МАТЕРІАЛИ ДО ПРАКТИЧНОГО ЗАНЯТТЯ З ЕПІДЕМІОЛОГІЇ ДЛЯ СТУДЕНТІВ 4 КУРСУ СТОМАТОЛОГІЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ № 2

 

ОСЕРЕДОК IНФЕКЦІЙНОЇ ХВОРОБИ ТА ЗАХОДИ ЩОДО ЙОГО ЛIКВIДАЦIЇ. ПРОФIЛАКТИЧНА ТА ПРОТИЕПIДЕМIЧНА РОБОТА ПОЛIКЛIНIКИ.

ВНУТРIШНЬОЛIКАРНЯНI IНФЕКЦII ТА ЇХ ПРОФIЛАКТИКА. ОСОБЛИВОСТI ПРОВЕДЕННЯ ПРОФIЛАКТИЧНИХ ТА ПРОТИЕПIДЕМIЧНИХ ЗАХОДIВ В ЛIКУВАЛЬНО-ПРОФIЛАКГИЧНИХ ЗАКЛАДАХ СТОМАТОЛОГIЧНОГО ПРОФІЛЮ. ПРОТИЕПIДЕМIЧНI ЗАХОДИ В ОСЕРЕДКАХ IНФЕКЦIЙ З АЕРОГЕННИМ МЕХАНIЗМОМ ПЕРЕДАЧI. ПРОТИЕПIДЕМIЧНI ЗАХОДИ В ОСЕРЕДКАХ IНФЕКЦIЙ З ФЕКАЛЬНО-ОРАЛЬНИМ МЕХАНIЗМОМ ПЕРЕДАЧI (ШИГЕЛЬОЗИ, ГЕПАТИТ А). ПРОТИЕПIДЕМIЧНI ЗАХОДИ В ОСЕРЕДКАХ IНФЕКЦIЙ З ТРАНСМIСИВНИМ (МАЛЯРIЯ) ТА КОНТАКТНИМ МЕХАНIЗМАМИ ПЕРЕДАЧI (ГЕПАТИТИ В ТА С, ВIЛ-IНФЕКЦIЯ).

 

Епідемічний осередок, за визначенням Л.В. Громашевського, – місце перебування джерела збудника з навколишньою територією у тих межах, в яких заразний чинник може передатись оточуючим.

У конкретній епідемічній ситуації можна говорити про “сімейні осередки”, “вуличні осередки”, осередки у дитячих і медичних закладах тощо. Нові зараження можуть виникати через різні проміжки часу, які, однак, не перевищують тривалості збереження збудника поза його джерелом. Отже, осередок існує в просторі й часі. Його вважають ліквідованим лише тоді, коли в його межах повністю припиняється циркуляція збудника.

   Інтенсивність епідемічного процесу буває різною. Розрізняють три її   ступені: спорадичну захворюваність, епідемію і пандемію.    

Спорадична захворюваність – звичайний (мінімальний) рівень захворюваності, властивий конкретній інфекційній хворобі у певній

місцевості або країні. Для багатьох інфекційних хвороб вона ототожнюється з поодинокими випадками захворювання.

Епідемія характеризується значним підвищенням рівня захворюваності   порівняно із спорадичною   (у 3-10 і більше разів).

Пандемія – масове розповсюдження інфекційної хвороби, яка значно перевищує інтенсивність епідемій, що спостерігались при конкретній хворобі в історичних умовах, які склались на певній території.

Наприклад, у благополучні роки захворюваність на грип становить щоденно 1 випадок на 1000 жителів. Такий стан свідчить про епідемічне благополуччя і оцінюється як спорадична захворюваність. Під час епідемії грипу кількість хворих зростає у 5-10 разів, тобто грип уражає близько 1 %  населення. Зрідка спалахує дуже жорстока епідемія грипу, яка охоплює 25 % населення і більше, що свідчить про наявність пандемії.  

   Крім епідемічних захворювань розрізняють ендемічні інфекції (від грецького en – у, всередині, demos – народ). Ендемічними називають такі хвороби, які постійно трапляються у певній місцевості і не мають тенденції до поширення за її межі. Це деякі інфекційні хвороби, які “прив’язані” до конкретної території завдяки тому, що саме на ній постійно проживають носії збудника – дикі тварини (частіше гризуни) та їх паразити – кровосисні комахи. Перші виступають у ролі джерела збудника, другі – її переносника. Вони у процесі еволюції живого світу сформували стійкі природні осередки деяких інфекційних хвороб. Людина може заразитись, перебуваючи на   території вказаного осередку інфекції. Типовою ілюстрацією сказаного може бути кліщовий енцефаліт. Цю небезпечну хворобу спричиняють віруси,   якими заражені кліщі, що паразитують на тілі теплокровних тварин. Кліщі переносять вірус від хворої тварини до здорової, а також передають свому потомству трансоваріально. Тому природні осередки кліщового енцефаліту дуже стійкі. Перебуваючи на території такого природного осередку, людина може наразитись на напад кліща – носія вірусу кліщового енцефаліту і заразитись. Інша хвороба – малярія – ендемічна лише для тих регіонів, де живуть малярійні комарі, лептоспіроз – для територій, де є гризуни і створюються сприятливі умови для зберігання збудників у довкіллі (наявність водойм, лужних ґрунтів тощо).

   Стосовно тваринного світу терміни “епідемія”, “пандемія”, “ендемія” мають свої еквіваленти: “епізоотія”, “панзоотія” та “ензоотія”.

Деякі інфекційні хвороби не реєструються серед населення певної країни або місцевості, але можуть завозитись з інших регіонів (наприклад, випадки завезення в Україну трипаносомозу або шкірного лейшманіозу з країн Африки або Близького Сходу). Такі хвороби називаються екзотичними, або завізними. Ймовірність їх появи дуже зросла в останні десятиліття у зв’язку з міграцією людей, розширенням економічних, культурних і політичних зв’язків між різними країнами.

   Поняття “природно-осередкові інфекції” введене Є.Н. Павловським. У природі, незалежно від людини, одвічно існують території, заселені тваринами, серед яких циркулюють патогенні мікроорганізми (або інші паразити). Передача збудників у тваринному світі здійснюється за допомогою різноманітних механізмів, однак провідне значення, як встановив Є.Н. Павловський, має трансмісивний. Зокрема, найбільше значення у перенесенні збудників мають комарі (японський енцефаліт), москіти (лейшманіози), блохи (чума), іксодові кліщі (кліщовий енцефаліт, кримська геморагічна гарячка, туляремія), аргасові кліщі (кліщовий поворотний тиф). Хребетні тварини мають біологічні зв’язки з кровосисними комахами, які, у свою чергу, здатні передавати збудників іншим хижим чи травоїдним тваринам. У такий спосіб необмежено довго здійснюється циркуляція збудників у природних осередках.

   За своєю структурою природні осередки інфекції неоднорідні: на якихось ділянках вона зберігається відносно стійко (ядра осередку), на інших існує тимчасово і зникає (ділянки винесення інфекції) або ж через непридатність територій для мешкання членистоногих чи їх теплокровних хазяїнів – не з’являється ніколи (ділянки, вільні від інфекції).

Люди, з’являючись на території природного осередку інфекційної хвороби, наражаються на небезпеку зараження (наприклад, при укусах комах-переносників) і в разі сприйнятливості можуть занедужати. Однак людина є швидше випадковою ланкою у циркуляції збудника в природі, так званим “епідемічним тупиком”. Природно-осередкова інфекція ж існувала до людини, може існувати і після того, як вона покине ензоотичну територію.

Проте людська діяльність безпосередньо відображається на природному осередку. Так, створення водосховищ, меліорація ґрунтів, освоєння цілинних земель, внесення мінеральних добрив, вирубка лісів, будівництво міст можуть створити умови, несприятливі для виживання тварин, що є джерелами чи переносниками збудника. Тому й природний осередок може зникнути. Буває й навпаки – війни, стихійні лиха, завезення на нові території заражених тварин призводять до руйнації комунального господарства, збільшення території природного осередку і виникнення нових   (антропургічних) осередків. Так, внаслідок господарської діяльності людини збудники бруцельозу, сибірки майже повністю перейшли до паразитування на свійських тваринах. Природна осередковість як така у цих випадках майже не має епідеміологічного значення.

   При більшості природно–осередкових хвороб епідемічний процес здійснюється за типом ендемії, проте можливі й спалахи (епідемії) захворювань. У зв’язку з активною міграцією людей нерідкі й випадки екзотичної (завізної) захворюваності серед осіб, що повернулися з території природного осередку.  

Епідеміологічна діагностика – це дослідження епідемічної ситуації із застосуванням усіх методик сучасної епідеміології й епідеміологічного мислення. Таким чином, це спосіб одержання об’єктивних уявлень про епідемічну ситуацію. У практиці застосовують два способи її оцінки. Один з них полягає в кількісній оцінці рівня захворюваності, коли епідеміолог порівнює наявний рівень з показником у попередньому періоді, або кількість захворювань за аналогічний період у минулому, констатуючи таким чином стабілізацію чи зниження захворюваності Але це ще не можна назвати епідеміологічною діагностикою. Ретельні діагностичні дослідження в епідеміології спрямовані на виявлення причинно-наслідкового зв’язку.

http://medviva.com/epidemiologichniy–metod–doslidzhennya.html

http://ua–referat.com/%D0%95%D0%BF%D1%96%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%BD%D0%B0%D0%B3%D0%BB%D1%8F%D0%B4

Профілактичні заходи – це науково обґрунтовані рекомендації, скеровані на запобігання виникненню епідемічного ускладнення. Вони проводяться у міжепідемічний період, який характеризується станом епідемічного благополуччя, і мають на меті не допустити формування епідемічного варіанту збудника (мал. 1).

Протиепідемічні заходи – це науково обґрунтований комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюється з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій. Ці заходи проводяться у періоди виникнення епідемічних ускладнень при зміні благополучної епідемічної ситуації до нестійкої чи неблагополучної, що трапляється у періоди формування епідемічного варіанту збудника, його поширення й переходу до резерваційного варіанту циркулюючих штамів патогенів. В основу планування і проведення профілактичних і протиепідемічних заходів покладено принципи комплексності та впливу на провідну ланку епідемічного процесу (мал. 2).

З урахуванням вищезазначеного, принцип комплексності передбачає вплив на всі три ланки епідемічного процесу. Так, профілактичні заходи боротьби з інфекційними захворюваннями доцільно розділити на три основні групи:

1) заходи щодо джерела збудника, які спрямовані на блокування, знезараження або усунення його;

2) заходи щодо механізму передачі з метою переривання або руйнування шляхів передачі;

3) заходи задля підвищення несприйнятливості населення.

Протиепідемічні заходи передбачають так само вплив на три ланки епідемічного процесу, але у суворішому режимі та більших обсягах роботи з додатковим напрямком відносно групи осіб, які підпали під ризик інфікування (табл. 1).

Таблиця 1. Додаткові варіанти угрупувань протиепідемічних заходів

 

Перша група заходів передбачає своєчасне виявлення інфекційних хворих і носіїв серед людей, їх блокування (ізоляцію), яке здійснюється при санітарній охороні морських, повітряних і сухопутних кордонів держави; при епідеміологічному спостереженні; при проведенні санітарно-епідеміологічної розвідки; при періодичному обстеженні на заразоносійство осіб окремих професій і перехворілих; їх санації та лікуванні.

При визначенні комплексу необхідних профілактичних і протиепідемічних заходів важливо правильно оцінити епідемічну небезпеку хворого. До заходів, що спрямовані на зменшення епіднебезпеки хворого, як джерела збудника, належать: його раннє виявлення, своєчасна діагностика хвороби, ізоляція, лікування, лабораторний контроль під час терапії і при виписуванні зі стаціонару, диспансерний нагляд (табл. 2).

Таблиця 2. Протиепідемічні заходи щодо інфекційного хворого та заразоносія

Виявлення інфекційного хворого буває активним і пасивним. Активне виявлення такої особи відбувається при здійсненні профілактичних оглядів певних груп населення, в осередках інфекційних хвороб, при подвірних обходах на території населених пунктів.

Пасивне виявлення хворого відбувається в поліклініці або вдома – коли пацієнт сам звертається за медичною допомогою. При такому виявленні у зв’язку з його пізнім звертанням за медичною допомогою ізоляція та госпіталізація хворого деколи бувають несвоєчасними.

Другим важливим напрямком у цій групі заходів є епізоотологічні спостереження, санітарно-ветеринарні заходи щодо свійських тварин, як ймовірних джерел збудників зооантропонозних інфекцій, проведення профілактичної дератизації.

Профілактичні заходи мають за мету охорону господарств від заносу інфекції шляхом обстеження, карантинізації тварин, що завозяться чи вивозяться з нього; недопущення контакту з тваринами і користування пасовищами й водоймами неблагополучних господарств; ізоляція та обстеження абортованих тварин; заключна дезінфекція місця аборту, приміщення; лабораторне обстеження усієї групи тварин.

Протиепідемічні заходи. Ця група заходів проводиться при зміні епідемічного стану з благополучного до нестійкого – при загрозі або появі епідемічних ускладнень у вигляді поодиноких чи групових інфекційних захворювань. Комплекс заходів спрямовується на локалізацію та ліквідацію епідемічних осередків. При загрозі поширення інфекції під керівництвом територіальних комісій з надзвичайних ситуацій і техногенної безпеки (КНСТБ) проводиться корекція та узгодження комплексних планів; підготовка служб КНСТБ, підготовка і розгортання установ КНСТБ, імунізація населення за епідемічними показаннями; посилення загальносанітарних і протиепідемічних заходів; провізорна госпіталізація та обстеження осіб, які підпали під ризик інфікування. Перша група протиепідемічних заходів скерована на осіб, які достеменно є джерелами збудників; друга – на групи людей, які підлягли ймовірному ризику інфікування внаслідок спілкування з джерелом збудників інфекції; третя – на блокування механізмів передачі, четверта – на захист сприйнятливого населення.

До першої групи належить своєчасне виявлення хворих осіб та їх госпіталізація (ізоляція), ізоляція і санація заразоносіїв; диспансерний нагляд за реконвалесцентами.

Рання діагностика інфекційних хвороб дозволяє своєчасно почати проведення протиепідемічних заходів, зокрема такого важливого з них, як ізоляції джерела збудників інфекції. Ізоляція може відбуватися у стаціонарі або вдома. При деяких інфекційних хворобах (черевний і висипний тиф, хвороба Бриля, дифтерія, чума, холера, сибірка, сказ, правець та ін.) госпіталізація обов’язкова. При інших інфекційних захворюваннях госпіталізація відбувається за клінічними чи епідемічними показаннями.

Госпіталізація за клінічними показаннями проводиться з урахуванням тяжкості хвороби (тяжкий чи середній ступінь тяжкості), ускладнень, віку пацієнта.

Госпіталізація за епідемічними показаннями здійснюється тоді, коли вдома немає належних умов для ізоляції хворого (квартира без комунальних зручностей, гуртожиток, школа-інтернат, закритий дитячий дошкільний заклад тощо); коли хворий належить до декретованої групи населення.

Вдома дозволяють ізолювати осіб з відносно легким ступенем (кір, краснуха, грип, кашлюк, вітряна віспа, епідемічний паротит, шигельоз, вірусний гепатит); при задовільних комунальних умовах; наявності людей, які можуть доглядати за хворим; відсутності дітей, що не хворіли на дану хворобу; та при достатньо високому рівні санітарної культури населення.

Транспортування хворих до стаціонару здійснюється транспортом, що спеціально для цього призначений (автомобілі міської дезінфекційної станції, дезінфекційних відділів СЕС, у сільській місцевості – районних лікарень). У нічний час перевезення хворих проводиться машинами швидкої допомоги, які спеціально для цього виділені. Після транспортування в машинах проводять заключну дезінфекцію.

При госпіталізації в інфекційну лікарню, хворий у приймальному відділенні проходить санітарну обробку. Після цього вирішують питання щодо його ізоляції в стаціонарі.

Розрізняють такі форми ізоляції хворого в інфекційному стаціонарі:

1. Загальні палати.

2. Боксові палати:

а) відкрита бокс-палата, що розділена перегородками, які не досягають стелі;

б) закритий бокс (палата, що розділена суцільними перегородками).

3. Шлюзовані палати – окремі палати з передбоксником (шлюзом) та санвузлом, які мають вихід в загальний коридор.

4. Бокси системи Мельцера з ізольованим зовнішнім входом (він же і вихід), тамбуром, санпропускником і санвузлом.

Всі наведені вище форми ізоляції особливо потрібні в дитячих лікарнях чи відділеннях, де, у зв’язку з концентрацією хворих на інфекції дихальних шляхів, є висока ймовірність внутрішньолікарняного поширення збудників. У Мельцеровські бокси госпіталізують хворих на карантинні інфекції та при підозрі на них (чума, холера тощо); хворих на інфекції, що трапляються рідко чи при підозрі на них (поліомієліт, дифтерія тощо); хворих з підозрою на інфекції дихальних шляхів або з нез’ясованим епідеміологічним анамнезом; хворих зі змішаною інфекцією, коли одна з них чи обидві передаються повітряно-краплинним шляхом; осіб, які спілкувалися з джерелом збудників, що спричиняють інфекції дихальних шляхів.

Шлюзовані палати передбачають менш сувору ізоляцію, ніж Мельцеровські бокси. У них скеровують хворих з інфекційними хворобами, що виникають рідко, з тяжким ступенем; осіб з нез’ясованим діагнозом, якщо немає підозри на краплинні інфекції.

У боксові палати та палати із закритими боксами госпіталізують хворих на однотипні інфекції дихальних шляхів, у відкриті бокси – хворих із малоконтагіозними інфекціями, у загальні палати – пацієнтів з іншими недугами.

Лікування інфекційних хворих проводиться не тільки з метою відновлення здоров’я людини (терапевтична мета), але й задля звільнення організму від патогенних мікроорганізмів (протиепідемічна мета).

Трупи людей, померлих від інфекційних хвороб, підлягають похованню на загальних підставах. Трупи померлих від особливо небезпечних інфекцій (чума, холера, сибірка тощо), якщо діагноз підтверджений лабораторними методами чи не викликає сумнівів, розтину не підлягають; правила їх поховання встановлюються нормативними документами МОЗ України.

Одужання хворого (тобто стан, коли він вже не є джерелом збудника) підтверджується результатами лабораторного дослідження, яке проводиться з метою перевірки звільнення організму від інфекційного агента. Особливу увагу приділяють перехворілим особам, які належать до декретованих груп населення (працівникам дитячих дошкільних закладів, медичних закладів, харчових підприємств, водогонів та ін.).

Цим особам обов’язково проводять бактеріологічний контроль перед допуском до роботи. Протиепідемічні заходи щодо носіїв включають: виявлення носіїв, їх ізоляцію (в окремих випадках) і санацію, усунення від роботи чи іншої діяльності, де вони становлять епідемічну небезпеку, лабораторне обстеження, диспансерний нагляд.

Виявляють носіїв при плановому обстеженні, чи обстеженні певних контингентів населення за епідемічними показаннями.

Планово на носійство обстежують осіб, які перехворіли на кишкові інфекції, дифтерію, менінгококову інфекцію. Перехворілих на кишкові інфекції обстежують лабораторно перед виписуванням з лікарні та протягом періоду диспансерного спостереження, кратність обстежень регламентується відповідними наказами МОЗ України. Працівників харчової промисловості та тих, хто до них прирівнюється, обстежують при прийомі на роботу. За епідемічними показаннями обстежують населення (здорових людей, які спілкувалися з хворими) в осередках кишкових інфекцій, бактерійних інфекцій дихальних шляхів.

Виявлених носіїв санують у стаціонарі чи в домашніх умовах. Після санації їм проводять лабораторне обстеження для підтвердження припинення виділення збудників.

Якщо після курсу санації у декретованих осіб збудники продовжують виділяться, їх усувають від роботи, що пов’язана з харчовими продуктами, водою або обслуговуванням дітей у дитячих дошкільних закладах, і переводять на іншу роботу. У разі виникнення хронічного носійства після двох курсів санації допуск носіїв в організовані колективи здійснюється комісією у складі начальника медичної частини (завідувача відділення), педіатра, епідеміолога. Під час санації носії перебувають під диспансерним спостереженням згідно з інструкціями щодо певних інфекційних хвороб. У кінці санації цим особам проводять заключне лабораторне обстеження для перевірки результатів санації з метою зняття з диспансерного обліку. Проведення медико-ветеринарних заходів передбачає винищення хворих тварин, які втратили господарську цінність; ізоляцію тварин, які зберегли господарську цінність, знешкодження їх продуктів; винищувальну дератизацію.

Заходи щодо механізму передачі з метою переривання або руйнування його є важливою складовою комплексу загальносанітарних заходів. Пріоритетними напрямками є проведення профілактичної дезінсекції, дезінфекції, стерилізації. Крім того, проводиться робота з підвищення благоустрою населених пунктів; організація санітарно-гігієнічного контролю за водно-каналізаційною мережею, виготовленням, транспортуванням і реалізацією харчових продуктів, асенізаційною службою, лазне-пральним обслуговуванням та особистою гігієною.

Протиепідемічні заходи, які проводяться при ускладненні епідемічної ситуації., вимагають комплексності роботи лікувально-профілактичних установ та епідеміологічних відділів місцевого територіального рівня. Велике значення має робота в осередках інфекційних хвороб. Алгоритм роботи має включати весь комплекс заходів щодо блокування джерел збудника, розриву механізму передачі, захисту сприйнятливої популяції та вкрай важливо – проведення заходів щодо осіб, які спілкувалися з хворими. Заходи, скеровані на активне виявлення хворих і носіїв серед осіб, які спілкувалися із захворілим, проводяться шляхом опитування, дворазової щоденної термометрії, огляду шкіри і слизових оболонок, пальпації печінки, лабораторних досліджень, інструментальних і клінічних обстежень. Залежно від ступеня патогенності збудників в осередку проводиться медичне спостереження, обсервація чи карантин на термін максимального інкубаційного періоду, при особливо небезпечних інфекціях – двох інкубаційних періодів. Особа, в якої з’являються подібні симптоми даної інфекційної хвороби, підлягає негайній провізорній ізоляції у стаціонарі або в домашніх умовах до встановлення діагнозу. Якщо хворого залишають вдома, то створюють максимальні умови для зменшення можливості його контакту зі здоровими.

На осіб, які перебувають під медичним спостереженням, іноді накладають обмеження у вигляді роз’єднання. Цей захід частіше вживають до дітей, які відвідують дитячі заклади, а також до дорослих, що працюють у дитячих закладах, на підприємствах харчової промисловості, громадського харчування. Наприклад, при кору дітей, які не хворіли на цю нозологію, і не були щепленими, не допускають у дитячі заклади протягом 17 діб з моменту госпіталізації пацієнта.

Іноді особи, які спілкувалися з інфекційними хворими, підлягають обсервації – системі ізоляційно-обмежувальних і лікувально-профілактичних заходів, спрямованих на запобігання розповсюдженню інфекційних захворювань. Ізоляційно-обмежувальні заходи передбачають обмеження виїзду, в’їзду та транзитного проїзду через епідемічно неблагополучну територію, заборону вивозу майна без попереднього знезараження, обмеження спілкування осіб, які перебувають в осередку. Людей ізолюють у спеціально пристосовані приміщення, де за ними встановлюють медичне спостереження на час, що дорівнює максимальному інкубаційному періоду при даній нозології. Лікувально профілактичні заходи включають санітарну обробку (часткову або повну), вилучення і знищення запасів продуктів харчування при спалахах кишкових інфекцій, активне виявлення хворих, проведення термінової специфічної та неспецифічної профілактики, суворий контроль за проведенням санітарно-гігієнічних і протиепідемічних заходів за місцем проживання, розташування і лікування.

При деяких особливо небезпечних інфекційних хворобах (чума, холера) встановлюють карантин – систему протиепідемічних заходів, спрямованих на повну ізоляцію осередку і ліквідацію інфекційних хвороб у ньому. Карантин включає організацію та проведення режимних і протиепідемічних заходів. Режимні заходи передбачають озброєну охорону території; повну ізоляцію осіб, які підлягли ризику інфікування, і розташування їх невеликими групами; заборону виїзду, в’їзду та транзитного проїзду через епідемічно неблагополучну територію; заборону вивозу майна без попереднього знезараження; організацію патрулювання території підрозділами спеціального призначення для контролю за дотриманням карантину; організацію перевалочних пунктів; дотримання режиму розташування і харчування осіб.

На території, де накладено карантин, проводять наступні протиепідемічні заходи: продовження лікувально-профілактичних заходів, розпочатих у режимі обсервації; специфічну імунопрофілактику; встановлення суворого протиепідемічного режиму на етапах медичної евакуації; посилення локальної медичної служби фахівцями-консультантами; створення ізоляційно-карантинних пунктів для ізоляції осіб, які спілкувалися з хворими; проведення комплексу протиепідемічних заходів щодо розриву механізму передачі (дезінфекція, дезінсекція). Важливою частиною в осередку є проведення бесід, що мають на меті підвищення санітарної грамотності населення, ознайомлення із засобами індивідуальної профілактики, пояснення природи даної інфекційної хвороби тощо.

Протиепідемічні заходи при зооантропонозних інфекціях серед сільськогосподарських тварин поділяють на дві групи: заходи щодо джерел збудників інфекції та контактних з ними тварин і заходи щодо недопущення поширення збудників і знезараження об’єктів довкілля. У першому випадку вдаються до:

·  ізоляції або знищення хворих тварин;

·  заборони перегонів хворої худоби;

·  ізоляції позитивних за лабораторними обстеженнями тварин у спеціальні господарства;

·  ізольованого вирощування молодняку з його вакцинацією, накладання карантину на господарство;

·  імунізації худоби.

Заходи щодо недопущення поширення збудників і знезараження об’єктів довкілля включають:

·  облік випадків абортованих тварин;

·  заборону перегрупування худоби всередині господарства;

·  роздільний водопій і випас хворих і позитивно реагуючих тварин;

·  знищення плодів і загиблих тварин;

·  забій хворої позитивно реагуючої худоби на спеціальних майданчиках;

·  знешкодження кормів і перегною;

·  заключну дезінфекцію після окотів.

Санітарно-протиепідемічний режим лікарні

http://ua.textreferat.com/referat-15532.html

http://ua-referat.com/%D0%A1%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%BE-%D0%B3%D1%96%D0%B3%D1%96%D1%94%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%96_%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%B5%D0%BF%D1%96%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%80%D

Санітарно-протиепідемічний режим включає вимоги до санітарного стану території лікарні та її приміщень, внутрішнього обладнання, освітлення, опалення, вентиляції тощо.

Досягти належного санітарно-протиепідемічного рівня дозволяє регулярне проведення дезінфекції, суворе дотримання вимог асептики, антисептики та стерилізації у кожному відділенні стаціонару.

Реєстрацію хворих, їх клінічне обстеження та первинну діагностику, а також санітарну обробку проводять у приймальному відділенні лікарні. Від рівня кваліфікації медичного персоналу приймального відділення часто залежать успіх та результати лікування.

Кожне приймальне відділення повинно бути оснащене усім необхідним для проведення санітарно-гігієнічної обробки хворого: кушеткою, шафою для чистої білизни і бачками для брудної білизни, мочалками для миття хворих, милом, протипедикульозною укладкою, бритвами для гоління, повітряними та водними термометрами, ганчірками і щітками для обробки ванни, спеціально виділеним промаркованим інвентарем (відра, швабри) для прибирання та дезінфекції приміщення санпропускника, гідропультом та достатньою кількістю дезінфікуючих розчинів. До складу протипедикульозної укладки входять: лупа, настільна лампа, бритва, ножиці, машинка для стрижки волосся, густий гребінь, розфасований карбофос, літровий слоїк для приготування розчину карбофосу, 10 % оцтова кислота, клейонка для вичісування волосся та відро для його спалювання, косинки (з матерії і клейонки), мішок для одягу, окуляри, дві маски, халат і косинка для персоналу.

Хворих, які поступають у стаціонар, передусім слід оглянути на наявність інфекційних захворювань, корости, трихофітії та педикульозу. Ретельно обстежують шкірний покрив, волосисті ділянки тіла, слизову ротоглотки та білизну хворого, вимірюють температуру тіла. При огляді ротоглотки використовують одноразові (дерев’яні) або багаторазові (металеві) шпателі, які після огляду підлягають замочуванню на 1 год в одному з дезрозчинів (наприклад, 3 % хлораміні, 0,5 % сульфохлорантилі тощо). Після цього їх занурюють на 30 хв у 0,3-0,5 % розчин біодезу, миють у ньому протягом 0,5 хв, ополіскують під проточною і дистильованою водою і сушать у стерилізаторах при температурі 80-85 °С до повного зникнення вологи. Термометри дезінфікують у 1 % розчині хлораміну або 0,1 % розчині дезоксону протягом 15 хв.

Після огляду кожного хворого клейонку кушетки протирають 1 % розчином хлораміну або 0,5 % розчином хлорного вапна, прополіскують водою і висушують.

Ще у приймальному відділенні медична сестра ознайомлює хворого з лікарняним режимом, якого пацієнт повинен неухильно дотримуватися.

Необхідність санітарної обробки та її об’єм встановлює лікар У разі потреби хворому підстригають нігті, волосся, голять його, здійснюють гігієнічну ванну, душ або обтирання і переодягають у чистий лікарняний одяг.

У разі виявлення в пацієнта педикульозу знищення вошей розпочинають ще у приймальному відділенні.

Алгоритм знищення вошей у хворого

 

Приміщення і предмети, з якими стикався хворий на педикульоз, обробляють 0,5 % водним розчином хлорофосу, 0,15 % водною емульсією карбофосу, порошком піретруму, 1 % дустом неопіну, 5 % дустом метилацетофосу за допомогою ручних розпилювачів або аерозольними балонами «Неофос-2», «Карбозоль» та ін. Одяг хворого підлягає дезінсекції у дезкамері. Пацієнта повторно оглядають через кожні 10 днів з метою виявлення вошей. Про кожний випадок педикульозу надсилають термінове повідомлення (форма № 058/о) у санітарно-епідеміологічну станцію за місцем проживання хворого.

Приймальне відділення лікарні прибирають не рідше двох разів на день вологим методом із застосуванням хлорвмісних дезінфікуючих розчинів (1 % розчин хлораміну або 0,5 % розчин хлорного вапна). Промаркований для прибирання інвентар (відро, швабра, щітка, ганчірка) після використання замочують на 1 год у цьому ж дезрозчині.

У палаті хворому виділяють ліжко з чистою білизною, яка перед тим пройшла камерну обробку, і необхідні предмети догляду (склянку, судно, сечоприймач, плювальницю тощо).

Кожні 7-10 днів хворі здійснюють гігієнічне миття всього тіла і змінюють білизну, про що робиться відповідний запис у медичну карту стаціонарного хворого (форма № 003/о). Брудну білизну збирають у спеціальні бавовняні мішки або металеві баки з кришками, зберігають у спеціально відведених для цього місцях, а після дезінфекції відправляють у пральню лікарні.

Поточна дезінфекція передбачає регулярне прибирання і провітрювання палат й процедурних кабінетів (не рідше 2 разів на день). Ганчіркою, змоченою дезінфікуючим розчином (1 % розчин хлораміну, 0,5 % розчин хлорного вапна, мийні засоби тощо), протирають підлогу і меблі, що є в палаті. Панелі миють і протирають вологою ганчіркою один раз у 3 дні, а віконні рами, двері, стелю та плафони – один раз у місяць. Тумбочки і столики один раз на тиждень звільняють від продуктів і ретельно протирають.

Для палат, коридорів, вбиралень та інших приміщень виділяють окремі відповідно підписані відра, ганчірки й щітки. Після використання їх замочують на 60 хв у хлорвмісному дезрозчині.

Особливо суворо слід дотримуватись протиепідемічного режиму в інфекційних і хірургічних стаціонарах. Для запобігання внутрішньолікарняного інфікування необхідно розміщувати інфекційних хворих в окремих боксах або напівбоксах. У першу чергу цього принципу треба дотримуватися у відділеннях для хворих з респіраторною патологією.

У разі кишкових інфекцій та інфекцій зовнішнього покриву найбільш важливим профілактичним заходом є ретельне миття рук до і після кожного контакту з хворим. Виділення хворих засипають хлорним вапном. Причому до рідких виділень (сеча, блювотиння, харкотиння) додають 1/5 частину хлорного вапна, а до оформлених (кал) хлорного вапна додають у 2 рази більше і лише через 1 год після цього виливають у каналізацію. Підкладні судна з-під сечі миють водою і дезінфікують протягом 1 год у спеціально відведених для цього баках в 1 % розчині хлораміну або 0,5 % розчині хлорного вапна, після чого прополіскують і просушують. Після виписки хворого зі стаціонару його лікарняний одяг і постільну білизну дезінфікують.

Оскільки значна частина внутрішньошпитальних інфекцій передається через продукти харчування, важливо запобігти можливості їх інфікування. Роздачу їжі здійснюють буфетниця та чергова медична сестра, які перед цим надягають чисті халати «для роздачі їжі». Санітарки до роздачі їжі не допускаються. Прибирання буфетної (столи, підлога) проводять після кожної роздачі їжі вологим способом із застосуванням звичайних хлорвмісних дезрозчинів. Генеральне прибирання проводять 1 раз на тиждень.

У соматичних відділеннях, де є їдальні для хворих, після обслуговування пацієнтів зі столів збирають брудний посуд і протирають їх спеціально виділеними для цього двома серветками, одна з яких змочена в дезінфікуючому розчині. Після цього здійснюють вологе прибирання підлоги їдальні, користуючись спеціально виділеним і промаркованим інвентарем.

Посуд після механічного видалення залишків їжі з нього знежирюють у 2 % розчині соди або мийному засобі при температурі 45 °С і дезінфікують в 1 % розчині хлорного вапна при температурі 50 °С протягом 30 хв. Насамкінець посуд промивають у теплій воді і сушать у вертикальному положенні.

Ганчірки, які використовувались для миття посуду, додатково замочують у дезрозчині на 1 год, кип’ятять 15 хв, висушують і зберігають у спеціально відведеному місці.

Санітарні вузли не рідше як двічі на день прибирають вологим способом, використовуючи хлорвмісні дезрозчини й спеціально виділений і помічений інвентар.

 

Протиепідемічна робота поліклініки

http://ukrmedserv.com/content/view/779/316/lang,uk/

http://www.moz.gov.ua/ua/portal/Pro_20060206_0.html

Протиепідемічна робота поліклініки здійснюється за планом, узгодженим із санітарно-епідеміологічною станцією.

У функції поліклініки входять:

1)    виявлення джерел збудника та їх ізоляція;

2)    диспансерне спостереження за перехворілими;

3)    виявлення контактних, спостереження за ними і лабораторне обстеження;

4)    організація осередкової поточної дезінфекції;

5)    вакцинація людей;

6)    підготування санітарного активу і санітарно-освітня робота.

Як правило, першим розпізнає інфекційного хворого дільничний терапевт. Тому одним з основних його обов’язків є раннє виявлення епідемічного осередку на обслуговуваній дільниці. Після встановлення діагнозу інфекційної хвороби лікар зобов’язаний заповнити карту термінового повідомлення і негайно направити її у санепідемстанцію. Крім цього, робиться запис у журнал реєстрації гострозаразних захворювань, ведення якого обов’язкове для усіх лікувально-профілактичних закладів.

За своєчасну госпіталізацію інфекційних хворих відповідає дільничний лікар. У тих випадках, коли хворий залишається вдома, лікар повинен забезпечити його лікування й епідеміологічне спостереження за осередком, що повинно проводитися до закінчення заразного періоду реконвалесцента. Основні ж заходи щодо ліквідації епідемічного осередку здійснюються працівниками санепідемстанції. Зокрема, вони забезпечують систематичну поточну дезінфекцію, здійснювану, як правило, родичами хворого під керівництвом помічника епідеміолога. У разі госпіталізації хворого осередок піддається заключній дезінфекції, що здійснюється дезінфекційним відділом СЕС.

Деякі протиепідемічні заходи проводять й інші лікарі: фтизіатр, дерматовенеролог, отоларинголог.

Однак консультативним, методичним і контролюючим центром щодо протиепідемічної роботи поліклініки є кабінет інфекційних захворювань (КІЗ). Лікар КІЗу консультує хворих з підозрою на інфекційні захворювання, забирає матеріали від них для лабораторних досліджень, здійснює амбулаторне лікування, санує носіїв, займається диспансеризацією перехворілих, надає консультативну допомогу іншим лікарям поліклініки, контролює протиепідемічну роботу дільничного персоналу в осередках, вивчає й аналізує інфекційну захворюваність на території обслуговування, а також готує звітність про неї і проведені протиепідемічні заходи.

КІЗ необхідно спланувати таким чином, щоб він мав ізольований вхід і вихід, що дозволяє уникнути контакту інфекційних хворих з іншими відвідувачами поліклініки. У дитячих поліклініках рекомендується навіть при вході для хворих дітей організувати фільтр з ізолятором або мати приймальні бокси, де повинні працювати досвідчені спеціалісти.

Профілактика внутрішньополіклінічних заражень повинна забезпечуватися не лише правильним плануванням приміщень і режимом у цих закладах, а також більш повним обслуговуванням хворих удома, особливо в періоди епідемічного неблагополуччя. Важливо суворо стежити за тим, щоб особи з підвищеною температурою і катаром верхніх дихальних шляхів обслуговувалися в першу чергу.

Поточна й заключна дезінфекція у кабінетах поліклініки здійснюється подібно до дезінфекції у стаціонарах.

У КІЗі допомогу лікареві надає медична сестра, яка працює під його керівництвом. Основними обов’язками медичної сестри КІЗу є:

1)    підготовка перед амбулаторним прийомом лікаря робочих місць, контроль за наявністю необхідних інструментів і документації;

2)    допомога лікарю у проведенні інструментальних досліджень;

3)    виконання лікувально-діагностичних призначень лікаря в поліклініці і вдома у хворого;

4)    стеження за своєчасним отриманням результатів лабораторних досліджень;

5)    ведення обліку диспансерних хворих;

6)    участь у санітарно-освітній роботі серед хворих;

7)    оформлення під контролем лікаря медичної документації

8)    систематичне підвищення своєї кваліфікації.

Старша медична сестра поліклініки керує роботою дільничних медичних сестер в епідемічних осередках; зберігає і видає препарати для лікування інфекційних хворих; перевіряє санітарний режим у поліклініці.

Поліклініки здійснюють велику роботу стосовно специфічної профілактики інфекційних захворювань на лікарських дільницях. Особливо багато часу цьому приділяє персонал дитячих поліклінік. Дільничні педіатри є основними організаторами профілактичної роботи серед дітей. На кожну дитину заводять карту щеплень, у яку заносять усі відомості про проведену вакцинацію із зазначенням термінів, кратності щеплень і серій препаратів.

Відповідальність за імунізацію дітей і підлітків, які мешкають на території, що обслуговується поліклінікою, несе головний лікар поліклініки.

Захисні щеплення, як і вся профілактична і протиепідемічна робота, здійснюються при повсякденній допомозі лікаря КІЗу і безпосередній взаємодії з санепідемстанцією.

Не менш важливим є проведення санітарно-освітньої роботи серед хворих. Відповідно до існуючих офіційних рекомендацій, кожен лікар і середній медичний працівник зобов’язані щомісячно 4 год свого робочого часу виділити для пропаганди медичних і гігієнічних знань серед населення. Зміст цієї роботи визначається конкретною санітарно-епідеміологічною ситуацією та особливостями крайової патології.

 

САНІТАРНО-ПРОТИЕПІДЕМІЧНИЙ РЕЖИМ ЛІКАРНІ ТА ПРОТИЕПІДЕМІЧНА РОБОТА ПОЛІКЛІНІКИ

http://referaty.pp.ua/abstracts/ua/medicina/medicina_15126.php

http://www.moz.gov.ua/ua/portal/post_20040901_26.html

Розповсюдженню інфекційних хвороб запобігає правильна організація санітарно-протиепідемічного режиму в лікувально-профілактичних закладах.

Необхідно виключити можливість зустрічі інфекційних хворих з іншими відвідувачами. У стаціонарах це досягається шляхом організації приймальних відділень з однонаправленим потоком хворих, а також запровадженням відділень і стаціонарів закритого типу (реанімаційного, інфекційного, туберкульозного) і накладанням карантину на період спалахів інфекційних хвороб.

В умовах поліклініки інфекційні хворі спрямовуються у КІЗ, який повинен мати ізольовані від загального коридору вхід і вихід. У дитячих поліклініках на прийом до лікаря пацієнти повинні проходити через фільтр або приймальні бокси. На фільтрі, що розташовується при вході в дитячу поліклініку, медична сестра оглядає кожну дитину. При фільтрі повинен бути ізолятор. Дітей, котрі не мають ознак заразних захворювань, пропускають у загальну приймальну. Вихід з поліклініки здійснюється через інші двері.

На фільтрі медична сестра оглядає ротоглотку і шкірні покриви дитини, шляхом швидкого опитування знайомиться з характером клінічних проявів захворювання (якщо дитина хвора) і з’ясовує наявність інфекційних захворювань за місцем її проживання. У разі потреби вимірюють температуру тіла. При наявності ознак заразного захворювання дитину разом із супровідною особою переводять в ізолятор, де хворого оглядає лікар і призначає усі необхідні процедури. Якщо дитині показана госпіталізація, то її направляють безпосередньо в інфекційну лікарню.

Ізолятор після прийому інфекційного хворого підлягає дезінфекції. Медичний персонал при вході в ізолятор повинен надягати інший халат і шапочку (косинку), які після закінчення огляду хворого залишаються в ізоляторі. У цьому приміщенні здійснюють поточну і заключну дезінфекцію, характер та інтенсивність якої зумовлені видом діагностованої хвороби.

Ізолятори і бокси повинні забезпечуватися необхідними дезінфікуючими засобами для обробки приміщення, інструментів, медичної білизни і рук.

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=prakt_inf

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=vohn_obs

Video1

 

ВНУТРІШНЬОЛІКАРНЯНІ ІНФЕКЦІЇ І ЇХ ПРОФІЛАКТИКА.

http://www.moz.gov.ua/ua/portal/post_20040901_26.html

http://referaty.pp.ua/abstracts/ua/medicina/medicina_15126.php

За визначенням Європейського регіонального бюро ВООЗ (1979), ВЛІ – це будь-яке клінічно виражене захворювання мікробного походження, яке уражує хворого в результаті його госпіталізації або відвідування лікарняного закладу, а також персонал лікарні в силу здійснюваної ним діяльності, незалежно від того, виявляються або не виявляються симптоми цього захворювання під час знаходження даних осіб в лікарні.

Таке визначення ВЛІ є найбільш широким та охоплює всі пласти ВЛІ для стаціонарів будь-якого профілю, а саме: ВЛІ, пов’язані із наданням медичної допомоги в клінічних та в амбулаторно-поліклінічних умовах; професійне зараження медичних працівників. Важливо те, що, за даним визначенням, розвиток ВЛІ пов’зують саме з інфекційним агентом.

Для більшості бактеріальних інфекцій прийнято вважати, що вони виникають після 48 годин і більше перебування хворого в стаціонарі, що пов’язано з типовим інкубаційним періодом, однак для окремих збудників можливі коливання, що важливо для встановлення діагнозу ВЛІ. При визначенні ВЛІ в акушерських стаціонарах в нашій країні загальноприйнятим є поділ інфекцій новонароджених в залежності від строків інфікування на антенатальні, інтранатальні та нозокоміальні.

Інфекції новонароджених, які набуваються трансплацентарним шляхом, а саме токсоплазмоз, краснуха, цитомегаловірус, вітряна віспа, сифіліс, і проявляються одразу ж або до 48 годин після народження, в сучасний період не відносять до ВЛІ. Дискусійним є віднесення до ВЛІ інтранатальних інфекцій, які пов’язані з інфікуванням новонародженого під час пологів при проходженні родових шляхів. Деякі автори мають на увазі материнське походження збудників і на цій підставі не включають інфекції, які ними викликані, до нозокоміальних. В той же час в дефініціях СОС (Центру контролю за інфекціями США) окремим пунктом уточнено, що інфекції, викликані незміненими збудниками, тобто отриманими від матері, без ознак госпітального штаму, слід вважати внутрішньолікарняними. Нарешті, до внутрішньолікарняних належать інфекції новонароджених, які виникають після 48 годин життя.

За рекомендацією ВООЗ (1980) внутрішньолікарняною  інфекцією вважається будь-яке клінічно розпізнаване інфекційне захворювання, що уражує хворого внаслідок його надходження до лікарні чи звернення до неї за лікарською допомогою або співробітників лікарні внаслідок їхньої роботи в даній установі незалежно від того, з’явились симптоми захворювання під час перебування в лікарні чи після виписки. Необхідно додати, що випадки суперінфікування в лікарняній установі слід також відносити до внутрішньо лікарняних, в той час, як випадки надходження хворого до стаціонару в інкубаційному періоді інфекції, інфекції, що є закономірним розвитком основного захворювання, а також випадки внутрішньоутробної інфекції та інфікування новонародженого при проходженні через пологові шляхи матері такими не є.

Проблема внутрішньолікарняної інфекції є чи не найактуальнішою в структурі охорони здоров’я всіх країн світу. За даними ВООЗ, 6-7% хворих, які звертаються до лікувально-профілактичних закладів, захворюють на внутрішньолікарняні інфекції, зокрема: у Німеччині – 3,6-6,3%, в Іспанії – 3,9-9,9%, у Франції – 6,7%, в Норвегії – 6,3%, у США – 5,7% [5]. Особливу небезпеку становлять такі захворювання як вірусний гепатит В та СНІД (щорічно в світі гепатитом В інфікується понад 50 млн. чоловік, епідемія СНІДу переходить в пандемію). Парадоксально, але, не дивлячись на надзвичайні досягнення в області лікувально-діагностичних технологій і, зокрема, технологій стаціонарного лікування, дана проблема залишається в сучасних умовах однією з найгостріших, здобуваючи все більшу медичну та соціальну значимість. Серед факторів, що визначають тенденцію до зростання частоти випадків внутрішньолікарняних інфекцій, слід назвати створення крупних лікарняних комплексів, де концентрується значна кількість послаблених осіб; збільшення числа інвазійних діагностичних та лікувальних процедур; використання складного медичного обладнання, стерилізація якого пов’язана зі значними труднощами; формування госпітальних штамів, що володіють стійкістю до лікарських препаратів та дезінфектантів; підвищення в популяції груп підвищеного ризику: недоношених дітей, хворих хронічними захворюваннями; демографічні зсуви в суспільстві (збільшення питомої ваги осіб старших вікових груп); зниження неспецифічних факторів захисту організму у зв’язку з несприятливими екологічними умовами.

Враховуючи зазначені вище проблеми, їх гостроту та значущість, метою даної роботи можна назвати визначення основних етіологічних агентів та висвітлення деяких епідеміологічних особливостей сучасних внутрішньолікарняних інфекцій.

Етіологічні фактори внутрішньолікарняних інфекцій

Кишкова паличка

Стафілокок

Внутрішньолікарняні захворювання зазвичай викликаються госпітальними штамами мікроорганізмів, які володіють множинною лікарською стійкістю та підвищеною вірулентністю. В сучасних умовах проблема лікарської стійкості мікроорганізмів набула глобального характеру: широке поширення збудників внутрішньолікарняних інфекцій, стійких до дії різноманітних лікарських препаратів внаслідок невпорядкованого використання антимікробних засобів (сьогодні застосовуються більше 150 антибіотиків, в тому числі 50 пеніцилінів, 70 цефалоспоринів та ін.), призводить до неефективної хіміотерапії хворих; нераціональна антибіотико терапія призводить до селекції особливо вірулентних госпітальних штамів, боротьба з якими надзвичайно ускладнена. При цьому відбувається не лише зниження ефективності лікування, але й зміна нормальної мікрофлори організму, порушення захисної функції колонізаційної резистентності, що полегшує проникнення в  організм хворого збудників хвороби. Все це сприяє збільшенню строків перебування хворих в стаціонарах, призводить до серйозних ускладнень і летальних наслідків. До того ж, госпітальні штами мікроорганізмів володіють надзвичайно  високою резистентністю по відношенню до несприятливих факторів зовнішнього середовища – висушування, дії ультрафіолетових променів, дезінфікуючих препаратів. Слід пам’ятати, що  у розчинах деяких  дезінфектантів лікарняні штами збудників можуть не лише зберігатися, але і розмножуватися. Так, клебсієли, псевдомонади, легіонелли здатні розмножуватися у вологому середовищі – воді кондиціонерів, інгаляторах, душових установках, рідких лікарських формах, на поверхні вмивальних раковин, у вологому прибиральному інвентарі тощо.

Загалом, усі внутрішньолікарняні інфекції можна розділити на ті, що викликаються облігатними патогенними мікроорганізмами людини і умовно- патогенною мікрофлорою.

 До першої групи відносяться усі випадки „традиційних” (класичних) інфекційних захворювань – дитячі інфекції (кір, дифтерія, скарлатина, краснуха, епідемічний паротит та інші), кишкові (сальмонельоз, шигельози тощо), гепатити В і С та багато інших хвороб. Їхня частка у структурі внутрішньолікарняних інфекцій складає 15%.

Кір

Дифтерія

Саольмонела

 

До другої групи (приблизно 85% від усіх внутрішньолікарняних інфекцій) входять захворювання, що викликаються умовно-патогенними мікроорганізмами: гнійно-запальні (гнійно-септичні), що проявляються локальними запальними процесами з нагниванням чи без нього і що мають схильність до генералізації і розвитку сепсису. Серед їхніх збудників домінують стафілококи (золотистий, епідермальний), грамнегативні бактерії (кишкова паличка, клебсієли, протей, серрації та інші). Нерідкими стали випадки  внутрішньолікарняного зараження псевдомонадами, легіонеллами, ротавірусами,  цитомегаловірусами та іншими. Збільшилося значення грибів роду Candida, нокардія, криптококів та інших. Доведена роль пневмоцист, криптоспоридій та інших представників найпростіших. Значення різних збудників з часом змінюється. Так, в останні роки відмічається тенденція до зростання ролі грамнегативних і зниження грампозитивних бактерій у госпітальній патології.

Клебсієла

Дольова участь різних мікроорганізмів визначається низкою факторів: локалізацією патологічного процесу, профілем стаціонару, характером і рівнем лабораторного дослідження тощо. Так, патологія сечовидільних шляхів зумовлена майже виключно грамнегативними мікроорганізмами; при інфекціях нижніх дихальних шляхів домінують синьогнійна паличка і пневмококи; в акушерських стаціонарах переважає грампозитивна мікрофлора (стафілокок, стрептокок), в психіатричних – кишкові інфекції (черевний тиф, шигельози), в гастроентерологічних відділеннях – хелікобактеріоз, в хірургічних – грамнегативна мікрофлора і стафілокок і т. д.

 

Синьогнійна паличка

 

Особливості епідеміології внутрішньолікарняних інфекцій

Серед епідеміологічних особливостей внутрішньолікарняних інфекцій слід відзначити наступні:

1.Множинність джерел інфекції, домінування хворих як джерел інфекції у відділеннях гнійної хірургії, опікових, урологічних, туберкульозних стаціонарах і разом з тим – важлива роль носіїв серед медичного персоналу при гострих кишкових інфекціях у різних типах стаціонарів, в тому числі родопомічних закладах, при інфекціях верхніх дихальних шляхів і пневмоцистозі – в дитячих відділеннях та відділеннях ВІЛ-інфекції, а також відвідувачів, особливо в період епідемій грипу та інших ГРВІ.

2.Превалювання екзогенних заражень в більшості лікувально-профілактичних закладів при важливій ролі ендогенного виникнення інфекції в онкологічних стаціонарах, відділеннях для ВІЛ-інфіковних та деяких інших типах стаціонарів.

3.Дія в лікувально-профілактичних закладах не лише природних механізмів передачі, але й потужного, штучно створеного медициною, так званого артифіціального механізму, пов’язаного з інвазійними та лікувальними процедурами.

4.Наявність контингентів та факторів ризику, характерних для різних типів стаціонарів.

Співвідношення різних нозологічних форм у однакових типах стаціонарів залишається сталим. Це підтверджується епідеміологічними дослідженнями двох незалежних авторів – F.Dascher та W.Munnich, які в 1979 році спостерігали за розвитком внутрішньолікарняних інфекцій у хірургічних стаціонарах. Так, за даними F.Dascher у 33,3% випадків спостерігалась інфекція сечових шляхів; у 18,3% – ранова інфекція; у 16,4% – інфекційні ускладнення з боку дихальних шляхів; у  8,7% – сепсис,  причому   W.Munnich  надає  майже  аналогічні   дані: у 40% випадків внутрішньолікарняних інфекцій було інфіковано сечові шляхи; у 25% спостерігалася ранова інфекція; у 16% –інфекційні ускладнення з боку дихальних шляхів; у 3,5% – сепсис.

Поліетіологічність внутрішньолікарняних інфекцій та багатоманітність джерел їхніх збудників визначають багатоманітність механізмів, шляхів і факторів передачі інфекції.

Так, аерозольний механізм відіграє ведучу роль в розповсюдженні стафілококової та стрептококової інфекцій. Цьому процесові значно сприяють кондиціонери із зволожувачами, вентиляційні системи, вдихання водного чи пилового аерозоля при фізіотерапевтичних процедурах, будівельні земляні роботи, що велися поблизу стаціонару. Постільні приналежності – матраци, ковдри, подушки – також можуть стати факторами передачі стафілококів, ентеропатогенних та інших збудників.

Контактно-побутовий шлях передачі властивий  грамнегативним бактеріям. Ці мікроорганізми здатні інтенсивно розмножуватися і накопичуватися у вологому середовищі, в рідких лікарських формах, у зцідженому грудному молоці, на вологих щітках для миття рук персоналу, вологій ганчір’ї. Факторами передачі інфекції можуть слугувати також контамінований інструментарій, дихальна апаратура, білизна, постільні приналежності, поверхня „вологих” предметів (ручки кранів, поверхня раковин тощо), інфіковані руки персоналу. Даний шлях передачі може реалізуватися і при стафілококовій інфекції, особливо в тих випадках, коли її викликає епідермальний стафілокок.

Аліментарний шлях передачі збудника характерний для інфекцій, що викликаються різноманітними етіологічними агентами. Діти, які знаходяться на штучному вигодовуванні, можуть заразитися стафілококами при годуванні чи докормі зцідженим молоком, якщо мати страждає на мастит. До спалахів кишкових інфекцій у стаціонарах призводять порушення технології приготування харчових продуктів, наявність нерозпізнаних джерел збудника серед робітників харчоблоків.

Однак, основну роль у розповсюдженні внутрішньолікарняних інфекцій відіграє артифіціальний механізм передачі, причому його значення все зростає, адже, за даними ВООЗ, близько 30% інвазійних втручань виконується без достатніх на те обґрунтувань. Даний механізм реалізується через невиконання персоналом правил асептики та антисептики, порушення режиму стерилізації і дезінфекції медичного інструментарію та приладів.

Оскільки більшу частину внутрішньолікарняних інфекцій викликають умовнопатогенні мікроорганізми, у стаціонарах усіх типів важливо виявити фактори ризику і контингенти, імовірність виникнення внутрішньолікарняних інфекцій у яких особливо велика.

Аналіз вищенаведеного матеріалу робить очевидним, що до проблеми госпітальних інфекцій цілком застосовна теорія так званого „порочного кола”. Мається на увазі те, що ураження хворого, організм котрого до того ж має знижені основним патологічним процесом захисні можливості, збудником внутрішньолікарняної інфекції призводить до збільшення кількості ліжко-днів, протягом яких хворий перебуває у стаціонарі, а це, в свою чергу, підвищує можливість розвитку у даної особи реінфекційного процесу через постійний контакт з існуючими навколо численними джерелами хвороботворних агентів. Ця обставина, а також поліетіологічність, лікарська полірезистентність, множинність джерел, механізмів та факторів передачі збудників внутрішньолікарняних інфекцій призводить до глобалізації даної проблеми в межах всього світу, причому тенденції до її вирішення в останні роки не спостерігається.

http://mozdocs.kiev.ua/view.php?id=3509

http://moz.org.ua/index.php?file=subject&spec_id=40&tema_id=8&PHPSESSID=f311c2c39690847e42c2c76ff149661e

http://www.likar.info/profi/articles/364.html

http://www.5ballov.ru/referats/preview/82171

http://experts.in.ua/baza/analitic/index.php?ELEMENT_ID=22271

Video1       Video2      Video3         Video4       Video5    

http://www.umsa.edu.ua/lecture/infek/metod_epidemiology_4_dental_ukr.pdf

 

Структура епiдемiчного процесу

Джерело збудникiв (перша ланка)

Iнфiкованi люди, тварини

Хворi

Носії

Механiзм передавання (друга ланка)

I фаза – видiлення збудника з органiзму

II фаза – перебування в навколишньому середовищi

III фаза – проникнення збудника в новий органiзм

Сприйнятливий організм (колектив) (третя ланка)

 

Характеристика джерела iнфекцiї

Iнфiкованi люди. Iнфiкованi тварини

         Хворi                                                                     Носії

     Форма хвороби                                     Форма носiйства

Гостра                                                Реконвалесцентне

Манiфестна                                       Гостре                                                                                                                                                 

Стерта                                                Хронiчне 

Абортивна                                        Транзиторне (здорове)

Хронiчна                                           Імунне – після імунізації                                                                      

       Перiоди хвороби                                       

Iнкубацiйний                                               

Продромальний

Розпалу

Одужання (реконвалесценції)

Протиепідемічні заходи в осередку інфекційної хвороби

   Спрямованість та зміст протиепідемічних заходів

                        Перша ланка епідемічного процесу

                                   Інфіковані люди

                                   Виявлення

                                   З’ясування епідеміологічного анамнезу

                                   Ізоляція вдома або в інфекційному стаціонарі

                                   Повідомлення до СЕС

                                   Лікування

                                   Інфіковані тварини

                                   Виявлення

                                   Ізоляція

                                   Лікування або знищення

                        Друга ланка епідемічного процесу

                                   Фактори навколишнього середовища

                                   Дезінфекція

                                   Переносники збудників

                                   Дезінсекція, дератизація

                        Третя ланка епідемічного процесу

Особи, які контактують з джерелом інфекції

•         Виявлення контактних осіб

•         Виявлення серед них сприйнятливих

•         Спостереження за контактними протягом максимального інкубаційного періоду

•         Захист сприйнятливих – специфічна імунопрофілактика

Пошук інфікованих серед контактних осіб джерела збудника інфекції – лабораторне обстеження

 

 

ПРОФІЛАКТИЧНА РОБОТА ДІЛЬНИЧНОГО (СІМЕЙНОГО) ЛІКАРЯ

 

ПРОТИЕПІДЕМІЧНІ ЗАХОДИ В ОСЕРЕДКУ ІНФЕКЦІЙНОЇ ХВОРОБИ

аЛГОРИТМ ПРОТИЕПІДЕМІЧНОЇ РОБОТИ

НА ЛІКАРНЯНІЙ ДІЛЬНИЦІ

 

фУНКЦІЇ ДІЛЬНИЧНОГО (СІМЕЙНОГО) ЛІКАРЯ

• Раннє виявлення інфекційного хворого.
• Збір епідеміологічного анамнезу.
• Рання ізоляція, госпіталізація – обов’язкова і за показаннями: клінічними і епідеміологічними.
• Організація поточної дезінфекції (проводиться силами населення).
• Взяття матеріалу від хворого для бактеріологічного дослідження.
• Своєчасне повідомлення про інфекційне захворювання у територіальну санепідстанцію.
• Санітарно-просвітницька робота.

 

фУНКЦІЇ ЛІКАРЯ КАБІНЕТУ ІНФЕКЦІЙНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ

·         Консультативно-методична робота з питань діагностики, лікування інфекційних хворих.

·         Організація і проведення диспансерного спостереження за реконвалесцентами і носіями.

·         Санітарно-просвітницька робота.

 

фУНКЦІЇ ЛІКАРЯ-ЕПІДЕМІОЛОГА

• Своєчасне проведення епідеміологічного обстеження епідемічного осередку.
• Ретельний збір епідеміологічного анамнезу.
• Визначення меж осередку.
• Виявлення контактних осіб.
• Організація медичного спостереження за контактними протягом максимального інкубаційного періоду.
• Організація лабораторного обстеження контактних осіб з метою виявлення можливих джерел інфекції.
• Забір матеріалу з об’єктів довкілля для лабораторного дослідження.
• Контроль за організацією і проведенням поточної та заключної дезінфекції.
• Відокремлення від колективу контактних: дітей, осіб з декретованих груп.
• Організація екстреної профілактики серед контактних (введення імуноглобулінів, сироваток, бактеріофагів, хіміопрофілактика).
• Повідомлення про захворілого і контактних за місцем навчання, роботи, відпочинку.
• Санітарно-просвітницька робота.

 

РОТИЕПІДЕМІЧНІ ЗАХОДИ В ОСЕРЕДКАХ ІНФЕКЦІЙ З АЕРОЗОЛЬНИМ МЕХАНІЗМОМ ПЕРЕДАЧІ

До цієї групи інфекцій увійшли різноманітні за етіологією хвороби, об’єднані крапельним механізмом передачі.

Постійне дихання – обов’язкова умова життя людини. Кожен видих, а понад те – кашель й чхання супроводжуються утворенням найдрібніших крапельок слизу, що розсіюються в повітрі. Перебуваючи в людському колективі, ми неминуче вдихаємо такі крапельки. Якщо ж їх продукує інфікований організм, то усі сприйнятливі, котрі оточують це джерело збудника, заражаються протягом короткого часу. Ось чому крапельний механізм поширення інфекції надзвичайно дієвий і притаманний саме для людської популяції (антропонози). Різновидами його можуть бути аерозольний і пиловий шляхи, за яких чинниками передачі виступають відповідно аерозоль або пил, контаміновані збудником (мал. 1).

Завдяки ефективному механізму передачі інфекції дихальних шляхів уражають людей ще в дитячому віці. При багатьох таких хворобах формується дуже тривалий імунітет і дорослі залишаються несприйнятливими у випадку повторного зараження. Тому такі хвороби називають дитячими (кір, краснуха, вітрянка, епідемічний паротит).

У холодну пору року люди зосереджуються тісніше (у приміщеннях і транспорті), а через ряд причин імунна реактивність організму знижується, і для інфекцій дихальних шляхів створюються особливо сприйнятливі умови. Тому більшості таких хвороб властива осінньо-зимова сезонність.

Часто інфекційні хвороби дихальних шляхів перебігають легко, і хворі їх переносять «на ногах», продовжуючи розсіювати збудників. Розірвати механізм передачі також дуже важко. Однак дієвим захистом від інфекцій цієї групи є імунітет. Завдяки цьому найбільш ефективним може бути профілактичний захід, спрямований на 3-ю ланку епідпроцесу, – імунізація (вакцинація) сприйнятливих організмів.

http://old.sumdu.edu.ua/ua/general/structure/faculty/med/faculties/infection/docs/43.pdf

 

Грип та інші гострі респіраторні хвороби

 

Грип – гострий вірусний антропоноз, що уражає верхні дихальні шляхи, супроводжуються інтенсивною інтоксикацією й катаральними явищами та схильний до епідемічного поширення. Крім грипу, до гострих респіраторних хвороб (ГРХ) належать парагрип, риновірусна, респіраторно-синцитійна, аденовірусна інфекція та багато інших. У повсякденній практиці їх не диференціюють і звуть ГРХ.

Етіологія. Вірус грипу має РНК і за антигенною будовою ділиться на три типи – А, В і С. Особливістю вірусу А є його велика антигенна мінливість. Вірус грипу В менш мінливий, ніж А. Вірус С стабільний.

Вірус грипу

 

Джерело збудника. Основне джерело при грипі – хвора людина, яка є заразною протягом усього періоду хвороби (до 5-7 днів), рідше – в період реконвалесценції. Важливе значення мають також особи із стертим і безсимптомним (здорове носійство) перебігом грипу. Не виключається й роль тварин і птахів як допоміжного джерела.

Специфічна профілактика. Для активної специфічної імунізації проти грипу запропоновано живу інтраназальну вакцину, а останнім часом – й інактивовані інтраназальну та парентеральну. Застосування інактивованих вакцин зменшує захворюваність у 1,5-2 рази.

В Україні зареєстровано протигрипозні вакцини «Флюарикс», «Ваксигрип», «Інфлувак», які виготовляються іноземними фірмами. Всі містять антигени 3 типів вірусу, що суттєво збільшує їх ефективність.

Щеплення планують на вересень-листопад, їх можна проводити й у перший тиждень спалаху, що почався. Для досягнення найкращого ефекту вакцинацією повинно бути охоплено 75-80 % колективу. У першу чергу імунопрофілактика грипу рекомендується особам з високим ризиком ускладнень від грипу (літні люди, хворі на хронічні захворювання легеневої та серцево-судинної системи, цукровий діабет та різні імунодефіцитні стани, вагітні) та персоналу, що обслуговує ці категорії пацієнтів (лікарі, медичні сестри, працівники будинків для перестарілих тощо).

У дитячих дошкільних закладах при розвитку спалахів грипу та інших ГРХ профілактично використовують інтерферон (пасивна імунопрофілактика).

З метою хіміопрофілактики у період підвищеної захворюваності на грип рекомендують змащування носових ходів оксоліновою маззю, застосування ремантадину або хімічних імуностимуляторів (мефенамінова кислота, дибазол, продигіозан).

Кір

Це гострий вірусний антропоноз, що характеризується явищами загальної інтоксикації, катаральними змінами, поетапними висипаннями на шкірі.

Етіологія. Збудник – РНК-вірус із сталою антигенною структурою.

Віруси кору малостійкі у довкіллі: за декілька хвилин руйнуються при підвищенні температури до 60 °С, під впливом сонячного світла, ультрафіолетових променів, однак довго витримують низькі температури.

Швидко знешкоджуються ацетоном, ефіром, спиртом та іншими дезінфекційними розчинами.

Джерело збудника – хвора людина. Виділення вірусів з поверхні слизових оболонок дихальних шляхів починається в останню добу інкубаційного періоду, досягає максимуму наприкінці початкового періоду (3-4-а доба) і закінчується на 5-у добу з моменту появи висипань. Отже, заразний період триває 9-10 діб. При наявності ускладнень виділення вірусів може затягуватися до 10-ї доби від появи висипань.

Вірусоносійства при кору не буває.

Механізм і шляхи передачі. Єдиний механізм передачі кору – краплинний. У повітрі вірус потрапляє з дрібними крапельками слизу під час кашлю, чхання та розмови. Через нестійкість збудників у довкіллі їх передача через предмети побуту або одяг не можлива. У зв’язку з інтенсивним виділенням вірусів хворим та їх високою вірулентністю серед сприйнятливих (неімунізованих) людей захворювання поширюється дуже швидко. Крім того, доведена можливість поширення інфекції з повітрям за межі кімнати, де перебуває хворий (через відчинені двері, систему вентиляції тощо).

Прояви епідемічного процесу. Важливою особливістю кору є висока швидкість і легкість поширення інфекції. Неімунні люди при спілкуванні з хворим захворюють майже у 100 % випадків.

Як уже зазначалося, хворіють переважно діти. Трапляються випадки природженого кору, коли мати хворіє на кір під час вагітності. У зв’язку з вакцинацією діти дошкільного віку хворіють рідше, ніж школярі й підлітки, у яких дещо знижується післявакцинальний імунітет. Материнський імунітет захищає дитину протягом 6 міс. після народження.

Для кору властива осінньо-зимова сезонність. Для захворюваності характерна періодичність, тобто її підйоми і спади через кожні 2-3 роки, що пов’язано з накопиченням сприйнятливого контингенту.

У період найбільш активного виділення збудника діагностувати кір важко. Коли ж діагноз не викликає сумнівів (період висипань), виділення вірусів різко зменшується і, відповідно, знижується небезпека зараження інших. Після перенесеного кору зберігається стійкий довічний імунітет, повторні захворювання трапляються рідко.

Основні напрямки епідеміологічного обстеження. Щоб визначити розміри епідемічного осередку кору, з’ясовують наявність і час виникнення попередніх спалахів інфекції у сім’ї чи колективі. Опитують батьків, вихователів, вчителів про тих осіб, котрі спілкувались із хворим. Важливо з’ясувати, чи хворіли вони на кір, а також точно (за документами) встановити, чи прищеплювалися вони коровою вакциною. За цими даними оцінюють ступінь контакту і число сприйнятливих людей. Для підтвердження діагнозу кору застосовують серологічні реакції (РЗК, РГГА).

Протиепідемічні заходи. Щоб нейтралізувати джерело збудника, вдаються до таких заходів:

виявляють та ізолюють хворих (госпіталізують за наявності відповідних клінічних та епідеміологічних показань);

ізоляція хворого припиняється через 4 дні з моменту появи висипань, при наявності ускладнень – через 10 днів;

контактних осіб, котрі не хворіли на кір і не були щеплені, роз’єднують і за ними встановлюють медичне спостереження (термометрія, огляд шкіри і слизових оболонок) протягом 7 діб від часу ізоляції останнього хворого;

на дитячі колективи, щеплені живою коровою вакциною, накладають карантин протягом 17 діб, а в колективах, у яких хоча б частина дітей отримала гамаглобулін, карантин продовжують до 21 доби.

З метою переривання механізму передачі в осередку необхідно здійснювати провітрювання і вологе прибирання.

На третю ланку епідемічного процесу впливають шляхом щеплення дітей, котрі не хворіли на кір і не вакцинувалися проти нього, а за наявності протипоказань – введення гамаглобуліну

Специфічна профілактика. Єдиним профілактичним засобом є тотальна планова активна імунізація живою коровою вакциною з штаму Л-16 усіх дітей, котрі не хворіли на кір, у віці 12 міс. і повторно у віці 6 років (після серологічного контролю, який засвідчує відсутність імунітету).

Безпосередньо перед використанням вакцину змішують з розчинником, що додається. Препарат повинен повністю розчинитися через 3 хв. На одну щепну дозу вакцини використовують 0,5 мл розчинника. Щеплення проводять одноразово шляхом підшкірного введення вакцини (0,5 мл).

Пасивна імунізація гамаглобуліном (з донорської або плацентарної крові) створює лише короткочасний (до 1 міс.) імунітет. Вона проводиться особам, яким протипоказана вакцинація, і дітям, які не досягли 6 років.

Дифтерія

Це гострий бактерійний антропоноз, для якого характерні інтоксикація, фібринозне запалення мигдаликів, гортані, носа, а також схильність до ураження міокарда, нирок, нервової системи.

Джерело збудника. Джерелом збудників дифтерії є людина – хвора, реконвалесцент-носій і здоровий носій токсигенних штамів С. diphtheriae. Заразний період у хворих на дифтерію розпочинається з кінця періоду інкубації і триває протягом усього перебігу хвороби. У разі реконвалесцентного носійства організм звільняється від збудників протягом 3-4 тижнів після хвороби. Тривалість здорового носійства – від кількох діб до 1 міс. і більше. Залежно від тривалості виділення коринебактерій розрізняють транзиторне (однократне виявлення збудників), короткочасне (до 2 тижнів), середньої тривалості (від 2 тижнів до 1 міс.), затяжне (понад 1 міс.) і також хронічне (більше 6 міс.) бактеріоносійство.

Механізм і шляхи передачі. Головний механізм передачі при дифтерії – краплинний. Локалізація збудників у рото- і носоглотці супроводжується тим, що під час розмови, кашлю, чхання вони разом з аерозолем і крупними крапельками слизу та слини виділяються у довкілля й інфікують інших людей. Завдяки стійкості коринебактерій у зовнішньому середовищі можливі й інші шляхи передачі інфекції: пиловий, контактно-побутовий (рушники, подушки, іграшки, шкільно-письмові приладдя), аліментарний (молокопродукти). Однак ці шляхи реалізуються вкрай рідко, а тому суттєвого епідеміологічного значення не мають. Лише у разі нетипової локалізації процесу (дифтерія ока, шкіри, зовнішніх статевих органів) передача збудника відбувається через предмети побуту, перев’язний матеріал, руки та ін.

Прояви епідемічного процесу. Дифтерія – повсюдно поширена інфекція. Однак завдяки проведенню систематичної імунізації населення у багатьох країнах рівень захворюваності зведено до поодиноких випадків.

Сприйнятливість до дифтерії загальна, але не всі зараження призводять до явної клінічної форми хвороби. Останнім часом в Україні поряд із спорадичними випадками виникають локальні епідемічні спалахи цієї хвороби, що пов’язано із зростанням кількості людей, які не були імунізовані проти дифтерії. Спорадична захворюваність дещо збільшується в холодну пору року.

У нещеплених колективах частіше хворіють діти віком до 6 років. Під впливом активної імунізації відбувся зсув максимальної захворюваності на старші вікові групи. В Україні показник захворюваності на дифтерію в останні роки серед дітей і дорослих був майже однаковий.

Після перенесеної хвороби формується антитоксичний та антимікробний імунітет. Вакцинація ж дифтерійним анатоксином забезпечує формування лише антитоксичного імунітету, що у більшості запобігає розвитку хвороби, однак не виключає можливості бактеріоносійства С. diphtheriae.

Основні напрямки епідеміологічного обстеження. При обстеженні осередку дифтерії виявляють хворих і носіїв в оточенні хворого, серед працівників дитячих і медичних закладів. З метою виділення збудника роблять змиви і мазки з носа й ротоглотки, висівають на штучне живильне середовище, досліджують токсигенність виділених коринебактерій.

З’ясовують документально (аналіз стану щеплення дитячого населення та дорослих) і за допомогою серологічних проб (РПГА з еритроцитним діагностикумом, сенсибілізованим дифтерійним анатоксином) стан післявакцинального імунітету. Виявлених неімунних осіб при відсутності протипоказань слід вакцинувати.

Протиепідемічні заходи передбачають вплив на усі три ланки епідемічного процесу.

Заходи, спрямовані на джерело збудника, такі.

Хворих на дифтерію госпіталізують і лікують. Їх виписують з лікарні після клінічного одужання і негативних результатів дворазового бактеріологічного дослідження.

Носіїв токсигенних дифтерійних паличок госпіталізувають і санують антибіотиками (тетрациклін, еритроміцин, левоміцетин) протягом 5-7 днів. Результати перевіряють дворазовим бактеріологічним обстеженням через 3 дні після відміни антибіотиків.

Обмежують доступ носіїв нетоксигенних дифтерійних паличок у колективи ослаблених і нещеплених дітей.

Для виявлення носіїв і стертих форм захворювання оглядають і бактеріологічно обстежують контактних осіб (за місцем проживання, навчання чи роботи хворого).

В осередках дифтерії організованих дітей і персонал дитячих закладів не допускають у ці заклади до одержання негативного результату обстеження.

За контактними особами встановлюють спостереження (термометрія, огляд ротоглотки і носа) протягом 7 днів.

З метою розриву механізму передачі вдаються до заключної дезінфекції:

посуд кип’ятять у 2 % розчині натрію гідрокарбонату протягом 15 хв або витримують 30 хв у 0,1-0,2 % розчині хлораміну;

білизну, рушники, носові хустинки й іграшки кип’ятять або замочують у 3 % розчині хлораміну на 20 хв;

постільну білизну і верхній одяг обробляють у дезінфекційній камері (паровій або пароформаліновій).

Вирішальне значення має вплив на третю ланку епідемічного процесу – імунізація населення, тобто створення несприйнятливості до дифтерії. Активна імунізація не тільки запобігає захворюванню, а й полегшує клінічний перебіг недуги.

Неспецифічними засобами профілактики є зменшення скупченості людей, забезпечення достатньої вентиляції, захист харчових продуктів від бактерійного забруднення.

Специфічна профілактика. Для специфічної профілактики дифтерії використовують такі препарати: адсорбовану кашлючно-дифтерійно-правцеву вакцину (АКДП), адсорбований дифтерійно-правцевий анатоксин (АДП), адсорбовані дифтерійно-правцевий та дифтерійний анатоксин зі зменшеним вмістом антигенів (АДП-М та АД-М).

Щеплення вакциною АКДП проводять, починаючи з 3-місячного віку, одночасно з вакцинацією проти поліомієліту. Щеплення складається з 3 внутрішньом’язових введень 0,5 мл препарату з 30-денними інтервалами. Через l,5 року після закінченої вакцинації проводять першу ревакцинацію. Для цього одноразово вводять 0,5 мл вакцини АКДП. Для другої ревакцинації (у 6 років) використовують АДП-анатоксин. Наступні ревакцинації у віці 11, 14, 18 років і кожні наступні 10 років проводять АД-М чи АДП-М (доза 0,5 мл).

Діти, котрі мають протипоказання до введення АКДП-вакцини або перехворіли на кашлюк, вакцинуються та отримують першу ревакцинацію АДП-анатоксином. Вакцинацію здійснюють дворазово з інтервалом 30 днів.

У зв’язку зі зростанням захворюваності на дифтерію проводиться вакцинація за епідемічними показаннями підлітків і дорослих, які не мають документальних даних про імунізацію. Щеплення особам віком понад 50 років проводиться лише за епідемічними показаннями.

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=115

Протиепідемічні заходи в осередках інфекцій з фекально-оральним механізмом передачі (шигельоз, гепатит А).

Як вже зазначалось, будь-який епідемічний процес складається з джерела збудника, його механізму передачі і сприйнятливого організму, який після зараження стає новим джерелом. Нейтралізація будь-якої із зазначених ланок призводить до припинення поширення інфекції. Проте у практичних умовах вдається лише послабити ту чи іншу ланку епідемічного процесу, тому, як правило, застосовують комплекс заходів, спрямованих на усі ланки. Основні зусилля стараються спрямувати на ту ланку, ліквідація якої за допомогою існуючих методів може принести найбільший успіх.

Працівники лікувально-профілактичних закладів, виявляючи інфекційних хворих, зобов’язані сповістити про це санітарно-епідеміологічну службу. З цією метою заповнюють «Термінове повідомлення про інфекційне захворювання, харчове, гостре, професійне отруєння, незвичайну реакцію на щеплення» (форма № 058/о) і не пізніше ніж через 12 год її відсилають у санепідемстанцію за місцем виявлення хворого. Відомості про виявлених хворих заносять у «Журнал реєстрації інфекційних захворювань» (форма № 060-лік.), що ведеться у всіх лікувально-профілактичних, дитячих дошкільних закладах і школах. Для оперативнішого сповіщення санепідемстанції практикується й повідомлення через телефон, що, однак, не заміняє відсилання форми № 058/о. Якщо надалі первинний діагноз змінюється, то складають нове термінове повідомлення із зазначенням первинного і остаточного діагнозів і надсилають до санепідемстанції, а остання інформує про зміну діагнозу заклад, у якому було вперше виявлено хворого. Відповідні зміни вносять у «Журнал обліку інфекційних хвороб», який ведуть санітарно-епідеміологічні та дезінфекційні станції, а в поліклініках – у статистичний талон для реєстрації заключних (уточнених) діагнозів (форма № 025-2/о).

Після отримання сповіщення санітарно-епідеміологічна служба здійснює: епідеміологічне обстеження осередку з метою виявлення джерел і шляхів передачі збудника; встановлення меж осередку; визначення об’єктів довкілля, що підлягають дезінфекції; виявлення контактних осіб, які могли заразитися і вже перебувають в інкубаційному періоді хвороби або стали заразоносіями. Результати обстеження відображають у відповідній карті (форма № 357/о, наводиться у скороченому вигляді). Для ліквідації осередку розробляють план заходів, які спрямовані на джерело збудника (хворого, носія), осіб, що контактували з ним, і довкілля.

Епідемічний осередок вважається ліквідованим, якщо після ізоляції джерела збудника протягом максимального інкубаційного періоду діагностованого інфекційного захворювання (табл. 1) не виявлено нових випадків хвороби.

 http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=s1

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=s2

 

ЗАХОДИ ЩОДО НЕЙТРАЛІЗАЦІЇ ДЖЕРЕЛА ЗБУДНИКА

Збудники інфекційних хвороб у ході еволюції пристосувалися до паразитичного способу життя в організмі людини або тварини. Саме в організмі господаря вони знаходять оптимальні умови для свого існування та розмноження. Відтак заражена людина (або тварина) стає природним середовищем для патогенних мікроорганізмів і головним їх джерелом.

При антропонозах найважливішим заходом, спрямованим на знешкодження джерела, є ізоляція хворих. З’ясовано, що хворі на тяжкі форми інфекційної хвороби виділяють величезну кількість збудника впродовж тривалого часу. Однак, завдяки яскравій клінічній картині, їх, як правило, виявляють і рано ізолюють. При легких та атипових формах хвороби збудники виділяються у значно меншій дозі. Проте через труднощі діагностики (розпізнаються пізно або й не розпізнаються) вони значно небезпечніші для оточуючих. При багатьох інфекціях виділення збудника починається з перших годин захворювання (а часто ще в інкубаційний період), тому ізоляція повинна бути якомога ранньою.

 

Таблиця 1. Інкубаційний період при деяких інфекційних хворобах

Хвороба

Тривалість інкубаційного періоду

Оцінка тривалості

мінімальна

максимальна

середня

Харчові токсикоінфекції Ботулізм Сальмонельоз Холера

0,5 год 6 год 6 год 12 год

2 доби 5 діб 3 доби 5 діб

1-12 год 18 год 1 доба 1-3 доби

дуже короткий

Шигельоз Чума Сибірка Стафілококові хвороби ГРВІ: грип риновірусна інфекція РС-інфекція парагрип аденовірусні хвороби Менінгококова хвороба Ентеровірусні хвороби Ящур Ротавірусна хвороба Дифтерія Гонококова інфекція Ешерихіоз Скарлатина

1 доба 12 год 12 год 2 год   12 год 1 доба 3 доби 2 доби 4 доби 2 доби 2 доби 2 доби 2 доби 2 доби 1 доба 3 доби 1 доба

7 діб 10 діб 8 діб 7 діб   2 доби 6 діб 6 діб 7 діб 14 діб 10 діб 10 діб 12 діб 7 діб 10 діб 15 діб 6 діб 12 діб

2-3 доби 2-3 доби 2-3 доби 2-4 доби   1 доба 2-3 доби 4-5 діб 5-7 діб 5-7 діб 2-4 доби 3-4 доби 3-4 доби 3-5 діб 3-5 діб 3-5 діб 4-5 діб 3-6 діб

короткий

Туляремія Кишковий єрсиніоз Кашлюк і паракашлюк Псевдотуберкульоз Короста Паратиф В Лептоспіроз Правець Геморагічні гарячки: Ласса Ебола кримська-Конго з нирковим синдромом Кір Поліомієліт Кліщовий енцефаліт Сап

1 доба 1 доба 2 доби 3 доби 2 доби 1 доба 4 доби 3 доби   3 доби 4 доби 2 доби 9 діб 9 діб 5 діб   2 доби

21 доба 11 діб 14 діб 21 доба 14 діб 18 діб 14 діб 1 міс.   17 діб 16 діб 14 діб 35 діб 17 діб 35 діб   21 доба

3-7 діб 3-7 діб 5-7 діб 5-7 діб 7 діб 2-8 діб 7-9 діб 7-10 діб   6-7 діб 5-8 діб 7-10 діб 12-15 діб 10 діб 10-12 діб 10-12 діб 10-14 діб

середній

Рикетсіози: Північно-азіатський марсельська гарячка висипний тиф Ку-гарячка волинська гарячка Паратиф А Черевний тиф Вітряна віспа Епідемічний паротит Краснуха Бруцельоз Сифіліс Малярія: тропічна триденна чотириденна

1 доба 3 доби 6 діб 3 доби 7 діб 3 доби 5 діб 10 діб 11 діб 11 діб 7 діб 8 діб   8 діб 7 діб 21 доба

14 діб 8 діб 1 міс. 23 доби 1 міс. 21 доба 25 діб 21 доба 23 доби 24 доби 42 доби 190 діб   16 діб 14 міс. 2 міс.

4-6 діб 5-7 діб 10-12 діб 10-14 діб 10-15 діб 14 діб 10-15 діб 13-17 діб 15-19 діб 16-20 діб 14-21 доба 21-30 діб   10-14 діб 10-20 діб 1 міс.

середній

Лейшманіози: шкірний вісцеральний Гельмінтози: трихінельоз ентеробіоз стронгілоїдоз опісторхоз трихоцефальоз аскаридоз теніаринхоз і теніоз ехінококоз і альвеококоз Амебіаз Туберкульоз Гепатит А Гепатит Е Гепатит С Гепатит В

7 діб 21 доба   2 доби             кілька місяців 7 діб   15 діб 20 діб 4 доби 1 міс.

2 міс. 1 рік   28 діб             Кілька років 4 міс.   45 діб 50 діб 3 міс. 3 міс.

1 міс. 3-5 міс.   9-10 діб 12-14 діб 17-20 діб 20-30 діб 30-45 діб 50-60 діб 56-70 діб 20-40 діб 20-60 діб 20-30 діб 30-40 діб 40-50 діб 2-6 міс. 2-6 міс.

довгий

ВІЛ-інфекція Сказ

1 міс. 10 діб

більше 10 років 1 рік

1-2 міс. 1-3 міс.

дуже довгий

 Для своєчасної ізоляції хворих необхідна рання і точна діагностика. Інфекційних хворих виявляють при медичному спостереженні в осередках, санітарних обходах, профілактичних оглядах, зверненні за медичною допомогою самого хворого. У цій роботі важливу роль відіграють сімейні та дільничні лікарі, кабінет інфекційних захворювань (КІЗ) поліклініки. Хворих ізолюють вдома або в умовах лікарні. При черевному і висипному тифах, паратифах А і В, дифтерії, холері, поліомієліті госпіталізація обов’язкова. Хворих на грип, кір, кашлюк, дизентерію за певними клінічними та епідеміологічними показаннями можна ізолювати й вдома.

 

ЖУРНАЛ РЕЄСТРАЦІЇ ІНФЕКЦІЙНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ

Форма № 060-лік.

№ п/п

Дата і години повідомлення (прийому) по телефону і дата відсилки (одержання) первинного термінового повідомлення; хто його передав; хто прийняв

Назва лікувального закладу, що надіслав повідомлення

Прізвище, ім’я, по батькові хворого

Вік (для дітей до 3 років вказати місяць і рік народження)

Домашня адреса (місто, село, вулиця, будинок, квартира)

Місце роботи, навчання, відвідування дитячого дошкільного закладу (група, дата останнього відвідування)

Дата первинного звертання

Дата захворювання

Діагноз і дата його встановлення

Дата і місце госпіталізації

Змінений (уточнений) діагноз і дата його встановлення

Дата епідобстеження; прізвище того, хто проводив розслідування

Повідомлено про захворювання (в СЕС, за місцем постійного проживання, в дитячий заклад, за місцем навчання, роботи та ін.)

Лабораторне дослідження і його результат

Примітка

 

 

Форма № 025-2/о СТАТИСТИЧНИЙ ТАЛОН для реєстрації заключних (уточнених) діагнозів   1. Прізвище, ім’я, по батькові__________________________________________________Стать_______ 2. Адреса_______________________________________________________________________________ 3. Дільниця №____ терапевтична, цехова, педіатрична (підкреслити) 4. Вік_____________5. Місце роботи________________________________________________________
6. Діагноз заключний (уточнений)	Вперше встановлений (відзначити +)
7. Замість раніше зареєстрованого діагнозу
8. Захворювання виявлено при звертанні за лікуванням, при профілактичному огляді (підкреслити) 9. Вид травми і отруєння: а) пов’язана з виробництвом: в промисловості – 1, в сільському господарстві – 2, на будівництві – 3, дорожньо-транспортна – 4, інша – 5; б) не пов’язана з виробництвом: побутова – 6, вулична (при пішохідному русі) – 7, дорожньо-транспортна – 8, шкільна – 9, спортивна – 10, інші – 11.   «____» _______________20     р.                                                                                Підпис

 

Для ізоляції вдома захворілому потрібно виділити окрему кімнату та предмети догляду, здійснюють заходи, які виключать можливість зараження членів сім’ї (поточна дезінфекція, носіння масок і т.ін.). При госпіталізації в інфекційну лікарню (відділення) хворі ізолюються в бокси або палату за видом інфекції. Слід зазначити, що інфекційних хворих перевозять до лікарні на спеціальному транспорті, який після використання ретельно дезінфікують. Інфекційна лікарня працює в такому протиепідемічному режимі, який робить безпечним перебування у ній різних хворих і персоналу. Ізоляція реконвалесцентів закінчується після припинення виділення ними збудника.

КИШКОВІ ІНФЕКЦІЇ

 Хвороби, що належать до цієї групи інфекцій, мають різноманітні клінічні прояви і висліди. Однак, усіх їх об’єднує переважна локалізація збудників у травному каналі та виділення їх з калом. Найчастішими факторами передачі є харчові продукти, вода, брудні руки, комахи, побутові речі (мал. 2).

Хвороби, що належать до цієї групи інфекцій, мають різноманітні клінічні прояви і висліди. Однак усіх їх об’єднує переважна локалізація збудників у травному каналі та виділення їх з калом. Найчастішими факторами передачі є харчові продукти, вода, брудні руки, комахи, побутові речі.

 

Харчовий шлях передачі   (молоко, молокопро­дукти, овочі, фрукти, м’ясо, риба та ін.)

Водний шлях передачі   (вода відкритих во­дойм, колодязів, водо­гонів та ін.)

Контактно-побутовий шлях передачі (дверні ручки, вимика­чі, предмети домаш­нього вжитку, рушни­ки, посуд, руки)

Мал. 2. Реалізація механізму передачі при кишкових інфекціях.

 

Значна роль у розповсюдженні збудників цих хвороб належить мухам (мал. 3), оскільки вони є механічними переносниками хвороботворних агентів і живляться як продуктами їжі людини, так і різними покидьками. Звичайним місцем, куди мухи відкладають яйця, є гниючі продукти, кухонні залишки, гній, фекалії людини тощо. За один раз муха відкладає до 160 яєць. При сприятливих умовах за добу з яєць виходять личинки, які через 1-2 тиж. заляльковуються, і ще через 1-2 тиж. з лялечки виходить доросла муха. Весь розвиток від яйця до мухи відбувається приблизно протягом місяця.

Необхідним профілактичним заходом при кишкових інфекціях є ізоляція хворих (у стаціонарі – за певних клініко-епідеміологічних показань, чи вдома), а також санація носіїв збудників.

Враховуючи фекально-оральний механізм передачі, особливого значення набувають дії, спрямовані на розрив цього механізму. Основними серед них є санітарно-гігієнічні заходи щодо запобігання забрудненню об’єктів довкілля.

Мал. 3. Хатня муха, її яйця, личинки і лялечка.

 

Імунізація проти багатьох інфекційних хвороб цієї групи на сьогодні не відома або розроблена недостатньо. Використовуються донорський імуноглобулін (гепатит А), створено окремі вакцини (поліомієлітну, бруцельозну, черевнотифозну, сальмонельозну, холерну і ряд інших), однак більшість з них малоефективна і тому має другорядне значення.

Важливою умовою для запобігання кишковим інфекціям є епідеміологічний нагляд. Це система безперервного збору даних про захворюваність, епідеміологічного аналізу та обстеження, контролю за ефективністю профілактичних і протиепідемічних заходів. При такому нагляді постійно співпрацюють спеціалісти епідеміологічного і санітарного відділів санепідемстанції. Санітарним лікарям належить провідна роль у зборі й аналізі інформації про умови довкілля та його санітарно-гігієнічний стан, якість харчових продуктів і води. Епідеміологи стежать за захворюваністю й носійством. Систематично здійснюється епідеміологічний аналіз. Оперативний епіданаліз включає в себе контроль за виконанням запланованих протиепідемічних заходів, станом епідемічно важливих об’єктів, оцінку соціальних і природних чинників, що мають визначальний вплив на епідемічний процес. Поточний аналіз полягає у вивченні випадків захворювань і визначенні інтенсивності епідемічного процесу. Отримана інформація порівнюється з такими ж даними за минулі роки, на основі чого прогнозується рівень захворюваності, а також визначається об’єм і черговість профілактичних заходів.

Гепатити А, Е

Це вірусні хвороби з переважним ураженням печінки і травного каналу, що нерідко перебігають з жовтяницею.

Етіологія. Збудники обох гепатитів – дуже маленькі за розмірами РНК-віруси (27-32 нм). Вірус гепатиту А стійкий до дії різноманітних фізичних і хімічних чинників: при температурі -20 °С вірус зберігається роками. Витримує температуру 60 °С протягом 10-12 год. При кип’ятінні він руйнується за 1 хв. Швидко гине під дією ультрафіолетових променів. Відносно стійкий до дії хлораміну і формаліну. Стійкість вірусу Е до фізичних і хімічних впливів ще менша.

Джерело збудника. Гепатити А та Е – антропонози. Їх віруси виявляються у фекаліях хворих. Збудники обох гепатитів виділяються в останні дні інкубаційного періоду, протягом усього початкового (переджовтяничного) періоду хвороби і зрідка в менших кількостях – у наступні дні. Оскільки хворих на безжовтяничну форму більшість і їх важко виявити, вони мають основне епідеміологічне значення у розповсюдженні інфекції.

Механізм і шляхи передачі. Обидва гепатити передаються за допомогою фекально-орального механізму. Основну епідеміологічну роль відіграють вода (зокрема при гепатиті Е) і харчові продукти, що іноді зумовлюють епідемії та групові спалахи. Можливе зараження при споживанні ягід і овочів, зібраних з ділянок, які поливались стічними водами та удобрювались фекаліями. Значно рідше трапляється зараження через побутові речі (в дитячих дошкільних закладах).

Прояви епідемічного процесу. Найчастіше вражаються діти та юнаки. Сезонність при гепатиті А дуже чітка: на серпень-грудень припадає до 70 % загальнорічної захворюваності, що пов’язано з ліпшими умовами для реалізації фекально-орального механізму передачі інфекції влітку і восени та тривалим інкубаційним періодом (15-50 діб). Гепатит А характеризується нерівномірністю розподілу на різних територіях, періодичним чергуванням підйомів і спадів захворюваності з інтервалом у 3-5 років і більше.

Сезонність гепатиту Е осінньо-зимова і весняно-літня, у країнах Азії збігається з сезоном дощів (через забруднення відкритих водойм). На ендемічних територіях спостерігається циклічність з 7-8-річними інтервалами. Для гепатиту Е характерний вибуховий характер спалахів з високими показниками захворюваності, що в 5-10 разів перевищують звичайний рівень захворюваності на гепатит А, територіальна нерівномірність поширення та низька осередковість у родинах.

Основні напрямки епідеміологічного обстеження. При гепатитах будь-якої етіології з’ясовують дату захворювання та появи жовтяниці, наявність подібних захворювань серед членів сім’ї, дітей у дитсадку, школі, співробітників тощо. Щоб виключити інші види гепатитів, уточнюють, чи не отримував пацієнт за останні 6 міс. парентеральних маніпуляцій (переливання крові та її препаратів, ін’єкції ліків, хірургічні втручання тощо).

Для встановлення факторів і шляхів передачі інфекції вивчають санітарний стан житла чи дитячого закладу, системи водопостачання, харчування, каналізації і т.д.

Протиепідемічні заходи. З метою локалізації та ліквідації епідемічних осередків важливо передусім нейтралізувати джерело збудника. Для цього необхідно:

якомога раніше (бажано ще у початковому періоді хвороби) виявити та ізолювати хворих;

в епідемічних осередках встановити спостереження за контактними особами (не рідше 1 разу на тиждень протягом 35 діб при гепатиті А та 40 діб при гепатиті Е) на предмет виявлення ранніх ознак хвороби;

зі стаціонару реконвалесцентів виписувати за умови повного клінічного одужання і нормалізації біохімічних показників крові.

Для розриву механізму передачі слід:

контролювати джерела водопостачання, каналізаційні й очисні споруди, об’єкти громадського харчування тощо;

забезпечити належний санітарно-протиепідемічний режим у дитячих, лікувальних, навчальних установах, у яких може відбутися інфікування;

в епідемічних осередках здійснювати поточну та кінцеву дезінфекцію 3 % розчином хлорвмісних препаратів, а також камерну дезінфекцію

Вплинути на третю ланку епідемічного процесу можна шляхом використання специфічної профілактики (при гепатиті А).

Специфічна профілактика. У деяких країнах вироблені інактивовані вакцини з вірусу гепатиту А, розмноженого на культурі тканин. Промисловий випуск таких вакцин здійснюється фірмами Сміт Клайн Бічем (Бельгія) а також Мерк Шарп і Доум (США). Результати їх застосування свідчать про високу епідеміологічну ефективність, яка досягається шляхом створення у щеплених стійкого активного імунітету.

У нашій країні поки-що при цій інфекції вдаються лише до пасивної імунізації: застосовують донорський імуноглобулін, що містить високі титри антитіл до вірусу. Створений у такий спосіб пасивний імунітет короткочасний (до 3-4 міс.). У випадку особливих епідеміологічних показань здійснюють передсезонну імунопрофілактику (за 2 тижні до початку сезонного підйому захворюваності). Планова імуноглобулінопрофілактика показана особам (переважно дітям), котрі контактували з хворими в епідемічних осередках, або виїжджають у регіони з високою захворюваністю на гепатит А. Дітям дошкільного віку вводять 0,75 мл, учням молодших класів – 1,5 мл, старшокласникам і дорослим – 3 мл 10 % розчину препарату.

Специфічна профілактика гепатиту Е не розроблена. Вирішальне значення мають санітарно-гігієнічні заходи, спрямовані на запобігання поширенню кишкових інфекцій.

http://indimuz.org.ua/archives/108

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=Esher1

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=Esher2

Шигельоз

Це бактерійний антропоноз із переважним ураженням слизової оболонки товстої кишки, яке супроводжується проносом і загальною інтоксикацією.

Етіологія. За ферментативною активністю і антигенними властивостями розрізняють 4 види збудника: Sh. dysenteriae, Sh. flexneri, Sh. boydii, Sh. sonnei. В Україні найчастіше виявляють шигели Зонне і Флекснера, зрідка – шигели Бойда. Перші 3 види додатково діляться на ряд серологічних типів, а Sh. sonnei – на біохімічні типи. Це короткі нерухливі грамнегативні аеробні бактерії.

Мікроби мають різну стійкість у довкіллі. Найбільшою стійкістю відзначається Sh. sonnei, найменшою – для Sh. dysenteriae. Водночас ступінь патогенності цих збудників характеризується зворотною залежністю: найбільш патогенною є Sh. dysenteriae, найменш – Sh. sonnei. Шигели досить добре зберігаються у воді, ґрунті, молоці, на поверхні багатьох харчових  продуктів (від декількох діб до місяця і навіть довше). Разом з тим, вони дуже чутливі до підвищення температури (при 56-60 °С гинуть за 10 хв), дії ультрафіолетових променів, дезінфектантів, які містять хлор.

Джерело збудника. Джерелом є хвора на дизентерію людина або бактеріоносій. Виділення збудників з фекаліями починається одночасно з першими проявами хвороби, досягає максимуму на 3-5-й день і триває навіть в період реконвалесценції (аж до загоєння слизової). Найбільша епідеміологічна роль належить хворим з легким і стертим перебігом інфекції (80-90 % заражень), а також реконвалесцентним носіям. Особливу небезпеку становлять хворі та носії збудників серед осіб, що працюють у системі харчування і водопостачання, дошкільних дитячих закладах.

Механізм і шляхи передачі. Як і при інших кишкових інфекціях, механізм передачі збудників шигельозу – фекально-оральний. Розповсюдження відбувається харчовим, водним, побутовим шляхами, а також за допомогою мух. Відповідно найчастішими факторами передачі є:

а) харчові продукти, що безпосередньо перед вживанням не підлягають термічній обробці (переважно при шигельозі Зонне);

б) забруднена нечистотами вода (переважно при шигельозі Флекснера);

в) предмети побуту (іграшки, посуд, дверні ручки тощо).

У разі харчового шляху поширення захворювання перебігають на кшталт харчової токсикоінфекції з коротким інкубаційним періодом й одночасним захворюванням багатьох людей, котрі споживали один і той самий продукт.

Водні спалахи шигельозу характеризуються стрімким підйомом захворюваності й таким же її спадом. Епідеміологічні ознаки таких спалахів визначаються особливостями джерела водопостачання (водопровідна мережа, колодязі чи інші відкриті водойми), інтенсивністю забруднення, здатністю водойм до самоочищення та ін. Поява в осередку декількох захворювань через інтервали в межах інкубаційного періоду (від 12 год до 7 діб), є одним з непрямих доказів водного або харчового поширення інфекції.

Інфікування на побутовому рівні відбувається внаслідок безпосереднього контакту з хворим чи забрудненими його виділеннями предметами побуту. Оскільки збудники, як правило, із забруднених предметів побуту попадають на харчові продукти через руки, шигельоз називають «хворобою нечистих рук». Така захворюваність характеризується спорадичністю або сімейними спалахами і переважно легким перебігом.

Часто механічними переносниками шигел є мухи, якщо вони мають доступ до нечистот і харчових продуктів.

Прояви епідемічного процесу. Для шигельозу характерна літньо-осіння сезонність. Сприйнятливість загальна, однак хворіють переважно діти, особливо віком 2-7 років.

Шигельоз Зонне викликає періодичні підйоми захворюваності через 2-3 роки. Саме Sh. sonnei домінує зараз у світі.

Шигельоз – супутник воєн і стихійних лих. На рівень захворюваності значною мірою впливає густина населення, якість комунальних послуг, санітарно-гігієнічна культура людей.

Основні напрямки епідеміологічного обстеження. З метою виявлення джерела, шляхів і факторів передачі інфекції вивчають харчування, водопостачання, побутові особливості та інші умови появи шигельозу.

Підозрілих на шигельоз обстежують клінічно, з’ясовують епіданамнез і здійснюють лабораторні дослідження. Випорожнення забирають на бактеріологічне дослідження до початку етіотропного лікування. Для виділення шигел використовують штучні живильні середовища (Плоскірєва, Ендо, Левіна). Допоміжне значення має виділення у крові специфічних антитіл у РПГА.

Епідемічне обстеження в осередках включає спостереження за контактними особами (контроль за випорожненнями, у дітей – ще й термометрія). Декретованих осіб та «організованих» дітей обстежують бактеріологічно, а в разі позитивного результату – також інших членів колективу. Для аналізу групового спалаху доцільно скласти картограму захворювань.

Протиепідемічні заходи, спрямовані на джерело збудника, такі:

виявлення та ізоляція хворих (їх госпіталізують за наявності відповідних клінічних та епідеміологічних показань);

встановлення спостереження за контактними в осередку протягом 7 діб від часу ізоляції останнього хворого;

одноразове бактеріологічне обстеження (у квартирних осередках) декретованих працівників і організованих дітей;

припинення ізоляції лише після клінічного одужання і (для декретованих і прирівнюваних до них осіб) негативного результату бактеріологічного дослідження калу.

Розірвати механізм передачі можна шляхом:

поточної (при лікуванні вдома) і заключної (при госпіталізації) дезінфекції 3 % розчином хлорвмісних препаратів;

встановлення санітарно-протиепідемічного режиму в дитячих, лікувальних установах і закладах громадського харчування, в яких може відбутися інфікування;

забезпечення населення доброякісною водою та харчовими продуктами.

Профілактика шигельозу зводиться до того ж комплексу санітарно-гігієнічних і санітарно-технічних заходів, що й при тифо-паратифозних захворюваннях.

Усім, хто влаштовується на роботу до харчових і дитячих закладів, а також дітям, які поступають у ясельні групи, здійснюють одноразове бактеріологічне дослідження калу на шигели. Надалі декретованих осіб обстежують за спеціальними показаннями (як правило, без попередження).

Здійснюють постійний контроль за роботою молокозаводів, інших харчових закладів і системою водопостачання. Виняткове значення має санітарна культура населення, налагоджування належного санітарного стану ясел, будинків перестарілих та ін.

Специфічна профілактика. Запропоновані в минулому вбиті вакцини виявилися малоефективними, тому вони вже не використовуються. Зараз випробовуються ентеральні вакцини.

Епідеміологічне обстеження осередку шигельозу розпочинають зі спроби виявлення інших зареєстрованих і незареєстрованих хворих з числа осіб, котрі донедавна контактували з хворим чи харчувалися разом з ним. Доцільно відвідати квартиру хворого, місце його роботи чи навчання, провести опитування родичів, сусідів, співробітників. Така інформація дозволяє оцінити розміри епідемічного осередку, запідозрити можливі шляхи і фактори передачі, а також виявити джерела збудника.

Особливу увагу звертають на з’ясування анамнестичних даних про контактних осіб (чи хворіли раніше на шигельоз, чи буває у них періодичний пронос тощо). Працівників харчових підприємств і осіб, які до них прирівнюються, потрібно направити на обстеження в КІЗ поліклініки або провести їм бактеріологічне дослідження випорожнень. Це ж стосується дітей, які відвідують дошкільні заклади.

Для цього використовують горшки або підкладні судна, попередньо оброблені лише окропом. Можна користуватися спеціальними ректальними трубками або тампонами, якими забирають матеріал безпосередньо з поверхні слизової оболонки прямої кишки. Слід дотримуватися ряду правил:  1) випорожнення засівають на спеціальні живильні середовища, 2) при можливості з калу відбирають грудочки слизу, 3) матеріал забирають до початку етіотропної терапії, 4) посів здійснюють якомога раніше: не пізніше 2 год після забору матеріалу.

У випадку групового захворювання з’ясовують чим і де харчувалися потерпілі? Важливо уточнити місце придбання продуктів, час споживання, особливості кулінарної обробки, умови зберігання. Цікавляться, якою водою (кип’яченою чи ні) користувалися хворі, з яких джерел її було отримано?

Вода і продукти, які ймовірно стали факторами передачі інфекції, підлягають бактеріологічному дослідженню. Масло, сметану, крем забирають стерильною ложкою у кількості 100-200 г. Стерильними тампонами, змоченими в ізотонічному розчині хлориду натрію, роблять змиви з тарілок, іншого кухонного начиння.

Вивчення спалахів шигельозу повинно враховувати динаміку захворюваності, територіальне поширення хвороби, віковий та професійний фактори, їх зв’язок з особливостями клінічного перебігу тощо.

Аналізуючи отримані дані, звертають увагу на виявлені дефекти в роботі харчових і комунальних об’єктів, що могли сприяти поширенню інфекції.

 http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=s1

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=s2

  http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=salm

 

ПРОТИЕПІДЕМІЧНІ ЗАХОДИ В ОСЕРЕДКАХ ІНФЕКЦІЙ З ТРАНСМІСИВНИМ ТА КОНТАКТНИМ МЕХАНІЗМАМИ ПЕРЕДАЧІ

Інфекції, які входять до групи кров’яних, об’єднані за спільним, трансмісивним, механізмом передачі. Під поняттям «трансмісія» розуміємо передачу збудника за допомогою живого переносника. Механічний перенос мікроорганізму через нестерильні медичні інструменти відносять не до трансмісивного (фактором передачі не є живий об’єкт, в якому уможливлюється розмноження й тривале зберігання збудника), а до контактно-ранового механізму передачі.

Більшість кров’яних інфекцій є типовими зоонозами. А оскільки ареал популяцій тварин зазвичай займає велику площу у природі, а самі особини тваринного світу дуже розріджені, паразитичні види, аби зберегти себе, змушені були адаптуватися до ще однієї передаточної ланки, яка зв’язує макроорганізми між собою. Таким зв’язуючим елементом є ектопаразити – членистоногі, які для живлення використовують кров різних теплокровних і холоднокровних тварин. Відтак, в еволюції сформувалася незвичайна – кров’яна – локалізація паразиту.

Відтак, збудники, які перебувають у крові зараженого макроорганізму, при харчуванні кровосисних комах (вошей, бліх, кліщів, комарів, москітів та ін.) потрапляють в їх організм, інфікуючи останніх. При повторному кровоссанні на іншому макроорганізмі відбувається трансмісія збудника в організм нового господаря.

Підкреслимо, що переносниками можуть бути тільки ті види членистоногих, в організмі представників яких можливе накопичення (розмноження) паразиту або здійснюється певний цикл його розвитку (механічне перенесення не може забезпечити доставку збудника у дозах, необхідних для розвитку інфекційного процесу). Еволюційно сформувалися настільки тісні взаємовідносини між мікро-, макроорганізмами й переносниками, що часто їх позначають терміном «специфічний переносник». Так, конкретний збудник може розвиватися тільки у представників одного виду членистоногого (наприклад, рикетсія Провачека тільки в організмі одежної воші), одного роду (плазмодії малярії здійснюють певний цикл розвитку тільки в кишечнику комарів роду Anopheles), або іноді – родини (вірус кліщового енцефаліту розмножується до досягнення інфікувальної дози для людини в тілі іксодових кліщів).

Здавалося б закономірним, що інфекція для членистоногого повинна супроводжується хворобою. Дійсно, так у багатьох випадках і стається. Зокрема, інфікована рикетсіями Провачека одежна воша дуже млява, порівняно зі здоровою комахою вона рухається значно повільніше і живе не більше 30 діб, у той час, як, термін життя здорової удвічі більший. Інвазований малярійним плазмодієм комар роду Anopheles не здатний перелетіти відстань, звичайну для здорового комара і тривалість життя першого також суттєво коротша. У зв’язку з цим притримуватися тільки позиції антропоцентризму в науці й говорити про членистоногого як про простого переносника навряд чи доречно. До того ж у тільки у тілі згаданого малярійного комара відбувається статевий цикл розвитку плазмодіїв, що дозволяє визнати його основним господарем збудника малярії, а людину (в організмі людини проходить безстатевий цикл) – проміжним. У такому разі логічно стверджувати, що не комар інвазує людину, а, радше, навпаки!

У багатьох членистоногих, зокрема кліщів Rhipicephalus sanguineus, Rh. арpendiculatus, Haemaphysalis leachi, Hyalomma aegypti та ін., збудник (у зазначеному випадку Rickettsia conori – збудник марсельської гарячки) зберігається довічно, не спричиняючи більш-менш помітного дискомфорту для членистоногого. Це ж стосується іксодових, аргасових кліщів та інших членистоногих, в організмі яких численні збудники (вірус кліщового енцефаліту, борелії – збудники іксодового кліщового бореліозу та ін.) можуть зберігатися протягом років і здатні передаватися потомству ще й трансфазово і трансоваріально. Таким чином, багато членистоногих по суті є не тільки переносниками, а ще й джерелом збудника (в їх тілі відбувається живлення, розмноження паразитів і вихід їх за межі організму членистоногого). Крім того, враховуючи тривале зберігання збудників у тілі членистоногого, саме вони, а не хребетні, часто є резервуаром збудників у природі. В інших випадках їх коректніше характеризувати як проміжних господарів.

Щоправда, яким би тривалим не був період виживання збудника в організмі членистоногого і навіть трансоваріальна передача паразиту не може забезпечити зберігання збудника як біологічного виду. Для цього в його циркуляцію обов’язково повинні підключитися тварини.

Членистоногі заражаються при кровоссанні хворих тварин чи людини. Збудники розмножуються у слинних залозах (малярія, кліщовий енцефаліт) чи травному каналі (чума, висипний тиф, волинська гарячка) екзопаразитів. При наступному кровоссанні (позначається як «специфічна інокуляція» або просто «інокуляція») вони зі слиною, гемолімфою, масами, що зригують, або випорожненнями заносяться до сприйнятливого організму. Інфікуванню може сприяти сама людина, котра, наприклад, розчухує місце укусу воші і при цьому втирає збудників у ранку, яка, таким чином, стає вхідними воротами інфекції. Це так звана контамінація.

Для багатьох хвороб цієї групи (чума, туляремія, кліщовий енцефаліт та ін.) притаманні й інші механізми передачі. Так, при кліщовому енцефаліті зареєстровані випадки зараження при питті в осередках кліщового енцефаліту козиного молока, одержаного від інфікованих тварин. Проте такий шлях надто малозначущий і в зберіганні збудника в природі принципового значення не має. Тому у природних резервуарах завжди переважає трансмісивний механізм передачі. Саме завдяки цьому механізму підтримується циркуляція збудника серед тварин, що й дозволило зарахувати такі хвороби до кров’яних інфекцій.

При зоонозних трансмісивних нозоформах людина, як правило, є біологічним тупиком (мал. 1), оскільки можливість повторного нападу членистоногих на одну і ту ж людину украй мала. До того ж навряд чи переноснику (наприклад, іксодовому кліщу) вдасться декількаразово абсолютно безпечно для себе нассатися крові людини (цей процес займає декілька діб) й покинути макроорганізм непоміченим, а, отже, живим.

Щоправда, при деяких нозоформах людина може виявитися активним учасником циркуляції збудників (жовта гарячка, гарячки денге, деякі лейшманіози та ін.), тобто вона стає джерелом збудника, причому іноді домінуючим (жовта гарячка міст).

На фоні великої кількості зоонозних кров’яних інфекцій кількість антропонозних захворювань обмежена (мал. 4). Це малярія, паразитарні тифи (висипний і вошивий поворотний тифи, волинська гарячка) і деякі гельмінтози.

Характерними особливостями зоонозних кров’яних інфекцій є їх ендемічність: реєстрація на територіях, де живуть переносники збудника, а також чітка сезонність – зараження відбуваються в період активності переносників.

Дієвим профілактичним засобом є дезінсекція. Однак, особливості епідеміології цієї групи зоонозних інфекцій, а саме – інфікування безлічі тварин і переносників, роблять нині вирішення проблеми їх ліквідації малоймовірним. Можна лише шляхом вакцинопрофілактики та інших протиепідемічних заходів запобігти захворюваності людей. При антропонозних інфекціях протиепідемічні заходи спрямовані передусім на раннє виявлення джерела і розрив механізму передачі.

 

 

 

 

Мал. 4. Реалізація механізму передачі та циркуляція збудника при кров’яних інфекціях.

Примітка.                     – циркуляція можлива, але не обов’язкова.

Група інфекцій зовнішніх покривів об’єднує хвороби, що передаються у разі безпосереднього контакту здорового і хворого організмів (контактний механізм). Хвороби, що входять до зазначеної групи, можуть бути спричинені вірусами (ВІЛ-інфекція, сказ, гепатити В, С, D й ін.), бактеріями (сибірка, хламідіоз, гонорея, сифіліс та ін.), токсинами (правець), грибами (аспергільоз, дерматомікози), найпростішими (трихомонадний уретрит), гельмінтами (анкілостомоз, некатороз, стронгілоїдоз, шистосомоз) й екзопаразитами (короста, педикульоз та ін.). Серед них є типові антропонози (гепатити В, С, D, сифіліс, гонорея, трахома та ін.), зоонози (сибірка, сказ, содоку та ін.) і, навіть, сапронози (правець).

Таке різноманіття хвороб пояснюється тим, що їх збудники адаптовані до життя, розмноження і проникнення крізь поверхню тіла людини, що займає значну площу. Поверхня тіла вкрита найбільшим органом людського організму – шкірою та її придатками (волосся, нігті), а також зовнішніми слизовими оболонками (очі, статеві органи, частково рот), де також можуть поселятися збудники цих інфекцій. Однак, нерідко до цієї групи належать хвороби, етіологічні агенти яких локалізуються у внутрішніх органах і глибоколежачих тканинах.

Відтак назва «інфекції зовнішніх покривів» відображає не локалізацію патологічного процесу (ураження шкіри, слизових оболонок), а вхідні ворота для збудників. Захворювання поширюються частіше за участю чинників зовнішнього середовища – ґрунту, одягу, білизни, рушників, гребінців, ножиців, ванни, нестерильних медичних інструментів тощо (мал. 2). У хворого або заразоносія збудники містяться у фізіологічних (слина, слізна рідина) чи патологічних (гній, слиз) виділеннях або на уражених тканинах (шкірі, волоссі, слизових оболонках). Лише окремі інфекції уражають сприйнятливий організм при попаданні збудників на неушкоджені зовнішні покриви (короста, трахома, сифіліс, гонококова інфекція, сап, ящур), а більшість – лише за наявності навіть найнезначніших їх пошкоджень (сибірка, правець, сказ та ін.). У такому разі механізм передачі точніше називати рановим (контактно-рановим).

Лише окремі мікроорганізми можуть передаватися безпосередньо при прямому контакті – чотири класичні хвороби, що передаються статевим шляхом, ВІЛ-інфекція, гепатит В (при статевому контакті), сказ та содоку. Таким чином, циркуляція збудників відбувається по колу «організм людини – забруднені об’єкти довкілля – організм людини».

Важливо, що збудники тих інфекцій, які передаються опосередковано, володіють високою стійкістю. Адже тільки за таких умов вони можуть зберегти себе як біологічний вид. І навпаки, мікроорганізми, адаптовані до передачі при прямому контакті, не володіють стійкістю в зовнішньому середовищі (для них ця властивість необов’язкова).

Еволюція мікроорганізмів, що спричинюють інфекції зовнішніх покривів, привела до переважання хронічних форм захворювань цієї групи, а також до тривалого персистування їх збудників на шкірі, слизових оболонках, у крові.

Для цілої низки інфекцій зовнішніх покривів крім природних шляхів передачі притаманні ще й штучні – артефіціальні шляхи, пов’язані з діяльністю людини. Передусім йдеться про гепатити B, C, D, G, TTV-, SenTV-гепатит, ВІЛ-інфекцію/СНІД. Донедавна зазначені гепатити називали ганьбою медиків (opprobrium medicorum), оскільки їх збудники, поряд із природним – статевим шляхом, нерідко розповсюджувалися саме при медичних маніпуляціях, здійснюваних нестерильними інструментами. Нині контроль якості дезінфекції (стерилізації) у лікувальних установах значно зріс і «лідерство» у частоті інфікування здобули наркомани та інші особи «ризикованої поведінки». Необхідно зазначити, що не тільки згадані, але й ціла низка інших збудників «скористається» нагодою штучного шляху передачі. Зокрема йдеться про випадкове інфікування блідою трепонемою реципієнта при переливанні крові хворого на сифіліс донора тощо. У патології людини такі випадки можуть призводити не тільки до спорадичних, але й до множинних заражень.

Мал. 5. Реалізація механізму передачі при інфекціях зовнішніх покривів.

 

Висока ураженість населення інфекціями зовнішніх покривів, у т.ч. захворюваннями, що передаються статевим шляхом, визначає медичну і соціальну значущість цієї проблеми.

Профілактичні заходи щодо різних інфекцій зовнішніх покривів неоднакові. Так, загальна боротьба з цими хворобами повинна бути спрямована на етичне і гігієнічне виховання, навчання безпечній статевій поведінці. А от для профілактики корости, трахоми, дерматомікозів визначальним є ізоляція та санація джерела збудника. При хворобах, що передаються статевим шляхом, украй важливо ще й не допускати випадкових статевих контактів та індивідуалізувати всі предмети особистої гігієни (гребінці, мочалки, зубні щітки та ін.).

Переривання штучних шляхів передачі забезпечується наступними заходами:

·                      використання одноразових інструментів при маніпуляціях, пов’язаних з пошкодженням шкіри і слизових оболонок;

·                      повноцінна дезінфекція і стерилізація медичного інструментарію;

·                      використання рукавичок, щитків на очі тощо при виконанні процедур, пов’язаних з ризиком зараження;

·                      запровадження епідеміологічно безпечних алгоритмів проведення різних парентеральних маніпуляцій;

·                      суворе дотримання гігієни рук та ін.

У той же час основними заходами запобігання гепатиту В, сказу чи правцю є створення несприйнятливості організму шляхом активної імунізації (вакцинації).

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=sybirka

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=chuma

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=virus_ebola

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=hd1

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=hd2

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=k1

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=k2

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=k3

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=k4

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=k5

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=k6

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=encyf

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=pedykul

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=tular

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=chuma1

Малярія

Це протозойний антропоноз, що характеризується ураженням печінки, селезінки, еритроцитів з періодичними приступами гарячки й анемією, а також схильністю до рецидивів.

Етіологія. Малярію спричиняють чотири види найпростіших – плазмодіїв: Plasmodium vivax – збудник триденної малярії; Plasmodium ovale – збудник триденної доброякісної (овале-малярії); Plasmodium malariae – збудник чотириденної малярії; Plasmodium falciparum – збудник тропічної малярії.

Малярійні плазмодії складаються з цитоплазми, ядра (містить ДНК) і цитоплазматичної мембрани. Кожний вид має свої морфологічні ознаки.

Життєвий цикл плазмодіїв здійснюється зі зміною хазяїна: в організмі людини відбувається безстатевий цикл розвитку паразита (шизогонія), у тілі комара роду Anopheles (мал. 47) – статевий (спорогонія).

Поза організмом хазяїв плазмодії швидко гинуть. Процес спорогонії в організмі комара відбувається за температури від 17 до 40 °С і триває від 7 до 45 діб. Падіння температури нижче 0 °С призводить до загибелі плазмодіїв в організмі комара.

Джерело збудника. Оскільки малярійні плазмодії – паразити двох живильників, природними джерелами збудників є: а) хвора людина і паразитоносій (проміжний господар); б) комар роду Anopheles (кінцевий господар). Однак комарів прийнято вважати специфічними переносниками малярії, а людей – єдиним джерелом збудника.

Людина заразна упродовж всього періоду носійства збудника (гаметоносійства), яке триває від 1 року (при тропічній малярії) до десятків років (при чотириденній малярії). Самка комара, в якої завершився цикл спорогонії, заразна до її загибелі, тобто від кількох діб до 2,5 міс.

Механізм і шляхи передачі. Механізм передачі – трансмісивний. Зараження людини відбувається після укусу самок комарів роду Anopheles, у слині яких є спорозоїти. Інвазований комар може заразити кілька людей, тому що багаторазово нападає на них.

Крім основного трансмісивного механізму передачі інфекції, відомі випадки зараження при переливанні крові й через інструменти, застосовувані при парентеральних маніпуляціях (рановий механізм). Описана також вертикальна передача від хворої матері до плода (внутрішньоутробне зараження).

Прояви епідемічного процесу. Малярія – природно-осередкова інвазія, хоча географічне поширення її значне, що зумовлено наявністю майже на усіх континентах (крім полюсів і високогірних районів) водойм, які є місцем розмноження комарів роду Anopheles. Найширший ареал має триденна малярія. Тропічна та чотириденна малярія поширена переважно в тропічній і субтропічній зонах. Ареал овале-малярії обмежений екваторіальною Африкою і деякими океанськими островами.

Відповідно до класифікації ВООЗ, диференціюють такі варіанти зараження малярією:

·          місцевий випадок – зараження в природному осередку;

·          завізний випадок – зараження поза осередком або рецидив завізного випадку;

·          повторний випадок від завізного – зараження від завізного випадку в даному або попередньому епідемічному періоді;

·          прищеплений випадок – зараження через рановий механізм;

·          рецидивний випадок – рецидив місцевого випадку.

Сезонність малярії неоднакова на різних територіях і залежить передусім від активності комарів-переносників. У тропічних країнах найчастіше захворюють діти, що пов’язано зі слабкістю імунітету та більшою доступністю для нападу комарів.

Основні напрямки епідеміологічного обстеження. На територіях з можливим поширенням малярії в разі виявлення хворого або паразитоносія в його оточенні проводять паразитоскопічне дослідження крові членів сім’ї та сусідів, а якщо виявлено повторний місцевий випадок (у сільській місцевості) – подвірні обходи та дослідження крові в осіб, підозрілих щодо малярії.

Лабораторна діагностика передбачає виявлення малярійного плазмодію (шизонтів) у хворого шляхом мікроскопії забарвлених за Романовським товстої краплі крові і мазка. Якщо результат негативний, мікроскопічне дослідження крові бажано повторити. Застосовують також серологічні реакції.

Протиепідемічні заходи. Центральне місце в боротьбі з малярією займають заходи, спрямовані на першу і другу ланки епідемічного процесу. Перші з них такі:

виявляють хворих і паразитоносіїв, ізолюють їх у недоступних для комарів кімнатах і санують;

виписують перехворілих із стаціонару не раніше як через 2-3 доби після звільнення організму від паразитів (контролюється дослідженням крові);

за перехворілими і паразитоносіями встановлюють диспансерний нагляд протягом 2 років (періодичні огляди і паразитологічне дослідження крові);

встановлюють епідеміологічне спостереження за населенням (передусім за хворими з гарячкою понад 5 діб, збільшенням печінки або селезінки, анемією неясної етіології, прибулими з неблагополучних регіонів) з мікроскопією товстої краплі крові і мазків у підозрілих;

особам, які перехворіли на малярію, заборонено бути донорами.

Для розриву механізму передачі осередку малярії проводять дезінсекцію шляхом ліквідації місць виплоду комарів, знищення їхніх личинок (хімічним і біологічним способами) й дорослих комарів у приміщеннях (механічним і хімічним способами);

запобігають укусам людей комарами шляхом механічного захисту (сітки на вікнах, запони над ліжками), застосування репелентів, встановлення зообар’єрів (розміщення худоби, яка відволікає комарів від людини, на шляху польоту комарів від водоймища до населеного пункту).

усі ріжучі та колючі інструменти медичного призначення підлягають обов’язковій стерилізації.

Зменшення чисельності переносника досягається проведенням гідротехнічних заходів, протиличинковою обробкою водойм у місцях виплоду комара, обробкою людських осель і хлівів інсектицидами. Осушують болота, здійснюють санітарний нагляд за будівництвом і експлуатацією зрошувальних систем, басейнів, закривають кришками ємності з водою влітку і таке інше.

Специфічна профілактика малярії на стадії розробки і ще не застосовується. Опірність організму до збудників досягається шляхом хіміопрофілактики. У неблагополучних стосовно малярії регіонах її розпочинають за 1-2 тижні до появи першої генерації комарів, проводять протягом усього епідемічного періоду і закінчують через 1 міс. після його закінчення.

Особам, котрі прибувають в осередок, хіміопрофілактику починають за 1 тиждень до цього, проводять протягом усього періоду перебування в ньому і закінчують через 6 тижнів після виїзду з осередку.

З цією метою найчастіше використовують хлорохін (делагіл) по 0,25 г 2 рази на тиждень або хлоридин по 0,4 г 1 раз на тиждень.

Гепатити В, С, D

Це вірусні антропонози з гострим або хронічним перебігом, які характеризуються ураженням печінки, інтоксикацією, порушенням обміну речовин, частою жовтяницею.

Етіологія. Збудник гепатиту В – крупний ДНК-вірус, який має 3 антигени: серцевинний, або ядерний, антиген (HВсAg); HBеAg, який є своєрідним маркером ступеня інфективності, та поверхневий – HBsAg. Кожен з них можна виявити у тканинах організму (гепатоцитах, крові, інших біологічних рідинах), що має важливе діагностичне значення.

Віруси гепатиту В відзначаються дуже високою резистентністю до дії багатьох фізичних і хімічних чинників. Вони легко витримують високі та низькі температури, висушування, ультрафіолетове опромінення, у цільній крові та її препаратах (плазма, еритроцитна маса, фібриноген) зберігаються роками.

Підмічена унікальна залежність втрати ними інфективності від дії температури. Так, кип’ятіння вони витримують протягом 30 хв, автоклавування (120 °С) – 45 хв, а сухожарову стерилізацію (160 °С) – аж 60 хв. Руйнуються лише при тривалому (60 хв) замочуванні у свіжому 3 % розчині хлораміну, в лужному середовищі, під дією фенолу, перекису водню.

Збудник гепатиту С – дрібний РНК-вірус. Він досить стійкий до нагрівання (інактивується за температури 60 °С протягом 30 хв, 100 °С – 2 хв). У сироватці крові зберігає інфективність протягом 6 років. Чутливий до дії хлороформу, ультрафіолетового випромінювання.

Гепатит D спричиняється дефектним РНК-вірусом, який неспроможний до самостійного розмноження і потребує участі вірусу-помічника, яким виступає вірус гепатиту В.

Джерело збудника. Джерелами є хворі на гострий чи хронічний вірусний гепатит, а також носії вірусів. Маркери цих збудників у хворих на гостру форму виявляються наприкінці інкубаційного періоду, протягом початкового (переджовтяничного) і усього періоду розпалу (всього біля 3-4 тижнів). Частина перехворілих (1-5 %) ще багато років (часто довічно) залишається носіями вірусів. Таке тривале носійство, як правило, спостерігається при хронічній формі гепатиту. Основним джерелом вірусів гепатитів В, С і D слід вважати хворих з безсимптомними і стертими формами захворювань, а також «здорових» носіїв. Це зумовлено значним поширенням таких форм інфекції і можливістю тривалого персистування вірусів в організмі. В інфікованих осіб усі секрети, що утворюються з крові (плазми) або мають їх домішки, потенційно небезпечні. Особливу епідеміологічну небезпеку несуть кров та її препарати (плазма, еритроцитна маса, фібриноген, протромбін) інфікованих донорів.

Механізм і шляхи передачі. Єдиний реальний механізм передачі гепатитів В, С й D – контактно-рановий (мал. 7). Основний шлях передачі – парентеральний. Він реалізується у природних і штучних умовах: при статевих контактах, переливанні крові, використанні недостатньо обробленого медичного інструментарію, випадкових порізах та ін. Для зараження достатньо мізерної кількості матеріалу, контамінованого вірусами (0,0001 мл плазми крові носія вірусу). Заразитися можна в разі попадання на ушкоджену шкіру чи слизові оболонки крові хворих або її продуктів, під час проколювання мочок вух, татуювання, ін’єкцій наркотичних речовин. Відома передача захворювань у сім’ях, де користуються спільними бритвами чи зубними щітками. Допускається можливість трансплацентарного зараження плоду, однак частіше інфікування дитини від матері відбувається під час контакту новонародженого з контамінованими вірусами навколоплідними водами чи піхвовим секретом під час пологів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

перинатальне (від матері до плода)

статевий контакт

побутові контакти

 

 

Мал. 7. Механізм і шляхи передачі при гепатитах В, С, D.

 

Прояви епідемічного процесу. Гепатити В, С і D поширені в усіх країнах світу. Рівень захворюваності суттєво залежить від рівня медичної допомоги й освіченості населення. Оскільки неабияке значення у поширенні цих інфекцій належить працівникам лікувальних установ, ці хвороби називають «opprobrium medicorum» – ганьбою медиків.

Через особливості реплікації вірусів гепатиту D він завжди перебігає у поєднанні з гепатитом В.

Захворюваність вірусними гепатитами проявляється поодинокими або (рідше) груповими спалахами. Частіше хворіють особи, які мають інші супутні хвороби і отримували медичну допомогу та при цьому були інфіковані. Відтак відзначається переважна захворюваність дітей першого року життя й осіб у віці понад 30 років. Групою підвищеного ризику захворювання є медичний персонал, який контактує з кров’ю хворих: хірурги, гінекологи, анестезіологи, стоматологи, лаборанти, середній (особливо маніпуляційні медсестри) і молодший медичний персонал. В офіційних матеріалах ВООЗ гепатит В зараховано до професійних хвороб деяких категорій медичних працівників. До груп ризику інфікування належать також реципієнти крові, діти, народжені матерями-носіями вірусів, ін’єкційні наркомани, особи з безладною сексуальною поведінкою.

Ці захворювання не мають чіткої сезонності й розподіляються порівняно рівномірно протягом року.

Основні напрямки епідеміологічного обстеження. Уточнюють час захворювання і появи жовтяниці. З’ясовують, чи не отримував хворий упродовж останніх 6 міс. парентеральних маніпуляцій (переливання крові та її препаратів, ін’єкцій медикаментів, діагностичних та хірургічних маніпуляцій з порушенням цілісності шкіри чи слизових оболонок).

У діагностиці вирішальне значення має виявлення антигенів вірусів і антитіл до них у сироватці крові за допомогою імуноферментного методу. Клінічне обстеження і біохімічне дослідження крові та сечі дають змогу встановити наявність гепатиту та його особливості у конкретного пацієнта.

Протиепідемічні заходи спрямовані на нейтралізацію джерела збудника, ліквідацію шляхів її передачі та підвищення несприйнятливості населення (при гепатиті В). До першої групи заходів належать:

виявлення та ізоляція хворих, санація вірусоносіїв;

встановлення спостереження за контактними особами протягом 3 міс. після припинення контакту;

виписування реконвалесцентів зі стаціонару за умови їх клінічного одужання і нормалізації біохімічних показників (усіх реконвалесцентів впродовж 2-4 тижнів вважають тимчасово непрацездатними);

встановлення диспансерного спостереження за перехворілими;

суворе стеження за дотриманням правил відбору донорів (комплексне обстеження на маркери вірусів гепатитів В і С, усунення від донорства осіб, які перенесли вірусний гепатит, хворих на хронічні гепатити, колишніх реципієнтів крові та її препаратів, наркоманів і алкоголіків, кров від одного донора рекомендовано переливати лише одному реципієнту);

періодичне (через 6 міс.) обстеження медичного персоналу, який належить до груп підвищеного ризику інфікування, на наявність маркерів вірусних гепатитів.

Для переривання механізму передачі різко обмежують показання до переливання крові та її препаратів;

рекомендують використовувати лише одноразові інструменти (шприци, голки, системи для переливання, скарифікатори тощо), а якщо це неможливо, то забезпечити якісну стерилізацію медичного інструментарію;

здійснюють систематичну дезінфекцію робочих столів, посуду та підлоги в клінічних лабораторіях і на станціях переливання крові;

забезпечують медичний персонал, який безпосередньо контактує з кров’ю та іншими біологічними тканинами чи донорськими препаратами, індивідуальними засобами захисту (гумові рукавички, халати, спеціальні маски чи окуляри для захисту очей).

Підвищення несприйнятливості медперсоналу, що належить до групи ризику інфікування, досягається шляхом специфічної профілактики гепатиту В;

використання екстреної пасивної профілактики гепатиту В гомогенним імуноглобуліном (у разі ймовірного інфікування).

У крупних лікарнях функціонують центральні стерилізаційні відділення, в яких підготовлений персонал здійснює обробку й стерилізацію інструментарію з використанням сучасних технічних засобів (автоклави, сухожарові шафи).

Специфічна профілактика. Отримано ряд рекомбінантних (генно-інженерних) вакцин проти гепатиту В. На території з низьким рівнем захворюваності вакцинації підлягають новонароджені, матері яких хворіли на гепатит В після 6-го місяця вагітності або є хронічними вірусоносіями; часті реципієнти крові чи її препаратів, медичні працівники. На території із середнім рівнем захворюваності вакцинують усіх дітей.

Екстрена пасивна профілактика гепатиту В у медичних працівників, які одержали травми під час роботи із забрудненою вірусами кров’ю, здійснюється людським імуноглобуліном з високим титром антитіл проти HВsAg. Умовою ефективності імуноглобулінопрофілактики є застосування препарату не пізніше ніж через 2-3 доби після зараження, бажано в перші 6 год.

Специфічна профілактика гепатитів С і D ще не розроблена.

ВІЛ-інфекція

Це вірусний антропоноз із епідемічним поширенням, який характеризується глибоким порушенням клітинного імунітету внаслідок руйнування Т-лімфоцитів, що призводить до приєднання різних вторинних інфекцій і новоутворень. Клінічно маніфестна форма інфекції зветься синдромом набутого імунодефіциту (СНІД, AIDS).

Етіологія. Збудником є РНК-вірус HIV (Human Immunodeficiency Virus), або ВІЛ (вірус імунодефіциту людини), що зумовлює вибіркове ураження Т-лімфоцитів (хелперів). Збудники належать до родини ретровірусів, позаяк мають унікальну здатність копіювати генетичну інформацію із своєї РНК на ДНК клітин людини (retro – назад, зворотно). Це генетично дуже неоднорідні віруси, здатні до значної мінливості. Ще недавно розрізняли ВІЛ-1 (розповсюджений у Північній Америці та Європі) і ВІЛ-2 (переважно в Південній і Західній Африці). Сьогодні вже відомо 5 типів вірусу.

ВІЛ стійкий до іонізуючої радіації та ультрафіолетового випромінювання, проте дуже чутливий до нагрівання, ефіру, звичайних дезінфектантів. Досить швидко інактивується при температурі 56 °С, а при 80-100 °С знешкоджується за 5 хв.

Джерело збудника. Джерелом ВІЛу є інфіковані люди (хворі і вірусоносії), які заразні протягом усього наступного життя. Віруси виявлено в усіх біологічних рідинах ураженого організму (кров, сперма, слиз піхви, слина, сльози, сеча, піт, грудне молоко). Однак найбільше епідеміологічне значення має наявність його саме у крові, спермі, слизу піхви та грудному молоці, через які, найімовірніше, може відбутися інфікування.

Механізм і шляхи передачі. ВІЛ-інфекція, подібно до гепатитів В, С, D, передається лише через контактно-рановий механізм, який реалізується такими шляхами: 1) при статевому контакті (основний шлях) і штучному заплідненні; 2) при переливанні крові та деяких її препаратів, пересадці донорських органів, оперативних втручаннях, під час парентеральних медичних маніпуляцій інструментами, забрудненими кров’ю ВІЛ-інфікованих осіб; 3) від ВІЛ-інфікованих вагітних через плаценту до плоду (вертикально). Очевидно, можливе зараження у побуті при спільному з вірусоносієм або хворим користуванні зубною щіткою, ножем, ножицями тощо, але достовірних випадків саме такого інфікування не встановлено.

Прояви епідемічного процесу. Відповідно до шляхів зараження, виділяють такі групи підвищеного ризику зараження ВІЛом: 1) гомосексуальні та бісексуальні чоловіки; 2) повії; 3) особи з невпорядкованими статевими зв’язками; 4) парентеральні наркомани; 5) особи, яким здійснювали переливання крові, пересадку органів, оперативні втручання, часті ін’єкції ліків; 6) статеві партнери хворих на ВІЛ-інфекцію і вірусоносіїв; 7) діти, народжені від інфікованої матері. Не виключена можливість професійного зараження медичного персоналу: хірургів, акушерів, травматологів, працівників лабораторій, станцій переливання крові тощо.

Хворіють головним чином особи віком 20-49 років і діти. Хвороба не має сезонності, виявляється у вигляді поодиноких випадків і групових спалахів. Поки що найбільш поширена у деяких країнах Африки і США. Епідемія швидко наростає в країнах Східної Європи і Азії. У хворих при клінічному обстеженні виявляють затяжну гарячку, часті і тривалі проноси, схуднення, системне збільшення лімфатичних вузлів, нашарування різних інфекційних і онкологічних захворювань.

Основні напрямки епідеміологічного обстеження. У разі виявлення хворого чи ВІЛ-інфікованого з’ясовують можливе джерело і шляхи передачі інфекції. Відтак до пацієнта виникає чимало запитань, пов’язаних з інтимними сторонами його життя. Тому дуже важливого значення набуває довіра ураженої особи до лікаря. Слід уточнити сексуальну орієнтацію пацієнта, з якими особами були інтимні зв’язки, супутні хвороби (наркоманія, гемофілія), можливість парентеральних втручань. Хворого (вірусоносія) попереджують про кримінальну відповідальність за свідоме зараження іншої особи відповідно до діючих законодавчих актів.

Лабораторна діагностика спрямована на виявлення у сироватці крові антитіл до ВІЛу, які з’являються вже через 1 міс. після зараження. Спочатку дослідження здійснюють відносно дешевим імуноферментним методом, який відзначається високою чутливістю, але недостатньою специфічністю. Позитивні сироватки перевіряють тією ж реакцією імуноферментного аналізу, дуже специфічним методом імунного блотингу, який, однак, значно дорожчий, або методом непрямої імунофлюоресценції. Виділення вірусу або виявлення його антигенів становить великі труднощі, а тому використовується дуже обмежено.

Протиепідемічні заходи спрямовані на нейтралізацію джерела збудника та шляхів його передачі. Для цього ВООЗ розробила глобальну програму боротьби з ВІЛ-інфекцією, а в Україні запропоновано Національну програму і прийнято Закон «Про запобігання захворюванню на СНІД». Боротьбу з ВІЛ-інфекцією координує Міністерство охорони здоров’я. Відповідно до цих програм:

хворих та інфікованих якомога раніше виявляють і беруть на облік з метою лікування і диспансерного спостереження;

інфіковані зобов’язані утримуватися від сексуальних зв’язків, вони не можуть бути донорами крові, сперми, інших тканин, при зверненні за медичною допомогою повинні повідомляти медичних працівників про інфікованість;

обстеженню на ВІЛ-інфекцію підлягають усі донори крові, плазми, інших біологічних тканин і рідин (обов’язково), а також вагітні (за їх згодою). Інші люди, в тому числі особи з групи ризику статевого зараження, ін’єкційні наркомани, хворі з клінічними показаннями, особи з епідемічних осередків обстежуються добровільно.

Розірвати механізм передачі дозволяє наступне:

лабораторії СНІДу і спеціалізовані клінічні відділення працюють з додержанням відповідного протиепідемічного режиму;

медичним працівникам, які мають професійний контакт з кров’ю та іншими біологічними тканинами, треба дотримуватись правил асептики, антисептики й використовувати індивідуальні засоби захисту (гумові рукавички, стерильні халати та засоби захисту очей).

Крім цього проводиться інтенсивна санітарно-освітня робота, спрямована на інформування населення про шляхи поширення і засоби профілактики ВІЛ-інфекції.

Специфічна профілактика. Вчені ряду країн працюють над створенням вакцин проти ВІЛ-інфекції. Деякі взірці вакцин вже пройшли попередні випробування, показали повну безпечність, але їх захисний ефект потребує тривалого вивчення.