнт природного освітлення.

8. Площу та повітряний куб на одну людину в приміщенні.

9. Вертикальне планування будинку.

10. Товщину стін.

На вертикальних розрізах будинку визначають і оцінюють висоту приміщень, висоту вікон та дверей, конструкцію і товщину міжповерхових перекриттів, підлоги, покрівлі, розташування та глибину закладення фундаменту, кількість та висоту сходових прорізів, висоту сходового кроку. На кресленнях будівельних матеріалів оцінюють матеріали стін, перекриттів, фундаменту, покриття підлог, теплотривкість та шумоізоляційні властивості застосовуваних матеріалів, гідростійкість фундаменту.

На кресленнях санітарно-технічних споруд та пристроїв визначають і оцінюють системи водопостачання, зокрема, гарячого водопостачання, каналізації, опалення, вентиляції, штучного освітлення будинків:

1. Правильність вибору системи опалення (місцеве, центральне), охоплення опалювальними пристроями всіх приміщень, відповідність прийнятих розрахункових температур існуючим нормам (чи передбачено регулювання температури в окремих приміщеннях, чи відповідають гігієнічним вимогам запроектовані опалювальні прилади).

2. Конструкцію та місця установлення газових приладів (чи відповідають останні гігієнічним вимогам), вплив їх на повітряний режим приміщень.

3. Правильність вибору системи вентиляції, її ефективність, охоплення всіх приміщень, розташування місць забирання повітря й вентиляційних камер, правильність влаштування вентиляційних каналів, наявність пристосувань для посилення природної вентиляції.

4. Санітарний стан вододжерела або водогону, від якого об’єкт буде живитися водою, влаштування розвідної мережі, кількість та достатність місць роздачі води (крани, раковини, душі, ванни), розміщення водогінних груб.

5. Спосіб видалення та знешкодження стічних вод, влаштування колекторної мережі, кількість та достатність санітарних вузлів, розміщення каналізаційних труб.

Гігієнічні вимоги до проектування лікувальних закладів викладені в “Санітарних правилах улаштування, обладнання й експлуатації лікарень, пологових будинків та інших лікувальних стаціонарів” №5179-90 і “Посібнику з проектування закладів охорони здоров’я” до БНіП 2.08.02-89 “Громадські будівлі та споруди”. Розміри земельних ділянок лікувально-профілактичних закладів визначаються згідно з БНіП 2.07.01-89 “Містобудівництво. Планування й забудова міських і сільських поселень”. Вимоги до стоматологічних поліклінік наведені в “Санітарних правилах улаштування, обладнання, експлуатації амбулаторно-поліклінічних закладів стоматологічного профілю, охорони праці та особистої гігієни персоналу” №2956а-83.

Розташування та планування земельної ділянки. Лікувально-профілактичні заклади розташовують у житловій, зеленій або приміській зонах відповідно до затвердженого генерального плану і проекту детального планування населеного пункту з урахуванням його функціонального зонування. Загальносоматичні лікарні, пологові будинки, диспансери, поліклініки будують у межах населених пунктів за умови, що палатні корпуси віддалені від житлової забудови на 30-50 м залежно від їх поверховості, а лікувально-діагностичні та будинки амбулаторно-поліклінічних закладів — на 15 м. Спеціалізовані лікарні або комплекси потужністю понад 1000 ліжок, лікарні для тривалого перебування хворих, а також стаціонари такої ж потужності з особливим режимом (психіатричні, туберкульозні та ін.) розташовують у приміській зоні або на околиці населеного пункту, якщо можливо, в зелених масивах, на віддалі не менше 1000 м від житлової зони. Як виняток, у житловій забудові, що склалася, палатні корпуси туберкульозних та інфекційних стаціонарів можуть бути розташовані на віддалі 30-50 м від житлових будинків за умови дотримання всіх належних вимог до внутрішнього режиму цих стаціонарів. Жіночі консультації і стоматологічні поліклініки, що не мають у своєму складі рентгенівських та фізіотерапевтичних кабінетів, можуть розташовуватись у житлових і громадських будинках.

Амбулаторно-поліклінічні заклади у містах слід розташовувати в межах пішохідної доступності (не більше 1000 м), а на селі — в межах 30-хвилинної доступності з використанням транспорту. Станції (підстанції) швидкої медичної допомоги розташовуються в межах зони 15-хвилинної доступності на спецавтомобілі, а висувні пункти швидкої медичної допомоги в сільській місцевості — в межах 30-хвилинної доступності.

Лікарняну ділянку вибирають з урахуванням можливості під’єднання до загальноміських інженерних комунікацій (водогону, каналізації, електро- і тепломереж тощо). Вона повинна мати вигідні асфальтовані шляхи сполучення з населеним пунктом.

Ділянку вибирають на підвищеній, зі спокійним рельєфом, сухій, добре провітрюваній та інсольованій місцевості, поблизу зелених масивів. Найбільш придатними є пологі схили південної орієнтації, де є природне стікання атмосферних вод і добрі умови інсоляції. Забороняється будувати лікарняні заклади на ділянках, що раніше використовувались під звалища, поля асенізації, скотомогильники, кладовища тощо, а також із забрудненням ґрунту органічного, хімічного або іншого походження. Грунти повинні добре фільтрувати воду. Рівень стояння ґрунтових вод допускається не менше  1,5 м відповерхні ґрунту.

Лікувально-профілактичні заклади повинні розташовуватись віддалік, поза межами санітарно-захисних зон джерел шуму і забруднення атмосферного повітря: промислових підприємств, залізниць, магістралей з інтенсивним рухом транспорту, летовищ, великих спортивних споруд, комунальних об’єктів очищення і знезараження стоків і твердих відходів сільськогосподарських об’єктів і т. ін. Ділянки лікувальних закладів розташовують з навітряного боку від об’єктів — джерел забруднення атмосферного повітря і шуму. Рівні звуку на території лікувально-профілактичних закладів зі стаціонарами не повинні перевищувати 45 дБ(А) вдень і 35 дБ(А) вночі.

Розміри земельних ділянок лікувально-профілактичних закладів визначаються їх потужністю (місткістю, пропускною здатністю) та структурою.

Розміри ділянки стаціонарів

 

Площа земельної ділянки дитячого стаціонару приймається за наведеними нормами з коефіцієнтом 1,5, пологового будинку — з коефіцієнтом 0,7. При розташуванні двох і більше стаціонарів на одній земельній ділянці її загальну площу визначають за нормою сумарної місткості стаціонарів. В умовах реконструкції, а також у великих (250-1000 тис. мешканців) і дуже великих (понад 1 млн) містах земельні ділянки лікарень дозволяється зменшувати на 25 %.

Навпаки, земельні ділянки лікарень, розташованих у приміській зоні, слід збільшувати: інфекційних і онкологічних — на 15%, туберкульозних і психіатричних — на 25, відновного лікування для дорослих — на 20, для дітей — на 40 %.

Площа земельних ділянок поліклінік, амбулаторій, диспансерів без стаціонару залежить від кількості відвідувань за зміну і становить 0,1 га на 100 відвідувачів, але не менше 0,3 га. Розміри земельної ділянки об’єднаних лікувально-профілактичних закладів (стаціонар із поліклінікою, диспансер зі стаціонаром) визначаються окремо за відповідними нормами, а потім додаються.

Найбільш раціональною є прямокутна конфігурація ділянок зі співвідношенням сторін 1:2 або 2:3, що дає змогу раціонально розмістити корпуси з вигідними під’їздами до них.

 

З метою створення оптимального санітарно-протиепідемічного, лікувально-щадивного режиму і психологічного комфорту на території лікарень виділяють такі відокремлені одна від одної функціональні зони: лікувальних корпусів для неінфекційних хворих, лікувальних корпусів для інфекційних хворих, психосоматичних корпусів, педіатричних корпусів, пологових будинків (акушерських відділень), туберкульозних, шкірно-венерологічних, радіологічних корпусів, садово-паркову, поліклініки, патолого-анатомічного корпусу, господарську, зону інженерних споруд.

Зони лікувальних корпусів для інфекційних хворих, поліклініки, радіологічного та патолого-анатомічного корпусів, господарську, інженерних споруд віддаляють від інших лікарняних корпусів і наближають до периферії ділянки. Мінімальна віддаль між соматичними та інфекційними і господарськими корпусами повинна становити 50 м. Зона інфекційного корпусу поділяється на ізольовані одна від одної “чисту” і “забруднену” ділянки. На виїзді з забрудненої частини передбачається закритий майданчик для дезінфекції транспорту. В зоні педіатричних корпусів за принципом групової ізоляції дітей різних вікових груп і відділень створюють декілька ізольованих ділянок для прогулянок дітей. Патолого-анатомічний корпус максимально ізолюють не лише від лікарняних корпусів, але й від розташованих поблизу лікарняної ділянки житлових і громадських споруд і віддаляють від палатних корпусів і харчоблоку на  30 м. Радіологічний корпус розташовують на віддалі 25 м від палатних корпусів. Господарську зону і зону інженерних споруд, що включають харчоблок, центральну котельню, пункт зберігання лікувальних газів, пральню з дезінфекційною камерою, гаражі, складські приміщення, станцію знезараження стічних вод, сміттєзбірники тощо, розташовують з підвітряного боку від палатних корпусів і нижче за рельєфом місцевості. Для захисту лікарні від атмосферних забруднень і шуму майданчики зі сміттєзбірниками, пункт зберігання газів віддаляють від лікарняних корпусів на 25 м, будівлі для зберігання рентгенівських плівок на 20 м, піч для спалювання відходів, зблоковану з господарським корпусом, на 30 м, окремо побудовану піч на 100 м. Палатні корпуси повинні розташовуватись на віддалі не ближче 30 м, а лікувально-діагностичні, поліклінічні — не менш ніж 15 м від червоних ліній забудови. Для забезпечення оптимальної інсоляції та природного освітлення приміщень віддаль між палатними корпусами повинна становити 2,5 висоти протилежного будинку, але не менше 24 м. На ділянці лікарні забороняється розташовувати заклади, житло, будівлі та споруди, які функціонально не пов’язані з даною медичною установою.

До території лікарні прокладають декілька зручних під’їзних шляхів з твердим покриттям: у зони лікувальних корпусів для інфекційних хворих, лікувальних корпусів для неінфекційних хворих, ритуальну зону патолого-анатомічного корпусу і господарську. В’їзди у зони патолого-анатомічного корпусу і господарську можуть об’єднуватись. При розташуванні станції (відділення) швидкої медичної допомоги, на ділянці лікарні передбачається окремий в’їзд та виїзд для автомобілів швидкої допомоги.

Перед головними входами у лікарні, поліклініки обладнують майданчики для відвідувачів із розрахунку 0,2 м² на одне ліжко або одне відвідування, але не менше 50 м², а також стоянки медичного транспорту і транспорту співпрацівників перед в’їздами на територію, але не ближче 100 м від палатних корпусів. Тимчасові стоянки індивідуального автотранспорту слід розташувати на віддалі не ближче ніж 40 м від території.

Територія лікарні повинна бути упорядкована та озеленена. Озеленення лікарняної ділянки створює сприятливі умови для перебування хворих і лікувально-щадивного режиму в стаціонарі. Зелені насадження пом’якшують мікроклімат ділянки, зменшують шум, вміст шкідливих речовин та бактеріального аерозолю в повітрі, виділяють фітонциди, що згубно діють на мікроорганізми.

 

Загальна площа зелених насаджень та газонів повинна становити не менше 60 /о території лікарні. Більшість зелених насаджень висаджують у садово-парковій зоні, площа якої визначається з розрахунку 25 м² на одне ліжко з обладнанням майданчиків для кліматотерапії і лікувальної фізкультури. Окремо влаштовують садовопаркові зони для інфекційних, акушерських, дитячих, туберкульозних і психосоматичних відділень. Крім того, за периметром ділянки лікарні передбачається смуга зелених насаджень завширшки не менше 15 м (для поліклініки —  10 м) у вигляді двох рядів високих дерев і ряду кущів. Дерева з широкою кроною висаджують не ближче 1 0м від палатних корпусів, щоб не погіршити умов природного освітлення. Довкруги зони патолого-анатомічного корпусу, яка не повинна проглядатися з вікон лікувальних приміщень, житлових і громадських будівель, розташованих поблизу лікарняної ділянки та садово-паркової зони, висаджують вічнозелені дерева і кущі. “Чисту” й “забруднену” ділянки зони інфекційного корпусу ізолюють одну від одної смугою колючого чагарнику. Навколо інфекційного та радіологічного корпусів, а також уздовж розташованих на першому поверсі рентген-кабінетів передбачаються смуги насаджень із чагарників завширшки не менше  5 м. Зелена смуга завширшки до 10 м ізолює господарську зону від інших зон.

Ділянки лікувально-профілактичних закладів повинні мати огорожу заввишки не менше 1,6 м, а психіатричні лікарні — заввишки 2,5 м.

Внутрішні проїзди, пішохідні доріжки, майданчики перед входами до корпусів, господарський двір із загальною площею не більше 25 % повинні мати тверде покриття (асфальт, бетон тощо).

Методика експертної гігієнічної оцінки лікарні за матеріалами проекту

Санітарно-гігієнічну експертизу проекту лікарняного закладу починають з пояснювальної записки, в якій приводяться паспортні дані проектованої під будівництво лікарні (назва, кількість ліжок, відвідувань поліклініки), особливості архітектурно-будівельних, санітарно-технічних рішень та інші довідкові матеріали, які не можна зобразити на кресленнях (склад лікарняного комплексу, системи водо-, газо-, тепло-, електропостачання, системи вентиляції, збору, видалення та знешкодження рідких і твердих відходів, заходи по охороні навколишнього середовища).

Після цього розглядають ситуаційний план – збільшену у масштабі копію топографічної карти ділянки, виділеної для забудови з зображенням існуючих та проектованих об’єктів навколо цієї ділянки. З урахуванням рози вітрів виясняють можливий негативний вплив цих об’єктів на територію проектованої лікарні (забруднення повітря, грунту, шум та інші), віддаленість лікарні від населеного пункту чи його частини, яку вона обслуговуватиме, від залізниці, автостради тощо.

Після цього розглядають генеральний план забудови лікарні: розміри, конфігурацію ділянки з урахуванням резерву для можливого розширення, реконструкції. Визначають зонування території, процент забудови, озеленення, комунікації благоустрою (водопровід, каналізація, електро-, тепло-, газофікація), проїзди, під’їзди до корпусів тощо.

Далі розглядають фасади, плани, розрізи головного корпусу, взаєморозміщення в ньому і оцінку окремих відділень. Детально розглядаються приймальне відділення та одне з відділень корпусу (терапевтичного чи хірургічного профілю).

Оцінюють набір приміщень палатної секції, площу, кубатуру, орієнтацію вікон, показники природного освітлення, вентиляцію, розміщення ліжок однієї-двох палат.

Потім розглядають планування операційного блоку хірургічного, акушерсько-гінекологічного, чи нейрохірургічного відділення, а також особливості планування палат інфекційного корпусу (боксів, напівбоксів, боксованих палат).

На підставі розглянутих проектних матеріалів складають загальну оцінку проектованої лікарні. Визначають відповідність окремих показників (площі, кубатури, освітлення, вентиляції, санітарного благоустрою тощо) гігієнічним нормативам, окремо виділяють виявлені недоліки та помилки, роблять загальний висновок: “проект затвердити”, “повернути для виправлення”, “відхилити”, обгрунтувавши причину такого висновку.

При експертизі проекту користуватися гігієнічними вимогами та нормативами, приведеними в додатку 2 та рекомендованій літературі.

 

Гігієнічні вимоги до планування та благоустрою лікувально-профілактичних закладів

Ділянку для забудови лікувально-профілактичних закладів вибирають з урахуванням кількох умов:

– віддаленість від найвіддаленіших жител зони обслуговування населення повинна вкладатися в одну годину (1,5км) подолання цієї відстані;

– віддаленість від джерел можливого забруднення повітря, ґрунту; джерел шуму, вібрації, ЕМП, викидів промислових підприємств, аеропортів, залізничних вузлів, швидкісних автомагістралей та інших з урахуванням їх санітарно-захисних зон та рози вітрів;

– використання існуючого озеленення (ліс, парк);

– рівнина чи схил місцевості на південні румби та інші.

Площа земельної ділянки приймається в залежності від потужності, спеціалізації, системи забудови лікарняного комплексу (табл. 1).

Найбільш доцільна форма земельної ділянки лікарняного комплексу прямокутна з співвідношенням сторін 1:2, або 2:3. Довга вісь повинна бути орієнтована зі сходу на захід чи з північного сходу на південний захід, що забезпечує орієнтацію палат лікарняних корпусів на південні румби, а операційних, родових залів, лабораторій, рентгенвідділень – на північні румби (запобігання засліплення та перегріву сонячними променями). При виборі ділянки варто враховувати можливість приєднання будівель лікарні до наявних систем водопроводу, каналізації, електро-, тепло-, газофікації, зручність під’їздів, підходів.

 

Таблиця 1

Нормативи для розрахунку площі земельної ділянки стаціонару для дорослих з допоміжними будинками і спорудами ^*

 

 

 

При проектуванні земельної ділянки лікувального закладу виділяють такі зони:

– зона лікувальних корпусів для неінфекційних хворих;

– зона поліклініки;

– зона радіологічного відділення;

– зона патолого-анатомічного відділення;

–  господарська зона;

–  садово-паркова зона

При цьому для інфекційних, акушерських, дитячих, туберкульозних, психіатричних відділень повинні виділятися окремі садово-паркові зони.

Щільність забудови лікарняної ділянки у залежності від кількості ліжок не повинна перевищувати 10-15%. До 60-65% площі повинні займати всі види зелених насаджень; 20-25%- господарський двір, проїзди, проходи. Розміри садово-паркової зони повинні складати з розрахунку не менше 25м² на одне ліжко.

Відстані між будівлями лікарняного закладу повинні бути:

-між стінами з вікнами палат, кабінетів – 2,5 висоти протистоячої будівлі але не менше  25 м; -між радіологічним корпусом та іншими будівлями – 25 м; -патолого-анатомічний корпус, господарські будівлі – на відстані 30 м  від інших, у тому числі – житлових; -між торцями будівель – не менше 30 м, від поліклініки, жіночої консультації, диспансеру – не менше 15 м.

 Приймальне відділення для соматичних хворих (у головному корпусі) та помешкання виписки хворих повинно бути єдиним і включати: оглядове приміщення, санітарний пропускник, палати тимчасового утримання поступаючих хворих, реанімаційний бокс, у ряді випадків –  рентгенкабінет.

Для дитячого, акушерського, інфекційного, шкіряно-венерологічного, туберкульозного, психіатричного відділень повинні бути окремі приймальні відділення і помешкання виписки хворих.

Площі приміщень приймальних відділень нормуються відповідно кількості хворих, які будуть поступати на протязі доби.

Санітарний пропускник планується за поточним принципом і включає: оглядову, роздягальню, ванно-душову, одягальню.

В інфекційному, туберкульозному, шкірно-венеричному відділенні одежу поступаючого хворого направляють в дезінфекційне відділення, яке розміщують у окремому корпусі в господарській зоні.

В господарській зоні розміщують також пральню, центральний харчоблок, котельню, гаражі та інші підрозділи лікарні.

До складу  лікарні загального типу  входять:

1) приймальне відділення; 2) стаціонар із терапевтичним і хірургічним, аку­шерсько-гінекологічним, дитячим, інфекційним, анестезіологічно-реанімаційним, радіологічним відділенням, відділенням   переливання крові з банком крові та кровозамінників,  тощо;

3) поліклініка;4) лікувально-діагностичні підрозділи з відділеннями функціональної діагностики, рентгенодіагностики, фізіо­терапевтичним, реабілітації та лікувальної фізкультури;

5) патологоанатомічне відділення з моргом; 6) допоміжні служби – харчоблок, пральня з дезкаме­рою, центральний стерилізаційний відділ, майстерні з  ремонту медичної техніки й апаратури, гараж, овочесховище тощо;

7) адміністративно-господарська частина –  канцелярія, медичний архів, бібліотека тощо.

Розміщення всіх вищезазначених підрозділів у лікарняних будівлях залежить від системи лікарня­ного будівництва. Будинок поліклініки розташовують ізольовано на відстані 30—50 м від лі­кувальних корпусів.  Необхідно, щоб вхід у поліклініку був  окремим.

Площа забудови лікарні повинна становити 12-15 %, зона зелених насаджень – не менше  60 % (з розрахунку 25 м² на одне ліжко), решта території – пішоходні й проїжджі дороги. Ширина захисної зеленої смуги за  периметром ділянки – 15-30 м. При розташуванні будівель на ділянці необхідно дотримуватися слідуючих розривів між ними: між стінами корпусів з вікнами з палат – 2,5 висоти протилежного будинку, але не менше 25 м; між корпусами з палатами і патологоанатомічним корпусом, будинком швидкої медичної допомоги, харчоблоком – не менше 30 м, між радіологічним корпусом та іншими – не менше 25 м.

Смуги зелених насаджень повинні бути розташовані між функціональними зонами лікарень і складати 15 м. Санітарний розрив між лікувальними корпусами та харчоблоком, патологоанатомічним корпусом і захисною смугою зелених насаджень – не менше 30 м. Патологоанатомічний відділ з моргом   розміщують в ізольованому місці, якого не видно з вікон лікарні.

Перед головним входом в лікарню необхідно передбачити благоустроєні площадки для відвідувачів з розрахунку 0,2 м² на 1 ліжко, але не менше 50 м², а також для автотранспорту співробітників і відвідувачів – не ближче 100 м від палатних корпусів.

Із підвітряного боку і нижче за рельєфом місцевості, на відстані 30-40 м від лікарняних будинків, розташовують господарське подвір’я з центральною котельнею, пральнею, дезінфекцій­ною камерою, гаражами, складськими  приміщеннями, овочесхо­вищем. Господарське подвір’я ізолюють від інших зон смугою зелених насаджень завширшки 8—10 м.

Для озеленення території лікарні можна використовувати різні комбінації декоративних дерев (березу, каштан, клен, липу тощо), кущів (бузок, жасмін, шипшину тощо), виткові рослини (плющ, виноград, ліани та ін..).  Мінімальна відстань дерев від стіни будівель повинна бути не менше 5 м, кущів від місця посадки – 1,5 м.

Виходячи з функціонального призначення у склад лікарні загального типу входять:

1)    приймальне відділення;

2)    стаціонар, у складі якого передбачено відділення терапевтичного і хірургічного профілю, а також акушерсько-гінекологічне, дитяче, інфекційне, відділення анестезіології-реанімації, переливання крові з банком крові та кровозамінників, радіологічне тощо;

3)    поліклініка;

4)    лікувально-діагностичні підрозділи: відділення функціональної діагностики, рентгенодіагностики, фізіотерапевтичне, реабілітації та лікувальної фізкультури;

5)    патологоанатомічне з моргом;

6)    допоміжні служби: харчоблок, пральня з дезкамерою, центральний стерилізаційний відділ, майстерні по ремонту медичної техніки, гараж, овочесховище тощо;

адміністративно-господарська частина: канцелярія, медичний архів, бібліотека тощо.                                                                                                        

Приймальне відділення. Приймання хворих є дуже відповідальною ділянкою роботою лікарні  Тут складається перше враження  хворого про заклад, покликаний вилікувати його. Даний момент має велике значення для  психологічного настрою пацієнта  та успіху лікування. Таким чином, можна сказати, що приймальне відділення є дзеркалом лікарні.

До складу приймального відділення входять:  вестибюль, довідкова, роздягальня, ванни-душові, убиральня. Слід відзначити, що перераховані частини розташовуються за потоковим принципом. Більшість хворих приймають у відділенні, яке міститься в головному корпусі. Окремими потоками йдуть інфекційні хворі, породіллі, хворі із шкірно-венеричною патологією та діти.

Хворі, направлені лікарями полі­клініки на стаціонарне лікування,  звертаються у приймально-виписну канцелярію, де їх приймає черговий медперсонал. Там пацієнтів  реєструють, якщо необхідно – обстежують, проводять санітарну обробку, видають лікарняний одяг,  взуття, рушник, дають направ­лення, вказують номер палати і проводять у відповідне відділення. Породіллі, минаю­чи канцелярію, потрапляють в акушерсько-гінекологічне відділення, заразні хворі – в інфекційне відділення.

Хворих, які потребують швидкої допомоги, направляю­ться безпосередньо у лікувальне відділення приймального відділення.  Це одна  або дві великі палати на 10 -12 ліжок, які розділено  шторами з тканини або плів­кового матеріалу, утворюючи  наче­бто бокси. До кожного ліжка підведено трубопроводи для подачі кисню й інших медичних газів. Біля кожного ліжка є настінні елек­тричні лампи, сигналізація, яка дозволяє викликати медперсонал. Палати обладнано  тумбочками, шафами для медикаментів та особистих речей хворого. У приміщенні  є діагностична і лікувальна пересувна апаратура, яка в лічені секунди може бути по­дана до будь-якого ліжка. У палаті є умиваль­ник.

Стаціонар складається із спеціалізованих відділень, призначених для пацієнтів із захворюваннями одного про­філю. Спеціалізоване відділення є найважливішим функ­ціональним елементом лікарні. Якщо в ньому міститься понад 30 ліжок, його організовують із палатних секцій і розташованих між ними приміщень, які є спільними для всього відділення.

Згідно із сучасною світовою наукою і практикою, ліжковий фонд стаціонару поділяється на чотири класи:

1.     Ліжка 1-го класу призначені для реанімації та інтенсивного лікування: їхня частка сягає 20 % щодо всіх ліжок. Це найбільш вартісні й оснащені ліжка і потребують відповідного штатного забезпечення.

2.     Ліжка 2-го класу – для відновлювального лікування. Орієнтовно їхня частка становить 45 % усього  ліжкового фонду.

3.     Ліжка 3-го класу – для тривалого лікування  хворих із хронічною патологією. Складають 20 %  усього ліжкового фонду.

4.     Ліжка 4-го класу – для медико-соціального призначення. Їх найменше – 15 %. Ліжка  2-го і 3-го класів  становлять  дві третини всього ліжкового фонду (65 %). Вони можуть бути організовані у вигляді денних стаціонарів або стаціонарів удома.

Такий розподіл ліжкового фонду вважається найбільш економічно вигідним.

Основним функціональним підрозділом   кожної лікарні є лікарняне відділення, що існує для хворих з однорідними захворюваннями і, складається з окремих палатних секцій.

Гігієнічні вимоги до лікарняних відділень.

 Кожне лікарняне відділення призначене для хворих з однаковими захворюваннями. Відділення повинне включати: палатні секції на 25-30 ліжок, з 6-8 палатами на 2-4 ліжка площею 7 м² на одне ліжко, не менше двох одноліжкових палат площею 9-12 м² для важких соматичних  та інфекційних хворих, кубатурою на одного хворого 20-25 м³, об’ємом вентиляції 40-50 м³/годину. Крім палат в палатній секції передбачається кімната для денного перебування хворих площею 25 м², засклена веранда (30 м²), лікувально-допоміжні приміщення: кабінет лікаря (8-9 м²), процедурна-маніпуляційна (12-15м²), пост медичної сестри (4 м²), а в секціях відділень хірургічного профілю – перев’язні (чиста і гнійна). Крім цього, повинні бути: буфетна з їдальнею (на дві палатні секції площею 18 м²), кімната для чистої та брудної білизни (по 4 м²), санітарний вузол з ванною (10 м²), туалетом для хворих і персоналу, санітарна кімната (6-8 м²), коридор. Коридор може бути боковим, з вікнами на північні румби або центральним, з світловими розривами (холами).

Оптимальною орієнтацією вікон палат у північній півкулі є південно-східна та південна. Проте повинно бути передбачено 1-2 палати з орієнтацією на північні румби для важких хворих та хворих з гарячкою. Розміщення ліжок повинно бути паралельне світлонесучій стіні для того, щоб хворий мав можливість відвернутись від засліплюючої дії прямої сонячної радіації. Показники природного освітлення (біля внутрішньої стіни) повинні бути: коефіцієнт природної освітленості – 1,3-1,5%, світловий коефіцієнт – 1:4 – 1:6, кут падіння – не менше 27⁰, кут отвору – не менше 5⁰, коефіцієнт заглиблення – не більше 2. Штучне освітлення повинне бути загальне, 30-60 лк, та нічне чергове – 10-15 лк з світильниками в нижній частині стін.

Вентиляція палат повинна забезпечуватись витяжними вентиляційними каналами, наявністю кватирок та вікон, що відкриваються, а в сучасних лікарнях, і кондиціонуванням повітря.

В відділеннях інфекційного профілю обладнуються : боксовані палати (з ізоляцією кожного ліжка), напівбокси (ізольовані палати з загальним туалетом і ванною), повні бокси (ізольовані палати з ванною та туалетом).

Операційний блок відділень хірургічного профілю розміщують в тупиковому виступі або окремому крилі лікарняної будівлі. В операційному блоці повинні бути передбачені: операційна –  30 м² (з розрахунку на 30-50 хірургічних ліжок у відділенні; для складних операцій – площа 45-50  м²), передопераційна – 10-20 м², стерилізаційна (одна на дві операційні), наркозна-15 м², інструментальна, кабінет хірурга (протокольна), лабораторія екстрених аналізів, гіпсова перев’язна, кабінет пересувної діагностичної та реанімаційної апаратури, анестезіологічного обладнання, приміщення для чистої і брудної операційної білизни, мийна і душова для операційної бригади, післяопераційні реанімаційні палати, туалети для персоналу, кімната операційної сестри та інші у залежності від профілю хірургічного відділення.

У відділеннях хірургічного профілю повинні бути передбачені чиста та гнійна перев’язні.

Існують певні особливості планування дитячих відділень та лікарень, туберкульозних, психіатричних та інших специфічних лікувально-профілактичних закладів, які розглядаються в нормативних документах і можуть бути вивчені при необхідності.

Палатна секція –  основна структурна одиниця  лікувального відділення, головним завданням якої є збереження гігієнічного комфорту і зручності обслуговування хворих. Вона розрахована на 30 ліжок, зокрема  одноліжкові (площею 9 м²), дво- та чотириліжкові (площею 7 м² на одне ліжко) палати. У палаті повинно бути не більше 4 ліжок. Цей показник є оптимальним  як у технологічному, так і  гігієнічному відношенні. У таких палатах найбільш зручно розташовувати ліжка  паралельно до світлоносної стіни. Це покращує огляд хворих, проведення різних медичних маніпуляцій, зміну постільної білизни, догляд за пацієнтами, створює однакові параметри бактеріологічного забруднення повітряного середовища й інсоляції. 

У  палатах відстань між ліжками повинна бути не меншою ніж 0,8-1,0 м. Ліжка ставлять на відстані не ближче ніж 0,9-1,0 м від зовнішньої стіни. Крім ліжок, у палаті повинні бути приліжкові тумбочки, стільці, стіл, вішалка. Необхідно, щоб у палатній секції для дорослих мають були ще й такі приміщення:  пост чергової медичної сестри (4-6 м²), кабінет лікаря (10 м²), процедурна (13-18 м²), клізмова (8 м²), їдальня (18 м²), місце денного перебування хворих (15 м²), санітарний вузол.

Пост чергової медсестри розміщують біля процедурної та палат на одне ліжко, призначених для важкохворих. З поста повинно бути видно коридор, вхід до палат і допоміжні приміщення. Відстань від поста до палат, що обслугову­ються, не повинна перевищувати 15 м. Пост  обладнують столом, двома шафами (для історій хвороб, медикаментів і матеріалу для перев’я­зок), стерилізатором, холодильником, умивальником, телефоном, сигналізацією для виклику з палати медперсоналу і двосторон­нього розмовного (або відеорозмовного) зв’язку сестри і хворого.

Санітарний вузол повинен бути оснащеним умивальнею, ванною, убиральнею та допоміжним приміщенням. Потрібні три убиральні: чоловічий з пісуаром, жіночий з висхідним душем і для медичного персоналу. Щоб за­пахи із санітарного вузла не проникали в палатний кори­дор, його забезпечують витяжною вентиляці­єю, а не вентилюють через кватирки чи відкриті вікна. Допоміж­не приміщення устатковують  пристосуванням і спеці­альним зливом для миття суден та  паровим стерилізатором для їх дезінфекції, шафою з витяжкою для зберігання випорожнень хворих, резервуаром для брудної білизни, шафою для предметів прибирання, столом для миття церат та умивальником. Приміщення санітарного вузла повинні мати природ­не освітлення, підлоги викладають плиткою, панелі  висотою не менше 1,8 м малюють масляною фарбою, а ще краще викладають облицювальною плиткою.

Сюди ж відносять і коридор, що з’єднує всі приміщення. Коридор може бути з однобічною  (бічний),  двобічною (центральний) і  частково двобічною забудовою приміщеннями. Гігієнічні переваги має світлий, добре венти­льований, з бічною забудовою коридор. Ширина коридору повинна бути не меншою ніж 2,4 м, що забезпечує вільне розвертання ліжок чи носилок.

У багатопрофільних лікарнях, коли відділення складаються з декількох палатних секцій, між палатними секціями розміщують кабінет завідувача відділенням (12 м²), кімнати старшої медичної сестри і сестри-господарки (по 10 м²), приміщення для збері­гання переносної апаратури (12 м²), місце для каталок (5 м²), дві кімнати для персоналу, приміщення для спеці­алізованих кабінетів (їх призначення залежить від профілю відділення), наприклад, у хірургічному відділенні – перев’язоч­на (22 м²). Буфет та їдальня можуть бути спільними для двох суміжних секцій.

Крім звичайних па­лат, облаштовують палати інтенсивної терапії, півбокси та бокси, баропалати, палати-біотрони, “стерильні” палати тощо. Чим менше ліжок у палаті, тим менша небезпека внутрішньолікарняної інфекції; крім того, це дозволяє ізолюва­ти неспокійних та тяжкохворих.

Палата інтенсивної терапії з подвійним медичним постом і комплексом моніторингового спостереження забезпечує можливість проведення експрес-аналізів, різноманітних діагностичних досліджень і реанімаційних заходів.

 Відділення анестезіології та реанімації обладнують­ся апаратурою для дистанційного безперервного контро­лю за станом життєво важливих функцій організму хво­рого (кардіомонітором, кардіокомплексом тощо). У цьому випадку на посту чергової медсестри встановлюють ви­носний сигналізатор ритму і тривоги.

Хірургічне відділення. У сучасних багатопрофільних лікарнях кількість хіру­ргічних ліжок становить від 25 до 45 % ліжкового фонду лікарні. Хірургічне відділення складається з палат і операційного блоку (комплексу). Головною особливістю цього відділення є  наявність операційного блоку. Кількість столів повинна бути з розрахунку один стіл на 25-30 ліжок. Операційний блок, як правило, складається із стерилізаційної (6-12 м²), передопераційної (10-20 м²), операційної (25-35 м²) з наркозним (20-30 м²), гіпсовим (20 м²), інструментальним (10 м²) та іншими підсобними приміщеннями. Особливим різновидом хірургічних блоків є операційні-барокамери .

 Гігієнічні вимоги до хірургічного відділення не відрізняються від вимог, що їх ставлять до терапевтичних відділень, за винятком того, що тут необхідна перев’язочна (22 м²), а туалети, особливо ортопедичного відділення, повинні мати дещо більшу площу  і  перила для  стійкого опору хворих.

У палатах для хворих з нагноєнням ран слід виділяти окремі ділянки коридора, але якомога да­лі від операційного блоку, оскільки у таких палатах у повітрі у 2-3 рази більше міститься гнійної мікрофлори, ніж у інших. Забруднене повітря може поширюватися на відстань до 30 м, забруднюючи коридори та операційний блок.

 Найскладнішим функціональним елементом хірургічних відділень у сучасних лікарнях є операцій­ний блок. Операційні блоки декількох хірургічних відділень об’єднуються в один опера­ційний комплекс. Кількість операційних визначається з розрахунку одна на 30—40 хірургічних ліжок..  Для хірургіч­ного комплексу відводять окреме крило наземного або під­земного поверху чи  розміщують його у спеціальній прибу­дові, що з’єднана безпосередньо зі стаціонаром  або за допомогою закритого переходу. Цей варіант найбільш оптимальний, тому що забезпечує повну ізоляцію від стаціонару.

Щоб запобігти забрудненню повітря, операційний блок розміщують у тупиковій зоні відділення або в окремо­му крилі будинку на першому поверсі враховуючи, що мікроби з конвекційними потоками повітря піднімаються вверх і чим вище поверх, тим більше забруднене повітря. При розташуванні операційних на верхніх поверхах в операційному блоці обов’язково повинна бути припливно-витяжна вентиляція з перевагою притоку

Операційний комплекс повинен мати вигідні зв’язки з хірургічними відділеннями,  анестезіологічно-реанімаційним, рентгенодіагностики і стерилізації. При наявності операційного комплексу більш ефективно використовуються уста­ткування й обладнання допоміжних при­міщень,  раціональним організовується робота персоналу.

Приміщення операційного блоку групується у три зони: стерильну, особливо чисту та чисту. До першої зони ставлять найвищі ви­моги асептики. Це операційні, стерилізаційні інструмента­рію. До другої зони належать приміщення, що безпосере­дньо пов’язані з операційною: передопераційна, наркозні. До третьої – приміщення для зберігання крові та переносної апаратури, протокольні, для хірурга і медичних сестер, лабораторія термінових аналізів, чиста зона санітарного пропускника. Площа операційної повинна становити   не менше ніж 45 – 50 м², висота  – не менше ніж 3,5 м.

Стіни операційної повинні бути гладенькими, легко митися і піддаватися зрошенню дезінфікуючими роз­чинами. Усі види проводки та нагрівальні прилади вмон­товуються у стіни. Стіни і стелю рекомендується фарбувати світлою ма­товою олійно-восковою фарбою, що усуває світлові відблиски і не втомлює очі хірурга.  Підлогу вкладають плиткою з невеликим нахилом до трапа. В операційній бажано мати двоє дверей: одні – для ввезення хворого на операцію, а другі, у бічній стіні,- для вивезення прооперованого. Вікна операційної орієнтують на північні румби. Світловий коефіцієнт повинен становити  1:3 -1:4. Двері операційної потрібно щіль­но зачиняти.

Джерелом загального осві­тлення можуть бути лампи нажарювання та люмінесцен­тні лампи білого кольору потужність ламп повинна бути не меншою  200 лк (краще – 300-500 лк).Для  забаспечення  роботи  операційної сестри (маніпуляції з голками, матеріалом для швів, інструментами) й анестезіолога, який спостерігає за кольором шкіри та слизових оболо­нок, реакцією зіниць хворого. Потрібно, щоб мікроклімат  відповідав  вимогам комфорту. Температура повітря влітку в опе­раційній повинна  бути +20-22 °С (взимку -19 -20 °С) при вологості 50-55 %, швидкість руху повітря не повинна перевищувати 0,1 м/с. Опалення операційної краще влаштовувати водяне радіаційне з розташуванням панелей на стелі або  підлозі.

Повітря операційної може інтенсивно забруднюва­тись парами ефіру, фторетану та інших летких нарко­тичних речовин. Ще більше значення мають забруднення повіт­ряного середовища операційної мікроорганізмами, що  приблизно у 80 % післяоперацій­них хворих є причиною септичних ускладнень.

Джерелами обсіменіння повітря операційної патоген­ною мікрофлорою може бути персонал і хворі. Тому до роботи в операційній не допускають осіб із септич­ними ранами та будь-якими гноячковими забрудненнями шкіри.        Усе устаткування, що надходить в операційну, потрібно попередньо продезінфікувати, а інструменти і матеріали для перев’язок – простерилі­зувати. Дуже перспективними є метод газової дезінфекції, наприклад оксидом ети­лену, однак він триває  декілька годин. Після операції приміщення старанно прибирають, ретельно провітрюють, підлогу та панелі миють дезінфекційним розчином і гаря­чою водою.

Для доброго повітрообміну в операційних припливні отвори розміщують під стелею біля однієї стіни операційної, а витяжні – на протилежному боці біля підлоги. Така вентиляція дозволяє зни­зити мікробне обсіменіння повітря у 2-4 рази.

         З метою створення асептичних умов на час проведення операції операційна бригада працює в шлемах із пластику і повітронепроникних костюмах (скафандрах) з індивіду­альним постачанням повітря. Стерильне повітря з необхідними параметрами мікроклімату подається під шлем, а забруднене відсмоктується. Голова хворого ізольована від приміщення фіранкою з пластику. Тут же розміщується анестезіолог з реанімаційною апарату­рою У цьому разі частота септичних ускладнень навіть при найтриваліших і надто травматичних операціях не перевищує 0,3 %.

 Акушерське відділення включає у свою структуру пологове та післяпологове фізіологічні обсерваційні відділення, відділення патології вагітних,а також відділення для новонароджених. Палатні секції тут проектуються згідно з вимогами до загальносоматичних відділень для дорослих.

Інфекційне відділення  розміщують в окремому будинку.  Воно повинно мати два входи: один – для хворих, другий – для персоналу, доставки їжі та чис­тих речей. Для індивідуальної госпіталізації хворих застосовують одноліжкові палати зі шлюзом, напівбокси і бокси.

На­півбокс складається з палати, шлюзу та санітарного вузла.  Суттєвим недоліком напівбоксу є те, що хворі потрапляють у нього через палатний коридор. При цьому можливе обсіменіння повітря коридора патогенною мікро­флорою, яка  може проникати в інші палати.

Повністю гарантує від внутрішньолікарняного зара­ження   інфекціями,   що   передаються   повітряно-краплинним шляхом, лише індивідуальний повний бокс.  Він складається з вуличного тамбура, санітар­ного вузла, власне палати і шлюзу. Хворий потрапляє в бокс через тамбур безпосередньо з вулиці (якщо відді­лення на другому поверсі,- то з галереї). Персонал же входить з палатного коридора через шлюз. У стіні, яка відділяє бокс від  коридора, влаштовують засклені вікна для спостереження за хворим.  Миття і дезінфекцію посуду проводять у боксі. У повному бок­сі розміщують  перш за все  хворих із нез’ясованим діаг­нозом або зі змішаною інфекцією. Таке планування та суворе дотримання санітарного режиму дозволяє звести до мінімуму і навіть повністю ліквідувати внутрішньолікарняні інфекції в дитячих інфекційних відділеннях. Площа боксу  на1 ліжко – 22 м², на 2 – 27 м² . Палати мають площу 7,5 м² на 1 ліжко.

 

У відділенні обов’язково повинен бути санітарний пропускник з роздягальнею, душовою, одягальнею і приміщенням для тимчасового зберігання речей.

У дитячому відділенні палатні секції для дітей до одного року розраховані на 24 ліжка, а для дітей віком понад один рік – на 30 ліжок. Вони складаються з одно – (9 м² на 1 ліжко), дво- (7 м² на 1 ліжко) та чотириліжкових палат (4 м² на 1 ліжко), поста чергової медичної сестри, їдальні, приміщення для матерів, ігрової кімнати, приміщення для денного перебування дітей, умивальні, убиральні та процедурної.

Для запобігання поширенню повітряно-краплинної інфекції у дитячих лікарнях застосовують палати-бокси. У них  можна розміщувати лише хворих з однією визначе­ною інфекцією, наприклад  скарлатиною або дифтерією. Біля входу в палату є шлюз.

  Основними гігієнічними чинниками, які формують умови у палаті, є чистота повітря, мікроклімат, освітлен­ня та інсоляція, внутрішньолікарняний та вуличний шум.

Порівняно з житловими приміщеннями, у палатах є додаткові джерела забруднення повітря патогенними мікро­організмами та леткими, з неприємним запахом  органіч­ними речовинами. Цьому сприяють кашель та чихання хворих, рани, що за­гноїлись, випорожнення тяжкохворих, які перебувають на суворому ліжковому режимі, перестелювання ліжок, запахи медикаментів та дезінфекційних  засобів тощо. Для забезпечення  хворих свіжим і чистим повітрям необхідні до­статня площа і кубатура  палати, а також належна  вентиляція.

         Враховуючи біологічну, психофізіологічну, теплову та бактерицидну дію сонячної радіації, необхідно забезпечи­ти у палатах добру інсоляцію та природне освітлення. Опромінення ультрафіолетови­ми променями сприяє поліпшенню імунобіологічної реактивності організму, прискорює загоєння ран, скоро­чує післяопераційний період. . Крім того, сонячні промені підвищують настрій хво­рих, поліпшують їх стан і самопочуття. Тому найбільш раціональною орієнтацією вікон палат є  південна, пів­денно-східна,  східна  операційні, перев’язочні, пологові, реа­німаційні орієнтують на  південь, пів­денний-схід, південний-захід. Допоміжні приміщення – на північ.

Світловий коефіцієнт у палатах, приміщеннях для ден­ного перебування хворих, у кабінетах для лікарів, процедур­них повинен становити 1:5 -1: 6, в операційних, пологових, пе­рев’язочних – 1:4 – 1:5, у буфетах, кімнатах для чекан­ня – 1:6 – 1:7.Потрібно, щоб КПО в палатах  був не меншим  ніж 1 %,  глибина палати не  перевищувала 6 м, а коефіцієнт глибини закладання приміщення (відношення глибини до ширини) не  перевищував  2 (ширина – не менше ніж 2,9 м). Висота палати повинна бути не меншою  3—3,2 м.

Штучне освітлення за рахунок загального люмінесцентного освітлення в операційних повинно становити  400 (загальне) – 300 лк, зубопротезних лабораторіях, бібліотеках -300 лк, кабінетах лікарів – 200 лк, палатах, процедурних, боксах, постах чергової медсестри – 150 лк, ванних – 100 лк, коридорах, проходах, санвузлах – 75 лк. За рахунок ламп нажарювання – у 2  рази меншим . Місцеве освітлення під час огляду хворого, виконання медичних процедур повинно становити  у 300 (мінімально) — 1000 (оптимально) лк. Загальне освітлення в палатах інтенсивної терапії повинно забезпечити освітлення не менше ніж 500 лк. Крім того, над кожним ліжком на висоті 1,6—1,8 м від підлоги  рекомендують встановлювати  настінні світильники, які дають пряме і розсіяне світло.

         Особливу групу лікарняних закладів складають  шість типів: рентгенодіаг­ностичне, дистанційної променевої терапії, променевої терапії закритими радіоактивними речовинами, промене­вої терапії відкритими радіоактивними речовинами, діаг­ностичне  з використанням закритих радіоактивних речовин, змішані відділення. Несприятливі наслідки у всіх відділеннях пов’язані з дією іонізуючих випромінювань на персонал і пацієнтів, що вимагає цілеспря­мованого здійснення запобіжного нагляду і дотримання  науково обґрунтованих правил їх експлуатації. Кожне відділення зобов’язане мати спе­ціальний санітарний паспорт, інст­рукції з радіаційної  аварії та пожежної безпеки.    

 

Найпоширенішими радіологічними установами є рентгенодіагностичні кабі­нети або рентгенодіагностичні відділення. Робота в них повинна забезпечувати радіаційну безпеку обслуговуючому персоналові й людям, які  перебувають у суміжних приміщеннях. Середньодобова доза опромінення для лікарів-рентгенологів повинна становити 3,5 бера на рік, а для лабо­рантів – 3 (при ГДД-5 бер). Для захисту обслуговуючого персоналу від радіаційного випромінювання  використовуються захисні екрани, пересувні захисні ширми,  запони з просвинцьованої гуми, нагрудний фартух і захисні рукавиці, які необхідно періодично перевіряти.  Унаслідок утворення в повітрі процедурної  озону й оксиду азоту під дією іонізуючої радіації   для захисту персоналу   влаштовують  припливно-витяжну  вентиляцію  з перевагою притоку.

З метою захисту від рентгенівського опромінен­ня людей у суміжних приміщеннях стіни, перекриття, перегородки, оглядові вікна в кабінетах роблять з просвинцьованого скла або бетону, баритобетону, цегли, сталі.

        Радіологічні відділення інших типів розміщують в ізольованій прибудо­ві  або   окремому будинку. Їх планування передбачає чотири  групи приміщень: для діагностики відкритими джерелами іоні­зуючих випромінювань, променевої терапії відкритими і закритими, дистанційної променевої терапії.  При роботі з джерелами іонізуючого випромінювання основними  принципами профілактики є захист дозою, часом, віддаллю та  екрануванням. 

За­хист дозою – проведення роботи з якомога менш інтенсивним джерелом випромінювання, захистчасом – зменшення  опромінення персо­налу за рахунок зменшення тривалості робочого дня і кількості процедур. Захист віддаллю оснований на тому, що потужність ви­проміювання зворотно пропорційна квадрату віддалі між джерелом (точковим) випромінювання і робочим місцем (використання маніпуляторів,  візочків з довгими ручками тощо). Захист екрануванням оснований на здатності різно­манітних матеріалів поглинати іонізуючі випромінювання. Так, для захисту від β-випромінювання використовують органічне скло, пласт­маси, алюміній, від рентгенівського і γ-випромінювання — ек­рани зі свинцю, сталі, просвинцьованого скла, цегли, бетону, баритобетону. Для поглинання нейт­ронного випромінювання необхідними є матеріали, які містять велику кількість атомів водню:  вода, парафін, бетон.

         Поліклініка складається з вестибюлю-роздягальні, чекальні, а також лікарських кабінетів. Вхід до поліклініки здійснюється, переважно через вестибюль, який має безпосередній зв’язок з реєстратурою та гарде­робом. Великі зали для чекання прийому лікаря робити недоцільно, оскільки це призводить до значного збільшення контактів людей із різними захворюваннями. З цією метою для очі­кування використовують коридори, які повинні бути завширшки не менше 3,2 м, добре освітлюватися і провітрюватися. При фтизіатричному, шкірно-венерологічному, гінекологічному і рентгенологічному кабінетах доцільно влаштовувати окремі приміщення для очікування. Мінімальні розміри лікарського кабінету становлять 12 м², а спеціалізованих — 15—18 м². Вікна приміщень не повинні виходити на шумну вулицю і бути  орієнтовані на  північні румби.

         Дитячу поліклініку потрібно  повністю ізольована від поліклініки для дорослих. Вхід у неї здійснюється через «фільтр-бокс». Тут медична сестра проводить бесіду з батьками, оглядає шкіру та слизові оболонки хворої дитини, вимірює тем­пературу тіла. Дітей з ознаками інфекційних захворювань направляють в оглядовий бокс, що має окремий вихід на вулицю. Усі інші діти направляють до лікарів за фахом. З метою профілактики внутрішньолікарняних інфекцій у дитячих відділеннях, крім убиралень для хло­пчиків і дівчаток, повинна бути кімната з горщиками для маленьких дітей,  унітазом для змиву нечистот та устаткуванням для миття і дезінфекції горщиків.

Характеризуючи особливості санітарно-гігієнічного режиму та умови зовнішнього середовища в палатах та інших приміщеннях лікувально-профілактичних закладів, необхідно зазначити, що найкращими видами опалення є центральне водяне та променеве. Температура повітря в палатах загального профілю повинна складати 20 С, а в реанімаційних, опікових, післяпологових палатах та палатах для дітей – 22 С, в кабінетах лікарів і маніпуляційних – 20 С. Відносна вологість повітря – у межах  35-60 %, швидкість руху повітря – у межах   0,2-0,3 м/с.

Однією з вайважливіших ланок лікарняного забезпечення є вентиляція. У невеликих лікарнях використовують переважно такі засоби природної  вентиляції, як кватирки, фрамуги, припливні й  витяжні канали. У лікарнях на 100 ліжок і більше в обов’язковому порядку рекомендується обладнувати припливно-витяжну механічну вентиляцію. Операційні й пологові повинні мати індивідуальну припливно-витяжну вентиляцію з перевагою припливу або бути обладнані кондиціонерами. Кратність обміну повітря в загальних палатах повинна становити 2-3 рази за годину, в пологових, операційних, післяопераційних палатах та палатах інтенсивної терапії – до 10 разів за годину.

Температура повітря і кратність повітрообміну в основних приміщеннях лікарні

 

Серед провідних характеристик природного та штучного освітлення необхідно назвати такі: світловий коефіцієнт у палатах, кабінетах лікарів і процедурних – 1:5-1:6, в операційних – 1:2-1:4, коефіцієнт природного освітлення в палатах – 0,5 %, кабінетах лікарів – 1 %, операційних – 2 %. Штучне освітлення ліжок у палатах повинно становити 30 лк при використанні ламп нажарювання та 100 лк  при застосуванні люмінесцентних ламп, у кабінетах лікарів – 100  та 200 лк, відповідно  у процедурній, а також на посту чергової сестри, – 75 та 150 лк, в коридорах – 30  та 75 лк.

         Встановлено, що в лікарні необхідно на добу 500 л води на одне ліжко та 15 л води  на одного амбулаторного хворого. Для невеликих сільських лікарень, що мають місцевий водогін і малу каналізацію, мі­німальна кількість води становить 150-250 л на одне ліжко на добу. Кращим джерелом водопостачання місцевого водогону є артезіанські або інші підземні води з до­статнім дебетом.

         У кожній  лі­карні  повинна бути добре організована сис­тема збору, тимчасового зберігання, видалення та знеза­раження покидьок в умовах, які не допускають поширення інфекції. Для лікарень загального типу характерні такі добові норми їх накопичення: 500-600 г (1,0-1,5 л) твердих; 350-400 г харчових залишків з розрахунку на одне ліжко. У поліклініках на одного відвідувача – 200 г (0,05 л).  Найкращим способом видалення стічних вод є приєднання лікарняних приміщень до загальної каналізації, а де її немає – побудова  місцевої каналізацію з локальними очисними спорудами. Тверді покидьки дезінфікують та вивозять звичайним способом або знешкоджують у біотермічних камерах на території господарського двору.

Отже, умови перебування хворих  у лікарні  значною мірою залежать від санітарного режиму  та розпорядку дня,  утримання приміщень, дотримання персоналом та хворими правил особистої гігієни.

Велике значення в житті людини, а особливо хворої, має гігієнічний режим. Під гігієнічним режимом хворого розуміють науково обґрунтовану систему правил, які регулюють його спосіб життя і поведінку з метою забезпечення найефективнішого лікування та відновлення здоров?я і працездатності. Лікарня також є школою особистої гігієни для хворого, а вироблення в нього гігієнічних навичок сприяє закріпленню результатів лікування після виписування.

У приміщеннях  лікарняних відділень необхідно щодня проводити вологе прибирання з використанням дезінфікуючих розчинів підлоги, витирання пилу з меблів,   дверей, дверних ручок, панелей та підвіконників. Не менше одного разу на тиждень проводять генеральне прибирання приміщень: миття підлог, панелей тощо. Для прибирання використовують спеціально виділений і промаркований інвентар.

Однією з найважливіших вимог щодо організації лікувально-охоронного режиму є створення тиші. Тому сила шуму в лікарняних палатах не повинна перевищувати 30 дБ. При цьому велике значення мають звукоізолювальні властивості стін і міжповерхових перекриттів, тиша на території лікарні, а також поведінка персоналу: тиха розмова, безшумне зачинення дверуй, запобігання дзвенінню посуду тощо.

Медичний персонал повинен бути зразком для хворих і у дотриманні правил особистої гігієни: мати акуратний, зібраний і культурний зовнішній вигляд, коротко підрізані нігті, чистий, випрасуваний спецодяг, що відповідає за розмірами і формою фігурі медичного працівника.

Під час санітарного обстеження різних приміщень лікарні (палат, коридорів, кабінетів лікаря, маніпуляційних, приміщень денного перебування хворих, кімнати старшої сестри), земельної ділянки та оцінки її санітарно-технічного забезпечення складають акти санітарного обстеження. Він має   3 частини. У першій (паспортній) частині вказують прізвище, ім’я та по-батькові особи, яка здійснює перевірку, і присутніх, назву й адресу об’єкта, дату обстеження. У другій (констатуючій) частині наводяться дані огляду території, основних, допоміжних і службових приміщень та вказують результати інструментальних досліджень. У третій частині (висновок) вказуються виявлені недоліки і наводять конкретні строки їх ліквідації,  узгоджені з адміністрацією закладу. Акт підписують особа, яка перевіряє, і представник адміністрації. Для зручності в розділі 18 “Самостійні роботи студентів” наводять  схеми обстеження різних лікарняних об’єктів.

 

Отже, умови перебування хворих  у лікарні  значною мірою залежать від санітарного режиму  та розпорядку дня,  утримання приміщень, дотримання персоналом та хворими правил особистої гігієни.