ОСОБЛИВОСТІ І ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ МЕДИЧНОЇ ЕТИКИ

ОСОБЛИВОСТІ І ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ МЕДИЧНОЇ ЕТИКИ ТА ДЕОНТОЛОГІЇ У РОБОТІ З ПАЦІЄНТАМИ РІЗНОГО ВІКУ. БІОЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ЖИТТЯ, ВМИРАННЯ, РЕАНІМАЦІЇ ТА СМЕРТІ. ЕВТАНАЗІЯ, ВИЗНАЧЕННЯ, ВИДИ ТА ЇХ БІОЕТИЧНА ОЦІНКА.

 

Вплив спілкування на розвиток особистості

Без спілкування не може відбуватися повноцінний розвиток людини ні як особистості, ні як індивідуальності, ні як професіонала. Можна назвати низку найважливіших чинників, які роблять спілкування необхідною складовою в розвитку особистості. Особистість у контексті спілкування реалізується на таких рівнях:

1. Спілкування – взаємовплив. Становлення та розвиток особистості за таких умов є результатом психологічного впливу одного суб’єкта на іншого у процесі взаємодії, діалогу. Спілкуючись, люди передають одне одному знання про навколишню дійсність, вміння та навички, необхідні для здійснення певного виду діяльності. У ході спілкування відбувається активізація внутрішніх особливостей і станів особистості й актуалізація складових її комунікативного потенціалу.

2. Спілкування – діяльність. Залучення професійного досвіду до практики спілкування, реалізації діяльнісної сутності спілкування, в якому особистість є його учасником, унікальною і неповторною індивідуальністю, суб’єктом діяльності. Спілкування є неодмінною передумовою розвитку в майбутнього провізора комплексу якостей, компетентностей і здібностей, які роблять його фахівцем, здатним взаємодіяти, розуміти і впливати в процесі професійної комунікативної діяльності (розвиток перцептивно-рефлексивних властивостей та емоційно-емпатійних можливостей).

3. Спілкування – обмін інформацією. Становлення особистості відбувається у процесі реалізації її комунікативних здібностей, якостей, умінь, комунікативної програми поведінки. У ході спілкування відбувається обмін цінностями, нормами, інформацією, необхідними людині для її повноцінного становлення в соціумі. Спілкування розширює загальний світогляд людини та сприяє розвитку психічних утворень, необхідних їй для життєдіяльності.

4. Спілкування – сприймання людьми одне одного. На цьому рівні виникає взаєморозуміння (непорозуміння) між запасниками спілкування.

5. Спілкування – міжособистісні відносини. Розвиток статусно-рольових характеристик індивіда, прояв соціально-психологічних стереотипів його поведінки, взаємовідносин у колективі, вміння враховувати позиції співрозмовника.

Індивідуальність — це поєднання психічних особливостей людини, що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей.

Індивідуальність виявляється в темпераменті, характері, звичках, інтересах, в особливостях пізнавальних процесів: сприйманні, пам’яті, оригінальності мислення, уяві; у здібностях, своєрідності почуттів, вольовій сфері чи одразу в усіх сферах психічної діяльності. Індивідуально-психологічні чинники сприяють особливостям міжособистісного спілкування.

Оригінальність інтелекту, наприклад, розкривається у здатності бачити те, чого не помічають інші, в особливостях засвоєння інформації, тобто в умінні ставити і вирішувати проблеми. Своєрідність почуттів полягає в надмірному розвитку одного з них (наприклад, інтелектуального чи морального), у силі волі, надзвичайній мужності або витримці. Оригінальність може виявитися у своєрідному поєднанні властивостей конкретної людини, яка надає особливого колориту їі поведінці та діям. Прикладом є кожен з нас, такий несхожий на інших.

У структурі особистості розрізняють типове та індивідуальне.

Типове характеризує особистість узагалі: її свідомість, активність, розумові та емоційно-вольові прояви тощо.

Індивідуальне – це те, що характеризує окрему людину: її фізичні та психологічні особливості, спрямованість, здібності, риси характеру.

Фізичні індивідуальні особливості — це конституція організму, його фізіологічні процеси. У кожному окремому організмі ці процеси відбуваються своєрідно, хоча у них є багато спільного для всіх людей, що зумовлюється походженням і розвитком людини.

Психічні індивідуальні особливості виявляються в різній швидкості реакцій, порогах чутливості, у властивостях уваги, пам’яті, спостережливості, кмітливості та інтересах.

Індивідуально-психологічні особливості – неповторна своєрідність особливостей людини. До них відносять спадкові та природжені біологічні особливості будови та функцій організму (швидкість реакції, активність, імпульсивність, нестриманість тощо).

Взаємодія як організація діяльності

Соціальна взаємодія як організація діяльності між людьми складається з таких елементів: діюча особистість, потреба в активізації поведінки, ціль діяльності, метод діяльності, інша діюча особа, на яку спрямована дія, результат діяльності. Крім того, елементом організації діяльності є також зовнішнє оточення діючої особи або ситуація. Як відомо, будь-який діючий індивід не знаходиться в ізоляції. Його оточує матеріальний, речовий світ, соціальне середовище (групова взаємодія), культурне середовище (норми і цінності суспільства). Сукупність речових, соціальних і культурних умов становить ситуацію, яка виражається в умовах дії і засобах дії. Жоден індивід не здійснює діяльності без врахування ситуації. Ситуація входить у систему соціальної взаємодії через орієнтацію індивідів. Розрізняють оціночну і мотиваційну орієнтацію індивіда на ситуацію.

Це означає, що кожен діючий індивід повинен оцінити своє оточення (інших діючих індивідів, умови і засоби навколишнього середовища) і за допомогою мотивації внести корективи в ціль і методи здійснення соціальної взаємодії.

Механізм соціальної взаємодії. Соціальна взаємодія, на відміну від імпульсивних, рефлексивних дій, ніколи не відбувається миттєво. До її здійснення у свідомості діючої особи повинна виникнути досить стійка спонука до активності. Так, спонука здійснення дій називається мотивацією. Мотивація в аспекті розглядання її як елемента організації соціальної взаємодії — це сила, що штовхає індивіда до здійснення певних дій. Отже, механізм соціальної взаємодії складається з потреби, мотивації і самої дії. Цей механізм можна представити у вигляді такої формули:

Потреба + Мотив + Інтерес = Взаємодія

Будь-яка соціальна дія починається з виникнення в індивіда потреби, яка надає йому певної спрямованості: це можуть бути, наприклад, фізичні потреби (в їжі, сні та ін.), потреби в безпеці, спілкуванні, досягненні певного статусу, самоствердженні та ін. Потреба співвідноситься індивідом з об’єктами (суб’єктами) зовнішнього середовища, актуалізуючи строго визначені мотиви. Соціальний об’єкт у поєднанні з мотивом, який актуалізується, викликає інтерес. Поступовий розвиток інтересу приводить до появи в індивіда мети щодо конкретних соціальних об’єктів. Момент появи її означає усвідомлення індивідом ситуації і можливість подальшого розвитку суб’єктивної активності, яка далі приводить до формування мотиваційної установки, яка означає потенційну готовність до здійснення соціальної дії.

Свідченням важливості інтерактивної сторони спілкування є поява в історії психології інтерактивного напряму, який розглядає взаємодію як вихідний пункт будь-якого соціально-психологічного аналізу.

Види взаємодії.

Традиційно види взаємодії поділяють на дві групи: співробітництво і суперництво.

Співробітництво. Воно передбачає такі дії, які сприяють організації спільної діяльності, забезпечують її успішність, узгодженість, ефективність. Цей вид взаємодії позначають також поняттями «кооперація», «згода», «пристосування», «асоціація».

Суперництво. Цю групу утворюють дії, які певною мірою розхитують спільну діяльність, створюють перепони на шляху до порозуміння, їх позначають також поняттями «конкуренція», «конфлікт», «опозиція», «дисоціація».

Ця класифікація в основі має дихотомічний поділ видів взаємодій. Інша — кількісний аспект, тобто орієнтується на кількість суб’єктів, які беруть участь у взаємодії. Згідно з нею розрізняють взаємодію між групами, між особистістю та групою, між двома особистостями (діада).

Психологічний вплив

При соціальній взаємодії відбувається своєрідний процес і результат зміни одним індивідом поведінки, установок, намірів, уявлень іншого індивіда. Вплив може бути спрямованим (ставиться мета досягнення певного результату) і опосередкованим (відповідно).

Психологічний вплив — застосування у міжособистісній взаємодії винятково психологічних засобів з метою впливу на стан, думки, почуття, дії, іншої людини.

До видів психологічного впливу передусім належать переконання, зараження, навіювання, наслідування, мода, чутки.

Переконання. Як спосіб психологічного впливу, переконання спрямоване на зняття своєрідних фільтрів на шляху інформації до свідомості і почуттів людини. Його використовують для перетворення інформації, котра повідомляється, на систему установок і принципів індивіда.

Переконання — метод свідомого та організованого впливу на психіку індивіда через звернення до його критичного судження.

Здійснюючись у процесі комунікативної взаємодії, переконання забезпечує сприйняття і включення нових відомостей у систему поглядів людини. Засноване воно на свідомому ставленні індивіда до інформації, на її аналізі й оцінці. Сприятливими умовами для переконання є дискусія, групова полеміка, суперечка, оскільки сформована під час їх перебігу думка набагато глибша, ніж та, що виникла за пасивного сприймання інформації.

Зараження. Наймасовіший спосіб інтеграції групової діяльності виникає за значного скупчення людей — на стадіонах, у концертних залах, на карнавалах, мітингах тощо. Однією з його ознак є стихійність.

Зараження — психологічний вплив на особистість у процесі спілкування і взаємодії, який передає певні настрої, спонуки не через свідомість та інтелект, а через емоційну сферу.

Психічне зараження здійснюється через передачу емоційного стану від однієї особи до іншої на несвідомому рівні. Свідомість за таких умов різко звужується, майже зникає критичність до подій, інформації, що надходить з різних джерел. Психологія тлумачить зараження як неусвідомлювану, мимовільну схильність людини до певних психічних станів. Відбувається зараження через передавання психічного настрою, наділеного великим емоційним зарядом. Воно є одночасно продуктом впливу на інших енергетики психічного стану індивіда чи групи, а також здатністю людини до сприймання, співпереживання цього стану, співучасті.

Навіювання, в сучасних умовах застосовується досить часто, одночасно може бути одним із небезпечних інструментів маніпуляції поведінкою людини, оскільки діє на її свідомість і підсвідомість.

Навіювання, або сугестія, – метод вплину на психіку людини, пов’язаний з істотним зниженням її критичності до інформації, що надходить, відсутністю прагнення перевірити Ті достовірність, необмеженою довірою до її джерел.

Ефективним навіювання буде лише тоді, коли виникатиме ефект довіри. Джерел навіювання досить багато. Ними можуть бути знайомі і незнайомі люди, засоби масової інформації, реклама та ін. Навіювання спрямоване не до логіки індивіда, його здатності мислити, аналізувати, оцінювати, а до його готовності сприйняти розпорядження, наказ, пораду і відповідно до них діяти. При цьому велике значення мають індивідуальні особливості людини, на котру спрямований вплив: здатність критично мислити, самостійно приймати рішення, твердість переконань, стать, вік, емоційний стан тощо. Важливим чинником, що зумовлює ефективність навіювання, с авторитет, уміння і навички, статус, вольові якості сугестора (джерела впливу), його впевнені манери, категоричний тон, виразна інтонація.

Свідомо застосовують його в медицині (гіпноз, психотерапія). Водночас навіювання може мати і негативний вплив, ставши інструментом безвідповідальної маніпуляції свідомістю індивіда, групи.

Формами навіювання можуть бути: гетеросугестія (вплив з боку) і аутосугестія (самонавіювання). Самонавіювання належить до свідомого саморегулювання, навіювання собі певних уявлень, почуттів, емоцій.

Наслідування. Найпоширеніша форма поведінки людини у міжособистісній взаємодії. Це процес орієнтації на певний приклад, взірець, повторення і відтворення однією людиною дій, вчинків, жестів, манер, інтонацій іншої людини, копіювання рис її характеру та стилю життя. Саме через наслідування здійснюється процес соціалізації особистості, реалізуючись через навчання і виховання. Особливе значення воно має в розвитку дитини. Тому більшість науково-прикладних досліджень з цієї проблематики здійснюється в дитячій, віковій і педагогічній психології. У дорослої людини наслідування є побічним способом засвоєння навколишнього світу, її психологічні механізми наслідування значно складніші, ніж у дитини та підлітка, оскільки спрацьовує критичність особистості. Наслідування в дорослому віці є елементом навчання певним видам професійної діяльності (спорт, мистецтво). Проте його не можна розглядати як односпрямоваиий рух інформації, зразків поведінки від індуктора (комунікатора) до реципієнта. Завжди існує (іноді мінімальний) зворотний процес — від реципієнта до індуктора.

Мода — це форма стандартизованої масової поведінки людей, що виникає стихійно під впливом настроїв, смаків, захоплень, які домінують у суспільстві.

Мода поєднує багато суперечливих тенденцій та механізмів соціально-психологічного спілкування: ідентифікацію та негативізм, уніфікацію та персоналізацію, наслідування та протиставлення. До її особливостей належить те, що вона виявляється в усіх сферах суспільного життя, економіці, політиці, мистецтві, побуті, спорті тощо.

Мода дуже тісно пов’язана зі смаками та звичаями людей. З першими її зближують змінність та рухливість з другими — повторюваність та усталеність.

Для моди характерна динамічність, постійне прагнення до швидкоплинності, новизни і водночас вона консервативна. Щось заперечуючи, відкидаючи старе, мода разом з тим претендує на роль зразка, еталона. Інакше кажучи, мода— це часткова, зовнішня зміна культурних форм поведінки і уподобань людини.

Чутки. Коли люди стикаються з чимось незрозумілим, але, на їх думку, важливим, вони завжди намагаються знайти відповідну інформацію, в якій було б необхідне роз’яснення. Чутка — це повідомлення, що надходить від однієї або більше осіб, про нічим не підтверджені події. Як правило, вони стосуються важливих для певної соціальної групи чи людини явищ, затор кують актуальні для них потреби та інтереси. Очікування одержати задоволення в інформації є головним мотивом сприймання і відтворення почутого (чутки).

Стереотипізація

Стереотипізація — формування враження про людину на основі вироблених стереотипів; приписування знайомих рис з метою прискорення чи полегшення міжособистісного спілкування.

Оцінні стереотипи являють собою сукупність якостей, котрі людина приписує іншій людині. Формування стійких образів соціального об’єкта (людини, групи, події, явища тощо) відбувається непомітно для індивіда. Можливо, у зв’язку з недостатньою усвідомленістю стереотипи утверджуються як стійкі еталони, владарюючи над людьми. Формуються вони як наслідок недостатньої поінформованості, результат узагальнення особистістю власного досвіду, доповненого відомостями, отриманими з книг, кінофільмів, висловлюваннями інших людей. Стереотип допомагає швидко і досить надійно спрощувати, оформлювати у певні категорії та еталони соціальне оточення людини, легше його розуміти і прогнозувати. Когнітивиою основою стереотипізації є такі операції, як селекція, обмеження, категоризація соціальної інформації. Мотиваційну основу цього механізму становлять процеси оцінної поляризації на користь своєї групи, що вселяють індивіду почуття належності та захищеності.

Зазвичай вони формуються з недостатньої поінформованості про об’єкт сприймання, стереотипи можуть виконувати консервативну, іноді реакційну роль, формуючи неправильні уявлення про людей, деформуючи процес міжособистісного розуміння і взаємодії. Під час пізнання людьми одне одного стереотипізація здатна спричинити спрощення і скорочення цього процесу. В такому разі стереотипи не обов’язково виконують оцінну роль. Стереотипізація породжує упередження у сприйманні іншої людини. Якщо судження про іншу людину вибудовується на основі попереднього негативного досвіду, то нове сприймання представника тієї самої групи буде також неприязним.

Стереотипи формуються буденною свідомістю, тому вони часто бувають не тільки сумнівними, а й помилковими. Перевірити істинність чи хибність стереотипу можна лише в процесі аналізу конкретної ситуації.

Каузальна атрибуція. Вивчення каузальної атрибуції допомагає пізнанню механізмів взаєморозуміння, процесів інтерпретації суб’єктом міжособистісного сприймання причин і мотивів поведінки інших людей.

Каузальна (причинна) атрибуція (приписування) – інтерпретація необхідної суб’єкту інформації шляхом приписування партнеру по взаємодії можливих почуттів, причин і мотивів поведінки.

Ми інколи, не знаючи, чи знаючи недостатньо справжні причини поведінки іншого індивіда, починаємо приписувати одне одному невластиві їм причини, зразки поведінки, загальні характеристики. Це явище називається фундаментальною помилкою атрибуції.

Великої душевності й такту в поєднанні з високим професіоналізмом вимагає проведення психотерапевтичних заходів при роботі з хворими, в яких недуга суттєво обмежує звичайні можливості або тривалість їх життя. Якщо недуга обмежує звичний стиль життя хворого, необхідно спрямувати свою діяльність на заходи, які повинні перебудувати особистісні орієнтири хворого, примирити його з об’єктивним положенням речей і самого хворого із собою.

Важливо, щоб хворий не панікував, а свою життєву енергію спрямовував не на протест заради самого протесту, а на збереження і тренування залишкових функцій та можливостей організму. Хвороби є різні, в тому числі й невиліковні. Людина – єдина істота, яка усвідомлює неминучість смерті. Закінчити свій життєвий шлях вона повинна гідно. Неможливо дати уніфікований рецепт поведінки медиків щодо тактики при обслуговуванні невиліковного або помираючого хворого, але в кожному окремому випадку найважливішим є великий такт. Не можна затьмарювати останній період життя людини. Так, біля хворого, який перебуває навіть у безсвідомому стані, не повинні звучати образливі слова. Глибина втрати свідомості може змінюватись і хворий сприймає те, що біля нього говорять. У цих та інших випадках потрібно діяти за принципом або молитовним зверненням:«Боже, дай мені Розум і Душевний спокій прийняти те, що я не в силі змінити, Мужність — змінити те, що я можу, Мудрість — відрізнит и одне від одного.»

У лікарнях слід приділяти велику увагу питанню про розміщення в палаті хворого, який помирає. Часто смерть справляє гнітюче враження на інших хворих, вона несе небезпеку “психічної інфекції”. Тривала агонія людини, яка помирає нерідко є психотравмою навіть для найбільш сильних духом сусідів по палаті, й, безумовно, важкою травмою для хворих з невротичними рисами характеру. Тому дуже важливо вчасно ізолювати її. Віруючий хворий має право на сповідь священику перед смертю. Проте поява священика у палаті може викликати тривогу, страх і паніку серед інших хворих. Бажано створити інтимну обстановку спілкування між священиком і хворим. Поряд із звичайними знеболювальними засобами для полегшення тривоги, страху або агонії використовують сучасні психотропні препарати.

Проблема смерті тісно пов΄язана з проблемою сенсу людського існування. Що таке життя? У чому полягає його цінність? Варто чи ні продовжувати свій життєвий шлях, чи варто зупинитися й самому визначити межу? Не дивлячись на те, що сучасна медицина здатна врятувати життя пацієнтам з такими захворюваннями, з якими ще кілька десятків років тому вони мали б померти, все ж лікарі досить часто стикаються з проблемами, що потребують прийняття складних рішень, як наприклад припинення лікування та застосування евтаназії. Статистика по захворюванням на рак сьогодні просто жахлива: в багатьох випадках медицина є абсолютно безсилою. Якщо рак виявили на останніх стадіях, то стан хворого безнадійний. У таких випадках швидко погіршується не тільки фізичний, але й психічний стан людини. У цьому контексті постають питання про існування так званого «права на смерть» та про доцільність вбивства в ім’я співчуття. Що ж краще: швидка, але легка безболісна смерть чи довге вмирання в муках? Фрідріх Ніцше, розглядаючи цю проблему, ще понад сто років тому зазначив: «существует право, по которому мы можем отнять у человека жизнь, но нет права, по которому мы могли бы отнять у него смерть; это есть только жестокость».

Проблема евтаназії, «гарної смерті» (від грецьких слів «еu» – гарно і «thanatos» – смерть) актуальна і в наш час. Цей термін означає свідому дію (або відмову від дій), що призводить до швидкої безболісної смерті безнадійно хворої людини з метою припинення її страждань. Розрізняють евтаназії активну («допомогти померти») і пасивну («дати померти»). Під пасивною евтаназією мається на увазі припинення усіх видів підтримуючої терапії, що застосовується для підтримки життя пацієнта. Активна евтаназії є результатом застосування спеціальних засобів.

До сих пір постають питання, на які немає однозначних відповідей: про умови законності евтаназії та про її моральне обґрунтування. У наш час підвищений інтерес до зазначеної проблеми пояснюється тим, що вона має чітко окреслене емоційне забарвлення, оскільки містить у собі питання про цінність життя та смерті людини. Грецьке походження слова «euthanasia» служить підтвердженням того, що ця проблема обговорювалась здавна у етиці. Зокрема, Гіппократ виступав проти евтаназії, а Платон, Арістотель та Сократ вважали, що загибель слабких та безпорадних шляхом «легкої смерті» є доцільною і навіть корисною. Християнство, іудаїзм та іслам наклали табу на евтаназію, а у буддизмі відмова від життя вважається доцільною і є різновидом релігійного обряду.

З точки зору християнства, евтаназія є абсолютно неприпустимою. Вона є порушенням Закону Божого. У Бога існує свій план стосовно кожної людини і це є Божественним Провидінням. Якщо людина вторгається в цей план, це означає, що вона хоче привласнити собі роль Бога і тим самим посягає на його владу. Християнин має смиренно сприймати все, що посилає йому Небесний Отець. Евтаназія ж оскверняє усе святе, вона оскверняє і життя, і смерть, відкидає самого Бога.

На сьогоднішній день евтаназія легалізована у Нідерландах, штаті Ориган (США), Північній провінції Австралії та у Бельгії. За визначенням Нідерландського законодавства, евтаназією називається всяка дія, яка спрямована на те, щоб покласти кінець життю тієї або іншої людини, йдучи назустріч її власному бажанню, та виконана незацікавленою особою.

Проблема суїциду неоднозначна. Існує безліч протилежних поглядів на її розв΄язання. У більшості стран активна евтаназія є незаконною. Проте виникають періодично спроби узаконити її на юридичному рівні. У 1935 році у США було організоване «Товариство Евтаназії», що виступало за легалізацію евтаназії. Також на початку ХХ ст. у Німеччині психіатр Гохе та доктор Бінбінг намагалися обґрунтувати необхідність евтаназії як своєрідного засобу винищення «неповноцінних» з метою принесення користі нації та людству в цілому. У списки «неповноцінних» потрапили психічнохворі та люди, що страждають на важкі хронічні захворювання. Фашистська держава через кілька десятиліть реалізувала їх плани. Ідеологія фашизму перейшла від «евтаназії з милосердя» до «евтаназії за ідеологічним спрямуванням», що призвело до массового винищення «неповноцінних народів». Саме в цьому світова спільнота і вбачає головну загрозу активної евтаназії.

Філософський аспект явища евтаназії є недостатньо проясненим сучасними дослідниками. Проблема евтаназії знаходиться у площині багатьох наук, таких як медицина, біоетика, релігія, філософія та юриспунденція. Біоетика на сучасному етапі визнає за кожною людиною право на унікальність свого життя і своєї смерті. Проте біоетичне світосприймання схоже з християнським: на першому плані в ньому виступає повага до життя, співчуття та милосердне ставлення до людини. Багато філософів, що намагалися розібратися у людській природі, так або інакше зверталися й до цієї проблеми.

У проблемних питаннях життя та смерті акцент все-таки ставиться на життя: треба захищати життя, а не смерть. У «клятві Гіппократа» йдеться про те, що працівник медицини не дасть (навіть за вимогою хворого) смертельного засобу та не вкаже шлях до скоєння самогубства. Опоненти евтаназії впевнені у священності людського життя і в тому, що ніколи не буде схваленим припинення життя навіть за бажанням пацієнта.

Що стосується проблеми евтаназії в Україні, то законодавство нашої держави трактує евтаназію як зловмисне вбивство. Самогубство не є злочином, але надавання допомоги при скоєнні самогубства, а також навмисне прискорення смерті (невиліковно хворих людей) передбачає відповідальність за ст.115 Кримінального Кодексу.

Евтаназія – серйозна проблема сучасності. Однозначної відповіді стосовно впровадження евтаназії не дала до сих пір жодна наука. Противники евтаназії стверджують, що небажання жити не може автоматично тлумачитися як бажання вмерти, а страх перед точно встановленою датою смерті може перетворити останні години вмираючого на суцільний жах. Також досі невирішене питання, хто саме повинен здійснювати евтаназію й не визначена єдина медична технологія (наприклад, неоднаковість дози для різних людей). А головні питання – як позначиться на духовному розвитку суспільства широке використання евтаназії та як виключити можливість зловживання евтаназією?

На наш погляд, питання про доцільність евтаназії перш за все повинна вирішувати для себе кожна людина, шукаючи сенс власного життя і смерті.

Німеччині примусова евтаназія взагалі була зведена в ранг державної політики. Щодо права людини на гідну смерть існують різні уявлення й відповідно різні моральні оцінки цього права. Одні дослідники вважають “гідною” тільки природну смерть без втручання ззовні. Їх опоненти, навпаки, вважають, що головна ознака достойної смерті – збереження честі та гідності особистості, тому смерть може мати й “неприродний характер”, більше того, виступати в ролі милосердного вбивства. Прибічники евтаназії, хоча б у формі припинення лікування, вважають її допустимою, керуючись такими міркуваннями: – медичним – смерть як останній засіб припинення страждань хворого; – турботою хворого про своїх близьких – “не бажаю їх обтяжувати собою”;- егоїстичним мотивом хворого – бажанням “вмерти гідно”;- біологічним – необхідність знищення неповноцінних людей через загрозу виродження людини як біологічного виду (внаслідок накопичення патологічних генів у популяції);

 – принципом доцільності – припинення довгих і безрезультатних заходів щодо підтримання життя безнадійно хворих, щоб використовувати апаратуру для реанімації хворих з меншим об’ємом уражень;

 – економічними – лікування і підтримка життя більшості невиліковних хворих потребує застосування дорогих приладів та ліків.

Супротивники евтаназії наводять інші переконливі аргументи. Насамперед це наявність релігійних моральних настанов – “не убий” і “любов до ближнього заради Бога” (самоочищення й шлях до порятунку через турботу про тяжко хворих людей). Також обґрунтовують тим, що медицині відомі рідкісні випадки самовиліковування від раку, та і самий розвиток медицини – суть боротьба зі смертю й стражданням (пошук нових засобів і методів лікування). До того ж супротивники евтаназії вважають, що за активної соціальної позиції суспільства можлива практично повна реабілітація інвалідів з будь-яким ступенем обмеження можливостей, що дає змогу повернути людину до життя як особистість. Більшість дослідників ґрунтують своє негативне ставлення до евтаназії принципами традиційної медичної практики (в клятві Гіппократа сказано: “Я не дам нікому… смертельного засобу й не вкажу шляху до такої цілі…”.

Евтаназія наразі може бути пасивною та активною. Перша означає припинення всіх видів підтримуючої терапії, які могли б бути ефективними для підтримки життя пацієнта. У випадку активної евтаназії смерть добровільно або примусово викликається застосуванням спеціальних засобів.

Евтаназія – серйозна проблема сучасної біоетики, для розгляду якої потрібне врахування всіх “ca” і “проти”. Ситуація евтаназії є відображенням споконвічного конфлікту між нормативною та ситуаційною етикою. З одного боку, принцип нормативності потребує поваги до унікальності життя будь-якого пацієнта, а з іншого – сувора правда життя закликає до економії людських сил та ресурсів. Перша заснована на іудейсько-християнській етиці, друга – на цінностях утилітаризму й комунізму. Синтез цих цінностей знаходить відображення в громадській етичній парадигмі, з притаманним їй акцентом на індивідуальному моральному рішенні й принципі автономності й унікальності особистості, пріоритеті прав пацієнта, в тому числі права на гідну смерть.

Уперше евтаназія набула законності в 1994 р. в американському штаті Орегон. На даний час евтаназія у формі асистованого суїциду легалізована в Нідерландах (2001 р.), у Австралії (1997 р.), в ряді штатів Америки, в Бельгії (2001 р.). В інших країнах, незважаючи на статистичні дані про існування широкої практики нелегальної евтаназії, будь-які форми останньої офіційно визнаються злочином, а дане питання в юридичному відношенні залишається відкритим. Кримінальний кодекс багатьох країн прирівнює евтаназію до вбивства людини. У деяких країнах, таких як Італія або Україна, незважаючи на заборону евтаназії, життєпідтримуюче забезпечення хворого, який перебуває в комі, може бути відключене за рішенням близьких родичів або на підставі медичних показань. У багатьох країнах (Італія, Данія, Франція й ін.) існують громадські організації як прибічників, так і супротивників легалізації евтаназії.

На сьогодні евтаназія поки що не може використовуватися в повсякденній практиці як суспільна (медична) система дій з ряду причин – психологічних, медичних, соціальних, законодавчих, етичних. Тому що небажання жити не може автоматично тлумачитися як бажання вмерти, а страх перед точно встановленою датою смерті може перетворити останні години вмираючого на суцільний жах. Тому що досі невирішене питання, хто саме повинен здійснювати евтаназію й не визначена єдина медична технологія (наприклад, неоднаковість дози для різних людей). А головні питання – як позначиться на духовному розвитку суспільства широке використання евтаназії та як виключити можливість зловживання евтаназією? Адже ми пам’ятаємо випадок з сумнозвісним американським лікарем Дж. Кеворкяном (відомим ще як “лікар Смерть”), який “допоміг” більш як 100 хворим піти в інший світ.

Отже, суперечки між супротивниками та прибічниками евтаназії тривають. “Примирення сторін не буде доти, доки соціум не вирішить, ким є людина стосовно власного життя – власником чи сторожем. Якщо власником, то людина вільна робити так, як їй забажається, якщо сторожем, то якийсь час вона може “награбовувати” майно, але потім справжній власник (Бог) може й суворо спитати”.

Право на смерть в контексті сучасної біоетики постає як захист й збереження достоїнства і вільного виявлення волі автономної особистості, які з етичного погляду не менш важливі за психофізіологічний аналіз причин смерті. Біоетика визнає за кожною людиною право (й особисту відповідальність) на унікальність як свого життя, так і своєї смерті. Водночас головною світоглядною передумовою біоетики, що збігається з християнським світосприйняттям, досі зостається повага до життя будь-якої живої істоти, співчуття та милосердне ставлення до людини. Єдиного, універсального рішення з цього питання бути не може, тому що пошук сенсу життя та смерті – довгий і суто особистий для кожної людини шлях. “Людина – це не тільки тіло або психофізична цілісність, а й особлива духовно-тілесна реальність, особистість. Не тільки життя, а й смерть для неї – це постійне утвердження свободи свого духу і виявлення особливого неповторного духотілесного світу” вбий”. Закріплена нормами права можливість евтаназії може безпосередньо вплинути на суспільну свідомість, оскільки з точки зору суспільної психології, усе узаконене вважається таким, що заохочується державою. Евтаназія, як форма медичної практики, може спричинити деморалізуючу дію на величезну масу хворих (тоді як благають про штучну смерть значно менше з них) і на медперсонал (навіщо боротися за життя хворого до кінця, краще без “турбот”, “клопоту” забезпечити йому лагідну смерть). Практика евтаназії небезпечна також діагностичними помилками. Немає впевненості, що ідея евтаназії має під собою чіткі науково-клінічні і організаційно-медичної гарантії своєї істинності. Узаконення евтаназії може викликати можливість зловживань з боку медперсоналу, криміналізації медицини в цьому питанні. І, насамкінець, рішення про евтаназію, попри те, що здійснюється особою усвідомлено, однак може бути поспішним і незваженим. Більше того, в стані хвороби практично не уникнути вад волі – помилок, примусового волевиявлення внаслідок зовнішніх впливів (насильства, погроз, шантажу, умовлянь тощо).

У звичайному стані кожна людина хоче жити довго і щасливо, відкидаючи думки про смерть. Та й смерть не така вже й страшна, якщо міркувати за Епікуром, який заспокоював живих тим, що коли вони існують, то смерті ще немає, а коли вона приходить, то їх уже немає. Але одна справа померти природно, з почуттям виконаного перед усім світом обов’язку або ж коли трагічний випадок враз обірве життя, і зовсім інша – це умирання внаслідок тяжкої невиліковної мученицької хвороби.

Проблема евтаназії у сучасних дискусіях торкається саме тих людей, хто страждає внаслідок невиліковних хвороб.

Російські і вітчизняні автори, висловлюючись за евтаназію спираються, як на першоджерело, на погляди А.Ф. Коні, який ще у 20-х роках минулого століття визнавав допустимість евтаназії у виключних випадках, коли є такі умови як: свідоме і стійке прохання хворого; неможливість полегшити страждання хворого відомими засобами; точна, безсумнівна доведеність неможливості врятувати життя, що встановлена колегією лікарів при обов’язковій одностайності; попередження органів прокуратури. На сьогодні принципово нових аргументів щодо умов за яких можлива б була евтаназія не висувається, а лише дещо ширше вони трактуються: ознайомлення хворого з діагнозом з поясненням можливих наслідків цієї хвороби; прийняття колегією лікарів-спеціалістів у цій галузі одностайного рішення про те, що подальша підтримка життя хворого не дасть позитивних результатів; наявність висновків науково-дослідного інституту щодо неможливості лікування цієї хвороби іншими засобами на момент звернення та перспективи наукових розробок у цій галузі охорони здоров’я; прохання хворого позбавити його від страждань, висловлене у письмовій формі й засвідчене головним лікарем медичного закладу або нотаріусом; згода батьків, родичів хворого.

Одночасно ці положення піддаються серйозній критиці противниками евтаназії, які доводять її неприпустимість ні з моральної, ні з юридичної точки зору, тому, що, по-перше, ніхто не може позбавити людину життя, яке повинне підтримуватися в усіх випадках до природного кінця; по-друге, завжди не виключена помилка у прогнозі стану хворого (та й як собі можна уявити практично усю цю процедуру, коли мова буде йти не про одного, а сотні чи тисячі пацієнтів); по-третє, можливе зловживання евтаназією з боку лікаря чи інших суб’єктів (гарно “задокументувати” справу завжди можна); по-четверте, згода, чи письмова згода на легку смерть не має ніякої сили, оскільки може бути вирвана у людини у несвідомому і навіть свідомому стані.

Саме тому патетичні заклики типу “евтаназія, яка застосовується в декількох країнах світу (Нідерланди, Бельгія, штат Орегон в США), як виключення, неминуче повинна стати коли-небудь загальноприйнятою системою у медичній практиці освіченого суспільства”, змушують замислитися, чи є відповідні екзистенційні підстави для таких припущень і, тим більше, для реальної практики? Адже де-факто евтаназія набирає обертів, незважаючи на те, що, наприклад, Європейський суд з прав людини у Стразбурзі вважає справедливою заборону на евтаназію у національних законодавствах, комісія з прав людини ООН вважає, що процес евтаназії, який розгортається, призведе до “баналізації” добровільної смерті, перетворить евтаназію у буденне явище.

Звичайно ж проблема евтаназії, в першу чергу, торкається тих невиліковно хворих, хто в муках очікує смерті. Однак моральний бік цієї проблеми грунтовно зачіпає ще десятки, а можливо й сотні тисяч людей – політиків і правників, які повинні прийняти відповідні закони, а згідно з ними й конкретні юридичні рішення на евтаназію конкретної особи; близьких і рідних цієї особи, які повинні погодитися з достроковою смертю свого родича; і, звичайно, лікарів, які, по-перше, повинні прийняти вірне, безпомилково-професійне рішення щодо стану хворого, а, по-друге, виконати процедуру спричинення смерті.

Таким чином, у процесі евтаназії бере участь, як мінімум, чотири категорії людей: безпосередньо хворі, які просять про легку смерть, політики-правники, родичі і лікарі. Проте всі вони мають однакове право – право на вільний вибір, а швидше на свавільне рішення: одні – жити чи не жити; другі – надавати чи не надавати законне право на дострокове припинення життя; треті -давати чи не Давати згоду на неприродну смерть близької людини; четверті – про можливість чи неможливість полегшити страждання хворого відомими засобами, про безсумнівну доказовість неможливості врятувати життя, про той чи інший “легкий” набір лікарських засобів здійснення евтаназії і, насамкінець, про те, чи бажає той чи інший конкретний лікар (чи лікарі) здійснити цю процедуру.

Давайте детальніше розглянемо ці позиції з точки зору свободи і свавілля. Перша. Чи може тяжко хвора людина вільно вибрати між життям і смертю? Існує пафосний аргумент, що мов благоговіння перед життям, як вищою земною цінністю, не повинно позбавляти індивіда його природного особистого права на вільне самовизначення: як жити і як вмерти.

Так, дійсно, людину вільну не можна примусити жити. Це залежить від її сваволі виключно. Але щодо вільного самовизначення і природного права, тут є суперечності. Справа в тому, що природне право і вільне самовизначення різного роду феномени – одне притаманне людині від народження, інше набувається в соціальній практиці. У природі усе детерміновано, природа не наділила жодну живу істоту інстинктом до смерті, але дала їй чудову програму виживання. Окремі випадки самоліквідації у тварин і птахів пов’язані з конкретними збоями в інстинкті виживання. При цьому наголос ставиться на самоліквідації. Природа не вважає доцільним наділяти живих істот інстинктом “допомоги” іншим живим істотам в самоліквідації за певних умов. Отже, питання спричинення дострокової смерті у людей це суто соціальне явище. Ні у фізичному, ні у біологічному світах воно не спостерігається. Так що природну сферу залишаємо, проблема евтаназії лежитьцілком у площині сфери моральної. Однак перший урок засвоюємо – спричинення дострокової смерті самому собі явище протиприродне.

Тепер щодо вільного самовизначення. Поняття “вільне” означає діалектичну єдність “свободи від…” і “свободи для…” Але чи є у тяжко хворої людини “свобода від…”? Ні, її немає. Прийняті нею рішення причинно зумовлені. Вона діє не вільно, а за необхідністю. Такими причинами є: фізичні страждання; переживання про те, що близьким і рідним через неї потрібно нести матеріальні і моральні збитки; образа за те, що так прикро доводиться в кінці життя, глибока депресія, неможливість однозначної оцінки у співчутті до неї оточуючих і багато інших подібних факторів.

Самовизначення теж не може бути тотожним свободі, хоча і є одним з абстрактно-загальних визначень свободи, підкреслюємо “одним з …”. Самовизначення передбачає, що хтось сам за себе визначає, сам за себе вирішує, зумовлює свої цілі. Проте все це може відбуватися під дією як внутрішніх, так і зовнішніх чинників, а в нашому випадку нікого не потрібно переконувати, що тут діють зовнішні обставини. Під дією внутрішніх причин людина не благала б у когось своєї смерті, вона б це зробила самостійно, бо найважчою формою самовизначення є самообмеження, а крайньою -самозаперечення. Але ці дві форми самовизначення не даються людині само собою. Такою здатністю наділені люди загартовані як фізично так і духовно. Тож такі люди не благають, а швидше діють самостійно.

Вище сказане свідчить про неможливість доведення факту добровільного вибору.

Друга. Не менш гостро стоїть питання про свавілля політиків. Так, є неначе позитивні факти правового вирішення питання евтаназії” у Бельгії і Нідерландах, де вже десятки людей “скористалися” законним правом на легку смерть. Проте як поставитись до історичних фактів масового знищення дітей з вадами в античній Спарті, хворих проказою в Азії, хворих чумою у Франції чи державної політики фашистської Німеччини, спрямованої на “очищення” “вищої раси”. Помилкою було б думати, що все в минулому. Чого, наприклад, варті рекомендації політиків сучасних США щодо зменшення перенаселення в деяких африканських чи азіатських країнах? А хто гарантує, що в умовах бідності і незабезпеченості медицини конкретно в Україні привабливими для політиків не стануть такі “добрі” і головне “високоморальні” заходи як умертвіння хворих на рак, СНІД, недоглянутих одиноких престарілих хворих людей в ім’я забезпечення нормального життя “здорової” частини суспільства? Якби подібних або інших ризиків не було, то мабуть, законодавець не вніс би, до Цивільного кодексу такий елемент як “заборона позбавлення життя фізичної особи”, з якого б боку цей елемент не розглядався.

Третє. У яких умовах повної несвободи можуть опинитися родичі тяжко хворої людини, що прохає про евтаназію? Вони змушені будуть проханням цієї людини, дією закону приймати в будь-якому випадку не вільне, а свавільно-зле рішення: або взяти на себе частину відповідальності за спричинення смерті і потім з цим все своє життя жити, або взяти на себе гріх в такий спосіб позбавити себе зайвого клопоту і матеріальних витрат (хто-небудь досліджував, який відсоток у родинах де є такі хворі складає проблема бажання будь-якими шляхами звільнитися від такого тягаря? Можемо тільки здогадуватися, що не малий).

Четверте. Лікарям, між тим, само собою, з доброго дива пропонується взяти на себе головну місію – процедуру умертвіння, тобто ката. Лікував-лікував, а тепер убий! Знову йдеться про замах на свободу – тепер уже лікаря. Ситуація вимальовується такою. Є закон, що дозволяє евтаназію, отже, кожний бажаючий, хто підпадає під дію цього закону має право! (бо ж це закон!). Родичі хворого теж мають право на підтримку своєї близької людини. Прокурор, перевіривши усі відповідності процедури, дає конкретний припис на евтаназію. Тепер слово за останнім в ланцюгу – лікарем. Однак він теж має право не бути катом. Виникає знову суперечність між правом і свободою. То ж чи не краще відкинути всі ці правові процедури і довіритися свавіллю, сваволі, власній волі конкретних хворих і конкретних лікарів – і тоді ніяких колізій?! Дивними є спроби переконати спільноту, що повитуха і кат суть одна річ. Чомусь у найжахливіші часи, як давнини так і сучасності за навіть найгучніших злочинів проти людини чи людства, хоча б формально, але участь “судді” і “ката” завжди розділялась, розрізнялась, виокремлювалась. Тепер пропонується виховати, виростити, сформувати чергову надлюдину професійного ґатунку -надлікаря! Бо тільки такому під силу допомогти людині народитися, все життя підтримувати їй здоров’я, а в разі чого-небудь не передбаченого холоднокровно (зате “легко” і “приємно”) відправити її у потойбічний світ

Таким чином, евтаназія – це складне соціальне явище, у якому така багатоманітність суперечностей і неузгодженостей, залежностей і випадковостей, що його ніяк не можна втиснути у вузькі рамки права чи медицини, воно за своєю природою торкається свободи волі людини.

Досліджуване явище є свавіллям. Тому єдина можливість забезпечити свободу і права тяжко хворої людини – це всіляка допомога їй (збоку держави, закону, родичів і лікарів) стійко і найлегше дочекатися своєї природної кончини. Якщо ж суспільство прагне виявити милосердя гуманність до тяжко хворих своїх громадян, то нехай воно подбає, щоб держава постійно забезпечувала лікарні та лікарів найсучаснішими засобами підтримки життя і позбавлення страждань пацієнтів. Сьогодні ж, як це не парадоксально звучить, суспільство вимагає від держави “вжити заходів” тепер і негайно, бо комусь одному чи декільком це так необхідно. За такої нагоди держава може розв’язати дуже багато своїх “гострих” проблем.

Проблеми евтаназії в контексті біоетики

У цілому можна зазначити, що в європейській парадигмі смерті як і раніше панує антитеза, запропонована ще Сократом: смерть або подібна до сну без сновидінь (смерть як ніщо), або смерть – це перехід у інший світ, інший стан, уже не пов’язаний із земним існуванням. Європейська мораль випробувала всі спроби “технізації й медикалізації” смерті, що знайшло відображення в установці непримиренної боротьби з нею, негативному емоційному ставленні до ритуалу поховання мертвих, у стигматизації всіх форм “неприродної смерті”, а також усього того, що може її викликати – суїциду, катувань, хвороб, тілесних і психофізичних аномалій та ін.

Останнім часом людство все частіше потрапляє в ситуації, де перестає передбачати та контролювати наслідки своїх досягнень. В умовах швидкого поширення новітніх технологій, які радикально змінюють не тільки життєдіяльність, а й саму природу людини, виникає потреба в розробці оновленої системи моральних і духовних орієнтирів людства. Цією оновленою системою, на думку автора, може виступити біоетика – один із напрямів сучасної етичної думки, об’єктом якої виступає життя як феномен, а предметом – вивчення системи умов, за яких можливе збереження і розвиток життя на землі.

Виникнення біоетики було зумовлене посиленням уваги до прав людини за умов активного створення нових медичних технологій, що породжують велику кількість проблем, які потребують розв’язання як з погляду права, так і з моралі. Крім того, формування біоетики було спричинене величезними змінами в медичній практиці, які стали можливі завдяки успіхам генної інженерії, трансплантології, появі обладнання для штучної підтримки життя пацієнта й накопиченню відповідних практичних та теоретичних знань. Усі ці процеси загострили моральні питання, що постали перед лікарем та пацієнтом. Чи існують межі надання медичної допомоги, в підтримці життя смертельно хворої людини? З якого саме моменту настає смерть? Чи припустима евтаназія?

Біоетика підкреслює міждисциплінарний комплексний характер проблеми співвідношення життя й смерті й залучає для її дослідження різні галузі людського пізнання: медицину, біологію, екологію, філософію, психологію, соціологію, культурологію тощо. Сучасна біоетика переглядає як негативне ставлення до смерті і вмирання, так і варіанти необґрунтованого абстрактно-оптимістичного ставлення до життя, без урахування психологічних,тілесних, соціальних вимірів та якостей останнього. Здебільшого це пов’язано з новим поясненням смерті як біомедичного феномену.

У сучасній біології й медицині знаходять втілення всі особливості раціонального ставлення до смерті, що виникло ще в XVIII ст. Саме тоді смерть проходить шлях нового осмислення як універсального соціокультурного явища. Смерть постає вже не тільки як межа або кінцевий пункт, а й як явище життя, що має певний простір, як особлива чуттєво-тілесна реальність. Французький філософ М.Фуко у своїй книзі “Народження клініки” показав, як завдяки новому ставленню до хвороби у Європі виникає такий соціальний інститут, як клініка.

Клініка стає місцем зустрічі людини і хвороби, хворого і лікаря, життя та смерті “Саме тоді, коли смерть була епістемологічно інтегрована в медичний досвід, – підкреслює М.Фуко, – хвороба змогла відділитися від контрприроди й знайти плоть у живій плоті індивідів. Й можливо, у цілому досвід індивідуальності сучасної культури пов’язаний з досвідом смерті.

Збільшення кількості лікарень та клінік привело до відокремлення людини від безпосереднього спостереження за процесом вмирання та смерті. Як наслідок, людина позбулася можливості переживання трагічних, але очищуючих моментів, які наповнюють життя змістом. Окрім досвіду, який можна набути як свідок смерті близьких нам людей, ми маємо і неявні знання про це явище, які зберігаються в глибинах нашої підсвідомості, – це так званий інстинкт смерті. Існування такого інстинкту стало очевидним при аналізі схильності до саморуйнування у хворих, що страждають на депресію, випадків самогубства й покалічення при певних психічних розладах, непереборній потребі в стражданні й безпричинній деструктивності, притаманних людській психіці.

Ідея існування інстинкту смерті не раз висловлювалася у процесі розвитку культури. І.І. Мечніков, наприклад, вважав, що такий інстинкт пробуджується тільки у помираючої людини при досягненні нормальної, “не патологічної старості”. С.Шпільрейн показала, що прагнення до смерті є невід’ємною сутністю прагнення людини до життя та до продовження цього життя в іншому. Інстинкт збереження виду за своєю сутністю амбівалентний, тому що потребує для свого здійснення руйнування старого тією самою мірою, як і створення нового. З.Фрейд спочатку вважав прагнення до смерті агресією, наслідком неповного задоволення інстинкту статевого потягу. Однак пізніше він виділив ці агресивні спонукання в окремий інстинкт – інстинкт смерті – танатос. К.Юнг вважав, що знання про наближення смерті є формою колективного підсвідомого. С.Гроф провів ряд експериментів за допомогою особливих дихальних вправ і ЛСД. Ці експерименти виявили, що всі піддослідні мали подібні видіння, які свідчили про наявність у людини особливих знань біологічного циклу “народження – смерть”.

Наявність інстинкту смерті, підсвідоме знання про неминучість кінця будь-якого людського життя дає змогу пояснити готовність людини (особливо, у разі невиліковної хвороби, тяжкого стресу) відмовитися від боротьби за життя та прийняти смерть як позбавлення від страждань.

Що ж таке смерть – прояв вродженого інстинкту, трансперсональних рівнів психіки чи явище духовного життя особистості?

Доволі тривалий час (аж до середини ХІХ ст.) констатацією смерті займалися не лікарі, а священики або наймані люди. Але з часом представники медичної професії отримують право, а потім і обов’язок констатування смерті. Одночасно з цим виникає проблема встановлення власне моменту смерті, яка була досить складною в усі часи. Упродовж тисячоліть на практиці як критерії смерті використовувались зупинка серцевої діяльності, припинення дихання, відсутність чутливості тощо. Недосконалість цих уявлень щодо природи смерті полягала в тому, що відсутність функцій окремих органів ототожнювалась зі смертю всього організму.

У 1965 р. учасники колоквіуму щодо сутності життя й смерті, який відбувся у Марселі, здійснили спробу внести ясність у питання критеріїв смерті. Ними, зокрема, було виділено два стани вмирання: тривала кома (coma prolonge) і незворотна кома (coma depasse). Перша – позначає такий стан, за якого вегетативні функції організму збережені. Тривала кома може або регресувати до незворотної, або поступитися місцем нормалізації стану хворого. У другому випадку визнається безповоротна втрата вищих регулюючих функцій мозку, а стан діагностується як “смерть мозку”, що прирівнюється до смерті людини. Новий критерій “смерть мозку” був прийнятий і затверджений на засіданні ВООЗ і ЮНЕСКО (Женева, 1968 р.). Безсумнівно, його поява була зумовлена значною мірою розвитком новітніх біомедичних технологій у трансплантології, реаніматології, анестезіології, медичній діагностиці й ін. “Смерть як медичний й психологічний феномен з урахуванням особливостей нового критерію постає як процес, що складається з двох стадій: вже здійсненої події – власне смерті (death) й передуючої їй, проміжною між життям та смертю стадії вмирання (dying)”.

Вперше таке розділення запропонувала в своїй праці “Про смерть та вмирання” Е.Кублер-Росс. Вона звернула увагу дослідників на проблему існування нового духовного виміру – простору особливих страхів та таємних хвилювань людини, яка перебуває на порозі смерті.

Нині в суспільстві активно обговорюється новий ідеал гідної смерті людини, смерті безболісної й “легкої”, смерті як порятунку від страждань, смерті-евтаназії. Священне мистецтво вмирання, якому навчали релігія й численні філософські системи минулого, в наші дні починає асоціюватися з такими поняттями, як автономія, свобода й гідність людської особистості. А сама смерть людини ототожнюється зі “смертю мозку” – припиненням вищих його функцій. Факт втрати смертю традиційного, сакрального місця у свідомості людства починає впливати на всю сучасну культуру.

На сьогодні можна говорити про різні форми евтаназії. Перша – евтаназія як настання легкої смерті, що настає природним шляхом або за допомогою спеціальних заходів. Друга – добровільна евтаназія (“милосердне вбивство”), тобто за допомогою спеціальних дій лікаря з обов’язковою згодою самого пацієнта (який усвідомлює своє бажання) спричинення “легкої” смерті останньому, задля припинення страждань. Третя – примусова евтаназія, яка здійснюється за рішенням родичів чи суспільних інститутів з допомогою заходів, які призводять до “легкої” смерті людини.

ВМИРАННЯ ЧИ ЕВТАНАЗІЯ

Боляче і нестерпно бачити, як страждають вмираючі. Сучасна людина розучився переносити біль стоїчно, а людство в цілому багато в чому втратило уміння терпіти.

При цьому сьогодні люди страждають від онкологічних захворювань набагато більше і багато страшніше, ніж в минулому. Як не парадоксально, але пов’язано це з тим, що за останні десятиліття в боротьбі з раком досягнуть безсумнівний прогрес.

Прогрес, який привів до того, що тепер людина не гине, як це було раніше, на ранніх стадіях свого захворювання і навіть в тих випадках, коли лікування не призводить до одужання або ремісії, дотягує до того моменту в розвитку хвороби, який в минулому був принципово недосяжний.

У той страшний момент, коли метастази уражають весь її організм, людина зіштовхується з позамежним виснаженням і страшними болями. Раніше до цієї стадії розвитку хвороби доживали одиниці, тепер це стало долею більшості хворих раком.

В результаті евтаназія стає все більш частим вирішенням “проблеми болю», впоратися з якою виявляються не в змозі ні самі хворі, ні їхні родичі, ні лікарі. З боку це здається дивовижним, але фахівці, що практикують евтаназію, одержують від родичів своїх пацієнтів вдячні листи, на захист евтаназії виступають і самі хворі, нескінченно утомлені та виснажені.

Відшліфовується юридична сторона питання, розробляються методи, при яких хворий сам пускає в хід механізм евтаназії. Нарешті, удосконалюється психіатрична експертиза, бо людина, що приймає рішення про добровільний відхід з життя, повинна бути адекватною. Загалом, евтаназія цивілізовано осмислюється на рівні сучасної культури.

Все частіше мовиться про те, що людина повинна мати можливість скористатися «правом на смерть» у разі смертельної хвороби, яка все одно призведе до неминучої загибелі через два чи три тижні.

У той же час противники евтаназії: лікарі, письменники, юристи, духовенство, віруючі й атеїсти – не утомлюються повторювати, що сучасна цивілізація йде по шляху виправдання самогубства, що «допомога в здійсненні самогубства” (саме так кваліфікується той спосіб введення хворому дози снодійного, приводить до безболісної смерті, який практикується в даний час Джеком Геворкяном) – неприпустима.

Звертає на себе увагу, що противники евтаназії здебільшого говорять гранично жорстко, агресивно і з роздратуванням, виявляє їхню внутрішню слабість. Мало того, в їх позиції виявляється визначений парадокс. Віруючі супротивники евтаназії, як правило, підкреслюють, що, заборонена Церквою, ця аморальна практика повинна бути в будь-яких її формах заборонена і законом, тобто з мови віри переходять на мову держави і права.

Hаоборот, невіруючі і, здавалося б, не звиклі апелювати до Бога і Його авторитету, не наполягаючи на законі і не кваліфікуючи практику евтаназії як злочин, згадують про слово «гріх», яке взагалі зазвичай не входить в їх лексикон, закликають подивитися на евтаназію в духовному вимірі і побачити в ній саме гріх, а не щось інше.

І те, і інше цілком зрозуміло. Віруючий розуміє: його слова про те, що життя кожного належить не йому самому, а Богу, людина, яка не вірить в Бога “всім серцем своїм», – не почує. Розуміє він і інше: умирання ракового хворого настільки важко і страшно, що всякому, хто на власні очі зіткнувся з його муками, ясно, що смерть у даному випадку – благо.

Коли священик з екрана телевізора говорить, що «з християнської точки зору евтаназія – гріховне діяння і Церква може покарати за цей гріх», – йому не вірять. У ньому бачать інквізитора, який готовий покарати й умираючого, і навіть мертвого. Такий священик, можливо, здасться глядачеві правильно мислячим, але безсердечною людиною, до якої застосовні слова митрополита Антонія, який сказав одного разу, розмірковуючи про обов’язки священика перед обличчям смерті його парафіянина: «Hе треба робити вигляд, що, якщо ти священик, ти розумієш те, чого ніколи сам не відчував ».

Коли хто-небудь починає міркувати про евтаназію і її неприпустимість, ні однієї ночі не просидівши біля ліжка вмираючого і не знаючи по своєму власному досвіду, що таке цей біль, то він виглядає не тільки непереконливо, але якось аморально.

Hаоборот, прихильниками евтаназії, як правило, є люди м’які, що усвідомлять, наскільки дивовижний жах болю, чи просто знають, що це таке, по досвіду щоденної роботи. Люди, в яких неможливо побачити злочинців прагнуть якомога швидше позбутися від хворого.

Серед них стає все більше тих, хто не вважає себе атеїстами і говорить, що в евтаназії немає нічого богопротивного. У такому способі відходу з життя, говорять «віруючі» апологети евтаназії, люди страждають лише з тієї причини, що їх життя вже було штучно продовжене лікарями, без втручання яких вони б померли багато раніше.

Hевіруючі противники евтаназії апелюють до Бога, тому що в рамках тієї системи координат, в якій вони звичайно живуть і діють, самогубство не вважається чимось аморальним, а вопрінімается як природне рішення, коли немає іншого виходу з життєвого тупика.

Але як бути з евтаназією? Людина відчуває, що вона чомусь неприпустима, але не може зрозуміти, чому. Атеїст або агностик починає говорити мовою священика, що виходить украй непереконливо, а тому доводиться бути різким. Ось чому противники евтаназії здаються агресивними. Ось чому вони іноді роблять для легітимізації “добровільної смерті» в суспільній свідомості більше, ніж самі переконані апологети евтаназії.

Hе випадково Іоанн Павло II закликав побачити в евтаназії не просто практику, яка повинна бути відкинута, але «драматичний виклик, кинутий усім людям доброї волі, щоб вони негайно мобілізувалися”.

«Що зробити, щоб дійсно допомогти людям нашого часу усвідомити нелюдський характер деяких аспектів пануючої культури?» – Запитує Папа і сам відповідає на своє питання: необхідно навчитися не тільки думати, але і відчувати по-християнськи. Проблема полягає не в евтаназії як такої і навіть не в жаху тих болів, які мучать помираючих, але в тому, що ми кидаємо наших хворих, вважаючи, що не можемо їм нічим допомогти.

Саме про це задовго до опублікованої в 1994 році декларації бельгійських єпископів, присвяченій темі хвороби і смерті, заговорив митрополит Антоній Сурожський. З його точки зору немає нічого страшнішого, ніж самотність хворого. Самотність, яке вже за життя кидає його в небуття. Вмираюча людина, що знаходиться, як нам здається, в несвідомому стані, як підкреслює владика, потребує нашої присутності. Він потребує того, щоб з ним говорили, навіть якщо він не чує; щоб поруч з ним мовчали, але тільки не кидали його одного.

«Умійте мовчати, – каже митрополит Антоній, – нехай балаканина відступить, дасть місце глибокому, зібраному, повному справжньої людської дбайливості мовчанню. Візьміть хворого за руку і скажіть спокійно: я радий побути з тобою. І замовкніть, будьте з ним, не споруджуйте між вами цілий світ незначних слів чи поверхневих емоцій ».

Завдання здорової людини полягає в тому, щоб розділити з умираючим його біль, а в якихось випадках узяти цей біль на себе. Це непросто, бо тут необхідні і чисто фізичні сили, і серце.

Hам простіше жахатися стану хворого, в крайньому випадку шкодувати його, але не бути з ним поруч, а саме це необхідно. Лікар, що цілком природно, бачить у хворій людині пацієнта, якому він повинен допомогти виходячи зі своїх професійних можливостей – зробити перев’язку, ін’єкцію або прийняти рішення про те, як ефективніше зняти напад та інше.

Священик приходить до вмираючого, щоб вислухати його сповідь чи причастити. Нарешті, родичі прибігають, щоб помити його чи нагодувати. Але завдання полягає і в іншому – бути поруч із хворим, спілкуватися з ним від серця до серця, побачити в ньому не хворого, а людину. Саме цього найчастіше не робить ніхто. А тому знаходиться інший вихід – евтаназія.

Трагедія сучасного суспільства полягає в тому, що в хворому перестають бачити людину, з якою можна спілкуватися на рівних. Hа нього починають дивитися як на нещасливого, якого треба шкодувати, опікувати, оберігати від новин, щоб хворий не хвилювався, але при цьому забувають про головне – про його внутрішній світ і його особистості.

Якби ми більше вникали в те, чим живе умираючий, питання про евтаназію відпало б саме собою, бо нам стало б ясно, що саме в останні дні життя людина переживає хоча дуже страшний, але дивний час. Сенс останніх днів життя, коли людина, за висловом святої Терези з Лізьє, подібно залізничному локомотиву наближається до кінцевої станції, полягає в тому, що людина переживає в цей момент величезний духовний ріст. Доростає до повноти розкриття свого «я».

Коли в людини залишається зовсім небагато часу на землі, коли сили зникають з кожним днем, а фізичні страждання збільшуються, він на очах стає іншим, парадоксально виростаючи зі своїх слабостей і переборюючи ту стелю, яким він, здавалося, вже назавжди був обмежений у своєму розвитку .Hе дати людині пережити ці дні – неприпустимо.

Дивно багато дають ці дні і тим, хто залишається з хворим один на один, проводить з ним час – у розмовах чи мовчки, але завжди доторкаючись до серцевини буття. Це страшно, але необхідно. Біда сьогоднішньої цивілізації полягає в тому, що в більшості випадків наші рідні і друзі, а потім і ми самі вмираємо в лікарні, в ізоляції від реальності, далеко від рідних і друзів. В страшному самоті лікарні.

Сьогодні людина вмирає непочутим. Саме тому ми і протиставляємо ідеям Джека Геворкяна, який вважає, що евтаназія рятує умираючого від страшного кінця, не живий і унікальний досвід спілкування йдуть, а жорстке і беззмістовне “не можна”. То «не можна», за яким не стоїть нічого, крім упевненого у своїй правоті егоїзму людини, який вважає себе християнином.

 Проблеми евтаназії в біоетичному контексті

У статті аналізуються поняття “життя” та “cмерть” як фундаментальні філософські категорії, що відіграють важливу роль в побудові сучасної біоетики. Явище евтаназії є продуктом суперечливого переплетіння їх сутнісного змісту. Метою статті є системний аналіз суперечливих проблем евтаназії в контексті біоетики.

Останнім часом людство все частіше потрапляє в ситуації, де перестає передбачати та контролювати наслідки своїх досягнень. В умовах швидкого поширення новітніх технологій, які радикально змінюють не тільки життєдіяльність, а й саму природу людини, виникає потреба в розробці оновленої системи моральних і духовних орієнтирів людства. Цією оновленою системою, на думку автора, може бути «біоетика» – один із напрямів сучасної етичної думки, об’єктом якої є життя як феномен, а предметом – вивчення системи умов, за яких можливе збереження і розвиток життя на землі.

Виникнення біоетики було зумовлене посиленням уваги до прав людини за умов активного створення нових медичних технологій, що породжують велику кількість проблем, які потребують розв’язання як з погляду права, так і з моралі. Крім того, формування біоетики було спричинене величезними змінами в медичній практиці, які стали можливі завдяки успіхам генної інженерії, трансплантології, появі обладнання для штучної підтримки життя пацієнта й накопиченню відповідних практичних і теоретичних знань. Усі ці процеси загострили моральні питання, що постали перед лікарем та пацієнтом. Чи існують межі надання медичної допомоги в підтримці життя смертельно хворої людини? З якого саме моменту настає смерть? Чи припустима евтаназія? Як називати лікаря, який застосовує евтаназію?

Біоетика підкреслює міждисциплінарний комплексний характер проблеми співвідношення життя й смерті й залучає до її дослідження різні галузі людського пізнання: медицину, біологію, екологію, філософію, психологію, соціологію, культурологію тощо. Сучасна біоетика переглядає як негативне ставлення до смерті та вмирання, так і варіанти необґрунтованого абстрактно-оптимістичного ставлення до життя без урахування психологічних, тілесних, соціальних вимірів та якостей останнього. Це здебільшого пов’язано з новим поясненням смерті як біомедичного феномена.

Увага до медицини кінця життя – одна з ознак XX століття. Незважаючи на довге офіційне несприйняття, вона існує, чим і спричинює багато суперечностей. Смерть для багатьох – джерело страху. Більшість людей не хоче думати про неї. Людина фактично ігнорує смерть і живе так, начебто підсвідомо вірить у своє безсмертя.

Наявність інстинкту смерті, підсвідоме знання про неминучість кінця будь-якого людського життя дає змогу пояснити готовність людини (особливо у разі невиліковної хвороби, тяжкого стресу) відмовитися від боротьби за життя та прийняти смерть як позбавлення від страждань. Що ж таке смерть – прояв уродженого інстинкту, трансперсональних рівнів психіки чи явище духовного життя особистості?

Досить тривалий час (до сер. ХІХ ст.) констатацією смерті займалися не лікарі, а священики або наймані люди. Але із часом представники медичної професії отримують право, а потім і обов’язок, констатування смерті. Одночасно з цим виникає проблема встановлення власне моменту смерті, яка була досить складною в усі часи. Упродовж тисячоліть на практиці використовувались такі критерії смерті: зупинка серцевої діяльності, припинення дихання, відсутність чутливості тощо. Недосконалість цих уявлень щодо природи смерті полягала в тому, що відсутність функцій окремих органів ототожнювалась із смертю всього організму.

Новий критерій «смерть мозку» був прийнятий і затверджений на засіданні ВООЗ і ЮНЕСКО (Женева, 1968 р.). Безсумнівно, його поява була зумовлена значною мірою розвитком новітніх біомедичних технологій у трансплантології, реаніматології, анестезіології, медичній діагностиці та ін. «Смерть як медичний й психологічний феномен з урахуванням особливостей нового критерію постає як процес, що складається з двох стадій: вже здійсненої події – власне смерті (death) й, передуючої їй, проміжною між життям та смертю стадії вмирання (dying)».

Нині в суспільстві активно обговорюється новий ідеал гідної смерті людини, смерті безболісної й “легкої”, Смерті як порятунку від страждань, – евтаназії. Священне мистецтво вмирання, якого навчали релігія й численні філософські системи минулого, в наші дні починає асоціюватися з такими біоетичними поняттями, як «автономія», «свобода» й «гідність» людської особистості. А сама смерть людини ототожнюється із «смертю мозку» – припиненням вищих його функцій. Факт втрати «смертю» традиційного, сакрального місця у свідомості людства починає впливати на всю сучасну культуру.

Ставлення до уразливих груп населення в українському суспільстві (літніх людей, інвалідів, людей з психічними, онкологічними захворюваннями, ВІЛ інфікованих та ін.) характеризується певними упередженнями, що не дозволяють розглянути унікальність такої людини. Такі упередження дістали назву «стигми» – відмітки сорому або ганьби. Сьогоднішні стигми – це не фізичні, а соціальні знаки-мітки. Смерть стає непристойною і незручною, як і траур, який уважають за краще приховувати. Відомий французький філософ-постмодерніст Ж. Бодрияр у зв´язку з цим відзначає, що вся сучасна культура є суцільним зусиллям із відокремлення життя від смерті. У науці відміна смерті стає фантазмом істини, у медицині – фантазмом фізичного здоров´я. У результаті зникає природна амбівалентність життя і смерті. Смерть, позбавлена символічного обміну з живими, поселяється в самому житті і починає руйнувати й отруювати життя сучасної людини зсередини.

Стандартизація і медикалізація смерті та вмирання, скасування колишніх символічних уявлень про ці феномени приводить до соціальної дискримінації вмираючих і мертвих. Хвора і вмираюча людина зникає з життєвого простору своїх близьких набагато раніше, ніж помирає. А метою медицини стає усунення смерті у першу чергу як причини розпаду фізичного тіла. Унаслідок цього медики починають ставитися до хворого тільки як до фізичного тіла.

Постає питання, чи може медицина обмежуватися тільки намаганням витягти людину з пазурів смерті, чи ж у будь-якому разі слід мати на увазі ще якісь ширші категорії добра для цієї людини, які б включали уникнення страждання? Біоетичний підхід до страждання має бути сформульований по- різному. «По-перше, ми не повинні втрачати з поля зору самобутній етос страждання та співстраждання. По-друге, висувається принципова для біоетики проблема осмислення стратегії уникнення людських страждань або їх мінімізації. Нарешті, по-третє, тут, як і в інших випадках, очевидно, не може бути якихось загальних універсальних настанов, але потрібно зважувати на людську реальність страждання при осмисленні конкретних випадків, яких життя дає нам безліч».

Термін «евтаназія» (з грец. eu – «добре» і thanatos – «смерть»), що буквально в перекладі означає добра, блага смерть. У сучасному розумінні цей термін означає свідому дію чи відмову від дій, що приводить до швидкої і безболісної смерті безнадійно хворої людини з метою припинення її страждань. На сьогодні можна говорити про різні форми евтаназії. Перша – добровільна евтаназія (“милосердне вбивство”), тобто за допомогою спеціальних дій лікаря з обов’язковою згодою самого пацієнта (який усвідомлює своє бажання) спричинення “легкої” смерті задля припинення страждань. Друга – примусова евтаназія, яка здійснюється за рішенням родичів чи суспільних інститутів за допомогою заходів, які приводять до “легкої” смерті людини.

Евтаназія може бути пасивною та активною. Перша означає припинення всіх видів підтримуючої терапії, які могли б бути ефективними для підтримки життя пацієнта. У випадку активної евтаназії смерть добровільно або примусово викликається застосуванням спеціальних засобів.

Уперше евтаназія набула законності в 1994 р. в американському штаті Орегон. Ідея евтаназії для більшості українських людей незнайома, тому що для нашої країни це нова концепція. Якщо ж говорити про лікарів, то вивчення ставлення до активної і пасивної евтаназії у країнах Європи (Італія, Іспанія, Німеччина, Франція, Бельгія, Нідерланди) засвідчило, що 79-94% спеціалістів виступають за пасивну евтаназію і проти застосування технічних засобів для продовження життя у випадку необоротних змін, 59-64% професіоналів – за застосування активної евтаназії при смерті головного мозку. Однак є випадки коли безнадійно хворий сам висловлює бажання не жити. Близько 40% медиків проти застосування активної евтаназії. Мабуть, у недалекому майбутньому нам доведеться не тільки обговорювати ці проблеми, але й розробляти відповідні законодавчі акти.

Проте в деяких країнах (Італія, Україна), незважаючи на заборону евтаназії, життєпідтримуюче забезпечення хворого, який перебуває в комі, може бути відключене за рішенням близьких родичів або на підставі медичних показань. У багатьох країнах (Італія, Данія, Франція тощо) існують громадські організації як прибічників, так і супротивників легалізації евтаназії.

Прихильники цієї медичної діяльності вважають, що право померти має бути розцінене як одне з фундаментальних прав людини, а продовження страждань безнадійно хворих не може вважатися актом співчуття. Вони вважають, що головна ознака достойної смерті – збереження честі та гідності особистості, тому смерть може мати й «неприродний характер», більше того виконувати роль милосердного вбивства.

Право на смерть в контексті сучасної біоетики постає як захист і збереження гідності та волевиявлення автономної особистості, які з етичного погляду не менш важливі, ніж психофізіологічний аналіз причин смерті. Біоетика визнає за кожною людиною право (й особисту відповідальність) на унікальність як свого життя, так і своєї смерті. Водночас головною світоглядною передумовою біоетики, що збігається з християнським світосприйняттям, досі залишається повага до життя будь-якої живої істоти, співчуття та милосердного ставлення до людини. Єдиного, універсального рішення з цього питання бути не може, тому що пошук сенсу життя та смерті – довгий і суто особистий для кожної людини шлях. “Людина – це не тільки тіло або психофізична цілісність, а й особлива духовно-тілесна реальність, особистість. Не тільки життя, а й смерть для неї – це постійне утвердження свободи свого духу і виявлення особливого неповторного духотілесного світу”.

Супротивники евтаназії вважають «гідною» тільки природну смерть без втручання ззовні. І наводять такі переконливі аргументи. По-перше, наявність релігійних моральних настанов: «Не убий», «Любов до ближнього заради Бога» (самоочищення й шлях до порятунку через турботу про тяжко хворих людей). «Моральна норма «Не убий» вища будь-яких практичних та прагматичних установ людини. Близькість до смерті підвищує цінність життя». По-друге, медицині відомі рідкісні випадки самовиліковування від раку, та й розвиток медицини – це боротьба із смертю та стражданням (пошук нових засобів і методів лікування).

До того ж опоненти евтаназії вважають, що за активної соціальної позиції суспільства можлива практично повна реабілітація інвалідів з будь-яким ступенем обмеження можливостей, що дає змогу повернути людину до життя як особистості. Більшість дослідників обґрунтовують своє негативне ставлення до евтаназії принципами традиційної медичної практики. Наприклад, у клятві Гіппократа сказано: «Я не дам нікому… смертельного засобу й не вкажу шляху до такої мети…».

Отже, суперечки між супротивниками та прибічниками евтаназії тривають. «Примирення сторін не буде доти, доки соціум не вирішить, ким є людина щодо власного життя – власником чи сторожем. Якщо власником, то людина вільна робити так, як їй забажається, якщо сторожем, то якийсь час вона може «награбовувати» майно, але потім справжній власник (Бог) може й суворо спитати».

На сьогодні евтаназія поки що не може використовуватися в повсякденній практиці як суспільна (медична) система дій з ряду причин – психологічних, медичних, соціальних, законодавчих, етичних. Оскільки небажання жити не може автоматично тлумачитися як бажання вмерти, а страх перед точно встановленою датою смерті може перетворити останні години вмираючого на суцільний жах. Оскільки невирішені головні питання: Хто саме повинен здійснювати евтаназію ? Як визначити єдину медичну технологію? Як позначиться на духовному розвитку суспільства широке використання евтаназії? Як виключити можливість зловживання евтаназією?

На думку автора, вбивство, навіть із співчуття, не сумісне з поняттям «милосердя». Також воно суперечить положенням лікарського обов’язку, оскільки є вчинком, спрямованим на шкоду хворому. Проте, не применшуючи значення цих принципів, доводиться визнати, що проблема евтаназії існує. З одного боку, надати людині право вибору краще, ніж залишити її у безвиході, а з другого – не можна не врахувати того, що легалізація евтаназії залишає забагато місця для помилок і свідомих зловживань.

Проблеми евтаназії в контексті біоетики

“Життя” та “cмерть” є фундаментальними філософськими категоріями, які відіграють важливу роль в побудовах сучасної біологічної етики. Явище евтаназії є продуктом суперечливого переплетення їх сутнісного змісту. Філософський аспект цього явища є недостатньо проясненим сучасними дослідниками, тому метою публікації є системний аналіз суперечливих проблем евтаназії в сучасних медичних практиках.

Смерть, як і життя, універсальна, вона присутня скрізь. Тому зрозуміло, що людство упродовж усього свого існування не могло бути байдужим до осмислення феномену смерті в контексті свого соціокультурного розвитку. Бажання розкрити таїнство смерті втілилось у народних традиціях, фольклорі, мистецтві, літературі, релігії та філософії.

У філософії смертність людини розглядається не стільки як природний, скільки як соціальний феномен, що потребує раціонального осмислення та сприйняття. Вже реконструкція захоронень неандертальців свідчить про присутність у них уявлень щодо незакінченності людського існування зі смертю. Це уявлення древніх пізніше привело до появи поняття безсмертної безтілесної душі. За допомогою безсмертя людство намагалося звільнитися від страху перед неминучістю смерті.

У повсякденному житті, в релігійній, філософській та науковій літературі поняття безсмертя набуває дещо різного змісту. Наприклад, воно може розумітися як реінкарнація або перевтілення душ, чи як продовження людського життя в нащадках; як досягнення вічної неминущої якості життя, або як розчинення певної безособистісної психічної сутності в духовному субстраті Бога. Так чи інакше, незважаючи на різні тлумачення, безсмертя невідривно пов’язане з прагненням людини будь-яким чином подолати тимчасовість свого існування.

Спроби осмислення феномена безсмертя душі знаходимо ще в одкровеннях Гермеса Трисмегиста, який жив у Стародавньому Єгипті (близько ІV тис. – 130–60 рр. до Р.Х.). Він відкрив метод здобуття людиною безсмертя й розвинув ідею про існування єдиного Бога. Давньогрецька міфологія починає тлумачити безсмертя не тільки як властивість, що суто притаманна богам, а й як нагороду, яку боги дарують героям. Звичайні ж люди помирають, їх тіла перетворюються на порох, а душі приречені вічно блукати в підземному царстві у вигляді безпомічних духів.

Зороастризм Давнього Сходу теж визнає безсмертя душі, зокрема те, що тоді як умирає тіло, душа переходить в інше життя, – не гине, а існує вічно. За зороастризмом, людина є безсмертний дух, який просувається щаблями послідовного розвитку до того часу, поки цей дух не досягне усвідомлення абсолютного буття й не з’єднається з Нескінченним Ахура Маздою – єдиним Творцем.

У стародавній Індії смерть була своєрідними воротами, через які відбувається повернення до життя, перевтілення душі з одного тіла в інше. Згідно з індійською традицією світ розвивається за своїми космічними законами (дхарма), які, однак, знаходяться в нерозривному зв’язку з законами, що керують долями людей (карма). Поняттями дхарми і карми пройнята вся давньоіндійська філософія. Повнота ж усіх подій, що охоплюють як закони Всесвіту, так і долю останньої людини на землі, постає в коловороті колеса Сансари. Тому народження і смерть – лише етапи духовного існування й передумова подальшого розвитку Душі людини, частина її дійсного життя. Вища ж мета людини – звільнення від мирського існування, тобто припинення руху “колеса”.

У філософських вченнях античності безсмертя тлумачилось як природний стан єдиної субстанції, що наділена космічним розумом. Однією із спроб подолати страх смерті й надати їй філософського змісту було вчення Сократа, який мислив смерть як відокремлення вічної душі від смертного тіла. Обґрунтування метафізичного принципу безсмертя людської душі здійснив Платон, учень Сократа. У своєму діалозі “Федон” Платон стверджував, що душа безпочаткова і безсмертна. Арістотель же вважав, що в людині безсмертним є тільки її розум, який після смерті зливається з вселенським розумом. Смерть в Арістотеля – лише протилежність життя.

Вчення Сократа, Платона та Арістотеля про безсмертя душі дещо пом’якшували трагізм смерті та буття людини. На противагу їм Епікур і Лукрецій Кар відкидали вчення про безсмертя душі. Вони намагалися у свій спосіб звільнити людину від страху перед смертю та загробним життям. Епікур стверджував, що смерть неможливо відчути тому, що зі смертю душа людини розпадається на атоми. У Лукреція Кара смерть притаманна не тільки всіляким істотам, а й самому життю, Всесвіту в цілому. Тому не потрібно боятися природності смерті.

Під іншим кутом розглядали феномен смерті римські стоїки. Сенека вважав страх смерті зворотним боком життя і, на його думку, лише людська гідність здатна подолати цей страх. Для світогляду Марка Аврелія характерним є відчуття безпомічності та незначущості людського життя: тому потрібно лише чекати смерті (злиття людського духу з безсмертним світовим розумом). Взагалі стоїцизм виходив з того, що потрібно боятися не смерті, а недоброчесного життя.

Прагнення подолати відчуття безвихідності та конечності земного буття сприяли виникненню релігійних та філософських вчень з ідеями безсмертності душі, спасіння та воскресіння.

Розвиток науки зумовив переворот у системі цінностей людини. Результатом зміни свідомості на початку Нового часу стає природничонаукове мислення, яке спирається на матеріальні, здебільшого фізичні зв’язки в природі. З часом все більше стираються межі між природними сферами, між поняттями тіла, життя, душі, духу. Але обмеження лише матеріальними процесами, на які традиційно спирається природознавство, не робить переконливими спроби розв’язання проблеми смерті. Адже духовно-душевні зв’язки, які, власне, і роблять для нас смерть проблемою, залишаються за межами аналізу цієї складної проблеми.

У цілому можна зазначити, що в європейській парадигмі смерті як і раніше панує антитеза, запропонована ще Сократом: смерть або подібна до сну без сновидінь (смерть як ніщо), або смерть – це перехід у інший світ, інший стан, уже не пов’язаний із земним існуванням. Європейська мораль випробувала всі спроби “технізації й медикалізації” смерті, що знайшло відображення в установці непримиренної боротьби з нею, негативному емоційному ставленні до ритуалу поховання мертвих, у стигматизації всіх форм “неприродної смерті”, а також усього того, що може її викликати – суїциду, катувань, хвороб, тілесних і психофізичних аномалій та ін.

Останнім часом людство все частіше потрапляє в ситуації, де перестає передбачати та контролювати наслідки своїх досягнень. В умовах швидкого поширення новітніх технологій, які радикально змінюють не тільки життєдіяльність, а й саму природу людини, виникає потреба в розробці оновленої системи моральних і духовних орієнтирів людства. Цією оновленою системою, на думку автора, може виступити біоетика – один із напрямів сучасної етичної думки, об’єктом якої виступає життя як феномен, а предметом – вивчення системи умов, за яких можливе збереження і розвиток життя на землі.

Виникнення біоетики було зумовлене посиленням уваги до прав людини за умов активного створення нових медичних технологій, що породжують велику кількість проблем, які потребують розв’язання як з погляду права, так і з моралі. Крім того, формування біоетики було спричинене величезними змінами в медичній практиці, які стали можливі завдяки успіхам генної інженерії, трансплантології, появі обладнання для штучної підтримки життя пацієнта й накопиченню відповідних практичних та теоретичних знань. Усі ці процеси загострили моральні питання, що постали перед лікарем та пацієнтом. Чи існують межі надання медичної допомоги, в підтримці життя смертельно хворої людини? З якого саме моменту настає смерть? Чи припустима евтаназія?

Біоетика підкреслює міждисциплінарний комплексний характер проблеми співвідношення життя й смерті й залучає для її дослідження різні галузі людського пізнання: медицину, біологію, екологію, філософію, психологію, соціологію, культурологію тощо. Сучасна біоетика переглядає як негативне ставлення до смерті і вмирання, так і варіанти необґрунтованого абстрактно-оптимістичного ставлення до життя, без урахування психологічних, тілесних, соціальних вимірів та якостей останнього. Здебільшого це пов’язано з новим поясненням смерті як біомедичного феномену.

У сучасній біології й медицині знаходять втілення всі особливості раціонального ставлення до смерті, що виникло ще в XVIII ст. Саме тоді смерть проходить шлях нового осмислення як універсального соціокультурного явища. Смерть постає вже не тільки як межа або кінцевий пункт, а й як явище життя, що має певний простір, як особлива чуттєво-тілесна реальність. Французький філософ М.Фуко у своїй книзі “Народження клініки” показав, як завдяки новому ставленню до хвороби у Європі виникає такий соціальний інститут, як клініка.

Клініка стає місцем зустрічі людини і хвороби, хворого і лікаря, життя та смерті “Саме тоді, коли смерть була епістемологічно інтегрована в медичний досвід, — підкреслює М.Фуко, — хвороба змогла відділитися від контрприроди й знайти плоть у живій плоті індивідів. … Й можливо, у цілому досвід індивідуальності сучасної культури пов’язаний з досвідом смерті.

Збільшення кількості лікарень та клінік привело до відокремлення людини від безпосереднього спостереження за процесом вмирання та смерті. Як наслідок, людина позбулася можливості переживання трагічних, але очищуючих моментів, які наповнюють життя змістом. Окрім досвіду, який можна набути як свідок смерті близьких нам людей, ми маємо і неявні знання про це явище, які зберігаються в глибинах нашої підсвідомості, – це так званий інстинкт смерті. Існування такого інстинкту стало очевидним при аналізі схильності до саморуйнування у хворих, що страждають на депресію, випадків самогубства й покалічення при певних психічних розладах, непереборній потребі в стражданні й безпричинній деструктивності, притаманних людській психіці. Ідея існування інстинкту смерті не раз висловлювалася у процесі розвитку культури. І.І. Мечніков, наприклад, вважав, що такий інстинкт пробуджується тільки у помираючої людини при досягненні нормальної, “не патологічної старості”. С.Шпільрейн показала, що прагнення до смерті є невід’ємною сутністю прагнення людини до життя та до продовження цього життя в іншому. Інстинкт збереження виду за своєю сутністю амбівалентний, тому що потребує для свого здійснення руйнування старого тією самою мірою, як і створення нового. З.Фрейд спочатку вважав прагнення до смерті агресією, наслідком неповного задоволення інстинкту статевого потягу. Однак пізніше він виділив ці агресивні спонукання в окремий інстинкт – інстинкт смерті – танатос. К.Юнг вважав, що знання про наближення смерті є формою колективного підсвідомого. С.Гроф провів ряд експериментів за допомогою особливих дихальних вправ і ЛСД. Ці експерименти виявили, що всі піддослідні мали подібні видіння, які свідчили про наявність у людини особливих знань біологічного циклу “народження – смерть”.

Наявність інстинкту смерті, підсвідоме знання про неминучість кінця будь-якого людського життя дає змогу пояснити готовність людини (особливо, у разі невиліковної хвороби, тяжкого стресу) відмовитися від боротьби за життя та прийняти смерть як позбавлення від страждань.

Що ж таке смерть – прояв вродженого інстинкту, трансперсональних рівнів психіки чи явище духовного життя особистості?

Доволі тривалий час (аж до середини ХІХ ст.) констатацією смерті займалися не лікарі, а священики або наймані люди. Але з часом представники медичної професії отримують право, а потім і обов’язок констатування смерті. Одночасно з цим виникає проблема встановлення власне моменту смерті, яка була досить складною в усі часи. Упродовж тисячоліть на практиці як критерії смерті використовувались зупинка серцевої діяльності, припинення дихання, відсутність чутливості тощо. Недосконалість цих уявлень щодо природи смерті полягала в тому, що відсутність функцій окремих органів ототожнювалась зі смертю всього організму.

У 1965 р. учасники колоквіуму щодо сутності життя й смерті, який відбувся у Марселі, здійснили спробу внести ясність у питання критеріїв смерті. Ними, зокрема, було виділено два стани вмирання: тривала кома (coma prolonge) і незворотна кома (coma depasse). Перша – позначає такий стан, за якого вегетативні функції організму збережені. Тривала кома може або регресувати до незворотної, або поступитися місцем нормалізації стану хворого. У другому випадку визнається безповоротна втрата вищих регулюючих функцій мозку, а стан діагностується як “смерть мозку”, що прирівнюється до смерті людини. Новий критерій “смерть мозку” був прийнятий і затверджений на засіданні ВООЗ і ЮНЕСКО (Женева, 1968 р.). Безсумнівно, його поява була зумовлена значною мірою розвитком новітніх біомедичних технологій у трансплантології, реаніматології, анестезіології, медичній діагностиці й ін. “Смерть як медичний й психологічний феномен з урахуванням особливостей нового критерію постає як процес, що складається з двох стадій: вже здійсненої події — власне смерті (death) й передуючої їй, проміжною між життям та смертю стадії вмирання (dying)”.

Вперше таке розділення запропонувала в своїй праці “Про смерть та вмирання” Е.Кублер-Росс. Вона звернула увагу дослідників на проблему існування нового духовного виміру – простору особливих страхів та таємних хвилювань людини, яка перебуває на порозі смерті.

Нині в суспільстві активно обговорюється новий ідеал гідної смерті людини, смерті безболісної й “легкої”, смерті як порятунку від страждань, смерті-евтаназії. Священне мистецтво вмирання, якому навчали релігія й численні філософські системи минулого, в наші дні починає асоціюватися з такими поняттями, як автономія, свобода й гідність людської особистості. А сама смерть людини ототожнюється зі “смертю мозку” – припиненням вищих його функцій. Факт втрати смертю традиційного, сакрального місця у свідомості людства починає впливати на всю сучасну культуру.

Термін “евтаназія” походить від грецьких слів eu – “добре” і thanatos – “смерть”, буквально – добра, блага смерть. У сучасному розумінні цей термін означає свідому дію чи відмову від дій, що призводить до швидкої і безболісної (хоча не завжди) смерті безнадійно хворої людини з метою припинення її страждань. На сьогодні можна говорити про різні форми евтаназії. Перша – евтаназія як настання легкої смерті, що настає природним шляхом або за допомогою спеціальних заходів. Друга – добровільна евтаназія (“милосердне вбивство”), тобто за допомогою спеціальних дій лікаря з обов’язковою згодою самого пацієнта (який усвідомлює своє бажання) спричинення “легкої” смерті останньому, задля припинення страждань. Третя – примусова евтаназія, яка здійснюється за рішенням родичів чи суспільних інститутів з допомогою заходів, які призводять до “легкої” смерті людини.

В історії людства існує чимало прикладів примусової евтаназії. Ще спартанці скидали зі скелі слабких немовлят, щоб поліпшити свій рід. У ХІV ст. за допомогою евтаназії Тамерлан знищував прокажених. В нацистській Німеччині примусова евтаназія взагалі була зведена в ранг державної політики.

Щодо права людини на гідну смерть існують різні уявлення й відповідно різні моральні оцінки цього права. Одні дослідники вважають “гідною” тільки природну смерть без втручання ззовні. Їх опоненти, навпаки, вважають, що головна ознака достойної смерті – збереження честі та гідності особистості, тому смерть може мати й “неприродний характер”, більше того, виступати в ролі милосердного вбивства. Прибічники евтаназії, хоча б у формі припинення лікування, вважають її допустимою, керуючись такими міркуваннями:

– медичним – смерть як останній засіб припинення страждань хворого;

– турботою хворого про своїх близьких – “не бажаю їх обтяжувати собою”;

– егоїстичним мотивом хворого – бажанням “вмерти гідно”;– біологічним – необхідність знищення неповноцінних людей через загрозу виродження людини як біологічного виду (внаслідок накопичення патологічних генів у популяції);

– принципом доцільності – припинення довгих і безрезультатних заходів щодо підтримання життя безнадійно хворих, щоб використовувати апаратуру для реанімації хворих з меншим об’ємом уражень;

– економічними – лікування і підтримка життя більшості невиліковних хворих потребує застосування дорогих приладів та ліків.

Супротивники евтаназії наводять інші переконливі аргументи. Насамперед це наявність релігійних моральних настанов – “не убий” і “любов до ближнього заради Бога” (самоочищення й шлях до порятунку через турботу про тяжко хворих людей). Також обґрунтовують тим, що медицині відомі рідкісні випадки самовиліковування від раку, та і самий розвиток медицини – суть боротьба зі смертю й стражданням (пошук нових засобів і методів лікування). До того ж супротивники евтаназії вважають, що за активної соціальної позиції суспільства можлива практично повна реабілітація інвалідів з будь-яким ступенем обмеження можливостей, що дає змогу повернути людину до життя як особистість. Більшість дослідників ґрунтують своє негативне ставлення до евтаназії принципами традиційної медичної практики (в клятві Гіппократа сказано: “Я не дам нікому… смертельного засобу й не вкажу шляху до такої цілі…”.

Евтаназія наразі може бути пасивною та активною. Перша означає припинення всіх видів підтримуючої терапії, які могли б бути ефективними для підтримки життя пацієнта. У випадку активної евтаназії смерть добровільно або примусово викликається застосуванням спеціальних засобів.

Евтаназія – серйозна проблема сучасної біоетики, для розгляду якої потрібне врахування всіх “ca” і “проти”. Ситуація евтаназії є відображенням споконвічного конфлікту між нормативною та ситуаційною етикою. З одного боку, принцип нормативності потребує поваги до унікальності життя будь-якого пацієнта, а з іншого – сувора правда життя закликає до економії людських сил та ресурсів. Перша заснована на іудейсько-християнській етиці, друга – на цінностях утилітаризму й комунізму. Синтез цих цінностей знаходить відображення в громадській етичній парадигмі, з притаманним їй акцентом на індивідуальному моральному рішенні й принципі автономності й унікальності особистості, пріоритеті прав пацієнта, в тому числі права на гідну смерть.

Уперше евтаназія набула законності в 1994 р. в американському штаті Орегон. На даний час евтаназія у формі асистованого суїциду легалізована в Нідерландах (2001 р.), у Австралії (1997 р.), в ряді штатів Америки, в Бельгії (2001 р.). В інших країнах, незважаючи на статистичні дані про існування широкої практики нелегальної евтаназії, будь-які форми останньої офіційно визнаються злочином, а дане питання в юридичному відношенні залишається відкритим. Кримінальний кодекс багатьох країн прирівнює евтаназію до вбивства людини. У деяких країнах, таких як Італія або Україна, незважаючи на заборону евтаназії, життєпідтримуюче забезпечення хворого, який перебуває в комі, може бути відключене за рішенням близьких родичів або на підставі медичних показань. У багатьох країнах (Італія, Данія, Франція й ін.) існують громадські організації як прибічників, так і супротивників легалізації евтаназії.

На сьогодні евтаназія поки що не може використовуватися в повсякденній практиці як суспільна (медична) система дій з ряду причин – психологічних, медичних, соціальних, законодавчих, етичних. Тому що небажання жити не може автоматично тлумачитися як бажання вмерти, а страх перед точно встановленою датою смерті може перетворити останні години вмираючого на суцільний жах. Тому що досі невирішене питання, хто саме повинен здійснювати евтаназію й не визначена єдина медична технологія (наприклад, неоднаковість дози для різних людей). А головні питання – як позначиться на духовному розвитку суспільства широке використання евтаназії та як виключити можливість зловживання евтаназією? Адже ми пам’ятаємо випадок з сумнозвісним американським лікарем Дж. Кеворкяном (відомим ще як “лікар Смерть”), який “допоміг” більш як 100 хворим піти в інший світ.

Отже, суперечки між супротивниками та прибічниками евтаназії тривають. “Примирення сторін не буде доти, доки соціум не вирішить, ким є людина стосовно власного життя – власником чи сторожем. Якщо власником, то людина вільна робити так, як їй забажається, якщо сторожем, то якийсь час вона може “награбовувати” майно, але потім справжній власник (Бог) може й суворо спитати”.

Право на смерть в контексті сучасної біоетики постає як захист й збереження достоїнства і свободного виявлення волі автономної особистості, які з етичного погляду не менш важливі за психофізіологічний аналіз причин смерті. Біоетика визнає за кожною людиною право (й особисту відповідальність) на унікальність як свого життя, так і своєї смерті. Водночас головною світоглядною передумовою біоетики, що збігається з християнським світосприйняттям, досі зостається повага до життя будь-якої живої істоти, співчуття та милосердне ставлення до людини. Єдиного, універсального рішення з цього питання бути не може, тому що пошук сенсу життя та смерті – довгий і суто особистий для кожної людини шлях. “Людина – це не тільки тіло або психофізична цілісність, а й особлива духовно-тілесна реальність, особистість. Не тільки життя, а й смерть для неї – це постійне утвердження свободи свого духу і виявлення особливого неповторного духотілесного світу”.

Евтаназія. релігійний аспект

Боляче і нестерпно бачити, як страждають умираючі. Сучасна людина розівчилася переносити біль стоїчно, а людство в цілому багато в чому втратило уміння терпіти. При чому сьогодні люди страждають від онкологічних захворювань набагато більше і багато страшніше, ніж у минулому. Як не парадоксально, але зв’язано це з тим, що за останні десятиліття в боротьбі з раком досягнуть безсумнівний прогрес. Прогрес привів до того, що тепер людина не гине, як це було раніш, на ранніх стадіях свого захворювання, але навіть у тих випадках, коли лікування не приведе до чи видужання вона досягає до того моменту в розвитку хвороби, що у минулому був принципово недосяжним.У той страшний момент, коли метастази уражають весь її організм, людина зіштовхується з позамежним виснаженням і страшними болями.

Раніше до цієї стадії розвитку хвороби доживали одиниці, тепер це стало долею більшості хворих раком. У результаті евтаназія стає усе більш частим вирішенням “проблеми болю”, справитися з якою виявляються не в змозі ні самі хворі, ні їхні родичі, ні лікарі. З боку це здається дивовижним, але фахівці, що практикують евтаназію, одержують від родичів своїх пацієнтів вдячні листи, у захист евтаназії виступають і самі хворі, що нескінченно утомилися і є украй виснажені. Відшліфовується юридична сторона питання, розробляються методи, при яких хворий сам пускає в хід механізм евтаназії. Нарешті, удосконалюється психіатрична експертиза, тому що людина котра приймає рішення про добровільний відхід з життя, повинна бути адекватний. Загалом, евтаназія цивілізовано осмислюється на рівні сучасної культури.

Усі частіше говориться про те, що людина повинна мати можливість скористатися “правом на смерть” у випадку смертельної хвороби, що усе рівно неминуча загибель прийде через два чи три тижні. У той же час противники евтаназії: лікарі, письменники, юристи, духівництво, віручі та атеїсти – не утомлюються повторювати, що сучасна цивілізація йде по шляху виправдання самогубства,і що “допомога в здійсненні самогубства” (саме так кваліфікується той спосіб уведення хворим дози снодійного, що приводить до безболісної смерті, що практикується в даний час Джеком Геворкяном) – неприпустима. Звертає на себе увагу той факт, що противники евтаназії здебільшого говорять гранично жорстко, агресивно і з роздратуванням, а це виявляє їхню внутрішню слабість. Мало того, у їхній позиції виявляється визначений парадокс.

Віруючі супротивники евтаназії, як правило, підкреслюють, що заборонена Церквою ця аморальна практика повинна бути в будь-яких її формах заборонена і законом, тобто з мови віри переходять на мову держави і права. Невіруючі ж навпаки, хоч і не звикли апелювати до Бога і Його авторитету, не наполягаючи на законі і не кваліфікуючи практику евтаназії як злочин, згадують про слово “гріх”, що узагалі звичайно не входить у їхній лексикон, закликають подивитися на евтаназію в духовному вимірі і побачити в ній не гріх, а щось інше.

І те, і інше цілком зрозуміло. Віруючий розуміє: його слова про те, що життя кожного належить не йому самому, а Богу, людина, що не вірить у Бога “усім серцем своїм”, – не почує. Розуміє він і інше: умирання ракового хворого настільки важке і страшне, що всякому, хто лицем до лиця зштовхнувся з його стражданнями ясно, що смерть у даному випадку – благо. Коли священик з екрана телевізора говорить, що “із християнської точки зору евтаназія – гріховне діяння і Церква може покарати за цей гріх”, – йому не вірять. У ньому бачать інквізитора, що готовий покарати й умираючого, і навіть мертвого. Такий священик, можливо, покажеться глядачу правильно мислячим, але безсердечною людиною, до якого застосовні слова митрополита Антонія, що говорив один раз, міркуючи про обов’язки священика перед обличчям смерті його парафіянина: “Не треба робити вигляд, що якщо ти священик, ти розумієш те, чого ніколи сам не пробував”. Коли хто-небудь починає міркувати про евтаназію і її неприпустимість, ні однієї ночі не просидівши біля постелі умираючого і не знаючи по своєму власному досвіді, що таке цей біль, то він виглядає не тільки непереконливо, але якось аморально. Навпаки, прихильниками евтаназії як правило є люди м’які, що усвідомлять, наскільки дивовижний жах болю, чи просто знаючі, що це таке, по досвіду щоденної роботи. Люди, у яких неможливо побачити злочинців прагнуть якомога швидше позбутися від хворого.

Серед них стає усе більше тих, хто не вважає себе атеїстами і говорить, що в евтаназії немає нічого богопротивного. У такому способі відходу з життя, говорять “віруючі” апологети евтаназії, люди страждають лише з тієї причини, що їхнє життя вже було штучно продовжене лікарями, без втручання яких вони б умерли багато раніше. Невіруючі супротивники евтаназії апелюють до Бога, тому що в рамках тієї системи координат, у якій вони звичайно живуть і діють, самогубство не вважається чимось аморальним, а сприймається як природне рішення, коли немає іншого виходу з життєвої пастки.

Але як бути з евтаназією? Людина почуває, що вона в чомусь неправа, але не може зрозуміти в чому. Чи атеїст агностик коли починає говорити мовою священика, що дійсно виходить украй непереконливо, а тому приходиться бути різким. От чому супротивники евтаназії здаються агресивними. От чому вони іноді роблять для легітимізації “добровільної смерті” у суспільній свідомості більше, ніж самі переконані апологети евтаназії.

Не випадково Іоанн Павло II закликав побачити в евтаназії не просто практику, що повинна бути відкинута, але “драматичний виклик, кинутий усім людям доброї волі, щоб вони негайно мобілізувалися”. “Що зробити, щоб дійсно допомогти людям нашого часу усвідомити нелюдський характер деяких аспектів пануючої культури?” – запитує Папа і сам відповідає на своє питання: необхідно навчитися не тільки думати, але і відчувати по-християнськи. Проблема полягає не в евтаназії як такій, і навіть не в жаху тих болів, що мучать помираючих, але в тім, що ми кидаємо наших хворих, вважаючи, що не можемо їм нічим допомогти. Саме про це задовго до опублікованої в 1994 році декларації бельгійських єпископів, присвяченій темі хвороби і смерті, заговорив митрополит Антоній Сурожський. З його погляду немає нічого страшнішого ніж самотність хворого.

Самотність, що уже при житті кидає його в небуття. Умираюча людина, що знаходиться, як нам здається, у несвідомому стані, має потребу в нашій присутності. Вона має потребу в тому, щоб з нею говорили, навіть якщо і він не чує; щоб поруч з ним мовчали, але тільки не кидали його одного. “Умійте мовчати, – говорить митрополит Антоній, – нехай балаканина відступить, дасть місце глибокому, зібраному, повному справжньої людської дбайливості мовчанню. Візьміть хворого за руку і скажіть спокійно: я рад побути з тобою. І помовчіть, будьте з ним, не споруджуйте між вами цілий світ незначних слів чи поверхневих емоцій”.

Завдання здорової людини полягає в тім, щоб розділити з умираючим його біль, ав якихось випадках узяти цей біль на себе. Це непросто, тому що тут необхідні і чисто фізичні сили, і серце. Нам простіше жахатися стану хворого, у крайньому випадку шкодувати його, але не бути з ним поруч, а саме це найбільш необхідно. Лікар, що є цілком природнім, бачить у хворій людині пацієнта, якому він повинен допомогти виходячи зі своїх професійних можливостей – зробити перев’язку чи ін’єкцію, прийняти рішення про те, як ефективніше зняти приступ та інше. Священик приходить до умираючого, щоб вислухати його сповідь чи причастити. Нарешті, родичі прибігають, щоб помити його чи нагодувати. Але завдання полягає й в іншому – бути поруч із хворим, спілкуватися з ним від серця до серця, побачити в ньому не хворого, а людину.

Саме цього найчастіше не робить ніхто. А тому знаходиться інший вихід – евтаназія. Трагедія сучасного суспільства полягає в тому, що в хворому перестають бачити людину, з якою можна спілкуватися на рівних. На нього починають дивитися як на нещасливого, котрого треба шкодувати, опікувати, оберігати від новин, щоб хворий не хвилювався, але при цьому забувають про головний – про його внутрішній світ і його особистість. Якби ми більше б вникали в те, чим живе умираючий, питання про евтаназію відпала би сама собою тому, що нам стало б зрозуміло, що саме в останні дні життя людина переживає хоча дуже страшний, але дивний час. Зміст останніх днів життя, коли людина, за виразом католицької святої Терези з Лизьє, подібно залізничному локомотиву наближається до кінцевої станції полягає в тім, що людина переживає в цей момент величезний духовний ріст. Доростає до повноти розкриття свого “я”. Коли в людини залишається зовсім небагато часу на землі, коли сили зникають з кожним днем, а фізичні страждання збільшуються, він на очах стає іншим, парадоксально виростаючи зі своїх слабостей і переборюючи ту стіну, якою він, здавалося, уже назавжди був обмежений у своєму розвитку. Не дати людині пережити ці дні – неприпустимо.

Дивовижно багато дають ці дні і тим, хто залишається з хворим один на один, проводить з ним час – у розмовах чи у мовчанні, але завжди доторкаючись до серцевини буття. Це страшно, але необхідно. Лихо сьогоднішньої цивілізації полягає в тім, що в більшості випадків наші рідні і друзі, а потім і ми самі вмираємо в лікарні, в ізоляції від реальності, далеко від рідних і друзів. У страшній самітності лікарні. Сьогодні людина вмирає непочутою. Саме тому ми і протиставляємо ідеям Джека Геворкяна котрий вважає, що евтаназія рятує умираючого від страшного кінця, не живий і унікальний досвід спілкування, а тверде і беззмістовне “не можна”. Те “не можна”, за яким не стоїть нічого, крім упевненого у своїй правоті егоїзму людини, яка вважає себе християнином.

Біоетика як форма захисту богоподібного достоїнства і свободи особистості

Напевне, кожен з нас, якщо і не задумувався, то по крайній мірі хоч раз та й звертав увагу на те, що з розвитком у всіх сферах сучасної техніки, сучасних засобів масового знищення, сучасних засобів масової комунікації, мас-медіа, людський розум так пристосувався до проблеми смерті, що вона перероджується просто на просто злоякісне прогресування, і шкідливо діє на людину та людство в цілому, породжуючи хворобливий потяг до смерті. І це не дивно, адже досить часто у найрізноманітніших формах, переважно на екранах телебачення (художні фільми, різні репортажі, новини) доводиться зустрічатися з цим питанням, яке робиться нашою буденністю. І, попри все це, ми не помічаємо, а частіше й забуваємо про те, що людська психіка має одну важливу властивість, вона може адаптуватись до багатьох, в тому числі навіть найжахливіших речей. Поставлена перед фактом повсякденності смерті, та й, навіть її банальності, людина не зауважує, як перестає цінувати саме життя. Людину здавна переслідують запитання – навіщо воно, це життя, яким воно повинно бути і чому? Загальною думкою останнім часом є те, що, як мінімум, життя повинно бути “щасливим”. А “щасливе” в свою чергу асоціюється з накопиченням матеріальних благ та задоволеннями, яке подається як єдина мета, до якої повинна прагнути людина. Але чи насправді таким примітивізмом окреслюються рамки нашого життя, що подається нам секулярним світобаченням, як егоцентричне задоволення своїх потреб, чи воно має інший зміст пов’язаний з жертовною любов’ю на подобу Святої Трійці?

Глибокі роздуми про людину та її особистісне буття приводять до висновку, що її не можна сприймати тільки в матеріальних категоріях, тобто як надзвичайно складне поєднання біологічних та фізіологічних функцій. В основі людської особистості лежить духовне начало, яке і водночас зумовлюється надприродним відношенням людини до Бога. Святий Максим Сповідник писав: “Якщо бажаєш знайти шлях, що веде до життя, то шукай його в тому Шляху, який говорить: “Я є путь, і істина, і життя” (Ін. 14: 6)”. “Бо життя – це реальність, встановлена не сліпою стихією, сенс його в тій великій меті, яка одвічно зумовлена Богом”. Християнство – це релігія, яка дає людині можливість єднання з Джерелом життя і спасає життя. Від чого ж спасається життя Великим Спасителем, Який вказує Шлях Життя? Які результати спасіння життя? Відповідь проста – це спасіння життя від смерті. “Ось, я сьогодні запропонував тобі життя і добро, смерть і зло… У свідки перед вами прикликаю сьогодні небо і землю: життя і смерть запропонував я тобі, благословення і прокляття. Обери життя, щоб жив ти і нащадки твої” (Втор. 30: 15, 19). “Я є воскресіння і життя; хто вірує в Мене, якщо і помре, оживе. І кожен, хто живе і вірує в Мене, не помре повік” (Ін. 11, 25 – 26). В християнстві проходить переоцінка життя: життя – не тимчасовий індивідуальний стан, а вічне явище. В. Н. Лосский пише: “ …Справа Христа – реальність фізична, і слід навіть сказати біологічна. На хресті смерть поглинається Життям”. Христос, “смертю смерть подолав”, воскресінням Своїм “відкриває дивну можливість – можливість освячення самої смерті; відтепер смерть не глухий кут, а двері в Царство”. Митрополит Антоній Сурожський, сам у минулому лікар, вважає, що треба звертати увагу на те, що повинна проходити підготовка людини до смерті. При цьому він наставляє: “Готуйте вмираючих не до смерті, а до вічного життя”. Проблема життя і смерті – основна проблема християнської свідомості, рішення якої визначає Христове Воскресіння. “Життя б’є джерелом з гробу, воно явлене смертю Христа і в самій Його смерті”.

Отже православне християнство бачить сенс життя у вічному житті в Бозі, яке інакше зветься спасіння. А це в свою чергу означає, по-перше, переконання в тому, що Бог є, і що Він є не тільки джерелом буття, а й самим буттям, в Якому лише можливе благо буття всього існуючого, можливе повноцінне осягнення Істини і пізнання створеного світу в його істоті. По-друге, – передбачає розуміння, що справжнє (земне) життя є не самодостатньою цінністю, але необхідною умовою, перехідною формою буття особистості для досягнення нею досконалого життя в Бозі. Тому християнській свідомості протиприродний атеїстичний заклик: “Вір, людино, тебе чекає вічна смерть!” – Оскільки в ній не залишається самого головного – Життя, в якому полягає і здійснюється сенс.

В Україні евтаназію заборонено законом. Стаття 52 Основ законодавства про охорону здоров’я України передбачає, що медичні працівники зобов’язані надавати допомогу у повному обсязі хворому, який знаходиться у критичному для життя стані. П. 2 ст. 52 забороняє пасивну евтаназію, а п. З ст. 52 забороняє й активну евтаназію, де зазначається, що медичним працівникам “забороняється здійснення еутаназії – навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань”. Однак і в українському суспільстві відбуваються помітні зрушення з цього приводу. У результаті опиту, проведеного Інститутом Горшеніна у жовтні 2011 року серед 1000 респондентів у різних регіонах України, було виявлено, що категорично проти безболісної смерті виступають 37,1 % опитаних, а підтримують її у тій чи іншій формі або ситуації близько 62 %. Для порівняння:  у 2007 році кількість людей, які були категорично проти евтаназії, складала 57 %.

Таким чином, на сьогоднішній день до руху на підтримку евтаназії приєднується все більше людей. Уже визнається існування такої соціальної проблеми, і цілком можливо, що ми стоїмо на порозі значних змін у ставленні до евтаназії. Безсумнівним є те, що розв’язання проблеми евтаназії вимагає, насамперед, вироблення активної моральної свідомості в суспільстві.

Проблема державного забезпечення права людини на застосування евтаназії

Із кожним роком, що минає після прийняття Основного Закону, постають нові проблеми у царині вітчизняної конституційної теорії і практики. Водночас і сьогодні Конституцію України нерідко оцінюють з огляду на демократичність її змісту, досконалість тексту тощо. Подібні характеристики не є плідними з огляду на потреби соціуму, їх абсолютизація може спричинити фактичну підміну задекларованого зовнішнього і внутрішнього вибору будь-якого характеру.

Можливості реалізації певного вибору залежатимуть від конституційної еволюції, яка має бути адекватною об’єктивним, а не вигаданим, суспільним потребам. Заради узгодження Основного Закону України із суспільними сподіваннями потрібно, зокрема, визначити та по можливості врахувати „координати” у світовому конституційному вимірі.

Сучасний стан речей, коли розвиток медичної апаратури поряд із зосередженням медицини на своєму природному завданні – збереженні життя – дозволяє забезпечувати невизначено довге функціонування тих чи інших органів або систем людського організму, а також суттєве загальне старіння населення та складні суспільно-політичні процеси, які відбуваються сьогодні в Україні, потребують розгляду цієї проблеми саме сьогодні, у період становлення національної правової системи.

Світова спільнота у більшості випадків, розглядає евтаназію як навмисне прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого із метою припинення його страждань. Грецьке походження слова вказує на те, що джерела дискусії сягають у давнину. Термін «евтаназія» було запропоновано у XVI ст. відомим англійським філософом Ф. Беконом для позначення «легкої» безболісної смерті. Новий імпульс проблема одержала під час та після Першої світової війни у працях німецьких психіатрів і криміналістів. У 1918–1922 рр. у Німеччині вийшла низка книжок і брошур, у яких обґрунтовувалось моральне та юридичне право на припинення життя невиліковно хворих, душевнохворих та інших осіб, ціна життя яких, за словами Карла Біндінга, опускалась «нижче нуля».

З юридичної точки зору можна навести таке визначення евтаназії: це – навмисні дії або бездіяльність медичного працівника, здійснювані відповідно до явно і недвозначно вираженого прохання інформованого хворого або його законного представника із метою припинення фізичних і психічних страждань хворого, що знаходиться у стані, який загрожує життю, у результаті яких настає його смерть.

У залежності від поведінки медичного працівника розрізняють евтаназію пасивну та активну.

У випадку пасивної евтаназії медичний працівник не вчиняє тих дій, які могли б продовжити життя хворого, тобто пасивно санкціонує умирання, часом пов’язане із сильними фізичними і щиросердечними стражданнями пацієнта. У випадку активної евтаназії медичний працівник вчиняє визначені дії за заздалегідь прийнятим рішенням, які прискорюють смерть хворого.

У залежності від можливості хворого висловити свою волю евтаназія буває добровільною і недобровільною.

Добровільною є евтаназія, яка здійснюється за недвозначним проханням хворого, висловленим безпосередньо перед смертю, або за попередньо висловленою ним згодою. Недобровільна евтаназія здійснюється без безпосередньої згоди хворого, хоча це не означає, що вона у даному випадку суперечить його волі, – просто він через хворобу не може висловити свою волю, і не робить цього заздалегідь.

Сьогодні питання щодо можливості застосування евтаназії залишається відкритим. На даний момент евтаназія визнається на найвищому законодавчому (конституційному) рівні тільки Конституцією Нідерландів. Так, ще в 1993 р. уряд Нідерландів ухвалив постанову, відповідно до якої лікаря, котрий допоміг невиліковно хворому пацієнту накласти на себе руки, не можна переслідувати за, обвинуваченням у вбивстві. У результаті наступного року в країні було зареєстровано 2216 випадків евтаназії.

Це – страшна цифра, особливо якщо припустити, що деякі із цих людей могли вижити. У чому ж причина такого кардинального рішення як прохання смерті, адже щоб прийняти його, необхідно насамперед перебороти власний внутрішній страх…

Евтаназія в зарубіжних країнах

Звернемося до цифр. У 1990 р. пацієнти просили про евтаназію із таких причин: втрата відчуття власної гідності – 57% випадків, біль – 46%, недостойне помирання – 46%, залежність від оточення – 33%, утома від життя – 23%. Лише в 10 із 187 випадків біль було наведено єдиною причиною.

Ці результати перекликаються з даними інших досліджень, також проведених у Нідерландах, відповідно до яких біль був найважливішою причиною лише у 5% випадків. Виявилося, що пацієнти, які звикли терпіти біль, меншою мірою прагнуть евтаназії, ніж пацієнти, які страждають від депресії. На прикладі Нідерландів є очевидним, що головними причинами прохання про евтаназію є втрата відчуття власної гідності та недостойний людини процес вмирання, які пацієнти вважає абсолютно неприйнятним.

В Англії передумов для закріплення евтаназії на законодавчому рівні не помічається. Після довгих обговорень було прийнято закон про безумовну заборону будь-якої евтаназії, але пасивна евтаназія використовується на практиці британськими медиками як у випадках із новонародженими, так і з людьми похилого віку. У березні 2002 р. у Великобританії виник прецедент, коли пацієнткою було виграно судовий процес про дозвіл застосувати відносно неї процедуру евтаназії, що було вкрай негативно оцінено британськими медиками.

У Фінляндії та Швеції пасивна евтаназія не вважається протизаконною, проте підставою для її застосування є вільне і свідоме волевиявлення пацієнта, причому аналогічні прохання навіть від найближчих родичів визнаються юридично недійсними.

Перший у світі Закон „Про право людини на смерть” було прийнято у 1977 р. у штаті Каліфорнія (США). Згідно із ним невиліковно хворі люди можуть оформити документ, у якому висловлюють своє бажання на вимкнення реанімаційної апаратури. І хоча його формулювання далеке від досконалості, оскільки покладає виконання процесу умертвіння фактично на третю особу (що може суперечити її моральним принципам та професійній етиці), приклади свідчать, що громадськість у зарубіжних країнах поступово приймає ідею пасивної евтаназії.

Утім більшість авторів висловлює інші погляди. Найбільш відомим з них є американський філософ Дж. Рейгелс, який стверджує, що коли хворий у свідомості, він розуміє, що смерть є невідворотною, і більше не може виносити страшний біль, він може просити лікаря прискорити настання смерті. Останній може погодитись, проте, лише за рахунок припинення лікування (пасивна евтаназія). У результаті страждання хворого збільшаться, хоча і будуть менш тривалими. У такій ситуації, на думку автора, смертельна ін’єкція буде гуманнішою, оскільки одразу припинить страждання.

Однак, якщо розглядати цю позицію із юридичної точки зору, лікар, який робить смертельну ін’єкцію, фактично викликає настання смерті від отруєння, а не від невиліковної хвороби. Отже, у цьому випадку він учиняє умисне вбивство. Припинення лікування, хоча і викличе смерть безпосередньо від невиліковної хвороби, також підлягає кримінально-правовій оцінці.

Перспективи закріплення евтаназії на законодавчому рівні в Україні

Що стосується України, то існує різка перевага суспільної думки на користь затятих опонентів евтаназії. Однак, для того, щоб реально оцінити таке явище, необхідно підходити до цієї проблеми як до сукупності позитивних і негативних нюансів, які складають її сутність. Сучасний стан охорони здоров’я у нашій країні не є втішним та заспокійливим для нас, її громадян. Проте, як казав Леонід Кравчук: „Маємо те, що маємо”.

Відсутність належних умов для хворих, низька заробітна плата медичного персоналу, недостатнє матеріальне забезпечення медичних закладів спонукають населення звертатись за допомогою здебільшого у крайніх випадках, коли буває надто пізно, або через відсутність чи то ліків, чи то коштів, немає можливості допомогти хворому.

Отже, можна дійти висновку, що сьогодні, з огляду на світовий та вітчизняний досвід, законодавчо врегулювати в Україні процес обмеженої евтаназії, яка не суперечила б чинному та перспективному законодавству, а також не зачіпала професійного гуманізму та етики медичних працівників, неможливо.

Процес евтаназії потребує дотримання суворої процедури її виконання, а саме:

1.    Процес може застосовуватись тільки до повнолітніх дієздатних осіб, які є невиліковно хворими у термінальній стадії хвороби, що підтверджується письмовим висновком консиліуму лікарів відповідно акредитованого закладу охорони здоров’я чи наукової установи, висловленим одностайно;

2.    Невиліковний хворий має перебувати у свідомості, бути об’єктивно поінформований своїм лікуючим лікарем (ст. 34 Основ законодавства України про охорону здоров’я) про діагноз та можливі результати лікування і добровільно, свідомо дійти рішення про необхідність прийняття смерті через нестерпність страждань, про що він подає письмову заяву (за наявності родичів – за погодженням з ними) для розгляду в суді;

3.    Заява підлягає негайному розгляду в судовому засіданні лише колегіальним складом суду з метою забезпечення критичної оцінки поданої заяви;

4.    Ухвала суду, прийнята одностайно, протягом доби має бути доведена до відома невиліковно хворого та його лікуючого лікаря;

5.    Лікар зобов’язаний продовжити вживання всіх необхідних заходів для максимально можливого знеболення перебігу хвороби – аж до настання невідворотної смерті невиліковно хворого;

6.    Порушення лікуючим лікарем обов’язку знеболення має тягнути застосування кримінальної відповідальності.

Отже, право людини на евтаназію має як позитивні, так і негативні сторони. Що стосується позитивних сторін застосування евтаназії, до них можна віднести забезпечення з її допомогою права людини на самостійне розпорядження своїм життям, а також гуманність, яка дозволяє не терпіти нестерпні страждання. Крім того, високої позитивної оцінки заслуговує повага до волі людини, що бажає своїм відходом із життя зняти моральний і фінансовий тягар із близьких людей.

Однак контраргументи опонентів застосування евтаназії є не менш обґрунтованими.

По-перше, суспільство існує для людини, а не навпаки.

По-друге, евтаназія паралізувала б науковий прогрес у тому значенні, що якщо позбавлення життя важко і невиліковно хворих буде дозволено законодавцем, те медичному персоналові не доведеться відшукувати нові методи полегшення страждання хворого, ученим-біологам і генетикам не доведеться винаходити нові засоби боротьби з раком, СНІДом та іншими тяжкими хворобами. Легалізація евтаназії направлятиме лікарів на те, щоб переривати страждання пацієнта за допомогою смертельної ін’єкції або відключення апарата, що підтримує функції людського організму.

По-третє, легалізація евтаназії призвела б до неприпустимого тиску щодо деяких інвалідів, престарілих і невиліковно хворих осіб, які б хотіли ще пожити, але водночас не хочуть бути “марним і тяжким тягарем” для суспільства.

По-четверте, критерій невиліковності важко визначити, тоді як можна чекати від науки зцілення від серйозних хвороб і зменшення страждань хворих.

По-п’яте, складно буде встановити добровільність ухвалення рішення. Однак навіть у тому випадку, коли добровільна згода пацієнта є очевидною, необхідно враховувати, що психологічний стан людини, яка знаходиться на грані життя і смерті, є недостатньо вивченим. Важко спрогнозувати, чи не відмовиться він від свого бажання піти з життя і чи не вирішить продовжити  його навіть у стражданнях в останній момент процедури евтаназії. Адже завжди існує ймовірність того, що хворий, який висловив прохання про евтаназію, може переглянути своє рішення, тоді коли розпочата процедура позбавлення життя уже викличе незворотні зміни у його організмі.

Тривожним фактом є також те, що процедура евтаназії, яка вимагає для свого здійснення висловлену у визначеній формі згоду пацієнта на відхід із життя, може полегшити вчинення злочинів шляхом застосування фізичного або психологічного тиску на пацієнта, підкупу медичного персоналу, зловживання посадовим положенням, шахрайства тощо.

На думку автора, легалізація евтаназії лише збільшить кількість проблем, пов’язаних із цим явищем.

До них можна віднести: 1) проблему правильності постановки діагнозу і прогнозу подальшого розвитку захворювання; 2) проблему одержання згоди пацієнта, що знаходиться в коматозному, несвідомому і тому подібних станах; 3) проблему встановлення і доведення добровільності відходу з життя; 4) медико-етичні проблеми і багато інші.

Підбиваючи підсумки, зазначимо, що прийняттю законодавчих рішень має передувати вивчення суспільної думки, позицій представників різних соціальних груп. Навіть, якщо не брати до уваги морально-етичні та релігійні аспекти евтаназії, що мають вагоме значення, і виходити з існуючої в нашій країні правової ситуації, варто визнати, що надання евтаназії правомірного, легального характеру призведе до виникнення цілої низки негативних наслідків, про які було сказано вище.

У сьогоднішніх умовах евтаназія може перетворитися на засіб умертвіння самотніх старих, дітей-інвалідів, осіб, які хворіють на невиліковні хвороби і на лікування яких бракує коштів тощо.

Отже, врегулювання права на достойну смерть як одного з природних прав людини має наблизити національну правову систему до найкращих світових зразків без втрати суто вітчизняних здобутків.

Європейська «культура евтаназії», або Про сучасні «технології гуманізму»

Проблема евтаназії — добровільного відходу з життя безнадійно хворих за допомогою лікарів — поки що здається дуже екзотичною для того, щоб всерйоз обговорюватися в Україні. Мабуть, ні медики, ні масова свідомість ще не готові до цього. Однак в умовах високорозвиненої системи охорони здоров’я виявляється, за цією проблемою криється цілий вузол моральних і, як це не блюзнірськи звучить, економічних суперечностей. Очевидно стаття, яка пропонується нижче, буде цікавою і українському читачеві. Бо не вічно ж вітчизняні лікарі та пацієнти балансуватимуть між ностальгією за «загальною і безкоштовною» і пошуком форми виживання в умовах недорозвиненого ринку.

Сучасна технологія уможливила значне продовження людського життя, але вона принесла з собою і безліч практичних та моральних проблем. Збільшення тривалості життя коштує недешево, по-перше, через те, що технологія сама по собі може виявитися високовартісною, а, по-друге, тому, що у багатьох випадках вона є дуже трудомісткою у тих країнах, де ціна робочої сили висока.

У капіталістичних країнах високий прейскурант цін на ці нові методи збільшення тривалості життя означає, що нижчий і навіть середній клас не завжди зможе ними скористатися. Виходячи з міркувань гуманності і моралі, необхідно належним чином звернутися до цього питання. Критики вільного ринку, занепокоєні проблемою неможливості продовжити життя людей лише внаслідок їхніх низьких прибутків, звертаються до досвіду північноєвропейських країн загального добробуту, оскільки ті не використовують цінової системи при розподілі послуг охорони здоров’я.

Та досвід країн загального добробуту з продовження життя створює власні проблеми, які можуть виявитися серйознішими від існуючих у суспільствах більш орієнтованих на ринок. Зіткнувшись із проблемою роздутого фіскального дефіциту, сучасні країни загального добробуту знову занепокоїлися проблемою надмірних витрат і намагаються зекономити на застосуванні високовартісних технологій збільшення тривалості життя. Навіть більше, політика, що дозволяє припинення життя за сприяння медичного персоналу, привела до того, що «культура евтаназії» почала завойовувати позиції у деяких країнах Північної Європи. Технології продовження життя дедалі більше виходять з моди, а припинення життя хворих людей возводиться у ранг турботи і навіть акту гуманності.

Перетин економічних міркувань і «культури евтаназії» найвиразніше відчутний у Голландії. Думки людей з приводу етичності евтаназії як явища можуть бути різними. Однак негативним побічним продуктом політики, яка дозволяє лікарям практикувати евтаназію, є розмивання табу на припинення людського життя. Внаслідок цього ідея припинення життя пацієнта «заради його власного блага» лише за згодою родини, а не самого пацієнта (а іноді навіть і без згоди родини), зустрічає все менше опору, і така практика поступово починає прийматися суспільством.

Згідно з даними NRC Handelsblad, солідної голландської газети, у Голландії щорічно відбувається 10 000 випадків лікарського припинення життя пацієнта «з гуманних міркувань», хоч залишається неясним, наскільки багато таких «припинень» відбувається без згоди пацієнта або його родини. Мабуть, голландські лікарі просто дозволяють своїм пацієнтам умирати по старому, замість того, щоб використати новітні лікувальні технології для продовження їхнього життя.

Таку «культуру евтаназії» підкріплюють економічні міркування. Відмовившись від призначення ціни на лікування, голландці позбавили лікарів країни спонукальних мотивів для збільшення тривалості життя. На відміну від лікарів системи охорони здоров’я, орієнтованої на отримання прибутку, голландські лікарі не можуть «заробити» ні на продовженні життя пацієнта, ні на тому, щоб проінформувати його і його родину про різні можливості продовження життя, які випливають з новітніх досягнень медичної науки.

Дійсно, оскільки витрати на продовження життя пацієнтів похилого віку можуть виявитися дуже високими, то у країнах загального добробуту економічні мотиви ведуть до протилежного напрямку. Політика збалансованого бюджету жорстко вимагає від лікарів у державних лікарнях і клініках зниження витрат. Таким чином, економічні міркування не можуть не зіграти важливої ролі при прийнятті медичного рішення про життя або смерть, хоч лікарі у країнах загального добробуту визнають це з неохотою.

Відрізняється медицина країн загального добробуту від держав, більше орієнтованих на ринок, у тому, що пацієнти і їхні сім’ї часто майже не мають права голосу при прийнятті ключових медичних рішень, які можуть кардинальним чином вплинути на їхнє життя. У Голландії пацієнти фактично беззахисні проти нової «культури евтаназії». «Безкоштовна» охорона здоров’я по суті позбавила їх права приймати рішення. Лікарі — не боги, але вони дедалі частіше відіграють роль богів, відмовляючи пацієнтам і їх родинам у застосуванні методик, що продовжують життя, у яких ті мають потребу і за які навіть готові платити. У Голландії не існує приватної медицини. Єдиним виходом для незадоволених пацієнтів є або рішення покинути країну, або звернутися до суду.

Тому перед європейськими державами загального добробуту стоїть серйозна дилема. Ніхто не сумнівається у тому, що Голландія витрачає багато грошей на турботу про людей похилого віку. Якби їй довелося більшою мірою застосувати існуючі технології продовження життя, то це створило б значний додатковий тиск на бюджет системи охорони здоров’я і, можливо, навіть привело б до кризи дефіциту бюджету. З іншого боку, недостатнє використання методів продовження життя викликає моральну кризу, оскільки хворі постійно умертвляються лікарями, які мають надто багато повноважень при розв’язанні питань життя і смерті.

Ця дилема має одне просте рішення. Голландці повинні дозволити приватну медицину, яка б співіснувала із державною медициною, як це не так давно зробили англійці. При такій так званій «змішаній» системі пацієнти мали б більше прав при прийнятті рішень про життя і смерть, а лікарі — менше. Хворий міг би приватним чином отримати лікування, яке б продовжувало життя, у чому йому відмовляла державна система. Це було б дуже непогано. Запровадження приватної медицини навіть змогло б знизити навантаження на державний бюджет охорони здоров’я.

Критики ринкової системи охорони здоров’я стверджують, що такі зміни відкинули б суспільство назад до тих недобрих часів, коли люди мали нерівний доступ до медичного обслуговування всіх видів, а не тільки до цих нових технологій продовження життя. Однак ці критики забувають про те, що система охорони здоров’я у країнах загального добробуту практикує підступну форму нерівності, приховану від стороннього погляду. У країнах загального добробуту особисті контакти є майже єдиним способом отримати привілейований догляд. «Свої люди» отримують те, у чому мають потребу, інші ж занесені до списку очікування. Враховуючи те, що йдеться про вибір між життям і смертю, правильне рішення видається очевидним.

 

ЛІТЕРАТУРА

 

1. Фуко М. Рождение клиники. – М., 1998.

2. Вековшинина С.В., Кулиниченко В.Л. Биоэтика. Начала и основания. – К., 2002.

3. Гиппократ. Этика и общая медицина. – СПб., 2001.

4. Бобров О.Е., Сластенко Е.Ф. Проблема жизни и смерти. Эвтаназия: убийство или милосердие? // Новости медицины и фармации. – 2004. – № 19–20 (159 – 160).

5. Матеріали III-го Архиєпархіального Собору Львівської Архиєпархії Української Греко-Католицької Церкви

6. Аронов Г.Е. надежда для безнадежных // Проблемы медицины. – 2000. – №3(17). – с.58-59.

7. Бобров О.Е., Сластенко Е.Ф. Проблема жизни и смерти. Эвтаназия: убийство или милосердие? // Новости медицины и фармации. – 2004. – №19-20(159-160).

8. Гиппократ. Этика и общая медицина. – СПб., 2001.

9. Морозов А.Ю. Філософсьео-етичний аналіз феномену смерті в контексті проблеми сенсу життя// Мультиверсум. Філософський альманах. – К.: Центр духовної культури. – 2004. – №44.

10. Уголовный кодекс Украины. – «Відомості Верховної Ради України. Офіційне видання». – № 25-26. –  (19 червня 2001 року).

11. Цомко-Пестрєрєва О.О. Проблеми евтаназії в контексті білетики // Мультиверсум. Філософський альманах. – К.: Центр духовної культури. – 2005. – №51.

12. Этическая мысль: Науч.-публицист. чтения/ Редкол.: А.А. Гусейнов и др. – М.: Политиздат, 1990. – 480 с.

13. Бодрияр Ж. Символический обмен и смерть. – М.: Добрсовет, 2000. – 389 с.

14. Вековшина С.В., Кулиниченко В.Л. Биоэтика: начала и основания. – К.: Сфера, 2002. – 152 с.

15. Гиппократ. Этика и общая медицина / Пер. с древнегреч. В. Руднева. – М.: Мир книги, 2007. – 336 с.

16. Гуревич П.С. Философско-антропологические истолкования жизни // Жизнь – как ценность. – М.: ИФ РАН, 2000. – С. 184-200.

17. Запорожан В. Біоетика у сучасній медицині // Вісник НАН України. – 2002. – № 1. – С. 16-25.