ОСОБИСТІСТЬ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ
поняття про особистість
Вважають, що становлення особистості починається на певному етапі філогенетичного та онтогенетичного розвитку. Лише серед людей і за умови нормального розвитку людського організму індивід стає особистістю. Таким чином, особистість – це індивід, який має свідомість, самосвідомість, активно пізнає і перетворює навколишній світ відповідно до людських потреб. Людина як соціальна та біологічна істота є носієм особистості.
Поняття людина значно ширше за поняття особистості, тому що включає у себе велике коло соціальних та біологічних ознак – етнографічних, антропологічних, культурних. Кожна людина являє собою конкретну особистість, для якої характерне те чи інше ставлення до себе, оточуючих людей, явищ, предметів, певна поведінка в межах життєвих ситуацій.
Наділена від народження відповідними біологічними якостями (тобто нормальним людським організмом, включаючи мозок, здатний до подальшого розвитку), людина стає особистістю по мірі засвоєння соціального досвіду у всіх його проявах: способів і засобів виробництва, духовної культури, прийомів чуттєвого пізнання, абстрактного мислення тощо. Процес формування особистості починається з дня народження і є тривалим, складним, суперечливим, що продовжується протягом усього життя людини.
Особистість формується в процесі взаємодії людини з іншими людьми, навчання, виховання та самовиховання. Особистість не народжується, вона формується в процесі індивідуального розвитку і може бути як “зрілою”, так і “незрілою”. Рівень зрілості визначається у процесі конкретних випробувань, тобто на основі поведінки в певних ситуаціях. Залежно від умов життя, методів виховання в людини, як правило, виникають і формуються ті чи інші соціально значущі якості, що характеризують її як представника того чи іншого суспільства чи спільноти.
Людина стає особистістю лише тоді, коли вона має специфічні риси і передусім соціально-психологічні особливості, такі як принципи, позиції, установки, ціннісні орієнтації, потреби, мотиви й інтереси. Кожна особистість відрізняється своєю індивідуальністю. Індивідуальність – це поєднання психологічних особливостей людини, що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей. Реалізується особистість перш за все у процесі діяльності. Практична діяльність є також основою формування особистості.
Так, Е.Кречмер, враховуючи будову тіла людини, розрізняв три основні типи:
1) пікнік – циклотимік – це “широка-тяжка” людина, для якої характерні недостатня емоційна стійкість, швидка зміна настрою, почуття колективізму, товаришування і проекція на інших;
2) астенік – шизотимік – людина малоконтактна з оточуючими, недостатньо реалістична, часто самовдоволена;
3) атлет – іксотимік – міцна, кістлява людина із спокійним характером, однак схильна різко “спалахувати”.
Того ж напряму, але трохи з інших засад французький учений Ciгo зробив спробу поділити всіх людей на запропоновані ним чотири групи залежно від розвитку різних систем органів.
Згідно з цією класифікацією існують такі типи людей: дихальний, травний, мозковий, м’язовий. Для кожного з них характерними є свій тілесний склад, міміка, характер і свої хвороби.
Шелдон, представник фізичної типології особистості, враховуючи три шари клітин ембріона, з яких у процесі дозрівання організму людини домінує той чи інший, розрізняє три основних типи людей
1)Ендоморфний тип – має великий живіт, розвинуті внутрішні органи, слабкі і короткі кінцівки. Як правило, це лагідна, чуйна та комунікативна людина.
2)Ектоморфний тип – худий, високий, з дуже розвинутою нервовою системою. Людина загальмована та інтровертна, схильна до самотності та розумової діяльності.
3) Мезоморфний тип – з потужним складом тіла, особливо грудей, розвинутими кінцівками, широкими долонями і стопами. Неспокійна і агресивна людина, сильна, схильна до ризику.
Типи статури і відповідні їм типи темпераменту за С.Шелдоном
Люди дихального типу мають великий ніс, дещо розширені вилиці, довгу шию, широкі плечі, їх грудна клітка подовжена і сплющена. У таких людей міміка зосереджена у середній частині обличчя. Вони переважно похмурі, стримані, енергійні, схильні до хвороб легень.
М’язовий тип – це люди з класичними пропорціями, гармонійні. Тип травний – це здебільшого самовдоволений флегматик, у якого товсті губи і нижня частина обличчя вища і ширша за верхню.
Мозковий тип – люди з високим чолом, розширеною вгорі головою. Міміка у них зосереджена навколо очей. Вважають, що це основні постачальники видатних особистостей, але й кандидати в істерики і неврастеніки.
Однак чистих типів у дійсності дуже мало, а їх комбінації настільки різноманітні, що класифікація Ciгo, по суті, виявилась малопридатною.
Уже давно медикам відомі два протилежних варіанти біологічної організації людини, що є ніби полярними відхиленнями від звичайного середнього типу. їх називають астеніками і гіперстеніками (від. грецьк. stenos – сила).
Типовий астенік при найкращому апетиті і харчуванні дуже рідко нагромаджує зайвий жир, у нього “все згоряє”. Такі люди зазвичай мають довгі кінцівки і шию.
Гіперстенік – міцна, квадратно-округла, мускульно-гладка людина, схильна до облисіння.
Раніше вважалося, що захворювання на туберкульоз – це привілей астеніків, а гіперстеніки схильні до обмінних і серцево-судинних захворювань.
У XIX ст. Ледо поділяв не все тіло, а лише обличчя на п’ять геометричних типів: квадратний, круглий, овальний, трикутний, конічний. Кожен з цих типів, у свою чергу, поділявся на прямий, поздовжній і короткий. Квадратному типу властиві енергія, практицизм, різкість. Круглий тип – діяльний, імпульсивний, палкий. Овальний тип характеризують вередливість, вразливість. Люди, які мають трикутний тип обличчя, хитрі, люблять пригоди, часом дивакуваті, а конічний тип – це в основному практики. У закоренілих злочинців, стверджував Ледо, обличчя завжди квадратне. З’явилися статистичні дослідження, які доводили, що серед чесних людей у Неаполі квадратний тип зустрічається набагато рідше, ніж серед шахраїв.
Класифікація типів особистості, що враховує інтелектуально-розумову діяльність індивідуума, запропонована Московським інститутом соціальних досліджень. У ній представлено вісім типів особистості.
У такої особистості переважає теоретичне мислення. Людина даного типу належить до екстравертів, за темпераментом це частіше сангвінік, іноді – флегматик. Емоційно стійкий. Довкілля сприймає стримано. Теоретичне мислення у нього поєднується з хорошою інтуїцією. Рішення приймає спокійно, основуючись на досвіді. Цей тип особистості добре зарекомендував себе у сфері наукових досліджень, а також виконуючи ту діяльність, що потребує витримки у складних ситуаціях.
У такої особистості домінує інтуїтивне мислення. Вона має сильну неврівноважену нервову систему. Темперамент холеричний, екстраверт. Характерною особливістю даного типу особистості є генерація ідей, що базуються на інтуїтивних передбаченнях.
Емоційно-інтуїтивний тип. Визначальною рисою таких особистостей є емоційність, що підсвідомо базується на інтуїтивному мисленні. За темпераментом це холерики з дуже неврівноваженою нервовою системою, екстраверти. їх поведінка характеризується емоційним забарвленням із раптовими кризами. Вони легко переходять від радості до печалі, переживання у них короткочасні. Особистості такого типу можуть бути інтровертами з темпераментом меланхоліка, іноді – холерика. Мислення – предметно-образне, добре розвинута спостережливість, аналіз ситуації.
Переважає інтуїтивне мислення. Субдомінанта -емоційність. За темпераментом – сангвінік, іноді – холерик, має сильний тип нервової системи. Вивести із рівноваги таку людину складно. Характер сильний. Оптимізм допомагає перемагати життєві і службові труднощі. Людина такого типу мас творчу уяву, хорошу пам’ять.
Домінанта – теоретичне мислення. Поєднання якостей сангвініка з екстравертністю і сильною нервовою системою дозволяє такій особистості заглиблюватися у свої думки. Вчинки її обдумані і розсудливі.
Переважає практичне мислення. Субдомінанта – теоретичне мислення. Екстраверт. Сангвінік з урівноваженою нервовою системою. Емоційно стійкий. Екстремальні ситуації сприймає спокійно, сміливо мобілізує своє практичне мислення, знання, досвід.
Емоційно-розсудливий тип
Основна якість такої особистості – емоційність, що ґрунтується на практичному мисленні. Екстраверт із сильним типом нервової системи, за темпераментом – сангвінік. Володіє широкою гамою нестабільних емоційних переживань. Люди такого типу розсудливі, чутливі, схильні до емпатії.
Серед емоційно-розсудливих осіб зустрічаються й інтроверти. Тоді за темпераментом цс меланхоліки або флегматики. Емоційні переживання таких людей тривалі. Мислення – розсудливе, мова спокійна.
Домінанта – практичне мислення. Субдомінанта -емоційність. Екстраверт, за темпераментом – сангвінік. У житті, службовій діяльності – практичний. У молоді роки – емоційний. З віком емоційність поступається місцем розсудливості та витримці. Мислення предметне і образне. Потяг до прикладних видів мистецтв, ручної праці.
Американський вчений Дж. Ллойд цікаво описав типи особистостей, виходячи з групування конкретних рис, які проявляються в сукупності і одночасно, тобто мова йде про суб’єктивні аномалії.
Також відома як психопатична особистість. Захворювання полягає у злодійській поведінці з правопорушеннями, що супроводжуються агресивністю, імпульсивністю та жорстокістю щодо інших людей. У цих пацієнтів нестабільний стан зайнятості на роботі, в подружньому житті та дружніх стосунках. Вони часто відбувають покарання в тюрмі, але, вийшовши на волю, знову порушують закон.
Ці індивідууми дуже чутливі до критики і приниження. Вони з надмірним завзяттям стверджують те, що вважають своїми особистими правами, і захищають їх усіма силами. Перебільшують свою важливість, тому ладні відчути зневагу від інших навіть тоді, коли ніхто не має наміру їх образити. Якщо їхні справи йдуть погано, вони звинувачують у цьому інших людей. Це стає помітним, коли вони захворіють та можуть звинуватити свого лікаря у недбалості чи неосвіченості. Родичі хворих з параноїчною особистістю мають вищий за середній рівень параноїчних психозів.
Ці люди нерішучі і важко справляються зі щоденною відповідальністю. Вони потребують постійної підтримки від інших і можуть потрапляти в несприятливі умови тільки для того, щоб хтось доглядав за ними. Вони пасивно підкоряються бажанням визнаних особистостей.
Ця хвороба (деколи таку людину називають істеричною особистістю), як правило, мас місце серед жінок з рисами егоцентричності, емоційної поверховості, гонору та драматичності. Взаємовідносини з ними встановлюються швидко, але на короткий час. Хоча такі люди поводять себе сексуально провокуюче, вони, як правило, фригідні і бояться дійсних сексуальних стосунків. Ця концепція часто підлягає критиці як карикатура жіночості, створена лікарями-чоловіками.
Люди з цим типом особистості соціально відокремлені і віддають перевагу самостійній діяльності, часто ексцентричної природи. Іншим людям вони здаються відчуженими, але насправді вони соціальнофобні. У такого типу особистості у разі захворювання шизофренією набагато тяжчий розвиток хвороби, ніж у шизофреніків з нормальною особистістю.
Незначні маніакальні прояви дисциплінованості, чистоти та пунктуальності – перевага тих, хто їх мас. Вони важливі для успіху в певних галузях, діяльності, зокрема у медицині теж. Але стають вадою, коли призводять до повільності, негнучкості та нерішучості. Маніакальні люди часто ненадійні і бажають зробити своє життя, наскільки це можливо, рутинним та передбачуваним. У них можуть виникати складні маніакальні неврози під впливом стресів. Схильні до депресивних захворювань, під час яких маніакальні риси стають помітнішими.
Теорія психоморфологічного локалізаціонізму (К. Клейст) психічні властивості особистості співвідносила з конституційними особливостями будови мозку. Так, кожна психічна функція, рухи, чутливість регламентувались вузькою ділянкою мозкової структури.
При цьому надмірно біологізувались соціальні явища, зокрема, властивості особистості. Не заперечуючи деякого взаємозв’язку між будовою тіла (Кречмер) та особливостями поведінки людини, навряд чи можна це повністю абсолютизувати. На фактах, узятих з великої клінічної практики, Зиґмунд Фрейд простежив складність і багатоплановість структури особистості, значення в її історії внутрішніх конфліктів і криз, наслідків незадоволених бажань.
Фрейд (1921,1923) уявляв організацію психічного життя у вигляді моделі, що має своїми компонентами різні психічні інстанції, визначені термінами: “Воно” (ІД), “Я” (Eгo) і надверх-“Я” (супер-Его). Фрейд визначав різні розлади у хворих з неврозами в аспекті цієї трикомпонентної моделі особистості.
Структура особистості за С.Л.Рубінштейном.
Спрямованість – реалізується у потребах, інтересах, ідеалах, переконаннях, домінуючих мотивах діяльності, поведінки та світогляду
Знання, уміння, навички набуваються у процесі життя та пізнавальної діяльності.
Індивідуально – типологічні властивості особистості реалізуються в темпераменті, характері, здібностях.
Єдність у структурі особистості біологічного, суспільного та індивідуального здійснюється в процесі формування та історичного розвитку людини.
Знання якостей особистості необхідні для лікаря (враховуючи специфіку його професійної діяльності).
Досліджувати й аналізувати психологічні особливості людей можна тільки знаючи структуру особистості, до якої, як правило, включають темперамент, характер, мотивацію, вольові якості, соціальні установки, здібності та емоції. Ці компоненти не слід уявляти як абсолютно незалежні або відірвані один від одного структурні елементи, оскільки вони є складовими єдиної функціональної системи. Разом з тим ототожнювати або не розрізняти їх – значить позбавити себе можливості об’єктивної оцінки переваг і вад людини.
Ознайомившись зі структурою і типологіями особистості, ви переконалися в тому, що знання психологічних особливостей людини необхідне у практичній роботі лікаря.
Однак для того, щоб уміти аналізувати ті чи інші прояви особистості, а також їх взаємозв’язки, окрім структури і типології, необхідно вивчити вікові особливості особи. У зв’язку з цим розглянемо основні етапи розвитку особистості.
За останнє десятиріччя у психології спостерігається тенденція до цілісного розгляду особи з позицій різних теорій і підходів. Реалізацією цілісного підходу є теорія, яка належить американському психологу Е. Еріксону. Він виділив і описав вісім стадій розвитку особи і вісім життєвих психологічних криз, неминучих для кожної людини.
Перерахуємо описані Еріксоном етапи формування особи.
1. Ранній вік немовляти (від народження до 1 року). На цій стадії виникають передумови майбутньої товариськості або відстороненості від людей. Для цього етапу характерна “криза довіри – недовіри”.
2. Пізній вік немовляти (від 1 року до 3 років). У дитини формується самостійність і впевненість у собі. Це стадія “кризи автономії на противагу сумнівам і сорому”.
3. Раннє дитинство (від 3 до 5 років). Дитині властиве зацікавлене вивчення навколишнього світу, наслідування дорослих, включення до статево-рольової поведінки. Цій стадії відповідає “криза появи ініціативності на противагу почуттю провини”.
4. Середнє дитинство (від 5 до 11 років). Відбувається розвиток пізнавальних і комунікативних умінь, етапу характерна “криза працелюбності на противагу комплексу неповноцінності”.
5. Підлітковий вік і юність (від 11 до 20 років). Відбувається життєве самовизначення, формується тимчасова перспектива – будуються плани на майбутнє, “криза самовизначення особистості на противагу сірості та конформізму”.
6. Рання дорослість (від 20 до 40 років). Характеризується прагненням до контактів з людьми, бажанням і здатністю присвятити себе людям. Цій стадії відповідає “криза інтимності і товариськості на противагу особистісній психологічній ізольованості”.
7. Середня дорослість (від 40 до 60 років). Відбувається продуктивна і творча робота над собою та з іншими людьми. “Криза турботи про нове покоління на противагу зануренню в себе”.
8. Пізня дорослість (понад 60 років). Властиві постійні роздуми про минуле, його зважена оцінка. Це стадія “кризи задоволеності життям на противагу відчаю”.
Еріксон вважав, що люди народжуються рівними, але різними. Розвиток особи – це визнання і реалізація унікальних можливостей, які є у кожної людини.
Спрямованість особистості – це система спонукань і ціннісних орієнтацій, яка визначає вибіркове ставлення та активну поведінку людини, тобто спрямованість, по суті, – це стійка система мотивів, які орієнтують життєдіяльність особистості. Причому один із мотивів, залежно від ситуації, може бути домінуючим, а решта – підпорядкованими. В цілому, визначаючи спрямованість особистості, ми дізнаємося, що людина зробила в своєму житті, що вона збирається робити і як вона хоче досягти цього. Залежно від сфери виявлення домінуючої спонуки розрізняють морально-стичну, професійну та побутову спрямованість особистості.
Морально-етична спрямованість особистості полягає у високій морально-стичній зрілості. Люди з цією домінуючою спонукою всі події, що відбуваються, вчинки людей пропускають крізь моральні категорії; прагнуть діяти у відповідності із законом, цінують таких самих людей. Вони виявляють гуманність, колективізм, відповідальність і принциповість. їх привертає громадська діяльність, боротьба за справедливість тощо.
Професійна спрямованість особистості – це властивість, яка виявляється в активному і стійкому прагненні займатися певною професійною діяльністю, вдосконалюватися в ній. Це особи, які в своєму житті на перший план ставлять роботу (сім’я, наприклад, для них може бути на другому плані).
Побутова спрямованість виявляється в матеріальних, сімейних, а також культурних індивідуальних прагненнях. Для таких людей головним є створення добрих побутових умов, сімейного затишку, а не громадська діяльність чи професійні успіхи.
Потреба – це стан організму, особистості чи суспільства, зумовлений необхідністю в об’єктах для існування, розвитку, який виражає залежність від об’єктивних умов їхнього існування. Так, без задоволення елементарних потреб людина не могла б існувати як живий організм. Потреби людини дуже різноманітні. Це потреба в їжі, теплі, кисні, безпеці, продовженні роду, одержанні інформації, спілкуванні, любові, визнанні, повазі, авторитеті тощо. Безумовно, різноманітність потреб людини не може бути вичерпана переліченими, існує цілий комплекс складніших суспільно зумовлених потреб.
Моральні потреби – це стан особистості, який виражає необхідність у стосунках з іншими людьми. Серед моральних потреб особистості розрізняють потребу надавати допомогу людям, співпереживати, працювати, керувати, підкорятися тощо. І хоч більшість людей мають ці потреби, ступінь розвитку їх у конкретних особистостей неоднаковий. Більше того, при неправильному вихованні можуть розвинутися протилежні за змістом потреби, наприклад, робити шкоду людям, завдавати їм страждань тощо.
До естетичних потреб відносять ті, що відбивають стан постійного бажання особистості сприймати прекрасне, гармонійне в природі, у творах мистецтва, в стосунках між людьми. Рівень розвитку естетичних потреб – це результат виховання й самовиховання особистості.
Інтелектуальні потреби відображають необхідність людини в пізнанні нового, в вирішенні проблем, нерозв’язаних завдань. Високий рівень інтелектуальних потреб викликає в людини задоволення, позитивні емоції, що спонукає до подальшого пошуку.
Зміст потреб людини найповніше визначає суть особистості. Вивчаючи потреби людини, шляхи їх задоволення, ми тим самим даємо характеристику основним параметрам особистості. Разом з тим задоволення біологічних потреб лишається основною умовою збереження організму.
На сучасному етапі психологи теоретично і методологічно розробляють варіанти розв’язання проблеми зростання соціальної активності людей. Вирішення цієї проблеми – складова стратегії перебудови і психології, і свідомості людей. Соціальна активність людей є не тільки суспільно необхідним явищем, але й має глибоко індивідуальні корені, що вимагає її вивчення на рівні конкретної особистості, конкретної індивідуальності.
Структура активності (на відміну від діяльності) до цього часу мало досліджена в психології. У загальноприйнятому визначенні активності, запропонованому A.B. Петровським, вона розглядається як реалізація потреб особистості, як пошук предметів потреб. На основі цього виникає питання про характер зв’язку активності і потреби.
Потреби людини мають як особистісний, так і суспільний характер. Наприклад, задоволення потреби в їжі – особистісна потреба. Проте багато потреб людини належать до суспільних, колективних (потреба в засвоєнні досвіду, знань).
Потреби розрізняють за походженням і предметом.
За походженням потреби можуть бути природними і культурними.
До природних потреб належать ті, які необхідні для збереження і підтримки життя людини та її нащадків. Усім людям притаманні природні потреби в сні, захисті від холоду чи спеки, істоті протилежної статі тощо. Якщо якась із природних потреб тривалий час не буде задовольнятися, то людина може загинути або не зможе продовжити свій рід.
Хоча природні потреби сучасної людини характерні і для первісних людей, і для тваринних предків людини, проте за психологічною суттю вони докорінно відрізняються від природних потреб тварин. Протягом життя людини змінюються засоби і знаряддя задоволення потреб, зазнають змін і самі потреби. Таким чином, природні потреби людини мають суспільно-історичний характер.
Активність людини вже з раннього віку регулюється досвідом усього людства і вимогами суспільства. Цей тип поведінки настільки специфічний, що для його позначення у психології застосовується термін діяльність. Однією з основних рис, що відрізняє діяльність від активності є те, що зміст діяльності не визначається цілком потребою, яка її спричинила. Зародившись завдяки потребі як джерелу активності, діяльність керується метою. Мета, тобто те, на що спрямована діяльність, заради чого вона відбувається, є своєрідним регулятором активності. Перш ніж щось робити (будувати, досліджувати), людина уявляє цей процес, планує його. По завершенні процесу діяльності отримують результат, що відповідає усвідомленій меті.
Щоб психічна регуляція діяльності була успішною, психіка має відображати об’єктивні властивості речей і визначати ними (а не потребами організму) способи досягнення поставленої мети. Через діяльність людина здатна реалізовувати цілеспрямовані дії, а саме стимулювати та підтримувати активність. Діяльність особистості нерозривно пов’язана з мисленням та волею, спирається на них, неможлива без пізнавальних і вольових процесів.
Діяльність – усвідомлена й цілеспрямована активність людини, зумовлена потребами і спрямована на пізнання та перетворення світу.
Отже, діяльність – це внутрішня (психічна) і зовнішня (фізична) активність людини, яка регулюється усвідомленою метою.
Мотив (від лат. moveo, movere – рухати, приводити в дію, штовхати) – спонукальна сила дій і вчинків людини. Мотив чи причину дій людини встановити нескладно, коли він один. Але, як правило, поведінку людини визначає багато факторів. Однак у будь-якому випадку мотиви в чистому вигляді не існують, вони лише результат відображення у психіці потреб організму, викликаних зовнішніми чи внутрішніми умовами. Тому кажуть, що мотив – це усвідомлена потреба, і лише в певному випадку він стає основою цілеспрямованих дій особистості.
Термін “мотивація” – це ширше поняття, яке означає систему мотивів. Уявлення про мотивацію виникає при спробі пояснити поведінку. Це пошук відповідей на запитання: “чому?”, “заради чого?”, “з якою метою?” – здійснювалась будь-яка діяльність. Значить, мотивацію можна визначити як сукупність причин психологічного характеру, що пояснюють поведінку людини, її початок, спрямованість і активність. Термін “мотивація” тісно пов’язаний з поняттям спрямованості особистості.
За Рубінштейном, у процесі відображення явищ зовнішнього світу відбувається і визначення їх значення для індивіда, тобто його ставлення до них (психологічно виявляється у формі прагнень і почуттів). Тому предмети і явища зовнішнього світу виступають не лише як об’єкти пізнання, але й визначають поведінку, породжують у людини певні спонукання до дії, тобто мотиви.
Інтерес є формою прояву пізнавальних потреб. Він виражається в особливому ставленні особистості до певних предметів і явищ реального світу та бажанні пізнавати їх. Інтереси дають змогу людині швидше, повніше і глибше відобразити дійсність. Вони спонукають до набування знань, до розширення кругозору людини, до збагачення змісту психічного життя особистості. Діяльність, виконувана з інтересом, супроводжується позитивним емоційним фоном. Предмети, які потрапляють до кола інтересів людини, привертають особливу увагу. Інтереси людей, як і потреби, дуже різноманітні. їх також поділяють на матеріальні (до їжі, одягу, різних речей) та духовні (до навчання, праці, спілкування). Інтереси в процесі свого розвитку можуть перетворюватися у схильність. їх розрізняють за змістом, глибиною та стійкістю.
Поряд з інтересом людина має переконання та ідеали. Переконання є усвідомленою потребою особистості, яка спонукає діяти відповідно до її ціннісних орієнтацій.
Переконаність особистості – це глибока й обґрунтована віра людини в принципи та ідеали, якими вона керується у своєму житті. Як упорядкована система поглядів, сукупність переконань виступає у вигляді світогляду особистості, який формується на певному етапі її онтогенетичного розвитку. Переконання органічно пов’язані зі знанням і практичними діями. Вони виявляються у творчій діяльності людини, в її ставленні до природи і суспільства.
Формування переконань відбувається в процесі життя під впливом виховання, навчання і самовиховання, свідомої праці людини над собою.
Переконання як метод впливу на іншу людину через звернення до її свідомості, інтелекту широко використовується лікарями і має свої особливості. На основі інтересів, переконань людини складається власний ідеал, який є основним стимулом її самовдосконалювання та формування.
Ідеал – це модель, яка є еталоном в усіх проявах життєдіяльності людини. Виховання тих чи інших ідеалів залежить від вольових якостей особистості і соціального середовища.
Вагомий вплив в розвитку та становленні особистості відіграють установки, які вона набуває у процесі психічної діяльності.
Установкою в психології називається неусвідомлювана готовність, схильність певним чином сприйняти, зрозуміти, осмислити об’єкт або діяти з ним відповідно до минулого досвіду.
Установки сприйняття можуть формуватися на основі тотожності чи подібності істотних ознак предмета чи явища.
Соціальні установки формуються впродовж життя під впливом культурного середовища, виховання, на підставі власного досвіду, а також прочитаного чи почутого людиною. Установки відносно різних фактів суспільного життя можуть бути позитивними й негативними, такими, що набувають характеру упередження.
Спрямованість особистості, її переконання, інтереси, потреби тісно пов’язані з іншими підструктурами особистості, такими як темперамент, характер, інтелект і здібності.
Проблема розвитку особистості розв’язується у психології неоднозначно.
Фундаментальною ідеєю більшості вітчизняних досліджень є ідея про те, що особистість людини (так само, як потреби і свідомість) створюється тими суспільними за своєю природою відносинами, в які людина вступає у своїй діяльності. Ситуація розвитку дитини, як відзначав Л.С. Виготський, з самого початку є соціальною і культурною ситуацією: всі відносини дитини зі світом опосередковуються для неї стосунками з іншими людьми, і насамперед із дорослими.
Поява самосвідомості означає новий етап у розвитку особистості, поза як стає можливим оволодіння (Л.С. Виготський) процесом розвитку власної особистості, активне й цілеспрямоване її самовиховання (С.Л. Рубінштейн). Інакше кажучи, поява самосвідомості означає радикальну зміну самого типу розвитку особистості.
Розвиток особистості на цьому етапі визначається не лише тим, як вона сприймає себе на сьогодні, а й тим, як вона усвідомлює своє минуле, як бачить ближні й віддалені життєві перспективи (О.М. Леонтьєв).
У стабільному соціальному середовищі розвиток особистості опосередковується внутрішніми психологічними закономірностями і проходить фази адаптації, індивідуалізації та інтеграції (А.В. Петровський).
Народження свідомої особистості – це початок тривалого і драматичного шляху розвитку особистості дорослої людини. Людина впродовж життя переживає вісім психосоціальних криз (за Е.Еріксоном), специфічних для кожного віку. Сприятливий чи несприятливий вихід з них визначає можливість подальшого розвитку особистості. Термін “криза” грецького походження і в перекладі означає “момент прийняття рішення”. Криза – це розвилка на дорозі. Один шлях веде до успіху, інший – до невдачі. У медицині криза – це поворотний пункт, після якого пацієнт може почати одужувати або його стан серйозно ускладниться. Інакше кажучи, за будь-якою кризовою ситуацією завжди приховано дві можливості.
Першу кризу людина переживає на першому році життя. Вона пов’язана із задоволенням дитиною за допомогою дорослого своїх фізіологічних потреб, внаслідок чого розвивається її довіра чи недовіра до навколишнього світу.
Друга криза пов’язана з першим досвідом навчання дитини, виробленням навичок охайності. Розуміння дитини, систематичність і послідовність у навчанні розвиває самостійність, тоді як покарання й непослідовність – страх і сумнів.
Третя криза відповідає дошкільному вікові, коли відбувається самоствердження дитини. Плани, які вона постійно будує і які їй дають змогу здійснити, сприяють розвитку в неї почуття ініціативи. Навпаки, переживання повторних невдач призводить до закріплення почуття провини.
Четверта криза відбувається в шкільному віці. Залежно від шкільної атмосфери, стосунків з однокласниками й учителями, методів виховання в дитини розвивається смак до роботи або почуття меншовартості.
П’ята криза спостерігається в підлітковому віці, коли засвоюються зразки поведінки. Позитивний вихід розвиває ідентифікацію, негативний спричиняє рольову плутанину.
Шоста криза характерна для юнацького віку. Вона пов’язана з пошуком близькості з коханою людиною. Відсутність досвіду може призвести до ізоляції людини та її замкнення в собі.
Сьому кризу переживають у 40-річному віці. За умов нормального розвитку цей вік вирізняється високою продуктивністю діяльності, активізацією почуття збереження роду (генеративності), повагою до мудрості. Нерозв’язана криза зумовлює застій.
Восьма криза припадає на час старіння, коли підбивають підсумки життя. На цьому етапі особистість або досягає цілісності й приймає неминуче, або завершує життя у відчаї страху перед смертю.
Багато людей вважає, що не може змінитися. Переживаючи внутрішній конфлікт, труднощі в спілкуванні, вони схильні сприймати себе як незмінювану особистість, а тому не тільки не прагнуть змінити себе, а й вимагають від інших враховувати “специфіку свого характеру”. Щоб змінити себе, слід підготувати свою свідомість для потрібних і бажаних вчинків, зафіксувавши це спочатку словами. Що точніші й конкретніші словесні формулювання, то легше людині керувати своїм станом.
Сповідь (священику, психологу, психотерапевту) важлива для багатьох, оскільки допомагає розв’язувати проблеми, які особистість часто не усвідомлює. Страждання полегшуються, багато що сприймається в іншому світлі.
Психологи-практики твердять: якщо довго тримати перед внутрішнім поглядом бажаний образ самого себе, то з часом людина буде на нього схожа. Сьогоднішній образ нашого “Я” сконструйовано з минулих переживань про себе. Як же побудувати своє нове “Я”? На думку вчених, якщо щоденно впродовж 30 хвилин наодинці, заплющивши очі, дати волю своїй уяві й тримати перед собою образ бажаного “Я”, то ця вправа закладе в пам’яті нервової системи нові дані, створить новий образ “Я”.
Однак спершу, подумайте, чи адекватне ваше сьогоднішнє “Я”. Відомо, що 95% людей страждають на комплекс меншовартості. Кожний з нас у чомусь слабший за інших. Комплекс меншовартості виникає тоді, коли ми оцінюємо себе не за власними мірками, а за “максимальними стандартами” інших. Звичайно, Ви не гірші і не кращі за когось. Ви – це Ви, і тільки, і Ви не повинні бути схожі на інших, так само, як і вони не мають бути схожими на Вас.
Ідеалом різнобічно розвиненої людини є гармонійна особистість. Гармонійні відносини між особистістю і світом означають гармонію між тим, чого особистість вимагає від інших, і тим, що вона може й повинна дати їм.
Гармонійна особистість – це людина, яка перебуває в єдності зі світом, людьми і сама з собою. Вона є, безперечно, моральною особистістю. Причому структура особистості набуває гармонійності не у зв’язку з розвитком усіх її рис, а внаслідок максимального вдосконалення тих здібностей людини, які утворюють панівну спрямованість її особистості, роблять змістовними життя і діяльність.
Дисгармонійна структура особистості встановлюється тоді, коли у свідомості переважають високі самооцінки і домагання, бажання за всяку ціну бути на рівні своїх уявних можливостей як у власних очах, так і в очах інших людей, а в царині несвідомого – невпевненість у собі, яку людина не допускає до свідомості.
З віком в одних людей з’являється потреба виправдати свої дії, вони починають перетворювати “пороки в чесноти”, тобто ставитися до своїх вад як до цінностей. На перший погляд, “неузгодженість” між свідомістю й поведінкою ніби зникає, однак насправді залишається, оскільки такі люди постійно заходять у конфлікти з оточенням, їх мучать сумніви й почуття меншовартості, пов’язані, як їм здається, з недооцінкою їхньої особистості. Інші люди продовжують свідомо вірити в засвоєні ними моральні цінності, і конфлікт між цими цінностями з особливостями їхньої особистості призводить до розладу з собою. Так формуються люди, котрі завжди не в злагоді з собою й оточенням, мають багато негативних рис характеру. В них нерідко розвивається схильність до злочинності.
Вважають, що особистість досягає самовдосконалення лише шляхом внутрішніх борінь і криз. Проте є й інший погляд, зокрема М. Мольц вважає, що кризи можна контролювати: “Ніколи не пізно змінити образ власного “Я”, а отже почати нове життя”, – писав він, і як шлях до щастя пропонував виробити позитивне ставлення до самого себе.
Що вищий відсоток правильних позитивних уявлень людини про себе, то безпроблємніше її життя. Позицію справжнього щасливця можна сформувати за допомогою позитивного мислення. Сутність його в тому, щоб, з одного боку, закріпити позитивний образ власного “Я” під впливом вдалих вчинків, а з іншого – не дати йому зруйнуватись у разі невдач. Справжній оптиміст не сварить себе, навіть коли в чомусь програє, зазнає невдач, а аналізує, шукає помилки і прорахунку Таким чином, у подальших діях успіхи закріплюються, а невдачі виконують коригувальну функцію. Посилюється координація “Я”, що фактично означає особистісне зростання.
Діяльність
Розглядаючи особистість як об’єкт психологічного пізнання та носія свідомості, неможливо її відокремити від категорії діяльності. Особливість як носій свідомості в єдності з нею проявляється та формується в діяльності. Категорія “діяльність” визначається через людину як суб’єкта (особистість) і уточнюється специфічною якістю – “досягненням свідомо поставленої мети”. Діяльність, як об’єкт психологічного пізнання, виступає у цілісній формі різних проявів, видів та структур. Вона розглядається у своєму філогенетичному, історичному та онтогенетичному розвитку.
Вже у найпростіших проявах біологічного життя спостерігаються фізіологічний та психічний типи функціонування організму, які проявляються в активності.
Активність – це властивість, стан або схильність та диспозиція усіх живих організмів до дійового регулювання їхніх стосунків з оточенням. Прояви активності у тварин переважно полягають у задоволенні їхніх біологічних потреб та пристосуванні до умов середовища через зміни у будові і функціях власного організму. Людська активність виходить за межі біологічних потреб і охоплює активну регуляцію стосунків з оточуючим світом.
У людині існують два види проявів активності: внутрішній (складання плану своїх дій у думках) та зовнішній (виконання того, що раніше було сплановано). Активність людини найчастіше спрямована на зміну середовища існування відповідно до власних потреб.
Діяльність – це важлива форма прояву активного ставлення людини до навколишньої дійсності, через яке встановлюється реальний зв’язок між людиною й світом і досягається свідомо поставлена ціль.
Діяльність – це свідома активність людини, що виявляється у системі дій, спрямованих на досягнення поставленої мети.
Людська (людини як носія свідомості) діяльність знаходиться в прямолінійній залежності від розвитку суспільних відносин в людському суспільстві. У зв’язку з тим, що діяльність однієї людини тісно пов’язана з діяльністю інших, вона має суспільно-свідомий характер, чим різко відрізняється від інстинктивної діяльності тварин .
Діяльність обов’язково спрямована на якусь ціль, мету та детермінована мотивами і потребами. Наприклад, щоб задовольнити потребу в їжі, людина йде на роботу, мотивуючи свою дію тим, що за діяльність, проведену своєю працею, вона отримає кошти, на які зможе задовольнити свою потребу. В цьому виражається така риса діяльності, яка полягає в тому, що породжена потребою як джерелом активності, діяльність управляється свідомою метою як регулятором активності.
Діяльність можна визначити як специфічний вид людської активності, спрямований на пізнання і творче перетворення зовнішнього світу, включаючи самого себе та умови існування. Творчий характер людської діяльності проявляється в тому, що за її допомогою людина виходить за межі своєї “природної обмеженості”. Історичний прогрес останніх десятків тисяч років зумовлений діяльністю людини, а не удосконаленням її біологічної природи.
Функції діяльності
Як правило, діяльність багатоступенева. Щоб досягнути однієї цілі, перед цим потрібно досягнути іншої тощо, тому процес діяльності ділиться на відносно закінчені елементи, спрямовані на виконання одного конкретного завдання – дії. Завдання, яке повинно бути виконане дією, визначається співвідношенням цілі та умовами діяльності. Воно ж і визначає психологічну будову дії. Досягнення результату конкретної дії може потребувати цілого ряду актів, певним чином пов’язаних один з одним. Ці часткові дії, акти, на які розпадається дія, називаються операціями.
Операції – не самостійні елементи діяльності, а складові частини, за допомогою яких виконуються дії.
Дії діляться на два види – вольові та імпульсивні. Вольова дія – специфічний людський вид, свідомий акт, направлений на здійснення відповідної мсти. Але вольові дії включають в себе примітивніші форми дій – інстинктивні. Вони проявляються в ранньому дитинстві індивіда і здійснюються незалежно від свідомого контролю, наприклад, ссання.
Імпульсивна дія – це афективна розрядка. В ній велике значення мають динамічні співвідношення. Імпульс, який знаходиться у вихідному спонуканні, в ньому безпосередньо і швидко переходить в дію, яка не опосередкована передбаченням наслідків, оцінкою та зважуванням мотивів.
Дії складаються з системи рухів.
Рухи – механізм, який служить для вираження дії та за допомогою яких вона виконується. Наприклад, щоб поїхати на автомобілі, потрібно спочатку підійти до нього, взяти ключі, сісти в нього тощо, а для цього потрібна рухова діяльність: напруження тих чи інших м’язів при ходінні, відчиненні дверей тощо. Рухи поділяються на мимовільні та довільні.
До мимовільних рухів належить найпростіша форма їх активації: рухи ніг, голови тощо.
Довільними рухами виступають ті, які потребують необхідного тренування в силу умов зміни життя. У процесі утворення довільних рухів велике значення має воля. Воля впливає на імпульс початку та закінчення акту руху, а сам рух виконується як повторення минулого заученого процесу.
Загалом рух здійснюється не окремо одним органом, а індивідом як біологічною цілісністю. Рухи є механізмами дії.
Основними якостями рухів є: сила, швидкість, темп, ритм, координація, точність, спритність. Компоненти свідомої діяльності людини і становлять психічне новоутворення -навички.
Навички – це рух, сформований в процесі довільного тренування, який ввійшов у структуру складнішої дії та діяльності як спосіб її виконання і завдяки якому індивід спроможний виконувати певну дію раціонально, без зайвих витрат фізичної та нервово-психічної енергії.
Можна виділити ряд конкретизованих навичок, характеристика яких базується на їх зв’язку з конкретними психічними процесами. Це такі види: сенсорні, розумові, вольові, емоційні, психомоторні тощо. У свою чергу вони є проявами діяльності і якостями особистості. Навички формуються за допомогою вправ і тренувань.
Вправа – це процес, в якому початковий рух покращується та якісно видозмінюється. Центральною структурою вправи є повторення, при якому дія систематично відтворюється і закріплюється. У свою чергу, вправа є однією стороною, або моментом навчання, яке виступає як усвідомлена цілеспрямована вправа.
Для раціональної організації процесу вироблення навички велике значення мають два моменти: інтерференція та перенесення.
Інтерференція – це гальмівна взаємодія навичок, при якій попередньо вироблені навички заважають виникненню нових або знижують їх ефективність. Тут можна зазначити, що чим краще та свідоміше людина володіє своїми навичками, тим менше вони гальмують одна одну.
Перенесення розуміється як позитивний вплив раніше набутих навичок на процес формування інших. Навичка формується в процесі діяльності, а потім включається в неї як підлеглий компонент.
Навички є підґрунтям вищого щабля дій – умінь. Уміння характеризується як дія, що утворюється в результаті координації та об’єднання в систему навичок та знань за допомогою свідомого контролю. Головні якості умінь полягають у збереженні кінцевого результату дії та своїх структур при змінюванні свого складу – навичок, операцій, рухів.
Головна різниця між умінням і навичками полягає у наявності свідомого інтелектуального контролю. Активація інтелектуальної діяльності в уміннях відбувається в момент зміни умов дій, при виникненні нестандартних ситуацій, для вирішення яких потрібне оперативне прийняття розумних рішень.
Окремим елементом діяльності виступає звичка. Звичка – відносно усталений спосіб дії, який виконується механічно і не мас свідомої цілі або конкретно вираженого продуктивного завершення. Розрізняють позитивні та негативні, добрі і погані звички.
Для вивчення діяльності у психологічній науці використовується багато підходів. Але найпопулярнішим є системно-структурний підхід, який розглядає діяльність через зв’язок чотирьох ланок однієї структури: ціль – мотив – спосіб – результат.
Виконання будь-якої діяльності потребує постійного контролю корекції дій та рухів за допомогою зіставлення їх результатів з кінцевою метою діяльності.
Діяльність починається з визначення об’єктивного явища – цілі. Ціль виступає не як дзеркальне відображення явища, а як перероблена особистістю динамічна модель майбутнього результату діяльності. Дії, сукупністю яких визначається діяльність, управляються та регулюються її метою. Це чітко можна простежити, спостерігаючи за роботою коваля. Щоб виготовити свій виріб, у процесі трудової діяльності коваль постійно контролює силу, ритм і напрямок удару молота залежно від того, що він хоче виготовити із шматочка металу. Метою діяльності виступає її продукт.
Другою ланкою структури діяльності виступають мотиви. Ця категорія вже розглядалася в структурі особистості, але, враховуючи психологічний постулат єдності свідомості, особистості та діяльності, мотиви треба розглядати і в ракурсі процесу діяльності. І тут мотив виступає як психічне явище, що є усвідомленим поштовхом до певної діяльності та спонукальною причиною дії.
Мотив тісно пов’язаний з метою, тому що він є спонукою або устремлінням досягнути її. Але мотиви можуть відділятися від цілей та переміщатися на саму діяльність (гра, робота “з любові до мистецтва”) або на один з її результатів. Мотиви людської діяльності дуже багатогранні, поза як випливають з різних потреб та інтересів, які формуються у людини в процесі суспільного життя.
Мотиви людської діяльності можуть бути різноманітними: органічні, функціональні, матеріальні, соціальні, духовні.
Тип мотиву характеризується домінуючим видом діяльності. Мотиви поділяються на потенційні та актуальні Розрізняються вони між собою в міру включення у структуру діяльності.
Існує цікава теорія А.Адлера (1870-1937), згідно з якою провідним мотивом людської діяльності є “природжене прагнення до зверхності, до влади”. Він вважав, що джерелом даного прагнення є почуття неповноцінності, притаманне кожній людині, та намагання компенсувати свої слабкості і розвивати неповноцінні функції. Безпосередньо своєю діяльністю та “вчинками” людина прагне піднести себе в очах оточуючих та у власному уявленні про себе.
Наступною ланкою схеми діяльності виступає спосіб її виконання. Він залежить від цілей та мотивів і, враховуючи їх, виконується відповідними навичками та вміннями.
Завершальна підструктура діяльності – це її результат, основною особливістю якого є його відповідність цілі.
Всі структурні компоненти діяльності виступають у різних формах свого прояву, у свідомості особистості та її поведінці.
Діяльність дуже різноманітна за проявами своїх видів. Перший вид людської свідомої діяльності – це гра. Це специфічний вид. Він є не тільки вираженням визначеного ставлення особистості до навколишнього середовища, а й джерелом розрядки напруження, що виникло під впливом актуальних потреб людини.
Ігрова діяльність – це вид усвідомленої діяльності, де ціллю є суб’єктивне задоволення від процесу самої гри. В основному ігрова діяльність спостерігається у дітей. У грі вперше формується і проявляється потреба дитини впливати на світ. Гра має розвиваюче значення, а також виступає способом реалізації дитячих потреб.
Розрізняють декілька типів ігор.
Індивідуальні ігри являють собою діяльність, яку виконує одна людина. Групові ігри включають у свій процес декількох індивідів. У предметну гру включені деякі предмети. Сюжетні ігри розгортаються за певним сценарієм, відтворюючи його основні деталі. Рольові ігри обмежують діяльність людини роллю, яку вона бере на себе. Ігри за правилами регулюються певною системою вимог до діяльності її учасників.
Праця – це провідний вид людської діяльності, спрямований на виробництво визначених суспільно корисних, матеріальних чи ідеальних продуктів. Предметом психологічного пізнання виступають компоненти трудової діяльності та умови, в яких вона відбувається (як зовнішні, так і внутрішні). Мета діяльності лежить у продукті її кінцевого результату. Звичайно, мотивом трудової діяльності однієї людини стають продукти діяльності інших людей, продукт суспільної діяльності. Адже одна людина не може виробляти всі потрібні їй предмети.
Основні мотиви трудової діяльності людини виражені у її відношенні до праці.
Праця виступає основним засобом формування особистості. За словами С. Л. Рубінштейна, “в процесі праці не тільки виробляється той чи інший продукт трудової діяльності суб’єкта, а й сам суб’єкт формується в праці”. Аксіомою виступає його твердження: “Праця – основний закон розвитку людини”.
Існує ще один вид діяльності, в якому по-своєму проявляється та формується людська особистість і свідомість – навчання.
Навчання – це цілеспрямоване засвоєння системи знань, навичок та вмінь для успішної діяльності.
Ціль, яку досягає навчання, полягає в підготовці об’єкта до майбутньої діяльності.
Навчання – не тільки пасивний процес сприйняття знань, а й засвоєння (переробка, аналіз тощо) оптимальних прийомів, перевірених досвідом людства.
Оволодіння знаннями відбувається підчас навчання, центрального частиною якого є процес міцного засвоєння знань. У цьому процесі виділяється чотири етапи:
1. Початковий етап сприйняття, або перше ознайомлення з матеріалом. Сприйняття навчального матеріалу обумовлене передумовами, які були створені до його сприймання і створюються в процесі сприймання.
Те, як матеріал сприймається, залежить від форми його подачі.
2. Сприйняття матеріалу тісно пов’язане з процесом осмислення – проникненням, глибшим розкриттям змісту знань.
Міцність засвоєння знань суттєво обумовлена характером та якістю викладення матеріалу.
3. У процесі закріплення знань значну роль відіграє повторюване відтворення осмисленого та засвоєного матеріалу. Чим активніша робота з повторення, тим більший ефект має засвоєння знань.
4. Останній етап міцного засвоєння знань – оволодіння матеріалом. Воно дає можливість вільно оперувати знаннями в різних ситуаціях, використовувати їх при зміні умов та застосування на практиці.
Важливе місце в процесі навчання займає мотиваційна сфера особистості суб’єкта. Мотиви визначені завданнями, які перед собою ставить людина і розв’язання яких становить суттєве значення в її життєдіяльності. Основним мотивом свідомого навчання є природне устремління підготуватися до майбутньої діяльності. А у зв’язку з тим, що навчання – це і є процес оволодіння знаннями, здобутими людством у процесі діяльності, то мотив навчання можна вивести як інтерес до знань.
Процес навчання суттєво залежить від характеру конкретного навчального матеріалу та індивідуальних і вікових особливостей ступеня розвитку суб’єкта.
Важливим фактором, який має великий вплив на людську діяльність, є феномен свободи.
Якщо людина діє внаслідок вільного вибору, то вона спроможна перебороти найрізноманітніші перешкоди, часом досить складні та численні, щоб досягти омріяної мети. Коли ж хтось діє, не маючи свободи вибору, під примусом, то він має слабку мотивацію для виконання поставленого завдання.
Тому у людській діяльності дуже важливе значення має монолітна цілісність співвідношення необхідності та свободи дій.
Необхідність здійснення людиною дії полягає в залежності від об’єктивних умов, у яких їй доводиться приймати рішення, та свідомому підпорядкуванні певним визнаним нормам. Свобода дій виражається в можливості реалізації самостійно обраних цілей і бажань та у визначенні лінії особистого методу виконання завдання.
Свобода проявляється також і в тому, що людина може припинити дії в ситуації, коли вирішить, що визначена ціль стала для неї недоречною, або її реалізація у нових, змінених умовах нераціональна.
У людській діяльності нерозривно пов’язані її зовнішня (фізична) та внутрішня (психічна) сторони. До зовнішньої сторони діяльності належать рухи та дії, за допомогою яких людина впливає на зовнішній світ, а до внутрішньої (ідеальної) відносять пізнавальні можливості, регуляторні процеси. Ці дві сторони взаємно впливають одна на одну.
Їх вплив виражається в процесі інтеріоризації та екстеріоризації.
Інтеріоризація – процес переходу від зовнішньої, реальної дії до внутрішньої, ідеальної. Винесення внутрішніх, розумових дій назовні називають екстеріоризацією.
Вищим ступенем, в якому найяскравіше проявляються взаємозв’язок між свідомістю, особистістю та діяльністю, виступає одна з форм реалізації людини як носія свідомості у повсякденній життєдіяльності – поведінка. Поведінка являє собою різновид людської діяльності. З цієї позиції визначення поведінки дав С.Л.Рубінштейн: “Під поведінкою розуміють визначеним чином організовану діяльність, яка здійснює зв’язок організму з навколишнім середовищем. Поведінка у людини переважно с результатом низки усвідомлюваних дій – вчинків”.
Вчинки – це специфічний вид розумово-вольової дії суб’єкта, які є складовою частиною людської поведінки і специфічною формою вираження ставлення суб’єкта до оточуючого середовища.
У сучасній українській психологічній науці ряд авторів визначають вчинок, як “осередок і головний предмет психології”. Зокрема вони розглядають вчинок як “еталон, до якого у своєму поступальному русі приміряються і від якого відступають відомі в психології феномени”.
У працях В. О.Гатенка можна знайти психологічну “форму життя”. Він писав: “Вчинок – це і засіб, і мета історичного поступу людства. Від вчинку, через вчинок, до вчинку – саме такою вбачається логіка духовно-психологічного розвитку людської цивілізації”.
Вчинок має свою “реально-практичну” структуру, у яку входять щонайменше чотири одиниці (за В. А.Роменцем):
1. Ситуативний компонент.
2. Мотиваційний компонент.
3. Дійовий компонент.
4. Післядійовий компонент.
Поведінка, як і реальність, суспільно опосередкована. І вчинок теж виражається як суспільний акт, як прояв ставлення суб’єкта до окремої людини чи суспільства в цілому.
Опосередкованість вчинку суспільством виражається категорією норми.
Норма – це явище суспільної свідомості у вигляді вимог, які поділяє більшість членів суспільства, які створюють оптимальні умови існування окремого індивіда з урахуванням його соціальної ролі.
Розрізняють біологічні та соціальні норми. Біологічні норми належать до регулятивних факторів організму індивіда, а соціальні – до його поведінки в людській спільноті. Якщо вчинок людини відповідає основним зразкам, прийнятим у даному культурному угрупованні, то це свідчення належного пристосування людини до суспільних умов.
Класичне вивчення поведінки утвердилося з появою поведінкової психології – 6іхєвіоризм, засновником якого став американський психолог Джон Уотсон (1878-1957). Предметом біхевіоризму стало вивчення поведінки як зовнішньої реакції організму на стимули, що впливають на нього. На думку біхевіористів, поведінка формується в результаті неусвідомленого добирання фізичних рухів як реакції на стимули. Вони звели поведінку до вчинку, який характеризується поняттям “стимул – реакція”. Але ж у поведінці ці два компоненти дуже широко розглядаються і включають у свою роботу практично всі психічні явища та процеси.
Більш того, кореляція між “стимулом” та “реакцією” включає в себе тільки поверхневе бачення вчинку. А глибший його аналіз полягає у визначені вчинку як такого, що набуває значення способу існування людини і способу самовираження та самостверджування в найсуттєвішому”.
В. А. Роменець визначає вчинок як “складне генералізоване утворення, що поєднує в собі сучасні ознаки багатьох психологічних явищ, у розгортанні змісту яких відбувається життєдіяння особистості”.
Внутрішньо обумовлений “психікою” вчинок також є і зовнішнім, активним проявом результату поведінки. Враховуючи структуру діяльності, у поведінці теж можна виділити такі етапи її перебігу:
1. Попереднє вивчення цілі чи мети.
2. Вибір або створення необхідних засобів досягнення цілі.
3. Прийняття рішення.
4. Вчинок.
5. Оцінка ефективності вчинку.
6. Фіксація в індивідуальному досвіді результатів виконаного вчинку. В основі поведінки, як і діяльності, лежать її мотиви.
Мотив, як свідома спонука до якогось образу вчинку, є результатом відображення у психіці потреб організму, викликаних зовнішніми або внутрішніми об’єктивними явищами.
Питання про мотиви як один з реальних чинників регуляції і поведінки висунув у своїх роботах 3. Фрейд. Він зводив поняття мотиву до “психічної енергії”, яка циркулює в організмі і має один вектор – “спрямованість та розсіювання і розрядження”.
Враховуючи вищенаведені положення, можна зазначити про вчинок (як структурну одиницю поведінки), що це дія, яка залежить від мотиваційних та ситуативних “метаморфоз”, а узагальнюючи ці поняття, – і від зовнішніх умов існування особистості. Якби людські вчинки або їх сукупність (поведінка) абсолютно не залежали від зовнішніх умов та чинників, то можна було б прогнозувати та регулювати людську діяльність у цілому.
У тварин потреби визначають, що виділяє психіка у зовнішньому середовищі і які відповідні дії викликає. Вони являють собою відображальні та регулятивні функції. У людини не сама потреба, а суспільно прийняті способи її задоволення зумовлюють форми поведінки індивіда. А. В. Петровський визначав форми людської поведінки як вироблені суспільством способи взаємодії з об’єктами, у відповідності з їх функціями в людській діяльності (їсти виделкою, спати на ліжку тощо).
Останні наукові дослідження експериментально підтверджують спадковість харчової та статевої форм поведінки, що пов’язує поведінку і діяльність на генетичному рівні.
Безумовно-рефлекторні, біологічно наслідувані (обумовлені) програми поведінки:
А – прагнення до збереження виду:
1. Статевий інстинкт
2. Батьківський інстинкт
Б – прагнення до збереження індивіда:
1. Харчовий інстинкт
2. Оборонний інстинкт
В – безумовно-рефлекторні основи діяльності:
1. Рефлекс мети
2. Рефлекс свободи (волі) Див. у І. П. Павлова Г – безумовно-рефлекторні основи спілкування:
1. Наслідувальний рефлекс
2. Груповий рефлекс
Ці програми мають спонукальний ефект (спонукальні причини) і впливають поза свідомістю. Але на стадії здійснення, реалізації програми конкретні дії піддаються контролю свідомості, сама дія може бути змінена, зупинена.
Всі потреби можна умовно поділити на дві великі групи (за Л. П. Гримак):
1. Біологічні потреби – фізіологічні (голод, спрага, сон), статеві та сексуально орієнтовані.
2. Соціальні потреби – трудові, пізнавальні, естетичні, моральні.
Цікаво класифікував потреби індивіда давньогрецький філософ Епікур ще у III ст. до н.е.:
1) природні і необхідні (бажання пити, їсти, спати);
2) природні, але не необхідні (слава, честолюбство, а також всі інші у патологічній формі їх прояву).
Опосередковану роль у поведінці людини відіграють психологічні властивості, емоції і стани, які детермінують особистість у момент тієї чи іншої вчинкової дії.
Наприклад, холерик, як більш активний тип, потенційно здатний зробити велику кількість вчинків. А флегматик може зробити один, але такий, що має більше значення, ніж сукупність багатьох. Або одна й та ж людина в стані афекту може зробити вчинок, який, якби вона не знаходилась у цьому стані, ніколи б не зробила. Очевидна зміна людської поведінки під впливом різних емоцій.
Тому, розглядаючи поведінку особистості, треба враховувати широку гаму її детермінант, їх роль у той чи інший момент здійснення вчинку як зовнішнього прояву людської поведінки.
Найбільш важливою особою для людини є її власна особистість. Людина сама повинна здобувати блага, уміти ними користуватись, турбуватись про задоволення своїх потреб.
Друге місце займають партнери, які допомагають людині здобувати блага і захищатись, ті особи, які допомагають їй заробляти на життя,тобто співробітники. У незрілих особистостей місце співробітника займають батьки, у яких вони сидять на шиї до їх смерті, або інші особи, на яких незрілі особистості паразитують.
Третє місце в градації ціннісних осіб займають сексуальні партнери. Не друге, а третє. Коли людина голодна, їй не до сексу. Якщо сексуальний партнер одночасно є і співпрацівником (на роботі, в сімейному бізнесі і т.п.) ця особа стає найбільш близькою і потрібною людиною.
Діти. Діти попадають на четверте місце. Це здається дикістю, але це є дійсно так. Якщо моє “Я” для мене є в центрі уваги, якщо я живу в першу чергу для себе, то що потрібно робити з дітьми? Потрібно виховувати їх так, щоб вони якнайшвидше стали незалежними від мене і я знову міг би зайнятись своїми справами. Тварини так і чинять. Вони вчать своє потомство. Немає часу дивуватись, що підлітки мало приділяють уваги батькам.
Потрібно зрозуміти, що в центрі їх інтересів, в першу чергу, вони самі. На другому місці у підлітків – товариші, ровесники із своїми інтересами і неписаними правилами спілкування. Коли підліток підростає, настає черга реалізації статевого інстинкту, з’являються кохані. Коли створилась сім’я – з’являються діти. А місце батьків віддаляється.
В певні періоди ці місця тимчасово зміщуються. Коли людина закохалась, статевий партнер тимчасово займає друге місце. Перше, друге або третє місце тимчасово може зайняти новонароджена дитина. Але у зрілої особистості ці життєві переміщення – явище тимчасове.
Таким чином, жити в першу чергу потрібно для себе. Це приносить користь і іншим, якщо робиться правильно. “Возлюби ближнього, як самого себе”- гласить євангельська заповідь.
Батьки. Психологи ставлять їх на 5 місце. Дане положення особливо часто викликає бурхливе заперечення у осіб, старших 45 років. Особливо часто матері говорять синам: “Запам’ятай, дружин у тебе може бути багато, а мати одна”. Таке виховання, коли воно стає керівництвом до дії, призводить до великих бід. Скільки б не було дружин, чоловік живе з дружиною чи співжителькою, а не з матір’ю. Такий одвічний знак біології і самого буття.
Ви зможете полюбити ближнього і користуватись його взаємністю лише в тому випадку, коли будете любити і шанувати самого себе. Якщо ви себе любите – у вас є самоповага. Ви не дозволите щоб вас ображали. Ви зробите все, щоб інші вас поважали, а отже не будете псувати життя іншим. Якщо ви любите себе і шануєте своє здоров’я, ви зможете виростити дітей, допомогти їм стати на ноги. Ви доглянете за своїми старими батьками. Якщо ви любите себе, то будете показувати приклад своїм дітям, як потрібно відноситись до старих батьків, адже і ви також постарієте. Ви любите себе – не будете заважати дітям влаштовувати особисте життя, чим оберігаєте нервову систему і свою, і дітей.
Якщо ви себе любите, то ніколи не будете кричати на своїх підлеглих, псувати їм настрій, робити підлість. Адже тоді вони будуть погано працювати, а це, в кінцевому результаті, відіб’ється і на вас.
Якщо ви себе любите, то не будете конфліктувати із своїм керівником, не має значення розумний він чи дурень. Дурня ви “обведете кругом пальця”, а з розумним домовитесь.
Отже, головною умовою становлення зрілої особистості є щира любов до самого себе. Це принцип “позитивного і раціонального егоїзму”.
Темперамент
Якщо спрямованість особистості визначається умовами життя, суспільними відносинами, тобто детермінацією ззовні, то темперамент мало піддається зовнішнім впливам. Термін “темперамент” (від лат. temperamentum- співвідношення) запропонований давньогрецьким лікарем Гіппократом (460-377 рр. до н.е.).
Гіпократ
У психологічній науці під темпераментом розуміють сукупність найбільш стійких індивідуально-психічних особистостей людини, які виявляються в динаміці її поведінки та діяльності. Так, спостерігаючи за поведінкою та діяльністю людей, ми бачимо, що люди різні не лише за своєю зовнішністю, а й за своїми діями. Одні з них завжди зовні спокійні, неговіркі, мляві, інші дуже рухливі, говіркі тощо. При цьому слова в них супроводжуються активною жестикуляцією та відповідною мімікою. Така різниця в поведінці людей зумовлена їх темпераментом.
Фізіологічною основою темпераменту є динаміка співвідношення нервових процесів збудження і гальмування в корі головного мозку.
Вивчаючи вищу нервову діяльність тварин, І. П. Павлов установив, що в основі темпераменту лежать такі властивості нервової системи: а) сила процесу збудження і гальмування, яка залежить від працездатності нервових клітин; б) урівноваженість нервової системи, баланс гальмування і збудження; в) рухливість нервових процесів, тобто швидкість зміни збудження на гальмування і навпаки.
Темперамент визначається при цьому не однією якою-небудь властивістю нервової системи, а їх поєднанням. Враховуючи це, І. П. Павлов, об’єднавши в групи відповідні властивості, назвав їх типом нервової системи і виділив з них основні: сильний урівноважений рухливий, сильний урівноважений інертний, сильний неврівноважений (з домінуванням процесу збудження), слабкий.
Цей поділ відповідає поділу, здавна прийнятому у психології, відповідно до якого розрізняють сангвінічний, флегматичний, холеричний, меланхолічний темпераменти. Але з цього не випливає, що кожна людина може віднести себе до одного з перелічених типів темпераменту в його чистому вигляді, оскільки такий темперамент зустрічається в житті досить рідко і швидше в дитячому віці. Б. М. Теплов і В. Д. Небиліцин у своїх дослідженнях показали, що варіацій темпераменту, як і основних властивостей нервової системи, багато. Якщо в характері людини виявлені й домінують риси того чи іншого типу темпераменту, його відносять до одного з чотирьох зазначених типів
Особи з сангвінічним типом темпераменту рухливі і врівноважені. І. П. Павлов, характеризуючи їх, писав, що сангвінік – гарячий, дуже продуктивний діяч, але тільки тоді, коли в нього багато цікавих справ, тобто є постійне збудження. Коли ж таких справ немає, він нудьгує, стає млявим. Нервові процеси у сангвініка дуже рухливі, що зумовлює швидку зміну збудження та гальмування. Для нього характерні легкість і швидкість виникнення нових почуттів та емоційних станів (горя, радості, ненависті, приязні тощо), які швидко змінюють одні одних і в пам’яті зберігаються недовго. Як правило, людина з даним темпераментом має гнучкий розум, дотепна. Вона безжурна, легко пристосовується до умов життя, товариська, швидко знаходить контакт із людьми і може підтримати хороший настрій у колективі. Сангвінік охоче береться до живої справи, але не завжди доводить її до кінця, може втратити інтерес до неї, особливо якщо ця справа вимагає терпіння і тривалої, копіткої праці.
Люди з темпераментом холерика відрізняються підвищеною рухливістю, неврівноваженістю в поведінці, діях і вчинках. Вони, як правило, агресивні, запальні, прямолінійні в стосунках з іншими людьми, енергійні в діяльності. І. П. Павлов відзначив, що це бойові типи, завзяті, легко і швидко роздратовуються. Людина з даним типом темпераменту відзначається різкою зміною почуттів, які характеризуються глибиною і супроводжуються сильними емоційними переживаннями, останні завжди знаходять зовнішнє вираження в міміці, жестах, швидкій, уривчастій мові. Люди з холеричним темпераментом продуктивні за умови неодноманітної роботи, там, де треба швидко приймати рішення, ризикувати, виявляти ініціативу.
Люди з темпераментом флегматика, на думку І. П. Павлова, спокійні, врівноважені, наполегливі і завзяті трудівники. Інертність нервових процесів у них створює умови для спокою і холоднокровності. Флегматиків за будь-яких умов вивести із себе практично неможливо. Людина-флегматик у міру товариська, настрій її завжди рівний і відзначається стійкістю. Працездатна, вона ніколи не витрачає марно сил, розраховує їх наперед, справу звичайно доводить до кінця, нову інформацію засвоює повільно, але ґрунтовно. Флегматику важко переключатися з однієї діяльності на іншу, важко пристосуватися до нових умов; міміка у нього невиразна.
Для людей з меланхолічним типом темпераменту характерна дуже висока емоційна чутливість; на відміну від флегматиків, вони дуже вразливі, швидко втомлюються. Рухи у них сповільнені. Емоційні переживання меланхоліків характеризуються великою глибиною, що часто накладає відбиток на особистість у цілому. Люди-меланхоліки дуже вразливі, нерішучі, тяжко переживають невдачі, кожну з яких вони сприймають як особисту трагедію. Меланхоліки відлюдьку ваті, часто ніяковіють, почуваючи себе незручно, відчувають розгубленість і нерішучість.
Існує конституційна теорія типології темпераменту, запропонована Е. Кречмером, який у 1921 р. видав працю “Будова тіла і характер”. Основна ідея полягає в тому, що люди з певним типом тілобудови мають певні психічні особливості. Теорія Е. Кречмера була поширеною в Європі. У США в 40-ві рр. XX ст. значної популярності набула концепція темпераменту У. Шелдона.
Темперамент не визначає здібностей людини, але він у різних життєвих ситуаціях виявляється в стилі діяльності, у взаєминах людини в колективі, що, природно, може позначатися на професійному успіхові.
Доведено, що тип темпераменту залежить від спадковості, проте окремі показники темпераменту можуть змінюватися залежно від умов навчання, виховання та життєдіяльності людини. Обставини життя впливають на функціонування центральної нервової системи. Одні з них сприяють певному розвиткові сили та рухливості .”психічних процесів, емоційній збудливості, а інші, навпаки, повільності, стриманості тощо.
Так, спокійний урівноважений флегматик за умови багаторазового повторювання одноманітних сильних емоційних подразників виявляє емоційний вибух і поводить себе як холерик. А холерик під впливом певних факторів навколишнього середовища може виявляти невпевненість, розгубленість, нерішучість, як меланхолік.
Зовнішні подразники, однакові за силою і тривалістю, можуть викликати у людей з різними типами темпераменту то стан афекту, то ледь помітну зміну настрою. Певну зміну темпераменту можуть зумовити і деякі психічні хвороби. Так, у хворих на епілепсію спостерігаються патологічна стійкість, інертність емоцій. Піднесення настрою відбувається в маніакальній фазі маніакально-депресивного психозу, а пригнічення настрою – у депресивній фазі цього захворювання.
Особливості темпераменту позначуються на праці і навчанні. Люди з різними темпераментами відрізняються не рівнем можливостей психіки, а своєрідністю її проявів. Так, наприклад, слабкість типу – це не лише брак сили збуджувального і гальмівного процесів, а й пов’язані з цим висока чутливість і реактивність. Таким чином, кожний темперамент має свої позитивні і негативні сторони
Особливості темпераменту виявляються і в розумовій праці. Вони надають своєрідності стилю й манері діяльності. Люди з високими розумовими здібностями можуть мати різний темперамент, а люди з однаковим темпераментом – різні рівні розумових здібностей. Таким чином, розумові можливості людини можуть бути умовою для компенсації недоліків темпераменту, а особливості темпераменту зумовлюють шляхи і способи роботи, але не впливають на рівень досягнень.
Проте є такі види діяльності, в яких від властивостей темпераменту може деякою мірою залежати і результат, а також професії, що ставлять досить високі вимоги до динамічних властивостей, і це зумовлює потребу в доборі людей за певними властивостями.
Наприклад, диспетчер аеропорту, льотчик-випробувач – це професії, для оволодіння якими потрібно мати рухливий і сильний тип нервової системи. Однак у більшості професій властивості темпераменту не впливають на кінцеву продуктивність діяльності, а тільки на динаміку процесу діяльності. Недоліки темпераменту можуть компенсуватися, якоюсь мірою це залежить від бажання людини працювати над собою, її вольових зусиль.
Темперамент людини зумовлює індивідуальний стиль діяльності, Індивідуалізація прийомів роботи характерна для творчих особистостей. Ці особистості частіше застосовують такі способи виконання роботи, які найбільше відповідають їхньому темпераменту.
Індивідуальним стилем людина оволодіває не відразу. Він виробляється, вдосконалюється, якщо людина активно шукає ті прийоми, які допомагають їй досягти найкращих результатів, з урахуванням типу свого темпераменту. Динамічні риси темпераменту людей справляють найкращий вплив на результати, якщо разом працюють люди різних темпераментів і якщо підібрано сприятливе поєднання їх, і навпаки. Так, діяльність холерика стає ефективнішою, коли він працює разом із флегматиком або сангвініком. При роботі з меланхоліком, а особливо холериком, результати його праці набагато гірші. Таким чином, не можна оцінювати значення властивостей темпераменту без урахування спільного характеру багатьох видів діяльності.
Кожний тип темпераменту може виявити себе у психологічних рисах людини, як позитивних, так і негативних.
Типи реагування різних типів темпераменту на конкретну ситуацію (холерик, флегматик, меланхолік, сангвінік)
Цінними якостями холерика є енергія та запальність, якщо вони спрямовані на достойні цілі. Проте, якщо немає належного виховання, його недостатня врівноваженість (емоційна і рухова) може виявитися в різкості, схильності до вибухів, нестриманості. Через недоліки виховання такі позитивні якості сангвініка, як жвавість і чуйність, можуть призвести до поверховості, відсутності зосередженості; витримка, спокій, відсутність квапливості у флегматика можуть спричинити байдужість, млявість. Емоційна чутливість меланхоліка, глибина і стійкість його почуття є цінними рисами, але за браком відповідних виховних впливів у меланхоліка може розвинутися надмірна сором’язливість, заглибленість у свої переживання.
У людини зі слабким типом нервової системи може розвинутися сильна воля, і навпаки, у людини із сильним типом нервової системи можуть виникнути ознаки безпорадності та недостатньої енергії. Це залежить від умов виховання. Для того, щоб вихідні властивості темпераменту розвивалися в позитивні якості людини, а не в її недоліки, вона повинна працювати над собою, дістати відповідне виховання в сім’ї та школі. Якщо батьки й педагоги сприяють розвиткові позитивних рис темпераменту і допомагають звільнитися від негативних моментів, пов’язаних з певним його типом, то за умови такого підходу вихованець розвине вихідні властивості свого темпераменту у безсумнівні достоїнства.
Кожна людина повинна не тільки знати свій темперамент, враховувати його в житті і діяльності, а й займатися самовихованням. Це необхідно, бо інакше вона не зможе стати високоморальною, гармонійною особистістю. Важливо, щоб оцінка своєї особистості була якнайбільш об’єктивною, а ставлення людини до себе – самокритичним.
Характер
На відміну від темпераменту, який залежить в основному від природженого типу вищої нервової діяльності, характер більше визначається умовами навчання, виховання, стосунками в сім’ї, колективі тощо. Основні риси характеру розвиваються передусім під впливом соціального середовища, в якому перебуває особистість, тобто в процесі засвоєння соціального досвіду.
Тому в психологічній науці характер (від грецьк. character – риса, відбиток, чеканка, печатка) розглядається як сукупність істотних, стрижневих і найбільш стійких індивідуальних якостей, що виявляються в діяльності, спілкуванні та поведінці.
У лікаря, який має успіх у хворих, виражені такі риси характеру, як поміркованість, принциповість, рішучість, мужність, сміливість, скромність, доброзичливість, суворість і особливо емпатія (грецьк.impatheia – співпереживання). Для медичного працівника емпатія – це показник професійної придатності. Практика свідчить, що лікар має враховувати психічний стан хворого, надаючи необхідну допомогу.
Характер особистості індивідуальний для кожної людини. Пізнання характеру людини дозволяє досить точно прогнозувати її поведінку, можливі вчинки та дії. При цьому дуже важливо виявити і такі негативні риси характеру, як брехливість, лицемірство, лінощі, грубість, жадібність, зарозумілість, неохайність, бездушність, заздрість, егоїзм. Остання риса може бути показником особистості в цілому: вона полягає у надмірній зосередженості та замкнутості людини на своєму “Я”.
Яскраво виражений егоїзм звичайно заважає людині налагодити хороші взаємини з оточуючими людьми. Правда, егоїсти бувають різні. Наприклад, І. С. Тургенєв виділяв три типи егоїстів: егоїсти, які самі живуть і жити дають іншим; егоїсти, які самі живуть і не дають жити іншим; нарешті, егоїсти, які і самі не живуть і іншим не дають. У цілому риси характеру виявляються у ставленні людини до оточуючих, до себе, до праці.
За даними фізіологічних досліджень, фізіологічну основу характеру становить сума стійких тимчасових нервових зв’язків, які утворилися в корі великих півкуль головного мозку в процесі набуття життєвого досвіду, а також тип вищої нервової діяльності людини. Безумовно, тимчасові нервові зв’язки піддаються змінам залежно від різноманітності життєвих ситуацій та умов діяльності людини. При цьому інформація, яка надходить до кори великих півкуль мозку людини, змінює нервові зв’язки і разом з цим риси характеру. Формуючи характер, ми впливаємо і на деякі властивості темпераменту.
Темперамент при цьому є динамічною стороною характеру людини. Наприклад, такі характерологічні особливості, як урівноваженість і неврівноваженість, стриманість і нестриманість у поведінці, рухливість, активність, легкість пристосування до нових умов, перебувають у прямій залежності від властивостей темпераменту.
Риси характеру можуть як послаблювати прояви негативних властивостей темпераменту залежно від умов життєдіяльності, маскувати їх (наприклад, надмірну рухливість у холерика), так і підсилювати позитивні властивості. Формуючи характер, людина певною мірою змінює і свій темперамент. При цьому вона не завжди об’єктивно оцінює свій характер. І не випадково В. Гюго вважав, що у кожної людини три характери: той, який вона сама собі приписує, той, що їй приписують інші, і, нарешті, той, який вона має в дійсності.
Характер важко піддається класифікації, їх ряд побудовано на принципі перерахування найважливіших якостей і особливостей, що стосуються формального боку психічного життя. Так, Азам поділяв характери на: гарні (лагідні, запальні, жваві, скромні) і погані (ревниві, заздрісні, лицемірні, злі, егоїстичні). Аналогічно побудовані і класифікації П. Ф.Лесгафта, О. Ф.Лазурського.
Т. Рібо в основу класифікації характерів кладе ступінь розвитку почуттів і волі, вважаючи інтелектуальний елемент менш істотним в характеристиці того чи іншого типу. В той же час він виключає із своєї класифікації аморфних і нестійких (хоч ці групи осіб досить поширені). Т. Рібо розрізняє характери:
чутливі з підвидами:
а) сильне почуття і слабкі розум і воля – в житті вони пасивні, другорядні особи;
б) сильні почуття і розум при слабкій волі – споглядачі;
в) сильні почуття і розум, добре розвинута воля, але діяльність поривчаста, нерівномірна;
активні з підвидами:
а) невисокий розум і посередні інтереси (активні) – особи буденної, повсякденної праці;
б) сильні воля і розум – видатні діячі; апатичні:
а) слабкі воля і розум, мало діяльні;
б) розважливі – слабкі воля і почуття, добрий розум (В. В.Шостакович, В. П. Блохіна, 1970).
Установлено, що існує кілька типів характеру. Так, одні люди схильні більше до міркувань, переживань, поривань, інші-до активної, цілеспрямованої діяльності. Тут може виявлятися зосередженість людини на своєму внутрішньому світі (інтроверсія) або на зовнішньому (екстраверсія). Одні люди уникають самостійно приймати рішення, погоджуються з оточуючими (конформні), інші ж не втрачають голову за тяжких обставин (самостійні), беруть на себе відповідальність. Експансивні особистості схильні до зовнішнього виявлення своїх переживань, імпресивні більше переживають у собі. Всі ці особливості характеру лікарю треба не лише навчитися визначати, а й свідомо враховувати в процесі практичної діяльності. Навіть однакові хвороби у різних людей перебігають по-різному, індивідуально, що відбивається і на виявленні характеру. Надмірне вираження окремих рис характеру, межа норми називається акцентуацією.
Акцентуації характеру формуються, як правило, під впливом виховання, навчання, професійної діяльності. Наприклад, деякі спеціальності вимагають розвитку в людини дисциплінованості, відповідальності та акуратності. У процесі трудової діяльності людина набуває їх. Ці якості можуть бути яскраво виявленими, а іноді виходити за загальнолюдські норми, тобто бути акцентуаціями характеру (дисциплінованість може перетворитися в педантизм).
Розрізняють такі акцентуації характеру, як демонстративність, педантизм, застрягання, підвищена збудливість, дистимічність, тривожність, емотивність, демонстративність, екзальтованість.
Акцентуація не є патологією. Це межа між нормою та патологічними явищами у психічній сфері.
Поняття “акцентуація” уперше ввів німецький психіатр і психолог, професор неврології неврологічної клініки Берлінського університету Карл Леонгард (К. Lеоnhагd). Ним же розроблена й описана відома класифікація акцентуацій особистості.
У нашій країні одержала поширення інша класифікація акцентуацій, що була запропонована відомим дитячим психіатром професором А.Е. Личком. Однак і в тому, і в іншому підході зберігається загальне розуміння змісту акцентуації. У найбільш лаконічному вигляді акцентуацію можна визначити як дисгармонійність розвитку характеру, гіпертрофовану виразність окремих його рис, що обумовлює підвищену уразливість особистості у відношенні визначеного роду впливів і утрудняє її адаптацію в деяких специфічних ситуаціях.
У роботах К. Леонгарда використовується як сполучення “акцентуйована особистість”, так і “акцентуйовані риси характеру”.
Хоча все-таки головним у нього є поняття “акцентуація особистості”. Сама класифікація К. Леонгарда є класифікація акцентуйованих особистостей.
Карл Леонгард виділив дванадцять типів акцентуації. За своїм походженням вони мають різну локалізацію.
До темпераменту, як природного утворення, Леонгардом були віднесені типи:
Гіпертимний — бажання діяльності, гонитва за переживаннями, оптимізм, орієнтованість на вдачі, авантюризм
·дістимичний — загальмованість, підкреслення етичних сторін, переживання і побоювання, орієнтованість на невдачі
афективно-лабільний — взаємна компенсація рис, орієнтованість на різні еталони
·афективно-екзальтований — наснага, піднесені почуття, зведення емоцій в культ
·тривожний — боязкість, покірність
емотивний — м’якосерцевість, боязкість, співчуття
До характеру, як соціально-зумовленого утворення, він відніс типи:
демонстративний— самовпевненість, пихатість, хвастощі, брехня, лестощі, орієнтованість на власне Я як на еталон
педантичний— нерішучість, совісність, іпохондрія, боязнь невідповідності Я ідеалам
·застрягаючий— підозрілість, образливість, марнославство, перехід від підйому до розпачу
·збудливий— запальність, ваговитість, педантизм, орієнтованість на інстинкти
До особистісного рівню були віднесені типи:
·екстравертований
·інтровертований
·амбаверт
Гипертимний
Гипертімний (надактивний) тип акцентуації виражається в постійному підвищеному настрої і життєвому тонусі, нестримній активності і жадобі спілкування, в тенденції розкидатися і не доводити почате до кінця. Люди з гипертимною акцентуацією характеру не переносять одноманітної обстановки, монотонної праці, самотності та обмеженості контактів, неробства. Тим не менше, їх відрізняє енергійність, активна життєва позиція, комунікабельність, а гарний настрій мало залежить від обстановки. Люди з гипертимною акцентуацією легко змінюють свої захоплення, люблять ризик.
Циклоїдний
При циклоїдному типі акцентуації характеру спостерігається наявність двох фаз – фази гипертимности і фази субдепресії. Вони не виражаються різко, звичайно короткочасні (1-2 тижні) і можуть перемежовуватися тривалими перервами. Людина з циклоїдною акцентуацією переживає циклічні зміни настрою, коли пригніченість змінюється підвищеним настроєм. При спаді настрою такі люди виявляють підвищену чутливість до докорів, погано переносять публічні приниження. Однак вони ініціативні, життєрадісні і товариські. Їх захоплення носять нестійкий характер, в період спаду проявляється схильність закидати справи. Сексуальне життя сильно залежить від підйому і спаду їх загального стану. У підвищеній, гипертимній фазі такі люди вкрай схожі на гіпертимів.
Лабільний
Лабільний тип акцентуації має вкрай виражену мінливість настрою. Люди з лабільною акцентуацією мають багату чуттєву сферу, вони дуже чутливі до знаків уваги. Слабка їх сторона проявляється при емоційному відкиданні з боку близьких людей, втраті близьких і розлуки з тими, до кого вони прив’язані. Такі індивіди демонструють товариськість, добродушність, щиру прихильність і соціальну чуйність. Цікавляться спілкуванням, тягнуться до своїх однолітків, задовольняються роллю опікуваного.
Астено-невротичний
Астено-невротичний тип характеризується підвищеною стомлюваністю і дратівливістю. Астено-невротичні люди схильні до іпохондрії, у них висока стомлюваність при змагальній діяльності. У них можуть спостерігатися раптові афективні спалахи з незначного приводу, емоційний зрив в разі усвідомлення нездійсненності намічених планів. Вони акуратні і дисципліновані
Сенситивний
Люди з сенситивним типом акцентуації дуже вразливі, характеризуються почуттям власної неповноцінності, боязкістю, сором’язливістю. Часто в підлітковому віці стають об’єктами насмішок. Вони легко здатні виявляти доброту, спокій і взаємодопомогу. Їхні інтереси лежать в інтелектуально-естетичної сфері, їм важливо соціальне визнання
Психастенічний
Психастенічний тип визначає схильність до самоаналізу і рефлексії. Психастеніки часто коливаються при прийнятті рішень і не переносять високих вимог і тягарю відповідальності за себе й інших. Такі суб’єкти демонструють акуратність і розсудливість, характерною рисою для них є самокритичність і надійність. У них зазвичай рівний настрій без різких змін. У сексі вони часто побоюються зробити помилку, але в цілому їх статеве життя проходить без особливостей
Шизоїдний
Шизоїдна акцентуація характеризується замкнутістю індивіда, його відгородженістю від інших людей. Шизоїдним людям не дістає інтуїції та вміння співпереживати. Вони важко встановлюють емоційні контакти. Мають стабільні та постійні інтереси. Вельми небагатослівні. Внутрішній світ майже завжди закритий для інших і заповнений захопленнями і фантазіями, які призначені тільки для «потішання» самого себе. Можуть проявляти схильність до вживання алкоголю, що ніколи не супроводжується відчуттям ейфорії.
Епілептоїдний
Епілептоїдний тип акцентуації характеризується збудливістю, напруженістю і авторитарністю індивіда. Людина з даним видом акцентуації схильна до періодів злобно-тужливого настрою, роздратування з афективними вибухами, пошуку об’єктів для зняття злості. Дріб’язкова акуратність, скрупульозність, допитливе дотримання всіх правил, навіть на шкоду справі, допікають оточуючих, педантизм зазвичай розглядається як компенсація власної інертності. Вони не переносять непокори собі і матеріальних втрат. Втім, вони ретельні, уважні до свого здоров’я і пунктуальні. Прагнуть до домінування над однолітками. У інтимно-особистісної сфері у них яскраво виражаються ревнощі. Часті випадки алкогольного сп’яніння звихлюпуванням гніву і агресії
Істероїдний
У людей з істероїдним типом яскраво виражений егоцентризм і жага бути в центрі уваги. Вони слабо переносять удари по егоцентризму, відчувають страх викриття і боязнь бути осміяними, а також схильні до суїциду. Для них характерні завзятість, ініціативність, комунікативність та активна позиція. Вони вибирають найпопулярніші захоплення, які легко міняють на ходу
Нестійкий
Нестійкий тип акцентуації характеру визначає лінь, небажання вести трудову чи навчальну діяльність. Дані люди мають яскраво виражену тягу до розваг, дозвільного проведення часу, неробства. Їх ідеал – залишитися без контролю зі сторони і бути наданими самим собі. Вони товариські, відкриті, послужливі. Дуже багато говорять. Секс для них виступає джерелом розваги, сексуальне життя починається рано, почуття любові їм часто незнайоме. Схильні до вживання алкоголю й наркотиків
Конформний
Конформний тип характеризується конформністю оточенню, такі люди прагнуть «думати, як усі». Вони не переносять крутих змін, ломки життєвого стереотипу, позбавлення звичного оточення. Їх сприйняття вкрай ригидно і сильно обмежено їх очікуваннями. Люди з таким типом акцентуації доброзичливі, дисципліновані і неконфліктні. Їх захоплення і сексуальне життя визначаються соціальним оточенням. Шкідливі звички залежать від ставлення до них у найближчому соціальному колі, на яке вони орієнтуються при формуванні своїх цінностей
Для дослідження акцентуації особистості застосовується опитувальник Шмішека (Schmieschek Fragebogen), який являється реалізацією типологічного підходу до вивчення особистості. Теоретичною основою опитувальника являється концепція “акцентуйованих особистостей” К. Леонгарда, який вважає, що властивості особистостей рис можуть бути розділені на основні і додаткові.
Опитувальник опублікований Г.Шмішеком в 1970 році і містить 10 шкал, відповідно до десять виділяють Леонгардом типи акцентуйованих особистостей і складається з 88 питань, на який вимагати відповісти “та” або “ні”. З його допомогою виявляються наступні десять типів акцентуації: гіпертимний, збудливий, емотивний, дистимічний(депресивність), невротичність (тривожно-боязкий), інтроективний (афективно-екзальтований), циклотимічний (афективно-лабільний) тип, застрягаючий (параноїдальний), педантичний (ригідний) і демонстративний типи
До акцентуації рис характеру Шмішек відносить демонстративний, педантичний, застрягаючий, збуджений типи особистості. Інші типи акцентуацій відносяться К. Леонгардом до акцентуацій темпераменту (гіпертимний, дистимічний, тривожно-боязливий, циклотимічний, афективно-екзальтований та емотивний).
Особливе значення має діагностика патологічних змін характеру, і передусім психопатій. До психопатій належать такі зміни в характері, які не дають змогу особистості будувати нормальні робочі взаємини в колективі, в сім’ї (сварки, чвари, іноді й бійки) і заважають нормальній трудовій діяльності, тобто ведуть до соціальної дезадаптації. При цьому люди-психопати (передусім істероїдні) не визнають своєї провини, вони перекладають її на оточуючих.
На жаль, людей з психопатичними змінами в характері не тільки нерідко притягають до юридичної відповідальності, але й лікуванням їх медичні працівники практично не займаються.
Особливо небезпечні психопати в медичних колективах, бо вони завдають шкоди не лише медперсоналу, а й хворим.
У виникненні патології характеру важливу роль відіграють несприятливі спадкові (природжені) задатки і особливо умови виховання в дитячих установах, сім’ї, школі. Розрізняють чотири основні форми психопатій: істеричну, циклоїдну, шизоїди у та епілептоїдну.
Для істеричної психопатії характерні егоцентризм, брехливість і вередливість. Ці особи намагаються здобути визнання оточуючих, справити на них враження. Часто в них завищена самооцінка. Негативні якості нерідко є наслідком неправильного ставлення оточуючих і особливо батьків, які схильні задовольняти будь-які, у тому числі й невиправдані, бажання дітей. Саме ця категорія психопатів часто стає ініціатором конфлікту в колективі, сім’ї.
Циклоїдна психопатія характеризується частою зміною полярних емоційних станів. Ці особи або перебувають у зниженому настрої, все їм бачиться у темному світлі, як правило, вони перебільшують свої недоліки, або ж усім задоволені, нерідко метушливі і непосидючі. Зміни настрою проходять за типом фаз, тривалість яких становить від кількох днів до тижнів і місяців.
При шизоїд ній психопатії немає необхідної гармонії у співвідношенні розуму, волі та почуттів. Залежно від домінування одного з цих компонентів існують різні варіанти шизоїдного характеру. Шизоїдні психопати звичайно відлюдні, нетовариські і важко вступають у контакт.
Епілептоїдна психопатія відзначається запальністю і дратівливістю. Ці особи нерідко жорстокі і мстиві. В колективі їх також не люблять, цураються, хоча зовні епілептоїдні психопати можуть бути коректними, ввічливими людьми.
Риси характеру та їх прояв мають велике значення для успішної професійної діяльності. Авторитет у хворих мають ті медичні працівники, у яких висока професійна підготовка поєднується з розвиненим почуттям обов’язку, позитивними моральними і характерологічними якостями.
Практично всі хворі, оцінюючи особистість лікаря, надають перевагу таким якостям, як співпереживання, чесність, уважність, принциповість, співчуття, товариськість. Не всі хворі розуміють доцільність тих чи інших лікувальних процедур, але всі вони відчувають потребу в позитивному емоційному контакті, теплих словах, відповідній підтримці.
Хворі з рисами тривожно-помислового характеру великого значення надають неістотним відчуттям, вони перебільшують свій біль і неприємності; бояться обстеження й лікування. Страх перед можливим несприятливим результатом ускладнює перебіг захворювання.
Хворі з істеричними рисами характеру схильні до самонавіювання та перебільшення хворобливих відчуттів. При різних приступах істерії медичний працівник повинен поводитися спокійно, не виявляти зайвої тривоги і метушливості. Розмовляти з хворими рекомендується переконливо, наполегливим тоном, але не підвищуючи голосу і не виявляючи роздратованості, неповаги до стану хворого. Застосовуючи психотерапевтичні методи лікування і догляду, проводячи корекцію поведінки, лікар спрямовує свої дії на те, щоб перебудувати стереотип хворого, позбавити його звички реагувати на різні труднощі істеричними реакціями.
Особистості астенічного типу тривожно ставляться до проявів хвороби, вони дуже вразливі і страждають від зміни умов. До таких хворих лікарі (особливо у стаціонарі) повинні ставитися підкреслено уважно, спокійно роз’яснювати, що симптоми, на які вони скаржаться, мають тимчасовий характер, намагатися переконати, що хвороба мине і вони одужають, якщо це справді так.
У процесі роботи з хворим лікарю треба враховувати, які зміни у психіці спричиняє конкретне захворювання і як воно ним усвідомлюється. Під впливом хвороби, особливо при хронічному перебігу, нерідко змінюються характерологічні якості особистості. Зміни характеру під впливом хвороби різні і дуже індивідуальні, тому й підхід до кожного хворого має бути індивідуальним. Реакція на захворювання залежить від багатьох факторів: особистості хворого, тяжкості захворювання, характеру лікування, уявлення хворого про своє захворювання, ставлення близьких і колег до захворювання. Варіанти ставлення до захворювання визначаються рисами особистості. Психастеніки завжди впевнені в поганому закінченні захворювання, відчувають тривогу і страх. У зв’язку з цим вони вимагають уваги і терпіння. їм треба докладно пояснити причину їхнього стану, заспокоїти, зняти за допомогою вмілої психотерапевтичної бесіди страх і тривогу.
Хворі на іпохондрію виявляють тверду впевненість у наявності захворювання. Страх і тривога у них виявлені менше. Переконати іпохондрика дуже важко, спілкування медперсоналу з ним вимагає доброго володіння методами психології.
Є люди, які неуважно ставляться до свого здоров’я, ігнорують свій стан. Вони впевнені в тому, що цілком здорові, відмовляються від обстеження й лікування. Це явище має назву анозогнозії. Заперечення хвороби спостерігається як при тяжких і невиліковних соматичних хворобах, так і при психічних захворюваннях. Вважають, що причина такого ставлення криється в нестерпності для хворого справжнього його стану. Він ніби втікає від свідомості тяжкої хвороби.
Якщо захворювання виникає раптово, то хворий може сприймати його як трагедію. Це явище називається гіпернозогнозією. Гіпернозогнозія найчастіше спостерігається в людей з добрим фізичним здоров’ям, спортсменів. Трагічне переживання хвороби такими пацієнтами пояснюється тим, що у них порушується життєвий стереотип, відбулася зміна планів.
Якщо соматичне захворювання спричиняє зміну зовнішнього вигляду хворого, то він також сприймає це як трагедію, що може призвести до тяжкої депресії з суїцидальними думками. У таких хворих також можуть з’явитися патологічні риси характеру: шизоїдність, вразливість, вибуховість.
Адекватність реакції на захворювання у великій мірі залежить від зрілості особистості та її інтелекту. В інфантильних особистостей може спостерігатися заперечення захворювання або заглиблення у хворобу. У тривожно-помислових особистостей хвороба найчастіше спричиняє сильне хвилювання і тривогу, які згодом переходять у стійкі депресивно-іпохондричні розлади. У хворих із невисоким інтелектом частіше спостерігається ейфорія. Вони поводяться як здорові, відмовляються від лікування.
Неоднаково реагують на захворювання люди різного віку. Так, у похилому віці хворі пов’язують його зі смертю. Молоді люди і люди середнього віку найбільше занепокоєні неможливістю через хворобу виконати свої плани та задуми.
Здібності
Здібності – це індивідуально-психологічні особливості людини, які забезпечують успіх у діяльності, легкість і швидкість оволодіння нею.
Предметом спеціального психологічного вивчення здібності стали в XIX ст., коли працями Ф. Гальтона було покладено початок експериментальному і статистичному вивченню людей (диференційна психологія). Деякі психологи, зокрема Ф. Галль, помилково вважали, що здібності відповідають обмеженим ділянкам кори мозку-мозковим центрам.
Здібність виявляється у процесі оволодіння діяльністю, наскільки людина за інших однакових умов швидко та ґрунтовно, легко й міцно засвоює способи організації та виконання її.
Кожна людина має певні здібності, але різні види здібностей у різних людей розвинені неоднаково. Це залежить як від природних задатків (їх різноманітність визначена генетично), типу вищої нервової діяльності (художній, мислительний, проміжний), так і від того, які задатки конкретна людина розвила в себе.
У людей художнього типу, наприклад, особливо добре розвинені здібності, пов’язані з уявою і почуттями; у мислительного більш розвинені розумові здібності, а в людей проміжного типу приблизно однаково розвинені і ті й інші.
За широтою і спрямованістю здібності поділяють на загальні і спеціальні. Загальні здібності виявляються у всіх видах людської діяльності. Людина, що має ці здібності, може досягати успіхів у навчанні, праці, розумовій діяльності.
Спеціальні здібності – це психічні особливості індивіда, які сприяють успішному виконанню ним певного виду діяльності (технічної, організаторської, спортивної, музичної, літературної тощо).
Велике значення для розвитку спеціальних здібностей мають відповідні задатки. Задатки – це природжені анатомо-фізіологічні особливості нервової системи, мозку людини. Вони с природною основою розвитку здібностей. Задатки переходять у спеціальні здібності лише в результаті їх розвитку в процесі активної діяльності людини, навчання і виховання. Задатки залишаються невикористаними, не проявляються реально у здібностях, якщо людина живе в несприятливих умовах або якщо вона не працює над удосконаленням своїх здібностей. Навіть за наявності геніальних задатків вирішальну роль відіграє праця. Видатний американський винахідник Едісон говорив: “Геній – це на 1 % натхнення, а на 99 % потіння”. Здібності можуть виявлятися в різному віці. Так, Ф. Й. Гайдн проявив їх у 4 роки,, Мендельсон – у 5, К. Лінней, В. А. Франклін, П. Кюрі, Д.Уатт, С. Морзе, Т. Едісон, П. О. Герцен, Г.Спенсер, В. С. Бєлінський, Д. Байрон, В. Скотт, Е. По, М. В. Гоголь, І. Ньютон, Ч. Дарвін, М. І. Лобачевський та багато інших визначних людей вважалися у школі зовсім нездібними учнями, а Шаляпіна “як нездібного” не прийняли в хористи. Існують різні методи удосконалення здібностей, та головне в усіх цих методах – систематичне тренування.
Розвиненню здібностей сприяють знання. Чим глибші і ширші знання, тим більше можливостей для розвитку здібностей, для творчого підходу до роботи. Лікар, який не підвищує свій теоретичний і практичний рівень, не вдосконалює свої вміння і навички, не стежить за новинами у своїй галузі, відстає в розвиткові як спеціаліст.
Важливою умовою розвитку здібностей є інтерес до тієї роботи, до якої в людини виявляються здібності. Інтерес, що виступає як мотив діяльності, спонукає людину наполегливо працювати в обраній галузі, сприяє розвитку та вияву здібностей.
Вибір професії має здійснюватися з урахуванням своїх здібностей, бо робота, до якої у людини немає здібностей, не може приносити їй задоволення і бути продуктивною.
Особливе значення для професійного успіху лікаря має наявність у нього комунікативних здібностей, які виявляються в умінні встановлювати правильні взаємини з колегами, пацієнтом і його рідними, відчувати настрій колективу, розуміти кожного хворого.
Людина індивідуальна в своїх здібностях не лише в плані якісному (одні здібні до музики, інші – до математики), а й у кількісному. Так, якщо людина показує в якомусь виді діяльності кращі результати, ніж інші, то кажуть, що вона здібна. Коли ж ці результати дуже високі, тоді мова йде про талановитість, а особливо талановитих, видатних діячів називають геніями.
Талант – це високий рівень розвитку здібностей, передусім спеціальних, що особливо успішно втілюються в певному виді діяльності. При цьому йдеться не тільки про високий рівень розвитку здібностей, а й про їх особливості та своєрідність. Талант надає діяльності людини оригінального та своєрідного стилю і виявляється в різних сферах людської праці. Розвиток таланту передбачає наявність, з одного боку, здібностей, а з іншого – схильності до певного виду діяльності, великого інтересу, бажання і напруженої праці. Схильність і здібності до праці – найважливіші складові справжнього таланту.
А.Ейнштейн
Найвищий рівень обдарованості, таланту – геніальність. Вона виявляється у творчій діяльності, результати якої мають суспільну значущість. Геніальність може мати місце у медицині, техніці, мистецтві, організації. Рівня геніальності можуть досягти люди, які мають особливу анатомо-фізіологічну та біохімічну будову мозку, неабиякі вольові зусилля, організацію психічних процесів, особливо уваги. І. П. Павлов стверджував, що геній – це надзвичайно високий рівень уміння концентрувати увагу на предметі чи явищі.
Література:
Вітенко І.С. Вітенко Т.І. Основи психології.- ”Нова книга”, 2001р.- 251 с.
Загальна психологія: Підручник / О. В. Скрипченко, Л. В. Долинська, З. В. Огороднійчук та ін. – К.: Либідь, 2005. – 464 с.
Максименко С. Д. Загальна психологія: Навчальний посібник. – К.: Центр навч. літератури, 2004. – 272 с.
Основи психології: Підручник / За заг. ред. О. В. Киричука, В. А. Роменця. – К.: Либідь, 2002. – 630 с.
Основи загальної та медичної психології / за ред.І.С.Вітенка,О.С.Чабана.-Тернопіль:Укрмедкнига.-2003.-344с.
Степанов О.М., Фіцула М.М.Основи психології і педагогіки: Навчальний посібник. –К.:Академвидав, 2006. -520с.
http://pidruchniki.ws/16381204/psihologiya/
