Особливості будови, топографії та функції тонкої і товстої кишок

          Особливості будови, топографії та функції тонкої і товстої кишок. Функціональна анатомія органів дихальної системи. Анатомія органів сечової системи. Будова внутрішніх і зовнішніх жіночих статевих органів. Анатомія внутрішніх і зовнішніх чоловічих статевих органів. Будова і топографія чоловічого і жіночого сечівників. Топографія мязів і фасцій сечостатевого і анального трикутників промежини.

 

             Тонка кишка (intestinum tenue) (походить від середньої кишки) починається від шлунка й закінчується впадінням у товсту кишку. Це найдовший відділ травного каналу (звичайно становить 4/5 його довжини), більший за довжину тіла дорослої людини понад 4 рази, підлітка – в 5 і дитини 2-3 років — у 6 разів і більше. Абсолютна довжина тонкої кишки залежно від конституціональних особливостей людини (у астеніків вона менша, у гіперстеніків більша) становить близько 6-7 м. Поперечний розмір тонкої кишки більший у верхніх (4-6 см), менший у нижніх (2 — 3 см) її відділах.

Тонку кишку можна розділити на дві нерівні частини: коротку дванадцятипалу, фіксовану до задньої стінки живота, і довгу брижову, петлі якої вільно розташовані в очеревинній порожнині.

Топографія:

– голотопія – тонка кишка лежить у черевній порожнині та займає надчерев’я (epigastrium), пупкову ділянку (regio umbilicalis) і частково підчерев’я (hypogastrium);

– скелетопія – починається на рівні тіл XII грудного хребця – I поперекового хребця і закінчується в ділянці правої клубової ямки;

– синтопія – навколо петель тонкої кишки лежить товста кишка (intestinum crassum), дванадцятипала кишка (duodenum) охоплює головку підшлункової залози (caput pancreatis), стикається з ворітною печінковою веною (vena portae hepatis), спільною жовчною протокою (ductus choledochus), печінкою (hepar) та правою ниркою (ren dexter).

Функція тонкої кишки:

– це місце, де завершуються процеси травлення їжи, тобто розщеплення білків, жирів та вуглеводів до простих сполук під дією травних ферментів, що виробляються підшлунковою залозою та спеціалізованими клітинами слизової оболонки тонкої кишки; жовч емульгує жири;

– тут відбувається всмоктування поживних та інших речовин, зокрема, токсинів;

– евакуаторна, тобто проштовхує продукти травлення у товсту кишку.

Дванадцятипала кишка (duodenum)

Вона має вигляд підкови, розміщена у пупковій ділянці та поділяється на:

– верхню частину (pars superior), яка починається ампулою – (ampulla) на рівні XII грудного – І поперекового хребців;

– низхідну частину (pars descendens) на рівні І–ІІІ поперекових хребців;

– горизонтальну частину (pars horizontalis) на рівні III поперекового хребця;

– висхідну частину (pars ascendens) на рівні ІІІ–ІІ поперекових хребців.

При переході верхньої частини (pars superior) в низхідну (pars inferior) утворюється верхній згин дванадцятипалої кишки (flexura duodeni superior).

При переході низхідної частини (pars descendens) в горизонтальну частину (pars horizontalis) утворюється нижній згин дванадцятипалої кишки (flexura duodeni inferior).

При переході дванадцятипалої кишки (duodenum) в порожню кишку (jejunum) утворюється дванадцятипало–порожньокишковий згин (flexura duodenojejunalis), який фіксується м’язом–підвішувачем дванадцятипалої кишки (musculus suspensorius duodeni) до лівої половини II поперекового хребця.

Дванадцятипала кишка (duodenum) прилягає:

– вгорі до квадратної частки печінки (lobus quadratus hepatis);

– унизу до правої нирки (ren dexter) з наднирковою залозою (glandula suprarenalis) і своєю увігнутою поверхнею оточує головку підшлункової залози (caput pancreatis).

Дванадцятипала кишка (duodenum) вкрита очеревиною (peritoneum) спереду, тобто з однієї сторони (екстраперитонеально).

Лише на самому початку – біля воротарної частини шлунка (pars pylorica gastris), і в самому кінці – в ділянці дванадцятипало–порожньокишкового згину (flexura duodenojejunalis), дванадцятипала кишка вкрита очеревиною з усіх боків (інтераперитонеально).

Від печінки (hepar) до кишки йде печінково–дванадцятипалокишкова зв’язка (ligamentum hepatoduodenale).

Стінка дванадцятипалої кишки (paries duodeni) має три оболонки:

– зовнішню оболонку; адвентиційну оболонку (tunica adventitia; tunica fibrosa), а спереду – серозну (tunica serosa);

– середню оболонку, або м’язову (tunica muscularis), яка складається із:

– зовнішнього поздовжнього шару (stratum longitudinale);

– внутрішнього колового шару (stratum circulare);

– внутрішню оболонку, або слизову оболонку (tunica mucosa), з добре розвинутим підслизовим прошарком (tela submucosa), внаслідок чого на слизовій оболонці утворюються численні колові складки (plicae circulares).

На присередній стінці низхідної частини дванадцятипалої кишки (paries medialis partis descendentis duodeni) слизова оболонка (tunica mucosa) містить:

– поздовжню складку дванадцятипалої кишки (plica longitudinalis duodeni), яка має:

– великий сосочок дванадцятипалої кишки (papilla duodeni major), який розташований у кінці складки і на якому відкривається печінково–підшлункова ампула (ampulla hepatopancreatica), що утворилась внаслідок злиття:

– спільної жовчної протоки (ductus choledochus);

– протоки підшлункової залози (ductus pancreaticus);

– малий сосочок дванадцятипалої кишки (papilla duodeni minor), розташований дещо вище великого сосочка на поздовжній складці, є непостійним і на ньому відкривається:

– додаткова протока підшлункової залози (ductus pancreaticus accessorius).

 

Порожня кишка (jejunum)

За довжиною вона складає 2/5 від тонкої кишки (intestinum tenue), а стінка її має типову для кишки будову:

– серозна оболонка (tunica serosa) із підсерозним прошарком (tela subserosa);

– м’язова оболонка (tunica muscularis), яка утворена:

– зовнішнім поздовжнім шаром (stratum longitudinale externum);

– внутрішнім коловим шаром (stratum circulare internum);

– слизова оболонка (tunica mucosa), яка утворює численні колові складки (plicae circulares) завдяки добре розвинутому підслизовому прошарку (tela submucosa).

Слизова оболонка має специфічні вирости – кишкові ворсинки (villi intestinales), через які проходить всмоктування поживних та інших речовин.

Лімфоїдний апарат слизової оболонки порожньої кишки представлений поодинокими лімфатичними вузликами (noduli lymphoidei solitarii).

Клубова кишка (ileum)

Вона займає 3/5 довжини брижового відділу тонкої кишки (intenstinum tenue) і за будовою подібна до порожньої кишки (jejunum).

Лімфоїдний апарат слизової оболонки клубової кишки (tunica mucosa ilei) представлений скупченими лімфатичними вузликами (noduli lymphoidei aggregati), які називаються Пейєровими бляшками.

Порожня та клубова кишки (jejunum et ileum) вкриті очеревиною з усіх боків (інтраперитонеально) і мають брижу тонкої кишки (mesenterium) – дуплікатуру очеревини (peritoneum), в якій міститься жирова клітковина та лімфатичні вузли, а також проходять судини і нерви, що живлять тонку кишку (intenstinum tenue).

Тонка кишка (intenstinum tenue) займає майже увесь нижній поверх черевної порожнини (cavitas abdominis).

Рентгеноанатомія тонкої кишки. Для рентгенологічного вивчен

ня дванадцятипалої кишки її спочатку заповнюють (per os) контрастною речовиною. При цьому добре контурує ампула верхньої частини кишки, відділена від воротаря світлим проміжком, який відповідає воротарному м’язу-стискачу. Чітко простежується рельєф слизової оболонки — колові й поздовжні складки. При значному наповненні кишки можна також визначити розташування її відділів і форму згинів.

Під час рентгенологічного вивчення вільного відділу тонкої кишки після попереднього заповнення її контрастною масою добре видно петлі порожньої (у більшості випадків розташовані вертикально) і клубової (розташовані горизонтально) кишок, чітко визначається місце впадіння в сліпу кишку. Якщо кишка заповнена контрастною речовиною, то можна визначити форму її колових складок.

Кровопостачання дванадцятипалої кишки — гілки шлунково-дванад-цятипалокишкової і верхньої брижової артерій, порожньої і клубової кишок — верхня брижова артерія. Венозна кров відтікає в систему ворітної вени. У людини внутрішньостінкове лімфатичне русло в тонкій кишці розвинуте порівняно слабко. Відтік лімфи відбувається по багатьох відвідних судинах до бри-жових і черевних лімфатичних вузлів.

Іннервація — гілки черевного, печінкового (дванадцятипалої кишки) і верхнього брижового сплетень.

 

ПЕЧІНКА (hepar)

Печінка є найбільшою травною залозою, що бере участь в обміні речовин.

Топографія. Печінка займає:

– праве підребер’я (hypochondrium dextrum);

– частину надчеревної ділянки (regio epigastrica);

– частково ліве підребер’я (hypochondrium sinistrum).

Верхня межа печінки (hepar). Найвища точка печінки відповідає висоті стояння діафрагми (diaphragma): справа вона вища, ніж зліва, а саме проектується на рівні правого IV міжребрового простору (spatium intercostale) по середньоключичній лінії (linea medioclavicularis). Далі ця межа круто опускається праворуч до X міжребрового простору (spatium intercostale X) на середній пахвовій лінії (linea axillaris media), а ліворуч йде до лівого V міжребрового простору (spatium intercostale sinister V) на пригруднинній лінії (linea parasternalis).

Нижня межа печінки починається в Х міжребровому просторі (spatium intercostale X) по правій середній пахвовій лінії (linea axillaris media dextra) і прямує ліворуч вздовж краю правої ребрової дуги (arcus costalis dexter), перетинаючи справа IX ребровий хрящ (cartilago costalis IX). Далі ця межа йде в надчеревній ділянці (regio epigastrica) на 1,5 см нижче мечоподібного відростка (processus xiphoideus), перетинає зліва VII ребровий хрящ (cartilago costalis VII) і досягає  V лівого міжребрового простору (spatium intercostale sinistrum V) на пригруднинній лінії (linea parasternalis), що відповідає точці перетину проекції верхньої та нижньої меж печінки (hepar).

Отже, тільки невелика ділянка поверхні печінки (facies hepatis) прилягає в надчеревній ділянці (regio epigastrica) безпосередньо до передньої стінки черевної порожнини

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

anterior cavitatis abdominis), де можна промацати нижній край печінки (margo inferior hepatis), якщо не напружені м’язи живота (musculi abdominis).

Печінка (hepar) має:

– діафрагмову поверхню (facies diaphragmatica), або передньо–верхню;

 

 

– нутрощеву поверхню (facies visceralis), або нижню.

До нутрощевої поверхні (facies visceralis) прилягають органи, які утворюють на печінці відповідні втиснення:

– ниркове втиснення (impressio renalis);

– надниркове втиснення (impressio suprarenalis);

– шлункове втиснення (impressio gastrica);

– дванадцятипалокишкове втиснення (impressio duodenalis);

– стравохідне втиснення (impressio oesophagealis);

– ободовокишкове втиснення (impressio colica).

На діафрагмовій поверхні (facies diaphragmatica) лівої частки печінки (lobus hepatis sinister) знаходиться серцеве втиснення (impressio cardiaca), що утворилося внаслідок прилягання серця (cor) до діафрагми (diaphragma), а через неї до печінки (hepar).

 

Мал. Печінка (hepar), нутрощева поверхня (fades visceralis):1 — imprcssio esophageal 2 — lobus caudatus; 3 — v. cava inferior (проходить у борозні порожнистої вени); 4 – area nuda; 5 — imprcssio rcnaiis; 6 – lobus dexter; 7 — imprcssio colica; 8 – imprcssio duodenalis; 9 – vesica fcllca (в ямці жовчного міхура); tO — lobus quadratus; // – ductus cysticus; 12 -■ lig. teres hepatis; 13 — ductus choledochus; 14 – ductus hepaticus communis; /5 – v. portac; 16 – a. hc~ patica propria; 11 — imprcssio gastrica; 18 — lobus sinister.

 

Печінка вкрита очеревиною (peritoneum) з усіх сторін (інтраперитонеально) за винятком:

– голого поля (area nuda), яке знаходиться у задній частині діафрагмової поверхні (pars posterior faciei diaphragmaticae);

– ямки жовчного міхура (fossa vesicae biliaris; fossa vesicae felleae), розміщеної на нутрощевій поверхні печінки (facies visceralis hepatis);

– воріт печінки (porta hepatis).

Серпоподібна зв’язка (lig. falciforme) – це дуплікатура очеревини (peritoneum), що переходить у стріловій площині (planum sagittale) з діафрагми (diaphragma) на печінку (hepar) і розділяє діафрагмову поверхню печінки (facies diaphragmatica hepatis) на:

– більшу праву частку печінки (lobus hepatis dexter);

– меншу ліву частку печінки (lobus hepatis sinister).

Дозаду листки серпоподібної зв’язки (lig. falciforme) розходяться і продовжуються у вінцеву зв’язку (lig. coronarium), яка розташована в лобовій площині (planum frontale), обмежовуючи голе поле, і продовжується вниз до нирки, утворюючи печінково–ниркову зв’язку (lig. hepatorenale).

Вінцева зв’язка (lig. coronarium) по краях (справа і зліва) потовщується, формуючи:

– праву трикутну зв’язку (lig. triangulare dextrum);

– ліву трикутну зв’язку (lig. triangulare sinistrum).

На нутрощевій поверхні печінки є такі утвори:

– права стрілова борозна (sulcus sagittalis dexter);

– ліва стрілова борозна (sulcus sagittalis sinister), які з’єднуються посередині поперечною борозною (sulcus transversus), що називається воротами печінки (porta hepatis).

Ліва стрілова борозна (sulcus sagittalis sinister) спереду представлена щілиною круглої зв’язки (fissura ligamenti teretis), де проходить пупкова вена (vena umbilicalis) у плода (fetus).

У дорослого пупкова вена (vena umbilicalis) заростає і утворює круглу зв’язку печінки (lig. teres hepatis).

Задня частина лівої стрілової борозни (pars posterior sulci sagittalis sinistri) утворена щілиною венозної зв’язки (fissura ligamenti venosi), де міститься заросла венозна протока (Аранція) – венозна зв’язка (lig. venosum).

Права стрілова борозна (sulcus sagittalis dexter):

– спереду утворена ямкою жовчного міхура (fossa vesicae felleae (biliaris), де розташований жовчний міхур (vesica biliaris);

– ззаду утворена борозною порожнистої вени (sulcus venae cavae), де проходить нижня порожниста вена (v. cava inferior).

У ворота печінки (porta hepatis) входять:

– ворітна печінкова вена (vena portae hepatis);

– власна печінкова артерія (a. hepatica propria) і нерви (nervi).

Із воріт печінки (porta hepatis) виходять:

– загальна печінкова протока (ductus hepaticus communis);

– лімфатичні судини (vasa lymphatica).

Стрілові та поперечна борозни (sulci sagittales et transversalis) відмежовують у правій частці печінки (lobus hepatis dexter):

– квадратну частку (lobus quadratus), яка розташована попереду (вентрально);

– хвостату частку (lobus caudatus), яка розташована позаду (дорсально).

Отже, у печінки виділяють традиційні праву, ліву, хвостату і квадратну частки. Вони виділені за зовнішніми ознаками, а не за функціональною сутністю, і описувались по-різному в різних країнах.

За новою анатомічною номенклатурою поділ печінки ґрунтується на розгалуженні ворітної печінкової вени (vena portae hepatis), печінкових артерій (aa. hepaticae) і печінкових проток (ductus hepatici).

Ці частки печінки розвиваються окремо і хірургічно їх можна розділити.

Виділяють таку сегментацію печінки (segmentatio hepatis): частки (lobi), частини (partes), відділи (divisiones) та сегменти (segmenta), а саме:

– ліву частину печінки (pars hepatis sinistra), що має:

– лівий бічний відділ (divisio lateralis sinistra), який поділяється на:

– лівий бічний задній сегмент; сегмент II (segmentum posterius laterale sinistrum; Segmentum II);

– лівий бічний передній сегмент; сегмент III (segmentum anterius laterale sinistrum; Segmentum III);

– лівий присередній відділ (divisio medialis sinistra) поділяється на:

– лівий присередній сегмент; сегмент IV (segmentum mediale sinistrum; Segmentum IV);

– задня частина печінки; хвостата частка (pars posterior hepatis; Lobus caudatus) поділяється на:

– задній сегмент; хвостата частка; сегмент I (segmentum posterius; Lobus caudatus; Segmentum I).

– праву частину печінки (pars hepatis dextra), що має:

– правий присередній відділ (divisio medialis dextra), який поділяється на:

– правий присередній передній сегмент; сегмент V (segmentum anterius mediale dextrum; Segmentum V);

– правий присередній задній сегмент; сегмент VIII (segmentum posterius mediale dextrum; Segmentum VIII);

– правий бічний відділ (divisio lateralis dextra), що поділяється на:

– правий бічний передній сегмент; сегмент VI (segmentum anterius laterale dextrum; Segmentum VI);

– правий бічний задній сегмент; сегмент VII (segmentum posterius laterale dextrum; Segmentum VII).

Печінка (hepar) вкрита волокнистою (фіброзною) оболонкою (capsula fibrosa) – Гліссоновою капсулою_.

Прошарки сполучної тканини розділяють паренхіму печінки (parenchima hepatis) на класичні часточки (lobuli).

Всередині прошарків між часточками печінки (lobuli hepatis) проходять:

– гілки ворітної печінкової вени (rami venae portae hepatis) – міжчасточкові вени (aa.interlobulares);

– гілки печінкової артерії (rami arteriae hepaticae) – міжчасточкові артерії (aa. interlobulares);

– гілки жовчної протоки (rami ductus biliferі) – міждолькові протоки (ductuli interlobulares), які формують печінкову тріаду, до якої долучаються сплетення лімфатичних судин, що формуються з лімфатичних капілярів інтерлобулярної сполучної тканини. Від печінки відтікає близько половини усієї лімфи тіла.

На відміну від усіх інших органів, печінка (hepar) отримує:

– артеріальну кров із власної печінкової артерії (a. hepatica propria);

– венозну кров з ворітної печінкової вени (vena portae hepatis).

У печінковій часточці (lobulus hepatis) кров проходить через синусоїдні судини (vasa sinusoidea) до центру часточки і є мішаною.

Увійшовши у ворота печінки (porta hepatis), ворітна печінкова вена (vena portae hepatis) та власна печінкова артерія (a. hepatica propria) розгалужуються на часткові, сегментарні, міжчасточкові та навколочасточкові вени й артерії (arteriae et venae lobales, segmentales, interlobulares, perilobulares), які йдуть разом з жовчовивідними міжчасточковими проточками (ductus biliferi interlobulares). Останні приймають на себе жовчні проточки (ductuli biliferi), що розташовуються між рядами гепатоцитів.

Від навколоміжчасточкових артерій і вен всередину часточок відходять вхідні артеріоли і венули, які на периферії часточок зливаються, утворюючи синусоїдні капіляри діаметром до 30 мкм, що проходять між печінковими пластинками, по яких тече мішана кров до центральних вен (vv.centrales).

Вийшовши із часточки, центральні вени впадають у збірні або підчасточкові вени, від яких починається система печінкових вен.

Останні збираються в 3–4 печінкові вени (vv. hepaticae) і впадають у нижню порожнисту вену (vena cava inferior) біля місця її прилягання до печінки.

Сукупність синусоїдних капілярів між двома системами вен: ворітної печінкової вени (vena portae hepatis) і печінкових вен (venae hepaticae) – що є притоками нижньої порожнистої вени (vena cava inferior), називається дивовижною (чудовою) венозною сіткою печінки (rete mirabile venosum hepatis).

Вона так називається тому, що кров, яка притікає в нижню порожнисту вену (vena cava inferior) по печінковиx венаx (vv. hepatis), проходить на свому шляху через дві капілярні сітки (retia capillaria) – капілярні судини (vasa capillaria):

– одна з них розташована в стінці травної трубки, де беруть початок притоки ворітної печінкової вени (vena portae hepatis);

– друга розміщена в паренхімi печінки (parenchyma hepatis), яка

представлена синусоїдними капілярами часточок печінки (vasa capillaria lobulorum hepatis).

Топографічна анатомія. Печінка межує з багатьма органами: біль­ша частина її діафрагмальної поверхні прилягає до діафрагми, менша — до перед­ньої стінки живота. Вісцеральної поверхні печінки торкаються: праворуч — права нирка з наднирковою залозою, дванадця­типала кишка і правий згин ободової киш­ки, ліворуч – стравохід і дно шлунка.

 

 

Лімфатичних капілярів усередині часточок печінки немає, вони зосереджені в навколосудинній волокнистій капсулі як усередині, так і на поверхні органа (мал. 156, 157). Відвідні лімфатичні судини йдуть до печінкових, черевних, правих шлункових, діафрагмальних і задніх се­редостінних лімфатичних вузлів.

Іннервація: гілки печінкового спле­тення (блукаючі та діафрагмальні нерви, симпатичний стовбур).

 

 

 

Жовчний міхур (vesica biliaris; vesica fellea)

Жовчний міхур є резервуаром для зберігання жовчі і має:

– дно жовчного міхура (fundus vesicae biliaris; fundus vesicae felleae);

– тіло жовчного міхура (corpus vesicae biliaris; corpus vesicae felleae);

– лійку жовчного міхура (infundibulum vesicae biliaris; infundibulum vesicae felleae);

– шийку жовчного міхура (collum vesicae biliaris; collum vesicae felleae), яка переходить в міхурову протоку (ductus cysticus), що має спіральну складку (plica spiralis).

Жовчний міхур (vesica biliaris; vesica fellea) розміщений в ямці жовчного міхура і вкритий очеревиною переважно з трьох боків (мезоперитонеально).

Дно жовчного міхура (fundus vesicae biliaris) трохи виступає з–під нижнього (переднього) краю печінки (margo inferior hepatis) біля місця з’єднання між собою VIII і IX ребрових хрящів (cartilagines costales VIII et IX), у цьому місці його інколи можна промацати.

Жовчовивідні протоки

Жовч (bilis; chole)

Жовч (bilis; chole) є емульгатором жирів, виробляється печінковими клітинами, звідки поступає у жовчні (капіляри) проточки (ductuli biliferi). Останні, прямуючи до периферії, переходять у жовчовивідні міжчасточкові проточки (ductuli biliferi interlobulares).

Ці проточки поступово зливаються між собою і утворюють:

– праву печінкову протоку (ductus hepaticus dexter);

– ліву печінкову протоку (ductus hepaticus sinister) – від правої і лівої часток печінки (lobi hepatis dexter et sinister), які у воротах печінки (porta hepatis) зливаються і утворюють загальну печінкову протоку (ductus hepaticus communis).

Загальна печінкова протока (ductus hepaticus communis), проходячи у товщі

печінково–дванадцятипалокишкової зв’язки (lig. hepatoduodenale), зливається з міхуровою протокою (ductus cysticus) і утворює спільну жовчну протоку (ductus choledochus).

Спільна жовчна протока (ductus choledochus) зливається із протокою підшлункової залози (ductus pancreaticus) і утворює печінково–підшлункову ампулу (ampulla hepatopancreatica), яка відкривається на великому сосочку дванадцятипалої кишки (papilla duodeni major).

У товщі печінково–підшлункової ампули (ampulla hepatopancreatica) розміщений м’яз–замикач ампули (m. sphincter ampullae), який регулює поступлення жовчі та підшлункового соку в дванадцятипалу кишку (duodenum).

Аналогічні м’язи–замикачі (mm. sphincteres) є у дистальних відділах спільної жовчної протоки (ductus choledochus) і протоці підшлункової залози.

 

 

ПІДШЛУНКОВА ЗАЛОЗА (pancreas)

Підшлункова залоза в еволюції хребетних розвивається порівняно пізно. У нижчих форм (риби, амфібії) — це лише невеликий зачаток. У дорослої людини залоза має форму довгастого тіла 16 — 20 см завдовжки, 4 см завширшки і 2 — 3 см завтовшки. Масаїї — 70 —80 г.

Це друга за величиною залоза травної системи. За функцією це змішана залоза: має екзокринну і ендокринну частини, тобто є залозою зовнішньої та внутрішньої секреції.

Топографія:

– розташована в надчеревній ділянці (regio epigastrica), частково у лівому підребер’ї (hypochondrium sinistrum) на рівні І–II поперекових хребців (vertebrae lumbales [І–II]) і має видовжену трикутну форму;

– головка підшлункової залози (caput pancreatis) оточена дванадцятипалою кишкою (duodenum);

– до передньонижньої поверхні тіла підшлункової залози (facies anteroinferior corporis pancreatis) дещо справа прилягає права нирка (ren dexter) з наднирковою залозою (glandula suprarenalis);

– до передньоверхньої поверхні тіла підшлункової залози (facies

anterosuperior corporis pancreatis) прилягає шлунок (gaster);

– до задньої поверхні тіла підшлункової залози (facies posterior corporis pancreatis) прилягає нижня порожниста вена (v. cava inferior), черевна частина аорти (pars abdominalis aortae) і нервове черевне сплетення (plexus coeliacus) автономної частини периферійної нервової системи (pars autonomica systematis nervosi peripherici).

– хвіст підшлункової залози (cauda pancreatis) торкається селезінкових воріт (hilum splenicum).

Підшлункова залоза (pancreas) вкрита очеревиною (peritoneum) тільки спереду (екстраперитонеально).

Екзокринна частина підшлункової залози, яка виробляє підшлунковий сік, є складною альвеолярно–трубчастою залозою, поділеною на часточки перегородками, що відходять від капсули.

Підшлункова залоза відіграє велику роль у травленні й загальному обміні ре­човин. Як залоза зовнішньої секреції вона виділяє в просвіт дванадцятипалої кишки панкреатичний сік, який містить дуже важливі ферменти: трипсин, амілазу, ліпазу, мальтазу, що розщеплюють білки (до амінокислот), жири та вуглеводи.

Крім секреторних залозистих елементів підшлункова залоза має клітинні скупчення {панкреатичні острівці) внутрішньо-секреторного типу.

Підшлунковий сік, у складі якого є фермент соматостатин, потрапляє у низхідну частину дванадцятипалої кишки (pars descendens duodeni) через протоку підшлункової залози (ductus pancreaticus).

Підшлункова залоза (pancreas) може мати ще й додаткову протоку підшлункової залози (ductus pancreaticus accessorius), яка відкривається на малому сосочку дванадцятипалої кишки (papilla duodeni minor).

Крім м’яза–замикача ампули (m. sphincter ampullae), протока підшлункової залози (ductus pancreaticus) має і свій власний м’яз–замикач протоки підшлункової залози (m. sphincter ductus pancreatici).

Мал. Дванадцятипала кишка (duodenum) і підшлункова залоза (pancreas): І – corpus pancrcatis; 2 — ductus pancrcatlcus; 3 — cauda pancrcatis; 4 – flcxura duodenojejunal; 5-а. Mesenteries superior; в — v. mesenteric superior; 7 — pars ascendens duodcnl; 8 – pars horizontal Is (inferior) duodeni; 9 – plicae circularcs; 10 – papilla duodeni major; 11 – plica longitudlnalis duodeni; 12 — caput pancrcatis; 13 — ductus pancrcaticus accessortus; 14 — flcxura duodeni superior; 15 — pars superior duodeni; 16 — pylorus.

 

Ендокринна частина підшлункової залози утворена підшлунковими острівцями (insulae pancreaticae) – острівцями Лангерганса, що розміщені переважно у хвості підшлункової залози (cauda pancreatis) і виробляють гормони, що поступають безпосередньо у кров і регулюють вуглеводний обмін в організмі:

– інсулін;

– глюкагон.

Топографічна анатомія. Передня поверхня підшлункової залози, вкрита задньою пристінковою очеревиною, межує із задньою стінкою шлунка; задня поверхня прилягає до ворітної та нижньої порожнистої вен, грудної протоки, черевної частини аорти, черевного сплетення, лівої ниркової артерії, лівих нирки та надниркової залози. Уздовж верхнього краю залози проходять, дещо занурившись у її паренхіму, селезінкові судини. У проміжку, утвореному зверху головкою підшлункової залози і знизу горизонтальною частиною два­надцятипалої кишки, проходять верхні бри-жові артерія та вена.

Кровопостачання: гілки селезінкової артерії (тіло, хвіст), верхні й нижні підшлунково-дванадцятипалі артерії (головка). Венозний відтік здійснюється однойменними венами.

Лімфа відтікає в печінкові, підшлунково-селезінкові, черевні та інші лімфатичні вузли. Лімфатігчні капіляри і судини затягають тільки в проміжній сполучній тканині, а всередині острівців їх немає.

Іннервація: гілки черевного, печінкового та верхнього брижового сплетень.

Товста кишка (intestinum crassum) походить від задньої кишки. У нижчих хребетних, деяких рептилій і птахів вона коротка і нечітко відмежована від тонкої кишки. У ссавців товста кишка, як правило, досягає значних розмірів у довжину та ширину і в переважної більшості видів, у тому числі в людини, може бути поділена на три відділи: сліпу кишку з червоподібним відростком (або без нього), ободову і пряму кишку. Товста кишка у людини може мати різну довжину, в середньому 150 см завдовжки. Розвиток товстої кишки у ссавців ішов, головним чином, двома шляхами. У спеціалізованих травоїдних тварин збільшувалася в довжину сліпа кишка, що найбільш властиво для копитних з однокамерним шлунком (кінь). У решти ссавців, особливо в приматів і хижаків, відбувалася редукція сліпої кишки, внаслідок чого вона або зменшилася, або значно звузився її нижній кінець. В останньому випадку формувався червоподібний відросток.

Товста кишка (intestinum crassum) у вигляді рамки обмежовує нижній поверх черевної порожнини.

Вона має такі ознаки, за якими її можна відрізнити від тонкої кишки (intenstinum tenue):

– стрічки ободової кишки (taeniae coli), які утворені зовнішнім поздовжнім шаром м’язової оболонки кишки (stratum longitudinale externum tunicae muscularis coli). Їх є три:

– вільна стрічка (taenia libera);

– чепцева стрічка (taenia omentalis);

– брижовоободовокишкова стрічка (taenia mesocolica);

– випини ободової кишки (haustra coli), які утворюються внаслідок того, що поздовжні м’язові стрічки ободової кишки (taeniae coli) коротші за довжину кишки;

– чепцеві привіски (appendices omentales) або жирові привіски ободової кишки (appendices adiposae coli).

Крім того, слизова оболонка товстої кишки (tunica mucosa intestini crassi)

Мал. Відрізок поперечної ободової кишки (colon transversum):

1  – appendices epiploicac; 2 — haustra coli; 3  –  plicae

semilunares coli; 4 — tenia omentaiis; 5 — tenia mesocoiica;

6 — tenia libera.

 

має півмісяцеві складки ободової кишки (plicae semilunares coli) і не має ворсинок (villi).

Товста кишка (intestinum crassum) має такі відділи:

– сліпу кишку (caecum);

– ободову кишку (colon), яка складається з:

– висхідної ободової кишки (colon ascendens);

– поперечної ободової кишки (colon transversum);

– низхідної ободової кишки (colon descendens);

– сигмоподібної ободової кишки (colon sigmoideum);

– пряму кишку (rectum);

– відхідниковий канал (canalis analis).

Сліпа кишка (caecum) – розміщена у правій клубовій ямці (fossa iliaca dextra), оточена очеревиною (peritoneum) з усіх боків (інтраперитонеально), але не має власної брижі (mesenterium).

Сліпа кишка (cecum) у людини має вигляд мішка б -8 см завдовжки і 4 — 7 см завширшки, розташованого прямовисно уздовж правого клубового м’яза нижче рівня впадіння тонкої кишки в товсту.

Кінець тонкої кишки впадає в бік товстої на межі сліпої і висхідної ободової кишок. При цьому стінка тонкої кишки випинається в просвіт товстої. В резуль­таті утворюється клубовий сосочок (papilla ilealis) (див. мал. 148,а і б), який складається з верхньої та нижньої губ, що обмежують клубовий отвір (ostium ileale). Вміст кишок вільно проходить через клубовий сосочок у товсту кишку, але зворотний шлях у нормальному стані неможливий.

 

 

 

У місці сходження стрічок (taeniae coli) на сліпій кишці (caecum) розташований червоподібний відросток (appendix vermiformis), який вкритий очеревиною (peritoneum) з усіх боків (інтраперитонеально) і має брижу червоподібного відростка (mesoappendix).

Через отвір червоподібного відростка (ostium appendicis vermiformis) він сполучається з порожниною сліпої кишки (cavum caeci).

Червоподібний відросток (appendix vermiformis) є вторинним лімфоїдним органом (organon lymphoideum secundarium), у своїй стінці містить скупчені лімфатичні вузлики (noduli lymphoidei aggregati).

Довжина і положення выдростка досить варіабельні. Довжина становить 5 — 8 см (діаметр близько 0,5 см), іноді 20 см і більше. Іноді його немає зовсім.

Найчастіше відросток спрямований присередньо й донизу і значно рідше звисає в порожнину малого таза або, будучи за сліпою кишкою, піднімається догори. Порожнина червоподібного відростка відкривається в просвіт сліпої кишки невеликим отвором (ostium appendicis vermiformis), прикритим маленькою заслінкою.

 

 

 

 

 

 

Мал. Сліпа кишка (cecum), червоподібний відросток (processus vermiformis), висхідна ободова кишка (colon ascendens):а — вид спереду: 1 — tenia libera; 2 – appendices epiploicac; 3 — plicae scmilunarcs coli; 4 — papilla ilealis: 5 – ostium appcntlicis vermiformis; 6 – ileum; 7 – mesoappendix;  8. – appendix vermiformis; 9  – cecum; 10 —   frenulum  ostii ilealis; 11 — haustra coli;

в— вид ззаду: 1 — tenia mcsocolica; 2 — colon ascendens: 3 — ileum (підрізана); 4 — tun. serosa; 5 — mesoappendix; 6–appendix vermiformis: 7 – cecum: 8 — ostium ileale; 9 – haustra coli;  10 – plica semilunaris coli.

 

Стінка відростка складається з трьох оболонок. Слизова оболонка з підслизовим прошарком нагадує будову слизової оболонки товстої кишки з тією різницею, що в слизовій оболонці відростка дуже велика кількість скупчень лімфоїдних вузликів, які чітко видно на фоні густої сітки лімфатичних капілярів. З віком ці вузлики значною мірою редукуються. М’язова оболонка, що складається з внутрішнього колового і зовнішнього поздовжнього шарів, слабка. Очеревина вкриває відросток з усіх боків і утворює його брижу, яка переходить у пристінкову очеревину присередньо від висхідної ободової кишки.

Сліпа кишка з червоподібним відростком проектується на нижній відділ правої бічної ділянки й головним чином на праву пахвинну ділянку живота.

При переході клубової кишки у сліпу є клубовий отвір (ostium ileale), який розташований між верхівками клубових сосочків (papillae ileales) і має вигляд горизонтальної щілини. Ця щілина обмежена:

– зверху клубово–ободовокишковою губою (labrum ileocolicum), або верхньою губою (labrum superius);

– знизу клубово–сліпокишковою губою (labrum ileocaecale), або нижньою губою (labrum inferius).

Основу губ утворює коловий шар м’язової оболонки клубової кишки (stratum circulare tunicae muscularis ilei).

 

 

 

У місцях з’єднання верхньої і нижньої губ (labrum superius et inferius) – спереду і ззаду, є парна вуздечка клубового отвору (frenulum ostii ilealis).

Губи та вуздечки утворюють клубово–сліпокишковий клапан (valva iliocaecalis), що закриває клубовий отвір (ostium ileale) і замикає вихід з тонкої кишки, запобігаючи надходженню вмісту із товстої кишки до тонкої.

Нижче клубового отвору (ostium ileale) на внутрішній поверхні задньоприсередньої стінки сліпої кишки (caecum) розташований отвір червоподібного відростка (ostium appendicis vermiformis).

Висхідна ободова кишка (colon ascendens) розташована вертикально в правій бічній черевній ділянці і оточена очеревиною з трьох сторін (мезоперитонеально), брижі немає.

Висхідна ободова кишка (colon ascen­dens) близько 20 см завдовжки.

При її переході у поперечну ободову кишку (colon transversum) утворюється правий згин ободової кишки (flexura coli dextra), який прилягає до печінки (hepar) і тому називається печінковим згином ободової кишки (flexura coli hepatica).

Поперечна ободова кишка (colon transversum) перетинає черевну порожнину (cavitas abdominis) справа наліво. вкрита очеревиною (peritoneum) з усіх боків (інтраперитонеально), дуже рухома завдяки довгій брижі поперечної ободової кишки (mesocolon transversum).

Поперечна ободова кишка (colon trans–versum) (найдовша — 50— 120 см) є про­довженням попередньої.

На місці переходу її в низхідну ободову кишку (colon descendens) утворюється лівий згин ободової кишки (flexura coli sinistra), який прилягає до селезінки (splen) і називається селезінковим згином ободової кишки (flexura coli splenica).

Низхідна ободова кишка (colon descendens) розміщена майже вертикально в лівій бічній черевній ділянці, вкрита очеревиною (peritoneum) з трьох сторін (мезоперитонеально).

Низхідна ободова кишка (colon descen–dens) близько 22 см завдовжки, почавшись від лівого згину поперечної ободової киш­ки, спускається донизу і на рівні найви­щої точки клубового гребеня без помітної межі переходить у сигмоподібну ободову кишку.

Сигмоподібна ободова кишка (colon sigmoideum) розміщена в лівій клубовій ямці (fossa iliaca sinistra), покрита очеревиною (peritoneum) з усіх сторін (інтраперитонеально) і має довгу брижу сигмоподібної ободової кишки (mesocolon sigmoideum).

Сигмоподібна ободова кишка (colon sigmoidcum) близько 20 см завдовжки розташована в лівій частині порожнини великого таза, зігнута, продовжується звер­ху донизу і ззовні всередину аж до мису крижової кістки, де вона найчастіше під кутом переходить у пряму кишку.

Проекція ободової кишки на передню стінку живота: висхідна — на праву бічну ділянку, поперечна — на пупкову ділян­ку, низхідна — на ліву бічну ділянку, сиг­моподібна — на нижню частину лівої бічної та на ліву пахвинну ділянку, а в разі значного наповнення — на ліву час­тину пупкової ділянки.

Пряма кишка (rectum). У шеститижне­вого ембріона людини каудальна частина первинної кишки закінчується сліпо і є досить розширеним (сюди впадає алантоїс і протока первинної нирки — мезонефро-са). У цей час на хвостовому кінці тіла зародка помітне впинання ектодерми, спря­моване на зближення з таким самим кін­цем первинної кишки. Це впинання, що ді­стало назву відхідникової ямки (procto­deum), відділене від порожнини первин­ної кишки клоакальною перетинкою. Незабаром перетинка проривається, і цей отвір разом з прилеглою розшире­ною ділянкою первинної кишки утворює клоаку, куди відкривається кишка, алан­тоїс, протока мезо-, а трохи пізніше й ме-танефроса. У подальшому на бічних стін­ках клоаки виникають одна проти одної дві вертикальні складки ендодерми, які зростаються й ділять клоаку на сечостате­ву пазуху спереду і пряму кишку ззаду.

Пряма кишка є кінцевим відділом (близько 16-18 см завдовжки) товстої кишки. Почавшись поблизу рготопtorium, пряма кишка спускається донизу вздовж серединної лінії.

Пряма кишка (rectum) відрізняється від усіх інших відділів товстої кишки  відсутністю специфічних ознак і є кінцевим відділом товстої кишки (intestinum crassum), який розміщений між сигмоподібною ободовою кишкою (colon sigmoideum) та відхідниковим каналом (canalis analis).

Вона утворює такі згини:

1. Верхній – крижовий згин (flexura sacralis), який відповідає увігнутості крижової кістки (os sacrum).

2. Нижній – відхідниково–прямокишковий згин (flexura anorectalis), або промежинний згин (flexura perinealis), що розміщений в ділянці переходу прямої кишки (rectum) у відхідниковий канал (canalis analis) вище місця проходження кишки через тазову діафрагму промежини.

Ці два згини розташовані у стріловій площині.

3. Бічний згин (flexura lateralis), який складається з:

– бічного верхньоправого згину (flexura superodextra lateralis), або бічного верхнього згину (flexura superior lateralis);

– бічного лівопроміжного згину (flexura intermediosinistra lateralis), або бічного проміжного згину (flexura intermedia lateralis);

– бічного нижньоправого згину (flexura inferodextra lateralis), або бічного нижнього згину (flexura inferior lateralis).

Найширша частина прямої кишки (rectum), що розміщена над відхідниковим каналом (canalis analis) називається ампулою прямої кишки (ampulla recti).

 

Стінка прямої кишки має такі оболонки:

– зовнішня оболонка є адвентиційною оболонкою (tunica adventitia);

– середня оболонка є м’язовою оболонкою (tunica muscularis), яка має:

– зовнішній поздовжній шар гладких м’язових волокон (stratum longitudinale externum fibrarum muscularium glabrarum);

– внутрішній циркулярний (коловий) шар (stratum circulare internum);

– внутрішня оболонка є слизовою оболонкою (tunica mucosa), яка завдяки підслизовій основі утворює поперечні складки прямої кишки (plicae transversae recti) в ампулі прямої кишки (ampulla recti), яких є три:

– верхня складка (plica superior);

– середня складка (plica media);

– нижня складка (plica inferior), вона має складки гвинтоподібного напрямку.

У ділянці відхідникового каналу слизова оболонка збирається в поздовжні склад­ки, які під час розтягування кишки легко розгладжуються, знизу є постійні по­здовжні складки  — відхідникові стовпи (columnae anales). Між цими стовпами, вкритими багатошаровим плоским незро-говілим епітелієм, містяться досить гли­бокі відхідникові пазухи (sinus anales), вистелені одношаровим циліндричним епітелієм. Нижче розташо­вана кільцеподібна ділянка гладкої слизо­вої оболонки – відхідникова перехідна зо­на, яка переходить у шкіру відхідника.

Пряма кишка (rectum) вкрита очеревиною особливо:

– верхня третина вкрита з усіх боків (інтраперитонеально);

Мал. Пряма кишка (rectum) і відхідниковий канал (canalis analis):1 — foliсuli lymphatici; 2 — m. levator ani; 3 – columnac anales; 4 — canalis analis; 5 — anus; 6 — sinus analcs; 7 — cutis;8 — m. sphincter ani externus; 9 – m. sphincter ani internus; 10 – ampulla recti; 11, 15. 16 – plicae transversae recti;12 – tun. mucosa; 13 – tun. inuscularis; 14 – peritoneum.

 

– середня третина вкрита з трьох боків (мезоперитонеально);

– нижня третина вкрита з одного боку (екстраперитонеально).

Відхідниковий канал (canalis analis) є продовженням прямої кишки та кінцевим відділом травного тракту і закінчується відхідником (anus).

Під шкірою (cutis) відхідникового каналу (canalis analis) розташований зовнішній м’яз–замикач відхідника (m. sphincter ani externus), який утворений поперечно–посмугованими циркулярними м’язовими волокнами (myofibrae transversostriatae), цей м’яз належить до м’язів промежини (perineum) і є довільним м’язом, вольовим.

Глибше – міститься внутрішній м’яз–замикач відхідника (m. sphincter ani internus), який потовщений коловим шаром м’язової оболонки відхідникового каналу (stratum circulare tunicae muscularis canalis analis), побудований з гладких м’язових волокон і є мимовільним (невольовим) м’язом.

Слизова оболонка відхідникового каналу (tunica mucosa canalis analis) утворює 8–10 постійних поздовжніх складок – відхідникових стовпів (columnae anales), між якими знаходяться відхідникові пазухи (sinus anales).

Вони обмежовані знизу відхідниковими заслінками (valvulae anales).

У підслизовому прошарку (tela submucosa) в ділянці нижньої частини відхідникових стовпів (columnae anales) міститься добре розвинуте прямокишкове венозне сплетення (plexus venosus rectalis), і ця ділянка називається гемороїдальною зоною (zona haemorroidalis).

Топографічна анатомія. Пряма кишка межує ззаду з крижовою кісткою, спереду в жінок — з піхвою та надпіхвовою частиною матки, у чоловіків – з дном сечового міхура, сім’яними пухирцями й передміхуровою залозою. З боків у межах по-заочеревинної частини пряму кишку ото­чує велика кількість жирової тканини, де між сім’яними пухирцями й сечовим міху­ром проходять сечоводи.

Слизова оболонка товстої кишки, на від­міну від тонкої, не має ворсинок, внаслі­док чого вона гладка й блискуча. Склад­ки слизової оболонки тут невеликі і їх небагато. За формою кожна нагадує пів­місяць, звідси й назва — півмісяцеві склад­ки {plicae semilunarcs coli). Складки утворені всією товщею стінки кишки (у тонкій кишці колові складки формує лише слизова оболонка) і під час розтягування кишки вони зника­ють. Слизова оболонка товстої кишки на всій її довжині має тільки кишкові залози з великою кількістю келихоподібних

клітин, що виділяють слиз. М’язова плас­тинка слизової оболонки, як і підслизовий прошарок, помірна. У підслизовому про­шарку та у власному шарі слизової обо­лонки трапляються поодинокі лімфоїдні вузлики, яких у дитячому віці значно більше, ніж у дорослих.

М’язова оболонка товстої кишки скла­дається з двох шарів: зовнішнього поздовж­нього і внутрішнього колового. Пучки поз­довжнього шару товстої кишки (за винят­ком прямої та червоподібного відростка) не розподілені рівномірно, як у тонкій кишці, а збираються в три поздовжні стрічки ободової кишки (taeniae coli): брижову (taenia mesocolica), чепцеву (taenia omentalis) і вільну (taenia libera).

Коловий м’язовий шар розвинутий в цілому однаково і лише в межах півміся-цевих складок посилюється. Оскільки поздовжні м’язові пучки стрічок дещо коротші порівняно з довжиною кишки, перебувають у стані постійного тонусу й посилено скорочуються під час перисталь­тики, у стінці ободової кишки між стрічка­ми утворюються випини (haustra coli).

Серозна оболонка вкриває товсту киш­ку неоднаково на всьому її протязі: сліпу кишку і червоподібний відросток з усіх боків, висхідну й низхідну ободову — з трьох боків (крім заднього), поперечну та сигмоподібну ободову — з усіх боків і утворює брижу.

Серозна оболонка ободової кишки, на відміну від тонкої, утворює особливі чеп­цеві привіски (appendices epiploicae), яких немає або вони ледь помітні у дітей і під­літків, але дуже розвинені в огрядних людей похилого віку.

Функція. Після розщеплення їжі до розчинного стану білків, жирів і вуглеводів і всмоктування їх у тонкій кишці хімус надходить до товстої кишки. Тут всмок­тується вода і зневоднений хімус в умо­вах значного бродіння формується в кал, який накопичується в прямій кишці. Ра­зом з водою з товстої кишки в кров над­ходять також токсичні продукти бродін­ня (індол, скатол, фенол тощо).

Рентгеноанатомія. Рентгеноло­гічне дослідження товстої кишки роблять після попереднього заповнення її контра­стною речовиною (per os або ретроград­ним шляхом). При цьому легко визначає­ться форма і розташування різних відділів товстої кишки, розміри випинів і півміся-цевих складок, а також функціональний стан стінки кишки, локальне збільшення діаметра кишки та окремих випинів або, навпаки, спазматичний стан, який прояв­ляється в різкому зменшенні діаметра різних відділів. У прямій кишці просте­жується рельєф слизової оболонки від­хідникового каналу: відхідникові стовпи, пазухи тощо.

Кровопостачання сліпої, ободо­вої та верхньої третини прямої кишок здійснюється від гілок верхньої та ниж­ньої брижових артерій, венозний відтік однойменними венами (система ворітної вени). Нижні дві третини прямої кишки одержують кров від внутрішньої клубо­вої та серединної крижової артерій; ве­нозна кров відходить однойменними ве­нами в нижню порожнисту вену.

Лімфатична мережа товстої киш­ки добре розвинена, особливо в слизовій оболонці й підслизовому прошарку. Лімфа відтікає в лімфатичні вузли: клубово-обо-дово-кишкові, нижні брижові, ободово-киш­кові (праві, середні, ліві), внутрішні й зовнішні клубові (20 — 50 вузлів). Від шкіри відхідника лімфа прямує до глибо­ких та поверхневих пахвинних лімфатич­них вузлів.

Іннервація: гілки верхнього і ниж­нього брижового (ободова кишка), прямо-кншкового (пряма кишка) нервових спле­тень, нижні підчеревні нервові сплетення (сигмоподібна ободова і пряма кишки).

 

Органи травлення, що йдуть за страво­ходом, розташовані в черевній порожнині (cavitas abdominis), а кінцевий відділ трав­ного каналу — пряма кишка — в порож­нині малого таза, яка є продовженням че­ревної порожнини.

Очеревина це серозна оболонка (tunica serosa), яка вкриває стінки черевної порожнини (parietes cavitatis abdomonis) та органи, що розміщені в ній, тому вона поділяється, відповідно, на:

– пристінкову очеревину (peritoneum parietale);

–         нутрощеву очеревину (peritoneum vіscerale).

 

Мал. , Хід очеревини: / – діафрагма; 2 — підшлункова залоза; З чотири листки брижі поперечної ободової кишки; 4 – поперечна обо дова кишка; 5 — петлі тонкої кишки; 6 прямокишково-магкова заглибина; 7 – ігряма кишка: 8 – сечовий міхур; 9 — міхурово-маткова заглибина; 10 – матка; 11 задні два листки великого ченця; 12 — передні два листки вели кого чепця; ІЗ — шлунок; 14 — чепцева сумка; 15 – малий чепець; 16 –   печінка; 17 —  вінцева зв’язка печінки.

 

Перехід пристінкової очеревини (peritoneum parietale) у нутрощеву очеревину (peritoneum vascerale) здійснюється за допомогою похідних очеревини:

– зв’язок (ligamenta);

– бриж (mesenterium et mesocolon);

– чепців (omentum majus et omentum minus) – сальників.

Очеревина з нижньої поверхні діафрагми переходить на верхню поверхню печін­ки у вигляді двох зв‘язок: серпоподібної (lig. falcifortne) і вінцевої (Іід. согопагіит). Вкривши верхню поверхню печінки в ділянці воріт, обидва листки очеревини схо­дяться і спускаються донизу у вигляді пе­чінково–дванадцятипалої (lig. hepatoduodenal) та печінково–шлункової зв‘язок (Іід. hepatogastricum). Ці зв‘язки разом з невеликою шлунково–діафрагмальною зв‘язкою утворюють малий чепець (omentum minus), листки якого фіксуються до малої кривини шлунка і до верхнього краю верхньої частини дванадцятипалої кишки. На малій кривині шлунка очеревинні листки малого чепця розходяться і вкривають передню та задню стінки шлунка.

На великій кривині шлунка листки оче­ревини зближаються і спускаються донизу у вигляді широкого «фартуха», що становить передню дуплікатуру великого чепця (omentum та jus). Внизу передня дуплікатура повертається й прямує догори (висхідна дуплікатура великого чепця), зростається з поперечною ободовою кишкою і її брижею. Біля задньої стінки черевної порожнини листки висхідної дуплікатури знову розходяться: один листок по стінці піднімається догори й зливається із заднім листком вінцевої зв’язки печінки, а другий спускається по стінці донизу й переходить у задню пристінкову очеревину. Між листками очеревини великого чепця міститься жирова тканина. У новонароджених великий чепець незначний, він швидко росте у дітей і підлітків. Великий чепець має такий вигляд: та частина, яка тягнеться від великої кривини шлунка до поперечної ободової кишки й складається з двох листків очеревини, називається шлунково-ободовокишковою зв’язкою (lig. gastrocolicum); два передніх (низхідних) і два

 

Мал. Великий чепець (omentum mtijus):І — hepar (lolius sinister); 2 — Gaster: 3 – omentum majus;4 — colon sigmoideum; 5 – intcstinum tenue (ileum); (6-peritoneum parietale; 7 — colon ascendens; 8   — colon transversum; 9 — vesica fellea

 

 

задніх (висхідних) ли­стки очеревини нижче поперечної ободо­вої кишки найчастіше цілком зростають­ся між собою. Іноді тут зберігається від­крита або закрита порожнина. Два задніх (висхідних) листки очеревини, які проходять вище від поперечної ободової кишки, також звичайно цілком зростаються з брижею цієї кишки, зліва вгорі великий чепець переходить у шлунково-селезінкову та діафрагмально-еєлезінкову зв’язки очеревини. Таким чином, верхня частина великого чепця (шлунково-ободова. шлунково-селезінкова і селезінково-ниркова зв’язки) складається з двох листків оче­ревини, а нижня частина (нижче поперечної ободової кишки) –  з чотирьох листків.

Задня пристінкова очеревина. Нижній листок брижі поперечної ободової кишки спускається донизу по задній стінці черевної порожнини й обгортає петлі порожньої та клубової кишок, утворюючи при цьому правий і лівий листки й корінь брижі тонкої кишки. Від кореня брижі правий листок іде

Мал. Хід очеревини (горизонтальний розпил тулуба на рівні LII —LIII хребців): 1— vertebra lumbalis; 2 — m. erector spinale; 3 — rcn sinister: 4 – cavitas pcrltonealls; 5– colon dcsccndcns; 6- peritoneum parictale; 7 – m. rectus abdominis; 8-mesenterium; 9 – intestinuni tenue; 10 – peritoneum viscerale; 11 — pars abdominalis aortae: 12 — v. cava inferior: 13 — colon ascendens; 14 — duodenum; 15 — ren dexter: 16 – m. quadratus lumborum; 17 – m. psoas major.

 

праворуч, переходить на висхідну ободову кишку й далі на праву бічну та передню стінки черевної порожнини. Лівий листок очеревини від кореня брижі відходить ліворуч, де він здійснює такий самий шлях, як і з правого боку, відрізняючись лише тим, що серозна оболонка вкриває тут низхідну (мезоперитонеально) та сигмоподібну (інтраперитонеально з утворенням брижі) ободову кишку. По задній стінці черевної порожнини очеревина з обох боків спускається в порожнину спочатку великого, потім малого таза.

У порожнині малого таза очеревина, названа сечостатевою очеревиною, вкриває пряму кишку (мезоперитонеально), переходить вперед у чоловіків на сечовий міхур, а в жінок на задню стінку піхви (у її верхній четвертині), матку, а потім на сечовий міхур. У чоловіків тут утворюється прямокишко-во-міхурова заглибина (excauatio recto–vesicalis), а в жінок – прямокншково-маткова (excauatio rectouterine!) глибока та міхурово-маткова (excavatio vesicouterina) мілка заглибини. Крім того, від правого та лівого країв матки до стінок малого таза тягнуться у лобовій площині дві широкі зв’язки матки, по верхньому краю яких між листками оче­ревини закладені маткові труби.

 

 

Мал. Топографія органів малого таза жінки: 1,3 — rectum; 2 – excavatio rectouterine; –4 – anus; 5 –urethra; (і – vagina: 7 – vesica urinaria; 8 — excavatio veskoutcrina; 9 –lig. teres uteri; 10 – uterus: 11 – tuba uterina: 12 – vasa iliaca externa: 13 – ovarium; 14 – pro–montorium.

Мал. Топографія органів малого таза чоловіка: 1 — promontorium; 2 —ureter sinister;  3 — excavatio rectovesical is; 4 — rectum: 5  — vesicula scminalls; 6 –prostata: 7 — funiculus spcrmaticus;.8 — urethra; 9 — ductus deferens; 10 — peritoneum; 11 — vesica urinaria; 12 — vasa iliaca externa; 13 – aorta abdominalis.

 

Передня пристінкова очеревина. Вкривши сечовий міхур, очеревина прямує догори по передній стінці черевної по­рожнини, у нижній третині якої вона утворює п’ять пупкових складок (непарну серединну, парні прнсередні і парні бічні), спрямованих до пупка .

Серединна пупкова складка (plica umbilical is mediana) вкриває рудимент сечо­вої протоки. У присередніх пупкових складках (plicae umbilicalcs mediates), розташованих з обох боків від серединної складки, містяться запустілі пупкові арте­рії. З боків тягнуться бічні пупкові склад­ки (plicae umbilicalcs laterales), утворені рельєфом нижніх надчеревних артерій. Між цими складками над пахвинними зв’язками та лобковим симфізом утворю­ються парні ямки: надміхурова (fossa su–pravesicalis), що лежить між серединною і присередньою пупковими складками; присередня пахвинна ямка (fossa іпдиіпа-lis mcdialis), яка обмежена присередньо і збоку пупковими складками та відпові­дає проекції поверхневого пахвинного кільця (ця ямка є місцем виходу прямої пахвинної

Мал. Очеревина нижньої частини передньої стінки живота: 1 – plica umbilicalis medialis: 2 – plica umbilicalis mediana; 3 — plica umbilicalis lateralis (y піп ;іалягають надчеревні артерія і нема): 4 — ductus deferens; 5 – vasa iliaca; 6 –vesica urinaria; 7 – vcsicula seminalis; .8 – diaphragma pelvis; 9 – prostata; 10 – m. obturatorius cxtcnius; II -m. obturatorius internus; 12 – fossa supravesicalis; 13 –fossa inquinalis medialis; 14 – fossa inguinalis lateralis; 15 – m iliacus; 16 – peritoneum parictale;17 — m. rectus abdominis.

 

грижі); бічна пахвинна ямка (fossa inguinalis lateralis), розташована збоку під бічної пупкової складки; вона збігається з положенням глибокого пах­винного кільця – місцем виходу з черев­ної порожнини косої пахвинної грижі.

Від пупка до печінки по серединній лінії тягнеться кругла зв‘язка печінки, що ле­жить у дуплікатурі очеревини і є запусті­лою ембріональною пупковою веною. По передній стінці черевної порожнини оче­ревина піднімається догори й переходить на нижню поверхню діафрагми. Для чіткішого розуміння топографії очеревин­них утворів (сумок, зв’язок тощо) дореч­но коротко зупинитись на розвитку оче­ревини у зв’язку з деякими ембріональ­ними переміщеннями органів черевної по­рожнини.

Зовнішній шар очеревини утворений мезотелієм, розташованим на тонкій влас­ній основі, яка у різних місцях неоднако­ва і має неоднакове відношення до стро­ми органів і сусідніх тканин.

Якщо орган вкритий очеревиною (peritoneum) з усіх боків, то таке положення органа відносно очеревини називається інтраперитонеальним.

Якщо орган вкритий очеревиною (peritoneum) з трьох боків – це мезоперитонеальний орган.

Якщо орган вкритий очеревиною (peritoneum) з одного боку – він є екстраперитонеальним, або ретроперитонеальним органом (позаду очеревини).

Черевна порожнина (cavitas abdomonis), або порожнина живота – це порожнина, яка обмежена:

– вгорі діафрагмою (diaphragma);

– спереду – передньою стінкою, що утворена м’язами живота (musculi abdominis);

– з боків – бічною стінкою, що утворена м’язами живота (musculi abdominis);

– позаду – поперековим та крижовим відділами хребтового стовпа (columna vertebralis), поперековими м’язами (mm. psoas) і квадратними м’язами попереку (mm. quadrati lumborum).

У черевній порожнині (cavitas abdominis) містяться:

– органи травної, сечової та статевих систем (organa systematum digestorii, urinarii et genitalis);

– селезінка (splen);

– надниркові залози (glandulae suprarenales);

– судини та нерви (vasa et nervi).

Очеревинною порожниною (cavitas peritonealis) називається комплекс щілин між пристінковим та нутрощевим  листками очеревини або між самими нутрощевими листками, де міститься 3–5 мл серозної рідини, що зволожує поверхню очеревини.

Очеревинна порожнина (cavitas peritonealis) поділяється на:

– верхній поверх;

– нижній поверх;

– порожнину малого таза.

Верхній поверх очеревинної порожнини (cavitatis peritonealis) розташований між діафрагмою (diaphragma) і поперечною ободовою кишкою (colon transversum) та її брижею (mesocolon transversum).

У ньому розміщені:

– печінка (hepar);

– селезінка (splen);

– шлунок (gaster).

Дванадцятипала кишка (duodenum) розташована позаду очеревини, тобото лежить екстраперитонеально.

У верхньому поверсі очеревинної порожнини (cavitatis peritonealis) розташовані такі утвори:

– печінкова сумка (bursa hepatica), яка охоплює праву частку печінки (lobus hepatis dexter) і жовчний міхур (vesica biliaris);

– передшлункова сумка (bursa pregastrica), що відокремлюється від печінкової сумки (bursa hepatica) серпоподібною зв’язкою печінки (lig. falciforme hepatis) і охоплює передню стінку шлунка (paries anterior gastris), ліву частку печінки (lobus hepatis sinister) та селезінку (splen);

– чепцева сумка (bursa omentalis), що розташована позаду малого чепця (omentum minus) і охоплює задню стінку шлунка (paries posterior gastris).

Малий чепець (omentum minus); малий сальник – це дуплікатура очеревини, яка утворюється з:

– печінково–шлункової зв’язки (lig. hepatogastricum);

– печінково–дванадцятипалокишкової зв’язки (lig. hepatoduodenale);

– печінково–діафрагмової зв’язки (lig. hepatophrenicum);

– печінково–стравохідної зв’язки (lig. hepatoesophageale).

Між листками печінково–дванадцятипалокишкової зв’язки (lig. hepatoduodenale) справа наліво проходять:

– спільна жовчна протокa (ductus choledochus);

– ворітна печінкова вена (vena portae hepatis);

– власна печінкова артерія (a. hepatica propria).

Великий чепець (omentum majus), або великий сальник, побудований із 4 листків очеревини, які є продовженням шлунково–ободовокишкової зв’язки (lig. gastrocolicum), що вільно звисає як фартух, і вкриває органи верхнього та частково нижнього поверхів очеревинної порожнини (cavitas peritonealis).

Печінкова сумка (bursa hepatica) сполучається із чепцевою сумкою (bursa omentalis) через чепцевий отвір (foramen omentale) – отвір Вінслоу.

Чепцевий отвір (foramen omentale) обмежований:

– вгорі –хвостатою часткою печінки (lobus caudatus hepatis);

– знизу – верхньою частиною дванадцятипалої кишки (pars superior duodeni);

– спереду – печінково–дванадцятипалокишковою зв’язкою (lig. hepatoduodenale);

– ззаду – печінково–нирковою зв’язкою (lig. hepatorenale) та пристінковою очеревиною (peritoneum parietale).

Чепцева сумка (bursa omentalis) містить:

– чепцевий отвір (foramen omentale; foramen epiploicum);

– присінок (vestibulum);

– верхній закуток (recessus superior);

– нижній закуток (recessus inferior);

– селезінковий закуток (recessus splenicus; recessus lienalis).

Верхній закуток (recessus superior) обмежений поперековою частиною діафрагми (pars lumbalis diaphragmatis) позаду та задньою поверхнею хвостової частки печінки (facies posterior lobi caudati hepatis) спереду. Тобто він

знаходиться між аортою, черевною частиною стравоходу та нижньою порожнистою веною.

Нижній закуток (recessus inferior) знаходиться позаду і під шлунково–ободовокишковою зв’язкою (lig. gastrocolicum) та задньою пластинкою великого чепця (lamina posterior omenti majoris), зрощеного з поперечною ободовою кишкою (colon transversum) і її брижею (mesocolon transversum), тобто, цей закуток розміщений у куті, де сходяться передня та нижня стінки чепцевої сумки, між шлунком і поперечною ободовою кишкою.

Селезінковий закуток (recessus splenicus; recessus lienalis) є лівою частиною чепцевої сумки. Стінками цього закутка є: спереду – шлунково–селезінкова зв’язка (lig. gastrosplenicum; lig. gastrolienale), ззаду – діафрагмово–селезінкова зв’язка (lig. phrenicosplenicum), що являє собою дуплікатору очеревини (peritoneum), яка іде від діафрагми (diaphragma) до заднього кінця селезінки (extremitas posterior splenis).

Нижній поверх очеревинної порожнини (cavitatis peritonealis) простягається від поперечної ободової кишки (colon transversum) та її брижі (mesocolon transversum) до входу в малий таз (pelvis minor).

У ньому міститься більша частина тонкої кишки та товста кишка (intestinum tenue et crassum).

У нижньому поверсі з боків від кореня брижі тонкої кишки (radix mesenterii intestini tenuis), яка простягається від рівня лівої половини другого поперекового хребця (vertebra lumbalis) до правої клубової ямки (fossa iliaca dextra), містяться:

– права брижова пазуха (sinus mesentericus dexter) знаходиться праворуч від кореня брижі тонкої кишки та ліворуч від висхідної ободової кишки та під попереково–ободовою кишкою з її брижею. Над дванадцятипало–порожньокишковим згином права брижова пазуха сполучається з лівою.

– ліва брижова пазуха (sinus mesentericus sinister) розташовується ліворуч від кореня брижі тонкої кишки (mesenterium) та праворуч від низхідної ободової кишки. Донизу він безпосередньо продовжується у тазову порожнину.

У місці, де клубова кишка (ileum) переходить у сліпу (caecum) – клубово–сліпокишковий кут (angulus ileocaecalis), є два закутки:

– верхній клубово–сліпокишковий закуток (recessus iliocaecalis superior);

– нижній клубово–сліпокишковий закуток (recessus iliocaecalis inferior).

Позаду сліпої кишки (caecum) є засліпокишковий закуток (recessus rertocaecalis).

У ділянці дванадцятипало-порожньокишкового згину (flexura duodenojejunalis) є два закутки:

– верхній дванадцятипалокишковий закуток (recessus duodenalis superior);

– нижній дванадцятипалокишковий закуток (recessus duodenalis inferior).

У корені брижі сигмоподібної кишки (colon sigmoideum) є міжсигмоподібний закуток (recessus intersigmoideus)_.

Між висхідною ободовою кишкою (colon ascendens) і пристінковою очеревиною (peritoneum parietale) проходить права приободовокишкова борозна (sulcus paracolicus dexter), або правий бічний канал (canalis lateralis dexter).

 

Між низхідною ободовою кишкою (colon descendens) і пристінковою очеревиною (peritoneum parietale) проходить ліва приободовокишкова борозна (sulcus paracolicus sinister), або лівий бічний канал (canalis lateralis sinister).

При переході нутрощевої очеревини (peritoneum viscerale) із задньої поверхні сліпої кишки (facies posterior caeci) у пристінкову очеревину (peritoneum parietale) утворюється засліпокишковий закуток (recessus retrocaecalis).

Порожнина малого таза (cavitas pelvis minoris) розміщена між межовою лінією (linea terminalis) та промежиною (perineum). У ній розташовані:

– сечовий міхур (vesica urinaria);

– пряма кишка (rectum);

– у жінок: матка і піхва (uterus et vagina);

– у чоловіків: передміхурова залоза (prostata) і пухирчасті залози (glandulae vesiculosae).

Очеревина (peritoneum), переходячи з прямої кишки (rectum) на сечовий міхур (vesica urinaria):

– у чоловіків утворює прямокишково–міхурову заглибину (excavatio rectovesicalis);

– у жінок очеревина переходить з прямої кишки (rectum) на матку (uterus), утворюючи прямокишково–маткову заглибину (excavatio rectouterina), або простір Дугласа.

– у жінок очеревина при переході з матки (uterus) на сечовий міхур (vesica urinaria) утворює міхурово–маткову заглибину (excavatio vesicouterina).

У цих заглибинах при патологічних процесах у черевній порожнині (cavitas abdominis) накопичується гній чи інша рідина.

Очеревина у новонароджених тонка і прозора. Передочеревинна жирова клітковина розвинута слабо. Тому через очеревину просвічуються кровоносні судини і лімфатичні вузли.

Малий сальник сформований відносно добре, сальниковий отвір у новонародженого великий. Великий сальник у цьому віці короткий і тонкий. Він лише частково прикриває петлі тонкої кишки. Між дуплікатурами великого сальника може існувати сальниковий простір. З віком великий сальник подовжується, ущільнюється, в його товщі виникає велика кількість жирової тканини, лімфоїдних вузелків. Заглиблення парієтальної очеревини, складки, ямки, утворені очеревиною, виражені слабо. Їх глибина збільшується з віком. Часто по мірі збільшення віку, особливо у людей похилого віку, між парієтальним і вісцеральним листком очеревини утворюються злуки, що відображається на функціонуванні органів черевної порожнини.

Гортань (larynx)

Гортань розміщена в передній шийній ділянці (regio cervicalis anterior) на рівні IV–VI (VII) шийних хребців (vertebrae cervicales [IV–VI (VII)]).

Спереду її вкривають м’язи шиї (musculi colli), які лежать нижче під’язикової кістки (os hyoideum).

З боків від гортані (larynx) проходять судинно–нервові пучки шиї і розміщені частки щитоподібної залози (glandula thyroidea).

Ззаду до гортані (larynx) прилягає гортанна частина глотки (pars laryngea pharyngis), що переходить у стравохід (oesophagus).

Скелет гортані складається з парних і непарних хрящів.

Стінка гортані складається з слизо вої оболонки з підслизовим прошарком м’язової та адвентиціальної оболонок Твердий каркас гортані утворюють хрящі, похідні III —V глоткових дуг. До них на­лежать непарні перснеподібний і щитопо­дібний хрящі, надгортанник і парні – чер­пакуваті, ріжкуваті та клиноподібні хрящі

До непарних хрящів гортані належать:

– щитоподібний хрящ (cartilago thyroidea), що складається з правої та лівої пластинок (laminae dextra/sinistra), які мають верхні роги (cornua superiora) і нижні роги (cornua inferiora); пластинки сходяться під кутом, утворюючи гортанний виступ (prominentia laryngea) – Адамове яблуко; має верхню і нижню щитоподібні вирізки (incisuraе trhyroideae superior et inferior) та косу лінію (linea obliqua);

– перснеподібний хрящ (cartilago cricoidea), що має спереду дугу перснеподібного хряща (arcus cartilaginis cricoideae), ззаду – пластинку перснеподібного хряща (lamina cartilaginis cricoideae);

– надгортанний хрящ (cartilago epiglottica), що є складовою надгортанника (epiglottis), має надгортанне стебло (petiolus epiglottidis) і надгортанний горбок (tuberculum epiglotticum).

До парних хрящів гортані належать:

– черпакуваті хрящі (cartilagines arytenoideae), які мають основу черпакуватого хряща (basis cartilaginis arytenoideae), верхівку черпакуватого хряща (apex cartilaginis arytenoideae), м’язовий відросток (processus muscularis), передньобічну поверхню (facies anterolateralis), на якій розміщений голосовий відросток (processus vocalis), присередню поверхню (facies medialis) та задню поверхню (facies posterior). Ці хрящі лежать на пластинці перснеподібного хряща (cartilago cricoidea);

– ріжкуваті хрящі (cartilagines corniculatae), які лежать у товщі черпакувато–надгортанної складки (plica aryepiglottica) на верхівці черпакуватих хрящів (apex cartilaginum arytenoidearum);

– клиноподібні хрящі (cartilagines cuneiformes), які лежать у товщі черпакувато–надгортанної складки (plica arytenoёpiglottica) спереду від ріжкуватих хрящів (cartilagines corniculatae).

Між хрящами гортані розрізняють такі суглоби:

– персне–щитоподібний суглоб (articulatio cricothyroidea) – між нижніми рогами щитоподібного хряща (cornua inferiora cartilaginis thyroideae) і дугою перснеподібного хряща (arcus cartilaginis cricoideae); у цьому суглобі відбуваються рухи навколо лобової осі;

– персне–черпакуватий суглоб (articulatio cricoarytenoidea) – між основою черпакуватих хрящів (basis cartilaginum arytenoidearum) і пластинкою перснеподібного хряща (lamina cartilaginis cricoideae). У цьому суглобі

відбуваються рухи навколо вертикальної осі (обертання) та ковзні рухи черпакуватих хрящів (cartilagines arytenoideae) назустріч один одному.

 

До зв’язок гортані належать:

– щито–під’язикова перетинка (membrana thyrohyoidea), яка підвішує гортань (larynx) до під’язикової кістки (os hyoideum);

– серединна персне–щитоподібна зв’язка (lig. cricothyroideum medianum);

– щито–надгортанна зв’язка (lig. thyroеpiglotticum);

– під’язиково–надгортанна зв’язка (lig. hyoepiglotticum);

– голосові зв’язки (ligamenta vocalia), які натягнуті між внутрішньою поверхнею кута щитоподібного хряща (cartilago thyroidea) і голосовими відростками черпакуватих хрящів (processus vocales cartilaginum arytenoidearum;

– зв’язки присінка (ligg. vestibularia), що розташовані над голосовими зв’язками (ligamenta vocalia).

До волокнисто–еластичної перетинки гортані (membrana fibroёlastica laryngis) належать:

– еластичний конус (conus elasticus), розташований під слизовою підголосникової порожнини (cavitas infraglottica). Верхній вільний край цього конуса потовщений, натягнутий між щитоподібним хрящем (cartilago thyroidea) спереду та голосовими відростками черпакуватих хрящів (processus vocales cartilaginum arytenoidearum) ззаду; утворює на кожній стороні гортані голосову зв’язку (lig. vocale);

– чотирикутна перетинка (membrana quadrangularis), яка розташована над еластичним конусом (conus elasticus) і на нижньому краї містить присінкову зв’язку (lig. vestibulare).

Волокнисто–еластичні перетинки гортані (membranae fibroёlasticae laryngis) разом з хрящами гортані (cartilagines laryngis) утворюють скелет гортані.

М’язи гортані (musculi laryngis) поділяються на м’язи, що звужують голосову щілину (rima glottidis), розширюють її, і м’язи, що змінюють напруження голосових зв’язок (ligamenta vocalia).

До м’язів–звужувачів голосової щілини (rima glottidis) належать:

– бічний персне–черпакуватий м’яз (m. cricoarytenoideus lateralis);

– щито–черпакуватий м’яз (m. thyroarytenoideus);

– поперечний черпакуватий м’яз (m. arytenoideus transversus);

– косі черпакуваті м’язи (mm. arytenoidei obliqui).

До м’язів–розширювачів голосової щілини (rima glottidis) належать:

– щито–надгортанна частина (pars thyroёpiglottica) щито–черпакуватого м’яза (m. thyroarytenoideus). Його функція: піднімає надгортанник та розширює вхід в гортань і присінок гортані;

– задній персне–черпакуватий м’яз (m. cricoarytenoideus posterior).

До м’язів, що змінюють напруження голосових зв’язок, належать:

– персне–щитоподібний м’яз (m. cricothyroideus), що натягує голосову зв’язку (lig. vocale);

– голосовий м’яз (m. vocalis), розміщений у товщі голосової складки (plica vocalis). Він розслабляє голосову зв’язку (lig. vocale).

Порожнина гортані (cavitas laryngis) має:

– вхід до гортані (aditus laryngis);

– присінок гортані (vestibulum laryngis);

– шлуночок гортані (ventriculus laryngis);

– голосник (glottis);

– підголосникову порожнину (cavitas infraglottica).

 

Голосник має голосову складку (plica vocalis) і голосову щілину (rima glottidis; rima vocalis).

Вхід до гортані (aditus laryngis) обмежований:

– спереду надгортанним хрящем (cartilago epiglottica);

– ззаду – черпакуватими хрящами (cartilagines arytenoideae);

– з боків – черпакувато–надгортанними складками (plicaе aryepiglotticaе), в яких помітні:

– клиноподібний горбок (tuberculum cuneiforme);

– ріжкоподібний горбок (tuberculum corniculatum) – місця розташування однойменних парних хрящів гортані (cartilagines laryngis).

Голосова щілина (rima glottidis; rima vocalis) – найвужче місце порожнини гортані (cavitas laryngis); вона розташована між правою та лівою голосовими зв’язками (ligg. vocalia dextrum et sinistrum) і голосовими відростками черпакуватих хрящів (processus vocales cartilaginum arytenoidearum). Вона має:

– міжперетинкову частину (pars intermembranacea) ;

 

 

– міжхрящову частину (pars intercartilaginea);

– міжчерпакувату складку (plica interarytenoidea).

Між голосовою та присінковою зв’язками (ligg. vocale et vestibulare) на кожній половині гортані розташована щілина, яка називається шлуночком гортані (ventriculus laryngis).

Підголосникова порожнина (cavitas infraglottica) – це нижня розширена частина гортані (laryngis), яка переходить у трахею (trachea).

 

 

Трахея (trachea)

Трахея – це трубка, яка складається з 16-20 трахейних хрящів (cartilagines tracheales), які є хрящовими півкільцями, з’єднаних між собою кільцевими

зв’язками; трахейними зв’язками (ligg. anularia; ligg. trachealia).

Останні побудовані з сполучної тканини і гладких м’язових пучків (myofibrae glabrae). Ззаду півкільця з’єднуються між собою перетинчастою стінкою (paries membranaceus) трахеї.

Трахея (дихальне горло) простягається від рівня нижнього краю VI шийного хребця до рівня верхнього краю V хребця, де вона розгалужується на два головних бронхи (bronchi principales).

Це місце носить назву роздвоєння трахеї (bifurcatio tracheae).

Трахея (trachea) має:

– шийну частину (pars cervicalis; pars colli);

– грудну частину (pars thoracica).

Шийна частина трахеї (pars cervicalis tracheae) спереду вкрита м’язами, які лежать нижче під’язикової кістки (os hyoideum), а також перешийком щитоподібної залози (isthmus glandulae thyroideae), що відповідає рівню другого–третього півкільця трахеї

Позаду трахеї (trachea) проходить стравохід (oesophagus).

Грудна частина трахеї (pars thoracica tracheae) розміщена у верхньому середостінні (mediastinum superius).

 

Бронхи (bronchi)

Бронхи (bronchi) є кінцевим відділом повітроносних шляхів і належать до бронхового дерева (arbor bronchialis).

Бронхове дерево (arbor bronchialis) починається з головних бронхів (bronchi principales) і закінчується кінцевими бронхіолами (bronchioli terminales).

Функція бронхового дерева (arbor bronchialis) – проведення повітря.

Головні бронхи (bronchi principales) відходять від трахеї (trachea) на рівні верхнього краю V грудного хребця (vertebra thoracica) і прямують до воріт відповідної легені (hilum pulmonis).

Вони поділяються на правий головний бронх (bronchus principalis dexter) і лівий головний бронх (bronchus principalis sinister), мають подібну до трахеї (trachea) будову.

Правий головний бронх ширший від лівого і за напрямком є майже продовженням трахеї (trachea). Він складається з 6–8 хрящових півкілець.

Лівий головний бронх довший і вужчий, відходить від трахеї (trachea) під меншим кутом, ніж правий. Він складається з 9-12 хрящових півкілець.

Головні бронхи (bronchi principales) є бронхами першого порядку, від них починається бронхове дерево (arbor bronchialis).

Сторонні тіла (corpora aliena), особливо у дітей, частіше потрапляють у правий головний бронх (bronchus principalis dexter).

 

Легені (pulmones)

Легені (pulmones) – це парні паренхіматозні органи (права легеня – pulmo dexter і ліва легеня – pulmo sinister), які займають більшу частину грудної порожнини (cavitas thoracis).

Кожна легеня (pulmo) має:

– верхівку легені (apex pulmonis);

– основу легені (basis pulmonis);

– реброву поверхню (facies costalis);

– діафрагмову поверхню (facies diaphragmatica);

– присередню поверхню (facies medialis), на якій розрізняють:

– хребтову частину (pars vertebralis) – задню частину;

– середостінну поверхню (facies mediastinalis) – передню частину, на якій знаходиться серцеве втиснення (impressio cardiaca) та містить ворота легень (hilus pulmonis);

– міжчасткову поверхню (facies interlobaris);

– передній край (margo anterior), що має серцеву вирізку лівої легені (incisura cardiaca pulmonis sinistri), яка знизу обмежована язичком лівої легені (lingula pulmonis sinistri);

– нижній край (margo inferior).

У новій міжнародній анатомічній номенклатурi присередню поверхню легень не виділяють.

На середостінній поверхні легень (facies mediastinalis) розташовані ворота легені (hilum pulmonis), через які входять легенева артерія, бронх і нерви (arteria pulmonalis, bronchus et nervi), а виходять дві легеневі вени та лімфатичні судини (venae pulmonales et vasa lymphatica).

Усі ці елементи, які входять і виходять з воріт легені (hilum pulmonis), формують корінь легені (radix pulmonis).

Топографічно через ворота лівої легені (hilum pulmonis sinistri) артерія проходить зверху, під нею бронх і нижче вени (АБВ).

У правій легені (pulmo dexter) зверху проходить бронх, нижче артерія і ще нижче вени (БАВ).

По ребровій поверхні правої і лівої легень (facies costalis pulmonis dextri et pulmonis sinistri) відходить коса щілина

(fissura obliqua), яка поділяє кожну

 

 

легеню (pulmo uterque) на:

– верхню частку (lobus superior);

– нижню частку (lobus inferior).

У правій легені (pulmo dexter), від косої щілини (fissura obliqua), на рівні IV ребра (costa IV) проходить горизонтальна щілина правої легені (fissura horizontalis pulmonis dextri), яка відокремлює середню частку правої легені (lobus medius pulmonis dextri) від верхньої частки (lobus superior).

Ліва легеня (pulmo sinister) вужча та довша за праву, а в ділянці переднього краю (margo anterior) має серцеву вирізку лівої легені (incisura cardiaca pulmonis sinistri), обмежовану знизу язичком лівої легені (lingula pulmonis sinistri).

Головні бронхи (bronchi principales), зайшовши у ворота легень (hilum pulmonum), розгалужуються на бронхи другого порядку, які вентилюють відповідні частки легень і тому називаються частковими бронхами (bronchi lobares).

У лівій легені (pulmo sinister) є два часткових бронхи, а у правій три часткові бронхи.

Часткові бронхи (bronchi lobares) розгалужуються на бронхи третього порядку, які вентилюють ділянки легень, що відокремлені прошарками сполучної тканини, – сегменти легенів (segmenta pulmonalia).

Тому ці бронхи називаються сегментними бронхами (bronchi segmentales).

Базуючись на поділі паренхіми легень бронхів і артерій, виділяють бронхо–легеневі сегменти (segmenta bronchopulmonalia), які відокремлюються один від одного фіброзними перетинками, де проходять сегментні вени.

Форма їх наближається до пірамід, верхівки яких обернені до воріт легені, а основи – до поверхонь легені.

За сучасною Міжнародною анатомічною номенклатурою (Сан–Паулу, 1997) українського стандарту (Київ, 2001) в правій легені та лівій легені налічується по 10 бронхо–легеневих сегментів (segmenta bronchopulmonalia).

Права легеня має такі 10 сегментів:

– права легеня, верхня частка (pulmo dexter, lobus superior) має:

– верхівковий сегмент [C I] (segmentum apicale [S I]);

– задній сегмент [C II] (segmentum posterius [S II]);

– передній сегмент [C III] (segmentum anterius [S III]);

– права легеня, середня частка (pulmo dexter, lobus medius) має:

– бічний сегмент [C IV] (segmentum laterale [S IV]);

– присередній сегмент [C V] (segmentum mediale [S V]);

– права легеня, нижня частка (pulmo dexter, lobus inferior) має:

– верхній сегмент [C VI] (segmentum superius [S VI]);

– присередній основний сегмент; серцевий сегмент [C VII]; (segmentum basale mediale; segmentum cardiacum [S VII])

– передній основний сегмент [C VIII] (segmentum basale anterius [S VII]);

– бічний основний сегмент [C IX] (segmentum basale laterale [S IX]);

– задній основний сегмент [C X] (segmentum basale posterius [S X]).

Ліва легеня має такі 10 сегментів:

– ліва легеня, верхня частка (pulmo sinister, lobus superior) має:

– верхівково–задній сегмент (C I+II) (segmentum apicoposterius [S I+II];

– передній сегмент [C III] (segmentum anterius [S III]);

– верхній язичковий сегмент [C IV] (segmentum lingulare superius [S IV]);

– нижній язичковий сегмент [C V] (segmentum lingulare inferius [S V]);

– ліва легеня, нижня частка (pulmo sinister, lobus inferior) має:

– верхній сегмент [C VI] (segmentum superius [S VI]);

– присередній основний сегмент; серцевий сегмент (C VII) (segmentum basale mediale; segmentum cardiacum [S VII]);

– передній основний сегмент [C VIII] (segmentum basale anterius [S VIII]);

– бічний основний сегмент [C IX] (segmentum basale laterale[S IX]);

 

– задній основний сегмент [C X] (segmentum basale posterius [S X]).

Усі сегментні бронхи (bronchі segmentalеs) розгалужуються дихотомічно (тобто кожен на два) на бронхи наступних порядків аж до часточкових бронхів (bronchi lobulares), що вентилюють часточки легені.

Ця ділянка називається часточкою легені (lobulus pulmonis), і бронхи, які її вентилюють, називаються часточковими бронхами (bronchioli lobulares).

Часточковий бронх (bronchus lobularis) має діаметр близько 1 мм і заходить у верхівку часточки (apex lobuli), де розгалужується на 12 – 18 кінцевих бронхіол (bronchioli terminales), що мають діаметр 0,3 – 0,5 мм.

У їх стінці вже відсутня хрящова тканина, а середній шар стінки представлений тільки гладкою м’язовою тканиною (textus musculаris glaber).

Тому малі бронхи і кінцеві бронхіоли (bronchioli terminales) виконують функцію не тільки проведення, але і регуляції поступлення повітря в певні відділи легенів.

Кінцевими бронхіолами (bronchioli terminales) закінчується бронхове дерево (arbor bronchialis) і починається функціональна одиниця легень, яка називається легеневим ацинусом (acinus pulmonalis), що перекладається як гроно, або альвеолярне дерево (arbor alveolaris), їх в легенях є до 30000.

Усі шляхи легеневого ацинуса розгалужуються дихотомічно.

До складу ацинусу входить 14–16 дихальних бронхіол (bronchioli respiratorii), які є розгалуженням однієї кінцевої бронхіоли (bronchiolus terminalis).

В стінках складових ацинуса знаходяться альвеоли (alveoli), їх є 14000–20000, через стінку яких відбувається газообмін між альвеолярним повітрям та кров’ю.

Кожна дихальна бронхіола (bronchiolus respiratorius) утворює до 1500 альвеолярних ходів (ductuli alveolares), які закінчуються альвеолярними мішечками (sacculus alveolaris), яких є до 4500.

Отже, легеневий ацинус (acinus pulmonalis) складається із трьох частин:

– альвеолярних (дихальних) бронхіол (bronchioli respiratorii; bronchioli alveolares) I, II, III порядків;

– альвеолярних (дихальних) ходів (ductuli alveolares; ductuli respiratorii);

– альвеолярних мішечків (sacculi alveolares), якими закінчуються альвеолярні ходи (ductuli alveolares).

В одній легеневій часточці нараховується 12–18 ацинусів. Елементи ацинуса густо обплетені судинами.

 

У стінках частин легеневого ацинуса (acinus pulmonalis) поступово зростає кількість легеневих альвеол (alveoli pulmonales).

Кожний кінцевий альвеолярний (хід) проточок (ductulus alveolaris) розгалужується на два альвеолярні мішечки (sacculi alveolares), що складаються з декількох легеневих альвеол.

Легеневі альвеоли (alveoli pulmonales) є відкритою коміркою, що заповнена повітрям. Вони вистеленi одношаровим (дихальним) епітелієм, до складу якого входять:

– малі плоскі респіраторні епітеліоцити; пневмоцити I типу або альвеолоцити I типу (alveolocyti respiratorii squamosi).

– великі (секреторні) епітеліоцити (альвеолоцити), або пневмоцити (альвеолоцити) II типу, або зернисті альвеолоцити (alveolocytus respiratorius magnus).

Зсередини альвеоли альвеолоцити вкриті сурфактантим комплексом або сурфактантом, який контактує з повітрям легеневої альвеоли.

Ззовні до базальної мембрани прилягає сітка з еластичних волокон і численні капіляри.

Така конструкція стінки легеневої альвеоли забезпечує найкращі умови для газообміну між кров’ю, що тече в капілярах, і повітрям, що поступає в легеневі альвеоли.

Стінка легеневої альвеоли і стінка кровоносного капіляра утворюють аерогематичний бар’єр.

У одній легені є 300 – 400 мільйонів легеневих альвеол.

При максимальному вдиху площа дихальної поверхні легень досягає 100 м², а площа кровоносних капілярів близько 80 м².

Плевральна порожнина (cavitas pleuralis)

Легені (pulmones) та стінки грудної порожнини (parietes cavitatis thoracis; cavitatis thoracicae) вистелені серозною оболонкою (tunica serosa), яка називається плеврою (pleura).

Та частина плеври (pleura), яка вкриває легені (pulmones), називається нутрощевою плеврою (pleura visceralis), або легеневою плеврою (pleura pulmonalis) а та, що вкриває внутрішню стінку грудної порожнини (paries internus cavitatis thoracis), пристінковою плеврою (pleura parietalis).

У місці переходу пристінкової плеври (pleura parietalis) у нутрощеву (pleura visceralis) у ділянці воріт легень (hilum pulmonum) плевра потовщується і утворює легеневу зв’язку (lig. pulmonale), яка розташована у лобовій площині (planum frontale).

Пристінкова плевра (pleura parietalis) має такі частини:

– реброву частину (pars costalis);

 

– діафрагмову частину (pars diaphragmatica);

– середостінну частину (pars mediastinalis).

Пристінкова плевра утворює купол плеври (cupula pleurae).

Між пристінковою плеврою (pleura parietalis) та нутрощевою плеврою (pleura visceralis) міститься вузька щілина – плевральна порожнина (cavitas pleuralis), в якій є невелика кількість серозної рідини.

У ділянках, де одна частина пристінкової плеври (pleura parietalis) переходить в іншу, утворюються плевральні закутки (recessus pleurales), в які заходять легені (pulmones) під час глибокого вдиху. Такі плевральні закутки (recessus pleurales) іноді називають пазухами.

Є такі парні плевральні закутки (recessus pleurales):

– реброво–діафрагмовий закуток (recessus costodiaphragmaticus) – він найбільший і найглибший, навіть при глибокому вдиху легеня його не заповнює;

– діафрагмово–середостінний закуток (recessus phrenicomediastinalis);

– хребтово–середостінний закуток (recessus vertebromediastinalis);

– реброво–середостінний закуток (recessus costomediastinalis).

 

МЕЖІ ЛЕГЕНЬ ТА пристінкової ПЛЕВРИ

Рівень верхівок обох легень і верхівок куполів пристінкової плеври співпадають і розташовані на 2–3 см вище від ключиці (clavicula), чи на 4–5 см вище від першого ребра (costa prima).

Задня межа легень (проекція заднього тупого краю легені) співпадає із задньою межею пристінкової плеври (pleura parietalis), вона проходить по прихребтовій лінії (linea paravertebralis) від I до XI–ХІІ грудних хребців (vertebrae thoracicae), або від головки ІІ ребра до шийки XI ребра.

Передня межа лівої легені (проекція переднього краю легені) частково співпадає з передньою межею пристінкової плеври (pleura parietalis). Вона проходить від верхівки легень (apex pulmonum) вниз і присередньо до рівня груднинно–ключичного суглоба (art. sternoclavicularis), простує до рівня II ребрового хряща, потім спускається вертикально вниз до рівня IV ребрового хряща (cartilago costalis).

Тут передня межа лівої легені відхиляється вліво, йде уздовж нижнього краю хряща IV ребра до пригруднинної лінії (linea parasternalis), де різко повертає униз, перетинає IV міжребровий проміжок і хрящ V ребра.

Досягнувши хряща VI ребра (costa sexta), передня межа лівої легені різко переходить у його нижню межу.

Передня межа правої легені (проекція переднього краю легені) співпадає з передньою межею пристінкової плеври (pleura parietalis).

Від верхівки правої легені передня межа йде до правого груднинно–ключичного суглоба (articulatio sternoclavicularis dextra), потім через середину симфіза ручки груднини (symphysis manubrii sterni) опускається позаду тіла груднини (corpus sterni), дещо лівіше від серединної лінії до рівня IV ребра, потім поступово відхиляється вправо і вниз.

На рівні прикріплення VI ребрового хряща (cartilago costalis) до груднини (sternum) по правій груднинній лінії (linea sternalis dextra) переходить у нижню межу.

Нижня межа правої легені (проекція нижнього краю легені) проходить на 1–2 см вище від нижньої межі відповідної пристінкової плеври (тобто на одне ребро нижче від межі легені) і перетинає по середньоключичній лінії (linea medioclavicularis) VI ребро (costa sexta [VI]), по середній пахвовій лінії (linea axillaris media) VIII ребро (costa octava [VIII]), по лопатковій лінії (linea scapularis) Х ребро (costa decima [Х]), по прихребтовій лінії (linea paravertebralis) головку XI ребра (caput costa undecima XI).

Нижня межа лівої легені проходить: по середньоключичній лінії на рівні VI ребра + 1 см (півребра), по передній пахвовій на рівні VII ребра + 1 см (півребра), по середній пахвовій лінії на рівні VIII ребра + 1 см (півребра), по задній пахвовій лінії на рівні IX ребра + 1 см (півребра), по лопатковій лінії на рівні X ребра + 1 см (півребра), по прихребтовій лінії на рівні головки XII ребра або на рівні XI ребра + 1 см.

Передня межа правої і лівої ребрових частин пристінкової плеври (partes costales pleuraе parietalis) проходить неоднаково.

Справа передня межа від купола плеври (cupula pleurae) спускається позаду правого груднинно–ключичного суглоба (articulatio sternoclavicularis dextra), далі ця межа проходить позаду ручки груднини (manubrium sterni) досередтнт з’єднання з тілом груднини (corpus sterni), розташовуючись лівіше від серединної лінії, до VI ребра, де ця межа іде вправо і переходить у нижню межу плеври.

Нижня межа плеври справа відповідає лінії переходу ребрової частини пристінкової плеври (pars costalis pleurae parietalis) в діафрагмову частину (pars diaphragmatica).

Від рівня з’єднання VI ребрового хряща з грудниною (sternum) нижня межа правої пристінкової плеври (pleura parietalis dextra) проходить вбік і униз, по середньоключичній лінії перетинає VII ребро, по передній пахвовій лінії – VIII

 

ребро, по середній пахвовій лінії – IX ребро, по задній пахвовій лінії – X ребро, по лопатковій лінії – XI ребро і підходить до хребтового стовпа (columna vertebralis) на рівні шийки XII ребра, де нижня межа переходить у задню межу плеври.

Зліва передня межа пристінкової плеври (pleura parietalis) проходить позаду лівого груднинно–ключичного

суглоба (articulatio sternoclavicularis dextra).

 

 

Далі ця межа проходить позаду ручки і тіла груднини (manubrium et corpus sterni) до рівня IV ребрового хряща, де ліва передня межа відхиляється вбік, перетинає лівий край груднини і спускається вниз до VI ребрового хряща (проходить майже паралельно до лівого краю груднини), де переходить у нижню межу плеври.

Нижня межа ребрової частини пристінкової плеври (pars costalis pleurae parietalis) зліва розташовується дещо нижче, ніж на правій стороні. Позаду, як і справа, на рівні XII ребра вона переходить в задню межу.

Межа плеври ззаду (відповідає задній лінії переходу ребрової частини в середостінну частину) спускається від купола плеври вниз, вздовж хребтового стовпа до головки XII ребра, де переходить в нижню межу.

Нижня межа правої пристінкової плеври проходить на 1 ребро нижче від межі легень (pulmones). Слід відмітити, що ліва нижня межа легень і плеври розташована на 1см нижче, ніж права.

Отже, передні межі ребрової частини пристінкової плеври (pars costalis pleura parietalis) справа і зліва розташовуються неоднаково.

На протязі від I до IV ребра передні межі ребрової частини ідуть позаду груднини паралельно одна одній, а зверху і знизу розходяться, утворюючи два трикутних простори, вільних від плеври:

– верхнє міжплевральне поле (area interpleurica superior), яке обернене верхівкою донизу і розташовується позаду ручки груднини (manubrium sterni). В ньому у дітей знаходиться загруднинна залоза (thymus), а у дорослих людей – залишки цієї залози і жирова тканина (звідси інша назва поля – area thymica).

– нижнє міжплевральне поле (area interpleurica inferior), яке розташоване верхівкою доверху і знаходиться позаду нижньої половини тіла груднини (corpus sterni) і прилягаючих до неї передніх відділів IV і V лівих міжребрових проміжків (spatia intercostalia). В ньому осердя (pericardium) безпосередньо стикається з грудною стінкою (paries thoracis), звідси назва цього поля – area pericardiaca.

Середостіння (mediаstinum)

Це комплекс органів, які розміщені між двома плевральними мішками.

Середостіння (mediаstinum) обмежоване такими стінками:

– спереду грудниною (sternum);

– ззаду грудним відділом хребтового стовпа (compartimentum thoracicum columnae vertebralis);

– з боків – правою та лівою середостінними плеврами (pleurae mediastinales dextra et sinistra), що є частинами пристінкової плеври (partes pleurae parietalis);

– знизу – діафрагмою (diaphragma);

– верхньою межею є верхній отвір грудної клітки (apertura thoracis superior).

Умовно горизонтальна площина (planum horizontale), що проведена від з’єднання ручки груднини (manubrium sterni) з її тілом (corpus sterni) до хряща між IV–V грудними хребцями (vertebrae thoracicae [IV–V]), ділить середостіння (mediаstinum) на верхнє середостіння (mediastinum superius) та нижнє середостіння (mediastinum inferius).

У верхньому середостінні (mediastinum superius) розміщені:

– загруднинна залоза (thymus);

– верхня порожниста вена (vena cava superior);

– дуга аорти (arcus aortae);

– частина трахеї (pars tracheae);

– верхній відділ грудної частини стравоходу (pars superior partis thoracicae oesophagi);

– частина грудної протоки (pars ductus thoracici);

– симпатичні стовбури (trunci sympathici);

– блукаючi та діафрагмові нерви (nervi vagi et phrenici).

Нижнє середостіння (mediastinum inferius) ще поділяється на:

– переднє середостіння (mediastinum anterius);

– середнє середостіння (mediastinum medius);

– заднє середостіння (mediastinum posterius).

Переднє середостіння (mediastinum anterius) розташоване між тілом груднини (corpus sterni) і передньою стінкою осердя (серцевої сумки). В ньому знаходяться:

– внутрішні грудні артерії та вени (aa. et vv. thoracicae internae);

– пригруднинні та передосердні лімфатичні вузли (nodi lymphoidei parasternales et prepericardiaci);

– нижня частина загруднинної залози (pars inferior thymi).

У середньому середостінні (mediastinum medius) розташовані:

– серце (cor), вкрите осердям (pericardium);

– діафрагмові нерви (nervi phrenici);

– внутрішньоосердні відділи великих судин .

Заднє середостіння (mediastinum posterius) розташоване між задньою стінкою осердя (paries posterior pericardii) і хребтовим стовпом (columna vertebralis). У ньому розміщені:

– грудна частина аорти (pars thoracica aortae);

– непарна і напівнепарна вени (vv. azygos et hemiazygos);

– симпатичні стовбури (trunci sympathici);

– нутрощеві нерви (nn. splanchnici);

– блукаючі нерви (nn. vagi);

– стравохід (oesophagus);

– грудна протока (ductus thoracicus);

– лімфатичні вузли (nodi lymphoidei).

У хірургії середостіння (mediastinum) умовною лобовою площиною (planum frontale), проведеною по задній стінці трахеї (paries posterior tracheae) і головних бронхів (bronchi principales), поділяють на:

– переднє середостіння (mediastinum anterius);

– заднє середостіння (mediastinum posterius).

У передньому середостінні розташовуються:

– серце (cor);

– висхідна частина аорти (pars ascendens aortae);

– дуга аорти (arcus aortae);

– верхня порожниста вена (vena cava superior);

– трахея (trachea);

– елементи кореня легень (elementa radicis pulmonum);

– діафрагмові нерви (nervi phrenici);

– загруднинна залоза (thymus).

У задньому середостінні розташовуються:

– стравохід (oesophagus);

– низхідна аорта (pars descendens aortae);

– нижня порожниста вена (vena cava inferior);

– парна та напівнепарна вени (vv. azygos et hemiazygos);

– нутрощеві нерви (nn. splanchnici);

– симпатичні стовбури (trunci sympathici);

– грудна протока (ductus thoracicus);

– блукаючі нерви (nn. vagi).

 

 

РЕНТГЕНОАНАТОМІЯ ОРГАНІВ ДИХАЛЬНОЇ СИСТЕМИ.

При рентгеноскопії та рентгенографії грудної клітки здорової людини передусім видно серединну (зміщену

дещо ліворуч) тінь хребта, груднини і органів середостін­ня (серця, великих кровоносних судин тощо). Праворуч і ліворуч від серединної тіні аж до ребрового кістяка грудної клітки видно світлі легеневі поля. Верхівка кож­ної легені в нормальному стані піднімається над ключицею. Знизу легеневі поля обме­жені чіткою тінню діафрагми з вищою пра­вою частиною купола і розташованою під нею печінкою. На світлому фоні легеневих полів контурують тіні ребер. У присередній половині кожного світлого поля ледь по­мітна тінь у вигляді радіальних ніжних тя­жів. Ближ^і є до кореня легені ця тяжистість стає чіткішою і біля воріт легені перетво­рюється на затемнення,зумовлене головним чином легеневими судинами. Прикореневе затемнення зліва завжди менше, ніж спра­ва, що пояснюється накладанням тіні сер­ця. Краї легень у ділянці реброво-діафраг­мових закутків під час глибокого вдиху про­світлюються.

 

 

 

Сечова система (systema urinarium) забезпечує постійне виведення з організму водорозчинних продуктів обміну речовин, більшість з яких є токсичними. Продуктом виділення є сеча (urina).

Сечова система складається із сечових органів (organa urinaria): парних нирок, що виробляють сечу, і сечовидільних шляхів – ниркових чашечок, ниркових мисок і сечоводів; непарного сечового міхура, у якому накопичується сеча; сечівника, по якому сеча виводиться з організму.

Окрім того, в нирках виробляються деякі біологічно активні речовини, зокрема гормони.

Сечові та статеві органи часто об’єднують у сечостатеву систему (systema urogenitale) тому, що тісно пов’язеним є процес їх розвитку, а деякі частини їх є одночасно сечовими та статевим вивідними шляхами (чоловічий сечівник).

Сечова система (systema urinarium) складається із парного органа – нирки (органа, що виробляє сечу), і органів, які накопичують та виводять сечу: сечоводів (ureteres), сечового міхура (vesica urinaria), сечівника (urethra feminina et urethra masculina).

У зародків людини та усіх хребтових першою з’являється переднирка (pronephros), або передня чи головна нирка, яка є парним органом, що складається з каналців – протонефридіїв.

Переднирка лежить ближче до переднього кінця тіла (звідси назва ”головна” нирка).

Протонефридії з’являються на III тижні внутрішньоутробного розвитку людини із нефротомів нижніх шийних та верхніх грудних сомітів.

Ці канальці (протонефридії) своїм розширеним внутрішнім кінцем відкриваються у порожнину тіла, а іншим – зовнішнім кінцем у спільну вивідну протоку, яка впадає у кінцевий відділ травной трубки – клоаку.

Поблизу внутрішнього отвору протонефридія утворюється судинний клубочок, який трохи виступає в порожнину тіла – прототип ниркового тільця.

Переднирка залишається на все життя у деяких нижчих відів риб, а у людини та вищих хребтових швидко щезає, вірніше, на її основі в кінці III тижня утворюється первинна нирка (mesonephros) або вольфове тіло.

Первинна нирка має канальці (мезонефридії), один кінець закінчується сліпо і має вигляд чашки, у яку випинає судинний клубочок, а інший кінець впадає у спільну протоку пронефроса, яка перетворюється на мезонефральну протоку (вольфову протоку).

Протягом IV–IX тижнів внутрішньоутробного розвитку мезонефрос пересувається назад, аж поки не досягає рівня другого поперекового хребця.

Пізніше окреми частини первинної нирки редукують, а ті, що залишились, приймають участь в утворенні органів сечової (остаточної нирки) та статевої систем дорослої людини.

В кінці IV тижня ембріогенезу збоку від протоки первинної нирки та паралельно до неї розвивається парна парамезонефрова протока або мюллерова протока.

Ця протока одним (краніальним) кінцем відкривається у порожнину тіла, а другим (каудальним) спільним кінцем у сечостатеву пазуху, що відкривається у клоаку.

З кінця II місяця розвитку у зародків жіночої статі редукуються мезонефрові протоки (Вольфові протоки), а з парамезонефрової протоки (мюллерової протоки) розвиваються матка, маткові труби, піхва.

Від початку III місяця розвитку у плодів чоловічої статі редукуються парамезонефрові протоки, а із мезонефрової протоки формуються складові частини сім’явиносних шляхів: протоки над’яєчка, сім’явиносної протоки.

Сім’яні міхурці та паренхіма передміхурової залози формуються з виростів стінок мезонефрової протоки.

На IV–V тижнях ембріогенезу в ділянці таза із мезодерми навколо випину каудального відділу мезонефрової протоки формується метанефричний дивертикул, навколо якого нефрогенна тканина дає початок паренхімі нирки.

З проксимального відділу мезонефрової протоки формуються ниркові чашечки, ниркова миска та сечовід.

Під час росту тулуба остаточна нирка дещо піднімається із порожнини таза та займає своє дефінітивне положення.

Нирки плода та новонародженого мають виражену часткову будову.

До аномалій розвитку нирки відносяться аномалії положення (дистонія нирки): тазова нирка (нирка не піднялась в процесі розвитку з тазу в поперекову ділянку) та аномалії кількості – подвійна нирка, додаткова (третя) нирка, підковоподібна нирка, кільцеподібна нирка.

Аномалії сечоводу: подвійний сечовід, розщеплений сечовід, звуження або розширення сечоводу, дивертикул (випин) сечоводу.

 

НИРКИ (renes)

Нирка (ren; nephros, грецьк.) – це парний паренхіматозний орган, який розміщений у черевній порожнині (cavitas abdominis) позаду очеревини (ретроперитонеально).

Права нирка (ren dexter) розташована в правій поперековій ділянці (regio lumbalis dextra) на рівні від XII грудного до III поперекового хребців.

Ліва нирка (ren sinister) розташована в лівій поперековій ділянці (regio lumbalis sinistra) на рівні від XI грудного до II поперекового хребців.

Задня поверхня кожної нирки (facies posterior renis) прилягає:

– у верхній частині до діафрагми (diaphragma);

– в середній і нижній – до м’язового ложа, яке утворене великим поперековим м’язом (m. psoas major), квадратним м’язом попереку (m. quadratus lumborum) і поперечним м’язом живота (m.  transversus abdominis).

До передньої поверхні лівої нирки (facies anterior renis sinistri) прилягає:

– вгорі надниркова залоза (glandula suprarenalis);

– до верхньобічної частини селезінка (splen);

– до середньої частини шлунок (gaster) і підшлункова залоза (pancreas);

– до нижньоприсередньої петлі тонкої кишки (intestinum tenue);

– до нижньобічної низхідна ободова кишка (colon descendeтs).

До передньої поверхні правої нирки (facies anterior renis dextri) прилягає:

– вгорі надниркова залоза (glandula suprarenalis);

– до середньої частини печінка (hepar);

– до присереднього краю дванадцятипала кишка (duodenum);

– до нижньоприсередньої петлі тонкої кишки (intestinum tenue);

– до нижньобічної висхідна ободова кишка (colon ascendens).

Кожна нирка (ren) має:

– верхній кінець (extremitas superior), або верхній полюс (polus superior);

– нижній кінець (extremitas inferior),або нижній полюс (polus inferior);

– передню поверхню (facies anterior);

– задню поверхню (facies posterior);

– присередній край (margo medialis), він є ввігнутим;

– бічний край (margo lateralis), він є опуклим.

На присередньому краї нирки (margo medialis renis) розміщені ниркові ворота (hilum renale), через які входять ниркові артерія і нерви (arteria et nervi), а виходять ниркова вена, лімфатичні судини і ниркова миска (vena, vasa

 

 

lymphatica et pelvis renalis), що переходить у сечовід (ureter).

Ниркові ворота (hilum renale) продовжуються в глибину нирки (ren), утворюючи ниркову пазуху (sinus renalis), де містяться жирова клітковина, великі ниркові чашечки (calices renales majores), малі ниркові чашечки (calices renales minores) та ниркова миска (pelvis renalis).

До паренхіми нирки (parenchyma renis) прилягає волокниста капсула (capsula fibrosa).

Ззовні нирку оточує жирова капсула (capsula adiposa), яка найкраще помітна в ділянці задньої поверхні нирки (facies posterior renalis).

Ззовні від жирової капсули (capsula adiposa) розташована ниркова фасція (fascia renalis), яка складається з:

– передньої пластинки (lamina anterior); переднього листка (folium anterius);

– задньої пластинки (lamina posterior); заднього листка (folium posterius).

Ці листки зростаються між собою над верхніми кінцями нирок (extremitates superiores renum) та збоку від бічних країв нирок (margines laterales renum).

Від листків ниркової фасції (fascia renalis) до волокнистої капсули нирки (capsula fibrosa renis) проходять прошарки сполучної тканини, які фіксують нирку.

До переднього листка ниркової фасції (lamina anterior fasciae renalis) прилягає очеревина (peritoneum).

Крім капсули і фасції (fascia renalis), нирку фіксує:

– черевний тиск;

– м’язове ложе;

– судини і нерви нирки, які утворюють ниркову ніжку (crus renis).

 

Паренхіма нирки (parenchyma renis) складається із:

– кіркової речовини нирки (cortex renalis), яка розташована ззовні;

– мозкової речовини нирки (medulla renalis).

У мозковій речовині нирки (medulla renalis) розрізняємо 7–10 ниркових пірамід (pyramides renales), кожна з яких має основу ниркових пірамід (basis pyramidum renalium) і верхівку ниркових пірамід (apex pyramidum renalium). Остання закінчується нирковим сосочком (papilla renalis), на якому розташоване дірчасте поле (area cribrosa), у якому є сосочкові отвори (foramina papillaria), через які у малі ниркові чашечки (calices renales minores) виділяється сеча.

Між пірамідами (pyramides renales) є прошарки кіркової речовини (cortex renalis), які утворюють ниркові стовпи (columnae renales). Вони є відростками кіркової речовини нирки; ниркової кори (cortex renalis), що заходять у мозкову речовину нирки; нирковий мозок (medulla renalis) і доходять до ниркових воріт (helum renale).

Кіркова речовина нирки (cortex renalis) складається із лабіринту кіркової речовини (labyrinthus corticis), або звивистих (згорнутих) частин (partes convolutae), між якими містяться прошарки мозкової речовини – мозкові промені (radii medullares), або промениста частина (pars radiata).

Лабіринт кіркової речовини (labyrinthus corticis), або звивисті (згорнуті) частини (partes convolutae), є темнішим і побудований з тілець та покручених трубочок нефронів.

Мозкові промені (radii medullares), або промениста частина (pars radiata), побудовані із збиральних трубочок нефронів.

 

 

Кожна ниркова піраміда (pyramida renalis) утворює ниркові частки (lobі renalеs), а один мозковий промінь (radius medullaris); промениста частина (pars radiata), оточений лабіринтом кіркової речовини (labyrinthus corticis); згорнутою частиною (pars convoluta), утворює кіркову часточку (lobulus renalis). Кіркові часточки (lobulі renalеs) обмежовані міжчасточковими артеріями та венами (aa.et vv. interlobulares).

Із верхівки ниркової піраміди (apex pyramidis renalis) сеча потрапляє в малі ниркові чашечки (calices renales minores), яких є 7–8. Далі з 2–3 малих ниркових чашочок сеча збирається в 2–3 великі ниркові чашечки (calices renales majores), які утворюють ниркову миску, (pelvis renalis), що переходить у сечовід (ureter).

Нирка (ren) має такі сегменти:

– верхній сегмент (segmentum superius);

– верхній передній сегмент (segmentum anterius superius);

– нижній передній сегмент (segmentum inferius anterius);

– нижній сегмент (segmentum inferius);

– задній сегмент (segmentum posterius).

Структурно–функціональною одиницею нирки є нефрон (nephronum), в якому утворюється сеча. Близько 80 % нефронів розміщені у кірковій речовині нирки; нирковій корі (cortex renalis; cortex renis) і тільки 20 % нефронів і їхніх канальців розміщені на межі ниркового мозку з нирковою корою.

Останні об’єднуються у юкстамедулярний апарат; приклубочковий апарат (complexus iuxtaglomerularis), або юкстамедулярний нефрон (nephronum juxtramedullare).

Нефрон (nephronum) складається з:

– ниркового тільця (corpusculum renale) – тільця Мальпігі. До нього відносяться:

– судинний клубочок ниркового тільця (glomerulus corpusculi renis), до якого підходить приносна клубочкова артеріола (arteriola glomerularis afferens; vas afferens) і виходить виносна клубочкова артеріола (arteriola glomerularis efferens; vas efferens). Ці артеріоли разом з клубочком утворюють чудесну артеріальну сітку (rete mirabile arteriosum) і є клубочковим фільтраційним бар’єром (septum filtrationis glomeruli);

– капсула клубочка (capsula glomeruli), або капсула Шумлянського–Боумена чашеподібної форми, в ній знаходиться судинний клубочок;

– ниркового канальця (tubulus renalis), який має такі частини:

– проксимальний звивистий (покручений) каналець (tubulus contortus proximalis);

– петлю нефрона; петлю Генле (ansa nephroni; ansa Henlei), в якій є:

– низхідна (тонка) частина петлі (pars descendens (tenuis) ansae);

– висхідна (товста) частина петлі (pars аscendens (tenuis) ansae);

– дистальний звивистий (покручений) каналець (tubulus contortus distalis), що закінчується вставною частиною, яка впадає у збиральний нирковий каналець (tubulus renalis colligens; conjungens).

Збірні ниркові канальці (tubulі renalеs colligentes) продовжуються у сосочкові протоки (ductus papillares), які відкриваються сосочковими отворами (foramina papillaria) на нирковому сосочку (papilla renalis), утворюючи дірчасте (решітчасте) поле (area cribrosa).

Кожен нирковий сосочок (papilla renalis) на верхівці ниркової піраміди (apex pyramidis renalis) охоплений лійкоподібної форми малою нирковою чашечкою (calix renalis minor).

У стінках малих ниркових чашечок (calices renales minores), в ділянці їх склепіння (початкової частини), гладкі м’язові клітини (myocyti glabri) утворюють кільцеподібний шар – стискач склепіння (constrictor; sphincter fornicis).

До цієї ділянки стінки малих ниркових чашечок (calices renales minores) близько прилягають нервові волокна, кровоносні та лімфатичні судини. Всі ці структури (стискач склепіння, нервові волокна, судини) складають форнікальний апарат нирки, або склепінний апарат нирки.

Форнікальний апарат нирки регулює кількість сечі, яка виводиться з ниркових канальців в малі ниркові чашечки, і

створює перешкоди зворотному току сечі, регулює внутрішньомисковий тиск та водний баланс організму.

Отже, ниркові тільця (corpuscula renalia) близько 80 % нефронів розташовані в товщі кіркової речовини нирки (cortex renalis) – це кіркові нефрони (nephrona corticalia).

Ниркові тільця інших 20 % нефронів розміщені на межі кіркової та мозкової речовини нирки (medulla renalis), а петля нефрона (ansa nephroni) з її низхідною і висхідною частинами (partes descendens et ascendens ansae) знаходиться в мозковій речовині нирки (medulla renalis). Такі нефрони називаються юкстамедулярними; білямозковими (nephrona juxtamedullaria).

 

КРОВОПОСТАЧАННЯ НИРКИ

Кожна нирка (ren dexter et sinister) кровопостачається нирковою артерією (arteria renalis), яка в ділянці ниркових воріт (hilum renale) розгалужується на:

– передню гілку (ramus anterior);

– задню гілку (ramus posterior).

Ці гілки розгалужуються на сегментні артерії (arteriae segmentales) – позаниркові артерії. Вони утворюють внутрішньониркові артерії (arteriae intrarenales).

 

 

До внутрішньониркових артерій (arteriae intrarenales) відносяться:

– міжчасткові артерії (aa. interlobares);

– дугоподібні артерії (aa. arcuatae);

– міжчасточкові артерії (aa. interlobulares), або променеві кіркові артерії (aa. corticales radiatae);

– приносна клубочкова артеріола (arteriola glomerularis afferens), або приносна судина (vas afferens);

– виносна клубочкова артеріола (arteriola glomerularis efferens), або виносна судина (vas efferens);

– прямі артеріоли (arteriolae rectae);

– капсулярні гілки (rr. capsulares).

Внутрішньониркові артерії (arteriae intrarenales) починаються із міжчасткових артерій (arteriae interlobares), що відходять від сегментних артерій (arteriae segmentales), які на межі кіркової і мозкової речовин нирки (cortex et medulla renis) розгалужуються на дугоподібні артерії (arteriae arcuatae).

Від дугоподібних артерій (arteriae arcuatae) у кіркову речовину (cortex renalis) відходять  променеві кіркові артерії (aa. corticales radiatae), або міжчасточкові артерії (aa.interlobulares).

Вони дають початок численним приносним клубочковим артеріолам (arteriolae glomerulares afferentes), що розгалужуються на капіляри, які утворюють нирковий клубочок (glomerulus corpusculi renis).

Від ниркового клубочка (glomerulus corpusculi renis) відходить виносна клубочкова артеріола (arteriola glomerularis efferens), яка знову ділиться на вторинні капіляри, що обгортають трубочки нефрона.

Послідовне розгалуження приносної клубочкової артеріоли (arteriola glomerularis afferens) та виносної клубочкової артеріоли (arteriola glomerularis efferens) на капіляри називається дивовижною артеріальною сіткою нирки (rete mirabile arteriosum renis) – дивовижна сітка (rete mirabile).

Венозні капіляри утворюють в кірковій речовині зірчасті венули (vv.

 

stellatae), від них венозна кров (sanguis venosus) відтікає у прямі венули (venulae rectae), які впадають у променеві кіркові вени (vv. corticales radiatae) або вони ще називаються міжчасточковими венами (vv. interlobulares).

Далі кров відтікає у дугоподібні вени (vv. arcuatae), а вони переходять в міжчасткові вени (vv. interlobulares), останні формують ниркову вену (v. renalis), яка впадає у нижню порожнисту вену (vena cava inferior).

 

 

УТВОРЕННЯ І ШЛЯХИ ВИВЕДЕННЯ СЕЧІ В МЕЖАХ НИРКИ

Первинна сеча утворюється внаслідок фільтрації рідкої частини крові в капсулі нефрона (capsula nephroni), або ще її називають капсулою клубочка (capsula glomeruli) – капсулою Шумлянського–Боумена, яка охоплює кожний cудинний клубочок ниркового тільця (glomerulus corpusculi renalis) або ниркового клубочка.

Капсула ниркового клубочка (capsula glomeruli) разом із клубочком утворюють ниркове тільце (corpusculum renale) – тільце Мальпігі. Ці тільця, яких є декілька мільйонів, розташовані переважно у звивистій частині кіркової речовини (pars convoluta corticis renalis).

 

Мал. Ниркове тільце (corpusculum renalis):1 — приносна клубочкова артеріола; 2 — виносна клубоч-кова артеріола: 3 — клубочкова капілярна сітка; 4 — клітини внутрішньої частини капсули клубочка, тісно зрощеної з клубочковими кровоносними капілярами: 5 — зовнішня частина капсули клубочка: 6 — просвіт капсули клубочка: 7 — проксимальний звивистий каналець,

 

 

Від ниркового тільця відходять проксимальна частина канальця нефрона (pars proximalis tubuli nephroni), яка переходить у петлю нефрона (ansa nephroni) – петлю Генле.

Первинна сеча утворюється шляхом фільтрації із судинного клубочка (glomerulus) безбілкової рідини із плазми крові в клубочкову капсулу (capsula glomerularis).

Остання переходить через проксимальну та дистальну частини канальця нефрона (partes proximalis et distalis tubuli nephroni), що закінчується вставною частиною (pars conjungens).

Усі частини канальця нефрона обплітаються густою сіткою вторинних артеріальних капілярів, і внаслідок реабсорбції тут утворюється вторинна сеча.

Далі вироблена нефроном вторинна сеча відтікає у збиральну ниркову трубочку (tubulus renalis colligens), яка збирає сечу у сосочкові проточки (ductuli papillares), що закінчуються на верхівці ниркової піраміди сосочковими отворами (foramina papillaria).

Елементи нирки, де утворюється первинна і вторинна сеча, складають структурно–функціональну одиницю нирки – нефрон (nephronum).

Сосочкові отвори відкриваються на дірчастому полі (area cribrosa) верхівки піраміди в малі ниркові чашечки (calices renales minores).

Із малих ниркових чашечок сеча поступає у великі ниркові чашечки (calices renales majores), які зливаються і утворюють ниркову миску (pelvis renalis), а остання переходить у сечовід (ureter).

Мал. Нефрон (nephron):I  –  капсула клубочка; 2  – дистальний звивистий каналець; 3 -проксимальний прямий, тонкий, дистальний прямі канальці і петля нефрона; 4 — збірна ниркова трубочка; 5  — клубочок ниркового тільця.

Надниркова залоза (glandula suprarenalis)

Надниркова залоза (glandula suprarenalis) – парна ендокринна залоза, яка лежить на верхньому кінці правої та лівої нирок (extremitas superior renis dextri et sinistri) на рівні ХІ–ХІІ грудних хребців (vertebrae thoracicae).

Кожна надниркова залоза (glandula suprarenalis) трикутної форми і має:

– передню поверхню (facies anterior);

– задню поверхню (facies posterior);

– ниркову (нижню) поверхню (facies renalis);

– верхній край (margo superior);

– присередній край (margo medialis);

– ворота (hilum).

Надниркова залоза (glandula suprarenalis) складається з:

– кіркової речовини (cortex);

– мозкової речовини (medulla).

У кірковій речовині (cortex) виробляються:

– в клубочковій зоні (zona glomerulosa) мінералокортикоїди;

– в пучковій зоні (zona fasciculate) глюкокортикоїди;

– в сітчастій зоні (zona reticularis) андрогени.

Мозкова речовина надниркових залоз (medulla glandularum suprarenalium) виробляє:

– адреналін;

– норадреналін.

Кіркова та мозкова речовина наднирників має різне походження.

Кіркова речовина диференціюється із мезодерми і розташована між двома первинними нирками під назвою інтерреналової тканини. Із цієї тканини можуть розвиватись додаткові наднирникові залози (glandulae suprarenales accessoriae) або інтерреналові тіла.

Мозкова речовина наднирників розвивається з ембріональних нервових клітин – симпатобластів, які виселяються із закладок симпатичного стовбура і перетворюються у хромафінові клітини (хромафінобласти) мозкової речовини, які також є матеріалом для формування парагангліїв.

Наднирники (вигляд спереду)

Наднирники (вигляд ззаду)

 

 

Надниркова залоза (gl. suprarenalis)  — парна залоза. Розта­шована в заочеревинному просторі безпо­середньо на верхньому кінці нирки. Своєю формою нагадує тригранну піраміду, обер­нену верхівкою до діафрагми, а основою до нирки. її розміри в дорослої людини: висота 3 — 6 см, поперечник основи близь­ко 3 і ширина близько 4 — 6 см; маса 20 г. На передній поверхні залози є ворота (hi–lum) — місце входу та виходу судин і нер­вів. Залоза вкрита волокнистою капсулою, яка є частиною ниркової фасції. Відрост­ки капсули проникають в неї через воро­та й утворюють строму. На поперечному розрізі надниркова залоза складається із кори {cortex) і мозку (medulla).

Функція. Надниркові залози відігра­ють дуже важливу роль в організмі. Мо­зок виділяє гормони (адреналін та ін.), які стимулюють функцію симпатичної частини автономної нервової системи, звужують кровоносні судини, активізують процес розщеплення глікогену в печінці тощо. Гормони, які виділяє кора (кортикостерої­ди), регулюють водно-електролітний, ліпо-їдний обмін і виливають на функцію ста­тевих залоз. Вироблення кортикостероїд­них гормонів тісно взаємозв’язане з функ­ціями гіпофіза і гіпоталамуса.

В ембріогенезі кожна надниркова залоза зак­ладається у вигляді двох зачатків: кора роз­вивається із мезодерми між первинними нирка­ми (інтерреналміїїй орган); мозок – із симпа­тичних елементів (ектодермального походжен­ня), що мігрують із гангліозної пластинки та інтенсивно забарвлюються солями хромової кис­лоти (хромафінний орган). У нижніх хребетних і деяких ссавців (кріль) ці частини надниркової залози існують окремо.

Кровопостачання: гілки ниж­ньої діафрагмальної та ниркової артерій і черевної частини аорти; венозна кров відтікає по однойменних венах.

Іннервація: гілки блукаючого та ве­ликого нутряного нервів.

СЕЧОВІД (ureter)

Сечовід – парний орган довжиною 25–З0 см, який лежить за очеревиною (ретроперитонеально) в позаочеревинному просторі (spatium extraperitoneale).

У сечоводах (ureteres) розрізняють:

– черевну частину (pars abdominalis);

– тазову частину (pars pelvica);

– внутрішньостінкову частину (pars intramuralis).

Остання розміщена в стінці сечового міхура (vesica urinaria) і відкривається на дні сечового міхура (fundus vesicae urinariae) отвором, який називається вічком сечовода (ostium ureteris).

Стінка сечоводів (paries ureterum) складається із:

– зовнішньої оболонки (tunica adventitia);

– м’язової оболонки (tunica muscularis);

– слизової оболонки (tunica mucosa).

М’язова оболонка (tunica muscularis) має зовнішній коловий та

  

 

 

внутрішній поздовжній шари. У нижній третині сечовода м’язова оболонка має три шари: внутрішній і зовнішній поздовжні, а середній – циркулярний.

Поперечний переріз сечоводу

Сечоводи мають такі звуження:

– при переході ниркової миски (pelvis renalis) у сечовід (ureter);

– при переході черевної частини (pars abdominalis) в тазову (pars pelvica);

– протягом тазової частини (pars pelvica);

– при переході сечоводів (ureteres) у сечовий міхур (vesica urinaria).

 

СЕЧОВИЙ МІХУР (vesica urinaria)

Сечовий міхур розміщений в порожнині малого таза (cavitas pelvis minoris) позаду лобкового симфіза (symphysis pubica).

Сечовий міхур (vesica urinaria) має верхівку міхура (apex vesicae), тіло міхура (corpus vesicae) і дно міхура (fundus vesicae), яке спрямоване вниз і назад.

Нижній відділ утворює шийку міхура (cervix vesicae), яка переходить у сечівник (urethra).

Дно сечового міхура (fundus vesicae) прилягає:

– у чоловіків:

– унизу до передміхурової залози (prostata), пухирчастих залоз (glandulae vesiculosae) і ампул сім’явиносних протоків (ampullae ductuum deferentium);

– ззаду до ампули прямої кишки (ampulla recti).

– у жінок:

– ззаду прилягає до піхви (vagina) і матки (uterus).

Стінка сечового міхура (paries vesicae urinariae) представлена трьома шарами: внутрішнім, середнім і зовнішним.

Внутрішній шар утворений слизовою оболонкою (tunica mucosa) і добре розвинутим підслизовим прошарком (tela submucosa), внаслідок чого слизова оболонка утворює числені складки.

Між вічками сечоводів (ostia ureterum) і внутрішнім вічком сечівника (ostium urethrae internum) підслизова основа відсутня, тому тут складок немає.

Це місце називається трикутником міхура (trigonum vesicae), де містяться рецептори, подразнення яких викликає позив до сечовипускання.

Трикутник міхура (trigonum vesicae) обмежований угорі міжсечовідною складкою (plica interureterica) слизової оболонки.

У верхівках трикутника є такі три отвори: два вічка сечоводів (ostia ureterum) та внутрішнє вічко сечівника (ostium urethrae internum).

Середня оболонка сечового міхура – м’язова оболонка (tunica muscularis), побудована з гладкої м’язової тканини (textus muscularis glaber), яка розташована такими трьома шарами:

– внутрішнім повздовжнім шаром (stratum internum longitudinale);

– зовнішнім повздовжнім шаром (stratum externum longitudinale);

– середнім коловим шаром (stratum circulare).

Поздовжні шари утворюють в ділянці тіла сечового міхура м’яз–випорожнювач міхура (musculus detrusor vesicae), а коловий шар, що найбільш розвинутий в ділянці внутрішнього вічка сечівника, утворює внутрішній м’яз–замикач сечівника (m. sphincter urethrae internus), який є мимовільним.

Зовнішній шар стінки сечового міхура представлений адвентицією (tunica adventitia), або в тих місцях, що покриті очеревиною (верхівка та верхня стінка) знаходиться серозна оболонка (tunica serosa).

Порожній сечовий міхур (vesica urinaria) відносно до очеревини (peritoneum) розташований екстраперитонеально, тобто вкритий очеревиною з одного боку – ззаду.

При наповненні верхівка міхура (apex vesicae) піднімається і очеревина (peritoneum) вкриває частину передньої, бічної і особливо задньої поверхонь, тобто сечовий міхур (vesica urinaria) має мезоперитонеальне положення (вкритий очеревиною з трьох боків).

Серединний  сагітальний розріз чоловічого тазу   

 

Внутрішня сторона сечового міхура

 

 

 

ЖІНОЧИЙ СЕЧІВНИК (urethra feminina)

Жіночий сечівник є трубкою завдовжки 3–6 см, що проходить позаду лобкового симфіза (symphysis pubica) і своїм зовнішнім вічком сечівника (ostium urethrae externum) відкривається в присінок піхви (vestibulum vaginae).

Спереду і вгорі цей отвір оточений поперечно–посмугованим зовнішнім м’язом–замикачем сечівника (m. sphincter urethrae externus) – вольовим, який належить до м’язів промежини (mm. perinei).

Жіночий cечівник (urethra feminina) має:

– внутрішнє вічко сечівника (ostium urethrae internum);

– внутрішньостінкову частину (pars intramuralis);

– зовнішнє вічко сечівника (ostium urethrae externum).

М’язова оболонка жіночого сечівника (tunica muscularis urethrae femininae) має коловий шар (stratum circulare), в якому виділяють внутрішній м’яз–замикач сечівника (m. sphincter urethrae internus) та повздовжній шар (stratum longitudinale).

Жіноча уретра

Чоловіча статева система поділяється на:

– внутрішні чоловічі статеві органи (organa genitalia masculina interna), до яких належать:

– яєчко (testis) з над’яєчком (epididymis);

– сім’яний канатик (funiculus spermaticus);

– сім’явиносна протока (ductus deferens);

– пухирчаста залоза (glandula vesiculosa);

– передміхурова залоза (prostata);

– цибулинно–сечівникова залоза (glandula bulbourethralis);

– зовнішні чоловічі статеві органи (organa genitalia masculina externa), до яких належать:

– калитка (scrotum);

– статевий член (penis).

Чоловічий сечівник (urethra masculina) слугує не лише для виведення сечі, а й для виведення сперми, тому він належить як до сечової системи (systema urinarium), так і до статевої системи (systema genitale).

Розвиток зовнішніх чоловічих статевих органів

Статевий горбок у чоловічої статі є зачатком статевого члена. Цей горбок швидко росте і подовжується перетворюючись у печеристе тіло статевого члена (corpus cavernosum penis).

На нижній (каудальній) поверхні статевого члена статеві складки стають більш високими і обмежовують сечостатеву (уретральну) щілину, яка перетворюється в уретральний жолобок.

Края жолобка зростаються і утворюють чоловічий сечівник (urethra masculina) та губчасте тіло статевого члена (corpus spongiosum penis).

Місце зрощення уретрального жолобка (закриття жолобка) лишається у вигляді рубця, названого швом статевого члена (raphe penis).

Одночасно з формуванням чоловічого сечівника над дистальним кінцем статевого члена утворюється передня шкірочка статевого члена (preputium penis).

На місці зрощення статевих валиків виникає шов калитки (raphe scroti), який тягнеться від кореня статевого члена (radix penis) до відхідника (anus).

Розвиток внутрішніх чоловічих статевих органів

На 7-му місяці ембріонального розвитку із сполучної тканини формується білкова оболонка яєячка. В цей час в яєчку утворюються сім’яні трубочки (tubuli seminiferi).

Із трубочок (канальців) первинної нирки (mesonephros) формуються виносні трубочки яєчка (ductuli efferentes testis).

Із краніальної частини мезонефрального протока утворюється протока над’яєчка (ductus epididymidis).

Із мезонефрального протока також формується сім’явиносна протока (ductus deferens), дистальній відділ якої утворює ампулу сім’явиносної протоки (ampulla ductus deferentis).

З бокового вип’ячування сім’явиносної протоки розвивається пухирчаста залоза (glandula vesiculosa).

Із кінцевого звуженого відділу мезонефрального протока формується сім’явипорскувальна протока (ductus ejaculatorius), яка відкривається у чоловічий сечівник (urethra masculina).

З парамезонефрального протока (мюлерової протоки) також формується привісок яєчка (appendix testis)/

Із злившихся каудальних кінців парамезонефральних протоків утворюється передміхурова маточка (utriculus prostaticus).

Остання частина парамезонефральних протоків (мюлерових протоків) у ембріонів чоловічої статі редукується.

Яєчко з його придатками (привісок яєчка, передміхурова маточка) не залишаються на тому місці де вони закладались, тобто в черевній порожнині на рівні нижніх поперекових хребців. Вони, в процесі розвитку, зміщуються в каудальному напрямку – проходить процес опускання яєчок (descensus testis).

В процесі опускання яєчка важливу роль грає направляюча зв’язка яєчка (gubernaculum testis).

До 3-го місяця внутрішньоутробного періоду яєчко знаходиться в клубовій ямці (fjssa iliaca).

До 6-го місяця внутрішньоутробного періоду яєчко підходить до глибокого (внутрішнього) пахвинного кільця (anulus inguinalis profundus).

На 7–8-му місяці яєчко проходить через пахвинний канал (canalis inguinalis) разом із сім’явиносною протокою (ductus deferens), судинами і нервами, що входять в склад утвореного в процесі опускання яєчка сім’яного канатика (funiculus spermaticus).

Передміхурова залоза (prostata) розвивається із епітелію розвиваючогося сечівника у вигляді клітинних тяжів (до 50), з яких в подальшому утворюються частки залози.

Цибулинно-сечівникові залози (glandulae bulbourethralis) розвиваються із епітеліальних виростів губчастої частини сечівника.

Варіанти та аномалії розвитку органів чоловічої статевої системи

1. Недорозвинуте або відсутнє одне яєчко у калитці – монорхізм (monorchismus).

2. Недорозвинуті два яєчка або вони відсутні у калитці – анархізм (anarchismus).

3. При затримці опускання яєчка в малому тазі або, найчастіше, у пахвинному каналі виникає крипторхізм (односторонній або двосторонній).

4. Іноді яєчко в процесі опускання затримується, що приводить до незвичного його розташування – ектопія яєчка (ectopia testis). При цьому яєчко може знаходитись в черевній порожнині або під шкірою промежини, або під шкірою в ділянці поверхневого кільця стегнового каналу (захованого розтвору).

5. Піхвовий відросток очеревини може бути незрощеним, тоді він сполучається з очеревинною порожниною, і у кишеню, яка утворилась, можуть випинатись петлі тонкої кишки.

6. Гіпоспадія – чоловічий сечівник залишається відкритим знизу у вигляді щілини – неповне закриття сечівника знизу.

7. Епіспадія – чоловічий сечівник розщеплений зверху.

8. Вроджений фімоз (може бути набутий) – головка статевого члена не може вийти через звужений отвір передньої шкірочки статевого члена (preputium penis), раніше називалась ”крайньою плотью”.

9. Справжній гермафродитизм – наявність в одній особи чоловічих та жіночих статевих залоз.

10. Несправжній гермафродитизм – наявність статевих залоз однієї статі, а зовнішніх статевих органів – протилежної статі.

11. Чоловічий несправжній гермафродитизм – при ньому статева залоза диференціюється як яєчко і залишається черевній порожнині. Одночасно затримується розвиток статевих валиків. Вони не зростаються один з одним, а статевий горбок розвивається незначн. Ці утвори імітують статеву щілину і піхву, а статевий горбок – клітор.

 

Яєчко (testis)

Яєчко (testis) є паренхіматозним органом, який розташований в калитці (scrotum) і виробляє сперматозоїди та чоловічі статеві гормони – це є чоловіча статева залоза.

Кожне яєчко (testis) має:

– верхній кінець (extremitas superior);

– нижній кінець (extremitas inferior);

– присередню поверхню (facies medialis);

– бічну поверхню (facies lateralis);

– передній край (margo anterior);

– задній край (margo posterior).

До верхнього кінця і заднього краю яєчка (margo posterior testis) прилягає над’яєчко (epididymis), яке має:

– головку над’яєчка (caput epididymidis);

– тіло над’яєчка (corpus epididymidis);

– хвіст над’яєчка (cauda epididymidis).

Між яєчком (testis) і тілом над’яєчка (corpus epididymidis) є пазуха над’яєчка (sinus epididymidis).

Яєчко (testis) вкрите білковою оболонкою (tunica albuginea), яка на задньому краї (margo posterior) вдається у паренхіму яєчка і утворює середостіння яєчка (mediastinum testis).

Від останнього до білкової оболонки відходять перегородочки яєчка (septula testis).

Ці перегородочки поділяють яєчко на 150–200 часточок яєчка (lobuli testis).

У кожній часточці яєчка (lobulus testis) містяться (1–2) звивисті сім’яні трубочки (tubuli seminiferi contorti), де сперматогенним епітелієм (epithelium spermatogenum) виробляються чоловічі статеві клітини – сперматозоїди (spermatozoida).

 

Поперечний переріз через ліву частину калитки та ліве яєчко

Звивисті сім’яні трубочки (tubuli seminiferi contorti) переходять у прямі сім’яні трубочки (tubuli seminiferi recti), а останні у сітку яєчка (rete testis), що розміщена у середостінні яєчка (mediastinum testis).

Від сітки яєчка (rete testis) відходять виносні проточки яєчка (ductuli efferentes testis), їх є 15 – 20, вони, пронизуючи білкову оболонку (tunica albuginea), відкриваються в ділянці головки над’яєчка (caput epididymidis) в протоку над’яєчка (ductus epididymidis) і утворюють там часточки над’яєчка (lobuli epididymidis).

Над’яєчко (epididymis) розміщене вздовж заднього краю та над верхнім кінцем яєчка і є резервуаром для накопичення сім’я. В ньому розрізняють головку над’яєчка (caput epididymidis), тіло над’яєчка (corpus epididymidis), хвіст над’яєчка (cauda epididymidis) та придаток над’яєчка (appendix epididymidis). Головка над’яєчка (caput epididymidis) складається з виносних проточків яєчка (ductuli efferentes testis), які впадають у протоку над’яєчка (ductus epididymidis)

Протока над’яєчка (ductus epididymidis) досить покручена і займає, в основному, тіло та хвіст над’яєчка (corpus et cauda epididymidis), у розправленому вигляді ця протока має довжину 5 – 6 метрів.

Протока над’яєчка (ductus epididymidis) опускається до його хвоста (cauda epididymidis), де переходить у сім’явиносну протоку (ductus deferens).

Праве яєчко      

 

Сім’явиносна протока (ductus deferens)

Сім’явиносна протока має:

– калиткову частину (pars scrotalis);

– канатикову частину (pars funicularis);

– пахвинну частину (pars inguinalis);

– тазову частину (pars pelvica).

Сім’явиносна протока (ductus deferens) входить до складу сім’яного канатика (funiculus spermaticus), який проходить в пахвинному каналі (canalis inguinalis) аж до його глибокого пахвинного кільця (annulus inguinalis profundus).

 

Вертикальний переріз через яєчко

Яєчко (testis) і над’яєчко (epididymis):

І   –  funiculus spermaticus; 3 – caput epididymites; 3 –extremitas superior testis; 4. 5   –  testis: в  – extremitas inferior testis; 7 — cauda epididymidis;  8 — sinus epididy­mides: 9 — corpus

Тут від сім’яного канатика (funiculus spermaticus) сім’явиносна протока (ductus deferens) відокремлюється, загинається під дно сечового міхура (fundus vesicae) і з’єднується з вивідною протокою пухирчастої залози (ductus excretorius glandulae vesiculosae), утворюючи ампулу сім’явиносної протоки (ampulla ductus deferentis).

При з’єднанні цих двох проток утворюється сім’явипорскувальна протока (ductus ejaculatorius) довжиною до 2 см, яка проходить через передміхурову залозу (prostata) і відкривається в передміхурову частину чоловічого сечівника (pars prostatica urethrae masculinae) на верхівці сім’яного горбка (colliculus seminalis).

Сім’яний канатик (funiculus spermaticus)

Це структура, яка складається з:

– артерій та вен яєчка (aa. et vv. testis);

– артерій та вен сім’явиносної проток (aa. et vv.ductus deferentis);

– лозоподібного венозного сплетення (plexus pampiniformis);

– м’яза–підіймача яєчка (musculus cremaster);

– фасції м’яза–підіймача яєчка (fascia cremasterica);

– залишка піхвового відростка (vestigium processus vaginalis);

– нервів і лімфатичних судин (nervi et vasa lymphatica);

– зовнішньої сім’яної фасції (fascia spermatica externa);

– внутрішньої сім’яної фасції (fascia spermatica interna);

– сім’явиносної протоки (ductus deferens).

Передміхурова залоза (prostata)

Це м’язово–секреторний орган, за формою нагадує каштан, має:

– основу передміхурової залози (basis prostatae), яка прилягає до сечового міхурa (vesica urinaria);

– верхівку передміхурової залози (apex prostatae), яка обернута до сечово–статевої діафрагми (diaphragma urogenitale);

– передню поверхню (facies anterior);

– задню поверхню (facies posterior);

– нижньобічну поверхню (facies inferolateralis);

– праву та ліву частки передміхурової залози (lobi prostatae dexter et sinister);

– перешийок передміхурової залози (isthmus prostatae), який охоплює сечівник (urethra).

Передміхурова залоза (prostata) складається з 36 альвеолярно–трубчастих передміхурових залозок, які виробляють передміхуровий сік і відкриваються численними проточками передміхурової залози (ductuli prostatici) в передміхурову частину чоловічого сечівника (pars prostatica urethrae masculinae) на основі сім’яного горбка (colliculus seminalis).

М’язовий апарат під час еякуляції сприяє виштовхуванню секрету із передміхурової залози (prostata) і є додатковим (мимовільним) внутрішнім м’язом–замикачем сечівника (m. sphincter urethrae internus), який не дає сечі змішуватись із спермою.

У дітей передміхурова залоза (prostata) незначної величини, складається переважно з м’язів і сполучної тканини, залозиста частина слабо виражена. З настанням статевої зрілості передміхурова залоза енергійно росте, особливо залозиста тканинa, яка на старість редукується, те саме відбувається і з м’язами. Вага передміхурової залози з 20 г зменшується до 15 – 12 г.

Нерідко у старших людей спостерігається патологічне збільшення передміхурової залози – гіпертрофія передміхурової залози (hypertrophia prostatae), причому розростається переважно сполучна тканина і при цьому утруднюється сечовипускання. Кастрація (видалення яєчка) призводить до атрофії передміхурової залози.

 

 

Пухирчаста залоза (glandula vesiculosa),

або сім’яна залоза (glandula seminalis), чи сім’яний пухирець (vesicula seminalis)

Пухирчаста залоза (glandula vesiculosa) розміщена збоку від ампули сім’явиносної протоки (ductus deferens), прилягає до дна сечового міхура (fundus vesicae).

Позаду міститься ампула прямої кишки (ampulla recti).

Нижній кінець пухирчастої залози (glandula vesiculosa) звужується у вивідну протоку (ductus excretorius) і з’єднується із ампулою сім’явиносної протоки (ductus deferens), утворюючи сім’явипорскувальну протоку (ductus ejaculatorius).

Пухирчаста залоза (glandula vesiculosa) виробляє сім’яну рідину, яка є прозорою, безбарвною або ледь жовтуватою рідиною, яка у сім’явипорскувальній протоці (ductus ejaculatorius) змішується із сім’ям, розріджуючи його і утворюючи разом з ним сперму.

 

Шляхи виведення сім’я

Від місця утворення сперматозоїдів у звивистих (покручених) сім’яних трубочках (tubuli seminiferi contorti) до злиття з вивідною протокою пухирчастої залози (ductus excretorius) сім’я проходить через:

– прямі сім’яні трубочки (tubuli seminiferi recti);

– сітку яєчка (rete testis);

– виносні проточки яєчка (ductuli efferentes testis);

– протоку над’яєчка (ductus epididymidis);

– сім’явиносну протоку (ductus deferens), яка відкривається у сечівник (urethra).

У передміхурової частині сечівника (pars prostatica urethrae) сперма збагачується секретом передміхурової залози (secretum prostatae).

Цибулинно–сечівникова залоза (glandula bulbourethralis), або залоза Купера

Це парна альвеолярно–трубчаста залоза, яка розміщена у товщі м’язів сечово–статевої діафрагми і має протоку цибулинно–сечівникової залози (ductus glandulae bulbourethralis), що проходить через цибулину статевого члена (bulbus penis)і відкривається в губчасту частину чоловічого сечівника (pars spongiosa urethrae masculinae).

Залоза (glandula bulbourethralis) виробляє тягучий слизовий секрет, який захищає слизову оболонку сечівника (tunica mucosa) від подразнюючої дії сечі.

 

 

 

Калитка (scrotum)

Калитка є зовнішнім чоловічим статевим органом, що має вигляд звисаючого донизу шкірно–фасціального мішка, в якому розміщені яєчка (testes) і над’яєчка (epididymides).

Калитка поділяється на праву та ліву половини перегородкою калитки (septum scroti).

Калитка (scrotum) – це ”фізіологічний” термостат, в якому температура нижча, ніж температура тіла, що є необхідною умовою нормального сперматогенезу яєчок.

До складу калитки (scrotum) входить 7 оболонок, які вкривають яєчко (testis) і є похідними відповідних шарів передньої стінки черевної порожнини (paries anterioris cavitatis abdominis), а саме:

1. Шкіра калитки (cutis scroti), що має шво калитки (raphe scroti), численні складки, пігментована, вкрита волоссям (pili) і містить специфічні сальні та потові залози (glandulae sebaceae et sudoriferae).

2. Під шкірою (cutis) залягає м’ясиста оболонка (tunica dartos), яка є похідною підшкірної жирової клітковини (panniculus adiposus) і зростається із шкірою (cutis).

3. Зовнішня сім’яна фасція (fascia spermatica externa), яка є похідною поверхневої фасції передньої стінки черевної порожнини (fascia superficialis parietis anterioris cavitatis abdominis).

4. Фасція м’яза–підіймача яєчка (fascia cremasterica), яка є похідною міжніжкової фасції (fascia intercruralis) в ділянці поверхневого пахвинного кільця (anulus inguinalis superficialis).

5. М’яз–підіймач яєчка (musculus cremaster), який є похідним внутрішнього косого і поперечного м’язів живота (musculі obliqui interni et transversi abdominis).

6. Внутрішня сім’яна фасція (fascia spermatica interna), яка є похідною поперечної фасції черевної стінки (fascia transversalis parietis abdominis).

7. Піхвова оболонка яєчка (tunica vaginalis testis) – серозна оболонка (tunica serosa), що є похідною очеревини (peritoneum) і складається з нутряної пластинки (lamina visceralis) та пристінкової пластинки (lamina parietalis). Остання зростається з білковою оболонкою яєчка (tunica albuginea testis) і переходить на над’яєчко (epididymis).

Між обома пластинками міститься щілиноподібний простір – піхвова порожнина (cavitas vaginalis), яка заповнена невеликою кількістю серозної рідини.

Статевий член, прутень (penis)

Статевий член слугує для виведення сечі із сечового міхура і введення сперми у статеві шляхи жінки, має:

– корінь статевого члена (radix penis);

– тіло статевого члена (corpus penis);

– головку статевого члена (glans penis).

Шкіра (cutis), яка вкриває статевий член, в основі головки утворює вільну складку – передню шкірочку статевого члена (preputium penis).

Остання за допомогою вуздечки передньої шкірочки (frenulum preputii) з’єднується із шкірою головки.

Статевий член (penis) сформований двома печеристими тілами статевого члена (corpora cavernosa penis) і одним губчастим тілом статевого члена (corpus spongiosum penis).

Печеристі тіла (corpora cavernosa) своїми задніми кінцями зростаються з окістям присереднього краю нижніх гілок лобкових кісток (rami inferiores pubis) під лобковим симфізом (symphisis pubica).

На нижній поверхні між печеристими тілами утворюється жолоб, де залягає губчасте тіло статевого члена (corpus spongiosum penis).

 

Усі тіла статевого члена (corpora penis) вкриті:

– білковою оболонкою печеристих тіл (tunica albuginea corporum cavernosorum);

– білковою оболонкою губчастого тіла (tunica albuginea corporis spongiosi).

Всередині губчастого тіла (corpus spongiosum penis) проходить чоловічий сечівник (urethra masculina).

Чоловічий сечівник (urethra masculina)

Чоловічий сечівник є трубкою завдовжки 16–22 см, S–подібної форми, в якій розрізняють:

– внутрішньостінкову частину; передпередміхурову частину (pars intramuralis; pars preprostatica) – вона проходить через стінку сечового міхура.

– передміхурову частину (pars prostatica);

– проміжну частину (pars intermedia), або перетинчасту частину (pars membranacea);

– губчасту частину (pars spongiosa).

На своєму шляху сечівник (urethra masculina) робить:

– верхній (фіксований) згин;

– нижній (вільний) згин.

Передміхурова частина сечівника (pars prostatica) проходить через передміхурову залозу (prostata).

У цій частині на задній стінці сечівника (paries posterior urethrae masculinae) випинає сім’яний горбок (colliculus seminalis), на верхівці якого розташований передміхуровий мішечок (utriculus prostaticus) або за попередньою номенклатурою – передміхурова маточка (utriculus prostaticus).

Біля останнього (utriculus prostaticus) відкриваються сім’явипорскувальна протока (ductus ejaculatorius), а на основі сім’яного горбка (colliculus seminalis) – проточки передміхурової залози (ductuli prostatici).

Проміжна частина сечівника (pars intermedia) коротша, вона проходить через сечово–статеву діафрагму.

Описані вище дві частини належать до заднього (фіксованого) відділу сечівника.

Губчаста частина сечівника (pars spongiosa), або передня уретра, проходить в губчастому тілі статевого члена (corpus spongiosum penis) і відкривається на сечівниковій поверхні верхівки головки статевого члена (facies urethralis apicis glandis penis) зовнішним вічком сечівника (ostium urethrae externum).

Чоловічий сечівник (urethra masculina) має такі звуження:

1. Зовнішнє вічко сечівника (ostium urethrae externum) на головці статевого члена (glans penis);

2. Вся проміжна частина сечівника (pars membranacea; pars intermedia);

3. Внутрішнє вічко сечівника (ostium urethrae internum), яке відкривається в сечовий міхур (vesica urinaria).

Крім того, сечівник (urethra masculina) має такі розширення:

1. Уся передміхурова частина (pars prostatica);

2. Розширення губчастого тіла статевого члена (corpus spongiosum penis) у його основі – це цибулина статевого члена (bulbus penis);

3. Розширення сечівника (urethra masculina) в ділянці головки статевого члена (glans penis) – це човноподібна ямка сечівника (fossa navicularis urethrae).

Жіноча статева система (systema genitale femininum) поділяється на:

– внутрішні жіночі статеві органи (organa genitalia feminina interna), до яких належать:

– яєчники (ovaria);

– маткові труби (tubae uterinae);

– матка (uterus);

– піхва (vagina);

 

– зовнішні жіночі статеві органи (organa genitalia feminina externa), до яких належать:

– жіноча соромітна ділянка;

– вульва (pudendum femininum; vulva) з великими і малими соромітними губами (labia majora et minora pudendi);

– присінок піхви (vestibulum vaginae);

– клітор (clitoris);

– лобкове підвищення (mons pubis).

Система жіночих і чоловічих статевих органів там, де вона досягає більш високого розвитку (вищі тварини), складається з таких частин:

– статеві залози, які виробляють статеві клітини;

– шляхи, по яких статеві клітини виводяться із залоз;

– органи, де статеві клітини зберігаються або плід дозріває;

– зовнішні статеві органи, які сприяють з’єднанню статевих клітин.

Більша частина тварин (навіть безхребетних) роздільностатева; порівняно рідко спостерігаються у однієї і тієї ж особини чоловічі та жіночі статеві клітини.

В ембріональному періоді розвитку закладка органів жіночих та чоловічих статевих систем відбувається однаково, лише згодом в одних зародків розвиваються чоловічи статеві органи, а жіночі органи залишаються недорозвиненими, в інших зародків – навпаки.

Якщо в однієї людини розвиваються статеві органи обох статей, то ця патологія позначається як гермафродитизм.

При диференціюванні жіночих статевих органів мезонефральні протоки (вольфові протоки) підлягають повній редукції, зате парамезонефральні протоки (мюллерові протоки) перетворюються у жіночі статеві органи.

Дистальні відділи правої і лівої парамезонефральних проток зливаючись, утворюють канал з одним спільним просвітом, з якого розвиваються непарні органи – матка та піхва.

З краніальних відділів правої і лівої парамезонефральних проток, які йдуть окремо, розвиваються маткові труби.

В ділянці зовнішньої поверхні сечостатевої мембрани утворюється підвищення – статевий горбок або зачаток статевого члена, а поблизу навколо нього знаходиться статевий валик.

Біля основи статевого горбка, із сторони, найближчої до відхідника знаходиться – первинний сечостатевий отвір, який з боків обмежований тонкими краями – статевими складками. Така є індиферентна стадія розвитку зовнішніх статевих органів.

При розвитку жіночої особини ріст статевого горбка відстає, з нього виходить клітор з двома печеристими тілами; лишається неглибока сечостатева пазуха, що перетворюється в присінок піхви.

Первинний сечостатевий отвір значно здовжується в сагітальному (стріловому) напрямі; із статевих складочок, які обмежовують його з боків, походять малі соромітні губи з вуздечкою клітора.

Статевий валик у свої бокових частинах перетворюється у велику соромітні губи, краніальний непарний його відділ дає лобкове підвищення.

Перешийок між статевою щілиною і анусом лишається коротким.

Варіанти та аномалії розвитку органів жіночої статевої системи

1. В процесі розвитку яєчників зустрічаються випадки зміщення  яєчника – ектопія яєчника (ectopia ovariorum). Вони можуть знаходитись у глибокого пахвинного кільця (anulus inguinalis profundus) або проходити через пахвинний канал (canalis inguinalis) і залягати під шкірою великих соромітних губ (labium majus pudendi).

2. Додатковий яєчник (ovarium accessorium).

3. Недорозвинення одного або обох яєчників.

4. Відсутність маткових труб.

5. Зарощення вічка (отвору) матки.

6. Зарощення внутрішнього анатомічного вічка (отвору) матки.

7. При недостатньому зрощенні дистальних кінців правої та лівої парамезонефральних проток розвивається дворога матка (uterus bicornus).

8. При повному незрощенні дистальних кінців правої та лівої парамезонефральних проток розвивається подвійної матки та подвійної піхви (uterus et vagina duplex).

9. При затримці розвитку парамезонефрального протока на одній стороні виникає асиметрична або однорога матка.

10. Недорозвинена матка малих розмірів – інфантильна (дитяча) матка.

11. Справжній гермафродитизм – характеризується наявністю у однієї і тіє ж людині яєчок та яєчників при чоловічому або жіночому типі будови зовнішніх статевих органів.

12. Несправжній гермафродитизм – статеві залози відносяться до однієї статі, а зовнішні статеві органи по своїм ознакам відповідають другій статі. Вторинні статеві ознаки при цьому нагадують ознаки протилежної статі або є проміжними.

13. Жіночий несправжній гермафродитизм – при ньому статеві залози диференціюються і розвиваються як яєчники. Вони спускаються в товщу статевих валиків, які настільки зближуються один з одним, що нагадують калитку. Кінцева частина сечостатевого синуса залишається дуже вузьким і піхва відкривається в сечостатевий синус, при цьому отвір піхви стає малопомітним. Статевий горбок значно розростається та імітує статевий член. Вторинні статеві ознаки приймають вид, характерний для чоловіків.

 

Яєчник (ovarium)

Яєчник є парним органом овальної форми, що розташований в порожнині малого таза (cavitas pelvis minoris).

Він має:

– присередню поверхню (facies medialis);

– бічну поверхню (facies lateralis);

– вільний край (margo liber);

– брижовий край (margo mesovaricus);

– матковий кінець (extremitas uterina);

– трубний кінець (extremitas tubaria).

Яєчник (ovarium) міститься в очеревинній порожнині (cavitas peritonealis), але очеревиною не вкритий. Зовнішньою оболонкою яєчника є зародковий епітелій (epithelium germinale).

До матки (uterus) яєчник (ovarium) прикріплюється за допомогою власної зв’язки яєчника (lig. ovarii proprium), а до стінок таза – за допомогою підвішувальної зв’язки яєчника (lig. suspensorium ovarii).

До брижового краю яєчника (margo mesovaricus) підходить брижа яєчника (mesovarium), між листками якої судини і нерви заходять у ворота яєчника (hilum ovarii).

Паренхіма яєчника (parenchyma ovarii) складається з кори яєчника (cortex ovarii) і мозкової речовини яєчника (medulla ovarii).

У корі яєчника (cortex ovarii) дозрівають яйцеклітини (ovum) у різних за ступенем розвитку фолікулах: примордіальних, вторинних (пухирчастих) та зрілих – третинних фолікулах або пухирцях Граафа.

 

Отже, первинний фолікул (folliculus ovaricus primarius) перетворюється в пухирчастий яєчниковий фолікул (folliculus ovaricus vesiculosus) – Граафів пухирець.

Після того, як пухирець (folliculus ovaricus vesiculosus) розривається, яйцеклітина (ovum) виходить на поверхню яєчника (ovarium) і попадає в маткову трубу (tuba uterina).

Власне, пухирчастий яєчниковий фолікул (folliculus ovaricus vesiculosus) – Граафів пухирець – наповнюється кров’ю і перетворюється у жовте тіло (corpus luteum).

Якщо немає запліднення, то жовте тіло (corpus luteum) з часом перетворюється у білясте тіло (corpus albicans).

При заплідненні жовте тіло (corpus luteum) розростається і перетворюється у жовте тіло вагітності (corpus luteum graviditatis), яке функціонує протягом всієї вагітності як ендокринна залоза (glandula endocrina).

Процес виділення яйцеклітини з яєчника зветься овуляцією (від лат. оvum – яйце).

Маткова труба (tuba uterina; salpinx)

Маткова труба є парним органом, що має трубчасту форму і розташований на рівні верхнього краю широкої маткової зв’язки (lig. latum uteri). Довжина кожної маткової труби (tuba uterina) становить 8–18 см, а діаметр ампули маткової труби (ampulla tubae uterinae) може мати 6 – 10 мм.

 

У ній (tuba uterina) розрізняють 4 частини:

– маткову частину (pars uterina), яка проходить через стінку матки (paries uteri) і відкривається в порожнину матки (cavitas uteri) матковим вічком маткової труби (ostium uterinae tubae uterinae);

– перешийок маткової труби (isthmus tubae uterinae), що розташований ближче до матки (uterus);

– ампулу маткової труби (ampulla tubae uterinae) – найдовшу частину маткової труби (tuba uterina);

– лійку маткової труби (infundibulum tubae uterinae) – розширену частину, яка відкривається черевним отвором маткової труби (ostium abdominale tubae uterinae) в очеревинну порожнину (cavitas peritonealis) і оточена торочками маткової труби (fimbriae tubae uterinae), одна з яких – яєчникова торочка (fimbria ovarica) – найдовша.

Маткова труба (tuba uterina) вкрита з усіх сторін очеревиною (peritoneum) і має власну брижу маткової труби (mesosalpinx).

Крім зовнішньої серозної оболонки (tunica serosa), маткова труба (tuba uterina) має м’язову оболонку (tunica muscularis), поздовжній і коловий шари, і слизову оболонку (tunica mucosa), що завдяки підслизовій основі (tela submucosa) утворює трубні складки (plicae tubariae).

У матковій трубі (tuba uterina) відбувається запліднення яйцеклітини (spermovium) з утворенням зиготи. Або зигота, або незапліднена яйцеклітина проходить по матковій трубі у матку (uterus).

Матка (uterus)

Матка є непарним порожнистим органом грушоподібної форми, що розміщений в порожнині малого таза (cavitas pelvis minoris).

Матка (uterus) має:

– дно матки (fundus uteri);

– тіло матки (corpus uteri);

– шийку матки (cervix uteri), яка відкривається в піхву (vagina) вічком матки (ostium uteri), обмежованим передньою губою (labium anterius) та задньою губою (labium posterius).

У шийці матки (cervix uteri) розрізняють:

– надпіхвову частину шийки (portio supravaginalis cervicis) і піхвову частину шийки (portio vaginalis cervicis);

– тіло матки, яке має міхурову поверхню (facies vesicalis), або передню поверхню (facies anterior), та кишкову поверхню (facies intestinalis), або задню поверхню (facies posterior).

Місце переходу тіла матки (corpus uteri) в шийку (cervix uteri) називається перешийком матки (isthmus uteri).

Міхурова поверхня; передня поверхня матки (facies vesicalis; facies anterior uteri) прилягає до сечового міхура (vesica urinaria).

Кишкова поверхня; задня поверхня (facies intestinalis; facies posterior) прилягає до прямої кишки (rectum).

При порожньому сечовому міхурі (vesica urinaria) тіло матки (corpus uteri) нахилене вперед. Таке положення називається антеверзіо (anteversio).

При наповненні сечового міхура (vesica urinaria) дно і тіло матки (fundus et corpus uteri) зміщується назад – це ретроверзіо (retroversio).

Крім того, між тілом і шийкою матки (corpus et cervix uteri) утворюється кут, відкритий вперед. Таке положення називається антефлексіо (anteflexio).

Порожнина матки (cavitas uteri) має трикутну форму, вгорі сполучається з матковими трубами (tubae uterinae), а внизу через канал шийки матки (canalis cervicis uteri) і вічко матки (ostium uteri) – з піхвою (vagina).

Стінка матки (paries uteri) складається з трьох шарів:

1. Слизова оболонка (tunica mucosa), або ендометрій (endometrium), в ній відсутній підслизовий прошарок, тому вона не утворює складок і зрощена із м’язовою оболонкою матки (tunica muscularis; myometrium uteri).

У каналі шийки матки (canalis cervicis uteri) слизова оболонка утворює пальмоподібні складки (plicae palmatae), що відходять від однієї поздовжньої складки.

Слизова оболонка містить шийкові залози (glandulae cervicales).

2. М’язова оболонка (tunica muscularis), або міометрій (myometrium), утворена гладкою м’язовою тканиною (textus muscularis glaber) і складається із внутрішнього, середнього та зовнішнього шарів.

3. Серозна оболонка (tunica serosa), або периметрій (perimetrium) – це нутрощева очеревина (peritoneum viscerale), яка вкриває матку (uterus) з усіх сторін, крім передньої і бічної поверхонь надпіхвової частини шийки (portio supravaginalis cervicis) матки (мезоперитонеально).

Серозна оболонка (tunica serosa; perimetrium) утворює:

– широку маткову зв’язку (ligamentum latum uteri), в якій розрізняють такі частини:

– брижу матки (mesometrium);

– брижу яєчника (mesovarium);

– брижу маткової труби (mesosalpinx).

Між листками широкої зв’язки матки (ligamentum latum uteri) містяться судини, нерви, жирова клітковина (vasa, nervi et tela cellularis adiposa) і кругла маткова зв’язка (lig. teres uteri), яка проходить через пахвинний канал (canalis inguinalis) до лобка (pubis).

Шийка матки (cervix uteri) зв’язана з лобком (pubis) лобково–шийковою зв’язкою (lig. pubocervicale), а з прямою кишкою (rectum) матка (uterus) зв’язана прямокишково–матковою зв’язкою (lig. rectouterinum).

Простір між переднім і заднім листками широкої маткової зв’язки (lig. latum uteri) з обох країв матки (margines uteri) і її шийки матки (cervix uteri) називається приматковою клітковиною; параметрієм (parametrium). Частина параметрію навколо шийки матки називається пришийковою клітковиною, парацервіксом (paracervix).

Крім того, матка (uterus) фіксована до стінок таза кардинальною зв’язкою (lig. cardinale), або поперечною зв’язкою шийки (lig.transversum cervicis).

Піхва (vagina)

Піхва є еластичним м’язово–фіброзним трубчастим органом довжиною 7–9 см, який сполучає порожнину матки (cavitas uteri) із зовнішніми жіночими статевими органами (organa genitalia feminina externa).

Верхня частина піхви охоплює шийку матки, утворюючи склепіння піхви (fornix vaginae), яке має передню частину (pars anterior), задню частину (pars posterior) та бічні частини (partes laterales).

Піхва має передню стінку (paries anterior) та задню стінку (paries posterior) і відкривається отвором (ostium vaginae) в присінок піхви (vestibulum vaginae).

У дівчат цей отвір закритий складкою слизової оболонки – дівочою перетинкою (hymen), а після дефлорації від неї залишаються сосочки дівочої перетинки (carunculae hymenales).

Слизова оболонка піхви містить поперечні складки, які називаються піхвовими зморшками (rugae vaginales). Ці зморшки утворюють на передній та задній стінці поздовжні стовпи зморшок (columnae rugarum).

Середня оболонка піхви м’язова, а зовнішня оболонка сполучнотканинна.

 

Жіноча соромітна ділянка; вульва (pudendum femininum; vulva)

Великі соромітні губи (labia majora pudendi) є складкою шкіри, яка містить жирову тканину (textus adiposus).

Вони обмежовують соромітну щілину (rima pudendi).

Права велика соромітна губа (labium majus pudendi dextrum) та ліва велика соромітна губа (labium majus pudendi sinistrum) з’єднуються між собою за допомогою передньої спайки губ (commissura labiorum anterior) та задньої спайки губ (commissura labiorum posterior).

Малі соромітні губи (labia minora pudendi).

Це складки шкіри, в яких немає жирової клітковини, вони розміщені присередньо відносно великих соромітних губ (labia majora pudendi).

Передній край малих соромітних губ (margo anterior labiorum minorum pudendi) роздвоюючись, утворює передню шкірочку клітора (preputium clitoridis) та вуздечку клітора (frenulum clitoridis).

У місці з’єднання малих соромітних губ (labia minora pudendi) ззаду утворюється вуздечка соромітних губ (frenulum labiorum pudendi).

 

Клітор (clitoris)

Клітор завдовжки 2–3 см, є аналог печеристих тіл статевого члена (corpus cavernosum penis) і складається з:

– ніжок клітора (crus clitoridis);

– тіла клітора (corpus clitoridis), на якому розташована головка клітора (glans clitoridis).

Ніжки клітора (crura clitoridis) прикріплюються до нижніх гілок лобкових кісток (rami inferiores ossium pubis).

В основі клітора (clitoris) розташоване парне печеристе тіло клітора (corpus cavernosum clitoridis).

Присінок піхви (vestibulum vaginae)

Присінок піхви є щілиною між малими соромітними губами, куди відкривається:

– зовнішнє вічко сечівника (ostium urethrae externum);

– отвір піхви (ostium vaginae);

– протоки малих присінкових залоз (ductus glandularum vestibularium minorum);

– протоки великих присінкових залоз (ductus glandularum vestibularium majorum), або Бартолінієві залози.

Цибулина присінка (bulbus vestibuli) розташована в основі великих соромітних губ з двох боків від нижнього кінця піхви і складається з печеристої тканини (подібна до губчастого тіла статевого члена).

 

 

ЖІНОЧИЙ СЕЧІВНИК (urethra feminina)

Жіночий сечівник є трубкою завдовжки 3–6 см, що проходить позаду лобкового симфіза (symphysis pubica) і своїм зовнішнім вічком сечівника (ostium urethrae externum) відкривається в присінок піхви (vestibulum vaginae).

Спереду і вгорі цей отвір оточений поперечно–посмугованим зовнішнім м’язом–замикачем сечівника (m. sphincter urethrae externus) – вольовим, який належить до м’язів промежини (mm. perinei).

Жіночий cечівник (urethra feminina) має:

– внутрішнє вічко сечівника (ostium urethrae internum);

– внутрішньостінкову частину (pars intramuralis);

– зовнішнє вічко сечівника (ostium urethrae externum).

М’язова оболонка жіночого сечівника (tunica muscularis urethrae femininae) має коловий шар (stratum circulare), в якому виділяють внутрішній м’яз–замикач сечівника (m. sphincter urethrae internus) та повздовжній шар (stratum longitudinale).

 

ПРОМЕЖИНА (perineum)

У вузькому розумінні слова промежина (perineum) – це м’які тканини, що розміщені між переднім краєм відхідника (anus) і заднім краєм зовнішніх статевих органів (organa genitalia externa).

У широкому розумінні слова промежина – це комплекс м’яких тканин, які закривають вихід із порожнини малого таза (pelvis minor).

Є два поняття промежини (perineum). Перше, вужче, визначає проміжок між пе­реднім краєм відхідника і задньою спай­кою соромітних губ або задньою стінкою калитки. Друге, ширше, поняття визначає ділянку, обмежену спереду лобковою ду­гою, з боків — сідничими горбами і поза­ду — куприковою кісткою. Ця ділянка містить м’язи і фасції, які в людини утво­рюють тазове дно, через яке в чоловіків проходять сечівник і пряма кишка, а в жі­нок також піхва. Розташований по сере­динній лінії шов (raphe) ділить ділянку промежини на праву та ліву половини.

Лобовою лінією, проведеною через обид­ва сідничі горби (lin. biiscliiadica), про-межину поділяють на тазову і сечово-ста­теву ділянки.

У відхідниковій ділянці (reg. analis) розташовані промежинна ділянка прямої кишки, зовнішній м’яз — замикач від­хідника та діафрагма таза.

Діафрагма таза (мал. 183) утворена м’язом – підіймачем відхідника (правим і лівим), куприковим м’язом (правим і лі­вим), зовнішнім м’язом — замикачем відхідника та їхніми фасціями.

М’яз — підіймач відхідника (m. le­vator апі) (див. мал. 183) має вигляд три­кутної м’язової пластинки, яка спускаєть­ся прнсередньо донизу, і утворюючи з од­нойменним м’язом протилежного боку форму відкритої догори лійки. Складає­ться з лобково-куирикового та клубово-купрнкового м’язів. Лобково-куприковий м’яз (m. pubococcygeus) починається від внутрішньої поверхні гілок обох лобко­вих кісток і переднього відрізка сухожилкової дуги м’яза – підіймача відхідника (arcus tendineus m. levatoris ani), лінійного стовщення фасції внутрішнього затульного м’яза, натягнутого між верхньою гілкою лобкової кістки та сідничою остю. Потім, ідучи назад, окремими пучками охоплює сечівник і пряму кишку й закінчується на куприковій кістці.

Клубово-куприкооий м’яз  починається від сухожилкової дуги м’яза — підіймача відхідника, звідси про­ходить з боків і трохи позаду поперед­нього м’яза. Поступово звужуючись, м’яз спускається донизу і прнсередньо до від-хідниково-купрнкової зв’язки (lig. апо-соссудешп).

Сідничо-куприковий (куприковий м’яз) (m. ischiococcygeus) — рудиментарний. Він у вигляді дуже слабкої трикутної пластин­ки починається від крижово-остистої зв’яз­ки та сідннчої ості й прикріплюється до краю куприка та верхівки крижової кістки.

Зовнішній м’яз — замикач відхідника (m. sphincter ani extemus) (див. мал. 183) у вигляді потужного м’язового кільця ото­чує відхідник і прилеглу ділянку прямої кишки. Розрізняють три частини м’яза: підшкірну, м’язові пучки якої починають­ся і прикріплюються під шкірою; поверхневу, яка у вигляді пари пучків закінчується на відхідниково-куприковій зв’язці; глибо­ку — найпотужнішу, що безпосередньо прилягає до м’яза — підіймача відхідника.

У сечово-статевій ділянці (reg. urogenitale) містяться зовнішні статеві орга­ни, сечівник і сечово-статева діафрагма.

До складу сечово-статевої діафрагми (diaphragma urogenitale) (див. мал. 183) входять м’язи разом з фасціями, які їх вкри­вають. Глибокий поперечний м’яз проме­жини (т. transversus perinei profundus) починається на кожному боці від гілки сідннчої кістки та, йдучи присередньо, зли­вається з м’язом протилежного боку. Зовнішній м’яз — замикач сечівника (т. sphincter urethrac externus) формується за рахунок попереднього м’яза і досить по­тужним шаром оточує в чоловіків pars membranacea urethrae, а в жінок — почат­ковий відділ сечівника. Крім того, в жінок є звичайно слабко розвинутий коловий шар цього м’яза навколо присілка піхви.

Поверхневий поперечний м’яз промежи­ни (in. transversus perinei superficialis) — парний, має вигляд тонкого поперечного м’язового тяжа, який починається від сідничого горба і зливається по серединній лінії з м’язом протилежної сторони.

Цибулино-губчастий м’яз (m. bulbospongiosus) — парний. Починається від сухожилкового центру промежини (сере­дина заднього краю сечово-статевої діа­фрагми) і на сечово-статевій поверхні ци­булини статевого члена з косими пучками м’яза протилежного боку утворює подобу шва. Звідси пучки м’яза спускаються до­низу вбік і вперед, охоплюючи тіло стате­вого члена, і закінчуються на його спинці.

Фу н к ц і я. Сприяє випорскуванню сім’я та видаленню сечі з сечівника. У жі­нок цей м’яз симетрично ділиться на праву і ліву частини, розташовані навколо піхви.

Сідничо-печеристий м’яз (т. ischiocаvernosus) — �